ПЛАН
Вступ
1. Суд присяжних у кримінальномусудочинстві України: історичний аспект
2. Проблеми та особливості формуванняжурі присяжних засідателів
3. Проблеми та перспективи судуприсяжних в Україні
Висновок
Список літератури
ВСТУП
Захист прав та законнихінтересів особи у правовій державі неможливий без чіткої організації і функціонуваннясудової влади. Суттєві зміни, які відбулися в різних сферах діяльності нашого суспільства, обумовили необхідність проведеннясудової реформи, одним із важливихнапрямків якої є впровадження в Україні суду присяжних. Однією зпередумов формування демократичної правової держави в Україні є належний рівеньзаконодавчого забезпечення процесу залучення представників народу до здійсненнякримінального судочинства. Відразу дві конституційні норми – ст. 124 й 127Конституції України – закріплюють таку безпосередню форму народовладдя, якможливість здійснення правосуддя судом присяжних.
Перспектививведення даного правового інституту в кримінальне судочинство нашої держави єодним із тих найцікавіших та найважливіших питань, які виникають у процесі вивченнякримінально-процесуального права.
Темою даногонаукового реферату є «Суд присяжних в Україні». Метою даної роботи є розглядособливостей історичного розвитку суду присяжних, формування колегії присяжнихзасідателів, проблем та перспектив його введення в Україні з вивченням джерелвідповідного законодавства, ознайомлення з поняттям та моделями суду присяжних,успішністю його функціонування в зарубіжних країнах.
Головною задачеюданої роботи, перш за все, є систематизація знань про становлення і передумовипередбачення суду присяжних у Основному законі України та розгляд основнихправових джерел, порівняння їх із законодавством інших держав.
Актуальність теми« Суд присяжних в Україні» та поставлених в ній питань про особливості введеннясуду присяжних засідателів у нашій країні полягає в тому, що проблемивиникнення, природи, сутності даного правового інституту, його розвитку тафункціонування в інших країнах належать до найскладніших та ключових.Необхідною умовою наукової роботи є теоретичне осмислення цих проблем. І цеособливо важливо, оскільки кримінально-процесуальне право безперервнорозвивається і розробляється адекватними умовами реального життя.
Методомдослідження даних питань стало вивчення літератури, присвяченої вибраній темі,систематизація і узагальнення отриманих знань, по змозі розробка висновків зприводу окремих аспектів. Також ми використовуємо метод порівняльного аналізу,який дозволяє в повній мірі оцінити основні положення питання, якерозглядається і зробити відповідні висновки.
1. Судприсяжних у кримінальному судочинстві України:
історичний аспект
Історіясучасного суду присяжних почалася 28 червня 1996р., з прийняттям КонституціїУкраїни, норми якої – ст. 124 й ст.127 – закріплюютьтаку безпосередню форму народовладдя, як можливість здійснення правосуддя судомприсяжних. Проте, наразі, інститутприсяжних засідателів в українському кримінальному судочинстві ще не введено.
Нанаш погляд, передумовою введення суду присяжних в Україні має стати ретельнийрозгляд та історичний аналіз його сутності.
Час створеннясуду присяжних не є точно визначеним. Існує версія про заснування судуприсяжних засідателів у Франції, де єдокази появи подібного органу в 829 р. нашої ери [1, с.12]. Згадку про суд, щоскладався з 12-ти присяжних ми зустрічаємо у „Вірменському судебнику” (1523р.). Більшість із авторів вважаютьбатьківщиною суду присяжних Англію періоду раннього середньовіччя, де у XVIII ст. він набрав своєї класичноїформи, особливостями якої є: розподілскладу суду на 2 автономні колегії, наділені різною компетецією (1професійний суддя, що вирішує правові питання і міру покарання і 12 присяжних засідателів, яким доручено розглядпитання факту — чи мала місце подія злочину і чи винен у цьомупідозрюваний; наявність двох актів правосуддя: вердикту і рішення пропокарання; складання списків випадкового відбору тощо [2, с. 128].
Система судів присяжних в Росії існувала з 1864 р. по 1917 р. Яквважає В. Тертишник, заснування суду присяжних в його класичному розумінні вперіод судової, реформи 1864 року, було найважливішим демократичним надбаннямдореволюційної Росії, в правовому полі законодавства якої перебували Україна,Польща, Фінляндія [3, c. 16]. Як слушно зазначається в юридичній літературі, часів судовоїреформи 1864р., суд присяжних був засобом демократизації кримінальногосудочинства, що давало можливість відмови від інквізиційного процесу в Росії[4, с. 5].
У зв’язку з функціонуванням суду присяжних уРосії та Україні ще в XIX – напочатку XX ст. можемовідзначити, що цей інститут не є цілком незнайомим нововведенням для нашоїдержави.
Програму реформування судової системи в Росії запропонував у 1809 р. М. Сперанський. Своє подальшевтілення вона знайшла у «Введении к Уложению государственныхзаконов». В 1830-ті роки розробкою проектів законів про судоустрій займалося Міністерство юстиції та ДругийВідділ імператорської канцелярії. У 1844 р. ще один проектпідготував Д. Блудов [5, с. 1].
З приходом до влади Олександра II, судова реформа отримала свій розвиток. Ужовтні 1861 р. була створена комісію, до складу якої входили С. Зарудний табагато інших визначних юристів тієї епохи. Результатом роботи комісії стали«Основні положення реформи судової частини в Росії». У даних положеннях впершебуло зафіксовано такі нові інститути і принципи, як: відокремлення суду відадміністрації, виборний мировий суд, присяжні засідателі в окружному суді,запровадження адвокатури, принцип змагальності [5, с. 2] .
Важливароль у підготовці судових перетворень у царській Росії належала статс-секретарюдепартаменту законів Державної ради, українцеві С.Зарудному. Відомийюрист-публіцист Г. Джаншієв так оцінював його роль:
«Йоговплив і роль були виняткові і безприкладні. З першими підготовчими стадіями цієї справи Заруднийбезвідлучно стояв при ній і дієво працював увсіх її подальших фазах...»[6, с. 1].
На основі положень, підготовлених комісією, було створено Статуткримінального судочинства і Статут про покарання, що накладаються мировимисуддями, які затвердив імператор Олександр ІІ 20 листопада 1864 року.
На території Україниреформування судової системи відбувалося за судовими Статутами 1864 р. Російської імперії. Суд присяжних, що нимипередбачався, в Україні вводився поетапно. Найперше, у 1867 p., він втілений упрактику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, які територіально знаходилися ближче до центруімперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних отримав практичне застосування натеренах Правобережної України: уКиївському, Уманському, Кам'янець-Подільському. Житомирському та Луцькому судах[6, с. 2].
Даний суд формувався на взірець французького судуприсяжних. «Головуюча верхівка» складалася із 3-х членів: судді та 2-х йогозамісників. Колегія присяжних складалася із 14-ти присяжних засідателів, два зяких були запасними .
Присяжнихзасідателів для роботи в окружних судах обирали земські комісії із місцевихжителів, які мали повагу і довіру співвітчизників. Для вибору присяжнихзасідателів формувалися загальні (губернські) списки та «річні» списки, атакож, списки запасних присяжних засідателів [5, с. 2]. Загальний списокпублікувався в місцевих «Відомостях». Функцію захисника виконували присяжніповірені.
Врезультаті судового слідства присяжні давали відповіді на питання: Чи мав місцезлочин? Чи винний у ньому підсудний? Чи з умислом він діяв? Чи заслуговуєпідсудний на поблажливість? [3, с. 17]. Рішення виносилось у вигляді вердикту, тобто відповіді на питаннявинуватості підсудного. На основі вердикту присяжних коронний суд виносиввирок, який міг бути оскаржений лише у касаційному порядку [5, с. 1].
Історіясуду присяжних в Україні, впровадженого на основі Статутів 1864 p., дослідженаще недостатньо.Особливо це стосується наукової думки про нього. Відсутність таких данихунеможливлює не лише з'ясування суспільно-правових процесів в Україні у періодкінця XIX — початку XX ст., а й врахування їх у нинішнійсудовій практиці.
Післявведення суду присяжних у практику судочинствачисло противників останнього не зменшилося. Водночас у суспільстві зросталакількість його прихильників. Тодішнянаукова дискусія щодо суду присяжних була досить напруженою і складною, що зумовлювалося низкою проблем, щостосувалися діяльності даного інституту судочинства [6, c. 2].
Теорія суду присяжних, на той час фрагментарно була відображена у багатьох наукових та науково-публіцистичнихпрацях. З-поміж них чільне місце
належить тим, що булиопубліковані в Україні. На їх підставі можна окреслити коло теоретичних проблем, щодо якихвелися дискусії: доцільність інституту присяжних; умови діяльності; компетенція та права суду присяжних;порядок формування і склад суду; тощо.
Доцільність судуприсяжних аргументовано доводилася приват-доцентом М.Чубинським, який з цьогопитання у 1897 р. розробив доповідь назасіданні Київського юридичного товариства [6, c. 3].
Ще в 1895р.відомий юрист-критик Дейтріх вказав на головні недоліки суду присяжних в Росії:юридична „некомпетентність” та велика відмінність рішень одне від одного ваналогічних обставинах, залежність від мелодраматичних фактів (виступів сторін,місця розгляду справи тощо) [7, с.20].
У своїй доповідіМ.Чубинський стверджував, що для вирішення фактичних питаньсправи потрібно мати живу совість і глузд, а вдосконаленням системи формування суду присяжних можна усунути частковійого недоліки.
Якщо розглядати умови діїсуду присяжних, то ще у перші роки діяльності останнього в Україні, Л. Владимиров провів ґрунтовнедослідження функціонування суду присяжних у розвинутих країнах Заходу. На підставі дослідження автор вказує морально-правові умови, потрібнідля суду присяжних: розвинутепочуття обов'язку та справедливості суспільства, а також, суд присяжних можливий лише управовій державі, де закон визначає, що заборонено, і гарантує кожному свободу,поки той не порушить закон [6, c. 3].
Дискусія стосовнокомпетенції суду присяжних не припинялася впродовж усього періоду йогодіяльності. Першим важливим їїмоментом було те, що цей суд з самого початку існування не мав права розглядатисправи про державні злочини. Пізніше, Законом1878 р. у суду присяжних забрано справи щодо злочинів проти порядку управління, а в 1889 р. вилучено справи про службові злочини посадовихосіб. Головними аргументами потреби вилучення статей з компетенції судуприсяжних були: неспроможність присяжних зрозуміти складні злочини; частевинесення щодо окремих злочинів виправдальних вироків; необ'єктивність розглядусправ [3, c. 17].
Наукові дискусіїщодо порядку формування та складу суду присяжних стосувалися наступнихмоментів: його якісного складу; участі адміністрації у процесі формування суду;відвід присяжних сторонами обвинувачення та захисту. У результаті цих дискусій Законом 1887р. для присяжних засідателів підвищено ценз — володіти більшим майном,порівняно з тим, що було регламентовано Cтатутами 60-х pp.[7, 171].
Таким чином, урезультаті розгляду історичної літератури з науково-прикладних питаньзапровадження та функціонування суду присяжних, в Україні можемо відмітити, щоісторія суду присяжних в Україні досліджена недостатньо, а це унеможливлюєповне оцінення його значення для розвитку суспільства на теренах України.Аналіз проблем доцільності створення та функціонування суду присяжних тааргументів щодо розв'язання їх відомими юристами свідчить про їхбагатогранність і складність. Розглянуті аспекти наукових дискусій та розвиткусуду присяжних в Україні переконують нас у наступному: цей суд неоднозначносприймався різними верствами суспільства, що потрібно враховувати у нинішнійпрактиці розвитку судочинства держави.
2. Проблемита особливості формування журі присяжних засідателів
Традиційно судприсяжних розглядається як один з найдемократичніших інститутів, перевагамиякого є широка колегіальність, менший ризик допущення судової помилки, більшанезалежність, гласність, посиленість змагальності, усунення бюрократичного духу[8, с. 111].
Разом з тим, управовій літературі зустрічаємо й критичні висловлювання щодо суду присяжних. Аджеще в 1895р. відомий юрист-критик Дейтріх запропонував замінити в Росіїприсяжних народними засідателями, та вказав на численні недоліки цього суду [7, с.20].
Конституційнезакріплення суду присяжних в Україні обумовлює необхідність розгляду вжеіснуючих моделей цього інституту в інших країнах.
Зокрема, світоваюридична практика знає дві моделі суду присяжних – англо-американську таєвропейську.
Перша передбачає,що присяжні засідателі у нарадчій кімнаті самостійно без участі професійногосудді вирішують питання факту та виносить вердикт про вину або невинуватістьпідсудного. Цей вердикт є обов’язковим для судді. Професійний суддя у такомупроцесі вирішує тільки правові питання і встановлює міру покарання. У США“велике журі” розглядає кримінальні справи у складі 12 засідателів [9, с.149].Аналогічна кількість журі присяжних суду Королівської лави Великобританії.Іспанський суд присяжних відрізняється за кількістю засідателів – їх 9, протестворений і діє подібно до англо-американського незалежного журі присяжних [10,с.213].
Другамодель, тобто суд присяжних за європейським зразком, який діє в Німеччині,Франції, Данії, Італії, Швеції, Австрії та інших країнах. Його конструкція іпорядок діяльності значно відрізняються від англо-американського журі, оскількипитання права і факту вирішують судді професіонали разом з представникаминароду (шеффенами) – з німецької «засідатель». Також, суттєву різницю між англо-американськимта європейським судом присяжних становить той факт, що у різних країнахправосуддя здійснюється згідно з континентальним, або прецедентним правом [4,с.4].
Розгляді аналіз законодавства окремих країн СНД щодо запровадження у них суду присяжнихє особливо потрібними для повноти висвітлення проблеми введення цього інститутув Україні, оскільки їхні правові системи є найближчими до нашої, що є наслідкомдовголітнього спільного перебування у Радянському Союзі.
Зокрема, у республіках Білорусь і Казахстан здійснення судочинства щодо кримінальних справ довіряють одному судді, або колегіям, які складаються лише з професійних суддів. На відміну від них, системасудів присяжних в Росії існувала вже в ХІХ ст. Як відзначає В.Тертишник, заснування суду присяжних в його класичному розумінні в періодсудової, реформи 1864 року, було найважливішим демократичним надбаннямдореволюційної Росії, в правовому полі законодавства якої перебували Україна,Польща, Фінляндія [9, с. 16]
У РосійськійФедерації введений і діє суд присяжних в англо-американському варіанті [11,с.8]. Щоправда, як відзначає Р.Шатовкина, в Росії створена оригінальнанаціональна модель суду присяжних на базі дореволюційної російської моделі ізврахуванням досвіду тих країн, де успішно діє сучасний суд присяжних [5, с.2];його особливостями є те, що:
- обвинуваченийсам вибирає форму судочинства. Вибір суду присяжних носить суто добровільнийхарактер і тому, якщо по одній справі проходять кілька обвинувачених, топотрібна згода кожного з них для розгляду справи з участю присяжних засідателів(ст. 425 КПК РФ);
- відсутнійсуворий поділ свідків на свідків захисту і обвинувачення;
- вросійському суді присяжних вирок проголошується відразу після винесеннявердикту;
Також, дляповноти висвітлення проблеми введення cуду присяжних в Україні слід розглянути порядок формуванняжурі присяжних в окремих країнах.
Сам процесстворення суду присяжних являє собою доволі складну процедуру, що полягає,насамперед у складанні списків присяжних та їх відбору.
Відмітимо, що увсіх країнах, де функціонує даний правовий інститут, порядок залучення докримінального судочинства присяжних є дуже подібним і ґрунтується на спискахнаселення, з яких здійснюється відбір присяжних засідателів. Проте, у кожнійдержаві присутні вагомі відмінності у процесі створення колегії суду присяжнихзасідателів.
Так, у США коженфедеральний районний суд має свій порядок залучення присяжних. Основою длянабору кандидатів є списки виборців даного району, або платників податків, інформаціяз довідників про жителів міста, телефонні довідники, дані перепису населеннятощо [ 9, с.148].
На відміну відСША, у республіці Франція порядок складання списків є набагато складнішим:спочатку створюються попередні списки кандидатур, на основі яких, спеціальноюкомісією за місцем знаходження кожного суду, проводиться складання щорічногосписку кандидатів. Ця ж комісія кожного року складає спеціальний списокдодаткових присяжних із числа присяжних міста, яке є місцем даного судуприсяжних. Згодом, голова трибуналу, шляхом жеребкування відбирає на відкритомузасіданні із щорічного списку 27 присяжних, які створюють сесійний список. Крімтого, голова суду в такому ж порядку обирає додаткових присяжних зіспеціального списку [ 9, с. 162].
Але відбір присяжнихзасідателів не обмежується складанням списків у виконавчих структурах. Цяробота продовжується у відповідному суді, який має розглядати справу.
Активну участь уформуванні суду присяжних беруть учасники судового процесу (сторони і суддя),яким надається право здійснювати відвід [2, с.146]. Зокрема в Англії та Валіїпредставники обвинувачення обвинувачення і захисту можуть відвести деякихкандидатів у присяжні, вказавши при цьому причини свого рішення. У Шотландії,крім того, сторони мають право здійснити немотивований відвід до 3-х кандидатівкожен. В більшості країн право відводу надається обвинуваченому. Зокрема, уПівнічній Ірландії обвинувачений може відвести без зазначення причин до 12-тикандидатів у присяжні [10, с. 145].
Проблемастворення відповідної законодавчої бази і запровадження суду присяжних, яксвідчить досвід багатьох країн світу є надзвичайно складною. Так, РосійськаФедерація, яка має певний історичний досвід (оскільки суд присяжних діяв післяреформи 1864р. до 1917р.), дію його запровадила частково у 1993р. в порядкуексперименту в дев’яти регіонах [5, c.50]. Відповідно до ст. 434-440 КПК РосійськоїФедерації, до суду викликаються 20 присяжних, з яких після відводу повиннозалишитися не менше ніж 14 осіб. Шляхом жеребкування для участі в розгляді справи з них створюють колегіюприсяжних засідателів. Перші12 вважаються комплектними і з їхнього складу обирають старшину, інші –запасні.
Тут постаєпитання: «яка ж модель цього суду передбачена в нашій державі?».В Україні,згідно з проектом Кримінального кодексу планується створити суд присяжних, вякому братимуть участь 7 присяжних засідателів і один професійний суддя. Упроекті реалізована англо-американська модель суду присяжних, яка закріплена ів Росії. Вона, на відміну від європейськоїмоделі, чітко розмежовує повноваження професійного судді і журі присяжних. Так,присяжні засідателі не беруть участі у постановленні разом із професійнимсуддею вироку у кримінальній справі, а виносять вердикт щодо доведеностіобставин, винуватості особи, наявності пом‘якшуючих та обтяжуючих обставин,тобто з питань, які не вимагають професійних знань права. Професійний суддя на основі вердиктувиносить вирок, де дає кваліфікацію діянням і призначає покарання. Обрання жєвропейського варіанту суду присяжних, як вважає Р.Куйбіда, не дало б можливості провести чітку різницю міжприсяжними та народними засідателями [12, с.2].
Окрема глава 47проекту КПК, деталізує такі питання: порядок формування та діяльності колегіїприсяжних, питання відводів та самовідводів, категорії справ, у розгляді якихвони можуть брати участь, компетенція, права та обов’язки засідателів тощо.
Перші основипрактичної реалізації конституційних положень щодо впровадження суду присяжнихзаклав Закон «Про судоустрій України», прийнятий 7 лютого 2002 року.
Законодавцем,було визначено відповідний спосіб формування списків присяжних, вимоги докандидатів у присяжні засідателі, підстави й порядок їх звільнення відвиконання обов’язків, гарантії незалежності й недоторканості (ч. 2 ст. 72),умови матеріального забезпечення присяжних (ч. 3 ст. 72).
Слід звернутиувагу на зміну однієї з основних засад формування суду присяжних засідателів –добровільності, на більш імперативну –обов’язковість. Справа в тому, що чинним Законом (ч.3 ст.5) передбачено, що«участь присяжних засідателів є їхнім громадянським обов’язком». Однак, якправильно зауважив В. Потапенко,«відповідальності за порушення громадянського обов’язку в діючому законодавствінемає» [12, с.3].
Доречі, серед науковців це питання залишається дискусійним, одні пропонують участьнаселення у здійсненні правосуддя розглядати, як обов’язок громадянина, інші якпочесне право громадянина, але ні в якому разі не обов’язок, є думки, що це нетільки право, але й громадянський обов’язок, невиконання якого має тягнутивідповідальність, є точка зору, що це суспільна повинність, від якої не можеухилитися жоден член суспільства, якій відповідає встановленим критеріям. [13,с.238].
Нанашу думку, вже зараз існують передумови для введення обов’язковості участінародних представників у здійсненні кримінального судочинства. Зі свого бокузаконодавцем створено відповідні гарантії незалежності і недоторканостіприсяжних засідателів (ч.2 ст.72 Закону), сприятливі умови матеріальногозабезпечення їх діяльності (ч.3 ст.72). Oтже, держава має повне право вимагативід представників народу обов’язкової участі в здійсненні судочинства.Нормативним вираженням наведених міркувань може бути таке формулювання: «неявкабез поважних причин у судове засідання вважається неповагою до суду», а згідно зі ст. 185-3 КУпАП занеповагу до суду наступає адміністративна відповідальність у вигляді штрафу від3 до 8 неоподаткованих мінімумів доходів громадян чи адміністративного арештуна строк до 15 діб, що зі свого боку засвідчує наявність у законодавствіпередумов для введення обов’язковості участі народу у здійсненні кримінальногосудочинства [13, с.239].
Розгляд і аналізсудоустрою окремих країн свідчить, що в більшості із них виконання функційнародного судді має обов’язковий характер, а наприклад в Італії, повністюприрівнюється до виконання громадянином іншої виборної державної посади [ 10,с.254].
Проте, мивважаємо, що кадрова політика щодо формування журі присяжних в Україні неповинна носити примусовий характер, а мала би керуватися принципамидобровільності та дотримання обов’язкових вимог до кандидатів у присяжнізасідателі. Такі вимоги до претендентів знайшли своє вираження у Законі «Просудоустрій України» від 07.02.2002. Отже, присяжним засідателем може бути громадянинУкраїни, який досяг 30-річного віку і постійно проживають на території, на якупоширюється юрисдикція відповідного суду.
Не включаються досписків присяжних засідателів громадяни, які мають хронічні психічні чи іншізахворювання, визнані обмежено дієздатними або недієздатними; щодо якихпровадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справиабо які мають не чи не погашену судимість; депутати усіх рівнів, члени КабінетуМіністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів,працівники правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси.
Виходячи іздосвіду інших країн, відбір присяжних засідателів повинен ґрунтуватися навиборчих списках. Особа, яка не включена до них, не може включатися до списківзасідателів. Але виборчий список не містить даних про особу. Якщо ранішенародних засідателів відбирали за місцем роботи, чи навчання, де людину добрезнали, то відбір засідателів зі списків виборців потребує створення структури,яка провадила б перевірку даних про кожну конкретну особу. Як свідчить досвідРосійської Федерації, ця робота складна, фактично вимагає збирання «досьє» накожну людину, включену до виборчого списку, і тому вимагає створення вобласних, крайових та інших аналогічних регіональних владних структурах спеціальнихпостійно діючих комісій, які займалися б цими питаннями. Чи узгоджуються ціперевірки та досьє з правами людини, закріпленими конституцією, – питанняокремого дослідження [10, с.9].
Згідно до ст. 67Закону України “Про судоустрій», громадяни, старші 65 років; жінки, якіперебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю, які мають дітей дошкільного тамолодшого шкільного віку, інших хворих або похилого віку членів сім’ї; особи,які не володіють державною мовою, не беруть участь у здійсненні правосуддя черезсвої релігійні переконання, керівники органів виконавчої влади та інші особи,які посилаються на поважні причини, звільняються від виконання обов’язківприсяжних засідателів.
Необхідновідзначити, що в юридичній літературі висловлюються думки про доцільністьвведення освітнього цензу для присяжних. Пропонується формувати корпус судовихзасідателів з числа грамотних [14, с. 98]; осіб, які мають щонайменше початковуосвіту, середньо спеціальну або вищу та тільки з числа громадян, які отрималивищу освіту, або навіть з науковим ступенем кандидата юридичних наук [13,с.240]
Заслуговують наувагу пропозиції щодо недопущення раніше судимих (аналізований Закон міститьобмеження тільки щодо осіб, мають не зняту чи не погашену судимість) до участіу судочинстві, оскільки навіть за умови погашення чи зняття судимості у осіб,які побували у місцях позбавлення волі, на тривалий час (якщо неназавжди)залишається негативне ставлення до всіх правоохоронних органів, черезщо від них важко чекати прийняття об’єктивного рішення у справі. Подібний кроквважаємо обґрунтованим з урахуванням того, що, наприклад, на службу до міліції,на посаду прокурора або слідчого прокуратури, не можуть бути прийняті особи,які раніше засуджувалися за вчинення злочину; на роботу до органів державноїподаткової служби не можуть бути прийняті особи, яких було засуджено завчинення корисливих злочинів. Тому логічним було б встановлення для осіб, якіраніше засуджувалися за вчинення злочину, заборони виконувати відповідальні тасуспільно значущі функції судді [13, с.240].
Проте, на нашу думку, однозначно погоджуватися з даною пропозицією неварто через те, що не може однаково оцінюватися становище людини, яка судима,наприклад, за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК України)та становище людини, що мала судимість за вчинення тяжкого або особливо тяжкогозлочину. Тим самим ми ототожнимо дії якісно різних злочинців та усунемодиференційований підхід до відбору присяжних засідателів
Проте, не дивлячись на численні дискусії, пропозиції і закріплення судуприсяжних в Конституції України та Законі «Про судоустрій» ми бачимо, що наданий час цей правовий інститут в українському кримінальному судочинстві ще не введено. Крімцього, в діючому КПК відсутні навіть згадки про суд присяжних. Процесуальні права і обов'язки присяжних засідателівта деталі нової процедури судочинства потребують уважної праці законодавців іаналізу можливості втілення суду присяжних в практичну діяльність органівправосуддя.
3. Проблемита перспективи суду присяжних в Україні
Головною проблемою введення суду присяжних в Україні є той вищезгаданийфакт, що Основний Закон тільки проголошує право обвинуваченого на суд присяжних, необумовлюючи при цьому хоча б загальних риспобудови суду. Процесуальні права і обов'язки присяжних засідателів тадеталі нової процедури віддані для галузевого розгляду законодавцям [15, с. 8].
Для сьогоднішньої ж України інститут присяжних є новим.Тож, як бачимо,перспектива його введення передбачає довготривалу і складну роботу.
Разомз тим, оскільки до цього часу немає встановленого порядку розгляду справ судомприсяжних, то вирішення цієї проблеми залежить від правової позиції законодавцящодо процесуальної форми функціонування цього інституту в новому КПК, де, надумку правників, має бути викладено такі основні положення як:
1) визначення підсудності справ суду присяжних: судомприсяжних повинні розглядатися кримінальні справи про особливо тяжкізлочини, за винятком справ про злочини, розгляд яких пов'язаний з дослідженням доказів, щостановлять державну таємницю (державна зрада— ст. 111 КК Ураїни) [3, с. 17].
2) формування колегії присяжних: як зазначає Л.Поспєєва,списки присяжнихзасідателів (загальний і запасний) повинні складатися за методом випадковоговибору щорічно з розрахунку 50 — 60 присяжних засідателів [8, с. 9]; Суд присяжних розглядає справу в складіпрофесійного судді (головуючого) і Колегії із 7-ми присяжних, щоутворюється шляхом відбору жеребкуванням.
4) статус присяжних засідателів: присяжні засідателі, у томучислі і запаснімають право досліджувати і перевіряти докази; заявляти клопотання передголовуючим про провадження експертиз, тлумаченнянорм закону, роз'яснення змісту оголошених в суді документів; здійснюватинеобхідне документування судового слідства; обговорювати питання вердикту.Присяжні засідателі не вправі: порушувати принцип презумпції невинуватостіпідсудного, проявляти упередженість, спілкуватися з особами, які не входять доскладу суду, з приводу кримінальної справи; отримувати доказові матеріали позасудовим засіданням; порушувати таємницю наради і голосування щодо вердикту.
5) Що ж стосується положення про винесення вердикту, то, докомпетенції присяжних належить вирішення таких питань: 1) чи мала місце подіязлочину; 2) чи винен підсудний у його вчиненні; 3) чи заслуговує підсудний,якого вони визнали винним на полегкість. Вердикт вважається прийнятим, якщо за відповіді накожне з поставлених у ньому основних питань проголосувала більшість присяжних.
6) післяпроголошення вердикту судовий розгляд продовжується за участю сторін в загальному порядку: суд, або суддя призначає мірупокарання, або приймає рішення про направлення справи на новий розгляд в іншомускладі суду присяжних, якщо присяжні винесли незаконний, необгрунтований чи несправедливий вердикт [3,с.19].
Подальше дослідження цієї проблеми вбачається в розробціокремих норм щодо судового слідства та подальшого розгляду справ судомприсяжних, регламентування прийняття рішення в дорадчій кімнаті, розробкипроцесуальної форми винесення судом вироку на підставі вердикту присяжних [3, с.19].
Поручіз розробкою концептуальних положень суду присяжних, науковці і практикиактивно сперечаються щодо доцільності його запровадження в Україні.
Зокрема М. Михеєнко стверджує, що участь народних засідателіві присяжних уздійсненні правосуддя може зміцнити незалежність суду, підвищити йогоавторитет, довіру до нього населення. Деякі юристи-практики вважають, що правосуддя стане справедливішим тільки тоді, коликілька осіб, які вперше зібралися у складі колегії присяжних в суді винесуть вердикт на основі своєї життєвоїпрактики [8, с. 111].
Середросійських юристів також звучать заклики на захист суду присяжних (Ю.Стецовський, І. Петрухін).
Разомз тим, у правовій літературі зустрічаємо й критичні висловлювання щодо судуприсяжних. В. Котляр стверджує, що цей інститут – результат емоційної, а неправовиконавчої судової діяльності засідателів, які, приймаючи вердикт, діютьпід впливом комбінацій сторін – обвинувачення і захисту [16, с. 11].
Нашесуспільство прагне покласти відповідальність за стан правосуддя на юридично грамотних фахівців. Саме необізнаністьпересічних громадян – майбутніх присяжних у галузі юриспруденції є одним зголовних аргументів запереченнядоцільності введення цього суду в Україні. Не можна залишити без увагидослід чикагського професора Г. Калвена, здійснюваний шляхом опитування суддів, які малидосвід розгляду справ про те, що практично кожен третій вердикт визнанийсумнівним з точки зору його законності і правильності [3, с. 128]. Як зазначаєВ. Маляренко – у зв'язку з усе більшим ускладненням кримінальних справ законнеїх вирішення, точна юридична оцінка правовідносин залежить саме від високогопрофесіоналізму і досвіду [4, с. 7].
Виходячиіз досвіду діяльності інституту народних засідателів, ми спостерігаємо низькийрівень активності громадян у сфері судочинства. Шляхом вирішення цієї проблемимає стати поширення політичного виховання та підвищення рівня правовоїкультури, правосвідомості в нашій державі.
Оскільки запровадження суду присяжних передбачене саме вгалузі кримінального судочинства, то норми кримінального законодавства мають бути сформульовані таким чином, щоб бути доступними розуміннюгромадян, у яких відсутнє знання правової теорії [17, с. 119].
Іздослідження В. Маляренка вбачаємо, що суд присяжних є малопродуктивним,складним і громіздким, запроваджується лише щодо незначної категорії і то упершій інстанції, але вимагає великих зусиль держави з підготовки законодавчоїбази і чималих коштів [4, с. 12]. Погоджуючись із цим твердженням, розглянемоприклади, які існують в судах Росії, оскільки і для нас ця проблема є дужеактуальна. Часто виникають ситуації, колиприсяжні засідателі перед виходом на нараду, заявляють судді — «вердиктвідмовляємося виносити, доки нам не виплатять належної винагороди»- а платити нема чим… Працівники суду збирають гроші, щоби хоча б частковокомпенсувати дванадцяти, позбавленим засобів існуваннязасідателям їх багатоденну участь у процесі [18, с. 242].
Однак, це питання не є проблемою лише для Росії. Так уАнглії проблеманизького рівня оплати діяльності присяжних призводить до того, що досить частовони наймають замість себе інших осіб [17, с. 122].
Серйозноюпроблемою суду присяжних є ускладнення самого розглядусправи за рахунок появи стадії попереднього слухання, специфіки судовогослідства і змагання сторін, перегляду вироків і постанов суду присяжних, що вступилив законну силу тощо [18, с. 242].
Щеоднією проблемою введення суду присяжних в Україні можемо назвати складністьпоєднаня засідателями участі у судовому процесі і виконаня своєї постійної роботи. Як зазначає К. Гуценко, непостійнійхарактер діяльності судів асизів у Франції пояснюється тим, щонепрофесіоналів не можна надовго відривати від основних занять [2, с. 292].
Найслабшоюланкою судової реформи, на думку російських юристів, є великий розрив міжзаконами, що приймаються та можливістю їх організаційного іматеріально-технічного забезпечення, особливо стосовно суду присяжних, що в свою чергу викликає скептичне ставлення до цього інституту.В той же час, деякі українські юристи, незважаючи на такі критичні моменти, вважають, що не слід очікувати кращихматеріальних умов, а треба запроваджувати суд присяжних негайно і в усіхрегіонах країни [17, с. 123].
Нанаш погляд, без випробування часом не можна повною мірою оцінити життєздатність цього інституту в нашійдержаві, його перспективи і напрямки. Для уникнення поспішного іневиправданого рішення про введення судуприсяжних на всій території України, необхідно погодитися з думкоюМаляренко про проведення експерименту і ввести альтернативну форму правосуддя на території, мінімум двохобластей [18, с. 243]. І лише за результатом експерименту можна прийняти кінцеве рішеннявідносно даного суперечного інституту кримінального судочинства.
ВИСНОВОК
Підводячипідсумки у вивченні матеріалу, відзначимо, що Конституція України передбачиласуд присяжних, але законодавець не вказавточну дату його створення в майбутньому. На наш погляд, вводячи ці статті доКонституції, законодавець передбачив створення суду присяжних у час, коли економічно-політичні відносини в державі стабілізуються.
Таким чином, ми вважаємо, що механічне копіювання положень зарубіжногозаконодавства і необдумане, поспішне введення суду присяжних не буде для нас корисним, а отже – реформуваннясудової системи має здійснюватися шляхом насамперед, поступового, практичного, диференційованого відбору тихінститутів, які придатні з точки зору їх надійності, апробованості іможливості втілення не тільки в національне законодавство, але й у реальнежиття.
Списоклітератури
1. БернемУ. Суд присяжних заседателей. – М.: Издательство МНИМП, 1995. –128 с.;
2. Гуценко К.Ф., Головко А.В., Филимонов Б.А. Уголовныйпроцесс западных государств.– ИКД «Зерцало-М», 2001. – 480с.;
3. ТертишникВ.С. Суд присяжних: суть ідей, історичний досвід, перспективи становлення таактуальні проблеми сьогодення //Юридична Україна.– 2003. – № 8. – С.15-19.;
4. МаляренкоВ. Позитиви и негативи суду присяжних //Право України, 2000.– № 3. – С. 3.;
5. ШатовкинаР. Становление и развитие суда присяжних в России //Российская юстиция, 2005. –№ 4. – С. 3;
6. КульчицькийВ., Сидорчук О.Суд присяжних і наукова думка про нього в Україніпісля судової реформи 1864р. //ПравоУкраїни 2003 рік, № 6.– с.125– 128.;
7. ДжаншиевГ.А. Суд над судом присяжных. — М., 1896. — 168 с.
8. Куцин М.М. Суд присяжних: за і проти // Вісник НаціональногоУніверситету Внутрішніх справ. – 2005. – № 31. – с. 111.
9. ШишкінВ.І. судові системи країн світу: Навч. посібник. Кн. 1 – К.: Юрінком Інтер,2001. – 320 с.
10. ШишкінВ.І. судові системи країн світу: Навч. посібник. Кн. 2 – К.: Юрінком Інтер,2001. – 336 с.
11. Кирилова Н.П. Суд присяжних в России и мировой опыт (ч.1-4)(2001-05-30)с.11.
12. Куйбіда Р. Аналіз сучасного етапу судовоїреформи та перспектив її розвитку. 22.09.2007 2003-06.02.;
13. ІваницькийС.О. спірні питання правового статусу судових засідателів //Актуальні проблемикримінального судочинства України: Матеріали Всеукраїнської науково-практичноїконференції 21 листопада 2003р. – Донецьк: ДЮІ, 2004. – С. 237-240.
14. КурбатовА. Ще раз про суд присяжних // Право України. – 1997. – № 12. — С.98.;
15. СвиридовБ. Суд присяжних, як правова модель // Юридична практика: Суд. випуск. – 2006- № 3. – С. 8-9;
16. КотлярВ. Суд присяжних – правовий атавізм // Юридичний вісник України. – 2001. — №10. – С. 11.;
17. ТарнавськаВ. Інститут суду присяжних // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. — № 9 –118-125с.;
18. АленинЮ.П. К проблеме введення суда присяжних вУкраине // Актуальні проблеми політики. — Одеса, 2002. – Вип. 13-14 – С.235-244.