ДЕРЖАВНАМИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ
АКАДЕМІЯМИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ
Кафедрацивільно – правових дисциплін
КУРСОВАРОБОТА
Здисципліни
«Цивільнеправо України»
Натему
«Праводержавної власності»
Дніпропетровськ2007р.
ПЛАН
Вступ
1. Загальні положення про праводержавної власності
1.1 Поняття та форми права власностів цивільному законодавстві
1.2. Суб’єкти права державноївласності
1.3. Об’єкти права державної власності
1.4. Управління державним майном
2. Підстави виникнення правадержавної власності
3. Правовий режим майна
3.1 Поняття та зміст правового режимумайна
3.2 Основні форми здійснення правадержавної власності
Висновок
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Відразу післярозпаду СРСР на пострадянському просторі створилось царство беззаконня табезладу, і незалежна Україна не стала винятком. Зміна влади, законодавчий хаос,розкол зв’язків, що створювались десятиріччями між підприємствами – всеперетворювало ситуацію в країні на велике болото, у воді якого легко булоловити рибу махінаторам різного масштабу та походження. З економікою взагалібуло найважче – мета визначалась словами «жити добре, як на Заході». Головнебагатство української економіки-металургія та хімічна промисловість сталимішенню коршаків з усього світу. Ринкова безграмотність директорів найбільшихпідприємств дозволяла розтаскувати українські ресурси куди тільки можна було.
Ці слова генераладержбезпеки України Олександра Нездолі з його досьє, свідчать про реальний станречей, який існував в Україні за часів утворення нашої держави, а також про те,що власність як державна, так і приватна, знаходились в хаотичному русі відодних осіб до інших. Така ситуація потребувала правової регламентації відносин,що складались в сфері володіння, користування і розпорядження майном. Тому вже7 лютого 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон “Про власність”, а 17червня 1992 року Постановою Верховної Ради України “Про право власності наокремі види майна” був затверджений Перелік майна, що не може перебувати увласності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичнихосіб інших держав на території України. Я почав свою курсову роботу з цитати,яка розказує що було насправді для того, щоб показати, які передумови були дляправової регламентації права державної власності, для чого її треба булозахищати і чи необхідно було захистити майно держави від злочинних посяганьгромадян та інших осіб, які хотіли скористатись ситуацією і забрати у себе жчастку державної власності.
Але те, щоВерховна Рада вчасно зреагувала і видала нормативний акт, що захищав державнувласність, не дуже й допомогло. Численні процеси з передачі державного майна увласність іноземним громадянам та юридичним особам, що супроводжувались вУкраїні протягом часів незалежності, не виражали інтересів всього народу, якийє суб’єктом права власності (це положення закріплено в статті 13 КонституціїУкраїни). Під приводом заохочення іноземних інвестицій в економіку держави,окремі особи використовували національні багатства для власної наживи, невраховуючи при цьому інтереси держави. Вже згадуваний мною вище ОлександрНездоля згадує, що навіть скасовувались підприємства, які діяли в інтересахдержави, їм приписувався ярлик монополізаторів, їх діяльність не влаштовувалаолігархів. Звичайно, що вислови цієї людини – це тільки окремі роздуми щодоконкретної ситуації, яка реально існувала в Україні. Але право неможливе безврахування історичної думки, об’єктивної і реальної.
Ще один прикладтого, як олігархи забирали частку державного майна це “Криворіжсталь”, один знайбільш могутніх заводів України, який донедавна залишався в приватнійвласності декількох осіб. Але проведений відкритий аукціон за часів прем’єрстваЮ. В. Тимошенко повернув державі це велике та економічно важливе підприємство. Зараз,в 2007 році за даними ЗМІ, держава далі проводить політику роздержавленнядеяких галузей економіки. Наприклад, Фонд державного майна України збираєтьсяпровести приватизацію Обленерго, продавши до 26% акцій 10 об’єктів державноївласності.
Досліджуючи різніпитання я використовую, перш за все, метод аналізу, який полягає у виокремленнінеобхідної тематики, її опрацюванні, детальному розгляді та виділенні проблем,недоліків та позитивних моментів. Далі, звичайно, користуюсь системним методом,який допомагає узагальнити досліджене, скласти все в узгоджену систему таутворити таким чином єдину цілісну картину. Важливим та корисним методом єпорівняльно-правовий, за допомогою якого я співставляю законодавство України таінших держав у необхідній сфері, виявляючи таким чином подібне та відмінне,аналізуючи закордонний досвід. І, звичайно, не можливо обійтися без такихметодів як логічний та формально-догматичний, які забезпечують дотриманняпричинно-наслідкових зв’язків та необхідних правових конструкцій
Мета моєїкурсової роботи полягає у тому, щоб розкрити поняття державної власності,суб’єкти, які мають право володіти, користуватись та розпоряджатись нею, об’єкти,що до неї входять; визначити підстави виникнення права держаної власності;розкрити зміст основних форм здійснення права державної власності (такі якправо повного господарського відання і право оперативного управління);визначити, у чому полягає зміст інституту права повного господарського віданняі права оперативного управління; визначити відмінність права власності відправового режиму майна державних підприємств та установ. І я спробую відповістина всі поставлені перед моєю роботою питання.
1. Загальніположення про право державної власності
1.1 Поняття таформи права власності в цивільному законодавстві
Я вважаю, щовиконання цієї роботи необхідно почати з визначення поняття власності. Отже, зачастиною 1 статті 2 Закону України “Про власність” зазначається, що “правовласності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користуванняі розпорядження майном”. Так як тема курсової роботи – це безпосередньо праводержавної власності, то в цьому ж Законі дається визначення, що є державнавласність в Україні. За статтею 31 Закону України “Про власність” – “додержавної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська)власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальнавласність)”. В Цивільному Кодексі в ст. 326 зазначається, що у державнійвласності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Алев Законі “Про власність” дано загальне визначення терміну “право власності”,яке має свої особливості в різних галузях права. Наприклад, КонституціяУкраїни, Цивільний, Господарський Кодекси і деякі вчені-цивілісти (з огляду нанаукову літературу) дещо по-різному висвітлюють питання права власності та їїформ на сучасному етапі розвитку нашої держави. [Проблемними серед правознавцівє питання: чи існує сьогодні поняття форми права власності; чи є взаємозв’язокміж поняттями права власності і формами права власності; і, взагалі, чидоцільно вживати термін “форма права власності”].[1]
Щодо Конституції,то проаналізувавши положення статей 13 та 142 можна зробити висновок, щоОсновний Закон нашої держави наводить такі різновиди права власності: правовласності Українського народу; право державної власності; право власності АРКрим; право комунальної власності як власності територіальних громад. Тобто вКонституції закріплені базові положення правової демократичної держави, яказахищає всі форми власності і визначає, що належить до державної власності.
Цивільний Кодекс(ЦК) України не містить поділу права власності на види чи форми, але, як і вКонституції, ЦК передбачає: право власності Українського народу, правоприватної власності, право державної власності та право комунальної власності.У ЦК України дається відмінне від Закону України “Про власність” поняття самевласності. У ч. 1 ст. 316 зазначається, що “правом власності є право особи наріч (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежновід волі інших осіб”.
ЩодоГосподарського Кодексу (ГК) України, то він передбачає те саме, що і ЦК, тобтоправо власності Українського народу, право приватної власності, право державноївласності та право комунальної власності. Але відмінним ГК від Конституції таЦК є визначення самого поняття власності. Стаття 134 ГК називає право власностіосновним речовим правом у сфері господарювання, і в ч. 1 цієї статті зазначає,що “суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основіправа власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб’єктамиволодіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числімає право надати майно іншим суб’єктам для використання його на правівласності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, абона основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом”.
Отже,у цьому разі критерієм поділу є суб’єктний склад відносин власності, а не формиправа власності. І Конституція, і ЦК України поділяють право власності заналежністю майна спеціальному суб’єкту права власності, тобто законодавствовзагалі не застосовує такої категорії, як форма права власності.
Такожнеобхідно визначити, який зміст мають поняття “власність” та “право власності”.Науковці сперечаються з цього приводу, тому що неможливо точно сказати, до якоїнауки відносяться дані поняття: чи до юридичної, чи до економічної (адже векономічній теорії поняття власності є однією з центральних категорій). Все жтаки більшість науковців стверджує, що “власність” визначає економічний зміст,тобто це категорія економічна, а “право власності” – юридичний, тобто цеправова категорія, що визначає належність певного майна особі як власникові.Зміст же права власності становлять належні власникові повноваження зволодіння, користування та розпорядження.
Аякий же взаємозв’язок існує між поняттями права власності і формами прававласності? Чи правильним буде вживати словосполучення форма права власностівзагалі? Так, доктор юридичних наук, професор Я. Шевченко підкреслює, що [правоприватної власності є головною правовою формою насамперед індивідуальногопривласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. А відповідно до ст. 116Конституції України, Кабінет Міністрів забезпечує рівні умови розвитку всіхформ власності].[2] Отже можна зробитивисновок: так як ЦК не наводить поняття форми власності, то це не правовакатегорія, а економічна, і не може йтися про систему права власності, якаскладається з таких його форм, як приватна, колективна, державна і комунальна.З огляду на це, недоцільним є збереження права колективної власності якневизначеного суперечливого поняття. Так як цивільне право дає можливістьсуб’єктам врегульовувати свої відносини на власний розсуд (диспозитивністьметоду цивільного права), якщо це не суперечить основним засадам законодавства,суті відносин або якщо інше не передбачено законом, колективні підприємствапродовжують діяти без зміни форми власності. Тобто спостерігається певнийпарадокс – в Україні діє безліч підприємств колективної форми власності, але їхзгідно з вимогами закону не повинно бути, тому що законодавець не визнає такоїформи права власності (приміром Конституція України, або ЦК України). ХочаЗакон України “Про власність” присвячує цілий розділ (IV) праву колективноївласності, а ГК України – Главу 10 підприємствам колективної власності.
Отже,підсумовуючи викладене, можна підтвердити факт існування в Україні таких формвласності: приватної, державної, комунальної та власності юридичних осіб(колективної). Не можна сказати, що якась з них істотно переважає, алеконкуренція відбувається між державною та приватною власністю. [Свідомозміщуються акценти – природність приватної власності для ринково-демократичногосуспільства трактується як необхідність негайної передачі державного майна вприватні руки. З цього приводу слід вказати на відсутність будь-якої вагомоїаргументації стосовно неефективності державної власності. Настирлива пропагандапереваг приватного господарювання і необхідності повного роздержавленняскеровується інтересами тих, хто бажає задешево отримати в своє розпорядженнявиробничий потенціал, створений працею цілих поколінь][3].Далі, із всіх зазначених форм власності, я глибше розгляну саме право державноївласності.
1.2Суб’єкти права державної власності
Власність– це певні матеріальні блага, які мають комусь належати. Що ж до державноївласності, то у неї є свої суб’єкти, які мають право володіти, користуватись тарозпоряджатись цією власністю. Отже, в ст. 32 Закону України “Про власність”визначається, що [суб’єктом права загальнодержавної (республіканської)власності є держава в особі Верховної Ради України; суб’єктами правакомунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних,районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів; суб’єктами правадержавної власності на землю виступають: Верховна Рада України — на землізагальнодержавної власності України, Верховна Рада Республіки Крим — наземлі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавноївласності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народнихдепутатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель, щоперебувають в загальнодержавній власності].[4]
Суб’єкти прававласності вправі реалізувати своє суб’єктивне право та суб’єктивний обов’язоквідповідно до принципу, згідно з яким вони вправі без обмежень здійснюватигосподарську діяльність, котра не суперечить чинному законодавству. [На етапівпровадження регуляторної політики в сферу господарювання правовий статускожного з суб’єктів права власності якісно змінився. Особливо значні змінисталися в регуляторно-правовому статусі держави та органів місцевогосамоврядування. Вони зумовлені об’єктивними процесами поступового набранняУкраїною статусу правової держави та громадянського суспільства, а такожпроведення реформи в сфері господарювання, змістом якої є послаблення втручаннядержавних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових,адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвиткупідприємництва, запровадження нових підходів до державного регулюваннягосподарської діяльності]. [5] Тобто видно, що держававтрачає свої позиції у сфері управління державною власністю і управліннямсферою господарювання.
Аналізуючи ст. 13Конституції України, можна дійти висновку, що суб’єктом права власностівизнається Український народ. Підставою такого висновку стало текстуальнеформулювання такого положення: “Земля, її надра, атмосферне повітря, водні таінші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природніресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони єоб’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народуправа власника здійснюють органи державної влади та органи місцевогосамоврядування в межах, визначених цією Конституцією”. Таким чином,встановлений Основним Законом нашої держави порядок здійснення прав власникавід імені Українського народу стосується лише перелічених об’єктів. Також чітконе визначено чи є Автономна Республіка Крим суб’єктом права державноївласності, адже в ст. 138 Конституції України зазначається, що до відання АРКналежить управління майном, що належить Автономній Республіці Крим. Але,наприклад, в Законі України “Про приватизацію державного майна” майно, якеналежить АРК, приватизується як державне. Але є певні сумніви у правомірностівизнання власності АРК державною, тому що АРК не є державою, хоча і єреспублікою, має певний обсяг автономії в межах України. Отже, виходячи зположень Конституції України, можна визнати, що суб’єктом права державноївласності є держава, утворена Українським народом (окрім виключної власностінароду).
Так як згідно зЗаконом України “Про власність” до державної належить ще і комунальна власність, тосуб’єктами права комунальної власності можна вважатиадміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських,селищних, сільських рад народних депутатів. Але за Конституцією Українисуб’єктами права комунальної власності, відокремленої від державної, сталитериторіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утвореніними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальнійвласності.
1.3 Об’єкти правадержавної власності
Такяк є суб’єкти права власності, то мають бути і об’єкти (відповідно до теоріїправа у будь-яких відносинах, що стосується їх структури, мають бути присутнісуб’єкти, об’єкти, зміст правовідносин (суб’єктивні права та юридичніобов’язки)). Загальновизнаним теорією права суб’єктом будь-яких правовідносин єматеріальні та нематеріальні блага (речі, дії, результати дій, особистінемайнові блага), з приводу яких виникли правовідносини, на використання абоохорону яких спрямовані взаємні суб’єктивні права та юридичні обов’язки.
Відповіднодо ст. 34 Закону України “Про власність” загальнодержавну (республіканську)власність становлять: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної РадиУкраїни та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органівдержавної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдинаенергетична система; системи транспорту загального користування, зв’язку таінформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; коштиреспубліканського бюджету; республіканський національний банк, інші державніреспубліканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси;республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніхспеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єктисоціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основусуверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток; іншемайно, передане у власність України іншими державами, а також юридичнимиособами і громадянами. З цього переліку можна виділити дві категорії майнадержавної власності:
а)майно, яке взагалі не може перебувати у власності окремих осіб права власності,тобто таке майно, яким мають право користуватись, володіти та розпоряджатисьвиключно суб’єкти права державної власності (наприклад, оборонні об’єкти,Національний банк України);
б) майно,яке в принципі може бути у власності інших суб’єктів, але за своїмфункціональним призначенням має забезпечувати загальнодержавні інтереси(приміром майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів: наприклад,кошти, що виділяються державою Академії митної служби України, покликані назабезпечення матеріально-технічнічної бази цього державного навчальногозакладу, але майно, яке Академія купляє за державні кошти є власністю самецього навчального закладу).
Державноювласністю також визнається майно, що забезпечує діяльність Президента України,Кабінету Міністрів України та утворюваних ними органів. Це положення має дужеважливе значення, тому що ці посади є виборними і одні й ті самі особи небудуть перебувати на посадах все життя, будуть інші особи, що прийдуть їм назміну. Отже, майно, яким користується, володіє та розпоряджається Президент,члени Кабінету Міністрів, є власністю держави, а не окремих осіб, які займаютьзазначені посади на період, визначений Конституцією та Законами України.
Отже,у державній власності юридично може бути будь-яке майно, у тому числі й таке,що не може перебувати у власності інших суб’єктів. Зокрема, Постанова ВерховноїРади України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1992 рокузатверджує Перелік майна, що не може бути у власності громадян, громадських об’єднань,міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України.Таким майном є: зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка,ракетно-космічні комплекси, Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі видиракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для йоговиробництва, бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючіотруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначеннямлікаря), протиградні установки, державні еталони одиниць фізичних величин,спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації, електрошоковіпристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крімгазових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинамисльозоточивої та дратівної дії.
Такяк до державної власності в Україні належить і комунальна власність, тонеобхідно визначити об’єкти права власності адміністративно-територіальниходиниць. Відповідно до ст. 35 Закону України “Про власність” до об’єктів правакомунальної власності належить: майно, що забезпечує діяльність відповідних Раді утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд,об’єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти,культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майнопідприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку таінформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповіднимпідприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне длязабезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території; майно,передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальноїодиниці іншими суб’єктами права власності. Щодо останнього положення Закону, тов принципі його можна пояснити таким чином: бувають випадки, коли приватніпідриємці вирішують зайнятись благодійністю і передають у власність тієїадміністративно-територіальної одиниці, де проживають, певні кошти, які припередачі їх певним органам стають державною власністю (наприклад, підприємецьдає гроші для культурного розвитку його мікрорайону в міську раду); або у особина території її дільниці біля будинку стоїть монумент якогось письменника і вінпередає його у власність міста, в якому він проживає.
Перелікоб’єктів права комунальної власності встановлено не тільки в зазначеномуЗаконі, але і в Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21травня 1997 року, в якому, згідно із ст. 60 зазначається: [територіальнимгромадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальноївласності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти,землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числібанки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств,житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорониздоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права,рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти правакомунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження].[6]Але в цьому Законі є певні недоліки, тому що не містять критерії, яківизначають особливість комунальної власності, на відміну від Закону України “Провласність”.
Отже,ми бачимо, що до державної власності відносяться будь-які матеріальні речі (восновному це майно, установи, певні стратегічні об’єкти), які покликанізабезпечувати діяльність державних органів, забезпечувати економічний та соціально-культурнийрозвиток як всієї держави, так і окремих територій, і ці блага не мають бутивласністю інших осіб, суб’єктів права власності.
1.4 Управліннядержавним майном
Зазначенісуб’єкти права державної власності здійснюють належні їм повноваження,використовуючи особливий правовий інститут – управління. Згідно з ст. 1 ЗаконуУкраїни “Про управління об’єктами державної власності” від 21 вересня 2006 рокупід управлінням розуміється — [здійснення Кабінетом Міністрів України тауповноваженими ним органами, іншими суб’єктами, визначеними цим Законом,повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об’єктів, пов’язанихз володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначенихзаконодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб].[7]Отже таке управління здійснюють Кабінет Міністрів, територіальні громади тауповноважені ними органи. Отже, управління загальнодержавною та комунальноювласністю її суб’єкти здійснюють або самостійно, або через уповноважені нимидержавні органи. З метою підвищення ефективності використання державноївласності та оперативності прийняття управлінських рішень управлінські функціїщодо цієї власності делегуються уповноваженим органам.
Вумовах пошуку оптимальних варіантів управління загальнодержавною власністю уперіод становлення в Україні засад ринкової економіки коло уповноваженихдержавних органів зі здійснення функцій управління загальнодержавним майномдосить часто змінювалось].[8] Згідно з ст. 4 ЗаконуУкраїни “Про управління об’єктами державної власності” суб’єктами управлінняоб’єктами державної власності є: Кабінет Міністрів України; Фонд державногомайна України; міністерства та інші органи виконавчої влади; органи, якіздійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначенихокремими законами; державні господарські об’єднання, державні холдинговікомпанії, інші державні господарські організації; юридичні та фізичні особи,які виконують функції з управління корпоративними правами держави; Національнаакадемія наук України, галузеві академії наук.
Обсягповноважень щодо управління державним майном визначається в законодавчомупорядку. За законом України “Про власність” державні органи, уповноваженіуправляти державним майном, вирішують питання створення підприємств івизначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контрольза ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна таінші правомочності відповідно до законодавчих актів України.
ЩодоКабінету Міністрів, то його повноваження в сфері управління державною власністюзакріплені ще й в п. 5 ст. 116 Конституції України, а саме: Кабінет МіністрівУкраїни забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності і здійснюєуправління об’єктами державної власності. Звичайно, що це не повний перелікповноважень Кабінету Міністрів, але якщо зазначати повний перелік, то напевно іне вистачить обсягу курсової роботи. Але до основних належить: визначає органи,які здійснюють управління; встановлює порядок передачі майна суб’єктамуправління; призначає уповноважених осіб на виконання функцій з управління;визначає умови створення та діяльності господарських структур; стежить зароботою інших органів управління; забезпечує контроль за ефективністюуправління об’єктами державної власності.
Фонддержавного майна України – один з центральних органів, які здійнюють управліннядержавною власністю. Повноваження Фонду можна поділити на 3 категорії:повноваження щодо державних підприємств, установ і організацій; нерухомого таіншого окремого індивідуально визначеного державного майна; щодо корпоративнихправ держави. Основними повноваженнями Фонду є: виступ орендодавцем ціліснихмайнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурнихпідрозділів; здійснення контролю за використанням орендованих цілісних майновихкомплексів; виступ від імені держави засновником господарських організацій, достатутних фондів яких передається державне майно; прийняття рішення простворення, реорганізацію та ліквідацію підприємств і організацій, заснованих надержавній власності, що перебувають у його управлінні; погодження розміру платиза оренду державного майна за договорами оренди, укладеними підприємствами,військовими частинами Збройних Сил України та іншими військовими формуваннями;захист майнових прав держави на її території та за кордоном; здійснення формуванняі ведення Єдиного реєстру об’єктів державної власності; виступ розпорядникомЄдиного реєстру об’єктів державної власності; забезпечення передачі нерухомогомайна творчим спілкам та релігійним конфесіям; дозволяє здійснювати заставимайна державних підприємств, що перебувають у його управлінні; здійсненняконтролю за виконанням функцій з управління корпоративними правами державиуповноваженими органами управління та уповноваженими особами; здійсненняметодологічного забезпечення управління корпоративними правами держави;визначення критеріїв ефективності управління корпоративними правами держави;визначає вартість об’єктів державної власності. Фонд державного майна виконуєсвої повноваження самостійно, але деякі з них він має здійснювати за згодою КабінетуМіністрів, наприклад, передає певні функції управління об’єктами державноївласності, що знаходиться в його управлінні, іншим уповноваженим органам.
Деякимкорпораціям в Україні було делеговано функції з управління майном організацій іпідприємств, які засновані на загальнодержавній власності та входять до їхскладу, і такими, зокрема, є “Укрбуд”, “Украгропромбуд”, “Укртрансбуд”, тадеякі інші, зазначені Декретом Кабінету Міністрів України від19 лютого 1993року. Важливо зазначити, що міністерствам та іншим органам державної виконавчоївлади при здійсненні функцій управління забороняється пряме втручання вгосподарську діяльність підприємств, віднесених до загальнодержавної власності.
Взаконодавстві закріплена така цікава функція міністерств та інших центральнихорганів виконавчої влади, як управління майном у період до створенняакціонерних товариств і після їх створення. Зокрема, після створення такихакціонерних товариств до початку розміщення акцій уповноважені органи державноївиконавчої влади контролюють додержання статутів створених акціонернихтовариств та приймають разом з Фондом державного майна України (ФДМУ)відповідні рішення у зв’язу з їх порушенням, здійснюють контроль заефективністю використання і збереження майна акціонерних товариств. З початкурозміщення акцій акціонерних товариств виконання функцій щодо управлінняакціями, які перебувають у загальнодержавній власності, здійснює вустановленому порядку уповноважна особа, яку призначає ФДМУ за погодження звідповідним центральним органом виконавчої влади. Порядок здійсненняуповноваженими особами функцій щодо управління такими акціями визначає КабінетМіністрів.
Необхіднозазначити, що ФДМУ фактично не в змозі дати відповідь щодо покупців пакетуакцій, невиконання інвестиційних зобов’язань та особливих умоа приватизації,причин їх невиконання, кількості приватизованих об’єктів, повернутих додержавної власності у зв’язку з невиконанням інвестиційних зобов’язань. [Враховуючи,що держава продала за безцінь понад половину належного їй виробничогопотенціалу, плата надто висока. При оцінці даної ситуації необхідно виходити зтого, що інвестиційний клімат залежить не тільки від спеціального правовогорегулювання процесів приватизації, а не в останню чергу від економічного таполітичного клімату, від загального рівня господарського порядку в Україні.
Вищея вже зазначив, що суб’єкти управління державною власністю, зокрема ФДМУ,передають державне майно в оренду приватним особам та іншим суб’єктамвласності. Сьогодні значна частка державної власності передана в приватнекористування шляхом оренди. При цьому законодавчо встановлено, що орендна платанадходить безпосередньо до бюджету лише при оренді цілісних майновихкомплексів, яких не так вже й багато. Я розглянув судову справу зі спорів, пов’язанихіз застосуванням законодавства про оренду державного майна. Суть справи полягаєв тому, що закрите акціонерне товариство звернулось з позовом до Регіональноговідділення Фонду державного майна в м. Києві про продовження дії договоруоренди державного майна, строк дії договору закінчувався, а від відповідача ненадійшла заява про його припинення, тому договір вважається продовженим на тойсамий термін і на тих самих умовах, що передбачені договором, але відповідачпозов не визнав, посилаючись на те, що позивач був повідомлений про припиненнядії договору. В даній справі зазначений факт того, що Фонд державного майна тайого уповноважені органи неналежно виконують свої повноваження з управліннядержавною власністю, покладені на нього законом. В справі зазначається, щоРегіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву не довелоналежними засобами доказування факту направлення Закритому акціонерномутовариству заяви про припинення договору оренди. В процесі судового засіданнябуло встановлено, що згідно з ч. 2 ст. 12 Закону України Про оренду державногота комунального майна у разі відсутності заяви однієї зі сторін про припиненняабо зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення термінудії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самихумовах, які були передбачені договором.
ВЗаконі України “Про управління об’єктами державної власності” ст. 17встановлюється відповідальність за порушення законодавства з питань управлінняоб’єктами державної власності: за невиконання вимог законів України та іншихнормативно-правових актів з питань управління об’єктами державної власності довинних осіб застосовуються заходи адміністративної, дисциплінарної,цивільно-правової та кримінальної відповідальності згідно із законом. Отже, Регіональнийвідділ ФДМУ, зазначений в справі, може нести відповідальність на підставізакону.
Основоположніпринципи здійснення правомочностей щодо комунальної власності сформульовано вст. 143 Конституції України, згідно з якою територіальні громади села, селища,міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядуванняуправляють майном, що є у комунальній власності: утворюють, реорганізовують таліквідовують комунальні підприємства, організації та установи, а такожздійснюють контроль за їх діяльністю.
2. Підставивиникнення права державної власності
Державнавласність виникає різними способами (за юридичними підставами), значення яких єнеоднаковим. Далі я наведу різні способи виникнення права державної власності ідам їм характеристику.
1. Націоналізація– це примусове безоплатне вилучення засобів виробництва, що перебувають уприватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Націоналізація– це лише політико-економічний, а й юридичний акт, який знаходив оформлення увідповідних законодавчих актах. Цими актами були націоналізовані земля, їїнадра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транспорт та іншінайважливіші об’єкти. Закон України “Про власність”, Цивільний Кодекс України,не передбачають примусового безоплатного вилучення майна у громадян танедержавних юридичних осіб у державну власність (крім конфіскації майна яксанкціїї за правопорушення). В ст. 41 Конституції України прямо записано, щопримусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосованелише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку,встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їхвартості, а в умовах воєнного та надзвичайного стану – з наступнимвідшкодуванням їх вартості. Тобто в Україні встановлено конституційні гарантіїнеприпустимості безоплатного примусового вилучення об’єктів права власності.
2. Похіднимспособом виникнення права державної власності є угоди у сфері внутрішнього ізовнішнього товарообігу (оплатні і безоплатні). Вони забезпечують перехід удержавну власність матеріальних благ від інших власників (недержавнихпідприємств та організацій, окремих громадян). Укладення договорів міждержавними підприємствами фактично є засобом не збільшення державної власності,а лише перерозподілу матеріальних благ. Найпоширенішими є договори на закупівлюсільськогосподарської та іншої продукції у колективних сільськогосподарськихпідприємств (КСП), зовнішньоторговельні договори. Право державної власностівиникає також за рахунок подарованого окремими громадянами майна, успадкованогомайна, коштів від випуску лотерей, облігацій державної позики, цінних паперів.
3. Право державної власності виникаєтакож внаслідок застосування реквізиції та конфіскації, стягнення штрафів заправопорушення.
Реквізиція (ст. 353 ЦК) — це примусове вилучення державоюмайна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартостімайна. Можлива вона лише у випадках і порядку, встановлених законодавствомУкраїни; застосовується у період війни, стихійного лиха, масових епідемій тощо.У практиці трапляється досить рідко. У сучасних умовах застосовується особливийвид реквізиції майна, яке не може належати громадянам на праві власності, алепридбане за відсутності правопорушення. Так, відповідно до ст. 143 ЦК особам» уяких вилучено за постановами органів дізнання, попереднього слідства прокуратуриабо суду дорогоцінні метали і коштовні камені, що є валютними цінностями, уразі їх засудження без конфіскації майна або винесення виправдовувальноговироку чи закриття кримінальної справи вилучені цінності повертаються в натурічи відшкодовується їхня вартість. При застосуванні останнього варіанта якраз іматиме місце реквізиція.
Конфіскація (ст.354 ЦК) — цепримусове безоплатне вилучення державою майна в особи як санкція заправопорушення. Правопорушення, за які застосовується конфіскація, визначаютьсякримінальним, адміністративним, цивільним законодавством. Кримінальний КодексУкраїни передбачає застосування конфіскації за здійснення корисливих злочинів(розкрадання державного і громадського майна, крадіжку особистого майнагромадян, грабіж, розбій, шахрайство тощо), а також багатьох некорисливихзлочинів (державна зрада, шпигунство, посягання на життя державного діяча,посягання на життя представника іноземної держави та ін.). Відповідно до ст. 24Кодексу України про адміністративні правопорушення може застосовуватиськонфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктомадміністративного правопорушення (наприклад, при порушенні правил полювання,занятті забороненим промислом, незаконних операціях з іноземною валютою іплатіжними документами, порушенні митних правил); грошей, одержаних внаслідоквчинення адміністративного правопорушення. Поширеною є конфіскація предметів,які були безпосередніми об'єктами порушення митних правил, і предметів ізспеціально виявленими тайниками. Предмети, щодо яких винесено митними органамипостанову про конфіскацію, після закінчення строків на оскарження цієїпостанови конфіскуються, причому незалежно від того, чи є вони власністю особи,яка вчинила порушення митних правил, а також незалежно від того, встановлена цяособа чи ні (ст. 326 Митного Кодексу України).
Від конфіскації як міри кримінального покарання таконфіскації як міри адміністративного стягнення слід відрізняти випадкисудового обернення у доход держави об'єктів безпідставного збагачення (хабарів,прибутків від незаконної підприємницької діяльності тощо), повернення стягненняна майно боржника чи заподіювача шкоди тощо. Взагалі вважається, що існуюча вУкраїні законодавча конфіскаційна політика має бути переглянута і приведена увідповідність зі ст. 41 Конституції України, відповідно до якої конфіскаціямайна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі тапорядку, встановлених законом. У цивільному законодавстві, у статтях, яківстановлюють санкції у вигляді безоплатного стягнення майна у доход держави задопущене правопорушення, не застосовується термін «конфіскація».Проте, на мій погляд, можливість стягнення майна у доход держави при визнанніугоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, заправилами необхідно розглядати як цивільно-правову конфіскацію,
Кримінальним,адміністративним, цивільним законодавством, а також іншими галузямизаконодавства у багатьох випадках передбачається застосування доправопорушників штрафних санкцій у вигляді відповідних грошових сум… Пристягненні їх у доход держави також поповнюється державна власність. Тобто язробив висновок, що конфіскація застосовується і передбачається не тількиЦивільним Кодексом, але й іншими нормативно-правовими актами.
4.Однією зпідстав виникнення права державної власності є визнання майна безхазяйним. Так,відповідно до ст. 335 ЦК майно, яке не має власника або власник якогоневідомий, надходить у власність держави (безхазяйне майно, яке належалоколгоспному двору, ставало власністю колгоспу). Безхазяйне майно надходить у власністьдержави за рішенням виконавчого комітету районної, міської ради народнихдепутатів, ухваленим за заявою фінансового органу. Заява про визнання майнабезхазяйним може бути подана не раніше року після прийняття майна на обліквідповідним фінансовим органом або виконкомом селищної, сільської ради народнихдепутатів. Фактами, які свідчать про безхазяйність майна, можуть бути:неможливість виявити власника при вилученні у злочинців викраденого майна, вразі стихійного лиха, при втраті права на майно у зв'язку зі спливом позовноїдавності для його витребування тощо. Вказані наслідки не застосовуються, якщовласник відомий, адже з певних причин відсутній або визнаний безвісновідсутнім. Майно, визнане у встановленому порядку безхазяйним, зараховуєтьсябезпосередньо у державний бюджет (грошові, суш в українській або іноземнійвалюті, платіжні документи, облігації та ін.).
5. З додержанням правил ст. 337 ЦК увласність держави може перейти знахідка — майно, втрачене власником(володільцем) поза його волею і знайдене іншою особою. Громадянин, який знайшовзагублену річ, зобов'язаний негайно повідомити про це особу, що загубила,повернути їй знайдену річ або заявити про знахідку і здати річ до міліції чи довиконкому селищної, сільської ради народних депутатів, а коли річ знайдено вустанові, підприємстві або на транспорті, здати її адміністрації відповідноїорганізації. Адміністрація, не виявивши у двотижневий строк законноговолодільця, негайно повинна здати загублену річ міліції або виконкому. Органитранспорту зберігають і реалізують здані їм речі відповідно до чинних натранспорті правил. Міліція або виконком зберігають здані їм речі протягом 6місяців. Якщо за цей період власника не буде виявлено, речі переходять увласність держави. Для цього не потрібно спеціального судового чи іншогорішення.
6. Ще однією підставою набуття правадержавної власності за ст. 341 Цивільного Кодексу є набуття права власності набездоглядну домашню тварину. Ця стаття встановлює, що якщо протягом шестимісяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великоїрогатої худоби і протягом двох місяців – щодо інших домашніх тварин не будевиявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, правовласності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та вкористуванні. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була наутриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тваринапереходить у власність територіальної громади, на території якої її буловиявлено.
7.За ст.343 ЦК наступною підставою виникнення права державної власності є набуття прававласності на скарб. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способомгроші, валютні цінності, інші речі, власник яких невідомий або за закономвтратив на них право власності. У разі виявлення скарбу, що є пам’яткою історіїта культури, право власності на нього набуває держава. Особа, яка виявила такийскарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20% від йоговартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органовімісцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державномуорганові або органові місцевого самоврядування. Тобто виходячи із зазначеного,держава при будь-якому виявленні скарбу з землі право державної власностівиникає автоматично, так як одним з об’єктів права державної власності є земля.
Отже, я зробиввисновок, що державна власність може виникати в будь-який з первісних чипохідних способів, але у держави є підстави для набуття нею права власності втакі способи, в які це право не може виникнути в інших власників – фізичних абоюридичних осіб. Ще до того ж в Цивільному Кодексі в главі 24 – набуття прававласності – не всі підстави набуття права власності можуть бути застосовані додержави, як суб’єкта права власності.
3. Правовий режиммайна
3.1. Поняття тазміст правового режиму майна
У чинномузаконодавстві та спеціальній літературі досить часто зустрічається термін«правовий режим», який через невизначеність змісту та сфери застосування,по-суті, набув характеру універсального. Так, завдяки універсалізму термін«правовий режим», який був розроблений теорією господарського права та упервісному розумінні й значенні вживався лише щодо майна (його окремих видів)господарських органів та інших видів майна, що знайшло закріплення і взаконодавстві, згодом почав застосовуватися і щодо інших об'єктів — діяльності,території, тощо, правовий режим яких досліджується іншими галузями науки. Поняттята зміст правового режиму майна суб'єктів господарювання, відрізняється відправового режиму власності (об'єктів власності), і доказом цього є багатофакторів.
У науковійлітературі існують різні визначення поняття правового режиму майна суб'єктівгосподарювання. Так, на думку одних авторів, правовий режим майна господарськихорганів можна визначити, як встановлений в правових нормах порядок формуваннямайна і наділення ним господарських органів, а також порядок управління нимцими господарськими органами та іншими ланками економіки. [Спробу визначитипоняття правового режиму майна суб'єктів господарювання через системуправовідносин, об'єктом яких є цілісний майновий комплекс суб'єктагосподарювання або його складова частина, а предметом — права і обов'язкиучасників господарювання, пов'язані з володінням і використанням цілісногомайнового комплексу в господарській діяльності, здійснила В. А. Малига. Привабливе,на перший погляд, визначення правового режиму майна, тим не менш, має окремінедоліки. По-перше. у запропонованому визначенні відсутній один із елементівправовідносин — суб'єкти, без яких існування будь-яких правовідносин якврегульованих нормами права суспільних відносин неможливе. По-друге,запропоноване визначення є занадто вузьким як щодо визначення об'єктаправовідносин, так і щодо повноважень самого суб'єкта господарювання та іншихосіб стосовно окремих видів майна].[9]
Доречно зазначити, що в чинному законодавстві України(передусім, у ГК України) норми щодо правового режиму майна суб'єктівгосподарювання сформульовані й розміщені, як правило, безсистемно, за змішанимпринципом: одна частина з цих норм встановлює правовий режим власності(об'єктів власності) безвідносно до виду суб'єктів господарювання (прикладомцього є положення ст. 141 ГК України та низки нормативно-правових актів, щовизначають особливості правового режиму державного майна у сферігосподарювання); друга — правовий режим майна окремих суб'єктів (наприклад,статті 66, 75, 77, 87, 100, 123 ГК України, а також нормативно-правові акти, щовизначають правове становище окремих суб'єктів господарювання); третя —правовий режим окремих видів майна (статті 163—165, 387, 391—395 ГК України, атакож нормативно-правові акти, що визначають особливості правового режимуокремих видів майна). Зрозуміло, що така розпорошеність правових норм потребуєяк певної їх уніфікації у межах Господарського Кодексу України, так іузгодженості положень окремих спеціальних законів та інших нормативно-правовихактів з положеннями Господарського Кодексу України і навпаки.
Значення уніфікованого розуміння відповідного правовогозакріплення елементів правового режиму майна суб'єкті господарювання, а такожнедоліки законодавства в цій частині можна побачити на прикладі кожного з елементівправового режиму, починаючи зі структур (складу) майна зазначених суб'єктів.
Згідно з ч. 1 ст. 139 ГК України майном визнається сукупністьречей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісневизначенні виробляються чи використовуються діяльності суб'єктів господарюванняі відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених закономформах обліку майна цих суб'єктів.
Оскільки ГК України не містить визначення поняття речі, то язвернувся до ст. 17 ЦК України, яка під річчю розуміє предмет матеріальногосвіту, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Виходячи зтакого, досить загального визначення та враховуючи положення ст. 190 ЦК Українимайном суб'єкта господарювання можуть бути визнані окрема річ, сукупністьречей, а також майнові права і обов'язки, проте для визнання цих об'єктівречами в розумінні Господарського кодексу необхідно, щоб вони відповідалиознакам, зазначеним в ч. 1 ст. 13 ГК України, а саме: а) мали вартісне визначення;б) вироблялися чи використовувалися у діяльності суб'єктів господарювання; в)відображалися в балансі цих суб'єктів або враховувалися в інших встановленихзаконом формах обліку майна цих суб'єктів.
Поряд із застосуванням терміна «правовий режим майна» щодоокремих видів майна інколи вживається термін «правовий статус». Таке вживанняостаннього терміна (так само, як і терміна «правове регулювання»), тим більше взаконодавстві, є небажаним, навіть неприпустимим, оскільки правовий статусхарактеризує суб'єкта права (наприклад, фізичну чи юридичну особу, учасникагосподарських відносин чи суб'єкта господарювання, торговця цінними паперамитощо),але не об'єкт (майно, вид діяльності, територію тощо). Таксамо правове регулювання здійснюється не щодо окремих видів майна, а щодопевного виду суспільних відносин, у тому числі тих, що складаються у процесіздійснення окремих видів господарської діяльності.
Якою б важливою не була діяльність Кабінету МіністрівУкраїни, інших органів державної виконавчої влади у сфері управління державноювласністю, однак у їх функції не входить використання майна в процесівиробництва, створення нових матеріальних благ, їх реалізація тощо. Для цьогоуповноважені органи виконавчої влади утворюють державні підприємства тадержавні установи, за яким законодавець закріплює майно відповідно на правіповного господарського відання та праві оперативного управління (статті 37 і 39Закону України «Про власність»). З юридичної точки зору повнегосподарське відання і оперативне управління є правовими формами реалізації, якправило, права державної власності спеціально створеними суб'єктами різнихорганізаційно-правових форм, які у встановленому порядку набувають статусуюридичної особи. Отже, далі я розглянув ці дві форми здійснення права державноївласності.
3.2. Основніформи здійснення права державної власності
Згідноіз частиною 1 ст. 37 Закону України “Про власність” майно, що є державноювласністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на правіповного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавствомУкраїни; здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє,користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-якідії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства; до праваповного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщоінше не встановлено законодавчими актами України.
Стаття39 цього ж закону визначає, що майно, яке є державною власністю і закріплене задержавною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті,належить їй на праві оперативного управління, що є другою формою здійсненняправа державної власності; державні установи (організації), що перебувають надержавному бюджеті і можуть у випадках, передбачених законодавчими актамиУкраїни, здійснювати господарську діяльність, мають право самостійнорозпоряджатися доходами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цихдоходів.
Державні підприємства, установи та інші державні організації,наділені правом повного господарського відання, правом оперативного управління,отримують певну сукупність прав та обов'язків, яка дає змогу здійснюватифункції власника. При цьому власником майна державних підприємств, установзалишається держава, адже ще за часів римського права утвердився постулат: уоднієї речі може бути лише один власник. Однак дія такого принципу маєефективність лише тоді, коли власник спроможний самостійно і безпосередньоздійснювати правомочності власника, в тому числі займатися господарською чи іншоюдіяльністю. Тим часом, держава не може самостійно здійснювати правомочностівласника. Не завжди це можуть і окремі громадяни. Вони можуть об'єднуватися уколективні утворення, передаючи їм своє майно та здійснюючи виробничо-господарськудіяльність. Тому людство активно вело пошук оптимальних правових форм, які бгармонійно забезпечували інтереси як власників, так і господарюючихсуб'єктів-невласників.
Обґрунтовуючи необхідність закріплення за державними органаминеобхідних правомочностей володіння, користування і розпорядження переданим їмдержавним майном на умовах оперативного управління, науковці зазначають, що безцих правомочностей вони не змогли б виконувати покладені на них завданнянародногосподарського плану. При цьому, державний орган здійснює надані йомуправомочності саме у порядку оперативного управління, а не як власник. Іншінауковці висловили думку про можливість визнання права власності на державнемайно як за державою, так і за державним органом, за яким воно закріплено.Безперечно, з законодавчим закріпленням за державними підприємствами та установамимайна на праві оперативного управління, дискусії щодо правової природиправомочностей державних підприємств та установ на ввірене їм державне майновтратили гостроту і перейшли в стадію коментування конкретного змісту інститутуоперативного управління, адже принципова неузгодженість з введеннямзаконодавцем цього інституту в той період не знайшла б розуміння у юридичноїгромадськості.
Інститутправа оперативного управління в цілому мав позитивний вплив на формування конструкціїправосуб'єктності державних підприємств та установ як юридичних осіб. Він внісвизначеність у взаємовідносини між державою як власником і суб'єктамиздійснення права державної власності, адже радянська юридична наука незапропонувала в той період іншого правового інституту реалізації правадержавної власності. З ідеологічних міркувань юридична наука не могла запозичитибуржуазні інститути управління майном особами, які не є його власниками. Державнаустанова (організація) відповідає за своїми зобов’язаннями коштами, що є в їїрозпорядженні; і при недостатності у державної установи (організації) коштіввідповідальність за її зобов’язаннями несе власник.
Щодо здійснення права державної власності в багатьохзарубіжних країнах сформувалося три основні організаційно-правові формидержавних підприємств: відомчі (казенні) підприємства, публічні корпорації ідержавні. Казенні підприємства не мають статусу юридичної особи,фінансово-господарської самостійності і фінансуються з державного бюджету. Публічнакорпорація має статус юридичної особи, формується за рахунок первісногодержавного капіталу, а надалі діє на засадах господарської самостійності тафінансової самоокупності. Нарешті державна компанія має статус юридичної особи акціонерноготипу, діє, як і публічна корпорація, на підставі індивідуального статусу(меморандуму), що його затверджує відповідний державний орган. Українавикористовуючи світовий досвід з цього приводу сформувала свої власніорганізаційно-правові форми державних підприємств.
Незважаючина активне створення останнім часом підприємств, заснованих на приватнійвласності, на сьогодні в Україні суб'єкти господарювання державного сектораекономіки становлять значну частку в загальному обсязі всіх суб'єктів господарюваннята продовжують відігравати важливу роль у національному товаровиробництві.Необхідність дослідження правового статусу державних підприємств у контекстічинного законодавства обумовлена тим, що новими кодексами внесено зміни утрадиційне розуміння поняття «державне підприємство».
Відповіднодо ч. 2 ст. 22 ГК суб'єктами господарювання державного сектора економіки єсуб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти,державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чистановить величину, що забезпечує державі право вирішального впливу нагосподарську діяльність цих суб'єктів.
Прицьому законодавство окремо виділяє такий вид суб'єктів господарюваннядержавного сектора економіки, як державні підприємства. Зокрема, відповідно доч. 4 ст. 22 ГК законом можуть бути визначені види господарської діяльності, якудозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам іорганізаціям (згідно із Законом «Про підприємництво» діяльність, пов'язана звиготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї,видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів правадержавної власності, перелік яких визначається у встановленому КабінетомМіністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведеннямкриміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз тарозробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у томучислі з їх космічними запусками з будь-якою метою, може здійснюватися тількидержавними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій —також і повними товариствами). Підприємствам державної форми власностінадаються на умовах повернення кошти з державного бюджету для погашеннязаборгованості із заробітної плати.
Наданняспеціальних прав державним підприємствам потребує чіткого визначення правовогостатусу підприємства державної форми власності, визначення кола підприємств,віднесених до зазначеної категорії. Особливо актуальним є питання щодовіднесення до суб'єктів господарювання державної форми власності відкритихакціонерних товариств, частка держави у статутних фондах яких складає 100відсотків та понад 50 відсотків.
Слідзазначити, що поняття «державне підприємство» у ГК змінилося у порівнянні зпоняттям, яке надавалося у Законі «Про підприємства в Україні» (втративчинність у зв'язку з набранням чинності ГК). Так, ч. 1 ст. 2 Закону «Пропідприємства в Україні» було передбачено, що в Україні можуть діятипідприємства таких видів: приватне підприємство, засноване на власностіфізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудовогоколективу підприємства; господарське товариство; підприємство, яке засноване навласності об'єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власностівідповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване надержавній власності, у тому числі казенне підприємство.
Здійснюючиправо повного господарського відання, державне підприємство володіє,користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодонього будь-які дії, що не суперечать чинному законодавству та статутупідприємства. Майно, що є у державній власності і закріплене за казеннимпідприємством, належить йому на праві оперативного управління. Здійснюючи правооперативного управління, казенне підприємство володіє та користуєтьсязазначеним майном.
Виходячизі змісту Закону України «Про підприємства в Україні», на той часзаконодавством виділялось два види державних підприємств: «державнепідприємство» і «казенне підприємство». На відміну від названого Закону, ГКвживає поняття «суб’єкти господарювання державного сектора економіки».
Відповіднодо ч. 2 ст. 22 цього Кодексу суб'єктами господарювання державного сектораекономіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а такожсуб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотківчи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу нагосподарську діяльність цих суб'єктів. Однак не всі суб'єкти господарюваннядержавного сектора економіки є підприємствами державної форми власності.
Такимчином, ГК передбачено дві групи суб'єктів господарювання державного сектора економіки:1) підприємства, що діють на основі лише державної власності; 2)інші суб'єктидержавного сектора економіки, що мають, крім акціонера — держави, також й іншихакціонерів (учасників), однак держава забезпечує вирішальний вплив нагосподарську діяльність цих суб'єктів.
Стосовноправового статусу підприємств державної форми власності слід зазначити, що ст.63 ГК визначає види та організаційні форми підприємств, які можуть діяти вУкраїні залежно від декількох критеріїв. Так, залежно від форм власності,передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства наступних видів:
· приватне підприємство, що дієна основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичноїособи);
· підприємство, що діє наоснові колективної власності (підприємство колективної власності);
· комунальне підприємство, щодіє на основі комунальної власності територіальної громади;
· державне підприємство, що дієна основі державної власності;
· підприємство, засноване назмішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).
Отже,державними підприємствами відповідно до ГК є підприємства, що діють на основі державноївласності.
Стаття326 ЦК визначає, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти,яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна правовласності здійснюють відповідно органи державної влади. Крім того, згідно з ч.З ст. 63 ГК залежно від способу утворення (заснування) та формування статутногофонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Порядок утвореннядержавного унітарного підприємства визначено у ст. 73 Господарського Кодексу,яка, зокрема, передбачає, що державне унітарне підприємство утворюєтьсякомпетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базівідокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки,і входить до сфери його управління.
Найменуваннядержавного унітарного підприємства має містити слова «державне підприємство».Органом управління такого підприємства є його керівник, котрий призначаєтьсяорганом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьомуорганові. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційніпідприємства або казенні підприємства.
Особливостіутворення і діяльності державного комерційного підприємства визначено у статтях74-75 ГК. Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності,діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у ст. 44 цьогоКодексу, і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належнимйому на праві господарського відання майном згідно з ГК та іншими законами,прийнятими відповідно до цього Кодексу. Майно державного комерційногопідприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. Статутнийфонд цього підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управлінняякого воно входить, до реєстрації даного підприємства як суб'єктагосподарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційногопідприємства встановлюється законом. Держава та орган, до сфери управлінняякого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності зайого зобов'язаннями, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншимизаконами.
Порядокутворення та діяльності казенних підприємств визначено статтями 76-77 ГК. Так,відповідно до ст. 77 цього Кодексу казенні підприємства створюються в галузяхнародного господарства, в яких:
· законом дозволено здійсненнягосподарської діяльності лише державним підприємствам;
· основним (понад п'ятдесятвідсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;
· за умовами господарюваннянеможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;
· переважаючим (понад п'ятдесятвідсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке засвоїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не можебути рентабельним;
· приватизацію майновихкомплексів державних підприємств заборонено законом.
Казеннепідприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні простворення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основноїдіяльності підприємства а також орган, до оферти управління якого входитьпідприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємствапроводяться відповідно до вимог цього Кодексу за рішенням органу, докомпетенції якого належить створення даного підприємства. Майно казенного підприємствазакріплюється за ним на праві оперативного «управління в обсязі,зазначеному в статуті підприємства.
Орган,до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статутпідприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казеннимпідприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт,послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.Найменування казенного підприємства повинно містити слова «казеннепідприємство».
ВУкраїні сьогодні також діють і державні підприємства корпоративного типу. Намою думку, до цієї категорії державних підприємств належать державні акціонернітовариства, 100 відсотків акцій яких перебуває у державній власності. Однакчіткому визначенню правового статусу таких підприємств заважає відсутністьналежного законодавчого регулювання порядку їх створення та управління.
Відповіднодо ч. 7 ст. 74 ГК державне унітарне комерційне підприємство може бутиперетворено у випадках та порядку, передбачених законом, у корпоратизованепідприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльностікорпоратизованих підприємств визначаються Господарським Кодексом та іншимизаконами.
Насьогодні відсутні спеціальні правові норми, що чітко відносили б державніакціонерні товариства, 100 відсотків акцій яких перебуває у державнійвласності, до такого виду, як «державні підприємства». На підставі аналізуположень Цивільного і Господарського кодексів України, можна зробити висновок,що державні акціонерні товариства, статутний фонд яких сформовано за рахунокдержавного майна, і 100 відсотків акцій яких перебуває у державній власності,також є підприємствами державної форми власності.
Такимчином, на основі викладеного мною матеріалу, я вважаю, що підприємствамидержавної форми власності є: державні комерційні підприємства, казенніпідприємства, державні акціонерні товариства, 100 відсотків акцій якихперебуває у державній власності, підприємства ж, державна частка у статутномуфонді яких перевищує 50 відсотків чи становить величину, що забезпечує державіправо вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів, входять додержавного сектора економіки, але не є підприємствами державної формивласності.
майно власність законодавство державний
ВИСНОВОК
Отже,право державної власності, передбачене Законом України “Про власність” таіншими нормативно-правовими актами, є одним з видів права власності, існуючих вУкраїні на сьогодні. Право державної власності до того ж ще й поділяється назагальнодержавне та комунальне право власності. Слід зазначити, що інститутправа державної власності має дуже важливе значення для економіки України, томущо зберігає державне майно, національні багатства нашої держави в певнійцілісності, і може управляти тим майном, що належить до її відання. В умовахприватизаційної політики держави, державна власність є чинником збереження тогомайна, що є власністю народу, хоча органи виконавчої влади, покликані управлятицим майном, не завжди сумлінно виконують свої обов’язки, покладені на нихдержавою в сфері управління державним майном. Наприклад, Фонд державного майнаУкраїни дуже часто припускається помилок у здійсненні своєї політики відноснозбереженності державної власності.
Цивільнийкодекс України встановлює підстави виникнення права державної власності, середяких: конфіскація; реквізиція; угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (оплатніі безоплатні); визнання майна безхазяйним; знахідка; набуття права власності набездоглядну домашню тварину; набуття права власності на скарб. Отже, державнавласність може виникати в будь-який з первісних чи похідних способів, але удержави є підстави для набуття нею права власності в такі способи, в які цеправо не може виникнути в інших власників – фізичних або юридичних осіб.
Колия розглядав форми здійснення права державної власності, то проаналізувавіноземний досвід різних форм здійснення права власності держави і порівняв зтими формами, організаційно-правовими формами державних підприємств, що існуютьу нас, в Україні.
Розглянувшиправовий режим майна, я дійшов висновку, що поняття та зміст правового режимумайна відрізняється від правового режиму власності. А взагалі, правовий режиммайна, як встановлюють деякі науковці, — це встановлений в правових нормахпорядок формування майна і наділення ним господарських органів, а також порядокуправління ним цими господарськими органами та іншими ланками економіки.
Отже,право державної власності у конкуренції з правом приватної власності поступовопочинає втрачати свої позиції, які воно мало до проголошення Україноюнезалежності. Але все одно державна власність зберігає майно Українськогонароду і здійснює управління ним відповідно до покладених на відповідні органиповноваження.
СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Васькович Й. Чи передбаченіцивільним законодавством форми права власності? // Право України. — № 10. –2006. – С. 123-125.
2. Господарський кодекс України.– Х.: ТОВ “Одісей”, 2006. – 240 с.
3. Даценко І. Поняття і статуспідприємства державної форми власності у контексті чинного законодавстваУкраїни // Право України. — №3. – 2005. – С. 56-59.
4. Закон України “Про власність”від 07. 02. 1991 // Відомості Верховної Ради. – 1991. — № 20. – ст. 249.
5. Закон України “Про місцевесамоврядування в Україні” від 21 травня 1997 // Відомості Верховної Ради. — 1997. — N 24. — Ст.170.
6. Закон України “Про управлінняоб’єктами державної власності” від 21. 06. 2006 // Відомості Верховної Ради. –2006. — № 46. – ст. 456.
7. Ковальчук А. Законодавчезабезпечення управління державною власністю Право України. — №12. – 2005. – С.29-32.
8. Кодекс України проадміністративні правопорушення. – Х.: ТОВ Одісей, 2006. – 288 с.
9. Конституція України. Х.:Парус, 2006. – 48 с.
10. Копейчиков В. В. Теорія держави іправа. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 368 с.
11. Кравцова Т. Правова характеристикавідносин, що виникають в сфері державного регулювання господарської діяльності// Право України. — № 6. – 2004. – С. 31-35.
12. Митний кодекс України. – Х.: ТОВ“Одісей”, 2004. – 224.
13. Нездоля А., Нестеренко С. Досьегенерала госбезопасности Александра Нездоли. – Б. Церковь: ООО “ЧервонаРута-Турс”, ЧП “Дельта”, 2003. – 471 с
14. Постанова Верховної Ради України “Проправо власності на окремі види майна” від 17 червня 1992 року // ВідомостіВерховної Ради. – 1992. — № 35. – ст. 517.
15. Постанова Судової палати угосподарських справах Верховного Суду України “Про застосування законодавствапро оренду і приватизацію державного та комунального майна” від 24. 05. 2005року // Юридична Україна. — № 2. – 2006. – С. 107-108.
16. Рябченко О. Зміст державногорегулювання господарської діяльності // Право України. — № 1. – 2006. – С.81-84.
17. Трофімова З. С. Теорія держави таправа. – Д.: ООО ПКФ “БАО”, 2004. – 176с.
18. Цивільний кодекс України. – Х.: ТОВ“Одісей”, 2006. – 424 с.
19. Цивільне право України: Підручник: У2 кн. Кн. 1 / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер, 2000.– 861 с.
20. Цивільне право України: Підручник удвох томах. – Т. 1 За заг. ред. В. І. Борисової та ін. – К.: Юрінком Інтер,2004. – 480 с.
21. Цивільне право України: У двох томах.– Т. 1. Загальна частина За заг. ред. Я. М. Шевченко. – К., 2003. – 518 с.
22. Щербина В. Поняття та зміст правовогорежиму майна суб’єктів господарювання Юридична Україна. — №1. – 2007. – С. 70-78.