ДЕРЖАВНА МИТНАСЛУЖБА УКРАЇНИ
АКАДЕМІЯ МИТНОЇСЛУЖБИ УКРАЇНИ
Кафедрацивільно-правових дисциплін
Курсова робота
з дисципліни «Цивільнеправо України»
на тему:
«Самозахист уцивільному праві»
Виконав: КопотієнкоА.В.
Дніпропетровськ
2008
Зміст
Вступ
1. Поняття і юридичнаприрода самозахисту цивільних прав
1.1Виникненняпоняття самозахисту в законодавстві України
1.2 Правова природасамозахисту прав
1.3 Сфера реалізації таознаки права на самозахист
2. Здійснення учасникамицивільних правовідносин права на самозахист
2.1 Заходи самозахисту прав
2.2 Необхідна оборона вцивільному праві
2.3 Дії в умовахкрайньої необхідності в цивільному праві
3. Особливостісамозахисту у речових та зобов’язальних правовідносинах
3.1Самозахист речових прав
3.2 Самозахист узобов’язальних правовідносинах
3.3 Деякі аспекти заподіюванняшкоди при самозахисті
Висновки
Переліквикористаних джерел
Вступ
Виникненняцивільних прав ґрунтується на визнанні рівності учасників регульованихцивільним правом відносин, недоторканності власності, свободи договору,неприпустимості довільного втручання кого-небудь в приватні справи,необхідності безперешкодного здійснення цивільних прав, забезпеченнявідновлення порушених прав, їх судового захисту.
Але незалежно від рівня розвитку суспільства, правопорушення,на жаль, залишаються його невід'ємною складовою. Сучасні реаліїсуспільного життя пов’язують ефективність механізму цивільно-правового захисту,перш за все, з його оперативністю. Тому розвиток ринкових відносин в незалежнійУкраїні зажадав появу додаткових оперативних способів захисту цивільнихправ. Одним з елементів механізму правового захисту, який надає можливістьоперативного захисту, є право особи відновлювати порушені права й усуватиперешкоди у їх здійсненні без звернення до юрисдикційних органів.
Питання про те, яким чином можна ефективно захистити своїпорушені цивільні права, дуже актуальне на сьогоднішній день. Від рішення цьогопитання багато в чому залежить стабільність цивільного обороту і упевненістькожного в гарантованості своїх прав. Разом з тим, таке явище як самозахист,яке, за логікою законодавця, повинне було зайняти місце одного з самих оперативнихспособів захисту, виявляє на сьогоднішній день масу складнощів, зв'язаних зрозумінням його сутності як нового способу захисту цивільних прав.
Інститут самозахисту є відносно новим для українського цивільного законодавства,що породило значну розбіжність в думках щодо його змісту, а також украйобмежене застосування норми, присвяченої самозахисту. Визначення змістусамозахисту цивільних прав вимагає відповіді на питання про співвідношення йогоз схожими інститутами цивільного і інших галузей права, виявлення умовправомірності спричинення самостійним захистом шкоди.
Дослідження інституту самозахисту цивільних правздійснювалося в різноманітних теоретичних аспектах. Питання самозахистурозглядалося в роботах Д.І. Мейєра, В.І. Синайського, К.Н. Анненкова, В.П.Грібанова і інших. Окремі теоретичні і практичні аспекти застосуваннясамозахисту цивільних прав вивчалися в роботах таких найвидніших правознавцівяк Т.Є. Абова, Ю.Г. Басин, І.О. Дзера, О.С. Іоффе, Н.І. Клейн,О.А. Красенів, Н.С. Малєїн, І.Б. Новіцкий, В.А. Рясенцев, С.В. Сарбаш, Г.А.Свердлик, Е.Л. Страунінг, Є.А. Суханов, Ю. К. Толстой.
Аналізнаукової літератури свідчить про відсутність єдиного підходу до багатьохаспектів самозахисту. Залишаються дискусійними питання, які стосуються правовоїприроди права на самозахист, суб’єктів, об’єктів, заходів самозахисту, підставвиникнення та меж здійснення права на самозахист.
Такийстан наукової розробки, невизначеність з ключових питань самозахисту,безумовно, не може сприяти активній реалізації права на самостійний захистцивільних прав та інтересів.
Ціобставини зумовили мету даного дослідження: проведення комплексного науковогоаналізу права учасників цивільних правовідносин на самозахист.
Відповіднозадачами дослідження, вирішення яких дозволило досягнути вказаної мети,виступили:
— обґрунтуванняпоняття і юридичної природи та сфери реалізації самозахисту цивільних прав;
— визначення способів здійснення учасниками цивільних правовідносин права насамозахист та їх реалізації, зокрема, таких заходів як: необхідна оборона, дії вумовах крайньої необхідності, тощо;
— аналіз особливостей самозахисту у речових та зобов’язальних
правовідносинах,деяких аспектів заподіяювання шкоди при самозахисті.
Об'єктомдослідження виступають відносини, що складаються з приводу самозахисту вцивільному праві України.
Предмет дослідження складають теоретичні і практичні аспектисамозахисту цивільних прав в законодавстві України.
В роботі використані такі загальнонаукові методи, якдіалектичний, метод логічного аналізу, синтезу, індукції, дедукції іформалізації. Разом з вище переліченими використані такі методи, як історичний,порівняльно-правовий, техніко-юридичний і системно-структурний методидослідження.
Роботаскладається із вступу, трьох розділів, об’єднуючих дев’ять підрозділів, тависновків.
1.Поняття і юридична природа самозахисту цивільних прав
1.1Виникнення поняття самозахисту в законодавстві України
Самозахистправ як елемент механізму правового захисту, який надає можливість оперативногозахисту, знаходив законодавче закріплення у найдавніших правових джерелах і усучасному законодавстві різних держав.
Самозахисту стародавні часи був традиційною формою захисту, однак з посиленням державноївлади можливості самозахисту обмежувалися, поступаючись праву на судовийзахист, за деякими винятками (зокрема, необхідної оборони, дій у стані крайньоїнеобхідності, відмови від договору у певних випадках).
Зарубіжніта вітчизняні нормативно-правові акти більш пізнього періоду теж закріплюваличисленні можливості самостійного захисту, хоча загальної норми щодо права насамозахист у більшості з них не було. У деяких з них містилася загальна нормапро те, що самозахист можливий лише у випадках, передбачених законом.Законодавство окремих держав обмежувало самозахист лише можливістю необхідноїоборони [12, с. 229].
Можливостісамозахисту закріплювалися й у вітчизняному законодавстві як у дорадянський,так і радянський періоди, хоча термін «самозахист» не вживався. Законодавстворадянського періоду також не містило загальної норми щодо права на самозахист.Тому більшість учених дотримувалися думки про можливість самозахисту лишезаходами, закріпленими у законодавстві, та визначали це право як виняток,розрахований на ситуацію, коли юрисдикційний захист неможливий, хоча окрімправа на дії у стані крайньої необхідності жодна з можливостей самозахисту небула пов’язана у законодавстві з неможливістю юрисдикційного захисту [8, с. 16].
Інтересдо цього права підвищився у зв’язку з тим, що однією з новел КонституціїУкраїни [1] стала загальна норма щодо права на самостійний захист, за якоюособа має право на захист своїх прав будь-якими засобами, які не забороненізаконом. У Конституції право на самозахист не пов’язується з неможливістюотримати державний захист, тому пропозиції внести такі обмеження на галузевомурівні у загальні положення щодо права на самозахист слід вважати такими, щосуперечать Конституції.
Отже,право на самозахист на рівні Основного закону було визнано самостійною тарівноцінною можливістю правового захисту, скористатися якою особа може навласний розсуд.
Цеконституційне положення знайшло подальше впровадження у Цивільному кодексі [5],де загальним питанням самозахисту присвячена окрема стаття та вперше назаконодавчому рівні право на самозахист було закріплено як правову категорію,чим було відкрито шлях для широкого її використання: у нормативних актах, улітературі, в рішеннях суду, у повсякденній правовій лексиці.
Позитивнимє те, що під час закріплення цього права у Цивільному кодексі був використанийвироблений юридичною наукою термін «самозахист», який, на відміну від термінів«необхідна оборона», «крайня необхідність», «самодопомога»,«оперативно-господарські санкції», охоплює всі дії щодо самостійного захисту.
ВерховнаРада України пішла шляхом загально-дозвільного порядку регулювання права насамозахист, закріпивши у ст.19 ЦК право самостійно обирати заходи самозахистуабо застосовувати заходи, передбачені у законодавстві чи у договорі. Аналізнорм цивільного законодавства свідчить про розширення переліку законодавчоврегульованих заходів самозахисту порівняно з радянським законодавством.
Поняття«самозахист» в цивільному праві близько до понять «необхіднаоборона» і «крайня необхідність» в праві кримінальному. Самапоява в ЦК України (і Росії) норми про самозахист, стало результатом серйознихнаукових досліджень, проведених вітчизняними цивілистами, які підготували грунтдля запровадження в українське і російське цивільне законодавство цього новогодля них інституту.
Протетакі законодавчі новели викликали жваву дискусію стосовно змісту цього правовогофеномену.
Можливістьсамозахисту є одним з елементів права на захист. Право на самозахист природнихправ людини є її природним правом.
Правона самозахист є типовим для цивільного права, адже правова активність суб’єктівмає тут юридично значимий характер. Це право забезпечує оперативний, дієвий,економний захист, сприяє зростанню соціальної активності і правосвідомості,укріпленню законності та правопорядку. Визначення ж меж цього права спрямованена забезпечення соціального миру та стабільності у суспільстві.
Нормищодо здійснення права на самозахист утворюють субінститут цивільного права,який входить до інституту правового захисту.
1.2Правова природа самозахисту прав
Термін«самозахист» не позначає спосіб чи об’єкт захисту, а наголошує на особливостяхсуб’єкта захисту. Самостійна ж діяльність управненої особи щодо захисту, як ідіяльність інших суб’єктів захисту, має свої особливості та здійснюється упевному порядку і певними способами, що дозволяє виділити чотири формиздійснення захисту: судову, адміністративну, нотаріальну й особисту, якою і єсамозахист.
Доситьширокий розкид думок з цього питання обумовлений перш за все тим, що в основірозмежування і класифікації форм захисту дослідники застосовують неоднаковікритерії. Так, О.А. Красавчиков вважає, що форми захисту слід розмежовувати зурахуванням специфіки об'єкту і характеру права, що захищається [36, с. 95 – 97].
А.П.Сергєєв, розуміючи під формою захисту комплекс внутрішньо злагодженихорганізаційних заходів щодо захисту суб'єктивних прав і що охороняються закономінтересів, відзначає дві основні її форми: юрисдикційну і неюрисдикційну.Рамками юрисдикційної форми захисту охоплюється захист в судовому (загальнийпорядок) і в адміністративному порядку (спеціальний порядок). Самостійнадіяльність громадянина або організації по захисту цивільних прав без зверненнядо державних або інших компетентних органів кваліфікується як неюрисдикційна.Разом з тим він висловлюється проти кваліфікації самозахисту як одного ізспособів захисту цивільних прав. На його думку, самозахист цивільних прав — цеформа, а не спосіб захисту [13, с. 268 – 270]. Таку точку зору слід вважатидосить обґрунтованою.
Невипадково до цієї позиції близька точка зору Г.А. Свердлика і Е.Л. Страунінга,що доводять існування в чинному законодавстві трьох форм захисту: судової,адміністративної і самозахисту. У зв'язку з чим вони запропонували п. 2 ст. 11ЦК РФ висловити в наступній редакції: «Захист цивільних прав в адміністративнійформі або у формі самозахисту здійснюється у випадках, передбачених законом.Дії по самозахисту цивільних прав, а також рішення, прийняті вадміністративному порядку, можуть бути оскаржені до суду». Вказані авторитакож запропонували виключити з тексту ст. 12 ЦК РФ «Способи захисту цивільнихправ» слова «самозахисту права», оскільки, на їх думку,«самозахист є формою, а не способом захисту порушених цивільних прав»[32,с. 37].
Нанаш погляд, Г.А. Свердлику і Е.Л. Страунінгу вдалося довести, що самозахистдійсно повинен бути визнаний як форма захисту цивільних прав і інтересів.Враховуючи, що ЦК допускає захист порушених цивільних прав самостійноуправненою особою, яка, захищаючи що належить їй право, встановлює фактичніобставини, застосовує норми матеріального права, визначає спосіб захисту відпосягання і ухвалює конкретне рішення, яке сама і утілює, цілком логічнопредставити самозахист як форму захисту цивільних прав [32, с. 37].
Такимчином, самозахисту поряд з судовим, адміністративним захистом є формою захистуцивільних прав і інтересів. Проте з рештою висновків Г.А. Свердлика і Е.Л.Страунінга в частині внесення змін в чинне законодавство погодитися не можна.Вважаючи, що в ЦК слід разом вказати на адміністративний порядок захисту і насамозахист, вони фактично зрівняли обидві ці форми, оскільки запропонувалитакий захист здійснювати у випадках, передбачених законом. Разом з тимадміністративна форма захисту ґрунтується на авторитеті держави, влади, надержавному примушенні. Для самозахисту це, природно, невластиво. Крім того,якщо адміністративний захист можливий у випадках, передбачених законом, тосамозахист згідно ЦК передбачається загальним правилом. Ніяких обмежень ізцього приводу немає. Якщо законодавець сприйме запропоновані поправки, томожливості самозахисту будуть істотно обмежені. Самозахист допускатиметься увипадках, передбачених законом.
Г.А.Свердлик і Е.Л. Страунінг пропонують також виключити з ЦК вказівку на самозахистяк спосіб захисту цивільних прав. З нашої точки зору, слід змінити лишеформулювання, оскільки, мабуть, має місце невдала редакція норми права. Крімтого, феномен самозахисту не можна зводити тільки до форми захисту. Річ у тому,що зміст статті про самозахист більш об'ємний (і складніший), ніж йогопредставляють деякі дослідники: «Допускається самозахист цивільних прав.Способи самозахисту повинні бути відповідні порушенню і не виходити за межідій, необхідних для його припинення». Є необхідність ще раз відзначитисловосполучення «способи самозахисту». Звідси витікає, що самозахистувластиві свої, особливі способи захисту цивільних прав і інтересів. Наприклад,необхідна оборона, крайня необхідність і т.д. До речі, Г.А. Свердлик і Е.Л.Страунінг то і інше відносять до способів самозахисту прав [32, с. 179]. Отже,навіть на їх думку, самозахист — це не тільки форма, але і спосіб. З тією лишерізницею, що в ЦК є зразковий перелік способів захисту, проте переліку способівсамозахисту в законі немає. І цю прогалину слід би усунути. Звичайно, це будутьрізні способи. Тому зразковий їх перелік необхідно привести окремо в статті ЦКпро самозахист відповідним чином змінивши редакцію вказаної норми. А.П. Сергеєввизнає, що перелік найпоширеніших способів самозахисту з'явиться корисноюмірою, оскільки потерпілі орієнтуються на можливий інструментарій засобівзахисту своїх порушених прав, що полегшує їх вибір [13, с. 271].
Слід уточнити, що спосіб захисту –це поняття, яке змістовно характеризує результат застосування заходів захисту(відновлення порушених прав, припинення порушення). Захід же захисту – це діячи сукупність дій (необхідна оборона, зміна умов договору) або утримання відпевної дії (призупинення виконання зобов’язання, невиконання злочинногонаказу), спрямовані на захист. Засіб захисту – це інструментарій, щовикористовується під час самозахисту (зброя, повідомлення про відмову віддоговору) [7, с.7].
Націй підставі пропонується абз.2 ч.1 ст.19 ЦК викласти у такій редакції:«Самозахистом є протидія, яка не заборонена законом і не суперечить моральнимзасадам суспільства», адже законодавство передбачає заборони не щодо засобівзахисту, а стосовно вчинення з ними певних дій (носіння, зберігання зброїтощо), а у ч.2 ст.19 ЦК термін «способи» замінити на «заходи», оскільки відповіднийпорушенню спосіб самозахисту може бути реалізований неправомірними діями.
Отже,під самозахистом слід розуміти здійснення самостійно управненою особою дійфактичного та/або юридичного характеру, направлених на усунення порушень права.У ЦКУкраїни самозахист розглядається як механізм самостійного примусового усуненняуповноваженою особою порушень її прав та посягань на них, а не як один іззасобів (способів) захисту цивільних прав. У ЦК РФ самозахист розглядаєтьсяводночас і як один із засобів (способів) захисту цивільних прав, перелічених уст. 12 [14, с. 342].
ЗгідноЦК України (п.2 ст. 19) способи самозахисту мають відповідати змісту права, щопорушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричиненіцим порушенням. Таким чином, умовою самозахисту є факт порушення права. Немаєпорушення — неможливий і самозахист.
Введеннядо ЦК інституту самозахисту прав повністю відповідає положенням ст. 55Конституції України, згідно з якою кожен має право будь-якими не забороненимизаконом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправнихпосягань.
Необхіднаоборона і крайня необхідність — це два самостійні способи самозахисту,передбачені спеціальними нормами. Особливість їх в тому, що вони можуть бутизастосовані ще до порушення. В усякому разі, ЦК пов'язує самозахист з вжепорушеним правом, а не з правом, яке ще тільки може бути порушене в майбутньому.Про це ж свідчить і термінологія, що використовується законодавцем. В статтяхЦК мовиться саме про захист, а не про охорону. Отже, йдеться про самозахист, ане про самоохорону, коли можливо використовування певних прийомів і заходів,направлених на забезпечення яких-небудь прав в майбутньому.
Самозахист- це особливий (приватний) випадок захисту, специфіка якого виявляється в тому,що управнена особа безпосередньо своїми діями може захистити порушене право.Навіть якщо третя особа оборонятиме потерпілого від нападу, то про самозахистможна говорити відносно прав і інтересів обороняється. Що стосуєтьсяпотерпілого, то це не реалізація ним свого права на самозахист, а його захист.В цьому випадку здійснюється захист іншого суб'єкта. Тому представляєтьсяспірним твердження Г.А. Свердлыка і Е.Л. Страунінга, що діяльність у форміпатронажу слід також відносити до самозахисту прав підопічного [32, с. 146].
Дійсно,згідно ст. 78 ЦК дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не можесамостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обратисобі помічника. Діяльність помічника в даному випадку не можна відносити досамозахисту навіть в широкому значенні цього слова. Це не що інше, як захистінтересів підопічного. Тут не можна говорити про самозахист також і тому щогромадянин звертається до компетентного органу — орган опіки і піклування.
Диференціація самозахисту на самозахист у вузькому і вширокому значенні лише утрудняє дослідження суті даного феномена. Виниклопитання про кваліфікацію відносин, коли управнена особа закликає третіх осіб донадання їй допомоги при здійсненні самозахисту порушених прав. М. Селезньов взв'язку з цим навів наступний приклад. Громадянин К. протягом двох років чекаввід З. виконання що вступило в законну силу присудження, згідно якому останнійбув зобов'язаний пересунути огорожу і усунути перешкоди в користуванні земельноюділянкою. Не дочекавшись від З. реалізації присудження, К. звернувся дознайомих і з їх допомогою переніс огорожу [34, с. 40]. Аналізуючи дану справу,Г.А. Свердлик і Э.Л. Страунінг виказали думку, що у разі неможливості самостійногозахисту своїх цивільних прав потерпілою стороною, вона може звернутися подопомогу в здійсненні права на самозахист до інших осіб (тобто вдатися до такзваної товариської взаємодопомоги) [33, с. 21].
Проте тут виникає питання про можливість кваліфікаціїподібних дій як самозахист, передбаченої ст. 19 ЦК. Інакше кажучи, чи можнарозглядати як самозахист виконання рішення суду потерпілим (кредитором) своїмисилами і засобами? Ні, не можна.
Як одне з основних початків цивільного законодавствавстановлено правило про неприпустимість довільного втручання кого-небудь вприватні справи. На наш погляд, довільне втручання є межею самозахисту. Длявиконання рішення суду існують спеціальні органи. Порядок їх виконання жорсткорегламентований законодавством. Виконання рішення суду кредитором всупереч встановленомупорядку слідує кваліфікувати як довільне втручання в приватні справи.
1.3Сфера реалізації та ознаки права на самозахист
В юридичній літературі висловлювалися різні думки про сферуреалізації права на самозахист. Так, В.П. Грібанов, В.А. Рясенцевзатверджували, що самозахист допускається в позадоговірних відносинах [15, с.168; 30, с. 265-266]. М.І. Брагинській, Н.И. Клейн вважають, що вона можлива впозадоговірних відносинах і в деякому об'ємі — в договірних відносинах [10, с.56; 21, с. 35]. Позиция Г.Я. Стоякина така, що самозахист допустимий тільки вдоговірних відносинах [38, с. 82]. Нарешті, Ю.Г. Басин обгрунтував думку проможливість самозахисту як в позадоговірних, так і в договірних відносинах [8,с. 36-37].
Зміст ст. 19 ЦК не дає приводу для сумніву в можливостісамозахисту як в позадоговірних, так і в договірних відносинах. Інша справа, щовиникає питання про специфіку самозахисту в тих і інших відносинах. Очевидно,що в позадоговірних відносинах самозахист може здійснюватися переважно фактичнимидіями (наприклад, необхідна оборона). В договірних відносинах на перший планвиступають юридичні дії управненої особи. Наприклад, відмова від виконаннядоговору, відмова від товару. Проте в договірних відносинах не виключаєтьсясамозахист і за допомогою фактичних дій управненої сторони. Наприклад, усуненнянедоліків товару, виконання капітального ремонту і ін.
Відмінність самозахисту в названих відносинах полягає також втому, що в позадоговірних відносинах способи самозахисту і умови її реалізаціївизначаються законом, тоді як в договірних способи і умови реалізації можутьбути встановлені договором. Було б доцільним вказати в цій статті, що учасникицивільних правовідносин мають право самостійно в договірному порядку встановлюватиспособи самозахисту, окрім заборонених законом.
При цьому необхідно враховувати визначені законом вилучення зпринципу свободи договору. Так, відповідно до ЦК угода про усунення або обмеженнявідповідальності (отже, і самозахисту) за умисне порушення зобов'язаннянікчемно.
Відсутність в законі переліку способів самозахисту, а такожвказівки на можливість встановлення їх в договорі слід визнати недолікомчинного законодавства. У зв'язку з цим було б доцільним доповнити ст. 19 ЦКправилом наступного змісту: «Самозахист, зокрема, може здійснюватися задопомогою відмови одній із сторін договору від його виконання; відмови відпередачі або приймання товару; усунення недоліків товару управненої стороноюабо залученими особами за рахунок боржника; виконання ремонту і ін. Особи вдоговорі мають право встановити інші способи самозахисту, що не суперечатьзакону».
Такимчином, при подальшому розвитку дефініційного визначення права учасниківцивільних правовідносин на самозахист, під ним доцільно розуміти можливістьособи у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чиінтересу іншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення застосуватидоцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечитьморальним засадам суспільства та спрямована на попередження або припиненняцього порушення чи ліквідацію його наслідків.
Характернимиознаками права на самозахист є такі:
1)воно надає особі можливість самостійно здійснювати захист, не звертаючись доюрисдикційного органу (що не виключає можливість товариської допомоги тасприяння органів, що не вирішують справу по суті);
2) цеправо виникає у разі порушення чи створення реальної загрози порушення прав абоінтересів;
3) цеправо може реалізуватися за допомогою заходів, які відповідають загальним абоспеціальним критеріям правомірності, що відрізняє самозахист від самоуправства,дії під час якого вчиняються з порушенням встановленого порядку;
4)воно є цільовим правом і здійснюється з метою попередження, припиненняпорушення права або ліквідації наслідків порушення, що відрізняє самозахист відсамосуду, спрямованого на покарання [6, с. 26].
Націй підставі проводиться відмежування самозахисту від дій, які не мають ознаксамозахисту. Так, встановлення сигналізації, укладення договорів охорони,страхування, закріплення у договорах заходів щодо забезпечення зобов’язань,переведення несправної сторони на акредитивну форму розрахунків чи оплатупродукції після її прийняття є заходами охорони, а не захисту. Пред’явленнявимог до несправної сторони не є самозахистом, адже не відновлює порушені праваі не усуває перешкоди щодо реалізації прав чи інтересів. Деякі ж заходи залежновід умов їх застосування можуть бути як заходами самозахисту, так і діями устані нормального цивільного обороту.
Слідзазначити, що об’єктом цивільно-правового самозахисту може бути й інтерес, а нелише право, як це зазначено у ч.1 ст.19 ЦК. Під інтересом як самостійнимоб’єктом цивільно-правового захисту пропонується розуміти неопосередковану«регулятивним» правом соціальну потребу особи у певних благах, взяту підправову охорону шляхом надання її носію права на захист.
Суб’єктамисамозахисту можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Під час самозахистуможливе сприяння певних органів.
Правона захист і на самозахист виникає у разі не лише порушення прав чи інтересів,але й за його реальної загрози. За наявності рішення суду про відмову у захистіособа не має права вдаватися до самозахисту, а може оскаржити це рішення увизначеному порядку. Наявність рішення суду про задоволення вимоги особи щодозахисту не позбавляє її права на самозахист.
2.Здійснення учасниками цивільних правовідносин права на самозахист
2.1Заходи самозахисту прав
Самозахистможе здійснюватися діями як фактичного, так і юридичного характеру. Оскількицивільно-правовий захист — це не діяльність, спрямована на відновлення або наусунення перешкод у здійсненні прав та інтересів, а результат застосуванняспрямованих на це цивільно-правових заходів, не є самозахистом звернення докомпетентних органів з метою захисту, оскільки саме звернення не усуваєпорушень і перешкод у здійсненні прав [20, с. 8].
Ізспособів, передбачених для судового захисту, самозахист може відбуватися лишетакими, як:
1)припинення дії, яка порушує право;
2)відновлення становища, яке існувало до порушення;
3)зміна правовідносин;
4)припинення правовідносин;
5)відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Іншіспособи передбачають необхідність винесення рішення юрисдикційним органом.
Особливістюреалізації самозахисту є те, що останній визначається законом через припинення.Термін «припинення» тлумачиться як «зупиняти силою, різким втручанням»,«відсікати», «знищувати». Способи самозахисту повинні бути діями, направленимина припинення порушення, а не на його запобігання, або відновлення права вжепісля його порушення. Це також підтверджує, що для застосування самозахиступорушення вже повинне мати місце, існування однієї його небезпеки недостатньо [19,с. 14-15].
Зупинити порушення можна, примусивши особу всупереч її воліприпинити діяльність, що порушує право. Виконати таку функцію в силах фізичнідії, в яких управнений суб'єкт грає активно-наступальну роль. Самостійнимидіями, не пов'язаними з фізичною дією на порушника або його майно (наприклад,угодами) можна забезпечити себе від можливого порушення в майбутньому (наприклад,уклавши договір про один зі способів забезпечення виконання зобов'язань) або мінімізуватинаслідки порушення (заявивши про односторонню зміну зобов'язання абовідмовившися в односторонньому порядку від виконання порушеного договору).Проте подібні дії не можуть присікти, зупинити порушення.
Не єсамозахистом заява до порушника вимог, адже їх виконання цілком залежить відпорушника. До заходів самозахисту належать не всі оперативно-господарськісанкції, тому що деякі з них (переведення на акредитивну форму розрахунків чина попередню оплату) виконують функцію охорони, а не захисту. На підставіаналізу норм Господарського кодексу можна зробити висновок про те, що заходи,які підпадають під ознаки оперативно-господарських санкцій, можутьзастосовуватися й у випадках, коли це передбачено у законі, а не лише удоговорі, як це зазначається у ч.2 ст.235 ГК [2, с. 102].
Навідміну від самозахисту, самосуд має на меті не захист, а покарання порушникабез суду чи органів виконання покарання; самоуправство, хоча і може бутиспрямоване на захист, але відбувається з порушенням встановленого порядку; такзване «кулачне право» ґрунтується не на силі права, а на праві сили.
Заходомохорони є влаштування пристроїв автоматичного ураження порушника, оскільки підчас їх встановлення існує лише потенційна загроза порушення. Спрацювання ж цихпристроїв є самозахистом, якщо при цьому не порушуються межі правомірності.
Не єзаходами самозахисту забезпечення зобов’язань, адже задоволення вимоги щодо їхвстановлення залежить від другої сторони, до порушення вони є лише заходамиохорони, а у разі порушення не надають права на самозахист (за виняткомпритримання та застави, коли кредитор має право самостійно реалізувати певнуріч). На тих же підставах не можна погодитись із віднесенням до самозахистуукладання договору страхування. Критикується віднесення до самозахисту примусудругої сторони до додержання передбаченої для правочину форми, оскількивиконання цієї вимоги залежить від другої сторони. Також не належить до заходівсамозахисту відмова від виконання нікчемного правочину, тому що він не породжуєправ та обов’язків [22, с. 182-183].
Деякізаходи можуть виконувати як функцію захисту, так і бути діями, що вчиняються внормальних умовах цивільного обороту (відмова від договору, утримання відголосування на загальних зборах товариства, зміна керівництва товариства, вихідучасника з товариства).
Такимчином, визначимо загальні критерії правомірності самозахисту, якими є такі:
а)заходи самозахисту не повинні бути заборонені законом і суперечити моральнимзасадам суспільства;
б)заходи самозахисту мають відповідати змісту права (інтересу), яке порушено, чивідносно якого існує реальна загроза порушення; характеру дій, якими вонопорушено чи якими створена загроза порушення (бути необхідними та достатніми);наслідкам порушення, які наступили або могли реально наступити.
Оскількиу законодавстві містяться заборони не щодо засобів захисту, а стосовно певнихдій з ними, то саме діяльність, спрямована на самозахист, а не засоби, як цезазначається у ч.1 ст.19 ЦК, має бути така, що не заборонена законом і несуперечить моральним засадам суспільства. Тоді відповідати змісту права, якепорушено, характеру дій, якими воно порушено, та наслідкам порушення має нелише спосіб самозахисту, як це зазначається у ч.2 ст.19 ЦК, але й самадіяльність щодо самостійного захисту, адже особа може обрати спосіб захисту,який буде відповідати посяганню, але під час його реалізації вийти за межіправомірності. Заходи, спрямовані на самозахист, є неправомірними, якщо вонизаборонені законом чи суперечать моральним засадам суспільства або невідповідають характеру порушення і призвели до заподіяння невідповідної шкоди.
Правомірнимє самозахист від протиправних дій посадових чи службових осіб органів державноївлади (у разі перевищення ними повноважень, зловживання владою і т.ін.), якийможе здійснюватися шляхом дій (необхідна оборона) або утриманням від них (невиконаннязлочинного розпорядження). Те, що вимушене заподіяння шкоди особою, яка виконуєспеціальне завдання, беручи участь в організованій злочинній групі, визнаєтьсякримінально некараним (ст.43 КК), на думку автора, не позбавляє потерпілогоправа на самозахист, адже те, що дія є кримінально некараною, не означає їїправомірності.
Оскількиправо на самозахист може виникати й у разі реальної загрози порушення, доцільнозазначити у ч.2 ст.19 ЦК, що заходи самозахисту мають відповідати такожнаслідкам, щодо настання яких існує реальна загроза.
2.2Необхідна оборона в цивільному праві
Одниміз способів самозахисту цивільних прав є необхідна оборона. Не підлягаєвідшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому небули порушені її межі (ст. 1169 ЦК). Отже, необхідною обороною визнається такізаходи захисту прав, які заподіюють шкоду їх порушнику, але не ваблятьобов'язку того, хто обороняється по його відшкодуванню, оскільки визнаютьсяправомірними (допустимими).
Інститут необхідної оборони є комплексним інститутом,регламентованим як цивільним, так і кримінальним правом. Вміст необхідноїоборони в цивільному праві дещо ширше, ніж в кримінальному. Якщо вкримінальному праві під необхідною обороною розуміються дії, хоча і підпадаючіпід ознаки складу злочину, але що не визнаються злочином, то в цивільному правідо необхідної оборони відносяться також дії, які підпадають під поняттяцивільного правопорушення, але не спричиняють за собою застосування заходівюридичної відповідальності.
Умови, за яких дії того, хто обороняється можуть бути визнанівчиненими в стані необхідної оборони, однакові як для кримінального, так і дляцивільного права. Вони відносяться до нападу і захисту. Для визнання дій того,хто обороняється вчиненими в стані необхідної оборони треба, щоб напад бувдійсним (реальним), фактично існуючим і протиправним [28, с. 165].
Дійсність (реальність) нападу означає, що напад як такий взагалімає місце. Оборона тому і називається обороною, що протидіє нападу. Тому якщо немаєпосягання на чиї-небудь права або інтереси, то немає підстав говорити прооборону, а тим більше про необхідну оборону. Факт нападу означає, що напад вжепочався або в наявності його безпосередньої загрози.
Дещо складніше питання про протиправність нападу. Аджепротиправною вважається поведінка, що порушує норми права. Проте не всякапротиправна поведінка вимагає застосування такого роду оборонних заходів. Вкримінальному праві необхідна оборона може мати місце тільки проти такогоправопорушення, яке законом розглядається як злочинне посягання. Це ж правилодіє і стосовно необхідної оборони за цивільним правом. Вона недопустима протиправопорушень, що не є діями кримінально караного характеру, хоча і підпадаючихпід ознаки цивільного правопорушення [42, с. 69].
Необхідна оборона є перш за все одним із способів захиступрав і інтересів особи, що обороняється. Але оборона буде визнана необхідною,якщо подібного роду діями захищаються інтереси держави і суспільства, права ізаконні інтереси інших осіб. При цьому дії того, хто обороняється повинні бутинаправлені саме проти нападаючої особи, але не проти інших осіб, наприкладродичів або близьких нападаючого.
Основною умовою визнання дій необхідною обороною єнеприпустимість перевищення її меж.
Судова практика визнає, що необхідна оборона має місце і втих випадках, коли суспільно небезпечне посягання не є злочином, але пооб'єктивних ознаках сприймається як злочинний напад. [28, с. 98].
Відповідно до п. 2 ст. 19 ЦК способи самозахисту повинні бутивідповідні порушенню і не виходити за межі дій, необхідних для його припинення.Перевищення меж необхідної оборони можливо відносно вибору засобів захисту, інтенсивностіоборони і її своєчасності. Перевищенням меж необхідної оборони може бути явнаневідповідність засобів захисту характеру і небезпеці нападу. Проте цюневідповідність не слід розуміти механічно; потрібно враховувати ступінь іхарактер небезпеки, сили і можливості того, хто обороняється, а такожхвилювання, яке виникає у останнього в такій складній обстановці.
Перевищенням меж оборони може бути перевищення інтенсивностізахисту над інтенсивністю нападу. Наприклад, зайва поспішність або надмірна активністьв застосуванні оборонних засобів, коли йдеться про загрозу нападу. Невчасність використуванняоборонних засобів може бути пов'язана не тільки з поспішністю, але і з їхзастосуванням після того, як напад закінчився і нічим не загрожує тому, хтообороняється.
Діями,вчиненими у межах необхідної оборони, слід розглядати заподіяння (у разі необхідності)майнової шкоди (навіть у великих розмірах) і тілесних ушкоджень (у тому числісередньої тяжкості) з метою припинення зйомки подробиць особистого життя, атакож знищення знятого матеріалу, оскільки зберігання відомостей, якістановлять таємницю особистого життя, теж є кримінально караним. Особа, якавиявляє у себе в приміщенні засоби зняття інформації з телефонної чикомп’ютерної мережі, має право знищити ці пристрої незалежно від їх вартості напідставі права на необхідну оборону проти дій, визнаних злочинними за ст.163 КК[3, с. 87].
Правовиминаслідками дій в стані необхідної оборони з погляду цивільного права є те, щозаподіяна нападаючому шкода не підлягає відшкодуванню. Інакше розв'язується цепитання при перевищенні меж необхідної оборони, оскільки йдеться вже пронеправомірні дії, що ваблять цивільно-правову відповідальність. Але і тутвраховується посягання потерпілого на законні інтереси особи, що оборонялася,хоч би і що перевищила межі необхідної оборони.
Внауковій літературі вказується на особливість правомірності необхідної оборониу випадку з деякими особами. Так, підтримуючи думку про доцільність спеціальноїнорми щодо оборони від дій малолітніх, осіб, які не можуть розуміти та керуватисвоїми діями, осіб, які діють необережно чи у стані уявного самозахисту [23, с.133-134], слід пропонувати закріпити у Цивільному кодексі таку норму: «1.Особа, яка піддалася нападу з боку малолітніх осіб, осіб які не можутьусвідомлювати характер своїх дій та (або) керувати ними, осіб, які діють знеобережності чи перебувають у стані уявного самозахисту, і знає про станнападника чи необережність посягання, має право на необхідну оборону лише тоді,коли уникнути нападу іншим чином неможливо. 2. Особа, яка навмисно спровокуваланапад осіб, зазначених у ч.1 цієї статті, зобов’язана відшкодувати завдану цимшкоду і не має права на відшкодування завданої їй шкоди».
2.3Дії у стані крайньої необхідності в цивільному праві
Одниміз способів самозахисту цивільних прав є дії управненої особи в умовах крайньоїнеобхідності.
Під діями, вчиненими в стані крайньої необхідності, розуміютьсятакі дії, які робляться особою для усунення небезпеки, що загрожує самомузаподіювачу шкоди або іншим особам, якщо ця небезпека за даних обставин немогла бути усунена іншими засобами (ст. 1171 ЦК). Вказані дії допустимі, якщозаподіяна шкода менш значна, ніж шкода запобігла. Як і при необхідній обороні,дії в умовах крайньої необхідності можуть робитися не тільки як засібсамозахисту прав і інтересів управненої особи і інших осіб, але і для захистуінтересів держави і суспільства.
На відміну від необхідної оборони, при крайній необхідностінебезпека для управненої особи (або держави, суспільства, третіх осіб) виникаєне через дії тих осіб, яким заподіюється шкода, а унаслідок стихійних лих,несправності механізмів, особливого стану організму людини, наприклад унаслідокхвороби, тощо. Вона може виникнути і в результаті злочинної поведінки іншоїособи, наприклад, при спричиненні шкоди майну громадян в ході переслідування злочинця.
Особливість дій в стані крайньої необхідності полягає в тому,що в таких умовах особа вимушена використовувати засоби, пов'язані ізспричиненням шкоди. При цьому в одних випадках спричинення шкоди може бутинеобхідною мірою запобігання більшої небезпеки, тоді як в інших випадках шкодаможе бути лише супутнім явищем, яке може наступити або не наступити. Якщо принеобхідній обороні шкода заподіюється безпосередньо нападаючому, то діями вумовах крайньої необхідності шкода заподіюється третій особі. Тому через ст.1171 ЦК така шкода за загальним правилом підлягає відшкодуванню що заподіяла їїособою. Але, оскільки дія в умовах крайньої необхідності розглядається закономяк правомірна, хоча і шкідлива, враховуючи обставини, при яких була заподіянатака шкода, суд може покласти обов'язок його відшкодування на третю особу, накористь якої діяла особа, що заподіяла шкоди, або звільнити від відшкодуванняшкоди повністю або частково як третю особа, так і заподіювача шкоди. Наприклад,рятуючи тонучого в річці громадянина, інший громадянин використовував човен, щостояв біля берега, з якого заздалегідь викинув у воду що знаходилося в ній чужемайно. Обов'язок по відшкодуванню заподіяної ним шкоди був покладений судом наврятованого, що необережно купався в небезпечному місці.
При застосуванні заходів самозахисту в умовах крайньоїнеобхідності особа не повинна перевищувати межі крайньої необхідності.Перевищенням меж крайньої необхідності визнається спричинення шкоди, явно невідповідного характеру і ступеню загрожуючої небезпеки і обставинам, при якихнебезпека усувалася, коли вказаним інтересам була заподіяна шкода рівна абобільш значна, ніж запобігла. З погляду цивільного права це означає, що особа,що перевищила межі крайньої необхідності, повинна безумовно відшкодувати заподіянушкоду.
Сліддодати, що необхідна оборона та дії у стані крайньої необхідності як заходисамозахисту припустимі проти будь-яких порушень, а не лише кримінально чиадміністративно караних, як це стверджується деякими науковцями.
Правона свободу може бути захищене як за допомогою необхідної оборони (відбиттянамагань викрасти людину, пошкодження майна злочинця з метою звільнення), так ідіями у стані крайньої необхідності (проникнення на об’єкт володіння іншоїособи з метою переховування від викрадачів).
Честь,гідність і ділова репутація можуть бути захищені за допомогою необхідноїоборони, коли образу завдається діями або порушник намагається публічновиставити написані наклепницькі відомості. Якщо ж образа висловлюється усно, товплив на порушника після таких висловлювань є самосудом. У останньому випадкуособа може скористатися правом на відповідь (самостійне спростуваннянеправдивої інформації) [37, с. 36-43].
Речовіправа можуть бути захищені діями у стані необхідної оборони та крайньоїнеобхідності. Правомірним під час цих дій є як пошкодження майна, так ізаподіяння фізичної шкоди, але заподіяння смерті чи тяжких тілесних ушкодженьможе бути визнане правомірним лише, якщо існувала загроза життю чи здоров’юособи, відбувався напад групи осіб або насильницьке вторгнення у приміщення.
Захиствід посягань на об’єкт речового права може здійснюватися за допомогоюпристроїв, що діють на ураження порушника, під час влаштування яких слідвраховувати, що завдання будь-якої шкоди допускається лише у разі протиправноговторгнення у приміщення, нападу озброєного порушника чи групи осіб, а в іншихвипадках розмір можливої шкоди визначається залежно від намірів порушника.Оскільки вхід на об’єкт володіння особи іноді може відбуватися на законнихпідставах, доцільно, на думку автора, покласти на особу, яка влаштовує такізасоби, обов’язок робити про це повідомлення (на вхідних дверях, воротах).
3.Особливості самозахисту у речових та зобов’язальних правовідносинах
3.1Самозахист речових прав
Самозахистможливий у разі порушення речових прав. Їх порушення допускає фізичнеприпинення, оскільки може бути зупинено фізично. Крім того, порушення речовихправ передбачає деяку тривалість його здійснення, створюючу можливість для йогоприпинення до моменту остаточного порушення речового права.
Правона самозахист має власник речі та носій речового права на чуже майно.Законодавство України, на відміну від законодавства Німеччини, Франції, Японії,Швейцарії, Польщі, Естонії, Латвії, не надає права на захист будь-якомуволодільцю [39, с. 91-92]. Норма ч.3 ст.397 ЦК України містить лише презумпціюправомірності володіння, але не надає неправомірному володільцеві будь-якеправо, зокрема на захист, і не забороняє титульному володільцю удаватися досамозахисту. Отже, незаконний володілець не має права на самозахист від дій законноговолодільця, що вчиняються у межах самозахисту, але він має право припиняти протиправніпосягання на своє володіння, адже об’єктом самозахисту може бути й інтерес,зокрема суспільний інтерес щодо дотримання законності та правопорядку.
Речовіправа можуть бути захищені діями у стані необхідної оборони та крайньоїнеобхідності, що розглянуто в попередньої главі.
Засобомсамозахисту є виконання зобов'язань. Утримання речі можливе до моментувиконання забов'язань боржником.
Бачитьсядоцільним закріплення загальної заборони порушення фактичного володіння та щодонадання права на захист володіння будь-якому фактичному володільцю, доки усудовому порядку не буде доведене право іншої особи на річ.
Особа,позбавлена володіння на підставі рішення уповноваженого органу, не має правасамостійно відновлювати володіння до скасування цього рішення. Це стосується івипадку, коли особа вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а неборжникові.
Слідпідтримати думку О. Антонюк про те, що особа, щодо якої вчиняються дії з метоювідновлення втраченого володіння, але з порушенням меж дозволеного самозахисту,має право протистояти таким діям, а не лише захищати свої права та інтереси [6,с. 3-9]. Але відновлювати вже втрачене володіння незаконний володілець не маєправа, адже можливість самозахисту надається для захисту права, яке у ньоговідсутнє. Особа, яка відновила втрачене володіння з порушенням меж дозволеногосамозахисту, не може бути позбавлена на цій підставі речового права.
Особане має права з метою відновлення речового права самовільно вторгатися як уприміщення, так і на інший об’єкт речового права, адже, окрім спеціальноїзаборони проникати у житло чи інше приміщення інакше як за мотивованим рішеннямсуду, передбачена і загальна заборона порушувати право власності, винятки зякої можуть бути визначені у законі (у разі крайньої необхідності, необхідноїоборони).
Задопомогою самозахисту можна також усувати перешкоди у користуванні об’єктомречового права, тобто вчиняти негаторні дії (переносити чужі речі, покладеніперед гаражем особи, здавати на зберігання речі орендаря, які він залишив уприміщенні після припинення договору оренди, долати опір володільця ділянки,який має відповідно до сервітутного права надавати прохід через неї).
Томуслід вважати доцільним у ст.105 Земельного кодексу [3, с. 59] передбачити нелише право відрізати коріння, але й гілки дерев і кущів, які проникли зсусідньої ділянки, і це право повинно виникати також у випадку, коли корені тагілки не створюють перешкод у використанні ділянки, адже саме їх проникненняпорушує право на неї.
Дії,що не є припиненням порушення, будь то відновлення права або дії, направлені накомпенсацію втрат, заподіяних майновій сфері потерпілого, не можутьрозглядатися як самозахист цивільних прав, оскільки направлені не на захистпорушуваного права, а переслідують іншу мету.
3.2Самозахист у зобов’язальних правовідносинах
Самостійнопримусити несправного боржника виконати зобов'язання так, щоб це залишилося вдозволених рамках, не можна, оскільки такий захист передбачає або застосуваннянасильства, або умовляння. Проте, якщо перше заборонене законом, то другепередбачає, що виконання відбулося по волі зобов'язаної особи, тобто мав місцене самозахист, а добровільне виконання.
Навідміну від цього зобов'язальні права, реалізовані за допомогою стриманостіборжника від яких-небудь дій або за допомогою здійснення боржником діяльності встрого встановленому порядку, можуть бути захищені шляхом самозахисту. Оскількив цьому випадку є можливість зупинити порушення крім волі боржника – примуситийого припинити діяльність, що суперечить умовам зобов'язання [29, с. 62].
Такимчином, заходи самозахисту прав та інтересів учасників договірних і недоговірнихзобов’язальних відносин, а саме заходи самозахисту, пов’язані з: 1)забезпеченням зустрічного задоволення; 2) виконанням зобов’язання за рахунокборжника; 3) відмовою вчинити певні дії в інтересах контрагента.
Допершої групи відноситься право кредитора продати речі боржника, що надаєтьсяособі, яка скористалася правом на притримання, заставодержателю (якщо цепередбачено у законі чи договорі) і сторонам у деяких договорах. Продаж речейборжника може мати на меті як звільнення кредитора від тягаря їх зберігання йутримання, так і задоволення вимоги до боржника за рахунок одержаних коштів.
Оскількипредметом притримання може бути лише річ, що перебуває у кредитора на законнихпідставах, то не допускається захоплення речей боржника для їх притримання.Згідно зі ст.340 ЦК особа має право затримати бездоглядну домашню тварину, якувона зобов’язана негайно повернути власникові. Але вбачається, що у разізаподіяння твариною шкоди особа має право скористатися правом на притриманняцієї тварини. Затримання ж боржника є неправомірним, оскільки за такі діїпередбачена кримінальна відповідальність.
Притриманнякредитором коштів, які йому належать за договором, з коштів, що підлягаютьпередачі боржникові, в одних випадках може бути заходом захисту, пов’язаним зпорушенням зобов’язань, а в інших – превентивним заходом.
Удеяких випадках законодавство надає кредиторові право самостійно стягувати зборжника належні йому платежі, наприклад, під час договірного списання зрахунку боржника належних кредиторові сум.
Дозаходів самозахисту першої групи належить відмова від задоволення до отриманнязустрічного задоволення, що дозволяє кредитору уникнути збитків, які можутьнастати у разі виконання ним зобов’язання за таких умов. У законодавстві деякихдержав передбачено, що коли одна сторона частково виконала зобов’язання, то узустрічному задоволенні не може бути відмовлено, якщо відмова з огляду наобставини справ, зокрема незначність невиконаної частини, була бнедобросовісною, або ж зазначається, що виконання зобов’язання може бутипризупинено лише у частині, що відповідає невиконаній частині. Ці зауваженнявідповідають нормам статей 3 і 13 ЦК України та можуть бути використані упроцесі удосконалення вітчизняного законодавства й правозастосовній практиці.
Законодавствомістить також загальний дозвіл на виконання невиконаного зобов’язання силамикредитора за рахунок боржника, який знаходить конкретизацію у нормах, щорегулюють окремі види договірних відносин. Право на вчинення такого заходу єоднією з можливостей самозахисту.
Утретій групі заходів самозахисту виділяються три види заходів: відмова віддоговору і одностороння зміна його умов; відмова від прийняття неналежноговиконання; відмова у зустрічному задоволенні через неналежне виконаннязобов’язання. У разі відмови від прийняття неналежного виконання, на відмінувід відмови від договору, кредитор відмовляється від неналежного виконання, алезберігає інтерес до договору.
Слід підтриматиточку зору про нетотожність понять «розірвання договору» і «відмова віддоговору», які слід розрізняти за способом здійснення: розірвання є способомприпинення договірних відносин за допомогою звернення управненої особи до суду,а відмова від договору є способом припинення договірних відносин самоюуправненою особою за власної ініціативи [29, с. 64]. Тому доцільно змінити тінорми законодавства, у яких відмова від договору розглядається як спосіброзірвання договору (зокрема ч.3 ст.651, ч.2 ст.782, ч.1 ст.834, ч.1 ст.907ЦК).
Однакнеобхідно звернути увагу на те, що відмова від зустрічного задоволення черезненалежне виконання зобов’язань не завжди є заходом самозахисту, наприклад,відмова страховика здійснити страхові виплати через несвоєчасне повідомленнястрахувальником без поважних причин про настання страхового випадку є санкцієюдля страхувальника, однак вона навряд чи є заходом самозахисту.
Суб’єктинедоговірних зобов’язань також можуть використовувати певні заходи самозахисту,наприклад, продати річ боржника, яка була на законних підставах притримана,зарахувати зустрічні однорідні вимоги тощо.
3.3Деякі аспекти спричинення шкоди при самозахисті
В Цивільному кодексі міститься заборона спричинення шкодиособи або майну третіх осіб. При цьому шкода, заподіяна правомірними діями,згідно п. 4 ст. 1166 ЦК, підлягає відшкодуванню у випадках, передбаченихзаконом. Таким випадком є дії в стані крайньої необхідності. Оскількисамозахист цивільних прав є правомірною дією, спричинення самозахистом шкодивідповідно до ст. 1169 ЦК виключає виникнення обов'язку компенсувати нанесенунею шкоду. Проте повне звільнення від відшкодування шкоди, заподіяноїсамозахистом в тому вигляді, в якому вона сформульована в сучасномузаконодавстві, буде не зовсім послідовним і обґрунтованим рішенням.
По-перше, право не відшкодовувати заподіяну самозахистомшкоду невиправдано на фоні ст.1171 ЦК. Вказана норма зобов'язує особу, щозаподіяла шкоду в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, щозагрожує самому заподіювачу шкоди або іншим особам, якщо ця небезпека за данихобставин не могла бути усунена іншими засобами, відшкодувати заподіяну шкоду.Це правило було встановлено, не дивлячись на те, що крайня необхідністьрозглядалася як винятковий випадок, коли особа може діяти за відсутності іншоговибору в засобах захисту. Як вже згадувалося вище, легальне визначеннясамозахисту не містить вказаної ознаки, отже, остання може застосовуватисянавіть за наявності альтернативної можливості усунути порушення права іншимизасобами, наприклад, шляхом звертання до суду.
Якщо самостійний захист володіє ознакою винятковості, тобтонебезпеку не можна усунути іншими засобами, наприклад, в управненої особи незалишається іншого вибору, окрім як вдатися до самостійного захисту або зазнатизбитків, яких ще можна уникнути, то такий захист буде діями в умовах крайньоїнеобхідності. Відносини, що склалися, потрапляють під правове регулюванняст.1171 ЦК, відповідно до якої заподіяна шкода повинна бути відшкодована особою,що її заподіяла. Таким чином, дії в умовах, коли загрожуюча особі небезпека, неможе бути усунена іншими засобами, спричинять обов'язок відшкодувати заподіянушкоду. Разом з тим, самозахист в тому вигляді, в якому він існує в даний час, зазмістом ст. 1169, навіть за наявності можливості усунути порушення іншимспособом, такого обов'язку не вабить.
По-друге, необмежена свобода застосування самозахисту ізвільнення від відшкодування нанесеної ним шкоди можуть стимулювати збільшеннявипадків безкарного і необґрунтованого спричинення шкоди. Це може і повиннерозглядатися як зловживання правом, тобто як дії, здійснювані виключно знаміром заподіяти шкоду іншій особі.
По-третє, спричинення шкоди самостійним захистом абореалізацією свого права зовні встановленого нормативними актами порядку, єкваліфікуючою ознакою складу правопорушення — самоправства.
Такимчином, недоліком чинного законодавства є те, що самозахист, застосування якогов даний час не обумовлене вимогою неможливості усунення небезпеки іншимизасобами, є підставою для звільнення від відшкодування заподіяної шкоди черезвизнання її правомірною дією. Таким чином, з одного боку, самозахисту булавіддана необгрунтована перевага відносно можливості відшкодування заподіяноїшкоди перед діями в стані крайньої необхідності, а, з другого боку, створеніумови для визнання самостійних дій, направлених на припинення неправомірноїповедінки, зловживанням правом.
Тому межі реалізації самозахисту повинні закінчуватися там,де починаються заборони, встановлені іншими нормами чинного законодавства. Щобне бути визнаною зловживанням правом або самоправством, самозахист повинензастосовуватися в умовах, коли запобігти шкоді іншими засобами не представляєтьсяможливим, тобто у виняткових обставинах. З цієї точки зору самозахист доцільнорозглядати як дії, направлені на усунення шкоди, викликаної порушенням з бокутретіх осіб, коли іншими засобами усунути його неможливо. Шкода, заподіянавказаними діями, за умови її відповідності шкоді, що запобігла, відшкодовуватисяне повинна [20, с. 11].
Вцілях усунення протиріччя між ст.14, ст.1169 і ст. 1171 ЦК щодо порядкувідшкодування заподіяної шкоди пропонується доповнити ст.1171 ГК абзацомнаступного змісту: «У разі, коли дії в стані крайньої необхідності, відповідаютьознакам самозахисту цивільних прав, шкода, заподіяна такими діями особі, щопорушує цивільне право, відшкодуванню не підлягає».
Слідтакож вважати доцільним доповнення ст.1169 ЦК частиною 3 такого змісту: «Шкода,завдана особою, яка діяла у стані уявного самозахисту, тобто коли вонапомилково припустила існування порушення чи його реальної загрози, не підлягаєвідшкодуванню, якщо обстановка, яка склалася, давала достатньо підстав вважати,що порушення чи його реальна загроза існували, і особа не усвідомлювала і немогла усвідомлювати помилковість свого припущення. Особа, винна у виникненні уіншої особи стану уявного самозахисту, зобов’язана відшкодувати завдану під часцього шкоду».
Висновки
Всучасному суспільстві потрібно дуже чітко уміти визначати ту межу, за якоюкінчається своє право і починається утиск прав іншого. Дуже вже просто інодісвобода переростає в хаос і беззаконня. І дуже легко, прикриваючись гаслом про вільнездійснення своїх прав, перейти ту ледве помітну межу, яка відділяє здійсненняправа від зловживання ним.
ВКонституції України та Цивільному кодексі України право на самозахист буловперше законодавчо закріплене як правова категорія. Завдяки самозахисту можебути забезпечено оперативний, дієвий, економний захист. Це сприяє зростаннюсоціальної активності і правосвідомості, укріпленню законності.
Правоучасників цивільних правовідносин на самозахист – це їх можливість у разіпорушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересуіншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення застосувати доцільнута адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральнимзасадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цьогопорушення чи ліквідацію його наслідків. Ця можливість є одним з елементів правана захист. Право на самозахист природного блага є природним правом людини.
Самозахистцивільних прав не можна визнати формою захисту цивільних прав, що охоплює всіспособи захисту, реалізовувані в неюрисдикційному порядку, оскількинеюрисдикційна форма самозахистом не обмежується. Неюрисдикційна форма охоплюєне тільки останню, але і такі способи як самостійне відновлення становища, щоіснувало до порушення, самостійне припинення або зміна правовідношення тощо.Проте і самостійним способом захисту цивільних прав самозахист не є. Зперерахованих в ЦК способів захисту цивільних прав такий спосіб як припиненнядій, що порушують право, може реалізовуватися як в судовому, так і внесудовому порядку. В другому випадку він буде самозахистом цивільного права.Отже, самозахист є родовим поняттям, об'єднуючим способи неюрисдикційного захисту, щовиражаються в припиненні дій, що порушують право.
У терміні«самозахист» акцентована увага на специфіці суб’єкта захисту. Діяльність жещодо самозахисту, як і діяльність юрисдикційних органів щодо захисту, має своїособливості, відбувається у певному порядку.
Загальнімежі здійснення права на самозахист визначаються: 1) призначенням права(попередження, припинення порушення чи ліквідація його наслідків); 2)суб’єктним складом (фізичні та юридичні особи); 3) часовими межами (з моментупорушення чи виникнення його реальної загрози і до моменту зникнення цієїзагрози або настання неможливості самостійно відновити порушені права); 4)способом здійснення, а саме, заходи щодо самозахисту: а) не повинні бутизаборонені законом і суперечити моральним засадам суспільства; б) маютьвідповідати змісту права (інтересу), яке порушено, чи щодо якого існує реальназагроза порушення; характеру дій, якими воно порушено, чи створена реальназагроза порушення (бути необхідними та достатніми); наслідкам порушення(реальним чи можливим). Обрання та здійснення заходів самозахисту маєґрунтуватися на принципах розумності, справедливості, добросовісності.Законодавство може передбачати спеціальні межі самозахисту для певних суб’єктівчи заходів захисту.
Самозахистможе здійснюватися як діями юридичного, так і фактичного характеру. Не єсамозахистом укладання договорів про охорону, страхування, про забезпеченнязобов’язання за допомогою неустойки, поруки, банківської гарантії, а такожфактичних дій (встановлення сигналізації), які виконують функцію охорони, а незахисту. Певні заходи залежно від обставин їх застосування можуть бути якзаходами самозахисту, так і діями у нормальних умовах цивільного обороту.
Влаштуваннязасобів автоматичного ураження порушника є заходом охорони, а їх спрацювання єактом самозахисту, який повинен відповідати загальним умовам правомірності.Пропонується покласти на осіб, які використовують такі пристрої, обов’язокробити про це повідомлення.
Заподіяннясмерті чи тяжких тілесних ушкоджень є правомірним лише у разі існування загрозижиттю чи здоров’ю (за винятком загрози незначної шкоди) людини чи намагань їїзґвалтувати, та посягань із проникненням у приміщення, посягань озброєної особичи кількох осіб.
Самозахистцивільних прав, що є діями управненої особи, направленими на припиненняпорушення всупереч волі порушника, застосовна до захисту речових прав, а такождо захисту зобов'язальних прав, у тому випадку, коли можливе припиненняпорушення зобов'язання.
Правона самозахист володіння має суб’єкт права власності чи іншого речового права.Особа, яка незаконно володіє річчю, має право на самостійне припинення посяганьна своє володіння. Законний володілець, незаконно позбавлений володіння, маєправо відновлювати його, не порушуючи при цьому передбачених у законодавствізаборон. У разі перевищення особою меж самозахисту під час відновленнявтраченого володіння у первісного порушника виникає право на самозахист своїхправ, право припиняти такі протиправні дії і право вимагати у особи, якаперевищила межі самозахисту, відшкодування завданої під час цього шкоди, алевін не має права повертати вже відібрану у нього річ. Доцільно закріпити узаконодавстві інститут володільчого захисту.
Заходамисамозахисту у зобов’язальних відносинах є реалізація таких, зокрема, прав, як:права самостійно звернути стягнення на предмет притримання та застави; правареалізувати річ недобросовісного контрагента; права притримати кошти, якіналежать за договором, з коштів, що підлягають передачі боржникові; права надоговірне списання заборгованості; права відмовитися від виконання зобов’язаннядо отримання зустрічного задоволення; права виконати невиконане зобов’язаннявласними силами за рахунок боржника; права на односторонню відмову відзобов’язання та зміну його умов; права на відмову від прийняття неналежноговиконання і права на відмову у зустрічному задоволенні через неналежневиконання зобов’язань.
Самозахистє відмінним від самосуду (який спрямований не на захист, а на покарання),самоуправства (яке відбувається із порушенням визначеного порядку).
Потребуютьудосконалення норми, що стосуються загальних положень про право на самозахист ідеякі норми щодо умов здійснення конкретних заходів самозахисту. Спеціальногонормативного врегулювання потребує питання відшкодування шкоди, завданої устані уявного самозахисту, а також оборони проти дій малолітніх; осіб, які неможуть усвідомлювати характер своїх дій і керувати ними; осіб, які діютьнеобережно чи у стані уявного самозахисту.
Переліквикористаних джерел
1. Конституція України 1996р. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, ст. 141.
/>2. Господарськийкодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, N 19-20, N 21-22,ст.144.
/>3. Земельний кодекс України // ВідомостіВерховної Ради (ВВР), 2002, N 3-4, ст.27.
4. Кримінальний кодекс Ураїни // Відомості Верховної Ради (ВВР),2001, N 25-26, ст.131.
5. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356.
6. Антонюк О. Заходи самозахисту цивільних прав та інтересів //Підприємництво, господарство і право.- 2003.- № 6.- C.23-28.
7. Антонюк О.І. Щодо питання визначення права на самозахист учасниківцивільних правовідносин // Актуальні проблеми держави та права: Зб. наук. пр. –Одеса: Юридична література. – 2002. – Вип.13. – С.3-9.
8. Басин Ю.Г. Основы гражданского законодательства о защитесубъективных гражданских прав // Проблемы применения Основ гражданскогозаконодательства и Основ гражданского судопроизводства Союза ССР и союзных республик.- Саратов, 1971.
9. Богданова Е.Е. Формы и способы защиты гражданских прав и интересов//Журнал российского права. – 2003. — N 6.
10. Брагинский М.И. Возникновение гражданских прав и обязанностей, осуществлениеи защита гражданских прав // Комментарий части первой Гражданского кодексаРоссийской Федерации для предпринимателей. — М.: Фонд «Правоваякультура», 1995.
11. В’ялий О. Необхідна оборона потребує захисту // Право України. –2001. – № 4. – С. 109-110.
12. Гордеева Н.Н. Понятие «самозащита» как правоваякатегория. // Теория государства и права. Сборник статей. — Красноярск, 2004. — С. 229-243.
13. Гражданское право: Учебник. Ч. 1. Изд. 2-е, перераб. и доп. / Подред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. — М.: Теис, 1996.
14. Гражданское право: Учебник / Под ред. Е. А. Суханова.-М.:Издательство БЕК, 1994.-384с.
15. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. — М.:Статут, 2000. — 411 с.
16. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. — М.: Статут, 2000.
17. Давидова Н.О. Окремі способи захисту особистих немайнових прав, щозабезпечують природне існування фізичної особи // Збірник тез доповідейМіжнародної наукової конференції молодих вчених «Треті осінні юридичнічитання». 5-6 листопада 2004 р.– Хмельницький: В-во ХІУП, 2004. – С.139-141.
18. Дунаев В. В. Понятие и виды форм защиты гражданских прав. // СибирскийЮридический Вестник. — 2003. — № 4.
19. Емельянов В. Пределы осуществления гражданских прав //
20. Российская юстиция. — 1999. — № 6. — С. 14 -15.
21. Зиновьева О.П.Самозащита как способ защиты гражданских прав//Актуальные проблемычастноправового регулирования: Материалы Международной VI научной конференциимолодых ученых (г.Самара, 28-29 апреля 2006г.).- Самара: «Универс-групп», 2006.- С. 16-17.
22. Клейн Н.И.Возникновение гражданских прав и обязанностей, осуществление и защитагражданских прав // В кн.: Комментарий к Гражданскому кодексу РоссийскойФедерации, части первой / Отв. ред. О.Н. Садиков. М: ЮРИНФОРМЦЕНТР, 1995.
23. Ковалева Н.М.Правовая самозащита как самостоятельная форма защиты субъектов права //Проблемы развития российской правовой системы. Материалы Межрегиональнойнаучно-практической конференции, г. Сочи, 3 июня 2005 г… — Сочи: РИОСГУТиКД, 2006. — С. 181-186.
24. Кораблева М. С.Защита гражданских прав: новые аспекты // Актуальные вопросы гражданскогоправа.-М., Статут, 1999.-464с.
25. Луспеник Д.Д. Реалізація права на самозахист цивільних прав — новела нового Цивільного кодексу України: поняття і межі здійснення // Адвокат(укр.).- 2004.- № 11.- C.3-9.
26. Малинкович М. Условия защиты гражданских прав // Советская юстиция.- 1969. — №4.
27. Мальцев М.Н. Понятие «самозащита прав» по российскомузаконодательству // Закон и право. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2006, № 9. — С. 76-77.
28. Минеев О.А. Самозащита права как форма защиты гражданских прав //Вопросы права и социологии. Межрегиональное научное издание. — Волгоград:Изд-во ВРО МСЮ, 2003, Вып. 8. — С. 48-52.
29. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5квітня 2001 р. / За ред. М.І.Мельника та М.І.Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К.,2001. – 1104 с.
30. Новак Д. Соотношение самозащиты гражданских прав и праваудержания. // Хозяйство и право. – 2002. — №6. – С. 102-105.
31. Рясенцев В.А. Осуществление и защита гражданских прав // Советскоегражданское право: Учебник. В 2 ч. Ч. 1 / Под ред. В.А. Рясенцева. — М.: Юридическаялитература, 1986. С. 265 — 266.
32. Свердлык Г.А., Э.Л. Страунинг. Способы самозащиты гражданских прави их классификация. — //Хозяйство и право. – 1999. — № 1.
33. Свердлык Г.А., Страунинг Э.Л. Защита и самозащита гражданскихправ: Учебное пособие. — М.: Лекс-книга, 2002.
34. Свердлык Г.А., Страунинг Э.Л. Понятие и юридическая природасамозащиты гражданских прав // Государство и право. — 1998.-№ 5.-С. 17-24.
35. Селезнёв М.Самозащита гражданских прав // Российская юстиция. — 1995. — №11.
36. Сидельников Р.Н Право на самозащиту в Семейном кодексе Украины./Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій.– Харків: Нац. юрид. акад. України, 2003. – Вип. 63. – 145 с.
37. Советское гражданское право: Учебник. В 2 т. Т. 1 / Под ред. О.А.Красавчикова. 3-е изд., испр. и доп. М.: Высшая школа, 1985.
38. Стефанчук Р.О. Проблеми у застосуванні спеціальних засобівзахисту особистих немайнових справ фізичних осіб //Вісник ВСУ. – 2007. — №7(83). – С.36-43.
39. Стоякин Г.Я. Меры защиты в советском гражданском праве: Автореф.дис… канд. юрид. наук. — Свердловск, 1973.
40. Страунинг Э.Л. Самозащита гражданских прав — нетрадиционная формаборьбы с гражданскими правонарушениями // Нетрадиционные подходы к решениюпроблем борьбы с правонарушениями. Материалы научно-практической конференции(Май 1996 г.). — Омск: Изд-во Ом. юрид. ин-та МВД России, 1997. — С.91-97
41. Сульженко Ю. Форми і способи захисту суб'єктивних цивільних правта законних інтересів // Право України. — 2005. — № 12.-С 24-27.
42. Чечот Д.М. Субъективное право и формы его защиты. — Л.: Изд-воЛенингр. ун-та, 1968. — 72 с.
43. Якубович М.И. Вопросытеории и практики необходимой обороны. – М., 1961. – 227с.