Правознавство

Міністерство освіти і науки України
Луцький національнийтехнічний університет
Правознавство
Конспект лекцій для студентів усіхнапрямів денної та заочної форм навчання
Редакційно-видавничийвідділ
Луцькогонаціонального технічного університету
Луцьк2008

УДК 34 (07)
ББК 67я7
З — 51
Правознавство. Конспектлекцій для студентів усіх напрямів денної та заочної форм навчання, Земко АллаМихайлівна. — Луцьк: ЛНТУ, 2008. — 204 с.
Посібник містить конспектлекцій для студентів усіх напрямів денної та заочної форми навчання, короткийсловник юридичних термінів. Видання також містить питання до екзамену та списокрекомендованої літератури.Укладач
Земко Алла Михайлівна,
к. ю. н., доцент Рецензент:
Степко Іван Палладійович,
старший викладач кафедри
філософії ЛНТУ Відповідальний за випуск:
Ситник Олександр Іванович,
завідувач кафедри філософії
ЛНТУ
Затвердженонауково-методичною радою ЛНТУ, протокол № ___ від “___” ____________ 2008 р.
Рекомендовано додруку радою ННВ інституту управління та бізнесу ЛНТУ, протокол № 1 від 28червня 2008 р.
Затверджено назасіданні кафедри філософії ЛНТУ, протокол № 1 від
27 серпня 2008 р.

ЗМІСТ
ЛЕКЦІЯ 1. Основи державного (конституційного) права України
1.1. Загальна характеристика держави. Державнийсуверенітет. Поняття і риси правової держави
1.2. Форми держави
1.3. Загальна характеристика права. Поняття нормправа. Джерела права. Нормативно-правовий акт і його види
1.4. Система права. Предмет і метод правовогорегулювання
1.5. Державне право України. Апарат держави як система
державних органів
1.6. Верховна Рада України — орган законодавчої владив Україні. Статус народного депутата України
1.7. Правове положення Президента України та Кабінету МіністрівУкраїни
1.8. Органи місцевого самоврядування в Україні
ЛЕКЦІЯ 2. Адміністративне право України
2.1.  Поняттяадміністративного права. Адміністративно-правові норми. Адміністративніправовідносини
2.2.  Державнеуправління. Суб’єкти адміністративного права
2.3.  Адміністративнеправопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи
2.4.  Суть івиди адміністративних стягнень
2.5.  Порядокпритягнення особи до адміністративної відповідальності
2.6.  Органи,посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення
ЛЕКЦІЯ 3. Цивільне право (загальна частина)
3.1.  Цивільнеправо як галузь права. Предмет і метод правового регулювання
3.2.  Змістцивільно-правових відносин. Правосуб’єктність сторін
3.3.  Поняття івиди угод (правочинів)
3.4.  Формиугод (правочинів
3.5.  Поняттята строки позовної давності
3.6.  Правовласності
3.7.  Захистправа власності. Поняття індикаційного та негаторного позовів
ЛЕКЦІЯ 4. Цивільне право (друга частина). Зобов’язальнеправо. Спадкове право
4.1.  Поняттязобов’язального права. Суб’єкти зобов’язань. Способи забезпечення виконаннязобов’язань
4.2.  Цивільно-правовийдоговір
4.3.  Системата види цивільно-правових договорів
4.4.  Недоговірнізобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди
4.5.  Поняттята підстави спадкоємства. Час і місце відкриття спадщини
4.6.  Поняттята порядок спадкування за законом
4.7.  Поняттята порядок спадкування за заповітом
ЛЕКЦІЯ 5. Трудове право (перша частина)
5.1.  Поняттятрудового права. Трудові правовідносини. Суб’єкти трудових правовідносин
5.2.  Поняття,види та порядок укладання трудового договору. Контракт як особлива форматрудового договору
5.3.  Випробуванняпри прийнятті на роботу
5.4.  Підставиприпинення трудового договору. Порядок розірвання трудового договору зініціативи працівника
5.5.  Підставита порядок розірвання трудового договору з ініціативи власника абоуповноваженого ним органу
5.6.  Поняття,види та тривалість робочого часу. Нічні та надурочні роботи
5.7.  Правоверегулювання часу відпочинку: перерви, вихідні, святкові, неробочі дні, поняття,види та тривалість відпусток
ЛЕКЦІЯ 6. Трудове право (друга частина)
6.1. Правове регулювання оплати праці
6.2. Матеріальна відповідальність працівників
6.3. Трудова дисципліна, порядок застосуваннязаохочень і стягнень
6.4. Особливості правового регулювання праці жінок іпраці молоді
6.5. Розгляд трудових спорів комісією по трудовихспорах
6.6. Розгляд трудових спорів судами
6.7. Забезпечення зайнятості вивільнюванихпрацівників. Переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності абоштату працюючих
ЛЕКЦІЯ 7. Кримінальне право України
7.1. Поняття кримінального права. Предмет і методправового регулювання. Дія кримінального закону в часі і просторі
7.2. Поняття, ознаки і елементи злочину
7.3. Обставини, що виключають злочинну діяльність
7.4. Поняття і види стадій вчинення навмисного злочину
7.5. Поняття і форми співучасті. Види співучасників
7.6. Обставини, що пом’якшують та обтяжуютьвідповідальність за вчинення злочину
7.7. Поняття і мета покарань. Система і види покарань закримінальним законодавством
ЛЕКЦІЯ 8. Сімейне право України
8.1. Сімейне право. Загальніположення про шлюб і сім’ю
8.2. Порядок укладання та розірванняшлюбу
8.3. Права і обов’язки подружжя,дітей та інших членів сім’ї
8.4. Позбавлення батьківських прав
8.5. Шлюбний договір
8.6. Аліментні обов’язки батьків ідітей
8.7. Влаштування дітей сиріт і дітей,позбавлених
батьківського піклування
ЛЕКЦІЯ 9. Земельне право. Житлове право
9.1.   Загальна характеристиказемельного права. Земельний кодекс України
9.2.   Види земель та їх правовийрежим
9.3.   Набуття права на землю громадянамита юридичними особами
9.4.   Форми власності на землю.Право користування землею
9.5.   Оренда землі. Охорона земель
9.6.   Вирішення земельних спорів
9.7.  Житловеправо України: загальна характеристика. Житловий кодекс України
9.8.  Правогромадян на житло і форми його реалізації
9.9.  Приватизаціядержавного житлового фонду

ЛЕКЦІЯ 1. ОСНОВИДЕРЖАВНОГО (КОНСТИТУЦІЙНОГО) ПРАВА УКРАЇНИ
1.1.   Загальна характеристикадержави. Державний суверенітет. Поняття і риси правової держави
Держава і правовиникли на певній стадії розвитку людського суспільства. Традиційною концепцієювиникнення держави і права є так звана класова, або соціально-економічна. Їїсуть полягає у тому, що держава і право виникли одночасно і головною причиноюїх виникнення була поява класів і непримирима боротьба між ними.Вдосконалювались засоби праці, збільшувалась кількість продукції, виникли тривеликі суспільні поділи праці:
·       відділенняскотарства від землеробства;
·       появаремесла;
·       відокремленняторгівлі від виробництва і поява класу купців.
Це призвело допояви надлишкового продукту, приватної власності на засоби виробництва і якнаслідок — майнової нерівності та можливості експлуатувати чужу працю,утворення класів з протилежними інтересами і непримирима боротьба між ними.Суспільна влада первісного суспільства стала неспроможною управляти ним занаявності класових суперечностей. Для стримування класової боротьби виникладержава, яка спеціальними засобами управління і примусу покликана булазабезпечувати інтереси економічно панівного класу.
Держава – цеполітико-територіальна організація соціально-неоднорідного суспільства, яка маєспеціальний апарат управління і примусу, надає своїм рішеннямзагальнообов’язкової сили і є засобом управління справами цього суспільства.
Роль держави ворганізації суспільства та здійсненні політичної влади зумовлена тим, що вона єцентром, базовим елементом політичної системи. Тільки держава володієсуверенною владою, що є верховною, самостійною, неподільною в межах їїтериторії, виступає офіційним представником усього населення чи його більшості.Тільки держава уособлює суверенітет народу та нації, здатна реалізувати праванації на самовизначення. На державу покладена охорона прав людини і громадянина,задоволення загально соціальних і загальнолюдських потреб. З метою ефективногоуправління суспільством держава видає загальнообов’язкові для усіх правилаповедінки у вигляді юридичних форм, а також індивідуально-юридичні приписи,необхідні для регулювання прав та обов’язків конкретних осіб у певних життєвихситуаціях.
Ознаки держави:
·       наявністьсистеми суверенної політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової).
Суверенітетдержави означає, що держава володіє найвищою та необмеженою владою над внутрішнімисуб’єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнавати це.
Суверенітет – цеверховенство державної влади над усіма іншими владами, що існують усуспільстві, а також незалежність державної влади як всередині держави, так іза її межами.
·       монополіяна встановлення правопорядку і підтримання його силою.
Для цього державастворює спеціалізовані органи примусу. Держава – політична організація,покликана охороняти встановлений порядок у суспільстві;
·       територія.
Державанерозривно пов’язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а законимають обов’язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та воднийпростори, посольства, консульства держави за її кордоном та інші об’єкти;
·       наявністьдержавної мови, якою визнається мова нації, котра складає більшість населеннякраїни;
·       апаратдержави — специфічний апарат, наділений владними повноваженнями – системаорганів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління,контроль, регулювання);
·       наявністьнаціональної правової системи. Кожна держава функціонує в межах визначеноїправової системи, яка закріплює встановлені та санкціоновані державоюнормативні регулятори суспільного життя;
·       населення.Держава поширює свою юрисдикцію на усіх людей, які перебувають в межах країни.
В Декларації продержавний суверенітет України від 16 липня 1990 року записано, що Україна єдемократична держава, державний механізм якої функціонує за принципом розподілувлади на законодавчу, виконавчу і судову. Україна має своє громадянство, де всірівні перед законом. Її територія є недоторканою і неподільною. Як суб’єктміжнародного права Україна має економічну самостійність і виступає рівноправнимучасником міжнародного спілкування, виступає офіційним представником усьогосуспільства і вирішує загальносуспільні справи.
Суверенні правадержави:
·    правовстановлювати закони;
·    правовстановлювати податки;
·    правосуду і помилування;
·    правомати власну грошову одиницю;
·    правооголошувати війну та укладати мир.
Правова держава –це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів та посадовихосіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особавідповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальнувідповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.
Компоненти іпринципи правової держави:
1.      Верховенствозакону і права.
2.      Праворозуміння (визнання прав і свобод людини як природні і невідчужувані).
3.      Визнанняпріоритету прав і свобод людини і громадянина, орієнтація держави і права на людинуяк найвищу цінність.
4.      Вимогаправового закону (закон повинен виходити від права).
5.      Правоваформа взаємовідносин між особою і державою, їх взаємна відповідальність.
6.      Вимогаправової організації влади (право оскаржити в суді будь-яке незаконне рішеннябудь-якого державного органу).
7.      Принципподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову.
8.      Пов’язаннявсіх державних органів законом і правом.
9.      Принципдля громадян – «дозволено все, що законом не заборонено», для держави та їїорганів – «дозволено те, що законом встановлено».
10.    Вимога правових формекономічних відносин.
11.    Загальність судового захисту,незалежність та авторитет судової влади.
1.2.   Форми держави
Устрій державихарактеризують її форми. В них втілюється організація верховної влади,структура та порядок взаємовідносин вищих державних органів, посадових осіб тагромадян. У форми держави виділено:
·       Формадержавного правління.
·       Формадержавного устрою.
·       Державний(політичний) режим.
Форма державногоправління відображає, як побудовані та утворюються органи державної влади.
Виділяють такіформи державного правління, як монархія та республіка.
Монархія – цеформа державного правління, при якій вища державна влада повністю або частковоналежить одноосібному главі держави і, як правило, передається у спадок.
Форми монархії:
·       Абсолютна– вся влада належить главі держави;
·       Обмежена(конституційна) – повноваження глави держави обмежені.
Республіка — цеформа державного правління, у якій вища державна влада здійснюється виборнимколегіальним органом, що обирається на певний строк.
Види республіки:
·       Парламентськареспубліка характеризується тим, що верховенство в системі державної владиналежить парламенту, який формує уряд. Парламент може висловити уряду недовіру,яка, як правило, тягне його відставку. Функції президента в основному зводятьсядо представницьких.
·       Президентськареспубліка – президент обирається народом, є главою держави, очолює гілкувиконавчої влади, формує уряд. Президент не має права розпустити законодавчийорган, а депутати парламенту не можуть вплинути на дострокове переобранняпрезидента, окрім як через механізм імпічменту. Зміна президента тягневідставку уряду.
·       Змішанареспубліка (парламентсько-президентська або президентсько-парламентська) –президент пропонує склад уряду, який має затверджуватись парламентом. Президентобирається на всенародних виборах. Виконавчу владу очолює прем’єр-міністр.
Форма державногоустрою – відображає адміністративно – територіальний устрій держави,співвідношення центральних і місцевих органів державної влади.
У формидержавного устрою виділено:
·       Унітарнадержава – це держава, складові якої не мають суверенітету та інших ознакдержавності; існує єдина система централізованої державної влади, юрисдикціяякої поширюється на територію країни; існує єдине громадянство, єдина судовасистема, єдина конституція.
·       Федерація– це союзна держава, яка складається з утворень (суб’єктів федерації), якімають певні ознаки державності: систему органів, законодавство, право виходу зфедерації тощо.
·       Конфедерація– союз суверенних держав, який створюється для досягнення конкретної спільноїмети.
·       Імперія –це примусово утворена, як правило, через завоювання одного народу іншим,складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.
В умовахфеодального періоду розвитку суспільства існувала така форма державного устрою,як унія. Це об’єднання двох і більше монархічних держав. Наприклад, РічПосполита тощо.
 Державний(політичний) режим – система способів та методів здійснення державної влади.
Державні режимиподіляють на:
·       Демократичний– характеризується децентралізацією влади, можливістю громадян брати участь уформуванні органів державної влади.
·       Антидемократичний(авторитарний, тоталітарний) — характеризується зосередженням влади в рукаходнієї особи або групи осіб або повним контролем держави над усіма сферами,звуження або й ліквідація окремих прав і свобод людини і громадянина тощо.

1.3.   Загальна характеристикаправа. Поняття норм права. Джерела права. Нормативно-правовий акт і його види
Право виникло звиникненням держави. Існування суспільства неможливе без встановлення певнихправил поведінки, соціальних норм, таких, як норми моралі, звички, нормигромадських організацій тощо.
Право – цесукупність встановлених державою загальнообов’язкових норм (правил поведінки),котрі виражають волю народу держави і гарантовані державою, встановлюютьзагальні правила поведінки, закріплюють права та обов’язки учасників суспільнихвідносин.
Право сприяєупорядкованості суспільних відносин, організації в сфері
господарського,соціально-культурного і політичного життя суспільства.
Право має рядобов’язкових ознак:
·       Встановлюєтьсяабо санкціонується державою.
·       Маєвідповідати ідеалам справедливості і свободи.
·       Складаєтьсяз норм, тобто правил поведінки загального характеру.
·       Право –це норми загальнообов’язкового характеру.
·       Право –це система норм, що зв’язані між собою, утворюючи інститути та галузі права.
·       Право –гарантоване державою.
Право складаєтьсяз норм.
Норма права – цезагальнообов’язкове правило поведінки, яке встановлюється державою іохороняється методами державного примусу.
Ознаки нормиправа:
·       Нормаправа – це загальне правило поведінки.
·       Нормиправа нерозривно пов’язані з державою.
·       Нормаправа – основний регулятор суспільних відносин.
·       Нормиправа чітко визначають права і обов’язки суб’єкта.
·       Нормиправа у випадку їх невиконання підтримуються методами державного примусу.
Зв’язок нормправа з державою полягає у тому, що:
·       вонивиражають волю держави;
·       закріплюютьсядержавою в нормативно-правових актах;
·       цедержавні владні веління;
·       охороняютьсядержавним примусом.
Норма права маєтаку структуру:
·       Гіпотеза– частина норми права, яка містить умови і обставини, за яких ця норма будездійснюватись.
·       Диспозиція– частина норми, в якій міститься саме правило поведінки, права чи обов’язкисуб’єктів.
·       Санкція –частина норми, яка містить заходи державного примусу, що застосовуються увипадку порушення диспозиції.
Зв’язок права здержавою визначається певними формами – джерелами права.
Джерела права –це офіційно-документальні форми відображення і закріплення норм права, яківиходять від держави і яким держава надає загальнообов’язкового юридичногозначення.
Види джерел права:
·       Правовийзвичай – історично складені звичаї та традиції, яким держава надалазагальнообов’язкового значення і дотримання якого гарантувала державнимпримусом (стародавні, середньовічні, релігійно – традиційні правові системи).
·       Правовийпрецедент – судове чи адміністративне рішення по конкретній юридичній справі,якому держава надала загальнообов’язкового юридичного значення і таке рішення єзразком для вирішення аналогічних справ (англо-саксонська правова система).
·       Нормативно-правовийдоговір – добровільно узгоджені декількома суб’єктами загальні правилаповедінки, які забезпечуються державою (міжнародно-правові угоди, колективнідоговори).
·       Нормативно-правовийакт – офіційний документ компетентних органів держави, який складається зюридичних норм, виходить від строго певних правотворчих органів, маєвстановлену форму, реквізити, порядок вступу в силу і сферу дії.
Нормативно-правовийакт є на сьогодні основним джерелом права практично в усіх правових системах.Чільне місце в системі нормативно-правових актів посідає закон.
Закон – ценормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади(Верховної Ради) або безпосередньо самого народу (референдум), що встановлюєосновні, первинні юридичні норми, має вищу юридичну силу і приймається здотриманням особливої законодавчої процедури.
Закони складаютьюридичну базу для правотворчої діяльності державних органів влади і управління.Всі ці органи видають підзаконні акти.
Підзаконний акт –нормативно-правовий акт органів державної влади і управління, який приймаєтьсяна основі закону, для його виконання, повинен відповідати вимогам закону і неможе йому суперечити.
До підзаконнихактів належать Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України,Ради міністрів Автономної Республіки Крим, інструкції та нормативні наказиміністерств і відомств, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій,акти органів місцевого самоврядування, нормативні накази та інструкціїадміністрацій підприємств, установ, організацій.

1.4.   Система права. Предмет іметод правового регулювання
Щоб зрозумітиприроду права і його значення в громадянському суспільстві необхідно розглянутийого внутрішню структуру, що складає систему права.
Система права –це структура права, створена зв’язком норм, інститутів, галузей, розділів, щозабезпечує цілісність і регулятивні властивості права.
Найбільшимпідрозділом системи права є галузь права.
Галузь права – цесукупність правових норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин.
Галузі права:
·       Державне(конституційне).
·       Адміністративне.
·       Трудове.
·       Цивільне.
·       Кримінальне.
·       Сімейне.
·       Земельне.
·       Аграрне.
·       Екологічнетощо.
Інститут права –це частина галузі права, що складається з норм, які регулюють певний видоднорідних суспільних відносин (інститут дарування в цивільному праві, інститутпритягнення до кримінальної відповідальності в кримінальному праві та ін).
Основнимкритерієм розмежування права на галузі та інститути є предмет і метод правовогорегулювання.
Предмет правовогорегулювання – це суспільні відносини, що регулюються правом. Наприклад предметомрегулювання цивільного права є майнові та особисті немайнові відносини;трудового права – трудові відносини працівників і ін.
Метод правовогорегулювання – це сукупність прийомів і способів регулювання людськоїдіяльності.
В системі прававикористовують два головних методи правового регулювання:
·       Імперативний.
·       Диспозитивний.
Імперативний(владний) метод – передбачає правове положення суб’єктів, побудоване насубординації, підпорядкованості; точні приписи підвладному суб’єкту та штрафнікаральні санкції (адміністративне право, кримінальне, фінансове,виправно-трудове).
Диспозитивнийметод – передбачає рівноправність сторін – суб’єктів правовідносин, юридичнимфактом, як правило, виступає договір, в якому суб’єкти самі встановлюютьвзаємні права і обов’язки, за порушення яких наступають майнові поновлювальнісанкції (цивільне, сімейне, трудове право).
1.5 Державнеправо України. Апарат держави як система державних органів
Державне(конституційне) право – це галузь права, сукупність правових норм, котрі виражаютьі закріплюють основи суспільного устрою і політики держави, основні права,свободи і обов’язки громадян, функції, організацію, принципи діяльності вищихорганів державної влади та управління, Автономної Республіки Крим, областей,міст, районів і органів місцевого самоврядування, організацію і принципидіяльності органів правопорядку, судової системи, прокуратури.
Предметомрегулювання державного права є суспільні відносини, котрі регулюються вказаниминормами. Коло цих відносин в загальному вигляді визначене Конституцією України.До них відносяться:
·       Відносини,що визначають правовий статус людини і громадянина (конституційні права,свободи, обов’язки, гарантії їх дотримання).
·       Відносини,що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення іпов’язані з державно-територіальним устроєм України.
·       Відносинищодо організації та діяльності державного апарату України.
·       Відносини,які визначають діяльність органів місцевого самоврядування.
·       Відносиниполітичного характеру (форма правління, форма державного устрою тощо).
·       Найважливішіекономічні відносини (наприклад, регламентація існуючих форм власності тамеханізмів її захисту).
Суб’єктами(учасниками) таких суспільних відносин є український народ, органи влади іуправління, громадяни, громадські організації.
Об’єктамидержавно-правових відносин є дії майнового і немайнового характеру, яківиступають в різних правових формах. Як правило, вони виражають основидержавного і суспільного устрою, а конкретизують ці відносини інші галузіправа. Все це обумовлює тісний зв’язок державно-правових відносин з іншимивідносинами по предмету правового регулювання. Місце державного права в системіправа України основоположне для всіх галузей права. Наприклад, в нормахдержавного права закріплене загальне право власності, тоді як у нормахцивільного права ці правові відносини детально регламентуються.
Поміж джерелконституційного права України провідна роль відводиться Конституції України.Будучи нормативно-правовим актом, Конституція закріплює організацію ідіяльність органів, що здійснюють публічну владу на підставі принципу народногосуверенітету, їх взаємовідносини між собою та громадянами.
Важливе місцепоміж джерел конституційного права посідають акти всеукраїнського референдуму.Їх юридична природа обумовлюється засадою конституційного ладу, що народ єносієм державного суверенітету, а, отже виступає як єдине джерело державноївлади в Україні.
Важливимінститутом державного права є система державних органів – державний апарат,через який здійснюється державна влада, функції держави. До державних органівналежать відповідні установи, організації (міністерства); одноособовіпредставники держави (Президент); вищі та місцеві органи влади; виконавчіоргани; судові органи, органи прокуратури.
Самостійне місцев системі державних органів займають Збройні Сили, Національна гвардія, органиСБУ, органи попереднього розслідування, виправні установи. Спільним для усіхдержавних органів є наявність державно-владних повноважень, обсяг і характеряких залежить від цілей та завдань кожного з них і визначаються відповіднимизаконодавчими актами.
Найбільш об’ємнемісце в системі державних органів займають органи державної влади тауправління.
Відповідно доКонституції вся влада в Україні належить народові, який здійснює їїбезпосередньо (через референдум) або через систему державних органів та органівмісцевого самоврядування.
Система органівдержавної влади України побудована за принципом розподілу влади на:
·       Законодавчу.
·       Виконавчу.
·       Судову.
Кожен із цих видіввлади характеризується своїм об’єктом компетенції; порядком формування;організаційними і правовими формами діяльності.
Єдиним органомзаконодавчої влади є Верховна Рада України.
Органамивиконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України, міністерства івідомства, місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві таСевастополі.
До органівсудової влади відносяться суди загальної юрисдикції та Конституційний СудУкраїни.
Особливе місце всистемі органів державної влади України посідає Президент України, який єглавою держави, виступає від її імені, бере участь у формуванні інших гілоквлади і взаємодіє з ними. Ці повноваження Президента України є необхіднимелементом „системи стримувань і противаг”, яка забезпечує необхідний баланс гілоквлади і передбачає відповідні контрольні повноваження і по відношенню доПрезидента України з боку Верховної Ради України.
1.6.   Верховна Рада України — органзаконодавчої влади в Україні. Статус народного депутата України
Єдиним органомзаконодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Лише вона маєповноваження приймати закони, які є актами найвищої юридичної сили. Верховнарада складається з однієї палати, її конституційний склад – 450 народнихдепутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчогоправа шляхом таємного голосування.
Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.
У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного депутата України.
/>Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України присягу/>, текст якої визначений Конституцією України. />Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом./> Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата./> Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги.
Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність, суть якої полягає в тому, що/>, по-перше, народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп; по-друге, />народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.
/>/>Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.
/>Повноваження народного депутата України припиняються достроково в разі:
·  складення повноважень за його особистою заявою;
·  набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;/>
·  визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;/>
·  припинення його громадянства або його виїзду на постійне  проживання за межі України;
·  якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які  призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського  мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;/>
·  невходження народного депутата України, обраного від  політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу  депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку  політичних партій) або виходу народного депутата України із складу  такої фракції;/>
·  його смерті.
Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України — в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.
У разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо народного депутата України, визнання народного депутата України недієздатним або безвісно відсутнім його повноваження припиняються з дня набрання законної сили рішенням суду, а в разі смерті народного депутата України — з дня смерті, засвідченої свідоцтвом про смерть.
У разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення.
Строк повноважень Верховної Ради становить п’ять років. Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Верховної Ради України/>. Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.
Верховна Рада України працює сесійно/> і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. />Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів. />Перше засідання новообраної Верховної Ради України відкриває найстарший за віком народний депутат України. Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. />Позачергові сесії Верховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу Президента України або на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України
У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. />Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.
Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України. />Засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України./> Депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, передбачені цією Конституцією.
Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України./> Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування./> Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.
/>До повноважень Верховної Ради України належить:
1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції;
2) призначення Всеукраїнського референдуму з питань, визначених Конституцією;
3) прийняття законів;
4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;
5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;
6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;
7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією України;
8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;
10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);
11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;
12) призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем'єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України;
12-1) призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України;
13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України та закону;
14) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;
15) прийняття Регламенту Верховної Ради України;
16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;
17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;
18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;
19) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку України;
20) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;
21) призначення на посади та звільнення з посад членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;
22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Служби безпеки України, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;
23) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;
24) встановлення державних символів України;
25) надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;
26) призначення на посади та звільнення з посад третини складу Конституційного Суду України;
27) обрання суддів безстроково;
28) дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;
30) призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;
31) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;
32) надання законом згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;
33) здійснення парламентського контролю у межах, визначених  Конституцією України та законом;
34) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів України чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;
35) призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату;
36) затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності;
37) затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим, змін до неї.
Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання.
/>Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України або протягом останньої сесії Верховної Ради України.
/>Верховна Рада України обирає із свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх з цих посад. Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.
Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:
1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до Конституції України;
2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;
3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.
Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України. Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання.
Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені Президентом України в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України або Президента України.
Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.
 
1.7.   Правове положення ПрезидентаУкраїни та Кабінету Міністрів України
Президент України є главою держави і виступає від її імені/>, він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина і обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.
Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою./> Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд./>/> Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень./>/> Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України./> Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.
Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п'ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів./>/> Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень/>. За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону./> Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.
/>Президент України:/>
1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;
4) приймає рішення про визнання іноземних держав;
5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;
6) призначає Всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;
8) припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією;/>
9) вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем'єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п'ятнадцятий день після одержання такої пропозиції;/>
10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України; /> 11) призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України;/>
12) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України;/>
13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;
14) вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України;
15) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;/>
16) скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;
18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;
19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;/>
20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;
21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;
22) призначає на посади та звільняє з посад третину складу Конституційного Суду України;/>
23) утворює суди у визначеному законом порядку;
24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;
25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;
26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;
27) здійснює помилування;
28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;
29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;
30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України/> 31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.
Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам/>. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України.
Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:
1) відставки;
2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
3) усунення з поста в порядку імпічменту;
4) смерті.
Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.
/>Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України — за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку.
Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину./> Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України./> Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі./> Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України./> За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України./> Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.
/>/>Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією. />Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України./> До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри. />Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України.
Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. />Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.
/>Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України./> Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України. />Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Верховній Раді України про свою відставку.
Відставка Прем'єр-міністра України, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. У цих випадках Верховна Рада України здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів України у строки і в порядку, що визначені Конституцією. />Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України:
1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;
6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
9-1) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
9-2) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;
10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.
Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання./> Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.
Члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою (крім викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.
Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.
1.8.   Органи місцевогосамоврядування в Україні
Місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України./>/> Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи./>/> Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради./> Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад./>/> Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.
Місцеве самоврядування в Україні здійснюється за принципами:
·        народовладдя;
·        законності;
·        гласності;
·        колегіальності;
·        поєднання місцевих і державних інтересів;
·        виборності;
·        правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законодавством;
·        підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів і посадових осіб;
·        державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;
·        судового захисту прав місцевого самоврядування.
/>До складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста, району, області на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років/>. Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях./>/> Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом./> Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.
/>Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад./>/> Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби./> Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.
/>Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
/>Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.
Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.
Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади./> Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території./> Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.
/>Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.
Правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначається Конституцією України, Законом України „Про місцеве самоврядування в Україні” та іншими законами.
/>

ЛЕКЦІЯ 2. АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВОУКРАЇНИ
2.1.   Поняття адміністративногоправа. Адміністративно-правові норми. Адміністративні правовідносини
Адміністративнеправо є самостійною галуззю права України, з допомогою якого держава регулюєоднорідні суспільні відносини в сфері державного управління, розвиває ізакріплює його демократичні основи.
Адміністративнеправо – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані зорганізацією та функціонуванням органів державної виконавчої влади і місцевогосамоврядування; відносини у сфері управління окремими галузями народногогосподарства, культури, медицини, освіти, науки тощо.
Предметомадміністративного права є суспільні відносини, що виникають і розвиваються взв’язку та з приводу реалізації функцій державного управління. Особливостямивідносин, що складають предмет адміністративного права, є такі:
·       вонивиникають у результаті державної владно-управлінської діяльності;
·       суб’єктомтаких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;
·       їхвиникнення, зміна чи припинення є результатом свідомої, вольової, цілеспрямованоїдіяльності.
Методи адміністративногоправа – це засоби, способи та прийоми, з допомогою яких здійснюється правовийвплив на предмет адміністративного права. Переважно це – зобов’язання, заборонита адміністративно-правовий примус. Отже метод регулювання адміністративногоправа – імперативний, передбачає нерівність сторін – учасників правовідносин;метод влади й підпорядкування.
Первиннимиелементом адміністративного права є адміністративно-правові норми.
Адміністративно-правовінорми (АПН) регулюють правове положення органів управління, державнихслужбовців, громадських організацій, закріплюють різноманітні форми, методи івиди державного управління. АПН регулюють адміністративні правила, встановлюютьїх зміст та регулюють застосування. Наприклад: Правила дорожнього руху, Правилакористування громадським транспортом.
Адміністративно-правовінорми – це правила поведінки, що затверджені і санкціоновані державою, вониносять імперативний характер і є загальнообов’язковими. При недотриманні АПНдержава застосовує методи державного примусу.
Адміністративно-правовимнормам притаманні такі особливі ознаки:
·       закріплюютьвладні та внутрішньо організаційні відносини;
·       методвпливу на суспільні відносини є державно-владним (імперативним);
·       гарантуваннядержавного переконання та примусу при їх реалізації;
·       органічнеоб’єднання їх у межах галузі адміністративного права (законодавства) інеможливість існування окремо.
За цільовимхарактером АПН поділяються на:
·       Загальні(норми, що закріплюють загальні положення і принципи державного управління).
·       Спеціальні(закріплюють права та обов’язки органів та посадових осіб).
·       Процесуальні(закріплюють порядок та процедуру здійснення прав та обов’язків суб’єктів:суддя розглядає адмінматеріали про дрібне хуліганство).
За змістом АПНможна також класифікувати на:
·       Зобов’язальні(ті, які спонукають до певної поведінки).
·       Заборонні(забороняють певну поведінку).
·       Дозвільні(дозволяють певну поведінку суб’єкта).
Адміністративніправовідносини – це реальні суспільні відносини, що складаються у сфері державногоуправління. Вони виникають в результаті реалізації адміністративно-правовихнорм і при наявності юридичних фактів – подій або вчинків (дій). Вчинки, яквольові юридичні факти, поділяються на правомірні та неправомірні(правопорушення або делікти).
Основнимиознаками адміністративним правовідносин є:
·       вонивиникають на основі адміністративно-правових норм;
·       характеризуютьсянаявністю сторін – суб’єктів адміністративного права;
·       зазмістом включають в себе адміністративні права владного характеру і юридичніобов’язки;
·       є видомсуспільних відносин державних органів, фізичних або юридичних осіб, організаційтощо;
·       здійсненнясуб’єктивних прав або додержання юридичних обов’язків у правовідносинахконтролюється і забезпечується державою.
Адміністративнезаконодавство – це система нормативних актів, що регулюють суспільні відносиниу сфері державного управління.
До системиадміністративного законодавства входять:
·       КонституціяУкраїни.
·       Закони,що регулюють питання державного управління та кодекси.
·       Укази тарозпорядження Президента України.
·       Постановита розпорядження Кабінету Міністрів України.
·       Міжнароднідоговори та угоди.
·       Актицентральних органів державної виконавчої влади України та АРК: міністерств,державних комітетів, Головних управлінь.
·       Акти місцевихдержавних адміністрацій.
·       Рішеннярад та виконавчих органів місцевого самоврядування.

2.2.   Державне управління. Суб’єктиадміністративного права
Управління – цеорганізуюча, ціленаправлена діяльність людей для досягнення поставлених цілейта завдань.
Управління носитьсоціальний характер і є однією з умов розвитку людського суспільства.Суб’єктами управління виступають люди, їх об’єднання та суспільство в цілому.Соціальне управління ділиться на державне і громадське.
Державнеуправління – це виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління,що охоплює всі сторони життя суспільства. В якості безпосередніх об’єктіввиступають всі галузі господарського, соціально-культурного, адміністративногобудівництва.
Державномууправлінню властиві такі риси:
·       діяльністьз реалізації завдань і функцій держави;
·       воноздійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовимиособами;
·       останнідіють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;
·       форми таметоди роботи управлінських органів регламентуються правом.
Діяльністьвиконавчо-розпорядчих органів являється ціленаправленою і активною,здійснюється безперервно і оперативно, наповнена організаційним змістом,постійно вдосконалюється. Виконавчо-розпорядчі органи виробляють програмиуправління (управлінські рішення), реалізують їх, направляють, організують іконтролюють діяльність підпорядкованих об’єктів, забезпечують їх взаємодію.
Виконавчо-розпорядчадіяльність характеризується юридично-владними, розпорядчими аспектами. Цеадміністративна діяльність, що виражається в повному підпорядкуванні об’єктауправління його суб’єкту.
Держава наділяєсуб’єктів управління певним об’ємом повноважень, можливістю прийняття іреалізації нормативних та індивідуальних актів, які містять в собі обов’язковіприписи; здійснення контролю і перевірки виконання; надає цим суб’єктам правозастосовувати адміністративний примус. В зв’язку з цим управлінські відносини євладно-організаційними, субординацій ними, розпорядчими.
Одна з важливихособливостей виконавчо-розпорядчої діяльності полягає в тому, що вона завждипідзаконна. Закони визначають її направленість, засоби досягнення поставленихцілей, компетенцію органів управління, форми та методи їх роботи. Суб’єкти управліннязастосовують норми законодавчих актів до конкретних обставин, що виникають вуправлінні. Їх реалізація здійснюється через правотворчу діяльність, тобтовидання обов’язкових правил поведінки, що деталізують, конкретизують вимогивідповідного закону.
Принципамидержавного управління є:
·       Законність.
·       Участьгромадян в управлінні.
·       Творчий,науковий підхід до прийняття управлінських рішень.
·       Гласність,врахування громадської думки.
·       Колегіальністьта одноособовість.
Таким чином,державне управління (у вузькому розумінні) – це підзаконна виконавчо-розпорядчадіяльність органів державної виконавчої влади, спрямована на практичневиконання законів у процесі повсякденного й безпосереднього керівництвагосподарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.
Суб’єктамиадміністративного права є:
·       Органидержавного управління.
·       Державніслужбовці.
·       Громадськіорганізації.
·       Трудовіколективи.
·       Фізичніособи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства).
Усі вони наділеніконкретним об’ємом прав і обов’язків у сфері державного управління.
Орган державногоуправління – це частина державного апарату, що має певну структуру, компетенцію(включаючи адміністративно-владні повноваження), штат службовців, яка створенадержавою для безперервного та безпосереднього здійснення виконавчої тарозпорядчої діяльності.
В залежності відтериторіальних меж діяльності органи управління діляться на:
1. Вищі органидержавного управління, виконавчо-розпорядча діяльність яких поширюється на всютериторію України (Кабінет Міністрів України).
2. Центральніоргани державного управління, які здійснюють управління підпорядкованимигалузями (міністерства, державні комітети, відомства).
3. Місцеві органидержавного управління, виконавчо-розпорядча діяльність яких поширюється в межахадміністративно-територіальних одиниць (державні адміністрації).
4. Органиуправління державними підприємствами, об’єднаннями, установами і організаціями,які керують безпосередньо даним виробничим або соціально-культурним об’єктом(адміністрація заводу, навчального закладу, лікувальної установи).
Фізичні особи, яксуб’єкти адміністративного права повинні мати адміністративну правоздатність таадміністративну дієздатність.
Адміністративнаправоздатність – це здатність особи бути носієм суб’єктивних прав та обов’язківу сфері державного управління. Вона виникає з моменту народження і припиняєтьсязі смертю особи.
Адміністративнадієздатність – це визнана державою спроможність своїми власними діямиреалізувати права та набувати нових особистих прав, виконувати обов’язки усфері державного управління. В повному обсязі вона виникає з 18 років, вокремих випадках з 16. Конкретний обсяг прав і обов’язків залежить від віку,освіти, стану здоров’я, статі тощо.
2.3.   Адміністративне правопорушенняяк підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи
Підадміністративною відповідальністю слід розуміти накладення на порушниказагальнообов’язкових правил, що діють в управлінні та інших сферах,адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майновогоабо морального характеру. Тим самим порушник (громадянин або посадова особа)відповідає перед державою за свої неправомірну поведінку.
Адміністративнавідповідальність – це різновид юридичної відповідальності, конкретневідображення адміністративного примусу.
Особливістьадміністративної відповідальності полягає в тому, що її підставою є, якправило, адміністративне правопорушення (адміністративний проступок).
Законодавство проадміністративні правопорушення регулює широке коло питань адміністративноївідповідальності. Основним джерелом правоохоронних норм є Кодекс України проадміністративні правопорушення (прийнятий в грудні 1984 року). Паралельно з цимкодексом діють норми, що встановлюють адміністративну відповідальність, алемістяться в законодавчих міжгалузевих актах (Митний кодекс, Повітряний кодекс,Закон України „Про охорону державного кордону”, „Про надзвичайний стан” тощо).
До кола органів,що затверджують загальнообов’язкові правила, за порушення яких у Кодексівстановлено адміністративну відповідальність, належать Міністерство охорониздоров’я, що затверджує санітарні правила, Міністерство транспорту (правилакористування громадським транспортом) та ін. Ці норми мають „двоповерховуструктуру”: диспозицію норми (заборону) конструює міністерство, а санкцію(стягнення) до неї подає Кодекс.
Підставоюадміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення (проступок)– протиправна, провинна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, якіпосягають на державний або громадський порядок, на власність, права і свободигромадян, установлений порядок управління і за які законодавством передбаченаадміністративна відповідальність.
Адміністративнийпроступок як вид правопорушення відрізняється від злочину за ступенемсуспільної небезпеки. Його слід відрізняти і від дисциплінарного проступку,який пов’язаний з трудовою чи службовою дисципліною працівників абовійськовослужбовців і за який законодавством передбачена відповідальність вдисциплінарному порядку.
Ознакамиадміністративного проступку є протиправність, провинність, суспільна шкода таадміністративна карність.
Протиправністьозначає, що дія або бездіяльність, які складають адміністративний проступок,прямо заборонені адміністративно-правовими нормами.
Дія (управлінняавтомобілем без водійського посвідчення) або бездіяльність (проживання безреєстрації) завжди провинні.
Провинність, якпсихічне відношення особи до своєї поведінки і її наслідків, може бутинавмисною або необережною.
Ступінь і формивини враховуються при накладення стягнень або звільнення від адміністративноївідповідальності.
Особи, які діялив стані крайньої необхідності або необхідної оборони, або які знаходились встані неосудності до адміністративної відповідальності не притягуються.
Суспільна шкодаадміністративного проступку означає, що він наносить шкоду суспільнимвідносинам, державному або громадському порядку, власності, правам і свободамгромадян, встановленому порядку управління. Шкода може бути як матеріальна, такі моральна або організаційна.
Адміністративнакарність проступку проявляється в тому, що за його вчинення законом передбаченаадміністративна відповідальність. Адміністративна карність означає можливістьзастосування до порушника адміністративного стягнення.
Склад адміністративногоправопорушення утворюють чотири елементи:
·       Об’єктпроступку – суспільні відносини, що охороняються адміністративним правом і наякі посягає протиправне діяння.
·       Об’єктивнасторона – сукупність передбачених законом ознак, що характеризують зовнішніпрояви проступку: місце, час, спосіб, обстановка, що стосуються проступку, ісамі дія чи бездіяльність.
·       Суб’єкт –осудна особа, яка досягла до моменту здійснення проступку 16-річного віку(громадяни, посадові особи, іноземці та особи без громадянства).
·       Суб’єктивнасторона: вина (навмисна чи необережна), мета, мотиви здійснення проступку.
2.4.   Суть і види адміністративнихстягнень
Заходи юридичноївідповідальності за вчинені адміністративні правопорушення можна поділити натакі групи:
·       Адміністративністягнення, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення.
·       Адміністративністягнення, передбачені іншими законами, що встановлюють адміністративнувідповідальність.
·       Заходивпливу, що застосовуються до неповнолітніх.
Адміністративнестягнення є мірою відповідальності, що застосовується до особи, яка вчинилаадміністративне правопорушення. Накладення стягнення необхідне для забезпеченнядотримання загальнообов’язкових правил, покарання і виховання порушника тапопередження нових правопорушень.
Видиадміністративних стягнень, що закріплені в КпАП України:
·       Попередження– це офіційне застереження уповноваженою посадовою особою порушника пронеприпустимість вчинення ним адміністративних правопорушень, що оформляєтьсяписьмово або в іншій установленій формі. Це найменш обтяжливе дляправопорушника адміністративне стягнення, однак воно тягне ті ж самі наслідки,що й інші стягнення. Зокрема, при повторному вчиненні адміністративногопроступку підвищується ступінь юридичної відповідальності правопорушника.
·       Штраф –найпоширеніший вид адміністративного стягнення -стягнення з порушника певноїгрошової суми в дохід держави.
·       Оплатневилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктомадміністративного правопорушення (предмет після примусового вилученняреалізується за рахунок порушника, а йому передається виручена сума завирахуванням витрат на реалізацію вилученого предмета).
·       Конфіскаціяпредмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративногоправопорушення — примусове, безплатне перетворення майна у власність держави.Конфіскованим може бути тільки предмет – приватна власність порушника, якщоінше не передбачено законодавчими актами.
·       Позбавленняспеціального права, наданого цьому громадянинові, на термін до трьох років загрубе чи систематичне порушення порядку користування цим правом (управліннятранспортними засобами, права полювання).
·       Виправніроботи строком до двох місяців з відбуттям їх за місцем постійної роботипорушника та з утриманням до 20 % його заробітку в дохід держави (призначаєтьсятільки в судовому порядку).
·       Адміністративнийарешт – це фізичне обмеження свободи особи на строк до 15 діб з використаннямпорушника на фізичних роботах без оплати. Адміністративний арешт застосовуєтьсялише у виняткових випадках за окремі види адміністративних проступків зпідвищеним ступенем суспільної небезпеки, зокрема, дрібне хуліганство, проявнеповаги до суду, злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівникаміліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку ідержавного кордону, військовослужбовця та інші правопорушення. Незастосовується до вагітних жінок, жінок, які мають дітей до 12 років, до осіб,які не досягли 18 років та інвалідів I-II групи (призначається тільки всудовому порядку).
·       Громадськіроботи полягають у виконанні особою, яка вчинила адміністративнеправопорушення, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільнокорисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування/>,призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом(суддею) на строк від двадцяти до шістдесяти годин і відбуваються не більш якчотири години на день. />Громадські роботи не призначаютьсяособам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, жінкам,старше 55 років та чоловікам, старше 60 років.
Наявність всистемі адміністративних стягнень різних за характером та тяжкістю санкційдозволяє враховувати при їх накладенні ступінь суспільної шкоди та особу порушника.
Доадміністративних стягнень, передбачених іншими законами, слід віднести:
А) до іноземцівта осіб без громадянства Законом „Про правовий статус іноземців” передбаченоспеціальний вид стягнення – видворення за межі України, якщо дії цих осіб суперечатьінтересам безпеки та охорони громадського порядку; якщо має місце грубепорушення законодавства України про правовий статус іноземців тощо. Іноземець,стосовно якого прийняте рішення про адміністративне видворення, зобов’язанийпокинути територію України у встановлений термін. У випадку ухилення віддобровільного виїзду з України, згідно рішення, правопорушник підлягаєадміністративному видворенню у примусовому порядку, яке забезпечують органивнутрішніх справ.;
Б) до політичнихпартій та громадських організацій відповідно до Законів „Про політичні партії вУкраїні”, „Про об’єднання громадян” передбачено тимчасову заборону (зупинення)окремих видів діяльності або усієї діяльності; примусовий розпуск (ліквідація);попередження про недопущення незаконної діяльності; заборона політичної партії;
В) до суб’єктівгосподарювання за вчинення адміністративних проступків у сфері економікивідповідно до Закону „Про ліцензування певних видів господарської діяльності”,до Господарського Кодексу – анулювання ліцензії на певний вид діяльності,скасування державної реєстрації.
До неповнолітніху віці від 16 до 18 років можуть бути застосовані такі заходи впливу:
·       Зобов’язанняпублічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого.
·       Застереження.
·       Доганаабо сувора догана.
·       Передачанеповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють чи під наглядпедагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянамна їх прохання.

2.5.   Порядок притягнення особи доадміністративної відповідальності
Порядокпритягнення до адміністративної відповідальності заснований на таких принципах:
·  Своєчасне, повне, всебічне,об’єктивне з’ясування обставин справи та вирішення її у точній відповідності ззаконом.
·  Доказ проступку і вини особи.
·  Законність.
·  Рівність громадян.
·  Відкритий розгляд справи.
·  Забезпечення права на захист.
Як складоваадміністративного процесу провадження у справах про адміністративніправопорушення поділяється на такі стадії:
·  Порушення справи проадміністративне правопорушення.
·  Розгляд справи й винесеннящодо неї постанови.
·  Оскарження й опротестуванняпостанови.
·  Виконання винесеноїпостанови.
Провадження засправою про адміністративне правопорушення починається зі складаннявідповідного протоколу уповноваженою на це посадовою особою (працівник міліції,державний інспектор, контролер тощо).
Протокол нескладається, якщо штраф стягується на місці і порушник цьому не перечить. Засплату штрафу видається відповідна квитанція (безквитковий проїзд тощо).
 У протоколі проадміністративне правопорушення зазначається: дата і місце його складення,посада, прізвище, ім’я та по батькові особи, яка склала протокол; відомості проособу порушника; місце, час вчинення і суть правопорушення; нормативний акт,який передбачає відповідальність за даний проступок; прізвища та адреси свідківі потерпілих; пояснення порушника, докази, перевірка пояснень порушника,забезпечення його прав.
Протоколпідписується особою, яка його склала, і порушником, а при наявності свідків іпотерпілих – і ними також. У разі відмови порушника підписати протокол, у ньомуробиться про це запис. Порушник має право подати пояснення і зауваження щодозмісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви своєївідмови його підписати.
Для складання протоколуі для засвідчення особи правопорушника може бути доставлено до відділу міліціїна термін не більше як на одну годину. Допускається проведення обшуку і оглядуйого речей.
Оформленийналежним чином протокол та інші матеріали надсилаються до органу, якийуповноважений розглядати справу про це порушення.
Адміністративнестягнення може бути накладене не пізніше як через два місяці з дня вчиненняправопорушення, а при триваючому правопорушенні – два місяці з дня йоговиявлення.
Якщо особа,піддана адміністративному стягненню, протягом року з дня закінчення виконаннястягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то вонавважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню.
Справа проадміністративне правопорушення розглядається в п’ятнадцятиденний строк з дняотримання протоколу. Для деяких правопорушень встановлений п’яти-, семи-,трьох- або і одноденний термін розгляду справ про адміністративнеправопорушення.
Орган (посадоваособа) при підготовці до розгляду справи про адміністративне правопорушеннявирішує такі питання:
·  Чи належить до його компетенціїрозгляд даної справи.
·  Чи правильно складенийпротокол та інші матеріали справи про адміністративне правопорушення.
·  Чи сповіщено осіб, які берутьучасть у розгляді справи, про час і місце її розгляду.
·  Чи витребувані необхіднідодаткові матеріали.
·  Чи підлягають задоволеннюклопотання особи, притягуваної до адміністративної відповідальності,потерпілого, їх законних представників і адвоката.
Справи, якправило, розглядаються органом (посадовою особою) за місцем скоєнняправопорушення, за місцем обліку транспортного засобу або за місцем проживанняпорушника за його особистою участю. На розгляд справи можуть бути викликані йсвідки, потерпілі, експерти, перекладачі. Інтереси порушника може захищатиадвокат. У ході розгляду з’ясовуються всі пом’якшуючі та обтяжуючі обставинисправи, розмір збитків, наявність у проступку складу злочину.
У ході розглядусправи колегіальним органом ведеться протокол засідання.
Завершуєтьсярозгляд справи ухваленням мотивованої постанови про накладенняадміністративного стягнення, про застосування засобів впливу, про припиненнясправи. За результатами розгляду матеріали можуть бути передані прокурору чиоргану попереднього розслідування. Постанова оголошується негайно післязакінчення розгляду справи, а його копія на протязі 3-х діб вручається абопересилаються особі, відносно якої вона була винесена, а також потерпілому найого прохання. Це дає змогу реалізувати право на оскарження.
Постанова може бутиоскаржена у десятиденний термін від дня винесення або опротестована прокурором.Постанова суду про накладення адміністративного стягнення є остаточною йоскарженню в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушенняне підлягає, однак вона може бути опротестована прокурором в порядку нагляду.
Порядок виконанняпостанови залежить від виду накладеного стягнення. Наприклад, штраф має бутиоплачений протягом 15 діб з дня вручення порушнику копії постанови. Якщопорушник в добровільному порядку не сплатить штраф, то його стягненняпроводиться з заробітку порушника, або постанова направляється державномувиконавцю для стягнення штрафу шляхом реалізації майна порушника.
Виконаннямпостанови по справі про адміністративне правопорушення адміністративнепровадження завершується.
2.6.   Органи, посадові особи,уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення
Справи проадміністративне правопорушення в межах своєї компетенції мають право розглядатитакі органи:
·       адміністративнікомісії при районних державних адміністраціях і виконавчих комітетах сільських,селищних, районних у містах, міських рад;
·       виконавчікомітети сільських, селищних, міських рад;
·       районні(міські) суди (судді);
·       органивнутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші органи (посадові особи).
Адміністративнікомісії є колегіальними органами, вирішують всі справи про адміністративніправопорушення, за винятком тих, які віднесені до компетенції інших органів, іутворюються відповідними органами місцевого самоврядування у складі голови,заступника голови, відповідального секретаря, а також членів комісії.
Виконавчікомітети сільських, селищних, міських рад уповноважені розглядати справи пропорушення громадського порядку, правил торгівлі та інші аналогічні порушення.
Суди (судді)уповноважені розглядати такі справи про адміністративні проступки:
·       Усісправи про проступки, вчинені неповнолітніми особами у віці від 16 до 18 років.
·       Справипро проступки, за вчинення яких законом передбачені адміністративні стягнення увигляді адміністративного арешту, виправних робіт, конфіскації та оплатноговилучення предметів, які стали знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктомпроступку тощо.
Четверта групаорганів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення це:
·       Органивнутрішніх справ.
·       Органидержавного пожежного нагляду.
·       Организалізничного транспорту.
·       Органиавтомобільного та електротранспорту.
·       Органидержавної контрольно-ревізійної служби в Україні.
·       Органидержавної податкової служби України.
·       Військовікомісаріати.
·       Установидержавної санітарно-епідеміологічної служби.
·       Организемельних ресурсів.
·       Органилісового господарства.
·       Органивиконавчої влади у сфері захисту прав споживачів тощо.

ЛЕКЦІЯ 3. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО (ЗАГАЛЬНАЧАСТИНА)
3.1. Цивільнеправо як галузь права. Предмет і метод правового регулювання
Цивільне право –це сукупність встановлених державою правових норм, що регулюють майнові тапов’язані з ними особисті немайнові відносини.
Предметомправового регулювання цивільного права є майнові та пов’язані з ними особистінемайнові відносини.
Майнові відносинискладають основну сферу регулювання цивільного права. Вони виникають в процесівиробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ з приводуволодіння, користування і розпорядження майном. Характерною їх ознакою є те, щовони матеріальні, об’єктивні, основуються на рівності їх учасників, єсамостійними вольовими відносинами і їх учасники відокремлені один від одногомайново. Вони незалежні і виступають один до одного як сторонні особи. Зазмістом майнові відносини слід розуміти як знаходження майна у певної особи іперехід цих майнових благ від однієї особи до іншої.
Для особистихнемайнових відносин характерні такі ознаки:
·       Вонипозбавлені економічного змісту.
·       Предметомособистих немайнових відносин є нематеріальні блага (ім’я, честь, гідність,авторство, право на життя, охорону здоров’я, на сім’ю, безпечне довкілля, насвободу і особисту недоторканість тощо; для юридичних осіб – недоторканістьділової репутації, таємниця кореспонденції, право на найменування, товарнийзнак тощо).
·       Вонивиникають з приводу таких нематеріальних благ, котрі невід’ємні від особи.
Особистінемайнові відносини, які регулюються цивільним правом, тісно пов’язані з особоюсуб’єкта і їх можна поділити на дві групи:
·       Особистінемайнові права на нематеріальні блага, які породжують можливість одержаннягрошової винагороди чи іншого матеріального блага. Такими є права на результатиінтелектуальної діяльності (авторське право, право на винаходи, промисловізразки, торгівельну марку, комерційне найменування тощо). При цьому самірезультати інтелектуальної творчості можуть бути будь-якої матеріальної форми,яка їх перетворює на товар (винахід, опублікований роман тощо).
·       Особистінемайнові права на нематеріальні блага, які не породжують у їх носія права нагрошову винагороду чи інше матеріальне благо. До них належать право на честь,гідність, ділову репутацію, право на життя і здоров’я, на особисту та сімейнутаємницю тощо.
Цивільному правупритаманний диспозитивний метод правового регулювання. Особливість його полягаєв тому, що:
·       Нормицивільного права виходять від рівності правового положення сторін, їх непідпорядкованості. Це означає, що жоден із суб’єктів цивільного права не можевизначати з власної ініціативи поведінку іншого суб’єкта, на відміну від іншихгалузей публічного права (адміністративного, фінансового тощо).
·       Виникненняцивільно-правових відносин базується на волевиявленні сторін. Тобто, суб’єктицивільного права є самостійними і право відношення між ними може виникнутитільки в тому разі, якщо між ними є домовленість (договір) про це.
·       Цивільнеправо надає учасникам правовідносин право і можливість самим встановлювативзаємні права і обов’язки.
·       Існуєособливий порядок захисту цивільних прав і вирішення цивільно-правових спорів,який здійснюється судами загальної юрисдикції або третейськими судами.
Загальнимипринципами цивільного законодавства є:
·       Неприпустимістьсвавільного втручання у сферу особистого життя людини.
·       Неприпустимістьпозбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією Українита законом.
·       Свободадоговору.
·       Свободапідприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
·       Судовийзахист цивільного права та інтересу.
·       Справедливість,добросовісність та розумність.
Цивільне право,як і будь-яка інша самостійна галузь права, має свою організаційно-технічнуструктурну побудову. Основними складовими елементами її є правові норми, які, всвою чергу, об’єднуються у певну споріднену категорію цивільно-правовихвідносин – цивільно-правові інститути (наприклад, інститут права власності,цивільно-правового договору, позовної давності тощо). При цьому середінститутів цивільного права є такі, що містять норми, які застосовуються прирегулюванні усіх цивільно-правових відносин. Вони утворюють Загальну частинуцивільного права (це норми про: основні положення; суб’єктів та об’єктицивільних прав; правочини; представництво і довіреність; строки і терміни уцивільному праві та позовна давність).
Інші ж, якірегулюють безпосередньо конкретні майнові та особисті немайнові відносини,утворюють Особливу (спеціальну) частину цивільного права. До них належать нормипро: особисті немайнові права; речове право; право інтелектуальної власності;зобов’язальне право; спадкове право.
Цивільнезаконодавство – це система нормативних актів, які містять цивільно-правовінорми. Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні(конституційні) та звичайні. До основних законів належить Конституція України,яка має найвищу юридичну силу. Усі закони та інші нормативно-правові актиприймаються на основі Конституції України та мають їй відповідати. ПісляКонституції України вищу юридичну силу мають закони. Один з найважливішихзаконів України – Цивільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004року і складається з шести Книг. Крім цього, цивільні відносини можутьрегулюватися актами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України,актами інших органів державної влади України, органів влади АвтономноїРеспубліки Крим. При цьому, цивільні відносини регулюються однаково на всійтериторії України.
3.2. Змістцивільно-правових відносин. Правосуб’єктність сторін
Цивільно-правовівідносини – це майнові або особисті немайнові відносини, врегульовані нормамицивільного права, в яких учасники виступають як майново та організаційновідокремлені, юридично рівні носії суб’єктивних прав і обов’язків, здійсненнякотрих забезпечується можливим застосуванням до порушників примусових заходівмайнового характеру.
Суб’єктамицивільних правовідносин є фізичні та юридичні особи, держава Україна, АвтономнаРеспубліка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єктипублічного права.
Юридична особа –це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, якавід свого імені може набувати майнові та особисті немайнові права, нестизобов’язання, бути позивачем і відповідачем в суді.
Виділяють такіознаки юридичної особи:
·       організаційнаєдність, закріплена в Статуті чи положенні. Вона характеризується наявністюстійких взаємозв’язків між членами, учасниками, акціонерами;
·       державнареєстрація відповідно до закону. Юридична особа підлягає обов’язковій державнійреєстрації. Дані державної реєстрації включаються до єдиного реєстру, відкритогодля загального ознайомлення. Порушення встановленого законом порядку створенняюридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставоюдля відмови у державній реєстрації. До єдиного державного реєстру вносятьсявідомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування,місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установитощо;
·       наділенняцивільною правоздатністю і дієздатністю. Юридична особа має такі самі цивільніправа та обов’язки (цивільна правоздатність), як і фізична особа, крім тих, якіза своєю природою можуть належати тільки людині. Цивільна правоздатністьюридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення доєдиного державного реєстру запису про її припинення. Юридична особа набуваєцивільних прав та обов’язків і здійснює їх (цивільна дієздатність) через своїоргани, які діють відповідно до установчих документів. Саме установчі документиє юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної особи. Це комплектдокументів установленої законом форми, згідно з якими юридична особа виникає ідіє як суб’єкт цивільного права. Для різних юридичних осіб – це різні комплектидокументів, але основними з них є, по-перше, рішення одного чи кількохвласників або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи.Якщо засновників двоє чи більше, рішенням про створення є засновницькийдоговір. По-друге, це статут юридичної особи ;
·       наявністьможливості виступати позивачем і відповідачем в суді;
·       майновавідокремленість. Кожна юридична особа має майно, яке належить їй на правівласності, повному господарському віданні або оперативному управлінні, щоробить її економічно незалежною організацією. Це майно відокремлене від майнадержави, інших організацій і громадян, що утворюють колектив юридичної особи;
·       самостійнацивільно-правова відповідальність за своїми зобов’язаннями належним їй майном;
·       участь уцивільному обігу від власного імені. Юридична особа має своє найменування, якемістить вказівку на її організаційно-правову форму, інформацію про характер їїдіяльності. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документахі вноситься до єдиного державного реєстру.
Юридична особа вважаєтьсяствореною з моменту її державної реєстрації, яка проводиться у виконавчомукомітеті міської або районної державної адміністрації за її місцезнаходженням.
Юридична особаприпиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язківіншим юридичним особам – правонаступникам (злиття, приєднання, поділу,перетворення) або в результаті ліквідації.
Юридична особа єтакою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису проїї припинення.
Людина як учасникцивільних відносин вважається фізичною особою.
Фізичні особи яксуб’єкти цивільно-правових відносин наділені цивільною правоздатністю тацивільною дієздатністю.
Цивільнаправоздатність – це здатність особи мати цивільні права і обов’язки. Такаправоздатність визнана за всіма фізичними особами. Цивільна правоздатністьфізичної особи виникає у момент її народження, а в деяких випадках і донародження і припиняється у момент смерті особи. Усі фізичні особи є рівними уздатності мати цивільні права та обов’язки.
Цивільнадієздатність – це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних праві самостійно здійснювати їх, а також здатність своїми діями створювати для себецивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разіїх невиконання. Наявність дієздатності означає її можливості особистоздійснювати різні юридичні дії – укладати угоди, розпоряджатись майном,приймати спадщину або відмовлятись від неї, відповідати за заподіяну шкоду,видавати довіреності тощо.
В повному обсязіцивільна дієздатність виникає з досягненням 18 років. У разі реєстрації шлюбуфізичної особи, яка не досягла вісімнадцяти років, вона набуває повноїцивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.
Цивільнезаконодавство розрізняє декілька видів дієздатності:
·       Повнадієздатність – це здатність фізичної особи своїми діями набувати і здійснюватибудь-які передбачені законом права, приймати на себе і нести будь-якізобов’язання. Її набуває фізична особа, яка досягла 18 років. До цього вікуповна дієздатність виникає у разі реєстрації шлюбу. Повна дієздатність можебути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовимдоговором; неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини, атакож особі, яка досягла 16 років і бажає займатись підприємницькою діяльністю.Надання повної дієздатності здійснюється за рішенням органів опіки іпіклування.
·       Частковадієздатність – її мають особи до 14 років. Вони вправі самостійно вчинятидрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результатиінтелектуальної, творчої діяльності. Особа з частковою цивільною дієздатністюне несе відповідальність за заподіяну нею шкоду.
·       Неповнадієздатність – це здатність особи набувати і здійснювати лише ті права іобов’язки, які вказані в законі. Її мають особи у віці від 14 до 18 років.Особи з неповною цивільною дієздатністю мають ті ж права, що й особи зчастковою цивільною дієздатністю, а, крім того, право: самостійнорозпоряджатись своїм заробітком, стипендією та іншими доходами; самостійноздійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняєтьсязаконом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не забороненозаконом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладатидоговір банківського вкладу та розпоряджатись вкладом, внесеним нею на своєім’я. На укладення інших правочинів потрібна згода батьків або піклувальниківта органу опіки та піклування. За наявністю достатніх підстав суд за заявоюбатьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки і піклування може обмежитиправо особи з неповною цивільною дієздатністю самостійно розпоряджатися своїмзаробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.
·       Обмеженацивільна дієздатність – встановлюється за рішенням суду стосовно фізичноїособи, якщо вона:
 А) страждає напсихічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значеннясвоїх дій та (або) керувати ними;
Б) зловживаєспиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тимсамим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких за законом воназобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Над такою особоювстановлюється піклування, і вона не може укладати угоди, крім дрібнихпобутових, а також не вправі самостійно розпоряджатись своїми доходами. Судможе поновити цивільну дієздатність особи, якщо особа одужала або пересталазловживати спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами.
·       Недієздатність– такою особа визнається за рішенням суду, якщо вона внаслідок хронічного,стійкого психічного захворювання не здатна усвідомлювати значення своїх дій та(або) керувати ними. Над недієздатною особою встановлюється опіка. Така особане має права вчиняти будь-якого правочину, а відповідальність за заподіянутакою особою шкоду несе її опікун.
3.3. Поняття івиди угод (правочинів)
Правочин – це діяособи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав таобов’язків. Це вольовий акт, дія, спрямована на досягнення певних результатів,що мають правовий характер.
Класифікаціяправо чинів здійснюється за певними критеріями:
1.      Закількістю сторін
·       Односторонні– передбачають волевиявлення однієї сторони, але можуть здійснюватисьдекількома особами (заповіт, довіреність). Односторонній правочин можестворювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила.
·       Двосторонні– взаємні або договори – це погоджена дія двох або більше сторін — передбачаютьзустрічне волевиявлення, що здійснюється для досягнення протилежних цілей(купівля продаж, найм).
·       Багатосторонні– передбачають участь трьох і більше сторін, здійснюються для досягнення однаковихцілей (договір про спільну діяльність).
2.      Захарактером правовідносин, що виникають на підставі право чину (або за ознакоювід платності)
·       Відплатні– породжують правовідносини, де кожна із сторін вправі вимагати від іншої певнімайнові або грошові цінності (купівля-продаж, міна).
·       Безвідплатні- породжують правовідносини, де тільки одна сторона зобов’язана передатицінності або виконати дію.
3.      Замоментом вчинення
·    Консенсуальні– для їх вчинення достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма істотнимиумовами. В момент досягнення згоди право чин вважається вчиненим і у сторінвиникають права і обов’язки (купівля-продаж, підряд).
·    Реальні –для їх вчинення крім досягнення згоди, потрібно ще й передати річ чи кошти.Права і обов’язки виникають у сторін з моменту їх передачі (дарування,зберігання).
4.      Залежновід значення підстав право чину для його дійсності
·       Каузальні– правочини, дійсність яких залежить від конкретної підстави – цілі (наприклад,ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошових коштів).
·       Абстрактні– правочини, для дійсності якого ціль не має значення (вексель, гарантія).
Крім цього,правочини також поділяються на:
·    Умовні –правочини, в яких виникнення прав та обов’язків ставиться сторонами узалежність від обставини, яка може наступити або не наступити в майбутньому;
·    Безумовні– право чини, що не містять будь яких умов.
Окремим видомправочинів є:
·       фідуціарні– правочини, які містять довірчий характер (договір доручення, довіреність);
·       нефідуціарні– правочини, що не мають довірчого характеру.
Закономпередбачені вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину:
·       змістправочину не може суперечити цивільному законодавству, а також моральнимзасадам суспільства;
·       особа,яка вчинила правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
·       волевиявленняучасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
·       правочинмає вчинятися у формі, передбаченій законом;
·       правочинмає бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним(тобто не може бути фіктивним);
·       правочин,що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересамїхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин єправомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він невизнаний судом недійсним.
Недійсніправочини, залежно від того, який елемент їх складу є дефектним, можна поділитина певні групи, а саме на:
·  правочиниз вадами суб’єктного складу;
·  правочиниз вадами волі;
·  правочини з вадами форми;
·  правочиниз вадами змісту.
Фіктивнийправочин – це правочин, вчинений лише про людське око, без наміру створитиюридичні наслідки. Такий правочин визнається недійсним незалежно від мети йогоукладання.
Удаваний правочин– це правочин, укладений з метою приховання іншого правочину, який вонинасправді вчинили. В такому правочині також відсутня основа – учасники прагнутьдосягти зовсім іншої мети, ніж це випливає з правочину. Встановивши це, судвизнає удаваний правочин недійсним, а дійсним буде визнано той правочин, якийсторони дійсно мали на увазі. У разі, коли такий правочин суперечить закону,суд виносить рішення про визнання його недійсним.
Нікчемними(абсолютно недійсними) правочинами визнаються такі правочини, недійсність якихпрямо встановлена законом. Якщо недійсність правочину прямо не випливає іззакону, але один із учасників або інша зацікавлена особа заперечує йогодійсність, то такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюванийправочин).
Недійснийправочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з йогонедійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернутиіншій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину(двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрематоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданійпослузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують намомент відшкодування. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другійстороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягаютьвідшкодуванню винною стороною.
Недійсністьокремої частини правочину не має наслідком визнання недійсним інших його частині правочину в цілому, якщо можна припустити, що право чин був би вчинений і безвключення до нього недійсної частини.

3.4. Форми угод(правочинів)
Формою вчиненняправочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочинумають право обирати його форму, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно дост.205 ЦК України правочин може вчинятися сторонами усно чи письмово.
·      Усноможуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їхвчинення (наприклад, купівля речі в магазині, що супроводжується одночасноюсплатою ціни речі та її передачею покупцю), за винятком правочинів, якіпідлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а такожправочинів, для яких недотримання письмової форми має наслідком їх недійсність(наприклад, довіреність, договір застави).
За участююридичних осіб правочини також можуть вчинятися в усній формі. У цьому випадкузакон зобов’язує продавця видати юридичній особі документ, що підтверджуєпідставу сплати та суму одержаних грошових коштів.
·      Уписьмовій формі вчиняються правочини між юридичними особами; між фізичними іюридичними особами, крім тих, які можуть вчинятися в усній формі; правочинифізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмірнеоподаткованого мінімуму доходів громадян, крім тих, які повністю виконуютьсяв момент їх вчинення; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмоваформа.
Правочинвважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо:
а) його змістзафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якимиобмінюються сторони;
б) якщо волясторін виражена за допомогою телетайпного, електронного чи іншого технічногозасобу зв’язку;
в) якщо вінпідписаний стороною (сторонами) правочину.
Правочин, якийвчиняє юридична особа, підписується уповноваженими особами та скріплюєтьсяпечаткою.
Якщо фізичнаособа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно,за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Такийпідпис засвідчується нотаріально або посадовою особою, яка має право навчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст право чинуне може бути підписаний особою, яка його вчиняє.
·      Упередбачених законом випадках правочини, які вчинені письмово, потребуютьнотаріального посвідчення. Вимоги щодо обов’язкової нотаріальної формивстановлені для: довіреності на вчинення правочинів, що потребують нотаріальноїформи чи виданої в порядку передовіри; договору купівлі-продажу земельноїділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншогонерухомого майна; договору застави нерухомого майна, транспортних засобів,космічних об’єктів; договору купівлі-продажу об’єкта приватизації; заповіту;договору дарування валютних цінностей на суму більше, як п’ятдесят неоподатковуванихмінімумів доходів громадян тощо.
Нотаріальна формаправочину може бути передбачена угодою сторін у будь-якому випадку.
·      Державнареєстрація правочину – правочин підлягає державній реєстрації у випадках,визначених законом, наприклад, державна реєстрація договорів, що стосуютьсянерухомого майна: купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майновогокомплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна, управліннянерухомим майном, оренда земельної ділянки тощо.
Правочини, якіпідлягають державній реєстрації, є вчиненими лише з моменту державноїреєстрації. Тобто до здійснення державної реєстрації укладений сторонамиправочин не є вчиненим та жодних цивільних наслідків не породжує.
Недодержаннясторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідкомйого недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Заперечення однієюіз сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин можедоводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами.Рішення суду не може ґрунтуватися на показах свідків.
Якщо правочин,для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимог щодописьмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторонапідтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин уразі спору може бути визнаний судом дійсним.
Недотриманняпередбаченої законом нотаріальної форми правочину тягне нікчемність правочину.Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що вінвідповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченнюправо чину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.
3.5.   Поняття та строки позовноїдавності
Якщо відновленняпорушеного права не досягнуто в добровільному порядку, особа може звернутись зазахистом своїх порушених прав і законних інтересів до суду. Можливість захиступрава у примусовому порядку обмежена встановленими законом строками позовноїдавності.
Позовна давність– це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захистсвого цивільного права або інтересу.
Сучасне цивільнезаконодавство передбачає два види строків позовної давності: загальний таспеціальний.
Загальний строкпозовної давності встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хтоподає позов: фізична особа, юридична особа чи держава.
Спеціальнапозовна давність встановлена законодавчими актами для окремих видів вимог. Вонаможе бути скороченою або більш тривалою порівняно із загальною позовноюдавністю.
Відповідно до ст.258 ЦК України позовна давність тривалістю в один рік застосовується до вимог:
·      простягнення неустойки (штрафу або пені);
·      проспростування недостовірної інформації, поміщеної в засобах масової інформації;
·      пропереведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушенняпереважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;
·      у зв’язкуз недоліками проданого товару;
·      пророзірвання договору дарування;
·      у зв’язкуз перевезенням вантажу, пошти;
·      прооскарження дій виконавця заповіту;
Позовна давністьу п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину,вчиненого під впливом насильства або обману.
Позовна давністьу десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемногоправо чину.
Позовна давність,встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, про щоукладається письмовий договір, однак не може бути скорочена.
Перебіг позовноїдавності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися пропорушення свого права.
Особа, якавиконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагатиповернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про спливпозовної давності.
Заява про захистцивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно відспливу позовної давності.
Позовна давністьзастосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення нимрішення.
Сплив позовноїдавності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою длявідмови у позові.
Якщо суд визнаєповажними причини пропуску позовної давності, він може його відновити абопродовжити.
Позовна давністьне поширюється:
·       навимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків,встановлених законом;
·       на вимогувкладника до банку про видачу вкладу;
·       на вимогупро відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я абосмертю;
·       на вимогувласника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органудержавної влади, органу влади Автономної Республіки або органу місцевогосамоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;
·       на вимогустрахувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страховоївиплати (страхового відшкодування).
·       на вимогуцентрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державнимрезервом, стосовно виконання зобов’язань, що випливають із Закону України „Продержавний матеріальний резерв”.
3.6.   Право власності
Право власності –це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєюволею, незалежно від волі інших осіб, на свій розсуд, з додержанням вимогзакону та моральних засад суспільства.
Власниковіналежать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На змістправа власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходженнямайна.
Право володіння –це право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю.Тобто володіти означає фактично мати річ. Є володіння законне і незаконне,добросовісне і недобросовісне.
Законне – це такеволодіння, яке виникає внаслідок правовідносин, що мають правові підстави.Незаконне володіння таких підстав не має.
Добросовісневолодіння – це володіння майном, коли набувачі його не знали і не могли знатипро незаконність такого володіння. Недобросовісні набувачі знали або повиннібули знати про таку обставину, але попри це володіють річчю.
Правокористування – право на вилучення з речі її корисних властивостей, привласненняплодів і доходів, які можна отримати від речі.
Праворозпорядження – це право власника визначати юридичну і фактичну долю речі.
Власник можездійснювати зі своїм майном будь-які дії, що не суперечать закону. Проте вонипри використанні не можуть завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян,інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Суб’єктами прававласності є Український народ, фізичні та юридичні особи, держава, іншідержави, їх юридичні особи, міжнародні організації, територіальні громади.Форми права власності в чинному законодавстві є однаковими для всіх її носіїв.Законом надана всім власникам рівна можливість щодо здійснення своїх прав інедопущення обмежень або надання пріоритетів тим чи іншим власникам. Правовласності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього правачи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності абообмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Підставаминабуття права власності вважаються первісні й похідні способи набуття прававласності. Первісними вважаються такі, при яких право власності на річ виникаєвперше або незалежно від волі попереднього власника. До них відносятьвиробництво або переробку речей, змішування та приєднання речей, відділенняплодів, заволодіння, конфіскацію, реквізицію, знахідку (якщо власник незнайшовся), скарб. До похідних належать такі підстави, за яких набуття прававласності даної особи засновується на праві попереднього власника. При переходіправа власності має місце правонаступництво, тому що права на придбану річ єтакими ж, як вони були у попереднього власника.
Підставамиприпинення права власності є:
·       відчуженнявласником свого майна (купівля продаж, дарування тощо);
·       відмовавласника від права власності. Особа може відмовитись від права власності намайно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову відправа власності;
·       припиненняправа власності на майно, яке за законом не може належати цій особі. Якщо зпідстав, що не були заборонені законом, особа набула права власності на майно,яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно маєбути відчужене власником протягом строку, встановленого законом;
·       знищеннямайна. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації,право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власниказмін до державного реєстру;
·       викуппам’яток історії та культури. Якщо в результаті дій або бездіяльності власникапам’ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державнийорган з питань охорони пам’яток історії та культури робить власнику пам’яткивідповідне попередження. Якщо ж власник не вживе заходів щодо збереженняпам’ятки, зокрема у зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов,суд за позовом державного органу з питань охорони пам’яток історії та культуриможе постановити рішення про її викуп. Викуплена пам’ятка переходить увласність держави;
·       викупземельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю. Такі дії здійснюютьсяза згодою власника або за рішенням суду. Рішення про викуп приймається в межахсвоєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної РеспублікиКрим або органом місцевого самоврядування. Орган, який прийняв рішення провикуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю, зобов’язанийписьмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше як за рік довикупу. До викупної ціни включаються ринкова вартість ділянки і нерухомогомайна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв’язку з викупомземельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі. Задомовленістю з власником йому може бути надана інша земельна ділянка, вартістьякої враховується при визначенні викупної ціни;
·       викупнерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельноїділянки, на якій воно розміщене. Право власності на житловий будинок, іншібудівлі, споруди, насадження у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якійвони розміщені, може бути припинене за рішенням суду шляхом їх викупу і зобов’язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі. Особа, правовласності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної заякістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту;
·       зверненнястягнення на майно за зобов’язаннями власника. Відбувається на підставі рішеннясуду, яке набрало законної сили, та виконавчого листа у разі, якщо власник невиконав взяті на себе зобов’язання, в тому числі і забезпечені цим майном;
·       реквізиція.У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайнихобставин, з метою суспільної необхідності, майно може бути примусово відчуженеу власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умовипопереднього і повного відшкодування його вартості. В умовах воєнного абонадзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступнимповним відшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власністьдержави або знищується. Якщо після припинення надзвичайної ситуації реквізованемайно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати йогоповернення, якщо це можливо;
·       конфіскація.До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішеннямсуду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, встановлених законом.Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно;
·       припиненняюридичної особи чи смерті власника.
КонституцієюУкраїни, Законом України „Про власність” ти Цивільним Кодексом Українипередбачені такі форми власності в Україні:
·       державна;
·       приватна;
·       колективна.
Право колективноївласності як власність юридичних осіб не знайшло своєї підтримки у новомуЦивільному Кодексі України. Законодавець виходить з того, що колектив не єєдиним цілим, що виступає у суспільних відносинах, його складає сукупністьокремих осіб, він не є цілісністю, а права окремих осіб не є правомочностямивласника. Право власності колективу – це право власності певним чиноморганізованих осіб, а саме організованих у вигляді юридичної особи. Тількимаючи статус юридичної особи, будь-яке колективне утворення може виступати уцивільному обігу і брати в ньому участь: здійснювати присвоєння і виконуватиправомочності власника – володіння, користування і розпорядження. Тому правоколективної власності слід називати правом власності юридичних осіб.
Земля, її надра,атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межахтериторії України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної(морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.
Від іменіУкраїнського народу права власника здійснюють органи державної влади та органимісцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Коженгромадянин має право користуватись природними об’єктами права власностіУкраїнського народу відповідно до закону.
Суб’єктами праваприватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особиможуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, яківідповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна,яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.
У державнійвласності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповіднооргани державної влади. Управління майном, що є у державній власності,здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законодавством,може здійснюватись іншими суб’єктами.
У комунальнійвласності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальнійгромаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюютьбезпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевогосамоврядування.
Земля, її надра,атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межахтериторії України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної(морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.
Спільна власністьмає місце тоді, коли з тих чи інших підстав у кількох осіб виникає правовласності на одне й те ж саме майно. Відносини спільної власності можутьвиникати за участю різноманітних суб’єктів права власності – фізичних,юридичних осіб, держави, громад тощо. Правовий режим права спільної власностіпередбачає єдність правомочностей її учасників у володінні, користуванні йрозпорядженні спільним майном і вирішенні спільно всіх питань щодо здійсненняцих правомочностей стосовно об’єкта права. Право спільної власності може бутидвох видів – спільна часткова власність, коли частки співвласників визначені, іспільна сумісна власність, коли частки не визначені.
3.7.   Захист права власності.Поняття віндикаційного та негаторного позовів
Захист прававласності є однією зі складових поняття охорони права власності. Захист прававласності – це застосування судовими органами в разі порушення прав власникасукупності відповідних правових засобів, передбачених цивільним законодавством,і спрямованих на відновлення прав власника. Держава забезпечує рівний захист правусіх суб’єктів права власності. Власник, який має підстави передбачатиможливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися досуду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право,або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йомумайнової та моральної шкоди.
Захистсуб’єктивних цивільних прав здійснюється у такі способи: визнання цих прав;відновлення становища, яке існувало до порушення становища і припинення дій,які порушують право; присудження до виконання обов’язків в натурі; компенсаціяморальної шкоди; припинення або зміна правовідносин; стягнення з особи, якапорушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом абодоговором, неустойки (штрафу, пені). Ці способи можна розділити наречево-правові, зобов’язально-правові та особливі способи захисту. Доречево-правових способів належать віндикаційний та негаторний позови.
Віндикаційнийпозов – це позов не володіючого власника до фактичного володільця майна проповернення свого майна з чужого незаконного володіння. Такий позов може матимісце лише за наявності таких умов:
·       необхідно,щоб власник був фактично позбавлений володіння;
·       щобмайно, яке належить власнику, збереглося в натурі, а не було спожито чиперероблено;
·       віндикаціяможлива лише до індивідуально-визначеного майна, оскільки власник може вимагатиповернення майна, яке належить йому на праві власності;
·       позивач івідповідач не знаходяться у зобов’язальних відносинах щодо цього майна.
Позивачем завіндикаційним позовом за загальним правилом є власник цього майна. Відповідачем– фактичний володілець майна, незаконність володіння якого повинна бутидоведена в суді. Незаконні володільці залежно від того, добросовісні вони чині, несуть різну відповідальність перед власником. Так, добросовісні володільціповинні повернути майно за умов, коли воно вибуло від власника поза його волею(загублено, викрадено), а недобросовісні – у будь-якому випадку. Розрахунки приповерненні речей з чужого незаконного володіння також залежать віддобросовісності чи недобросовісності набувача. Від недобросовісного набувачавласник вправі витребувати повернення і відшкодування всіх доходів, які особаотримала або повинна була отримати від цього майна, а від добросовісного – лишеза час, коли він дізнався або повинен був дізнатися про незаконність володіння.Добросовісний володілець вправі залишити зроблені ним поліпшення до майна, аякщо вони невіддільні від основного майна, то вимагати відшкодування понесенихним витрат, але не більше розміру збільшення вартості речей.
Негаторний позов– це позадоговірна вимога власника, не позбавленого володіння майном, дотретьої особи про усунення перешкод у здійсненні правомочностей щодо володіння,користування та розпорядження майном. Позивачем виступає власник майна.Відповідачем є особа, яка своїми протиправними діями або бездіяльністю заважаєвласникові здійснювати в повному обсязі його право власності на власний розсуд.За допомогою негаторного позову можна здійснювати захист права власності лишевід неправомірної поведінки третьої особи, з якою власник не перебуває вдоговірних відносинах. Негаторний позов не може бути пред’явлений післяприпинення протиправної поведінки. У цьому разі власник може вимагати лишевідшкодування шкоди, завданої протиправною поведінкою третьої особи.

ЛЕКЦІЯ 4.ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО (ДРУГА ЧАСТИНА). ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. СПАДКОВЕ ПРАВО
4.1.   Поняття зобов’язальногоправа. Суб’єкти зобов’язань. Способи забезпечення виконання зобов’язань
Відповідно ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони
(кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Підставами виникнення зобов’язань є:
·  договори та інші правочини;
·  створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
·  завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
·  інші юридичні факти;
·  безпосередньо з актів цивільного законодавства;
·  з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування;
·  з рішення суду;
·  настання або ненастання певної події.
Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Кредитор – активна сторона зобов’язання – має право вимагати від боржника виконання свого обов’язку.
Боржник – пасивний учасник зобов’язання – на ньому лежить обов’язок здійснити на користь кредитора певну дію: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо.
Зобов’язання припиняється:
·  виконанням, проведеним належним чином;
·  переданням відступного (за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо);
·  зарахуванням зустрічних однорідних вимог;
·  за домовленістю сторін;
·  внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора;
·  поєднанням боржника і кредитора в одній особі;
·  неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає;
·  смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою; смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора та ліквідацією юридичної особи, якщо нема правонаступників.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного Кодексу.
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. />Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.
Місце виконання зобов'язання встановлюється у договорі.
Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено у договорі, виконання провадиться:
/>·  за зобов'язанням про передання нерухомого майна – за місцезнаходженням цього майна;
/>·  за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майна) перевізникові;
/>·  за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;
·  за грошовим зобов'язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;
·  за іншим зобов'язанням – за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника. />Зобов'язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.
1. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
2. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.
Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків тощо.
3. За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.
4. Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.
Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.
5. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. />Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом. />Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
6. Право притримання. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом. Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. />Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе. До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї.
 
4.2.   Цивільно-правовий договір
Договір – одна ізцентральних категорій цивільного права. У широкому значенні його можнарозглядати в трьох аспектах: як підставу виникнення правовідносин, як власнеправовідношення, що виникло з цієї підстави, і як форму, що приймає відповіднеправовідношення. У даному випадку договір – це підстава виникненняправовідносин, тобто юридичний факт, що лежить в основі зобов’язання івідповідно до статті 11 ЦК України є підставою виникнення цивільних прав іобов’язків.
Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
/>Відповідно до статті 6 Цивільного Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
/>Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. />Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Істотними є також умови, які хоча прямо і не вказані в законі, але є необхідними для договорів даного виду, наприклад, ціна в відплатних договорах, строк у договорах найму тощо.
Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. />Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.
Нарівні з істотними умовами також виділяються звичайні та випадкові умови.
Звичайними є ті умови договору, які базуються на диспозитивних нормах закону або звичаях. Їх внесення до тексту договору не є обов’язковим, їх наявність чи відсутність не впливає на факт укладення договору, вони не потребують окремого погодження, однак стають обов’язковими для сторін у силу самого факту укладення договору. Наприклад, умови щодо відшкодування завданої шкоди, порядку розгляду спорів – за відсутності таких умов у договорі ці питання будуть вирішуватися відповідно до загальних норм права.
Випадковими вважаються ті умови договору, які хоч і не мають значення для укладення договору, але набувають юридичного значення лише у разі їх включення до самого договору (на противагу звичайним умовам, що стають обов’язковими у силу самого факту укладення договору). Випадковими, як правило, розглядаються умови щодо питань, які або взагалі не врегульовані законодавством, або певним чином виходять за межу нормативно встановлених диспозитивних норм, але щодо яких існує домовленість сторін договору.
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації.
/>Укладення договору як спільної дії його учасників, погодження між ними умов договору відбувається у два етапи:
·  внесення пропозиції однією стороною укласти договір (оферта);
·  прийняття пропозиції другою стороною (акцепт).
Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору./> Вона має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною./>/> Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції.
Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. />Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. />Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. />У разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. />У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. />У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. />Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору. Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
/>Договір набирає чинності з моменту його укладення. />Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. />Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
 
4.3. Система та види цивільно-правових договорів
 
Різноманітність форм та видів договорів вимагає їх певного впорядкування і, отже, класифікації, що здійснюється за різними ознаками.
1. За ознакою розподілу обов’язків між сторонами договори поділяються на:
·        односторонні (одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони);
·        двосторонні (правами та обов'язками наділені обидві сторони договору);
·        багатосторонні (укладаються більш як двома сторонами, до них застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів).
2. За ознакою наявності зустрічного відшкодування договори поділяються на:
·  відплатні (кожна із сторін має отримати від контрагента певне відшкодування). Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Більшість цивільно-правових договорів є відплатними;
·  безоплатні (породжують правовідношення, де тільки одна сторона зобов’язана передати цінності).
3. За моментом виникнення договору:
·  реальні (визнаються укладеними з моменту, коли на підставі досягнутої згоди здійснюється виконання за договором – передача контрагенту певного майна);
·  консенсуальні (набувають сили з моменту досягнення сторонами згоди).
Крім цього, договори поділяються на основні та додаткові. Суть поділу полягає в тому, що додаткові договори є залежними від основних, слідують за ними, і в разі визнання недійсним основного договору недійсним є і додатковий. Додатковими є всі договори, що спрямовані на забезпечення виконання зобов’язань (договори застави, поруки, завдатку тощо).
Договори основні та попередні.
Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена — у письмовій формі. Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.
Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.
Договори, укладені на користь контрагентів і третіх осіб. Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь не контрагента за договором, тобто сторони, що бере участь в укладенні договору, а третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.
Договори речові та зобов’язальні. Сутність розмежування цих видів договорів полягає в тому, що об’єктом речових договорів є не дії зобов’язальної особи, а безпосередньо речі, коли договір породжує у контрагента речове право, зокрема право власності. Речовий договір, отже, має бути реальним, оскільки в таких договорах відсутній розрив у часі між укладенням договору і виникненням речового права, і договір спрямований не на виникнення зобов’язання з передачі речі, а саме на передачу речі.
Цивільне право розрізняє такі різновиди договорів як публічні та договори приєднання.
Публічним є договір, в якому одна сторона — підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). У разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.
Договір приєднання – це договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.
До системи цивільно-правових договорів відносяться:
·  купівля-продаж (роздрібна, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна);
·  дарування;
·  рента;
·  довічне утримання (догляд);
·  найм (оренда) — прокат, найм (оренда) земельної ділянки, найм будівлі або іншої капітальної споруди, найм (оренда) транспортного засобу, лізинг, найм (оренда) житла;
·  позичка;
·  підряд (побутовий і будівельний, на проектні та пошукові роботи);
·  послуги;
·  перевезення;
·  транспортне експедирування;
·  зберігання;
·  страхування;
·  доручення;
·  комісія;
·  управління майном;
·  позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок;
·  факторинг;
·  договір комерційної концесії (франчайзинг);
·  спільна діяльність тощо.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі продажу. />Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.
Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу. У разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Договором або законом може бути встановлений строк, протягом якого продавець гарантує якість товару (гарантійний строк). />Гарантія якості товару поширюється на всі комплектуючі вироби, якщо інше не встановлено договором. />Гарантійний строк починається з моменту передання товару покупцеві, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу.
Покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості використання товару за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором:
/>·  пропорційного зменшення ціни;
·  безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;
·  відшкодування витрат на усунення недоліків товару. У разі істотного порушення вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна усунути, недоліків, усунення яких пов'язане з непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які виявилися неодноразово чи з'явилися знову після їх усунення) покупець має право за своїм вибором:
·  відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми;
·  вимагати заміни товару.
/>За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
/>/>/>Предметом договору дарування (дарунком) можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, нерухомі речі, а також майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.
Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно;/> нерухомої речі — у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному
Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада.
Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо :
·  предметом договору є нерухомі речі чи інше особливо цінне майно, а обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. />Якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, то право вимагати розірвання договору дарування мають спадкоємці дарувальника;
·  обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність/>;
·  внаслідок недбалого ставлення обдаровуваного до речі, що становить історичну, наукову, культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена;
/>Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред'явлення вимоги дарунок є збереженим./> У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов'язаний повернути дарунок у натурі.
За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. />Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.
Договір позички речі побутового призначення між фізичними особами може укладатися усно. />Договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою укладається у письмовій формі. Договір позички транспортного засобу, в якому хоча б однією стороною є фізична особа, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Користувач несе звичайні витрати щодо підтримання належного стану речі, переданої йому в користування. />Крім цього, користувач зобов'язаний:
·  користуватися річчю за її призначенням або відповідно до мети, визначеної у договорі;
·  користуватися річчю особисто, якщо інше не встановлено договором;
·  повернути річ після закінчення строку договору в такому самому стані, в якому вона була на момент її передання.
Якщо після припинення договору користувач не повертає річ, позичкодавець має право вимагати її примусового повернення, а також відшкодування завданих збитків.
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ), а також майнові права.
Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. />Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.
За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Договір найму укладається на строк, встановлений договором. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. />Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.
Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Наймач зобов'язаний користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору. Якщо наймач користується річчю, переданою йому у найм, не за її призначенням або з порушенням умов договору найму, наймодавець має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Наймач має право змінювати стан речі, переданої йому у найм, лише за згодою наймодавця. Наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк.
Наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо:
·  наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі;
·  наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі;
/>·  наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі;
·  наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.
Наймач має право вимагати розірвання договору найму, якщо:
/>· наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі;
· наймодавець не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі.
У разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення. Загальні умови перевезення визначаються Цивільним Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. />Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
/>За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).
/>/>За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу — також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу — також за його провезення. Укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до транспортних кодексів (статутів).
Пасажир має право:
/>·  одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;/>
·  провозити з собою безоплатно одну дитину віком до шести років без права зайняття нею окремого місця;
·  купувати для дітей віком від шести до чотирнадцяти років дитячі квитки за пільговою ціною;
·  перевозити з собою безоплатно ручну поклажу у межах норм, встановлених транспортними кодексами (статутами);
·  зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів (квитка) не більше ніж на десять діб, а в разі хвороби — на весь час хвороби;
·  відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну або часткову вартість квитка — залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановленими транспортними кодексами (статутами);/>
·  отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного засобу за вказаним у транспортному документі (квитку) маршрутом.
/>/>За перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата.
/>Перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини.
За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. />Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.
Підрядник має право, якщо інше не встановлено договором, залучити до виконання роботи інших осіб (субпідрядників), залишаючись відповідальним перед замовником за результат їхньої роботи. У цьому разі підрядник виступає перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником — як замовник.
Підрядник зобов'язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором. Підрядник відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалу і устаткування, а також за надання матеріалу або устаткування, обтяженого правами третіх осіб. Якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, підрядник відповідає за неправильне використання цього матеріалу. Підрядник зобов'язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок. />Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у договорі підряду мають бути встановлені норми витрат матеріалу, строки повернення його залишку та основних відходів, а також відповідальність підрядника за невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків. Підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу.
/>Підрядник зобов'язаний вживати усіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником, та відповідає за втрату або пошкодження цього майна.
У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі.
Підрядник зобов'язаний своєчасно попередити замовника:
/>· про недоброякісність або непридатність матеріалу, одержаного від замовника;
· про те, що додержання вказівок замовника загрожує якості або придатності результату роботи;
· про наявність інших обставин, що не залежать від підрядника, які загрожують якості або придатності результату роботи.
Замовник має право у будь-який час перевірити хід і якість роботи, не втручаючись у діяльність підрядника. Якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.
Якщо підрядник відступив від умов договору підряду, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення цих недоліків у розумний строк або виправити їх за свій рахунок з правом на відшкодування своїх витрат на виправлення недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу, якщо інше не встановлено договором.
/>За наявністю у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.
Замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі. />Замовник, який прийняв роботу без перевірки, позбавляється права посилатися на недоліки роботи, які могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (явні недоліки). Якщо після прийняття роботи замовник виявив відступи від умов договору підряду або інші недоліки, які не могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (приховані недоліки), у тому числі такі, що були умисно приховані підрядником, він зобов'язаний негайно повідомити про це підрядника.
Робота, виконана підрядником, має відповідати умовам договору підряду, а в разі їх відсутності або неповноти — вимогам, що звичайно ставляться до роботи відповідного характеру.
Якщо робота виконана підрядником з відступами від умов договору підряду, які погіршили роботу, або з іншими недоліками, які роблять її непридатною для використання відповідно до договору або для звичайного використання роботи такого характеру, замовник має право, якщо інше не встановлено договором або законом, за своїм вибором вимагати від підрядника:
/>·  безоплатного усунення недоліків у роботі в розумний строк;/>
·  пропорційного зменшення ціни роботи;
·  відшкодування своїх витрат на усунення недоліків, якщо право замовника усувати їх встановлено договором.
/>Підрядник має право замість усунення недоліків роботи, за які він відповідає, безоплатно виконати роботу заново з відшкодуванням замовникові збитків, завданих простроченням виконання. У цьому разі замовник зобов'язаний повернути раніше передану йому роботу підрядникові, якщо за характером роботи таке повернення можливе. Якщо відступи у роботі від умов договору підряду або інші недоліки у роботі є істотними та такими, що не можуть бути усунені або не були усунені у встановлений замовником розумний строк, замовник має право відмовитися від договору та вимагати відшкодування збитків.
 
4.4.   Недоговірні зобов’язання, щовиникають внаслідок заподіяння шкоди
Зобов’язання звідшкодування шкоди – це такі цивільно-правові зобов’язання, в яких потерпіласторона (кредитор) має право вимагати від заподіювача шкоди (боржника) повноговідшкодування протиправно заподіяної шкоди шляхом надання відповідного майна внатурі або відшкодування збитків. У зв’язку з тим, що підставою для виникненнятаких зобов’язань є правопорушення (делікт), такі зобов’язання прийнятоназивати деліктними зобов’язаннями. Зобов’язання з відшкодування шкоди є одниміз видів недоговірних зобов’язань у зв’язку з тим, що їх виникненнявідбувається не на підставі договору, а є наслідком настання передбаченогозаконом факту порушення права „поза договором”. Основною функцією зобов’язань звідшкодування шкоди є компенсаційно-відновлювальна функція, реалізація якої маєзабезпечувати особі, яка зазнала шкоди, відновлення її майнових і особистихнемайнових прав і благ.
Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
/>Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. />Якщо кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.
Шкода, завданамалолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується їїбатьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка направових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть,що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними відздійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.
Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.
Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності. />Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.
Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
/>Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
 
4.5.   Поняття та підстависпадкоємства. Час і місце відкриття спадщини
Спадкове право –це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що виникають узв’язку із спадкуванням. Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням єперехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла(спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкуванняздійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі правата обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і неприпинилися внаслідок його смерті. />Не входять до складуспадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця,зокрема:
/>·  особисті немайнові права;
·  право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;
·  право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
·  права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;
·  права та обов'язки особи як кредитора, якщо вони були нерозривно пов’язані з його особою, а також боржника, якщо вони були нерозривно пов’язані з його особою і у зв’язку з цим не можуть бути виконані іншою особою.
Підставою для відкриття спадщини є смерть особи або оголошення її померлою.
/>Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою, тобто день набрання законної сили рішення суду про це.
Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.
Спадкодавцем може бути лише фізична особа.
/>Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.
Не мають права на спадкування особи:
·  які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя, крім випадків, коли спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив цю особу своїм спадкоємцем за заповітом/>;
· які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.
/>Не мають права на спадкування за законом:
· батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини;
· батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом;
· одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.
/>/>За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
/>Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

4.6.   Поняття та порядокспадкування за законом
Спадкування за законом виникає у разі, якщо воно не змінено або не скасовано спадкодавцем у заповіті.
Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.
/>Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині.
/>Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
/>У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
/>У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.
/>У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.
/>У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
/>У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. />До п'ятої черги відносяться також утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї.
/>Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.
Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.
/>/>Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними./> Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. />Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.
4.7.   Поняття та порядокспадкування за заповітом
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. />Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.
Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому.
/>Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
/>/>/>Цивільним кодексом України передбачено коло осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Це особи, за якими в силу припису закону зберігається право на спадкування навіть у випадках, коли заповідач у заповіті повністю або частково позбавив їх цього права. До осіб, які мають право на обов’язкову частку, належать:
/>· малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця;
· непрацездатна вдова (вдівець);
· непрацездатні батьки.
Вищезазначені особи спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). />Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.
/>Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.
/>Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення та має бути особисто підписаний заповідачем./> Якщо особа не може особисто підписати заповіт, то за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа./> Заповіт має бути посвідчений нотаріусом./> Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування. />Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів. Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна. Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції. Заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу. Заповіт особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, може бути посвідчений начальником місця позбавлення волі. Заповіт особи, яка тримається під вартою, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора. Заповіти, посвідчені вищезазначеними посадовими, службовими особами, прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами.
/>Заповідач має право у будь-який час скасувати або скласти новий заповіт. />Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. />Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни.
За рішенням суду заповіт може бути визнаний недійсним, якщо:
/>·  він складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення;
/>·  буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
/>Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.
 

ЛЕКЦІЯ 5. ТРУДОВЕ ПРАВО (перша частина)
5.1. Поняттятрудового права. Трудові правовідносини. Суб’єкти трудових правовідносин
Трудове правоУкраїни – це галузь права, система правових норм, які регулюють трудові відносини, що виникають на підставі укладення трудовогодоговору, та тісно пов'язані з ними суспільні відносини (працевлаштування, зпідготовки кадрів і підвищення кваліфікації, щодо нагляду і контролю задотриманням законодавства про працю, з розгляду трудових спорів і щодовстановлення умов праці на підприємствах) на основі поєднання договірних засаді централізованого та локального встановлення прав і обов'язків суб'єктів іззастосуванням специфічних санкцій для їх належного здійснення.
Предметомправового регулювання трудового права є трудові та пов’язані з ними іншісуспільні відносини. Трудовівідносини займають центральне місце — це відносини найманої праці, тобтовідносини, що виникають на підставі укладення трудового договору міжпрацівником і власником або уповноваженим органом чи фізичною особою.
Крімтого, до предмета трудового права належать також відносини:
·      працевлаштування (зайнятості);
·      з підготовки кадрів і підвищення кваліфікації на виробництві;
·      щодо контролю за дотриманням законодавства про працю;
·      щодо встановлення умов праці (колективно-трудові);
·      з вирішення трудових спорів (процедурні відносини).
Метод правовогорегулювання трудового права – це специфічний спосіб, що виражається переважно вдоговірному виникненні, зміні і припиненні правовідносин, в поєднанніцентралізованого і локального правового регулювання і в можливості застосуванняспеціальних правових санкцій для забезпечення належного здійснення учасникамицих правовідносин своїх прав і обов’язків.
Трудовіправовідносини — це врегульовані нормами трудового права суспільнівідносини, що виникають у результаті укладення трудового договору (власнетрудові), а також відносини з приводу встановлення умов праці на підприємствах, навчання й перекваліфікації за місцем праці та відносини, пов’язані знаглядом і контролем за дотриманням трудового законодавства, вирішенням трудових спорівта працевлаштуванням громадян.
Ядром і основним видом трудових правовідносин є власне трудові правовідносини, або індивідуально-трудові. Це правовідносини, що виникають на підставі укладення трудового договору між працівником і роботодавцем, за яким працівник зобов'язаний виконувати роботу, визначену договором, дотримуватись правил внутрішнього трудового розпорядку, а роботодавець відповідно зобов'язаний виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Статус працівників громадяни набувають з факту укладення трудового договору. Громадяни як суб’єкти трудових правовідносин повинні мати трудову правоздатність і бути дієздатними. За загальним правилом трудова правоздатність наступає з 16-ти років. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років.
Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.
Право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а за необхідністю забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.
/>Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.
Роботодавець як суб’єкт трудового права – це фізична або юридична особа, яка надає роботу громадянам на підставі укладеного трудового договору.
Всіх роботодавців, які мають трудову правосуб’єктність, можна поділити на групи:
·  роботодавці – фізичні особи;
·  роботодавці – юридичні особи і відокремлені підрозділи юридичних осіб;
·  роботодавці – державні органи.
Трудова правосуб’єктність юридичних осіб за загальним правилом виникає з моменту їх державної реєстрації.
5.2. Поняття,види та порядок укладання трудового договору. Контракт як особлива форматрудового договору
Трудові правовідносини виникають в результаті укладення трудового договору, який є результатом взаємного волевиявлення сторін.
Трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін./>
Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу./> Відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.
/>Трудовий договір може бути:
/>·  безстроковим, що укладається на невизначений строк;/>
·  на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;/>
·  таким, що укладається на час виконання певної роботи.
/>Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України. Контракт обов’язково укладається в письмовій формі. Він передусім спрямований на виявлення ініціативності та самостійності працівника, а одним із шляхів максимальної віддачі працівником індивідуальних здібностей та професійних навичок є визначення в контракті відповідного рівня оплати праці та матеріального забезпечення з врахуванням складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності роботодавця. Контракт може містити положення щодо основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні та компенсаційні виплати (у формі винагороди за підсумками роботи за рік, премій за спеціальними системами і положеннями, компенсацій та інших грошових чи матеріальних виплат, які не передбачені актами чинного законодавства або які встановлюються понад норми, що передбачені згаданими актами).
Сторонам контракту надається право визначення порядку встановлення розміру заробітної плати. Для підвищення зацікавленості працівника може бути передбачений середній рівень заробітної плати з визначенням випадків її збільшення або зменшення. У будь-якому разі виплати, що встановлюються контрактом, не повинні бути меншими, ніж це передбачено чинним законодавством, угодами і колективним договором, та залежить від виконання умов контракту.
Строк контракту є однією з його умов, а тому контракт – це завжди строковий договір. Термін контракту визначається угодою сторін. Тому в самому контракті вони можуть передбачити будь-яку тривалість трудових відносин аж до автоматичної пролонгації його на наступний строк, якщо жодна зі сторін не виявить бажання припинити контракт за п.2 ст.36 КЗпП України після закінчення терміну договору. Контракт може бути розірваний достроково за підстав, визначених ст.ст. 36, 37, 39, 40, 41 КЗпП України, в тому числі і за п.8 ст.36 (підстави, передбачені контрактом).
Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим:/>
·  при організованому наборі працівників;/>
·  при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я;/>
·  при укладенні контракту;/>
·  у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі;
·  при укладенні трудового договору з неповнолітнім;
·  при укладенні трудового договору з фізичною особою;/>
·  в інших випадках, передбачених законодавством України./>
При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати:
·  паспорт або інший документ, що посвідчує особу;
·  трудову книжку;
·  у випадках, передбачених законодавством, — документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи./>
Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу./> Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи./>
Особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації за погодженням між керівниками підприємств, установ, організацій, не може бути відмовлено в укладенні трудового договору./> Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком запропонована робота протипоказана за станом здоров'я.
У разі укладення трудового договору між працівником і фізичною особою фізична особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання у порядку, визначеному Міністерством праці та соціальної політики України.
При укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, прописку та документи, подання яких не передбачено законодавством.
До початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов'язаний:/>
·  роз'яснити працівникові його права і обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору;/>
·  ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором;/>
·  визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами;/>
·  проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.
Працівник повинен виконувати доручену йому роботу особисто і не має права передоручати її виконання іншій особі,
Власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором.
 
5.3. Випробуванняпри прийнятті на роботу
При укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу./> В період випробування на працівників поширюється законодавство про працю.
/>Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу:
·  осіб, які не досягли вісімнадцяти років;
·  молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховних закладів;
·  молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів;
·  осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби;
·  інвалідів, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи;
·  при прийнятті на роботу в іншу місцевість;
·  при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію;
·  в інших випадках, якщо це передбачено законодавством.
/>/>/>Строк випробування при прийнятті на роботу, якщо інше не встановлено законодавством України, не може перевищувати:
·  трьох місяців;
·  шести місяців — в окремих випадках за погодженням з відповідним виборним органом первинної профспілкової організації;
·  одного місяця/> — при прийнятті на роботу робітників.
Якщо працівник в період випробування був відсутній на роботі у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або з інших поважних причин, строк випробування може бути продовжено на відповідну кількість днів, протягом яких він був відсутній.
/>/>/>Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і наступне розірвання трудового договору допускається лише на загальних підставах./> Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника роботі, на яку його прийнято, власник або уповноважений ним орган протягом цього строку вправі розірвати трудовий договір. Розірвання трудового договору з цих підстав може бути оскаржене працівником в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення/>.
 
5.4. Підставиприпинення трудового договору. Порядок розірвання трудового договору зініціативи працівника
Підставами припинення трудового договору є:
1) угода сторін;
2) закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення;
3) призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;
4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу ;
5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;
6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці;
7) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;
8) підстави, передбачені контрактом.
/>Зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору.
/>У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників.
Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
/>Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору./>
Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Строковий трудовий договір підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору або з інших поважних причин./>
Спори про дострокове розірвання трудового договору вирішуються в загальному порядку, встановленому для розгляду трудових спорів.
/>Якщо після закінчення строку трудового договору трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк./> Трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, вважаються такими, що укладені на невизначений строк. Ця вимога закону не поширюється на строкові договори, укладені у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
 

5.5. Підстави тапорядок розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженогоним органу
 
Відповідно до ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках:
1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;
2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці;/>
3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
4) прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
5) нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і пологах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;
6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;
8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу./>/>
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу./>
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
/>/>Стаття 41 КЗпП України передбачає додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов/>. Крім підстав, передбачених статтею 40 цього КЗпП України, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:
1) одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;
1-1) винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;
2) винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;
3) вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.
Звільнення працівника з цих підстав не допускається в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці.
При розірванні трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з певних підстав потрібна попередня згода виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Такими підставами розірванні трудового договору є:
·  зміни в організації виробництва і праці, в тому числі реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;
·  виявлена невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці;
·  систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
·  прогул (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
·  нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і пологах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;
·  поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;
·  винні дії працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;
·  вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.
/>Виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п'ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.
/>Подання власника або уповноваженого ним органу має розглядатися у присутності працівника, на якого воно внесено. Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник або його представник не з'явився на засідання, розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах п'ятнадцятиденного строку. У разі повторної неявки працівника (його представника) без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності.
У разі, якщо виборний орган первинної профспілкової організації не утворюється, згоду на розірвання трудового договору надає профспілковий представник, уповноважений на представництво інтересів членів професійної спілки згідно із статутом.
Виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) повідомляє власника або уповноважений ним орган про прийняте рішення у письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору.
Якщо працівник одночасно є членом кількох первинних профспілкових організацій, які діють на підприємстві, в установі, організації, згоду на його звільнення дає виборний орган тієї первинної профспілкової організації, до якої звернувся власник або уповноважений ним орган.
/>Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).
/>Власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).
Якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника розглядає спір по суті.
/>/>Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається у випадках:/>
·  ліквідації підприємства, установи, організації;
·  незадовільного результату випробування, обумовленого при прийнятті на роботу;
·  звільнення з суміщуваної роботи у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, а також у зв'язку з обмеженнями на роботу за сумісництвом, передбаченими законодавством;
·  поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
·  звільнення працівника, який не є членом первинної профспілкової організації, що діє на підприємстві, в установі, організації;
·  звільнення з підприємства, установи, організації, де немає первинної профспілкової організації;/>
·  звільнення керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян;
·  звільнення працівника, який вчинив за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібне) майна власника, встановлене вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.
Законодавством можуть бути передбачені й інші випадки розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди відповідного виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).
На вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні договори і угоди, Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Якщо власник або уповноважений ним орган, або керівник, стосовно якого пред'явлено вимогу про розірвання трудового договору, не згоден з цією вимогою, він може оскаржити рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) до суду у двотижневий строк з дня отримання рішення. У цьому разі виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення. У разі, коли рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) не виконано і не оскаржено у зазначений строк, виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) у цей же строк може оскаржити до суду діяльність або бездіяльність посадових осіб, органів, до компетенції яких належить розірвання трудового договору з керівником підприємства, установи, організації.
Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
При припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 КЗпП України, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) — у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) — у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
5.6. Поняття,види та тривалість робочого часу. Нічні та надурочні роботи
Нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.
/>Підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу.
Скорочена тривалість робочого часу встановлюється:
1) для працівників віком від 16 до 18 років — 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) — 24 години на тиждень./>
Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої в абзаці першому цього пункту для осіб відповідного віку;
2) для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, — не більш як 36 годин на тиждень.
/>Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством./>
Крім того, законодавством встановлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших).
/>Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватись за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда.
Для працівників установлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. При п'ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації з додержанням установленої законом тривалості робочого тижня.
/>На тих підприємствах, в установах, організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п'ятиденного робочого тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин при тижневій нормі 36 годин і 4 годин при тижневій нормі 24 години.
/>П'ятиденний або шестиденний робочий тиждень встановлюється власником або уповноваженим ним органом спільно з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з органами місцевого самоврядування.
Напередодні святкових і неробочих днів тривалість роботи працівників, крім працівників, яким законом передбачена скорочена тривалість робочого часу, скорочується на одну годину як при п'ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні.
За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень./> Оплата праці в цих випадках провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку./> Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.
Нічним вважаєтьсячас з 10 години вечора до 6 години ранку. При роботі в нічний час встановленатривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не поширюєтьсяна працівників, для яких уже передбачено скорочення робочого часу.
Тривалість нічної роботи зрівнюється з денною в тих випадках, коли це необхідно за умовами виробництва, зокрема у безперервних виробництвах, а також на змінних роботах при шестиденному робочому тижні з одним вихідним днем.
Забороняється залучення до роботи в нічний час:
1) вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років;
2) осіб, молодших вісімнадцяти років;
3) інших категорій працівників, передбачених законодавством.
/>Робота жінок в нічний час не допускається, за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід/>. Перелік цих галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України./> Зазначені обмеження не поширюються на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї. Робота інвалідів у нічний час допускається лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.
На роботах з особливими умовами і характером праці в порядку і випадках, передбачених законодавством, робочий день може бути поділений на частини з тією умовою, щоб загальна тривалість роботи не перевищувала встановленої тривалості робочого дня.
На безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, а також в окремих виробництвах, цехах, дільницях, відділеннях і на деяких видах робіт, де за умовами виробництва (роботи) не може бути додержана встановлена для даної категорії працівників щоденна або щотижнева тривалість робочого часу, допускається за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації запровадження підсумованого обліку робочого часу з тим, щоб тривалість робочого часу за обліковий період не перевищувала нормального числа робочих годин .
Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня. Надурочні роботи, як правило, не допускаються/>. Власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи лише у виняткових випадках, таких як:
1) при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;
2) при проведенні громадсько-необхідних робіт по водопостачанню, газопостачанню, опаленню, освітленню, каналізації, транспорту, зв'язку — для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;
3) при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;
4) при необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;
5) для продовження роботи при нез'явленні працівника, який заступає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках власник або уповноважений ним орган зобов'язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником.
До надурочних робіт забороняється залучати:
1) вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;
2) осіб, молодших вісімнадцяти років;
3) працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні занять./>
Законодавством можуть бути передбачені і інші категорії працівників, що їх забороняється залучати до надурочних робіт.
/>Жінки, які мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, можуть залучатись до надурочних робіт лише за їх згодою.
/>Залучення інвалідів до надурочних робіт можливе лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.
Надурочні роботиможуть провадитися лише з дозволу виборного органу первинної профспілковоїорганізації (профспілкового представника) підприємства, установи, організації.
Надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік./> Власник або уповноважений ним орган повинен вести облік надурочних робіт кожного працівника
5.7. Правоверегулювання часу відпочинку: перерви, вихідні, святкові, неробочі дні, поняття,види та тривалість відпусток
До часу відпочинку відносяться:
·  перерви протягом робочого дня;
·  щоденний відпочинок;
·  щотижневий відпочинок (вихідні дні);
·  святкові і неробочі дні;
·  відпустки.
Перерви протягом робочого дня
/>Працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Перерва не включається в робочий час. Перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи./> Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку./> Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи/>. На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.
Жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви для відпочинку і харчування, додаткові перерви для годування дитини./> Ці перерви надаються не рідше ніж через три години тривалістю не менше тридцяти хвилин кожна./> При наявності двох і більше грудних дітей тривалість перерви встановлюється не менше години. Строки і порядок надання перерв установлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації і з врахуванням бажання матері. Перерви для годування дитини включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком.
Працівникам, що працюють в холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалюваних приміщеннях, вантажникам та деяким іншим категоріям працівників у випадках, передбачених законодавством, надаються спеціальні перерви для обігрівання і відпочинку, які включаються у робочий час. Власник або уповноважений ним орган, зобов'язаний обладнувати приміщення для обігрівання і відпочинку працівників.
/>/>Вихідні дні
При п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні — один вихідний день./> Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем.
/>У випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого. />На підприємствах, в установах, організаціях, де робота не може бути перервана в загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї і інші), вихідні дні встановлюються органами місцевого самоврядування.
На підприємствах, в установах, організаціях, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а також на вантажно-розвантажувальних роботах, пов'язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджується власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години.
Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством, а саме:
1) для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій і негайного усунення їх наслідків;
2) для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, загибелі або псування майна;
3) для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;
4) для виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.
Залучення працівників до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу. Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі.
/>Святкові і неробочі дні
Законодавством встановлені такі святкові дні:
1 січня — Новий рік.
7 січня — Різдво Христове.
8 березня — Міжнародний жіночий день.
1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих.
9 травня — День Перемоги.
28 червня — День Конституції України.
24 серпня — День незалежності України.
Робота також не провадиться в дні релігійних свят:
7 січня — Різдво Христове
один день (неділя) — Пасха (Великдень);
один день (неділя) — Трійця.
За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні. У ці дні допускаються роботи, припинення яких неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування населення. У ці дні допускаються роботи із залученням працівників у випадках та в порядку, передбачених для робіт у вихідні дні. Робота у зазначені дні компенсується в подвійному розмірі.
Відпустки
Право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі — підприємство). Іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України.
Право на відпустки забезпечується:
/>·  гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом;
·  забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених законодавством.
Види відпусток:
1) щорічні відпустки:
/>·  основна відпустка (надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору/>);
·  додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці />(тривалістю до 35 календарних днів надається працівникам, зайнятим на роботах, пов'язаних із негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих факторів, за Списком виробництв, цехів, професій і посад, затверджуваним Кабінетом Міністрів України);/> Конкретна тривалість цієї відпустки, встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від результатів атестації робочих місць за умовами праці та часу зайнятості працівника в цих умовах);
·  додаткова відпустка за особливий характер праці (надається окремим категоріям працівників, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров'я, — тривалістю до 35 календарних днів за Списком виробництв, робіт, професій і посад, затверджуваним Кабінетом Міністрів України/>, а також працівникам з ненормованим робочим днем — тривалістю до 7 календарних днів згідно із списками посад, робіт та професій, визначених колективним договором, угодою. />Конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від часу зайнятості працівника в цих умовах);
·  інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпусток не може перевищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах, — 69 календарних днів. Право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві. У разі надання працівникові зазначених щорічних відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу. />Щорічні відпустки повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням працівника надаються відповідно до Закону України „Про відпустки”. Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь який час відповідного робочого року;
2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (надається у зв’язку з навчанням у середніх навчальних закладах професійно-технічних навчальних закладах вищих навчальних закладах, навчальних закладах післядипломної освіти та аспірантурі з вечірньою та заочною формами навчання. Така відпустка є оплачуваною, її тривалість залежить від типу навчального закладу, виду занять, старшинства курсу тощо);
3) творча відпустка (надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників та в інших випадках, передбачених законодавством. />Тривалість, порядок, умови надання та оплати творчих відпусток установлюються Кабінетом Міністрів України;
4) соціальні відпустки:
·  відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (оплачувана, надається жінкам на підставі медичного висновку тривалістю:
1) до пологів — 70 календарних днів;
2) після пологів — 56 календарних днів (70 календарних днів — у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів), починаючи з дня пологів. Особам, які усиновили новонароджених дітей безпосередньо з пологового будинку, надається відпустка з дня усиновлення тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів — при усиновленні двох і більше дітей).У разі усиновлення дитини (дітей) обома батьками вказана відпустка надається одному з батьків на їх розсуд);/>
·  відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (надається після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки. Підприємство за рахунок власних коштів може надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості. Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину. За бажанням жінки або інших осіб, які скористались правом на цю відпустку, у період перебування їх у відпустці для догляду за дитиною вони можуть працювати на умовах неповного робочого часу або вдома. При цьому за ними зберігається право на одержання допомоги в період відпустки для догляду за дитиною);
·  додаткова відпустка працівникам, які мають дітей (надається жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, одинокій матері, батьку, який виховує дитину без матері (у тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла дитину під опіку, щорічно, тривалістю 7 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів. За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 14 календарних днів);
5) відпустки без збереження заробітної плати (може надаватись за бажанням працівника в обов’язковому порядку:
— матері або батьку, який виховує дітей без матері (в тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), що має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, тривалістю до 14 календарних днів щорічно;
/>- чоловікові, дружина якого перебуває у післяпологовій відпустці, — тривалістю до 14 календарних днів;
/>- матері або іншим особам, які здійснюють догляд за дитиною, в разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, — тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку, а в разі якщо дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), — не більш як до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку;
— ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» — тривалістю до 14 календарних днів щорічно;
— особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, — тривалістю до 21 календарного дня щорічно;
/>- пенсіонерам за віком та інвалідам III групи — тривалістю до 30 календарних днів щорічно;
/>- інвалідам I та II груп — тривалістю до 60 календарних днів щорічно;
/>- особам, які одружуються, — тривалістю до 10 календарних днів;
— працівникам у разі смерті рідних по крові або по шлюбу: чоловіка (дружини), батьків (вітчима, мачухи), дитини (пасинка, падчірки), братів, сестер — тривалістю до 7 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця поховання та назад; інших рідних — тривалістю до 3 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця поховання та назад;
/>- працівникам для догляду за хворим рідним по крові або по шлюбу, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, — тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше 30 календарних днів;
/>- працівникам для завершення санаторно-курортного лікування — тривалістю, визначеною у медичному висновку;
— працівникам, допущеним до вступних іспитів у вищі навчальні заклади, — тривалістю 15 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місцезнаходження навчального закладу та назад;
— працівникам, допущеним до складання вступних іспитів в аспірантуру з відривом або без відриву від виробництва, а також працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі та успішно виконують індивідуальний план підготовки, — тривалістю, необхідною для проїзду до місцезнаходження вищого навчального закладу або закладу науки і назад;
/>- сумісникам — на термін до закінчення відпустки за основним місцем роботи;
/>- ветеранам праці — тривалістю до 14 календарних днів щорічно;
/>- працівникам, які не використали за попереднім місцем роботи щорічну основну та додаткові відпустки повністю або частково і одержали за них грошову компенсацію, — тривалістю до 24 календарних днів у перший рік роботи на даному підприємстві до настання шестимісячного терміну безперервної роботи;
— працівникам, діти яких у віці до 18 років вступають до навчальних закладів, розташованих в іншій місцевості, — тривалістю 12 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місцезнаходження навчального закладу та у зворотному напрямі.
За сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік).
Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.
У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.
У разі переведення працівника на роботу на інше підприємство грошова компенсація за не використані ним дні щорічних відпусток за його бажанням повинна бути перерахована на рахунок підприємства, на яке перейшов працівник.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні. Особам віком до вісімнадцяти років заміна всіх видів відпусток грошовою компенсацією не допускається.
У разі смерті працівника грошова компенсація за не використані ним дні щорічних відпусток, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, виплачується спадкоємцям.
ЛЕКЦІЯ 6. ТРУДОВЕ ПРАВО (друга частина)
6.1. Правоверегулювання оплати праці
Заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства і максимальним розміром не обмежується.Структура заробітної плати:
·  Основна заробітна плата. Це — винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
·  Додаткова заробітна плата. Це — винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
·  Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Законодавством України передбачені такі види регулювань оплати праці:/>
·  Державне. Держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників.
·  Договірне. Договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на основі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди». Норми колективного договору, що допускають оплату праці нижче від норм, визначених генеральною, галузевою або регіональною угодами, але не нижче від державних норм і гарантій в оплаті праці, можуть застосовуватися лише тимчасово на період подолання фінансових труднощів підприємства терміном не більш як шість місяців.
Працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Розмір заробітної плати може бути нижчим за встановлений трудовим договором та мінімальний розмір заробітної плати у разі невиконання норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилася браком, та з інших, передбачених чинним законодавством причин, які мали місце з вини працівника.
Забороняється будь-яке зниження розмірів оплати праці залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання.
Заробітна плата працівників підприємств на території України виплачується у грошових знаках, що мають законний обіг на території України. Виплата заробітної плати у формі боргових зобов'язань і розписок або у будь-якій іншій формі забороняється. Заробітна плата може виплачуватися банківськими чеками у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України за погодженням з Національним банком України.
Колективним договором,як виняток, може бути передбачено часткову виплату заробітної плати натурою (зацінами не вище собівартості) у розмірі, що не перевищує 30 відсотківнарахованої за місяць, у тих галузях або за тими професіями, де така виплата,еквівалентна за вартістю оплаті праці у грошовому виразі, є звичайною абобажаною для працівників, крім товарів, перелік яких встановлюється КабінетомМіністрів України.
Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні в строки, встановлені у колективному договорі, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів./> У разі, коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні./> Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам./> За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов'язковою оплатою цих послуг за рахунок власника або уповноваженого ним органу.
/>Відрахування із заробітної плати можуть провадитися тільки у випадках, передбачених законодавством./> При кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати двадцяти відсотків, а у випадках, передбачених законодавством, — п'ятдесяти відсотків заробітної плати, що належить до виплати працівникам./> Ці обмеження не поширюються на відрахування із заробітної плати при відбуванні покарання у вигляді виправних робіт і при стягненні аліментів на неповнолітніх дітей. У цих випадках розмір відрахувань із заробітної плати не може перевищувати 70 відсотків./> Не допускаються відрахування з вихідної допомоги, компенсаційних та інших виплат, на які згідно з законодавством стягнення не звертається.
При кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці:
/>·  загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат;
/>·  розміри і підстави відрахувань із заробітної плати;
/>·  сума заробітної плати, що належить до виплати.
Про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни.
При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у ці строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

6.2. Матеріальнавідповідальність працівників
Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.
/>За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності./> На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського риску, а також за неодержані підприємством, установою, організацією прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.
/>Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.
/>/>Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. Працівники зобов'язані бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів до запобігання шкоді.
/>Види матеріальної відповідальності:
·  Обмежена (накладається у розмірі середнього місячного заробітку працівника/>/>). У відповідності з законодавством обмежену матеріальну відповідальність несуть:
1) працівники — за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, — у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. В такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;
2) керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники — у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних, грошових чи культурних цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріальних, грошових чи культурних цінностей.
/>/>·  Повна (у повному розмірі шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, з вини працівника) у випадках, коли:
1) між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до законодавств укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;
2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;
3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;
4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані;
5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;
6) відповідно до законодавства на працівника покладено повнуматеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків;
7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов'язків;
8) службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу;
9) керівник підприємства, установи, організації всіх формвласності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понадодин місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушеннястроків її виплати, і за умови, що Державний бюджет України тамісцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством.
/>/>/>·  Підвищена (кратна) (має місце тоді, коли шкоду, завдано підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір)./>/>
/>Письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України./>При спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, зв'язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність.
/>Вона встановлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Письмовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади).
Розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами.
У разі розкрадання, недостачі, умисного знищення або умисного зіпсуття матеріальних цінностей розмір шкоди визначається за цінами, що діють у даній місцевості на день відшкодування шкоди.
/>/>/>Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, керівниками підприємств, установ, організацій та їх заступниками — за розпорядженням вищестоящого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника./> Таке розпорядження має бути зроблено не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові. Якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством.
У решті випадків покриття шкоди провадиться шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду.
/>/>
6.3. Трудовадисципліна, порядок застосування заохочень і стягнень
 
/>Працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
/>/>Трудова дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохоченням за сумлінну працю.
/>/>Власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.
/>Трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) на основі типових правил. У деяких галузях народного господарства для окремих категорій працівників діють статути і положення про дисципліну.
За успіхи у роботі до працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватись будь-які заохочення, що містяться в затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку. Заохочення застосовуються власником або уповноваженим ним органом разом або за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) в урочистій обстановці і заносяться до трудових книжок працівників у відповідності з правилами їх ведення./>/>/>/>/>
/>За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:
1) догана;
2) звільнення.
/>Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.
/>/>/>Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
/>До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.
/>За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
/>При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
/>Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні), повідомляється працівникові під розписку, до трудової книжки працівника не заноситься і може бути оскаржене працівником у порядку, встановленому чинним законодавством.
/>Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення.
/>Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року. Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються.
/>
6.4. Особливостіправового регулювання праці жінок і праці молоді
ПРАЦЯ ЖІНОК
Забороняється застосування праці жінок:
·  на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню);
·  до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми/>/>;
·  у нічний час за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Ці обмеження не поширюються на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї.
/>/>/>Не допускається залучення до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні і направлення у відрядження вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років.
/>Жінки, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди.
/>/>Вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою. До вирішення цього питання така жінка підлягає звільненню від роботи із збереженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства, установи, організації. Жінки, які мають дітей віком до трьох років, в разі неможливості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку трьох років. Якщо заробіток таких жінок на легшій роботі є вищим, ніж той, який вони одержували до переведення, їм виплачується фактичний заробіток.
/>/>/>Відпустки, пов’язані з материнством, розкриті у питанні „Час відпочинку”. У разі надання жінкам відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за заявою жінки приєднати до неї щорічні основну і додаткову відпустки незалежно від тривалості її роботи на даному підприємстві, в установі, організації в поточному робочому році.
/>Жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви для відпочинку і харчування, додаткові перерви для годування дитини не рідше ніж через три години тривалістю не менше тридцяти хвилин кожна. При наявності двох і більше грудних дітей тривалість перерви встановлюється не менше години./>/> Такі перерви для включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком.
/>/>Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям — за наявністю дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда.
/>/>Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (якщо дитина потребує домашнього догляду-до шести років), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору./>
/>ПРАЦЯ МОЛОДІ
/>Неповнолітні, тобто особи, що не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.
/>/>Не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років.
/>Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює./>
/>На кожному підприємстві, в установі, організації має вестися спеціальний облік працівників, які не досягли вісімнадцяти років, із зазначенням дати їх народження.
/>Забороняється застосування праці осіб молодше вісімнадцяти років:
·  на важких роботах і на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах;
/>·  до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми/>;
·  до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні.
/>Усі особи молодше вісімнадцяти років приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов'язковому медичному оглядові.
/>/>/>Для робітників віком до вісімнадцяти років норми виробітку встановлюються виходячи з норм виробітку для дорослих робітників пропорційно встановленому для них скороченому робочому часу.
/>/>/>Заробітна плата працівникам молодше вісімнадцяти років при скороченій тривалості щоденної роботи виплачується в такому ж розмірі, як працівникам відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи.
/>/>Щорічні відпустки працівникам віком до вісімнадцяти років надаються у зручний для них час, а у перший рік роботи –/> повної тривалості за їх заявою до настання шестимісячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.
/>/>Для всіх підприємств і організацій встановлюється броня прийняття на роботу і професійне навчання на виробництві молоді, яка закінчила загальноосвітні школи, професійні навчально-виховні заклади, а також інших осіб молодше вісімнадцяти років. Відмова у прийнятті на роботу і професійне навчання на виробництві зазначеним особам, направленим в рахунок броні, забороняється. Така відмова може бути оскаржена ними до суду.
/>/>Працездатній молоді — громадянам України віком від 15 до 28 років після закінчення або припинення навчання у загальноосвітніх, професійних навчально-виховних і вищих навчальних закладах, завершення професійної підготовки і перепідготовки, а також після звільнення зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби надається перше робоче місце на строк не менше двох років.
/>Молодим спеціалістам — випускникам державних навчальних закладів, потреба в яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями, надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
/>Звільнення працівників молодше вісімнадцяти років з ініціативи власника допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за згодою районної (міської) служби у справах дітей. При цьому звільнення з підстав, зазначених в пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього КЗпП України, провадиться лише у виняткових випадках і не допускається без працевлаштування.
/>/>Батьки, усиновителі і піклувальники неповнолітнього, а також державні органи та службові особи, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, мають право вимагати розірвання трудового договору з неповнолітнім, у тому числі й строкового, коли продовження його чинності загрожує здоров'ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси.
/>/>ПІЛЬГИ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ, ЯКІ ПОЄДНУЮТЬ РОБОТУ З НАВЧАННЯМ
/>Працівникам, які проходять виробниче навчання або навчаються в навчальних закладах без відриву від виробництва, власник або уповноважений ним орган повинен створювати необхідні умови для поєднання роботи з навчанням.
/>/>При підвищенні кваліфікаційних розрядів або при просуванні по роботі повинні враховуватись успішне проходження працівниками виробничого навчання, загальноосвітня і професійна підготовка, та успішне проходження працівниками навчання в навчальних закладах.
/>/>/>/>/>Для працівників, які навчаються без відриву від виробництва в середніх і професійно-технічних навчальних закладах, встановлюється скорочений робочий тиждень або скорочена тривалість щоденної роботи із збереженням заробітної плати у встановленому порядку; їм надаються також і інші пільги/>/>, передбачені навчальною програмою.
/>/>Працівникам, які успішно навчаються в навчальних закладах без відриву від виробництва та бажають приєднати відпустку до часу проведення настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів, часу підготовки і захисту дипломного проекту та інших робіт, передбачених навчальною програмою, щорічні відпустки повної тривалості за перший рік роботи надаються до настання шестимісячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.
/>/>/>Працівникам, допущеним до вступних іспитів у вищі навчальні заклади, надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю 15 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місцезнаходження навчального закладу та назад./> Працівникам, які навчаються у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, надаються додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, а також інші пільги, передбачені законодавством.
/>/>/>Працівникам, які успішно навчаються без відриву від виробництва у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, надаються додаткові оплачувані відпустки:
1) на період настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів для тих, хто навчається на першому та другому курсах у вищих навчальних закладах:
/>·  першого та другого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання — 10 календарних днів;
/>·  третього та четвертого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання — 20 календарних днів;
/>·  незалежно від рівня акредитації з заочною формою навчання — 30 календарних днів;
2) на період настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів для тих, хто навчається на третьому і наступних курсах у вищих навчальних закладах:
/>·  першого та другого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання — 20 календарних днів;
/>·  третього та четвертого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання — 30 календарних днів;
/>·  незалежно від рівня акредитації з заочною формою навчання — 40 календарних днів;
3) на період складання державних іспитів у вищих навчальних закладах незалежно від рівня акредитації — 30 календарних днів;
4) на період підготовки та захисту дипломного проекту (роботи) студентам, які навчаються у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання першого та другого рівнів акредитації, — два місяці, а у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації — чотири місяці.
/>Тривалість додаткових оплачуваних відпусток працівникам, які здобувають другу (наступну) вищу освіту за заочною (вечірньою) формою навчання у навчальних закладах післядипломної освіти та вищих навчальних закладах, що мають у своєму підпорядкуванні підрозділи післядипломної освіти, визначається як для осіб, які навчаються на третьому і наступних курсах вищого навчального закладу відповідного рівня акредитації.
/>Працівникам, допущеним до складання вступних іспитів в аспірантуру з відривом або без відриву від виробництва, для підготовки та складання іспитів надається один раз на рік додаткова оплачувана відпустка з розрахунку 10 календарних днів на кожний іспит. Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі та успішно виконують індивідуальний план підготовки, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів.
/>/>На час додаткових відпусток у зв'язку з навчанням за працівниками за основним місцем роботи зберігається середня заробітна плата.
/>/>Працівникам, які навчаються на останніх курсах вищих навчальних закладів, протягом десяти учбових місяців перед початком виконання дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів надається щотижнево при шестиденному робочому тижні один вільний від роботи день для підготовки до занять з платою його в розмірі 50 відсотків одержуваної заробітної плати, але не нижче мінімального розміру заробітної плати.
/>/>Протягом десяти навчальних місяців перед початком виконання дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів працівникам, за їх бажанням, може бути надано додатково ще один-два вільних від роботи дні на тиждень без збереження заробітної плати.
/>Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі, за їх бажанням протягом чотирьох років навчання надається один вільний від роботи день на тиждень з оплатою його в розмірі 50 відсотків середньої заробітної плати працівника, а протягом четвертого року навчання — додатково ще один вільний від роботи день на тиждень без збереження заробітної плати.
Власник або уповноважений ним орган оплачує працівникам, які навчаються у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, проїзд до місця знаходження навчального закладу і назад один раз на рік на настановні заняття, для виконання лабораторних робіт і складання заліків та іспитів, а також для підготовки і захисту дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів. — у розмірі 50 відсотків вартості проїзду.
 

/>/>6.5. Розгляд трудових спорів комісією по трудових спорах
Трудові спори розглядаються:
1) комісіями по трудових спорах;
2) районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами.
/>Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, застосовується незалежно від форми трудового договору.
/>Комісія по трудових спорах (КТС) обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації з числом працюючих не менш як 15 чоловік./> Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації. При цьому кількість робітників у складі комісії по трудових спорах підприємства повинна бути не менше половини її складу./> Комісія по трудових спорах обирає із свого складу голову, його заступників і секретаря комісії. Організаційно-технічне забезпечення комісії по трудових спорах (надання обладнаного приміщення, друкарської та іншої техніки, необхідної літератури, організація діловодства, облік та зберігання заяв працівників і справ, підготовка та видача копій рішень і т. ін.) здійснюється власником або уповноваженим ним органом. КТС має печатку встановленого зразка.
/>/>Комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком спорів, віднесених до компетенції інших органів.
/>Трудовий спір підлягає розглядові в КТС, якщо працівник самостійно або з участю профспілкової організації, що представляє його інтереси, не врегулював розбіжності при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом. Працівник може звернутися до КТС у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у спорах про виплату належної йому заробітної плати — без обмеження будь-яким строком. У разі пропуску з поважних причин установленого строку комісія по трудових спорах може його поновити.
/>Заява працівника, що надійшла до комісії, підлягає обов'язковій реєстрації.
/>/>/>КТС зобов'язана розглянути трудовий спір у десятиденний строк з дня подання заяви. Спори повинні розглядатися у присутності працівника, який подав заяву, представників власника або уповноваженого ним органу. Розгляд спору за відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника при розгляді спору від його імені може виступати представник профспілкового органу або за вибором працівника інша особа, в тому числі адвокат. У разі нез'явлення працівника або його представника на засідання комісії розгляд заяви відкладається до наступного засідання. При повторному нез'явленні працівника без поважних причин комісія може винести рішення про зняття цієї заяви з розгляду, що не позбавляє працівника права подати заяву знову в межах тримісячного строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
/>КТС має право викликати на засідання свідків, доручати спеціалістам проведення технічних, бухгалтерських та інших перевірок, вимагати від власника або уповноваженого ним органу необхідні розрахунки та документи./> Засідання КТС вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше двох третин обраних до її складу членів. Працівник і власник або уповноважений ним орган мають право заявити мотивований відвід будь-якому члену комісії. Питання про відвід вирішується більшістю голосів членів комісії, присутніх на засіданні. Член комісії, якому заявлено відвід, не бере участі у вирішенні питання про відвід. На засіданні комісії ведеться протокол, який підписується головою або його заступником і секретарем.
/>/>Комісія по трудових спорах приймає рішення більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні. У рішенні зазначаються: повне найменування підприємства, установи, організації, прізвище, ім'я та по батькові працівника, який звернувся до комісії, або його представника, дата звернення до комісії і дата розгляду спору, суть спору, прізвища членів комісії, власника або представників уповноваженого ним органу, результати голосування і мотивоване рішення комісії. Копії рішення комісії у триденний строк вручаються працівникові, власникові або уповноваженому ним органу.
/>/>У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії чи його копії. Пропуск вказаного строку не є підставою відмови у прийнятті заяви. Визнавши причини пропуску поважними, суд може поновити цей строк і розглянути спір по суті. В разі, коли пропущений строк не буде поновлено, заява не розглядається, і залишається в силі рішення комісії по трудових спорах.
/>Рішення КТС підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження />У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом рішення комісії по трудових спорах у встановлений строк КТС видає працівнику посвідчення, що має силу виконавчого листа.
/>На підставі посвідчення, пред'явленого не пізніше тримісячного строку до відділу державної виконавчої служби, державний виконавець виконує рішення комісії по трудових спорах у примусовому порядку.
 
/>6.6.Розгляд трудових спорів судами
У районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами:
1) працівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони не згодні з рішенням комісії по трудових спорах підприємства, установи, організації (підрозділу);
2) прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії по трудових спорах суперечить чинному законодавству./>
/>/>Безпосередньо в місцевих судах розглядаються трудові спори за заявами:
1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються;
2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи;
3) керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб, митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладання дисциплінарних стягнень;
4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;
5) працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав.
/>Безпосередньо в місцевих судах розглядаються спори про відмову у прийнятті на роботу:
1) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;
2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію;
3) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів — при наявності дитини віком до чотирнадцяти років;
4) виборних працівників після закінчення строку повноважень;
5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;
6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір.
/>/>Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення — в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
/>У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком./> Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди./>/> У разі пропуску з поважних причин цих строків суд може їх поновити.
/>/>У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
/>У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених при поновленні.
/>У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
/>/>/>Суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі./>
Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
/>
6.7. Забезпеченнязайнятості вивільнюваних працівників. Переважне право на залишення на роботіпри скороченні чисельності або штату працюючих
Розірвання трудовогодоговору за скороченням чисельності чи штату працівників відбувається напідставі п.1 ст.40 КЗпЗ України.
При скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:
1) сімейним — за наявністю двох і більше утриманців;
2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;
3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;
4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;
5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» ;
6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;
7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;
8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України;
9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, — протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.
Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Працівник, з яким розірвано трудовий договір з підстав, передбачених пунктом 1 статті 40 КЗпП України (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), протягом одного року має право на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, якщо власник або уповноважений ним орган проводить прийняття на роботу працівників аналогічної кваліфікації. Переважне право на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу надається особам, зазначеним у статті 42 КЗпП України (особи, які мають переважне право на залишення на роботі), та в інших випадках, передбачених колективним договором. Умови відновлення соціально-побутових пільг, які працівники мали до вивільнення, визначаються колективним договором.
Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці. Державна служба зайнятості пропонує працівникові роботу в тій же чи іншій місцевості за його професією, спеціальністю, кваліфікацією, а при її відсутності — здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. За необхідністю працівника може бути направлено за його згодою на навчання новій професії (спеціальності) з наступним наданням йому роботи.
Ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після завчасного надання професійним спілкам інформації з цього питання, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення. Власник або уповноважений ним орган не пізніше трьох місяців з часу прийняття рішення проводить консультації з професійними спілками про заходи щодо запобігання звільненню чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення. Професійні спілки мають право вносити пропозиції відповідним органам про перенесення строків або тимчасове припинення чи відміну заходів, пов'язаних з вивільненням працівників.
 

ЛЕКЦІЯ 7. КРИМІНАЛЬНЕПРАВО УКРАЇНИ
7.1. Поняттякримінального права. Предмет і метод правового регулювання. Дія кримінальногозакону в часі і просторі
Кримінальне право– це сукупність юридичних норм, що встановлюють підстави і принципикримінальної відповідальності, а також які суспільно небезпечні діяння єзлочинами і які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.
Функціямикримінального права є:
·       охоронна– кримінальне право охороняє відносини, що регулюються або виникають в іншихгалузях права;
·       регулятивна– спеціальні норми кримінального права дозволяють не притягати особу довідповідальності або до виконання покарання забороняючи їй вчинятисуспільно-небезпечні діяння, у той самий час вимагають правомірної поведінкипісля вчинення злочину;
·       запобігальна– деякі громадяни виконують заборони кримінального закону, побоюючисьвідповідальності та покарання, інші не вчиняють злочинів тому, що їх поведінкав цілому є позитивною та правомірною.
Предметомкримінального права є злочин та покарання. Метод регулювання – імперативний.
Основним джереломкримінального права є Кримінальний кодекс України, який набрав чинності 1вересня 2001 року.
Кримінальний кодекс (КК) України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.
Складається ККУкраїни з двох частин – Загальної частини (15 розділів, 108 статей) і Особливоїчастини (20 розділів, 340 статей). У
У Загальнійчастині містяться загальні, найбільш принципові норми загального значення, яківизначають загальні засади кримінальної відповідальності, дають поняттязлочину, покарання тощо. Ці норми застосовуються до всіх злочинів.
В Особливійчастині визначається КК України визначено вичерпний перелік діянь, які єзлочинами та покарання, які застосовуються до осіб, що їх вчинять.
Дія кримінальногозакону в просторі визначається за принципами:
·  Територіальний: особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства), які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за КК України. />Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України. />Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом.
·  Громадянства: громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. />Якщо ці особи, за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини.
·  Універсальний: іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.
Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі:
Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. />Злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. />Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.
/>Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі: полягає у тому, що закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. />Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі.
/>Закон про кримінальну відповідальність, що частково пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.
/>7.2.Поняття, ознаки і елементи злочину
Кримінальна відповідальність – це вид юридичної відповідальності, що становить собою вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також визначених вироком суду позбавлень і обмежень особистого, майнового чи іншого характеру. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України.
Злочином є передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Ознаками злочину є:
·  суспільна небезпека – полягає в тому, що при його здійсненні особа завдає шкоди відносинам, які охороняються кримінальним законом, або міститься реальна небезпека заподіяння такої шкоди;
·  винність – кримінальна відповідальність настає тільки за наявності вини. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Без вини нема злочину і відповідальності;
·  протиправність – складає правову оцінку суспільної небезпечності злочину, що закріплена в конкретній нормі закону. Злочини – це тільки те суспільно-небезпечне діяння, що передбачене кримінальним законом, прямо ним заборонено;
·  кримінальна карність – це можливість застосувати до особи, яка скоїла злочин, кримінальне покарання.
Складом злочину визнається сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких конкретне вчинене суспільно небезпечне діяння визнається злочином. Склад злочину формують його елементи:
1.       Об’єкт злочину – це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини, на які посягає злочин.
Види об’єкта:
·  загальний об’єкт – це вся сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом;
·  родовий об’єкт – це група однорідних суспільних відносин, на які посягає відповідна група злочинів. За родовим об’єктом побудовані розділи Особливої частини КК України;
·  безпосередній об’єкт – це конкретні суспільні відносини, на які посягає той чи інший конкретний злочин.
2. Об’єктивна сторона – це сукупність встановлених законом ознак, що характеризують зовнішні прояви злочину. Ознаки об’єктивної сторони:
· суспільно-небезпечне діяння – це передбачені кримінальним законом дія чи бездіяльність, якими заподіюється шкода об’єкту злочину;
· суспільно-небезпечні наслідки – реальні шкідливі зміни, які відбуваються в об’єкті, що охороняється кримінальним законом, внаслідок злочинного діяння. Вони можуть бути виражені в нанесеній шкоді – матеріальній, фізичній, моральній, організаційній тощо;
· причинний зв’язок між суспільно-небезпечним діянням та суспільно-небезпечними наслідками – характеризується тим, що діяння має передувати наслідкам, має бути умовою, без якої не було б наслідку та за своїми властивостями, як правило, має спричиняти саме такі наслідки, тобто наслідки мають бути результатом вчиненого діяння;
· місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя і засоби вчинення злочину. Зазвичай ці ознаки є необов’язковими для більшості злочинів, а тому називаються факультативними. Якщо диспозиція статті кримінального закону містить посилання на ці ознаки, то вони для такого складу злочину є обов’язковими.
3. Суб’єкт злочину — це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
Ознаки суб’єкта :
·  фізична особа;
·  осудність;
·  досягнення віку (по загальному правилу з 16 років, за тяжкі злочини – з 14 років)/>.
Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.
/>/>Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
/>Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
/>Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.
4. Суб’єктивна сторона – це внутрішня сторона злочину, психічне відношення суб’єкта до діяння і його наслідків.
Ознаки суб’єктивної сторони:
·  вина;
·  мета;
·  мотив.
Вина – основна і обов’язкова ознака суб’єктивної сторони – це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та наслідків діяння.
Форми вини:
· умисел;
· необережність.
Умисел поділяється на прямий і непрямий.
·  Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
·  Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.
/>·  Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.
/>·  Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
Мета і мотив є факультативними ознаками суб’єктивної сторони злочину. Мотив злочину – це ті внутрішні спонукання, якими керувався винний, вчиняючи злочин, а його мета – це той явний результат, якого домагався винний, коли вчиняв злочин. Мета і мотив можуть бути обов’язковими ознаками у разі, якщо вини передбачені в статті Особливої частини КК України.
Склад злочину формують усі чотири його елементи. За відсутністю хоча б одного елемента немає складу злочину та кримінальної відповідальності.
7.3. Обставини,що виключають злочинну діяльність
У кримінальномукодексі України визначаються обставини, що виключають злочинність діяння, хочазовні воно має ознаки кримінального злочину. Такі діяння спрямовані на захистінтересів громадян, суспільства, держави і тому вони визнаються суспільнокорисними і не є кримінально протиправними.
До обставин, яківиключають злочинність діяння, відноситься:
·       необхіднаоборона;
·       уявнаоборона;
·       затриманняособи, що вчинила злочин;
·       крайнянеобхідність;
·       фізичнийабо психічний примус;
·       виконаннянаказу або розпорядження;
·       діянняпов’язане з ризиком;
·       виконанняспеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльностіорганізованої групи чи злочинної організації.
Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
/>Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках смерті нападника або заподіяння йому тяжких тілесних ушкоджень. Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту. />Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
/>Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. />Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення. />Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони./> Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність.
/>Затримання особи, що вчинила злочин/> — не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи. Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність лише у випадках/> смерті нападника або заподіяння йому тяжких тілесних ушкоджень. Крайня необхідність – не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.
/>Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.
/>Фізичний або психічний примус — не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.
Виконання наказу або розпорядження — дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження. Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов'язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження. Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.
Діяння, пов'язане з ризиком – не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети. Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.
/>Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації – не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності. Така особа підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків. Особа, яка вчинила такий злочин, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.
7.4. Поняття івиди стадій вчинення навмисного злочину
Залежно від ступеня тяжкості злочини класифікуються на:
·  злочини невеликої тяжкості;
·  злочини середньої тяжкості;
·  тяжкі злочини;
·  особливо тяжкі злочини.
/>Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання.
/>Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.
/>Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.
Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.
Стадії вчинення злочину – це певні етапи його здійснення, які різняться між собою ступенем реалізації злочинного наміру, характером діяння та моментом його закінчення.
Кожна стадія вчинення злочину, являючи собою його частину, сама є суспільно небезпечним діянням. Стадії вчинення злочинів є різновидом цілеспрямованої діяльності, що охоплює етапи реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети.
У КК України визнаються злочинними і карними такі стадії вчинення злочину:
·  готування до злочину;
·  замах на злочин;
·  закінчений злочин.
Готування до злочину є першою стадією вчинення злочину. При готуванні особа ще не виконує діяння, котре є необхідною ознакою об’єктивної сторони складу злочину.
Готуванням до злочину є:
·  підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину;
·  пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину;
·  підшукування співучасників;
·  змова на вчинення злочину;
·  усунення перешкод;
·  інше умисне створення умов для вчинення злочину.
Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності.
/>Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.
Види замаху на злочин:
·  закінчений замах — якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі;
·  незакінчений замах — якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.
Готування до злочину та замах на злочин є незакінченим злочином.
Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального Кодексу.
У практиці надзвичайно важливим є визначення моменту закінчення злочину. За цією ознакою виділяють:
·  злочини з матеріальним складом;
·  злочини з формальним складом;
·  злочини з усіченим (урізаним) складом.
У випадку вчинення злочину з матеріальним складом закінченим злочин буде вважатись з моменту, коли настав вказаний у відповідній статті Особливої частини КК України суспільно небезпечний наслідок, наприклад, настання смерті особи при умисному вбивстві.
Злочини з формальним складом є закінченими з моменту вчинення відповідного діяння (дії чи бездіяльності). Так, наприклад, розголошення державної таємниці є закінченим з моменту розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, шпигунство – з моменту передачі або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації, або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю. Відповідальність за ці злочини настає незалежно від того, чи в їх результаті було завдано реальну шкоду державі, чи ні.
Злочини з усіченим складом – це різновид злочинів з формальним складом, тому вони також вважаються закінченими з моменту вчинення відповідного злочинного діяння. Особливістю їх є те, що законодавець переносить момент закінчення злочину на стадію готування до злочину, чи на стадію замаху на злочин. Так, наприклад, бандитизм вважається закінченим з моменту організації озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації або на окремих осіб.
/>У кримінальному праві передбачено інститут добровільної відмови від доведення злочину до кінця. Добровільною відмовою при незакінченому злочині є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.
Ознаки добровільної відмови:
·  остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин;
·  відмова від вчинення злочину має настати з волі самої особи;
·  наявність усвідомленої можливості продовжувати та довести злочин до кінця.
Проте, якщо особавідмовилась від доведення посягання до кінця у зв’язку з фактичною неможливістюйого успішного завершення, вона не може вважатись такою, що добровільновідмовилась від доведення злочину до кінця, оскільки тут матиме місце недобровільна, а вимушена відмова, або невдала спроба, замах на злочин.Наприклад, особа вирішила вбити іншу особу, підшукала вогнепальну зброю табоєприпаси, але в момент пострілу рушниця дала осічку через несправність.
Добровільна відмоваможе здійснюватись на стадіях готування до злочину та замаху на злочин.
7.5. Поняття іформи співучасті. Види співучасників
Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.
Ознаки співучасті:
·  участь у вчиненні злочину двох чи більше суб’єктів злочину;
·  діяння суб’єктів, об’єднаних спільною метою;
·  вчинюваний злочин має бути лише умисним;
·  всі суб’єкти, що є співучасниками злочину, діють умисно.
З об’єктивної точки зору, злочин при цьому вчиняється спільними зусиллями всіх співучасників. Роль і конкретні дії кожного зі співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин – це результат їх спільної діяльності.
Залежно від функцій, покладених на співучасників злочинів, кримінальне право виділяє таких співучасників як:
·  виконавець;
·  організатор;
·  підбурювач;
·  пособник.
Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений Кримінальним Кодексом України.
Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.
Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Не є також співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.
За об’єктивними ознаками розрізняють такі форми співучасті:
·  проста (співвиконавство) – має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну роль;
·  складна (з розподілом ролей) – співучасники виконують різнорідні ролі.
За стійкістю зв’язків, а також стійкістю умислу розрізняють />вчинення злочину:
·  групою осіб;
·  групою осіб за попередньою змовою;
·  організованою групою;
·  злочинною організацією
/>Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.
/>Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.
/>Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.
/>Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (п'ять і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп./>/> Організатор організованої групи чи злочинної організації підлягає кримінальній відповідальності за всі злочини, вчинені організованою групою чи злочинною організацією, якщо вони охоплювалися його умислом. Інші учасники організованої групи чи злочинної організації підлягають кримінальній відповідальності за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.
 
7.6. Обставини,що пом’якшують та обтяжують відповідальність за вчинення злочину
Призначення покарання здійснюєтьсясудом за певними критеріями:
·       покаранняпризначається в межах санкції статті;
·       судповинен врахувати положення Загальної частини КК України (чи має місце замах назлочин, яким є ступінь і характер вини, тощо);
·       судповинен особливо врахувати ступінь тяжкості злочину, особу винного таобставини, що пом’якшують або обтяжують покарання.
При призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнаються:
·  з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
·  добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
·  надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину;
·  вчинення злочину неповнолітнім;
·  вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
·  вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
·  вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
·  вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
·  вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
·  виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК України.
/>При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, і інші обставини. Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК України як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує.
При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:
·  вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
·  вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;
·  вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
·  вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;
·  тяжкі наслідки, завдані злочином;
·  вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;
·  вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
·  вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
·  вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;
·  вчинення злочину з особливою жорстокістю;
·  вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
·  вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
·  вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в цьому переліку.
Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК України як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.
 
7.7. Поняття імета покарань. Система і види покарань за кримінальним законодавством
Кримінальнепокарання є необхідним засобом охорони держави, суспільства і безпеки особи відзлочинів. У боротьбі зі злочинністю кримінальне покарання виконує такі функції:
·  воно є формою державного правомірного примусу, загроза застосування якого стримує правопорушників;
·  реальне виконання кримінального покарання, впровадження конкретних право обмежувальних процедур до винних осіб чинить сильний вплив як на самого винного, так і на його оточення.
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Покарання має такі ознаки:
·  покарання є заходом примусу;
·  покарання застосовується від імені держави;
·  покарання застосовується лише за вироком суду;
·  покарання застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;
·  покарання полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.
За порядком призначення покарання поділяються на такі групи:
·  основні;
·  додаткові;
·  змішані.
Основними покараннями є такі, які призначаються особі, яка вчинила злочин, вироком суду самостійно – громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.
Додаткові покарання не можуть бути призначені самостійно, а лише як додаток до основного покарання, це – позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.
Змішані покарання можуть призначатись і/або самостійно, і як додаток до основних покарань — штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК України. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених КК України.
До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:
1) штраф;
2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
4) громадські роботи;
5) виправні роботи;
6) службові обмеження для військовослужбовців;
7) конфіскація майна;
8) арешт;
9) обмеження волі;
10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
11) позбавлення волі на певний строк;
12) довічне позбавлення волі.
Штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК України. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК України не передбачено вищого розміру штрафу. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.
Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу — засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.
Це покарання як додаткове може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК України за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв'язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Вони встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день та не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.
Покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування. Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.
Покарання у виді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК України, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк. Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.
/>Конфіскація майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК України.
Арешт полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті. Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.
Обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці. Встановлюється на строк від одного до п'яти років. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи.
Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК України, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк. Це покарання замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.
Позбавлення волі на певний строк полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років, за винятком випадків, передбачених Загальною частиною КК України.
Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.
 

ЛЕКЦІЯ 8. СІМЕЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
8.1. Сімейнеправо. Загальні положення про шлюб і сім’ю
Сімейне право –це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті йпов’язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу йналежності до сім’ї. Ця галузь права регулює відносини між подружжям щодопорядку укладення шлюбу, особистих і майнових відносин між ними, порядку таумов припинення шлюбу, відносин між батьками й дітьми, іншими родичами. Крімцього, сімейне право регулює та охороняє відносини усиновлення (удочеріння),опіки й піклування тощо.
Предметомправового регулювання сімейного права є сукупність відносин, що регулюються таохороняються нормами і принципами сімейного права з приводу особистихнемайнових прав та обов’язків і майнових прав та обов’язків, що виникають наґрунті шлюбу та сім’ї.
Основними джерелами сімейного права є Конституція України, Сімейний кодекс України та інші нормативно-правові акти. Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів. Регулювання сімейних відносин здійснюється Сімейним кодексом з метою:
/>·  зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;
·  утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї;
·  побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;
·  забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.
Сімейний кодекс України складається з Загальної та Особливої частини. Загальна частина містить норми, які поширюються на всі сімейно-правові відносини. До них належать норми про предмет, законодавство, про мету і завдання, принципи тощо. Особлива частина – це сукупність норм та принципів, кожен з яких регулює та охороняє окремий різновид сімейних відносин.
Суб’єктами сімейних відносин можуть бути лише фізичні особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах усиновлення. Сімейний кодекс встановлює такий перелік суб’єктів сімейних правовідносин :
·  подружжя;
·  батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;
·  баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;
·  рідні брати і сестри, мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.
Сімейні відносини мають такі особливості:
·  специфічні факти є підставами їх виникнення – шлюб, народження дитини, усиновлення тощо;
·  суб’єктами є лише фізичні особи;
·  сімейні права та обов’язки є невідчужуваними (їх не можна продати, подарувати, заповісти);
·  в регулюванні цього виду суспільних відносин тісно переплітаються норми права з нормами моралі, звичаями, релігійними канонами.
Сім’я – це заснований на шлюбі, кровному спорідненні чи усиновленні союз осіб, які пов’язані спільністю побуту, взаємною матеріальною та моральною відповідальністю та взаємодопомогою. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Права члена сім'ї має одинока особа.
Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім'ї, а у випадках, передбачених законодавством, сім'ю може створити особа, яка не досягла шлюбного віку. Сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку. Кожна особа має право на проживання в сім'ї. Особа може бути примусово ізольована від сім'ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя. Шлюб – це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.
Ознаками шлюбу є:
·  добровільність;
·  досягнення шлюбного віку;
·  реєстрація шлюбу у встановленому законом порядку;
·  спрямованість на утворення особистого сімейного союзу жінки та чоловіка.
Для укладення шлюбу законодавством передбачені певні умови:
·  вільне волевиявлення жінки і чоловіка на укладення шлюбу. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, має наслідком його недійсність;
·  досягнення шлюбного віку — для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.
/>/>Крім умов укладення шлюбу законодавство передбачає перешкоди до його укладення:
·  якщо хоча б одна особа вже перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу;
/>·  у шлюбі між собою не можуть перебувати:
— особи, які є родичами прямої лінії споріднення;
— рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька;
— двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;
— за рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним;
— у шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним дитина. Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення.
 
8.2. Порядокукладання та розірвання шлюбу
Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства.Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.
Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором. Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються нареченими. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком особисто. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх представники. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені. Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її подання.
Орган державної реєстрації актів цивільного стану зобов'язаний ознайомити наречених з їхніми правами та обов'язками як майбутніх подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу.
Наречені зобов'язані повідомити один одного про стан свого здоров'я. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження наречених. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим. Приховування відомостей про стан здоров'я одним з наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров'я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.
/>Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо). У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв'язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом. У разі розірвання договору особа зобов'язана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася — відшкодувати її вартість.
Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. За наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви або у будь-який інший день за бажанням наречених протягом одного місяця. Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану може відкласти реєстрацію шлюбу, але не більш як на три місяці. Рішення про таке відкладення може бути оскаржене до суду.
/>Шлюб реєструється у приміщенні державного органу реєстрації актів цивільного стану. />За заявою наречених реєстрація шлюбу проводиться в урочистій обстановці. За заявою наречених реєстрація шлюбу може відбутися за місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до державного органу реєстрації актів цивільного стану.
Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. />Наречена, наречений мають право приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається з якого прізвища воно буде починатися./> Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належить наречена (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої, нареченого вже є подвійним, вона, він має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого.
/>Шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Припинення шлюбу – це припинення між жінкою та чоловіком відносин, що виникли на підставі реєстрації шлюбу, у випадках, передбачених законодавством.
Підставами припинення шлюбу є:
/>·  смерть одного з подружжя або оголошення його померлим;/>
·  його розірвання.
/>Шлюб припиняється внаслідок його розірвання:
·  у державному органі реєстрації актів цивільного стану (РАЦС);
·  на підставі рішення суду.
У державному органі реєстрації актів цивільного стану шлюб розривається за таких умов:
·  спільна згода чоловіка і жінки;
·  відсутність неповнолітніх дітей.
Подружжя, яке не має дітей, має право подати до органу РАЦС заяву про розірвання шлюбу. Якщо один із подружжя через поважну причину не може особисто подати заяву про розірвання шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену або прирівняну до неї, від його імені може подати другий з подружжя. Державний орган РАЦС виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.
Шлюб розривається державним органом РАЦС за заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя:
·  визнаний безвісно відсутнім;
·  визнаний недієздатним;
·  засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.
Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.
Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.
/>Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини.
Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою.
Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено із актового запису про народження дитини.
Суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства, а також з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище.
Моментом припинення шлюбу є:
·  у разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану – день реєстрації розірвання шлюбу.
·  у разі розірвання шлюбу судом – день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.
Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному органі реєстрації актів цивільного стану, за заявою колишньої дружини або чоловіка та засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу. Після розірвання шлюбу та одержання Свідоцтва про розірвання шлюбу особа має право на повторний шлюб.
/>/>За заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. Режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя. Правові наслідки встановлення режиму окремого проживання подружжя :
/>·  майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі;
·  дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка.
8.3. Права іобов’язки подружжя, дітей та інших членів сім’ї
Шлюб зумовлюєіснування особистих немайнових та майнових прав і обов’язків подружжя, дітей таінших членів сім’ї.
До особистихнемайнових прав та обов’язків подружжя відноситься:
·       право наматеринство та батьківство;
·  рівні права чоловіка та дружини на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань;
·  рівні права чоловіка та дружини на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку;
·  право на зміну прізвища;
·  право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї;
·  обов'язок подружжя турбуватися про сім'ю;
·  право на свободу та особисту недоторканність, в тому числі право на припинення шлюбних відносин.
Дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги а також спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:
·  майно, набуте нею, ним до шлюбу;
·  майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
·  майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;
·  речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;
·  премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню;
·  кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди;
·  страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.
Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності є будь-яке майно, заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Подружжя має права та обов’язки по взаємному утриманню. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом I, II чи III групи. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Права на утримання не має той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездатним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом. Той із подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку з протиправною поведінкою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до Цивільного кодексу України. Розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу. Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу. Особа має право на утримання і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу. Якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п'ять років, вона, він матимуть право на утримання після досягнення цього пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років. Якщо у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у зв'язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу. Право на утримання у цьому випадку триває протягом трьох років від дня розірвання шлюбу.
/>Утримання одному з подружжя надається другим із подружжя у натуральній або грошовій формі за їхньою згодою. За рішенням суду аліменти присуджуються одному з подружжя, як правило, у грошовій формі. Подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
/>Аліменти присуджуються одному з подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів суд визначає з урахуванням можливості одержання утримання від повнолітніх дочки, сина, батьків та з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення.
/>Право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу.
Право одного з подружжя на аліменти, які були присуджені за рішенням суду, може бути припинене за рішенням суду, якщо буде встановлено, що:
·  одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги;
·  платник аліментів неспроможний надавати матеріальну допомогу.
/>/>Рішенням суду може бути позбавлено одного з подружжя права на утримання або обмежено його строком, якщо:
·  подружжя перебувало в шлюбних відносинах нетривалий час;
·  непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, виникла в результаті вчинення ним умисного злочину;
·  непрацездатність або тяжка хвороба того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, була прихована від другого з подружжя при реєстрації шлюбу;
·  одержувач аліментів свідомо поставив себе у становище такого, що потребує матеріальної допомоги.
Дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності та до досягнення дитиною трьох років незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища, за умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу. Таке ж право має і чоловік, з яким проживає дитина, до досягнення дитиною трьох років.
/>Особисті немайнові права і обов’язки батьків та дітей
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
/>Діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою.
До особистих немайнових прав і обов’язків батьків відносяться:
/>·  обов'язок забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я;
/>/>·  обов'язок зареєструвати народження дитини (не пізніше одного місяця від дня народження дитини) в державному органі реєстрації актів цивільного стану;/>/>
·  обов'язок виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини;
·  обов'язок піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток;
·  обов'язок забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя;
·  обов'язок поважати дитину;
·  переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини;
·  право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства;
·  право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина.
Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, а також фізичні покарання дитини батьками, чи застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.
До особистих немайнових права і обов’язки дитини відносяться:
·  право дитини на належне батьківське виховання;
·  право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї;
·  право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, а також безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.
Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
/>/>/>Питання виховання дитини вирішується батьками спільно. />Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. />Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Повнолітні діти мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень. Якщо повнолітні діти не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування.
/>/>/>Майнові права батьків та дітей
/>Батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.
/>/>Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини.
Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.
Батьки зобов'язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.
/>/>Батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах. Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси.
/>Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав:
·  укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
·  видавати письмові зобов'язання від імені дитини;
·  відмовлятися від майнових прав дитини.
Дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло.
/>Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання.
Особисті немайнові права і обов’язки інших членів сім’ї та родичів.
Баба, дід, прабаба, прадід мають право:
·  спілкуватися зі своїми внуками, правнуками, брати участь у їх вихованні. Батьки чи інші особи, з якими проживає дитина, не мають права перешкоджати у здійсненні бабою, дідом, прабабою, прадідом своїх прав щодо виховання внуків, правнуків. Якщо такі перешкоди чиняться, баба, дід, прабаба, прадід мають право на звернення до суду з позовом про їх усунення/>;
·  на самозахист внуків;
·  звернутися за захистом прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних внуків до органу опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень.
/>Права та обов'язки, встановлені законом для братів та сестер, мають рідні (повнорідні, неповнорідні) брати та сестри. Брати та сестри, зокрема ті, які не проживають разом, мають право на спілкування. Мати, батько, баба, дід, інші особи, з якими проживають неповнолітні брати та сестри, зобов'язані сприяти їхньому спілкуванню. Повнолітні особи мають право брати участь у вихованні своїх неповнолітніх братів та сестер, незалежно від місця їхнього проживання.
/>Якщо мачуха, вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні.
/>/>Сестра, брат, мачуха, вітчим мають право на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних братів, сестер, пасинка, падчерки. Вони також мають право звернутися за захистом прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних братів, сестер, пасинка, падчерки до органу опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень.
/>/>/>Внуки, правнуки зобов'язані піклуватися про своїх бабу, діда, прабабу, прадіда. Повнолітні брати, сестри, пасинки, падчерки зобов'язані піклуватися про брата, сестру, вітчима, мачуху, які виховували їх та надавали їм матеріальну допомогу. Такий обов'язок мають особи і щодо тих, з ким вони проживали однією сім'єю до досягнення повноліття.
8.4. Позбавлення батьківських прав
Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:
·  не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
·  ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини;
·  жорстоко поводяться з дитиною;
·  є хронічними алкоголіками або наркоманами;
·  вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
·  засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
/>Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них.
/>Якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них ознаки злочину, він порушує кримінальну справу. Рішення суду про позбавлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини.
Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають:
·  один з батьків;
·  опікун, піклувальник;
·  особа, в сім'ї якої проживає дитина;
·  заклад охорони здоров'я;
·  навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває;
·  орган опіки та піклування;
·  прокурор;
·  сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Правові наслідки позбавлення батьківських прав:
/>Особа, позбавлена батьківських прав:
·  втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання;
·  перестає бути законним представником дитини;
·  втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми;
·  не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;
·  не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування);
·  втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.
Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини. Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання про стягнення аліментів на дитину.
Якщо дитина проживала з тим із батьків, хто позбавлений батьківських прав, суд вирішує питання про можливість їхнього подальшого проживання в одному житловому приміщенні. Суд може постановити рішення про виселення того з батьків, хто позбавлений батьківських прав, з житлового приміщення, у якому він проживає з дитиною, якщо буде встановлено, що він має інше житло, у яке може поселитися, або постановити рішення про примусовий поділ житла чи його примусовий обмін. Дитина за бажанням другого з батьків може бути передана йому. Якщо дитина не може бути передана другому з батьків, переважне право перед іншими особами на передання їм дитини мають, за їхньою заявою, баба та дід, повнолітні брати та сестри, інші родичі дитини, мачуха, вітчим. Якщо дитина не може бути передана бабі, дідові, повнолітнім братам та сестрам, іншим родичам, мачусі, вітчиму, вона передається на опікування органу опіки та піклування. Дитина, яка була передана родичам, мачусі, вітчиму, органові опіки та піклування, зберігає право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала, і може у будь-який час повернутися до нього. />Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною./> Суд може дозволити разові, періодичні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров'ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи.
/>Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо:
·  дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом;
·  на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.
/>Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини. При вирішенні справи про поновлення батьківських прав одного з батьків суд бере до уваги думку другого з батьків, інших осіб, з ким проживає дитина. Рішення суду про поновлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. />У разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звернення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішенням суду про таку відмову.
Суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, якщо батьки:
·  ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини;
·  жорстоко поводяться з дитиною;
·  є хронічними алкоголіками або наркоманами;
·  вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
·  якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання.
У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам — за їх бажанням або органові опіки та піклування. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. В такому разі орган опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав. З таким позовом до суду має право звернутися прокурор.
/>Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини. При задоволенні позову про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав суд вирішує питання про стягнення з них аліментів на дитину.
/>/>Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
/>
8.5. Шлюбний договір
Шлюбний договір – це угода між подружжям, спрямована на встановлення,зміну чи припинення майнових прав та обов’язків між ними.
Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом.
Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки, ним також можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.
Умови укладення шлюбного договору:
·  право на його укладення мають наречені або подружжя;
·  необхідність згоди батьків на укладення шлюбного договору неповнолітніми особами;
·  договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені законодавством;
·  договір не ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище;
·  повинен включати тільки майнові права й обов’язки подружжя одне до одного і щодо їхніх дітей.
За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, якщо договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.
У шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, строки тривалості окремих прав та обов'язків, чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.
У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, правового режиму спільної сумісної власності та вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися також про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, інших осіб, а також будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
Якщо у зв'язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї. Сторони можуть домовитися про проживання у житловому приміщенні, яке належить одному з них чи є їхньою спільною власністю, їхніх родичів.
Сторони можуть домовитися також про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором. Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв'язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.
Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Шлюбний договір може бути змінено подружжям. Угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення.
Одностороння відмова від шлюбного договору не допускається. Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. У такому разі, за вибором подружжя, права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються з моменту його укладення або в день подання нотаріусу заяви про відмову від нього.
На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання.
Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.

8.6. Аліментні обов’язки батьків ідітей
Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. />Способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.
/>/>/>/>Якщо місце проживання батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога, яка не може бути меншою ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Виплата тимчасової державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України./> Суми наданої дитині тимчасової державної допомоги підлягають стягненню з платника аліментів до Державного бюджету України у судовому порядку.
/>/>При визначенні розміру аліментів суд враховує:
/>·  стан здоров'я та матеріальне становище дитини;
·  стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;
·  наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;
·  інші обставини, що мають істотне значення.
/>Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, за винятком випадків, коли за рішенням суду особі визначено розмір аліментів у твердій грошовій сумі.
/>Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. />Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття.
/>Якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону./> Якщо розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, менше мінімального розміру (30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку), то дитині призначається відповідно до закону державна допомога в розмірі різниці між визначеним розміром аліментів і 30 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку./>
Той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно.
/>/>Один із батьків може подати заяву за місцем роботи, місцем виплати пенсії стипендії про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії у розмірі та на строк, які визначені у цій заяві. Така заява може бути ним відкликана.
/>/>Батьки за рішенням суду можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби. />Якщо дитина перестала отримувати дохід або її дохід зменшився, заінтересована особа має право звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.
/>Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені Сімейним Кодексом. Такий договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
/>Той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Такий договір нотаріально посвідчується і підлягає державній реєстрації. У разі укладення цього договору той із батьків, з ким проживає дитина, зобов'язується самостійно утримувати її. Укладення договору не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину. Майно, одержане дитиною за цим договором, може бути відчужене до досягнення нею повноліття лише з дозволу органу опіки та піклування.
/>/>Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову, а за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.
/>/> Розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них./> Розмір аліментів може бути зменшено, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи, за заявою батьків, уповноваженого територіальної громади, юридичної особи, на утриманні якої перебуває дитина, та за згодою органу опіки і піклування.
/>Влаштування дитини до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу не припиняє стягнення аліментів на користь того з батьків, з ким до цього проживала дитина, якщо вони витрачаються за цільовим призначенням./> За рішенням суду у цьому разі аліменти можуть перераховуватися на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України. На особистий рахунок дитини перераховуються також державні пенсії, інші види допомоги та відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника.
/>/>Аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за три роки, що передували пред'явленню виконавчого листа до виконання. Якщо за виконавчим листом, пред'явленим до виконання, аліменти не стягувалися у зв'язку з розшуком платника аліментів або у зв'язку з його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час.
/>/>/>При виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів. Неустойка не сплачується, якщо платник аліментів є неповнолітнім. За позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо:
·  вона виникла у зв'язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.
/>·  буде встановлено, що вона виникла внаслідок непред'явлення без поважної причини виконавчого листа до виконання особою, на користь якої присуджено аліменти.
Батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати.
/>Якщо повнолітні діти продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
Суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дітей у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.
Повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов'язок їх утримувати у дітей, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.
/>Повнолітні діти крім сплати аліментів зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю. Дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку утримувати батьків та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків. У виняткових випадках суд може присудити з дітей аліменти на строк не більш як три роки.
/>Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін. При визначенні розміру аліментів та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від інших дітей, до яких не пред'явлено позову про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків.
8.7. Влаштування дітей сиріт і дітей, позбавлених батьківськогопіклування
Влаштування дітей сиріт і дітей,позбавлених батьківського піклування здійснюється шляхом:
·       усиновлення;
·       встановленняопіки та піклування;
·       встановленняпатронату над дітьми;
·       передачідитини в прийомну сім’ю;
·       передачідитини в дитячий будинок сімейного типу.
Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Усиновленою може бути дитина (особа, яка не досягла 18 років). У виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення.
Дитина, покинутав пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилисязабрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення неюдвомісячного віку. Дитина, яку було підкинуто чи знайдено, може бути усиновленапісля спливу двох місяців з часу її знайдення. Якщо на обліку для можливогоусиновлення перебувають рідні брати та сестри, вони не можуть бути роз'єднаніпри їх усиновленні.
Усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа віком не молодша двадцяти одного року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини/> та старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років. Різниця у віці між усиновлювачем та дитиною не може бути більшою ніж сорок п'ять років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років.
Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі.
Особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну і ту ж дитину. Якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач, не обмежується.
Не можуть бути усиновлювачами особи, які:
/>·  обмежені у дієздатності;
·  визнані недієздатними;
·  позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
·  були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним з їхньої вини;
·  перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері;
·  зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
·  не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);
·  страждають на хвороби, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров'я України;
·  є іноземцями, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є родичем дитини;
·  інтереси яких суперечать інтересам дитини.
За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну і ту ж дитину, переважне право на її усиновлення має громадянин України:
/>·  в сім'ї якого виховується дитина;
·  який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка усиновлюється;
·  який усиновлює кількох дітей, які є братами, сестрами;
·  який є родичем дитини;
·  подружжя.
Забороняєтьсяпосередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей, передання їх підопіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян України, іноземців або осіббез громадянства.
Усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків/>, яка має бути безумовною. Згода батьків на усиновлення може бути дана ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення потрібна згода їхніх батьків. Письмова згода батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом. Мати, батько дитини мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Для усиновлення дитини потрібна її згода, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові та стану здоров'я. Дитина має бути проінформована про правові наслідки усиновлення. Усиновлення провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення. Згода дитини на усиновлення не потрібна, якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.
/>Усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони:
/>·  невідомі;
·  визнані безвісно відсутніми;
·  визнані недієздатними;
·  позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється;
·  якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.
Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення.
/>Суд, постановляючи рішення про усиновлення дитини, враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема:
·  стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини;
·  мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;
·  мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення;
·  взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа опікується вже дитиною;
·  особу дитини та стан її здоров'я;
·  ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.
/>При дотриманні всіх вищезазначених умов, а також здатності особи, яка бажає усиновити дитину, забезпечити стабільні та гармонійні умови для життя дитини суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини.
/>Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення. Усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним усиновлена, і вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття. Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду у зв'язку з цивільною чи кримінальною справою, яка є у їх провадженні.
Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини. Усиновлення надає особі, яку усиновлено, права і накладає на неї обов'язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.
Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо:
/>·  воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання;
·  дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення;
·  між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків.
/>У разі скасування усиновлення:
·  припиняються на майбутнє права та обов'язки, що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами.
·  відновлюються права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням.
·  дитина передається за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо, — вона передається на опікування органові опіки та піклування.
·  якщо воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання, і якщо дитина не передається батькам, то за нею зберігається право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала після усиновлення. />В цьому випадку також суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, за умови, що останній може надавати матеріальну допомогу.
Дитина має право на збереження прізвища, імені та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням. За бажанням дитини їй присвоюється прізвище, ім'я, по батькові, які вона мала до усиновлення. Опіка, піклування встановлюється над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування.
Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування — над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України.
Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа. При призначенні дитині опікуна або піклувальника органом опіки та піклування враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини. Не може бути опікуном, піклувальником дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а також особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.
Орган опіки та піклування контролює умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою встановлено опіку або піклування.
/>Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право:
·  на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку;
·  на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності;
·  на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування. У разі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону;
·  на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.
/>Встановлення опіки та піклування не припиняє права дитини на аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника.
Дитина-сирота і дитина, позбавлена батьківського піклування, яка проживає у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому закладі, прийомній сім'ї, має право:
·  на всебічний розвиток, виховання, освіту, повагу до її людської гідності;
·  на збереження права користування житлом, у якому вона раніше проживала. У разі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону;/>
·  на пільги, встановлені законом, при працевлаштуванні після закінчення строку перебування у зазначеному закладі.
/>Опікун, піклувальник зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти. Він також має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування, вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.
/>Опікун, піклувальник не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами, за винятком випадків, коли таке спілкування суперечить інтересам дитини.
/>За договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину-сироту або дитину, позбавлену батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату. На передачу дитини у сім'ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку, що може її висловити. За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається за його домовленістю з органом опіки та піклування. Патронатний вихователь зобов'язаний:
·  забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;
·  створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку;
·  захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень.
Договір про патронат припиняється у разі відмови від нього вихователя або дитини, яка досягла чотирнадцяти років. До призначення дитині нового вихователя або передання дитини іншій особі, навчальному закладові, закладові охорони здоров'я або соціального захисту вихователь, який відмовився від договору, зобов'язаний піклуватися про дитину.
Договір про патронат може бути розірваний за згодою сторін або за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором.
Прийомна сім'я — сім'я, яка добровільно взяла на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Прийомні батьки — подружжя або особа, яка не перебуває у шлюбі, які взяли для спільного проживання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
/>Прийомними батьками не можуть бути особи:
/>·  визнані в установленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними;
·  позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
·  звільнені від повноважень опікуна, піклувальника в разі невиконання покладених на них обов'язків;
·  поведінка та інтереси яких суперечать інтересам прийомної дитини;
·  які за станом здоров'я не можуть виконувати обов'язки щодо виховання дітей;
·  які проживають на спільній житловій площі з членами сім'ї, які мають розлади здоров'я, що можуть негативно вплинути на здоров'я прийомної дитини.
/>Прийомні батьки є законними представниками прийомних дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.
/>Прийомні діти — діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, влаштовані на виховання та спільне проживання до прийомної сім'ї. На їх влаштування до прийомної сім'ї потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Прийомні діти проживають і виховуються у прийомній сім'ї до досягнення 18-річного віку, а в разі навчання у професійно-технічних, вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації — до його закінчення. За ними зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вони мали до влаштування до прийомної сім'ї. Прийомні діти мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому життю, здоров'ю та моральному вихованню.
Дитячий будинок сімейного типу — окрема сім'я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, для забезпечення сімейним вихованням та спільного проживання не менш як п'яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
/>Батьки-вихователі — подружжя або окрема особа, що не перебуває у шлюбі, які взяли дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, для виховання та спільного проживання. />Батьки-вихователі несуть обов'язки по вихованню та розвитку дітей нарівні з рідними батьками, вони є законними представниками дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.
/>Батькам-вихователям для потреб дитячого будинку сімейного типу позачергово надається обладнаний індивідуальний житловий будинок або багатокімнатна квартира за нормами, встановленими законодавством.
/>Вихованцями дитячого будинку сімейного типу є діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування.
/>На влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, до дитячого будинку сімейного типу потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Вихованці проживають і виховуються у дитячому будинку сімейного типу до досягнення 18-річного віку, а в разі продовження навчання у професійно-технічному, вищому навчальному закладі I-IV рівнів акредитації — до його закінчення. />За ними зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вони мали до влаштування до дитячого будинку сімейного типу. Вихованці мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому життю, здоров'ю та моральному вихованню.
/>Рішення про створення дитячого будинку сімейного типу приймається районною, районною в містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчим комітетом міської (міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) ради в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Між батьками-вихователями та органом, який прийняв рішення про створення дитячого будинку сімейного типу, на основі типового договору укладається договір про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу. Цей орган зобов'язаний контролювати виконання батьками-вихователями своїх обов'язків щодо виховання та утримання дітей.
/>Положення про дитячий будинок сімейного типу і типовий договір про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу затверджуються Кабінетом Міністрів України.

ЛЕКЦІЯ 9. ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО. ЖИТЛОВЕ ПРАВО
9.1.  Загальнахарактеристика земельного права. Земельний кодекс України
Земельнеправо як галузь права — це система юридичних норм, які регулюють відносини з використання таохорони земель як природного об’єкта, умови і засобу виробництва з метоюорганізації і раціонального, використання та охорони, охорони прав та законнихінтересів суб'єктів земельних відносин.
Методземельного права (сукупність засобів і способів впливу правових норм научасників земельних відносин) складається із встановлених земельно-правовиминормами прав та обов'язків учасників земельних правовідносин і застосовуваннядо них заходів державного примусу при невиконанні ними правових норм. Для сучасногоземельного права характерним є поєднання імперативного і диспозитивного методівправового регулювання.
Імперативнийметод полягаєу встановленні державою обов'язкових для виконання приписів і заборон тазаходів юридичної відповідальності за їх невиконання. Сьогодні імперативніспособи регулювання земельних відносин застосовуються в основному до відносин,які складаються у сфері державного управління землями (ведення державногоземельного кадастру, землеустрою, моніторингу земель і т.п.).
Усучасний період на зміну імперативному методу все більше приходить диспозитивнийметод регулювання земельних відносин, який передбачає можливість учасниківземельних відносин самостійно визначати модель своєї поведінки, але в межах,визначених законом.
Дляземельного права останніх років став характерним і метод екологізації, якийвиражається в закріпленні вимог щодо покращення екологічної ситуації,екологічних принципів використання земель, захисту їх від негативних впливіввиробничої та іншої діяльності.
Принципиземельного права – це нормативно-керівні засади регулювання усіх видівземельних відносин, а також реалізації земельно-правових норм. Принципиземельного права зафіксовані в ст. 5 Земельного кодексу, до яких відносяться:
·       поєднання особливостей використання землі як територіальногобазису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;
·       забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичнихосіб, територіальних громад та держави;
·       невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особамита територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування тарозпорядження землею;
·       забезпечення раціонального використання та охорони земельзабезпечення гарантій прав на землю;
·       пріоритету вимог екологічної безпеки.
Внормах земельного законодавства закріплені й інші принципи, до яких можнавіднести:
·       принцип пріоритету сільськогосподарського землевикористания;
·       використання земель за цільовим призначенням;
·       платності землевикористання;
·       державного контролю за дотриманням земельного законодавства та ін.Норми земельного права містяться у джерелах земельного права — нормативно-правових актах, що включають норми, які регулюють земельні суспільнівідносини. За своєю юридичною силою джерела земельного права поділяютьсяна закони і підзаконні нормативно-правові акти.
Серед законів, які регулюють відносини, особливе місценалежить Конституції України. Вона має найвищу юридичну силу і є джерелом усіхгалузей права України, в тому числі і земельного. У Конституції врегульованілише найважливіші земельні відносини, зокрема, щодо власності на землю. Так, уст. 13 зазначено, що земля та інші природні ресурси є об'єктами права власностіукраїнського народу; ст. 14 закріплює, що право власності на землю набуваєтьсяі реалізується громадянами, юридичними особами та державою.
Доінших законів — джерел земельного права можна віднести Земельний кодексУкраїни, Закони України «Про оренду землі», «Про плату за землю»,«Про природно-заповідний фонд України» та інші.
Ядромусієї системи джерел земельного права є Земельний кодекс України, який бувприйнятий 25 жовтня 2001 року. Він є нормативно-правовим актом кодифікованогохарактеру, основою розвитку всього земельного законодавства України. Вінконкретизує положення Конституції України щодо регулювання земельних відносин,визначає основний зміст практично усіх інститутів земельного права. Земельнийкодекс починається із загальних положень, які визначають завдання та принципиземельного законодавства. Детально визначено в кодексі:
·       повноваження Верховної Ради України в галузі земельних відносин;
·       органів місцевого самоврядування;
·       виконавчої влади в галузі земельних відносин.
Кодексомзакріплено основи правового режиму всіх категорій земель, порядок державногоуправління в галузі використання та охорони земельних ресурсів, врегульованопорядок виникнення, реалізації та припинення права власності та інших прав наземлю.
9.2.  Видиземель та їх правовий режим
Усіземлі, які знаходяться в межах України, складають її земельний фонд, якийпередбачає наявність загального правового режиму усіх земель незалежно відформи власності на землю та її цільового призначення. Разом зтим, існують і істотні відмінності між землями, що зумовлено різними способамиїх використання, різним цільовим призначенням, особливостями правової охорони іт. Ін. За даними та іншими критеріями землі можуть поділятися на окремі види.Залежно від виконуваних функцій, землі поділяються на використовувані таневикористовувані. Використовувані, у свою чергу, поділяються на землі, щовикористовуються як просторова база для розміщення різних об'єктів виробничого,невиробничого та іншого призначення, як засіб виробництва у сільськомугосподарстві, а також землі, які виконують природно-заповідні, рекреаційні,оздоровчі функції.
Важливеправове значення має поділ земель за основним цільовим призначенням накатегорії.
Категоріяземель- це частина земельного фонду України, яка характеризується основним цільовимпризначенням та особливостями правового режиму.
Основні категоріїземель:
·       землі лісового фонду;
·       землі водного фонду;
·       землі оздоровчого призначення;
·       землі рекреаційного призначення;
·       землі історико-культурного призначення;
·       землі сільськогосподарського призначення;
·       землі житлової та громадської забудови;
·       землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
·       землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони таіншого призначення.
Земельніділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користуваннягромадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі. Віднесення земель дотієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної владита органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Кожнакатегорія земель має особливий правовий режим.
Правовийрежим земель — це встановлений законом порядок використання та охорони земель,допустимі межі і способи розпорядження ними.
 Правовий режимземель можна поділити на:
·       загальний, який властивий всьому складу земель України;
·       особливий, властивий окремим категоріям земель;
·       спеціальний або конкретний, властивий конкретним земельнимділянкам.
Землямисільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництвасільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарськоїнауково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничоїінфраструктури або призначені для цих цілей. Основну частину земельсільськогосподарського призначення займають сільськогосподарські угіддя (рілля,багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та ін.).Основним цільовимпризначенням цієї категорії земель є їх використання якосновного засобу виробництва у сфері сільськогосподарської діяльності. Цимвикликані і особливості їх правового режиму, який полягає в охороні земельсільськогосподарського призначення від не сільськогосподарського використання.
Особливійправовій охороні підлягають особливо цінні сільськогосподарські землі, землідослідних посівів науково-дослідних установ і навчальних закладів. Їх вилученнядля несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків,визначених законом.
До земельжитлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населенихпунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадськихбудівель і споруд, інших об'єктів загального користування. Межа населеногопункту – це у мовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює йоготериторію від інших територій.
Рішенняпро встановлення і зміну меж міст приймається Верховною Радою України заподанням Верховної Ради Автономної Республіки Крим обласних Київської чиСевастопольської міської рад; про встановлення і зміну меж сіл і селищ — Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними. Київською чиСевастопольською міською радою за поданням районних та відповідних сільських,селищних рад. Цільове призначення земель даної категорії полягає в тому,що вони служать територіальною операційною базою для розміщення житлових,соціально-побутових споруд, об'єктів, призначених для задоволення потребнаселення. Основними складовими частинамиземель житлової та громадської забудови є земельні ділянки для будівництва таобслуговування житлових будинків, господарських будівель і гаражногобудівництва, земельні ділянки житлово-будівельних і гаражно-будівельнихкооперативів, земельні ділянки багатоквартирних житлових будинків.
Земліприродно-заповідного фонду — це ділянки суші і водного простору з природнимикомплексами та об’єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну,наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким, відповідно до закону, призначеннямнадано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
Засвоїм цільовим призначенням, землі природно-заповідного фонду складаються звидів:
·       природних територій та об'єктів (природних заповідників,національних природних парків, біосферних заповідників, регіональнихландшафтних парків, заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ);
·       штучно створених об'єктів (ботанічних садів, дендрологічних парків,зоологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва).
Правовийрежим територій та об'єктів природно-заповідного фонду, порядок використання їхземель визначається Законами України «Про охорону навколишнього природногосередовища» від 25 червня 1991 р. та «Про природно-заповідний фондУкраїни» від 16 червня 1992 р.
Землям,які належать до даної категорії, властива особлива правова охорона вилучення їхз господарського обігу. Вони переважно знаходяться у державній власності. Законзабороняє вилучення таких земель і використання їх не за цільовим призначенням.
Землямиоздоровчого призначення є землі, що мають природні лікувальнівластивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактикизахворювань і лікування людей.
Доприродних лікувальних ресурсів відносять мінеральні води, лікувальні грязі і т.ін. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечитьїх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальнівластивості цих земель. Місцевості, які мають природнілікувальні властивості в установленому законом порядку, можуть бути визнанікурортами. На територіях курортів встановлюються округи і зони санітарноїохорони.
До земельрекреаційного призначення належать землі, що використовуються для організаціївідпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. Доних відносять земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та іншихнаселених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, територіїбудинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту,туристичних баз, кемпінгів і т. ін. На землях рекреаційного призначеннязабороняється діяльність, яка перешкоджає абоможе перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливаєабо може вплинути на природний стан цих земель.
До земельісторико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам’яткиісторії та культури, історико-культурні заповідники, городища, кургани, давніпоховання, історичні поселення, інші об'єкти, які — мають історико-культурнуцінність. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальнихпарків, давніх поховань, архітектурних ансамблів та комплексів встановлюютьсяохоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути надодержання режиму використання цих земель.
Землямилісового фонду є землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовоюрослинністю нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісовогогосподарства. До земель лісового фонду не належать землі, зайнятізеленими насадженнями в межах населених пунктів, полезахисними лісовими смугами,окремими деревами і групами дерев та чагарниками на сільськогосподарськихугіддях і т. ін. Особливістю правового режиму цих земель є те, що він повністюпідпорядкований правовому режиму лісів, що ростуть на цих землях. Тому правовийрежим земель лісового фонду визначається не лише земельним, а й лісовимзаконодавством.
Земліводного фонду — до них відносять землі, зайняті водними об'єктами – морями,річками, озерами, водосховищами та ін., а також: землі, виділені під смугивідводу і водоохоронні зони водних об'єктів.
Оскількиосновним цільовим призначенням цих земель є забезпечення використання і охоронивод, їх правовий режим значною мірою визначається водним законодавством. Земліводного фонду використовуються для задоволення життєвих, побутових, оздоровчихта інших потреб населення, а також водогосподарських, природоохоронних,промислових, енергетичних, транспортних, рибогосподарських та інших потреб.
Землямипромисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначеннявизнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам,установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Основнецільове призначення цих земель — бути операційною базою для розміщення тафункціонування промислових та інших підприємств та об'єктів.
9.3.  Набуттяправа на землю громадянами та юридичними особами
Земельним кодексом України встановлено порядок набуття правана землю (права власності і права користування земельною ділянкою).
Набуття права на землю громадянами та юридичними особамиздійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх укористування за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевогосамоврядування в межах їх повноважень.
Громадянам земельні ділянки можуть передаватися у власність безоплатноу разі:
·       приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуваннігромадян;
·       одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних ікомунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
·       одержання земельних ділянок із земель державної та комунальноївласності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексомУкраїни.
Длябезоплатної приватизації земельної ділянки, що перебуває у його користуванні,громадянин подає заяву до районної державної адміністрації або сільської,селищної, міської ради за місцем розташування земельної ділянки. Рішенняорганів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизаціїземельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалівта документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.
Громадяни,зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельні ділянки із земельдержавної або комунальної власності для ведення фермерського господарства,особистого селянського господарства, садівництва, будівництваі обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд дачного тагаражного будівництва, подають заяву до відповідної районної державноїадміністрації або місцевої ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішенняпро передачу земельної ділянки у власність приймається у місячний строк.У разі відмовиоргану місцевого самоврядування чи органу виконавчоївлади у передачі земельної ділянки у власність питаннявирішується у судовому порядку.
Новим,раніше невідомим нашому земельному законодавству способом набуття права наземельну ділянку для громадян, є набувальна давність. Цей спосібполягає в тому, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервнокористуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, якіб свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутисядо органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням пропередачу її у власність або надання у користування.
Земельніділянки у постійне користування юридичним особам надаються сільськими,селищними, міськими радами (із земель комунальної власності), районними таобласними радами (із земель спільної власності територіальних громад) тарайонними, обласними державними адміністраціями (із земель державної власностіу межах населених пунктів та поза їх межами). У визначених законом випадкахземельні ділянки юридичним особам надаються Радою Міністрів АвтономноїРеспубліки Крим та Кабінетом Міністрів України.
Юридичнаособа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування,звертається із клопотанням до відповідних органів виконавчої влади чи органівмісцевого самоврядування. До клопотання про відведення земельної ділянкидодаються документи, що обґрунтовують її розмір, призначення та місцерозташування. Рішення про надання земельної ділянки у постійне користуванняюридичним особам приймається у місячний строк. Відмову у наданні земельноїділянки може бути оскаржено у судовому порядку.
Правовласності та право постійного користування на земельну ділянку виникає післяодержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власностічи право постійного користування земельною ділянкою, та його державноїреєстрації.
Правовласності на земельну ділянку і право постійного користування земельноюділянкою посвідчується державними актами, форми яких затверджуються КабінетомМіністрів України.
Громадянита юридичніособи можуть набувати у власність земельні ділянки на підставіцивільно-правових угод (купівлі-продажу, міни, дарування та ін.). Укладеннятаких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуваннямвимог земельного законодавства.
Угодипро перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій форміта нотаріально посвідчуються. Вони повинні містити:
·       назву сторін;
·       вид угоди;
·       предмет угоди;
·       документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку;
·       відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянкита обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням;
·       договірну ціну;
·       зобов'язання сторін.
Земельніділянки державної або комунальної власності, призначені для продажу суб'єктампідприємницької діяльності під забудову, підлягають продажу на конкурентнихзасадах (земельні торги). Земельні торги проводяться у формі аукціону абоконкурсу.
9.4.  Формивласності на землю. Право користування землею
Загальні,найбільш важливі положення, що стосуються регулювання відносин власності наземлю, відображені в Конституції України, в якій зазначено, що „Правовласності на землю гарантується. Це право набувається і реалізуєтьсягромадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону” (ст. 14 Конституції України). Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності на землю,які є рівними перед законом.
Специфікавідносин власності на землю відображена у земельному законодавстві, зокрема у Земельномукодексі України. Останній розкриває зміст права власності на землю яксукупність повноважень володіння, користування та розпорядження земельноюділянкою.
Правоволодіння землею — це право фактичного панування над землею, яке створюєнеобхідні юридичні передумови для здійснення двох інших повноважень — користування та розпорядження. Володіти землею може і не власник, але тількивідповідно до закону. Володіння землею здійснюється шляхом перенесення намісцевість проектів землеустрою із закріпленням меж: земельної ділянки в натурі.Право користування землею — це закріплена законом можливість господарськоїексплуатації землі і використання її корисних властивостей. Право користуваннятісно пов’язане з правомочністю володіння.
Праворозпорядження землею — це встановлена законом можливість визначати юридичну долюземельної ділянки (право продавати земельну ділянку, дарувати і т.п.).
Найбільшпоширеним об'єктом права власності на землю є земельна ділянка — частина земноїповерхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодонеї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах наповерхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічнінасадження, які на ній знаходяться.
Земельнийкодекс України закріплює три форми власності на землю:
·       приватну,
·       комунальну;
·       державну.
Суб'єктирізних форм власності на землю є рівноправними.
Суб'єктиправа власності на землю є:
·       громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;
·       територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо(через місцеві референдуми) або через органи місцевого самоврядування (місцевіради) — на землі комунальної власності;
·       держава, яка реалізує це право через відповідні органи державноївлади — на землі державної власності.
Доситьпоширеною є приватна власність на землю, яка була запроваджена Законом України «Проформи власності на землю» від 30 січня 1992 р. Земельний кодекс України визначаєособливості права приватної власності на землю. Найбільш чисельною групоюсуб'єктів права приватної власності на землю є громадяни.
ЗаЗемельним кодексом України 1992 р. тільки громадяни України могли бутиприватними власниками земельних ділянок. Зараз і іноземні громадяни, і особибез громадянства в ряді визначених законом випадків можуть теж бути власникамиземель в Україні.
Підстави набуттягромадянами України права власності на землю:
·       придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншимицивільно-правовими угодами;
·       безоплатна передача із земель державної та комунальної власності;
·       приватизація земельних ділянок, які раніше були надані їм укористування;
·       прийняття спадщини виділення в натурі (на місцевості) належної їмземельної частки (паю).
Іноземнігромадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельніділянки тільки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів,а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межаминаселених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їмна праві приватної власності.
Особливістюправа приватної власності на землю громадян України є те, що вони мають право набезоплатну передачу їм земельних ділянок у власність тільки для конкретнихцілей і не більше визначених законом розмірів, зокрема:
·       для ведення фермерського господарства;
·       для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0гектара;
·       для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара;
·       для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарськихбудівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, вселищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара;
·       для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара;о для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара.
Длявказаних цілей і не більше вказаних розмірів земельні ділянки громадянамУкраїни передаються безоплатно.
Суб'єктамиправа приватної власності на землю є також юридичні особи, але не всі, а тількизасновані громадянами України, та юридичні особи України. Вони можуть набуватиземельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:
·       придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовимиугодами;
·       внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;
·       прийняття спадщини;
·       за іншими підставами, передбаченими законом.
Іноземні юридичніособи можутьнабувати право власності тільки на землі несільськогосподарського призначення умежах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та дляспорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності вУкраїні, а також за межами населених пунктів у разі придбання об'єктівнерухомого майна. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщинуіноземними громадянами та іноземними юридичними особами, протягом рокупідлягають відчуженню.
Право комунальноївласності на землю як окрема форма власності Земельним кодексом України закріплена вперше. Їїсуб'єктами є територіальні громади сіл, селищ, міст(жителі відповідного населеного пункту). У комунальній власності перебуваютьусі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державноївласності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єктикомунальної власності.
Земельнийкодекс визначає перелік земель комунальної власності, які не можутьпередаватись у приватну власність, зокрема, землі загального користуваннянаселених пунктів, землі під залізницями, автомобільними дорогами, підоб'єктами природно-заповідного фонду та інші. Територіальнігромади сіл, селищ, міст реалізують своє право власності на землі черезвідповідні органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради.Вони набувають землю у комунальну власність у разі:
·       передачі їм земель державної власності;
·       примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивівсуспільної небезпеки;
·       прийняття спадщини;
·       придбання за цивільно-правовими угодами.
Праводержавної власності на землю набувається і реалізується державою в особіорганів державної виконавчої влади: Кабінету Міністрів України, Ради МіністрівАвтономної Республіки Крим, обласних, районних державних адміністрацій. Удержавній власності перебувають усі землі України, крім земель приватної такомунальної власності.
Підстави набуттядержавою права власності на землю:
·       відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільноїнеобхідності та для суспільних потреб;
·       придбання за цивільно-правовими угодами;
·       прийняття спадщини;
·       передачі у власність держави земельних ділянок комунальноївласності територіальними громадами;
·       конфіскації земельної ділянки
Увиняткових випадках іноземні держави можуть набувати у власність земельніділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших,прирівняних до них, організацій. Правовий режим такихземель визначається міжнародними договорами.
Правовласності на земельну ділянку виникає після отримання її власником документа,що посвідчує право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації.Право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами.
Порядіз правом власності на землю повноваження щодо володіння і користуванняземельними ділянками можуть базуватися і на інших правових засадах. До нихвідноситься і право користування землею.
Правокористування землею є похідним від права власності на землю. При передачіземельної ділянки у користування відбувається перехід частини правомочностейвласника ділянки до землекористувача. Земельний кодекс України передбачає правопостійного користування земельною ділянкою і право оренди земельної ділянки, якзаснованого на договорі платного строкового (тимчасового) користування.
Правопостійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користуванняземельною ділянкою, що перебуває у державній та комунальній власності, безвстановленого строку. Право постійного користування земельноюділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лишепідприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальноївласності.
Земельнезаконодавство закріплює права та обов’язки землекористувачів.
Праваземлекористувачів:
·       самостійно господарювати на землі;
·       власності на посіви і насадження сільськогосподарських та іншихкультур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;
·       використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявніна земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя,водні об'єкти, а також: інші корисні властивості землі;
·       на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
·       споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі таспоруди.
Порушеніправа землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленомузаконом.
Обов’язки землекористувачів:
·       забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;
·       додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
·       своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;
·       не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок таземлекористувачів;
·       підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші кориснівластивості землі;
·       своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органаммісцевого самоврядування дані про стан і використання земель та іншихприродних ресурсів у порядку, встановленому законом;
·       дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зівстановленням земельних сервітутів та охоронних зон.
Земельнезаконодавство України допускає і право на обмежене платне або безоплатнекористування чужою земельною ділянкою — право земельного сервітуту. Земельнісервітути можуть бути постійними і строковими. Вони встановлюються задомовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору абоза рішенням суду. Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагативстановлення таких земельних сервітутів, як право: проходу та проїзду навелосипеді; проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; прогону худобипо наявному шляху; прокладання та експлуатації ліній електропередач, зв'язку,трубопроводів, інших лінійних комунікацій і т.п.
9.5.  Орендаземлі. Охорона земель
Однієюз правових форм використання земель, широко використовуваних усвіті, є оренда, Відносини щодо оренди землі регулюються в Україні нормамикількох нормативно-правових актів, основними з яких є Земельний кодекс і Закон «Прооренду землі» від 6 жовтня 1998 р.
Орендаземлі — це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельноюділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншоїдіяльності.
Основні ознакиоренди землі:
·       строковість, яка виражається в передачі земельної ділянки навизначений в договорі оренди строк. Згідно із ст.93 Земельного кодексу України,оренда земельної ділянки може бути короткостроковою — не більше 5 років тадовгостроковою — не більше 50 років;
·       платність, оскільки однією з істотних умов договору орендиземлі є орендна плата за земельну ділянку — платіж:, який орендар вноситьорендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форми і строкивнесення орендної плати встановлюються за угодою сторін в договорі оренди;
·       цільовий характер визначений договором оренди земельної ділянки;
·       самостійна господарська діяльність орендаря, яка виражена в забороніорендодавцю втручатися в діяльність орендаря, якщо він не порушує умов договору.
Оренднаплата може встановлюватися у таких формах:
·       грошовій;
·       натуральній;
·       відробітковій.
Сторониможуть передбачати у договорі оренди поєднання зазначених форм або визначатиінші форми плати.
Об'єктамиоренди є земельні ділянки, що перебувають у власності:
·       громадян;
·       юридичних осіб України;
·       територіальних громад сіл, селищ, міст (комунальній власності);
·       держави.
Об'єктамиоренди можуть бути земельні ділянки з насадженнями, будівлями, спорудами,водоймами, що розташовані на них, якщо це передбачено договором оренди.
Відносинипо оренді землі оформляються договором оренди — угодою сторін про взаємнізобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві уволодіння і користування земельну ділянку для господарського використання наобумовлений договором строк.
Договіроренди землі укладається у письмовій формі і посвідчується нотаріально за їїмісцезнаходженням: на строк до 5 років — за бажанням однієї із сторін договору;на строк більше 5 років — в обов'язковому порядку. Законвизначає перелік істотних умов договору оренди земельної ділянки, відсутністьоднієї з яких може бути підставою для відмови у державній реєстрації цьогодоговору або для визнання його недійсним.
У договорі орендиземельної ділянки вказуються:
·       об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);
·       термін договору оренди;
·       орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни тапорядок внесення і перегляду;
·       цільове призначення, умови використання і збереження якості землі;
·       умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;
·       існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;
·       сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадковогопошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;
·       відповідальність сторін;
·       якісний стан земельних угідь;
·       порядок виконання зобов'язань сторін.
Договіроренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіхістотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації.
Державнареєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державоюфакту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок. Вонапроводиться виконавчим комітетом сільської, селищної та міської ради, Київськоюта Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем розташуванняземельної ділянки. Факт державної реєстрації засвідчується печаткою реєструючогооргану з підписом уповноваженої на це особи та зазначенням дати реєстрації навсіх примірниках договору. Рішення про відмову у державній реєстрації може бутиоскаржено у судовому порядку.
Зазагальним правилом зміна умов договору оренди земельної ділянки можлива завзаємною згодою сторін. У разі недосягнення сторонами згоди щодо зміни умовдоговору оренди спір вирішується у судовому порядку.
Договір орендиземельної ділянки припиняється у разі:
·       закінчення терміну, на який було укладено договір;
·       розірвання договору оренди;
·       одержання орендарем земельної ділянки у власність;
·       примусового викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивівсуспільної необхідності;
·       смерті громадянина-орендаря, засудження його до позбавлення воліта відмови спадкоємців чи інших визначених законом осіб від виконанняукладеного договору оренди земельної ділянки;
·       ліквідації юридичної особи – орендаря.
Відповіднодо Закону «Про оренду землі», договір оренди земельної ділянки можебути розірвано за взаємною згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договіроренди може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконаннясторонами їх обов'язків, у разі випадкового знищення чи пошкодження об'єктаоренди, яке суттєво перешкоджає передбаченому договором використанню земельноїділянки та в інших передбачених законом випадках.
Земельнийкодекс України визначає охорону земель як систему правових, організаційних,економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель,запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарськогопризначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення іпідвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду,забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного,оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Охороназемель здійснюється на основі комплексного підходу до угідь як складнихприродних утворень з врахуванням загальних, регіональних особливостей, іставить наступні завдання:
·       обґрунтування і забезпечення досягнення раціональногоземлекористування;
·       захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарниківвід необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;
·       захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочення,вторинного засолення, пересушення, ущільнення, забруднення відходамивиробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливихприродних і техногенних процесів;
·       збереження природних водо-болотних угідь;
·       попередження погіршення естетичного стану та екологічної роліантропогенних ландшафтів;
·       консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарськихугідь.
Длязабезпечення екологічної і санітарно-гігієнічної безпеки громадян приймаютьсявідповідні нормативи і стандарти, що визначають вимоги щодо якості земель,допустимого шкідливого впливу на них.
Дляполіпшення стану та продуктивності порушених земель здійснюється їх рекультивація.Рекультивації підлягають землі, які зазнали змін у структурі рельєфу,екологічному стані ґрунтів внаслідок проведення гірничодобувних,геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт. При рекультивації порушенихземель знятий ґрунт наноситься на малопродуктивні ділянки або на ділянки безґрунтового покриву.
Значноїшкоди родючості ґрунтів завдає забруднення хімічними та іншими небезпечнимиречовинами, які при перевищенні нормативів їх застосування замість користізаподіюють шкоду природі. Закон забороняє господарську та іншу діяльність, яказумовлює забруднення земель і ґрунтів понад встановлені граничнодопустимі концентрації небезпечних речовин.
Земельнимзаконодавством розроблені види економічного стимулювання раціональноговикористання та охорони земель, яке включає:
·       надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичнимособам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавнимита регіональними програмами використання і охорони земель;
·       виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам таюридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їхвини;
·       звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадіїсільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними тарегіональними програмами.
Одниміз правових засобів охорони земель є юридична відповідальність за порушенняземельного законодавства. Відповідно до ст. 221 Земельного кодексу України,громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальністьза такі порушення:
·       укладення угод з порушенням земельного законодавства;
·       самовільне зайняття земельних ділянок;
·       псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їхзабруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засміченняпромисловими, побутовими та іншими відходами; розміщення,проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають настан земель;
·       невиконання вимог щодо використання земель за цільовимпризначенням;
·       порушення строків повернення тимчасово займаних земель абоневиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання запризначенням;
·       знищення межових знаків;
·       не проведення рекультивації порушених земель та іншіправопорушення.
9.6.  Вирішенняземельних спорів
Земельніспори — це спори, що виникають між громадянами чи юридичними особами з приводуволодіння, користування чи розпорядження земельними ділянками. Вирішенняземельних спорів, яке здійснюється компетентними органами держави, є одним ізспособів захисту прав та законних інтересів власників землі, землекористувачів,орендарів.
Здебільшогоспори виникають з приводу використання земельних ділянок. Предметом споруможуть бути також земельні інтереси громадян та юридичних осіб. Наприклад,відмову органу місцевого самоврядування надати земельну ділянку громадянинвправі оспорити в судовому порядку.
Порядоквирішення земельних спорів регулюється Земельним кодексом України, який запідвідомчістю поділяє їх на такі, що підвідомчі:
·       судам;
·       органам місцевого самоврядування;
·       органам виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
Тількиу судовому порядку вирішуються земельні спори з приводуволодіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян та юридичнихосіб, а також спори щодо розмежуваннятериторій сіл, селищ, міст, районів таобластей.
Органамимісцевого самоврядування вирішуються земельні спори у межах населенихпунктів щодо:
·       меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуваннігромадян;
·       додержання громадянами правил добросусідства;
·       спори щодо розмежування меж: районів у містах.
Органивиконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо межземельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанніземель та земельних сервітутів.
Рішенняорганів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади з питань земельнихресурсів власники землі та землекористувачі можуть оскаржувати у судовомупорядку.
Порядоксудового розгляду земельних спорів регулюється Цивільним процесуальнимзаконодавством України.
Земельнезаконодавство встановлює порядок розгляду спорів органами місцевогосамоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Вонирозглядаються за заявою однієї із сторін у місячний термін з дня її подання.
Земельніспори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасноповідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторінпри першому вирішенні питання і відсутності згоди на розгляд питання розглядспору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише зповажних причин.
Рішенняпередається сторонам у 5-денний термін з часу його прийняття і може бутиоскаржене у судовому порядку.
Сторони,які беруть участь у земельному спорі, мають право:
·       знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки;
·       брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи таінші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення;
·       заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони;
·       одержувати копію рішення щодо земельного спору і, в разі незгоди зцим рішенням, оскаржувати його.
Рішенняпо земельних спорах (крім прийнятих у судовому порядку) вступає в силу змоменту його прийняття. Оскарження зазначених рішень у суді призупиняє їхвиконання.
Виконаннярішення щодо земельних спорів здійснюється органом, який прийняв це рішення.Виконання рішення може бути призупинено або його термін може бути продовженийвищестоящим органом або судом.

9.7.   Житлове право України:загальна характеристика. Житловий кодекс України
Житловеправо — це галузь законодавства, яке визначає умови і порядок забезпечення громадянУкраїни житловим приміщенням, порядок, умови і способи приватизації житловогофонду, утримання та використання житла.
Предметомправового регулювання житлового права України є правовідносини, що виникають упроцесі:
·       управління житловим фондом;
·       реалізації права на житло;
·       експлуатації та охорони житлового фонду;
·       капітального та поточного будівництва житла;
·       надання людині й громадянину житлових приміщень у користування;
·       розгляду житлових спорів;
·       виключення з житлового фонду житлових будинків та приміщень, що непридатні для проживання, та ін.
Відповіднодо Конституції України, держава повинна проводити курс на послідовнезабезпечення права громадян на житло. В Конституції зазначено:
«Коженмає право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матимезмогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Громадянам,які потребують соціального захисту, житло надається державою та органамимісцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату, відповіднодо закону.
Ніхтоне може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішеннямсуду» (Ст.47 Конституції України).
Проте,досвід свідчить, що проблем розвитку житлового господарства дуже багато. Всуспільстві висловлюється стурбованість щодо ситуації, яка склалася іззабезпеченням населення житлом.
Житловезаконодавство України сприяє забезпеченню державної житлової політики тавідповідних інтересів кожного громадянина, ефективному використанню й охороніжитлового фонду. Нині воно розвивається динамічно, що зумовлено необхідністюпереходу від старої системи найму житла до нової, яка ґрунтується в основномуна відносинах власності, притаманних ринковій економіці.
Необхіднозазначити, що Житловий кодекс (ЖК) поки що не приведено у відповідність зпотребами суспільства. Він не враховує нові нормативні акти, невідображає питань, пов'язаних з приватизацією житла. Кодекс врегульовує питаннянайму житла в ситуаціях, коли наймодавцем є держава. Звичайно, він зазнав«косметичних» поправок шляхом внесення до нього змін та доповнень,які не можуть повною мірою врегульовувати реалії нашого життя. Нинірозробляється проект нового ЖК України. Однак підготовка і прийняття цьогодокумента затягуються. Отже, чинний Житловий кодекс залишається основнимнормативним документом, що регулює питання забезпечення громадян житловимиприміщеннями, користування ними та інші питання, пов'язані з наймом приміщеньдержавного житлового фонду.
Законодавчубазу, що передбачає державне регулювання у сфері житлового права, становлятьзакони та інші підзаконні нормативно-правові акти: Укази Президента України,постанови Кабінету Міністрів України, інструкції, нормативні акти державнихвідомств, а також нормативно-правові акти колишнього СРСР з питань, які неврегульовані законодавством України, що не суперечать Конституції та законамнашої держави.
Частинунормативної бази з житлового права становлять також укладені і ратифікованіУкраїною міжнародно-правові договори, які є невід'ємною частиною їїзаконодавства з житлових питань і доповнюють останнє обов'язковими нормами,особливо в частині забезпечення захисту права власності, і отже, визначаютьрамки його подальшого розвитку.
Відповіднодо статей 6 і 7 Закону України «Про правонаступництво України» (1991р.), наша країна підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами,укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, а також сталаправонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які несуперечать Конституції України та її інтересам. ЗакониУкраїнської РСР та інші акти, ухвалені її Верховною Радою, діють на території України, оскільки вони несуперечать законам України, прийнятим післяпроголошення незалежності України.
Основнимизавданнями житлового законодавства є регулювання житлових відносин з метою:
·       забезпечення конституційного права громадянина України на житло;
·       належного використання і збереження всіх видів житлового фонду;
·       зміцнення законності в царині житлових відносин в умовах ринковоїекономіки.
Житловийкодекс України прийнято 30 червня 1983 р. і введено в дію з 1 січня 1984 р. Вінскладається з семи розділів (193 статей):
РозділІ. Загальні положення.
РозділII. Управління житловим фондом.
РозділIII. Забезпеченнягромадян житловими приміщеннями. Користування житловими приміщеннями.
РозділIV. Забезпечення збереження.житлового фонду, його експлуатації та ремонту.
РозділV. Відповідальність за порушення житлового законодавства.
РозділVI. Вирішення житлових спорів.
РозділVII. Заключні положення.
Урозділі І (Загальні положення) містяться норми права, що регулюють: правогромадян України на житло; основні завдання житлового законодавства; житловийфонд України і його види, інші загальні питання.
Нормижитлового права містяться також у Законах України „Про власність” (1991 р.), „Проприватизацію державного житлового фонду” (1992 р.), „Про місцевесамоврядування” (1997 р.), „Про об'єднання співвласників багатоповерховогобудинку” (2001 р.).
Органимісцевогосамоврядування є основними власниками житла в Україні й мають широкіповноваження в галузі житлової політики.
9.8.  Правогромадян на житло і форми його реалізації
Житло- одназ основних матеріальних умов життєдіяльності людини. Законодавство Українинадає людині і громадянину право мати житло у власності чи одержати його задоговором найму з державного чи громадського фонду, користуватисяжитлом і вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечення реалізації цьогоправа у повному обсязі. Порядок надання житлагромадянам України в користування з державногота громадського житлового фондів передбачено у гл. 1 ЖК України. У нійзакріплено право громадян на житло, на йогоодержання і вказано вік, з якого особа має таке суб'єктивнеправо, порядок визнання осіб такими, що потребуютьсоціального захисту в питаннях забезпеченняжитлом.
Згіднозі ст. 31 ЖК України, кожен громадянин України, який потребує поліпшенняжитлових умов, має право одержати в користування житлове приміщення в будинкахжитлового фонду (державного і громадського) в порядку, передбаченомузаконодавством України. Житлові приміщення таким громадянам надаються переважноу вигляді окремої квартири на сім'ю.
Правона одержання житла настає в особи з виповненням їй 18 років, а якщо особазареєструвала шлюб чи стала до роботи в передбачених законом випадках, то йраніше.
Правона отримання житла в будинках державного та громадського житлового фонду маютьгромадяни, яких визначено як таких, що потребують поліпшення житлових умов.Підстави визнання громадянина таким, що потребує поліпшення житлових умов,визначені ст. 34 ЖК та Правилами обліку громадян, які потребують поліпшенняжитлових умов, і надання їм житлових приміщень. Насампередпотребуючими поліпшення житлових умов визначаються громадяни, які забезпеченіжитловою площею на одну особу нижче встановленого рівня. Рівень забезпеченості,а також норму середньої забезпеченості житлом визначають обласні Ради народнихдепутатів з врахуванням житлової ситуації області. Отже, громадяни, забезпеченіжитловою площею менше визначеного рівня мають право бути зарахованими наквартирний облік. Потребуючими поліпшення житлових умов визнаються такожгромадяни, які проживають в житлових приміщеннях, що не відповідаютьвстановленим санітарним і технічним вимогам (аварійний стан, розташуванняжитлового приміщення у підвалі та напівпідвалі тощо). Проживання тривалий часза договором оренди в будинках приватного житлового фонду, в гуртожитках,проживання в одній кімнаті по дві і більше сім'ї, незалежно від родиннихвідносин або осіб різної статі, старших за 9 років, крім подружжя, теж єпідставами для визнання громадян потребуючими поліпшення житлових умов.
Квартирнийоблік потребуючих поліпшення житлових умов здійснюється як за місцем проживанняособи у виконавчому органі відповідної ради, так і за місцем роботи.Громадянам, які перебувають на квартирному обліку потребуючих поліпшенняжитлових умов, житло надається в порядку черговості.
ЧиннийЖитловий кодекс передбачає порядок:
·       першочергового надання житла;
·       позачергове надання житла;
·       надання житла в порядку загальної черги.
Зокрема,в першу чергу житло надається інвалідам праці І і II групи, сім'ям осіб, якізагинули при виконанні державних чи громадських обов'язків, багатодітним сім'ям(троє і більше неповнолітніх дітей), сім'ям при народженні близнят та іншихкатегорій осіб згідно із ст. 45 ЖК. Позачергово житлові приміщення надаютьсяособам, чиє житло в результаті стихійного лиха стало непридатним дляпроживання; особам, які скеровуються на роботу в іншу місцевість в порядкудержавного розподілу після закінчення навчальних закладів та інших категоріямгромадян згідно із ст. 46 ЖК.
Запроектом нового ЖК громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, маютьправо:
·       на одержання пільгового кредиту для будівництва чи придбаннявласного житла;
·       на першочергове придбання у власність житла в державному такомунальному житловому фонді загального призначення, або першочерговийвступ до об'єднання забудовниківбагатоквартирних житлових будинків.
Ті жособи, які потребують соціального захисту мають право на одержання у найм чиоренду житла у фонді соціального призначення. Таке житло не підлягаєприватизації. Користування ним здійснюється на підставі договору оренди. Житлотаким громадянам надається за кошти держави в порядку черговості.
ДіючийЖитловий кодекс передбачає максимальну норму забезпеченості житлом на однуособу — 13,65 кв.м. житлової площі на особу. За проектом нового Житловогокодексу норма забезпеченості житлом встановлюється лише для громадян, якіпотребують соціального захисту і отримують житло за рахунок коштів держави.Така норма — 21 кв.м. загальної площі на одну особу.
Житловіприміщення надаються на підставі рішення виконавчого комітету місцевої Ради(якщо облік здійснювався за місцем проживання), на підставі рішенняадміністрації підприємства, установи, організації (якщо облік здійснювався замісцем роботи) або за рішенням компетентного органу громадської організації(якщо житло надається з громадського житлового фонду).
Житловеприміщення може бути надано з перевищенням норми житлової площі, якщо воноскладається з однієї кімнати (однокімнатна квартира) або призначається для осібрізної статі, старших за 9 років, крім подружжя. Додатковажитлова площа надається окремим категоріям громадян у вигляді кімнати або врозмірі десяти квадратних метрів. Громадянам, що хворіють на тяжкі форми деякиххронічних захворювань, а також громадянам, яким ця площа необхідна за умовами іхарактером виконуваної роботи, розмір додаткової житлової площі може бутизбільшено згідно з чинним законодавством. Згідноз Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і наданняїм житлових приміщень, на підставі рішення про надання жилого приміщення вбудинку державного або громадського житлового фонду, виконавчий комітетрайонної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради народнихдепутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення внадане житлове приміщення.
Воснові виникнення у громадянина права на користування конкретним житловимприміщенням, що надається в будинку державного і громадського житлового фонду,лежать такі юридичні факти, як, рішення місцевих рад (спільне рішенняадміністрації і профкому) про надання житла і ордер на право заняття житловихприміщень. Лише разом з договором зазначені адміністративно-правові актипороджують право на користування житлом. Рішення і ордер по змісту єнерозривними адміністративними актами.
Ордер- цетакий акт, з допомогою якого реалізується рішення, і в якому конкретизуютьсяправа і обов’язки учасників житлових правовідносин. Ордер можебути видано лише на вільне житлове приміщення. Ордер дійсний протягом 30 днів.Бланки ордерів зберігаються як документи суворої звітності. Ордер вручаєтьсягромадянинові, на ім'я якого він виданий, або за його дорученням іншій особі.При одержанні ордера пред'являються паспорти (або документи, що їх замінюють)членів сім'ї, включених до ордера. Привселенні в надане житлове приміщення громадянин здає ордер ужитлово-експлуатаційну організацію, а за її відсутності — відповідномупідприємству, установі, організації. Одночасно подаються паспорти усіх членівсім'ї, включених до ордера, з відміткою про виписку з попереднього місцяпроживання.
Ордерна жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадкахподання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу вполіпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій назазначене в ордері житлове приміщення, неправомірних дій службових осіб привирішенні питання про надання житлового приміщення, а також в інших випадкахпорушення порядку і умов надання житлових приміщень.
Вимогупро визнання ордера недійсним може бути заявлено протягом трьох років з дняйого видачі. Право користуватись житлом реалізується на підставі договоружитлового найму. Укладання договору житлового найму приміщення передбачає ст.61 ЖК України.
Договірнайму житлового приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду- це угода, в силу якої наймодавець зобов'язується надати наймачу за платужитлове приміщення в безстрокове користування для проживання в ньому, а наймачзобов'язується використовувати житло за призначенням, вносити квартирну шиїту іплату за комунальні послуги.
Запроектом нового Житлового кодексу України підставою для заселення у фондісоціального призначення є договір оренди житла. Такий договір укладається уписьмовій формі між власником житла і орендарем. Орендарями житла можуть бутилише громадяни, визнані як такі, що мають право на одержання житлових приміщеньу фонді соціального призначення в порядку встановленому Кабінетом Міністрів(соціально незахищені особи). Правовою підставою користуванняжитловим приміщенням у фонді загального призначення є договори найму та орендижитла. Договір найму житла — це договір, за яким наймодавець надав наймачу тачленам його сім'ї житло у безстрокове володіння та проживання для постійногокористування. Договір оренди — це договір, за яким орендодавець надає орендарюжитло у володіння і користування на узгоджений між сторонами строк за плату.Згідно ст. 63 ЖК, предметом договору може бути окремаквартира або інше ізольоване житлове приміщення, що складається з однієї абодекількох кімнат, а також одноквартирний житловий будинок. Не можуть бути самостійним предметом договору приміщення,що хоч і є ізольованим, але розміром менше норми, встановленої для наданняодній особі; частина кімнати або кімната пов'язана з іншою спільним входом,підсобні приміщення, кухні, коридори, кладовки, ванні кімнати і ін. Нежилі іпідсобні приміщення можуть надаватися громадянам в користування тільки у складіквартири або разом з ізольованим житловим приміщенням. Не можуть бути предметомнайму і не житлові приміщення, що мають самостійне господарське призначення:приміщення складів, сараїв, контор.
Наймачмає право:
·       користуватися житловим і не житловим приміщеннями і їхустаткуванням, поселити інших осіб в зайняте житлове приміщення, зберігати засобою житлове приміщення при тимчасовому виїзді, в ряді випадків бронюватийого;
·       обмінювати житлове приміщення на інше;
·       вимагати надання житлового приміщення меншого розміру взамінзайманого;
·       здавати житло під найм, в порядку зміни договору вимагати йогорозділу, а при об'єднанні в одну сім'ю з іншими наймачами, що проживають водній квартирі, вимагати укладення одного договору.
Розірваннядоговору найму житлових приміщень на вимогунаймодавця.
Ст.108 ЖК встановлює такі загальні умови:
·       тільки у випадках, передбачених законом;
·       тільки у судовому порядку.
Частина3 ст.109 ЖК передбачає загальне правило: при розірванні з ініціативи наймодавцядоговору найму житлового приміщення і виселенні наймача і членів його сім'їнаймодавець зобов'язаний надати йому інше житлове приміщення за винятками,прямо передбаченими законом. Житло, яке надається при розірванні і виселенніумовно поділяється на: інше благоустроєне житло; інше житло.
Згідноіз ст. 113 ЖК України, інше благоустроєне приміщення, яке надається у зв'язку звиселенням з передбачених законом підстав:
·       має знаходитися в межах даного населеного пункту;
·       бути благоустроєним відповідно до умов даного населеного;
·       відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.
Якщоособи займали окрему квартиру, їй має бути надана окрема квартира. Якщо наймачзаймав більше однієї кімнати, йому надається житло з такою ж кількістю кімнат.За розміром житло, що надається у зв'язку з виселенням, не може перевищуватинорм з розрахунку 13,65 кв.м житлової площі на особу. Згідно ізст. 114 ЖК України, інше житлове приміщення, яке надається у зв'язку звиселенням, повинно знаходитися в межах даного населеного пункту і відповідатисанітарним і технічним вимогам.
Виселенняз житлових приміщень державного чи громадського житлового фонду з наданняміншого благоустроєного житла допускається з підстав, передбачених ст.110 ЖК :
·       якщо будинок, в якому знаходиться житлове приміщення, підлягаєзносу;
·       якщо будинку загрожує обвал;
·       якщо будинок за рішенням компетентних органів підлягаєпереобладнанню в нежитловий.
Ст.116,117 ЖК передбачають виселення без надання іншого житлового приміщення осіб,які:
·       систематично руйнують або псують житлове приміщення;
·       використовують його не за призначенням;
·       систематично порушують правила співжиття;
·       позбавлені батьківських прав, якщо спільне проживання з дітьмищодо яких вони позбавлені батьківських прав є неможливими.
Виселенняіз зазначених підстав є можливим, якщо заходи впливу, що застосовувалися дотаких осіб (попередження відповідних органів), виявилися безрезультатними.
9.9.  Приватизаціядержавного житлового фонду
Приватизаціядержавного житлового фонду — це відчуження квартир (будинків), кімнат уквартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належнихдо них господарських споруд і приміщень (сараїв, підвалів тощо) державногожитлового фонду на користь громадян України. Коженгромадянин України мас право приватизувати займане ним житло безкоштовно або зчастковою доплатою тільки один раз.
Нормативно-правовоюбазою приватизації є Закон України «Про приватизацію державного житловогофонду». Передбачений в Законі механізм не застосовуються при передачі увласність житлових приміщень з громадського житлового фонду та фондужитлово-будівельних кооперативів. В ст. 2 цього Закону визначено перелікжитлових приміщень, які не можуть бути приватизовані:
·       квартири-музеї;
·       квартири(будинки), розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств,установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків,ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків,парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників,музеїв заповідників;
·       кімнати вгуртожитках;
·       квартири(будинки), які перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечитибезпечне проживання людей);
·       квартири (кімнати,будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а такожквартири (будинки), розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселення,забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Способамиприватизації є:
·       безоплатна передача у власність житла з розрахунку санітарноїнорми 21 кв.м загальної площі на наймача та кожного члена його сім'ї тадодатково 10 кв.м загальної площі на всю сім'ю. Якщо житло приватизує однаособа, вона теж мас право на приватизацію додаткових 10 кв.м загальної площі;
·       оплатна приватизація здійснюється у випадку, коли загальна площаквартири перевищує норму безоплатної приватизації. Надлишок житлової площі можебути оплачений громадянами житловими чеками або грошима.
Житловічеки — це особливий вид державних цінних паперів, які одержують всі громадяни України.Чеки використовуються при приватизації житла, а також: частки майна державнихпідприємств.
Незалежновід розміру загальної площі безоплатно передаються у власність:
·       однокімнатні квартири;
·       квартири, одержані у разі виселення або відселення всіх сімей збудинків, які належали їм на праві власності, якщо колишні власники не одержализа ці будинки грошової компенсації;
·       квартири, в яких мешкають громадяни, які постраждали внаслідокЧорнобильської катастрофи;
·       квартири, в яких мешкають громадяни, удостоєні звання ГерояРадянського Союзу, Героя Соціалістичної Праці, нагороджені орденом Слави трьохступенів, ветерани Великої Вітчизняної війни, воїни — інтернаціоналісти,інваліди І і II груп, інваліди з дитинства, ветерани праці, ветерани Збройних Силта репресовані особи, реабілітовані згідно із Законом «Про реабілітаціюжертв політичних репресій в Україні»;
·       квартири, в яких мешкають сім'ї загиблих при виконанні державних ігромадських обов'язків та на виробництві;
·       квартири, в яких мешкають багатодітні сім'ї (троє і більшенеповнолітніх дітей).Особа, яка виявила бажання приватизувати займану нею тачленами її сім'ї квартиру, подає заяву до органу приватизації. Такіоргани створюються місцевими державними адміністраціями та органами місцевогосамоврядування, державними підприємствами, установами, організаціями. До заявидодаються документи про склад сім'ї, про пільги, якщо такі є, та інші необхіднідані. Рішення про приватизацію повинно бути винесене у місячний термін з датиподачі заяви. Квартира передається у спільну сумісну або спільну часткову (звизначенням частки на кожного члена сім'ї) власність. Передача квартири увласність оформляється Свідоцтвом про право власності на квартиру, якереєструється в органах приватизації та в органах технічної інвентаризації і непотребує нотаріального посвідчення.

Короткийсловничок юридичних термінів
Держава – цеполітико-територіальна організація соціально-неоднорідного суспільства, яка маєспеціальний апарат управління і примусу, надає своїм рішеннямзагальнообов’язкової сили і є засобом управління справами цього суспільства.
Суверенітет – цеверховенство державної влади над усіма іншими владами, що існують усуспільстві, а також незалежність державної влади як всередині держави, так іза її межами.
Правова держава –це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів та посадовихосіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особавідповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальнувідповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.
Форма державногоправління відображає, як побудовані та утворюються органи державної влади.
Монархія – цеформа державного правління, при якій вища державна влада повністю або частковоналежить одноосібному главі держави і, як правило, передається у спадок.
Республіка — цеформа державного правління, у якій вища державна влада здійснюється виборнимколегіальним органом, що обирається на певний строк.
Форма державногоустрою – відображає адміністративно – територіальний устрій держави,співвідношення центральних і місцевих органів державної влади.
Унітарна держава– це держава, складові якої не мають суверенітету та інших ознак державності;існує єдина система централізованої державної влади, юрисдикція якоїпоширюється на територію країни; існує єдине громадянство, єдина судовасистема, єдина конституція;
Федерація – цесоюзна держава, яка складається з утворень (суб’єктів федерації), які маютьпевні ознаки державності: систему органів, законодавство, право виходу зфедерації тощо;
Конфедерація –союз суверенних держав, який створюється для досягнення конкретної спільноїмети;
Імперія – це примусовоутворена, як правило, через завоювання одного народу іншим, складна держава,частини якої повністю залежать від верховної влади.
 Державний(політичний) режим – система способів та методів здійснення державної влади.
Право – цесукупність встановлених державою загальнообов’язкових норм (правил поведінки),котрі виражають волю народу держави і гарантовані державою, встановлюютьзагальні правила поведінки, закріплюють права та обов’язки учасників суспільнихвідносин.
Норма права – цезагальнообов’язкове правило поведінки, яке встановлюється державою іохороняється методами державного примусу.
Гіпотеза –частина норми права, яка містить умови і обставини, за яких ця норма будездійснюватись.
Диспозиція –частина норми, в якій міститься саме правило поведінки, права чи обов’язкисуб’єктів.
Санкція – частинанорми, яка містить заходи державного примусу, що застосовуються у випадкупорушення диспозиції.
Джерела права –це офіційно-документальні форми відображення і закріплення норм права, яківиходять від держави і яким держава надає загальнообов’язкового юридичногозначення.
Правовий звичай –історично складені звичаї та традиції, яким держава надалазагальнообов’язкового значення і дотримання якого гарантувала державнимпримусом.
Правовийпрецедент – судове чи адміністративне рішення по конкретній юридичній справі,якому держава надала загальнообов’язкового юридичного значення і таке рішення єзразком для вирішення аналогічних справ (англо-саксонська правова система).
Нормативно-правовийдоговір – добровільно узгоджені декількома суб’єктами загальні правилаповедінки, які забезпечуються державою (міжнародно-правові угоди, колективнідоговори).
Нормативно-правовийакт – офіційний документ компетентних органів держави, який складається зюридичних норм, виходить від строго певних правотворчих органів, маєвстановлену форму, реквізити, порядок вступу в силу і сферу дії.
Закон – ценормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади(Верховної Ради) або безпосередньо самого народу (референдум), що встановлюєосновні, первинні юридичні норми, має вищу юридичну силу і приймається здотриманням особливої законодавчої процедури.
Підзаконний акт –нормативно-правовий акт органів державної влади і управління, який приймаєтьсяна основі закону, для його виконання, повинен відповідати вимогам закону і неможе йому суперечити.
Система права –це структура права, створена зв’язком норм, інститутів, галузей, розділів, щозабезпечує цілісність і регулятивні властивості права.
Галузь права – цесукупність правових норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин.
Інститут права –це частина галузі права, що складається з норм, які регулюють певний видоднорідних суспільних.
Предмет правовогорегулювання – це суспільні відносини, що регулюються правом.
Метод правовогорегулювання – це сукупність прийомів і способів регулювання людськоїдіяльності.
Імперативний(владний) метод – передбачає правове положення суб’єктів, побудоване насубординації, підпорядкованості; точні приписи підвладному суб’єкту та штрафнікаральні санкції (адміністративне право, кримінальне, фінансове,виправно-трудове).
Диспозитивнийметод – передбачає рівноправність сторін – суб’єктів правовідносин, юридичнимфактом, як правило, виступає договір, в якому суб’єкти самі встановлюють взаємніправа і обов’язки, за порушення яких наступають майнові поновлювальні санкції (цивільне,сімейне, трудове право).

ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ЕКЗАМЕНУ
1.   Загальна характеристикадержави. Державний суверенітет.
2.   Поняття і риси правовоїдержави.
3.   Форми держави.
4.   Загальна характеристикаправа. Поняття норм права.
5.   Джерела права.Нормативно-правовий акт і його види.
6.   Система права. Предмет іметод правового регулювання.
7.   Конституція України — основний закон держави.
8.   Державне право України.Апарат держави як система державних органів.
9.   Верховна Рада України — органзаконодавчої влади в Україні.
10.Правовий статус народногодепутата України.
11.Правове положення ПрезидентаУкраїни та Кабінету Міністрів України.
12.Органи місцевогосамоврядування в Україні.
13.Поняття адміністративногоправа. Адміністративно-правові норми. Адміністративні правовідносини.
14.Державне управління. Суб’єктиадміністративного права.
15.Адміністративнеправопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
16.Суть і види адміністративнихстягнень.
17.Порядок притягнення особи доадміністративної відповідальності.
18.Органи, посадові особи,уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення.
19.Цивільне право як галузьправа. Предмет і метод правового регулювання.
20.Зміст цивільно-правовихвідносин. Правосуб’єктність сторін.
21.Поняття і види угод(правочинів).
22.Форми угод (правочинів).
23.Поняття та строки позовноїдавності.
24.Право власності.
25.Захист права власності. Поняттявіндикаційного та негаторного позовів.
26.Поняття зобов'язальногоправа. Суб'єкти зобов'язань. Способи забезпечення виконання зобов’язань.
27.Цивільно-правовий договір.
28.Система та видицивільно-правових договорів.
29.Недоговірні зобов'язання, що виникаютьвнаслідок заподіяння шкоди.
30.Поняття та підстависпадкоємства. Час і місце відкриття спадщини.
31.Поняття та порядокспадкування за законом.
32.Поняття та порядокспадкування за заповітом.
33.Поняття трудового права.Трудові правовідносини. Суб’єкти трудових правовідносин.
34.Поняття, види та порядокукладання трудового договору.
35.Контракт як особлива форматрудового договору.
36.Випробування при прийнятті нароботу.
37.Підстави припинення трудовогодоговору.
38.Порядок розірвання трудовогодоговору з ініціативи працівника.
39.Підстави та порядокрозірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ниморгану.
40.Поняття, види та тривалістьробочого часу.
41.Порядок встановлення таобмеження щодо нічних та надурочних робіт.
42.Правове регулювання часувідпочинку: перерви, вихідні, святкові, неробочі дні.
43.Поняття, види та тривалістьвідпусток.
44.Правове регулювання оплатипраці.
45.Матеріальна відповідальністьпрацівників.
46.Трудова дисципліна, порядокзастосування заохочень і стягнень.
47.Особливості правовогорегулювання праці жінок.
48.Особливості правовогорегулювання праці молоді.
49.Розгляд трудових спорівкомісією по трудових спорах.
50.Розгляд трудових спорівсудами.
51.Забезпечення зайнятості вивільнюванихпрацівників. Переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельностіабо штату працюючих.
52.Поняття кримінального права.Предмет і метод правового регулювання. Дія кримінального закону в часі іпросторі.
53.Поняття, ознаки і елементи злочину.
54.Форми вини в кримінальномуправі. Види умислу і необережності.
55.Обставини, що виключаютьзлочинну діяльність. Необхідна оборона, крайня необхідність.
56.Поняття і види стадійвчинення навмисного злочину.
57.Поняття і форми співучасті.Види співучасників.
58.Обставини, що пом'якшують таобтяжують відповідальність за вчинення злочину.
59.Поняття і мета покарань.Система і види покарань за кримінальним законодавством.
60.Сімейне право. Загальні положення про шлюб і сім’ю.
61.Порядок укладання шлюбу.
62.Порядок розірвання шлюбу.
63.Права і обов’язки подружжя дітей та інших членів сім'ї.
64.Позбавлення батьківських прав.
65.Шлюбний договір.
66.Аліментні обов'язки батьків і дітей.
67.Усиновлення (удочеріння).
68.Опіка і піклування.
69.Загальна характеристика земельного права. Земельний кодекс України.
70.Види земель та їх правовий режим.
71.Набуття права на землю громадянами та юридичними особами.
72.Форми власності на землю. Право користування землею.
73.Оренда землі.
74.Охорона земель.
75.Вирішення земельних спорів.
76.Житлове право України:загальна характеристика. Житловий кодекс України.
77.Право громадян на житло іформи його реалізації.
78.Приватизація державногожитлового фонду.

Списоквикористаних джерел
1.        Основидержави і права України /За ред. М.Костицького, М.Настюка. – Львів, 2004.
2.        КонституціяУкраїни.
3.        Деклараціяпро державний суверенітет 16.07.90р.
4.        Акт проголошеннянезалежності України 24.08.91р.
5.        Основиконституційного права України. — К., 1997.
6.        Правознавство.Навчальний посібник. -К., 1999.
7.        Правознавство/За ред. М.Настюка. — Львів, 1995.
8.        Основидержави і права України / За ред. І.Усенко. — К., 1993.
9.        Основидержави і права О.Михайленко. — Київ, 1995.
10.     Правознавство.Навчальний посібник /За ред. П. Пилипенка. — Львів, 2003.
11.     ЗаконУкраїни „Про місцеве самоврядування” від 27.05.1997 р.
12.     ЗаконУкраїни „Про вибори Президента України” від 05.03.1999 р.
13.     ЗаконУкраїни „Про статус народного депутата” від 22.03.2001.
14.     Основи правознавства.Для студента та абітурієнта / За ред.
Бармак М., Бармак О. — Тернопіль,1999.
15.     БіленчукП.Д., Кравченко В.В., Підмогильний М.В. Місцеве самоврядування. Муніципальнеправо. — К., 2000.
16.     Державнаслужба в Україні. — К., 2002.
17.     Кельман М.С.,Мурашин О.Г. Загальна теорія права. — К., 2000.
18.     Конституційнеправо України /За ред. Погорілка В.Ф. — К., 1999.
19.     Конституційнеправо України /За ред. В.Я.Тація, В.Ф.Погорілка, Ю.М.Тодики. — К., 1999.
20.     ЗаконУкраїни „Про місцеве самоврядування” від 27.05.1997 р.
21.     ЗаконУкраїни „Про вибори Президента України” від 05.03.1999 р.
22.     КолпаковВ.К. Адміністративне право України. — К., 1999.
23.     Коваль Л.Адміністративне право. — К., 1994.
24.     Кодекспро адміністративні правопорушення.
25.     Адміністративнеправо / За ред. Битяк Ю.П. — Х., 2000.
26.     БандуркаО.М., Тищенко М.М., Адміністративний процес. Підручник. — К., 2001.
27.     ВасильєвА.С. Административное право Украины. — Х., 2001.
28.     ГолосніченкоІ.П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття). -К., 1998.
29.     ЗабарнийГ.Г. Калюжний Р.А. Терещук О.В., Шкарупа В.К. Адміністративне право України. — К., 2001.
30.     ГончарукС.Т. Суб’єкти адміністративного права України. Навчальний посібник. — К., 1998.
31.     ЦивільнийКодекс України (набрав чинності з 01.01.2004 року).
32.     Цивільнийпроцесуальний кодекс України.
33.     ЗаконУкраїни «Про власність» від 07.02.1991р. зі змінами і доповненнями.
34.     ЕмельяновВ.П. Гражданское право Украины. Практическое пособие. — Изд. 4-е. — Х., 2000.
35.     ШевченкоЯ.М. Цивільне право України. Академічний курс. — К., 2004.
36.     Гражданскоеправо / Отв. ред. Е.А. Суханов. – М., 1998. – Т.1.
37.     ЗаїкаЮ.О., Співак В.М. Право власності і спадкове право: Навч. посіб. — К., 2000.
38.     Зобов’язальнеправо. Теорія і практика. Навчальний посібник /
За ред. О.В. Дзери. — К., 1998.
39.     БойкоМ.Д., Співак В.М., Хазін М.А. Цивільно-правові документи. — К., 1996.
40.     ФурсаС.Я., Фурса Є.І. — Спадкове право. – К., 2002.
41.     ПобедоносцевК.П. Курс гражданского права: В трех томах. – М.: Зерцало, 2003.
42.     БойкоМ.Д. Трудове право України: Навчальний посібник. — Курс лекцій. – К., 2002;
43.     ПилипенкоП.Д. Трудове право України: Академічний курс. Підручник. – К., 2004;
44.     ПилипенкоП.Д. Основи трудового право України: Навчальний посібник. – Львів, 2005;
45.     СтичинськийА.І. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю. – К.,2003;
46.     ПрокопенкоВ.І. Трудове право України. Підручник. – Х., 2000.
47.     КороткінВ.Г. Трудове право: прийняття на роботу і звільнення. Навчально-методичнарозробка. — К., 2000.
48.     БущенкоП.А., Пєтухова І.А. Трудове право України. Вид. 2-ге, випр. та доп. — Х., 2002.
49.     КарпенкоД.О. Трудове право України. — К., 1999.
50.     Практикумз трудового права України: Навч. посіб. — Х., 1999.
51.     Розвитокцивільного і трудового законодавства в Україні. — Х., 1999.
52.     ДмитренкоЮ.П. Трудове право України. Курс лекцій. — К., 2001.
53.     Кодексзаконів про працю України.
54.     Кодексзаконів про працю України з постатейними матеріалами. -К.: ЮРінком Інтер, 1998р.
55.     ЗаконУкраїни „Про колективні договори і угоди” від 01.07.1993 р.;
56.     ЗаконУкраїни „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15.09.1999р.
57.     ЗаконУкраїни „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) ” від03.03.1998р.
58.     ЗаконУкраїни „Про зайнятість населення” від 01.03.1991 р.
59.     ЗаконУкраїни „Про відпустки” від 15.11.1996 р.
60.     ЗаконУкраїни „Про оплату праці” від 24.03.1995 р.
61.     ЗаконУкраїни „Про охорону праці” від 24.03.1995 р.
62.     Закон України„Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21.03.1991 р.
63.     Пророботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ іорганізацій. Затв. Постановою Кабінету Міністрів від 3.04.1993 р. № 170.
64.     Типоваформа контракту з працівником: Затв. Наказом Міністерства праці України від15.04.1994 р. № 23.
65.     Інструкціяпро порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах,організаціях, затв. Наказом Мінпраці України, Мінюсту України, Міністерствасоціального захисту населення України від 29.07.1993 р.
66.     Типовеположення про службу охорони праці, затв. Наказом Державного комітету Українипо нагляду за охороною праці від 03.08.1993 р.
67.     Положенняпро порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійнихзахворювань і аварій на виробництві, затв. Постановою Кабінету Міністрів Українивід 21.08.2001 р., № 1094.
68.     Перелікважких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на якихзабороняється застосування праці жінок, затв. Наказом Міністерства охорониздоров’я України від 29.12.1993 р., № 256.
69.     Граничнінорми підіймання і переміщення важких речей жінками, затв. Наказом Міністерстваохорони здоров’я України від 10.12.1993 р.,№ 241.
70.     Перелікважких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на якихзабороняється застосування праці неповнолітніх, затв. Наказом Міністерстваохорони здоров’я України від 31.03.1994 р., № 46.
71.     Граничнінорми підіймання і переміщення важких речей неповнолітніми, затв. НаказомМіністерства охорони здоров’я України від 22.03.1996 р., № 59.
72.     Н.В.Чернишов,М.В.Володько, М.А.Хазін. Кримінальне право України. -К., 1995.
73.     Кримінальнийкодекс України.
74.     Кримінально-процесуальнийкодекс України.
75.     ЗаконУкраїни „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992 р. зі змінами тадоповненнями.
76.     БричЛ.П., Навроцький В.О. Кримінальне право України: загальна частина: Підручник. — К., 2000.
77.     Кримінальнеправо України. Особлива частина: Підручник / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса,В.Я. Тація. — Х., 2001.
78.     МатишевськийП.С. Кримінальне право України. — К., 2001.
79.     Сімейнийкодекс України.
80.     РабіновичП.М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретаціївихідних конституційних положень). — Х., 1997.
81.     Житловийкодекс України зі змінами та доповненнями.
82.     Закон„Про приватизацію державного житлового фонду”
від 19.06.1992 р. зі змінами тадоповненнями.
83.     Земельнийкодекс України.
84.     ЗаконУкраїни „Про плату за землю” від 19.09.1996 р. зі змінами та доповненнями.
85.     ЗаконУкраїни „Про оренду землі” від 06.10.1998 р. зі змінами та доповненнями.
86.     КоваленкоГ.І., Галянтич М.К. Житлове право України. — К., 2002.
87.     ЗаконодавствоУкраїни про землю: Збірник нормативних актів. — К., 2001.