Київськийнаціональний університет внутрішніх справ
Навчально-науковийінститут заочного та дистанційного навчання
Хмельницькевідділення
КУРСОВАРОБОТА
знавчальної дисципліни: «Цивільне та сімейне право»
натему 5: «Право на медичну допомогу».
Виконав:
Слухач _-ї групи _-го курсу
Хмельницького відділення ННІЗДН
Залікова книжка № __-__ БХМ
Домашня адреса: ________________
_______________________________
тел. моб.:_______________________
м. Хмельницький– 2010
Зміст
Вступ. 3
1. Ознаки та зміст права намедичну допомогу. 5
2. Здійснення фізичною особоюправа на медичну допомогу. 9
3. Договірний характер відносинщодо надання медичної допомоги. 12
4. Особливостіцивільно-правової відповідальності за ненадання або неналежне надання медичноїдопомоги. 14
Висновки. 19
Список використаних джерел талітератури. 21
Вступ
Україна, на шляху розвитку відгромадянського суспільства до правової держави, намагається робити певнізаходи, для надання людині, можливості реалізовувати свої права. У контекстіцього, треба зазначити, що існує величезна проблема: в нормативно правовихактах закріплені певні права людини і громадянина, але на практиці, реалізаціяцих прав дуже складна. Це стосується і такого права, як «право на медичнудопомогу» яке закріплене в ст. 284 Цивільного кодексу України. Починаючививчати дану проблематику, одразу стикаєшся з тим, що законодавчо, немаєзакріплення «права на здоров'я», закріплена лише низка прав пов'язаних зіздоров'ям, до якого входить і право на медичну допомогу.
Цивільний кодекс України, закріплюючи в ст.284 право на медичну допомогу, не подає самого поняття «медична допомога»,однак, в іншому акті, все ж таки існує роз'яснення: медична допомога — це виддіяльності, який включає комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення талікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров'ю іпрацездатності та здійснюють професійно підготовлені працівники, які мають наце право [12, с.12].
Певну визначеність у вирішення даногопитання безумовно внесла зазначена Постанова КМУ, яка виділила види безоплатноїмедичної допомоги. Зазначене в Конституції положення про безоплатну медичнудопомогу не виключає також і можливості надання фізичним особам медичнихпослуг, які виходять за межі медичної допомоги. При цьому перелік таких платнихне може вторгатися у межі безоплатної медичної допомоги.
Як правило, питання про визначення якостімедичної допомоги з особливою гостротою постає у разі спричинення шкодиздоров'ю пацієнта.
Слід зазначити, що сьогодні одним з питань,що потребує вдосконалення законодавчої бази у даній галузі, є гарантованестаттею 49 Конституції України право на безоплатну медичну допомогу у державнихі комунальних закладах охорони здоров’я. Разом з тим поняття медичної допомоги,а також порядок надання медичних послуг на платній основі у державних ікомунальних закладах охорони здоров’я, перелік таких послуг мають бутивизначені Законом України, а не постановою уряду. Стає очевидним, що чиннезаконодавство у сфері охорони здоров’я потребує кардинальних змін, зокрема щодовирішення питань стосовно гарантованого обсягу безоплатної медичної допомоги,видів та порядку надання платних медичних послуг у державних і комунальнихзакладах охорони здоров’я, умов запровадження медичного страхування,комплексного врегулювання прав та обов’язків пацієнтів і лікарів тощо.
Інше питання, яке вимагає якнайшвидшогорозгляду та вдосконалення, – це накази Міністерства охорони здоров’я України,що є основними підзаконними нормативно-правовими актами у сфері охорониздоров’я. Значна кількість наказів МОЗ не пройшла реєстрації в Міністерствіюстиції України, внаслідок чого вони не мають статусу обов’язкових довиконання, а в більшості випадків носять рекомендаційний характер.
1. Ознаки та змістправа на медичну допомогу
Меди́чна допомога — комплексдіагностичних і лікувальних заходів, спрямованих на встановлення діагнозу,усунення чи зменшення симптомів і проявів захворювання чи патологічного стану,з приводу якого звернувся пацієнт, на нормалізацію його життєдіяльності,покращення чи відновлення здоров'я [9, с.512].
Конституцією України гарантовано право набезкоштовну медичну допомогу, для чого в Україні створено державні лікувальнізаклади, скорочення мережі яких забороняється. Незаконна вимога оплати занадання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах охорони здоров'яє кримінально караною.
Законодавчо зміст поняття «медична допомога»не розкривається ні в Конституції України, ні в Основах законодавства Українипро охорону здоров'я. Залишається нормативно не визначеним і поняття «медичнапослуга», співвідношення його з поняттям «медичної допомоги». Поняття медичноїпослуги логічно ширше поняття медичної допомоги, однак, у відповідності зі ст.49 Конституції України медична допомога повинна надаватися безкоштовно. Медичніж послуги у випадках, передбачених законом, можуть надаватися і за оплату[8, с.47]. Дефініції понять «медична допомога» та «медична послуга» незбігаються, їх розмежування потрібно для визначення з дотриманнямконституційного права людини на безоплатну медичну допомогу. В окремих випадкахвід цього залежить доцільність медичного втручання взагалі, необхідність обов'язковогоотримання згоди на таке втручання, зміст і обсяг інформаційного обов'язкумедичного закладу та ін. Об'єктом правовідносин з надання платних медичнихпослуг є сама медична послуга, що складається з дій медичного характеру.Медична послуга належить до фактичних послуг і включає в себе застосуванняспеціальних медичних заходів стосовно здоров'я, поліпшення чи підтримання стануякого є головною метою надання послуг.
У Постанові Кабінету Міністрів України «Прозатвердження Програми надання громадянам гарантованої державою безоплатноїмедичної допомоги» від 11 липня 2002 року № 955 під медичною допомогоюрозуміється «вид діяльності, який включає комплекс заходів, спрямованих наоздоровлення та лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожуєжиттю, здоров'ю і працездатності та здійснюється професійно підготовленимипрацівниками, які мають на це право відповідно до законодавства». Такерозуміння звужує коло послуг, які можна розглядати як медичну допомогу,обмежуючи їх лише такими, які обумовлені фізичним чи психічним станом пацієнта.Таким чином, головними ознаками медичної допомоги можна вважати такі:
здійснення втручання у фізичну або (та)психічну сферу існування людини; обумовленість втручання станом здоров'я;
спрямованість дій на рятування життя,поліпшення стану, поновлення здоров'я і працездатності;
здійснення втручання фахівцем в галузімедицини [10, с.103].
Сукупність зазначених ознак дозволяєвизначити медичну допомогу як правомірне втручання фахівця в галузі медицини уфізичну або (та) психічну сферу існування людини, обумовлене станом їїздоров'я, з метою рятування життя, поліпшення стану, поновлення здоров'я.
Отже, при розширеному трактуванні поняттямедичної допомоги нею можна вважати застосування однією особою медичних знань інавичок, спрямоване на реалізацію іншою особою власних прав та інтересів, щопотребують втручання в її організм. В такому випадку навіть косметологічнапослуга, вилучення органа у донора або здійснення операції штучного перериваннявагітності за соціальними показниками будуть вважатися медичною допомогою.Необхідно розмежовувати медичну допомогу з медичним втручанням. Під медичнимвтручанням розуміється будь-який профілактичний, діагностичний, лікувальний абоінший вплив (фізичний, хімічний, біологічний чи психічний) на організм людини,який спричиняє чи може спричинити зміни в цьому організмі.
Законодавством, також, встановлено переліквидів безоплатної медичної допомоги, що надається державними та комунальнимизакладами охорони здоров'я:
а) швидка та невідкладна — надогоспітальному етапі станціями (відділеннями) швидкої медичної допомоги,пунктами невідкладної медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини;
б) амбулаторно-поліклінічна;
в) стаціонарна — у разі гострогозахворювання та в невідкладних випадках, коли потрібне інтенсивне лікування,цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічнимипоказаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленнямимедико-соціальних експертних комісій, лікарсько-консультативних комісій;
г) невідкладна стоматологічна допомога (уповному обсязі — дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам,які мають дітей до 3 років);
д) долікарська медична допомога сільськимжителям;
е) санаторно-курортна допомога інвалідам іхворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях;
є) утримання дітей у будинках дитини;
ж) медико-соціальна експертиза втратипрацездатності (постанова Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р. N 955«Про затвердження Програми подання громадянам гарантованої державою безоплатноїмедичної допомоги»).
Як бачимо, «медична допомога» охоплюєнадання ряду послуг, безпосередньо пов'язаних з лікуванням хворих тапрофілактикою захворювань, зокрема профілактичні медичні огляди з винесеннямвисновку про стан здоров'я на прохання громадян; зубне, вушне, очнепротезування дорослого населення; надання всіх видів медичної талікувально-профілактичної допомоги (крім першої невідкладної) особам,обслуговування яких не передбачено даним закладом; надання додаткової медичноїінформації на прохання громадян (довідки, виписки з історії хвороби) та інші.
Також, існує ряд послуг, які за певнихобставин можуть розглядатися як медична допомога. Це, зокрема, наданняюридичним та фізичним особам консультаційної допомоги з питань застосування законодавствапро охорону здоров'я, в тому числі щодо забезпечення санітарного таепідемічного благополуччя населення; діагностичне обстеження і лікування занаправленням лікарів, які працюють на засадах підприємницької діяльності (крімвипадків надання невідкладної медичної допомоги, професійних захворювань,виробничого травматизму), якщо у такому обстеженні і лікуванні немаєневідкладної необхідності; організація лікарських і фельдшерських здоровпунктівна підприємствах, в установах та організаціях, де вони не передбачені штатниминормативами та інші (Рішення КСУ по справі про платні медичні послуги) [11, с.178].
Право на надання медичної допомогиприпускає вільне визначення людини у питанні доцільності звернення за медичноюдопомогою. Адже законом не заперечується і право на відмову від лікуваннявзагалі, і право на самолікування.
Однак, сід зазначити, що у галузі наданнямедичної допомоги мають місце суттєві недоліки її правового регулювання,зокрема те, що медичне законодавство не систематизоване в одному законодавчомуакті. Основи законодавства про охорону здоров'я недостатньо врегульовують ціпитання. Свідченням цього є досить велика кількість підзаконнихнормативно-правових актів. Для вирішення цих проблем, видається, недоцільноприймати окремі, невеликі за обсягом закони, котрі регулюють окремі видивідносин у галузі медичного права. Зокрема у медичній спеціальній літературінеодноразово порушувалось питання про необхідність прийняття нормативного акта,у котрому були б врегульовані права та обов'язки пацієнта.
2. Здійсненняфізичною особою права на медичну допомогу
Конституційними гарантіями реалізації цьогоправа на медичну допомогу виступають: державне фінансуваннясоціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм;безоплатність медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорониздоров'я; заборона скорочення таких закладів; державного забезпеченнясанітарно-епідемічного благополуччя [8, с.51].
Щоб краще розуміти, що означає поняття«право на медичну допомогу», розглянемо його, посилаючись на норми цивільногоправа України. Право на медичну допомогу мають усі без винятку фізичні особи. Згіднозі статтею 284 Цивільного кодексу України, фізична особа, якій виповнилося 14років і яка звернулася по медичну допомогу, має право на вибір лікаря й вибірметодів лікування відповідно до рекомендацій лікаря. Надання медичної допомогиособі, яка досягла 14 років, здійснюється з її згоди.
Однак це не означає, що у разі наданнямедичної допомоги особам у віці від 14 до 18 років або особам, яких суд визнавобмежено дієздатними, думка їхніх батьків (піклувальників) зовсім не маєюридичного значення.
Згідно зі статтею 32 Цивільного кодексуУкраїни, фізичні особи у віці від 14 до 18 років мають неповну цивільну дієздатність.Тому, якщо, приміром, 16-річний пацієнт звернеться в клініку пластичноїхірургії з побажанням поліпшити свою зовнішність за допомогою складноїдороговартісної операції, лікар повинен отримати, крім згоди пацієнта, ще йзгоду його батьків [7, с.18].
Водночас у невідкладних випадках, коли маємісце реальна загроза життю пацієнта, його згода або згода його законнихпредставників (батьків, піклувальників) на медичне втручання лікарю непотрібна. Це прописано і в статті 284 Цивільного кодексу України, і в статті 43Основ законодавства України про охорону здоров’я.
Відповідно до ст. 57 Конституції України таст. 282 Цивільного Кодексу України фізична особа має невід'ємне право на життя.Складовою частиною цього права можна вважати і право на надання їй медичноїдопомоги. Конституція України закріпила право громадян на охорону здоров'я,медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). Слід зауважити, що право наохорону здоров'я є найбільш широким, воно включає право на медичну допомогу іправо на медичне страхування. Отже, право на медичну допомогу є відносносамостійним.
Відповідно до ч. 2 ст. 284 ЦК та ст. 38Основ законодавства про охорону здоров'я кожний пацієнт, який досягчотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, маєправо на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги,та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Надання медичноїдопомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за їїзгодою.
Ця норма знаходиться в колізії зі ст. 32ЦК, яка закріплює коло повноважень фізичної особи з неповною цивільноюдієздатністю (фізична особа у віці 14 — 18 років). Доцільним є розширення колаправ фізичних осіб у цьому віці.
Право на медичну допомогу належить усім безвинятку фізичним особам. Однак при цьому фізична особа, яка досягла 14 років тазвернулась за наданням медичної допомоги має, такі права:
а) на вибір лікаря та його заміну;
б) на вибір лікувального закладу;
в) на вибір методів лікування, відповіднодо рекомендацій лікаря.
Як бачимо, підставою виникнення, зміни іприпинення відносин з надання медичної допомоги є воля особи. Це один зприкладів прояву головного принципу цивільного права — принципудиспозитивності. Відсутність елементів влади та підпорядкування підтверджуєцивільно-правову (приватно-правову) природу права на медичну допомогу.
Повнолітня фізична особа має правовідмовитися від медичного втручання чи перервати вже почате втручання. Наслідкитакого відмовлення чи переривання втручання повинні бути їй роз'яснені. Якщовідсутність згоди може привести до тяжких наслідків, лікар зобов'язанийроз'яснити це пацієнту. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування,лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості йогоодержання — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Якщовідмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта важкінаслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування [6, с.18].
Право на вибір лікаря дозволяє пацієнтузвернутися до обраного ним лікаря, вимагати заміни лікаря, призначеногокерівником лікувальної установи чи підрозділу.
Рівність відносин учасників правовідносин,які виникають у системі «лікар-пацієнт», припускає, що і лікар може відмовитисявід подальшого ведення пацієнта, якщо той не виконує медичні призначення,правила внутрішнього розпорядку лікувальної установи. Умовою такого відмовленняє відсутність загрози життю хворого і здоров'ю населення.
Припинення медичної допомоги може матимісце за згодою лікаря та пацієнта, на вимогу пацієнта в разі відмови відподальшого лікування, в разі смерті пацієнта або в разі усунення потреби внаданні такої допомоги. Припинення медичної допомоги слід відрізняти відприпинення заходів підтримки життя.
Особливістю у відносинах по наданнюпсихіатричної допомоги є встановлений законом необхідний огляд людини передвстановленням їй діагнозу психічного розладу, обов'язок комісійного контролюлікарів-психіатрів за застосуванням методів діагностики та лікування і лікарськихзасобів, що становлять підвищений ризик для особи, якій надається психіатричнадопомога. Під психіатричною допомогою розуміється комплекс спеціальних заходів,спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я, профілактику, діагностикупсихічних розладів, лікування, соціальну реабілітацію осіб, що страждаютьпсихічними захворюваннями.
3. Договірнийхарактер відносин щодо надання медичної допомоги
В правовій літературі пропонуєтьсярозширити коло поіменованих договорів договором про надання медичної допомоги.В класифікації цивільно-правових договорів він повинен потрапити до групидоговорів про надання послуг. За юридичними ознаками він є двостороннім,консенсуальним, може бути оплатним чи безоплатним.
Пацієнт є стороною в договорі про наданнямедичної допомоги і рівноправним партнером з медичними працівниками. Такимчином, фізична особа, якій надається медична допомога, є не предметомманіпуляції, а суб'єктом соціального відношення. Цим обумовлене право фізичноїособи, яка досягла чотирнадцяти років і звернулася за наданням медичноїдопомоги, на вибір лікаря і методів лікування в межах рекомендацій лікаря[7, с.15].
Традиційно, вважалося, що договір пронадання медичних послуг виникає здебільшого у випадках, коли закон це дозволяв.У всіх інших випадках це вважалося сферою регулювання публічного права.Сьогоднішні реалії потребують зовсім інших акцентів. Визнання договірногоцивільно-правового характеру відносин типу «лікувальна установа – пацієнт»більшою мірою забезпечує реалізацію права громадян на здоров’я, демократизаціювідносин в сфері охорони здоров’я, перетворює громадян із безправних прохачів уповноправних суб’єктів відносин, підвищує відповідальність лікувальних установза здоров’я пацієнтів.
Ненадання без поважних причин допомогимедичним працівником представляє собою склад правопорушення, за яке встановленакримінальна відповідальність (ст. 139 КК). Укладення договору про наданняневідкладної медичної допомоги для будь-якого медичного закладу є обов'язковимз урахуванням зазначених положень, а за ст. 633 цього Кодексу підприємницькадіяльність з медичного обслуговування передбачає наявність публічного договору.
Оскільки даний договір є цивільно-правовимправочином, на нього повинні поширювати свою дію чинні норми Цивільного кодексуУкраїни. Проте такий договір прямо ЦК України не визначений, а отже,невизначеними лишаються правила його укладання, виконання, а також порядокпритягнення сторін до відповідальності за порушення умов цього договору. Зарезультатами проведеного Центром медичного права правового дослідженнядоговорів, які нині використовуються у вітчизняній медичній практиці, можназробити основний висновок: ні медична організація, ні пацієнт не маютьналежного юридичного захисту. Більшість бланків договорів (формулярів) маютьочевидні обмеження їх змісту та недостатню опрацьованість як з правового, так із бухгалтерського боку. У багатьох наданих для правового аудиту договорахмістилися вочевидь обтяжливі для споживача послуг умови, пропонувався неконституційнийспосіб вирішення спорів, не було характеристик, що індивідуалізують надаванумедичну послугу. Вказані недоліки можуть призвести до несприятливих юридичнихнаслідків як для пацієнтів, так і для медичних організацій, які продовжуютьвикористовувати такі зразки договорів [4, с.39].
Іншою проблемою, що характеризує реаліїнадання медичних послуг в Україні, є притаманність даним правовідносинам явноне виражених прав та обов’язків. Тобто не можна встановити або знайти в законічітко визначений – вичерпний перелік прав та обов’язків сторін такихзобов’язань. Лікар, зокрема, зобов’язаний належним чином надавати послуги.Тобто він повинен таким чином діяти, аби не нашкодити, насамперед, здоров’юпацієнта, виходячи із всім відомої клятви Гіппократа. Однак це лише загальнадекларація. А на практиці визначення того, нашкодив лікар чи ні, було цеумисною дією, дією із необережності чи добросовісною лікарською помилкою, –лишається надзвичайно складним і проблематичним питанням.
Дані факти послужили поштовхом для думки,що висловлюється в літературі деякими авторами, про можливість застосування доданих відносин Закону України «Про захист прав споживачів». Неприйнятністьданої позиції зумовлюється тим, що предметом медичних послуг є такі особистінемайнові блага як життя і здоров’я, а тому застосування Закону України «Прозахист прав споживачів», предметом регулювання якого є відносини, що виникаютьз приводу придбання, замовлення, використання товарів (робіт, послуг) длявласних побутових потреб [1, ст.3], вважається неможливим. Як бачимо,відносини, які виникають при наданні медичних послуг вимагають спеціального,особливого окремого регулювання.
Доцільно правовий статус пацієнта визначитиспеціальним законом про права пацієнтів, на зразок того, що є в країнах європейськогоспівтовариства та з урахуванням усіх європейських стандартів в цій сфері.
4. Особливостіцивільно-правової відповідаль-ності за ненадання або неналежне надання медичноїдопомоги
Oдним із найважливіших питань, що виникаютьу відносинах між лікарем і пацієнтом, між лікарем і закладом охорони здоров'ята державними органами, є питання якості медичної допомоги послуг, що надаютьсяпацієнтам.
Як відомо, лікар та пацієнт дещо по-різномуоціюють якість наданої медичної допомоги. Пацієнт оцінює якість медичноїдопомоги з позицій стану свого здоров'я після лікування та ставлення до ньоголікаря, а саме його чуйності, тактовності, здатності до співпереживання,достатності часу на бесіди тощо. Лікарі оцінюють якість надання медичноїдопомоги насамперед за технічною майстерністю, досягненням бажаного результатулікування. Проте існують певні юридичні критерії якості, які випливають ізчинного законодавства.
Загальними умовами для застосуванняцивільно-правової відповідальності є: протиправність порушення суб’єктивнихцивільних прав, наявність збитків (шкоди), причинний зв’язок між порушенням ізбитками (шкодою) та вина порушника [3, с.92].
Переважна більшість «медичних» справ, щорозглядаються судами, – це цивільні справи за позовами про відшкодування шкоди,завданої погіршенням здоров'я внаслідок надання медичної допомоги чи послугненалежної якості. Звертаючись до суду, позивачі (здебільшого пацієнти), якправило, просять стягнути на свою користь майнову (збитки) і моральну (немайнову)шкоду [6, с.72]. Відповідачами у таких справах є заклади охорони здоров'я, якінесуть відповідальність за шкоду, завдану їхніми працівниками при виконаннісвоїх трудових обов'язків [10, с.873]. У разі, якщо шкода завдана лікарем, якийзареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності (приватний підприємець) і,маючи ліцензію на медичну практику, надає медичні послуги у такій якості,відповідальність за завдану пацієнтові шкоду несе він.
Підставою цивільно-правовоївідповідальності за завдану шкоду є так званий цивільно-правовий делікт,конструктивними елементами якого є: шкода, протиправність поведінки (дія абобездіяльність) заподіювача шкоди, його вина і причинно-наслідковий зв'язок міжшкодою та протиправною поведінкою її заподіювача.
Презумується, що дія або бездіяльність, якізаподіюють шкоду здоров'ю, є протиправними, за винятком випадків, щопередбачені законом (наприклад, у разі, коли лікар, здійснюючи медичневтручання з додержанням вимог ст. 42 Закону України «Основи законодавстваУкраїни про охорону здоров'я», заподіює шкоду, яка є меншою, ніж та, щоочікується в разі відмови від медичного втручання). У таких випадках длязвільнення від відповідальності заподіювач шкоди зобов'язаний довестиправомірність своїх дій (бездіяльності).
Обов'язковою умовою відповідальності зазаподіяння шкоди є причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяноюшкодою. Якщо шкода не є наслідком протиправної поведінки заподіювача шкоди, асталася з інших причин (наприклад, через недотримання пацієнтом медичних рекомендаційчи внаслідок індивідуальних особливостей організму пацієнта), у заподіювачашкоди не виникатиме обов'язку відшкодувати заподіяне [12, с.19].
За загальним правилом для настанняцивільно-правової відповідальності за шкоду здоров'ю необхідно, щоб така шкодабула спричинена з вини її заподіювача. Однак з цього правила є виняток. Так,відповідно до ст. 1187 Цивільного кодексу України відповідальність за шкоду,завдану джерелом підвищеної небезпеки, настає за відсутності вини заподіювачашкоди. Джерелом підвищеної небезпеки визнається діяльність, пов'язана звикористанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів таобладнання, хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та іншихречовин; утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порідтощо, яка створює підвищену небезпеку для особи, що цю діяльність здійснює, таінших осіб. Певна медична діяльність (наприклад, здійснювана з використаннямрентгенівських чи лазерних установок) може бути джерелом підвищеної небезпеки.Існує ще один виняток. Відповідно до ст. 1209 Цивільного кодексу Українипродавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) несе відповідальністьза шкоду, завдану особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних таінших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньоїінформації про них. Вішкодування не залежить від їхньої вини, а також від того,чи перебував потерпілий з ними у договірних відносинах. Щодо кримінальноївідповідальності лікаря, то її підставою є наявність у діяннях медпрацівникаскладу злочину. Суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа (у даномувипадку – лікар). Обов'язковим елементом складу злочину є вина у формі умислуабо необережності. Кримінальний кодекс України містить декілька злочинів, завчинення яких за наявності певних об'єктивних та суб'єктивних ознак настаєкримінальна відповідальність лікарів та інших медичних працівників. Середмедичних злочинів найбільш поширеними є ненадання допомоги хворому медичнимпрацівником (ст. 139 КК України) та неналежне виконання професійних обов'язківмедичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 КК України). Кримінальнийкодекс також передбачає відповідальність за неналежне виконання професійнихобов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншоїневиліковної хвороби (ст. 131 КК), порушення прав пацієнта (ст. 141 КК),незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 КК), порушення встановленогозаконом порядку трансплантації органів або тканин (ст. 143 КК), насильницькедонорство (ст. 144 КК), незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК)та інші злочини проти життя і здоров'я особи.
Обов'язковою ознакою більшої частинивказаних злочинів є суспільно небезпечні наслідки – смерть хворого чи іншітяжкі наслідки. Проте кримінальна відповідальність може настати лише у випадку,якщо такі наслідки перебувають у причинно-наслідковому зв'язку з діянням (діяабо бездіяльність) винної особи.
Варто зазначити, що чинний Кримінальнийкодекс України передбачає низку обставин, що виключають злочинність діяння,однією з яких є виправданий ризик. Це дуже важливо, адже професійна діяльністьмедичних працівників пов'язана з ризиком.
Відповідно до ст. 42 Кримінального кодексуУкраїни не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкодуправоохоронним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданогоризику для досягнення значної суспільно корисної мети. Ризик уважаєтьсявиправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в данійобстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустиларизик, обгрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми длявідвернення шкоди правоохоронним інтересам.
Висновки
Право на медичну допомогу охоплює право нанадання кваліфікованої медичної допомоги, на вільний вибір лікаря, якщо вінможе запропонувати свої послуги, право на заміну лікаря та вибір методівлікування, на вибір лікувального закладу, тобто кожний пацієнт має право, колице виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому державному лікувальномузакладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповіднелікування. Що стосується малолітніх та недієздатних фізичних осіб, то їммедична допомога надається навіть у випадку відсутності згоди малолітнього,його батьків (усиновителів) чи опікуна або ж опікуна недієздатного.
Пацієнт є стороною в договорі про наданнямедичної допомоги і рівноправним партнером з медичними працівниками. Такимчином, фізична особа, якій надається медична допомога, є не предметомманіпуляції, а суб'єктом соціального відношення. Цим обумовлене право фізичноїособи, яка досягла чотирнадцяти років і звернулася за наданням медичноїдопомоги, на вибір лікаря і методів лікування в межах рекомендацій лікаря.Право на надання медичної допомоги припускає вільне визначення людини у питаннідоцільності звернення за медичною допомогою. Адже законом не заперечується іправо на відмову від лікування взагалі, і право на самолікування.
Підставою цивільно-правовоївідповідальності за завдану шкоду є так званий цивільно-правовий делікт,конструктивними елементами якого є: шкода, протиправність поведінки (дія абобездіяльність) заподіювача шкоди, його вина і причинно-наслідковий зв'язок міжшкодою та протиправною поведінкою її заподіювача.
Загальними умовами для застосуванняцивільно-правової відповідальності є: протиправність порушення суб’єктивнихцивільних прав, наявність збитків (шкоди), причинний зв’язок між порушенням ізбитками (шкодою) та вина порушника.
Підставою виникнення, зміни і припиненнявідносин з надання медичної допомоги є воля особи.
Список використанихджерел та літератури
1. Закон України «Про захист прав споживачів» іззмінами та доповненнями//Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 23. –Ст. 182.
2. Постанова КМУ від 11.07.2002р. №955 «Прозатвердження Програми подання громадянам гарантованої державної безоплатноїмедичної допомоги». — Офіційний Вісник України. – 2002. — №28. – С.1324.
3. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про застосування моральної(немайнової) шкоди» // Бюлетень законодавства і юридичної практики. – 2003. — №3.– С. 369.
4. Волинець Тетяна Володимирівна. Цивільно-правовізасоби здійснення права на медичну допомогу: Дис… канд. наук: 12.00.03 — 2008.
5. Давидова Н.А. Особисті немайнові права.- К.: ІнЮре, 2008. — 98 с.
6. Дванадцять принципів надання медичної допомоги убудь-якій національній системі охорони здоров’я від 1963 року // Права людини всистемі взаємовідносин «лікар-пацієнт» в відкритому суспільстві. Серіябібліотека сімейного лікаря. -К.: Медицина України, 2000. — 166 с.
7. Дроздова А. В. Понятие медицинской услуги какгражданско-правовой категории// Юридический Вестник. — 2004. — № 3. – С.15-19
8. Конституція України. Коментар основних положень,К.: Атака, 2006. – 124 с.
9. Науково-практичний коментар Цивільного кодексуУкраїни, за редакцією доктора юридичних наук, професора В.М. Коссака, К.-2004.-975с.
10. Прасов Олександр Олександрович. Право на медичнудопомогу та його здійснення: дис… канд. юрид. наук: 12.00.03/ Гуманітарнийун-т «Запорізький ін-т держ. та муніципального управління». — Запоріжжя, 2007.- 196арк. — Бібліогр.: арк. 176-196.
11. Науково-практичний коментар до Цивільного кодексуУкраїни за ред. Є.О. Харитонова 2007р. (ст.1 — ст.690) Глава 21- Особистінемайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи (ст.281 — ст.293)
12. Р.Ю. Гревцова. Юридична відповідальність медичнихпрацівників за правопорушення у сфері охорони здоров'я // Управління закладомохорони здоров'я – 2007. – № 4. – С. 19