Зміст
І. Поняття права у працях Г. Гегеля та уявлення просвітську владу М. Лютера 2
ІІ. Тестові завдання. 12
2.1 Початок буржуазній державно-правовій ідеології булопокладено: 12
2.2 Сутність матеріалістичної (класової) теорії походженнядержави полягає в тому, що: 14
ІІІ. Загальна характеристика релігійно–міфологічних уявленьпро державу і право в країнах Стародавнього Сходу у ІІ–І тис. до н. е. 16
ІV. Політико-правові ідеї неолібералізму та консерватизму. 23
Література. 28
І. Поняття права у працях Г. Гегелята уявлення про світську владу М. Лютера
Філософське ученняГеорга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770–1831 рр) є вищим ступенем в розвиткукласичного німецького ідеалізму.
Гегель народився вШтутгарті в сім'ї фінансового чиновника. Закінчивши богословський факультетТюбінгенського університету, він відмовився від кар'єри пастора і зайнявсяпоглибленим вивченням філософії. У 1818 р. Гегель одержав кафедру вБерлінському університеті. Основні його твори: “Феноменологія духу” (1807 р),“Наука логіки” (1812–1816 рр), “Енциклопедія філософських наук” (1817 р). Головнийтвір мислителя з питань держави і права – “Філософія права” (1821 р).
Початковимметодологічним принципом його доктрини було положення про те, що дійсне(абсолютне) знання може бути досягнуте лише в рамках філософської системи, щорозкриває зміст всіх своїх категорій і понять в їх логічному взаємозв'язку. “Істиннедійсно тільки як система”, – підкреслював філософ. Цілісність такої системипокликана була забезпечити діалектика – метод дослідження структури теоретичнихпонять і переходів між ними. Як вважав Гегель, діалектика дозволяє побудуватинаукову теорію шляхом послідовного розвитку думки від одного поняття до іншого.Філософ називав діалектику єдино дійсним способом пізнання.
Гегель створивграндіозну філософську систему, яка охоплювала свою сукупність теоретичнихзнань того часу. Основними частинами гегелівської філософії є: логіка,філософія природи і філософія духу. Кожна з них в свою чергу ділиться надекілька” учень.
Держава і правобули віднесені теоретиком до предмету філософії духу. Остання освітлює розвитоксвідомості людини, починаючи з простих форм сприйняття миру і кінчаючи вищимипроявами розуму. У цьому поступальному розвитку духу Гегель виділив наступніступені: суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія),об'єктивний дух (абстрактне право, мораль, моральність) і абсолютний дух(мистецтво, релігія, філософія). Право і державу філософ розглядав у вченні прооб'єктивний дух.
“Наука про право єчастина філософії. Тому вона повинна розвинути з поняття ідею, що є розумомпредмету, або, що те ж саме, спостерігати власний іманентний розвиток самогопредмету”. Теорія права, подібно до інших філософських дисциплін, набуваєнаукового характеру завдяки тому, що в ній застосовуються методи діалектики. Предметомже даної науки є ідея права – єдність поняття права і здійснення цього поняттянасправді.
У протилежністьКанту, що потрактував ідеї права і держави як суто умоглядні, апріорніконструкції розуму, Гегель доводив, що дійсна ідея є тотожністю суб'єктивного(пізнавального) і об'єктивного моментів. “Істиною у філософії називаєтьсявідповідність поняття реальності”. Або в іншому формулюванні: ідея є поняття,адекватне своєму предмету.
Завдання філософіїГегель бачив в тому, щоб спіткати державу і право як продукти розумноїдіяльності людини, що одержали своє втілення в реальних суспільних інститутах. Філософіяправа не повинна займатися ні описом емпірично існуючого, чинного законодавства(це предмет позитивної юриспруденції), ні складанням проектів ідеальнихкодексів і конституцій на майбутнє. Філософській науці належить виявити ідеї,лежачі в підставі права і держави. “Наш твір, – писав Гегель в “Філософіїправа”, – оскільки в ньому міститься наука про державу і право, буде томуспробою осягнути і зобразити державу як щось розумне усередині себе. Якфілософський твір воно повинне бути надалі від того, щоб конструювати державу,яким воно повинне бути… ”
Своє розумінняпредмету і методу філософії права Гегель виразив в знаменитому афоризмі, якийсприймався багатьма подальшими теоретиками як квінтесенція йогосоціально-політичної доктрини: “Що розумно, то дійсно; і що дійсно, то розумно”.
У політичнійлітературі XIX в. ця думка Гегеля викликала прямо протилежні інтерпретації. Представникилеворадикальних течій нерідко використовували його при обґрунтуванні ідейперевлаштування суспільства на розумних початках, тоді як ідеологиконсервативних сил угледіли в ньому принцип, що дозволяє виправдати існуючіпорядки. Абсолютно інший сенс вкладав в це положення Гегель. Під дійсністю тутрозуміється не все існує в суспільстві, а лише те, що склалося закономірно,через необхідність. Дійсність, пояснював філософ, “вище існування”. У творахГегеля йшлося про те, що за всіма історично скороминущими і випадковимисуспільними відносинами необхідно виявити їх іманентний закон і суть. Іззбагненням суті держави мислитель пов'язував і рішення питання про розумний(належному) політичний устрій. “Пізнання того, якими предмети повинні бути,виникає тільки з суті, з поняття речі”. Гегелівське рішення проблеми сущого іналежного в соціальних відносинах пізніше одержало назву есенціалізму (від лат.еssentiа – суть).
Перенесений всферу права, есенціалізм приводить Гегеля до заперечення основоположногопринципу природно-правової школи – зіставлення природного права позитивному. Правоі засновані на ньому закони, писав філософ, “завжди формою позитивні,встановлені і дані верховною державною владою”. Гегель продовжуваввикористовувати термін “природне право”, проте вживав його в особливомузначенні – як синонім ідеї права. У трактуванні, запропонованому мислителем,природне право виявлялося вже не сукупністю розпоряджень, яким повиннівідповідати закони держави, а філософським баченням природи (суть) правовихвідносин між людьми. “Уявляти собі відмінність між природним або філософськимправом і позитивним правом таким чином, ніби вони протилежні і суперечать одинодному, було б здійснене невірним”. Природне право відноситься до позитивноготак, як правова теорія відноситься до діючого права.
Ідеєю правафілософ рахував загальну свободу. Слідуючи традиції, що склалася в ідеологіїантифеодальних революцій, Гегель наділяв людину абсолютною свободою і виводивправо з поняття вільної волі. “Система права є царство реалізованої свободи”, –указував він. Разом з тим Гегель відкинув концепції, що визначали право яквзаємне обмеження індивідами своєї свободи на користь загального блага. Згідноученню філософа, справжньою свободою володіє загальна (а не індивідуальна) воля.Загальна свобода вимагає, щоб суб'єктивні устремління індивіда булипідпорядковані етичному боргу, права громадянина – співвіднесені з йогообов'язками перед державою, свобода особи – узгоджена з необхідністю.
Гегель включав впоняття права набагато ширший круг суспільних явищ, чим це було прийнято уфілософії і юриспруденції почала XIX в. Особливими видами права у ньоговиступають формальна рівність учасників майнових відносин, мораль, моральність,право світового духу. Філософія права Гегеля, по суті справи, була загальносоціальноюдоктриною, що піднімала весь спектр питань щодо положення людини в суспільстві.
Процесзатвердження загальної свободи складає зміст всесвітньої історії. На сторінках“Філософії права” Гегель аналізує стан свободи в сучасну йому епоху, тобто вНовий час (історичний розвиток свободи він простежував у філософії історії). Будучитеоретичною наукою, філософія права освітлює концептуальний (понятійне) змістпроблеми загальної свободи. Відповідно до принципів діалектики розвиток свободидо ступеня загальності розглядається тут як логічне розгортання самої ідеїправа, як висхідний рух думки від абстрактних, односторонніх понять доконкретних – глибшим і повнішим. Гегель при цьому спеціальне обумовлював, щохід теоретичних міркувань про право не співпадає з хронологічною послідовністювиникнення правових утворень в історії.
Ідея права всвоєму розвитку проходить три ступені: абстрактне право, мораль і моральність.
Перший ступінь –абстрактне право. Вільна воля спочатку є свідомості людини як індивідуальнаволя, втілена у відносинах власності. На цьому ступені свобода виражається втому, що кожна особа володіє правом володіти речами (власність), вступати вугоду з іншими людьми (договір) і вимагати відновлення своїх прав у разі їхпорушення (неправда і злочин). Абстрактне право, іншими словами, охоплюєобласть майнових відносин і злочинів проти особи. Його загальним веліннямслужить заповідь: “Будь особою і поважай інших як осіб”.
Абстрактне правомає формальний характер, оскільки воно наділяє індивідів лише рівноюправоздатністю, надаючи їм повну свободу дій у всьому, що стосується визначеннярозмірів майна, його призначення, складу і т.п. Розпорядження абстрактногоправа формулюються у вигляді заборон.
Основна увага вцьому розділі “Філософії права” приділена обґрунтуванню приватної власності. Визнаючинеобмежене панування особи над річчю, Гегель відтворює ідеї, що одержализакріплення в Кодексі Наполеона 1804 р. і інших законодавчих актах буржуазії,що перемогла. Лише завдяки власності людина стає особою, затверджував філософ. Одночасноз цим Гегель підкреслює неприпустимість звернення у власність самої людини. “Уприроді речей, – писав він, – полягає абсолютне право раба здобувати собісвободу”.
Гегель відкидаєплатонівські проекти обобществления майна і критикує егалітарістичні гасла. Рівняннявласності Гегель вважав неприйнятним.
Другий ступінь врозвитку ідеї права – мораль. Вона є вищим ступенем, тому що абстрактні інегативні розпорядження формального права в ній наповнюються позитивним змістом.Моральний стан духу прославляє людину до свідомого відношення до своїх вчинків,перетворює особу на діяльного суб'єкта. Якщо в праві вільна воля визначаєтьсязовнішнім чином, по відношенню до речі або волі іншої особи, то в моралі –внутрішніми спонуками індивіда, його намірами і помислами. Моральний вчиноктому може вступити в колізію з абстрактним правом. Наприклад, крадіжка шматкахліба ради підтримки життя формально підриває власність іншої людини, протезаслуговує безумовного виправдання з моральної точки зору.
На даному ступенісвобода виявляється в здатності індивідів здійснювати усвідомлені дії (намір),ставити перед собою певна мета і прагнути на щастя (намір і благо), а такожпорівнювати свою поведінку з обов'язками перед іншими людьми (добро і зло). Увченні про мораль Гегель вирішує проблеми суб'єктивної сторони правопорушень,провини як підстави відповідальності індивіда.
Третя, вища,ступінь осмислення права людиною – моральність. У ній долається однобічністьформального права і суб'єктивної моралі, знімаються суперечності між ними. Згіднопоглядам філософа, людина знаходить етичну свободу в спілкуванні з іншимилюдьми. Вступаючи в різні співтовариства, індивіди свідомо підпорядковують своївчинки загальним цілям. До об'єднань, що формують етичну свідомість в сучаснуйому епоху, філософ відносив сім'ю, цивільне суспільство і держава.
Гегель розглядаєцивільне суспільство і державу як не співпадаючі сфери суспільного життя. Оригінальністьцієї концепції полягала в тому, що під цивільним суспільством в ній розуміласясистема матеріальних потреб, обумовлених розвитком промисловості і торгівлі. Філософвідносить утворення цивільного суспільства до сучасної йому епохи, а йогочленів називає по-французьки “bourgeois” (буржуа). У “Філософії права” підкреслювалосятакож, що “розвиток цивільного суспільства наступає пізніше, ніж розвитокдержави”.
Ототожнюючицивільний лад з буржуазним, Гегель зображає його як антагоністичний стан, якарену боротьби всіх проти всіх (тут їм використовуються формулювання, щозастосовувалися Гоббсом для характеристики природного стану). По ученню Гегеля,цивільне суспільство включає відносини, що складаються на ґрунті приватноївласності, а також закони і установи (суд, поліція, корпорації), покликанігарантувати громадський порядок. В цілому цивільне суспільство є об'єднанняміндивідів “на основі їх потреб і через правовий пристрій як засіб забезпеченнябезпеки осіб і власності”.
Цивільнесуспільство, по Гегелю, ділиться на три стани: землевласницьке (дворяни –власники майоратних володінь і селянство), промислове (фабриканти, торговці,ремісники) і загальне (чиновники).
Унаслідоквідмінності інтересів індивідів, їх об'єднань, станів цивільне суспільство, недивлячись на наявні в ньому закони і суди, виявляється не здатним врегулювативиникаючі соціальні суперечності. Для цього його повинно бути впорядковановартою над ним політичною владою – державою. Гегель усвідомлював, що соціальніантагонізми не можуть бути усунені одними правовими засобами, і пропонуваввирішити проблему суспільної згоди методами політики. У його ученні державаякраз і представ такою етичною цілою (ідейно-політичною єдністю), в якомузнімаються суперечності, що мають місце в правовому цивільному співтоваристві. Заплутаністьцивільного стану, указував філософ, “може бути приведена в гармонію тільки задопомогою впокорюючої його держави”.
Гегель розрізняє вдержаві об'єктивну і суб'єктивну сторони.
З об'єктивноїсторони держава є організацією публічної влади. У вченні про державний пристрійГегель виступає в захист конституційної монархії і критикує ідеї демократії. Розумновлаштовану державу, на його думку, має троє властей: законодавчу, урядову ікняжу владу (власті перераховані від низу до верху). Переймаючи принципрозділення властей, Гегель в той же час підкреслює неприпустимість їхзіставлення один одному. Окремі види влади повинні утворювати органічну,нерозривну єдність, вищим виразом якої служить влада монарха.
Законодавчі збори,по Гегелю, покликане забезпечити представництво станів. Його верхня палатаформується за спадковим принципом з дворян, тоді як нижня – палата депутатів –обирається громадянами по корпораціях і товариствах.
Представництвогромадян в законодавчому органі необхідне для того, щоб довести до зведенняуряду інтереси різних станів. Вирішальна роль в управлінні державою належитьчиновникам, що здійснюють урядову владу. Як рахував Гегель, вищі державнічиновники володіють глибшим розумінням цілей і завдань держави, чим становіпредставники. Вихваляючи чиновницьку бюрократію, Гегель називав її головноюопорою держави “відносно законності”.
Княжа владаоб'єднує державний механізм в єдине ціле. У упорядкованій монархії, за словамифілософа, править закон, і монарху залишається тільки додати до ньогосуб'єктивне “я хочу”.
З суб'єктивноїсторони держава є духовним співтовариством (організмом), всі члени якогопройняті духом патріотизму і свідомістю національної єдності. Заснуванням такоїдержави Гегель вважав народний дух у формі релігії. Ми повинні, писав він,почитати державу як якесь земне божество. Держава – це хід бога в світі; “йогопідставою служить влада розуму, що здійснює себе як волю”.
Політичний ідеалГегеля відображав прагнення німецького бюргерства до компромісу з дворянством івстановленню конституційного ладу в Німеччині шляхом повільних, поступовихреформ зверху.
У вченні прозовнішнє державне право (міжнародному праві) Гегель піддає критиці кантівськуідею вічного світу. Дотримуючись в цілому прогресивних поглядів на відносиниміж державами, проводячи ідеї необхідності дотримання міжнародних договорів,Гегель в той же час виправдовує можливість рішення суперечок міжнародногохарактеру шляхом війни. До цього він додає, що війна очищає дух нації. У такогороду представленнях Гегеля позначилася його позитивна оцінка війни Німеччини знаполеонівською Францією.
Політичне ученняГегеля зробило величезний вплив на розвиток політико-правової думки. Прогресивніположення, що містяться в ньому, послужили теоретичною основою і дали могутнійпоштовх розвитку ліберальних і радикальних концепцій, зокремамладогегельянського руху. Разом з тим в ученні Гегеля була закладена іможливість його консервативної інтерпретації.
На початку 16століття численні розрізнені прояви антиклерикалізму злилися в могутній потікРеформації, який поступово захлеснув майже всю Європу, сповістившись пронародження нового різновиду християнства – протестантизму. У цю епохурадикального перелому в європейській культурі встановлювалися новісоціально-етичні орієнтири на сторіччя вперед. Центральною фігуроюдуховно-культурного життя 16 століття став Мартін Лютер, що сформулював основніположення протестантизму.
Своє відношення домирських правителів Лютер висловлює в роботі «Про світську владу». Найого думку, що істинно повірили в Христа і люди, що належать Христу, «непотребують ні світського меча, ні в законі. І якби весь світ складався ізсправжніх християн, тобто з істинно віруючих, то не було б необхідності абокористі ні в князях, ні в королях, ні в панах, ні в мечі, ні в законі». Оскількиж мир повний зла, то Бог заснував світське правління, «стримуюченехристиан і злих, що примушує їх, хоча б проти волі, зберігати зовнішній світі спокій».
Звідси Лютерробить висновок: «Раз меч корисний і необхідний для охорони миру,покарання гріха і захисту від злих, то християнин охоче підкоряється правліннюмеча: платить податі, почитав начальство, служить, допомагає, робить все, щойде на користь світської влади, щоб її не забували і боялися». Лютер і вцьому питанні, як завжди, категоричний і не визнає півтонів. Далі він пише:«Якщо ти бачиш, що не вистачає катів, стражників, суддів, панів, тозапропонуй свої послуги і займися цим, щоб не нехтувати властями, без яких неможна обійтися, і щоб вони не прийшли в занепад або не зникли». Проте,підкреслює Лютер, є сфера, втручання властей в яку не допустимо. Це – сферадуші. На думку Лютера, «якщо світська влада насмілюється диктувати законидушам, то вона грубо втручається в Правління Пани спокушає і псує душі». Тутхристиянин не повинен поступатися, інакше він зраджує Бога. Слухняністьвідноситься до світської, але не до релігійного життя.
Значеннялютеровських ідей виходило за рамки суто релігійної проблематики. Вонизатверджували початкову (онтологічне) рівність всіх віруючих в головній – вочах Бога. Вони будили в мирянинові відчуття власної гідності і внутрішньоїнезалежності від всіх земних, «зовнішніх» сил. Так, Лютер принижувавлюдину в «вертикальному» вимірюванні – в зіставленні з Богом і йогосуверенною волею. Але, тим самим, він прославляв кожного окремого індивідуума увимірюванні «горизонтальному» – в зіставленні із земними владиками,оскільки визнавав його рівність в головній – в можливості його прямого зв'язкуз Богом. Причому цей зв'язок опосередкує не Церквою, а тільки власною совістю,а також здатністю утілювати Волю Божім в мирській справі, що припала на долюлюдини. Лютер затверджував повну довіру до особового релігійно-духовногодосвіду людини, що перевершує в очах Бога всі папські догми і хитромудріінтелігентські умствовуння. Таким чином, в глибинному культурно-історичномусенсі, Лютер затверджував нове розуміння людини, відповідне духу свободи ііндивідуалізму.
ІІ. Тестові завдання2.1 Початок буржуазнійдержавно-правовій ідеології було покладено:
1) Дж. Локком;
2) Н. Макіавеллі;
3) Дж. Мільтоном.
Відповідь:
1)
Крок у розвиткуконцепції громадянського суспільства зроблено Джоном Локком. Згідно з нимпередумовою громадянського суспільства є стан, в якому «кожна окремаособистість, незважаючи на ранг, мала б рівновагу з іншими, самими останнімилюдьми… Встановити такі умови, при яких не міг би за своєю власною волеюпозбавитись від сили закону». І далі загальне резюме: «Для жодноїлюдини, що належить громадянському суспільству, не може бути зроблено винятку ззаконів цього суспільства».
Безперечнаперевага цієї точки зору в тому, що, згідно з нею, неприпустиме позазаконнепанування, позазаконне функціонування верховної влади. Стан, при якомувідповідальність перед законом мають лише піддані цієї влади, руйнує політичнийорганізм і низводить суспільство до природного стану.
В зв'язку з цимЛокк вважає в першу чергу за необхідне:
1) приборкати«левіафана», тобто повернути верховну владу до лона закону;
2) джерелом владив державі зробити народ.
На відміну відГоббса, Локк зовсім не дивиться на людину як на абстракцію, яка набираєреальної сили лише тоді, коли вона укладає угоду «кожного з кожним»,а потім знову розчиняється у натовпі. Він вважає, що «кожна людина зприроди своєї вільна, і ніщо не в змозі примусити її підкорятися владі, завинятком угоди. Лише суспільна угода перетворює людину в справжньогогромадянина цього суспільства».
Саме Локкуналежить опрацювання принципів, які стали іманентними постулатами європейськоїцивілізації. По-перше, влада не повинна врядувати за допомогою деспотичнихнаказів. По-друге, вона повинна захищати громадян і в кожному разі не можеприпускатись експропріації їхньої власності. По-третє, влада не може вдаватисьдо свавілля, вона повинна постійно пам'ятати, що інтереси громадян можутьвідрізнятися від інтересів влади.
Але, мабуть,найбільшим досягненням локківської соціально-філософської думки слід вважатиідею розподілу влад у суспільстві: на законодавчу, виконавчу і судову. ВідЛокка починає свій розвиток ідея громадянського суспільства як суспільстваприватних власників, що захищені від втручання держави особистою волею в формісуспільного договору. Власне кажучи, така інтерпретація громадянськогосуспільства надалі стала основним теоретичним підґрунтям сучасного лібералізму.
Соціальнафілософія Локка поставила крапку на соціально-філософській парадигмі античностіі Середньовіччя. Локк, як і Гоббс, відкривають нову добу. Вони належатьминулому і майбутньому одночасно. А на авансцену історії виходять новісуспільні сили, класи, які, з одного боку, починають активно впливати на хідсоціальних перетворень, з іншого, — ще не готові до сприйняття демократичнихцінностей громадянського суспільства та парламентської демократії. Світосприйняттяцих людей, які щойно потрапили до історичного процесу, точно охарактеризувавКарл Поппер: «Мене не цікавить традиція. Я хочу керуватися власнимисудженнями про речі. Сам, незалежно від будь якої традиції, визначу переваги інедоліки речей. Я хочу мислити власним розумом, а не за допомогою розуму людей,котрі жили колись дуже давно».
2.2 Сутність матеріалістичної(класової) теорії походження держави полягає в тому, що:
1) держава виниклав результаті суспільного договору;
2) держава єпродукт і прояв непримиримості класових протиріч;
3) держава виниклав результаті психологічних потреб людей жити в рамках організованогосуспільства, колективної взаємодії.
Відповідь: 2)
Дана теоріявиходить з того, що держава виникла перш за все в силу економічних причин: суспільногоподілу праці, появи надлишкового продукту і приватної власності, а потімрозколу суспільства на класи з протилежними економічними інтересами. Якоб'єктивний результат цих процесів виникає держава, що спеціальними засобамипридушення і управління стримує протиборство цих класів, забезпечуючи переважноінтереси економічно пануючого класу.
Суть теоріїполягає в тому, що держава з'явилася на зміну родоплемінній організації, аправо — звичаям. У матеріалістичній теорії держава не нав'язується суспільствуззовні, а виникає на основі природного розвитку самого суспільства, пов'язаногоз розкладанням родового ладу, появою приватної власності і соціальнимрозшаруванням суспільства за майновою ознакою (з появою багатих і бідних) інтересирізних соціальних груп стали суперечити один одному. У нових економічнихумовах, що складаються, родоплемінна організація виявилася нездатною керуватисуспільством. Виникла потреба у владному органі, здатному забезпечуватиперевагу інтересів одних членів суспільства в противагу інтересам інших. Томусуспільство, що складається з економічно нерівних соціальних шарів, породжуєособливу організацію, що підтримуючи інтереси імущих, стримує протиборствозалежної частини суспільства. Такою особливою організацією стала держава.
За твердженнямпредставників матеріалістичної теорії вона є історично плинним, тимчасовимявищем і відімре зі зникненням класових розходжень.
Матеріалістичнатеорія виділяє три основні форми виникнення держави: афінську, римську інімецьку.
Афінська форма — класична.Держава виникає безпосередньо і переважно з класових протиріч виникаючихвсередині суспільства.
Римська формавідрізняється тим, що родове суспільство перетворюється в замкнутуаристократію, ізольовану від численної і безправної плебейської маси. Перемогаостанніх підриває родовий лад, на руїнах якого виникає держава.
Німецька форма — держававиникає як результат завоювання великих територій для держави над який родовийлад не дає ні яких засобів впливу.
Основні положенняматеріалістичної теорії представлені в роботах К. Маркса і Ф. Енгельса.
Представники іншихконцепцій і теорій походження держави вважають положення матеріалістичноїтеорії однобічними, невірними, тому що вони не враховують психологічних,біологічний, моральних, етнічний і інші факторів, що обумовили формуваннясуспільства і виникнення держави. Так, вважає Шершеневич, величезна заслугаекономічного матеріалізму полягає в доказі видатного значення економічногофактору, завдяки якому «у кінцевому рахунку» можна зв’язати «навітьвисокі і шляхетні почуття людини з матеріальною стороною його існування».«У всякому разі, — продовжує Шершеневич, — економічний матеріалізмпредставляє одну із самих великих гіпотез у вченні про суспільство, здатнунайкраще пояснити масу суспільних явищ».
ІІІ. Загальна характеристикарелігійно–міфологічних уявлень про державу і право в країнах СтародавньогоСходу у ІІ–І тис. до н. е.
До країнСтародавнього Сходу ми відносимо Стародавній Єгипет, державні утворенняМежиріччя (Шумер, Вавилонське царство), Стародавню Індію, Китай та інші.
З появою держави івстановлених нею норм і правил поведінки люди почали розмірковувати про цісоціальні феномени, їхні сутність і роль у суспільному житті.
Попервах ціроздуми, погляди на державу, а також її вимоги щодо правил поведінки людей,ясна річ, не були самостійними знаннями, а являли собою елементи синкретичногоміфологічного світогляду.
Згідно зміфологічними уявленнями наших предків, порядок, установлений на землі, розглядавсяними як складова всесвітнього порядку, започаткованого Творцем.
З огляду на цеформувались і уявлення людей про їхнє місце у світі, взаємини з іншими людьми,права та обов'язки, державний устрій. Такий підхід до розуміння сутностідержави, порядку, справедливості був характерним для більшості народів, про щосвідчать перші літературні пам'ятки країн Стародавнього Сходу, Греції, Риму, атакож Київської Русі.
Але схожістьпідходів різних народів у визначенні першоджерела земних порядків мала місцетільки на початковій стадії виникнення цих поглядів.
Із часом,розвиваючись, погляди на державу, порядок, справедливість почали різнитися,набувати різних напрямку й забарвлення. Це сталося на етапі з'ясування людьмипитання про взаємозв'язок порядку небесного і відносин на землі. Зокрема, уСтародавньому Китаї вважалося, що такий зв'язок здійснюється імператором. Відімені Бога він утворенням держави встановлює порядок на землі та реалізуєнадані йому Богом владні повноваження. Решта осіб, які обіймають різні посади всистемі державного управління, мають проводити в життя волю імператора, азначить, і Бога.
Рівночасно вСтародавніх Індії та Єгипті, а також у Вавилоні побутував міф, згідно з якимбоги були не лише джерелом влади, а й брали безпосередню участь у встановленніземного порядку, вирішенні долі людей. Цю концепцію подибуємо в літературнихпам'ятках Стародавнього Єгипту, серед яких — «Повчання Птахотепа»(XXVII ст. до н. е), «Книга мертвих» (XXV-XXIV ст. до н. е),«Повчання гераклеопольського царя своєму синові» (XXII ст. до н. е).
У цих творахпревалювала теза про божественну сутність влади і законів, їхню відповідністьбожим настановам, містилися рекомендації щодо виконання законів, справедливоїповедінки. Згідно з поглядами давньоєврейського народу, Бог уважався верховнимправителем, законодавцем і верховним суддею. Він безпосередньо впливав насуспільні процеси, пропонуючи рішення з конкретних питань.
Такий підхід допроблеми з'ясування питання про сутність влади, порядку і справедливості бувдуже поширеним упродовж тривалого часу; перегодом ці положення були прийнятіхристиянством і знайшли відображення у Новому Заповіті.
Слід звернутиувагу на політичні та правові ідеї Стародавньої Індії, закріплені вже внайдавніших літературних пам'ятках, релігійних книгах аріїв (Веди — «священнезнання» кінця І тис. до н. е); у священних книгах брахманізму, до якихналежать «Рігведа» — перший і найстаріший збірник,«Самаведа», «Яджурведа» та «Атхарваведа»; упізніших релігійно-філософських творах (Упанішади); у поетичних епопеях«Махабхарата» і «Рамаяна», а надто — в юридичних збірниках,що являють собою, у значній їхній частині, не стільки пам'ятки законодавства ізапис звичаєвого права, скільки релігійно-філософські та політичні трактати. Зогляду на це особливо цікавим є збірник, відомий під назвою «ЗакониМану» (ПІ ст.д.о н. е„). У цьому документі, який, вочевидь, маввідповідати кастовому устроєві давньоіндійського суспільства, вміщено цікавіідеї щодо права, закону та їхньої ролі не лише в суспільстві, а й у людськомубутті. «Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того,хто його вчинив». Тут також підкреслюється роль і сутність покарання: «Покаранняє правитель, це — керівник, воно служить запорукою дотримання закону… Тількипокарання править усіма істотами… мудрі вважають покарання тотожним дозакону».
Низку політичнихпроблем розглянуто і в трактаті «Артхашастра» («Книга прокористі»), автором якого вважають Каутілью, державного діяча VI-III ст. дон. е. Тут є поради цареві стосовно організації адміністрації та суду,законодавства й управління, зовнішньої та внутрішньої політики.
Згідно з«Книгою Ману» і висловлюваннями Каутільї, державу визначають сімелементів: цар, міністри, територія, столиця, державна скарбниця, військо іміжнародні союзники. Зародження державної організації пов'язується з занепадомморальності серед людей, оскільки існували часи, коли люди підлягали тількизаконам і коли не було ніякої влади. І власне влада "… запевняє мирнеіснування як філософії, так і святим Ведам, а також економічному життю… Оскількитам, де немає влади, сильний пожирає слабшого". В «Артхашастрі»підкреслено, що влада є найважливішим елементом, без якого суспільство не моглоб існувати. «Влада оберігає сонного, панує над усіма істотами, охороняєїх, стоїть на сторожі загального порядку». Фактично доктрина доходить аждо сутності державної влади і права: «Цар спирається на фінанси і примус; примус- на фінанси; на примус спирається право; врешті, на право спираютьсялюди».
Десь у VІII-VII ст.до н. е. погляди на земний порядок, сутність законів і справедливості зазналисуттєвих змін. Передусім це характерно для Стародавньої Персії (а згодом ікраїн Близького Сходу, Азії та Індії), де поширилося вчення Заратустри. Вінрозглядав суспільний процес як боротьбу двох протилежних сил: Добра (царствасвітлого божества) і Зла (царства темного божества). На його думку, Добро єметою людського існування, воно закликає до боротьби зі Злом. Навіть більше,для боротьби зі Злом і утвердженням на землі Добра, похідними від якого єсправедливість, порядок і добробут, виникає держава.
Окрім цього,Заратустра зробив спробу визначити сутність і функції влади, яку вінототожнював із особою монарха. На його погляд, єдиноуправитель державирепрезентує на землі царство світлого божества — Добро, є його служителем, аосновним його завданням повинна бути боротьба зі Злом, захист підданих,установлення справедливості й порядку. Тільки за таких умов є можливимиперемога Добром царства темного божества — Зла і створення відповідних умов длящасливого життя людей.
Згодом, у VI-V ст.д.он. е., з виникненням релігійної течії буддизму, формувалися погляди, якізаперечували божественну основу держави, порядку і закону. На відміну від своїхпопередників, прихильники буддизму вважали, що всесвіт керується природнимзаконом, а всі події — це природна закономірність. Згідно з цим, життя людейзначною мірою залежить від них самих і щонайперше — від знання ними природногозакону.
Прихильники цієїсистеми поглядів обстоювали також думку про природне походження держави іхарактер законів.
Майже така самасхема становлення системи державно-правових поглядів мала місце і в СтародавнійГреції. Міфологічні уявлення людей про всесвіт, державу й порядок заступилипогляди, в яких основна роль у їх створенні відводилася богам, а надто Зевсові,що знайшло відображення в багатьох літературних пам'ятках тогочасної Греції. Зокрема,у VIII ст.д.о н. е. у творах знаменитого Гомера "Іліада" та«Одіссея» верховним заступником справедливості є Зевс.
Гомер наголошував,що основним принципом поведінки є справедливість, якої мусять дотримуватися якбоги, так і люди. Право, власне, має бути конкретизацією вічної справедливості.
Навіть більше, втогочасному суспільстві боги реп-репрезентували різні морально-правові принципи.Про це красномовно свідчив Гесіод (VIII-VII ст. до н. е) у творі«Теогонія». Тут, зокрема, йшлося про те, що в Зевса, який уособлюваввсебічну досконалість, і Феміди, яка персоніфікувала вічний природний порядок,народилися дві дочки: Діке та Евномія. Перша з них охороняла справедливість ікарала кривду, а друга являла собою божественний характер початку законності всуспільному устрої. Використовуючи категорію справедливості, автор спробувавпроаналізувати тодішні суспільний устрій, порядок і закон.
У творі«Труди і дні» він стверджував, що людство від створення світупроминуло п'ять епох.
Перша епоха, якувін називав золотою, давала можливість людям бути рівними; скрізь панувалисправедливість, добробут і щастя.
Але згодом з'явилисялюди, які перестали коритися богам, не виконували їхніх настанов, порушувалисправедливість. Це було у другій епосі, яку Гесіод називав срібною.
Далі, колисправедливість у суспільстві порушувалася ще більше, настала мідна епоха, заякої окремі люди почали ворогувати і нищити один одного.
Те саме, тільки вбільших розмірах і між народами, відбувалось і в наступну, четверту епоху. Інарешті, настала сучасна Гесіодові епоха — залізна, що характеризувалася повноюзневагою до справедливості, внаслідок чого в суспільстві запанували зло йнасилля, кривда й несправедливість.
У VI-V ст. до н. е.окремі уявлення людей про всесвітній порядок, державний устрій та закон сталибільш системними.
У СтародавньомуКитаї одним із перших у цьому плані було вчення школи Конфуція (551-479 до н. е),що увібрало в себе багато уявлень про державу і право тогочасного суспільства. Мислительі його послідовники розглядали державу і право у взаємозв'язку між собою та вспіввідношенні з іншими соціальними інститутами, зокрема з моральністю.
Роблячи спробуз'ясувати сутність цих суспільних феноменів, прибічники означеної концепціїпорівнювали державу з великою сім'єю, де влада імператора розглядалась як владаголови сімейства, а відносини правлячих і підлеглих — як сімейні відносини,основою яких є підкорення молодших старшим «благородним мужам».
Державна владаздійснювалася імператором одноособове, як у сім'ї, і ніхто не міг утручатися вцей процес.
Позитивні законимислитель і його учні розглядали як похідні від держави, але їхня роль урегулюванні суспільних відносин уважалася недостатньою. Вони гадали, щоухвалені державою закони, з огляду на їхню імперативність і жорстокістьпокарання за порушення, не могли сприяти злагоді в суспільстві.
Ефективнішимрегулятором суспільних відносин, на їхню думку, була б система моральних норм іпринципів, звичаїв і правил поведінки. Ба більше — цей широкий комплексморально-етичних норм мав би врегульовувати не лише відносини між людьми, а йвладні відносини і політичне життя в цілому.
З VI-V ст. до н. е.у Стародавньому Китаї відома концепція даосизму, основоположником якої бувЛаоцзи. Означена система державно-правових поглядів за змістом наближалася доуявлень буддизму про ці суспільні феномени, її прихильники обстоювали ідею, щовсесвіт, а також суспільство і держава з її атрибутами, розвиваються відповіднодо вічного закону «Дао», який визначає конкретні закони неба, природий суспільства. За сутністю «Дао» є уособленням справедливості,всебічного порядку й доброзичливості. Якщо відносини в державі будуються згідноз приписами «Дао», там панують справедливість і порядок, а значить — добробуті щасливе життя; якщо ж ці приписи не виконуються, то в суспільстві виникаютьнерівність, насилля та інші вади.
Через двапокоління після Конфуція жив і творив Мо-цзи (До Ді, 479-400 до н. е). Вінзаснував напрямок, що отримав назву «моїстична школа».
Коли відсутнявзаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і йогопідлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові та шануваннябатьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; колиміж людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого,багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином і хитрий обманюєпростодушного.
На відміну відконфуціанства Мо-цзи сповідував ідею про рівність усіх людей від природи,стверджував, що основою походження держави є договір людей. Верховна владаналежить усьому народові, а управління суспільними справами має здійснюватисьна основі загальновизнаних методів виховання та примусу.
Завданням державиє встановлення закону, подолання бідності та врахування інтересів усіхгромадян, звільнення їх од гноблення.
Ще одна течіядержавно-правової думки Стародавнього Китаю — школа юристів («фадзя»),прихильники якої були першими у виборюванні ідеї про беззаперечне дотриманняписаного права як основи охорони власності, особи та суспільної безпеки.
Коріння правовоїдоктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI-V ст. до н. е. відігравалодомінуючу роль серед держав феодального Китаю. Крім зазначеного, прихильникиправової доктрини вбачали головне джерело справедливого ладу в політичних іправових установах. Представники цього напрямку пропагували ідею, буцімтодержавне управління має спиратися на закони й покарання, що розглядалися нимияк основний засіб регулювання суспільних відносин. З метою посилення влади таїї централізації вони припускали можливість превентивного покарання, а такожзапровадження принципу колективної відповідальності, за яким довідповідальності за злочин могли б притягатися родичі правопорушника.
Державно-правовісистеми, що склалися, стали базою для формування згодом теоретичнообґрунтованих концепцій природного права, патріархальної теорії походженнядержави та деяких інших.
ІV. Політико-правові ідеїнеолібералізму та консерватизму
Як ідейні рухинеолібералізм і сучасний консерватизм зародилися наприкінці XIX ст., в умовахкризи класичної ліберальної ідеології, викликаної розширенням державноїдіяльності по регулюванню економіки в індустріально розвинених країнах. З часомусередині кожного з цих напрямів склалося декілька течій і шкіл.
Серед істориківполітичних учень терміни «неолібералізм» і «консерватизм»не одержали загального визнання. Для позначення першого напряму дослідникивикористовують також поняття «соціальний лібералізм» (у протилежністьстарому, індивідуалістичному лібералізму), «демократичний лібералізм»(а протилежність аристократичному), ліберал-реформізм і ін. Другий напрямпозначають термінами «новий консерватизм», «неокласичнийлібералізм», «ліберал-консерватизм».
Ідеологинеолібералізму (Дж. Кейнс, А. Хансен, Дж. Гелбрейт і ін) виражають поглядиреформаторські настроєних шарів суспільства — крупних промисловців, пов'язанихз державним сектором економіки, вищого чиновництва, а також значної частиниінтелігенції. Неоліберали прихильні ідеям розширення державної дії на суспільніпроцеси для досягнення безкризового і стабільного розвитку виробництва. Вимогаактивного втручання держави в сферу приватнопідприємницької діяльності євідмінною рисою всіх неоліберальних програм і концепцій.
Провідною течією внеолібералізмі першої половини і середини XX в. виступало кейнсіанство. Йогозасновником був англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946 рр.), щоздобув світову популярність після виходу своєї книги «Загальна теоріязайнятості, відсотка і грошей».
Книга буланаписана ним незабаром після «великої депресії» 1929-1933 рр. Упротилежність марксистам, що сприймали події тих років як підтвердженняленінської теорії загниваючого капіталізму, Кейнс доводив, що ринкова економіказовсім не втратила здібності до динамічного розвитку. Криза, що охопила її, — явищетимчасового порядку. Депресію породили не внутрішні пороки капіталізму, авідносини вільної конкуренції, при яких в найбільш вигідному положенніопиняються біржові спекулянти і рантьє, не зацікавлені в розширенні виробництва.Акумуляція багатства в їх руках приводить до згортання інвестицій, спадупідприємницької активності, що в свою чергу викликає зростання безробіття ізагострення соціальних конфліктів. У ситуації, що склалася, писав Кейнс,політики зобов'язані знайти «нові кошти, які дозволили б врятуватикапіталізм від того, що іменують більшовизмом».
Для цьогонеобхідно перш за все покінчити з режимом вільного підприємництва (одна з робітКейнса так і називалася — «Кінець laisser-faire»). Держава повинназнизити ставки відсотків на капітал, обкласти спекулятивні операції високимиподатками і, зібравши таким чином необхідні засоби, направити їх на розвитоквиробництва і рішення соціальних проблем. «Евтаназія рантьє і дозвільнихінвесторів, — завіряв Кейнс, — не спричинить за собою ніяких потрясінь». Державнерегулювання економіки представлялося йому єдиним засобом, здатним гарантувати«успішне здійснення приватної ініціативи».
Хоча Кейнс незаймався спеціально проблемами держави і права, розроблена їм програма зробилабезпосередній вплив на політичну практику і законодавство. Після другоїсвітової війни в багатьох країнах Західної Європи були проведені реформи,націлені на запобігання кризам в економіці, підвищення рівня зайнятостінаселення і споживчого попиту (сукупність таких заходів неоліберали називають«кейнсианской революцією на Заході», протиставляючи їй комуністичніреволюції в країнах Східної Європи). Кейнсіанський принцип стимулюваннязайнятості як постійної функції держави закріплений в Конституції Нідерландів1983 р., в законодавчих актах інших високорозвинутих країн.
Практичнездійснення принципів неоліберализму поставило перед теоретиками держави ряднових проблем. Реалізація цих принципів супроводжувалася посиленням влади урядув збиток законодавчим органам, бо парламентська процедура нерідко виявляласядуже громіздкою для того, щоб коректувати реформи, що проводяться, відповіднодо змін економічної кон'юнктури. Побоюючись переваги виконавчої гілки влади надзаконодавчою, ідеологи неоліберализму звернулися до розробки питаньфункціонування демократії в умовах регульованої економіки і контролю за діяльністюправлячої еліти.
Розповсюдженняідей кейнсіанства досягло піку в 50-60-і рр. Вони одержали розвиток вконцепціях постіндустріального суспільства (Дж. Гелбрейт), стадій економічногозростання (У. Ростоу), держави благоденствування (Р. Мюрдаль) і ін.
Ідеологіянеоліберализму була піддана критиці в ученнях консерваторів.
Сучасніконсерватори (Ф. фон Хайек, І. Крістол, М. Фрідман) виступають в захиствільного підприємництва. Соціальну базу цієї течії складають бізнесмени, незацікавлені в посиленні уряду, фінансова олігархія, істеблішмент, заможнефермерство і певні круги творчої інтелігенції. Не відкидаючи економічноїдіяльності держави повністю, консерватори висувають проекти її обмеження накористь приватного капіталу. Роль державної влади в економіці вони прагнутьзвести до регулювання ринку.
Просторовеобґрунтування ідеології неоконсерватизму висунув австрійський економіст ФрідріхАвгуст фон Хайек (1899-1992 рр). На початку 30-х рр. він приїхав для читаннялекцій до Лондона, де вступив в полеміку з Дж. Кейнсом; згодом викладав в США,ФРН і Австрії. На основі своєї економічної концепції Хайек побудував обширнусоціально-філософську доктрину, в якій піднімалися проблеми методологіїнаукового пізнання, організації сучасного суспільства, розвитку культури. Політико-правовійтематиці присвячені його роботи «Дорога до рабства»,«Конституція свободи», а також трилогія «Право, законодавство ісвобода»
Ринкова економіка,згідно Хайеку, є складний спонтанний порядок, в рамках якого вчинки однихіндивідів координуються з вчинками інших за допомогою механізму цін. Останнівиступають як своєрідні сигнали, що дозволяють передавати інформацію (пропропозицію товарів, запити споживачів і т.п.). Виникаючі при цьому відносиниХайек описував як результат взаємодії безлічі людей, що мають різні інтереси. Вінпідкреслював, що суспільство з ринковою економікою за своєю природою єплюралістичним. (У своїх ранніх роботах Хайек використовував поняттякапіталізму і капіталістичної економіки. Пізніше він відмовився від цих категорійі ввів для позначення ринкових відносин термін «каталаксія» (від греч.«обмін») Сучасне відкрите суспільство, писав він, «виросло зусвідомлення того, що люди можуть жити разом і приносити один одному користь,не маючи згоди щодо приватних цілей, які кожний з них переслідує».
Невід'ємною межеювисокорозвинутих соціальних систем Хайек вважав «розсіяне знання» (уобґрунтуванні цієї ідеї консерватори бачили головну заслугу філософа). Длядосягнення поставленої мети кожен індивід накопичує масу відомостей, необхіднихйому в конкретних умовах місця і часу. Повною інформацією про події, щовідбуваються, і процеси володіє тому тільки суспільство в цілому, всясукупність його членів. Звідси робився висновок, що в сучасному суспільствінемає і не може бути якого-небудь центру, здатного направляти діяльністьвеличезної безлічі людей. Приватне підприємництво розглядалося філософом як"єдина система, що дозволяє забезпечити найбільш оптимальне використаннязнань, розсіяних в суспільному організмі".
Соціальна концепціяХайека, по його власному визнанню, була направлена проти будь-яких формдержавного регулювання ринку, і в першу чергу проти кейнсіанства. Втручаннядержави в економіку обмежує свободу індивідів і неминуче приводить додезорганізації їх діяльності (саме цим Хайек пояснював причини економічноїдепресії кінця 20-х — почала 30-х рр). Аналогічні доводи приводилися їм вспростування соціалізму. Як суспільна система соціалізм економічнонесостоятелен, затверджував Хайек, оскільки вся маса даних, необхідних дляцентралізованого планування економіки, просто не піддається розрахунку. Соціалізаціявласності в ім'я загального блага на практиці обертається придушенняміндивідуальної свободи і встановленням тоталітарного режиму.
Сучасномуплюралістичному суспільству, згідно його концепції, відповідає лише держава,заснована на принципах верховенства права (Rule of Law). Державна владаусередині країни має тільки одне завдання — забезпечити дотримання всімагромадянами загальних правил поведінки, тобто підтримувати правопорядок. Практичноце означає, що «держава позбавляється можливості направляти і контролюватиекономічну діяльність індивідів». Як підкреслював Хайек, верховенствоправа припускає не тільки підпорядкування виконавських органів влади закону (утакому разі фашистська держава теж слід було б визнати правовим), але іневтручання самої законодавчої влади в сферу свободи і невідчужуваних правлюдини. Правова держава має на увазі верховенство приватного права надпублічним і над конституцією зокрема, бо «приватна власність є головноюгарантією свободи».
На цій підставіХайек відкидав антитрестове законодавство, розглядаючи його як прикладпублічно-правового регулювання у області приватноправових відносин. Так женегативно оцінювалося їм і соціальне законодавство. Хайек пояснював появусоціального законодавства в не комуністичних країнах згубним впливом наполітиків ідей соціалізму.
Впродовж багатьохроків твору Хайека були відомі лише фахівцям. Широкий резонанс і визнання вонидістали в 60-і і 70-і рр., з початком так званої «консервативноїхвилі», коли в США, Англії і деяких інших країнах влади дійшлиправоцентристські сили. Ідеї Хайека використовувалися консерваторами приобґрунтуванні програм скорочення державного сектора економіки, а також вантикомуністичній пропаганді.
Література
1. Актуальные проблемы истории политических и правовыхучений. Москва, 1990 г.
2. Алексеев С.С. Государство и право. М., 1993 г.
3. Алексеев С.С. Общая теория права. т.1. М., 1981 г.
4. Загальна теорія держави та права. За ред. Копейчикова В.В.. — К., “Юрінком”, 1997 р.
5. Копейчиков В.В., Лысенков С.Л., Пастухов В.П., Сумин В.О.«Теория государства и права», 1995 г. Киев.
6. Лазарев В.В. Общая теория права и государства — М.:Юрист, 1994. — 360 С.
7. Лившиц Р.З. Теория права — М.: БЕК, 1994 — 224 С.
8. Марченко М.Н. Теория государства и права. — М.: Зерцало,ТЕИС, 1996, 476 С.
9. Новицкий И.Б. Римское право. М., 1993.
10. Храпанюк В.Н. Теория государства и права М., 1993.