Правотлумачна діяльність

Дипломнаробота
Натему:
“Загальнотеоретичнахарактеристика правотлумачної діяльності”
Львів –2003План
         Вступ
        
1.   Тлумачення права як вид юридичної діяльності
2.   Доктринальне тлумачення права
3.   Теоретичні і практичні погляди на тлумаченняКонституційним Судом України норм законодавства
Висновки
Джерела
Вступ
З часу здобуття незалежності перед Україною посталозавдання розбудови соціально орієнтованої, економічно розвинутої і правовоїдержави, яка має посісти належне місце в  світовому соціумі. Саме на досягненняцієї мети спрямовані ті структурні перетворення, що відбуваються в Україніостаннім часом. У перші роки незалежності України було ухвалено чималонормативних актів, спрямованих на встановлення нових відносин у суспільстві. Зпошуком державою свого шляху розвитку, продовженням реформ, інтенсивністьрозвитку українського законодавства постійно зростає. Реалізація цьогоправового матеріалу потребує, насамперед, усвідомлення змісту норм права, щомістяться у прийнятих актах. Без глибокого розуміння змісту норм праванеможлива їх ефективна реалізація, систематизація, формування правової культурита правосвідомості, розроблення та прийняття нових норм. Проте з'ясуваннядійсного змісту правової норми лише простим ознайомленням з її текстом єнеможливим. Це зумовлено особливостями самих норм права, формами їхфункціонування та зовнішнього виразу. Дослідження цих особливостей і форм, атакож розкриття змісту норми обов'язково вимагає використання засобівтлумачення норм права. Саме тлумачення забезпечує процес і результатиз'ясування та роз'яснення змісту правових норм. Важливе значення має такожєдність розуміння і реалізації норм у суспільстві, що відбивається на станізаконності в державі і досягається завдяки тлумаченню. Зазначеного можнадосягти шляхом роз'яснення суб'єктам дійсного змісту норм права, тих ідей іпонять, що закладені законодавцем.
         Крім того,значущість проблеми тлумачення норм права за сучасних умов підвищуєтьсядодатковими підставами зовнішнього і внутрішнього характеру. Неймовірно малоюздається кількість у системі сучасного законодавства систематизованихнормативно-правових актів. Це свідчить, насамперед, про суттєвудеструктурованість та неузгодженість законодавства України. Структурнанедовершеність законодавства підсилюється якісними недоліками українськоїправової системи. В першу чергу, це стосується низького рівня законодавчої техніки.Верховній Раді України з постійно зростаючими вимогами до правотворчої роботине завжди вдається ефективно врегульовувати суспільні відносини, що динамічнорозвиваються. Вади законодавчої техніки, помножені на недостатню розмежованістьфункцій і повноважень органів державної влади, зумовлюють прийняття і діюнадмірної кількості підзаконних нормативних актів, які часто вносять у правоверегулювання зайві суперечності, ускладнення, неясності тощо. З'ясування іреалізація норм права ще більш ускладнюється низьким рівнем правової культури іправовим нігілізмом українського суспільства.
         Недосконалістьправової надбудови українського суспільства разом з її класичними ознаками таособливостями підносять актуальність проблеми тлумачення норм права на якісно новийрівень. Саме використання тлумачення, його методології й принципів дозволяєадекватно усвідомлювати зміст правових норм, забезпечує їх ефективнуреалізацію,  зміцнює законність, стає своєрідним містком до впровадження новоїправової системи, культури у суспільстві та побудови правової держави. Отже,актуалізація місця і ролі тлумачення в правовій дійсності, його поширення навсі правовідносини, що виникають у державі вимагають ретельного комплексногодослідження цього явища, надання йому змістовного наукового характеру.
         У роботіставляться наступні завдання:
— наукове визначення поняття “тлумачення нормправа”;
— визначення місця тлумачення в правовійдіяльності;
— визначення понять офіційного та доктринальноготлумачення;
— тлумачення норм права в Україні.

1. Тлумачення права як вид юридичної діяльності
Серед різних видів юридичноїдіяльності тлумачення права має, безсумнівно, ключове значення. Це обумовленотим, що необхідність у тлумаченні права виникає як при створенні нових нормправа, так і при практичному застосуванні вже діючих правових норм. Відправильності тлумачення права прямо залежить якість правотворчих таправозастосовчих рішень. Як переконливо свідчить правотворча та правозастосовчапрактика, значна частина помилок, що допускаються в ході правотворчості іправозастосування, зв'язана саме з невірним тлумаченням діючого права і йогоокремих норм. Тому вкрай важливо, щоб особи, які здійснюють правотворчість іправозастосування, повною мірою усвідомлювали важливу роль тлумачення права іволоділи сучасною технологією здійснення цієї дії.
Значення правильноготлумачення права особливо збільшується зараз, коли юридична практика поступововідходить від традиційних для нашого суспільства уявлень про право як настановидержави й у юридичній літературі все більш наполегливо пропагується думка пронеобхідність розрізнення “правових” і “не правових” законів, про доцільністьзакріплення в законодавчих актах різноманітних механізмів, які дозволяютьблокувати дію “застарілих”, “несправедливих”, “абсурдних” законів. Такімеханізми вже передбачений нашим законодавством. Воно, зокрема, установлюєпряму дію Конституції України, передбачає втрату юридичної чинності деякихактів за рішенням органів судової влади. У цих умовах тлумачення права стаєдуже ефективним інструментом, що допомагає проводити досить чітку грань між“правовими” і “неправовими” законами і приймати завдяки цьому правильніправотворчі та правозастосовчі рішення.
На жаль, незважаючи навелику наукову і практичну значимість теми тлумачення права, вона дотепер неодержала належного висвітлення в юридичній літературі. Правда, данапроблематика зачіпається (як правило, у дуже короткому, усіченому вигляді) унавчальних виданнях по теорії права. Спеціальні ж дослідження питань тлумаченняправа дуже нечисленні. Причому найчастіше вони носять академічний характер, атому мало що можуть дати юридичній практиці. Не зайвим буде помітити і те, щоці дослідження стали зараз бібліографічною рідкістю, а значить фактично можутьбути доступні тільки самому вузькому колу фахівців, а не тим, хто навчаєтьсяюридичної професії і безпосередньо на практиці займається тлумаченням права. Зцих причин здійснюючі правотворчість і правозастосування особи керуються нестільки науково обґрунтованою методикою тлумачення права, скільки звичайнимздоровим глуздом, що, звичайно ж, робить негативний вплив як на правотворчість,так і на правозастосування. Тому існує необхідність у докладній науковійрозробці теми тлумачення права, у створенні добре продуманої методики тлумаченняправа, що враховує сучасні правові реалії.
Варто звернути увагу на те,що слабкий інтерес дослідників до теми тлумачення права обумовлений дужерозповсюдженими в юридичній науці і практиці оманами, зв'язаними з тлумаченнямправа. Одна з них, на яку вказував російський юрист Є.В. Васьковський[1], полягає в тому, що для правильного тлумачення права нібито досить тількиодного звичайного здорового глузду. Досить послідовно відстоював таку ж позиціюпредставник історичної школи права Г. Пухта. По його твердженню, “відкрайностей повинні охороняти юриста здоровий юридичний такт і глузд; зовнішні жправила корисні тільки слабким головам, рятуючи їх від самостійного мислення, алетаким осособам краще зовсім не братися за тлумачення”[2].
Наступна омана, якупроповідував інший відомий російський юрист Н.С. Таганцев[3], полягає в тому, що тлумачення має значення тільки у випадку недосконалостізакону. Гарний же закон, відповідно до цього судження, тлумачення не потребує.Таким чином, у тлумаченні права бачиться лише спосіб подолання помилокзаконодавця, з чим навряд чи можна погодитися.
Прихильники поглядів такогороду стверджують, що юристу зовсім не обов'язково знати теорію тлумаченняправа, освоювати вироблені нею прийоми і правила інтерпретації юридичних текстів.Звідси і дуже прохолодне відношення багатьох юристів-практиків до теоретичнихпошуків у даній області що, у свою чергу, не могло не підривати бажанняюристів-вчених досліджувати проблему тлумачення права.
Тим часом, як переконливопідтверджує правозастосовча практика, одного лише здорового глузду виявляєтьсяявно недостатньо для правильного тлумачення права. Потрібні ще і великі знанняй уміння в даній області. Не володіючий ними юрист (навіть той, який маєвеликий практичний досвід тлумачення права) не застрахований від помилок у ходіінтерпретації правових документів.
Що ж стосується судження проте, що грамотно складений текст правового акта не вимагає свого тлумачення, тосправа обстоїть саме навпаки: чим досконаліша мова права, як справедливозатверджував Н.С. Таганцев, тим “більше значення одержують для правильностійого застосування наукові прийоми тлумачення законів”[4].
У світлі сказаного стає щебільш очевидним, що проблеми тлумачення права мають потребу в науковихдослідженнях. Причому важливість рішення теоретичних проблем тлумачення права вукраїнській юридичній науці особливо чітко видна зараз, коли правозастосовчапрактика зштовхнулася з цілою низкою питань, на які поки немає ясних і чіткихвідповідей. Це такі проблеми, як, зокрема, проблема виконання роз'ясненьВерховного Суду України та Вищого Господарського Суду України із питань судовоїпрактики, у випадках, коли останні виходять за межі своїх повноважень і, власнекажучи, створюють у ході тлумачення права нові норми права, проблема юридичноїприроди актів тлумачення Конституції України і інших законів КонституційнимСудом України. Знайти відповіді на ці й інші подібні питання без проведеннявідповідних досліджень в області тлумачення права просто неможливо.
Характеризуючи тлумаченняправа як вид юридичної діяльності, не можна не сказати про те, а що, власне,позначає собою термін “тлумачення права”.
Почнемо розкривати змістцього терміна з констатації того, що слово “тлумачення” – і це насампередзагальвживане слово, що входить у сучасну літературну мову і використовується вповсякденній мові. Разом з тим воно позначає і визначене наукове поняття.
Щоб зрозуміти значення слова “тлумачення” умові юриспруденції потрібно спочатку усвідомити його зміст як наукового поняттявзагалі.
Як науковий термін слово“тлумачення” означає процес сприйняття людиною предметів матеріального світу ідуховних об'єктів (законів природи і суспільного розвитку, продуктів творчоїдіяльності, об'єктів письмової мови й ін.).
У правознавстві використанняслова “тлумачення” зв'язано із встановленням змісту текстів індивідуальних інормативних юридичних документів.
Тлумачення індивідуальнихдокументів залишається за межами даного дослідження. Тому обмежимося розглядомпоняття тлумачення нормативних юридичних документів, тобто тлумачення права.
У рамках розуміннятлумачення права як установлення змісту нормативних юридичних актів існуютьрізні представлення про те, що ж конкретно охоплює собою даний термін. Зробимоогляд точок зору про значення терміна “тлумачення права” у юридичній науці.
За твердженням А.Ф.Черданцева, тлумачення права — це і “визначений розумовий процес, спрямованийна встановлення змісту норм права”, і “результат зазначеного розумовогопроцесу, виражений у сукупності суджень (граматичних пропозицій), у якихрозкривається зміст тлумачуваних норм”[5]. Таким чином, А.Ф. Черданцев виходить з того, що термін “тлумачення права”позначає два хоч і взаємозалежних, але все-таки різні поняття.
Іншої позиції дотримуєтьсяС.С. Алексєєв. На його думку, “тлумачення (інтерпретація) — це не самепізнання, а діяльність по встановленню змісту нормативних приписів”[6]. Причому ця діяльність, як вважає С.С. Алексєєв, охоплює собою і з'ясування, іроз'яснення змісту нормативних приписів.
Розуміючи, як і С.С.Алексєєв, тлумачення права як діяльність по з'ясуванню і роз'ясненню зміступравової норми, С.А. Комарів разом з тим спеціально виділяє ще одне значенняцього терміна. Він пише, що “тлумаченням також називається інтерпретація, тобтоз'ясування співвідношення обсягу правової норми, яка тлумачиться з обсягом(буквальним значенням)  її тексту”[7].
Деякі автори, зокрема А.С.Піголкін, вказуючи на два аспекти тлумачення правових норм, своєрідно розуміютьперший з них. В А.С. Піголкіна перший аспект тлумачення являє собою “з'ясуваннязмісту норми і його пояснення”[8]. Для нього це “необхідний підготовчий етап, передумова для правильного рішенняконкретної справи, для проведення кодифікаційних робіт, для видання актів —роз'яснень норм права”[9].Другий же аспект тлумачення полягає, за твердженням А.С. Піголкіна, уроз'ясненні змісту правової норми. Це вже діяльність визначених органів іпосадових осіб, що має самостійне і спеціальне значення. Результати такоїдіяльності, як вважає А.С. Піголкін, повинні бути певним чином зафіксовані[10].
Отже, термін “тлумаченняправа” трактується в літературі як багатозначний термін. При цьому різні авторипозначають ним неоднакові явища, що створює труднощі при здійсненні тлумаченняправа на практиці. Тому існує нагальна потреба в подоланні розбіжностей попроблемі поняття тлумачення права і виробленню чітких уявлень про те, що жпрактикуючий юрист повинен розуміти під тлумаченням права.
Вважається, що тлумаченняправа — це визначений вид юридичної діяльності, зв'язаний з реалізацієюправових розпоряджень (обов'язковий етап реалізації права в цілому і йогозастосування зокрема). Без тлумачення права неможлива глибоко усвідомлена реалізаціянорм права. Зрозуміло, що в ході тлумачення відбуваються визначені розумовіоперації. Однак пізнання норм права в ході їхнього тлумачення не є єдиноюметою. Інтерпретатор, як правило, проникає в суть правових розпорядженьвинятково з метою їхнього практичного застосування  зараз чи у майбутньому нимсамим чи іншою особою. Тому все-таки тлумачення права це не просто пізнання, а,як справедливо затверджує С.С. Алексєєв, саме діяльність, що складає необхіднийетап реалізації права.
Як вид юридичної діяльностітлумачення завжди має два аспекти – і з'ясування і роз'яснення норми права. Іот чому. Будь-який суб'єкт реалізації права ніколи не обмежується тількиз'ясуванням змісту правових норм. Він у тій чи іншій формі обов'язково доводитьїхній зміст до інших осіб. Так, укладаючись який-небудь договір, суб'єкт праватак чи інакше завжди доводить до відома контрагента своє розуміння відповіднихнорм права. Державний же орган, приймаючи правозастосовче рішення, роз'ясняєзміст використаних норм права у своєму рішенні. Тому навряд чи буде правильнимбачити в роз'ясненні правових розпоряджень якийсь факультативний етаптлумачення права.
Дане судження не можепохитнути і той факт, що іноді далі, ніж з'ясування змісту правових приписівсправа не доходить (ознайомившись зі змістом приналежного йому права, йогоносій, припустимо, відмовляється від його реалізації). У подібних випадкахпроцес тлумачення виявляється незавершеним, оскільки суб'єкт тлумачення невиразив своє бачення тих чи інших правових розпоряджень зовні. Це, однак, неговорить про факультативність стадії роз'яснення права. Адже припиненнякримінальної справи по яких-небудь обставинах до розгляду його в суді неозначає, що судовий розгляд є факультативною стадією карного процесу. До неїпросто не доходить справа. Точно так і реалізація права, по суті справи, завждиприпускає і з'ясування, і роз'яснення реалізованих правових приписів.
Що ж стосується міркуваньА.С. Піголкіна про те, що в рамках першого етапу тлумачення крім власнез'ясування варто ще розрізняти і пояснення норми права, то навряд чи цевиправдано, оскільки така дія при тлумаченні права  не відбувається. Не можнапогодитися і з думкою С.А. Комарова, що одним зі значень терміна “тлумаченняправа” є з'ясування співвідношення обсягу норми права яка тлумачиться збуквальним значенням її тексту. Тлумачення правової норми по обсягу, — це одинз аспектів з'ясування норми права, а не якийсь її самостійний етап.
Підводячи підсумок усьомусказаному про поняття тлумачення права, сформулюємо його визначення. Тлумаченняправа — це визначений вид юридичної діяльності, що є обов'язковим етапомреалізації права, спрямований на з'ясування змісту підмета реалізації правовогорозпорядження, а також роз'яснення його змісту.
Тепер дамо загальнухарактеристику цієї діяльності.
Дати загальну характеристикуякої-небудь діяльності значить відповісти на наступні питання:
1. На що спрямована розглянутадіяльність?
2. Чим вона викликана?
3. Що складає специфіку цієїдіяльності?
Відповідаючи на перше зпитань стосовно тлумачення права, варто сказати, що кінцева мета тлумаченняправового припису — це встановлення його істинного змісту, тобто виявленнятого, що сказав законодавець у тексті нормативного акту, у якому міститьсятлумачувана норма права, чи можливо застосувати її до тих чи інших осіб тажиттєвих ситуацій. Таким чином, інтерпретатор повинний правильно зрозумітиправовий припис, що витлумачується ним, і на основі цього вирішити питання проможливість його реалізації у визначеному випадку.
Що стосується необхідностітлумачення права, то дана діяльність обумовлена багатьма важливими причинами.
По-перше, вона викликанатим, що мова права є особливою мовою. З його допомогою формулюються загальніправила поведінки, які завжди абстрактні по своєму змісту. Відповідно всі нормиправа мають загальний і абстрактний характер. Їхня дія поширюється на всі тівипадки, коли виникають ситуації, на які дані норми розраховані. Однакпередбачити в нормі права всі можливі життєві випадки не реально. Конкретнийвипадок завжди індивідуальний. У ньому неминуче присутні обставини, якібезпосередньо нормою права не передбачені. Більш того, прагнути домаксимального наближення норми права до можливих життєвих ситуацій і непотрібно. У цьому і полягає специфіка мови права. Суб'єктам реалізації правадається можливість самим вирішити питання про те, при наявності яких конкретнихжиттєвих обставин можуть діяти ті чи інші норми права. Наближення ж зміступравової норми до конкретних життєвих випадків саме і досягається в процесі їїтлумачення.
По-друге, необхідністьтлумачення права зв'язана також з тим, що, формулюючи правила поведінки,суб'єкт правотворчості використовує різноманітні засоби юридичної техніки(юридичні терміни і конструкції, загальномовні засоби й ін.). Зрозуміти змістправових приписів у цих умовах знов-таки неможливо без їхнього тлумачення.
По-третє, потреба втлумаченні права обумовлена також і тим, що право має таку властивість яксистемність, а значить норми права регулюють суспільні відносини не ізольованоодин від одного, а спільно. Тому правильно реалізувати будь-яку норму права неможна поза її зв'язком з іншими правовими нормами. Виявлення ж цього зв'язкуможливо тільки в ході тлумачення права.
По-четверте, тлумачити правонеобхідне ще і тому, що в текстах нормативних актів нерідко зустрічаютьсянеточності, протиріччя й інші правотворчі помилки, перебороти які теж неможливобез тлумачення.
Таким чином, судження пронеобхідність тлумачення права спирається на дуже вагомі аргументи. Причому данадіяльність викликана не тільки суб'єктивними, але й об'єктивними причинами.Тому удосконалювання законодавства, усунення правотворчих помилок не спричиняєвтрату ролі тлумачення права в процесі його реалізації. Більш того, чимдосконаліше діюче законодавство, тим більш вдумливим повинне бути тлумаченняйого розпоряджень. Адже закон завжди має дуже високий ступінь абстрактностізакріплених у ньому правил поведінки.
Ну а тепер про те, які жособливості тлумачення права як специфічної діяльності.
Однією з її особливостей єте, що здійснюване в ході тлумачення пізнання норм права не є єдиною метою.Пізнання норм права здійснюється винятково для того, щоб застосувати(пристосувати) правові норми до конкретних життєвих ситуацій. Таким чином,пізнання правових норм виробляється не заради їхнього пізнання, а для їхньогозастосування. Звідси і коло тих задач, що зважуються в ході тлумачення.
Інша особливість тлумаченняправа полягає в тому, що інтерпретатор має справу зі своєрідним об'єктом свогодослідження. У тексті, який тлумачиться міститься думка законодавця, якупотрібно правильно зрозуміти.
Нарешті, ще одна важливаособливість тлумачення права полягає в тому, що воно не може здійснюватисядовільно (як здумається інтерпретатору правових розпоряджень), а повиннопротікати (у всякому разі коли тлумачення права здійснюється державнимиорганами і посадовими особами) у визначених рамках, обкреслених законом.Правда, чинним законодавством правова регламентація тлумачення праваздійснюється недостатньо повно. Однак це ненормально, а значить процедура тлумаченняповинна бути регламентована більш ретельно. Необхідність цього важлива тим, щовнаслідок неправильного тлумачення закону суспільству може бути заподіянавелика шкода. Тому вкрай важливо, щоб законом були встановлені такі рамкитлумачення, які б у максимально запобігали можливості неправильного тлумаченняправових норм.
Такі основні характеристикитлумачення права як виду юридичної діяльності.

2. Доктринальне тлумачення права
 
Доктринальне тлумачення права — це, як відомо, одинз різновидів неофіційного, тобто  необов'язкового, що не має юридичноїчинності тлумачення. Проте таке тлумачення має дуже важливе значення дляправотворчої і правозастосовчої практики. Адже багато норм права трактуються вюридичній практиці саме так, як це робиться в юридичній науці. Останнім часомроль доктринального тлумачення права ще більш підвищується. Це зв'язано з тим,що юристи-вчені стали більш активно залучатися до участі в правотворчому і вправозастосовчому процесах як розроблювачі законопроектів, експертів, фахівців,різного роду консультантів. Більш того, багато хто з них стали депутатамиВерховної Ради, суддями вищих судів, ввійшли у виконавчі органи державної владирізних рівнів, а також в органи місцевого самоврядування, отже стали самібезпосередньо здійснювати правотворчість і правозастосування.
Участь юристів-вчених в правотворчості й управозастосуванні і їхнє входження у владу у визначеній мірі розмиваєоб'єктивно існуючу межу між ними і юристами-практиками. У свою чергу цепороджує цілий ряд проблем, у тому числі і проблем, зв'язаних з доктринальнимтлумаченням права, які вимагають свого наукового рішення. Так, зокрема,потребують дослідження питання про роль доктринального тлумачення права всучасних умовах, про його співвідношення з професійним тлумаченням, а також пройого вплив на офіційне тлумачення права.
Взагалі необхідно відмітити, що доктринальномутлумаченню права у вітчизняній юридичній літературі практично завждиприділялася дуже незначна увага. Лише поверхово розглядалося таке тлумачення вдореволюційних дослідженнях[11].       
У радянський же період даній проблемі була присвяченавсього одна стаття В. В. Лазарєва[12]. Крім того, фрагментарно вона висвітлювалася в монографіях, які торкаютьсяпитання тлумачення права, і в навчальній літературі[13].У сучасних роботах до цієї теми недавно знову звернувсяВ. В. Лазарєв, приділивши їй увагу в написаному ним в одному зпараграфів глави “Тлумачення права” навчального курсу “Проблеми загальноїтеорії права і держави”[14]. В інших наукових працях і в навчальній літературі тема доктринальноготлумачення права якщо і розглядається, те дуже і дуже коротко. Тим часомнеобхідність її всебічного і глибокого дослідження очевидна. В даній главікурсової роботи я спробував узагальнити все те суттєве, що сказано про доктринальнетлумачення права в літературі, а також висловити свою думку по всіх проблемнихпитаннях такого тлумачення.
Доктринальним тлумаченнямправа (від лат. doctrina — “навчання, наукова чи філософська теорія, політичнасистема, теоретичний чи політичний принцип”[15]) є те, про що можна прочитати в будь-якому підручнику по теорії права, такимтлумачення, що дається вченими-юристами в монографіях, інших науковихпублікаціях, коментарях до законів тощо. Воно є результатом саме науковогоаналізу норм права. У літературі звичайно підкреслюється важливість цьоготлумачення, вказується на його велике значення для правотворчої іправозастосовчої практики[16].
Міркуючи про доктринальнетлумачення права, важливо торкнути неоднаково розглядуване різними авторамипитання про те, на що може бути спрямоване дане тлумачення. Відповідаючи нанього, В. В. Лазарєв, наприклад, пише, що “наукові праці, хоча і є основоюдо з'ясування і пояснення права, але не переслідують в цілому чи частково метутлумачення окремих  норм чи основ і змісту права в цілому, не відносяться…дорезультатів доктринального тлумачення”[17]. Правда, при цьому він робить застереження, що “не завжди можна провести чіткумежу між тими чи іншими роботами, але в теоретичному плані вона існує”[18]. Вважається, що спроби проведення такої межі, визнання самого факту її існування,нехай навіть тільки в теоретичному плані, неприйнятні, оскільки істотнозвужують область доктринального тлумачення права. Будь-яке наукове положення,що дозволяє краще зрозуміти зміст права, істинний зміст його окремих норм, єрезультатом саме доктринального тлумачення права. Причому в цьому випадкузовсім несуттєво, переслідував чи ні інтерпретатор права мету розкрити змістяких-небудь його конкретних норм. Так, формулюючи ті чи інші юридичні поняття,дослідник може найменше думати про визначені норми права. Однак ці поняття(особливо якщо в законодавстві відсутні їхні визначення) здатні істотнополегшити розуміння відповідних норм права. Тому всі ті теоретичні пошуки вобласті права, що тією чи іншою мірою сприяють збагненню змісту норм права, являютьсобою доктринальне тлумачення права.
Тепер доречно буде сказатипро значення доктринального тлумачення права для юридичної практики.Безперечно, таке тлумачення впливає на правотворчу і правозастосовчу практику.Адже як правотворчі, так і правозастосовчі органи, як правило, враховують усвоїй роботі результати доктринального тлумачення. Причому особливу важливістьздобуває таке тлумачення саме зараз, коли, по суті справи, стерта межа міжпозитивним і природним правом і на конституційному рівні знайшли своєзакріплення ідеї природного походження і невідчужуваності прав людини. У цихумовах юрист-практик як ніколи має потребу в рекомендаціях юриста-вченого зрозв’язання виникаючих у правотлумачній практиці питань. Однак, при цьому непотрібно перебільшувати можливості доктринального тлумачення права. Його силалише в авторитеті вченого, що тлумачить норми права, у вагомості аргументаціїна користь того чи іншого варіанта їхнього розуміння. Але останнє слово завждизалишається за суб'єктами правотворчості і правозастосування.
У зв'язку з обговорюваноюпроблемою необхідно звернути увагу на те, що не слід ототожнювати доктринальнетлумачення права з офіційним тлумаченням, як це роблять деякі дослідники.І. Е. Фарбер, наприклад, взагалі не виділяв такий вид тлумачення якдоктринальне, оскільки вважав, що офіційне тлумачення завжди є науковимрозумінням права[19].Деяке змішування доктринального й офіційного тлумачення права знаходимо ми й уВ. В. Лазарєва. На його думку, “воно може бути як офіційним, так інеофіційним”[20]. Утій своїй частині, у який доктринальне тлумачення права лежить в основіофіційного тлумачення, воно є офіційним доктринальним тлумаченням права. Ті жнаукові інтерпретації тлумачення права, що не були сприйняті і відбиті в актахофіційного тлумачення права, необхідно віднести, по В. В. Лазарєву,до неофіційного доктринального тлумачення права.
Вважаю, що поділдоктринального тлумачення права на офіційне і неофіційне тлумаченнянеприйнятним. І от чому. Офіційне тлумачення права — це все-такитлумачення, що здійснюється відповідними державними органами і посадовимиособами і має обов'язкову юридичну чинність. Неофіційне ж тлумаченняздійснюється не уповноваженими на це особами, а тому не володіє обов'язковоююридичною силою. При розмежуванні офіційного і неофіційного тлумачення змістовнасторона тлумачення права не має ніякого значення. У цьому випадку важливотільки те, хто тлумачить право. Що ж стосується офіційного тлумачення права, тосаме суб'єкт такого тлумачення (а ніхто інший) є його “автором”. Те, щоостанній може використовувати при цьому результати доктринального тлумаченняправа, анітрошки не применшує його “авторства”, оскільки саме він додає цимрезультатам юридичну чинність і несе за своє рішення відповідальність. Такимчином, доктринальне тлумачення права це завжди неофіційне тлумачення.
Те, що доктринальнетлумачення права не може ні при яких умовах називатися офіційним тлумаченням,однак, не зменшує його ролі в тлумаченні права взагалі. Взагалі, як справедливопише В. В. Лазарєв, “офіційне нормативне тлумачення, щоб бути цілкомнауковим, повинне спиратися не на минущі розуміння доцільності в рішеннівиникаючих справ, а на створені доктриною і підтверджувані практикою науковіцінності, що мають в умовах даного місця і часу неминуче значення”[21].Тому в ідеалі офіційне тлумачення права завжди повинне спиратися на відповіднінаукові положення, які більш об'єктивно відбивають зміст права чим уявлення,які виникли під впливом розумінь доцільності.
Останнім часом у зв'язку зрозвитком чинного законодавства дуже гостро встало питання про співвідношеннядоктринального тлумачення права з професійним тлумаченням. Дані видинеофіційного тлумачення права дуже тісно зв'язані між собою, а тому проблемаїхнього співвідношення має потребу в науковому аналізі.
Розглядаючи дану проблему,потрібно наголосити на тому, що деякі автори взагалі не проводять межу міждоктринальним і професійним тлумаченням права. Так, Г. Ф. Шершеневич,як і багато інших дореволюційних юристів, писав тільки про “науково-судоветлумачення, що виходить від  вчених чи практиків і яке черпає силупереконливості в моральному авторитеті науки і суду”[22]. Наукове і судове тлумачення права виступає в Г. Ф. Шершеневича,таким чином, у якості одного виду тлумачення. В дослідження останніх років нерозрізняється  доктринальне і професійне тлумачення права, наприклад, уВ. Н. Хропанюка[23]. Він виділяє тільки доктринальне тлумачення права, що охоплює в нього собою івсе те, що в даній роботі іменується професійним тлумаченням. Я ж виходжу знеобхідності розрізнення як доктринального, так і професійного тлумаченняправа.
А тепер дамо характеристикупрофесійного тлумачення права, а також покажемо його співвідношення здоктринальним тлумаченням права.
Професійне тлумаченняправа — це тлумачення, здійснюване юристами-практиками (суддями,прокурорами, адвокатами тощо). Специфіка цього тлумачення в тому, що в одномувипадку воно може носити офіційний характер (коли, наприклад, Верховним СудомУкраїни видається роз'яснення з питань судової практики). В іншому ж випадкутаке тлумачення може і не бути офіційним тлумаченням. Так, тлумачення нормправа в процесі судового засідання прокурором не є для суду обов'язковим (азначить не можна вважати його офіційним тлумаченням). Потрібно наголосити натому, що неофіційне тлумачення права юрист може давати і не в зв'язку зі своєюслужбовою діяльністю (як приватна особа). Для віднесення до такого тлумаченнятих чи інших інтерпретацій права важливо не те, у зв'язку з чим (з виконаннямсвоїх службових  обов'язків чи ні) вони здійснювалися, а те, що вони виходятьвід практикуючого юриста (фахівця в області практичної юриспруденції). Причомуважливо щоб при цьому переслідувалися не наукові, а сугубо практичні цілі,пов'язані з реалізацією права.
У якому ж співвідношеннізнаходяться професійне і доктринальне тлумачення права?
Якщо говорити проспіввідношення професійного тлумачення права взагалі (як офіційного, так інеофіційного) з доктринальним тлумаченням, то варто визнати, що хоча часомпровести між ними межу буває важко, усе-таки вона завжди існує. Причому ця межадосить певна (а не аморфна). Це обумовлено тим, що професійне і доктринальнетлумачення права є принципово різними видами тлумачення. Тому ми не можемопогодитися з тими авторами, які вважають, що дані види тлумачення права можутьспіввідноситися між собою. Цього не відбувається, як нам здається, навіть і втому випадку, коли, наприклад, тлумачення права здійснює суддя КонституційногоСуду України, який одночасно є і юристом-практиком високого класу, і великимученим-правознавцем.
Таку позицію можнааргументувати в такий спосіб. У юриста-практика в ході його професійноїдіяльності неминуче формується своя особлива (професійна) правосвідомість. Воназалежить від цілого ряду факторів (від правової системи держави, справедливості(чи, навпроти, несправедливості) чинних у державі законів, а також принципів,що характерні для діяльності тих чи інших правоохоронних і правозастосовчихорганів, і багатьох інших). Формується своя специфічна (наукова)правосвідомість і у вченого-юриста. Її становлення протікає вже в зовсім іншихумовах (в умовах незалежності дослідника від усіх тих факторів, що впливають наюриста-практика (підпорядкованість по службі; зв'язаність указівками відомчихінструкцій, рішеннями судових і інших органів, процедурними нормами;необхідність оперативного рішення тих чи інших питань; знання юридичноїпрактики “зсередини” і т.п.). Тому юрист-вчений більш незалежний у своїхсудженнях ніж практик. Разом з тим він трохи відірваний від реальної юридичноїпрактики. Юрист же практик, навпроти, не може собі дозволити тієї волімислення, яка є характерною для юриста-вченого. Однак він більш “приземлений”,краще знає життя і реальну юридичну практику. Усе це, природно, не може невідбиватися на тих тлумаченнях права, які даються юристами-вченими іюристами-практиками. Але навіть і тоді, коли юрист сполучає в собі обоє ціякості (а в ідеалі, напевно, так і повинно бути), він всеодно в одному випадкувиступає як юрист-практик (коли здійснює тлумачення права в зв'язку зі своєюслужбовою діяльністю), а в іншому — у ролі юриста-вченого (коли правотлумачиться ним як приватною особою). І результати тлумачення тих самих нормправа тими ж самими особами можуть виявитися в цих ситуаціях далеко неоднаковими.
Резюмуючи все сказане вищепро співвідношення професійного і доктринального тлумачення права, відзначимо,що, звичайно ж, юрист-професіонал повинен прагнути при здійсненні тлумаченняправа бути гранично об'єктивним і враховувати всі досягнення юридичної науки.Однак у реальному житті це досяжно далеко не завжди. Не потрібно тількивважати, що доктринальне тлумачення права є тлумаченням більш високого типу ніжпрофесійне тлумачення. Взагалі варто визнати, що дані поняття єнеспіввідносними під даним кутом зору поняттями. Використання категорій “вище”,“нижче”, “досконаліше”, “недосконаліше” при рішенні питання про співвідношенняпрофесійного і доктринального тлумачення неприйнятне.
Вважаю, що особлива думкаКонституційного Суду України — це в чистому виді професійне тлумачення.По-перше, тому, що воно здійснюється в зв'язку зі службовою діяльністю суддів.По-друге, тому, що при цьому переслідуються не якісь наукові цілі, а вирішуютьсясугубо практичні задачі — звернути увагу інших членів КонституційногоСуду, а також державних органів і громадян на позицію, яку суддя, що висловив усвоїй особливій думці, вважає правильною, яка в наступному може мати вплив надіяльність Конституційного Суду й інших державних органів.
Взагалі діяльність суддівКонституційного Суду по тлумаченню права оцінюється в науці неоднозначно.Питання про те, коли вона припустима, а коли конституційні судді повинніутримуватися від публічного висловлення своїх суджень про норми діючого правазважується в літературі по-різному.
Даючи свою оцінку приведенимсудженням, підкреслимо, що, звичайно ж, коли у провадженні Конституційного Судувиявиться яка-небудь справа, то до прийняття по ньому рішення норми права, щобудуть у ньому витлумачені, не підлягають публічному коментуванню суддямиданого суду, оскільки такі дії несумісні з посадою судді Конституційного СудуУкраїни. Що ж стосується публічного висловлення своєї думки про питання, щоможе стати предметом розгляду в Конституційному Суді України, то вважаю, щовідповідь на дане питання не може бути однозначним. Коли конституційний суддявисловлює своє судження про який-небудь нормативний правовий акт як посадоваособа (у зв'язку з виконанням їм своїх службових обов'язків), він, напевно,повинний утримуватися від тлумачення тих норм права, імовірність тлумаченняяких у майбутньому Конституційним Судом дуже велика (хоча говорити про цюімовірність у теоретичному плані дуже важко). Однак чи можна заборонити робитице члену Конституційного Суду, що виступає в якості юриста-вченого (під часнаписання їм монографій, підручників, коментарів до закону і т.п.)? Ствердновідповісти на це питання, значить фактично визнати заборону на заняття членамиКонституційного Суду науковою діяльністю (про що, наприклад, може міркувати усвоїх наукових працях член даного суду, що є фахівцем в області конституційногоправа, якщо йому не можна буде коментувати діюче конституційне законодавство).Введення ж заборони на наукову діяльність члена Конституційного Судупредставляється й абсурдним, і незаконним, оскільки дана діяльність дозволеначинним законодавством.
Однак, проблемаспіввідношення наукової діяльності судді Конституційного Суду і його діяльностіяк член суду існує. Здається, що наукою конституційного права повинні бутивироблені чіткі критерії розрізнення цих двох видів діяльності.
Вважаю, що взагалі темадоктринального тлумачення права заслуговує набагато більшої уваги, ніж їйприділяється в літературі в даний час. Адже від ступеня її розробленості багатов чому залежить те, наскільки правильно й ефективно результати доктринальноготлумачення права використовуються в правотворчій і в правозастосовчій практиці.

3.Теоретичні і практичні погляди на
тлумаченняКонституційним Судом України норм законодавства
Правова українська реальність, обумовленазастосуванням Конституції і законів України, Указів Президента та правовихактів Уряду, опинилась під зростаючим впливом остаточних рішень (висновків)Конституційного Суду України.
Названий конституційний орган держави сприймаєтьсясуспільством неоднозначно, ви­ходячи з практичних результатів його діяльності.У офіційній інтерпретації юридичних норм, яку здійснює Конституційний Суд,«грунт права» не відкидається, не знижується до рівня осмислення фактів, щоможе призвести до помилкового визначення сутності конституційно-правовогопринципу або норми, яка регулюється. Головна мета довіреного тлумачення, котрепропонується суспільству і державі органом конституційного контролю, є, якщовикористати вислів Гегеля, «осягненням думки, покладеної в основу права».Необхідність в тлумаченні, як і підстави для його реалізації у КонституційномуСуді, полягає у суперечностях правозастосування, що при цьому виникають як уфізичних, так і юридичних осіб, у більшості випадків породжує «спори прозастосування права».
Що ж у такому разі обумовлює тлумачення як таке?Його як предмет розгляду в Конституційному Суді мало цікавлять умоглядніконструкції, відірвані від реальних правових процесів та явищ. В цьому сенсітлумачення як прояв конституційної юрисдикції «зростає» на фундаменті юридичнихзнань та правової культури. В цілому сфера тлумачення юридичних норм є сфероюсуспільної або державної дійсності, яка охоплюється поняттям «дійсного права»,котре стосується, головним чином, вироблення в процесі тлумаченняконституційно-правової орієнтації в розумінні й обґрунтуванні права.
Слід зауважити, що тлумачення як найважливішийкритерій правозастосування за умов політизації Конституційного Суду може призвестидо спекулятивно-догматичної філософії права, до того ж з ідеологічнимнавантаженням, а в іншому випадку — до «філософсько-тер­мінологічногопереодягнення» загальноприйнятих понять, результатів досліджень (С.Алексєєв).
Такі випадки вже траплялися в конституційно-судовійпрактиці Російської Федерації. Адже відомо, що тлумачення норм Конституції тазаконів нового змісту не породжує, воно тільки поверхово умножує розуміннязмісту прав і обов'язків та надає йому офіційний характер.
Ми одразу відокремлюємо тлумачення КонституційногоСуду від інших видів загально-судового тлумачення уповноваженими державоюорганами правосуддя або наукового (філософ­ського) тлумачення при теоретичномучи практичному опрацюванні тих або інших правових проблем.
З позицій Конституційного Суду тлумачення меншевикликає пізнавальний ефект, істотне збільшення правових знань ніж йогорезультат. Цей ефект настає, наприклад, в процесі правового дослідження прихарактеристиці ролі права з врахуванням висновків аксіології, при включенні у тлумаченнянорм права, відомостей сучасної герменевтики. Припускаємо, що це завдання можебути досягнуте у майбутньому. В сучасних реаліях тлумачення у Конституцій­номуСуді — це не тільки ідеї права, законів та їх норм, а й, насамперед, — правовежиття.
Офіційна інтерпретація Конституції та законівУкраїни сьогодні зростає до рівня особливої високозначущої сфери належного таненалежного правозастосування. І це виділяє Конститу­ційний Суд як спеціальнийорган держави конституційної юрисдикції в механізмі охорони Конституції іправореалізації, здатний реально впливати на правовідносини у державі тасуспільстві. Юрисдикція Конституційного Суду щодо офіційного тлумаченняКонституції та законів визначена у ст. 93 Закону «Про Конституційний СудУкраїни».
Тлумачення як метод пізнання правової матерії зпозицій позитивного права дозволяє вийти за межі закритого кола одномірних,лише юридичних явищ, побачити основи, а може і передоснови права з наданнямправових ознак категорії методологічного характеру.
Отже, головна перевага тлумачення як предметадіяльності Конституційного Суду полягає в осягненні смислу, основ і логікиправа щодо конкретних юридичних формул і проблем. Конституційний Суд створюєпринципово важливу сферу аналітичної юриспруденції (юридич­ний позитивізм), щонадає його висновкам, які стосуються тлумачення конкретних норм Конституції абозаконів, характеру права лише у широкому значенні.
Таким чином, тлумачення правових норм, категорій,понять, яке здійснюється Консти­туційним Судом, фактично продовжує функціюВерховної Ради України у забезпеченні правопорядку в державі, але виключно якзбагачення фактичної правової основи суспільного життя. Для того щоб офіційнаінтерпретація перетворилась в регулюючий фактор, вона має бути втілена уконкретизовані нормативні положення, оскільки трактування є тільки засобомрозуміння громадянином, посадовою особою, державним органом і, нарешті, власнезаконо­давцем прав та обов'язків у існуючому правопорядку. Тут слід підкреслитидуже важливу ознаку тлумачення правових норм, яке здійснює саме КонституційнийСуд. Його рішення щодо праворозуміння у конкретних відносинах держави зфізичними та юридичними особами, у застосуванні суб'єктивних прав громадянамичи наданих повноважень представниками органів влади, а також при виникненніспорів у судах загальної юрисдикції мають вищий рівень юридичноїкомпетентності, оскільки безпосередньо стосуються юридичної догми. Вони єостаточними і не можуть бути оскаржені.
Таким чином, в процесі тлумачення КонституційнимСудом юридична категорія (норма, інститут, поняття, термін) набуває офіційноївизначеності за змістом і не суто формально, що дає можливістьправозастосовуючим суб'єктам досягти юридичної точності, зрозумілості, ко­нкретностіу правореалізуючій практиці.
В цьому зв'язку не можна не згадати про факти уісторії розвитку догматичної (аналітичної) юриспруденції, які мали місце у XIX—XX століттях в Німеччині. Спираючись на давньоримськеправо і розробки спеціалістів в університетах (глосаторів і постглосаторів),аналітична юрис­пруденція в той час настільки набула витонченого характеру, щонабрала схоластичного вигляду і здобула недобру славу відірваної від життядисципліни (догматики).
Розуміючи, що аналітичному правознавству немаєальтернативи, все ж виникає запитання: в якому обсязі Конституційний Суд маєдопускати тлумачення Конституції та законів України?
У теоретичному аспекті важливою є думка видатногоправознавця кінця XIX ст.Б.О. Кистяковського: «Тільки догматична юриспруденція створює повний обсягрозробки понять, точність та сталість їх». У практичному напрямі, коли існуєперший досвід формування правової системи незалежної держави України, колисерйозною загрозою все більше стає правовий нігілізм перехідного періоду, коливладні суб'єкти державної влади та органи місцевого само­врядування приймаютьюридичні рішення, подекуди нехтуючи правом, коли спори про ком­петенцію органівта посадових осіб набувають конфліктних ситуацій, необхідність офіційноготлумачення Конституції та законів залишається важливою потребою для держави ісуспільства. Через тлумачення Конституційного Суду відкривається той необхіднийканал, завдяки якому здійснюється зв'язок правової свідомості з правовиминормами, а відтак із соціальною дійс­ністю у широкому розумінні.
У цьому зв'язку корисно звернути увагу нарозглянуту Конституційним Судом України 30 жовтня 1997 р. справу К.Г.Устименка.Остання цікава тим, що в ній дано конституційно-правову оцінку можливостямкожного громадянина реалізувати право на інформацію з питань власного стануздоров'я та взяття на облік в медичних закладах. В тлумаченні у цій справіКонституційним Судом зазначено, що ст. 23 Закону України «Про інформацію» требарозуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використаннята поширення конфі­денційної інформації про особу без її попередньої згоди,крім випадків, визначених законом. Резюмуючи розгляд даної норми.Конституційний Суд визнав пріоритет прав людини щодо свого здоров'я та життя іпорядок захисту своїх суб'єктивних прав до органів вищого порядку, а потім — досуду.
Саме через призму одного з перших рішеньКонституційного Суду можна побачити соціальне і правове призначення тлумаченняяк офіційної інтерпретації правомочності влади і прав громадянина в державі. Цеще раз підтвердило існування однієї з драм людського буття, коли особи,зобов'язані забезпечувати дію законів і функціонування механізму захисту правлюдини (прокурори, судді, працівники державного апарату та ін.), протидіютьздійсненню конституційних прав, свобод громадянина і особи. Носії влади на свійрозсуд забезпечують дію права, виправдовуючи застосування повноважень на шкодуінтересам особи, а іноді — й держави, невизначеністю компетенції або, навіть,окремими судовими рішеннями.
Варто згадати рішення Конституційного Суду (справапро офіційне тлумачення терміна «член сім'ї») від 3 червня 1999 р., що моженалежати до класичних тлумачень як офіційне роз'яснення у повному обсязіосновних понять, яке не залишило прогалин в правових реаліях.
Протезовсім інший юридичний зміст мають роз'яснення Конституційного Суду, зокрема, у«справі про запити народних депутатів України» (рішення від 19 травня 1999 р. №4-рп/99), де стверджується, що «керівник, який розглядає запит, не повинензадовольняти вимоги народного депутата України, якщо вважає, що вони не відповідаютьКонституції та законам України». Не аналізуючи інші аспекти справи, поставимозапитання: чи взмозі був Конститу­ційний Суд визнавати загальну правомірністьзапитів народних депутатів як конституційну вимогу? Вважаю, що був взмозі, якщоб звернувся до загальних положень Основного Закону. В ч. 4 ст. 76 КонституціїУкраїни закріплено: «Повноваження народних депутатів України визначаютьсяКонституцією та законами України».
Депутатський запит — це конституційне правовимагати від керівників органів державної влади діяти правомірно і надатинародному депутату відповідь з порушеного питання. Він, як відомо, оголошуєтьсяна пленарному засіданні парламенту і набуває легітимності за згодою ВерховноїРади України. За розумінням Конституційного Суду керівник, який розглядаєдепутатський запит самостійно, має визначити, відповідає або не відповідає вінКонституції та законам України. Не може не дивувати і наведена при цьомуаргументація з посиланням на ч. 2 ст. 19 Конституції України, де йдеться, щооргани державної влади і місцевого самоврядування зобов'язані діяти напідставі, в межах і у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.Далі у рішенні Конституційного Суду зазначено, що народний депутат можезвертатися до керівників судових органів, суддів, органів служби безпеки лише зпитань, не пов'язаних з конкретними судовими справами. Тоді логічно запитати: аз якими питаннями до голів судів слід звертатись народному депутату? Якщонаявне невиконання посадовою особою або державним органом конституційногообов'язку, а керівник вважає, що депутатський запит не відповідаєзаконодавству, то за тлумаченням Конституційного Суду він не повинензадовольняти конституційні вимоги народного депутата України. Але про яке правовимоги можна у такому разі твердити, коли є висновок Конституційного Суду, якийюридичне виправдовує будь-яке невиконання всупереч ч. 2 ст. 19 Конституції.
Отже, тлумачення ст. 86 Конституції можнарозглядати як традиційно декларативне сприйняття конституційних положень, а неяк підставу для оцінки діяльності державних органів і посадових осіб. Уприйнятому рішенні Конституційний Суд твердить, що «запити народних депутатівУкраїни завжди вносяться з викладенням позиції депутата щодо судового рішеннячи конкретних дій судді або у разі наявності у народного депутата Українисумнівів щодо правильності рішення суду тощо». Можна погодитись, що для тогощоб запобігти втручанню народних депутатів у здійснення правосуддя, необхіднобуло деталізувати тлумачення чч. 1 та 2 ст. 126 Конституції України, і у цьомуразі більш зрозумілими були б застереження Конс­титуційного Суду щодо запитівнародних депутатів.
У наведеному прикладі є одна істотна обставина:рішення Конституційного Суду в постановляючій частині містить пряму заборону вконтексті ст. 86 Конституції: народний депутат України не має права звертатисяз вимогами чи пропозиціями до судів, голів судів та до суддів щодо конкретнихсудових справ. Цим обмеження права депутатського запиту пере­творилося утлумаченні Конституційного Суду в імперативну заборону права, що є нормою, якаповинна міститись у Конституції або законах України.
Формула тлумачення може свідчити про абсолютизаціюсудочинства, не гарантованого, як відомо, від судових помилок, а вони виникаютьподекуди у зв'язку з порушеннями присяги або випадками, пов'язаними знесумісністю діяльності суддів, що не позбавляє правосуддя від вказанихрецидивів. Передбачене Законом «Про Вищу раду юстиції» право народного депутатаУкраїни вносити до неї з цього приводу подання є достатньою умовою ознайомленняз відповідними матеріалами, які знаходяться у судовому провадженні, але це вжеінша площина взаємовідносин народних депутатів і судових органів.
Наведений аналіз рішення Конституційного Судудалекий від спроби провести ревізію його вірності чи помилковості постановленихвисновків у процесі тлумачення права запитів народних депутатів України досудових органів та органів служби безпеки. Йдеться, насамперед, про те, чиможна, як у даному випадку, юридичні висновки Конституційного Суду вважатиджерелом права, в яких з позицій конституційного контролю встановлюватимутьсязаборони, дозволи та інші правові імперативи. Адже кожного разу правомірнобудуть виникати сумніви щодо мотивів проведеного тлумачення, а вони, яксвідчить практика, обумовлені багатьма обставинами. Чи не тому в засобахмасової інформації множаться публікації, в яких, зокрема, народним депутатомУкраїни В.Семиноженком твердиться, що «на місце правового абсолю­тизму повиннеприйти прагматичне верховенство Закону, який ґрунтується на невичерпномупотенціалі правового удосконалення»[24].Така позиція пов'язана, у першу чергу, з правовою реальністю і не продиктованапрагненням знехтувати проголошений конституційний принцип верховенства права[25].
Застосування принципу верховенства права є особливоважливим при системному підході до тлумачення складних конституційних проблем.
Таку проблему конституційного права, як і теоріїправа взагалі, розглядав Конституційний Суд, відкривши справу за конституційнимподанням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1ст. 58 Конституції (справа про зворотну дію в часі законів та іншихнормативно-правових актів).
Рішення,прийняте Конституційним Судом, залишилось далеким від переконання нау­ковоїгромадськості щодо своєї бездоганності. В ньому зроблено висновок, що дія ч. 1ст. 58 Конституції про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правовихактів, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи, непоширюється на юридичних осіб.
Застосувавши метод «вузького тлумачення»конституційної норми, коли ще не досліджу­вався зв'язок цих положень зфізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності без створенняюридичної особи, Конституційний Суд відійшов, на мій погляд, від системногопідходу рівних прав, у той час, як сама Конституція не передбачила для нихобмежень. Логіка суддів, які закріпили свою позицію у рішенні, полягала в тому,що розділ II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини ігромадянина» містить норми прямої дії лише для фізичних осіб. В той же часправа юридичних осіб (політичних партій, профспілок, релігійних організацій),які згадуються у цьому розділі, на думку Конституційного Суду, є похідними іКонституцією не гарантовані. Як можна поставитись до такого тлумачення упрактичній сфері застосування конституційної норми, зокрема, при прийняттізаконодавчих актів?
Роз'яснюючи дане тлумачення на прес-конференції,Голова Конституційного Суду Ук­раїни І.Тимченко висловив думку, що для такогосуб'єкта правовідносин, як громадянин-підприємець, слід відокремлювати праваособи як громадянина від його підприємницького статусу[26]. Інакшекажучи, вже можна не звертати увагу на обшуки, конфіскацію майна, безакцентнесписання, що застосовуються до громадян-підприємців без санкції прокурора аборішення суду.
Зрозуміло, таке тлумачення Конституційного Судуможна очікувати тільки при схолас­тичному теоретизуванні, але ніяк в площиніпрактичного підходу до потенціалу конституційної юстиції. Конституційний Суд,на жаль, продемонстрував, як слід обирати шлях у тлумаченні між «правом» і«законом», чим взагалі посягнув на класичні постулати і правовий принципнезворотної сили закону на правовідносини, що склались між будь-якимисуб'єктами до його прийняття.
Сумнівна аргументація у науковому і практичномунапрямах, на мій погляд, принизила роль офіційного тлумачення КонституційногоСуду, створивши прецедент вкрай слабкої до­казової юридичної основи яквирішального фактора у тлумаченні фундаментальних принципів.
Таку позицію поділяє в окремій думці й суддяКонституційного Суду М.Савенко, який, зокрема, аргументовано твердить, що судповинен був ретельно з'ясувати, яку ж функцію виконує ст. 58 КонституціїУкраїни, тобто визначити предмет її регулювання, і вже з ураху­ваннямрезультатів такого дослідження визначити коло осіб, на яких поширюється її дія.Таким чином, предметом регулювання названої норми є дія норми права у часі, ане коло суб'єктів права[27].Це є підтвердженням того, як Конституційний Суд штучно змоделював важливийправовий принцип, відкривши простір для вже можливого правового свавілля взаконах та підзаконних актах.
І, нарешті, у зв'язку з цим ще один цікавий висновок.Тлумачення Конституції та законів України є необхідним, як відомо, тоді, колиїх зміст сприймається неоднаково і це перешкоджає єдності його застосування.Але чи включає проведене тлумачення можливість та необхідність певною мірою зйого врахуванням уточнення та зміни у тексті закону, причому без зміни йогопервинного смислу. Такого процесуального механізму в Законі про КонституційнийСуд не передбачено. Виконання його рішень є важливою, але самостійною проблемоюу формуванні політичної культури, застосуванні громадянами, державою,громадськими і політичними об'­єднаннями нормативних регуляторів — Конституціїта законів України. Акти Конституційного Суду за своєю політико-правовоюспрямованістю поступово набувають значення правового феномена, зважаючи на їхюридичну силу щодо оцінки конституційності актів будь-якого суб'єкта влади, атакож при вирішенні правових спорів на підставі конституційної перевіркиправотворчості і застосування норм права. Конституційна «корекція», якуздійснює Консти­туційний Суд стосовно правовідносин різних галузей права, маєуніверсальний характер конституційного контролю, і він дедалі більше набуваєознаки правового явища, оскільки критеріями оцінки виступає як власнеКонституція України, так і міжнародно-правові прин­ципи й норми, визнані(ратифіковані) Верховною Радою України.Висновки
 
Тлумаченняправових норм є ефективним і єдиним засобом правильного й глибокого пізнаннядійсного змісту правових норм. В правовій дійсності тлумачення має місце управовій діяльності та правовому регулюванні. В правовій діяльності тлумаченнянорм права повинно використовуватися в правотворенні, реалізації ісистематизації права, правовому вихованні, пропаганді тощо. Місце тлумачення вправовому регулюванні суспільних відносин полягає виключно в правильному,глибокому розумінні дійсного змісту норм права та його розгорнутому,обґрунтованому роз'ясненні іншим суб'єктам суспільства.
Аналізтлумачення правових норм і державної політики, практики тлумачення в Українідозволяє зробити висновок про гостру необхідність ухвалення законодавчого акту,регулюючого відносини тлумачення і конкретизації норм права в Україні. Розробкаі ухвалення цього закону суттєво впорядкує і стабілізує відносини конкретизаціїта роз'яснення змісту правових норм у суспільстві. Такий акт перешкоджатиме абогальмуватиме видання підзаконних нормативних актів, які не відповідають,суперечать чинним нормам права або ускладнюють з'ясування їх змісту. Загаломухвалення цього закону значною мірою підвищить ефективність дії правових нормта посилить законність у державі.
Джерела
1.   Конституція України.
2.   Закон України “Про Конституційний Суд України”.
3.   Алексеев С. С.Общая теория права. Курс в 2-х томах. Т. II. М., 1982.
 
4.   Алексеев С. С.Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования.М., 1999.
 
5.   ВаськовскийЕ.В. Руководство к толкованию и применению законов. М., 1997.
6.   ТаганцевН.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. В 2-х т. Т. 1. М., 1994
7.   ЧерданцевА.Ф. Теория государства и права. М., 1999.     
 
 
8.   КомаровС.А. Общая теория государства и права. Курс лекций. 2-е изд., испр. и доп.М., 1995.
9.   ПиголкинА.С. Толкование норм права и правотворчество: проблемы соотношения // Подред. А.С. Пиголкина. М., 1998.
10.           Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права.М., 1995.
11.           Трубецкой Е. Н. Энциклопедия права. СПб., 1998.
12.           Лазарев В.В. О роли доктринального толкования //Советская юстиция. 1969. №14.
13.           Марксистско-ленинская общая теория государства и права.Социалистическое право. М., 1973.
14.           Проблемы общей теории права и государства / Под общ. ред. В. С.Нерсесянца. М., 1999.
15.           Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах/ Отв. ред. М. Н. Марченко. Т. 2. Теория права. М., 1998.
16.           Фарбер И. Е. Вопросы толкования советскогозакона // Ученые записки Саратовского юридического института. Вып. 4. Саратов
17.           Хропанюк В. Н. Теория государства и права. М.,1995.
18.            Современный словарь иностранных слов. СПб., 1994.
 
19.           Костенко О. Наукове (доктринальне) тлумачення законів та йогороль у здійсненні правосуддя // Право України – 2000 — № 6, С. 34
 
20.           Рабінович П., Савчук Н. Офіційне тлумачення законодавства: герменевтичнийаспект // Право України – 2000 — № 11, С. 22