МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КУРСОВАРОБОТА
на тему«Побудова судової системи заКонституцією України»
з дисципліни “ Судова влада України”
Харків2011
ЗМІСТ
Вступ
1. Основні поняття йінститути судової системи
2. Історіястановлення судової системи в Україні
3. Міжнародноправовіпринципи побудови судової системи держави
4. Принципи побудовисудової системи за Конституцією України
Висновки
Список літератури
судова система держава
ВСТУП
Правосуддя — це змістовна сторонасудової влади. Вона показує, у який спосіб реалізується влада.
Окрім змістовної є ще й організаційнасторона судової влади. Вона показує, через які структурні утворенняреалізується судова влада. Саме тому ст. 124 Конституції, з якої починаєтьсярозділ VІІІ «Правосуддя», вже в першому реченні містить принципову норму:«Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами».
Суди в Україні утворюють судовусистему, для якої, як і для кожної системи, характерні певні зв’язки і відносиниміж окремими її елементами (судами), а також притаманні такі властивості якієрархічність, багаторівневість, структурованість. Судова система України,уособлюючи організаційний аспект судової влади — однієї з гілок державноївлади, — віддзеркалює особливості організації цієї влади у нашій державі,відповідає рівню соціальноекономічного розвитку, пануючим у суспільствіпоглядам на місце суду в системі механізмів державної влади, накопиченомудосвіду і певним традиціям.
Відмітна риса судової системи Україниполягає в тому, що вона є системою унітарної держави, котра, на відміну відфедеративних держав, де існує система як федеральних судів, так і судів окремихсуб’єктів федерації (штатів, земель, областей і країв), має єдину судовусистему, яка не передбачає поділ предмета юрисдикції між судами за ознакоюприналежності до різних внутрішньодержавних утворень.
Другою відмінністю судової системиУкраїни є існування двох гілок судової системи: Конституційного Суду і судівзагальної юрисдикції.
З двох моделей функціонуванняінституту судової охорони Конституції — американської, коли вказану функціюздійснюють суди загальної юрисдикції, та європейської, коли для вирішення вказаногозавдання утворюється спеціалізований орган, — Україна обрала європейську модель,конституційно закріпивши утворення Конституційного Суду України — єдиногооргану конституційної юрисдикції.
Третьою відмінною рисою судовоїсистеми України є моноцентризм системи судів загальноїюрисдикції. На відміну від біцентризму, що існував понад десять років, колипідсистему загальних судів очолював Верховний Суд України, а підсистемугосподарських (тоді арбітражних) — рівний йому за статусом Вищий господарський(тоді арбітражний) суд України, то тепер і підсистему загальних, і підсистемуспеціалізованих судів очолює Верховний Суд України.
Отже, судову систему Україниутворюють Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. Останні усвою чергу складаються з загальних та спеціалізованих судів. До загальнихналежать районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, військові судигарнізонів, апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя,апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонівта апеляційний суд ВійськовоМорських Сил України, а також Апеляційний судУкраїни.
Спеціалізованими судами єгосподарські суди областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва таСевастополя, апеляційні господарські суди округів та Вищий господарський судУкраїни, а також окружні адміністративні суди, апеляційні адміністративні судиокругів та Вищий адміністративний суд України.
Очолює систему судів загальноїюрисдикції Верховний Суд України.
1. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ЙІНСТИТУТИ СУДОВОЇ СИСТЕМИ
Формування судової системи ірегулювання її діяльності базується на комплексному застосуванні певнихпринципів та інститутів, повнота втілення і характер котрих обумовлюють той чиінший її вигляд.
Для опанування знаннями щодомеханізмів побудови судової системи слід чітко уявляти, якими термінамипозначене те чи інше поняття, який зміст воно має. До таких понять належать:суд; склад суду, судові інстанції; гілка судової системи; рівень (ланка) судовоїсистеми.
Поняття«суд» є одним зосновних як у науці судоустрою, так і в судоустрійному законодавстві. Між тимвоно має декілька значень, тому що зміст його обумовлений тим, застосовуєтьсяце поняття в тій чи іншій галузі права (законодавства) чи на побутовому рівні.Але й при застосуванні в галузях права зміст цього поняття іноді можливо визначитилише у контексті.
Так, в загальній теорії права та уконституційному праві термін «суд» являє собою переважно узагальнене поняттяоргану, наділеного повноваженням щодо реалізації одного з видів державної влади— судової. Тобто, у цьому значенні суд перш за все є органом судової влади безуточнення — який, де, з якою компетенцією тощо.
У другому значенні суд — це конкретнасудова установа, що має додаткові характеристики, які уточнюють таіндивідуалізують його, а також визначають його територіальну та предметнуюрисдикцію (районний — міський, загальний — спеціалізований, місцевий —апеляційний).
У третьому значенні поняття «суд» єідентичним процесуальному поняттю «судове засідання», тобто процесуальній форміздійснення правосуддя у судових стадіях і судових провадженнях.
Четверте значення слова «суд» щільнопов’язане з особами, які судять, тобто суддями, незалежно від їх кількісногоскладу. І суддя, що постановляє вирок чи рішення одноособово, і суд у складідекількох суддів чи у складі суддів і народних засідателів — всі вони діють яксуд.
Вказані значення поняття «суд» невичерпують всього різноманіття змісту цього слова, але дозволяють прививченні навчальної дисципліни «Організація судових та правоохороннихорганів» розглянути основні ознаки названої категорії і її функціональне призначенняв законодавстві про судоустрій.
Склад суду
Суд є установою, в якій можутьпрацювати від декількох до більше ста суддів. (Поряд з ними в суді працюєапарат суду, що складається з державних службовців, діяльність яких націлена наорганізаційне забезпечення роботи суду. Вони є працівниками суду і ніколи неохоплюються поняттям «склад суду» в будьякому значенні.) Більший, у порівнянніз місцевими судами, обсяг повноважень вищих судів потребує утворення певнихструктурних підрозділів, на які покладено виконання окремих повноважень. Ці, атакож деякі інші фактори вплинули на те, що і в законодавстві, і, відповідно, втеорії судоустрою словосполучення «склад суду» набуло декілька значень.
У першому значенні «склад суду»означає посадовий склад суддів того чи іншого суду. Наприклад, місцевий судскладається з суддів місцевого суду, голови та заступників голови суду (ч. 3ст. 21 Закону України «Про судоустрій України»). Або до складу апеляційногосуду входять судді, як правило, обрані на посаду безстроково, голова суду тайого заступники (ч. 4 ст. 25 вказаного Закону). Отже, під судом тут розумієтьсяпевна судова установа, а під складом суду — посадовий склад суддів цієї судовоїустанови. У вказаному значенні словосполучення застосовується також у ст. 38«Вищі судові органи спеціалізованих судів» і ст. 48 «Склад Верховного СудуУкраїни» Закону України «Про судоустрій України».
У другому значенні словосполучення«склад суду» характеризує наявність певної внутрішньої структурованості судовоїустанови і тому застосовується для визначення конкретних структурнихпідрозділів. Так, ст. 25 «Види і склад апеляційних судів» Закону у п. 6визначає, що «Апеляційний суд України діє у складі:
1) судової палати у кримінальнихсправах;
2) військової судової палати».
Це ж значення вказаного поняттязастосовується у ч. 2 ст. 48 «Склад Верховного Суду України».
Третє значення поняття «склад суду»означає кількісний та якісний склад суддів, уповноважених законом для розглядуі вирішення конкретної судової справи (ст. 13 Закону України «Про судоустрійУкраїни»).
Вкладаючи саме такий зміст у цепоняття, закон визначає, що суд першої інстанції розглядає справи одноособово(тобто одним суддею, який діє як суд), колегією суддів або суддею і народнимизасідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, — також і судомприсяжних. У двох останніх випадках змінюється і якісний склад суду, оскільки внього вводиться народне представництво. Склад суду першої інстанції деталізованоу процесуальному законодавстві України (див.: ст. 4«Складгосподарського суду» ГПК; ст. 18 «Склад суду» ЦПК; ст. ст. 23–24 Кодексуадміністративного судочинства; ст. 17 «Колегіальний і одноособовий розглядсправ» КПК). Вказані норми свідчать про те, що склад суду при розгляді справ упершій інстанції обумовлений також видом справи: кримінальної, цивільної,господарської чи адміністративної.
Наприклад, розгляд справ угосподарському суді за суттю по першій інстанції здійснюється одноособово.Однак залежно від категорії і складності справи її може бути розглянуто колегіальноу складі трьох суддів.
Кримінальні справи розглядаються всуді першої інстанції одноособово, крім випадків, передбачених законом. Так,кримінальні справи про злочини, за які законом передбачене покарання у виглядіпозбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першоїінстанції судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такийрозгляд. А якщо розглядається кримінальна справа про злочин, за який закономпередбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі,суд діє у складі двох суддів і трьох народних засідателів.
Якщо ж справа розглядається вапеляційному, касаційному порядку, суд діє у складі на менш трьох професійнихсуддів відповідно до процесуального закону. ГПК передбачає і такий варіант:колегію суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів (ч. 3 ст. 4).
Іноді закон потребує у порядкувиключного провадження і більшої чисельності при колегіальному вирішеннісправи. Так, розгляд клопотання про перегляд судового рішення з підстав неправильногозастосування кримінального закону чи суттєвого порушення вимогкримінальнопроцесуального закону, які істотно вплинули на правильність судовогорішення, здійснюється на спільному засіданні судових палат Верховного СудуУкраїни, уповноважених на розгляд кримінальних справ (тобто Судової палати зкримінальних справ і Військової судової колегії). Судове засідання єправомочним за наявності не менше двох третин складу кожної із палат.
Судові інстанції
Судова інстанція — це поняттякатегоріального значення, яке є одним з визначальних чинників побудови судовоїсистеми. Інститут судових інстанцій, їх види, кількість, сутність є відбиттямусього історичного шляху існування суду в кожній державі з її традиціями,досвідом, надбанням.
За часів Київської Русі суд бувнародним і самостійним. Навіть князі, що мали також і владу суду, здійснювалиїї через уповноважених осіб, які справляли правосуддя спільно з обраним представникомнароду. Така побудова суду мала передумовою велику повагу до нього, яка незалежала від того, хто саме вчинював правосуддя, а відтак, і не було потреби воскарженні і перегляді судових рішень.
Після входження південної частиниКиївської Русі до Великого Князівства Литовського і Польщі, в судовій системікотрих вже існували повноваження по перегляду судових рішень, апеляція (тобтоновий розгляд справи по суті суддями вищого суду) стала звичайним видомперегляду справ з визначенням, які саме суди і відносно яких мають бути судамиапеляційної інстанції.
В Російській державі інститутперегляду судових рішень існував з часів Судебника 1497 року: спочатку увигляді не загального (звичайного), а надзвичайного способу оскарження, азначно пізніше (у XVIII сторіччі) — у вигляді апеляційного оскарження. За своїмзмістом це апеляційне провадження було ревізійним, а саме: просуваннясправи у вищий суд відбувалося або на вимогу закону, або у випадках протирічміж судом і адміністрацією, судом і прокурором. Право скарги, тобто реалізаціясуб’єктивного права зацікавленої особи, було вкрай обмежене. Справа послідовнопроходила багато інстанцій, кожна з яких мала право винести своє рішення.
Судова реформа 1864 р. встановилапринципи двох інстанцій, тобто справи по суті могли розглядатися лише у двохінстанціях: першій та апеляційній. Рішення судів другої (апеляційної) інстанціїбули остаточними і підлягали невідкладному виконанню. У якості надзвичайногопорядку оскарження було запроваджено касаційне оскарження рішень, які набралисили закону. Загальним правилом було, що для кожної справи встановлювалося небільше однієї апеляційної і однієї касаційної інстанції. Касаційний переглядмав інші підстави й інші завдання: перегляд здійснювався з метою забезпеченнядержавного завдання єдності застосування законів у всій державі. І апеляційний,і касаційний суди були обмежені в обсязі перегляду межами скарги. Але оскількиапеляційний суд розглядав справу, то він був зобов’язаний її вирішити,не повертаючи її до суду першої інстанції для нового розгляду. Касаційний судсправу не розглядав, тобто не вирішував спір між сторонами, а оцінювавпостановлене судове рішення з позицій розуміння судом істинного змісту закону іправильності застосування його на практиці. Отже, касаційний суд судив несправу, а рішення по справі, його зусилля були спрямовані не на досягнення вірногорішення, а на скасування незаконного. Визнаючи рішення незаконним, касаційнийсуд скасовував його і передавав справу в інший суд, але того ж рівня, що й суд,рішення якого було скасовано.
Ці повноваження, а головне, завданнязабезпечення однакового розуміння, тлумачення та застосування законів, якемогло бути реалізоване за наявності єдиного судового органу з такоюфункцією, мали своїм наслідком утворення тільки одного касаційного суду:Кримінального та Цивільного касаційних департаментів Правлячого сенату. Їхнірішення мали керівне, спрямовуюче, повчальне значення для суддів. Тому Статутипередбачали обов’язкове оприлюднення усіх касаційних рішень у офіційнихвиданнях.
У судах загальної юрисдикції(загальних та спеціалізованих), що діють в Україні, судочинство здійснюється удекількох інстанціях, кожна з яких має свою особливість. Усі процесуальнікодекси передбачають розгляд справ у трьох судових інстанціях: першій,апеляційній та касаційній.
Судом першої інстанціїє суд, який уповноважений в межахсвоєї компетенції первісно розглянути і вирішити кримінальні, цивільні,господарські, адміністративні справи. Суди першої інстанції розглядають справупо суті, встановлюючи обґрунтованість, необґрунтованість чи частковуобґрунтованість позову (спір про право цивільне чи про захист прав, свобод таінтересів у публічноправових відносинах) або винність чи невинність особи (приобвинуваченні її у вчиненні злочину). При розгляді справи по суті до судувикликаються позивач, відповідач, обвинувачений (підсудний), потерпілий,свідки, щоб завдяки їхнім свідченням, а також документам, речовим доказам булиотримані фактичні дані, на підставі яких встановлювалися б обставини, що маютьзначення для вирішення справи. Вирішення справи по суті завершуєтьсявідповідним актом правосуддя: вироком по кримінальних справах, рішенням поцивільних та господарських, постановою по справах адміністративної юрисдикції.
Суд апеляційної інстанції — це суд, який розглядаєапеляції на рішення судів першої інстанції, що не набрали законної сили, звирішенням питання про законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень.
Метою звернення до апеляції єперерішення, тобто повторний розгляд справи у цілому або в частині.
Існують два види апеляції: повна інеповна.
Неповна апеляція означає перегляд рішеньсудів першої інстанції на підставі лише фактичних даних, встановлених ним зматеріалів, наданих особами, які брали участь у справі в суді першої інстанції.
При повній апеляції особи, щоберуть участь у справі, можуть надавати в апеляційних судах поряд з ранішедослідженими й нові матеріали. При повній апеляції, на відміну від неповної,суд при розгляді скарги не вправі повернути справу для нового розгляду в судпершої інстанції, а повинен сам винести нове рішення. Таким чином, при повнійапеляції суд апеляційної інстанції здійснює перевірку правильності розгляду івирішення судом першої інстанції справи, а при неповній — перевірку рішення(вироку). Запропоноване у вітчизняному судочинстві апеляційне провадження є змішаним,тобто воно містить елементи як повної, так і неповної апеляції, вид якоїзалежить переважно від змісту апеляційної скарги та тих вимог, що в нійсформульовані.
У суді апеляційної інстанції справаможе перевірятися або у повному обсязі, або в обсязі вимог,вказаних в апеляції. При створенні інститутів перегляду судових рішеньзахідноєвропейські держави виходили з принципу tantum devolutum guantumappellatum — «скільки скарги — стільки й рішення». Відбиттям цього принципустали відповідні правила у законодавстві цих країн, згідно з якими апеляційнийсуд перевіряє вірність рішення першої інстанції відносно особи, що подаласкаргу, і лише відносно тієї частини рішення суду першої інстанції, що неюоскаржена.
В Україні до введення апеляційногопорядку другою інстанцією була касаційна. Суд касаційної інстанції бувзобов’язаний перевірити законність і обґрунтованість рішення суду першоїінстанції у повному обсязі як в оскарженій, так і в неоскарженій частині, яквідносно осіб, котрі подали скарги, так і відносно тих, які скарги не подавали.Тобто касаційна інстанція мала значні ревізійні повноваження. Післязапровадження у якості другої інстанції апеляційної обсяг перегляду буввизначений у процесуальному законодавстві порізному. Якщо цивільне процесуальнезаконодавство виходячи з диспозитивності цивільного судочинства повністювтілило принцип пов’язаності суду вимогами скаржника, токримінальнопроцесуальне законодавство реалізуючи принцип публічності, залишилосуду можливість вийти за межі апеляції, якщо її розгляд дає підстави для прийняттярішення на користь осіб, щодо яких апеляції не надійшли. У такому випадку апеляційнийсуд зобов’язаний прийняти таке рішення.
Поряд з правом на оскарження рішеннясуду в апеляційному порядку Конституція надає право учасникам процесуоскаржувати судові рішення в касаційному порядку. Тобто в Україні запроваджена двохінстанційністьперевірки судових рішень за ініціативою сторін. За загальним правилом,касаційний порядок перегляду здійснюється відносно рішень, що набрали законноїсили, тобто виконані чи виконуються, і лише відносно законності судовогорішення. Перевірка обґрунтованості судового рішення (оцінка відповідностівисновків суду встановленим у справі обставинам) відбувається при апеляційномуперегляді.
Нове вітчизняне процесуальнезаконодавство розвивається в цілому саме у такому напрямку.
Поперше, касаційна скарга може бутиподана лише на рішення, що набрало законної сили.
Подруге, підставами касаційногооскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чипорушення норм процесуального права.
Потретє, до суду касаційноїінстанції звернення можливе після використання механізмів захисту прав таінтересів у суді попередньої — апеляційної інстанції. (Це правило не єзагальним. З нього є винятки, які передбачені Кримінальнопроцесуальним таГосподарським процесуальним кодексами України. І якщо у КПК це обумовленонезавершеністю побудови підсистеми загальних судів зі збереженимиповноваженнями апеляційних судів розглядати у визначених законом випадкахсправи по першій інстанції, то у ГПК це обумовлено наявністю застарілихпідходів до формулювання вказаних норм.)
Судом касаційної інстанції в Україніу системі загальних судів є Верховний Суд України, а в системі спеціалізованихсудів — відповідний Вищий суд.
Отже, під судовою інстанцієюрозуміють судовий орган в цілому або його структурний підрозділ, що виконуєпевну процесуальну функцію при здійсненні правосуддя. Судові інстанції відрізняютьсяколом процесуальних повноважень по розгляду справи і прийняттю судових рішень.Кожна наступна інстанція є вищестоящим судом відносно судової інстанції, щораніше постановила рішення по справі. Суд апеляційної інстанції є вищимвідносно суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції є вищим відносно судуапеляційної інстанції. Іноді одна судова установа наділяється декількомаінстанційними повноваженнями. Наприклад, апеляційні обласні суди наділеніповноваженнями по розгляду кримінальних справ як суди другої (апеляційної)інстанції, а у випадках, передбачених законом, і як суди першої інстанції.
Аналогічна структура повноважень вапеляційних адміністративних та господарських судах округів. Одна й та самаскарга не може послідовно проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді. Цепорушило б міжнародноправові вимоги, підтверджені багатьма рішеннямиЄвропейського суду з прав людини щодо забезпечення здійснення правосуддябезстороннім, неупередженим судом.
Отже, такі чинники як необхідністьзабезпечення кожному розгляду його справи в суді за суттю (по першій інстанції),реалізація його права (окрім випадків, встановлених законом) на апеляційне ікасаційне оскарження рішень з одночасною забороною розгляду справи в однійсудовій установі по двом інстанціям стали найважливішими критеріями побудовисудової системи, а саме визначили кількість її рівнів (ланок).
Поняття «ланка» — сутосудоустрійне, воно застосовується для відокремлення в окремій судовійпідсистемі судових установ, що за своїм статусом знаходяться на одному рівні.Зміст поняття «ланка судової системи» визначається коломповноважень, наданих тій чи іншій судовій установі, і обсягом обов’язків, яківона виконує. Суди, які утворюють певну ланку судової системи, маютьоднакову предметну компетенцію, аналогічну структуру, ті ж самі функції і діютьв межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної. Так, основну, нижнюланку в системі загальних судів утворюють районні, районні в містах, міські таміськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Другою ланкою єапеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, апеляційний суд АвтономноїРеспубліки Крим.
Отже, юридично коректним єзастосування поняття «ланка» лише в кожній підсистемі судів: загальних,адміністративних, господарських, тому що систему судів загальної юрисдикції утворюютьне тільки загальні, а й спеціалізовані суди. Вони відрізняються як відзагальних, так і поміж собою. У загальних, господарських та адміністративнихсудах різні предмет компетенції, структура, інстанційні повноваження,територія. Тому й суди, що утворюють певну ланку в підсистемі господарських чиадміністративних судів, не є ідентичними за вказаними ознаками ланці такого жрівня в підсистемі загальних судів. Тому застосовувати поняття «ланка судовоїсистеми» необхідно поряд з визначенням певної підсистеми: загальної чи спеціалізованої,адміністративної чи господарської.
У спеціалізованих судах нижчу ланкусудової системи утворюють:
— господарські суди АвтономноїРеспубліки Крим, обласні, міські Києва та Севастополя;
— адміністративні окружні суди.
Другу ланку утворюють:
— апеляційні господарські судиокругів;
— апеляційні адміністративні судиокругів.
Третю ланку утворюють відповідноВищий господарський суд України і Вищий адміністративний суд України.
Четвертою ланкою для обох гілокспеціалізованих судів є Верховний Суд України.
Для визначення підсистеми судів, яківходять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, в літературі застосовуютьтакож поняття «гілка судової системи». На відміну від поняття«ланка», яке покликане бути елементом систематизації такого складного ірізноманітного утворення як судова система України «по горизонталі», поняття«гілка судової системи» застосовується для відокремлення певних її підсистем,тобто «по вертикалі», констатуючи певну їх автономність у межах єдиної судовоїсистеми: гілка загальних судів, гілка адміністративних судів, гілкагосподарських судів.
2. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯСУДОВОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ
Суд як невід’ємний інститутстабільного функціонування будьякої більшменш організованої людської спільнотина теренах сучасної України існував з давніх часів. Але саме слово «суд»згадується вперше у Статуті князя Володимира, сина Святослава «О десятинах,судах й людях церковних», поява якого датується приблизно початком ХІ століття.
Започаткування збірника давніхзаконів під назвою «Руська правда» належить Ярославу Мудрому (під словом«правда» розумілось те, що є правильним, тобто істина, справедливість,чесність). У першій чверті ХІ століття князь Ярослав визнав за необхідне заснуванняправил, які б врегульовували відносини, що існували у суспільстві. У 1015 р.складається найдавніша редакція «Руської правди», яка спочатку мала назву«Устав Ярослава», у 1072 р. сини Ярослава укладають «Правду Ярославичей». Третяредакція «Руської правди» («Пространна правда») зберегла положення двох першиху новій редакції і була доповнена, говорячи мовою сучасної системи права,нормами цивільного, кримінального права і процесу. «Руська правда», яку М. С. Грушевськийвважав кодексом, визнана основою законодавства держави Київської Русі.
Основний зміст і мета «Ярославовоїправди» — врегулювання випадків образ і шкоди, завданої одними особами іншим.За такі злочини як вбивство, каліцтво, побої надавалася помста. Якщо помсти небуло, тоді сплачувалася князеві віра, яка залежала від характеру та стану ображеного.В цих законах відбився характер існуючого в той час укладу суспільства.Оскільки його підґрунтя складала громада, саме вона сплачувала князеві віру(так звану дику віру), коли на її землі було вчинено вбивство, але на вбивцю неподано позову.
«Руська правда» встановлювала порядокі місце судочинства. За нею місцем суду був княжий двір, а головною особою,яка здійснювала правосуддя, — князь. Однак передбачалося, що князь міг доручитипроведення суду призначеним ним особам. Існувала можливість у визначенихвипадках вирішувати справу через залучення дванадцятьох обраних осіб, які йрозглядали та вирішували питання про винність особи, а право призначення карипередавали судді.
За правління дітей Ярослава однією знайважливіших змін було скасування помсти за вбивство, натомістьзапроваджувалося покарання у вигляді сплати вір. Але найсуттєвіші статті, щоврегульовували відносини, які сучасною мовою звуться цивільноправовими, буливнесені за Володимира Мономаха. Питання торговельного обігу, боргових зобов’язань,неспроможності тощо, а також постанови про спадщину — все це частина тогоісторичного надбання, яке ми маємо завдяки Володимиру Мономаху. Місцем судупоряд з княжим двором був і торг, тобто був суд як княжий, так і народний(вічовий). Княжий суд керувався правилами «Руської правди», котрі, безумовно,були націлені на захист інтересів князя і не охоплювали усіх випадків, особливотих, що виникали у народному середовищі. Тому вічовий суд переважнодотримувався давніх звичаїв й обрядів.
«Руська правда» ще декілька столітьвизначала права і порядок судочинства, доки в різних частинах колишньоїКиївської Русі не запровадили нові закони. Так, в Московській Русі у 1497 р.був прийнятий новий Судебник, який, до речі, закріпив багато положень, чинних усудочинстві з часів «Руської правди». Але це все було у Східній Русі, за княжінняІвана ІІІ, тому збірник так і йменувався — Великокняжий судебник, затвердженийкнязем всієї Русі, а також Боярською Думою.
Інша доля була в іншої частиниКиївської Русі.
У ХIV столітті, коли у Східній РусіМосква започатковувала основи єдиної Російської держави, Південну Русь булопідкорено і поділено. Східною частиною Південної Русі заволоділи литовці,західною — поляки. По з’єднанні останніх між собою в одну державу, Річ Посполиту,Південна Русь на багато віків виявилася відокремленою від народів, що жили насході та півночі Київської Русі, і розвивалася під впливом культури, мови,адміністративнополітичних поглядів держав, що існували в Центральній Європі.
Так, після остаточного переходуУкраїни під владу Польщі в українському суспільстві затверджуються станизахідноєвропейського типу: дворяни, міщани, селяни. Якщо за часів КиївськоїРусі людина мала змогу досить легко перейти з одного стану до іншого, бо чіткихюридичних відмінностей між дворянами і селянами не існувало, то потім зі спливаннямчасу межі між станами в Речі Посполитій, особливо дворянством, стають спадковимиі непереборними. Міщани теж складали окремий стан, особливо ті, котрі мешкали увеликих містах, оскільки таким містам королі польські і великі князі литовськідарували право місцевого самоврядування (Магдебурзьке право за назвоюнімецького міста Магдебург, згідно з яким королівські чи князівські посадовціне повинні були втручатися у внутрішні справи мешканців міста). За магдебурзькимправом усі мешканці міст, що отримали такий статус, були рівними поміж собою. У1356 р. таке право отримав Львів, у 1374 р. — Кам’янецьПодільський, у 1432 р. —Луцьк, у 1497 р. — Київ. Для мешканців міст судові функції виконували обрані домагістрату або до ратуші особи: війти та лавники.
Усі права й привілеї, даровані різнимпрошаркам суспільства, потребували створення кодифікованого зводу законів,котрим став Литовський статут, перший варіант якого з’явився у 1529 р. Статутне тільки підтверджував права дворянства, а й містив звід елементів звичаєвогоправа, успадкованих ще з часів Київської Русі. Одночасно він запроваджувавнизку нових понять, привнесених із Західної Європи, переважно з Німеччини.Друга (1566 р.) і третя (1588 р.) редакції Статуту мали низку важливихдоповнень, що відбулися у зв’язку з Люблінською унією. Цей Статут має величезнезначення, оскільки він не тільки закріплював суттєві соціальноекономічнізміни, що відбулися у XV–XVI століттях, а й, як з часом з’ясувалося, ставфундаментом правової системи наступної, так званої «козацької» доби українськоїісторії. Власне кажучи, ще й у ХІХ столітті деякі місцевості східної України жили за законами, що засвоєю суттю базувалися на Литовському статуті.
У XV–XVII століттях на теренахсучасної України існувала спочатку судова система, побудована у відповідності зсудовими системами держав Центральної та Західної Європи: у привілейованихмістах були суди магістратів, у непривілейованих — ратушні суди. Апеляційнимсудом для одних з них був Головний литовський трибунал як основна апеляційнаінстанція у Великому Князівстві Литовському, Руському та Жемантійському. А длявсіх міських судів України, що здійснювали судочинство за магдебурзьким правом,на основі привілею короля Владислава Варанчина 1444 р. апеляційним судом бувЛьвівський війтівськолавницький суд. Апеляційним судом третьої інстанції бувнімецький суд Краківського замку, рішення якого можна було оскаржити лише докоролівського суду, до складу котрого входило 12 суддів, по 2 від 6 міст. Доосіб, що обиралися для виконання судових функцій, були певні вимоги. Такі особимали бути з числа знатних, що постійно мешкають, совістливих, розсудливих,добронравних, бажано учених, закононароджених, що розуміються на праві, не молодшихза 25 і не старших за 70 років. Розгляд справ здійснювався колегіально або вповному складі членів магістрату чи ратуші, або не менше п’яти — у магістраті,трьох — у ратуші. Але карні справи війти могли розглядати одноособово.
За часів зародження козацтва, вЗапорізькій Січі, козаки не підкорялися нікому і нічому, окрім своїх власнихзаконів, котрі передавалися з покоління до покоління і поступововдосконалювалися. Усі вони мали рівні права, усі брали участь у радах, деобирали отамана (чи гетьмана), єсаула, писаря, обозного і суддю.
За часів Богдана Хмельницького, колипід владою козаків була майже вся територія України, окрім Галичини і Волині,козаки встановили власну форму правління: землі були поділені на 16 військовихокругів (полків), які у свою чергу поділялися на сотні. На верхівці цієї військовоадміністративноїпіраміди був гетьман. Полковники і сотники (сотські) були не тільки військовими,але й здійснювали адміністративну й судову владу. Чисельні владні функціїгетьману допомагала здійснювати генеральна старшина, один з членів якої —генеральний суддя — відав судовими справами.
Наприкінці ХVII століття під владоюгетьманів після Руїни залишилася лише третина земель, що колись були підвладніХмельницькому. Ці землі на лівому березі Дніпра українці називали Гетьманщиною(а московські правителі — Малоросією). Система козацького управління (а відтакі судова) мало змінилася. І хоча ця частина України вже була у складіМосковського царства, в ній, як і в попередні часи, одночасно використовувалисяяк джерела права Литовський статут, Зерцало саксонське (німецьке право),поточні гетьманські акти, звичаєве право. Зрозуміло, що різні правові нормичасто суперечили одна одній, що мало своїм наслідком зловживання в судах прирозгляді справ. Нерозвинута мережа судових інстанцій призводила до цілкомпротилежних рішень: наприклад, оскарження ухвал міських судів, які традиційнозастосовували магдебурзьке (німецьке) право, в апеляційну інстанцію —Генеральний суд, котрий застосовував виключно Литовський статут, часто тягло засобою інше рішення. Численними скаргами з цього приводу не преминувскористатися для обмеження автономії України Петро І. Він здійснив низку реформв управлінні, зокрема утворив у 1722 р. Малоросійську колегію, яку складалишість російських посадовців і яка здійснювала повноваження апеляційного суду таконтроль за адміністрацією і фінансами. Але за відсутності Петра у персидськомупоході наказний гетьман Павло Полуботок добився указу Сенату, який заборонивМалоросійській колегії будьщо робити без відома гетьмана і погодження зукраїнською адміністрацією. А оскільки формальним приводом утворення колегіїбув розгляд скарг українців на корумповану систему судочинства, Павло Полуботокреорганізував суди за принципом колегіального розгляду справ. Він заборонивзвернення з апеляціями до Малоросійської колегії поза встановленим законом іпрактикою апелюванням до українських судів, принагідно видавши інструкцію судамз правилами ведення судового процесу.
Великі зміни відбулися у судовійсистемі за часів гетьмана Кирила Розумовського, який як людина європейськиосвічена розумів, що суспільство в Гетьманщині стало дуже складним, щобстаршина здатна була виконувати в ньому одночасно судові, адміністративні тавійськові функції. Ним було розпочато виокремлення судовоадміністративної системиз військової. У полкових округах було засновано, окрім полкових, ще 20 судівповітових, і в кожному з них були суди: земський, гродський і підкоморський,тобто судова система мала становий характер. По сотнях залишилися сотенні суди,але до них належали тільки дрібні справи. А з найважливішими слід булозвертатися до повітового суду. Найвищим судом був Генеральний суд, де окрімгенеральних суддів обиралися також представники по одному від кожного полку.
Це були останні зміни судовоїсистеми, які враховували автономність України.
Після указу Катерини ІІ від 7 листопада1775 р., згідно з яким вся імперія мала бути поділена на 50 губерній, полковіокруги були знищені, а натомість з’явилися три намісництва: Київське, Чернігівськеі НовгородСіверське. Відповідні гілки імперської адміністрації замінили усіпопередні українські адміністративні, судові й фінансові органи.
До судової реформи 1864 р.здебільшого продовжувала існувати система судових органів, затвердженихреформою 1775 р.
Підсумовуючи період Гетьманства,відомий історик писав: «Протягом майже цілого сторіччя Гетьманщина була центромполітичного життя України. Хоча московський, а потім петербурзький царі нетільки контролювали її зовнішні зв’язки й воєнні кампанії, але й постійновтручалися у внутрішні справи, однак гетьманська адміністрація, суди, фінанси,армія, соціальноекономічна політика — все це створювалося самими українцями.Самоврядування сприяло появі нової української дворянської еліти. Майже на занепадіГетьманщини представники козацької старшини були щиросердно впевнені у перевазісвоїх законів та звичаїв над усіма іншими — і з цих позицій відверто нехтуваликатерининськими реформами».
Історик мав вагомі підстави вважатизакони, які діяли у Гетьманщині, більш досконалими, оскільки вони були в руслірозвитку європейської правової думки і законодавства, що зазнало рецепціїримського права. Яскравим прикладом, котрий розкривав погляди на суд,справедливість, права і вільності, пануючі на теренах України ХVІІІ століття,був проект першого відомого в історії Кодексу українського права під назвою«Права, за якими судиться малоросійський народ».
Судове право у цьому пам’ятнику вжеподіляється на судоустрійне і процесуальне, але ще чітко не виокремлюєтьсяцивільне та кримінальне, оскільки в матеріальноправових відносинах домінувавприватний інтерес, який у судочинстві переломлюється на принципдиспозитивності: «кожен про свою шкоду вільний скаржитись або мовчати». Судовасистема за Кодексом поділялася на дві гілки — загальну та спеціальну. Дозагальної належали сільські, ратушні, магістратські, сотенні, полковіканцелярії, Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія (п. 3 Арт. 1 Гл. 7,Гл. 26). До судів спеціальних — третейський, полюбовний (або мировий), духовний,ярмарковий (або торговельний) (Арт. 24, Арт. 25 Гл. 7).
У Кодексі визначалася системаапеляційних судів, гарантувалася свобода апеляційного оскарження (п. 2 Арт. 35Гл. 8).
В ньому закріплювалися вимоги докандидатів, що мали обиратися на посаду судді, а також такі засадові положенняяк аналогія закону, аналогія права (п. 5 Арт. 4 Гл. 7), елементи презумпціїневинуватості (п. 6 Арт. 4 Гл. 7), а також багато інших положень принциповогозначення, які з часом стали принципами різних галузей сучасної системи права.
П’ятнадцятирічна робота над проектомне завершилася його затвердженням. Роки, затрачені на узгодження й очікуваннянайбільш сприятливого часу введення в дію з боку генеральної та полковоїстаршини, та рішучі дії з боку імперського уряду, спрямовані на ліквідаціюгетьманства та знищення автономії України за реформами 1775 р., а такожзрівняння статусу української шляхти з російським дворянством призвели до того,що нова українська шляхта, яка зароджувалася з верхівки козацтва, вже була незацікавлена у прийнятті цього Кодексу, намагаючись жити за законами Російськоїімперії. Але це не принижує значення «Прав», оскільки вони є уособленнямздобутків української правової думки XVІІІ сторіччя і нормативнимвіддзеркаленням історичного прецеденту українського самоврядування.
За реформою 1864 р. судова системаподілялася на дві гілки: місцева юстиція у вигляді мирових судів і загальнісудові місця. Останні утворювали триланкову судову систему, нижній щабель якоїскладали окружні суди, другий щабель — судові палати, третій — сенат. Територіальна юрисдикціяокружних судів і судових палат не співпадала з адміністративнотериторіальнимустроєм Російської імперії, оскільки критерієм розподілу були не губернія чиповіт, а судовий округ. Судові Статути 1864 р. мали бути впроваджені протягом 7років, але фактично ця робота розтягнулася майже на 30 років, хоча на територіїУкраїни завдяки високому рівню її правової культури положення Статутів буливпроваджені одними з перших.
Так, незабаром після відкриття у 1866р. касаційних департаментів Сенату та Санктпетербурзької й Московської судовихпалат на теренах України були відкриті:
— у 1867 р. — округ Харківськоїсудової палати, до якого увійшли губернії: Харківська, Курська, Орловська іВоронезька, а також деякі повіти губерній Катеринославської (ниніДніпропетровської області) і Тамбовської. У 1869 р. до Харківського округуприєдналася й Полтавська губернія. Окружних судів на території Харківськогосудового округу діяло 9;
— на початку 1868 р. — округОдеської судової палати, до якого увійшли губернії Херсонська, Катеринославська(за винятком повітів Бахмутського і Слов’яносербського, що були віднесені дохарківського судового округу) і Таврійська. На території цього судового округудіяло 6 окружних судів;
— у 1886 р. — округ Київськоїсудової палати, до якого увійшли губернії Київська, Подільська й Волинська. Вокрузі спочатку було 3, а з часом 8 окружних судів.
Окружні суди в системі загальнихсудових міст були судами першої інстанції.
Судові палати були судами першоїінстанції щодо певного кола справ і судами апеляційної інстанції щодо справ, щобули розглянуті окружними судами по першій інстанції.
Сенат, судові функції якогоналічували вже майже сторіччя, за реформою 1864 р. очолив усі знов утворенісуди як верховний суд Імперії та вищий орган судового нагляду. Він бувнаділений повноваженнями касаційного суду — зовсім нової форми переглядурішень, стисла суть якого була відображена у формулі: не вирішуючи справу засуттю в загальному порядку судочинства, наглядати за охороною точного йоднакового застосування законів усіма судовими установами.
Але найсуттєвішою рисою судовихстатутів 1864 р. у сфері судоустрою і судочинства слід вважати запровадженнясуду присяжних. Він розглядався як певний чинник формування громадянськогосуспільства, але мав і суто утилітарне значення суду, котрий мав здійснюватиправосуддя. Автор одного з перших післяреформенних фундаментальних курсівкримінального судочинства І. Я. Фойницький справедливо підкреслював, щобудьякий суд повинен уособлювати в собі дві властивості: поперше, незалежністьвід стороннього впливу і, подруге, здатність постановити по справі правильнерішення. І доводив, що суду присяжних властиві обидві ці якості. Так, участьнародного елементу завжди забезпечує більшу незалежність. Щодо іншої вимоги, тона відміну від пануючої раніше формальної теорії доказів, яка передбачаланеобхідність юридичних знань, вільна оцінка доказів за власним переконанням івідокремлення юридичної оцінки, котра покладається на коронних суддів, відоцінки фактичних обставин справи, яку здатний здійснити на підставі життєвогодосвіду і практичних знань будьякий пересічний громадянин, формує другувластивість, притаманну суду. Автор вважав, що у тій формі народної участі, якавідома під назвою суду присяжних, судові переваги набувають найвищого розвитку,якого донині сягало людство. Тобто суд присяжних вбачається найбільш наближенимдо ідеалу суду.
Система місцевих судів до реформи1864 р., як визначалося вище, була становою і тому вже не відповідала вимогамчасу. Статут обрав нову форму місцевого суду — мировий суд. Вінхарактеризувався такими рисами: обраність, всестановість, самостійністьстосовно загальних судів. Першою інстанцією були одноособові дільничні мировісудді; другою (апеляційною) — з’їзди мирових суддів губернії; третьою(касаційною) — Сенат.
Однак за усіх переваг уведення такоїсистеми місцевої юстиції вона мала деякі суттєві недоліки. Поперше,розгалуженість і масовість мирових судів у поєднанні з малочисельністю Сенатумали своїм наслідком значне затягування строків розгляду справ. Подруге,селянський суд, як і раніше, не входив ані до системи мирової юстиції, ані досистеми загальних судів, тобто не було об’єднання юстиції на місцевому рівні.
Через 25 років після прийняття Статутівцю проблему було вирішено у спосіб, який загальновизнано вважається відходомвід закладених у Статутах принципів. Відповідно до актів «Про земськихначальників» від 12 липня 1889 р. та «Правил про провадження судових справ, щопідвідомчі земським начальникам і міським судам» від 29 грудня 1889 р. в усіхмісцевостях земського представництва за винятком столиць, а також деякихперелічених великих міст (на Україні це Одеса та Харків) мирова юстиція була ліквідована,її замінили судовоадміністративні установи. Функції суду першої інстанції виконувализемські дільничні начальники й міські судді; суду другої інстанції — повітовіз’їзди, третьої — губернські присутності.
Законом від 15 червня 1912 р. «Проперетворення місцевого суду» був поновлений інститут мирових суддів, асільський суд, який до того був судом особливим, включений в систему місцевоїюстиції. Предметом юрисдикції цього суду були відносини, що виникали у сфері,яка була підвідомча селянському управлінню. Справи могли розглядатися у трьох інстанціях:функції першої виконував повітовий суд, функції другої інстанції — верхнійсільський суд, функції третьої — мировий з’їзд.
В результаті Лютневої революції 1917 р.і пов’язаних з нею переворотів однією з державних інституцій, котру булопіддано суттєвим змінам, була судова система, хоча в перші постреволюційнімісяці судова система на Україні майже не відрізнялася від інших територійРосії, де Тимчасовий Уряд, ліквідувавши військовопольові суди, станові, особливіприсутності, посади земських начальників, відновив діяльність мирових суддів,чим демонстрував відданість реформі 1864 р. Ще вісім місяців, до грудня 1917 р.,хоча й формально, Сенат вважався вищим касаційним судом. Продовжували діятиокружні суди і судові палати. Але вже з кінця травня 1917 р. в повітах почалипризначатися адміністративні судді, які розглядали спірні справи між державнимиорганами, комісарами і громадськими організаціями. Відповідно при окружнихсудах створювалися адміністративні відділення.
З’їзд українських юристів, котрийвідбувся 13–14 червня 1917 р., визнав за необхідне, що судову систему Українимає очолювати Вищий крайовий суд і вона має бути незалежною від російськогоуряду. З часом, після створення генерального комісаріату судових справЦентральна рада 10 листопада 1917 р. ухвалила постанову, підписану М. Грушевським:суд на Україні твориться іменем Української народноїреспубліки. 2 грудня бувстворений Генеральний суд УНР, на який було покладено виконання повноваженьсуду касаційної інстанції, а також здійснення нагляду за судовими установами таособами судового відомства.
Функції судів апеляційної інстанціївідповідно до Закону від 17 грудня 1917 р. виконували Харківський та Одеськийапеляційні суди. Вони діяли згідно з правилами, встановленими Судовимистатутами для судових палат з деякими відмінностями, обумовленимидемократичними принципами побудови нової держави.
Зміна урядів у Києві кожен раз тяглаза собою зміни у судовій системі, але вони у зв’язку з військовим становищемтеж повністю не були реалізовані ані в часи Гетьманату, ані в часи Директорії.
В тій частині України, яку наприкінці1917 р. — початку 1918 р. займали більшовики, теж вирішувалися питаннястворення нових владних інститутів, зокрема судів. Першим нормативним актомщодо суду була постанова Народного секретаріату Української республіки від 4 січня1918 р. «Про утворення народного суду». Ним передбачалася ліквідація всієїпопередньої судової системи і утворення місцевих народних судів: дільничних,повітових, міських, які розглядали справи колегіально у складі одногопостійного судді і чотирьох чергових народних засідателів. Постанова непередбачала утворення другої інстанції, тому що рішення новостворених судівбули остаточними, не піддавалися оскарженню і повинні були негайновиконуватись. Цією ж постановою передбачалось утворення робочих і селянськихреволюційних трибуналів, рішення котрих також були остаточними, неоскаржувалися і виконувалися негайно. Після окупації України німецькимивійськами весною 1918 р. формування органів суду припинилося і було поновленолише у лютому 1919 р. на підставі Тимчасового положення про народні суди іреволюційні трибунали. Народні суди розглядали справи або у складі одногопостійного судді, або у складі одного судді і двох народних засідателів, абоодного судді і шістьох народних засідателів. Вони розглядали усі цивільні такримінальні справи, за винятком справ, підсудних революційним трибуналам.
Вироки народних судів вже можна булооскаржити до Ради (з’їзду) народних суддів, який утворювали всі народні суддіконкретної місцевості. Суд другої інстанції переглядав рішення у касаційномупорядку. Таким чином, Тимчасове положення нормативно закріпило відмову відапеляційного перегляду справ і запровадило касаційний порядок перегляду рішеньяк другу інстанцію.
Для розгляду скарг на вирокиреволюційних трибуналів у складі Нарком’юста УРСР був створений Верховнийкасаційний суд, який з часом було реорганізовано у Верховний касаційний трибунал.Для розгляду особливо важливих справ, підсудних революційним трибуналам, приЦВК УРСР був створений Верховний революційний трибунал.
Отже, на початковому етапі формуваннясудової системи України радянського періоду для неї було характерним існуваннядвох не пов’язаних між собою, паралельних судових гілок: народних судів і революційнихтрибуналів. Після завершення громадянської війни основною метою судової реформибуло подолання організаційного відокремлення й утворення єдиної судової системи,що й було здійснено у Положенні про судоустрій УРСР від 16 грудня 1922 р. Вонопередбачало, що військові й військовотранспортні трибунали входять до єдиноїсудової системи республіки, яка будувалася триланковою.
Нижчий щабель утворювали народнісуди, які розглядали справи або одноособово суддею, або суддею і двоманародними засідателями, а також військові та військовотранспортні трибунали.
Другу ланку складали губернські суди,що почали діяти замість губернських рад народних суддів. Вони виконувалифункції суду другої, касаційної інстанції відносно судів нижчого щабля, а такожрозглядали по першій інстанції особливо важливі справи, у тому числі ті, щобули раніше підсудні ліквідованим губернським революційним трибуналам.
Очолював судову систему Верховний СудУРСР, який був:
— судом касаційної інстанціївідносно губернського суду;
— судом першої інстанції посправах, вилучених з компетенції нижчих судів;
— судом наглядової інстанції, тобтотаким, який мав право скасовувати і змінювати вироки та рішення, що набрализаконної сили, щодо всіх судів Української РСР.
Утворення у грудні 1922 р. СРСР потяглоза собою низку змін у судовій системі України.
Поперше, був створений Верховний суд СРСР. Подруге, протягом декількохроків поступово з судової системи України були вилучені військові трибунали,касаційною інстанцією котрих був визнаний Верховний Суд СРСР, для чого в ньомубула утворена Військова колегія.
Верховний Суд СРСР, який в перші рокистворення (1924 р.) мав повноваження, що не зазіхали на суверенітетреспубліканської судової системи, потім згідно Положення від 24 липня 1929 р.значно розширив компетенцію щодо нагляду за діяльністю Верховного суду УРСР (як і верховних судів іншихреспублік), а з 10 липня 1934 р. взагалі отримав право безпосередньогоперегляду, скасування та зміни вироків, рішень, ухвал верховних судівреспублік.
В часи «відлиги» було визнано задоцільне розширення компетенції республік у вирішенні окремих питань державногохарактеру. В судоустрої це проявилося у скороченні функцій судового наглядуВерховного Суду СРСР за діяльністю судових органів республік з одночасним розширеннямнаглядових функцій верховних судів республік. Це було закріплено в Положенніпро Верховний Суд СРСР, яке передбачало, що він має право скасовувати ізмінювати вироки, рішення і постанови лише верховних судів республік і лише увипадках, коли вони суперечать загальносоюзному законодавству або порушуютьінтереси інших республік.
Отже, судова система України заперіод з 1922 р. була єдиною, триланковою, її зміна відбувалась лише у зв’язкузі зміною адміністративнотериторіального устрою. У 1925 р. у зв’язку зліквідацією губерній і створенням округів губернські суди були заміненіокружними. Тому положенням від 25жовтня 1925 р. була створена така система судів: народні суди, окружні,головний суд Автономної Молдавської РСР і Верховний суд Української РСР.
У 1930 р. були ліквідованітериторіальні округи, у зв’язку з чим натомість окружних судів були утвореніміжрайонні, які охоплювали декілька районів і виконували функцію попередніхокружних судів.
У 1932 р. в Україні було запровадженообласний адміністративнотериторіальний поділ. Відповідно були внесені зміни ідо судової системи — міжрайонні суди були перетворені на обласні.
До 1991 р. згідно чинного на той часЗакону УРСР «Про судоустрій Української РСР» від 5 червня 1981 р. судовусистему Української РСР складали: Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київськийміський суд, районні (міські) народні суди (ст. 20).
3. МІЖНАРОДНОПРАВОВІПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ СУДОВОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВИ
Після проголошення незалежностіУкраїни, ставши членом міжнародної спільноти, наша держава зазнала значногопозитивного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, яківідбиваються також і в побудові судової системи. Положення Загальної деклараціїправ людини від 10 грудня 1948 р. (зокрема статті 7, 8, 10, 11), Міжнародногопакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9) містятьнизку положень, які прямо чи опосередковано формулюють систему вимог допобудови судової системи демократичної держави.
Значну роль у вирішенні новихпідходів до побудови судової системи відіграли вступ України до Ради Європи,ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. таПротоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:
— кожна людина при визначенні їїгромадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будьякогокримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розглядупродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створенимвідповідно до закону;
— кожна людина, визнана судомвинною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовоюінстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цьогоправа, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюєтьсязаконом.
Але визнання зазначених у Конвенціїположень є недостатнім для застосування їх у державахучасницях без відповіднихрішень Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положеньКонвенції і Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і давтлумачення майже кожному з положень названих статей, які в сукупностісформували доктрину «права на суд».
У своїй сукупності положенняЗагальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські таполітичні права, Конвенції та сформовані Європейським судом принципи є всеохоплюючимидля організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них виокремлюютьсяі такі, що безпосередньо впливають на побудову судової системи. Вони пов’язаніз необхідністю:
— забезпечення кожному, хтонамагається в судовому порядку захистити свої права й інтереси, реалізаціїцього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення інаділених повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто за суттю (судипершої інстанції);
— забезпечення реалізації праваособи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів,наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційномупорядку;
— відповідного процесуальногопорядку розгляду й вирішення спору, що визначається особливістю його предмету.
Усі зазначені чинники знайшли своєнормативне відбиття в Конституції України.
4. ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИСУДОВОЇ СИСТЕМИ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ УКРАЇНИ
Конституція текстуально не закріплюєперелік усіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що цеє предметом відання відповідних законів. Але вона визначає принципові положенняпобудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнівсудової системи та повноважень її складових елементів (судів). Це такі положення:
— забезпечення доступностіправосуддя у його організаційному аспекті завдяки побудові розгорнутої мережісудів (на місцевому рівні) відповідно до адміністративнотериторіального устроюУкраїни та утворення підсистеми спеціалізованих судів;
— визнання певної автономностіфункціонування спеціалізованих судів, підсистеми яких очолюють відповіднівищі суди;
— закріплення єдності тамоноцентризму системи судів загальної юрисдикції (на відміну від біцентризму,що існував раніше), надання Верховному Суду України статусу найвищого судовогооргану в системі судів загальної юрисдикції;
— запровадження апеляційної формияк основного первісного порядку перегляду судових справ;
— заборона створення судів, порядокформування і компетенція яких не збігаються з порядком утворення і компетенцієюсудів загальної юрисдикції.
Принцип територіальності. В Конституції Українизнайшов нормативне і термінологічне закріплення принцип, який і раніше визначавпобудову судової системи України. Вперше цей принцип був впроваджений у Судовихстатутах 1864 р., коли від станових та пересувних судів був здійснений перехіддо загальних судових місць. Їхня побудова базувалася на двох головнихпринципах:
— началі двох інстанцій на чолі зверховним касаційним судом;
— началі осілості судових місць (зізбереженням по певних категоріях кримінальних справ виїзної діяльності). Першуінстанцію утворювали окружні суди, другу — судові палати. Ці судові установиутворювалися в різних регіонах держави, причому підґрунтям їх розташування булане адміністративнотериторіальна одиниця, а одиниця зовсім самостійна — судовийокруг.
Отже, принцип територіальностіпобудови судової системи забезпечує територіальне розмежування компетенціїоднорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значеннядія принципу територіальності набуває при визначенні мережі судів першого(вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожнійособі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справиза суттю.
Закріпивши термінологічно принциптериторіальності, Конституція не розкрила ані його зміст, ані критеріїформування судових округів, не визначена в ній і завершена система судів загальноїюрисдикції. У Конституції щодо судової системи закріплені норми лише принциповогозначення, про що йшлося вище. Отже, розкрити зміст територіальності шляхомвизначення усієї системи судів загальної юрисдикції (а отже, й визначеннясудових округів) мав законодавець у спеціальному законі, яким став ЗаконУкраїни «Про судоустрій України». Виходячи з закріпленої в законі системи судівзміст принципу територіальності розуміється як розбудова системи судівзагальної юрисдикції відповідно до системи адміністративнотериторіальногоустрою, визначеної в ст. 133 Конституції України, оскільки він обумовленийпотребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його длявсього населення.
Вимога принципу територіальності зазаконом полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватисьна всі адміністративнотериторіальні одиниці України. З цього логічно випливає,що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношенняз адміністративнотериторіальними одиницями, на які поширюється юрисдикціясудів. Таким чином, Закон України «Про судоустрій України» визначив, щомісцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайоннісуди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарськісуди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а місцевимиадміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно доуказу Президента України (ч. ч. 1, 2 ст. 21).
Отже, в основу побудови судовоїсистеми на першому її щаблі покладений адміністративнотериторіальний устрійУкраїни відповідного рівня, тобто судові округи співпадають з адміністративнимиодиницями. Перевагою такої схеми побудови судової системи є те, що всяінфраструктура держави — зв’язок, транспорт, шляхосполучення — також побудованаз урахуванням її адміністративнотериторіального устрою, що надає змогу кожнійособі без значних витрат (часу і коштів) звернутися за захистом своїх прав досвого суду. А відтак — така схема побудови виступає одним з чинниківзабезпечення доступності правосуддя у його судоустрійному аспекті.
Слід також зазначити особливість діїпринципу територіальності в організації військових судів. Територіальнапобудова військових судів першого та другого рівня обумовлена територіальноюорганізацією військового управління (військові гарнізони та військові регіони),а також специфікою певних військових утворень (ВійськовоМорські Сили України).Отже, в основу організації військових судів покладений не адміністративнотериторіальний,а, умовно кажучи, військовотериторіальний устрій держави. Принцип територіальностіповинен органічно поєднуватись з принципом спеціалізації.
Принцип спеціалізації у побудові судової системи єодним з факторів забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов’язаназ необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд — це нелише суд, уповноважений здійснити правосуддя у повному обсязі з винесеннямрішення за суттю, а й суд, у фаховості якого впевнена особа, яка до ньогозвертається.
Конституція України стосовноспеціалізації теж визначилася лише принципово. Змістовне наповнення мализдійснити відповідні закони і перш за все Закон України «Про судоустрійУкраїни» від 7 лютого 2002 р. Він закріпив таку побудову судової системи, демають місце елементи і «зовнішньої», і «внутрішньої» спеціалізації. Критеріємспеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповіднапроцесуальна процедура. Але не тільки. У побудові судової системи України буловраховано й попередній десятирічний досвід існування відокремленої гілкиарбітражних (нині господарських) судів, хоча між природою матеріальноправовихвідносин і притаманною їй процесуальною процедурою, характерними для цивільногосудочинства, значно більше спільного з матеріальноправовими відносинами іпроцесуальною процедурою господарського судочинства, ніж кримінального. Міжтим тільки господарські, а також адміністративні суди, що лише утворюються,побудовані за ознакою «зовнішньої» спеціалізації, тобто утворюють окрему гілкув системі судів загальної юрисдикції. Для загальних судів діє «внутрішня»спеціалізація в межах однієї судової установи, яка реалізується або розподіломміж суддями місцевого суду обов’язків по розгляду цивільних чи кримінальнихсправ, де це можливо завдяки кількісному складу суддів, або створенням судовихпалат в апеляційних судах. Окрім того, у судах різних судових юрисдикцій (у т.ч. спеціалізованих) може запроваджуватися спеціалізація суддів з розглядуконкретних категорій справ даної юрисдикції.
Принцип єдності судовоїсистемипроявляється у тому, що в Україні утворена цілісна система судів загальноїюрисдикції, яка поєднує функціонування загальних і спеціалізованих судовихгілок з існуванням єдиного найвищого судового органу. Таким органом у системісудів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Конституція України нерозкриває змісту поняття «найвищий». Це зробив Закон України «Про судоустрійУкраїни», визначивши у ст. 47 компетенцію Верховного Суду України, якийздійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усімасудами загальної юрисдикції. Він дає судам роз’яснення з питань застосуваннязаконодавства на підставі узагальнення судової практики та аналізу судовоїстатистики; у разі необхідності визнає нечинним роз’яснення Пленуму вищогоспеціалізованого суду.
Вказані ознаки єдності судової системине вичерпують усього змісту принципу єдності. Він включає у себе і такіелементи як:
— єдині засади організації тадіяльності судів;
— єдиний статус суддів;
— обов’язковість для всіх судівправил судочинства, визначених законом;
— обов’язковість виконання натериторії України судових рішень;
— єдиний порядок організаційногозабезпечення діяльності судів;
— фінансування судів виключно зДержавного бюджету України;
— вирішення питань внутрішньоїдіяльності судів органами суддівського самоврядування.
У Конституції України стосовносудової системи поняття «єдність» ніде не застосовується, але зі змісту норм,що регламентують організацію судової влади, такий принцип, безумовно, випливає.Це дало підставу закріпити його назву й основні елементи в нормах ЗаконуУкраїни «Про судоустрій України».
В основу побудови судової системиУкраїни покладені як принципи, що текстуально закріплені в Конституції, так іпринципи, що випливають із її змісту. До таких належать принципи інстанційності,ступінчастості, ієрархічності, доступності. Вони притаманні більшості судовихсистем сучасних держав, оскільки є результатом їх історичного розвитку, які,незважаючи на природні відмінності, характеризуються і загальними рисами.
Інстанційність — це поняття процесуальне,воно означає обсяг процесуальних повноважень суду по вирішенню судової справи.Судові інстанції з’явилися лише тоді, коли: а) учасники процесу набули правана скаргу, і ця скарга стала спонукою руху справи по вертикалі судових установ;б) обсяг повноважень судів по розгляду і перегляду однієї і тієї самої справипочав відрізнятися, і ця відмінність чітко визначена законом. (При існуванніревізійного порядку перегляду судових справ справа в силу закону просувалася зодного суду до іншого і перевірялася у повному обсязі, що вимагало значнихвитрат часу без впевненості, що справа буде остаточно вирішена черговою судовоюустановою.)
У сучасний період розвитку судовихсистем перегляд здійснюється на вимогу зацікавлених сторін, а за своїм змістомрозрізняється на перегляд вирішення окремих питань, які зустрічаються у справі(окремі оскарження), перегляд рішення за суттю (апеляційне провадження) і переглядйого з підстав неправильного застосування норм матеріального права чи суттєвогопорушення норм процесуального права, тобто з метою вирішення завданняоднакового розуміння правових норм у правозастосовній практиці судів (касаційнепровадження). Причому для кожної справи встановлюється не більше однієї апеляційноїі однієї касаційної інстанції.
Суди, що вирішують справи по суті,мають назву «суди першої інстанції». Другу, або апеляційну, інстанціюутворюють суди, що вирішують справи в порядку апеляційного провадження. Вонитакож вирішують і окремі скарги на суди першої інстанції. Касаційну інстанціюутворюють суди, що вирішують справи в порядку касаційного провадження.
Наявність трьох інстанцій і заборонарозгляду в одній судовій установі однієї й тієї самої справи за двомаінстанціями обумовлюють трьохрівневу побудову судової системи.
Саме такий підхід і був реалізованийу побудові вітчизняної підсистеми загальних судів.
Якщо ж національні особливості,традиції чи інші чинники суспільного буття виявляються в розподілі певнихкатегорій справ для розгляду їх по першій інстанції між судами різних рівнів,тоді виникає проблема забезпечення апеляційного оскарження рішень зі справ,розглянутих апеляційними судами по першій інстанції.
Ця проблема вирішується у різніспособи: або утворюється додатковий рівень у судовій системі, або суд,уповноважений бути судом касаційної інстанції, виконує щодо вказаних справфункції суду апеляційної інстанції. Першій спосіб є вельми витратним (організаційно,кадрово, фінансово, матеріальнотехнічно тощо). Другий — збільшує навантаженняна суд касаційної інстанції.
Традиція надання суду другої інстанції(тепер це апеляційні суди) повноважень з розгляду по першій інстанції певнихкатегорій справ існує у вітчизняному процесуальному законодавстві, хоча нинілише у кримінальному судочинстві. Тому потрібно встановити, як цей факторвідбився у побудові судової системи, тобто у який спосіб в законі вирішенапроблема забезпечення конституційного права на апеляційне оскарження судових рішень.Законодавець пішов шляхом утворення додаткового рівня судів, зокрема, Апеляційногосуду України (п. 2 ч. 2 ст. 18, п. 2 ст. 25 Закону України «Про судоустрій України»).У Прикінцевих положеннях цього законубуло уточнено, що Апеляційний суд України утворюється у шестимісячний строк іздійснює повноваження щодо розгляду в апеляційному порядку справ, віднесених дойого підсудності процесуальним законом, з моменту, визначеного відповіднимпроцесуальним законом. Але цей суд і досі не утворений, незважаючи на наявністьвідповідного Указу Президента України.
Тому повноваження з перегляду справ,розглянутих апеляційним судом по першій інстанції, реалізує суд касаційноїінстанції, яким у системі загальних судів є Верховний Суд України. Ним вкасаційному порядку можуть бути перевірені не тільки вироки і постановиапеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, а й вироки, ухвалиі постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції (ст.383 КПК). Підстави для скасування чи зміни таких рішень не обмежуютьсяпереліком підстав, потрібних для касаційного перегляду, вони містять і перелікпідстав, які характерні для перегляду справ у апеляційному порядку (ст. 398КПК).
Ще складніше проблема інстанційностівирішувалася при визначенні судових повноважень Верховного Суду Українистосовно судових повноважень вищих спеціалізованих судів.
Оскільки на конституційному рівнівизначено, що, поперше, в Україні діють місцеві та апеляційні суди, а вищимисудовими органами спеціалізованих судів є вищи суди, а, подруге, основнимизасадами судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарженнярішень, законодавець в Законі «Про судоустрій України» наділив кожен з трьохрівнів системи спеціалізованих судів повноваженнями відповідної інстанції: місцеві— першої, апеляційні суди — апеляційної, вищий суд — касаційної. Але є ще найвищийсудовий орган — Верховний Суд України. Визначаючи зміст судових повноваженьВерховного Суду України стосовно рішень вищих спеціалізованих судів, законодавецьпід час прийняття закону застосував термін «повторна касація», але згодомвідмовився від нього, замінивши на «перегляд справ у зв’язку з винятковимиобставинами». Зміст виняткових обставин розкритий у нових процесуальнихкодексах: Цивільному процесуальному кодексі та Кодексі адміністративногосудочинства.
Судові рішення можуть бутипереглянуті Верховним Судом України за винятковими обставинами, якщо вониоскаржені з мотивів:
1) неоднакового застосування судом(судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права;
2) визнання судових рішеньміжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, щопорушують міжнародні зобов’язання України.
Процесуальні кодекси уточнюють, щоперегляд судових рішень за винятковими обставинами є різновидом касаційногопровадження. Оскільки неоднакове застосування однієї і тієї самої нормивиявляється лише після розгляду справи в касаційному порядку судом (судами),наприклад, Вищим господарським судом і Судовою палатою з цивільних справ, Вищимадміністративним судом і Вищим господарським судом, колегіями суддів одногосуду, закон, враховуючи рівень цих судів і професійність суддів, поширює колегіальніначала у розгляді справ із зазначених підстав: справа розглядається колегією суддівна спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявностіне менше як двох третин чисельності кожної палати. Головує на спільному засіданніГолова Верховного Суду України або один з його заступників.
Принцип ступінчастості у побудові судової системиозначає, що над кожним судом, який розглядає справу по суті, має бути наступнийсуд, який розглядає справу як суд другої інстанції, а над судом другоїінстанції є суд, що здійснює повноваження суду третьої інстанції. Справа пощаблях судової системи має рухатися поступово і послідовно, не оминаючичергового щаблю судової системи.
Оскільки носіями інстанційнихповноважень є судові установи відповідного рівня, для визначення їх місцявикористовується поняття вищих та нижчих судів. Місцеві суди завжди є нижчими судами.Апеляційні суди є вищими стосовно місцевих та нижчими стосовно Верховного СудуУкраїни в підсистемі загальних судів або Вищого спеціалізованого, якщо цеспеціалізований апеляційний суд. Вищі спеціалізовані суди є вищими стосовноспеціалізованих апеляційних судів і нижчими стосовно Верховного Суду України.
З началом ступінчастості щільнопов’язане начало ієрархічності. Судова ієрархічність полягає управі вищого суду переглядати рішення, постановлені нижчим судом. З принципуієрархічності випливають декілька важливих правил:
— вищий суд наділений правомоцінювати законність і обґрунтованість рішення нижчого суду;
— нижчий суд зобов’язанийвиконувати рішення вищого суду;
— юрисдикція вищого суду маєпереваги перед юрисдикцією нижчого суду в усіх сумнівах щодо застосуваннязакону.
Однак ці правила, що випливають зпринципу ієрархічності, діють в системі функціонування судової влади, декожен суддя є її носієм і має рівний статус з усіма суддями, а тому й реалізаціяцих правил має судову специфіку.
Так, при скасуванні або зміні рішеннянижчого суду вищий суд має вказати, які статті закону порушено та в чому самеполягають ці порушення або необґрунтованість рішення. Повертаючи справу унижчий суд для нового розгляду, вищий суд повинен зазначити в ухвалі обставини,які належить з’ясувати. Але, скасовуючи рішення, вищий суд не має прававирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обставин, продостовірність або недостовірність доказів, переваги одного доказу над іншим.
Висновки і мотиви вищого суду, з якихскасовані рішення нижчого суду, є обов’язковими для останнього при повторномурозгляді справи.
Рішення вищих судів при переглядісудових справ є основою формування єдності судової практики: на відміну віднижчого суду, що розглядав справу і рішення якого набуває чинності не відразу,рішення вищого суду, постановлені в апеляційному порядку, набувають чинностівідразу після їх оголошення. Рішення касаційного суду не підлягають оскарженнюв загальному порядку. Вони можуть бути переглянуті лише за винятковими чи занововиявленими обставинами.
Важливу роль у побудові судовоїсистеми відіграє принцип доступності правосуддя. Закріплене вКонституції, міжнародних правових актах і процесуальному законодавстві правокожного на судовий захист само по собі є недостатнім, щоб вважати проблему судовогозахисту вирішеною.
Необхідно забезпечити усімзацікавленим особам реальну можливість здійснення цього права, тобто реальнийдоступ до правосуддя. На забезпечення доступу до правосуддя найбільший впливздійснюють такі фактори:
— устрій судової системи;
— розподіл повноважень між судамицієї системи (визначення їх компетенції);
— процедури розгляду справ в судах;
— процедури оскарження судовихрішень;
— виконання судових рішень.
Отже, наскільки оптимально відповіднодо завдань правосуддя побудована судова система і визначена компетенція судів уцій системі, настільки і забезпечена реальна, а не декларативна доступністьправосуддя у його судоустрійному аспекті.
В судовій системі України судамипершої інстанції, де справа розглядається по суті, є всі місцеві суди,розташування яких (особливо загальних) забезпечує можливість кожній особі дістатисядо судової установи з метою судового захисту своїх прав. До компетенції цихсудів належить вирішення усіх цивільних, господарських, адміністративних і переважноїбільшості кримінальних справ. Перегляд рішень із зазначених категорій справза апеляціями учасників процесу належить до компетенції апеляційних судів (взагальних судах, як правило, розташованих в обласних центрах), що тежзабезпечує реальну можливість дістатися до суду і бути присутнім при розглядісправи в апеляційному порядку.
Побудова судової системи України вцілому відповідає міжнародним стандартам щодо обов’язку держави забезпечитикожному право на розгляд його справи судом і перегляд за його скаргою вищимсудом.
ВИСНОВКИ
У Конституції України міститьсяімперативна вимога щодо заборони створення надзвичайних та особливих судів.Зміст цих понять також ані у Конституції, ані в Законі «Про судоустрій України»не розкритий. Але вітчизняний досвід дає підстави стверджувати, що і взаконодавстві, і в науці під особливими судами розуміють утворення відокремленихсудових установ зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених з загальногомасиву певних категорій справ (як правило, тільки кримінальних).
Надзвичайними судами вважаються суди,які утворюються одноразово, для розгляду конкретної (як правило, кримінальної)справи на підставі спеціального акту відповідного органу державної влади.
Таке значення вказаних понятьозначає, що навіть закріплення в законі можливості існування таких судів івизначення певного порядку їх утворення не позбавляє їх статусу особливих чи надзвичайних,оскільки вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.
У зв’язку з цим слід підкреслити, щоутворені у системі загальних судів військові суди не можуть бути віднесені доособливих судів (хоча й мають деякі їх риси), оскільки вони лише на першому ідругому рівні відокремлені від загальних місцевих та апеляційних судів, алесправи, що ними розглядаються, можуть бути переглянуті Апеляційним судомУкраїни та Верховним Судом України.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України:Науково-практичний коментар/В. Б. Аверьянов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін таін.; Ред. Кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевий та ін. – Харків:Видавництво “Право”; К.: Концерн “Видавничий Дім” ін Юре, 2007.-808 с.
2. Коментар до Закону “Про судоустрійУкраїни”/ За заг. ред. В. Г. Маляренка.-К.: Юрінком Інтер, 2007, -464 с.
3. Організація судових та правоохороннихорганів: Навч. посібник./ за ред. І. Є. Марочкіна, Н. В. Сібільової, О. М.Толочка. – Харків: Право, 2007. 272с.
4. Організація судовоївлади в Україні / За наук. ред. А.О. Селіванова. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 202 с.
5. Подкопаев С.В. Дисциплинарнавідповідальність суддів: сутність, механізм реалізації. – Х.: ВД ІНЖЕК, 2003.-192 с.
6. Рішення Конституційного Суду Українипо справі № 1-17/2000 від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 (справа про правовільного вибору захисника)./Конституційний Суд України: Рішення. Висновки.1997-2001./Відповід. ред. к.ю.н. П. Б. Євграфов.-К; Юрінком Інтер, 2001.-504 с.
7. Рішення Конституційного Суду Українипо справі № 1-38/2003 від 11 грудня 2003 р. № 20 — рп/2003 (справа проКасаційний суд України)/Офіційний вісник України.
8. Судова реформа в Україні: проблеми іперспективи. Матеріали наук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002, м. Харків/ред. кол.: Сташис В. В. (голов. ред.) та ін. К; Х; Юрінком Інтер, 2002.-288 с.
9. Шишкін В. І. Судові системи країнсвіту: Навчальний посібник [У 3-х кн.]. К; Юрінком Інтер, 2001.