Курсоваробота
зісторії права
натему:
«ПравоУкраїни другої половини XVII — XVIII ст.»
Зміст
1. Українсько-польські таукраїнсько-російські угоди
2. Козацьке право
3. Литовсько-польські джерела права
4. Кодифікація права України XVIII ст.
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Історіядержави і права України насичена яскравими прикладами закріплення традицій,неписаних законів, насамперед, козацького звичаєвого права. На козацькезвичаєве право вплинули давньоруське право, правовий звичай на українськихземлях литовсько-польської доби, які трансформувалися в неповторну особливуправову систему з врахуванням соціальних умов низового життя,старослов’янського громадського ладу з його політичними свободами, вирішеннямсуспільних питань активною частиною населення на козацьких зборах тощо.
Запорозькінеписані закони мали надзвичайно велику вагу, були аксіомами, корінилися узвичаях, а, отже, народній свідомості, йшли від самого життя, досвіду,оформляючи по суті вже існуючі суспільні відносини.
На той час панівнимстаном в Україні крім шляхти, козацької старшини, були також верхиправославного духовенства. Православна церква мала низку суттєвих привілеїв іправ, які не раз підтверджувалися в гетьманських універсалах.
В рокинаціонально-визвольної війни в містах зросла кількість козаків. Вони,користуючись привілеями, займалися ремеслом, торгівлею. Гетьманськимиуніверсалами запроваджувалося в містах магдебурзьке право. Такі міста одержуютьназву ратушних. Самоврядування в таких містах часто-густо було фікцією.
Привілейоване становищев містах мали купці. Вони нерідко висувалися на вищі посади в органах міськогосамоврядування. Таким чином, соціальне становище українського населення в другійполовині XVII — XVIII ст. зазнало зміну бік розширення прав для залежних верств, що цілком відповідало демократичнимзасадам української державності.
/>/>/>1. Українсько-польські та українсько-російські угоди
Антифеодальний характернародно-визвольної війни проявився після Зборівського договору 1649 р., умовиякого не сприйняли селяни і рядове козацтво, яке не потрапило до реєстру. Всівони за умовами договору мусили переходити у підданство до польських панів.
7серпня1649 р. у Зборові відбулися українсько-польські переговори, де козацькастаршина висунула 18 вимог. 8 серпня 1649 р. була обнародувана “Декларація йогокоролівської милості війську Запорозькому”, яка отримала назву Зборівськаугода.
Цим нормативним актомвстановлювалося, що:
1) кордони українсько-козацькоїтериторії по лініїДністер-Ямпіль-Брацлав-Вінниця-Погребище-Паволоч-Коростишів-Горностайпіль-Димер-Дніпро-Остер-Чернігів-Ніжин-Ромни;
2) реєстр військазапорозького 40 тис. чоловік із підтвердженням усіх попередніх вольностей;
3) на козацькійтериторії не було присутності коронного війська;
4) всі посади в Україніповинні були обіймати особи православної віри;
5) київський митрополитотримав місце в сенаті;
6) єзуїти не мали правапроживати в українських містах;
7) питання проБерестейську унію виносилося для обговорення на засідання польського сейму.
У спеціальному привілеїкороль підтвердив усі попередні права та вольності козацтва. Таким чином,укладанням Зборівської угоди відбулося правове визнання української державностіна території трьох воєводств — Київського, Чернігівського і Брацлавського.Будівничими цієї держави стали українська шляхта і козацька старшина.
Ознаками Українськоїкозацько-гетьманської держави були: наявність власної території, незалежнапублічна влада, наявність фінансово-податкової системи, права і судочинства.
Зазначимо особливостіукраїнської державності: виборність органів публічної влади, значна рольколективних органів (військових рад). Саме в цих особливостях були закладеніоснови республіканської форми правління.
Зборівський договір був переломним і вдипломатичній історії Української держави. Саме після нього дипломатичнаактивність Богдана Хмельницького різко зросла і Україну визнають та укладають знею договори цілий ряд держав. Серед європейських країн в період з другоїполовини 1649 – початку 1651 років крім Англії це зробила і Венеція. МісіяА.Віміни як спроба укласти українсько-венеціанський союз проти Туреччинизаздалегідь була приречена на невдачу, але сам факт посольства теж багато щозначить.
На початок 1651 року Богдан Хмельницький зуміввстановити союзницькі відносини з усіма своїми сусідами і, забезпечивши собіфланги і тил, надійно підготуватися до нової війни з Польщею. Цю бурхливудипломатичну діяльність заклав собою Зборівський договір, який зробив Українусуб’єктом міжнародного права.
Хоча Зборівський договір був чинним лишепівтора року, він продовжував відігравати значну роль в міжнародних відносинахкозацької держави. 18 вересня 1651 року був укладений Білоцерківський мирнийдоговір, за яким автономія України значно обмежувалась (територія — лишеКиївське воєводство, реєстр — 20 тисяч і т. п.). Сейм його не схвалив, незбирався дотримуватись і Богдан Хмельницький. І після розгрому арміїКалиновського під Батогом козацькі посли, що прибули на Варшавський сейм 17серпня 1652 року, домагалися відновлення своїх прав за Зборівським договором.Це підкреслював український гетьман на переговорах і з польськими комісарами, із молдавським господарем Василем Лупулом. Українські війська зайняли територію,визначену Зборівським договором.
Проте Ян ІІ Казимир не думав припиняти війну.Воєнні дії призвели до боїв під Жванцем в жовтні-грудні 1653 року. Тут король втаборі знову був оточений українсько-татарським військом. Ситуація повторилася,зазначають сучасники, такою ж як і під Зборовом. І як під Зборовом, хан зрадивБогдана Хмельницького. Бойові дії були припинені на основі підтвердженнякоролем Зборівського договору. Гетьман погодився на це, оскільки вже знав прорішення Земського собору, що відбувся 1 жовтня 1653 року, і спішив укластидоговір з Московською державою.
Після Переяславської ради 1654 року іпідписання Березневих статей Зборівський договір остаточно втратив своююридичну силу.
Річ Посполита, продовжуючи проводитиантиукраїнську політику, намагалася укласти військовий союз з молдавськимгосподарем В. Лупулом. Тому восени 1650 р. Б. Хмельницький здійснив похід уМолдавію, внаслідок якого встановився військово-політичний союз двох держав. Затрадиціями того часу він мав скріпитися шлюбом сина Хмельницького Тимоша тадонькою Лупула Розандою. Б. Хмельницький також сподівався забезпечити цимвизнання серед європейських правителів своєї спадкової влади.
Зміцнення Української держави розглядалося уВаршаві як загроза інтересам Речі Посполитої. Весь 1650 р. Польща готувалася довійни з Б. Хмельницьким. На початку лютого 1651 р. польське військо вторглосяна Правобережну Україну та розпочало облогу Вінниці, але протягомлютого-березня зазнало низку поразок від полковника І. Богуна і відступило доКам'янця.
Ситуація ускладнювалася ще й тим, що у липні1651 р. в Україну вторгайся литовські війська Я. Радзивілла, які, захопившиКиїв, пограбували його та вирушили на з'єднання з польською армією.
Звільнившись з полону, Б. Хмельницький зібравнову армію, яка зупинила польсько-литовські війська під Білою Церквою. За такихумов гетьман був змушений підписати у вересні 1651 р. невигідний для УкраїниБілоцерківський мирний договір.
Договір обмежував територію козацькогоуправління тільки Київським воєводством (у Брацлавське і Чернігівськеповерталася польська адміністрація, магнатам і шляхті поверталися їх маєтки),козацький реєстр скорочувався з 40 до 20 тис. осіб («випищики» повинні булиповернутися до своїх колишніх панів як кріпаки), гетьман зобов'язувався розірватисоюз з Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземнимидержавами.
Білоцерківська угода була значно важчою, ніжЗборівська, вона зводила нанівець автономію України. Негативним наслідкомБерестецької трагедії та Білоцерківського договору було переселення козаків,міщан, селян у Московську державу, на Слобідську Україну. Це була вже другамасова хвиля переселення (перша відбулася після поразок повстань 20—30-х pp.),яка значно послаблювала селянсько-козацьке військо Б. Хмельницького.
Невдоволення народних мас і запорозькихкозаків Білоцерківським миром призвело до відновлення воєнних дій.
У середині XVII ст. Європа увійшла у новуепоху суспільного й політичного розвитку, що характеризувалася створеннямнаціональних держав та утвердженням буржуазних відносин. Україна не булавинятком з загальноєвропейських процесів. В ній активно розгорталася визвольнаборотьба, спрямована на розв’язання найголовніших завдань — створеннянезалежної Української держави й запровадження нових соціально-економічнихвідносин на основі дрібної (фактично фермерського типу) козацької власності наземлю.
Становлення Української держави відбувалося внадзвичайно складних внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах. Тому непростим іводночас кардинальним моментом у політиці Гетьмана України БогданаХмельницького стала Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року. Ця подіяпринципово вплинула на всю дальшу історію Українського народу і Європи вцілому.
Безпосередніми наслідками Переяславської угодидля України стало утвердження Української Козацької держави як правовоїавтономії і суб’єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розривстосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумовипоглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади вУкраїні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися допершої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процесиколонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація.Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації,трансформації Української православної церкви, втрати її автономності.
Переяслівські події істотно вплинули нарозвиток геополітичних процесів, розстановку сил на карті Європи. Істотнозміцнилися позиції Московської держави. Виникли передумови її перетворення наодну зі світових імперій, посилення російської експансії на Захід та Південь.Почався занепад Речі Посполитої. Водночас відбулося істотне послабленняполітичної сили і ваги Оттоманської Порти та її васала — Кримського ханства,посилення впливу Священної Римської імперії. Започатковано політичнийпереустрій Балкан.
При оцінці Переяславської угоди слідвраховувати і таке. На тлі активної дипломатичної діяльності тогочасногоукраїнського проводу домовленість з Москвою 1654 року була важливим, але неєдиним тактичним дипломатичним заходом в низці не менш масштабних договорів зіншими державами. Ось деякі з них:
- в лютому 1648 року Б. Хмельницький уклавдоговір з кримським ханом про спільні воєнні дії;
- в лютому 1649 року було укладено аналогічнийдоговір з турецьким султаном;
- 8 серпня 1649 року було підписано мирну угоду міжБ. Хмельницьким і королем Яном II Казимиром — Зборівський договір;
- в листопаді 1650 pоку — договір про нейтралітет міжБ. Хмельницьким і семиградським князем;
- 18 вересня 1651 p. — Білоцерківський договір міжБ. Хмельницьким і Польщею;
- у серпні 1652 року укладено молдавсько-українськийвоєнний союз;
- 8 жовтня 1654 року — такий самий союз з княземСемигорода Юрієм II Ракоці;
- у жовтні 1657 року — І. Виговський уклав воєннийальянс зі Швецією;
- 6 вересня наступного року ним же підписано Гадяцькуугоду з Річчю Посполитою, за якою, зокрема, передбачалася широка автономія такзваного Князівства Руського у складі Польщі.
Однак всім цим угодам не судилося стативизначальними міжнародно-правовими чинниками для подальшої долі України. ЛишеМосковській державі вдалося скористатися альянсом 1654 року як правовоюпідставою для посилення свого політичного впливу на Військо Запорізьке, азгодом — для нарощування своєї військової, адміністративної тафінансово-економічної влади в Україні./>/>/>2. Козацьке право
Будь-яка людськаспільнота, як і суспільство в цілому, потребує внутрішньої організації,відповідних правил людських взаємин, які регулюються за допомогою певноїсистеми соціальних норм або ж права. Для середньовічного українськогосуспільства характерною була наявність поряд із кодифікованим звичаєвого права,яке ґрунтувалося на усних усталених звичаях та нормах. Навіть у кодексі XVIIIст. «Права, за якими судиться малоросійський народ» звичай визнавався джереломправа. Звичаєве право стало також запорукою існування далеких від державнихінституцій козацьких громад. Військовий характер рицарського ремесла зумовлювавстворення специфічних норм взаємовідносин у середовищі січового товариства. Якзауважив дослідник українського права А. Ткач, «особливого значення норми звичаєвогоправа набули в Січі, яка були центром виникнення великої кількості звичаїв, щоперетворилися згодом в норми права. Так, в Січі зародилися нормивійськово-адміністративної організації козацтва, правил ведення війн, деякіправила діяльності судових установ, види покарань злочинців та ряд інших нормматеріального права, яких не існувало в писаних джерелах»[1]. Отже, формування козацької верствисупроводжувалося й виробленням станового права.
Генеза козацького праваприпадає на ті давні часи, коли перебування у небезпечних умовах степу, попривідмінності походження та характеру, змушувало козаків об'єднуватися узгуртоване товариство з притаманними йому певними звичаями і традиціями. Дії,що потребували спільних зусиль, породжували аналогічні явища: зібрання громади,обрання ватажка, поділ здобичі тощо. Через їх повторюваність формувався звичайдіяти відповідним чином за схожих обставин. Найзручніші правила поведінкивизнавалися серед козаків загальноприйнятними за принципом звичаєвого права. Надумку О.Лазаревського, козацьке право і судочинство вироблялося самим життям,природними потребами людей без будь-яких штучних регламентацій
[2].
Звичаєві норми, як рисикозацького правопочуття, слугували ускладненню наявних суперечок або жвирішенню питань, викликаних тими чи іншими вчинками. Причому вирішувати їхпотрібно було як із принципового боку, так і стосовно конкретного випадку.Головним критерієм схвалення нових звичаїв і традицій визнавалася їх практичназначущість для забезпечення кінцевого результату козацьких змагань. З розвиткомзапорозької вольниці ці традиції трансформувалися у конкретні поняття, що йстали основою козацького права. Важливим фактором його генези було існування ЗапорозькоїСічі. Порядок і форма кошового управління, зокрема, правосуддя, визначалисявійськовими традиціями, які передавалися з покоління в покоління. Січ давалакозакам свободу, розкривала широкий простір для здійснення подвигів і здобуттяслави. З іншого боку, вступ до січового товариства передбачав взяття козаком насебе певного кола обов'язків.
Складно простежити етапистановлення козацького права, оскільки за формою воно було дуже консервативним.Цілком очевидним є лише той факт, що воно формувалося на основі звичаєвогоправа, пристосованого до умов життя січової громади. Норми військового права(адже запорожці були насамперед воїнами) мали форму звичаїв: проведеннякозацької ради, прийняття до товариства нових осіб, організація експедиційтощо. Вочевидь, це дало підставу Д. Яворницькому стверджувати, що «писанихзаконів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаківмала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони,систематизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життязапорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволялиїм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя» Ч [3]]. Разом із тим, це положення може бути яскравоюхарактеристикою лише раннього етапу розвитку січової громади, коли запорожціосновну увагу приділяли військовій справі.
Звісно, писаних нормвійськового права не існувало, як не мислилися вони втіленими у закінченіположення і логічні поняття. Тому й немає відшліфованих думок, притаманних дляофіційного законодавства. Козацьке право розкривалося на прикладах його застосуванняв процесі самої правотворчості, зокрема, в окремих рішеннях зібрань.
Пізнання правових нормвідбувалося найчастіше при покаранні за скоєні злочини. Найтяжчими серед нихбули зрада, порушення військової дисципліни і посягання на січове майно, щокаралися розстрілом, повішенням на гаку, втопленням тощо. Найстрашнішимпокаранням вважалося закопування злочинця живцем у землю за вбивство своготовариша: вбивцю клали живим до ями разом із убитим і обох засипали землею.Таким чином громада захищалася від злочинців, які посягали на основи січовоїорганізації і своїми діями підривали традиції, що забезпечували самостійнеіснування Січі або ж могли внести хаос у відносини в коші. За цих умовпокарання мали якнайточніше відповідати ухваленим січовою громадою правничимнормам. Ухиляння від них розглядалося як порушення і відповідно каралося.Застосування суворого покарання змушувало козаків утримуватися від недотриманняправопорядку.
Незважаючи на самобутністьЗапорозької Січі, її віддаленість від державних інституцій, на генезукозацького права, безперечно, впливало литовське законодавство. Адже більшістьприбулих на Запорожжя раніше проживали на землях, де домінувало литовськеправо, що не могло не позначитися на правових уявленнях січової громади.Зокрема, положення 1, 10 і 12 артикулів 13-го розділу Першого Литовськогостатуту 1529 р. про покарання на смерть за кримінальний злочин застосовувалисяі в практиці запорозького суду. Це не випадково, адже в основу законодавстваВеликого князівства Литовського було покладено й норми українського звичаєвогоправа.
Сувора військовадисципліна січової громади впливала на формування свідомості та поведінкукозаків. Тривалий час вони намагалися ігнорувати державні інстанції, спираючисьлише на традиції звичаєвого права. Поступово в Запорозькій Січівикристалізувався тип людини, яка насамперед цінувала свободу і незалежність напротивагу кріпацьким порядкам, що утверджувалися на волостях. Зростаннязапорозької громади, її успіхи у боротьбі проти татарської агресії зумовили визнанняукраїнського козацтва самостійним фактором міжнародних відносин. Усе цевпливало на становлення українського козацтва як окремого соціального станутогочасного суспільства, зростання його самосвідомості та правових уявлень.
Еволюція січової громади сприялакристалізації козацького права. Однак якісно новий його рівень пов'язаний ізвступом запорожців на державну службу. Відтоді почалося формування своєрідногосинтезу норм військового права козацтва із офіційним, яке не встигало на тойчас охопити цю сферу суспільного життя.
У мирний часгетьман видавав універсали та інші документи, спрямовані на збереження спокою,приватної власності, захист православ’я, братств, церков та шкіл. ОрдинаціяВійська Запорозького 1638 р. відмінила гетьманську владу. Як державний інститутгетьманство формується у добу Б. Хмельницького.
Особливо турбувало владупрагнення козацтва запровадити запорозькі порядки на волостях, що означало,насамперед, встановлення власної адміністрації та судочинства. Ця тривогапередавалася і вищим урядовим інстанціям Речі Посполитої. У рішенні сейму 1613р. було зазначено: «Оскільки ці люди (козаки.-Авт.) не визнають нашої влади ісамовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів, обравши собі своїх старшин ісуддів, і не хочуть підпорядковуватися ніяким судам, окрім своїх отаманських,яких вони самі собі встановили, обравши власних суддів і старшин, що й схиляєїх до злочинів, ми ліквідуємо їх юрисдикцію як ту, що суперечить загальномуправу, і зобов'язуємо підкорятися властям по місцю проживання» [4]. Під «загальним» правом тут малися на увазі нормиДругого Литовського статуту, які згідно з Люблінською унією поширювалися вмежах Київського, Брацлавського і Волинського воєводств. Однак суворий вердиктне вплинув на прагнення козаків бути господарями на власній землі, мати своєуправління і судочинство. Тому і через три роки, під час обговорення паваршавському сеймі становища в Україні, зазначалося, що козаки «мають своїхгетьманів і власну форму справедливості, самі собі права складають, урядовців івождів становлять» [5]. У наведених фактах ідеться, зокрема, про реакціюуряду на спроби запровадження на волостях козацького судочинства, під час якогореалізовувалися норми права, вироблені в запорозькій громаді. Безперечно, що в«чистому вигляді» вони не могли бути використаними через брак відповідних умов.
Конкретних відомостей пропрактику застосування козацького права на волостях у джерелах збереглосянебагато. Важливим його елементом, як і звичаєвого, була наявність інститутусвідків, які обиралися із заслужених козаків.
На думку І. Каманіна, докомпетенції отаманів козацьких громад належали обов'язки, які при королівськихзамках виконували старости. На підтвердження цієї тези вчений навів грамотукороля Яна-Казимира від 18 серпня 1649 р., де, зокрема, зазначалося, що усправах козацьких суд мають чинити отамани замість городових урядів[6]. Не заперечуючи думки історика, скажемо лише, щовизнання широких повноважень отамани могли досягти тільки з початкомНаціонально-визвольної війни. У попередній період не лише місцеві урядовці, а йокремі власники населених пунктів нерідко втручалися в козацькі справи, чинячиутиски адміністрації реєстрового війська. Тому про аналогію компетенцій старості отаманів можна говорити лише із застереженням. Цілком безперечно лише, що наотаманські посади обирали заслужених і авторитетних осіб. Зокрема, ФедірКузьминський у 1632 р. виступав уже як посланець Війська Запорозького доВаршави на елекцію нового короля, а Василь Томиленко в 1636 р. фігурував якстарший реєстру.
Інколи отаманської владивиявлялося недостатньо для вирішення складного питання. Яскравий приклад — універсал гетьмана Дмитра Барабаша від 7 березня 1617 р. переяславськійстаршині, в якому йшлося про скарг, козака Гаврила Колушкевича до «рады нашоїзуполної», тобто до вищого уряду Війська Запорозького, про захоплення йогоземлі козацькою родиною Саченків. «Рада зуполная» розглянула поданняКолушкевича і винесла рішення про повернення позивачеві батьківськоговолодіння. Постанова дає підставу стверджувати про здійснення радою судових функцій,можливо, навіть під головуванням гетьмана, як це мало місце на початковомуетапі існування Запорозької Січі, коли суддею нерідко виступав кошовий отаман.
Втручання старшого ВійськаЗапорозького часто потребувалося і при розв'язанні конфлікту козаків зпредставниками інших соціальних верств. Встановлення козацьких порядків узахоплених повстанцями районах стало звичним явищем, відповідно там само підчас судочинства реалізувалося і козацьке право. />/>/>3. Литовсько-польські джерела права
Найбільшимздобутком у процесі систематизації права у Великому князівстві Литовськомустало укладання в XVI ст. трьох Литовських статутів. Кодифікаціялитовсько-руського права відбулася за принципами пріоритету писаних законів(хоч у самих Литовських статутах містяться посилання на давні звичаї), єдностіправа (хоч Литовський статут не суперечив дії інших нормативно-правових актів),суверенності держави (хоч у 1569 р. цей суверенітет було втрачено) та рівностіусіх перед законом (хоч реально Литовські статути визнали неоднаковуправоздатність різних суспільних груп) [7]..
Ініціативаприйняття Першого Литовського статуту належала шляхті, представники якої насеймі 1514 р. подали Великому князеві Литовському прохання «дарувати» писанізакони, в яких знайшли б відображення їх права і привілеї[8].
Роботиз підготовки Першого Литовського статуту проводилися упродовж першої чверті XVIст. Основним джерелом цього статуту були адміністративна та судова практикаорганів державної влади, звичаєве право, норми писаного права (Руська правда,Судебник Казимира 1468 р., привілеї та грамоти Великого князя Литовського),пристосоване до місцевих потреб польське право, а також норми канонічного права(Номокамон, Еклога тощо).
В.Пічетаі Й.Юхо зазначають, що під час роботи над проектом Першого Литовського статутукодифікатори вперше вирішили низку винятково складних теоретичних і практичнихзавдань, що зводилися до розмежування норм права за окремими галузями,розміщення їх за системним методом, введення юридичних новацій, що раніше булиневідомі литовсько-руському праву [9].
Щеу середні ХІХ ст. відомий польський вчений В. Мазейовецький писав: «Литовськийстатут є значною пам’яткою законодавства своєї епохи і таким, якого не маласучасна йому Європа». Причиною такого визнання в науковому середовищі ПершогоЛитовського статуту був його зміст, що відображав правову культуру, історичніумови та специфіку суспільних відносин у Великому князівстві Литовському. На певномуетапі розвитку цих відносин магнати та шляхта спромоглися втілити узаконодавстві свої права та привілеї. Епоха та умови, за яких відбуваласякодифікація права у Великому князівстві Литовському, надавали їм, порівняно зіншими середньовічними європейськими державами, певних особливостей. Правовасистема Великого князівства Литовського формувалася під впливом західноїтрадиції права, проте визначальною в укладанні Литовських статутів була східнатрадиція, яка, передусім, виражалася у багатій правовій спадщині КиївськоїРусі.
ПершийЛитовський статут містив норми цивільного, земельного, державного,кримінального та інших галузей права. Він закріплював права шляхти, які вонаодержала шляхом надання привілеїв, зрівнював
шляхтув єдиний стан. Водночас цей кодифікований акт забезпечував деякі права селян, утому числі право власності на землю. Перший Литовський статут зазначав, щоправо є для всіх єдиним, що було дуже прогресивним принципом у тогочаснійЄвропі[10].
Литовськийстатут 1529 р. був першим у тогочасній Європі систематизованим зводом різнихгалузей права. Він юридично закріпив основи суспільного й державного ладу,правове становище різних соціальних груп населення, порядок утворення, склад іповноваження деяких органів державного управління та суду.
ПершийЛитовський статут (згодом він отримав назву «Старий») після детальногообговорення був затверджений сеймом у Вільнюсі 29 вересня 1529 р. Цейнормативно-правовий акт складався з 13 розділів і 264 статей (артикулів). Уперших трьох розділах було поміщено, в основному, норми державного права тапринципові положення інших галузей права, в четвертому та п’ятому –шлюбно-сімейного і спадкового, в шостому – процесуального, в сьомому –кримінального, у восьмому – земельного, в дев’ятому – лісового і мисливського,в десятому – цивільного, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому –кримінального та процесуального права.
Головнуредакційну правку Першого Литовського статуту здійснив воєвода віленський іканцлер Великого князівства Литовського Альбрехт Гаштольд, який очолювавкодифікаційну комісію, що створила проект статуту. Відомий польський вченийЮ.Бардах висунув припущення, що у процесі редагування Першого Литовськогостатуту А. Гаштольду допомагали видатні представники тогочасної юридичноїнауки, серед яких були доктори права В. Чирка і Є. Таліат[11].
Питанняпро мову тексту статуту 1529 р. є дискусійним в історико-правовій науці. К.Яблонські і С. Лазитка вважали, що нею була давньобілоруська, А.П. Ткач –давньоруська, А. Пашук – суміш білоруської, української та російської, а В.Дядиченко – українська мова. Українські лінгвісти стверджують, що Литовськістатути були написані руською мовою, під якою необхідно розуміти загальну дляукраїнців і білорусів літературну мову, яка сформувалась під час входженняукраїнських і білоруських земель до складу Великого князівства Литовського [12].
ПершийЛитовський статут під час його прийняття не був надрукованим. Для практичноговикористання він переписувався і розповсюджувався в рукописній формі. Внаслідокеволюції законодавства рукописні списки статуту доповнювалися новими статтями.Згодом списки
ПершогоЛитовського статуту стали багаточисельними. Їх також пере-кладали іншимимовами, зокрема латинською (1530 р.) і старопольською (1532 р.). Однак досісписків статуту 1529 р. збереглося доволі мало, а оригінал було загублено.Відомо про існування дев’яти списків (Замойського, Дзялинського, Слуцького,Лаврентіївського, Фірлейського, Пулавського, Ольшевського, Остробрамського іСвідзин-ського).
ПершийЛитовський статут був типовою пам’яткою феодального права. Він забезпечувавправову охорону прав і привілеїв стану шляхти, особливо верхівки, класуфеодалів – магнатів, обмежував права простих вільних людей (зокрема селян) ізакріплював безправ’я залежних і невільних людей. Перший Литовський статут ставюридичною базою подальшої еволюції законодавства та проектування ДругогоЛитовського статуту 1566 р..
У30–40-х рр. XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбувалися значнісоціально-політичні зміни. Зміцнилося економічне і правове становище шляхти,значну частину якої не влаштовував Перший Литовський статут. Від 1544 р.представники шляхти на кожному засіданні сейму наполегливо вимагали внести вінтересах свого суспільного стану зміни в цей нормативно-правовий акт. Впродовж20 років Великий князь Литовський і магнати відхиляли наполегливі пропозиціїшляхти. Проте під час Лівонської війни їм довелося піти на компроміс, щобзабезпечити активнішу військову підтримку шляхти. З метою розробки проектуДругого Литовського статуту 1551 р. було створено спеціальну комісію з 10 осіб,до складу якої ввійшли п’ятеро католиків і п’ятеро православних.
Цюкодифікаційну комісію очолив єпископ Ян Доманівський, який був членомасесорського суду, знавцем магдебурзького та канонічного права. Серед учасниківпроектуальної комісії були також такі знавці судової практики, як МартинВолодкович і Павло Островицький. У комісії працювали не лишевисококваліфіковані практикуючі юристи, а й відомі науковці Августин Ротундус іПетро Раїзій, які здобули юридичну освіту та наукові ступені увисокоавторитетних західноєвропейських університетах. Так, Станіслав Наркуськийволодів однією з найбільших у державі приватних бібліотек, був добре обізнаниму юриспруденції. Загалом до роботи у кодифікаційній комісії були залучені такожпредставники всіх земель, які входили до складу Великого князівстваЛитовського.
ПроектуючиДругий Литовський статут, комісія паралельно готувала інші нормативно-правовіакти, які б спростили процедури його впровадження в юридичну практику.
У1563 р. був прийнятий привілей, який зрівнював у правах православну такатолицьку шляхту. У 1565 р. після створення повітових сеймиків шляхта отрималаширокі можливості у сфері здійснення місцевого самоврядування. Судова реформа,яка розпочалася після Бельського сейму 1564 р., запровадила чітку судовусистему Великого князівства Литовського, в основу якої було покладено становийпринцип. Внаслідок цієї реформи було утворено земські, гродські та підкоморськісуди.
Кодифікаційнакомісія працювала близько п’ятнадцяти років. Створений нею проект ДругогоЛитовського статуту був затверджений на засіданні сейму у м. Вільно (Вільнюс)21 грудня 1565 р. Юридичної дії цей нормативно-правовий акт набув від 1 березня1566 р. Другий Литовський статут був прийнятий спільно з додатками, тобто привілеями1563, 1564, 1565 рр.[13].
ДругийЛитовський статут 1566 р. складався з 14 розділів і 367 статей (артикулів). Упершому розділі було передбачено положення, що проголошували основні принципилитовсько-руського права та норми державного права; у другому – норми провійськову службу; у третьому – права та привілеї шляхти; у четвертому йшлосяпро організацію судової гілки влади; у п’ятому – про сімейне право; у шостому –про опікунське право; у сьомому – про договірне право; у восьмому – проспадкове право; у дев’ятому – про правове регулювання земельних спорів; удесятому – про лісове та мисливське право. Останні чотири розділи встановлювалиправила кримінальної відповідальності, а саме: одинадцятий – за насильства тазлочини проти шляхти, дванадцятий – за злочини проти простих людей, тринадцятий– за майнові злочини, а чотирнадцятий – за інші злочини.
СпискиДругого Литовського статуту 1566 р. переважно пов’язані з Волинню таНаддніпрянщиною, що й не дивно, оскільки на території Литви та Білорусі цейнормативно-правовий акт діяв тільки від 1566 р. до 1588 р. Кількість цихсписків визначити дуже важко. Литовський дослідник В. Рауделюнас стверджував,що в науковій літературі згадується понад 60 списків, 40 з яких написаністаропольською мовою та латиною, а 6 – мовою оригіналу, тобто староукраїнською.Одним з найвідоміших списків Другого Литовського статуту староукраїнською мовоює спиcок
ВасиляІсаєвича, який жив у XVIII ст., займався адвокатською практикою, був київськимсиндиком і присяжним писарем.
Н.Яковенковважала, що в епоху юридичної дії Литовського статуту кожна посадова особанамагалася отримати у свою домашню бібліотеку юридичної літератури копію цьогодокумента.
Правовінорми, передбачені у Другому Литовському статуті 1566 р., відображали спектрправовідносин у тогочасному суспільстві та комплексно забезпечувалидержавно-правовий захист інтересів привілейованого суспільного стану магнатів ішляхти. Норми державного права, які встановив статут 1566 р., визначалитериторію Великого князівства Литовського, порядок утворення та діяльностідержавних органів, права та привілеї феодалів. На підставі Другого Литовськогостатуту збільшувалась роль сейму, обмежувалась влада великого князя. Питанняоголошення війни, встановлення податків і прийняття нових актів законодавстване могли вирішуватись Великим князем Литовським спільно з панами-радою, атільки на загальному сеймі.
1569р. у м. Любліні польський король Сигізмунд Август скликав загальнодержавнихсейм, на якому після жвавої дискусії було укладено Люблінську унію. Польськекоролівство та Велике князівство Литовське об’єдналися у єдину державу – РічПосполиту. Вона мала спільно вибраного короля, єдиний сейм, гроші, податки,єдину зовнішню політику. Литва, щоправда, зберігала ще певну автономію –місцеве самоврядування, військо, скарбницю, судову систему та право. Проте цетривало недовго.
Підвпливом польських делегатів на Люблінському сеймі 1569 р. було створено комісіющодо приведення Другого Литовського статуту у відповідність з чинною на той часпольською правовою системою. До складу комісії увійшли два члени панів-ради(єпископ Валер’ян і М.Шемет), секретар (А.Ротундус) і дев’ять представниківшляхти.
Наприкінці1584 р. роботу над Третім Литовським статутом було завершено, проте в ньому небуло враховано умов Люблінської унії 1569 р., тому польські депутати не бажалийого затвердити на засіданні Вального сейму Речі Посполитої. Побоюючисьсерйозного конфлікту з литовською впливовою феодальною елітою та втрати титулуВеликого князя Литовського, король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза 28 січня1588 р. затвердив Третій Литовський статут своїм привілеєм [14].
ТретійЛитовський статут 1588 р. складався з 14 розділів, у яких містилося 487 статей.Перший розділ включав правові норми про державні злочини та загальні засадиправової системи. Другий розділ передбачав військові обов’язки шляхти, а третій– норми державного права. Інші одинадцять розділів були подібними довідповідних розділів Другого Литовського статуту.
9лютого 1592 р. Л. Сапєга писав до К. Радзивіла, що є певні труднощі у внесеннідоповнень до Третього Литовського статуту 1588 р., обумовлені суперечностямипередусім між самою шляхтою.
Статут1588 р. був першим Литовських статутом, який було видруковано. Мова оригіналуцього документа – давньоруська. Хоча на українських, білоруських і литовськихземлях, як правило, користувалися польськомовними виданнями ТретьогоЛитовського статуту, а видання давньоруською мовою було рідкісним, це не даєпідстав стверджувати, що мовою оригіналу цього документа була польська, аджеусі польські видання, крім видання 1786 р., містили вказівку на можливістьзвернення до руського видання при необхідності.
Упередмові до Третього Литовського статуту, автором якої вважають литовськогопідканцлера Льва Сапєгу, проголошувалося верховенство закону та обов’язокдержави піклуватися про свій народ. Ретельна праця висококваліфікованихюристів-нормопроектантів зумовила велику повагу до Третього Литовського статутута визнання його одним із кра-щих законодавчих актів тогочасної Європи.
У1614 і 1619 рр. Третій Литовський статут було перевидано польською мовою.Третій Литовський статут 1588 р. залишався найавторитетнішим джерелом чинногоправа Гетьманщини після її приєднання до Московської держави у 1654 р.[15]. Припинили чинність тільки ті розділи таартикули, які визначали порядок створення і діяльності шляхетських становихсудів. В.Мєсяц на підставі вивчення та аналізу архівних матеріалів першоїполовини XVIII ст. стверджував, що українська адміністрація і навіть Сенатвважали Статут Великого князівства Литовського «малоросійським правом». РольТретього Статуту Великого князівства Литовського як джерела чинного праваГетьманщини не викликала сумніву у дослідницькій історії українськогозаконодавства. Дискутувалося лише питання щодо його редакції та місця середінших чинних джерел. Серед доказів, висловлених в історико-правовій літературі,заслуговує на увагу погляд А.П. Ткача, який ґрунтовно проаналізував судовупрактику 1650–1750 рр. і текст Статуту Великого князівства Литовського видання1811 р. Він вважав, що найбільш поширеною у Гетьманщині була редакція 1614 р.польською мовою або її переклади російською мовою, зроблені у XVIII ст… СтатутВеликого князівства Литовського російською мовою видання 1811 р. був чинним улівобережних і правобережних губерніях Гетьманщини до 1840– 1842 рр., коли наних поширювалось російське законодавство./>/>/>4. Кодифікація права України XVIII ст.
Удосконаленнядержавних інституцій України, зокрема інституту державного управління,парламентської законодавчої діяльності, судової системи та ін., передбачаєврахування національних традицій та надбань світового досвіду державотворення.В цьому аспекті історичний аналіз кодифікації українського законодавства в часифункціонування Правління гетьманського уряду є актуальним як для істориків, такі державних діячів.
Розвитоксуспільно-політичного та економічного життя України у другій чверті — серединіXVIII ст. призвів до необхідності кодифікації права. Адже в досліджуванийперіод діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми якихнерідко дублювалися чи навіть суперечили одна одній, що створювало значнітруднощі для їх застосування. Офіційним кодексом вважався Литовський Статут,складений у XVI столітті й виданий урядовою білорусько-українською мовою. Крімтого, було дійсним і німецьке, так зване Магдебурзьке право, яким користувалисяв містах з самоуправлінням (Чернігів, Ніжин, Переяслав, Стародуб, Козелець,Остер, Почеп, Погар); в полкових і сотенних козацьких судах мало провіднезначення звичаєве право[16]..
Однимз перших кроків Правління гетьманського уряду(Далі: ПГУ) було продовженнякодифікації українського законодавства, яке розпочалося зі створення комісії в1728 р. Інструкція ПГУ зазначає: “з метою покращення правосуддя Малоросійськогонароду, Магдебурзькі права та Саксонські статути, за якими судитьсяМалоросійський народ, необхідно перекласти великоросійською мовою та звести зтрьох прав у єдине. Необхідно докласти всіх зусиль та виконати попередній наказякомога швидше, оскільки в цьому є велика необхідність”.
14червня 1734 р. члени Генерального військового суду (Далі: ГВС) звернулися доГолови ПГУ князя О. Шаховського за роз’ясненням, якими законами слід керуватисяу своїй роботі, через протиріччя між Литовським Статутом, Саксонським зерцаломта російським Порядком про покарання вбивць та крадіїв.
Такимчином, ПГУ повернулося до питання про необхідність відновлення кодифікаціїзаконодавства, яка була розпочата ще за гетьманування Д. Апостола. Ідеякодифікації була підтримана російським урядом, який плекав надію наблизитиправову систему України до російської.
Кодифікаціяправа була однією з форм наступу російського царизму на автономію України напочатку XVIII ст., і мала на меті заміну українського права, базованого наЛитовських Статутах та Магдебурзькому праві, загальнодержавним російськимзаконодавством. Російський уряд прагнув усунути розбіжності, які існували міжзагальноімперським законодавством і чинним на Лівобережній Україні, дляякнайшвидшої ліквідації її автономного статусу [17]..
Внаслідоксоціально-економічного і політичного розвитку Гетьманщини вже у першій половиніXVIII ст. назріла необхідність кодифікації права на території регіону ісклались для цього фактично всі умови. Керівні кола держави — ініціаторисистематизації — ставили за мету подолати цим самим кризу у правовій галузі,яка щодалі поглиблювалась, а також передбачали закласти підгрунтя національноїзаконодавчої бази, закріпивши політичну автономію України.
Найбільшзацікавленими у законотворчому процесі були козацька старшина й вище духовенство,які, сконцентрувавши у своїх руках величезні матеріальні багатства і всюповноту місцевої влади, намагалися зрівняти і затвердити становий статусстаршини і шляхти.
Ідеянеобхідності кодифікації українського права знайшла відображення в одному зпунктів “Рішучих статей” гетьмана Д. Апостола, який передбачав створеннякомісії для “рассмотрения книг правнûх и составления из них общегосвода”. Однак, насправді зазначена комісія не була створена. Тому в інструкціївід 8 серпня 1734 р. Голові ПГУ князю О. Шаховському Сенат наказував створитиспеціальну комісію з 12 членів для вироблення Зводу українських законів.Причому інструкція передбачала переклад законів не українською, а російськоюмовою. Члени комісії призначалися Головою ПГУ князем О. Шаховським. Немаєсумніву, що всі вони належали до розряду доброзичливців Російської імперії. Докомісії увійшли 5 духовних осіб: архимандрит Київської єпархії Дубневич, ігуменПереяславської єпархії, ченець Печерського монастиря Юскевич, ігуменЧернігівської єпархії Макошинський, протопоп Р. Савецькой; 1 представникгородян — з київського магістрату — Нечай; 6 представників військових: хорунжийЛубенського полку Столковський, Мглинський сотник Григорій Стороженко ібунчуковий товариш Семен Чуйкевич, В. Дмитрашенко та Райга. Крім того, докомісії увійшли тільки двоє українських урядовців — генеральний суддя ІванБорозна і полтавський полковник Василь Кочубей [18]… Для технічноїроботи з перекладу і редагування законів російський намісник додав ще 6 осіб.Загалом комісія складалася з 18 осіб.
Працювалакомісія в Москві, але звітувала перед головою ПГУ, який перебував у Глухові.Так уряд Російської імперії прагнув ізолювати членів Кодифікаційної комісії відвпливу генеральної старшини та відволікань на приватні справи.
Аналізархівних джерел свідчить, що голова ПГУ князь О. Шаховський багато увагиприділяв роботі Кодифікаційної комісії. Так, у 1734 р. він надіслав комісії“Вûсокоповажнûй листовнûй указ” з вимогою повідомити пронаявні результати і пояснити причини повільної роботи. У відповіді члениКодифікаційної комісії повідомляли, що “їхня справа дуже важлива”, аповільність роботи пояснювали наступними факторами:
1)затримками у зв’язку з відсутністю інструкцій та наказів;
2)довготривалістю перекладу законодавчих актів, написаних латинською мовою; 3)необхідністю переробки 3-х розділів. Крім того, І. Борозна скаржився на окремихчленів комісії, які не обізнані з правом, від чого більше суперечок, ніжроботи.
Отримавшиповідомлення від членів Кодифікаційної комісії, голова ПГУ наказав повідомитиконкретніше, хто з членів комісії не виявляє сумлінності в роботі. І. Борознінаказувалося суворо контролювати, щоб під час кодифікаційної роботи працювализгідно з наказами імператриці та інструкціями, наданими ПГУ. Щодо осіб, які невиявляють сумління, князь О. Шаховський рекомендував І. Борозні своєюстаранністю показувати приклад іншим членам комісії. У спірних питаннях головаПГУ рекомендував керуватися передусім наданими інструкціями і почуттямвірнопідданості імператриці, а у випадку неможливості вирішити суперечкусамостійно наказував повідомляти до ПГУ.
ГоловаКодифікаційної комісії І. Борозна неодноразово звертався до голови ПГУ за роз’ясненнями.Таким чином, між Кодифікаційною комісією та ПГУ встановилося постійнелистування з інструкціями та повідомленнями.
Зокрема,Голові Кодифікаційної комісії була дана необмежена влада над іншими членами,яка виявилася в “смотрении за ними и донесении об их отлучениях инеповиновениях”. Крім того, ПГУ вимагало проводити засідання колегіально, щоб“ліниві соромилися і працювали сумлінно”[19]..
Важливозазначити, що уряд Російської імперії вважав роботу Кодифікаційної комісіїтехнічною процедурою перекладу і систематизації законів та звичаїв, які діяли вУкраїні. Проте вже восени 1734 р. виявилися значні розбіжності в поглядахчленів комісії щодо принципів Зводу законів. Так, А. Дубневич, Онісшевич,Столповський та Думітрашка висунули ідею створення самостійного кодексузаконів, хоча ця ідея була критично оцінена генеральним суддею І. Борозною:“Хотели новое какое право составить непорядочно и необстоятельно...”[20]..
НатомістьІ. Борозна пропонував прийняти за основу майбутнього кодексу Литовський статут,зберігши його структуру, виділити невідповідні обставинам норми та доповнитинормами Магдебурзького права. Однак, такий “Проект” роботи над зве-денням бувсуворо засуджений О. Шаховським. Голову ПГУ не влаштовувало перетворенняпроблеми юридичної в проблему політичну: І. Борозна фактично ставив питання проповернен-ня до первинних основ української автономії: “…а Богдан-де Хмельницкийне с каким другим правом под вûсокодержавную руку монаршую подался ипросил, только с польским княжества Литовского правом, названнûмСтатутом… А Богдану Хмельницкому… права и вольности козацкие, какие откоролей польских себе надданнûе имели, и со онûми подвеликодержавную руку монаршию поддалися, подтверждаются, как о том и вграмоте… императрицû 1734 генваря 31 дня… напечатано...”[21]…Зрозуміло, що включення до Зводу тексту, який юридично закріплював гетьманство,було для російського уряду неприйнятним. При цьому О. Шаховський вже давновбачав у генеральному судді гетьманські амбіції: “Показûвает себя, яко…паче других к пользе малороссийского народа старание имеет, в ту надежду, какбû от малороссийских обûвателей похвалу себе иметь...”[22]… Неменш жорстку протидію викликали і спроби І. Борозни передати Звід законів не доПГУ, а на розгляд Ради старшини. Князя О. Шаховського не влаштовувалоперетворення комісії на законодорадчий парламент. Тому голова ПГУ відкинув нелише ідею переведення комісії до Глухова, але й пропозицію І. Борозни назватиЗвід “Книгою прав малоросійських”.
ГоловуПГУ хвилювало, що попри функціонування комісії в Москві, над нею не буловстановлено реального контролю. Для виправлення ситуації князь О. Шаховськийзапропонував включити до складу комісії російського представника, що булозатверджено указом імператриці від 2 грудня 1735 р.: “до 12 духовних тасвітських осіб, які займаються укладанням Зводу законів, призначити однуперсону з великоросіян, щоб ті малоросіяни під контролем цієї персонивиконували свою справу професійніше та скоріше”[23]..
Такимчином, цим наказом було розширено повноваження ПГУ з контролюючих добезпосередньої участі у роботі Кодифікаційної комісії.
В1736 р. робота комісії була прискорена передусім у зв’язку з готовністюросійського уряду до компромісу на ґрунті станових інтересів старшини. Змінапозиції петербурзьких офіційних кіл була пов’язана з Російсько-турецькоювійною. В урядових колах Російської імперії вважали за потрібне зробити дещодля “удовольства и приласкания України, чтобû недовольная старшинапользуясь войной, не произвела восстание”[24]..
Отже,уряд Російської імперії погодився з пропозицією І. Борозни прийняти Литовськийстатут за основу “українського Зводу”. Варто зазначити, що імперська владанічого не втрачала — ініціатором затвердження в Гетьманщині окремих нормросійського законодавства нерідко ставала сама українська старшина. Їїпринциповість у захисті “малоросійських прав та вольностей” закінчувалася там,де починалися її інтереси. Ще під час підготовки “Рішучих статей” в 1728 р.старшина посилалася на норми російського “Духовного регламенту”, щоб ввести вУкраїні заборону на зростання землеволодіння свого основного конкурента —церкви, якій належало від 26 до 68 % земель. Ті ж позиції вона відстоювала і вкомісії зведення “прав малоросійських” в 1735 р., попри зауваження духовенства,що подібної заборони немає в Литовському статуті. А після появи російськогоманіфесту від 31 грудня 1736 р. про обмеження терміну дворянської служби іможливість залишити одного з дворянських синів для господарювання українська старшинапросила влітку 1737 р. розповсюдити ці норми і в Україні[25]..
22січня 1736 р. О. Шаховський доповідав в Сенат, що, за повідомленням І. Борозни,“переклад правних книг здійснено, а звід завершується — чотири глави вжеповністю готові і вивірені”. За таких обставин Голова ПГУ не заперечував протипереїзду комісії до Глухова, і 11 лютого 1736 р. було видано наказ про переїзд“персон, призначених для перекладу та зводу малоросійських прав, з Москви доГлухова”. Крім того, ПГУ видало наказ не виплачувати їм жалування, адже вони,живучи в Україні, можуть задовільнятися із своїх маєтностей. Сенат при цьомувимагав найшвидшого завершення і подачі Зводу для апробації та затвердженняСенатом.
Самематеріальна винагорода мала величезне значення у продуктивності подальшоїроботи комісії. Так, архимандрит А. Дубневич, І. Борозна та В. Кочубейотримували по 100 крб. на рік, інші члени комісії по 60 крб., 10 писарів — по25 крб. Проте зазначена винагорода виплачувалася лише один раз — в 1735 р., щостало причиною систематичних уникань від участі в засіданнях Кодифікаційноїкомісії. В 1736 р. Рогачевський у донесенні ПГУ пише, що, живучи в Глухові безматеріальної винагороди, він вкрай розорився, адже у нього немає ніякихмаєтностей. Тому просить замінити його більш забезпеченою особою.
З1736 р. розпочався так званий Глухівській період роботи комісії (1736—1743рр.). Однак, він був менш динамічним, ніж Московський період, оскільки узв’язку з Російсько-турецькою війною багато членів комісії були відкликані, аїї діяльність припинена. Разом з тим, коли новий Голова ПГУ князь І.Барятинський мотивував неефективність залучення до роботи нових осіб через їхнюнеобізнаність зі справою, імператриця Анна Іоанівна не погодилася та видаланаказ замінити відсутніх членів комісії новими. І в 1738 р. роботу комісії буловідновлено. Ймовірно, це було пов’язано з відновленням роботи над російськимЗводом.
Передачав 1744 р. Зводу законів для затвердження Сенатом виявилася запізнілою, оскількиСенат на той час вже обмірковував заходи для поширення на Українузагальноімперського законодавства[26]..
Завикладом, змістом і юридичною термінологією український кодекс перевищував усізразки зафіксованого права, що існували на той час. Тому його офіційно і незатвердили, адже він не задовольняв вимог імперських структур, вийшовши, замежі дозволеного. Цьому, на жаль, сприяла і позиція певної частини козацької старшини,яка, хоч і захищала загальнодержавні інтереси, але не підпорядковувала їм своївласні, часто керуючись егоїстичними амбіціями і намірами, не враховуючи й нерозуміючи при цьому державних потреб. Національно-консервативні колаукраїнського суспільства не бажали заміни правових актів, вбачаючи уЛитовському статуті гарантію стабільності законодавства і (що суттєво саме дляних) — збереження прав і привілеїв шляхетського стану.
Такимчином, питания кодифікації українського законодавства було одним з найбільшактуальних в роботі ПГУ. Голова ПГУ здійснював загальне керівництвоКодифікаційною комісією: надавав інструкції, контролював хід роботи, звітувавпро її роботу перед Сенатом, який вважав кодифікацію українського права однієюз форм наступу російського царизму на автономію України.
/>/>/>Висновок
Підводячи підсумок дослідження права Українидругої половини XVII — XVIII ст. потрібно зазначити, щовиникнення українського козацтва стало закономірнимрезультатом споконвічної боротьби осілого землеробського населення зі степовимикочівниками. Повертаючись у більш ранній час можливо відзначити, що до серединиXVI ст. козакування мало форму побутового явища, характерного для людностіпереважно південного прикордонного регіону. Польська експансія в Україну післяЛюблінської унії зумовила розширення джерел поповнення козацтва представникамибоярства і шляхти як українського, так і польського походження. Посиленнясоціального і національного гноблення викликало до життя таке явище, якпокозачення селян та міщан. Станові ознаки українського козацтва формувалисяпротягом майже цілого століття (з 70-х років XVI до середини XVII ст.). їхправові засади дістали втілення у «козацьких вольностях», які надавалися тим,хто перебував на державній службі. Права і привілеї мали визначати місцекозацтва в усіх сферах су спільних відносин. Водночас власті вбачали в козаках сутовійськовий контингент і намагалися витримувати цей статус в юридичних нормахзаконодавства. Економічною підоймою становлення козацької верстви булоземлеволодіння. Регулятором взаємовідносин серед козацтва постало право,основні засади якого було вироблено в запорозькій громаді.
Литовськістатути були важливим джерелом права на українських землях, вони забезпечувалиспадкоємність і наступність багатьох норм та інститутів українського права,сформованих у Київській Русі та Галицько-Волинській державі. Литовські статутивирізнялися достатньо високим, як для того часу, рівнем юридичної техніки: вних подано визначення багатьох правових термінів (наприклад, злочин, правовласності, договір, контракт та ін.). Литовські статути також позитивновплинули на розвиток української правової думки і формування законодавства.
Проведений розгляд права України другої половини XVII — XVIII ст. дозволяє визначити, що у процесі подальших досліджень необхідно конкретизуватинорми та інститути права, які були закріплені у Литовських статутах, визначититип правового регулювання на українських землях у період другої половиниXVII — XVIII ст. у складі Великого князівстваЛитовського та Речі Посполитої.
/>/>/>Список використаної літератури
1. Білоцерківський В.Я. ІсторіяУкраїни: навч. посіб. / В Я. Білоцерківський. – К.: Центр учбової літератури,2007. – 536 с.
2. Бойко О.Д. Історія України:навч. посіб. – Вид. 3-е, виправл., доповнене / О.Д. Бойко. – К.: Академвидав,2006. – 688 с.
3. Грушевський М. С.Илюстрированная история украинского народа. — К.: Левада, 1996. — С. 264;
4. Гуржій О. Вказана праця. — С.163, 165;
5. Гуржій О. Українська козацькадержава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населения, право. — К.,1996. — С. 163;
6. Заяць А. Проблеми історіїУкраїни ХVІ — ХVІІІ століть / А. Заяць. – Л., 2004. – С. 137-153.
7. Інститут Рукописів ЦентральноїНаціональної Бібліотеки України ім. Вернадського. — Ф. I. — Спр. 60341 “Осмерти Д. Апостола”. — 3 арк; Центральний Державний Історичний Архів України(м. Київ). — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоанівни про вирішенняокремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5;
8. Кульчицький В. С. Кодексукраїнського права 1743 року // Право України. — 1994. — № 9. — С. 28;
9. Литвин В. Тисяча роківсусідства і взаємодії / НАН України. Ін-т історії України; відп. ред. В.Смолій / В. Литвин. – К., 2002. – 133 с.
10. Н. Яковенко. Нарис історіїУкраїни з найдавніших часів до к. 18 ст. — К.: Генеза, 1997. — С. 285.
11. Новий довідник: ІсторіяУкраїни: / упоряд. С. Крупчан [та ін.]. – К.: Казка, 2005. – 736 с.
12. Пасічник М. С. Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи: навч.посіб. – 2-е вид., стер. / М.С. Пасічник – К.: Знання, 2006. – 735 с.
13. Полное собрание законовРоссийской империи (Далі: ПСЗ). — Т. ІХ. — ¹6837 “О назначении одного извеликороссиян при 12 малороссийских депутатах, отправленнûх в Москву длясочинения Свода и Уложения из Малороссийских законов”. — С. 604;
14. ПСЗ. — Т. ІХ. — ¹6888“Именнûй, даннûй генерал-адúютанту князю Шаховскому Обучреждении почт во всей Малороссии и о штрафах, положеннûх заукрûвательство беглûх” 11 февраля 1736. — С. 739-740;
15. Російський державний архівдавніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 105-105про;
16. Російський державний архівдавніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 113-114;
17. Російський державний архівдавніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 287;
18. Російський державний архівдавніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 86-87;
19. Теличенко И. В. Вказана праця.— С. 443;
20. Теличенко И. В. Очерккодификации малороссийского права до введения Свода законов //КС. — 1888. —Год. 7. — XXIII. — С. 24;
21. ЦДІА України. — Ф. 51. — Оп. 3.— Спр. 8826 “Указ Анни Іоа-нівни про вирішення окремих питань управлінняЛівобережною Україною”) П. 4-5;
22. Щербак В.О., Історіяукраїнського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. –Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.