МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВУКРАЇНИ
Запорізький юридичнийінститут
Дніпропетровського державногоуніверситету внутрішніх справ
кафедра кримінально-правовихдисциплін
КУРСОВА РОБОТА
з курсу
кримінально-процесуальногоправа
Принцип диспозитивності вкримінальному процесі
Зміст
Вступ
1. Поняття і значення принципу диспозитивності вкримінальному процесі
2.Співвідношення принципу диспозитивності із принципомзмагальності в кримінальному процесі
3.Співвідношення принципу диспозитивності із принципомпублічності в кримінальному процесі
4. Правові гарантії реалізації принципу диспозитивності вкримінальному процесі
Висновки
Список використаної літератури
/>
Вступ
Демократичніперетворення, що відбулися останнім часом в Україні обумовили переглядтрадиційних уявлень юридичної наук, щодо принципів кримінального судочинства,та їх застосування при розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ.Основні принципи як кримінального так і цивільного процесів, мають у своїйоснові єдине нормативне джерело – Конституцію України, що ініціює приведеннякримінально-процесуальних норм, які розкривають зміст засад кримінальногопровадження, у відповідність з конституційними нормами. Серед багатьохконституційних засад названо і змагальність, що обумовило доповнення діючогоКримінально-процесуального кодексу України зовсім новою статтею (ст. 16-1 КПКУкраїни), яка нормативно закріплює раніше діючі тільки у теорії кримінальногопроцесу поняття змагальності і диспозитивності. Однак, нажаль, автори зазначеноїнорми не розкрили конкретне визначення цих понять, що утруднює для практиків нетільки уяснення, але й застосування диспозитивності в повній мірі привідправленні правосуддя.
Недостатня розробленістьзазначеної проблеми, відсутність об’ємних досліджень, присвячених цьому питаннюобумовили актуальність і вибір теми дослідження.
Мета дослідження полягаєв тому, щоб на основі сучасних досягнень науки кримінально-процесуальногоправа, діючого кримінально-процесуального законодавства та кримінального права судовоїта слідчої практики з'ясувати сутність диспозитивності у кримінальному процесі,її структуру, розглянути співвідношення диспозитивності з принципамикримінального процесу; форми прояву диспозитивності у кримінальному процесі.
Виходячи з поставленоїмети, в роботі вирішуються такі основні завдання:
— з'ясування поняття,сутності та ознаки принципу диспозитивності в кримінальному процесі;
— визначення структурипринципу диспозитивності кримінального процесу України як принципу,регламентованого Конституцією України;
— розкриття поняття,сутності та структурних елементів диспозитивності у кримінальному процесіУкраїни;
— з’ясуванняспіввідношення диспозитивності із принципами кримінального судочинства.
Об’єктом дослідження єсуспільні відносини в сфері кримінального процесу, які регулюються нормамидіючого кримінально-процесуального законодавства України та обумовленіпринципами кримінального провадження, зокрема, принципом диспозитивності.
Предметом дослiдження єсукупність норм, що визначають зміст диспозитивності у кримінальному процесіУкраїни.
Методологічною основоюдослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання.
1.Поняття і значення принципу диспозитивності в кримінальному процесі
З'ясуємо етимологію слова«диспозитивність» і спробуємо розкрити його суть як принципу судової процедури.Почнемо зі словників. Словник російської мови С.І.Ожегова не містить слова«диспозитивність», є лише слово «диспозиція» — тобто «розташування», і це словов переважній більшості наукових джерел застосовується у військовому значенні.Слід звернути увагу на те, що слова «диспозиція» і «диспозитивність» маютьспільний корінь, отже, через слово «розташування» можна знайти підходи дорозуміння слова «диспозитивність». Можна зрозуміти С.І.Ожегова, який складавсловник в епоху сталінізму, коли принцип диспозитивності ніяк не узгоджувався зправовою концепцією диктаторської держави, але й 23-є видання його словника1991 р., виправлене і доповнене, також не містить цього слова.
Не перевантажили себеособливою прискіпливістю і укладачі юридичних словників, хоча це нібито їх хліб(переклали лише слово «диспозитивність» з російської на українську мову), атакож славісти вже не радянської, а українсько-державницької доби, які зовсімне згадують про наявність такого слова. Хоча заради справедливості требазазначити, що раніше у 17-томній Українській Радянській Енциклопедії«диспозитивність» було розшифровано як принцип цивільного судочинства, згідно зяким сторони вільно користуються своїми правами та процесуальними засобами їхзахисту.
Останній енциклопедичнийсловник радянської доби дав коротке тлумачення слова «диспозитивність».Вказується, що воно похідне від також латинського dispono (розташовую,встановлюю, створюю, налагоджую) і цим терміном іменується один з основнихпринципів радянського цивільного процесу, який визначає можливість для осіб,які є учасниками процесу у справі, вільно, з активною допомогою судукористуватись їх матеріальними і процесуальними правами.
Оскільки цей принциппритаманний судовому процесу багатьох країн Європи і Америки і особливополюбляється у Франції, видається необхідним здійснити аналіз іноземних джерелщодо цього терміна. У французькій мові є слово dispos (бадьорий, свіжий), яке зіншим закінченням — е (-еr), тобто dispose (r), найбільш наближене долатинського слова dispono і має багато значень — розташовувати, підготувати,налаштовувати, готувати, направляти, робити, визначати, робити припис; взначенні dispos (itif), крім інших значень, має також безпосередньо юридичнезначення — зміст, викладання, рішення, резолютивна частина постанови, основначастина міжнародного договору; в значенні dispos (ition) є багато визначень і,крім основних — розташування і устрій, — застосовується у суто юридичному визначенні- припис, постанова, положення, розпорядження (спадкове, адміністративне, дляздійснення правочину), здійснення заходів або підготовка до здійсненнячого-небудь, запобіжні заходи.
В англійській мові такожє слово dispose, яке із закінченнями able, al, e, of перекладається якрозташування, розташований, доступність, доступний, використання,розпорядження, підготовлення, зобов'язання до використання чи підготовки; ціслова і словосполучення використовуються і в юридичному значенні, а словоdispos (sess) — використовується в значенні позбавлення права або чого-небудь.Узагальнюючи пояснення, які наводяться в універсальному тлумачному словникуанглійської мови щодо вказаної різноманітності термінів, можна сказати, що«диспозитивність» містить у собі поняття не лише розташування, а й вирішенняпитання, врегулювання, приводити в порядок, позбавляти чого-небудь, плануватипротидію, виганяти, усунути що-небудь, застосовувати тиск (санкції).
Достатнє уявлення продосліджуваний термін дають німецькі джерела. В двотомному (російсько-німецькомуі німецько-російському) словнику, який підготували угорські автори,«диспозитивність» (Dispositivitat) безпосередньо визначено як причина, початокі дано суто німецьку ідеому цього слова — Dispositionsmaxime (f), Verfugungsgrundsatz(m). Базовим для різних інтерпретацій є слово Verfugung (f) — розпорядження,яке з іншими суфіксами або в словосполученнях може перекладатись як судоверозпорядження, постанова, ухвала, заборона, засоби забезпечення порядку,правомочність, заборона на здійснення будь-яких дій або заборона пасивноїповедінки для особи, яку суд чи закон зобов'язали до здійснення відповіднихдій. І безпосередньо саме слово Verfugungsgrundsatz перекладається як принципдиспозитивності (вільного розпорядження сторонами об'єктом процесу).[1]
Німецький юридичнийтлумачний словник розшифровує багатоаспектність застосування слова«розпорядження» у зазначених визначеннях, у тому числі і як акт владнихінституцій для здійснення примусу від імені органів державної влади. При цьомупринцип диспозитивності безпосередньо тлумачиться як право (можливість) сторінпроцесу вільно займати особисту позицію щодо предмета спору або змісту чихарактеру процесу — він, за думкою німецьких авторів, випливає з принципупанування сторін у процесі і саме його реалізація у цивільному процесівідбувається у повному обсязі. Цей принцип застосовується і діє в кримінальномупроцесі, але має певні обмеження у процесі в судах спеціальної юрисдикції. Щододії цього принципу в кримінальному процесі німецькі юристи виходять з того, щона початковій стадії відкриття кримінальної справи поряд з правом постраждалоїособи діє обов'язок державного органу (поліція, прокурор), які діють за«принципом офіційності» і зобов'язані у багатьох випадках відкрити кримінальнусправу, не звертаючи уваги на позицію потерпілої особи, але на наступнихстадіях проходження кримінальної справи різноманітні прояви принципудиспозитивності «поновлюють» свої права (збір доказів, участь у процедуріслідства і судовому процесі).
Звернемося до визначенняобґрунтованого переліку критеріїв, за яким можна було б зробити висновок проможливість включення того чи іншого положення у систему принципів права. Іншимисловами, які ознаки повинно мати положення, щоб воно розглядалося як правовийпринцип. Цій проблемі була приділена значна увага у праці польського вченогоА.А. Мужиновського «Сущность и принципы уголовного процесса». Автор дає переліктаких умов. 1. Принцип повинен бути виражений у нормах (одній або декількох)діючого права. 2. Принцип має основоположне значення для всього кримінальногопроцесу тим, що визначає його головні властивості. 3. Принцип повиненстосуватися безпосередньо кримінального процесу. 4. Принцип повинен матизагальне процесуальний характер і стосуватися всіх стадій процесу та йогоокремих проваджень. 5. Принцип визначає типові риси кримінального судочинства іможе припустити винятки, що не є принципом. 6. Принципами процесу не можутьбути визнані положення, що дублюють інші принципи або безпосередньо з нихвипливають.
Диспозитивністьвідповідає всім перерахованим ознакам правового принципу, проте з певнимизастереженнями. Вважаємо, що до характеристик принципу диспозитивності слід такожвідносити: а) міжгалузевий характер; б) багато-функціональність; в) широкийдіапазон проявів; г) відсутність нормативного формулювання.
Диспозитивність має двааспекти: функціональний і генетичний. У функціональному змісті диспозитивністьвизначає спосіб руху змагального процесу — через активність сторін. Угенетичному — зв'язана з особливістю кримінально-процесуальних прав сторін усправі (суб'єктивних публічних прав).
Диспозитивністьнерозривно зв'язана зі змагальною формою процесу, будучи її зворотною стороною.Ці феномени взаємно обумовлюють один одного.[2]
У кримінальномусудочинстві диспозитивність — це право сторін розпоряджатися своїми правами накримінальний позов (матеріальна диспозитивність) і процесуальними правами,включаючи права по доказуванню, у своїх процесуальних інтересах (формальнадиспозитивність). Суб'єктами диспозитивності в кримінальному процесі можутьбути тільки ті учасники кримінально-процесуальної діяльності, що виступають яксторони. При слідчому порядку учасники процесу не можуть бути суб'єктамидиспозитивності. Тому на стадії попереднього розслідування сучасногокримінального процесу учасники, що мають у справі визнаний законом інтерес, неможуть вважатися суб'єктами диспозитивності в повному змісті. У той же час принаявності змагальної форми суб'єктом диспозитивності може і повинен бутипрокурор, а не тільки приватні особи. У загальному вигляді засададиспозитивності ґрунтується на положеннях Конституції про те, що кожномугарантується судовий захист його прав і свобод.
Диспозитивність унинішньому розумінні — це можливість суб’єктів самостійно регулювати своївідносини, діяти на власний розсуд, наприклад вступати у правовідносини чи ні,здійснювати свої права чи утримуватись від цього, за наявності кількохзапропонованих законом варіантів з урахуванням власних інтересів вибиратинайвигідніший тощо. У приватних відносинах диспозитивність визначаєтьсяпринципом: «Дозволено все, що не заборонено законом». У публічних відносинахдиспозитивність має значно вужчу сферу та обсяг застосування. Тут можливістьвибору варіанта поведінки чітко окреслена і визначена принципом: «Дозволенолише те, що передбачено законом». У кримінальному судочинстві діє лише останнійпринцип, хоча є й окремі особливості. У класичному і ранньому обвинувальномупроцесі кримінальне переслідування залежало від волевиявлення потерпілого, якийсам збирав докази і надавав їх суду. Тобто діяла диспозитивність. У подальшомуприватно-позовне провадження було замінено розшуковим, яке здійснювала держава.Сильні публічні підвалини характерні для інквізиції і поліцейської держави.Переважання диспозитивності властиве зрілому громадянському суспільству ідемократичній державі.
У сфері кримінальногопроцесу елементи диспозитивності вбачаються в тому, що кримінальні справиприватного обвинувачення порушуються тільки за скаргою потерпілого і підлягаютьзакриттю в разі примирення потерпілого з обвинуваченим до видалення суду донарадчої кімнати. Кримінальні справи приватно-публічного обвинуваченняпорушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але закриттю у зв’язку зпримиренням потерпілого з обвинуваченим не підлягають. В усіх цих випадкахприватний інтерес потерпілого визнається більш значущим, ніж розкриття злочинуі покарання винуватого. Диспозитивність — це загальна правова категорія, щохарактеризує взаємовідносини сторін і суду у процесі. Вона передбачає юридичнурівність суб'єктів права, прояв їх ініціативи у формуванні та реалізаціїцивільних процесуальних правовідносин, надання процесуальних засобів захистуособам, які беруть участь у справі. Таким чином, диспозитивність у найбільшзагальному вигляді можна визначити як вимоги, що адресуються законодавцю імістять вказівки про те, як він повинен раціонально нормувати перебіг процесу.Вони також стосуються суб'єктів, які беруть участь у процесі, і вказують, якостанні мають інтерпретувати приписи цивільного процесуального права, щоб їхдіяльність щодо здійснення своїх прав за самостійним вибором своєї поведінки,заснована на цих приписах, успішно вела до виконання по конкретній справізагальних завдань цивільного судочинства.
Водночас визначеннядиспозитивності виключно як принципу права не може дати адекватного уявленняпро масштаб зазначеного правового явища. На нашу думку, диспозитивністьнеобхідно розглядати і як якість, властивість, що внутрішньо притаманнацивільному процесу, його характерну рису. Ця якість детермінує окремі інститутиі всю структуру цивільного судочинства, забезпечуючи таким чином найбільшоптимальну форму захисту права.
Таким чином, підпринципом диспозитивності у кримінальному процесі слід розуміти правовеположення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надається ізабезпечується можливість вільно у в межах закону, обирати способи поведінкидля захисту своїх матеріальних (кримінально-правових та цивільно-правових) іпроцесуальних прав, а також впливати на хід і результатикримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якої є забезпеченнягнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, атакож стимулювання їх активності у захисті цих прав.
2. Співвідношенняпринципу диспозитивності із принципом змагальності в кримінальному процесі
У кримінальному процесі,поряд з принципом диспозитивності, що діє протягом усього процесу, алепереважно в досудових стадіях, реалізується і принцип змагальності сторін.Сторонами в кримінально-процесуальних правовідносинах виступають сторонаобвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач та їхніпредставники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний представник,цивільний відповідач і його представник). Обидві сторони користуються рівнимиправами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь в їхдослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах,оскарження процесуальних рішень суду.
Існують дві системипринципів, що входять у протилежні гомологічні ряди. Принципи слідчої форми:публічність, об'єктивна істина, законність, презумпція винності. Принципизмагальної форми: диспозитивність, судова (формальна) істина, презумпціяневинності. Зміст будь-якого принципу варто шукати в його положенні як одиниці структурий одночасно самостійної підструктури. Кожний з парних принципів знаходиться увідношенні опозиції до іншого (наприклад, публічність — диспозитивність).Будучи протипоставлені, вони взаємо-обумовлюють один одного і забезпечуютьсинхронний стан даної структури, тобто даної форми кримінального судочинства.Зміст їх агресивний і спрямован на підпорядкування одного іншому. Так,публічність придушує диспозитивність. Слід зазначити інтегративну властивістьпроцесуальних принципів, що виявляється в числі іншого й у тому, що змістипринципів у визначеній мері можуть варіювати під впливом у цілому структуриправа. Зміст принципів до відомого ступеня мінливі, співвідношення елементарних(приватного і публічного) початків можуть бути у них різними.[3]Питання про механізм та межі дії принципу диспозитивності кримінальногопроцесуального права не може бути висвітлене у повній мірі без аналізухарактеру його співвідношення та взаємозв'язку з принципом змагальності.Важливість цієї проблеми для розуміння суті кожного із досліджуваних принципівє очевидною, оскільки беззаперечним є те, що найбільш тісні та безпосереднізв'язки у принципі диспозитивності існують з принципом змагальності і навпаки.Дійсно, названі принципи, як складові елементи системи принципів кримінальногопроцесуального права, знаходяться у тісному взаємозв'язку з іншими принципами,насамперед з принципами процесуальної рівності сторін, законності, об'єктивноїістини.
Кримінальний процес незводиться тільки до судового розгляду. Акту правосуддя передує досудоверозслідування кримінальних справ, у процесі якого закладаються передумови длявинесення судом законного та справедливого вироку. У судовому засіданні прирозгляді кримінальної справи також наявні три суб'єкти змагання, зокрема:сторона обвинувачення і сторона захисту, які змагаються між собою увстановленні істини, і суд, який стежить, щоб змагання відбувалось у відповідностіз вимогами Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК),забезпечуючи рівність сторін та їх можливість використати всі передбаченізаконом права, і приймає рішення по суті змагання.
Передбачена ст. 129Конституції України змагальність сторін як одна з основних засад судочинства вкримінальному судочинстві необхідна тому, що діяльність з порушення ірозслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ не може мати успіху,якщо всі функції, необхідні для її здійснення, будуть надані одному і тому жорганові держави, наділеному владними повноваженнями щодо всіх інших суб'єктівправовідносин, які виникають при провадженні у кримінальній справі.[4]
Необхідно погодитися звизначенням змагальності та диспозитивності, яке наводиться уНауково-практичному коментарі до Кримінально-процесуального кодексу України.[5]
Змагальність — такапобудова процесу, за якої зацікавлені сторони, сторони обвинувачення та захистумають рівні можливості для відшукання істини і відстоювання своїх доводів абооспорювання доводів іншої сторони. Функції обвинувачення і захисту відокремленівід правосуддя і розслідування. Змагальність передбачає відокремленняобвинувачення та захисту від суду, незалежність суддів, незацікавленість суду врезультатах розгляду справи.
Принцип диспозитивностіпередбачає розподіл функцій при розгляді справи в суді та заборону поєднаннякількох функцій однією особою. Функція обвинувачення покладається на прокурора,потерпілого та його представника. Функція захисту покладається на підсудного,його захисника чи законного представника.
Звичайне класичнеуявлення про суть принципу змагальності у тому, що у судовому засіданніпроцесуальний спір ведуть між собою дві сторони — обвинувачення та захист, асуд має зробити офіційні висновки щодо вагомості і об'єктивності поданихдоказів та законності їх отримання, віддавши потім перевагу доказам тієї чиіншої сторони у відповідному судовому рішенні. Але це стандартне явище неохоплює всієї повноти галузевих проявів даного принципу, особливо в сучаснихумовах розвитку правової науки і практики.
В українськомусудочинстві змагальність сторін доповнюється активною участю суду, якаобумовлюється обов'язком встановити об'єктивну істину в справі. Активна участьсуду полягає у остаточному визначенні предмета доказування, збиранні за своєюініціативою необхідних доказів та у їх дослідженні.[6]
Закон встановлює, а судзобов'язаний забезпечити можливість реального використання сторонамипроцесуальних засобів захисту інтересів в умовах змагального порядку судовогорозгляду. Якщо сторони не будуть мати рівних прав і можливостей змагальності,то ні про яку змагальність не може бути й мови. Розглянувши змагальністьсудового розгляду, Т.Добровольська слушно пише: діяльність з розглядукримінальних справ не може бути успішною, якщо різнородні функції, об'єктивнонеобхідні для її здійснення, міститимуться в одному органі держави. Судовийрозгляд будується як змагальний процес. Його суть полягає у рівності сторін прирозподілі функцій обвинувачення, захисту та правосуддя. Остання знаходитьсятільки у компетенції одного органу держави — суду. Виконання функціїобвинувачення закон покладає на прокурора, який підтримує державнеобвинувачення, а у деяких випадках — на потерпілого. Функцію захисту виконуєпідсудний, захисник, якщо він бере участь у справі, законні представники таблизькі родичі підсудного, а також представники громадських організацій,допущені до справи як захисники.[7]
Процесуальна рівністьправ обвинувача, підсудного, потерпілого, захисника, цивільного позивача іцивільного відповідача на надання доказів, участь у їх дослідженні та назаявлення клопотань є суттєвою гарантією запобігання однобічності йсуб'єктивізму в розгляді та вирішенні справ, створює необхідні умови длявстановлення істини у кожній справі. Саме змагальність сторін спонукає судправильно розглянути матеріали справи й ухвалити законне та обґрунтоване судоверішення. До цього і зводиться сутність практичної значимості змагальності якосновної засади судочинства. Підкреслюючи важливість цієї засади, П. Кудрявцев[8]зазначав, що як би не хотілося деяким авторам обійтись у суді «без сторониобвинувачення» і «без сторони захисту», без змагальності, безсуперечок і запеклої боротьби (саме боротьби) думок, в інтересах правосуддя,справедливості і встановлення істини обвинувач має залишитися у судіобвинувачем, а захисник — захисником.
Викладене повністювідповідає думці М.Строговича, згідно якої — змагальність полягає в розподілікримінально-процесуальних функцій обвинувачення, захисту та вирішення справи.Вчений розцінював змагальність процесу як гарантію виявлення матеріальноїістини.
Г. Побєгайло[9]характеризує змагальність у сфері кримінального процесу як метод пізнання,оскільки полеміка, спір, зіткнення протилежних думок характерні для будь-якоїсфери людської діяльності. В суді стикаються дві протилежні функції:обвинувачення і захист. Це співвідносні функції, органічно пов'язані, алепротилежні. Суд самостійний у виборі процесуальних засобів з'ясування обставинсправи і активно досліджує всі її матеріали. Він не може підміняти, брати насебе функцію обвинувачення чи функцію захисту, а повинен діяти в такихпроцесуальних формах, які б свідчили про об'єктивність та неупередженість.
Змагальність судовогорозгляду, за загальним визначенням М. Михеєнка, В. Молдована і В. Шибіка,полягає в тому, що в судовому засіданні між собою ведуть процесуальний спірсторона обвинувачення і сторона захисту. Кожна з них обстоює засобами КПК своюправову позицію, права та законні інтереси, допомагаючи таким чином суду повно,всебічно й об'єктивно дослідити всі обставини справи, щоб з'ясувати істину іприйняти правильне рішення. При цьому суд з допомогою сторін активно досліджуєвсі обставини справи, залучає нові докази, бо завдання суду — не просторозв'язати спір між сторонами обвинувачення і захисту, а з'ясувати істину,правильно і справедливо вирішити справу.[10]
Отже, всі автори,визначаючи змагальність судового розгляду, виділяють такі елементи:розмежування функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи судом,рівноправність сторін; активне становище суду.
Змагальна побудова судовогопроцесу є специфічним, продиктованим своєрідною умовою цієї форми державноїдіяльності, вираженням найбільш загального методу людського пізнання, сенсякого полягає у тому, що істина встановлюється завдяки полеміці і що історичніфакти випливають з протилежних суджень. Обвинувачення та захист — поняттякорелятивні. Тільки динамічна взаємодія вказаних двох протилежних за своїминапрямами функцій може забезпечити умови для правильного вирішення кримінальноїсправи у суді.
Суд самостійний щодопротидіючих позицій, що полягає у його активній ролі у судовому розгляді.Активність суду у встановленні обставин, які підлягають доказуванню,пояснюється тим, що на ньому лежить обов'язок правильного та належноговирішення всіх поставлених перед стадією судового розгляду завдань. Тількистосовно цього суд не є німим споглядачем перипетій протидіючих позицій, а сам,за власним розсудом, досліджує всі обставини справи, створюючи необхідні умовияк для підтримання обвинувачення, так і для його повного або частковогоспростування.
У науці процесуальногоправа загальновизнано, що зібрання доказів є одним з елементів процесудоказування. Він полягає в отриманні доказів у порядку, передбаченому законом.Деякі криміналісти не включають у процес зібрання доказів їх фіксацію тазбереження, зводячи його тільки до виявлення доказів. Погоджуюся з позицієюР.Бєлкіна, котрий зміст зібрання доказів розглядає як дії з їх виявлення,фіксації, вилучення та зберігання. Важливе значення має і процесуальний порядокзібрання доказів. П.Лупинська пише: посадові особи та відповідні органи з метоюотримання доказів мають право: 1) провадити слідчі та судові дії, перелік тапорядок проведення яких визначений у законі; 2) вимагати від підприємств,установ, організацій, посадових осіб та громадян подання предметів тадокументів, проведення ревізій; 3) приймати докази від учасників процесу, атакож інших громадян, установ, підприємств та організацій. Стаття 66 КПКвідносить збирання доказів до виключної прерогативи органів дізнання, слідчого,прокурора та суду. Інші учасники процесу можуть тільки їх подавати. Це означає,що учасники процесу можуть: а) заявляти клопотання про проведення слідчих тасудових дій; б) подавати предмети і документи, що є у їх розпорядженні та якіможливо мають значення у справі; в) давати пояснення та брати участь відповіднодо закону в проведенні слідчих та судових дій.
З наведеного вбачається,що у ході доказування іншим учасникам процесу відведена пасивна роль. Вважаю,внесення відповідних змін до ст. 66 КПК та дозвіл іншим учасникам процесу, а, упершу чергу — захисту, самостійно збирати докази, призвело б до більшоїефективності процесу доказування. Проведення захистом самостійногорозслідування, при обмеженні у застосуванні заходів примусу, підвищило бзмагальність у суді та наповнило б цю умову новим якісним змістом. У цьомупозиція автора даної публікації збігається з підходом до названого питанняВ.Побережного.[11]
Отже, диспозитивність — характерна особливість кримінального процесу, яка полягає у тому, що судовомурозгляду, де повною мірою реалізується принцип змагальності сторін, передуєдосудове слідство. При цьому на слідчого, а потім, у судовому процесі, і на судпокладається обов'язок встановлення істини, всебічного дослідження обставинсправи, доказування в цілому. Але при цьому слідчі та судді мають бутипроцесуально самостійними і незалежними та забезпечувати умови для реалізації іншимиучасниками процесу своїх прав і свобод, здійснення правосуддя.
Суть змагальності увідповідності з КПК полягає в тому, що при розгляді справи в суді функціїобвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на один і тойже орган чи на одну і ту ж особу. Державне обвинувачення в суді здійснюєпрокурор, а у визначених у КПК випадках — потерпілий або його представник.Захист здійснюють сам підсудний, його захисник або законний представник.Функція розгляду справи покладається лише на суд. Він же, зберігаючиоб'єктивність і неупередженість, зобов'язаний створити всі необхідні умови длявиконання сторонами їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав.
Таким чином, можнапідвести, що існує закономірна тенденція щодо посилення змагальності ідиспозитивності у кримінальному процесі.
3. Співвідношення принципудиспозитивності із принципом публічності в кримінальному процесі
диспозитивністькримінальний процес
Побудова кримінальногосудочинства на змагальній основі з чітким визначенням сторін процесу,забезпеченням їх рівними процесуальними правами, насамперед свободоюпредставлення судові своїх доказів та доведення перед ним їх переконливості, знеминучістю обумовила розширення у ньому дії засади диспозитивності за рахунокзасади публічності (офіційності або державності) – рушійної сили кримінальногопроцесу.
Суть засадидиспозитивності, з вищенаведеного полягає у тому, що сторони судового процесу(учасники процесу з обох сторін) вільно розпоряджаються своїми матеріальними тапроцесуальними правами, реалізація яких з метою захисту своїх прав іохоронюваних законом інтересів має безпосередній вплив на виникнення, динамікучи закінчення процесу. Так традиційно, не дивлячись на деякі модифікації,визначається ця засада (принцип) у цивільно-процесуальній доктрині.
Тож засададиспозитивності характеризує стан, коли фізична чи юридична особа вирішує навласний розсуд, як їй розпорядитися своїм суб'єктивним правом, – реалізуватийого чи утриматись, зокрема: звернутися до суду за захистом порушеного права чиутриматися від такої дії; відмовитися від заявленого позову, змінити його,укласти з відповідачем (порушником права) мирову угоду чи підтримувати позов“до кінця”; відмовитися, нарешті, від виконання рішення суду у свою користь, –усе це сфера розгляду суб'єкта, права якого було порушено. Він, за загальнимправилом, вільний як у розпорядженні своїм матеріальним правом (правом, щопорушено), так і наданими йому як учаснику процесу процесуальними правами вдинаміці юрисдикційного (цивільного, господарського, нотаріального та ін.)процесу.
Слід зазначити, що урозд. II Конституції конкретизовані не тільки права і свободи людини(диспозитивність), а й їх обмеження, а також встановлено обов’язки людини(публічність). В Конституції не вживаються такі поняття, як «диспозитивність»та «публічність», проте їх зміст закріплений в ній, зокрема в названих статтяхта розділі. Але декларування в Конституції цих засад без їх реалізації вконкретних галузях права, і насамперед у кримінальному процесі як найбільшвразливому для людини, недостатнє для їх функціонування.
Слід звернути увагу нате, що в чинному Кримінально-процесуальному кодексі України, зокрема у ст. 161,передбачена лише одна із розглядуваних засад судочинства — диспозитивність. Пропублічність в КПК не йдеться. Звернімо увагу й на те, що і публічність, ідиспозитивність як поняття є складними й неоднозначними. В науці немає раз іназавжди даного їх визначення. В кожній юридичній енциклопедії ці засадирозкриваються з певними відтінками, тобто вони мають швидше теоретичне, ніжпрактичне значення.
Якщо в основі цивільногопроцесу лежить засада диспозитивності, то рушійною силою процесу кримінальногоє засада публічності (офіційності). Суть цієї засади обумовлена насамперед кримінальнимправом, яке пронизане засадою публічності, оскільки в ньому держава визначає вінтересах всього народу (публіки) кримінально-правові заборони та покарання заїх порушення.
Слово «публічність»,згідно з Юридичною енциклопедією, походить від латинського слова publicum,тобто народ, суспільство. [12]Публічністьсудочинства — це загальноправова засада, яка зобов’язує державу, її органи,посадових та службових осіб визнавати, дотримуватися, захищати як найвищуцінність права і свободи людини, визнавати, дотримуватись та захищати інтересидержави, громадських об’єднань, соціальних та етнічних груп за обов’язкамислужби, всупереч можливим будь-яким діям і волевиявленням, які мають інші цілі.[13]
У кримінальномусудочинстві засада публічності виявляється насамперед у нормах закону, якізобов’язують суд, прокурора, слідчого, орган дізнання, відповідальних запровадження у справі, вжити всіх залежних від них заходів до повного,об’єктивного й усебічного дослідження обставин справи з тим, щоб винний отримавсправедливе покарання, а помилково запідозрений та обвинувачений бувреабілітований.[14]Тобто публічність судочинства в кримінальному процесі означає, що органидізнання, слідчі органи, прокурор і суд, кожний в межах своєї компетенції,зобов’язані діяти в цьому процесі в публічних (загальнонародних,загальнодержавних) інтересах.
Публічність у широкомузначенні — це пріоритет суспільних, державних інтересів у взаємовідносинахлюдини із владою, у той час як диспозитивність передбачає більшу цінністьінтересів особи, коли вони вступають у протиріччя з інтересами держави. Впублічних інтересах доводиться обмежувати деякі права і свободи особи, а вприватних — удаватися до самообмеження державної влади і вибудовувати системугарантій прав особи, які б охороняли її від свавілля представників державнихорганів.[15]
Висновки проспіввідношення публічності й диспозитивності значною мірою будуються наконцепції суспільного договору (Т. Гоббс, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін.). Надумку Томаса Гоббса, люди за самою своєю природою ненавиділи один одного(«людина людині вовк» — homo homoni lupus est), що призвело до «війни усіхпроти усіх» — bellum omnium contra omnes. У такій ситуації для спасіння людстваіснував один вихід — утворення держави, якій люди делегують частину прав длянаведення порядку й управління суспільством.
Оскільки нормикримінального права знаходять свою реалізацію у кримінально-процесуальній формі(з допомогою кримінального процесу), то переважність принципу публічності(засади державності) для кримінального процесу є неминучою і доцільною.
Держава не може стоятиосторонь того, що нехтуються встановлені нею кримінально карані заборони –вчиняються злочини, якими порушуються встановлений правопорядок (у широкому розумінні)і охоронювані її законами права та інтереси громадян чи їх колективнихформувань, і віддавати на розсуд останніх – звертатися до держави (її органів)за захистом порушеного права чи утриматися від цього.
Характер суспільноїнебезпеки кримінального діяння обумовлює реакцію держави на них – реалізуватисвоє право на покарання винного, зобов'язавши уповноважені нею органи –прокурора, слідчого, орган дізнання – у кожному випадку виявлення ознак злочинувстановити подію злочину та осіб, винних у його вчиненні, і притягти їх докримінальної відповідальності (ст. 4 КПК), а суд – розглянути і вирішитикримінальну справу (здійснити правосуддя) на основі змагальності сторониобвинувачення і захисту. При цьому названі державні органи застосовують наданіїм кримінально-процесуальним законом засоби і способи (слідчі та іншіпроцесуальні дії) і приймають рішення у межах своєї компетенції, як правило,незалежно від думок, бажань або прохань інших учасників процесу чи будь-кого.Вони діють насамперед в інтересах суспільства і держави, оскільки вчиненнязлочину – це порушення громадського миру, спокою і злагоди, і одночасно з цимзахищають права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб. Отож, рушійноюсилою кримінального процесу, за загальним правилом, є засада публічності(офіційності або державності).
Проте при вчиненні деякихзлочинних посягань на права та законні інтереси фізичних осіб законодавець неможе не рахуватися з думкою потерпілого щодо притягнення до кримінальноївідповідальності і покарання особи, яка вчинила злочин. У встановленихкримінально-процесуальним законом випадках (ст. 27 КПК) законодавецьвважає можливим обмежити дію засади публічності (державності) і надаєможливість потерпілому від злочину на власний розсуд вирішити питання – чизвертатись йому до держави (суду чи правоохоронних органів) за захистомпорушеного права, вимагаючи притягти винну особу до кримінальноївідповідальності, чи врегулювати кримінально-правовий спір на основівзаємопорузуміння або й взагалі залишити діяння винного без реакції. Тож увстановлених законом випадках у кримінальному судочинстві визначальною є незасада публічності, а диспозитивності. В таких випадках законодавець віддаєперевагу інтересу приватному (потерпілому) перед інтересом публічним.
Дія засади диспозитивностіщодо порушення кримінального процесу з метою захисту приватного інтересу маєсвої особливості. Насамперед її дія у кримінальному процесі не є наскрізною.Вона не знаходить свого прояву у всіх його стадіях. У справахприватно-публічного обвинувачення вона (диспозитивність) вичерпується лишезверненням потерпілого за захистом порушеного права до органів правоохорони,після чого починає свою дію засада публічності. Нарешті, навіть у справахприватного обвинувачення вона може бути нейтралізована державою в особіпрокурора, якщо він вважатиме, що справа приватного обвинувачення має особливегромадське значення або що потерпілий через свій безпорадний стан, залежністьвід обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси. Втакому випадку прокурор за чинним законодавством надає і цій категоріїкримінальних справ характеру публічності і порушує кримінальну справу,провадження у якій ведеться в загальному порядку і яка закриттю за примиреннямпотерпілого з обвинуваченим не підлягає. Проте навряд чи є достатньообґрунтовані підстави обмежувати дію принципу диспозитивності у цій категоріїкримінальних справ. Таке обмеження ґрунтується не на волевиявленні потерпілого,що є визначальним, а на аморфному, чітко не визначеному, оцінювальномуположенні “Особливе громадське значення вчиненого злочину” (ч. 3ст. 27 КПК) (хоча це справи про злочини, що не становлять значноїсуспільної небезпеки) чи наявність у ньому “державного або громадськогоінтересу (ч. 4 ст. 27 КПК) (хоча законодавець і вбачає у ційкатегорії кримінальних справ не державний чи громадський інтерес, а приватний).
Переважно засадоюдиспозитивності обумовлено право потерпілої від злочину особи пред'явити укримінальній справі цивільний позов про відшкодування завданої злочином майновоїшкоди і компенсації шкоди моральної (ст. 28 КПК) або утриматися відреалізації цього права, відмовившись від пред'явлення позову взагалі або відпідтримання його в повному об'ємі чи в частині (змінити обсяг позовних вимог)під час провадження в справі.
З прийняттям новогоКримінального кодексу України (2001 р.) та зазначених раніше законів провнесення змін і доповнень до КПК, якими істотно поглиблена засада змагальності,диспозитивність у кримінальному процесі, природно, знайшла дедалі більше поширення.З'явилася, по суті, нова, до цього незнана категорія кримінальних справ, якіможна назвати справами публічно-приватного обвинувачення. Йдеться прокримінальні справи про злочини невеликої тяжкості (за які передбачене покаранняу вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше більш м'якепокарання (ч. 2 ст. 12 КК), порушення і провадження яких здійснюєтьсяна засаді публічності. Однак такі справи можуть бути закриті судом іобвинувачений звільнений від кримінальної відповідальності у зв'язку зпримиренням його з потерпілим та за умов, що обвинувачений вчинив злочин упершеі що він відшкодував завдані його злочинною поведінкою збитки чи іншим чиномусунув заподіяну шкоду. Отже, засада диспозитивності розширила свій вплив назначну категорію кримінальних справ про обвинувачення у вчиненні злочинів, якихКримінальний кодекс нараховує понад 50.
Обмеження засадипублічності і розширення диспозитивності знаходить прояв і в інших нормативнихположеннях КПК України. Так, кримінальні справи про злочини, за які закономпередбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років,розглядається у суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох осіб,якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд (ч. 2 ст. 17 КПК).Наведена норма дає можливість підсудному зробити свій вибір складу суду –одноособового чи колегіального. Обвинувачений наділений правом вибору і призакритті провадження у справі внаслідок акту амністії чи помилування.Кримінальна справа за названою підставою закриттю не підлягає, якщо проти цьогозаперечує обвинувачений. За такої обставини (заперечення обвинуваченого)провадження у справі продовжується у звичайному порядку. Аналогічна ситуація іззакриттям кримінальної справи на досудовому розслідуванні і щодо померлогообвинуваченого, якщо його родичі наполягають на розгляді справи судом з метоюреабілітації (ст. 6 КПК). В обох випадках обвинувачений та його родичіроблять свій вибір, розпоряджаючись своїм правом погодитися з закриттям справина досудовому розслідуванні чи не погоджуватись з таким рішенням. В останньомувипадку справа в звичайному порядку має бути розглянута судом, який і вирішитьїї по суті.
Як прояв засадидиспозитивності варто розглядати і положення, що містяться у ч. 3ст. 253 КПК, згідно з якими суд (суддя) не вправі відмовити учасникамсудового розгляду (сторонам процесу) у поданні та дослідженні в стадії судовогорозгляду справи доказів, якщо вони є належними і допустимими. Він зобов'язанийу таких випадках підпорядкуватися волі відповідної сторони. Аналогічна ситуаціямає місце і в разі зміни прокурором обвинувачення в суді у бік його пом'якшеннячи взагалі відмови від обвинувачення підсудного за наявності для цього підстав.[16]Досягнення гармонії у позиціях між учасниками процесу, які належать до сторониобвинувачення (прокурор, потерпілий і цивільний позивач та їх представники),щодо обвинувачення зобов'язує суд підпорядкуватися волі сторони обвинувачення ірозглядати справу за новим обвинуваченням, а в разі відмови її від підтриманняобвинувачення – закрити провадження у справі (ч. 3 ст. 264,ст. 277, ч. 2 ст. 282 КПК). Отже, т.зв. “право обвинувачарозпоряджатися справою”, що було введене до кримінального процесу України врезультаті “малої судової реформи” 2001 р., істотно розширило дію засадидиспозитивності у ньому.
Елементи диспозитивностів кримінально-процесуальному праві можуть бути більшою чи меншою міроюпідсилені за рахунок розширення судових процедур, які ґрунтуються на узгодженихдіях сторін процесу, а також прийняття судом рішень з урахуванням їх позицій.Прийняті в такий спосіб рішення, якщо й не є у всіх випадках взаємоприйнятнимидля сторін, проте вони більш гармонійні, ніж імперативні рішення суду, прийнятібез урахування їх позицій. Власне, як реалізацію диспозитивності укримінальному судочинстві необхідно розцінювати законодавче положення провислухування судом думки сторін з приводу загальних клопотань учасниківсудового розгляду та врахування її при прийнятті свого рішення – ухвали чипостанови (ст. 296 КПК).
Значно більшою міроюдиспозитивність властива тим нормам кримінально-процесуального закону, яківимагають узгоджених сторонами і судом рішень. Законодавець зобов'язує суд утаких випадках віддати перевагу узгодженим сторонами рішенням і ухвалити їхсвоїм рішенням. Так, лише за наявності згоди сторін прокурор на початкусудового слідства оголошує обвинувальний висновок, а приватний обвинувач –скаргу, не в повному обсязі, а тільки їх резолютивну частину (ч. 3ст. 297 КПК). Згода сторін має вирішальне значення і при визначенні обсягудоказів, які будуть досліджуватися під час судового слідства (ч. 3 ст. 299КПК), та при з'ясуванні необхідності проведення судового слідства і його обсягупід час попереднього розгляду справи апеляційним судом (ч. 1 ст. 358КПК).
Залежно від характерупоєднання засад публічності і диспозитивності ступінь можливого впливу особи нахід і наслідок процесу може бути різним. Розширення у кримінальному судочинствіУкраїни засади змагальності і, як наслідок, – засади диспозитивності єсвідченням посилення уваги законодавця до прав, основних свобод та інтересівгромадян і юридичних осіб, намагання гармонійно поєднати у сферікримінально-процесуальної діяльності (публічної за своєю суттю) інтереси особи,суспільства і держави.
Розширення діїдиспозитивності у кримінальному процесі є визнанням державою перевагиособистого інтересу перед конкуруючим державним інтересом. Однак не лише цим,як видається, обумовлене її розширення. Активізація злочинності за останні рокияк у всьому світі, так і в Україні змушує законодавців шукати і знаходитивирішення “кримінальних конфліктів” у розширенні засади диспозитивності, яказнаходитиме свою реалізацію у публічному за своєю суттю кримінальному процесі урізних спрощених формах вирішення кримінально-правових конфліктів та більшширокого використання угод між сторонами обвинувачення і захисту, зрозуміло,під контролем суду. Проте таке розширення повинно мати і свої межі, перехід заякі може негативно позначитись на стані контролю за злочинністю, а отже, і назахищеності прав і законних інтересів громадян.
Своєрідне переплетінняпублічності і диспозитивності вбачається у взаємовідносинах «обвинувачений — захисник — держава».
Обвинувачений вправівідмовитися від захисника. Але у випадках, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 45 та ст.47 КПК слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор або суд можутьпризначити захисника усупереч волі обвинуваченого, тобто примусово. Такерішення ухвалюється в інтересах обвинуваченого, хоча й проти його волі(публічність).
Обвинувачений вправізапросити як захисника не лише адвоката, а й близького родича, свого опікуна чипіклувальника. Це диспозитивність (право вибору). Проте суд контролює вибірпідсудного і може не допустити до участі як захисника особу, яка не здатна засвоєю освітою чи іншими даними ефективно здійснювати захист у суді, а якщо вінїї допускає у справах, де захисник має бути обов’язково, то лише «нарівні задвокатом». Це гарантія правосуддя (публічність) і в той же час гарантія дляпідсудного, значення якої він не усвідомлює («латентна диспозитивність»).
У ст. 44 КПК передбачено,що захисником може бути і фахівець у галузі права, який за законом має право нанадання правової допомоги. Але такого закону поки що немає, що створює серйознунапругу при провадженні в кримінальних справах.
В публічних та особистихінтересах у законі зазначені випадки обов’язкової участі в кримінальній справіпредставника потерпілого, якщо останній є неповнолітнім або недієздатним.Причому відмова такого потерпілого від представника не має бути обов’язковоюдля слідчого і суду.
З позицій публічності ідиспозитивності потребує перегляду примусова доставка (привід) підсудного досуду. Підсудний ще до початку судового засідання може офіційно заявити, щодавати показання він не буде (це його право) і брати участь у засіданні суду нехоче, зокрема тому, що з позицій презумпції невинуватості перебування задовгодо винесення вироку у клітці, встановленій у залі суду, принижує його гідність.Примусова доставка такого обвинуваченого в суд у такому випадку тількиускладнює правосуддя, тому бажано від неї відмовитися. Це відповідає принципудиспозитивності процесу.
Відповідно до ст. 263 КПКпідсудний вправі давати показання в кожний момент судового слідства абовідмовитися їх давати, а також відповідати на запитання (диспозитивність), алеголовуючий може не дати на це дозволу (публічність), хоча законодавством не встановлено,що це можливо, й не визначено випадки такої можливості. Слід зазначити, щозаконодавець інколи удається до такого заходу: надає особі право, але тут жедопускає можливість відступу від нього за розсудом слідчого чи судді. В такихситуаціях утворюється видимість диспозитивності, а насправді панує публічність.Закон допускає формулювання «як правило», «у невідкладних випадках», «з дозволусуду» тощо, які через їх невизначеність обмежують права учасників процесу.
Диспозитивністьвбачається і в тому, що подача касаційної або апеляційної скарги призупиняєвиконання вироку незалежно від того, чи внесе прокурор подання. Таким чином,позиція засудженого (виправданого), потерпілого та інших учасників процесувпливає на рух справи, іноді припиняючи його.
Диспозитивна засадапритаманна правилу про недопустимість «повернення до гіршого» для засудженого(виправданого), який оскаржив вирок. У цьому випадку приватний інтерес (свободабезбоязного оскарження вироку) дорожчий, ніж досягнення істини в кримінальній справі.Однак і в цьому випадку приватні засади «перекриваються» публічними, якщонарівні зі скаргою захисту є подання прокурора чи скарга потерпілого, якіможуть потягти погіршення становища засудженого чи виправданого (переважаєпублічний характер).
Зазначимо, що відповіднодо ст. 21 проекту КПК його розробники засаду публічності розглядають як те, щопрокурор, слідчий, орган дізнання в межах своєї компетенції незалежно від думкиокремих фізичних чи юридичних осіб зобов’язані почати провадження у справі в кожномувипадку виявлення ознак злочину і вжити передбачених законом заходів довсебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, захисту прав ізаконних інтересів потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого та інших осіб,захисту інтересів суспільства і держави, а також виконати передбачені закономдії для встановлення й притягнення до відповідальності винуватого у вчиненнізлочину чи реабілітації невинуватого.
Таким чином, пріоритетпублічності не означає повного витіснення з нього засади диспозитивності. Їхраціональне поєднання і взаємодія дає можливість гармонічно поєднати інтересиособи (приватний інтерес) і держави (інтерес публічний). Розширення укримінальному судочинстві України засади змагальності неминуче привело доістотного розширення у ньому засади диспозитивності за рахунок публічності.
4.Правові гарантії реалізації принципу диспозитивності в кримінальному процесі
Україна згідно зКонституцією є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава(ст. 1). Конституцією закріплено головну ознаку правової держави, зокрема:«Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпекавизнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», а «права і свободи людинита їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» (ст. 3).Тобто в Україні визнано, що права, свободи та законні інтереси людинипревалюють над інтересами держави.
У загальному виглядізасада диспозитивності ґрунтується на положеннях Конституції про те, що кожномугарантується судовий захист його прав і свобод.
Гарантії реалізації ізахисту прав та свобод особистості — це сукупність економічних і політичнихумов, а також система правових засобів, які забезпечують реальність здійсненняі захисту прав та свобод людини і громадянина.
У широкому розумінніпоняттям гарантії охоплюється вся сукупність об'єктивних і суб'єктивнихфакторів, які спрямовані на фактичну реалізацію прав, свобод та обов'язківособистості, на усунення можливих причин та перешкод неповного чи неналежногоздійснення їх і захист прав від порушень.
Гарантії реалізації — цевідповідні умови і засоби, які сприяють реалізації кожною людиною ігромадянином закріплених у Конституції прав, свобод і обов'язків. До нихналежать межі прав і свобод, конституційно-правові принципи статусу особи,юридичні факти, з якими пов'язуються володіння правами і свободами табезпосереднє користування, процесуальні форми реалізації, заходи заохочення тастимулювання правомірної поведінки юридичні обов'язки.[17]
Кожен має правобудь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи відпорушень і протиправних посягань.
Початковим моментомреалізації принципу диспозитивності на думку В.Шишкіна[18],є можливість вільного поводження зі своїм правом щодо ініціюваннязаінтересованою особою судового процесу.
Друга складова (стадія)принципу диспозитивності — самостійний пошук і надання доказів суду щодопідтвердження вимог звернення. У ст. 261 КПК України вказується, що обвинувач,підсудний, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільнийвідповідач, треті особи та їхні представники в судовому розгляді кримінальноїсправи користуються рівними правами; але в чому конкретно — це можна побачитилише з подання доказів, участі у їх дослідженні та з різноманітних заяв чиклопотань щодо них.
Захист як видпроцесуальної діяльності на етапі досудового слідства не мав повного правапошуку необхідних даних і лише протягом останніх років дістав можливістьчастково ознайомлюватися з доказами (та й то за винятком доказів, одержанихоперативним шляхом). Можливість долучити до справи докази, встановленізахистом, залишається проблематичною: це залежить від суб'єктивної позиціїслідчого. Частина доказів може «випасти» із сукупності даних, що підлягаютьоцінці при підготовці слідством обвинувального висновку, і чекатиме своєї чергидля реалізації лише на стадії судового розгляду, та й то за умови, щоклопотання адвоката про залучення їх до матеріалів справи буде задоволене.
Третя складова (стадія)принципу диспозитивності торкається поведінкової стадії заінтересованих осіббезпосередньо у судовому процесі. Ця стадія вже сьогодні має реалізацію, щопідтверджує наявність цього принципу не лише в цивільному, айв кримінальномупроцесі. Не тільки на суд покладається навантаження щодо правової оцінкисукупності фактів, а й учасники процесу також зобов'язані довести значимістьсвоїх аргументів та мотивів з аналітичною думкою щодо регуляції сформованихправовідносин відповідними нормами права. Якщо цей обов'язок сторінприглушується при розгляді справи професійним складом суду, на якому лежить головненавантаження щодо правового аналізу, а інші учасники процесу, виходячи з цього,можуть не виявляти активності, то в зв'язку з запровадженням Конституцією(України нового інституту судочинства — суду присяжних виникає якісно новезавдання сторін — і щодо висловлення переконливості своїх доказів, і щодоїхнього правового аналізу та оцінки.
Четверта складова(стадія) принципу диспозитивності відображає цей принцип зі сторони, яка зовсімне була відома радянській науці, та в цьому й не було потреби в зв'язку ззовсім іншим концептуальним підходом щодо змісту судового процесу ісудочинства. Саме тому, що в країнах сталої демократії держава та її інституціїрозглядаються у будь-якому судовому процесі як сторона рівна людині, а недомінуюча над нею, тому сторони поставлені у позицію прозорості зі всіма своїмидоказами і аргументами. Більше того, для того щоб всебічно реалізувати принципзмагальності, передбачено обов'язок сторін заздалегідь до початку судовогослухання надати судові, а отже — і протилежній стороні всю інформацію продокази і джерела їх надходження. Це робиться для того, щоб сторона, до якої єпретензії, мала можливість належним чинним підготуватись до судового процесу,що розглядається як її справедливе природне право. Одночасно це має і практичнезначення — завдяки такому підходу кожна сторона спроможна належним чиномоцінити свої можливості щодо результатів судового рішення і, не доводячи додорогого судового розгляду, ще у процесі досудової підготовки справи закінчитиїї мировою угодою. Дія цієї стадії принципу диспозитивності проявляється утаких видах як: мирова угода між фізичними особами або кримінальний компромісміж прокурором і адвокатом з санкції судді
П'ята складова (стадія)принципу диспозитивності полягає у тому, що не лише сторони зобов'язані допочатку суду «розкрити свої карти», а й суд має право запровадити санкції протитих осіб, які не виконують цієї вимоги, тобто є обов'язок і кореспондуюче йомуправо суду застосовувати ступінь кари. Одне з можливих м'яких покарань — відкладення слухання справи для підготовки контраргументів стороною, яку булопозбавлено такої можливості, з покладенням на винну сторону відшкодуваннясудових витрат у зв'язку з відкладенням процесу. Більш тяжке покарання — повневідхилення прихованих доказів з накладенням штрафних санкцій за неповагу доправосуддя. Ця складова принципу диспозитивності має величезне не лишетеоретичне, а й практичне значення для судочинства в нашій країні, особливо зврахуванням міцних традицій неповаги до суду, нехтування обов'язками інормативними приписами в цій сфері.
Засада диспозитивностімає вияв у таких правових інститутах, як закриття провадження в кримінальнійсправі у зв’язку: з дійовим каяттям; з передачею особи на поруки колективупідприємства, установи чи організації; із закінченням строків давності; зпомилуванням окремих осіб; внаслідок акта амністії, якщо він усуваєзастосування покарання за вчинене діяння; внаслідок зміни обставин; тощо.
Розглядаючи умовиреалізації принципу диспозитивності у кримінальному процесі можна виділитичотири моменти:
По-перше, розглянемопоняття сторін у кримінальному процесі та його співвідношення з категорією“учасник процесу” та принципового для змагального процесу питання: признаннясторонами осіб, які здійснюють обвинувачення й захист по кримінальній справі.
У радянській науціпоняття сторін у процесі в основному відкидалося. Це цілком зрозуміло, тому щовизнання за особами, що здійснюють обвинувачення і захист у справі, статуссторін указує на диспозитивну побудову процесу, на активну роль цих суб'єктівсудочинства, їхня процесуальна рівноправність, а саме кримінальне судочинстворозглядається як суперечка з приводу юридичного конфлікту між ними.
Поняття і класифікаціяучасників кримінального процесу, коло суб'єктів кримінально-процесуальноїдіяльності в КПК не визначено, тому в теоретичній літературі щодо цього поняттяі класифікації учасників процесу є різні погляди.
У главі 3 КПК Українилише визначено учасників процесу, які мають зацікавленість у провадженнісправи, законодавець їх коло не обмежує. До учасників (суб'єктів) кримінальногосудочинства необхідно зараховувати всіх осіб, діяльність яких і правовідносиниміж якими становлять сутність провадження у кримінальній справі.
У широкому розумінніучасниками процесу є всі особи, які беруть участь у справі, мають процесуальніправа і несуть визначені обов'язки. В главі 3 КПК України «Учасники процесу, їхправа і обов'язки» названо тільки тих учасників процесу, що, як правило, маютьвласну зацікавленість у ході справи. Ні закон, ні правова теорія не обмежуютьколо учасників процесу тільки тими, що вказані в цій главі.
При аналізі кола органіві осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності, в теоріївикористовуються терміни «суб'єкти кримінального процесу», «суб'єкти кримінально-процесуальноїдіяльності», «учасники кримінального процесу», причому в ці терміни вкладаєтьсярізний або однаковий зміст. учасники кримінального процесу — це всі державніоргани, службові та приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаютьсядо нього, вступають між собою в процесуальні правовідносини, набуваючипроцесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки. Для визнання особисуб'єктом кримінально-процесуальної діяльності необхідно, щоб однією із сторінправовідносин були орган влади або службова особа, яка веде процес.
Учасникикримінально-процесуальної діяльності розрізняються за своїм процесуальнимстановищем, роллю в процесі, виконують різні кримінально-процесуальні функції ізавдання, переслідують різну мету, вступають між собою у різні правовідносини.
В юридичній літературііснують різні погляди щодо класифікації учасників кримінального процесу, аленайбільш переконлива, на нашу думку, така:
1. Органи та посадовіособи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальнепровадження: орган дізнання (особа, яка провадить дізнання), слідчий, начальникслідчого відділу (відділення, управління, головного управління), прокурор, суд(суддя). Спільним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій,спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони наділенівладно-разпорядчими повноваженнями та повинні бути незаінтересовані врезультатах справи.
2. Особи, які мають таобстоюють власні інтереси: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий,цивільний позивач, цивільний відповідач.
3. Особи, які захищаютьта представляють інтереси інших осіб: захисник, представник потерпілого,цивільного позивача та цивільного відповідача, законний представникнеповнолітнього.
4. Особи, які сприяютькримінальному судочинству і здійсненню правосуддя: свідок, поняті, перекладач,спеціаліст, експерт, секретар судового засідання та ін. Ці учасникикримінального процесу сприяють кримінальному судочинству за допомогою виконаннязавдань, покладених на них законом.
Учасники процесухарактеризуються тим, що вони: а) беруть участь у справі на підставах і впорядку, передбачених кримінально-процесуальним законом за умови, що немаєобставин, за яких закон виключає можливість їх участі у справі; б) маютьвизначені права та обов'язки (закон визначає порядок їх реалізації); в) діють укримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов'язків увстановленому порядку; г) вступають у процесуальні правовідносини; д) несутьвідповідальність за невиконання своїх обов'язків або порушення прав іншихучасників.
Найбільш чіткоюпідставою, що дозволяє охопити єдиною класифікацією всіх суб'єктівкримінального процесу, є функціональний критерій, тобто вказівка на здійсненняособою тієї чи іншої процесуальної функції. На підставі функціональногокритерію всіх суб'єктів процесу можна підрозділити на наступні групи: 1. особий органи, що здійснюють функцію обвинувачення по кримінальній справі(кримінальне переслідування); 2. суб'єкти, що здійснюють функцію захисту відобвинувачення; 3. особи (органи), що вирішують питання права і справу по суті;4. суб'єкти, що здійснюють функції підтримки цивільного позову і захисту віднього; 5. суб'єкти, що сприяють здійсненню задач кримінального судочинства.
По-друге, розглянемостатус потерпілого в кримінальному процесі.
У теорії радянськогокримінального процесу заперечувалася наявність у потерпілого самостійноїпроцесуальної функції. Вважалося, що потерпілий лише примикає до сторониобвинувачення і самостійної участі в справі не приймає і не повинен взагаліприймати. Позицією, дуже розповсюдженою і в даний час, є також і така:потерпілий виконує функцію захисту своїх, порушеним злочином прав і законнихінтересів. КПК в основному випливає саме цієї позиції, тому що не відмовляєпотерпілому у наданні процесуальних прав, але обмежує можливість підтримки їмобвинувачення лише справами приватного обвинувачення.
Слід зазначити, щокримінальна справа порушується в зв'язку із вчиненням злочину. Розрізняютьпорушення кримінальної справи щодо особи і за фактом вчиненого злочину.Практика свідчить, що більшість кримінальних справ порушується за фактомвчиненого злочину, коли відомо лише про факт злочину (крадіжка з квартири,заподіяння тяжких тілесних ушкоджень), але про те, хто його вчинив, відомостейв матеріалах, які надійшли, немає. Тоді кримінальна справа порушується зафактом. Майже про всі злочини, коли про них стає відомо органам дізнання,слідчому, прокурору, і суду, справи порушуються незалежно від волі потерпілого.Це — справи публічного обвинувачення. Але є ще справи, що порушуються лише занаявності скарги потерпілого, де висловлюються прохання порушити кримінальнусправу. Це — справи приватного та приватно-публічного обвинувачення (ст. 27 КПКУкраїни).
Причому у ст. 27 УПК пропритягнення до кримінальної відповідальності не інакше як за скаргоюпотерпілого, наголошується, що справи про злочини, передбачені частиною 1 статті152 Кримінального кодексу України, порушуються не інакше як за скаргоюпотерпілого, але закривати їх за примиренням потерпілого з обвинуваченим,підсудним не можна. Якщо справа про будь-який із зазначених у частині 1 цієїстатті злочинів має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках,коли потерпілий у такій справі чи в справі про злочин, зазначений у частині 2 цієїстатті, через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з іншихпричин не може захистити свої законні інтереси, прокурор порушує справу і привідсутності скарги потерпілого.[19]
Як ми бачимо, законвказує саме на нездатність потерпілого захищати свої права і законні інтереси інічого не говорить про нездатність самостійно підтримувати обвинувачення. Востаннє десятиліття неодноразово багатьма вченими і практичним працівникамипропонувалося підсилити роль, активність потерпілого по кримінальній справі, і,головне, надати права обвинувача по кримінальній справі потерпілого, у томучислі чітко відбити в законі його статус як приватного обвинувача.
Отже, можна визначити,що: 1. потерпілий є суб'єктом у кримінальному процесі на стороні обвинуваченняі виконує функцію приватного обвинувачення; 2. потерпілий є приватнимобвинувачем по всіх кримінальних справах, по справах приватного обвинувачення — самостійно чи за допомогою представника, по інших справах — поряд з державнимобвинувачем; 3. здійснюючи обвинувачення по кримінальній справі, потерпілийпереслідує не суспільний (публічний), а свій особистий, приватний інтерес, щовиражається в необхідності відновлення всіх його прав, порушених злочином; 4.потерпілий як сторона в процесі повинен бути наділений комплексом прав,необхідним для його рівноправної участі у змагальному процесі і не тільки всудовому розгляді, але і на всіх інших етапах кримінального судочинства.
По-третє, слід визначити,що найбільш важливим для забезпечення диспозитивності в кримінальному процесі єрозвиток принципів змагальності і рівноправності сторін. При цьому особливонеобхідно правильно визначити місце суду в процесі. Необґрунтоване посиленняролі суду у доказуванні може паралізувати змагальність, ініціативу сторін. Зіншого боку, повне відсторонення суду від процесу доказування, може привести дотого, що принцип рівноправності перетвориться у свою протилежність, коли в тієїчи іншої сторони (приміром, у потерпілого) можливості в доказуванні(матеріальні, організаційні й ін.) виявляться істотно меншими, чим у сторонипротилежної, а суд, звільнений від обов'язків сприяти сторонам у пошукудоказів, нічого не буде починати в допомогу цієї особі. Змагальність ірівноправність сторін можуть бути забезпечені лише при правильному балансіповноважень суду і сторін, забезпеченні умов для рівноправної участі сторін удоведенні.
По-четверте, слідвідзначити, що спрощення форм кримінального судочинства є проявом принципудиспозитивності. Теорія і практика кримінального процесу знає різноманітніформи спрощених проваджень по кримінальних справах. Вони можуть називатисяпо-різному — спрощеними, прискореними, сумарними, скороченими і т.д., однаксуть їх від цього не міняється. Дуже важливо правильно визначити які з цих формможуть бути адекватно сприйняті українським кримінальним процесом. Це дозволитьнасамперед реалізувати конституційну норму про приступність правосуддя дляпотерпілих.
Як представляється, длятого, щоб спростити кримінальне судочинство, але не в інтересах держави, а вінтересах особистості, не потрібно вводити в процес угоди про визнання провини,потрібно розширити можливості для примирення сторін, особливо з огляду наширокі можливості для найшвидшої компенсації заподіяного потерпілому шкоди вцих випадках. Інститут примирення сторін відповідає цим вимогам і повинен бутирозширений у рамках українського кримінального процесу.
Представляєтьсянеобхідним цілком підтримати вже існуючий у діючому кримінально-процесуальномузаконодавстві варіант спрощення кримінального процесу по справах про нетяжкізлочини.
Введення спрощеного іприскореного порядку кримінального судочинства з урахуванням тяжкості злочину іскладності з'ясування його обставин поряд з існуванням більш складніших форм,якими є дізнання і досудове слідство, є значним кроком уперед у напряміраціоналізації кримінального процесу. Адже це дозволило значно підвищитиефективність судового правозастосування, завдяки наближенню покарання домоменту вчинення злочину, розвантажити слідчий апарат і зосередити зусилляслідчих на розкритті та розслідуванні більш складних і суспільне небезпечнихдіянь. Крім того, значне скорочення викликів громадян для участі в слідчих діях(в тому числі як понятих) веде до зниження витрат робочого часу, що є особливоістотним у сфері матеріального виробництва.
І ще один шлях спрощеннякримінального процесу — розширення кола справ приватного обвинувачення, що, нанашу думку, у даний час занадто вузький.
Гарантії реалізаціїпринципу диспозитивності в кримінальному процесі проявляються у тому, щообвинувачений вправі відмовитися від захисника, обвинувачений вправі запроситияк захисника не лише адвоката, а й близького родича, свого опікуна чипіклувальника, тобто обвинувачений має право вибору. Також, відповідно до ст.263 КПК підсудний вправі давати показання в кожний момент судового слідства абовідмовитися їх давати, а також відповідати на запитання Диспозитивністьвбачається і в тому, що подача касаційної або апеляційної скарги призупиняєвиконання вироку незалежно від того, чи внесе прокурор подання. Таким чином,позиція засудженого, потерпілого та інших учасників процесу впливає на рух справи,іноді припиняючи його.
Розширення діапазонудиспозитивності в кримінальному судочинстві відбувається за рахунок збільшенняпідстав для звільнення від кримінальної відповідальності, передбачених нетільки в КПК, а й у Загальній та Особливій частинах КК.
Зокрема, крім названихвище випадків, у КК передбачено звільнення від кримінальної відповідальності вразі: добровільної відмови особи при незакінченому злочині (ст. 17);добровільної відмови співучасників (ст. 31); добровільного повідомленнягромадянином України про свій зв’язок з іноземною державою, іноземноюорганізацією або їх представниками (ч. 2 ст. 111); добровільного повідомленняіноземцем або особою без громадянства про вчинене шпигунство (ч. 2 ст. 114);здійснення керівником підприємства, установи або організації виплати заробітноїплати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам допритягнення його до кримінальної відповідальності (ч. 3 ст. 175); сплати особоюподатків, зборів (обов’язкових платежів), а також відшкодування шкоди, завданоїдержаві їх несвоєчасною сплатою, до притягнення її до кримінальноївідповідальності (ч. 4 ст. 212); добровільної заяви про створення злочинноїорганізації або участь у ній (ч. 2 ст. 255); добровільного повідомлення протерористичну групу чи терористичну організацію (ч. 5 ст. 258); добровільногоповідомлення про незаконне воєнізоване чи збройне формування (ч. 6 ст. 260);добровільної здачі зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибуховихпристроїв (ч. 3 ст. 263); добровільної заяви про незаконне заволодіннятранспортним засобом (ч. 4 ст. 289); добровільної здачі наркотичних засобів,психотропних речовин або їх аналогів (ч. 4 ст. 307); добровільного лікуваннявід наркоманії (ч. 4 ст. 309); добровільної здачі прекурсорів (ч. 4 ст. 311);добровільної заяви про давання або вимагання хабара (ч. 3 ст. 369). Особа можебути звільнена від кримінальної відповідальності за військовий злочин іззастосуванням до неї заходів, передбачених «Дисциплінарним статутом ЗбройнихСил України» (ч. 4 ст. 401 КК).
Згідно зі ст. 44 ККпорядок звільнення від кримінальної відповідальності у перелічених випадкахвстановлюється законом. На жаль, у КПК поки що не передбачений такий порядок,що є серйозною перепоною у правозастосуванні; зокрема, у зазначених в Особливійчастині КК випадках це обмежує диспозитивні начала на користь публічних.
Виявом диспозитивності євизнання правомірним вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересамособою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участьв організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чирозкриття злочинної діяльності (ч. 1 ст. 43 КК). Але тут наявні й публічнізасади, оскільки відповідно до ч. 2 цієї статті справа не завжди може бутизакрита при вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину. На жаль, положеннямиКПК не врегламентовано порядок звільнення в таких випадках особи відкримінальної відповідальності, що є серйозною проблемою при правозастосуванні.[20]
Розширення діапазонудиспозитивності в кримінальному судочинстві України відбулося за рахунокзапровадження правила про те, що закриття кримінальної справи за будь-якоюнереабілітуючою обставиною відбувається лише за результатами судового розглядусправи, що ліквідувало інститут визнання особи винною позасудовими органамивлади.
Диспозитивність укримінальному процесі виявляється і в тому, що під час розгляду судомцивільного позову мають застосовуватися деякі правила цивільного процесу, якщоінше не передбачене положеннями КПК. У межах кримінально-процесуальноїпроцедури можливі: відмова від позову або його визнання, які мають тягтизакриття провадження за позовом під час розгляду судом кримінальної справи;перенесення розгляду позову в суд, що діє в порядку цивільного судочинства;мирова угода сторін. У випадках, коли арешт на майно накладено з метоюзабезпечення цивільного позову, обвинувачений вправі визначити, яке саме майнопідлягає арешту в межах суми заявленого позову. В цьому також знаходитьвтілення принцип диспозитивності.
Таким чином, ідеядиспозитивності лежить в основі й таких процесуальних гарантій обвинуваченого,як вибір: між розглядом кримінальної справи суддею одноособово чи колегієюсуддів; між проведенням чи не проведенням судового слідства залежно відвизнання чи заперечення вини підсудним.
Зазначена ідея висловленаі в концепції впровадження поновлюючого правосуддя замість караючого — новаконцепція, яка виникла на Заході порівняно недавно, могла б бути адаптована доумов України, і це б значно посилило засади диспозитивності в кримінальномупроцесі.
Висновки
Принципи кримінальногопроцесу – це світоглядні ідеї максимально високого ступеня спільності вкримінальному процесі, що детермінують кримінального-процесуальну діяльність івиникають у ході її правовідносин, вільно виявляються в правових нормах.Принципи кримінального процесу виражають: сутність норм і правил поведінки,санкціонованих державою та регламентуючих провадження по кримінальних справах;тісний зв'язок з правовою системою суспільства, за допомогою якої впливають накримінально-процесуальні відносини; основні правила кримінального-процесуальноїдіяльності, опосередковані правовими нормами.
Диспозитивність сьогодніне може бути принципом через відсутність об'єктивних передумов, оскількипублічні інтереси, що закріплені у нормах кримінального процесу України,обмежують ці тенденції у кримінальному судочинстві, подібно тому, як диспозитивніінтереси, що закріплені у нормах цивільного процесу України, обмежуютьрозширення меж публічності в цивільному процесі. Реалізація диспозитивності тапринципу публічності це єдиний процес, спрямований на вирішення задачкримінального процесу. Чітке позначення меж дії принципу публічності ідиспозитивності у кримінально-процесуальному законодавстві забезпечуєвідсутність протиріч між ними у кримінальному процесі України.
Диспозитивність в силуякого його учасники (сторони), що відстоюють у справі свій особистий інтерес,мають право розпоряджатися: предметом кримінального процесу (обвинуваченням);матеріальним правом при провадженні по цивільному позову у кримінальній справі;процесуальними правами, реалізація яких значно впливає на провадження по кримінальнійсправі. Характерні риси диспозитивності: активність дії залежить відволевиявлення учасників (сторін) кримінального провадження і пов'язана знаданням доказів та розпорядженням предметом цивільного позову у кримінальномупровадженні; ініціативність дії пов'язана з розпорядженням предметомкримінального процесу.
Диспозитивность якзагальноправове явищє, регламентоване конституційними, цивільно-процесуальними,кримінально-процесуальними нормами, що виконує праворегулюючу функцію.
Суб'єктами диспозитивностіу кримінальному процесі можуть бути учасники (сторони) кримінального процесу(фізичні або юридичні особи), які відстоюють у справі свій особистий(приватний) інтерес: зі сторони обвинувачення – постраждалий, потерпілий,цивільний позивач та їх представники; зі сторони захисту – підозрюваний,обвинувачений, підсудний, їх захисники та законні представники, а також,цивільний відповідач та його представник. Виключенням є прокурор, який відстоюєу справі державний інтерес і має право відмовитись від підтримки державногообвинувачення у суді, що викликає, за відмовою потерпілого від продовженняобвинувачення особисто, закриття кримінального переслідування.
При провадженні посправах приватного обвинувачення виникає необхідність процесуального визначенняправового статусу особи, яка надає скаргу. Тому до проекту нового КПК Українислід внести норму, регулюючу підстави та порядок визначення особи постраждалою,тобто: особа (фізична або юридична), яка звернулась до суду із скаргою проскоєний злочин, визначається постраждалою з моменту реєстрації в суді такоїскарги. Права і обов'язки такої особи повинні бути роз'яснені їй, про щоробиться відмітка у відповідному реєстровому документі.
Списоквикористаної літератури
1. Конституція України: прийнята нап’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України,1996. – С. 4.
2. Кримінально-процесуальний кодексУкраїни. — К., 2001.
3. Ковтун Г.И. Состязательность и поискистины // Российская юстиция. — 1997. — № 7.
4. Кримінально-процесуальний кодексУкраїни. Науково-практичний коментар. За загальною редакцією В.Т. Маляренка,В.Г. Гончаренка. – К.: ФОРУМ, 2003. – 938 с.
5. Лобойко Л.М. Поняття принципудиспозитивності в кримінальному процесі // Вісник Академії правових наук України.– 2003. – № 4 (35). – С. 218-228.
6. Маляренко В. Про публічність ідиспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // ЮридичнаУкраїна. -2004. — №5. — C. 4-16.
7. Маляренко В.Змагальність сторін укримінальному судочинстві // Вісник прокуратури. -2003. — №1. — C. 15-21.
8. Маляренко В.Т. Про публічність ідиспозитивність у кримінальному судочинстві України // Вісник Верховного СудуУкраїни. – 2004. — № 7(47).
9. Мизулина Е.Б. Уголовный процесс:концепция самоограничения государства. — Тарту, 1991.
10. Михеєнко М.М., Молдован В.В., ШибікоВ.П. Кримінально-процесуальне право. К., 1997.
11. Науково-практичний коментар доКримінально-процесуального кодексу України / Під ред. В.М.Тертишника. — К,2002. — С. 102-103.
12. Нор В. Публічність і диспозитивністьу кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії //Закон і бізнес. — 2004, № 47-48. — С 7.
13. Порівняльне судове право. /М.М.Михеєнко, В.В.Молдован, Л.К.Радзієвська. — К, 1993. — С. 163.
14. Скакун О.Ф. Теория государства иправа. Учебник. – X.: Консум, Ун-т внутр дел. — 2000. – С. 204-205.
15. Судебная власть: Проспект. — М.,2003. — С. 285.
16. Харитонова О. Поняття і ознакипублічних правовідносин // Вісник Академії правових наук України. — 2002. — №1(28). — С. 40).
17. Чучукало О.Вплив змагальності ідиспозитивності на криміналістичне забезпечення судового слідства // ПравоУкраїни. -2003. — №5. — C. 71-75.
18. Шишкін В. Диспозитивність – принципсудочинства. // Право України. – 1999. — №6. – С. 10-15.
19. Юридическая энциклопедия. — М., 2001.- С. 920.
20. Юридична енциклопедія — Т. 5. — К.,2003. — С. 197-199.