Курсоваробота (реферат)
натему:
Правонацій на самовизначення та створення власних держав
План
1. Вступ.
2. Поняттянації та теоретичні підходи до його розуміння.
3. Філософськіта історичні витоки концепції національного самовизначення.
4. Положеннятеорії права, що обґрунтовують національне самовизначення.
5. Принципсамовизначення націй: логіка, ідеї та суперечності його практичного втілення.
6. Висновки.
7. Література.
1. Вступ
Нації належать донайчисельніших групових суб’єктів політики, котрі уособлюють горизонтальнудиференціацію людства, його різнобарвність, багатство культурно-психологічних іполітичних форм. Вони відіграють вирішальну роль у процесах суспільноїконсолідації та взаємодії і є чи не найголовнішими дійовими особами історичногопроцесу, принаймні, коли мова йде про нові і новітні часи[1].Всупереч утопічним прогнозам щодо денаціоналізації людства, поширеним напочатку ХХ ст., роль нації як форми суспільної організації і чинникаполітичного життя аж ніяк не зменшується. Навпаки, нація все виразніше виступаєяк базовий елемент людського співтовариства, дійова особа політики.
Рольнаціонального чинника і національної проблематики особливо зросла після розпадуСРСР та утворення на його теренах національних держав. Більшість із них, у томучислі й Україна, розвиваються як демократичні національні держави, щоутворилися внаслідок самовизначення корінної (заголовної, титульної) нації істали рівноправними членами світового співтовариства, суб’єктами міжнародноїполітики. Для народів цих країн поняття “нація”, “національна держава”,“національний і державний суверенітет”, “національна ідея”, “націоналізм”,“національні інтереси” — не голі абстракції, а вплетені в повсякденне життянайактуальніші категорії. До них апелюють (і на них спекулюють) різні політичнісили, їх часто і неоднозначно вживають публіцисти. Люди інколи губляться влабіринті суперечливих трактовок та оцінок різноманітних явищ і понять національноїсфери.
Тому одним зголовних завдань цього дослідження є висвітлити як теоретичні, так іполітико-практичні проблеми розвитку і функціонування націй як суб’єктівполітики — на основі докладного аналізу широкого спектра сучасних науковихпідходів до вивчення націй, з дотриманням принципів толерантності танеупередженості.
На відміну відбагатьох робіт, в яких національна проблематика розглядається під кутом зоруетнополітики — галузі політології, що вивчає співжиття етнічних груп, становищенаціональних меншин, політику держави по врегулюванню етноконфліктів тощо, — упропонованій роботі увага зосереджується на висвітленні як теоретичних, так іполітико-правових і практичних проблем розвитку і функціонування націй яксуб’єктів політики — внутрішньої і зовнішньої, як спільнот, яким історіявідвела роль творення держав на певному ступені розвитку людства. На основідокладного аналізу широкого спектра сучасних наукових підходів, в роботіаналізуються складні і різноманітні шляхи націотворення, розкривається зміст іспецифіка національних інтересів, роль національних держав у справі їх захисту,аналізуються суперечності між проголошенням принципу самовизначення націй іфактичною поведінкою вже існуючих національних держав (особливо великих і могутніх)у випадках, коли необхідно підтримати право конкретного народу на створеннясвоєї держави.
2.Поняття нації та теоретичні підходи до його розуміння
Одним знайскладніших і найдискусійніших питань теорії нації є визначення суті цієїспільноти. Передумови виникнення націй, шляхи і підстави їх консолідації,способи самовияву настільки багатогранні і своєрідні, що дослідники поки що недосягли великих успіхів у відокремленні базових сторін їх життєдіяльності відпохідних, загальних від особливих та у формулюванні такого визначення нації,яке б задовольняло всіх. Саме цей факт, очевидно, і послужив підставою длянаступної сентенції одного з відомих дослідників національних проблем,професора з Великобританії Х. Сетона-Вотсона: «Я змушений зробитивисновок, — пише він у книзі „Нації та держави“, — що ніякого»наукового визначення" нації не можна придумати, хоч феномен нації — існував і існує. Все, що я можу стверджувати, — це те, що нація існує, колизначне число людей у суспільстві розглядає себе як таких, що складають націю,або поводять себе таким чином, якби вони її складали"[2].Отже: самосвідомість, само ідентифікація — головна ознака нації: остання існуєостільки, оскільки люди відчувають себе належними до неї. Поза людськоюсвідомістю нації нема. Це — так званий суб’єктивістський підхід до розуміннянації. Але звідки ж береться така самосвідомість? Відповіді на це питання дужерізняться. Одна частина прихильників суб’єктивістського підходу шукає підставнаціональної самосвідомості в глибині тисячоліть, говорячи про «містикудуші», «голос крові», покладаючись на психо-біологічні чинники іїх незбагненну природу. Інші, навпаки, трактують націю як політичну абокультурницьку спільноту, що утворена в нові часи зусиллями держави абоінтелектуалів на підставі певного роду міфів (про спільні корені, традицію і т.п.) Тому вона є, мовляв, «штучною», «уявною» спільнотою[3]і може бути об’єктом довільного вибору окремих індивідів.
Справді, мизнаємо непоодинокі факти вибору національності (належності до нації) окремимиособами: як пересічними громадянами, так і видатними особистостями. Наприклад,визначна діячка українського громадського руху, просвітителька і педагог СофіяРусова не була українкою по крові: її батько, Федір Ліндфорс, мав шведськепоходження, мати — Анна Жерве — французьке, але Софія всім серцем сприйнялаболі української нації і її прагнення до визволення, працювала в уряді УНР,віддаючи всі сили відродженню української мови, культури, духовності[4].Не був росіянином за походженням і один з найтонших знавців російської мови,укладач знаменитого тлумачного словника, що не вийшов з ужитку й донині,Володимир Даль. Приклади можна множити. Однак при цьому слід враховувати дваважливих моменти, що стосуються поведінки таких великих базових спільнот якнації: 1. усі вони усвідомлюють свої інтереси та включаються в політичнийпроцес як окремі одиниці не інакше, як внаслідок просвітницької та об’єднавчоїроботи вторинних суб’єктів політики, що виділяються з їхнього середовища; 2.для цих спільнот характерна розмитість границь, певна «дифузія»індивідів, наявність, внаслідок цього, маргінальних груп тощо. Тому, вивчаючитакі спільноти, необхідно звертати увагу перш за все на структуризацію їх ядра,котре має певну притягальну силу для інших індивідів, а також визначаєспецифіку спільноти та її майбутній розвиток.
Вчені, щорозглядають свідомість і буття нації як взаємопов’язані її характеристики,притримуються об’єктивістського підходу до розуміння суті цієї спільноти. Вйого рамках також можна виділити декілька напрямків. Один із них, що здобуваєзараз все менше прихильників — економічно-детерміністський. Він пов’язуєформування і розвиток націй переважно з економічними чинниками (способомвиробництва, становленням ринку тощо). Інший — етнічний, зосереджує увагу нареально існуючій спільності історії, культури, мови, психології, тобто етнічнихознаках, як головній підставі національної консолідації. Ще один — політичнийнапрямок — трактує націю як політичну спільноту, що має свою державу,підпорядковується одному уряду.
Два останнінапрямки зараз є найпопулярнішими і в багатьох випадках переплітаються міжсобою. Наголошення на етнічних або, навпаки, політичних характеристиках націїчасто залежить від того, на матеріалі якої країни робляться теоретичнівисновки. Історія США, Франції, Великобританії підштовхує дослідника доінтерпретації нації як політичного феномену, в той час як історія Німеччини,Італії, слов«янських країн — до етнокультурної інтерпретації. Наш викладтеорії націй як суб»єктів і об"єктів політики в подальшому такожбазуватиметься, головним чином, на поєднанні цих двох підходів.
Існують і іншіінтерпретації, пов«язані з сучасними методами досліджень в галузісуспільних наук. Політолог із США Олександр Мотиль, наприклад, cпирається надосягнення семіотики (науки про знаки, символи) і розглядає націю як групулюдей, „що поділяють певну семіотичну систему. Їх пов“язує розумінняі вживання подібних спільних знаків, символів»[5],як етнічних, так і політичних. До таких знаків відносяться мова, одяг, державнасимволіка, міфологія, політичні акти, що мають символічне значення (КонституціяСША, Акт проголошення незалежності України тощо). Українська наука,звільняючись від однобокого та уніфікованого"історико-матеріалістичного" підходу до розуміння нації, демонструєвесь спектр точок зору, про які йшлося вище, надаючи перевагу етнічній таетно-політичній інтерпретації[6].
3.Філософські та історичні витоки концепції національного самовизначення
ХVП-ХVШ ст.ст. увійшли до історії як доба, що внесла суттєвікорективи у перебіг історичного розвитку Європи. Ці корективи стали наслідкомдвох рівнобіжних суспільних процесів. З одного боку, це тотальна кризафеодалізму як соціально-економічного і духовно-культурного ладу. З іншого, цезавершення процесів націогенезу в основних «державних народностей» ЗахідноїЄвропи. У контексті даного дослідження нас цікавлять такі аспекти данихісторичних трансформацій.
Криза феодалізмута абсолютних монархій була зумовлена виходом на провідні позиції т. зв.“третього стану”, або “буржуазії”, в економічній та культурній сферах.
Усуспільно-політичному мисленні це потягло за собою, зокрема, глибокі зміни урозумінні такого поняття, як “носій суверенітету”. Доти носієм суверенітету(сувереном) вважався монарх, король (згадаймо відоме висловлювання Людовіка XIV“Держава — це я”). У поняття “нація” ж включався знову ж таки король плюсшляхта і вище духівництво. За визначенням Жозефа Марі де Местра, одного знайяскравіших ідеологів абсолютизму ХVШ ст.: “Що таке нація? Це є суверен іаристократія”[7]. Слово “нація” (nation)застосовувалось для позначення вищих верств суспільства, які мали безпосереднєвідношення до здійснення державного суверенітету. Для позначення ж рештисуспільства, цебто абсолютної більшості населення, у французькій мові вживалосяслово “people”. Чинники етнонаціонального плану у цій схемі до уваги майже небралися. У феодальній Європі переважали анаціональні канони суспільного мислення.Доктрини римо-католицької церкви мали виразно універсалістичний характер.Католицький клір (І стан) усвідомлював себе як всеєвропейську єдність. Де самеможна сказати і про II стан — шляхту, яка керувалась єдиним лицарським“кодексом честі”. “Коли ж ідеться про загальну характеристику кляси феодальногопанства, то момент незв'язаності її з народністю належить до найважливіших їїелементів. Вона була зв'язана тільки з державою і то тільки через особу монархаі при тім ця зв'язаність не була ані абсолютною, ані виключною”. За словами О.Субтельного, “етнічна тотожність не розглядалася як особливий критерійвизначення групової тотожності. Правові та соціально-економічні відмінності,втілені в системі феодальних ставів, тобто відмінності в межах одного народу,вважалися важливішими, ніж відмінності між народами”. Патріотизм такою “нацією”розумівся як відданість правлячій династії, а не країні і надто не народові.Перехід від служби одній державі на службу іншій був узвичаєною річчю: “…1634 р. під Райнфельден командував цісарським військом француз (Мерсі), афранцузьким — німець (князь Бернард Веймарський). Національна свідомість тихчужинців мусила виглядати по наших поглядах дуже дивно”.
Тепер же все стало зовсім не так. Французька революція 1789р. остаточно зруйнувала феодальні порядки. “Те, що у середньовіччі булопривілеєм сотень сімей… поширилося на тисячі і мільйони, аж поки не сталоправом кожного громадянина… [Революцією — Авт.] не стільки знищувалосядворянство, скільки весь народ успадковував його привілеї. Це рівність ублагородстві, а не у безправності”.
Поняттям “нація”було охоплено весь “people”. Таким чином підкреслено, що сувереном держави стаєсаме весь народ, який перетворюється таким чином з people на nation. Коли одинз чільних діячів революції граф Мірабо запропонував назвати наради Ш стану,“representants du people francaise”, йому рішуче заперечила абсолютна більшістьделегатів: “зібрання назвало себе… “assamble nationale”, щоби зазначити своюволю бути активним, свій вихід з відчиненого, пасивного політичного становища”.Французька Конституція 1791 р. проголошувала: “Суверенітет є єдиним,неподільним, невіддільним і невідчужуваним. Він належить нації; ні група людей,ні будь-яка особа не можуть його привласнити”.
Ідеологічною підставою для такого перевороту стала доктринанародного суверенітету. За словами видатного англійського етносоціолога Е.Сміта, “маси вперше стають суб'єктом історії під гаслом народного суверенітету.Ідеї, подібні до цієї, з’являлися й раніше, і мірою ентропії традиційногофеодально-патріархального суспільства і становлення суспільства новою,громадянського, їхній вплив був дедалі більшим, їх творцями були МарселійПадуанський (IV ст.), монархомахи — Ф. Дюплессі-Морне, Ф. Отман, І. Альтузій,Дж. Бьюкенен (II пол. XVI — поч. XVII ст.ст.), Дж. Локк (XVII ст.) (див.: Б.Манеліс. 31.— С. 28.). Але, безумовно, найбільшої вивершеності, підсиленоїісторичною доречністю, доктрина сягнула у ХVШ ст. у праці Жаш-Жака Руссо “Просуспільний договір, або Принципи політичного права” (1762).
Основні положення доктрини виглядають так:
Єдиним носієм суверенної влади є народ. Вираженням спільноїволі народу є закон. Суверенітет є абсолютна, незалежна, невідчужувана інеподільна влада народу, спрямовувана його спільною волею. Кожен громадяниндержави, підкоряючись спільній волі, вираженій у законі, прийнятому в томучислі і ним самим, тим самим підкоряється ніби самому собі. Таким чином,політична воля окремого громадянина стає всезагальною політичною волею, інавпаки.
Особливо цікавимє наступний момент. Руссо обстоює створення невеликих держав, оскільки увеликих державах народ безпосередньо не може здійснювати свій суверенітет. Цейвисновок, безумовно, був одним з вагомих аргументів при обґрунтуванні перевагнаціональної держави порівняно з імперією.
Таким чином, зідеї народного суверенітету взагалі виводиться ідея національного суверенітетузокрема. За словами німецького політолога Яна Егберта, «… відвойований укнязів суверенітет містив у собі ядро етнонаціонального суверенітету».
Своєю чергою, здобуття національного суверенітету є наслідкомздійснення акту національного самовизначення, самоопанування. «Отже,державно-правна концепція народного суверенітету набрала в політичній площиніформи ідеї самовизначення народів. Це було настільки закономірно, що народженаз раціоналізму теорія народного суверенітету породила наскрізь стихійний рух,який багато народів, а навіть етнічних груп, підняв до рівня націй».
Другоюфілософсько-історичною розвитковою лінією, що потенційно містила у собі принципнаціонального самовизначення, була лінія етнокультурна. Як показано вище,спосіб організації суспільно-політичного життя у добу феодалізму був принциповоанаціональним. Проте це зовсім не означає, що етнонаціональний чинник бувзовсім виключений зі структури політичної організації в Європі.
Власне безнаціональний період у Європі завершився з розпадомКаролінгської імперії (ІХ ст.). Та й цей період, так би мовити, є не такбезнаціональним, як хаотично-національним; майже півтисячоліття Європа булакиплячим, нуртуючим етнічним казаном. Суміш, що варилася в ньому, складалась з“племен та язиків”, свого часу поневолених Римською імперією (кельти, іберійцітощо), самих римлян, а також цілої низки германських, слов'янських тасхідно-степових народів, занесених сюди Великим переселенням. Протягом цьогочасу виникали і занепадали держави, засновані одними племенами на землях інших,коронувалися і скидалися без кінця і краю королі, чинились неперервнізавоювання всіх всіма, аж поки все це не вгамувалося під берлом франкськихкоролів. Відтоді процеси етногенетичного розвитку пішли тихоплинно і неквапно.Головним їх результатом було формування двох народностей — німецької тафранцузької, кожна з яких усвідомлювала свою внутрішню єдність і через те прагнуладо політичної суб'єктності. Франкську імперію спіткала доля всіхранньофеодальних монархій — вона розпалася, і притому саме занаціонально-територіальною ознакою, незважаючи на те, що у 883 р., цебто у рікподілу імперії за Верденським договором між онуками імператора Карла Великого,ніхто не чув ані про принцип національного самовизначення, ані про національнудержавність. Саме тому видатний український історик і політолог ІванЛисяк-Рудницький вважав, що “важливіші європейські нації сформувались післяперелому першого і другого тисячоліть нашої ери”.
Подібні ж думкивисловлював ніхто інший, як Фрідріх Енгельс — всупереч сумнівним твердженнямпро те, що марксизм пов'язував формування націй виключно з настанням добикапіталізму. Тим часом “класик” писав (і щодо цього, принаймні, з ним важко непогодитися): “із змішання народів, що відбулося в ранньому середньовіччі,поступово розвивалися нові національності”. Енгельс доводить, що національніідентичності німців та французів були на початку X ст. вже настільки чіткими,що саме вони зумовлювали подальші (по розпаді Франкської імперії) змінидержавних кордонів: “Як тільки відбулося розмежування на мовні групи,… цігрупи, природно, стали певною основою утворення держав, національності почалирозвиватися в нації. Який сильний був цей процес вже у Х ст., доводить швидкийрозпад мішаної держави Лотарингія”. Подальша картина етнополітичного розвиткуЄвропи виглядає так: “В добі хрестоносних походів ряд національних колективів —французи, німці, англійці, кастилійці (іспанці), — зарисовується вже зовсімвиразно”. Дана цитата змальовує стан на ХІ-ХШ ст.ст. Вже протягом XIV ст.французька мова витісняється з публічного життя Англії. 1362 р. англійськийпарламент почав дебати англійською мовою, мотивуючи це тим, що народ не розумієфранцузької. ХV-ХVІ ст.ст. — “це період утвердження сильних національнихмонархій: Іспанія — Фердинанда та Ізабели, Франція — Людовік ХІ та Франсуа І,Англія перших Тюдорів. Паралельні явища існували також у Східній Європі,наприклад панування Юрія Подєбрадського у Чехії. Німці та італійці, що їм у тойчас не вдалося створити національних монархій, принаймні робили спроби йзусилля у цьому напрямі: т. зв. “імперська реформа” у Німеччині за МаксиміліанаІ та намагання Борджиїв і Юлія ІІ в Італії».
Отже, протягомцілого середньовіччя держави існували все ж здебільшого як держави національні,хоча офіційно вони такими не були; і незважаючи на те, що назвати націямивідповідні “державні народності” повною мірою ще не можна було, всередині кожноїз держав загалом тривало становлення принаймні основної нації, яка в процесісвого націогенезу деколи інкорпорувала до свого складу інші, як у Франціїпівнічно-французька народність поступово поглинула південно-французьку(провансальську, окситанську), а “на Піренейському півострові два тамтешніхнароди, які належать до романської мовної групи, об'єднались в королівствоІспанське, і Арагон, що говорив провансальською мовою, підкорився кастільськійлітературній мові”. “Правда, — продовжуємо ми словами Енгельса, — протягомцілого середньовіччя межі поширення мови далеко не збігалися з межами держав,але все ж кожна національність, за винятком, може, Італії, була представлена вЄвропі окремою великою державою, і тенденція до створення національних держав,яка виступає все виразніше і свідоміше, є однією з найважливіших підоймпрогресу у середні віки”.
Ця тенденція, мабуть, справді була виразною, свідомою іпрогресивною, якщо навіть теоретик такого антинаціонального вчення, якмарксизм, її не лише зауважив, а й так виразно і акцентовано, мало не любовно,вималював.
Отже, тенденція до утворення національних держав розвиваласяпротягом усього середньовіччя і поступово долала станово-династичний принципдержавотворення. На початку XX ст. цей процес дуже образно змалював такий собіМ. Ратнер: “Суперечка між державою і нацією — стара одвічна суперечка. Державапросвіченого абсолютизму казала народам: “Я — держава і повинна лишатисяєдиною. Тому станьте ви всі однією нацією. Це буде вигідно як мені, так івсім!”. Але зараз же виступили нації й оголосили: “Ми існували ще до утвореннядержави, ми родоначальники, ми — природа. Ми хочемо і повинні стати державами!”.Весь цей час у кожній європейській країні відбувалася поступова мовно-культурнаконсолідація, що ішла пліч-о-пліч з консолідацією економічною і політичною.“Все це заперечує тезу, нібито європейські нації сформувалися щойно на переломіХVШ і XIX ст.ст. З іншого боку, нема сумніву, що щойно Французька революція (таїї еквіваленти в інших європейських країнах) висунула ідею, що носіємполітичної волі є загал населення. Цим самим Французька революція (та рухи, щоз неї виникли) відіграла велику націотворчу роль, бо вона перетворила підданихна громадян, роблячи цих громадян співвідповідальними за долю колективу — нації”(І. Лисяк-Рудницький, ЗО.— С. 16.). Процеси націогенезу і становленнягромадянського суспільства, отже, були не лише взаємопов'язаними, а й, так бимовити, взаємопідштовхуючими один відносно одного.
Подібно до того, як французький раціоналізм і Жан-Жак Руссодав концентровану концепцію народного суверенітету, так німецький романтизм вособі Йогана-Готфріда Гердера дав сконцентровану концепцію етноплюральногосвітогляду.
Романтизм виходив із наскрізь антираціональних засад. Вінвиступав проти одноманітності і нівеляції життя, він закликав до бунту протиутилітаризму, до безмежної свободи, до нескінченного творчого оновлення івдосконалення. Він був залюблений у минувшину і шукав своїх ідеалів саме там.Через усе це романтики були просто-таки закохані у ті людські об'єднання іспільності, які базувалися не на спільному інтересі й вигоді, а на духовній ікровній спорідненості. Такими колективами були (і є), звичайно, сім'я і народяк етнос.
Гердер дотримувався саме таких поглядів. Його “Ідеї дофілософії історії людства” (1784-1791) — і до сьогодні найкраще, що булостворене в Європі на етнофілософську тематику.
Насамперед Гердер постулював, що найоптимальнішою з груп, щодо них належить кожна людина — це група етнічна або народна, оскільки народна(етнічна) приналежність є найбільш міцно вкоріненою в людському єстві. Коженнарод має свій власний дух, який озивається щохвилини в душах людей, що донього (народу) належать. Гердер так і назвав його: народний дух — Volkgeist.Далі Гердер робить надзвичайно важливий крок — він заперечує поділ народів такультур на вищі і нижчі і стверджує онтологічну рівність всіх народів, щоіснують на землі (див.: І. Берлін, 2.— С. 714.). Він обстоює розмаїття культуряк найкоштовніший скарб людства, і виступає за необхідність взаємозбагачуючихконтактів між ними. Гердер твердив, що в унікальності кожної з культур іполягає її цінність, і казав, що лише унікальне має справжню історичнувартість. Одним з перших у Європі Гердер побачив негативні наслідки нівелюваннякультурних особливостей. Гердер заперечував імперську форму державного устрою,яку він цілком слушно вважав перешкодою розвиткові народних культур іпросто-таки ненавидів завойовників-імперіалістів Олександра Македонського, ЮліяЦезаря, Карла Великого та Наполеона Бонапарта за те, що вони “нищили культурипоневолених народів”. Він недолюблював Австрію за її національну строкатість іпригнобленість та культурну приниженість народів, що перебували під владоюГабсбургів — адже він вважав (як незадовго до нього Монтеск'є), що не імперськазажерливість, а “моря, гірські пасма, річки — природні межі країв, межінародів, способу життя, мови, держави… гори, моря, річки правили за межі,лінії, що визначали плин всесвітньої історії”.
Нарешті, найголовніше, що з необхідністю випливає звищесказаного: Гердер чітко визначив первинність і пріоритетність нації переддержавою, сказавши, що “нація є природним органом людства, держава — штучнимвитвором” і проголосив, що ідеалом всесвітньої єдності, яка найкращезабезпечить свобідний поступ людства, є існування останнього у форміконгломерату національних держав і що взагалі найбільш природною є держава, якаскладається з одного народу з єдиним національним характером.
Якого ж ще кращого, ще хвалебнішого виправдання своємуіснуванню і своїм претензіям на остаточне опанування держави могли собі бажатимолоді європейські нації?
Філософ Г.Федотов колись написав, що “сучасна нація — державає продуктом двох спершу ворогуючих сил: романтизму і Французької революції.Романтизм, з його переоцінкою всього ірраціонального в людині та культурі,вибудував ідею народу на підсвідомих елементах його життя: мові, фольклорі,язичницькій релігії природи. Народ романтиків збігався з мовною спільністю.Французька революція зробила його (звичайно, інший, наскрізь розумовий народ)сувереном, єдиним носієм державної влади. Народи Європи, поневоленіреволюційною Францією, в боротьбі з нею пройшли через її школу, їхнійкультурний, побутовий, релігійний націоналізм перетворився на політичний».
Завершення феодальної доби, ентропія аграрно-патріархальногоукладу та абсолютних монархій, становлення громадянського суспільства іпов'язаного з ним принципу народного суверенітету цілком закономірно збіглося водному історичному відтинку з довершенням (в головних рисах) становленняосновних європейських націй та виникненням відповідних цьому становленню ідей,за якими ці нації (а не просто “народ”) є справжніми творцями і власникамидержав.
Наслідком такого збігу могло бути лише те, що ним і стало:поява принципу національної держави і національного самовизначення як способуутворення такої держави.
На завершенняслід особливо наголосити на одному принциповому моменті. Незважаючи на те, щовесь вищевикладений філософський та історичний матеріал стосується лише одногоз історичних регіонів світу, а саме — Європи, його загальносвітова значущістьвід цього не зменшується. Зумовлено це тим, що протягом ХІХ-ХХ ст. ст. ідеїєвропейської соціальної філософії та деякі шаблони суспільно-політичного устроюв той чи інший спосіб поширилися або просто стали відомі в цілому світі. Цеозначає не те, що інші історичні регіони (культурно-цивілізаційні комплекси)таким чином розмиваються, а те, що, зокрема, принципи національногосамовизначення і національної державності використовуються для обґрунтуванняполітичного усамостійнення тих етносоціальних спільностей, які не могли пройтиетапу громадянського самостановлення не лише внаслідок несприятливих історичнихобставин та умов, а і внаслідок своєї неєвропейської культурно-цивілізаційноїприналежності. Наприклад, курди, борючись за національну державність, зовсім немають на увазі побудову Курдистану як ліберальної держави західного типу, їхняборотьба за свободу, як і боротьба десятків інших народів Азії та Африки, єзовсім не свідченням цілковитого засвоєння ними західної політичної філософії,як це здається декому, а проявом зовсім іншого історичного процесу —реструктуризації кожного культурно-цивілізаційного комплексу на плюралістичнихзасадах. Західні ж ідеї національного самовизначення і національної державностівиявляються в цьому контексті не більш ніж вдалим способом формальногообґрунтування.
4.Положення теорії права, що обґрунтовують національне самовизначення
Сучасна теорія права трактує право на самовизначення як однез базових. Воно належить до “т.зв. колективних прав, цебто його дістає певнасоціальна спільність. Право народів на самовизначення… стоїть на основііндивідуальних прав, цебто прав, що надаються індивідові як такому”.
В юриспруденції право на національне самовизначення чіткопов'язане з правом людини і виводиться з останнього. Логіка такого виведення єелементарною і незаперечною: підневільний стан спільності (у даному разі —спільності етносоціальної) автоматично тягне за собою підневільний стан усіх,хто до неї належить. Тому безглуздими є переконування членів цієї спільності уїхній свободі, якщо вони мають змогу користуватися певними правами лише якпоодинокі фізичні особи і не мають такої змоги як загал, “демос-етнос”:“… надання і користування індивідуальними правами лише тоді матиме сенс, колинарод в цілому є вільним і матиме право розпоряджатися власною волею на власнийрозсуд. Якщо ж народові відмовлено у цьому праві, то всі індивідуальні правабудуть примарними” (41. — С.9.).
Саме тому принцип самовизначення торкається не лише праванародів, а і відносини між державою та особою. Отже, перешкоджання здійсненнюправа національного самовизначення належить вважати не лише порушенням праввідповідної спільності, а і порушенням індивідуальних прав і свобод всіх її членіву масовому порядку, або “масовим порушенням прав людини”.
Притому застерігається, що дотримання права на самовизначенняє обов'язковим для всіх без винятку держав без огляду на їх участь у певнихміжнародних конвенціях, оскільки це право є загальновизнаною, основоположною,імперативною та універсальною нормою jus cogens.
Сторонами правовідношення, що виникає при самовизначенні, єнарод (нація), що прагне скористатися своїм невід'ємним правом, і держава, вкордонах якої перебуває такий народ. Притому саме від держави в даному разізалежить характер, а то й сама можливість здійснення цього права, тому івідповідальність за виконання приписів міжнародного права, пов'язаних ізсамовизначенням, лежить саме на ній. Головним обов'язком держави є шанувати вираженуволю всього народу і не перешкоджати йому здійснювати і проводити цю волю вжиття. До держави також згідно із загальними нормами міжнародного права івідповідними міжнародно-правовими актами, що регламентують здійснення права насамовизначення, висувається мінімум вимог: утримуватися від будь-якихнасильницьких дій, що позбавляють народи їх невід'ємного права насамовизначення, виявляти належну повагу до вільно вираженої волі зацікавленихнародів. Повний же обсяг вимог включає обов'язок активно сприяти реалізаціїцього права. Коло держав, до яких звернена ця норма права, не вичерпуєтьсятими, від яких відокремлюються самовизначувані народи. Всі без винятку держави— члени міжнародного співтовариства зобов'язані поважати право народу насамовизначення і сприяти його дотриманню навіть у тих випадках, коли мова йдепро сторонній народ. “Це випливає з імперативного характеру erga omnemsпринципу самовизначення і зафіксовано в текстах відповідних міжнародно-правовихактів, які прямо приписують всім державам активно заохочувати здійснення цьогоправа, сприяти його реалізації”. На “важливість універсальної реалізації праванародів на самовизначення” вказують такі резолюції Генеральної Асамблеї ООН, як2649 (XXV), 2787 (XXVI), 2955 (XXVII), 3070 (XXVIII), 3246 (ХХІХ) та ін. УДекларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин іспівробітництва між державами у відповідності до Статуту ООН, зазначається, що“кожна держава зобов'язана сприяти за допомогою спільних і самостійних дійздійсненню принципу рівноправності і самовизначення народів”.
У п. З ст. 1 Пакту про громадянські і політичні права та п. Зст. 1 Пакту про економічні, соціальні і культурні права відзначається, щодержави, які беруть у них участь, “повинні, у відповідності із положеннямиСтатуту ООН, заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати цеправо”. Всі ці документи заперечують кваліфікацію дій держави по заохоченнюздійснення національного самовизначення на території іншої держави як втручанняу внутрішні справи держави; навпаки, такі дії визначаються як “приведенняфактично існуючого стану у відповідність з вимогами права”. Втім, залишаєтьсялише здогадуватися, якою була б міра дестабілізації геополітичного балансу усвіті, якби всі держави кинулися заохочувати “здійснення самовизначення” натериторії інших держав, і яких масштабів фальсифікації і профанації зазнав бицей принцип.
Імперативність національного самовизначення як формиміжнародного права передбачає здійснення державного суверенітету над певноюетнічною територією лише доти, доки “народ згоджується з існуючимтериторіальним статусом”. Лише тоді здійснення суверенітету будеправовідповідним. Коли ж така згода перестає існувати внаслідок волевиявленнянароду на користь відокремлення, здійснення державою суверенітету втрачаєправову основу. Тоді ж, коли “приєднання вчинене шляхом насильства і народ незгоден з накинутим йому статусом, територіальне володіння повинно вважатисяпротиправним від самого початку”. Відповідно, і територіальна цілісністьдержави, якщо вона не основується на вільному самовизначенні народу, не єправовідповідною, оскільки право на самовизначення “ніяк не може обмежуватисяабо призупинятися з метою збереження територіальної цілісності держави абоіснуючих державних кордонів”. Коли ж держава застосовує репресії щодо народу,який вимагає самовизначення, останній “має право чинити збройний опір ізвертатися по допомогу до міжнародного співтовариства”.
В юриспруденції право національного самовизначення закріпленобагатьма міжнародними правовими документами.
Цими документами є декларації та резолюції ООН, які покликаністимулювати розвиток процесів національного самовизначення у світі і сприятипобудові гармонійного всесвітнього політичного ладу на засадах національноїрівноправності. Серед них можна виділити (крім вищеперелічених) такі:
— Декларація про надання незалежності колоніальним країнам танародам, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 14.ХП.1960, де колоніалізм та всіінші форми іноземного панування та експлуатації кваліфіковано “як порушенняправа народів на самовизначення і основних громадянських прав”;
— Декларація про принципи міжнародного права, що стосуєтьсядружніх відносин і співробітництва між державами, прийнята ГенеральноюАсамблеєю ООН 24.Х.1970, де зазначено, що “… в силу принципу самовизначення,закріпленого в Статуті ООН, всі народи мають невід'ємне і непогашуване правовільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус”;
— Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 2627 (XXV) від24.ХІ.1970, що визнає законною боротьбу народів за свободу будь-якими засобами,наявними в їхньому розпорядженні, і засуджує всі дії, що позбавляють той чиінший народ можливості користуватися своїм невід'ємним правом насамовизначення;
— Декларація про внутрішні справи держави, захист її незалежностіі суверенітету, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 21.ХП.1965, де пишеться, що“всі держави повинні поважати право народів і націй на самовизначення інезалежність; це право повинне здійснюватися вільно, без будь-якого зовнішньоготиску і за повного дотримання прав людини”;
— Декларація про неприпущенність інтервенції і втручання увнутрішні справи держав, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 9.ХП.1981, якафіксує, що принцип невтручання у внутрішні справи держави не може бутипротиставлений праву народів на самовизначення;
— Резолюція 1514 Генеральної Асамблеї ООН, за якою “всінароди мають право на самовизначення; завдяки цьому праву вони вільновизначають свій політичний статус і вільно реалізують свій економічний, соціальнийта культурний потенціал”;
— Хартія прав людини (Міжнародний пакт про громадянські таполітичні права), прийнята на XXI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16.ХП.1966, дезаписано, що “всі народи мають право на самовизначення. В силу цього права вонивільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свійекономічний, соціальний та культурний розвиток”;
— Африканська хартія прав людини та народів, прийнятаГенеральною Асамблеєю ООН у червні 1981 року, що проголошує: ”Всі народи маютьправо на існування, їм належить безсумнівне і невід'ємне право насамовизначення. Вони вільно визначають свій політичний статус і дотримуються у своємуекономічному і соціальному розвитку політики, яку вони вільно обирають”; тадеякі інші.
Крім того, серед документів ООН є і такі, що засуджують діїдержави, спрямовані на унеможливлення самовизначення шляхом розмиваннянаціональної ідентичності народу за допомогою адміністративно-репресивнихзаходів.
Зокрема, у резолюції 2105/ХХ Генеральної Асамблеї ООНзасуджується “сприяння систематичному притоку іноземних мігрантів іпереміщенню, депортаціям і переселенню корінних мешканців”.
Залишається лише висловити жаль з того приводу, що ні цітеоретико-правові норми, ні ці документи, незважаючи на всю свою категоричнуоднозначність, не мають фактично обов'язкової сили для тих, кого вонистосуються, і застосовуються вони вибірково і залежно від тих такигеополітичних інтересів “сильних світу цього” і зацікавлених сторін. Дужепромовистим у цьому відношенні є одне з правил, що ним керується Верховний СудСША: “Хто є сувереном де-юре чи де-факто над територією – це не правове, аполітичне питання”.
Нині нація, щобореться за своє самовизначення, може лише самостійною перемогою у боротьбі іззалученням всіх можливих засобів зреалізувати це право. На жодні репліки“міжнародного співтовариства” притому уваги звертати не треба, оскільки воноприймає у своє коло всіх переможців без розбору, незважаючи на те, скількиразів порушив кожен з цих переможців “права людини” в минулому. До кола“державних націй” можна потрапити не за фактом належності свого перебування вньому, а за фактом спроможності досягти його і втриматися в ньому.
5.Принцип самовизначення націй: логіка, ідеї та суперечності його практичноговтілення
Вважається, щоідея національної держави та права кожного народу на її створення на своїхетнічних землях з’явилася в кінці ХVIII ст. в Західній Європі. Однак політичнадіяльність Пилипа Орлика, гетьмана українських козаків у вигнанні, якого булообрано на цю посаду після смерті І. Мазепи, змушує віднести її до більш ранніхчасів. Керуючись принципами національного суверенітету, самовизначення народута його природного права на створення незалежної держави на своїй етнічнійтериторії, П. Орлик розсилав послання європейським монархам і закликав їх підтриматиУкраїну в її боротьбі проти Польщі та Росії, не ігнорувати її державницькихустремлінь. Правдоподібно, що грунт для позитивного сприйняття цих закликів натой час ще не був достатньо підготовленим.
В політичнупрактику принцип самовизначення націй почав впроваджуватись дійсно з кінцяXVIII ст. Коли тринадцять Північно-Американських штатів оголосили війнуАнглійській короні в 1775 році, вони апелювали до права народів самимвирішувати свою долю, обирати й знімати уряди, вступати в стосунки з іншими народами.Французька революція 1789-94 років поставила знак рівності між поняттями нації(natio) і національного суверенітету, з одного боку, і народу (populus) танародного суверенітету, з іншого. І все ж, протягом деякого часу ці ідеї все щезалишалися надбанням тільки революційної частини людства. Монархи ж, щозібралися на Віденський конгрес 1815 року, щоб встановити кордони післяперемоги над Наполеоном, розселення націй до уваги ще не брали.
Ситуація, проте,змінилася до кінця ХІХ століття. Боротьба за об’єднання Німеччини, Італії,Польщі, що базувалася на прагненні цих народів втілити в життя лозунг “однакультура – одна держава”, вплинула на суспільну свідомість, і міжнароднеспівтовариство почало прихильніше ставитись до права націй на утворення окремихдержав. Важливою ознакою легітимності тієї чи іншої держави було визнано те, чимає вона своєю основою націю. В галузі політичної теорії, тим часом, набулапоширення ідея, що утвердження національних держав є неодмінною умовоюдемократії та що націоналізм (як рух за створення таких держав) є прямимпродовженням лібералізму (руху за свободу особи). Якщо 1815-1848 роки булидобою національного пробудження, то 1848-1871 роки – добою національногоренесансу в Європі.
Офіційне визнанняпринципу самовизначення народів пов’язують з періодом закінчення першоїсвітової війни, утворенням Ліги націй і теоретичною та політичною діяльністюамериканського президента Вудро Вільсона. У 1918 р. Вільсон запропонуваввирішувати всі міждержавні територіальні спори, виходячи з принципівмаксимального задоволення чітко окреслених національних прагнень щодо територійта врахування границь розселення етносів. Це повинно було зменшити ймовірністьтериторіальних сварок у майбутньому. Багато сучасних дослідників вважає, щомета, яку мав на увазі В. Вільсон, пропонуючи дотримуватись принципусамовизначення націй, не була досягнута, а дехто навіть вказує на цей принципяк на причину виникнення нацизму в Німеччині (що, звичайно, є великимспрощенням, бо одним фактором в даному випадку намагаються пояснити явище, щовиникло внаслідок взаємодії великої групи факторів). Як би там не було,сьогодні важко собі уявити, яким чином врегульовувались би міжнародні суперечкив 20-му столітті – столітті розпаду світових імперій, якби принцип самовизначеннянародів не був підтриманий міжнародними організаціями і окремими державами вжена початку розгортання цих процесів.
Після другоїсвітової війни, коли великого розмаху набула національно-визвольна боротьба вАзії, Африці і Латинській Америці, принцип самовизначення народів досягнув пікусвоєї популярності і впливу. Його застосування Організацією об’єднаних наційдопомогло утвердитись, вистояти в нерівній боротьбі багатьом молодим державам,навіть якщо вони були одиницями з порівняно невеликим економічним і політичнимпотенціалом; сприяло консолідації на політичній основі тих народів, якіперебували на донаціональній стадії розвитку. Щоправда, кордони міжновоутвореними державами, особливо в Африці, не завжди базувалися на чесномудотриманні принципу самовизначення. Іноді вони повторювали адміністративнікордони колоніальних часів, роз’єднуючи близькі за культурою етноси і племена із’єднуючи далекі. Зрозуміло, що це не сприяло стабільності у стосунках міжсусідніми молодими державами. Однак причиною конфліктів у цих випадках були непринципи “національної держави” та самовизначення, а порушення у їхзастосуванні.
В кінці 80-х – напочатку 90-х років ХХ ст. принцип самовизначення народів знову набувактуальності у зв’язку з розпадом СРСР та інших “соціалістичнихфедерацій”(зокрема Югославії та Чехословаччини). Спираючись на нього,проголосила свою незалежність і Україна. Зробити це в юридичному плані булопорівняно легко, оскільки УРСР, як і всі інші союзні республіки колишньогоСРСР, де-юре були суверенними державними утвореннями, з конституційним правомвиходу з Союзу, яке на практиці, щоправда, всіляко придушувалось. Величезнийапарат органів державного примусу за часів радянського тоталітаризму працювавна те, щоб ніхто не смів навіть говорити вголос про це право. Однак системнакриза тоталітарної системи, лібералізація режиму за часів М. Горбачовадозволили націям, які на той час уже були державними, формально скористатисьсвоїм правом на самовизначення. Це право юридично гарантувалося їм якміжнародними політико-правовими документами, так і Конституцією СРСР.
Аналізуючи шляхдо незалежності, пройдений українською нацією в ХХ ст., слід пам’ятати, що актсамовизначення вона здійснила двічі: к 1918 і у 1990-91 роках. Саме в томуроці, коли американський президент В. Вільсон проголосив право народів насамовизначення наріжним каменем будівництва післявоєнних міжнародних стосунків,молода українська держава – УНР своїм IV Універсалом заявила про повнунезалежність від Росії. Між цією датою і проголошенням незалежності України в1991 році був Союзний договір 1922 року, що виявився більшовицькою пасткою длянародів, котрі в час розвалу царської імперії здобули більшу або меншу свободу.І те, що на його основі були утворені “республіки”, котрі підготували грунт длямайбутнього проголошення незалежності (сформувавши політичні еліти, визначившикордони тощо) зовсім не означає, що ці народи завдячують більшовикамтеперішньою можливістю утворити держави. Адже націоналізм в СРСР був найтяжчимзлочином, а інтеграція економік перевищила всякі раціональні межі. Цедеформувало і національну свідомість і економіки країн, що намагаються тепервдруге стати на власні ноги – в умовах, в деяких аспектах сприятливіших, а вдеяких – набагато складніших, ніж у 1918 році.
Національна українськадержава, підвалини якої були закладені в 1990 (а не в 1991) році, не є нічиїмподарунком українському народові. Вона лише підтверджує передбачення ВолодимираВинниченка, виведене ним із факту існування СРСР. Винниченко писав, щоукраїнська державність, створена народом, всією українською нацією в процесівеликого перевороту в Росії, є. Вона ще не може задовольнити потребнаціонального відродження, бо не є самостійна, не незалежна, опанована Росією,понівечена, покалічена, пограбована, замучена. Але вона живе, вона береже всобі сили, які невиразно тримають в собі ідею самостійності і які в слушний часвибухнуть, щоб здійснити цю ідею. Саме цей вибух і стався в 1990-1991 роках.
Деякою міроюпроголошенню незалежності України сприяли події в Москві, особливо сумнозвіснийсерпневий “путч” 1991 року. Однак ніякого “путчу” не було б, якби українськікерівники підписали Новоогарьовський проект нового союзного договору. Та воницього не зробили, бо на той час уже було пройдено значний шлях в напрямку державноїнезалежності України. Важливою віхою на цьому шляху була Декларація продержавний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 року. В нійстверджувалось невід’ємне право українського народу на самовизначення істворення дійсно суверенної національної держави, а суверенітет трактувався якверховенство, самостійність, повнота і неподільність влади в межах державноїтериторії, незалежність і рівноправність у стосунках з іншими державами.Декларація містила статті про захист прав особи і національних меншин та іншідемократичні положення.
ПрийняттяДекларації Верховною Радою, стійке дотримання її положень Президентом та іншимипредставниками України під час переговорів у Москві, свідчило, що в Українісформувалася політична еліта і що її значна частина готова нести “тягар”незалежності. Голосування 1 грудня 1991 року підтвердило достатньо високийрівень консолідованості і політичної мобілізації українського народу (включно знаціональними меншинами). За своєю територією, економічним та інтелектуальнимпотенціалом, етнічним складом населення (72,7% – українці) Україна також маєвсі підстави претендувати на самостійний розвиток. І це було визнано світовимспівтовариством дуже швидко. Не останню роль відіграло й те, що політичні діячіУкраїни демонстрували демократичність, неконфронтаційність, вміння йти накомпроміси, що певною мірою гарантувало безконфліктність процесу “розлучення зімперією”, переконувало керівників інших держав, що самовизначення українськогонароду та створення ним національної держави не буде здійснюватись коштом миру,спокою і благополуччя інших народів.
Україну можнарозглядати, інакше кажучи, як позитивний зразок самовизначення і утвореннянаціональної держави. В багатьох інших випадках формування передумов длянезалежності йде менш сприятливо і тоді національна держава не можерозглядатися як єдино можлива форма політичного самовизначення націй. Більшпридатною може виявитись автономія – культурно-національна, територіальна абополітична. Політична автономія характеризується найбільшим обсягом повноважень,наявністю конституції і інших атрибутів державності. Культурно-національнагодиться для розсіяних народів, що не проживають компактно на певній території;територіальна – для етнічно-змішаних регіонів або коли політична автономія єнеприйнятною через загрозу наростання сепаратизму.
Форма політичногосамовизначення (незалежна національна держава, автономія в складі іншоїдержави, федеративний союз) надзвичайно важлива проблема, при вирішенні якоїмають бути враховані такі чинники:
Þ економічнийта культурно-освітній потенціал нації, її здатність нести “тягарсамостійності”;
Þ менталітетнароду, рівень його національної свідомості та наявність державницькихустремлінь;
Þ сукупністьвнутрішніх і зовнішніх умов державотворення, які уможливлять або, навпаки,заблокують цей процес. Розкол всередині нації (Ольстер, Таджикистан, Грузія),або вороже оточення, або економічна блокада (Вірменія) можуть призвести докривавих конфліктів і поставити під загрозу саме існування національноїдержави;
Þ необхідністьдотримання нацією, що самовизначається, пануючих у світі принципів політичнихвідносин всередині країни і на міжнародній арені (таких як гарантії правлюдини, захист нацменшин, непорушність кордонів тощо).
На шляхусамовизначення націй, утворення ними окремих держав зустрічається немало йінших труднощів і суперечностей, для врегулювання яких людство поки що невиробило загальноприйнятих механізмів. Назвемо декотрі з них.
Коли в XVIII ст.зародилась ідея самовизначення націй і створення національних держав, етноси,як правило, проживали компактно, займаючи чітко визначену територію. За такихумов можна було проголошувати, як це зробив швейцарський вчений і політичнийдіяч Блюнчлі, що кожна нація не тільки має право утворити окрему державу, а йповинна це зробити. “Нехай у світі буде стільки держав, скільки є націй”. Зрозвитком індустріального суспільства обставини самовизначення змінилися:посилилась міграція людей різних національностей, заселення територій убільшості країнах стало строкатим в етнічному відношенні.
Етнічнечерезсмужжя загострює проблему міжетнічних стосунків в країнах, де створюютьсянаціональні держави, особливо, якщо при цьому наголошується на пріоритетностіінтересів корінної нації, коли політична нація формується на засадах етнічності,а не громадянства. Тому міжнародне співтовариство дуже уважно слідкує за цимипроблемами, відмовляючи у підтримці тим націям, які порушують праванаціональних меншин. Хоча, як показує досвід, чим більшою і впливовішою єкраїна, безпосередньо втягнута в міжнаціональний конфлікт, тим менш імовірноюстає роль міжнародних організацій у його розв’язанні.
Проблеми, щоускладнюють процес самовизначення і ставлять під сумнів саму цю ідею, виникаютьтакож у випадках надмірного захоплення “правами нації” і недооцінкою правокремої особи. Існує навіть думка, що національні держави прокладають шлях дототалітаризму і порушення прав людини.
Російськівеликодержавники, зокрема, стверджують, що “найстрашніші диктаторські режимипоявляються якраз скоро після здобуття незалежності”[8]. Але чи так це насправді? Адже нетільки В. І. Ленін писав, що боротьба націй за самовизначення є складовоючастиною світового загальнодемократичного процесу. Цієї ж думки дотримуєтьсяамериканський політолог З. Бжезінський та багато інших.
Російськийполітичний діяч, член Тимчасового уряду і керівник ряду терактів таантибільшовицьких заколотів есер Борис Савінков писав: “Не перший день ясно, щоістинний демократизм полягає в утвердженні не лише своєї, але й чужої свободи.Але чи багато росіян, котрі не обурюються “зрадою” Литви чи Кубані?” І далі:“Якби я був українцем, якби я бачив у Москві завжди і за всіх режимів одне і теж невизнання моєї свободи, одне і те ж заперечення моїх природних прав, я б,звичайно, відокремився від Російської держави, я б, звичайно, ставсамостійником”.
Отже, демократизмпроцесу самовизначення націй – у наданні свободи народам. А свобода окремоїособи забезпечується демократичним режимом влади, який автоматично негарантований усім національним державам, але ще менше притаманний імперіям. Щож до жахливих диктатур сучасності, то чи знає світ щось жахливіше, ніждиктатури Сталіна, Гітлера, котрі перемогли і трималися не на хвилі боротьби задержавно-національну незалежність, а на хвилі надмірних імперських амбіцій,прагнення до національного, расового та класового панування.
Звичайно, молодінаціональні держави, що утворюються на уламках імперій, не стають одразувзірцем демократизму. У кожної з них свої можливості і свої проблеми, своєминуле і своє майбутнє. Питання однак полягає не в тому, чи можливийнедемократичний шлях розвитку національних держав, а в тому, чи можливідемократичні імперії. Досі історія давала негативну відповідь на останнєпитання і немає ніяких підстав вважати, що наприкінці ХХ століття ситуаціякорінним чином змінилася.
До об’єктивнихтруднощів, на які наштовхується процес самовизначення народів, належать такожсуперечності між основоположними принципами, за якими живе сучасне світовеспівтовариство, а саме: між принципом самовизначення, який передбачає правонародів на відокремлення і утворення самостійних держав, з одного боку, ітакими принципами міжнародних відносин як збереження територіальної цілостідержав, непорушності їх кордонів, невтручання у внутрішні справи один одного іт. д. Компромісне узгодження цих принципів не завжди є ефективним з точки зорубезконфліктного розв’язання суперечок. А надання переваги тому чи іншомупринципу з цієї сукупності не завжди є справедливим стосовно конкретних народів(взяти за приклад хоча б проблему Чечні). Тому світове співтовариство часто єнерішучим і з-поміж усіх підстав самовизначення націй на перший план ставитьдві:
· життєздатністьмайбутньої політичної одиниці (держави, автономії і т. д.);
· їїспроможність вирішувати свої проблеми неконфліктним способом.
Якщо ж ці здібності новоутворюваної держави ставляться підсумнів, то інші держави і міжнародні організації утримуються від втручання абой стають на бік сильного. Вони вважають, що сила гарантує стабільність, хочнасправді це не завжди так. Намагаючись довести, що національне самовизначенняє найбільш оптимальним засобом стабілізації і розрядки конфліктної етнополітичноїситуації, вдамося до нескладного двохваріантного моделювання.
Отже, припустимо,що ми маємо становище, за якого етнос А прагне відокремитися від держави, вякій домінуючим є етнос В. Етнос А є цілком сформованим соціальним організмом,перебуває на національній стадії свого розвитку і має всі належні умови дляздійснення акту повного національного самовизначення.
Варіант № 1
На всі сигнали, звернення і вимоги етносу А владарююча елітаетносу В ніяк не реагує, або реагує заходами по “охороні конституційного ладу”,або простіше — репресіями проти активістів руху за самовизначення етносу А.Останній, вичерпавши весь ліміт ненасильницьких засобів боротьби, починає діятибільш радикально — створює терористичні угруповання, збройні загони, явочнимпорядком утворює власний політичний апарат – парламент, уряд, обирає (висуває)президента тощо — деколи на основі самоврядних інституцій, що існували в рамкахавтономії (якщо вона була), деколи замість них, і приймає рішення водносторонньому порядку про вихід зі складу держави. Еліта етносу В починаєохороняти конституційний лад, відповідно, також більш радикально — за допомогоюекономічної блокади, а коли вона провалюється, збройного вторгнення натериторію етносу А, підконтрольну неконституційним, незаконним, нелегітимним,самозваним, звичайно ж, урядові та парламенту. Етнос А захищається, причомуйого воля до незалежності зростає і гартується в процесі спостереження методів,що ними урядові війська відновлюють конституційний лад. Врешті-решт цезавершується або вимушеною згодою етносу В визнати самостійність етносу А, івсі зітхають з полегшенням і починають ліквідовувати наслідки спроб наведенняконституційного ладу, або ж урядові війська розбивають незаконні озброєніформування, розганяють нелегітимні і надзвичайно самозвані органи, ув'язнюючиабо страчуючи злочинців, що у них засідали, репресуючи найбільш активних їхніхпоплічників. Любий серцю правлячої еліти конституційний лад відновлено. Циметнос В домагається небувалої доти і всезагальної ненависті до себе з бокуетносу А. Тим часом частина державних злочинців, яким пощастило врятуватися віднародного гніву за кордоном, удає з себе уряд ніким не визнаної держави веміграції і розгортає за кордоном пропагандистську наклепницьку акцію,розповідаючи світові про всю недемократичність центрального уряду. Недобитки знезаконних озброєних формувань організовуються в банди, йдуть у гори, абоджунглі, або схрони, і звідтіля чинять наскоки, грабуючи і вбиваючи мирненаселення (очевидно, своїх земляків), у відповідь на що урядові військаздійснюють задля захисту населення каральні експедиції, від яких чомусь саме ценаселення найбільш і потерпає. За деякий час спалахує повстання, з еміграціїповертається уряд, все повторюється знову і знову, аж поки етнос В непоголиться таки на сепарацію етносу А, або поки етнос А не буде фізичновинищений чи його демографічний потенціал не буде підірваний настільки, що вінпочне деградувати.
Кожен акт даної п'єси супроводжується постійною політичноюнапругою, репресіями, терактами, воєнними діями, загибеллю великої кількостівійськових і ще більшої кількості цивільних осіб, руйнуванням населенихпунктів, економічного потенціалу і культурних цінностей, морями крові, юрбамибіженців, горами трупів, голодом, злиднями, епідеміями. Не кажучи все про такідрібнички, як якусь там втечу капіталу з країни, припинення надходженняінвестицій, економічний занепад, безробіття, зіпсутий міжнародний імідж тощо.
“… Поліетнічна держава, яким би розвиненим потенціалом ібагатими природними ресурсами вона не володіла, автоматично позбуваєтьсяголовної умови для успішного прогресу — внутріполітичної стабільності, щонеминуче призводить до низьких темпів зростання і навіть до стагнації, деколидеградації всіх сторін життя суспільства”.
Історичний приклад: у ході невдалої спроби відокремленняРеспубліки Біафра від Нігерії і наступною за нею війною 1967-70 рр. тількизагиблих нараховується 2 млн. чоловік.
Варіант № 2
Центральний уряд призначає референдум на території етносу А зприводу відокремлення. Референдум підтверджує бажання переважаючої більшостічленів етносу А утворити власну національну державу. Після референдуму впроцесі консультацій між центральним урядом та відповідними структурами з бокуетносу А обговорюються всі деталі і нюанси відокремлення (узгодження лініїкордону, поділ майна тощо) і — етноси мирно розходяться і продовжуютьспілкування між собою як рівноправні суб'єкти історичного процесу. При цьомуніхто нікого не вбиває, не підриває, ніхто нікому не оголошує блокад, ніхтонікуди не тікає, ніхто ні з ким не воює і нічого не руйнує. Взаємна фобія такожне має особливої поживи для розросту, так що суто у психологічному планістосунки між етносом А і етносом В є в цілому нормальними. Єдиним прикримнюансом є почуття скривдженості етносу В — адже тепер він не є панівним іосновним стосовно етносу А, — але невдовзі це минеться.
Історичний приклад: у ході вдалої спроби відокремленняНорвегії від Швеції у 1905-06 рр. загиблих нараховується 0 чоловік.
Постає питання: який варіант більш подібний на Армагеддон іщо слід робити, щоб Армагеддону уникнути? Робити слід зовсім небагато, і нічогоскладного в цьому немає: слід поважати право нації на самовизначення і неперешкоджати його здійсненню.
З наведеної схемине напрошується висновок, що відокремлення є єдино можливим способомрозв'язання подібних проблем. Зрештою, декотрим народам вистачає (поки що?)автономії, незважаючи на всю їхню високорозвиненість (каталонці в Іспанії,наприклад). Але в цьому разі центральний уряд повинен переконати таких“каталонців”, що вони не повинні відокремлюватися. У разі ж, якщо переконуванняперестануть впливати — ні в якому разі не вдаватися до варіанту № 1 іусвідомити, яким би зневаженим не почувався його (уряду) і всього етносу Вісторичний гонор, що “територіальна цілісність за будь-яку ціну… є…абсурдом”.
Отже на початкуXXI ст. проблема самовизначення націй, вперше сформульована більш як 200 роківтому, залишається актуальною. Але ставлення до неї є неоднозначним. У зв’язку зтруднощами, які супроводжують процес утворення незалежних національних держав,ентузіазм щодо ідеї самовизначення дещо впав. Стабільні західні демократії займаютьпозицію здорового егоїзму, оберігаючи свій мир і спокій, не бажаючи, щоб післярозпаду останньої з імперій під назвою СРСР, черга підійшла до них. Адже і вцих країнах національні меншини не завжди бажають задовольнятись своїм статусомі вимагають де автономії, а де і незалежності. Цікавим і новим є той факт, щонавіть ті держави, які утворились як наслідок застосування принципу самовизначення,тепер, голосуючи в ООН, віддають перевагу принципу збереження територіальноїцілісності держав перед принципом самовизначення націй.
Національнадержава як модель, що стала протягом ХХ ст. світовим явищем, нормою, а невинятком, також не завжди зустрічається з розумінням. Її звинувачують у тому,що вона є не настільки сильною, як були, скажімо, імперії, і тому не завждиздатна тримати під своїм контролем національні пристрасті, особливо коли цестосується ворогуючих націй; що її претензії на встановлення справедливихетнічних кордонів не справдились, бо кордони всеодно йдуть врозріз з чиїмисьінтересами і є несправедлавивми для інших народів; що сама постановка питанняпро національні держави в кінці ХХ ст. є запізнілою, бо світова цивілізаціястоїть на порозі повної інтеграції не лише економік, але і політичних систем, атому нації і національні держави вже стали анахронізмом; що врешті-рештутворення національних держав згідно принципу “одна культура – одна держава”перетворюється в безглузду нескінченність, тому що в принципі не можна створитистільки держав, скільки в світі є культур, що це тільки стимулює націоналізм інаціональний екстремізм.
Критика на адресунаціональної держави нерідко супроводжується ідеалізацією імперій, і не лише в проімперській,великодержавно-реваншистській публіцистиці (на зразок статті Едіка Лімонова“Імперський інстинкт”[9]), але й у працяхреспектабельних вчених Е. Геллнера, Р. Осборна та інших. Не будемо дискутуватипо кожному з висунених аргументів. Скажемо лише, що сама історія вирішилапитання про місце національних держав в організації людськго співжиття. Їхутворення йшло паралельно з розширенням демократії і до них можемо застосуватитой же самий вислів, який У. Черчіль застосував для оцінки демократичної формиправління: так, національні держави мають багато вад, вони далекі віддосконалості, але нічого кращого людства поки що не придумало. Інтеграціяуспішно відбувається тільки на добровільній основі, тільки при умові великоївзаємної поваги і тільки поміж націями, впевненими у тому, що їхньому існуваннюяк культурно-політичних індивідуальностей ніщо не загрожує. Перекроюваннякордонів зовсім не є новацією, пов’язаною з прагненням створити національнідержави. Воно існує відтоді, відколи існують кордони поміж державами, і чи невсі війни виникали, передусім, з бажання “посунути” кордони, примножитиволодіння, “приструнити” сусідів. Принцип етнічності при визначенні кордонівдержав якщо і не став стабілізуючим фактором, то принаймні стримуючі функціївін виконує. І якою б не була ностальгія за часами імперій (завжди знайдутьсялюди, які надають перевагу чомусь великому й сильному), не можна ідеалізуватиїх настільки, щоб забути, що саме імперські зазіхання, прагнення панувати надіншими народами, ділити володіння були причинами двох великих і страшнихсвітових воєн ХХ ст. і незчисленної кількості воєн в попередні століття ітисячоліття. Отже, якщо національні держави й не змогли забезпечити стійкиймир, стабілізувати життя у світі, то імперії в цьому питанні зовсім не є дляних альтернативою. Та й питання для політолога сьогодні стоїть не так: бути чине бути національним державам. Історія вже відповіла – бути. А от як зробити їхдемократичними, толерантними, як блокувати можливі вибухи ірраціональноїенергії, що міститься в колективній національній підсвідомості, над цим щеварто подумати і вченим, і політикам. Безумовна повага права кожного народу інації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з принципових основміжнародних відносин.
Принцип рівноправностіта самовизначення народів і націй у якості обов'язкової норми сучасногоміжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливішихцілей ООН — «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправностіі самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена цільконкретизується в багатьох його положеннях.
Зміст принципу рівноправностіі самовизначення народів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародногоправа 1970 року, прийнятій в той історичний період, коли процес деколонізаціїдосяг апогею. Це обумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи маютьправо вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус іздійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна державазобов'язана шанувати це право відповідно до Статуту ООН». Більш того, державизобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім відносинам міждержавами і ліквідації колоніалізму.
Самовизначенняозначає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою міроювідповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціямі уявленням. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 рокупідкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднаннядо незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншогополітичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цимнародом права на самовизначення». Слід мати на увазі, що право національногосамовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну державу або ввійшла доскладу федерації держав. Суб'єктом права на самовизначення є не тільки залежні,але і суверенні нації і народи. З досягненням національної самостійності правона самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення увідповідній міжнародно-правовій нормі.
Втілення принципурівноправності і самовизначення народів у Статуті ООН указує, що мова йде проміждержавні відносини, що повинні здійснюватися з урахуванням того, що всінароди рівноправні, і кожний із них має право розпоряджатися своєю долею. Туттакож підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення загальногомиру. Кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій,що позбавляють народи, про які йде мова, їхнього права на самовизначення. Усвоєму опорі таким діям народи вправі просити й одержувати, підтримкувідповідно до Статуту ООН. Принцип самовизначення народів — це право народів, ане обов'язок, і здійснення цього права може бути різним. Самовизначення неповинно здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальнійцілісності і політичній єдності суверенних держав. З іншого боку, якщо народстворить орган, що його офіційно представляє і виконує публічно-правовіфункції, то всякі насильницькі дії, що перешкоджають ззовні процесусамовизначення, можуть розглядатися як принципи невтручання і суверенної рівностідержав, що порушуються. Право народів на самовизначення тісним способомзв'язане зі свободою політичного вибору. Народи, що самовизначилися, вільновибирають не тільки свій внутрішньополітичний статус, але і своюзовнішньополітичну орієнтацію. Повага свободи політичного вибору стаєфундаментом співробітництва, а не суперництва і протиборства. З цим, зокрема,пов'язане право держав, що звільнилися, на проведення політики неприєднання, научасть у розв'язанні як загальносвітових, так і регіональних проблем.
Міжнародні пактипро права людини 1966 року підтвердили зв'язок самовизначення з правами людини,закріпивши у своїх перших статтях положення про те, що «усі народи мають правона самовизначення» (стаття 1 Пакту про громадянські та політичні права 1966року). Що стосується етнічних, релігійних і мовних меншин, то приналежним доних особам не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групикористуватися своєю культурою, своєю мовою, а також сповідати свою релігію (увідповідності зі статтею 27 Пакту про громадянські та політичні права 1966року).
Ці положенняодержали розвиток у Декларації Генеральної асамблеї ООН про права осіб, щоналежать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 року.Держави зобов'язані охороняти «на їхніх відповідних територіях існування ісамобутність» таких меншин і заохочувати створення умов для розвитку цієїсамобутності.
Висновки
Підводячи підсумок цього дослідження присвяченого праву наційна самовизначення, на мою думку є сенс сформулювати декілька важливих тез:
1. Нації єетно-політичними або політичними спільнотами, що утворилися в нові і новітнічаси як передумова або наслідок процесу суспільної модернізації одного абокількох етносів.
2. Складністьі різноманітність процесів націогенезу, різні прояви сутності і суспільнихфункцій націй породжує багатство теоретичних підходів до їх інтерпретації.Серед них виділяються: суб’єктивістський підхід (в т.ч. і соціо-біологічний),що розпадається на етнічний та політичний.
3. Дооб’єктивних передумов формування сучасних націй належать: становлення ринковихвідносин в економіці і подолання станового поділу суспільства; перехід додемократичних форм урядування; виникнення нової, уніфікованої, єдиної длявсього суспільства високої культури і мови; формування громадянськогосуспільства, перехід від підданської до громадської політичної культури,поширення ідей політичної рівності і народного суверенітету.
4. Досуб’єктивних чинників формування націй належить консолідуюча діяльність держави(панівних політичних еліт), інтелектуально-духовних еліт та політичнихконтреліт.
5. Процесперетворення етносу в націю, вихід його на арену політичного життя має назвунаціонального відродження. Цей термін означає також відновлення націєювтрачених позицій в економічній, духовній і політичній сфері. Відродженняпов’язане з піднесенням етно-національного життя та модернізацію всіх йогосфер.
6. Доголовних інтересів, що перетворюють народ в націю, в суб’єкта політичногопроцесу належать: збереження своєї ідентичності і культурно-мовноїсамобутності, свобода самовияву, подальша консолідація, утвердження і захиствласного суверенітету, створення і захист своєї державності, налагодженнястосунків з іншими націями і державами.
7. Національнийсуверенітет – це повновладдя нації, оволодіння нею усіма можливостямирозпоряджатися своєю власною долею. Найпоширенішою формою його утвердження ізахисту є національна держава.
8. Сучасніправові і політичні норми міжнародного співжиття визнають за націями право насамовизначення і утворення незалежних держав, але практика застосування цьогопринципу складна і суперечлива. З-поміж усіх підстав для самовизначення наційсвітове співтовариство сьогодні акцентує на двох: життєздатності майбутньоїдержави; здатності народу її створити не загрожуючи миру і інтересам іншихнародів.
9. Процесинаціонального відродження, рух нації до політичної незалежності, до створеннясвоєї державності отримали назву націоналізму в його найширшому значенні.Націоналізмом називають також ідейно-політичні течії та рухи, що виступають назахист інтересів певної нації. Націоналізм буває демократичний іправо-радикальний (екстремістський). Його крайніми формами є шовінізм, расизм,фашизм.
Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктністьдержав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудьволі. Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердженняв міжнародному житті принципу рівності і самовизначення народів. Саме народів,а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплений у якостізагальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується,очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби бувпроголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування дополіетнічних народів було б некоректним. Водночас слід зазначити, щоузвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи нанаявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер.Судячи зі світової практики здійснення права народів на самовизначення, у томучислі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття«народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю,релігійну спільність, мовну спільність.
Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо проправо націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю(при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права насамовизначення. Нація ~ це історична спільність людей, які мешкають на певнійтериторії і володіють єдністю політичних, економічних, соціально-культурнихукладів життя і спільністю мови. Таке спільне функціонування протягом тривалогоісторичного відтинка часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомістьсвоєї єдності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являєтьсяменталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств.Політико-юридичною основою міжнародної право-суб'єктності націй слугуєнаціональний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнароднийстатус лише ті нації і народності, що ще не мають власної державності і котрі щене реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держави абоу формі добровільного входження до складу якоїсь держави. У Декларації пронадання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятій ГенеральноюАсамблеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграютьвирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що в силу права насамовизначення вони у відповідності зі своєю вільно вираженою волеюустановлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародногоправа 1970 року ці положення знайшли своє розширювальне тлумачення. У документіговориться: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свійполітичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурнийрозвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положеньСтатуту ООН». У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає вправовідносини, об'єктом цих.відносин слугують головним чином питання утвореннясуверенної держави. Відповідно, основні права нації, народу, що бореться,безпосередньо виникають із принципу самовизначення. У їх числі виділяютьсяправа: вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями;направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їхньоїучасті в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій; брати участьу створенні міжнародно-правових норм і самостійно реалізовувати чинні норми;застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесіборотьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу віддержав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, щоборються. Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, щоокупував арабські території, домагається задоволення своїх законнихнаціональних прав і створення самостійної Палестинської держави відповідно дорішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну правосуб’єктністьсвого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Лігиарабських держав, по цьому колу проблем вона підтримує зв'язки і співробітничаєз Ізраїлем — державою, що контролює цю територію, багатьма міжнароднимиміжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкретних міжнароднихвідносинах, нація, що бореться, набуває додаткових прав і захисту. Для того щобнація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідатипевним умовам: повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускаєорганізацію своєї держави;
повинна мати в наявності військові формування; повинна матиполітичний центр або організацію, визнану в якості такої, що повинна матитісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначенівійськові формування; повинна бути визнана певним чином міжнароднимиструктурами. Розрізняють права, котрими уже володіє нація (вони витікають ізнаціонального суверенітету), і права, за володіння якими вона бореться(витікають із державного суверенітету). Після реалізації свого права насамовизначення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародногоправа припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені вякості держави. Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національневизволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктомміжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняютьсяміжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходипроти порушників її суверенітету.
На сьогоднішній день, за словами колишнього Генеральногосекретаря ООН Бутроса Галі, у світі нараховується “близько 500 націй, що ведутьборотьбу за своє самовизначення і побудову власних держав”. Частина з нихвходить до створеної 1991 р. альтернативної до ООН Організації непредставленихнародів. За прогнозами деяких аналітиків, “у найближчі 30-40 рр. на планетіутвориться ще близько 100-110 нових національних держав, переважно за рахунокрозпаду федеративних покручів, які є перехідними утвореннями від імперій досамостійних національних держав”.
Існування такої величезної маси людей, національні права якихщодня брутально зневажаються, свідчить лише про те, що до гармонізаціїетнополітичних відносин у світі ще надто далеко. Принцип національногосамовизначення, що є єдиним способом дотримання інтересів всіх без виняткуетносів, що замешкують Землю, ще не має умов для належної своєї реалізації. Насьогодні принцип національного самовизначення, будучи (на словах) всезагально визнаним,є однією з найчастіше порушуваних норм міжнародного права.
Принцип національного самовизначення є ключовою теоретичноюпідставою гуманістичної національної політики, основаної на принципах рівностіонтологічних статусів всіх без винятку етнонаціональних спільностей, щозамешкують Землю, і праві кожної з них на реалізацію свого соціокультурногопотенціалу. Поза цим принципом неможливий справжній демократизм і паритетністьу міжнаціональних відносинах. Більше того, поза цим принципом неможливе здійсненнясуверенітету особистості, оскільки неможливе дотримання індивідуальних правлюдини без дотримання колективних прав тієї етнокультурної спільності, до якоїця людина належить.
Принцип національного самовизначення повинен мати пріоритетперед принципом т.зв. “територіальної цілісності” багатонаціональноїімперіалістичної держави, до складу якої входять етнічні теренисамовизначуваного етносу.
Принцип національного самовизначення виник як наслідоксинтези ідей народного суверенітету та національної самоцінності, як наслідок,так би мовити, 1789 та 1848 років, сполучення яких стало можливим черездемократію в ідеї національної держави.
Проблемареалізації національного самовизначення досі залишається відкритою. З одногобоку, цей принцип визнається всіма суб'єктами міжнародного права. З іншого — назаваді його реалізації стоять прагматичні геополітичні інтереси, у т.ч. —інтереси найбільш потужних держав світу. Тому людству ще належить винайтиоптимальні шляхи поєднання національно-політичних прагнень народів і реальнихможливостей трансформації світового політичного устрою.
Література
1. Барсегов Ю.Право на самоопределение — основа демократического разрешения межнациональныхпроблем. — Єреван, 1989.
2. Берлін І.Культурне самовизначення та неагресивний націоналізм // Мала енциклопедіяетнодержавознавства / за ред. Ю. Римаренка. — К., 1996.
3. БочковськийО. Наука про націю та її життя. — Нью-Йорк, 1958.
4. Бурдье П.Социальное пространство й генезис «классов» // Бурдье П. Социология политики. —М., 1993.
5. ГердерЙ.-Г. Идеи к философии истории человечества. — М., 1947.
6. ДністрянськийС. Нова держава. — Відень-Прага, 1923.
7. ЕнгельсФ. Про розклад феодалізму і утворення національних держав // Маркс К., ЕнгельсФ. Твори. — К., 1964. — Т. 21.
8. ІванченкоІ. Етнічний сепаратизм // Мала енциклопедія етнодержавознавства.
9. КартуновО. Велика Французька революція // Мала енциклопедія етнодержавознавства.
10. КняжинськийА. Дух нації. Соціологічно-психологічна студія. — Нью-Йорк — Філадельфія —Мюнхен, 1959.
11. КопейчиковВ., Селіванов В. Автономізація // Мала енциклопедія етнодержавознаства.
12. Крылов А.Сепаратизм в странах Востока, — М., 1992.
13. Крылов А.Сепаратизм: истоки й тенденции развития. — М., 1990.
14. ЛевинськийВ. Народність і держава. — Київ—Відень, 1919.
15. Ленін В.Підсумки дискусії про самовизначення // Ленін В. Повне зібрання творів. — К.,1972. — т.ЗО.
16. Лисяк-РудницькийІ. Формування українського народу і нації // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе:у 2-х т. — К., 1994. — т. 1.
17. МанелисБ. Проблема суверенитета й ее значение в совремешшх условиях. — Ташкент, 1964.
18. МаруховськаО. Автономія в унітарній державі (сутність і ознаки) // Мала енциклопедіяетнодержавознавства.
19. МелащенкоВ. Основи конституційного права України. — К., 1995.
20. МахновськийМ. Самостійна Україна. — К.—Львів, 1991.
21. Моріч А. Спробанового підходу до історичного дослідження національних меншин в Австрії //Етнічні меншини Східної та Центральної Європи. Компаративний аналіз таперспективи розвитку / за ред. В. Євтуха, А. Зуппана. — К., 1994.
22. ПавленкоЮ. Етнос та соціодинаміка національної культури //Онтологічні проблемикультури/ за ред. Є. Бистрицького. — К., 1994.
23. Правачеловека. — М., 1990.
24. РабиновичП. Національна держава // Мала енциклопедія етнодержавознавства.
25. РатнеръМ. Предісловіе // Шпрингеръ О. Національная проблема (Борьба національностей въАвстріи). — СПб., 1909.
26. Ребет Л.Теорія нації. — Мюнхен, 1955.
27. РимаренкоЮ. Громадянське суспільство і національна сфера. // Етнонаціональний розвитокУкраїни / за ред. І. Кураса та Ю. Римаренка. — К., 1993.
28. РимаренкоЮ. Громадянське суспільство і національна сфера // Мала енциклопедіяетнодержавознавства.
29. РозумнийМ. Справа честі. — К., 1995.
30. Сміт Е.Національна ідентичність. — К., 1994.
31. СтаросольськийВ. Теорія нації. — Відень, 1922.
32. СубтельнийО. Україна: історія. — К., 1991.
33. Усенко І.Самостійність // Мала енциклопедія етнодержавознавства.
34. ХабермасЮ. Гражданство й национальная идентичность // Хабермас Ю. Демократия. Разум.Нравственность. — М., 1995.
35. ЧотириУніверсали. — К., 1990.
36. ШевченкоО. Історія держави і права зарубіжних країн. — К., 1994.
37. ШелухинС. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. — Прага, 1936.
38. Шкляр Л.Субнація // Мала енциклопедія етнодержавознавства.
39. БекіровН. За правом на самовизначення // Політика і час. — 1995. — N0 5.
40. БілинськийА. Народ, нація, держава // Віче. — 1994. — № 9.
41. ГейзінгаЙ. У тіні завтрашнього дня // Універсум. — 1996. — № 1-2.
42. ГеллнерЭ. Нации й национализм // Вопросы философии. — 1989. — N0 7.
43. ДодоновР. Некоторые аспекти Этатического подхода к определению понятия «нация» //Константы. — 1995. — № 1.
44. Егберт Я.Виникнення нової системи національних держав // Мала енциклопедіяетнодержавознавства.
45. Зейну А. Самоопределениенародов в контексте обострения межнациональньїх отношений //Социально-политический журнал. — 1992. — № 9.
46. ЗенгхаасД. Етнічні конфлікти: причини та шляхи розв'язання // Політологічні читання. —1994. — № 2.
47. Каспэ С.Национализм й космополитизм в современном мире // Свободная мьюль. — 1993. — №4.
48. НагорнаЛ. Парадигми геополітики і пастки етноетики: українсько-російський контекст //Віче. — 1995. — № 9.
49. Нагорна Л.,Савельєв В. Сучасні етнічні процеси у контексті конфліктології // Українськийісторичний журнал. — 1993. — № 9.
50. ПархоменкоТ. Сепаратизм і справедливість // Політика і час. — 1995. — № 6.
51. РебкалоВ. Національна держава: суверенітет і соціальний обов'язок // Політологічнийвісник. — 1994. — Вип. 2.
52. РудакевичО. Суверенітет української нації — головна політична проблема посткомуністичноїУкраїни // Розбудова держави. — 1996. — N0 5.
53. СвідзинськийА. Українська національна ідея та шляхи її втілення // Універсум. — 1996. — №11-12.
54. Тишков В.Об идее нации // Общественные науки. — 1990. — № 4.
55. Тишков В.О природе этнического конфликта // Свободная мысль. — 1993. — № 4.
56. ТрохимчукС. Геополітичні уроки XX століття // Універсум. — 1996. — № 1-2.
57. ФедотовГ. Доля імперій // Сучасність. — 1993. — № 1.
58. Хайек Ф. Дорога к рабству // Новый мир. — 1991. — № 7.
59. Політичнадумка. — 1995. — № 2-3.
60. ПроценкоО., Чепинога В. Походження свободи. — К.., 1996