Реформування в галузі охорони здоров'я

Зміст
Вступ
1. Всесвітня організація охорони здоров'я
2. Міжнародний досвід реформування в галузі охорони здоров'я та застосування в Україні
2.1 Забезпечення сталого та достатнього за обсягамифінансування галузі охорони здоров'я
2.2 Загальнообов'язкове державне соціальне медичнестрахування в Україні
3. Державна політика у сфері охорони здоров'я
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Основна мета реформування галузі охорониздоров'я — підвищення ефективності використання ресурсів, створення прозорихфінансово-економічних механізмів надходження та використання коштів, необхіднихдля реалізації конституційних прав громадян на охорону здоров'я.
Тепер у більшості економічно розвинених країндіяльність учених: соціологів, медиків, економістів багато в чому пов'язана зпошуками оптимальної моделі розвитку та функціонування системи охорони здоров'я.Пояснення досить високої і, основне, стійкої наукової та соціальної активностів спробах знайти рішення цієї проблеми, криється у специфіці ринкових відносин.Однією з їх норм, як відомо, є необхідність постійного зіставлення остаточногорезультату та витрат на його досягнення.
У зв'язку з цим розроблювана модель системи,очевидно, повинна забезпечити отримання найкращих результатів якості,доступності медичної допомоги, покращення показників здоров'я населення привідносно невеликих витратах ресурсів. На жаль, процес пошуку триває вже багатороків, а потрібної уніфікованої моделі поки не створено. У підсумку кожнакраїна повинна обирати власний шлях, з урахуванням власних особливостейсформованої структури охорони здоров'я, менталітету населення тощо. Суть такихперетворень зводиться до одного — максимально відійти від екстенсивного інаблизитись, а, в ідеалі, повністю перейти до інтенсивного шляху розвиткугалузі. Своєрідним «мостом», який би дав змогу досить швидко йефективно здійснити такий перехід, поза всяким сумнівом, може стати інститутсімейного лікаря — лікаря загальної практики.
Аналізуючи світовий досвід реформування угалузі охорони здоров'я розглянемо можливість реформ в Україні.
1. Всесвітня організація охорониздоров'я
Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ)- спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй. У 1945 році наКонференції у м. Сан-Франциско було ухвалене рішення щодо створення міжнародноїорганізації з питань охорони здоров'я. У 1946 році Міжнародна конференціяохорони здоров'я, яка проходила у Нью-Йорку, схвалила Статут Всесвітньоїорганізації охорони здоров'я (ВООЗ). День набуття чинності Статуту ВООЗ — 7квітня 1948 р. — вважається Днем заснування цієї організації і щорічновідзначається як Всесвітній день здоров'я.
Штаб-квартира розташована у Женеві.
Всесвітня асамблея охорони здоров'я (ВАОЗ) — вищийкерівний орган ВООЗ щорічно (у травні) проводиться свої сесії, як правило уЖеневі. Виконавча рада — виконавчий орган ВООЗ — до складу якої входить 52країни, проводить свої сесії двічі на рік (у січні та травні).
Генеральний директор ВООЗ — Др. Маргарет Чен (КНР).Термін повноважень розпочався 4 січня 2007 р. і триватиме до червня 2012 року.
До складу ВООЗ входить 193 країни.
Україна — член ВООЗ з 1948 р. (З квітня 1948 р.приєдналась до Статуту ВООЗ). З 1950 по 1991 р. — період неактивного членстваУкраїни у цій організації. Поновила своє членство у 1992 р.
Головною метою ВООЗ є сприяння забезпеченнюохорони здоров'я населення усіх країн світу. Текст Уставу ВООЗ можна короткосформулювати як «Право на здоров'я». ВС5ОЗ координує міжнароднеспівробітництво з метою розвитку й удосконалення систем охорони здоров'я,викорінення інфекційних захворювань, впровадження загальної імунізації,боротьби з поширенням СНІДу, координації фармацевтичної діяльності країн-членівтощо. Протягом останніх років завдяки зусиллям ВООЗ питання охорони здоров'ястали пріоритетом у політичному порядку денному світу.
Їх почали обговорювати на найважливішихполітичних форумах, до цієї галузі залучаються нові фінансові ресурси.
Функції ВООЗ поділяються на дві категорії: нормативнадіяльність (здійснюється переважно штаб-квартирою) та технічне співробітництво(здійснюється регіональними та країновими бюро).
З метою більш повного врахування регіональнихпріоритетів у галузі охорони здоров'я та забезпечення більш тісного зв'язку зпотребами національних систем охорони здоров'я головна діяльність ВООЗздійснюється через її шість регіональних бюро та через представництва ВООЗ українах.
До Європейського регіону ВООЗ входить 52країни,у т. ч. Україна. Європейське регіональне бюро (ЄРБ) ВООЗ розташоване уКопенгагені (Данія), очолюється Регіональним директором.1 лютого 2005 р. розпочавсядругий (п'ятирічний) термін перебування на цій посаді др. Марка Данзона (Франція).
Співробітництво України з ВООЗ — одна зважливих складових її міжнародного співробітництва з метою забезпеченняконституційного права кожного громадянина України на охорону здоров'я, медичнудопомогу та медичне страхування (стаття 49 Конституції України). Особливогозначення таке співробітництво набуває в умовах світу, що глобалізується.
Підходи ВООЗ, згідно з якими здоров'ярозглядається водночас як ресурс і мета розвитку та ключ до процвітання,відповідає принципам державної політики України у соціально-економічній галузі.Основні завдання ВООЗ та стратегічні напрямки їх реалізації відповідаютьінтересам України, більшість загальних пріоритетів організації співпадає зпріоритетами, визначеними Урядом України.
Співробітництво України з ВООЗ здійснюєтьсяпереважно через Європейське регіональне бюро у відповідності до рамкових (2-річних)угод, що укладаються між Україною та ЄРБ. В угодах визначаються пріоритетнінапрямки співробітництва, на які скеровуються кошти, що виділяються з основногобюджету ВООЗ на підтримку заходів на рівні країни. У Києві функціонуєПредставництво ВООЗ в Україні.
Україна зацікавлена у використанні потенціалута накопиченого ВООЗ міжнародного досвіду, а також залученні через її каналиміжнародної допомоги для розв'язання проблем, у першу чергу, на таких напрямках:туберкульоз та ВІЛ/СНІД; пташиний грип, рак, серцево-судинні захворювання тадіабет; тютюн; здоров'я матері і дитини; безпека продуктів харчування; психічнездоров'я; безпека крові.
Заходи, що здійснюються в рамкахспівробітництва України з ВООЗ узгоджуються з її національними пріоритетами тастратегіями у галузі охорони здоров'я, враховують специфіку ситуації у ційгалузі в країні та особливості національної системи охорони здоров'я.
2. Міжнародний досвід реформування вгалузі охорони здоров'я та застосування в Україні2.1 Забезпечення сталого та достатньогоза обсягами фінансування галузі охорони здоров'я
Забезпечення сталого і достатнього за обсягамифінансування є головною запорукою нормального функціонування системи охорониздоров'я в будь-якій країні. Проте, як свідчить світовий досвід, будь-яка системаохорони здоров'я і в будь-якій країні більшою чи меншою мірою стикається зпроблемою дефіциту фінансових ресурсів. Коштів на забезпечення надання всіх безвинятку медичних послуг усім без винятку громадянам ніколи не вистачає. Зважаючина соціальну значущість системи медичного обслуговування і на відповіднізобов'язання держави перед своїми громадянами, уряди країн змушені шукати тавживати різноманітні заходи, спрямовані на поліпшення фінансування галузі.
Міжнародний досвід свідчить, що збільшення фінансуваннябез створення ефективних механізмів керування, раціонального використовуваннянаявних ресурсів не дає бажаних результатів. Наприклад, практичним проваломзакінчилась спроба реформування російської системи охорони здоров'я черезвведення обов'язкового медичного страхування громадян. Навіть у СИТА, країні здосить високим нормативом на душу (по суті — тарифом на оплату медичних послуг),опитування суспільної думки продемонструвало, що 89% населення незадоволенііснуючою системою організації медичної допомоги, наполягаючи на її принциповихзмінах і навіть вимагаючи повної перебудови системи.
Без сумніву, вітчизняна система охорониздоров'я має потребу в збільшенні фінансування, причому досить значному. Протегострота цього питання визначається більшою мірою тим, наскільки ефективновикористати фінансові кошти і наскільки збільшені грошові потоки вплинуть наобсяги і якість медичної допомоги для населення, її доступність і остаточнийрезультат. Іншими словами, мова йде про те, наскільки кожен громадянин (він жеплатник податків) персонально відчує на собі і своїх близьких ці додаткові«вливання».
Увесь відомий арсенал цих заходів можнарозподілити на 2 великі та різні за своєю природою групи стратегій. Перша з нихохоплює підходи, спрямовані на безпосереднє збільшення обсягів фінансування. Умовноїх можна назвати стратегіями подолання фізичного (або кількісного) дефіцитуресурсів. Це завдання може бути розв'язане:
за рахунок такого заходу, як перерозподілнаявних ресурсів на користь системи охорони здоров'я шляхом зменшенняфінансування інших секторів бюджетної сфери;
за рахунок запровадження нового податку чизбору на соціальне страхування.
Нерідко обидва ці підходи використовуютьпаралельно. Однак застосування їх реально не завжди можливе через різні причинияк соціально-політичного, так і макроекономічного характеру. Наприклад,застосування першого із зазначених підходів потребує прийняття дуже непростихіз політичної точки зору рішень, наслідком яких у разі збільшення фінансуваннясектора медичного обслуговування може стати погіршення фінансування іншихбюджетних програм, зокрема, у сфері освіти, культури, охорони громадськогопорядку, оборони тощо, які також мають дуже важливе значення для суспільства.
Так само запровадження нових податків тазборів на соціальне страхування може не знайти належної підтримки як середполітиків, так і серед різних верств населення, інтереси котрих ці політикирепрезентують. Зрештою, може скластися й така макроекономічна ситуація, вумовах якої держава внаслідок недостатнього рівня економічного розвиткуоб'єктивно просто не спроможна виділяти більше, ніж є на цьому етапі, коштів нафінансування системи медичного обслуговування.
По суті, саме такий комплекс умов якразсьогодні і спостерігається в Україні. Хоча питома вага видатків на охоронуздоров'я (близько 3% валового внутрішнього продукту), здавалося б, є невеликоюпорівняно з розвиненими країнами Європи, не слід забувати про те, що сумарнівидатки на охорону здоров'я в структурі загальних видатків зведеного бюджетудержави сягають майже 15%, що, з точки зору питомої ваги (враховуючи величезнукількість інших соціальних програм, які підтримуються бюджетним фінансуванням),не так уже й мало.
При цьому упродовж останніх кількох роківобсяг фінансування системи охорони здоров'я, хоча й повільно, але поступовозбільшується. У 2006 році порівняно з 2000-м за плановими показниками бюджету вабсолютних цифрах він зріс у 3,8 разу, порівняно з 2005 роком — у 1,36 разу. Упродовжзазначеного періоду в Україні не спостерігалося значної інфляції.
Проте у суспільстві (і серед багатьохполітиків, і серед громадськості в цілому) складалося переконання про те, щофінансування системи охорони здоров'я вкрай недостатнє і що саме кількіснийдефіцит фінансування є єдиною причиною усіх негараздів вітчизняної системиохорони здоров'я. З іншого боку, вище керівництво країни цілком аргументованодотримується політики зменшення податкового тиску, що відповідає тенденціям,характерним для розвинених країн, але не зовсім сприяє можливості розв'язанняпитання про запровадження нових податків чи зборів на соціальне страхування. Звеликою часткою впевненості можна стверджувати, що через наявність цілогокомплексу політичних та економічних причин у найближчі кілька років навряд чиможна сподіватися на реальне та ефективне запровадження в Україні соціальногомедичного страхування навіть за умови прийняття відповідного закону, якийпередбачав би запровадження нового, додаткового до всіх наявних нині, видунарахувань на заробітну плату.
Водночас усім зрозуміло й те, що відсутністьшвидких та ефективних змін у фінансуванні та в управлінні ресурсами системимедичного обслуговування може призвести до її подальшого глибокого занепаду, щохарактеризуватиметься ще більшим зростанням нерівності, руйнуванням принципу солідарностіта загальної доступності медичного обслуговування.
Дедалі глибшає й розуміння того, що причинанезадовільного стану справ у системі охорони здоров'я полягає не лише вкількісному дефіциті коштів (заради справедливості слід сказати, що їх дійсно недостатньо),але й у неефективному використанні наявних ресурсів. Саме за таких умов було бдуже доцільно, аби й уряд, і міністерство охорони здоров'я, місцеві органивиконавчої влади та органи місцевого самоврядування, керівники медичнихзакладів звернули свою увагу на другу групу стратегій, що спрямовані наполіпшення фінансової стабільності та економічної ефективності системимедичного обслуговування. І не просто звернули на них увагу, а забезпечилиякомога швидше запровадження їх у практику. Умовно ці стратегії можна було бназвати стратегіями подолання якісного дефіциту ресурсів, їх у свою чергу можнарозділити на дві великі підгрупи, а саме:
стратегії стримування витрат (або контролю завитратами);
стратегії ефективного розподілу ресурсів.
При цьому стратегії стримування витратділяться на стратегії, спрямовані на регулювання попиту на медичні послуги, іна стратегії, спрямовані на регулювання пропозиції медичних послуг. Метастратегій, що належать до першої підгрупи, полягає в скороченні необґрунтованогопопиту на медичні послуги, що фінансуються за рахунок публічних ресурсів. Найважливішимиприкладами цих стратегій є співучасть населення у витратах (спів оплата замедичну допомогу); обмеження переліку послуг, що покриваються за рахунокпублічних ресурсів (визначення базового пакета послуг); нормування доступу допослуг через запровадження так званого часу очікування у випадках, коли це нестворює загрози життю пацієнта, тощо.
Мета стратегій, що входять до другоїспівгрупи, — запобігання необґрунтованій пропозиції медичних послуг. Прикладамицих стратегій є встановлення конкуренції між постачальниками послуг, межівитрат або глобальних бюджетів для постачальників; скорочення кількості лікарівта ліжок; контроль витрат на забезпечення людських ресурсів (наприклад,зарплата лікарів); контроль за витратами на фізичні ресурси (ліки, обладнання,що використовуються для надання послуг); заміна високовартісних стаціонарнихтехнологій дешевшими амбулаторними технологіями та первинним медико-санітарнимобслуговуванням; регулювання використання високовартісних технологій; удосконаленняметодів оплати праці медиків тощо.
Зауважимо, що загальними характеристиками всіхстратегій стримування витрат та підвищення ефективності розподілу ресурсів єте, що вони:
мають спонукати платника здійснювати контрольза витратами на макрорівні;
мають спонукати провайдера здійснюватиконтроль за витратами на мікрорівні;
мають універсальний характер (можуть бутизастосовані у будь-якій моделі збору коштів — як у разі бюджетного фінансування,так і фінансування за моделлю соціального страхування).
Це дуже важливо, тому що зазначені стратегіїможуть бути використані як для підвищення ефективності нині діючої моделісистеми охорони здоров'я, так і для її підготовки до переходу до діяльності вумовах соціального медичного страхування. А воно, очевидно, рано чи пізновсе-таки буде запроваджене в Україні і само по собі забезпечуватиме подальшупідтримку дії зазначених стратегій. Адже, як свідчить світовий досвід, безвикористання цих стратегій ефективного соціального медичного страхування простоне буває, і його запровадження поза ними не має жодного сенсу.
2.2 Загальнообов'язкове державнесоціальне медичне страхування в Україні
Серед системних змін чільне місце посідаєвпровадження загальнообов'язкового державного соціального медичногострахування, що дасть змогу відійти від залишкового методу формування ресурсівгалузі і забезпечити стале її фінансування; чітко визначити обсяг державнихгарантій щодо медичної допомоги та пов'язати його з фінансовими можливостямисистеми; посилити соціально-економічну та юридичну відповідальність закладівохорони здоров'я за результати своєї діяльності; впровадити принцип суспільноїсолідарності на рівні держави; забезпечити незалежний ефективніший контроль задіяльністю медичних закладів, якістю та ефективністю медичної допомоги.
За такої системи держава визначає основніправила функціонування системи обов'язкового медичного страхування, перелікосновних послуг, які надаються застрахованим, перелік груп населення, щопідлягають страхуванню, регулює розмір страхового внеску, розв'язує спірніпитання тощо.
Як показує міжнародний досвід, на початковомуетапі найефективнішими є централізовані системи організації системиобов'язкового медичного страхування, про що свідчить досвід Угорщини,Словаччини, Хорватії, Естонії, Польщі. Особливо з огляду на обмеженістьресурсів, нерозвиненість ринкових та договірних відносин в охороні здоров'я вУкраїні зростає потреба у більш жорсткому плануванні надходжень та використанняресурсів.
Створення централізованої системиобов'язкового медичного страхування, коли страховиком виступає єдиний цільовийфонд соціального медичного страхування з регіональними філіями, мінімізуєможливі ризики та адміністративні витрати, дає змогу підвищити передбачуваністьвідшкодування витрат на медичну допомогу, створити в масштабах держави добрекеровану структуру.
Вітчизняні експерти та фахівці авторитетнихміжнародних організацій (ВООЗ, Єврокомісія, Світовий Банк, Агентство СИТА зміжнародного розвитку) вважають не лише недоцільною, а й вкрай небезпечноюорганізацію соціального (обов'язкового) медичного страхування із залученнямприватних страхових компаній, оскільки практично неможливо запобігти низцінегативних проявів, а саме:
відбору (селекції) застрахованих — бажаннястраховика застрахувати переважно здорове та працездатне населення (так званезняття вершків);
прихованому відволіканню коштів обов'язкового медичногострахування на оплату зобов'язань страховика за добровільним медичнимстрахуванням;
інвестуванню тимчасово вільних коштів уризиковані проекти;
неможливості забезпечити виконання державнихгарантій у наданні медичної допомоги (за Законом України «Про страхування»страховик не несе відповідальності за зобов'язання держави);
відволіканню громадських коштів на веденнясправ страховиками (адміністративні видатки);
неконтрольованому зростанню вартості медичноїдопомоги.
Саме на ці негативні наслідки залученнякомерційних страхових компаній до здійснення обов'язкового медичногострахування вказується в аналітичному огляді систем медичного страхування,підготовленому Організацією економічного співробітництва та розвитку (червень2004 р). У жодній із європейських країн (за винятком Швейцарії) подібні схемидля громадської охорони здоров'я не використовуються і не розглядаються,оскільки є безперспективними і підривають основоположні принципи організаціїсучасних систем організації охорони здоров'я, викладені в Люблінській Хартії (1996р), а саме солідарності та справедливості. За приватними страховикамизалишається, як і скрізь у світі, ринок
добровільного медичного страхування, якийзабезпечує додаткове медичне обслуговування.
Однак існує низка перешкод економічногохарактеру стосовно прийняття рішення щодо запровадження класичної схемисоціального медичного страхування зі встановленням цільового податку на фондоплати праці. По-перше, це високе податкове навантаження на роботодавців (відсотокусіх податків на соціальне страхування вже сьогодні становить близько 40). По-друге,підвищення цін на енергоносії, зокрема на газ, що підриваєконкурентоспроможність української економіки та зменшує шанси щодо досягненняконсенсусу стосовно запровадження нового податку на зарплату. Ефективним урозв'язанні проблеми є запровадження єдиного соціального податку (з цільовоюквотою на охорону здоров'я) на всі види доходів, залучаючи заощадження,нерухомість, доходи від капіталу, субсидії тощо.
У цілому запровадження соціального медичногострахування в Україні стане потужним економічним каталізатором реформ у галузі,дасть можливість створити умови для ефективного управління ресурсами галузі; ліквідуватиіснуючу розпорошеність фінансових потоків та створити потужний фінансовий пул; відноснобезболісного подолання фрагментації охорони здоров'я та формування адекватноїтериторіальної структури медичного обслуговування — створити так званий єдиниймедичний простір.
Україні тепер потрібна така система управлінняохороною здоров'я, основною метою якої було б дійсне забезпечення можливостінадання необхідної медичної допомоги кожній конкретній людині у визначений час,у визначеному місці, у повному обсязі і з мінімальними витратами. В основуфункціонування такої системи повинні бути закладені два засадничих принципи: медичната економічна доцільність, тобто раціональний розподіл обсягів медичноїдопомоги і витрат на її надання. Тільки в цьому випадку додаткове фінансуваннягалузі може стати ефективним (забезпечити отримання найкращих результатівякості, доступності медичної допомоги і, як наслідок, поліпшення показниківздоров'я населення).
Світовий досвід свідчить, що найбільшоптимальним варіантом практичної реалізації таких умов є інститут сімейноголікаря — лікаря загальної практики, який виконує, зазвичай, функцію «воротаря»,тобто базового менеджера. У його завдання входить формування найбільшоптимального маршруту обстеження і лікування своїх пацієнтів і, тим самим,керування потоками й обсягами медичної допомоги, а отже, і вплив на розподілфондів і зниження нераціональних витрат.
Позитивний міжнародний досвід використання моделібазового медичного менеджера сприяв ініціації активного її впровадження і вУкраїні. Вже нині цілком помітні неоднозначні підходи до цієї роботи, яківизначаються різним розумінням питання про відношення сімейного лікаря доуправління фондами.
Наприклад, на думку одних авторів, функціябазового медичного менеджера можлива тільки за умови повного або частковогофондоутримання (тобто повного або часткового передання фондів сімейному лікарю).Іншої позиції дотримуються А. Голунов [1].
Він і співавтори вважають, що оптимальногокерування фондами можна досягнути через інститут сімейного лікаря, але вінтегрованій системі медичних закладів (району, міста). Переваги даного підходуполягають у тому, що він дає змогу в межах наявного фонду чітко розмежуватифункції та фінансові потоки первинної ланки, вторинної амбулаторної ігоспітальної допомоги, тобто досягнути ефекту керованої медичної допомоги. Крімтого, такий підхід, і в цьому полягає його безсумнівна перевага, заснований набезумовному обліку собівартості медичних послуг, реальних можливостей медичнихзакладів, наявних стандартів, нормативів і рекомендацій. І, нарешті, особливупрактичну значимість представленої позиції надає її нова концептуальна основа,яка включає застосування сучасних інформаційних і управлінських технологій.
Та інноваційні технології, навітьнайсучасніші, є лише "інструментом" реформ. Визначальна ж роль уреформуванні галузі належить базовим медичним закладам: районним і місцевимлікарням, на яких покладено основну відповідальність за організацію медичноїдопомоги населенню. Ця обставина, так само як і незаперечна перспективністьроботи із запровадження інституту сімейної медицини, стала основою для початкупершого в Україні експерименту щодо переводу населення на повне обслуговуваннясімейними лікарями.
Його експериментальним майданчиком, який виникспершу практично спонтанно, став Вознесенськ (Миколаївська обл.). Тут 1999 р. керівництвоЦРЛ і мерії, прагнучи відшукати шляхи пом'якшення проблем, пов'язаних іздефіцитом місцевого бюджету, і, ґрунтуючись при цьому на міжнародному досвідівикористання сімейної медицини, почали перші спроби її впровадження в місті. Протеця робота проводилася зазвичай безсистемне і у вирішенні проблеми домінувавемпіричний підхід. Результатом же навіть таких експериментів, які невідрізнялися достатньою науковою глибиною, стало певне поліпшення ситуації іззабезпеченням населення первинною медико-санітарною допомогою. Про це свідчило,зокрема, зменшення кількості викликів швидкої допомоги і т. ін. І все жрадикальних, позитивних змін в організації роботи первинної ланки охорониздоров'я так і не було.
Після трьох років інтенсивної роботи у цьомунапрямі можна з усією визначеністю підсумувати, що проведення реформ у медичнійгалузі повинно бути обумовлено не стільки пошуками шляхів додатковогофінансування, скільки логікою її інтенсивного розвитку, і успіх тут може бутизабезпечено лише за умови, якщо вдасться пов'язати в єдиний алгоритмперетворення всіх ланок і етапів медичної допомоги, насамперед на рівніадміністративної території.
3. Державна політика у сфері охорониздоров'я
На основі проведеного аналізу вітчизнянимифахівцями із залученням міжнародних експертів розроблені основні напрямкиреформування, які опубліковані та поширені для ознайомлення у формі Спільногозвіту Міністерства охорони здоров'я, Міністерства економіки, Світового Банку,Єврокомісії, Шведського агентства СІЛА з Міжнародного розвитку. На основірезультатів цього аналізу та результатів громадських слухань по реформуваннюгалузі, які пройшли у всіх регіонах України, на основі результатівпарламентських слухань від 6 липня Міністерством охорони здоров'я розробленанизка першочергових заходів (відповідні матеріали теж роздані усім присутнім),які подані до Кабінету Міністрів для прийняття відповідних постанов, щоб беззволікань розпочати системне, виважене реформування галузі. Основні підходибули визначені ще у 2000 році у прийнятій урядом за головування В. Ющенкаконцепції розвитку охорони здоров'я населення України, але, на жаль, практичнонічого не з того часу не реалізовано!
У програмі нинішнього Уряду чітко зазначено,що "… віра громадян у майбутнє зміцнюватиметься в міру зростаннятривалості життя, збільшення народжуваності, зниження смертності".
Тому метою реформи системи охорони здоров'яУкраїни визначено поліпшення стану здоров'я населення задля забезпеченняпринципу соціальної справедливості з метою досягнення задоволеності населеннямедичним обслуговуванням, еволюційним шляхом розбудови існуючої системи охорониздоров'я через додаткову мобілізацію ресурсів держави і суспільства зодночасним підвищенням структурної ефективності системи охорони здоров'я
Перейдемо до пріоритетних напрямків плану реформування,на сьогодні це:
• Структурна реорганізація системи медичногообслуговування з першочерговим розвитком первинної медико-санітарної допомоги напринципах сімейної медицини
• Перехід від адміністративно-командної моделіуправління медичним обслуговуванням до постачання медичної допомоги надоговірних (контрактних) умовах
• Зміцнення фінансової бази охорони здоров'я
• Узгодження обсягів державних гарантій щодонадання медичної допомоги з фінансовими ресурсами системи охорони здоров'я
• Формування системи забезпечення і підтримкиякості медичної допомоги
• Здійснення активної кадрової політики
• Здійснення раціональної фармацевтичноїполітики
• Управління перетвореннями в галузі охорониздоров'я Центральною дійовою особою системи охорони здоров'я повинен
стати сімейний лікар/лікар загальної практики
А зараз я більш детально зупинюсь на деяких зокреслених пріоритетних напрямків, інша частина буде висвітлена у відповіднихдоповідях пізніше.
Отже, першочерговий розвиток первинноїмедико-санітарної допомоги на принципах сімейної медицини:
• Інтенсифікація реорганізації первинної медико-санітарноїдопомоги на принципах загальної практики/сімейної медицини
• Запровадження вільного вибору пацієнтамилікаря первинної ланки з його документальним оформленням у вигляді договору міжпацієнтом і лікарем
• Наділення в законодавчому порядку лікаряпервинної ланки функцією організатора медичного маршруту пацієнта
• Реорганізація стаціонарного сектора наоснові функціональної диференціації ліжкового фонду
• Проведення матеріально-технічної реорганізації(реконструкції) госпітальної бази лікувально-профілактичних закладів, виходячи зіспецифіки їх подальшого використання
Структурна реорганізація системи медичногообслуговування:
• Здійснення укрупнення лікарень загальногопрофілю, в яких надається екстрена стаціонарна допомога зі створеннямгоспітальних округів з чисельністю охоплення від 100 до 200 тис. населення
• Реорганізація частини лікарняних потужностейв заклади (відділення) для хронічних хворих, заклади (відділення) для наданнямедико-соціальної допомоги — будинки сестринського догляду, хоспіси
• Здійснення поступової, виваженої, зурахуванням місцевих умов, реорганізації деяких спеціалізованих медичнихзакладів другого рівня з відкриттям відповідних відділень в лікарнях загальногопрофілю
• Концентрація високотехнологічної високоспеціалізованоїдопомоги на регіональному рівні
• Передача на комунальний рівень відомчихмедичних закладів та забезпечення територіальної інтеграції лікарень різноїпідлеглості
• Забезпечення розвитку служб соціальної допомогита її доступності, поліпшення координації між сектором охорони здоров'я ісоціальним сектором
Перехід від адміністративно-командної моделіуправління медичним обслуговуванням до постачання медичної допомоги надоговірних (контрактних) умовах:
• Розробка механізмів договірної оплатимедичних послуг
• Визначення критеріїв відбору постачальника длязакупки медичних послуг за громадські кошти на основі ціна/якість
• Розробка і затвердження типових чи примірнихформ договорів для закупівлі медичних послуг на рівні первинної та вторинної ітретинної медичної допомоги
• Зміна організаційно-правового статусу медичнихзакладів з бюджетних установ на державні (комунальні) некомерційні медичніпідприємства
• Запровадження механізму стратегічних закупівельмедичних послуг на договірній основі
• Перехід від постатейного фінансуваннямедичних організацій до їх фінансування (оплати послуг) залежно від обсягу іструктури наданих медичних послуг
• Запровадження сучасних, спрямованих наефективний розподіл ресурсів, методик: подушного фінансування та подушногофінансування з частковим фондотриманням — для організацій первинноїмедико-санітарної допомоги; глобального бюджету — для стаціонарних закладів
• Запровадження системи оплати праці лікарів, середньогомедичного та допоміжного персоналу закладів (підрозділів) з врахуванням об'ємута якості їх роботи
• Перегляд діючих нормативних актів (наказів Міністерстваохорони здоров'я, постанов Уряду та ін.), що стримують або перешкоджаютьреформуванню галузі
Щодо останньої тези — як приклад, 33 наказ… Нетак все просто, перед тим, як просто перевести його у рекомендаційний наказ,необхідно розробити методики розрахунку фінансування закладів охорони здоров'я,над цим ми продовжимо роботу у 2 півріччі.
Ми передбачаємо Здійснення поетапного переходувід бюджетної системи фінансування до моделі соціального медичного страхування,для чого:
На першому етапі внести зміни до Бюджетногокодексу України, законів про місцеве самоврядування та про місцеві державніадміністрації та покласти на регіональні органи управління охорони здоров'яфункції управління консолідованими на рівні регіону бюджетними ресурсами ізакупівлю на договірній основі медичних послуг
На другому етапі, за наявностімакроекономічних умов, прийняти Закон України „Про обов'язкове соціальнемедичне страхування" з запровадженням або цільового внеску, або виділеннявідповідної квоти в єдиному соціальному внеску на потреби соціального медичногострахування
Ввести цільовий податок на тютюнові вироби іалкоголь («податок на гріх») або виділення цільової частки в складіакцизного збору на ці товари для потреб охорони здоров'я (а можливо,повернутися до монополії держави?)
Щодо узгодження обсягів державних гарантійщодо надання медичної допомоги з фінансовими ресурсами системи охорониздоров'я, передбачається:
• Визначення і затвердження пріоритетів охорониздоров'я, виходячи з обґрунтованих медико-санітарних потреб населення, вартостіта ефективності медичних втручань
• Визначення і затвердження базового пакетумедичних послуг, що мають надаватися громадянам безоплатно за рахунокгромадських джерел фінансування
• Законодавче визначення форм і розмірів участінаселення у витратах на покриття вартості медичної допомоги
• Перегляд норми 49 статті Конституції щодоповної безплатності медичної допомоги в державних і комунальних медичнихзакладах (Ст.49. «У державних та комунальних закладах охорони здоров'ямедична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бутискорочена» та Ст.95. «Виключно законом про Державний бюджет Українивизначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільовеспрямування цих видатків». Для з'ясування цієї колізії вже підготовленовідповідне подання до Конституційного Суду)
З метою формування системи забезпечення іпідтримки якості медичної допомоги передбачається:
• Створення організованої системи управлінняякістю медичної допомоги
• Створення Національного інформаційного центруклінічної епідеміології, біостатистики, «доказової медицини» тастандартизації
• Запровадження обов'язкового усіх ліцензуваннямедичних закладів незалежно від форми їх власності
• Адаптація або розробка у відповідності доміжнародних вимог та запровадження стандартів діагностики та лікування,організації надання
медичної допомоги (клінічні керівництва) наоснові науково-обгрунтованої медичної практики
Здійснення активної кадрової політики:
• Розробка науково обґрунтованих прогнозівпотреб у медичних кадрах різних спеціальностей з урахуванням напрямків і темпівструктурних і функціональних перетворень в системі охорони здоров'я України
• Забезпечення підготовки випереджаючимитемпами спеціалістів для первинної ланки охорони здоров'я: сімейних лікарів,сімейних медичних сестер, соціальних робітників
• Створення системи підготовки спеціалістів — адміністраторів,менеджерів, економістів, аналітиків для органів та закладів охорони здоров'я,котрі поділяють ідеологію реформи охорони здоров'я
• Розробка системи заходів соціального захисту,передусім системи перепідготовки спеціалістів, що можуть вивільнятися внаслідокскорочення штатів
А що у нас робиться з інститутамиудосконалення лікарів — наприклад, 11 кафедр сімейної медицини, понад 160викладачів, які ніколи не були сімейними лікарями. А чи не повинні вонипрацювати на первинному рівні і навчати сімейної медицини!
Управління перетвореннями в галузі охорониздоров'я
• Покладення на Міністерство охорони здоров'яУкраїни функції здійснення політики щодо реалізації стратегії реформування галузі,проведення стратегічного аналізу, прогнозування і моніторингу перетворень — зметою залучення широкого кола фахівців і розширення можливостей співпраці з міжнароднимиорганізаціями, концентрації зусиль по реформуванню МОЗ проводить реорганізацію Інститутугромадського здоров'я. Досягнуто домовленості про надання гранту Уряду Японіїдля розробки дорожньої карти реформування галузі охорони здоров'я з подальшимнаданням Україні цільової позики Світового Банку
• Організація проведення роз'яснювальноїроботи серед населення і медичних робітників щодо цілей і змісту реформ — і тутосновна робота лягає на регіони — необхідно ширше використовувати можливостігромадських слухань, громадських колегій, громадських рад. ПрацівникиМіністерства, головні позаштатні спеціалісти (які скоро будуть призначені — зараззакінчуються громадські слухання претендентів), радники Міністра — усі готовіприйти вам на допомогу і виїхати в регіони!
Як захистити інтереси пацієнтів тамедпрацівників? Тільки самим пацієнтам та лікарям! а саме: Створення МедичноїАсоціації (Товариства, Колегії), завданням якої є: захист правових,фінансово-економічних, професійних і особистих інтересів своїх членів,дотримання порядку атестації медпрацівників, контроль за їх кваліфікацією,ведення реєстру і т.д. Уже функціонують організації щодо захисту інтересівпацієнтів, а от реально захищати інтереси медпрацівників поки що нікому. Томуразом з Громадською колегією при Міністрі розпочато роботу по запровадженнюсистеми лікарського самоврядування. Створення Медичної Асоціації (Товариства,Колегії), дозволить захистити правові, фінансово-економічні, професійні іособисті інтереси своїх членів, дотримуватись порядку.
Висновок
Отже розглянувши тему " міжнароднийдосвід в галузі охорони здоров'я " зробимо висновки.
Міжнародний досвід свідчить що структураперебудови охорони здоров'я полягає у відмовленні першої ланки медичноїустанови, шляхом запровадження сімейної медицини.
Основні рекомендації:
На Україні ввести в практику гнучке поєднанняціни реалізованого та територіального фінансування системи охорони здоров’я.
Гармонійно поєднувати державну, приватну тагромадську галузь медицини.
запозичити досвід ефективного медичногострахування у країнах з розвинутою системи охорони здоров'я.
Це дасть змогу високо оплачувати працю медика,виходячи з об’єму та якості медичних послуг.
Виходячи з цього можна зробити висновок що вУкраїні конче необхідне реформування галузі охорони здоров'я.
Список використаної літератури
1. Конституція України.Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, №254/96-ВР.
2. Закон України „ПроДержавний бюджет України на 2004 рік" від 27 листопада 2003 року N 1344-ІУ.
3. Закон України „ПроДержавний бюджет України на 2005 рік" від 23 грудня 2004 року N 2285-ІУ.
4. Лист МОЗ Українивід 01.03.2004 Проект ЄС / ТАСІС «Фінансування та управління у сферіохорони здоров’я розпочав свою роботу 12.12.2003р.
5. Постанова КабінетуМіністрів України „Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми „Здоров'янації“ на 2002-2011 роки» від 10 січня 2002 р. N14
6. Голунов А.І. Економічніперспективи щодо реформування галузі та використання сучасних технологій в управлінніпервинною медико-санітарною допомогою // Актуальні питання подальшого розвиткусімейної медицини в Україні. — К., 2004.
7. Голунов А.,Вишневський В., Коньков А. Інформатизація системи охорони здоров'я // ПЕРСОНАЛ.- 2005. — № 12.
8. Гладун З.С. Державнеуправління в галузі охорони здоров'я. — Тернопіль: Академкнига, 2000. — 312с.
9. Гузенко Н. Майбутнєздоров'я. З 2006 року його забезпечуватиме обов'язкова медична страховка // День.- 2004. — №193.
10. Евро Ліннакко. Критичнийаналіз напрямків фінансування та продуктивності у сфері охорони здоров'я країн ЄС.