Реферат
Зісторії державності на землях України
Натему: Радянський режим на західноукраїнських землях
План
Вступ
Включення західноукраїнських земель доскладу УРСР
Радянський режим на західноукраїнськихземлях напередодні Вітчизняної війни
Західноукраїнські землі в умовахВітчизняної війни
Радянський режим та визвольний рух назахідноукраїнських землях у складі УРСР в післявоєнний період
Висновки
Вступ
З початку 20-х років 146 тис. кв. кмукраїнських земель, на яких проживало 7 млн. Українців опинилися за межамирадянської України, що мала певні ознаки державності. Кількісно і якіснозахідноукраїнські землі та їх населення становили могутній потенціал, не развідігравали значну роль в українській історії, розвитку нашого народу. Українціне могли змиритися з протиправним поділом своєї нації. Держави ж яким дісталисянові землі не хотіли рахуватися з інтересами українців. Після Першої світовоївійни згідно з Ризьким мирним договором 1921р. Волинь, Полісся, Холмщина,Підляшшя та Галичина були включені до Польщі. Іншою країною, котра в хаосі1918-1919 рр. захопила частину українських земель була Румунія, яка загарбалаБуковину. Закарпаття було приєднане до Чехословаччини згідно з Тріанонськиммирним договором. Становище українців у складі цих різних країн було доситьнеоднакове. Якщо польська та румунська влада провадила щодо українськогонаселення політику експлуатації, колонізації, асиміляції, нехтування правами ісвободами, то українцям у складі Чехословаччини були надані політичні танаціонально-культурні права, адже Чехословаччина була найбільш передовою управовому відношенні та ліберальною державою в Європі. Проте українці, будучирозділені між різними державами, завжди генетично відчували себе єдиним народомта прагнули до возз’єднання. Саме тому вони боролися за визволення з-підпанування іноземних держав шляхом створення різноманітних політичних партій тагромадських організацій, які часто були нелегальними. Вони ставили у своїхпрограмах різні цілі: одні прагнули до об’єднання з Радянською Україною, а іншіставили на меті створення незалежної самостійної Української держави.
Українське населення, відірване відосновного масиву етнічної території, залишалося вірним історичним прагненням ітрадиціям українського народу в боротьбі за возз’єднання. Про споконвічнепрагнення українського народу до національної державності оголосила на весьсвіт Карпатська Україна. Ставало все більш відчутним, що наступний історичнийперіод покладе кінець одній з найбільших історичних несправедливостей повідношенню до українського народу і він навіки возз’єднається в єдинійдержаві.[2;c.505]
Включення західноукраїнських земель до складуУРСР
Радикальні зміни у становищі українціввідбулися з початком Другої світової війни, найголовніша причина якої полягалау тій політиці, яку проводили три тоталітарні режими – фашизм в Італії, нацизмв Німеччині, сталінський режим в СРСР. Зокрема Сталін хотів розширити вплив ізахопити західноукраїнські землі, що перебували у складі інших держав. ДляУкраїни воєнні дії почалися ще у березні 1939 року для Закарпаття, яке входилодо Чехословаччини, яка створила сприятливі умови для українців. Коли Німеччинапочала воєнні дії проти Чехословаччини, було прийнято рішення про утвореннятрьох суверенних республік: Чехії, Словаччини і України. Але з цим непогоджувалася Угорщина і почала займати своїми військами українські землі. 15березня 1939 р. Провідники ОУН проголошують створення Карпатської України –невеликої національної держави. Але керівництво Угорщини, заручившисьпідтримкою Німеччини почало війну проти цієї держави і вона була знищена.
Другій світовій війні передувало такожпідписання 23 серпня 1939 року “пакту Молотова-Ріббентропа” між СРСР таНімеччиною про ненапад. Разом із ним був підписаний Таємний додатковий протоколТак у ст. 2 протоколу зазначено: “У випадку територіальних і політичнихперетворень на територіях, що належать польській державі, сфери впливуНімеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії річок Нарев-Вісла-Сян.Питання про те, чи бажане в інтересах обох країн збереження незалежноїпольської держави, буде остаточно вирішене лише ходом майбутніх політичнихподій. У будь-якому випадку обидва уряди вирішать це питання шляхом товариськоїзгоди” Таким чином цей протокол формально закріплював незаперечну з бокуНімеччини сферу впливу СРСР на західноукраїнські землі. У ст. 3 таємногопротоколу зазначалося: “Стосовно Південно-Східної Європи радянська сторонавказала свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила проповну політичну незацікавленість у цих територіях”.[9;c.573]. Офіційно війнапочалася 1 вересня 1939 року, але СРСР вступив у війну під тиском Німеччинилише 17 вересня. Радянський уряд дав наказ Червоній Армії вступити на територіюЗахідної України і Західної Білорусії, щоб “взяти під свій захист життя і майнонаселення Західної України та Західної Білорусії”. Перевага радянських частинбула величезною. Уночі 18 вересня польський уряд і головне командування арміїпереїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовикамив бій і відводити війська до румунського кордону. 22 вересня 1939 рокурадянські війська ввійшли до Львова. [2;c.507]. Західноукраїнське населення зентузіазмом і надією зустрічало Червону Армію. Цьому сприяла радянська офіційнапропаганда, яка пояснювала перехід польсько-радянського кордону прагненнямзапобігти окупації краю нацистами та захистити від поляків, що, відступаючи піднатиском німецьких та радянських військ, часто зганяли свою злість нацивільному українському населенню, не спиняючись перед убивством мирнихжителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР таНімеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. До того жзахідні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськимибратами, а ненависть до польського окупаційного режиму охоплювала переважнубільшість українців.[9;c.575]. Колишні члени КПП і КПЗУ, які вийшли з підпілля,активно включилися у створення революційних органів народної влади — ревкомів,тимчасових міських управлінь і селянських комітетів. Революційні діїробітничого класу й трудящого селянства активно підтримувала передова західноукраїнськаінтелігенція. Зокрема, активну участь у соціалістичних перетвореннях взялиписьменники С. Й. Тудор, О. Я. Гаврилюк та ін. Однак немало було йнаціоналістичне, по-антирадянському настроєних людей і тих, хто просторозгубився чи реально передбачав різні репресивні заходи. Одні з них (близько20 тис.) втекли на територію окупованої фашистами Польщі, другі сподівалися наінші часи, а деякі й шкодили першим організаційним і політичним заходамнародної влади. Більшість населення підтримувала революційні дії по охоронігромадського порядку, ліквідації безробіття, введення на підприємствах8-годинного робочого дня. Схвально були зустрінуті скасування поміщицького іцерковно-монастирського землеволодіння, подання допомоги безземельним імалоземельним селянам, заходи по охороні здоров'я, розвитку культури й освіти.
28 вересня 1939 року воєнно-політичний союздвох держав був скріплений новим “Договором про дружбу і кордон”, якийпідтверджував включення західних територій до складу СРСР[2;c.508]. Для узаконеннярадянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властейбули проведені вибори до Народних Зборів. Вибори проводилися забезальтернативним списком кандидатів і, по суті, були фікцією. Наприкінціжовтня 1939 року Народні Збори прийняли Декларацію про возз’єднання ЗахідноїУкраїни з Радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесіїВерховної Ради СРСР і Української РСР, що ухвалили закони про включенняЗахідної України до складу СРСР і возз’єднання її з Українською РСР.[9;c.575].Відтепер на територію Західної України поширювалося чинне законодавство СРСР іУРСР. Відповідно до радянсько-німецьких договорів Бессарабія та ПівнічнаБуковина належали до сфери інтересів Радянського Союзу. Українці, що становилизначний відсоток населення цих регіонів, довгі роки, перебуваючи під владоюрізних іноземних держав, жили в надзвичайно складних умовах і постійнопотерпали від утисків місцевої влади. За даними істориків, рятуючись від важкихсоціально-економічних і політичних умов, понад півмільйона жителів Бессарабії –молдован, українців, росіян, євреїв та ін… – емігрували до Америки абоперейшли на радянську територію.[9;c.576-577] 26 червня 1940 року радянськийуряд надіслав Румунії ноту, вимагаючи повернути Бессарабію і Північну Буковину,населення яких зв’язане з Україною як спільністю історичної долі, так іспільністю мови й національного складу. У зв’язку з затягуванням відповідіРумунією, радянський уряд 28 червня в ультимативній формі поставив вимогузвільнити Бессарабію і Північну Буковину. 30 червня вся територія Бессарабії іПівнічної Буковини була зайнята радянськими військами.[2;c.508] 2 серпня 1940року Верховна Рада СРСР прийняла рішення про включення Північної Буковини таПівнічної і Південної Бессарабії до складу УРСР. У цей день утворено МолдавськуРСР, до якої ввійшли Молдавська Автономна РСР і 6 повітів Бессарабії.[9;c.577]Таким чином у перший період Другої світової війни до СРСР були приєднані всізахідноукраїнські землі крім Закарпаття, яке знаходилося під контролемУгорщини. Визволення й возз'єднання західноукраїнських земель з РадянськоюУкраїною викликало широкий резонанс за рубежем. Певні кола капіталістичнихдержав представляли дії СРСР як «агресію» й «інтервенцію», що відбулася наоснові зговору Сталіна з Гітлером. Прогресивна громадськість світу йреалістично мислячі буржуазні діячі відзначали задоволення, з яким населенняпоневолених земель зустрічало своє визволення.
Радянський режим на західноукраїнських земляхнапередодні Вітчизняної війни
Приєднання західноукраїнських земель доСРСР розпочало процес їх радянізації, тобто перекроювання всіх сторін життявідповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. Для здійснення своїхцілей радянський режим мав велику перевагу військової й політичної сили. І всеж перед ним поставало складне завдання, оскільки на Західній Україні він мавсправу з вороже настроєним до себе суспільством: греко-католицька церква, цяголовна західноукраїнська установа, цілком очевидно не узгоджувалася з новимрежимом; селяни, що серед західних українців становили величезну більшість,жахалися перспективою колективізації; молодь, багато представників якоїсповідували націоналізм, убачала в СРСР свого найлютішого ворога.
На території Західної України було створеноВолинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільськуобласті. 17 січня 1940 року указом Президії Верховної Ради УРСР ліквідуєтьсястарий адміністративно-територіальний поділ на повіти і волості, а натомістьбули створені райони за зразком УРСР. На початок лютого 1940 року на ЗахіднійУкраїні були організовані 83 міськради, 199 рад, 89 селищних і 4944 сільськихРад.[4;c.241] Наказом Наркомюсту УРСР від 26 грудня 1939 року в ЗахіднійУкраїні були створені обласні управління НКЮ, обласні і народні суди. Увересні-жовтні 1940 року завершився процес формування колегій адвокатів,органів державного нотаріату, міліції, прокуратури.[2;c.518]. Формуванняорганів радянської влади відбувалося у повній відповідності з тією системою, щоіснувала в СРСР. Окрім того, на більшість утворених посад відряджалисятимчасово або на постійну роботу спеціалісти з УРСР, як правило, членибільшовицької партії. Уніфікація державного ладу і системи управління вновостворених областях здійснювалися жорсткими адміністративними методами. Дотого ж не враховувалися певні відмінності в економічному та духовному житті, ународних звичаях, що зумовлювалося кількавіковим роз'єднанням західних ісхідних частин української землі. Кадри, що прибули сюди із східних областей,не знали місцевих особливостей стосовно економічного, політичного, культурногоі духовного життя. Все це призвело до того, що “перше знайомство з радянськоюсистемою” мало для західних українців переважно негативні наслідки [5;c.298].Нові керівники допустили ряд помилок у галузі податкової політики,хлібозаготівель, а особливо колективізації, до якої вони приступили у 1940році, використовуючи досвід Східної України. [2;c.519]. Факт приєднаннязахідноукраїнських територій до Радянського союзу можна оцінювати по-різному. Зодного боку споконвічні українські землі опинилися у межах однієї держави.Деякі заходи нової влади – розширення мережі шкіл, поліпшення медичногообслуговування, переселення частини мешканців міст у добре обладнані квартиритощо – дістали схвальну оцінку населення. Було конфісковано державні тапоміщицькі землі, ліси та водойми, землі польських колоністів-осадників.Безземельне та малоземельне селянство одержало понад 1млн. га землі, скасованойого борги перед польською державою, банками й поміщиками, воно отримало значнукількість худоби, коней, насіння. Націоналізовано у капіталістів (а цепереважно були поляки та євреї) шахти, банки, промислові підприємства,копалини. Всього було націоналізовано 2000 промислових підприємств.Українізовано систему шкільництва та освіти загалом, значно поліпшилося медичнеобслуговування населення тощо.[1;c.21] Зважаючи на багатонаціональний складнових територій, навчання в школах проводилося як українською мовою, так імовами національних меншин: румунською, російською, єврейською, німецькою тапольською. Система освіти відчутно демократизувалася, тепер значна частинанаселення отримала можливість здобувати загальну та професійну освіту,зменшилась кількість неграмотних. Відчутно поліпшилося й медичне обслуговуваннянаселення. Якщо до 1940 року на Буковині існувало 72 лікувальні заклади, у якихпрацювало 112 лікарів, то після включення цих земель до складу СРСР медичнеобслуговування населення здійснювали відповідно 200 закладів і понад 500лікарів.[9;c.577-578]. Пожвавилася науково-дослідна діяльність. У Львові буловідкрито ряд філіалів інститутів АН УРСР, а також філіал академічноїбібліотеки. До Спілки радянських письменників Української РСР було прийнято рядмайстрів художнього слова краю. Почали вільно друкуватися С. Тудор, П.Козланюк, Я. Галан, О. Кобилянська, О. Гаврилюк та ін. Вперше за всю історіюбуло відкрито стаціонарні державні театри. До Львівського обласного відділенняСпілки радянських композиторів України ввійшли композитори С. Людкевич, М.Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський та ін. До творчого життя республікивключилися художники І. Труш, О. Кульчицька, А. Манастирський. Розшириласямережа культосвітніх закладів, створювалися умови для розвитку народногомистецтва.
З іншого боку — невдовзі виявилися й украйнегативні наслідки діяльності комуністів. Радянські війська принесли в ЗахіднуУкраїну репресивний режим, що вдосконалювався на Надніпрянщині протягом двохдесятиліть. Почали розгортатися масові репресії та терор, жертвами якого сталияк окремі особи, так і цілі групи населення. Хвилі репресій, які спочаткуохопили “класово-ворожі елементи” – державних чиновників румунськоїадміністрації, представників політичних партій і українських, румунських,польських, єврейських організацій. Згодом сталінські репресії впали набессарабських комуністів. Також арешту підлягали власники підприємств,чиновники, священики, відставні офіцери, заможні селяни й усі ті, кого вважалипротивниками колективізації. Документи свідчать про величезні масштабирепресій: у Західній Україні й у Західній Білорусі в 1939-1941рр. Булиув’язнені й вислані до Сибіру понад 10% населення краю. Часто жертвамирадянського режиму ставали поляки, але така ж доля спіткала й сотні тисячукраїнців, тисячі євреїв, представників релігійних та заможних кіл. Включеннядо складу СРСР Західної України супроводжувалося насильницькою колективізацією,масовими переслідуваннями й арештами місцевого населення. З 1939 по 1941 рр.Тільки в тюрмах “визволеної” Галичини були замучені 50 тис. політв’язнів, а з їїтериторії депортовано понад мільйон жителів.[9;c.576]. Негативного розголосунабув судовий процес у Львові в січні 1941 р. над 59 членами ОУН (переважношколярами і студентами), які постали перед судом за “націоналістичнудіяльність”, власне, лише за переконання, бо ніяких терористичних актів на їхсовісті не було, з яких 42 чоловіка в тому числі 11 дівчат, було засуджено дорозстрілу, інших – до 10-річного ув’язнення.[1;c.24]. Незмивною чорною плямоюрежиму став розстріл органами НКВС понад 22 тис. польських офіцерів підКатинню, Харковом та в інших місцях. Тому навіть потрібні й корисні починання,що реалізовувалися за “радянською адміністративно-командною методикою”, частопризводили до негативних наслідків. Так, націоналізація великих промислових іторговельних підприємств охопила й дрібні ремісничі майстерні, кустарів,торгівців, грубо порушувалися закони в галузі оподаткування, хлібозаготівель.Уже з весни 1940 р. Розпочалася передчасна колективізація, яка супроводжуваласяширокомасштабними репресіями. У селян насильно відбирали не лише недавноотриману землю, а й приватну. Хто не хотів записуватися у колгоспи, тогодепортували в Сибір, Середню Азію та ін.[5; т.2,c.29]. Із Західної Українивиселяли службовців колишнього держапарату, органів суду, прокуратури, поліціїз їхніми родинами. Оскільки, переважно, це були поляки, — українське населенняза ними не шкодувало. Були одразу заборонені або змушені саморозпуститися всі«буржуазні» політичні партії, їх актив заарештовано і депортовано. Не минулирепресії навіть Комуністичну партію Західної України – КПЗУ. Жертвоюсталінського режиму стала також українська інтелігенція, діячі науки, культури,мистецтва. Причому депортація – виселення і заслання – застосовувалася безправових на те підстав.[1;c.22].
Західноукраїнські землі в умовахВітчизняної війни
Розглядаючи та аналізуючи становищезахідноукраїнських земель у складі СРСР та радянський тоталітарний режим на цихземлях не слід оминати період Великої Вітчизняної Війни, оскільки українцівідіграли величезну роль у цій війні та вона сильно вплинула на їх подальшудолю.
Напад нацистської Німеччини на СРСР 22червня 1941 року, окупація території УРСР в тому числі і включені до її складузахідноукраїнські землі, а також політика радянізації, яка передувала цьому –все це викликало велике обурення українців та вимусило їх взяти участь у війні.Коли почалася німецько-радянська війна, в тюрмах Луцька, Дудно, Львова,Золочева, Жовкни, Калуша, Комарного та інших міст Волині й Галичини булизакатовані, розстріляні, закидані гранатами тисячі політичних в’язнів. Такожвивозили їх і масово розстрілювали у ближніх лісах, наприклад, у сумнозвісномуДем’яновому Лазі на Івано-Франківщині, де виявлено сотні останків жертв НКВС. Ув’язниці Луцька, за повідомленням у німецьких донесеннях і свідчень очевидців,“23 червня росіяни по-звірячому вбили 1000-1200 українських в’язнів – членівОУН”. “Близько 200 українців (чоловіки, жінки, діти) вбито у в’язницях в Рудкахі Комарному” та ін. [7;c.107]. Загальна кількість жертв сталінського режиму утой період становила близько 50 тис. осіб. Так чинили з патріотами України ниніпочесні пенсіонери військ і служб НКВС і МВС СРСР, які дотепер хваляться своїми“подвигами” у боротьбі з українським буржуазним націоналізмом”, а деякідепутати українського парламенту потакають їм, не бажаючи визнати ОУН-УПАвоюючою стороною у війні. Після такого жорстокого ставлення до місцевогонаселення Червона армія і радянська влада не повинні були сподіватися наприхильне ставлення до них у Західній Україні. [1;c.24-25]. У ході війнитоталітарний більшовицький режим щойно встановлений на західних землях булознищено, натомість тут як і на всій УРСР був встановлений окупаційний режим,який все ж таки був значно гіршим за радянський, тому що з місцевим слов’янськимнаселенням тут поводилися гірше, вважаючи його людьми нижчого сорту. Війнапривела до розколу у поглядах українців на власне майбутнє: більшість українціввоювали з ворогом на стороні Червоної армії, — їх метою було звільненнятериторії УРСР та повернення комуністичного режиму. Інші воювали на стороніОУН-УПА. Організація Українських Націоналістів була створена ще у 1929 році таставила мету створення незалежної Української держави, використовуючи при цьомубудь-які радикальні чи помірковані методи. Члени ОУН не відкидали варіантспільних військових дій українців з німецькими військами і разом із тим ведінняборотьби з більшовиками, зокрема з їх партизанськими загонами. Хоча партизаниУПА та радянські партизани мали спільну мету визволити Україну від німецькихокупантів, але вони не змогли дійти згоди. Це обумовлено тим, що для досягненняцього результату вони використовували різні методи, а кінцева мета у них дещовідрізнялася. Якщо комуністи хотіли визволити Україну та повернути свійрадянський режим, то націоналістичні сили мали на меті не просто визволитиУкраїну від нацистів, але й від більшовиків та створити самостійну незалежнуУкраїнську державу. ОУН розглядала війну як можливість відновлення незалежностіУкраїни. Для цього необхідно було навіть заручитися підтримкою німецькогокомандування та вести спільні військові дії з німцями проти більшовиків.Нацистами було створено військові загони “Роланд” і “Нахтігаль” із українців,які вели спільні з німцями. Не здійснилися та й не могли здійснитись сподіванняОУН на допомогу гітлерівської Німеччини у відновленні української державності.Спроба українських патріотів з числа членів ОУН проголосити 30 червня 1941 р. УЛьвові українську державу через кілька днів була рішуче придушена окупантами.Ново встановлений уряд на чолі з Я. Стецьком було розігнано, його членівзаарештовано.[2;c.521]. Справа полягала втому, що у плани Гітлера не входилостворення незалежної Української держави. Ідея утворити Українську державусеред німецької верхівки час від часу випливала, і українці про це знали, алеврешті-решт вона була відкинена. Зокрема ще 24 вересня 1940 р. паризька газетаОУН “Українське слово” гостро розкритикувала політику Німеччини стосовноУкраїни, ґрунтовану на цинізмі, віроломстві, брехні і зловживанні чужим довір’ям.Звинувачуючи німців у торгах українськими землями для задоволення власнихінтересів, газета викривала “диявольський план” Німеччини, що полягав уздійсненні “Дранг нах остен” для захоплення багатих на продовольство і кориснікопалини територій на сході. “Німеччина думала, — писала газета, — … проУкраїну як про німецьку колонію, населену підданими, народом прислужників...,німці і не думали про створення незалежної Української держави чи про такіабстрактні рішення як самовизначення народів”. Передачу Західної УкраїниРадянському Союзу газета розцінила як “згубний злочин, що принесе Україні морекрові і сліз” Одночасно висловлювалась упевненість, що українська нація, якапереживала різні навали й у минулому, зможе пережити “як азіатську імперію Сталіна,так і німецьку імперію, обидві вини збудовані на насильстві, брехні іграбунку”.[7;c.484-485].
Незважаючи на все сказане для українців цявійна була Вітчизняною, як і для всіх інших слов’янських народів, що населялиСРСР. Більшість українського населення, яке воювало на стороні Червоної Арміїсподівалося, що за участь у військових діях та свій величезний внесок увизволення СРСР сталінське керівництво піде на певні поступки українськомународу та надасть хоча б право на автономію.
З початком німецько-радянської війни влипні 1941 року Буковина була окупована румунськими і німецькими військами. 19липня Антонеcку видав “Маніфест про приєднання Північної Буковини докоролівства Румунії” Була утворена провінція Буковина з румунським губернаторомна чолі. Галичина, як окремий дистрикт, була приєднана до генеральногогубернаторства Польщі та після приєднання частини Південно-Східної України цяпровінція отримала назву Трансністрія.[2;c.523]. Закарпатська Україна ввійшладо складу Угорщини і на її території існувала окрема адміністративна одиниця –“Підкарпатська територія” на чолі з регентським комісаром і центром в Ужгороді.Після звільнення цих територій радянськими військами вони знову ввійшли доскладу СРСР. На території Буковини були створені Ізмаїльська та Чернівецькаобласті.
На завершальному етапі визволенняукраїнських земель 28 жовтня 1944 року Радянська армія звільнила відфашистських окупантів Закарпатську Україну. На звільненій території розгорнувсямасовий рух за приєднання Закарпатської України до УРСР. На місцях створювалисянародні комітети, які стали тимчасовими органами державної влади. 26 листопада1944 року в Мукачевому відбувся I з’їзд народних комісарів ЗакарпатськоїУкраїни. На порядку денному стояли такі питання: 1) визволення ЗакарпатськоїУкраїни від німецько-угорських окупантів; 2) возз’єднання Закарпатської Україниз УРСР; 3) вибори Народної Ради Закарпатської України. З’їзд прийняв Маніфестпро возз’єднання Закарпатської України з УРСР. Обрана на з’їзді Народна РадаЗакарпатської України 27 листопада 1944 року сформувала свій уряд у складіПрезидії Народної Ради та її уповноважених з питань внутрішніх справ ідержавної безпеки, комунального господарства, фінансів, землеробства,промисловості та торгівлі, юстиції, освіти, комунікації, охорони народногоздоров’я, соціальної опіки. Місцевими органами державної влади, відповідно доадміністративно-територіального поділу, були окружні, міські та сільськінародні комітети. Сільські та міські народні комітети обиралися безпосередньомешканцями села чи міста на загальних зборах, окружні – делегатами сільськихнародних комітетів даного округу. Виконавчим органом місцевого народногокомітету стала його президія. Для підтримання громадського порядку ізабезпечення охорони народного добра та прав громадян народні комітети створилинародну міліцію, народну дружину, що стали своєрідними збройними силамиЗакарпатської України. Декретом № 22, виданим 18 грудня 1944 року, при НароднійРаді був заснований Спеціальний суд для боротьби з ворожими елементами, якінамагалися не допустити возз’єднання Закарпаття з Україною. Суд мав правозастосувати тюремне ув’язнення до 20 років або розстріл.[2;c.525-526].
Радянський режим та визвольний рух на західноукраїнськихземлях у складі УРСР в післявоєнний період
Наприкінці радянсько-німецької війни бувзавершений процес об’єднання українських земель. Проте до складу СРСР все жтаки були включені не всі етнічні західноукраїнські землі. Так, наприклад,Холмщина залишилaсь у складі Польщі це було умовою за якою поляки вимушені булипогодитися з будівництвом соціалізму у своїй державі. На звільнених територіяхпочалося стрімке відновлення та відбудова народного господарства, але разом ізтим почав повертатися радянський режим з його тоталітаризмом та репресіями.Одним із перших об'єктів атаки радянської влади стала греко-католицька церква,оскільки вона була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом йдіяла головним чином як церква національна. Сигналом до кампанії, спрямованоїпроти греко-католицької церкви, послужила смерть 1 листопада 1944 р.митрополита Андре Шептицького, що користувався величезною популярністю. Колимитрополита не стало, в пресі почали з'являтися статті, що звинувачували церквув колабораціонізмі з нацистами й підтримці українського підпілля. Особливоядучі памфлети писав західноукраїнський комуніст Ярослав Галан. За кампанієюнаклепів пішли арешти й заслання до Сибіру за явно сфабрикованимизвинуваченнями усієї греко-католицької ієрархії, включаючи її новогоархіпастиря Йосипа Сліпого.
Ліквідуючи церковну ієрархію, більшовикиводночас переконали впливового священика Гаврила Костельника організувати групугреко-католиків для агітації за розрив унії з Римом. Опір, який викликаладіяльність цієї групи, придушив НКВС, розпочавши серед духовенства кампаніютерору. 8 березня 1946 р. група скликала синод (що було абсолютно неканонічнимз огляду на відсутність єпископів), щоб розглянути питання про зв'язки з Римом.Його результатом стало наперед відоме рішення: 216 священиків і 19представників мирян, які взяли участь у синоді, проголосили про скасуванняБерестейської унії 1596 р., про розрив із Римом і «возз'єднання»греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Дещо пізнішеаналогічна процедура, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископаТеодора Ромжі, була пророблена в Закарпатті, й до 1951 р. греко-католицькуцеркву в цьому регіоні також було знищено.
Зникнення церковних ієрархів, радянськатактика терору, страх за свої сім'ї змусили багатьох священиків перейти управослав'я. Тих, хто відмовлявся, усували з парафій і, як правило, висилали доСибіру. Та не слід думати, що радянському режимові вдалося припинити існуваннягреко-католицької церкви просто черговим декретом. Багато священиків і мирян,котрі ніби прийняли православ'я, продовжували таємно дотримуватисягреко-католицьких обрядів і свят. Безперервний потік радянської пропагандипроти греко-католицької церкви свідчив про те, що ще далеко не вмерла вірністьзахідних українців своїй давній церкві.
Особливо жорстоко відбувалась боротьбарадянських спецслужб з українським національним рухом, зокрема з УПА назахідноукраїнських землях, які тепер вже були невід’ємною частиною УРСР, томубудемо розглядати їх як області. УПА продовжувало збройну боротьбу збільшовицьким режимом і після закінчення Другої світової війни, тобто війна дляукраїнського народу по суті не закінчувалася. Не маючи змоги справитися зповстанцями за допомогою військ НКВС, міліції та інших, радянське керівництвопісля закінчення війни додало їм на допомогу регулярні частини з 27-ї і 28-їармій, важку артилерію, літаки, саперні частини тощо. [6; т.2,c.34]. Післякапітуляції Німеччини в травні 1945 р. радянський режим зміг організуватисистематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945— 1946 рр. йоговійська (що переважно складалися з військ МВС і НКВС, оскільки в регулярнихчастинах Червоної армії було багато українців, які не бажали воювати проти УПА)організували блокаду й прочісування величезних територій Волині та передгір'ївКарпат, де зосереджувалися партизани. Щоб залякати західноукраїнське населенняй позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосував цілий ряд жорстоких тактичнихзаходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА, депортуючи доСибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, і навіть цілі села. Запідрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західнихукраїнців. Майже в кожному селі діяли «стукачі».Нерідко певної вірогідності цимрадянським провокаціям надавало, зі свого боку, безжальне винищенняпрорадянських елементів СБ — таємною поліцією ОУН. Одночасно більшовикизасипали партизанів, котрі жили взимку на грані голоду в підземних бункерах,пропагандистськими листівками про безнадійність їхнього становища, неодноразовопропонуючи їм амністію.
Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувалопристосуватися до наростаючого наступу радянських сил, розділивши великіз'єднання на малі рухливіші загони. У 1947—1948 рр., коли стало зрозуміло, щоамерикано-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводуУПА було розпущено. Деякі з членів УПА приєдналися до цивільного підпілля ОУН,але оскільки багато членів ОУН загинули, потрапили до рук ворога, емігрувалиабо втратили своє «прикриття» в період відкритої боротьби, її мережа такожбільше не була такою ефективною й широкою, як раніше. Іншим серйозним ударом поУПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, що перебували підсуворим контролем, уже не могли постачати партизанам провізію.
На цій прикінцевій стадії загони УПА тапідпілля ОУН, які встановили слабкі й спорадичні контакти з британською таамериканською секретними службами, зосередилися на антирадянській пропаганді тасаботажі. Вони перешкоджали колективізації, депортаціям, розгортаннюрадянського адміністративного апарату, вбивали офіцерів НКВС, партійнихактивістів і тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою. Так, у 1948р. було вбито отця Гаврила Костельника (що приписується членам ОУН, а деякіфакти вказують на причетність до цього НКВС) за його роль у ліквідації греко-католицькоїцеркви. Через рік підпілля ОУН знищило відомого радянського пропагандиста —журналіста Ярослава Галана. Але у березні 1950 р. УПА зазнало дошкульногоудару, коли в сутичці піді Львовом загинув її командир Роман Шухевич (генералТарас Чупринка). Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини50-х років, з усіх практичних міркувань УПА та ОУН на Україні пересталиіснувати як організації саме після смерті Шухевича.
Хочемо звернути увагу на ще один бікпроблеми. Радянсько-комуністична пропаганда наполегливо звинувачувала ізвинувачує донині повстанців ОУН-УПА у масових звірствах, кривавих убивствах,знущаннях над цивільним населенням. Напевне такі випадки траплялися. Однак,по-перше, загони “чекістів”, партійно-радянських працівників також чиниливсілякі злочини: робили масові обшуки у населених пунктах, мордували, вбивалиневинних людей, вішали й розстрілювали їх, знущалися, масово грабували церкви ймонастирі, бібліотеки, музеї, архіви, майно місцевого населення. Про це зібраноі нині опубліковано багатотомні матеріали. До того ж, усі міста і села краюбули охоплені щільною агентурно-інформаційною мережею держбезпеки. Головноюорганізуючою силою сталінсько-більшовицького режиму в боротьбі проти УПА бувспочатку Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС). Його діяльність буласуворо засекречена. З 3 березня 1946 р. його реорганізували У Міністерствовнутрішніх справ (МВС) і Міністерство державної безпеки (МДБ) Ось це останнє ібуло таємною постановою РМ СРСР від 28 січня 1947 р. зобов’язане очолитиборотьбу проти повстанців, залучаючи для цього всі необхідні ресурси. Звернемоувагу на цікавий факт, що ще з 1944 р. у західних областях почали створюватисяпід виглядом загонів і лоївок УПА спец групи НКВС. Їхнім основним завданням сталофізичне знищення керівництва УПА й активних патріотів, а також дискредитація вочах населення і світової громадськості українського національно-визвольногоруху. Однак до складу спец груп, окрім працівників НКВС і радянськихпартизанів, вирішено ввести при можливості ще й тих колишніх повстанців, якіабо прийшли з покаянням, або їх захопили в полон і шантажували. Отже, ці спецгрупи зовні нічим не відрізнялися від справжніх повстанців – ні одягом, німовою, ні знанням місцевих умов, звичаїв, ні методами конспірації. Все цепозбавляло мешканців краю можливості розпізнати “перевертнів”, тому всі їхзлодіяння справді приписувалися ОУН-УПА. У боротьбі з УПА й українськимвизвольним рухом загалом, тоталітарний режим та його репресивно-каральні организастосовували, крім прямого терору, також масові депортації. Вже уквітні-травні почалися виселення людей з десятків районів, міст і сілВолинської, Рівненської, Дрогобицької, Тернопільської, Станіславської таЛьвівської областей. Депортації продовжувались і в наступні роки. Заздалегідьбуло створено шість збірних пунктів для відправлення сімей “націоналістів” наспец поселення (у Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї, Ковелі).Водночас із “націоналістами” почали депортувати “українських куркулів, капіталістів”та ін… Отже, на 1 січня 1953 р. у спец поселеннях опинилося близько 175 тис.депортованих із західноукраїнських областей осіб. Ще кільканадцять тисячзагинуло під час їх транспортування.[1;c.71-76].
Масові депортації українського населення ітерор радянських спецслужб можна вважати головними причинами припинення до 1953р. масштабної діяльності ОУН-УПА і відступу її військових підрозділів на Захід,хоча окремі лоївки УПА, на думку В. Сергійчика, діяли до жовтня 1955 р. Утравні 1954 р. був захоплений останній командир УПА Василь Кук, що засвідчиловідсутність в ОУН-УПА спрямовуючої, організуючої сили [8]. Лише в 1947—1948рр., після того як радянський режим подолав опір основних сил УПА, він міг наповну силу розпочати колективізацію. Взагалі вона повторювала модель РадянськоїУкраїни двадцятирічної давності. Спочатку процвітаючих селян (куркулів) обклалитакими тяжкими податками, що вони не змогли утримувати свої господарства.Найбунтівливіших депортували до Сибіру. Тоді радянські агітатори на зборах і втривалих особистих розмовах змушували селян вступати де колгоспів. Політичнийконтроль у колгоспах, що на Західній Україні був особливо жорстким, здійснювалипартійні осередки, організовані на машинно-тракторних станціях (МТС). На щастядля західних українців, колективізація не йшла пліч-о-пліч із голодом. Іншоюрисою, яка відрізняла колективізацію на Західній Україні від Східної, було те,що її супроводжувала збройна боротьба ослабленої, але від того не меншсмертоносної УПА. Цитуємо одне радянське джерело: «Найзапекліші ворогитрудового селянства — куркулі та буржуазні націоналісти — чинили впертий опірколгоспному рухові на західних територіях, спалюючи господарські будівлі вколгоспах, вбиваючи активістів і поширюючи серед селян чутки, щоб вселити сумнівищодо колгоспів». Але опір виявився марним, позаяк до 1955 р. майже всі 1,5 млн.селянських господарств Західної України вступили до колгоспів, якихналічувалося 7 тис. Таким чином, на щойно анексованих українських територіяхнепорушне постала одна з основних підвалин радянської соціально-економічноїсистеми.
Як і належало сподіватися, колективізаціярозгорталася одночасно з індустріалізацією. За австрійського та польськогопанування Галичина була убогим, економічно визискуваним аграрним регіоном, якийслугував звалищем для готових продуктів і майже не виробляв їх у себе.Розуміючи, що, покращивши цю ситуацію, можна здобути політичні дивіденди,радянський режим зробив великі капіталовкладення у промисловий розвитокрегіону. Розширилися старі виробництва, такі як видобуток нафти, створювавсяряд нових галузей промисловості, включаючи виробництво автомобілів, автобусів,радіоапаратури та ін. Завдяки тому, що західноукраїнські підприємства булищойно збудованими та обладнаними устаткуванням, вивезеним із Німеччини, вонибули одними з найсучасніших в СРСР. До 1951 р. промислове виробництво наЗахідній Україні підстрибнуло на 230 % вище рівня 1945 р. й складало 10 %промислового виробництва республіки порівняно з менш ніж 3 % у 1940 р. Швидкозростаючий Львів став одним із основних центрів промисловості республіки.
З індустріалізацією відбувалися соціальнізміни. Початкова нестача спеціалістів і кваліфікованих робітників, необхіднихдля роботи на нових фабриках, спричинилася до того, що до регіону масовопереселялися росіяни. Але водночас активно розвивався місцевий робітничий клас.Наприкінці 40-х — на початку 50-х років на Західній Україні щороку навчалося20—30 тис. нових робітників. У Львові число промислових робітників зросло з 43тис. у 1945 р. до 148 тис. у 1958 р. З'явився також новий тут прошарокукраїнських інженерів і техніків. Відтак під егідою радянської влади давнозапізніла соціально-економічна модернізація Західної України прискоренорухалася вперед.
Чи не найпопулярнішим заходом радянськоївлади стало значне розширення освітніх можливостей населення. Щоб схилити насвій бік симпатії західних українців, у 1945 р., аналогічно політиці 1939 р.,новий режим активізував українську початкову освіту. Швидко розвивалася такожвища освіта: в 1950 р. у 24 вузах Західної України навчалося вже близько 24тис. студентів денного й 9 тис. заочного відділень. Однак зростання освітньогорівня зумовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р. навчання в усіх вузахЗахідної України велося російською мовою, а це виразно вказувало на те, щорадянська модернізація також мала на меті сприяти русифікації.
Якщо розвиток освіти був тією рисоюрадянського режиму, яку населення радо сприймало, то про іншу рису —комуністичну партію — цього сказати не можна. Навіть після перемоги СРСР увійні західні українці не виявляли великого інтересу до вступу в неї. У 1944 р.на Західній Україні налічувалося 7 тис. членів і кандидатів у члени партії йлише кілька сотень робітників серед них. У 1946 р. загальна цифра зросла до ЗІтис., а в 1950 р., після інтенсивної кампанії набору до партії,— до 88 тис.,що, втім, становило крихітну частину кількості всього населення. Більшість цихчленів партії були прибульцями зі сходу. Наприклад, із 23 тис. членівльвівської партійної організації у 1950 р. лише 10 % походили з місцевогонаселення. На селі комуністів було вкрай небагато. Таким чином, хоч партія ймонополізувала політичну владу, вона не пустила достатньо глибокого коріннясеред західноукраїнського населення. Внаслідок цього у західних українців існуваловраження, ніби вони живуть під чужоземним пануванням
Висновки
Західноукраїнські землі, населення, що наних проживало, як і населення всіх інших етнічних українських територій ще зсивої давнини становило єдиний народ. Найбільшою історичною несправедливістюдля українців була постійна роз’єднаність та перебування територій підзверхністю різних іноземних країн. Населення Західної України, перебуваючивідмежованим від основного масиву території України, завжди залишалося вірнимісторичним прагненням і традиціям українського народу в боротьбі завозз’єднання. На цих землях українці не тільки не асимілювалися з населенняміноземних держав, які проводили політику, спрямовану на деукраїнізацію, нетільки не забули мову, культуру та традиції, а й стали осередком такаталізатором постійного зародження національно-визвольної боротьби серед всієїУкраїни. Тому споконвічним прагненням українського народу було об’єднатися тастворити національну державність. З приходом радянської влади та радянськогорежиму на територію України, з бажанням її провідників до світового панування,українці нарешті отримали можливість об’єднатись в одній державі. Поштовхом допроцесу об’єднання стала Друга світова війна. Радянські війська силою об’єднализахідноукраїнські землі з землями Радянської України та “на штиках” принеслисюди свій радянський тоталітарний режим. Аналізуючи факт приєднання СхідноїГаличини, Північної Буковини та Закарпаття до Радянського союзу можна прийти дорізних висновків. З одного боку це було позитивним, бо українці опинилися ускладі однієї держави, вже в перші роки возз'єднання трудящі західноукраїнськихземель з допомогою радянського народу досягли певних зрушень в економічному,політичному і культурному житті, возз'єднання було тим актом, який відбивавустремління багатьох трудящих Західної України, дав можливість запобігти їхможливому фашистському поневоленню. З іншого боку – на ці землі прийшоврепресивний апарат радянської тоталітарної системи, не було реалізованепрагнення про створення національної демократичної держави. Принесений набагнетах Червоної армії тоталітарний режим остаточно переконавзахідноукраїнське населення в тому, що його майбутнє – у творенні незалежноїсоборної Української держави. Я вважаю, що в цьому було більше позитивного, боце приєднання ще більш згуртувало та консолідувало українців навколо спільноїмети, поклало край одній з споконвічних несправедливостей щодо України, до тогож переможне закінчення Другої світової війни значно підвищило міжнароднийавторитет України, яка стала одним з фундаторів ООН.
Не слід також забувати про великі подвигита боротьбу, яку вела ОУН-УПА за визволення українського народу, відродженнянезалежної Української держави, була боротьбою гідною, героїчною ісправедливою, до того ж успішною. Адже українські повстанці, воюючи знацистами, сталінщиною та польськими великодержавними шовіністами, підготувалиплацдарм для виникнення наприкінці ХХ ст. Суверенної Української держави. Безних, бех їх боротьби, їх посвяти, жертовності нині б цієї держави можливо неіснувало.
Незважаючи на вікове гноблення іпринижування, український народ вороги не змогли знищити. Він боровся,намагався вистояти, створити свою державу, що врешті-решт йому вдалося зробити.
Список використаної літератури
1. Тищик Б. Й. Становлення української державності назахідноукраїнських землях напередодні і в роки Другої світової війни(1937-1945). – Львів “Тріада плюс”, Львівський національний університет іменіІвана Франка – 2006 р.
2. Музиченко Петро Історія держави і права УкраїниНавчальний посібник – Київ “Знання” — 1999 р.
3. Історія держави і права України Навчальний посібник// за ред. Чайковського А. С. – Київ “Юрінком Інтер” – 2001 р.
4. Кульчицький В. С., Тищик Б. Й. Історія держави іправа України Навчальний посібник – Київ “Атака” – 2001р.
5. Історія держави і права України: У 2 т // За ред.акад. НАН України Тація В. Я., акад. АпрН України Рогожина А. Й. Та чл..-корАпрН України Гончаренка В. Д. – К.: Дім “Ін Юре”, 2003 р. – Т. 2.
6. Літопис нескореної України. Документи, матеріали,спогади: у 2 т./ Відп ред… Лялька Я. – Львів: Просвіта, 1993; Т. 1, — Львів:Галицька Видавнича спілка, 1997. – Т. 2.
7. Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другійсвітовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993.
8. Сергійчик В. Україна у пеклі війни // Експрес,2003. – 8-15 травня.
9. Новий довідник: Історія України друге видання –Київ, “Казка”- 2006 р.