План
Вступ
1. Поняття шлюбу
2. Види шлюбу
3. Укладення шлюбу
4. Припинення шлюбу
5. Особисті і майнові відносини подружжя в сім’ї
6. Правові відносини в сім’ї
Список використаної літератури
Вступ
Римське право складалосяв обстановці гострої соціальної боротьби, у якій приходилося від багато чоговідмовлятися, зберігаючи найкраще. Це і сформувало такі його риси, якстрогість, твердість правової регламентації, раціоналізм і життєва мудрість.Подібні якості визначили становлення строгої юридичної системи, зв'язаноїширокими принципами, що поєднують правові норми. Висловлюється думка, щоримлянам із самого початку вдалося виділити субстанцію права зі сфери почуттіві підкоривши її розрахунку створити з права незалежний від мінливихсуб'єктивно-моральних поглядів зовнішній організм.
Особливістюримського права є його пристосованість до світового обороту, тому що Римактивно підтримував торгово-економічні і політичні відносини із сусіднімикраїнами. Це сприялорозробці абстрактних фундаментальних юридичних конструкцій у сфері приватногоправа. Таким чином, римське право пройшло строгу технічну школу.
Римське право торкалосярізних сфер суспільного життя, в тому числі – і сімейної сфери. У сімейному npaві в епоху ранньої Республікивідбувається порівняно мало змін. Огічейська влада (patria potestas) залишається непохитною. Деякі зміниспостерігаються в юридичних відносинах між подружжями.
Сім’я у Давньому Римі
З найдавнішихчасів римська сім'я була моногамною й патріархальною. Як усталене об'єднаннявона виникає з розкладанням родового ладу. Перша історична форма моногамії вжезаснована на владі батька сімейства.
Сім'я — цезасноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язанихспільністю побуту, взаємною допомогою й моральною відповідальністю.
Давньоримськасім'я несла на собі відбиток родового ладу.
Вона будуваласяза принципом підпорядкування владі глав сімейства paterfamilias. До складусім'ї, крім глави сімейства, належали його дружина, діти та їхнє потомство,інші родичі, кабальні, а також раби. Терміном familia позначалась сукупністьвсього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили. Припускається, що спочаткуцей термін охоплював тільки рабів, що належали певній сім'ї, а згодом і всеінше майно, робочу силу (дружину, дітей, кабальних, інших осіб). Це об'єднаннязасновувалось не на кровному зв'язку (його на ті часи ще не знали), а на владідомовладики, яка на той час мало чим відрізнялась від влади над рабами. Підвладу домовладики підпадали не тільки дружина, діти та їх потомство, а йневістки, чоловіки дочок, якщо вони переходили жити в сім'ю дружини (приймаки),а також всі інші особи.
Характерніособливості римської сім'ї знайшли відбиток у римському сімейному праві, якевідзначається завершеністю, послідовністю. Багато його положень збереглося донаших часів.
Укладанняшлюбу
Римські Юристиприділяли багато уваги правовим питанням шлюбних відносин, вивчивши тапроаналізувавши, дали відповідні оцінки їх різновидам. Давньоримськесуспільство намагається ідеалізувати сім'ю. Римські юристи досить ідеалістичновизначали шлюб. Наприклад, Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки,спільність всього життя, єднання божественного і людського права». Між тим вусі часи рабовласницької держави дружина, жінка ніколи не займала рівного зчоловіком, мужем становища. Вона завжди знаходилася в залежності від батька,чоловіка, брата, опікуна тощо. Йдеться не про традиційну моральну чи фактичнузалежність, а про правову нерівність. Римляни цього не приховували.
Не кожна сім'я,не будь-які відносини між чоловіком і жінкою визнавалися римським правомшлюбом, який породжує правові наслідки у взаємовідносинах між учасниками цьогосоюзу.
Шлюб (matrimonium) — «союз чоловіка і жінки,поєднання всього життя, спільність божого і людського права». В цьомурозумінні, яке було сформульовано класичним юристом Модестином, відобразилосяпідкорення регулювання шлюбно-сімейних зв'язків правовим нормам подвійногопоходження: як виявлення вимог «людського права» шлюбний союзпідпорядковується установленням цивільного права, як виявлення вимог«божого права» шлюбний союз повинен відповідати вищим вимогамморального і релігійного характеру. У канонах римської правової культури шлюб не був тількиприватною справою. Люди не можуть за допомогою власної вигадки визначати, якимповинен бути шлюб, чому в ньому можна слідувати і чого уникати.
Неоднакове правовепоходження інституту шлюбу в цілому визначило складність його юридичноїконструкції в римському праві.
Найдревнішоюформою шлюбу був релігійний обряд, в якому брали участь великий понтифік,фламін Юпітера і десять свідків. Наречений та наречена приносили богам в жертвухліб з полови (far), тому весь обряд носив назву confarreatio. В очевидь, такийшлюб могли укладати тільки патриції. Поруч з цією релігійною існувала ісвітська форма шлюбу, яка полягала в уявному продажу нареченої жениху (coemptio).Здійснювався обряд манціпації, і наречена переходила у владу чоловіка. Шлюб мігбути довершений і без всяких обрядів: дружина, що прожила рік в будинкучоловіка, вступала під його владу. Ця влада як би придбавалася давнімволодінням. З течією часу стали укладатися і такі шлюби, коли дружина невступала під владу чоловіка (matrimonium sine manu mariti). Вже законамиДванадцяти таблиць було визначено, що жінка, що не бажала встановлення над неювлади чоловіка, повинна була відлучатися з будинку щорічно на три ночі і, такимчином, переривати давнє володіння. Шлюби без влади чоловіка характерні особливодля подальших періодів римської історії.
Римське право розрізнялодва види шлюбу, законний (правильний) римський шлюб (matrimonium justum) інезаконний (неправильний) шлюб. Римський правильний шлюб у свою чергу історичноподілявся на два види:
шлюб з чоловічоювладою (cum manu mariti);
шлюб безчоловічої влади (sine manu mariti).
Правильний римський шлюбукладався відповідно до норм цивільного права і допускався лише між римськимигромадянами, які володіли jus conubii. Цей шлюб укладався в спеціальних,визначених законом формах і породжував усі передбачені правом особисті тамайнові відносини між подружжям. Неправильним шлюбом визнавався союз міжпартнерами різного права (між римським громадянином і жінкою іншогогромадянства, між перегринами).
У тих випадках,коли між чоловіком і жінкою існував постійний союз, але вони не володілинеобхідними особистими якостями щодо визнання їх сімейного союзу правом, римлянивважали, що такий союз становить собою конкубінат (concubinatus) — природний шлюб. Йшлося провстановлене законом стійке (а не короткочасний тимчасовий зв'язок) співжиттячоловіка і жінки з наміром у подальшому створити сім'ю. Конкубінат практично не мав ніякихправових наслідків. Кункубіна не могла поділяти становище свого співмешканця.Діти, народжені в конкубіті, набували статусу матері. За певних умов вони малиправо на утримання батька і могли успадкувати частину його майна. Вони невважалися законними. Проте відрізнялися від незаконних і називалися природнимидітьми (liberi naturales).
До виникненнякогнатського споріднення сімейні відносини між рабами не мали ніякого значення.Але з того часу римляни певною мірою визнавали і родинні зв'язки рабів, якіпроявлялися в сімейних союзах рабів — контуберніумах (contubernium).
У ранній періодримської історії правильний (законний) римський шлюб називався сит тапи тагіїі(шлюб з чоловічою владою). За цим шлюбом жінка потрапляла в повну залежність від чоловіка чидомовладики, якщо чоловік сам знаходився під владою батька. Вона була настановищі дочки у батьків свого чоловіка, втрачала родинні зв'язки зі своїмибатьками і родичами. Влада чоловіка в цьому шлюбі була безмежна.
Давнім способомабо давньою формою укладення шлюбу за згодою була коемпція (coemptio) або купівля чоловіком дружини.
Другою передбаченоюзаконом формою укладення шлюбу була так звана конфареація (confareatio). Цебула релігійна форма, яку застосовували патриції, за якою в присутності свідківі жерців з дотриманням певного церемоніалу і виголошенням визначених урочистихслів приносили Юпітеру жертву.
Найбільшпоширеною і простою формою укладання шлюбу був usus, тобто шлюб внаслідок безпосереднього проживання жінки удомі чоловіка протягом року. Але вже Закони XII таблиць допускали можливість укладання шлюбу, за якимдружина не підпадала під повну владу чоловіка. Жінка мала право перешкодитивстановленню влади чоловіка, покидаючи дім чоловіка на три доби підряд(usurpatio trinocti), цим самим перериваючи перебіг давності володіння. Такимчином вона зберігала незалежність. Поступово на зміну шлюбу сит тапи приходятьновий шлюб без влади чоловіка sine тапи mariti, і вже в класичний періодримського права він остаточно витісняє шлюб з чоловічою владою. При шлюбі безчоловічої влади дружина виходить з-під необмеженої влади свого чоловіка. Вонаабо зберігала за собою статус особи свого права, або продовжувала перебуватипід владою свого батька. Чоловік за умов шлюбу sine тапи не мав влади над жінкою,яка зберігала свою особисту і майнову незалежність.
Август змушенийбув прийняти ряд законодавчих актів з метою зміцнення шлюбних відносин іприпинення зловживань свободою розлучень. Він намагався стимулювати укладанняшлюбів і дітонародження. Встановлюється кримінальна відповідальність запорушення шлюбної вірності, вводиться обмеження майнового порядку.
Наприклад, чоловіки вікомз 25 до 60 і жінки з 20 до 50 років, що небрали шлюбу, не мали права бути спадкоємцями за заповітом, а ті, що знаходилися вшлюбі, але не мали дітей, могли одержати тількиполовину заповіданого майна. При цьому бездітність розумілась по-різному для чоловіків і жінок. Чоловіки невважалися бездітними за наявності хоча б однієїдитини, а жінки — тількитрьох, вільновідпущеники— чотирьох. Ці заходи не принесли очікуваногоуспіху, сама сутність шлюбу без чоловічої влади не похитнулась.
З часом самешлюбу sine manu набув найбільшого поширення, тоді як «правильні»форми шлюбу усе більш занепадали, зберігаючи головним чином у жрецьких іпатриціанських родинах.
Умови вступу до шлюбу
Для того, шоб шлюбвважався дійсним, необхідна була одночасна наявність деяких суттєвих іобов'язкових передумов. Від наречених вимагалося володіти jus conubii (правовступати в шлюб), мати affectio moritalis (намір подружжя жити саме у шлюбі),бути статевозрілими та укладати шлюб у передбаченій правом формі.
Римський шлюб моглиукладати тільки особи, за якими було визнано право вступати в шлюб (jusconubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності. Цим правом булинаділені тільки римські громадяни.
Римський шлюб мігукладатися тільки тоді, коли союз чоловіка і жінки будувався з наміром жити ушлюбі. У давньому праві affectio mariialis не був обов'язковим для наречених, достатньо було, щоб цейнамір виявив домовладика відповідної сім'ї. У класичному праві наявність affectio maritalis був необхідним і нареченим, і домовла-дикам їх сімей, а упосткласичному праві такий намір вимагався лише від осіб, які вступали дошлюбу.
Римський шлюбмогли укладати тільки особи, які спроможні були здійснювати природну мету шлюбу,тобто особи, які були статевозрілими: жінки з 12 років, а чоловіки з 14 років.
Для того, щобздійснити всі правові дії, шлюб повинен був укладатися у формі, передбаченійзаконом: coemplio, confereatio та usus.
Крім існуванняконститутивних умов, при укладенні шлюбу враховували так звані шлюбніперешкоди, тобто обставини, наявність яких може призвести до припинення шлюбу.
Перешкодами для одруженнябули:
перебування у шлюбінареченого чи нареченої на момент укладанняшлюбу. Римське право визнавало тільки моногамний шлюб. Ніяких перешкод для вступу до другого шлюбу після розірванняпершого римське право не містило;
душевна хвороба, якщо неюзахворів один з наречених до укладання шлюбу.Коли хвороба настала після укладення шлюбу, шлюбміг бути збережений або розірваний;
споріднення. Кровнеспоріднення не допускало шлюбу. Споріднення попрямій лінії у всіх випадках було перешкодою для вступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи не допускались шлюбиміж родичами виключно до шостого ступеня, в період республіки і на початок імперії — до другого—третьогоступеня.
Перешкодою до вступу вшлюб було також близьке свояцтво. Так, шлюбиміж усиновителями і усиновленими були заборонені; молодший брат не міг брати задружину вдову старшого брата і навпаки.
Не дозволялисяшлюби між дядьком і племінницею, тіткою і племінником, між опікуном іпідопічним. З поширеннямхристиянства вимоги до відсутності близькогоспоріднення зросли;
траурний рік. Сувориймоногамний характер римської сім'ї не допускавбагатоженства. Ніяких перепон для вступудо другого шлюбу після розірвання першого римське право не містило. Після смертічоловіка вдова не повинна булла одружуватисяпротягом не менше як 10 місяців. Метою цього обмеження був, з одного боку,прояв поваги до пам'яті покійного, а з другого— усунення сумніву у визначенні батьківства дитини, що народжувалася за цей час. Якщо вдова порушувала цю умову, тоїї шлюб визнавався, однак сама вонапіддавалася безчестю;
обіт безшлюбності ідуховний сан. Весталки в язичницьку епохуне могли одружуватись до 13-річного віку. Після прийняття християнства на усе духовенство римо-католицького обряду було поширене обітництво целібату, тобто безшлюбності.У сімейному законодавствіімператора Августа були введені деякі інші обставини, які заперечувалиукладання шлюбу. Зокрема заборонялися шлюби між вільнонародженими тавільновідпущеницею з поганою поведінкою, а особливо був заборонений шлюб міжсенаторами і актрисами. Провінційниймагістрат не мав права вступати до шлюбу згромадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити можливістьтиску на волю нареченої й перешкодити виникненню сімейного впливу на державніінтереси через магістрат. Воїнам взагалі заборонялося вступати в шлюб.Витрати на утримання родинилежали, природно, на чоловікові, тому що шлюб був патріархальним, по чоловіку,звичайно, не заборонялося розпоряджатися приданим, принесеним дружиною. Вонобуло його власністю.
Припиненняшлюбу
Шлюб як постійнийзв'язок між чоловіком і жінкою міг припинитися лише під дією юридичних фактів —природних та людських подій.
Шлюб припинявсявнаслідок смерті одного з членів подружжя, або втрати свободи (громадянськасмерть), втрати громадянства, розлучення (юридична формула розлучення — а тепсаet torn — від стола і ложа відлучити).
Втрата свободи мала місцевнаслідок взяття у полон або обернення в рабство. Жінка не мала права вступатиу новий шлюб протягом п'яти років. Якщо чоловік повертався з полону в Рим, топравильний шлюб продовжувався.
При втратігромадянства шлюб вважався дійсним тільки згідно з правом народів (jus gentium).
Одним із основнихпринципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободирозлучення в усі часи Римської держави.
Проте повна свободарозлучення породжує певні негативні наслідки. В імператорський період, особливоз утвердженням християнської релігії, встановлені істотні обмеження розлучення.Розлучення за взаємною згодою було заборонено. Згодом були вироблені певніпідстави до розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життяодного з подружжя, нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ домонастиря одного з подружжя. При розлученні без поважної причини накладавсяштраф.
При шлюбі сит тапивимагати розлучення мав право тільки чоловік. Така свобода розлучення малапевні негативні наслідки. Згодом законодавство визначило підстави длярозлучення, які істотно обмежували право чоловіка на розлучення. Такимипідставами слугували: порушення подружньої вірності, чаклунство на дітей,постриження в ченці, вчинення перешкод чоловікові до вживання вина.
При шлюбі sine тапи розлучення (divertium) відбувалося односторонньою заявоюяк з боку чоловіка, так і жінки, а також за взаємною згодою обох сторін. В імператорський період, особливо зутвердженням християнської релігії, були встановлені істотні обмеженнярозлучення. За Юстиніана було заборонене розлучення за спільною згодою сторін.Що стосується розлучення за заявою однієї зі сторін, то воно допускалося лише увипадках, які прямо були вказані в законі. Наприклад: порушення подружньоївірності; посягання одного з подружжя на життя іншого; нездатність додітонародження, до шлюбного життя; вступ до монастиря одного з подружжя;державна зрада одного з подружжя.
Розлучення не потребувалоніякої урочистої форми, однак законодавство наказувало, щоб про розлученняповідомлялося публічно у присутності семи свідків з метою внесення ясності усімейне становище громадян.
По переказам,перший розвід у Римі мав місце в 231 р. до н.е., однак, мабуть, що родини вРимі розпадалися і раніш. Так у Законах XII таблиць уже зустрічається стаття,що регулює цю сферу сімейно-шлюбного права.
Розвід бувдоступний чоловіку при усіх формах шлюбу, для дружини тільки в шлюбі sine manu.Для формального розводу чоловіку досить було вимовити дружині «Бери свої речі ійди геть» і відняти ключ (IV.3.).
Також Законам XIIтаблиць відомий і інститут опіки, що встановлювалася над жінками («V.I…унаслідок властивого ним легкодумства…»[1], неповнолітніми, божевільними імарнотратами (V.7. а.б.).
Закони Дванадцятитаблиць підтверджували Закони Каїулея старовинна заборона шлюбів між патриціямиі плебеями. За даними традиції, лише в 445 р. згідно із законом,запропонованому трибуном Канулієм, ця заборона знімалася, і шлюби, укладені міжпатриціями і плебеями, признавалися законними.
Одниміз обрядів припинення шлюбу було принесення у жертву частини свого майна богиніЦерері, яка вважалася покровителькою шлюбів. Це робилося тому, що існувавпринцип – хто розриває шлюбні узи, той повинен бути покараний. Однак, згідно зцарськими законами, це правило не застосовувалося в тих випадках, коли дружиназдійснювала прелюбодіяння або ж була п’яницею. Ці злочини були в очах римляндостатньо тяжкими і винні піддавалися за це найсуворішому покаранню – смертнійкарі. Так, чоловік, що спіймав дружину на прелюбодіянні, міг вбити її незалежно від того чи був укладений шлюб cum manu або sine manu.
Щоправда,в стародавню епоху існував досить цікавий інститут, в якому наука, ще неповністю розібралася – сімейний суд. До компетенції сімейного суду, як вважаєбільшість науковців, входили всі найважливіші питання сімейного життя (в томучислі, звичайно, він збирався у випадку розлучення). Сімейний суд складався зчисла родичів і тому був досить добре знайомий з особливостями шлюбного життяподружжя. Отже, враховуючи зазначене, можна зробити висновок, що воля чоловікащодо розірвання шлюбу не була вже й така безмежна. Вона обмежувалася певнимипідставами для розірвання, рішеннями сімейного суду і, врешті решт, моральнимосудом суспільства.
Крімтого в сімейні справи від імені суспільства втручалися також цензори. Зокрема,відомий випадок, коли в 450 році від заснування Риму цензори M. ValeriusMaximus та C.I. Bubulcus виключили Люція Антонія (L. Antonius) з членів сенатуза вчинене ним розлучення без скликання сімейного суду[1].Але, незважаючи на певні обмеження свавілля чоловіка, дружина в шлюбі cummanu була повністю залежною від нього і не могла бути ініціаторомрозлучення.
Поступово,особливо після зазначених подій, римляни більш спокійно відносяться дорозлучень аж до кінця республіканського періоду, коли ступінь розбещеностісуспільства досягає апогею і кількість розлучень суттєво збільшується.
Особисті тамайнові відносини подружжя
Відносиниподружжя у шлюбі сит тапи істотно відрізнялися від відносин у шлюбі sine тапи. Це були два суттєво різні видишлюбних зв'язків.
Відносиниподружжя у шлюбі з чоловічою владою (сит тапи). Жінка цілком підпорядковувалася владі свогочоловіка. В особистому відношенні жінка підлягала юридично необмеженому праву чоловіка, який мігдомагатися її від кожної третьої особи, її родичів і проти її волі. Однак жінкаотримувала родове ім'я чоловіка і розділяла його громадянське становище, місцепроживання чоловіка було обов'язковим для неї, вона потрапляла у числоспадкоємців після смерті чоловіка нарівні з дітьми.
Жінка була позбавленаправоздатності в галузі майнових відносин, тому не могла самостійно укладатицивільно-правові угоди і виступати в суді. Все майно, яке жінка мала до шлюбуабо набувала будь-яким чином за час шлюбу, автоматично ставало власністючоловіка.
Відносиниподружжя у шлюбі без чоловічої влади (sine manu). Шлюбиsine manu були типовими у класичний іпіслякласичний періоди розвитку римського права. Жінка зберігала правовий статус, який мала до вступу вшлюб. Влада чоловіка на неї не поширювалася. Тому саме укладання шлюбу sine manu не впливало на її правоздатність і дієздатність. Пришлюбі sine manu принцип підлеглості поступився місцем принципурівності:
подружжя було зобов'язанедопомагати і поважати одне одного, а такожутримуватися від будь-яких дій, які загрожували їхньому союзу;
жінка мала ім'я чоловіка;
жінка мала одне місце проживанняз чоловіком, поділяла його громадянське становище;
чоловік повинен бувутримувати жінку;
чоловік був захисникомжінки та її представником в суді;
між подружжям недопускалися штрафні позови;
чоловік мав правовимагати від жінки ведення домашнього господарства.
Майно подружжяпродовжувало залишатися у роздільній власності. Жінка мала право самостійноволодіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном, але вона могла передатичоловікові право управління своїм майном. До майнових відносин подружжяналежать придане і дошлюбне дарування. Придане (dos). Майно, яке у зв'язку з укладенням шлюбу жінкавіддавала своєму чоловікові для задоволення потреб сумісного життя, мало назву«придане».
Приданим було не всемайно дружини, а тільки те, що спеціально призначалося для цієї мети і передавалосячоловікові самою дружиною, її домовладикою чиіншими особами. Спершу мета приданогополягала в полегшенні майнового тягаря чоловіка на утримання сім'ї, а пізніше забезпечення непохитності шлюбного союзу.
У республіканський періодпридане відразу переходило в повну власністьчоловіка, і навіть після припинення шлюбу воно не поверталось дружині ні за яких умов. Це породило ряд негативних наслідків. Внаслідок повної свободи розлучення і знівелювання моральних засад наприкінці періоду республіки кількістьрозлучень зросла. Шлюб починає набувати формибезсоромного збагачення, що обурювало багатихбатьків наречених. Вони вимагають від женихів перед вступом до шлюбу певних обіцянок на випадок його припинення. які поступово перетворюються в шлюбні договори. Преторська практика з часом виробила певні детальні положення.
При припиненнішлюбу у зв'язку зі смертю дружини придане залишалося чоловікові і, навпаки,якщо шлюб припинявся внаслідок смерті чоловіка, придане поверталося жінці. Придане поверталося жінці й тоді,коли шлюб припинявся розлученням за ініціативою чоловіка або з його вини. Аякщо жінка вимагала розлучення без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщорозлучення сталося внаслідок її поведінки, придане залишалося чоловікові.
Дошлюбний дар (donatio ante nuptias). Відома заборона дарування міжподружжям, яка діяла у римлян із кінця Республіки, не стосувалася подарунків,зроблених перед шлюбом. Дарування майбутнього чоловіка майбутній жінці увійшлоу звичай за часів правління імператора Костянтина (306—337 pp.). Чоловік виділяв частку майна, що дорівнювалаприданому, та дарував майбутній дружині. Спочатку майно передавалося перед укладаннямшлюбу, за часів правління імператора Юстиніана (527—565 pp.) допускалося дарування і під часшлюбу. Законодавством Юстиніана було встановлено:
donatio за своїм розміром мало відповідати dos;
батько чоловіка повиненбув давати donatio так само, як батько дружини повинен був давати придане;
нерухоме майно, якевходило до donatio, не підлягало відчуженню;
під час існування шлюбужінка не могла вимагати видачі дару.
Якщо шлюб припинявся звини жінки, то вона втрачала на користь чоловіка придане і не могла вимагатипередачі donatio. Якщо шлюб припинявся з виничоловіка, то він повинен був повернути жінці dos і передати їй donatio.
Якщо дружина у випадку безпідставного розлучення зі свого боку ризикує втратоюприданого, вона зацікавлена в тому, щоб чоловік,отримуючи придане, виділяв певну (приблизнорівну приданому) частину свого майна для подібної гарантії дружині. Це положення не було нормою, правовим обов'язком чоловіка, проте його суворо дотримувалися внаслідок моральних засад. В епоху Юстініана зазначені норми набули подальшогорозвитку. Це дало змогу у відповідь на передане чоловіку придане здійснити відповідне дарування не тільки до шлюбу, а й післяйого укладення. Насправді дарування тут небуло. Чоловік залишався власником майна, яке обіцявдружині замість приданого, користувався ним,як і раніше, однак при розлученні з його вини це майно переходило у власність дружини як штрафна компенсація. Найімовірніше, це був заклад на випадок розлучення, при якому дружина не тільки мала право вимагати назад придане, а ймогла домогтися передачі цього умовногодарування з боку чоловіка.
Батьківська влада
Встановлювалась такавлада передусім над дітьми, народженими в римському законному шлюбі. На дітей,народжених в незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також в будь-якому фактичномуспільному житті, батьківська влада не поширювалася. Вони були чужими для нього.
Мати дитини була завждивідома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хтознаходиться у шлюбі з матір'ю дитини. Це юридична презумпція — положення, що непотребує доказів. Крім народження дітей в законному шлюбі, батьківська владавстановлювалася шляхом узаконення або усиновлення.
Узаконення — встановленнябатьківської влади над власними дітьми, але народженими поза шлюбом. Так,батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконенняпровадилось за встановленою формою.
Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими батько кровнимиузами не пов'язаний.Усиновлення провадилось в формі арогації чи адопції.Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх ісамостійних в правовому плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, щознаходилися під владою домовладики. З часом формалізм усиновлення був значноюмірою спрощений і його здійснювали на основі заяви перед судом чи імператором.
Батьківська владаприпинялася внаслідок:
а) смерті батька чидітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада буладовічною навіть в розвиненому римському праві.
Досягнення синомповноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припинялибатьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високогогромадського становища (посади консула, префекта, магістра) звільняло його відбатьківської влади.
Влада батька над дітьмибула безмежною. Він мав право на життя і смерть дітей з моменту народження їх:міг зберегти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство,застосувати будь-які покарання.
У майнових відносинахбатька і дітей так само безроздільно володарював батько. Домовладика — єдиний інеподільний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, автоматично буловласністю батька. При цьому майнова залежність дітей не послаблювалася з їхвіком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди.Послаблення і диференціація влади батька — наслідок зміни виробничих відносин,розкладу патріархальної сім'ї, індивідуалізації приватної власності, розвиткуторгівлі. Ці фактори зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніхчленів сім'ї.
Термінологічнийсловник
adoptio — вид всиновлення, за яким всиновлюваласяособа, яка на момент всиновлення перебувала під батьківською владою
adoptio naturam imitatur — всиновлення здійснюється зазаконами природи
affectio maritalis — намір бути в шлюбі
arrogatio — вид всиновлення, за яким всиновлюваласяособа, яка на цей час не перебувала під владою батька
cum manu («з рукою») — шлюб із чоловічою владою
dos — посаг
dos adventicia — посаг, наданий самою нареченою аботретьою особою
dos aestimata — оцінка посагу
dos profecticia — посаг, наданий домовладикою, батькомабо дідом нареченої
emancipatio — звільнення з-під влади батька,
familia — сім’я
ius conubii — право брати законний римський шлюб
ius vitae ac necis — право життя та смерті
matrimonium iuris civilis — законний римський шлюб
matrimonium iuris gentium — шлюб укладений міжвільними особами, що не мали права на законний римський шлюб
pater familias — батько сімейства, володар дому, особасвого права
patria potestas — батьківська влада
sine manu («без руки») — шлюб без чоловічої влади.
Списоквикористаної літератури
1. Всеобщаяистория государства и права. Под ред. К. И. Батыра. Москва: Былина, 1996.
2. Методическоепособие по изучению курса основ римского права. Составитель Е. А. Скрипилев.Москва. 1995.
3. Римскоечастное право: Учебник/под ред. Проф. И.Б.Новицкого и проф. И.С.Перетерского. –М.: Юриспруденция, 1999. – 512с.
4. Хрестоматияпо всеобщей истории государства и права. Под.ред. Черениловского З.М Москва:фирма Гардарика, 1996.
5. ГироПоль. Быт и нравы древних римлян. – Смоленск: Русич, 2002. – С.39.
6. ДождевД.В. Римское частное право: Учебник для юридич. вузов и факультетов / Под общейред. чл.-корр. РАН, д. юр. н., проф. В.С.Нерсесянца. Изд. 2-е, изм. и доп. –М.: Издательская группа НОРМА–ИНФРА-М, 1999. – С.317;
7. ЧерниловскийЗ.М. Римское частное право: [Учеб. пособие]. – М.: Проспект, 2001. – С.70–71.