Тема:
ПРИНЦИП ЗАБЕЗПЕЧЕННЯПІДОЗРЮВАНОМУ, ОБВИНУВАЧЕНОМУ, ПІДСУДНОМУ ПРАВА НА ЗАХИСТ
Зміст
Вступ
Розділ1. Професійний захист як гарантія забезпечення прав і законних інтересів особив кримінальному судочинстві
1.1 Право обвинуваченого на захист
1.2 Процесуальні права і обов`язки обвинуваченого(підсудного)
Розділ2. Зміст та правовий механізм забезпечення та реалізації права обвинуваченогона захист
2.1 Зміст права обвинуваченого на захист
2.2 Аналіз механізму забезпечення та реалізації праваобвинуваченого на захист
Розділ3. Питання вдосконалення законодавства, що забезпечує підозрюваному,обвинуваченому, підсудному, засудженому та виправданому право на захист
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Ступінь юридичноїзахищеності особи в суспільстві, розвиненість правових механізмів забезпеченняїї законних інтересів належать до найважливіших показників його цивілізованостіі демократичності. Правова держава не може бути реалізована поза принципомзв'язаності правами і свободами людини і громадянина, що пронизує всю їїполітико-правову надбудову.
Проблема гармонізаціїсуспільних і особистих інтересів має особливе значення у сфері кримінальногопроцесу, оскільки владним повноваженням органів, що здійснюють судочинство усправі, зумовленим необхідністю вирішення ними завдань боротьби зі злочинністю,повинні кореспондувати ефективні правові та інституційні механізми захистуучасників процесу від незаконного вторгнення в їх особисте життя, обмеженнясвободи і особистої недоторканності, застосування процесуального примусу.
У зв'язку з цимбезумовно обґрунтованим є науковий і практичний інтерес до дослідження всьогокомплексу питань інституту захисту в кримінальному процесі для поглибленнязнань у даній галузі процесуальної науки, вдосконаленнякримінально-процесуального закону, законодавства про адвокатуру, стабільностіслідчої і судової практики, а найголовніше — для створення дійового механізмузахисту прав громадян, що залучаються в орбіту кримінального судочинства.
Особливоїактуальності дана проблема набуває в умовах здійснення в Українісудово-правової реформи, основним завданням якої є створення сильної інезалежної судової влади, підняття на якісно новий рівень забезпеченнягарантованих Конституцією України прав, зокрема права на судовий захист (ст.55), оскільки рівень правосуддя в державі багато в чому визначає рівень захиступрав і свобод громадян у цілому.
Актуальність темидослідження. Відповіднодо ст.3 Конституції України, утвердження та забезпечення прав і свобод людини єголовним обов’язком держави, що визначає зміст і спрямованість її діяльності.
Загалом визнання тадотримання прав і свобод людини, їх належне забезпечення та надійний захист євиразом демократизації системи державної влади. Так, зокрема, у ЗагальнійДекларації прав людини підкреслюється, що кожна людина, обвинувачена у вчиненнізлочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не будевстановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якомуїй забезпечують усі можливості для захисту. Конвенція про захист прав іосновних свобод людини проголошує право обвинуваченого мати достатні можливостідля підготовки свого захисту, що його він може здійснювати особисто або черезпосередництво обраного ним самим захисника, або мати призначеного йомузахисника безоплатно. Міжнародний пакт про громадянські і політичні правапроголошує принцип правового захисту людини, її прав і свобод. За дослідженнямдисертанта 83% опитаних слідчих важають за необхідне роз’яснюватиправа обвинуваченого у повному обсязі, але лише 18,9% опитаних слідчих,вважають, що це забезпечитьповне, всебічне та об’єктивне розслідування кримінальної справи, разом із тим,решта — 19,9% відносять цю процедуру до формального виконанняприписів кримінально-процесуального закону.
Тому посиленнягарантій прав і законних інтересів осіб, котрі беруть участь у кримінальномупроцесі, відповідає як інтересам особи, так і інтересам суспільства в цілому.Тільки за умов гарантування прав і законних інтересів осіб, які беруть участь укримінальному процесі, і, насамперед обвинуваченого, до якого можуть бутизастосовані всі види процесуального примусу, в тому числі найбільш суворі, такіяк затримання, арешт та інші, можливе ефективне виконання завдань кримінальногосудочинства.
Відтак проблемазабезпечення прав і законних інтересів обвинуваченого, удосконалення діяльностіорганів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду й адвокатури єактуальною й такою, що відповідає рівню розвитку сучасної процесуальної наукита практики розслідування злочинів.
Окреміаспекти розгляданої проблеми привертали до себе певну увагу науковців — Н.М. Ахтирської, Т.В. Варфоломеєвої, В.І. Галагана, Ю.М. Грошевого, В.С. Зеленецького, А.В. Іщенка,В.С. Кузьмічова, О.М. Ларіна, І.Л. Петрухіна, В.М. Савицького, С.М. Стахівського, М.С. Строговича,В.П. Шибіка, М.Є. Шумила та інших.
Метою дослідження є комплексне розв’язання основних проблем,пов’язаних із підвищенням ефективності правозабезпечувальної діяльності вкримінальному судочинстві, удосконалення кримінально-процесуальногозаконодавства щодо захисту прав та законних інтересів обвинуваченого як особи,до якої можуть у повному обсязі застосовуватися заходикримінально-процесуального примусу; розробка теоретичних положень та конкретнихрекомендацій, пов’язаних із забезпеченням здійснення обвинуваченим права назахист.
Відповідно дозазначеної мети, були поставлені та вирішені такі завдання:
· розкрити історичні витокиформування статусу обвинуваченого та окреслити сучасні проблеми йоговизначення;
· проаналізуватичинне законодавство, правозастосовчу практику й забезпечення обвинуваченому права на захист;
· з’ясуватисутність та механізми застосування законів, що забезпечують обвинуваченомуправо на захист;
· дати характеристикузахисту як кримінально-процесуальної функції;
· розглянути основніпроцесуальні гарантії обвинуваченого на стадії досудового слідства, і зокрема,права обвинуваченого та обов’язки прокурора, спрямовані на охорону (захист) йзабезпечення законних інтересів і прав обвинуваченого.
Об’єктомдослідження є правовідносини, що виникають під часреалізації права обвинуваченого на захист у кримінальному процесі України.
Предметом дослідження є забезпечення права обвинуваченого на захист у системікримінального судочинства, що відбиває відповідні законодавчі норми, практикуїхньої реалізації та певні фрагменти теорії кримінального процесу.
Розділ 1. Професійний захист як гарантіязабезпечення прав і законних інтересів особи в кримінальному судочинстві 1.1 Право обвинуваченого на захист
Важливою гарантієюзабезпечення права на захист є участь захисника при провадженні по кримінальнійсправі, діяльність якого має соціальний характер, оскільки, будучизорієнтованою на спростування обвинувачення, встановлення обставин, якіпом'якшують відповідальність підзахисного, запобігання порушенню його конституційнихправ, вона здійснюється в інтересах не тільки обвинуваченого (підозрюваного), ай правосуддя. У зв'язку з цим є доцільним проаналізувати останні нововведенняКримінально-процесуального кодексу України, які регулюють порядок допускузахисника до участі в справі, здійснення ним своїх повноважень, а такожобставини, що виключають його участь.
Відповідно до новоїредакції ст. 44 КПК України як захисники допускаються три групи суб'єктів:особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю вУкраїні; інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на наданняправової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи; близькі родичіобвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни абопіклувальники. Отже, порівняно із законодавством, що діяло раніше, коло осіб,які допускаються до участі в кримінальній справі як захисники, істотнорозширено.
Актуальним з оглядуна це видається проблема розробки законодавцем більш чітких критеріїв, якіможуть лягти в основу відсторонення захисника від участі у справі. Важливоюгарантією додержання прав захисника могли б стати доповнення КПК положенням пронеобхідність узгодження подання слідчого про відсторонення захисника зпрокурором або особисте внесення останнім такого подання, а також можливістьоскарження рішення суду, винесеного щодо цього питання [3, c. 71-72].
Право обвинуваченогона захист включає в себе як право захищатися від підозри та обвинувачення, такі право захищати свої особисті і майнові інтереси.
Воно забезпечуєтьсятим, що закон:
а) наділяєобвинуваченого цілим комплексом процесуальних прав, використання яких дозволяєйому особисто захищатися від підозри і обвинувачення у вчинені злочину;
б) надає йому правоскористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає участь захисникав справі обов`язковою;
в) покладає на слідчіоргани, прокурора і суд обов`язок роз’яснити обвинуваченому його процесуальніправа (статті 53, 142, 294 КПК) і забезпечити можливість здійснення цих прав ізахисту від підозри й обвинувачення.
В жодному випадку неможливо перекладувати обов`язок доведення своєї винуватості або невинуватостіна громадянина — це мають робити посадові особи, тобто слідчі, прокурори, суддітощо.
Порушення права назахист завжди означає істотне порушення вимог кримінально-процесуального законуі є однією з найбільш поширених підстав для скасування вироку та інших рішень усправі[6, c. 34]. 1.2 Процесуальні права і обов`язкиобвинуваченого (підсудного)
Серед тих осіб, якімають і відстоюють свій інтерес у кримінальній справі, обвинувачений, як іпотерпілий, є центральною фігурою. Для захисту від обвинувачення та реалізаціїінших законних інтересів закон наділяє обвинуваченого процесуальними правами іпередбачає гарантії їх здійснення.
Основні процесуальніправа обвинуваченого:
· знати, в чому йогообвинувачують;
· давати показання зпред`явленого йому обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідатина запитання;
· мати захисника і побаченняз ним до першого допиту;
· подавати докази;
· заявляти клопотання;
· ознайомлюватися післязакінчення попереднього слідства або дізнання з усіма матеріалами справи;
· брати участь у судовомурозгляді в суді першої інстанції;
· заявляти відводи;
· подавати скарги на дії ірішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду;
· підсудний має право наостаннє слово.
Обвинувачений нетільки має процесуальні права, а й несе процесуальні обов`язки. Він, зокрема,зобов`язаний з`являтися за викликом слідчих органів, прокурора і суду, неухилятися від слідства й суду та виконання вироку, не перешкоджати встановленнюістини в кримінальній справі, додержуватися порядку в судовому засіданні іпідкорятися розпорядженням судді (головуючого). В разі невиконанняобвинуваченим своїх обов`язків до нього можуть бути застосовані засобипроцесуального примусу: привід, запобіжний захід, попередження і вивід із залусудового засідання тимчасово або на весь час розгляду справи. А якщо такеневиконання має ознаки злочину (наприклад, примушування чи підкуп свідка довідмови від дачі показань або висновку), то воно тягне кримінальнувідповідальність (ст.180 КК) [6, c. 35-36].
Захисник — це учасниккримінального процесу, уповноважений у передбаченому законом порядкуздійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваних, обвинувачених,підсудних, засуджених та виправданих і подавати їм необхідну юридичну допомогу.Участь захисника в кримінальному процесі дозволяє цим особам більш повнореалізувати своє право на захист. На практиці захисниками є переважно адвокати,тому для забезпечення обвинуваченому права на захист від обвинувачення танадання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державнихорганах в Україні діє адвокатура — неодмінний складовий елемент механізмузабезпечення прав людини. Адвокатом може бути громадянин України, який має вищуюридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката неменше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право назайняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України, в якійзазначається, що адвокат в своїй професійній діяльності повинен суворододержуватись вимог чинного законодавства України, міжнародних актів про праваі свободи людини, правил адвокатської етики і так далі. Порушення цьогоположення тягне за собою накладення на адвоката дисциплінарноївідповідальності.
Передбачаючи, щоучасть захисника в стадіях попереднього розслідування і судового розглядукримінальних справ є, як правило, обов`язковою, законодавець має за метузабезпечити право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист,змагальність процесу.
Кожна людина можезвернутися до адвоката або відмовитися від його послуг. Така відмовадопускається лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного(тобто повинна бути тільки добровільною) і не може бути перешкодою дляпродовження участі у справі державного або громадського обвинувача, а такожзахисників інших підозрюваних, обвинувачених чи підсудних. Проте існуютьвипадки, коли відмова від захисника не може бути прийнята:
— у справах осіб, якіпідозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років;
— у справах осіб, якічерез свої фізичні або психічні вади (німі, сліпі, глухі та інші) не можутьсамі реалізувати своє право на захист;
— у справах осіб, якіне володіють мовою, якою ведеться судочинство;
— коли санкція статі,за якою кваліфікується злочин, передбачає смертну кару;
— у справах прозастосування примусових засобів медичного характеру[8, c. 342-343]./>
Розділ 2. Зміст таправовий механізм забезпечення та реалізації права обвинуваченого на захист 2.1. Зміст права обвинуваченого назахист
Одним з основних правлюдини і громадянина є право підозрюваного, обвинуваченого та підсудного назахист (ч. 2 ст. 63 Конституції України). На відміну від інших конституційнихправ воно специфічне тим, що надається тільки в одній сфері діяльності,кримінальному судочинстві, і його носієм є лише підозрюваний, обвинувачений тапідсудний (надалі — обвинувачений). Тому це конституційне право за своєю суттює кримінально-процесуальним.
Значимість даногоправа для обвинуваченого, для побудови і направленості всього кримінальногопроцесу загальновизнана. Безспірно і те, що головне не в проголошенні самогоправа, а в його змісті та правовому механізмі забезпечення і здійснення.Питання стосовно права обвинуваченого на захист дуже важливе, оскількиобвинувачений, як ніхто інший, з тих чи інших причин — незвичності ситуації, вяку потрапив, недостатньої юридичної обізнаності, часто у зв'язку зперебуванням під вартою — здебільшого обмежений у здійсненні наданих йому правособисто.
Проте і зміст праваобвинуваченого на захист, і правовий механізм його забезпечення та реалізаціїтрактуються далеко не однозначно. Іноді це право розглядається в одному ряду ззасобами його забезпечення та здійснення, ототожнюється з ними, що не сприяєналежному утвердженню даного права як у кримінально-процесуальній теорії, так іна практиці, більше того, у правотворчості.
Існує думка, що змістправа обвинуваченого на захист розкривається в конституційних нормах щодопрезумпції невинуватості, свободи від самовикриття, забезпечення права направову допомогу та права на захист (ст. 59, 62, 63, 129 КонституціїУкраїни тощо). У діючому законодавстві, зокрема в КПК, він описаний у нормахпро правовий статус підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, конкретизованийщодо тих чи інших процесуальних дій і рішень (ст. 43, 43', 106, 163 КПК та ін),у ч. 2 ст. 21 КПК, де сказано, що «особа, яка провадить дізнання, слідчий,прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного,обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про цепротокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому та підсудному можливістьзахищатись встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення тазабезпечити охорону їх особистих і майнових прав». Тому прихильники даногопогляду доходять висновку про триелементну структуру захисту: 1) самозахиствстановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення; 2) захист задопомогою захисника; 3) офіційний, посадовий захист, здійснюваний органомдізнання, слідчим, прокурором, суддею та судом [2, c. 16-17].
Погодитись з такоютрактовкою змісту права обвинуваченого на захист та самого захисту можна лишечастково і ось чому.
Право на захист — цесуб'єктивне право обвинуваченого. Воно трансформується із об'єктивного,передбаченого в законі права, і набувається особою здебільшого одночасно звисуненням проти неї підозри у вчиненні злочину та притягненням її якобвинуваченої для того, щоб здійснювати захист. Це перший крок, перша стадіяреалізації об'єктивного права на захист — вступ у правові відносини, набуттякомплексу суб'єктивних прав з метою їх здійснення. З цього моменту бере свійпочаток функція захисту. Наступна стадія — стадія здійснення обвинуваченимнаданих йому прав на захист. Тобто, право обвинуваченого на захист і йогоправове забезпечення та реалізація поняття не тотожні, вони не збігаються:перше є елементом статусу обвинуваченого, друге відображає умови,процесуально-правові засоби, що впливають на здійснення права на захист.
На відміну від власнеправа обвинуваченого на захист правовий механізм його забезпечення полягає впокладенні на слідчого і суд процесуальних обов'язків, виконання яких даєобвинуваченому реальну можливість захищатись встановленими законом засобами,сприяє здійсненню захисту, а правовий механізм його реалізації полягає вздійсненні самим обвинуваченим у встановленому законом порядку і передбаченимизаконом засобами наданих йому прав.
Якщо обвинуваченийвикористовує своє право на допомогу захисника, правовий механізм реалізаціїйого права на захист включає також захисну діяльність захисника. Як правильнозазначає в даному відношенні О.Р. Михайленко, «реалізація прав обвинуваченогойде спільно з процесуальною діяльністю захисника6.
Стосовно стадіїсудового розгляду справ чітку позицію з цього приводу (змінами та доповненнямиКПК від 21 червня 2001 р.) зайняв законодавець: «Захист підсудного здійснює сампідсудний, його захисник або законний представник» (ч. 4 ст. 16' КПК). Вважаю,що це повною мірою відноситься і до стадії дізнання та досудового слідства,апеляційного та касаційного провадження.
Тому реалізаціясуб'єктивного права обвинуваченого на захист у дійсності двоелементна і полягаєу: 1) самозахисті встановленими законом засобами; 2) захисній діяльностізахисника (законного представника) [3, c.73-74]. 2.2 Аналіз механізму забезпечення тареалізації права обвинуваченого на захист
Найбільш нагляднозміст та правовий механізм реалізації права обвинуваченого на захистпроявляються при аналізі правових відносин, які при цьому виникають, та їхздійсненні.
При використанніобвинуваченим права на захист виникає безліч складних, багатогранних, тіснопереплетених між собою кримінально-процесуальних відносин, оскількиобвинувачений і його захисник (законний представник), як кожен окремо, так іводночас у тій чи іншій правовій ситуації вступають у правові відносини нетільки між собою, а й з іншими учасниками процесу, в першу чергу з посадовимиособами держави та органами, які процес провадять. Але відносини між власнеобвинуваченим і його захисником носять здебільшого чітко вираженийдвосторонній, двосуб'єктний характер. І це в правовому механізмі реалізаціїправа обвинуваченого на захист принципово.
Для прикладу візьмемоелементарне одиничне правовідношення (але реалізація якого завжди маєвирішальне значення для змісту і характеру захисту у справі в цілому),правовідношення з приводу побачення обвинуваченого з захисником і розглянемойого крізь призму структури норм, які його регулюють.
Право обвинуваченогона побачення з захисником, як його суб'єктивне право, передбачене ч. 2 ст. 43КПК. Цьому праву кореспондує обов'язок захисника задовольнити дане право,оскільки захисник «зобов'язаний використовувати передбачені в цьому Кодексі таінших законодавчих актах засоби захисту з метою з'ясування обставин, якіспростовують підозру чи обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальнувідповідальність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого танадавати їм необхідну юридичну допомогу» (ч. 1 ст. 48 КПК)7.
Відносини міжобвинуваченим та захисником з приводу побачення мають всі необхідні елементикримінально-процесуального відношення: 1) суб'єктний склад (обвинувачений ізахисник); 2) об'єкт (їх поведінка у вигляді процесуальної дії — побачення); 3)процесуальне право (право обвинуваченого на побачення з захисником); 4)процесуальний обов'язок (обов'язок захисника задовольнити право обвинуваченого)[1, c. 50-51].
Норма, якоюврегульоване дане правовідношення, теж відповідає всім вимогам кримінально-процесуальноїнорми. Вона має гіпотезу — «якщо є особа, щодо якої в установленому цимКодексом порядку винесена постанова про притягнення як обвинуваченої» (ч. 1 ст.43 КПК); диспозицію — то вона має право… мати захисника і побачення з ним допершого допиту» (ч. 2 ст. 43 КПК), а «захисник зобов'язаний використати» данийзасіб захисту як зазначений у законі (ч. 1 ст. 48 КПК); санкцію — інакше обвинуваченийможе «відмовитись від запрошеного чи призначеного захисника» (ч. 1 ст. 46 КПК).
Але право на побаченняз обвинуваченим на таких самих умовах, але зі своєї сторони, має також захисник(п. 2, ч. 2 ст. 48 КПК). Отже, між захисником і обвинуваченим теж існує подібневід розглянутого вище правовідношення і, на перший погляд, врегульоване воносхожою процесуальною нормою, тільки це відношення, так би мовити, протилежновекторне.
Однак це тільки наперший погляд. По суті, за правовою значущістю вони істотно різні. Вправовідношенні, яке базується на праві захисника, на відміну від першого,відсутній елемент обов'язку обвинуваченого на побачення, а в нормі, що йогорегулює, немає санкції. Більше того, кримінально-процесуальна санкція тут зазагальним правилом прямо заборонена «після допуску до участі у справізахисник-адвокат вправі відмовитися від виконання своїх обов'язків лише упередбачених цим кодексом випадках (ч. 7 ст. 48 КПК — в ред. Закону від 21червня 2001 р). Тобто, дане правовідношення і норма, що його регулює, є нібинеповними, урізаними.
Подібне регулюваннявідносин між обвинувачем і захисником характерне не тільки з приводу побачення,а, наприклад, при подачі захисником апеляції засуджений чи виправданий маютьправо відкликати апеляцію свого захисника (ч. 4 ст. 355 КПК), а захисник можевідкликати свою апеляцію тільки за їх згодою (ч. З ст. 355 КПК).
Тобто, способомреалізації обвинуваченим своїх прав здебільшого є їх використання, а способомздійснення прав захисником — виконання.
Наведене щодо праваобвинуваченого на захист, аналіз правових норм та правовідносин, які виникаютьі реалізуються при його здійсненні, дозволяють констатувати слідуюче.
1. Змістом праваобвинуваченого на захист є сукупність (система) передбачених нормамикримінально-процесуального права суб'єктивних прав, якими обвинувачений можерозпоряджатися на свій розсуд (мати захисника чи відмовитись від нього8, даватипоказання, чи відмовитись від дачі показань, заявляти клопотання чи ні і т.п.).
2. Слідрозрізняти правовий механізм забезпечення права обвинуваченого на захист, якийполягає головним чином у діяльності слідчого і суду по дотриманню та виконаннюнорм права, що дають реальну можливість обвинуваченому на здійснення йогосуб'єктивних прав на захист (обов'язок, умови та порядок роз'ясненняобвинуваченому його прав, вручення постанови про притягнення як обвинуваченого,надання побачення з захисником тощо), та правовий механізм реалізації цьогоправа, який полягає у здійсненні обвинуваченим своїх суб'єктивних прав особистота з допомогою захисника (дача показань, побачення з захисником, заявленняклопотань, ознайомлення з матеріалами справи і т. д.).
3. Приреалізації обвинуваченим права на захист з допомогою захисника правовівідносини між ними носять двосторонній, двосуб'єктний і, як правило,однонаправлений характер у сторону задоволення саме прав обвинуваченого. Е силуцього у правові відносини між ними не вправі втручатись ніхто, в тому числі ніслідчий, ні суд.
4. Суб'єктивнеправо обвинуваченого на захист визначається соціальною цінністю, благом людиниі громадянина, благом, вищим від публічних інтересів у вигляді завданькримінального судочинства (ст. 2 КПК), а тим більше професійних інтересівзахисника-адвоката (ст. 7 Правил адвокатської етики). Правові ж інструментийого забезпечення та реалізації цілком підпорядковані утвердженню цього правапри провадженні в кожній кримінальній справі[5, c.193-194].
Недооцінка значущостіправа обвинуваченого на захист, ототожнювання цього права з правовим механізмомйого забезпечення та реалізації іноді приводять до помилкових теоретичнихвисновків та сумнівних пропозицій de lege ferenda, деякі з них, на жаль,втілені в життя, зокрема Законом «Про внесення змін до деяких законодавчихактів України» від 21 червня 2001 р.
Так, наприклад, зпосиланням на те, що обвинувачені і захисники-адвокати іноді використовуютьпротиправні засоби захисту, чим перешкоджають встановленню істини у справі,була висунута пропозиція законодавчого надання права слідчому та суду наусунення таких захисників та запровадити норму, яка б дозволяла адвокату самомувідмовитись від прийнятого на себе захисту, в разі, коли підзахиснийнамагається захищатися незаконними засобами і схиляє до цього захисника.
І такі нормизапроваджені.
Частина шоста ст. 48КПК у нинішній редакції зобов’язує захисника «не перешкоджати встановленнюістини в справі шляхом вчинення дій, спрямованих на те, щоб схиляти свідка чипотерпілого від показань або дачі завідомо неправдивих показань, схилятиексперта до відмови від дачі висновку чи завідомо неправдивого висновку, іншимчином сфальсифікувати докази у справі або затягнути розслідування чи судовийрозгляд справи». А ст. 61' КПК тепер надає право особі, яка провадить дізнання,слідчому та суду усунути з цих підстав захисника від участі у справі (ч. 3 ст.61 КПК).
З другої сторони,розширене коло підстав, що надають право захиснику відмовитися від виконаннясвоїх обов'язків, серед яких (чомусь тільки для захисника-адвоката) — «коли вінсвою відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю» (п. 2, ч. 7 ст.48 КПК).
Безперечно, ніобвинувачений, ні тим більше захисник" не вправі використовувати незаконнізасоби захисту і таким чином перешкоджати встановленню істини у справі, хоча вдійсності це іноді буває. Буває й таке, що захисник-адвокат іноді недостатньоволодіє знаннями з тих чи інших питань, а тому проявляє недостатню компетентність.Але погодитись з даними новелами неможливо як з практичної, так і теоретичноїточок зору.
Наданнязахиснику-адвокату права на відмову від виконання своїх обов'язків післядопуску до участі у справі з мотивів недостатності знань чи некомпетентності негарантує, що наступні, запрошені обвинуваченим чи призначені судом чи слідчимзахисники просто при небажанні здійснювати захист у даній справі чи даногообвинуваченого відмовляться від захисту саме з даних, надуманих ними мотивів,без будь-яких для себе наслідків .
Неприйнятними є такожвпровадження права на усунення захисника з справи з наведених підстав заініціативою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді та суду.«Знайдеться, і не один, слідчий чи суддя, який визнає, що захисник неправильновибрав позицію, не так захищає, і взагалі занадто ускладнює їм роботу»",мотивуючи це перешкоджанням «встановлення істини у справі».
І справа не тільки інавіть не стільки в практичних проблемах з захистом, що неодмінно виникнуть.Справа ще й у наступному.
По-перше,використання обвинуваченим та його захисником-адвокатом протиправних засобівзахисту не є кримінально-процесуальною діяльністю. Такі дії є юридичнимифактами, що породжують дисциплінарні (для захисника-адвоката) чикримінально-правові відносини (для обвинуваченого та захисника) — ст. 376, 383,386, 387 КК України 2001 р. По-друге, визнання засобу захисту законним чипротизаконним — це результат кінцевих рішень у обох справах: що провадиться іщо виникає із підозри в застосуванні незаконності засобу захисту, перешкоджаннівстановленню істини. В ході ж розслідування чи розгляду справи правова оцінказасобу захисту, без всебічного, повного та об'єктивного його дослідження буденічим іншим, як версією. Більше того, недавня історія нашого судочинства знає випадки,коли, здавалося б, протиправний засіб захисту в кінцевому результаті виявлявсядіянням, вчиненим у стані крайньої необхідності. По-третє, запровадженнявказаних новел є нічим іншим, як правовим свавіллям законодавця[7, c. 83-84].
«Конституційні праваі свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків,передбачених Конституцією України» (ч. 1 ст. 64 Конституції України), а вданому випадку конституційне право обвинуваченого обмежується поточнимзаконодавством шляхом ліквідації правових механізмів його забезпечення тареалізації.
Думаю, законодавецьмусить іти іншим шляхом, а саме, в напрямі реалізації головних положеньКонституції України, в тому числі розвитку принципу забезпечення права назахист (п. 6, ч. З ст. 129 Конституції). Наведені правила слід переглянути,натомість законодавчо зрівняти права підозрюваного, обвинуваченого і захисника,надавши також їм право на ознайомлення з матеріалами, якими обґрунтовуєтьсязатримання, обвинувачення, обрання запобіжного заходу; встановити строкитримання підсудних під вартою за судом; передбачити реальне надання захисника змоменту виникнення в обвинуваченого такого права тощо.
З приводу останньогоє підстави вважати знаковим те, що, визнавши в новому Кримінальному кодексі«недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушенняособою, яка провадить дізнання, слідчим, суддею або судом права підозрюваного,обвинуваченого, підсудного на захист» злочином (ст. 374 КК), законодавець підесаме в такому напрямку.
Розширення можливостейзахисту не є перешкодою до розкриття злочинів і це не шлях уникнення злочинціввід кримінальної відповідальності, а навпаки, дієвий засіб попередження слідчихта судових помилок, сприяння виконанню завдань кримінального судочинства[9, c. 285].
Розділ 3. Питання вдосконаленнязаконодавства, що забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному,засудженому та виправданому право на захист
На нашу думку,необхідно вдосконалити норми КПК України, які регулюють порядок допускузахисника до участі у кримінальній справі. У ч.4,5 ст.44 КПК Українипередбачено, що захисник допускається до участі у справі на будь-якій стадіїпроцесу. Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання,слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. Чинна редакція ч.3ст.44 КПК України визначає перелік документів, які засвідчують повноваженнязахисника на участь у справі. Для адвокатів цей перелік чомусь не є однаковим:для адвокатів — членів адвокатського об'єднання — це ордер, а для іншихадвокатів — угода. З такою позицією законодавця не можна погодитися, бообов'язок адвокатів, котрі займаються адвокатською діяльністю індивідуально(згідно зі ст.4 Закону України «Про адвокатуру»), подати угоду з клієнтом для приєднанняїї до матеріалів справи, може мати негативні наслідки як для адвокатів, так ідля клієнтів, якщо в угоді зазначені відомості, які є предметом адвокатськоїтаємниці.
Правила адвокатськоїетики, які є обов’язковими для виконання всіма адвокатами, містять загальнівимоги до змісту угоди про надання правової допомоги між адвокатом і клієнтом.Зокрема, у ст.17 цих Правил зазначено, що угода обов'язково має містити змістдоручення, розмір гонорару адвоката, порядок його сплати. Виникає питання, чомувсі учасники процесу, які мають право на ознайомлення з матеріалами справи,повинні мати доступ до цих відомостей. Умови угоди — це особиста справаадвоката та його клієнта. Отже, на нашу думку, угода не повинна приєднуватисьдо матеріалів справи. Нам можуть заперечити, що конфіденційну інформацію слідвключати в додатки до угоди. Але з цим не можна погодитись, бо додатки єневід'ємною частиною угоди, і вони мають бути при ній. Багаторічна практикаукраїнської адвокатури знає один документ, який свідчить про наявність угодиміж адвокатом чи адвокатським об'єднанням та клієнтом і стверджує повноваженняадвоката на ведення справи — це ордер. До підтвердження повноважень адвокатаордером звикли особи, які проводять дізнання, слідчі, прокурори та судді.
На виконання положеньУказу Президента України від 30 вересня 1999 року № 1240/99 «Про деякі заходищодо підвищення рівня роботи адвокатури» Вища кваліфікаційна комісія адвокатуридля підтвердження повноважень з представництва або захисту клієнтів затвердилаєдиний для всіх адвокатів України зразок ордера, а також зразок свідоцтва проправо на — заняття адвокатською діяльністю4. Бланк ордера є універсальним дляведення будь-яких справ, його зміст складають відомості про адвокатськеоб'єднання або адвоката, їх адреси, контактний телефон, на ведення якої справивиданий ордер (суть доручення). В ордері обов'язково має бути підпис керівникаадвокатського об'єднання або підпис адвоката, якщо він здійснює свою діяльністьіндивідуально, скріплений відбитком печатки адвокатського об'єднання абоадвоката. В ордері зазначається дата його видачі [9, c. 286-287].
З цього приводу дещоінший порядок вирішення цього питання у новому КПК Російської Федерації,прийнятого Державною Думою 22 листопада 2001 року, який набув чинності з 1 липня2002 року. Зокрема, ч. 4 ст. 49 цього Кодексу містить положення про те, щоадвокат допускається до участі у кримінальній справі як захисник за умовипред'явлення посвідчення адвоката та ордера.
Під посвідченнямадвоката розуміється свідоцтво або інший документ, що офіційно стверджує статусадвоката. Форма посвідчення затверджується федеральним органом юстиції. Упосвідченні вказується прізвище, ім'я, по батькові адвоката, його реєстраційнийномер у регіональному реєстрі. У посвідченні повинна бути фотокартка адвоката,засвідчена печаткою територіального органу юстиції (ч. 2 ст. 15 ФедеральногоЗакону «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации»).Ордер видається відповідним адвокатським утворенням та у випадках, передбаченихФедеральним Законом. Форма ордера затверджується федеральним органом юстиції(ч. 2 ст. 6 Федерального Закону «Об адвокат-ской деятельности и адвокатуре вРоссийской Федерации»). Він підтверджує право здійснювати захист по данійкримінальній справі.
На мою думку у КПКУкраїни слід передбачити, що повноваження захисника повинні підтверджуватисясвідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю та ордером на веденнясправи, і внести відповідні зміни до ч. 3 ст. 44.
Кримінально-процесуальнийкодекс України, на жаль, не регулює порядок винесення рішення про допускзахисника до участі у справі. Законодавцю доцільно передбачити граничнийтермін, протягом якого особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя(суд) зобов'язані вирішити питання про допуск захисника і винести відповіднупостанову (ухвалу) про це, бо така невизначеність може бути використана нашкоду підозрюваному, обвинуваченому, підсудному з метою затягування вступузахисника у справу. У законі доцільно також зазначити, що підставою для допускузахисника є документи, які стверджують його повноваження (ч. З ст. 44 КПКУкраїни). Крім цього, ми підтримуємо думку Я.П.Зейкана, що копія постанови(ухвали) про допуск захисника повинна вручатися захиснику і підзахисному[10, c. 268-269].
Законодавець не визначивпідстави та порядок відмови в допуску певної особи як захисника до участі усправі. У ст.61 КПК України зазначено перелік випадків, коли особа не може бутизахисником. Ст. 61-1 КПК України регулює тільки питання усунення захисника відучасті у справі, а щоб бути усуненим, треба бути спочатку допущеним до участі усправі. У зв'язку з чим для врегулювання порядку допуску адвоката як захисникаст. 61-1 КПК України застосовуватись не повинна.
Законодавцю доцільнопередбачити порядок і строки оскарження постанови особи, яка провадитьдізнання, слідчого, прокурора, судді та ухвали суду про відмову в допускузахисника до участі у справі. Якщо постанову особи, яка провадить дізнання,слідчого за чинним законодавством можна оскаржити прокурору, а постанову прокуроравищестоящому прокурору в порядку передбаченому ст.110, 234—236 КПК України, тосудовий порядок оскарження і його строки взагалі не врегульованікримінально-процесуальним законодавством. Якщо керуватися положеннями ч.3ст.236 КПК України про те, що скарги на дії прокурора розглядаються судомпершої інстанції при попередньому розгляді справи або при її розгляді по суті,то захиснику чи підзахисному потрібно чекати кінця розслідування, щобдочекатися рішення суду з приводу недопуску захисника до участі у справі. Такийстан речей є неприпустимим, оскільки прямо веде до порушення правапідозрюваного, обвинуваченого на захист.
Конституція Українигарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльностіорганів державної влади, посадових і службових осіб (ст.55). Виходячи зі змістуОсновного Закону держави, рішення про не-допуск адвоката до участі у справі, атакож зволікання з вирішенням питання про його допуск можна оскаржити в суді. УКПК України слід обов'язково визначити коло суб'єктів оскарження. Це повиннібути підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, їхзаконні представники, захисник, прокурор. Необхідно врегулювати порядокоскарження та строки розгляду судом скарги з цього приводу.
Можна погодитись зВ.О.Навроцьким, який стверджує, що в законодавстві України існує два порядкиоскарження до суду дій та рішень органу дізнання, слідчого, прокурора —цивільно-процесуальний та кримінально-процесуальний. Виходячи з цього, не існуєжодних перепон для звернення до суду з відповідними скаргами в порядкуцивільного судочинства, розгляду таких скарг і їх вирішення по суті.
Це стало можливимпісля винесення Конституційним Судом України рішення від 23 травня 2001 року,яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (єнеконституційними) положення ч. 3 ст. 248-3 ЦПК України про те, що судам непідвідомчі скарги на «акти і дії службових осіб органів дізнання, попередньогослідства, прокуратури.., якщо законодавством встановлено виключно позасудовийпорядок оскарження»[11, c. 163-164].
Якщо особа, яка ведепроцес, не винесла постанову (ухвалу) про допуск захисника, але він фактичнобув допущений до участі у справі, такий випадок не слід вважати порушеннямправа на захист, яке може призвести до скасування судового рішення. Навпаки,випадок, коли невинесення або несвоєчасне винесення постанови (ухвали) продопуск захисника призвело до дійсного недопущення захисника до участі у справі,чим було порушено право на професійний захист, слід визнавати в усіх випадкахпорушенням права на захист, а відповідно — істотним порушенням вимогкримінально-процесуального закону і підставою для скасування рішення суду усправі.
Необхідно такожзвернути увагу на проблему можливості реалізації захисником права на подачуапеляції або касаційної скарги в інтересах засудженого.
Законодавець упереліку суб'єктів апеляційного та касаційного оскарження судового рішення укримінальній справі називає захисника засудженого (п. 1 ч. 1 ст. 348; п. 1 ч. 2ст. 384 КПК України) та захисника виправданого (п. 2 ч. 1 ст. 348; п. 2 ч. 2ст. 384 КПК України). Проаналізувавши зазначені положення закону, можна дійтивисновку, що вони не містять ніяких обмежень щодо кола захисників, залежно відтого, чи брали вони до цього участь у розгляді справи у першій чи апеляційнійінстанції. Такої ж позиції дотримуються й інші вчені-процесуалісти. Вонивважають, що за змістом статті 359 КПК України відмовити у прийнятті апеляціїдо свого розгляду апеляційний суд може лише у випадку, коли вона подана особою,яка не має на це права, тобто особою, що не зазначена у ст. 348 КПК України.
На практиці узахисника, який не брав участь у розгляді справи судом першої інстанції,виникає проблема із реалізацією цього права. Зокрема, наприклад, апеляційнийсуд м. Києва зайняв позицію, яка полягає в тому, що захисник,який вступає в справу в апеляційній інстанції, не може бути окремим суб'єктомапеляційного оскарження вироку (постанови) місцевого суду. Для обґрунтуваннятакої позиції суд посилається на положення ч. 3 ст. 355 КПК України.
З цього приводу можнанавести реальний приклад. Під час досудового слідства та в суді першоїінстанції захисник участі у справі не брав. Тільки після постановления вирокузасуджений уклав угоду з захисником на складання та подачу апеляції від іменізахисника, а також на захист його інтересів в апеляційному суді. Суд першоїінстанції прийняв апеляції засудженого О. і його захисника та призначив справудо розгляду в апеляційній інстанції. Апеляційний суд м. Києва за результатамипопереднього розгляду кримінальної справи за апеляційними скаргами захисника тазасудженого О. своєю постановою у прийнятті апеляції захисника відмовив. Умотивувальній частині постанови апеляційний суд зазначив, що захисник не бравучасті в розгляді справи у першій інстанції. Для обґрунтування свого рішення увідмові в прийнятті апеляції захисника апеляційний суд послався на положення ч.3 ст. 355 КПК України, а саме, що захисник, який вступив у справу вапеляційному провадженні, може змінити чи доповнити апеляцію захисника, якийбрав участь у розгляді справи судом першої інстанції, лише за згодоюзасудженого чи виправданого та їх законних представників. Апеляційний суд м.Києва вирішив, що захисник не вправі подавати апеляцію на вирок місцевого суду,а тому в її прийнятті до розгляду відмовив, керуючись ч. 1. ст. 359 КПК Україниу зв'язку з тим, що вона подана особою, яка нібито не має на це права11.Виникає питання, чому, так уважно вивчивши справу і знаючи, що під час їїрозгляду у першій інстанції захисника у підсудного взагалі не було, апеляційнийсуд посилається для підтвердження своєї позиції на ч. З ст. 355 КПК України,яка регулює порядок вирішення питання про внесення змін і доповнень до апеляціїзахисника, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, і не можезастосовуватись до випадку вступу у справу захисника як суб'єктакримінально-процесуальної діяльності вперше в апеляційній інстанції. Де логікау рішенні суду апеляційної інстанції? Чому засуджений, який не скориставсясвоїм правом мати захисника в суді першої інстанції, позбавляється права наподачу апеляції у своїх інтересах захисником? Тобто, фактично апеляційний суд,надавши засудженому можливість скористатись правом на самозахист, позбавив йогоможливості реалізувати своє право на професійний захист, який здійснювавсяадвокатом [9, c. 289-290].
У даній справіапеляційний суд вирішив питання про відмову в прийнятті апеляції захисниказасудженого під час попереднього судового розгляду у відсутності цьогозахисника та його підзахисного, без повідомлення останніх про судове засіданняз цього приводу. Захисник не мав можливості дати пояснення стосовно поданоїапеляції.
На жаль, такаситуація виникає внаслідок недосконалості положень кримінально-процесуальногозаконодавства, які регулюють ці питання, зокрема ст. 357, 358 КПК України.Зазначені статті не містять обов'язку суду апеляційної інстанції повідомитиучасників судового розгляду, інтересів яких стосується питання попередньогорозгляду, про проведення останнього. Такий стан речей позбавляє можливостізацікавлених суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності взяти участь упопередньому судовому розгляді справи та виступити з поясненнями.
З цього приводу слідприєднатися до думки В.Т. Маляренка, який зазначає, що природа участі учасниківпроцесу в попередньому розгляді справи апеляційною інстанцією зовсім інша, ніжу першій інстанції — вони не обов'язково мають брати в ньому участь. Проте,оскільки в такому судовому засіданні вирішуються надзвичайно важливі питання,якими зачіпаються інтереси учасників процесу, вони згідно з принципом рівностісторін повинні мати право бути присутніми в ньому. Законодавець у такомувипадку мав зазначити, що суддя повідомляє інших учасників процесу про датурозгляду справи, але їх неявка не перешкоджає розгляду справи12. У КПК Українислід передбачити право учасників судового розгляду на участь у попередньомурозгляді справи апеляційним судом.
Для узгодженнянепорозумінь під час застосування положень ст. 357, 358 КПК України іреалізації рівного права всіх учасників судового розгляду на участь у слуханнісправи судом слід змінити редакцію цих статей, передбачивши обов'язок судуапеляційної інстанції письмово повідомляти учасників судового розгляду продень, час, місце попереднього розгляду справи та питання, які будутьрозглядатися. Неявка повідомлених учасників судового розгляду не перешкоджаєрозгляду справи.
Ми згодні з позицієюВ.Т. Маляренка, що законодавець виявив непослідовність утому, що не надав постанові судді апеляційного суду, винесеній при попередньомурозгляді справи, певного значення, не вирішив питання про те, може вона бутиоскаржена в касаційному порядку, чи ні. В тому випадку, коли ця постанова суддістає перепоною у розгляді справи в апеляційному порядку і у зв'язку з цимістотно зачіпає інтереси учасників процесу, передбачені у ст. 384 КПК України,особи можуть звернутися за захистом своїх інтересів до касаційного суду.
Порушеннякримінально-процесуального закону, які були допущені судом апеляційноїінстанції не тільки під час головного, а й під час попереднього судовогорозгляду і, як наслідок, призвели, або могли призвести до винесення незаконноїухвали чи постанови слід вважати істотними. Тобто вони є підставою дляскасування незаконної ухвали, постанови суду апеляційної інстанції.
На нашу думку,внесення запропонованих змін до КПК України сприятиме зміцненню гарантійреалізації права на захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного,засудженого та виправданого[3, c.76-77].
Висновки
Забезпеченняобвинуваченому права на захист — це самостійний принцип кримінальногосудочинства. Надаючи забезпеченню обвинуваченому права на захист значенняконституційного принципу, держава покладає на слідчого, прокурора та суд низкуважливих обов’язків. Зокрема, вони зобов’язані вести процес таким чином, абикожен, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню та жоденневинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений; щобзабезпечити обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобамивід пред’явленого йому обвинувачення та забезпечити охорону його особистихмайнових прав; щоб виявити обставини, що виправдовують обвинуваченого, а такожті, що пом’якшують його вину. Без виконання цих обов’язків право на захист стаєнереальним.
Право громадян направовий захист, який виражається у вимозі забезпечити обвинуваченому право назахист та в інших конституційних принципах, — це один із найважливіших факторівборотьби за законність. Це насамперед сукупність процесуальних прав, наданихйому для захисту від обвинувачення як особисто, так і за допомогою захисника.Разом із тим, дане право необхідне також для захисту інших прав і охоронюванихзаконом інтересів обвинуваченого (майнових, трудових, моральних і т. ін.).
Найбільш прийнятнимваріантом в удосконаленні захисту в кримінальному процесі є підняття назаконодавчому рівні ролі адвокатури. В Україні необхідно створити всі умови длятого, щоб саме адвокат, а не хтось інший брав участь у кожній кримінальнійсправі й виконував свої обов’язки з максимальною старанністю. Це сприятимепідтриманню законності в суспільстві.
Списоквикористаної літератури
1. Бірюкова А. Проблемніаспекти здійснення захисту та надання правової допомоги адвокатами //ЮридичнаУкраїна. — 2005. — № 1. — C. 49-55.
2. Бірюкова А.М. Деякіпитання участі захисника при попередньому розгляді справи //Адвокат. – 2003. –№ 5. – С. 16–17
3. Бірюкова А.М., ГончаренкоС.В. Деякі актуальні питання надання правової допомоги у кримінальних справах//Актуальні проблеми захисту прав і свобод людини в Україні: Тези доп.науково-практичної конференції. – К.: Інститут адвокатури, 2000. – С. 71–77
4. Климович О. Системанаціональних засобів захисту прав людини: (в контексті положень Конвенції прозахист прав і основних свобод людини)/ О.Климович //Право України. — 2001. — №1. — C. 34-36.
5. Пашук І. Ефективністьюридичних засобів захисту прав людини: загальнотеоретичні проблеми дослідження//Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 1. — C. 191-201
6. Раданович Н. Проблемизабезпечення відповідності законодавства України Конвенції про захист правлюдини і основних свобод: загальнотеоретична характеристика //Вісник Академіїправових наук України. — 2000. — № 1. — C. 34-41
7. Федорова А.Л. Судовапрактика України щодо захисту прав і свобод людини, закріплених в Європейськійконвенції прав людини/ А.Л. Федорова //Вісник Київського національногоуніверситету імені Тараса Шевченка. — 2000. — Вип. 15: Міжнародні відносини. — C. 79-84.
8. Черняк Н.П. Щодо порядкуреалізації права обвинуваченого (підозрюваного) на захист у кримінальномусудочинстві // Молодь у юридичній науці: Збірник тез доповідей Міжнародноїнаук. конф. молодих вчених “Другі осінні юридичні читання”.— Хмельницький: В-воХмельницького інституту регіонального управління та права, 2003.— С.342-343.
9. Черняк Н.П. Застосування законів, які забезпечуютьпідозрюваному (обвинуваченому) право на захист // Вісник Запорізькогоюридичного інституту.— 2003.— №3.— С.284-290.
10. Черняк Н.П. Проблемні аспекти щодо захисту прав обвинуваченогоу кримінальному судочинстві України // Вісник Запорізького юридичногоінституту.— 2004.— №3.— С.266-270.
11. Шило О. Проблемиреалізації права на судовий захист у ході досудового провадження покримінальній справі //Вісник Академії правових наук України. — 2005. — № 1. — C. 161-166.