План
Вступ
Розділ1. Поняття та види призначення покарання
1.1.Поняття призначення покарання
1.2.Види (межі) призначення покарання
Розділ2. Кримінально-правова характеристика покарань, що можуть застосовуватися і якосновні, і як додаткові
2.1.Поняття, ознаки та значення покарання у виді штрафу за чинним кримінальнимзаконом України
2.2.Розмір штрафу та критерії його обчислення
2.3.Поняття та значення позбавлення права обіймати певні посади або займатисяпевною діяльністю як вид покарання за чинним кримінальним законом України
Розділ3. Особливості призначення покарань, що можуть застосовуватись і як основні, іяк додаткові та проблеми їх застосування у судовій практиці
3.1.Особливості призначення штрафу та проблеми його застосування у судовій практиці
3.2.Особливості призначення позбавлення права обіймати певні посадиабозайматися певною діяльністю та проблеми застосування у судовій практиці цьогопокарання
Висновки
Списоквикористаних джерел
Анотація
ВСТУП
Актуальність теми. Однією із важливих проблемправозастосовчої практики є індивідуалізація кримінального покарання. Для їїзабезпечення чинний Кримінальний кодекс України передбачає вичерпний переліквидів покарань, встановлюючи підстави й умови, розмір, порядок та межі їхзастосування. Важлива роль в індивідуалізації покарання і досягнення його метиналежить покаранням, не пов’язаним з позбавленням волі. До їх числа належитьпокарання у виді штрафу, а також позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю.
Незважаючина те, що ці види покарання існують в кримінальному законодавстві Українидавно, і сфера їх застосування постійно розширюється, в теорії кримінальногоправа вони досліджені недостатньо. Певну увагу в своїх наукових працяхприділяли їм Л.В. Багрій-Шахматов, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, І.Г. Богатирьов, Е.К.Войшвілло, В. Галка, І.М. Гальперін, В.К. Грищук, Р.М. Гура,Т.А. Денисова, В.К. Дуюнов, З. Землянська, В.П. Козирєва, Г.О. Кригер, Н.В.Кузнеченко, А.В. Лужбін, Ю.Б. Мельникова, О.С. Міхлін, В.О. Попрас, Н.А.Сафаров, В.В. Сташис, А.Х. Степанюк, М.О. Стручков, В.Я. Тацій, В.М.Трубніков, В.І. Тютюгін, О.Г. Фролова, М.І. Хавронюк, О.Л. Цветинович, О.А.Шаповалов, М.Д. Шаргородський, Д.С. Шиян, С.С. Яценко та ін.
Віддаючи належнероботам зазначених та інших учених, слід визнати, що рівень науковогодослідження штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатисяпевною діяльністю як видів кримінальних покарань та як покарання, які можутьбути і як основними, і як додатковими, проблем його призначення видаєтьсянедостатнім.
Аналізстатистичних даних свідчить про невелику кількість призначення судамипозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю якосновного і додаткового покарання в абсолютному значенні та у відсотках дозагального числа засуджених, а також подальше стійке зменшення питомої вагийого призначення як основного покарання відносно інших видів покарань, зокрема,позбавлення волі на певний строк.
Такожспостерігається тенденція недостатнього застосування штрафу як виду майновогопокарання. В умовах ринкових відносин на штраф покладались великі надії, тайого застосування має тенденцію до незначного застосування.
Специфікацих видів покарання – досить широке передбачення у санкціях норм Особливоїчастини КК і незначне застосування у судовій практиці викликає необхідністьдослідження його правових підстав, умов і правил призначення. Це вимагаєпроведення аналізу кримінально-правових норм Кримінального кодексу України,санкціями яких передбачено цей вид покарання, узагальнення практики його призначенняз метою вдосконалення кримінально-правової регламентації та практикизастосування.
Метаі завдання дослідження. Метою магістерськоїроботи є створення теоретичного обґрунтування поняття, юридичної природипокарань, що можуть призначатись і як основні, і як додаткові.
Відповіднодо поставленої мети сформульовані такі основні завдання:
–провести правовий аналіз поняття призначення покарання, видів (меж) призначенняпокарання;
–дослідити правову природу, поняття та ознаки штрафу як покарання за кримінальнимзаконодавством України;
–проаналізувати розміри штрафу та критерії його дослідження;
–розглянути покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю в системі покарань;
–визначити правову природу призначення покарання у виді штрафу та проблеми призастосуванні у судовій практиці;
–дослідити призначення покарання у виді позбавлення права обіймати певні посадиабо займатися певною діяльністю та проблеми його застосування у судовійпрактиці;
Об’єктомдослідження є суспільні відносини, що виникають привстановленні та призначенні покарання у виді штрафу та позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Предметомдослідження є штраф, позбавлення права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю як покарання, які можутьпризначатись як основні і як додаткові.
Методидослідження. Для розв’язання поставленої мети тазавдань, досягнення наукової об’єктивності результатів дослідженнявикористовувався комплекс загальнонаукових та спеціальних методів: історичний,філософський (діалектичний) метод пізнання використовувався під час дослідженняпоняття та змісту призначення покарання, штрафу та позбавлення права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю; догматичний метод – під часаналізу змісту законодавчих положень, що регламентують призначення штрафу,позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;формально-логічний – для встановлення ознак цих видів покарання, формулюванняпонять і вироблення пропозицій щодо вдосконалення Кримінального кодексу іпрактики їх застосування; метод системно-структурного аналізу – під часдослідження системи покарань та штрафу, позбавлення права обіймати певні посадиабо займатися певною діяльністю як виду покарання, що належать до цієї системи;порівняльно-правовий метод – для виявлення різних підходів правовогорегулювання призначення як штрафу, так і позбавлення права обіймати певніпосади або займатися певною діяльністю у кримінальному законодавстві.
Комплекснийхарактер дослідження зумовив звернення до праць із загальної теорії права,кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального, адміністративного,господарського, цивільного права тощо. Положення і висновки дослідженняґрунтуються на Конституції України та кримінальному законодавстві як України.
Наукова новизнаодержаних результатів. У магістерській роботі наведені такіпропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства :
- внести зміни до частини 4 статті 65 КК України, а саменавести у ній загальне положення, зазначивши вказівку про те, що більш суворепокарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини КК Україниза вчинений злочин, може бути призначено у випадках, спеціально передбачених ККУкраїни;
- у п.1 ч.1 ст.65 КК України замість суд призначаєпокарання в межах , встановлених у санкції статті Особливої частини ККУкраїни, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, доцільно було бвказати, що суд призначає покарання, керуючись межами санкції статтіОсобливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинене;
- ч.3, 4 ст.65 КК України викласти у такий спосіб: «Більш м’якеабо більш суворе покарання, ніж зазначено у відповідній статті Особливоїчастини КК України, може бути призначено за наявності підстав, передбачених устаттях Загальної частини КК України»;
- обґрунтовується висновок про те, що позбавлення військового,спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є менш суворимипокараннями, ніж штраф;
Практичне значенняодержаних результатів полягає в тому, що вони сприяютьпоглибленню наукової розробки вчення про покарання, про штраф, про позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і можуть бути використанідля:
–подальших наукових досліджень проблем покарання, штрафу та позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
–удосконалення чинного кримінального законодавства України;
–покращення судової практики призначення покарань, які можуть бути як основними,так і додатковими;
Структурамагістерської роботи. Робота складається ізвступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.
Розділ1
Поняттята види призначення покарання
Призначенняпокарання займає вагоме місце у судочинстві, і виступає чи не найважливішиметапом кримінального процесу. Недарма проблема призначення покарання актуальнау науці кримінального права, і безсумнівно, у судовій практиці. Адже, немаєкращої практики, ніж хороша теорія. Кримінальна відповідальність засудженихосіб залежить від якісно, законно здійсненого призначення покарання. І навпаки,призначення покарання виступає формою реалізації кримінальної відповідальності.Для того, щоб результативно досягалась мета кримінальної відповідальності тапокарання, слід обґрунтовано призначати покарання, з урахуванням усіхнеобхідних факторів. Саме такі взаємозв’язки між покаранням та відповідальністюзумовлюють дискусії та гострий інтерес до питання призначення покарання з бокунауковців.
Поняттяпризначення покарання
Визначенняпоняття має важливе значення як для теорії, так і для практики. Воно окреслюєзнання про певний предмет, характерні риси досліджуваного об’єкта, завдяки чомупоглиблюються уявлення про те, що собою являє предмет вивчення. Враховуючи те,що визначенню поняття належить вагома роль у дослідженні об’єкта, вартозазначити, що все-таки визначення поняття «призначення покарання» неприділялась достатня увага. Наукових робіт, які присвячені проблемампризначення покарання безліч, але лише окремі з них наводять визначення даногопоняття. Видається, що розкриттю змісту поняття «призначення покарання» вартоприділити більше уваги з боку науковців.
Дляосмислення суті певного явища, слід попередньо усвідомити поняття, що йогопозначає. Сукупність істотних ознак, які є основою узагальнення предметів впонятті, – це і є зміст поняття. За допомогою знань про ці ознаки, можнапроводити наступні пізнання проблеми призначення покарання. Відсутність точногоуявлення про такі ознаки може привести до помилкового тлумачення самогопоняття, а також неправильного розуміння відображуваних ним явищ. Таким чином,слід роз’яснити, що ж собою являє призначення покарання.
Першза все доцільно з’ясувати, що має на увазі законодавець під «покаранням» в українськомукримінальному законодавстві. Проаналізувавши статті Загальної частиниКримінального кодексу, можна зазначити, що вживаючи «покарання» законодавецьчасто розуміє під ним не одне і теж, та й до того часто цей термін позначаєрізні поняття. Іноді термін «покарання» використовується для позначення різнихза об’ємом і змістом понять. Зокрема, це поняття використовується у ширшомузначенні як один із видів державного примусу до особи прикладу, у статті 50Кримінального кодексу. У інших же ж статтях термін позначає синонім поняття«вид покарання» (статті 52-64, 98-102 КК України). У третіх випадках підпокаранням розуміється «розмір виду покарання, передбачений в санкції статтіОсобливої частини». Також цей термін вживають в значенні конкретного покарання(певного виду та розміру), яке призначається особі за вчинений злочин (статті65-72, 103 Кримінального кодексу).
Дляприкладу можна порівняти статтю 73 Кримінального кодексу та статтю 75. У статті73 під «покаранням» мається на увазі певний вид і розмір як основного, так ідодаткового покарання. Що ж до статті 75, то тут йдеться лише про вид основногопокарання. Виходить: перше поняття ширше ніж друге.
Такожможна порівняти між собою положення статті 65 та статті 75. Аналіз статті 65 ККУкраїни свідчить про те, що в даній нормі під покаранням закон розуміє певнийвид і розмір конкретного покарання. А в статті 75 термін «покарання»використовується як синонім поняття «вид основного покарання». Видається, змістпоняття «покарання» в зазначених нормах нерівнозначний. Якщо в першій статті«покарання» в значенні заходу державного примусу, що призначається судом завчинений злочин, може означати конкретний розмір: тільки основного покарання;одного основного та одного додаткового покарань; одного основного та декількохдодаткових покарань. А у статті 75 Кримінального кодексу мається на увазіпевний вид основного покарання, тобто структурний елемент системи покарань. Виходить,термін «покарання» позначає нерівнозначні поняття, причому такі, що перебуваютьна різних рівнях абстракції та співвідносяться між собою як категорії «рід» та«вид».
Такаситуація в Кримінальному кодексі навряд чи виправдана. Адже, вважається, щозакон повинен передавати інформацію законодавця максимально точно, уникаючинеоднозначності або ж певні викривлення[1]. Утакому випадку, законодавцю слід би було дотримуватися єдиної термінології, якаб давала змогу однозначно пояснювати певні дефініції, а неконкретних,двозначних та розмитих термінів, напевно, вживати не варто. Наукою розробленийряд вимог, яким повинен відповідати текст закону. Серед них такі як: ясність,точність, лаконічність висловлення нормативно-правового матеріалу[2]. Недарма на думку науковця Д.А. Керімова –слова, що оформлять ту чи іншу думку, повинні максимально точно і повно їївиражати, не залишаючи сумнівів відносно вкладеного в них змісту, бодвозначність нетерпима у законі[3]. Вдалозазначив І.Л. Брауде, який казав, що надання тому самому терміну декількохзначень може викликати розбіжності, спори, протиріччя при реалізаціїнормативних приписів[4]. Такимчином, використання спеціальних термініввідіграватиме позитивну роль за умови неухильного дотримання точності їхньогозначення, як писав М. Гродзинський[5]. Такимчином, можна зазначити, що від того, що закон розуміє під «покаранням»,безпосередньо залежить правильна інтерпретація різних категорій кримінальногоправа.
Проте,у деяких статтях законодавець все-таки усунув таку неточність, шляхомконкретизації того, що саме мається на увазі у конкретному випадку під терміном«покарання». Йде мова про статті, де «покарання» містить пряму вказівку на своєконкретне значення у тому чи іншому випадку. Для прикладу, частина 1 статті 70Кримінального кодексу України уточнює в дужках, що береться до уваги як основнетак і додаткове покарання. Пропонується у всіх випадках неконкретності даноготерміну зазначати, що саме законодавець розуміє під «покаранням», і вживатитакі поняття як міра покарання, розмір покарання, вид покарання та покарання.
Термін«покарання» різні науковці розуміють по-різному. Зокрема, на думку С.І. Дементєва«покарання – це кара, тобто умисне застосування до винної особи передбаченізаконом обмеження та страждання[6]. А.І.Марцев відзначає, що «кримінальне покарання являє собою сукупність обмежень,які держава встановлює для засуджених осіб, реалізація яких забезпечуєтьсядержавним примусом[7].
Кримінальнепокарання в юридичній літературі розглядають в різних значеннях:
Як реакція держави на вчинений злочин;
Як правовий наслідок вчинення злочину;
Як спосіб (форма) кримінальноївідповідальності;
Як засіб кримінально-правового впливу навинувату особу;
Як засіб кримінально-правової боротьбиіз злочинністю;
Як кара винуватій особі за вчиненнязлочину;
Як міра державного примусу, яказастосовується до особи, яка вчинила злочин;
Як страждання, обмеження, якізастосовуються на основі вироку суду до винної особи і т.д.
Вартозазначити, що кожне з таких значень частково розкриває суть покарання з тієї чиіншої сторони.
Вважається,що покарання – це захід примусу, що застосовується від імені держави, якреакція держави на вчинений злочин, за вироком суду до особи, визнаної винною увчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свободзасудженого. Але, існує думка науковців, згідно з якою покарання не завжди, іне обов’язково полягає у примусі. Тому вважати покарання лише, для прикладумірою державного примусу не слід, бо таке твердження буде одностороннє.
Наприклад,В.К. Дуюнов наводить думку Н.С. Таганцева, і як приклад роман Ф.М.Достоєвського «Злочин та кара», де Родіон Раскольніков добровільно і з радістюприймає покарання «як засіб вирішення внутрішнього протиріччя»[8]. Таким чином, основне у покаранні полягає нев тому, чим і як забезпечується реалізація його потенціалу, а в тому, що собоюявляє покарання за своєю суттю, в чому його призначення, причина і сенсзастосування[9]. Уявляється,що сутність покарання полягає у його властивості бути матеріальним вираженням(формою) реакції держави на злочин, формою осуду злочину та особи, яка йоговчинила. Йдеться про те, що В.К. Дуюнов вважає, що кримінальне покарання слідвизначати не як «примус», а як «кара».
Надумку І.С. Ноя, покарання це «міра державного примусу, поєднана з карою», акара – це «примус з метою викликати страждання, а також це елемент зміступокарання»[10]. Напротивагу, М.Д. Шаргородський вважає, що покарання «не поєднане з карою, а самопо собі і є кримінальною карою»[11], що«покарання без винятків завжди спричиняє страждання особі, до якої воно застосовується.Саме це є необхідною ознакою, яка робить покарання карою»[12]
Виходить,не слід ототожнювати «покарання» та «міра покарання». Поняття «міра покарання»дуже часто зустрічаються а багатьох наукових роботах, але при цьому визначаєтьсявоно по-різному. Зокрема, І.Я. Фойницький. вважав, що міра покарання – церозмір конкретного покарання, встановлений за даний злочин[13]. На думку ж Т. Непомнящої міра покарання –це покарання певного виду та розміру, яке призначене засудженому вироком судуна підставі санкції конкретної норми кримінального закону, за якоюкваліфіковано вчинений злочин[14]. Такевизначення цілком адекватне, проте слід дещо конкретизувати. Міра покараннявизначається не лише на базі санкції статей Особливої частини Кримінальногокодексу України, адже стаття 65 Кримінального кодексу України вказує також нанеобхідність керуватись також і положеннями Загальної частини Кримінальногокодексу України, а також враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особувинного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.
Тому,видається правильнішим застосовувати таке визначення міри покарання: цеконкретне покарання певного виду і розміру, що призначається судом згідно вимогКримінального кодексу за вчинений особою злочин.
Резюмуючизазначене, варто відмітити, що оскільки в Кримінальному кодексі поняття«покарання» вживається в різних за обсягом значеннях, це може створювати певнітруднощі на практиці при тлумаченні й застосуванні окремих кримінально-правовихнорм. Тому варто на законодавчому рівні провести термінологічне розмежуваннязазначених понять, використовувати «покарання», «вид покарання», «розмірпокарання», «міра покарання». Під «видом покарання», мається на увазіпередбачені ст. 51 види обмежень або позбавлень прав та особистих свободзасудженого. Під розміром покарання варто розуміти певні конкретні межіокремого виду покарання. А «міра покарання» як конкретне покарання певного видуі розміру, що призначається судом згідно вимог Кримінального кодексу завчинений особою конкретний злочин.
Визначившисьіз поняттям «покарання», слід звернутись до «призначення покарання». Призначенняпокарання вживається у декількох аспектах. Зокрема як: право держави у виглядідержавних органів та посадових осіб на призначення покарання;кримінально-правовий інститут, а також як одна із основних стадій кримінальногопроцесу.
Призначенняпокарання як право держави на каральну діяльність є однією з найбільш складнихі дискусійних тем у науці кримінального права. У рамках її дослідженнярозглядаються такі питання: чи являється призначення покарання правом абообов’язком держави, чи правомірно покарання, що є правовою підставою каральноїдіяльності держави, тощо.
Однієюз таких дилем є те, що є призначення покарання для держави – право, яким вона утому разі, коли вважатиме за доцільне та необхідне скористається, чи цеобов’язок, якого вона зобов’язана дотримуватись?
Слідзазначити, що на сучасному етапі розвитку правової думки проблема права державина покарання практично не розглядається. На перший погляд, видається, що дослідженняв цій сфері становлять сугубо теоретичний інтерес. Однак, науковці вважають, щорозробка даної проблеми може мати досить продуктивне значення для вирішеннятаких важливих питань, як: визначення меж каральної діяльності держави,формування нових видів покарання, вдосконалення інституту звільнення відкримінальної відповідальності тощо.
Різнінауковці висловлюють різні погляди щодо цього питання, інколи протилежні. ЗокремаІ.Я. Фойницький вважав, що це обов’язок держави, від якого вона не може відмовитися[15]. Важко погодитись з таким твердженням, аджеіснують такі інститути як інститут строків давності, інститути звільнення відвідповідальності, звільнення від відбування покарання і т. д, які вказують напротилежне. Як видається,, призначення покарання – це право держави у виглядідержавних органів, уповноважених посадових осіб. Такого погляду дотримувавсяМ.С. Таганцев, який вважав, що це право держави, котрим вона користається тоді,коли це уявляється необхідним та доцільним для охорони правопорядку[16].
Уявляється,таким чином, що призначення покарання – це право держави. Даний висновокґрунтується на тому, що держава може: а) засудити винного за вчинений злочин іодночасно відмовитись від призначення йому покарання (наприклад, ч.4 ст.74Кримінального кодексу України); б) взагалі надати сторонам кримінально-правовогоконфлікту (потерпілому та злочинцеві) право самостійно вирішувати питання щодонаслідків вчиненого, свідченням чого, є наявність в Кримінальному кодексіУкраїни інституту звільнення від кримінальної відповідальності.
Щеодним аргументом на захист твердження про те, що призначення покарання це праводержави, є те, що сьогодні дедалі частіше практикується так зване відновнеправосуддя, за яким всім сторонам надається відносна самостійність братиактивну участь у процесі правосуддя, а також вирішувати питання щодо наслідківвчиненого злочину. На думку В.Т. Маляренко, І.А. Войтюк – відновне правосуддяне замінює, не скасовує традиційне каральне правосуддя, однак при цьому єсамостійним явищем у правовій практиці й культурі правових держав[17].
Призначенняпокарання як кримінально-правовий інститут можна визначити як цілісну системублизьких за своїм змістом та соціальною спрямованістю правових норм, щорегулюють підстави, межі і порядок призначення покарання, яке реалізовується зчітким дотриманням принципів його призначення[18].
Середінститутів, що стосуються призначення покарання, наявні такі як: інститутзагальних засад призначення покарання, інститут обставин, що пом’якшуютьпокарання, інститут обставин, які обтяжують покарання, інститут призначенняпокарання за незакінчений злочин тощо[19]. Цедосить компактні об’єднання кримінально-правових норм, які характеризуютьсядосить вузькою предметною та функціональною спрямованістю. Варто зазначити, щокожен з вказаних інститутів регулює конкретне коло тотожних чи одноріднихсуспільних відносин, і усі з них стосуються сфери призначення покарання, такеруються спільними принципами, а це свідчить про їх системність тазлагодженість функціонування. Враховуючи спільність їх предмета правовогорегулювання, а також зважаючи на те, що лише при спільному використанні нормданих інститутів досягається цілісне й завершене регулювання суспільнихвідносин у сфері призначення покарання, з цілковитою впевненістю можна стверджувати,що разом вони якраз і становлять інститут призначення покарання.
Такимчином, можна стверджувати, що призначення покарання як інституткримінально-правових норм – це внутрішньогалузева, комплексна система, якамістить у своєму складі менші підсистеми (субінститути), які в комплексізабезпечують цілісне регулювання умов, підстав, порядку та меж призначенняпокарання засудженій особі. У свою чергу, субінститути складаються ізсукупності кримінально-правових норм.
Переходячидо останнього значення поняття «призначення покарання», а саме як одного зетапів кримінального судочинства, слід зазначити, що в юридичній літературі«призначенням покарання» часто розуміється як один з етапів застосуваннякримінально-правових норм[20]. Уданому значенні призначення покарання трактується як підшукування судом розміруадекватного покарання, встановленого за дану групу діянь, що відповідаєвинуватості[21].
Надумку Благова Є.В., під призначенням покарання йдеться про ухвалення рішенняпро вид і розмір або лише вид покарання, що відбувається на основі урахуванняусіх необхідних обставин, із наступним його закріпленням у відповідномунормативно-процесуальному акті[22].
АнтиповВ.В. та Антипов В.І. під призначенням покарання розуміють одни із етапів удіяльності суду по застосуванню норм Кримінального кодексу України, відповіднодо принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації, здотриманням загальних засад призначення покарання[23].
Такимчином, із урахуванням різних поглядів науковців, можна зробити висновок, щопризначення покарання – це конкретний етап застосування судомкримінально-правових норм, що полягає у обранні ним конкретної міри покаранняза кожний злочин зокрема, дотримуючись при цьому вимог Кримінального кодексуУкраїни, та закріплюючи своє рішення в обвинувальному вироці суду.
Колийде мова про призначення покарання, часто окремі науковці ототожнюють данепоняття із «застосуванням покарання». До таких, зокрема відносяться: І.М.Гальперін[24], Ю.Б.Мельникова, Г.А. Крігер, Б.В. Сидоров, В.І. Тютюгін та ін.[25]. Проте, на противагу, ряд інших ученихвказують, що зазначені терміни не можна ототожнювати. Наприклад Т.В. Непомнящавважає, що це різні поняття, так як призначення покарання поряд з йоговиконанням становить зміст застосування покарання, де призначення покараннявиступає як перший етап його застосування[26].
Яквидається, ототожнювати поняття призначення покарання і його застосування неслід, оскільки застосування покарання включає його призначення та виконання.
Підсумовуючи всевищесказане, можна стверджувати, що призначення покарання полягає у виборісудом обвинувальним вироком суду конкретного виду покарання і визначення йогорозміру щодо особи, яка вчинила передбачений кримінальним законом злочин.
Види(межі) призначення покарання
Питаннящодо меж призначення покарання виступає вагомим фактором у процесі здійсненняцієї діяльності. Для того, щоб принцип індивідуалізації був сповна дотриманийпід час призначення покарання, слід дотримуватись певних правил. Такі правилазакріплені у Загальній частині Кримінального кодексу, а саме у статті 65, якапередбачає, що покарання призначається в межах санкції статті (частини статті)за вчинений злочин, відповідно до положень Загальної частини Кримінальногокодексу, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного таобставини, що пом’якшують або обтяжують покарання. Але якщо існує, дляприкладу, стаття 69, яка передбачає призначення більш м’якого покарання, ніжпередбачено законом, то як таке положення співвідноситься із вказівкоюпризначати покарання в межах санкції статті (санкції частини статті) Особливоїчастини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність про вчиненийзлочин. Виходить, законодавець тим самим створює в Кримінальному кодексідекілька меж (видів) призначення покарання. Різниця між ними полягає у тому, щоїм притаманні різні можливості суду обирати ту чи іншу міру покарання за той чиінший вчинений злочин.
Першніж перейти до характеристики поняття «меж (видів) призначення покарання, слідзвернутися до змісту самого терміну «межі (види) призначення покарання». Хочазначення даного поняття важливе, слід, зазначити, що дослідженню цього питанняне відведено належної уваги ні в науці кримінального права, ні в Кримінальномукодексі України. Виділення меж (видів) призначення покарання – це скорішетеоретичне питання науки кримінального права, адже відомо, що сам Кримінальнийкодекс явно не виділяє такого поняття. Межі призначення покарання можнавизначити як ті вказівки, та вихідні правила, якими керується суд припризначенні покарання, і в рамках яких діє на свій розсуд.
Виділеннярізнихвидів (меж) призначення покарання має дещо умовний характер, і пов'язане це зтим, що, як справедливо відзначають Є.В. Благов та Л.Л.Кругліков – арсенал засобів впливу, передбачених кримінальним законом, якправило, ширше того, що описано в санкції статті. У окремих випадках він можебути й вужчим. Але в остаточному підсумку, і це важливо підкреслити, жодна зсанкцій статей не може дати суду повного та чіткого уявлення про коло тихзасобів впливу (а також їхніх розмірах), які суд має право або ж зобов’язанийзастосувати до особи що вчинила злочин[27].Скорішеза все це обумовлено структурним поділом Кримінального кодексу на Загальну таОсобливу частини, які створюють органічну систему взаємопов’язанихкримінально-правових норм. Тому лише врахуванняположень і Загальної і Особливої частин Кримінального кодексу у їхньомувзаємозв'язку, може дати повне уявлення про істинний зміст кримінально-правовоїнорми[28].З урахуванням такого комплексу норм питання призначення покарання може бутираціонально вирішене. Відповідно, видається необхідним розрізняти такі поняттяяк санкція статті Особливої частини Кримінального кодексу та санкціюкримінально-правової норми.
Доситьчасто поняття «санкція статті (санкція частини статті) Особливої частиниКримінального кодексу України» використовують в якості синоніму поняття«кримінально-правова санкція». Видається, що ці поняття не є тотожним,оскільки, перш за все, санкція статті Особливої частини КК України характеризуєконкретну статтю (частину статті) Особливої частини Кримінального кодексу, якає невід’ємною складовою кримінального закону. Поняття ж «кримінально-правовасанкція» відноситься до поняття «кримінально-правова норма» кримінального праваяк галузі права взагалі. На думку А.Д. Чернова, санкція статті Особливоїчастини Кримінального кодексу України – це частина статті Особливої частини ККУкраїни, яка встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції[29]. О.М. Литвак стверджує, що санкції нормОсобливої частини Кримінального кодексу України визначають покарання, якіможуть бути призначеними судом за порушення правил поведінки, що містяться удиспозиціях відповідних статей[30]. Зовсіміншої думки О.П. Козлов, який зазначає, що санкція – це частина кримінально-правовоїнорми, що має державно-примусовий якісно-кількісний характер і являє собоюформально визначену об’єктивно-суб’єктивну модель мір кримінально-правовоговпливу, що застосовується до осіб, які вчинили злочин[31].
Враховуючивищенаведене, можна констатувати, що при призначені покарання, суд має правовийти за межі санкції статті, але аж ніяк, за межі санкції кримінально-правовоїнорми. Видається, що лише відносно санкцій статейОсобливої частини Кримінального кодексу можна говорити про існування вкримінальному законі декількох видів (меж) призначення покарання[32]. На думку О.В.Кузнєцова та В.К. Гіжевського, санкція статті Особливої частини Кримінальногокодексу України – це частина кримінально-правової норми, яка визначає вид іміру покарання за вчинення передбаченого диспозицією суспільно-небезпечногодіяння[33]. Ю.В.Філей, досліджуючи кримінально-правові санкції на дисертаційному рівні,стверджує, що кримінально-правова санкція – це необхідна складова частинакримінально-правової норми, яка містить у собі модель виду і розміру покарання,адекватного суспільній небезпечності злочинного діяння[34]. Видається, що правильним є твердження тихнауковців, які вважають «санкція кримінально-правової статті» поняттям вужчим іскладовим поняття «санкція кримінально-правової норми».
Особливачастина Кримінального кодексу допомагає надати зовнішнього виразукримінально-правовим нормам. Таким чином, санкціястатті Особливої частини КК – це вираз санкції кримінально-правової нормиЧасто буває так, що санкція кримінально-правової норми за об’ємом може неспівпадати із санкцією статті Особливої частини Кримінального кодексу України. Положеннякримінального закону, які регламентують умови застосування окремих видівпокарання (статті 53-64, 99-102 Кримінального кодексу України), виступають якструктурна частина санкції кримінально-правової норми, що передбачаєкримінальну відповідальність за вчинений злочин. Якже поступати у таких випадках. На думку Б.А. Курінова, можна було б усі ціумови, в яких полягає різниця між санкцією кримінально-правової норми тасанкцією статті Особливої частини, дописувати у кожній статті Особливої частиниКримінального кодексу, де це необхідно[35].Але чи буде таке рішення вірним? Видається, що ні. Адже це призведе дозбільшення об’єму Кримінального кодексу, до плутанини та численних повторень. Українськийзаконодавець пішов іншим шляхом. Він помістив їх до окремих статей Загальноїчастини Кримінального кодексу України. Отже, межі, які встановлені дляпризначення покарання у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексуУкраїни, визначаються із врахуванням статейОсобливої частини та положень Загальної частини Кримінального кодексу України.
Зазагальним правилом, яке закріплене в п. 1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу,суд повинен призначати покарання в межах санкції статті Особливої частиниКримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за вчинене, тобто в такзваних – загальних межах караності злочинного діяння. Водночас аналізкримінально-правового матеріалу свідчить про те, що при обранні міри покараннясуд: а) може бути обмежений у виборі виду покарання в рамках санкції статті,або б) може вийти за межі санкції відповідної статті Особливої частиниКримінального кодексу і призначити більш або менш суворе покарання, ніжпередбачено в цій санкції. У тих випадках, коли суд не може застосувати доконкретної особи певний вид покарання, незважаючи на те, що він передбачений всанкції статті за вчинений злочин, мають місце так звані обмежені рамкикараності злочинного діяння, тобто більш вузькі, ніж передбачено в санкціїстатті. Оскільки закон надає суду право виходити за максимальні межі (границі,рамки) санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України іпризначати додаткове покарання, не передбачене в цій санкції (ст. 54, ч. 2 ст.55 КК), можна говорити про можливість призначення більш суворого покарання, ніжпередбачено в санкції статті. У свою чергу призначення покарання з виходом замінімум санкції статті слід розглядати як застосування менш суворого покарання.
Такимчином, лише стосовно санкцій статей Особливої частини КК можна говорити проіснування наступних видів призначення покарання, а саме призначення покарання:а) у загальних межах; б) в обмежених рамках; в) більш суворого й г) більшм’якого.
Загальнімежіпризначення покарання безпосередньо залежатьвід структури Кримінального кодексу і виду самої санкції. Санкція − цетака частина кримінально-правової норми, яка встановлює вид (-и) і розмірипокарання за вчинений злочин. Верхня й нижня її межі окреслюють границісудового розсуду при призначенні міри покарання. Тому важливого значеннянабуває правильне їх встановлення: як законодавцем у процесі диференціаціїкримінальної відповідальності, так і судом у процесі індивідуалізаціїпокарання.
Надумку Васільєвського А.В., існує декілька видів (меж) призначення покарання[36].
Види(межі) призначення покарання можна умовно поділити на так звані загальні таобмежені рамки караності злочинного діяння. До загальних меж відноситьсяположення пункту 1 частини 1 статті 65 Кримінального кодексу України, девказано, що суд повинен призначати покарання в межах санкції статті Особливоїчастини, яка передбачає відповідальність за вчинене. Що стосується обмеженихмеж призначення покарання, то йдеться про те, що суд може бути обмежений увиборі виду покарання в рамках санкції статті, або ж може вийти за межі санкціїстатті Особливої частини і призначити чи то більш суворе покарання, чи,навпаки, менш суворе покарання, як передбачено у санкції статті. Там, де судпризначає більш суворе покарання, ніж передбачено у санкції статті Особливоїчастини Кримінального кодексу, можна говорити про вихід суду за максимальнімежі санкції, а де суд призначає менш суворе покарання, буде мати місце вихідза мінімальні межі зазначеної санкції.
Ураховуючизазначене, можна класифікувати види (межі) призначення покарання на загальні,обмежені, призначення більш суворого покарання та призначення менш суворогопокарання.
Загальнімежі призначення покарання формуються структурою санкції статті Особливоїчастини Кримінального кодексу. Вона містить верхню та нижню межі призначенняпокарання, тим самим надає суду можливість, в залежності від тих чи інших обставинконкретної справи, вирішувати питання про призначення покарання на власнийрозсуд. Санкції, в свою чергу бувають абсолютно-визначені, відносно-визначені,альтернативні. На думку М.І. Бажанова санкції бувають відносно-визначені(ті,які містять верхню та нижню межі, та ті, які містять лише верхню межу) таальтернативні[37]. Фактично,на мою думку, такий поділ є вдалим відносно українського законодавства.
КругліковЛ.Л. та Васильєвський О.В. вважають, що доцільно виділяти прості та кумулятивнісанкції, одиничні і кумулятивні, відносно-визначені та абсолютно-визначені,безпосередньо-визначені й опосередковано визначені, такі, що містять лишекримінальне покарання та такі, які окрім кримінального покарання передбачаютьтакож й інші міри кримінально-правового характеру[38].
Санкціястатті Особливої частини Кримінального кодексу може містити вказівку як і лишена верхню межу покарання, так і верхню та нижню межі. Що ж стосується санкціїкримінально-правової норми, то вони не можуть вказувати на лише верхню чи нижнюмежі, в них завжди вказано як на верхню, так і на нижню межі. Це дає можливістьстверджувати, що санкції Кримінального кодексу України носятьвідносно-визначений характер.
Виділяютьтакож види санкцій: прості – які передбачають лише один вид основного покараннята складні – які передбачають декілька видів покарання. Складні санкціїподіляють також на ті, які містять одне основне й одне або кілька додатковихпокарань (кумулятивні) та ті, які містять кілька видів основних покарань(альтернативні), а також ті, які містять кілька видів основних покарань ідодаткове покарання (альтернативно-кумулятивні). Зважаючи на чиннийКримінальний кодекс, кумулятивні та альтернативно-кумулятивні санкції можутьпередбачати одне додаткове покарання, яке може бути як обов’язковим, так іфакультативним. Що ж стосується кумулятивних санкцій, то вони бувають такі, якіодночасно передбачають декілька обов’язкових покарань, обов’язкове йфакультативне додаткові покарання.
Вартотакож зазначити те, що характерними особливостями кумулятивних таальтернативних санкцій є те, що їхні межі залежать не лише від видів тарозмірів покарань, які в них передбачені, а й від того, чи є додатковепокарання обов’язковим або факультативним.
Особливостізастосування окремих видів покарань зумовлюють необхідність виділення такзваних обмежених меж караності. Так, наприклад, громадські й виправні роботи неможуть бути застосовані до осіб, які досягли пенсійного віку (ч. 3 ст. 56, ч. 2ст. 57 Кримінального кодексу). Тому, наприклад, у випадку, коли за ст. 123 Кримінальногокодексу засуджується особа, яка досягла пенсійного віку, мінімальна межасанкції буде дорівнювати одному року позбавлення волі, незважаючи на те, щосанкція ст. 123 Кримінального кодексу містить й інші, більш м'які видипокарання (громадські роботи, виправні роботи, обмеження волі), які, однак,згідно положенням ч. 3 ст. 56, ч. 2 ст. 57, ч. 3 ст. 61 Кримінального кодексуне можуть бути застосовані до даної категорії засуджуваних. У такому випадкумежі призначення покарання будуть більш вузькими.
Частина3 статті 102 Кримінального кодексу України встановлює максимально припустимістроки призначення позбавлення волі до неповнолітніх за вчинення злочинівпевної категорії тяжкості. Так, за вчинення повторно злочину невеликої тяжкостіпозбавлення волі може бути призначене на строк не більше двох років, за злочинсередньої тяжкості – на строк не більше чотирьох років, за тяжкий злочин – настрок не більше семи років, а за особливо тяжкий, що поєднаний з умиснимпозбавленням життя людини – на строк до п’ятнадцяти років. Тому, колинеповнолітній вчиняє злочин, передбачений частиною 4 статті 186, то межікараності його діяння будуть дорівнювати позбавленню волі на строк від п’яти досеми років, тобто будуть більш вузькими.
Згідноз ч. 4 ст. 49 Кримінального кодексу питання про застосування давності до особи,що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бутипризначене довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає заможливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначеноі заміняється позбавленням волі на певний строк. Таким чином, закон,забороняючи застосовувати довічне позбавлення волі в зазначених випадках, тимсамим знижує верхню межу караності злочинного діяння, порівняно з рамкамисанкції статті, яка передбачає відповідальність за вчинене. Тому в такихвипадках також можна говорити про призначення покарання в більш вузькихрамках, ніж це передбачено у відповідній санкції статті.
Також,існують винятки із загального правила – коли незважаючи на положення пропризначення покарання в межах санкції статті Особливої частини Кримінальногокодексу, суд не може призначити покарання із дотриманням такої вказівки, так якіснує пряма заборона, яка встановлена іншими нормами кримінального закону. Коливагітна жінка вчиняє злочин, передбачений статтею 128 Кримінального кодексу, тоні передбачені виправні роботи, громадські роботи чи обмеження волі судпризначити не може, так як це прямо забороняється частиною 3 статті 56,частиною 2 статті 57 та частиною 3 статті 61. Залишається звільнити засудженувід кримінальної відповідальності. За таких обставин, видається за необхіднеабо розширити сферу застосування окремих видів покарання[39]. Достатньо позитивним явищем, у такихвипадках виступає стаття 69 КК України, в якій зазначається, що за наявностікількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкостівчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення,може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої всанкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінальногокодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, незазначеного в санкції статті (частини статті) Особливої частини Кримінальногокодексу України.
Увипадках, коли суд виходить поза максимальні межі санкції статті Особливоїчастини Кримінального кодексу, він, таким чином, призначає більш суворепокарання. Варто зазначити, що позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю може бути застосоване і тоді, коли вонобезпосередньо не передбачене в санкції статті Особливої частини Кримінальногокодексу. Якщо суд призначає і позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю, коли його у санкції статті немає, то він тим самимпризначає покарання з виходом поза максимальні межі санкції. Саме це вважаєтьсяпризначенням більш суворого покарання, ніж встановлено в санкції статті[40]. Винятком із випадків, коли призначаєтьсябільш суворе покарання, є ті випадки, коли призначається покарання засукупністю вироків (стаття 71) чи за сукупністю злочинів (стаття70).
Видаєтьсядоцільним зазначити про деякі невідповідності, що існують у статті 65Кримінального кодексу України. Зокрема, якщо у частинах 1-3 йдеться про вчиненняодиничного злочину, то вже частина 4, на противагу, зазначає провідповідальність за окремі види множинності. Можливо, правильніше зазначити участині 4 статті 65 більш загальне положення, зазначивши вказівку про те, щобільш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частиниКримінального кодексу за вчинений злочин, може бути призначено у випадках,спеціально передбачених Кримінальним кодексом.
Окрімпризначення більш суворого покарання, суд вправі застосувати призначення більш м’якогопокарання, ніж передбачено в санкції відповідної статті. Це зумовлено або жспецифікою призначення окремих видів покарання, або ж за наявної сукупностіпевних факторів. Йдеться про частину 2 статті 55, частину 2 статті 59, статтю69 Кримінального кодексу України.
Видається,такими виступають види (межі) призначення покарання, які передбачені вКримінальному кодексі України. Наявність у ньому цілого ряду спеціальних норм,що встановлюють як знижені, так і підвищені межі караності злочинного діяння, виявляєпевні недоліки законодавчого формулювання окремих статей Загальної частиниКримінального кодексу. Особливо це стосується вимог ст. 65. Так, в п. 1 ч. 1ст. 65 Кримінального кодексу вказано, що суд призначає покарання в межахсанкції статті Особливої частини, яка передбачає відповідальність за вчиненийзлочин. Однак, як це було зазначено вище, суд не завжди обирає міру покарання вмежах санкції статті. У деяких випадках призначення покарання може відбуватисяз виходом як за максимальні, так і за мінімальні межі відповідної санкції. Оскількизагальні засади призначення покарання це загальна норма, тому вони повиннімістити тільки найбільш типові, загальні для всіх випадків призначенняпокарання, вимоги, правила, критерії[41]. Вимога,яка закріплена в п.1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу, про призначенняпокарання в межах санкції статті Особливої частини, не відповідає принципузагальності, і суперечить сутності загальних засад призначення покарання якзагальній нормі про призначення покарання. З метою усунення зазначеногонедоліку уявляється раціональним змінити редакцію п. 1 ч. 1 ст. 65 Кримінальногокодексу, а саме викласти не так категорично. Наприклад, А.В. Іщенкозапропонував вказати, що санкція статті Особливої частини, що передбачаєвідповідальність за вчинений злочин, є лише вихідною, відправною точкою призастосуванні міри покарання, яка призначається індивідуально, відповідно доположень Загальної частини Кримінального кодексу[42]. Так, у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК замість суд призначаєпокарання в межах, встановлених у санкції статті Особливої частиниКримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин,доцільно було б вказати, що суд призначає покарання, керуючись межамисанкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачаєвідповідальність за вчинене. Окрім ч. 4 ст. 65 Кримінального кодексу,певних уточнень потребує і ч. 3 ст. 65, в якій зазначено, що призначити більшм'яке покарання, ніж передбачено відповідною статтею Особливої частиниКримінального кодексу за вчинений злочин, суд вправі лише за наявності підстав,передбачених в ст. 69. Однак, як було зазначено вище, суд може вийти замінімальні межі відповідної санкції статті не тільки за наявності підстав,закріплених в ст. 69 КК, а й в інших випадках. Тому, уявляється доцільним абовзагалі виключити частину 3 зі складу ст. 65 Кримінального кодексу, абовикласти її в іншому, більш абстрактному виді/>[43]studrada.com.ua/content/13-%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%B8-%D0%BC%D0%B5%D0%B6%D1%96-%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D0%BF%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F?page=5
— _ftn11. Враховуючи висловлені ранішезауваження щодо змісту ч. 4 ст. 65 КК, ч. 3 ст. 65 КК можна викласти в такийспосіб: «Більш м'яке або більш суворе покарання, ніж зазначено у відповіднійстатті Особливої частини цього Кодексу, може бути призначено за наявностіпідстав, передбачених у статтях Загальної частини цього Кодексу».
Такимчином, підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що призначенняпокарання полягає у виборі судом, за допомогою обвинувального вироку суду,конкретного виду покарання і визначення його розміру щодо особи, яка вчинилапередбачений кримінальним законом конкретний злочин. Ця діяльність виступає удвох значеннях: як право держави у вигляді державних органів та посадових осібна призначення покарання; кримінально-правовий інститут, а також як одна ізосновних стадій кримінального процесу. Уявляється, що сутність покаранняполягає у його властивості бути матеріальним вираженням (формою) реакціїдержави на злочин, формою осуду злочину та особи, яка його вчинила. Отже,покарання є зовнішнім виявом такої діяльності держави як призначення покарання.
Виділеннямеж (видів) призначення покарання має вагоме значення як для теоріїкримінального права, так і для практики, адже практика базується на теорії, ілише завдяки розробкам науковців-теоретиків кримінального права має можливістьіснувати. Завдяки уявленню про межі (види) призначення покарання суб’єктипризначення покарання матимуть змогу правильно та ефективно здійснюватиправозастосовну діяльність. За допомогою виділення у Кримінальному кодексі межпризначення покарання реалізовується, в тому числі, і принцип індивідуалізаціїпокарання. Види (межі) призначення покарання можна класифікувати на загальні,обмежені, призначення більш суворого покарання та призначення менш суворогопокарання.
Підводячипідсумки, варто зазначити, що потребує детальнішого дослідження поняття види(межі) призначення покарання, визначення сутності цього поняття. Також назаконодавчому рівні слід внести зміни до окремих статей Загальної частиниКримінального кодексу, в тому числі прописати в кодексі визначення поняття«види (межі) призначення покарання».
Розділ2
Кримінально-правовахарактеристика покарань, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові
Коли мова йдепро вивчення певного правового явища, перш за все, постає проблема дослідженняйого історичного розвитку. Саме тому, перш, ніж перейти власне до проблемиштрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю безпосередньо, слід визначити певні історичні відрізки (періоди) вїх розвитку. При цьому, очевидно, що питання періодизації історії розвиткувітчизняного кримінального законодавства ще не знайшло свого завершеноговирішення. Зумовлено це тими змінами, що останніми роками відбуваються восмисленні минулого, віднайдені у ньому зв’язків та тенденцій, визначенніпозитивних те негативних моментів.
Однозначності урозумінні періодизації історії розвитку вітчизняного кримінальногозаконодавства в українських криміналістів немає. Так,М. Й. Коржанський, викладаючи історію розвитку кримінальногозаконодавства України, взагалі не виділяє в ній якихось окремих періодів. Досліджуючипроблеми періодизації історії розвитку кримінально-правової політики в Україні,П. Л. Фріс дійшов висновку про те, що її історія, як і історіярозвитку кримінального законодавства України, пройшла наступні періоди. Перший– період Київської Русі і феодальної роздробленості (ІХ – середина ХІ століть).Другий – період козацької держави (середина ХVІІ століття – середина ХVІІIстоліття – від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського). Третій – періодтворення Української незалежної держави (1917 – 1921 роки). Четвертий – періодУкраїнської РСР (1917 – 1991 роки). П’ятий – період незалежної України доухвалення Кримінального кодексу 2001 року (1991 – 2001 роки)[44]. В. П. Козирєва виділяє п’ятьосновних етапів розвитку кримінального законодавства про покарання майновогохарактеру: а) перший – від Руської Правди ХІ століття до Литовських статутів –перша половина ХVІ століття; б) другий – друга половина ХVІ століття – серединаХІХ століття; в) третій – друга половина ХІХ століття – жовтень 1917 року; г)четвертий – радянський період – кінець ХХ століття; д) п’ятий – початок ХХІстоліття[45].
Найбільшдетальну періодизацію історії розвитку кримінального права України (щоправда,лише до середини ХVІІ століття) пропонує С. В. Кудін. У результатіпроведеного ним історико-правового дослідження, автор встановив періодизаціюісторії кримінального права України у X – першій половині ХVІІ ст., виходячи зтаких критеріїв: за поняттям злочину; за метою покарання і системою покарань;за формами існування кримінального права; за об’єктами правового захисту; заетапами становлення і розвитку основних понять та інститутів[46].
Видається, щодля цілей правового дослідження, цілком можливо здійснити виділення періодів урозвитку кримінального законодавства України залежно від основних історичнихпам’ятників кримінального права, а саме основних кримінальних законів, які врізний період діяли на території сучасної України. Такий підхід дасть змогу, зодного боку, відобразити основні положення кримінального законодавства, щомістяться в цих історичних пам’ятниках (які, до речі, є кодексами кримінальногоправа на той чи інший період часу), а з іншого – уникнути непотрібної вюридичному дослідженні деталізації історичних процесів та подій.
Поняття, ознакита значення покарання у виді штрафу за чинним кримінальним законом України
Ефективністьдосліджень у правових науках значною мірою залежить від правильного розумінняісторичного коріння того чи іншого сучасного правового явища, інституту правачи навіть окремої норми права. Без минулого немає сучасного і не може бутимайбутнього. Тому, як слушно зауважував Б. М. Кедров, вивченняминулого може і повинно служити засобом до того, щоб зрозуміти теперішнє іпередбачити майбутнє[47]. Зогляду на це, дослідження сучасних проблем правового регулювання призначенняштрафу як основного або як додаткового покарання уявляється за необхідне початиз короткого історичного опису.
Перш, ніжперейти власне до проблеми штрафу, слід висвітлити певні історичні відрізки(періоди) в його розвитку у кримінальному законодавстві України. Уявляється, щона території сучасної України діяло одинадцять кримінальних законів, які цілкомобґрунтовано можна віднести до пам’яток історії вітчизняного кримінальногоправа, а саме:
1) РуськаПравда;
2) СтатутВеликого Князівства Литовського (Литовський статут);
3) Судебник 1497року;
4) Судебник 1550року;
5) СоборнеУложення 1649 року;
6) Права, заякими судиться малоросійський народ 1743 року;
7) Уложення пропокарання кримінальні і виправні 1845 року;
8) КримінальнеУложення 1903 року;
9) Кримінальнийкодекс УСРР 1922 року;
10) Кримінальнийкодекс УРСР 1927 року;
11) Кримінальнийкодекс УРСР (України) 1960 року.
ЕтапРуської Правди. Переважним видом покарання у РуськійПравді були саме грошові стягнення зі злочинця, що складалися з двох частин:штрафу і компенсації. Штраф надходив князеві, компенсація за заподіяну злочиномшкоду йшла потерпілій стороні, а саме: за убивство – вира (на користь князя) іголовничество (родичам потерпілого), за інші злочини – продаж (князеві) і урок(потерпілому).
Етап СтатутуВеликого Князівства Литовського (Литовського статуту).
Загалом, штрафпередбачався в твердих абсолютно визначених грошових сумах і стягувався накористь короля. При цьому й потерпілому могли бути присуджені певні кошти навідшкодування завданих йому збитків. Наприклад, відповідно до ст. 16 розділуІІІ нешанобливе ставлення до грамот королівських службовців, а так само побиттятаких службовців тягнуло за собою штраф у сумі дванадцяти рублів грошей, апотерпілому – «відшкодування відповідно до його походження, якщо на те будесудове рішення»[48].Спеціальнопередбачалося, що винний повинен сплачувати штрафи лише з власних доходів, а завідсутності таких доходів – тільки з власного рухомого майна, а якщо такогомайна недостатньо – «повинен відповідати своєю особою» (ст. 8 розділу п’ятого)[49].
ЕтапСудебника 1497 року. Майновіпокарання в Судебнику поступаються місцем іншим, більш суворим видам покарань[50]. «Продаж» по Судебнику 1497 р. означавгрошовий штраф за злочин і йшов на користь князя або осіб, що здійснюютьправосуддя. Розмір продажу, як правило, встановлювався на розсуд суду.
Етап Судебника1550 року. Судебник 1550 р. вводить грошовіштрафи, іменовані «пеня». Вони стягуються з посадових осіб за хабарництво –утроє проти взятого (ст. 8-11) – і за нанесення безчестя обвинувачуваному, защо пеня призначалася за вказівкою государя (ст. 25, 26, 35, 71)[51]. Одночасноз виплатою продажу і пені винний сплачував грошову винагороду на користьпотерпілого.
Етап СоборногоУложення 1649 року. За цим правовим документом з майнарозбійників задовольнялися збитки позивача при розбої.Сумапозову визначалася в розмірі, названому розбійниками під час катування, а увипадку, коли розбійники, зізнаючись у розбої, не могли перелічити «животівпоіменно», тобто вказати суму награбованого, то позивачеві виплачувалася чвертьпред’явленого позову (ст. 23-25 гл. XXI Уложення)[52]. Це,на думку М. Ф. Владимирського-Буданова, пояснювалося «постійним у тойсамий час збільшенням позовів і чолобитних»[53].
Етап Прав, заякими судиться малоросійський народ 1743 року.Загальної частини кримінальне право тоді все ще не мало, а тому і загальнихположень про штраф як вид покарання у «Правах» ще не міститься.Встаттях же, що передбачали відповідальність за окремі злочини, штрафипредставлені не надто широко. Досить поширеними були майнові виплати, щостягувалися з винного на користь потерпілого, але які не можна визнати штрафомв силу того, що вони носили не каральний, а компенсаційний характер – буливідшкодуванням заподіяної злочином шкоди. Грошові ж стягнення каральногохарактеру (штрафи в сучасному розумінні) теж сплачувалися на користьпотерпілого («ображеному») і встановлювалися в абсолютно визначеній твердійгрошовій сумі.
Етап Уложенняпро покарання кримінальні і виправні 1845 року.ПоУложенню про покарання кримінальні і виправні від 15 серпня 1845 р.розрізнялися штрафи, що надходять у казну, і пені, що надходять на поліпшеннямісць ув’язнення[54].
ЕтапКримінального Уложення 1903 року. Уложення передбачалопризначення пені не тільки як основного, але і як додаткового покарання,наприклад, при зловживаннях в акціонерних товариствах, підробці карт, аособливо при порушенні акцизних статутів. Грошовестягнення становило таке ж покарання, як і пеня, і не вважалося винагородою зашкоду і збитки.
ЕтапКримінального кодексу УСРР 1922 року. Штраф у ньомупередбачався як один з видів покарання, який знаходився в середині сходиноксистеми покарань, розташованих в порядку зменшення суворості покарання: післявигнання за межі УСРР, позбавлення волі, примусових робіт, умовного засудженнята конфіскації майна, але перед обмеженням у правах, звільненням з посади,громадською доганою та покладенням обов’язку загладити заподіяну шкоду. Обчислювавсяштраф, відповідно до примітки до ст. 39, в золотих карбованцях і сплачувався вперерахунку на радянські грошові знаки по курсу на день сплати штрафу. Прицьому в статтях Загальної частини не визначалася мінімальна та максимальна межіштрафу як виду покарання.
ЕтапКримінального кодексу УРСР 1927 року. Відповідно дост. 21 КК УРСР 1927 року[55] одниміз «заходів соціального захисту судово-виправного характеру» визнавався штраф,який в системі покарань, розташованій від більш суворого, до більш м’якогопокарання, знаходився на передостанньому місці – перед застереженням.
ЕтапКримінального кодексу УРСР (України) 1960 року.Пошуки оптимальних моделей кримінально-правового реагування на вчинені злочинизмушувало законодавця в молодій українській державі неодноразовоекспериментувати з кримінальними покараннями. Отож, з урахуванням всіх внесенихдо неї змін, на останній день чинності КК України 1960 року (31 серпня 2001року) ст. 32 «Штраф» мала наступну редакцію:
«Стаття 32. Штраф
Штраф є грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині, а також в ст. 45 і 461 цього Кодексу. Розмір штрафу встановлюється залежно від тяжкості вчиненого злочину з урахуванням майнового стану винного в межах від десяти до чотирьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, а за корисливі злочини – в межах до однієї тисячі мінімальних розмірів заробітної плати. У виняткових випадках, передбачених законодавчими актами України, за окремі злочини можуть бути встановлені і більш високі розміри штрафу. В разі злісного ухилення особи від сплати штрафу, призначеного як основне покарання, суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді виправних робіт без позбавлення волі з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири мінімальних розміри заробітної плати штрафу, але на строк не більш як два роки. Заміна штрафу позбавленням волі і позбавлення волі штрафом не допускається. Предмети, що не підлягають конфіскації, не можуть бути вилучені і при стягненні штрафу».
Таким чином,з’ясувавши історичний розвиток штрафу, можна перейти до детальнішогодослідження його поняття та значення як виду покарання за кримінальним закономУкраїни.
Визначною подієюне тільки в сучасному правовому житті України, але й у всій історії розвиткувітчизняного кримінального законодавства стало прийняття 5 квітня 2001 рокуВерховною Радою України нового Кримінального кодексу України, який набувчинності з 1 вересня того ж року. Зазналиреформування і положення щодо штрафу як виду кримінального покарання.
Традиційно,даному виду покарання в Загальній частині Кримінального кодексу України 2001року присвячена самостійна стаття – ст. 53. Відповідно до ч. 1 цієї статті,«Штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах,встановлених в Особливій частині цього Кодексу». Для з’ясування ознак штрафувидається за необхідне звернутися до положень кримінального закону, що стосуютьсяпоняття та ознак покарання, та суджень вчених-криміналістів, які їхдосліджують.
Уявляється, щотак як штраф є видом покарання, то йому властиві всі ті ж ознаки, які властивіпоняттю «покарання». Як видове поняття «штраф» з необхідністю має всі ознакипоняття свого роду – поняття «покарання». Однак, та обставина, що поняття«штраф» є вужчим за змістом, ніж поняття «покарання», зумовлює наявність упершого додаткових ознак порівняно з другим, оскільки, як відомо, зміст поняттязворотно пропорційний його обсягу[56]. Більшетого, цей висновок дає підстави для визначення поняття штрафу найбільшпоширеним і ефективним логічним способом визначення понять, а саме – через ріді видову відмінність. При цьому, очевидно, що родовим поняттям, значення якогоможна вважати з’ясованим, виступає загальне поняття покарання, а видовим – самепоняття штрафу.
Кримінальнийкодекс України 2001 року у ч. 1 ст. 50 визначив, що «Покарання є заходомпримусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаноївинною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав ісвобод засудженого». У тому, що покарання полягає у передбачених кримінальнимзаконом позбавленнях прав і свобод засудженого, сходяться сьогодні й більшістькриміналістів[57]. Отже,визначаючи поняття штрафу, слід виходити з того, що він також є заходомпримусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаноївинною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав ісвобод засудженого, тобто володіє наступними родовими ознаками покарання:
1) є заходомпримусу;
2) застосовуєтьсявід імені держави;
3)застосовується тільки судом;
4)застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;
5) призначаєтьсялише таким правозастосовним актом (документом), як обвинувальний вирок суду;
6) полягає впередбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Інтересвикликають видові ознаки штрафу. Вочевидь, що такою видовою ознакою, за якоюодин вид покарання відрізняється від іншого, є лише одна ознака, а саме – видправ і свобод засудженого, які підлягають обмеженню при застосуванні того чиіншого покарання, та характер його обмеження.
В питанні проте, які ж саме права і свободи людини обмежує таке покарання, як штраф, усінауковці сходяться на тому очевидному висновку, що штраф як вид покаранняобмежує саме право власності особи, яка вчинила злочин. Так наприклад,І. В. Смолькова пише, що «сутність штрафу у своєму розвитку визначаєі його зміст, що виражається в позбавленні правопорушника матеріальних майновихблаг. Іншими словами, конкретний обсяг обмежень майнових інтересів особи, якавчинила злочин, і створює зміст такого поняття, як штраф»[58]. На думку О. В. Курца штраф яквид кримінального покарання виражається у певному обсязі обмежень майновихінтересів особи, яка вчинила злочин[59]. Проте, що «каральний та виховно-попереджувальний вплив штрафу здійснюється шляхомущемлення матеріального стану засудженого» пише і В. К. Дуюнов, однакдалі він робить неочікуваний висновок про те, що «відносити штраф до так званихмайнових покарань не надто точно, оскільки безпосередній вплив при виконанніданого покарання здійснюється не на майно чи майнові права (як, наприклад, приконфіскації майна), а на фінансові інтереси засудженого»[60]. Видається, що з таким судженнямВ. К. Дуюнова погодитися не можна. Відповідно до ст. 177 Цивільногокодексу України[61] гроші єодним з видів майна, що виступає в якості об’єкта цивільних прав. Ось чомусправедливим вважається зауваження О. Л. Цвєтіновіча про те, що«штраф є покаранням, яке обмежує право власності засудженого, оскільки в даномувипадку держава вилучає частину належному йому майна в грошовій формі»[62].
Таким чином,суб’єктивним правом людини, яка вчинила злочин, що підлягає обмеженню призастосуванні такого виду покарання, як штраф, є саме право власності. Проте,дане право обмежується не тільки при застосуванні штрафу, але й призастосуванні деяких інших передбачених чинним Кримінальним кодексом Українивидів покарання. Так, зокрема, тільки право власності засудженого обмежується іпри застосуванні такого покарання, як конфіскація майна, яка відповідно до ч. 1ст. 59 Кримінального кодексу України полягає «в примусовому безоплатномувилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністюзасудженого». Крім того, право власності засудженого, в числі інших його прав,безпосередньо обмежується і при застосуванні таких покарань, як виправні роботита службові обмеження для військовослужбовців, які відповідно до ч. 1 ст. 57 тач. 2 ст. 58 Кримінального кодексу України завжди супроводжуються відрахуванняміз суми заробітку (суми грошового забезпечення) засудженого в доход держави урозмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків[63]. У зв’язку з цим постає проблемавідмежування штрафу за досліджуваною ознакою від конфіскації майна, виправнихробіт та службових обмежень для військовослужбовців.
Уявляється, щотаке відмежування полягає в наступному. Відмінність штрафу від конфіскаціїмайна полягає в тому, що при конфіскації майна у власність держави можеобертатися практично все майно засудженого, включаючи і грошові кошти, завиключенням лише того майна, яке включене до Переліку майна, що не підлягаєконфіскації. При застосуванні ж штрафу обмежується право власності лише наспецифічний вид майна – гроші. І про це прямо йдеться в ч. 1 ст. 53Кримінального кодексу України, відповідно до якої штраф – це саме грошовестягнення, а не майнове, як конфіскація. Однак, слід мати на увазі, що якщоособа добровільно не сплачує у встановлений строк штраф, то звернення штрафуздійснюється з її майна виконавчою службою. Відмінність же штрафу від виправнихробіт та службових обмежень для військовослужбовців полягає в тому, що останнідва покарання мають комплексний характер – вони обмежують не одне, а декількаправ особи, засудженої за вчинення злочину. При цьому, передусім вониспрямовані на обмеження права на працю, і тільки поряд з цим і у зв’язку з цим,обмежують і право власності на гроші, що належать особі в оплату за її працю. Штрафже обмежує виключно право власності на гроші, і не пов’язаний з обмеженнямбудь-яких інших прав особи.
Отже,положення закону про те, що «штраф – це грошове стягнення» (ч. 1 ст. 53Кримінального кодексу України) різниться з положенням про те, що покарання«полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого» (ч. 1 ст.50 КК України), і не тільки уточнюють і розкривають їх стосовно досліджуваноговиду покарання, але й відмежовують його від іншого виду покарання, щобезпосередньо обмежує право власності, а саме – конфіскації майна, а також відпокарань, які обмежують право власності на гроші у зв’язку з обмеженням правана працю, а саме: виправних робіт та службових обмежень длявійськовослужбовців.
Звісно, сплаташтрафу певним чином відображається не тільки на праві власності засудженого,але й на матеріальному становищі невинуватих осіб: членів його сім’ї,утриманців тощо. Крім того, не виключається можливість сплати його зазасудженого іншими особами. Проте, слід погодитися зО. Л. Цвєтіновічем у тому, що «ці недоліки цілком компенсуються йогоперевагами порівняно із загальною конфіскацією майна, які полягають в тому, що,по-перше, на відміну від загальної конфіскації штраф не означає відібраннямайна засудженого в натурі, а виражається в грошовій формі; право вирішувати,за рахунок якої конкретно частки особистого майна його сплачувати, залишаєтьсяза засудженим. По-друге, штраф за жодних умов не може досягати розміріввартості всього майна, що належить засудженому; при його призначенні повиненвраховуватися майновий стан винного»[64].Видається, що праві ті автори, які вважають, що врахування майнового становищавинного повинно мати певні межі: за всіх умов штраф повинен відчуватисязасудженим, містити позбавлення, інакше втрачається його сенс як покарання[65]. Тим не менш, штраф, обмежуючи прававласності засудженого, вочевидь, не повинен бути ні спустошливим для нього, нітаким, що яким-небудь чином впливав би на право власності інших осіб.
Виходячиз викладеного, уявляється за можливе дати наступне доктринальне визначенняпоняття штрафу як виду кримінального покарання за чинним Кримінального кодексуУкраїни. Штраф – це захід примусу, що застосовується від імені держави завироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченомузаконом обмеженні її права власності на певну суму грошових коштів.
З’ясувавшивизначення штрафу, варто дослідити його місце у системі покарань. Під системоюпокарань традиційно розуміється вичерпний перелік передбачених кримінальнимзаконом та обов’язкових для суду покарань, які розташовані в певному порядку ізнаходяться між собою в певних співвідношеннях[66].Суворість покарання є саме тим критерієм, який покладений в основу побудовизаконодавчого переліку покарань. Тому цей перелік являє собою своєрідні«сходинки покарань», у якій кожному окремому виду покарання відведений певнийщабель, який відповідає ступеню його суворості. На верхньому щаблі цих сходівзнаходиться найменш суворий вид покарання (штраф), а на нижньому – найбільшсуворий (довічне позбавлення волі)». При цьому, позитивною новелою чинногоКримінального кодексу України є те, що в ньому включені до системи покарань і,відповідно, розташовані в порядку від найменш суворого до найбільш суворого всіпередбачені ним види покарань: як основні, так і додаткові, як загальні, так іспеціальні.
Отже, за чиннимкримінальним законодавством України, в якому законодавець, в цілому, відобразиврівень пізнань вітчизняної кримінально-правової науки, штраф визнається найменшсуворим видом покарання і саме тому він і поміщений на перше місце в перелікупокарань у ст. 51 Кримінального кодексу України.
Якщо стосовно тихпокарань, які пов’язані з обмеженням особистої волі особи, яка вчинила злочин(а саме: арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйонівійськовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічного позбавленняволі), а також конфіскації майна у криміналістів ніколи не виникає сумнівівщодо їхньої більшої суворості порівняно зі штрафом, то стосовно деяких іншихвидів покарання в окремих криміналістів виникають сумніви в тому, що штраф єпорівняно з ними менш суворим.
Так,наприклад, В. П. Козирєва[67],О. В. Курц[68] іА. Трахов[69]вважають, що штраф є більш суворим покаранням, порівняно з виправними роботами.На обґрунтування такого судження наводяться, зокрема, наступні аргументи. Такяк «виправні роботи передбачають можливість утримання з заробітку засудженоговід п’яти (за Кримінальним кодексом України – від десяти) до двадцяти відсотківі не більш того, це говорить про відносну м’якість і гуманність даного видупокарання. У ситуації, коли заробітна плата в нашій країні рідко буваєстабільною, утримання не більш двадцяти відсотків заробітної плати незалежновід її підвищення або зниження гарантує засудженому, що він не виявиться награні розорення внаслідок виконання покарання у виді виправних робіт. Навпаки,при призначенні штрафу, його сума може бути значною. І незважаючи на те, щоштраф був призначений з урахуванням матеріального стану засудженого, виконанняштрафу вплине на фінансовий стан засудженого, оскільки штраф повинен бутивідчутним для засудженого»[70]. Вочевидь,що якщо слідувати такій логіці, то більш м’яким порівняно зі штрафом слідвизнати і таке передбачене Кримінального кодексу України покарання, якгромадські роботи, оскільки воно визнається більш м’яким порівняно з виправнимироботами.
Проте, повністюпогодитися з подібним висновком, не видається можливим. Виправні роботи є, яквідомо, комплексним видом покарання. При їх застосуванні обмежується не тількиі не стільки право власності засудженого на певний відсоток отримуваної нимзаробітної плати, але застосовується ще й ціла низка інших правообмежень,передусім, пов’язаних з правом на працю, а саме: засудженим особам протягомстроку відбування покарання забороняється звільнятися з роботи за власнимбажанням без дозволу кримінально-виконавчої інспекції; засудженим забороняєтьсябез дозволу кримінально-виконавчої інспекції виїжджати за межі України (ст. 42Кримінально-виконавчого кодексу України[71]тощо. Викладене не дає можливості погодитися з тими криміналістами, які умовноіменують виправні роботи «штрафом, розтягнутим у часі». Це окремий видпокарання, якому властиві самостійні правообмеження. І обсяг цих правообмеженьперевищує обсяг правообмежень при застосуванні штрафу, а тому це покарання,вочевидь, є більш суворим, ніж штраф. Повною мірою викладені аргументистосуються і службових обмежень для військовослужбовців, які, вочевидь, єспеціальним різновидом (при чому, більш суворим) виправних робіт.
Сказане ставитьна порядок денний і питання про співвідношення порівняльної суворості зіштрафом тих видів покарань, які за чинним Кримінальним кодексом Українивизнаються законодавцем менш суворими, ніж громадські роботи, а саме –позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційногокласу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю. Вочевидь, що теорія кримінального права досі не виробила єдиногомірила обсягу кари, що містять різні види покарань[72]. За відсутності ж загальної теоріїпорівняння суворості обсягів покарань, робити в цьому дослідженні якісьостаточні висновки щодо порівняльної суворості штрафу з названими видамипокарань не зовсім доречно. Тим не менше, враховуючи, що наразі законодавецьвиходить з того, що позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чинуабо кваліфікаційного класу та позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю є менш суворими покараннями, ніж громадські роботи,а останні, як було показано вище, є менш суворими, порівняно зі штрафом, цілкомлогічним видається висновок про те, що позбавлення військового, спеціальногозвання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та позбавлення права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю є менш суворими покараннями, ніжштраф.
Крім того,розглядати позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину абокваліфікаційного класу (ст. 54 Кримінального кодексу України) в якості більшсуворого покарання порівно зі штрафом, немає підстав ще й з наступнихміркувань. Вочевидь, це покарання є сучасним варіантом історичного покарання увиді позбавлення всіх прав стану. При його застосуванні основне навантаженняпадає саме на обмеження доброго імені засудженого і належних йому у зв’язку зйого попередньою доброчесною поведінкою звань, а за Кримінальним кодексомУкраїни 1960 року – ще й почесних звань, а також державних нагород. Жоднихінших правообмежень особистого або майнового характеру це покарання в собі немістить. Більше того, законодавство України не забороняє засудженому до цьогопокарання отримання у майбутньому позбавленого військового, спеціальногозвання, рангу, чину або кваліфікаційного класу за умови виконання ним вимог,необхідних для присвоєння відповідного звання, рангу, чину або кваліфікаційногокласу. У той же час, штраф суттєво обмежує одне з основоположних громадянськихправ людини – право власності, без якого особа неспроможна або обмежена уможливостях реалізувати цілу низку інших своїх прав, передусім – соціальних,економічних і культурних.
Що ж стосуєтьсяпокарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю, то порівнюючи його суворість зі штрафом не можна не звернути увагина те, що при його застосуванні особа не позбавляється права працювати запевною професією, їй лише забороняється працювати у певних, визначених вирокомсуду сферах, або обіймати певні, визначені вироком суду, посади. При цьомужодні грошові відрахування з доходів такої особи не здійснюються. Крім того, неможна оминути увагою і той факт, що позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю є строковим покаранням – призначається на строк небільше п’яти (як основне покарання) або не більше трьох (як додатковепокарання) років і зі спливом цього терміну особа відновлюється у правіобіймати відповідні посади або займатися відповідною діяльністю. Штраф же єодноразовим покаранням, наслідки виконання якого для засудженого єневідворотними: якщо штраф застосований на законних підставах, право власностіна сплачені гроші ніколи не може бути відновлене.
У зв’язку з цим,видається за необхідне внести відповідні зміни до ст. 51 Кримінального кодексуУкраїни,викласти її у такій редакції:
«Стаття 51. Видипокарань
До осіб,визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі видипокарань :
1) позбавленнявійськового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
2) позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
3) громадськіроботи;
4) штраф…» ідалі за чинним текстом.
Розмірштрафу та критерії його обчислення
Усвітовій практиці сформовано три різних способи визначення одиниці вимірутакого виду покарання як штраф.
Першийспосіб полягає в тому, що в кримінальних законах штраф як вид покараннявизначається в твердих сумах у національній грошовій одиниці відповідноїкраїни. Наприклад, таким способом визначаються розміри штрафів у Швейцарії,відповідно до ст. 48 Кримінального кодексу якої, якщо закон не визначає іншого,то розмір штрафу становить 40000 франків[73].У національній грошовій одиниці розміри штрафу визначаються також у переважнійбільшості країн Європи, що входять до так званої «євро-зони», а також у ВеликійБританії.
Другийспосіб полягає в тому, що розміри штрафу визначаються в кримінальномузаконодавстві не в національній грошовій одиниці, а з використанням певноїумовної розрахункової одиниці. При цьому, в рамках цього способу визначеннярозмірів штрафів, можна виділити два самостійних напрямки. Перший з них полягаєв тому, що умовна розрахункова одиниця використовується в кримінальномузаконодавстві безвідносно до розміру доходів конкретної особи, яка вчинила злочин.Наприклад, у Республіці Білорусь штрафи визначаються в певній кількості такзваної «базової величини», розмір якої визначається спеціальним законом[74]. У Кримінальному кодексі Латвії, КиргизькоїРеспубліки та в кримінальних законах деяких інших держав штраф визначається вмінімальних заробітних платах, встановлених законодавством відповідної держави.У Кримінальному кодексі Литви – в мінімальних прожиткових мінімумах. Другийнапрямок полягає в тому, що умовна розрахункова одиниця, що використовується вкримінальному законодавстві для визначення розміру штрафу, пов’язується з розміромдоходів певної особи, яка засуджується до відповідного покарання. Наприклад заКримінальним кодексом Іспанії штраф визначається залежно від заробіткузасудженого. Мінімальний розмір штрафу становить заробіток за п’ять днів,максимальний – за два роки[75]. Подібнимчином визначаються розміри штрафу і в ст. 33 Кримінального кодексу Республіки Польща[76]. Від моменту набуття чинності Кримінальнимкодексом Російської Федерації 1996 року в ньому передбачалася можливістьвирахування штрафу не тільки в мінімальних розмірах оплати праці, але й врозмірах заробітку чи іншого доходу засудженого за певний період.
Нарешті,третій спосіб визначення розміру штрафу в кримінальному законодавстві – цевстановлення його у розмірі, кратному розмірові майнової шкоди, що заподіяназлочином. В обмеженому виді цей спосіб свого часу застосовувався і вКримінальному кодексі України 1960 року, відповідно до ст. 841 якого(в редакції від 20 травня 1965 року) розкрадання державного або колективногомайна шляхом крадіжки, шахрайства або привласнення, розтрати, зловживанняслужбовим становищем, вчинене вперше і у невеликих розмірах, якщо заобставинами справи і з урахуванням особи винного застосування інших видівпокарання не викликалося необхідністю, каралося штрафом в розмірі до трикратноївартості викраденого. Слід, принагідно, відзначити, що ідея визначення штрафу укратному розмірі до суми заподіяної злочином шкоди знаходила певну підтримку ів науковій літературі[77].
Укримінальному законодавстві України радянського періоду, як і в кримінальномузаконодавстві багатьох зарубіжних держав, розміри штрафу визначалися внаціональній грошовій одиниці. У тексті Кримінального кодексу України 1960 рокуз моменту його прийняття вживався термін «карбованець», під яким спочаткурозумівся радянський карбованець, а після здобуття Україною незалежності –український карбованець, що був представлений в готівковому обігу купономНаціонального банку України. Проте, гіперінфляція, яка мала місце в першійполовині 1990-х років, призвела до суттєвого знецінення національної валюти, щовимагало застосування для законодавчого визначення розмірів штрафу інших, більшстабільних одиниць.
Першийкрок в цьому напрямку був здійснений в Законі України від 17 червня 1992 року«Про порядок застосування кримінальних покарань і заходів адміністративногостягнення у вигляді штрафу»[78], якимсуми штрафів, що були встановлені в Кримінальному кодексі України 1960 року,були збільшені у десятикратному (деякі – у трикратному) розмірі і встановлено,що співвідношення між визначеними цим Законом розмірами штрафів та існуючим надень його прийняття мінімальним розміром заробітної плати є постійним і у разінаступної зміни цього розміру зберігається. Була запроваджена математичнаформула, застосувавши яку, суд тільки й міг встановити, яка сума штрафу булапередбачена кримінальним законом на той чи інший день. У той же день бувприйнятий також і Закон України «Про внесення змін і доповнень доКримінального, Кримінально-процесуального кодексів Української РСР, КодексуУкраїнської РСР про адміністративні правопорушення та Митного кодексу України»[79], яким в санкціях окремих статейКримінального кодексу України було започатковано вживання мінімального розмірузаробітної плати для визначення розміру штрафу. Такий досить складний порядоквизначення розміру штрафу проіснував більш ніж два з половиною роки, доки небув змінений Законом України від 8 лютого 1995 року «Про внесення змін дозаконодавчих актів України щодо застосування кримінальних покарань у виглядіштрафу»[80]. Цимзаконом було внесено зміни до ст. 32 Кримінального кодексу України 1960 року тасанкцій всіх статей Особливої частини, які передбачали даний вид покарання,суть яких полягала в заміні вживаної в Кодексі одиниці його виміру з карбованцяна мінімальний розмір заробітної плати. У подальші роки, незважаючи на те, що вст. 32 Кримінального кодексу України 1960 року встановлювалося, що штрафвизначається в мінімальній заробітній платі, законодавець неодноразовопередбачав в санкціях окремих статей Особливої частини в якості одиниці виміруштрафу неоподаткований мінімум доходів громадян (далі – нмдг). Зокрема, в нмдгштраф був визначений у санкціях ч. 1 ст. 75 («Незаконне перетинання державногокордону»), ч. 1 ст. 751 («Незаконне переправлення осіб черездержавний кордон України»), ч. 1 ст. 803 («Порушення законодавствапро бюджетну систему України») та багатьох інших. Таким чином, склаласяситуація, за якої в різних статтях одного нормативно-правового акту один і тойже вид покарання встановлювався з використанням двох різних умовних одиниць –мінімального розміру заробітної плати та нмдг.
Зрозуміло,що таке законодавче рішення призводило до ускладнення правозастосовної практикиі викликало справедливу критику в науковій літературі. Зокрема,В. М. Боровенко писав, що обчислення штрафу в окремих санкціях кримінальногозакону в мінімальних заробітних платах, а в інших – в нмдг є неправомірним іпропонував «невідкладно переглянути систему штрафних санкцій в усіх галузяхправа і визначати їх у всіх нормативно-правових актах тільки унеоподатковуваних мінімумах доходів громадян як більш стабільній і тривалійодиниці виміру»[81]. Очевидно,пагубність такого підходу усвідомлював і сам законодавець. Про це свідчить те,що у п. 2 постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію ЗаконуУкраїни «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Українищодо відповідальності за правопорушення в галузі зв’язку»[82] було визначено, що згаданий закон у частинівнесення змін до ст. 131 та 205 Кримінального кодексу України 1960 року, в якихрозміри штрафу визначалися в нмдг, набуває чинності «одночасно із введенням вдію закону щодо внесення змін до ст. 32 Кримінального кодексу України стосовновизначення розміру штрафу залежно від неоподатковуваного мінімуму доходугромадян». Проте, з часу прийняття згаданих Закону та постанови Верховної РадиУкраїни і до втрати чинності Кримінальним кодексом України 1960 року пройшломайже п’ять років, протягом яких зміни до ст. 32 Кримінального кодексу України1960 року щодо визначення розмірів штрафу виключно у нмдг, так і не буловнесено, у зв’язку з чим нові редакції ст. 131 та 205 Кримінального кодексуУкраїни 1960 року так і не набули чинності.
Видаєтьсяпозитивним, що «дуалізм» у використанні умовних розрахункових одиниць длявизначення розмірів штрафу не був перенесений законодавцем до новогоКримінального кодексу України 2001 року, в ч. 2 ст. 53 якого встановлено, щорозміри штрафу визначаються виключно залежно від розміру нмдг і саме ця умовнаодиниця використовується у всіх санкціях статей Особливої частини Кримінальногокодексу України, які передбачають штраф як вид покарання.
Насьогоднішній день питання про розмір нмдг вирішується з урахуванням положеньЗакону України від 22.05.2003р. із змінами та доповненнями від 24.07.2009р.«Про податок з доходів фізичних осіб»[83]. Відповіднодо п. 22.5 названого Закону розмір нмдг, у тому випадку, коли вінзастосовується для визначення розміру штрафу як виду кримінального покарання,дорівнює 17 гривням. Пленум Верховного Суду України спеціально звернув увагусудів на те, що «згідно з п. 22.5 ст. 22 Закону, якщо норми відповідних законівмістять посилання нанеоподатковуваний мінімум доходів громадян,то для цілей їх застосування використовується сума у розмірі 17 грн., крім норм адміністративного та кримінального законодавства у частині кваліфікації правопорушень або злочинів…». Саме тому «судам необхідно враховувати, що запровадження Законом податкових соціальних пільг не впливає на розмір покарання й адміністративного стягненняу виді штрафу, якщо він визначений у відповіднихсанкціях у неоподатковуваних мінімумах доходівгромадян»[84].
Використаннязаконодавцем для визначення розмірів штрафу в санкціях статей Особливої частиниумовних розрахункових одиниць, ставить питання про те, а в чому ж маютьвизначати штраф суди: в тих же умовних розрахункових одиницях чи в національнійгрошовій валюті? На думку Л. Л. Круглікова таО. Л. Цвєтіновіча «у вироку суду розмір штрафу у всіх випадкахповинен бути вказаний у твердій грошовій сумі з тим, щоб уникнути різного йогорозуміння при виконанні вироку або при його перегляді»[85]. Таке судження не викликає заперечень, зтим лише уточненням, що перш, ніж вказати розмір штрафу у твердій грошовійсумі, суд має у вироку вказати його розмір у тих умовних розрахунковиходиницях, які використовує законодавець, а вже потім – перевести штраф у твердугрошову суму. Таким чином, буде забезпечена не тільки формальна відповідністьміж вироком і законом, але й точно визначена кратність розміру штрафу. Аджеочевидно, що законодавець допускає можливість призначення штрафу тільки врозмірі, кратному певній кількості цілих умовних розрахункових одиниць,не допускаючи дробів. Тому, більш правильною уявляється думкаВ. І. Тютюгіна, який вважає, що «відповідно до ч. 2 ст. 53Кримінального кодексу покарання у виді штрафу призначається судом не у твердійсумі, а в ставках неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, установленогозаконодавством України на момент постановлення вироку»[86]. Щоправда, тут слід додати, що післявизначення розміру штрафу в нмдг суд, все ж, має здійснити арифметичну діюмноження і перерахувати його розмір в гривні.
Однаксуди далеко не завжди визначають штраф саме у нмдг: в більшості випадків штрафвизначається безпосередньо у гривнях. Так, за даними проведеного намиузагальнення судової практики зі 124 випадків призначення штрафу як основноговиду покарання, суди тільки в 5 випадках (4,032 %) спершу визначали його впевній кількості нмдг, а потім перераховували в гривні. В інших 119 випадках(або 95,968 %) суди одразу вказували штраф у гривнях, при чому в 15 випадках(або 12,097 %) розмір штрафу визначався у сумі, яка не була кратною певнійкількості цілих нмдг.
Подібніприклади неправильного визначення суми штрафу дає і опублікована судовапрактика. Так, наприклад, вироком Тячівського районного суду Закарпатськоїобласті від 16 липня 2003 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного судуЗакарпатської області, Д. засуджено за ст. 197 Кримінального кодексу до штрафув розмірі 700 грн. На жаль, і Судова палата у кримінальних справах ВерховногоСуду України, переглядаючи справу, що правда з інших причин, не виправила даноїпомилки[87]. А, міжтим, в даній справі суди, на наш погляд, неправильно визначили розмірпризначеного Д. покарання, встановивши його не в нмдг з подальшим перерахунком угривню, а безпосередньо в гривні. Тим самим засудженому було призначенепокарання у виді штрафу в розмірі 41,176 нмдг, тоді як кримінальний законвизначає це покарання тільки цілими числами. Визначення розміру штрафубезпосередньо в гривнях без вказівки на кількість нмдг може стати причиноюускладнень в застосуванні деяких інших положень Кримінального кодексу України. Так,наприклад, якби в даній справі була встановлена неспроможність засудженогосплатити призначений йому розмір штрафу, судові було б досить складно замінити41,176 нмдг штрафу громадськими роботами або виправними роботами в пропорціях,встановлених ч. 4 ст. 53 Кримінального кодексу України.
Такимчином, за останні півтора десятиліття кримінальне законодавство України вчастині визначення розміру штрафу як виду покарання пройшло еволюцію віднаціональної валюти через математичні формули і паралельне існування двохумовних одиниць, до послідовного застосування однієї умовної одиниці – нмдг. Уцілому, такий підхід законодавця виправдовує себе в практичному застосуванні. Однак,в ньому, очевидно, криються і певні вади. По-перше, подальше збільшення нмдг,яке може бути здійснене в податковому законодавстві без урахування потребкримінального законодавства, може призвести не тільки до суттєвого зростаннярозмірів штрафу, але й до проблем, що пов’язані з дією кримінальногозаконодавства в часі. По-друге, підвищення нмдг як категорії податкового правабез урахування її використання в кримінальному праві може призвести добезпідставного надмірного посилення санкцій. З урахуванням положень ст. 51Кримінального кодексу України в її нинішній редакції таке покарання не будевважатися найбільш м’яким в усьому кримінальному законодавстві України.
Щодорозміру штрафу, то відповідно до ч. 2 ст. 53 Кримінального кодексу Українимінімальний розмір штрафу встановлений на рівні тридцяти, а максимальний – нарівні однієї тисячі нмдг. Тільки встановлення мінімального розміру штрафу єабсолютним імперативом – за жодних умов в санкціях статей Особливої частиниКримінального кодексу України не може бути передбачений і суди за жодних умовне можуть призначати менший розмір штрафу. Що ж стосується максимальногорозміру штрафу, то його визначення в ст. Загальної частини носить характервідносного імперативу – сам законодавець зазначає, що «розмір штрафувизначається… в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумівдоходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбаченовищого розміру штрафу» (ч. 2 ст. 53 Кримінального кодексу України). Тобто,допускається можливість встановлення в санкції статті Особливої частинимаксимального розміру штрафу, що перевищує одну тисячу нмдг.
Такоюможливістю законодавець скористався 18 разів, при чому всі випадки передбаченняв санкції статті Особливої частини максимального розміру штрафу більше, ніж водну тисячу нмдг, можна розбити на три групи, залежно від того, на якому рівнівизначений мінімальний розмір штрафу в такій санкції.
Першугрупу становлять ті санкції, в яких хоча максимальний розмір штрафу і перевищуєодну тисячу нмдг, проте мінімальний розмір є меншим за максимум для даного видупокарання, що встановлений у ч. 2 ст. 53 Кримінального кодексу України. До цієїгрупи належать санкції наступних статей:
1)ч. 1 ст. 204, в якій передбачений штраф у розмірі від п’ятисот до однієї тисячіп’ятдесяти нмдг;
2)ч. 1 ст. 368, в якій передбачений штраф у розмірі від семисот п’ятдесяти дооднієї тисячі п’ятисот нмдг.
3)ч. 2 ст. 212, ч. 2 ст. 2121, ст. 218, ч. 2 ст. 351, в якихпередбачений штраф у розмірі від п’ятисот до двох тисяч нмдг;
Другугрупу складають санкції, в яких мінімальний розмір штрафу встановлений на рівнімаксимального розміру для даного виду покарання, визначеного в ч. 2 ст. 53Кримінального кодексу України, тобто на рівні однієї тисячі нмдг. До цієї групиналежать санкції наступних статей Особливої частини Кримінального кодексуУкраїни:
1)ч. 1 ст. 289, в якій передбачений штраф у розмірі від однієї тисячі до однієїтисячі двохсот нмдг.
2)ч. 2 ст. 176, ч. 2 ст. 177, ч. 2 ст. 204, ч. 1 ст. 2091, ч.2 ст. 229, в яких передбачений штраф у розмірі відоднієї тисячі до двох тисяч нмдг;
3)ч.1 ст. 2031, в якій передбачений штраф у розмірі відоднієї тисячі до п’яти тисяч нмдг;
Нарешті,третю групу становлять ті санкції, в яких не тільки максимальний, але ймінімальний розмір штрафу встановлений на рівні, що перевищує одну тисячу нмдг.До цієї групи належать санкції ч. 3 ст. 176, ч. 3 ст. 177, ч. 2 ст. 2091,ст.220, ч. 3 ст. 229, в яких передбачений штраф у розмірівіддвох тисяч до трьох тисяч нмдг.
Такимчином, за нині чинним Кримінальним кодексом України з урахуванням положень ч. 5ст. 22 закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», мінімальний розмірштрафу становить 510 гривень, максимальний, за загальним правилом, – 17000гривень, а за рішенням законодавця максимальний розмір штрафу може бути щебільше підвищеним. При цьому максимальна межа можливого підвищення невстановлена і повністю залежить від розсуду законодавця при внесенні змін доОсобливої частини Кримінального кодексу України. Викладене зумовлює питання проте, чи обґрунтованими є такі мінімальний та максимальний розміри штрафу і чи непотребують вони коригування.
Якуявляється, встановлення в статті Загальної частини мінімального тамаксимального розмірів штрафу не може бути довільним, здійснюваним за власнимрозсудом законодавця. Інакше кажучи, мінімальний та максимальний розмір штрафумають бути обумовлені певними об’єктивними чинниками. У зв’язку з цим,очевидно, постає питання про те, а які ж це чинники? Ґрунтуючись на чомузаконодавець повинен встановлювати мінімальний та максимальний розміри штрафуяк виду покарання? Видається, визначаючи мінімальний та максимальний розміриштрафу як виду покарання, законодавець повинен враховувати наступні фактори.
Першза все, оскільки штраф є майновим покаранням, слід виходити саме з розмірівдоходів середньостатистичного суб’єкта злочину. І тут, очевидно, не можна небрати до уваги те, що такий суб’єкт різних видів злочинів має різні рівніматеріальних статків. Так, якщо мова йде про звичайного суб’єкта злочинів противласності, то на разі рівень його доходів, як правило, є не надто високим. Утих же випадках, коли мова йде про суб’єктів, які вчиняють злочини у сферігосподарської діяльності, службові злочини, так звані інформаційні злочини(злочини з використанням комп’ютерів та їх мереж), злочини у сфері незаконноговикористання авторських, винахідницьких та суміжних прав тощо, то рівень їхдоходів, в цілому є значно вищим. Отже, мінімальна та максимальна межі штрафуяк розміру покарання повинні охопити собою як випадки невисоких доходів однихсуб’єктів злочинів, так і досить високі матеріальні статки інших суб’єктів.
Крімтого, визначаючи мінімальний та максимальний розмір штрафу, законодавецьповинен також враховувати і те, що, як і будь-який інший вид покарання, штрафмає бути відчутним для засудженого, створювати для нього певний рівеньстраждань у відплату за вчинений злочин. Саме тому мінімальний і максимальнийрозмір штрафу повинні бути достатньо високими, проте не настільки, щоб застосуванняцього виду покарання призводило до повного розорення (спустошення) особи, якавчинила злочин. Тобто, і мінімальний і максимальний розмір штрафу повинні бутидостатньо відчутними, проте посильними для сплати і, що важливо, неперешкоджати подальшому життю особи після сплати штрафу. У зв’язку звикладеним, уявляється, що мінімальний розмір штрафу як виду покарання,встановлений у Кримінальному кодексі України на сьогоднішній день (30 нмдг) мігби бути збережений і в майбутньому. Уявляється, що навіть у разі засудження дотакого розміру штрафу особи, яка не має постійного джерела доходів, або доходиякої є незначними, сплата такого розміру штрафу буде, з одного боку відчутнимправообмеженням, а з іншого – буде під силу. Що ж стосується максимальногорозміру штрафу, то він має бути встановлений на достатньо високому рівні з тим,щоб, по-перше, штраф міг використовуватися в санкціях статей Особливої частиниКримінального кодексу України в якості серйозної альтернативи іншим основнимвидам покарання, а, по-друге, міг би стати відчутним правообмеженням для осіб,які мають високий рівень доходів і матеріальних статків у разі вчинення нимизлочинів у сфері господарської діяльності, службових злочинів, так званихінформаційних злочинів (тобто злочинів з використанням комп’ютерів та їхмереж), злочинів у сфері незаконного використання авторських, винахідницьких тасуміжних прав тощо. Саме тому, як уявляється, максимальний розмір штрафу яквиду покарання, міг би бути збільшений з нинішніх 1000 нмдг, принаймні,наприклад, до 3000 нмдг. Якщо прийняти до уваги, що на теперішній час середнязаробітна плата осіб, які традиційно переважають серед суб’єктів таких злочинів(посадові особи середнього рівня, висококласні спеціалісти тощо) коливаєтьсянавколо 5000 гривень, а часто і перевищує цю суму, то штраф у максимальномурозмірі буде і достатньо відчутним для них, і відносно можливим для сплати.
Нарешті,при визначенні мінімального та максимального розмірів штрафу як виду покарання,не можна не брати до уваги і досвід законодавців у зарубіжних країнах. Проте, вцьому плані слід бути достатньо обережним і вибірково підходити до використаннязарубіжного досвіду. Так, навряд чи є можливим використання наразі в Українітих стандартів мінімального та максимального розмірів штрафу, що закладаються вкримінальному законодавстві економічно високорозвинених країн, де усередненийрівень доходів населення значно перевищує рівень доходів населення в Україні. Зокрема,наприклад, явно неприйнятними для України є максимальні розміри штрафу як видупокарання, що встановлені у § 3571 підрозділу С Зводу законів Сполучених ШтатівАмерики, відповідно до якого за фелонію і місдимінор, який потягнув смерть,штраф може бути встановлений у розмірі до 250000 доларів США, за місдиміноркласу А, який не потягнув смерті, – у розмірі до 100000 доларів, за місдиміноркласу В або С, що не потягнув смерті і порушення – не більше 5000 доларів[88]. Звісно, що в умовах українськогосьогодення встановлювати максимальний штраф на рівні понад 2000000 гривень єабсолютно невиправдано. З огляду на рівень доходів населення України данепокарання не буде посильним для виконання засудженими і тому не будепризначатися судами України.
Утой же час, не можна не звернути уваги на те, що в нинішній редакції ч. 2 ст.46 Кримінального кодексу Російської Федерації передбачає мінімальний розмірштрафу в сумі двох тисяч п’ятисот рублів, а максимальний – в розмірі одногомільйона рублів, що за нинішнім курсом становить, відповідно, близько 100 і200000 гривень.
Слід зазначити,що розроблений законопроект «Про внесення змін до Кримінального кодексуУкраїни» (щодо визначення розміру штрафів), який переданий на розгляд ВРУкраїни на пленарне засідання. У даному проекті пункт 1 статті 53 КК Українипропонують доповнити абзацом такого змісту: «Базовою одиницею для розрахункурозміру штрафу та шкоди є офіційно встановлена мінімальна заробітна плата намомент скоєння злочину». Таким чином, ініціатори законопроекту пропонують заодиницю виміру розміру штрафів брати мінімальну заробітну плату. З такоюпропозицією важко погодитись, адже у такому випадку розміри штрафів будутьнеймовірно високі, непосильні для громадян України.
Узагальнюючивикладені міркування, видається за можливе запропонувати встановити в ст. 53Кримінального кодексу України мінімальний розмір штрафу як виду покарання врозмірі 30 нмдг, а максимальний – в розмірі 3000 нмдг. Звісно, в подальшомутакі розміри систематично (при збереженні існуючих темпів інфляції, очевидно,не частіше ніж один раз на 5-10 років) підлягатимуть певному коригуванню у бікзбільшення їх сум, що не становитиме великих складнощів як для законодавця, такі для правозастосовних органів.
Поняттята значення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю як вид покарання за чинним кримінальним законом України
Длятого, щоб чітко окреслити уявлення про явище позбавлення права обіймати певніпосади або займатись певною діяльністю, слід розглянути його детальніше,прослідкувати його історію становлення та існування, а також відслідкуватихарактерні ознаки даного поняття. За допомогою ретроспективного аналізу можнаясніше зрозуміти усю суть та значення даного покарання.
Загальновідомо,що історія знає безліч видів покарань, в тому числі мало місце і як позбавленняпевних прав, так і повне позбавлення будь-яких прав людини. Щодо першої згадкипро позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, тобільш-менш схожою до свого сучасного розуміння вона постає в Уложенні пропокарання кримінальні та виправні 1845 року[89].Здебільшого таке покарання проявлялось в обмеженні можливості (права) існуватиу певній спільноті – тобто особу виганяли. Для прикладу можна навести так зване«поток і пограбування» (стаття 7 Руської Правди). Щодо визначення в чому самеполягало таке покарання є декілька підходів. Часто-густо вчені розходяться упоглядах стосовно проблеми визначення змісту «потоку і пограбування». Однівчені трактували «поток» як досить невизначене покарання[90]. Інші вчені вказують на те, що «поток» єпокарання доволі визначене, але під ним слід розуміти різні види покарань –ув’язнення, перетворення на раба (або продаж злочинця у рабство за кордон),заслання, вигнання[91]. І щеодна група вчених вважають, що під «потоком» необхідно розуміти позбавленнявинного особистих прав, призначення йому покарання разом із сім’єю. Тобто цепокарання, яке полягало у тому, що на особу, яка вчинила злочин покладалосьпокарання у вигляді позбавлення певних прав, а також вигнання її разом зісім’єю із общини. Стосовно терміна «пограбування», під ним розуміютьконфіскацію майна винної особи. Спочатку з цього майна відшкодовувалися збиткипотерпілій стороні, після цього майно, що залишилось, надходило до державноїскарбниці. Таке покарання призначалось за скоєння злочинів, що мали підвищенийступінь суспільної небезпеки – вбивство, конокрадство, підпал. Особливанебезпека цих злочинів зумовлювалась навмисністю, одночасним посяганням наособу, та на майно, шкідливими наслідками для всієї держави, заподіянням великихматеріальних збитків. У тодішній час таке вигнання як позбавлення певного праваозначало для злочинця та його сім’ї ймовірну смерть поза межами общини, або жперетворення їх на рабів. Випливає, що позбавлення права проживати у своїйобщині для тогочасної особи прирівнювалось до смертного покарання, тобто булодуже жорстоке. Згодом під «потоком та пограбуванням» стали розуміти фізичнурозправу та конфіскацію майна злочинця. Та це не покращувало становища особи,адже вона, і не лише вона, а і її рідні та близькі позбавлялись соціальнихправ, громадських та інших. Тому, можна вважати «поток і пограбування»покараннями, які були покладені в основу таких видів покарань як конфіскаціямайна, і що головно, позбавлення права обіймати певні посади або займатись певноюдіяльністю.
Відтоді і до сьогодні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю існувало постійно у тій чи іншій, викликаній історичними умовами,формі. Воно знаходило свій вияв у вигляді обмежень певних прав особи, найбільшвагомих для неї. Для прикладу, за часів Литовсько-Руської держави це було«виволання», що практично для злочинця прирівнювалось до кінця існування її якчастинки соціуму[92]. Іншимисловами, її повністю виключали з общини, позбавляли прав та честі. Також відомеісторії таке покарання як «кара» чи «страта», «опала» що також фактичнополягало у обмеженні прав особи. Видно, що «позбавлення права» у різний часозначало позбавлення особи будь-яких прав, а також ліквідація її юридичноїособистості.
Щодоподальшого розвитку «позбавлення права», то відомо, що у 17 столітті такий видпокарання здебільшого полягав у розжалуванні, позбавленні певних чинів, класів,а також позбавлення права обіймати певні посади, переважно посади, що носиливажливе значення. Та вже за часів влади Петра І відбувається заміна частковогопозбавлення прав, позбавленням честі, а також позбавленням так званогоюридичного захисту, тобто особа від тепер не вважалась суб’єктом, якогозахищали закони, статути та інші акти. Дія цих актів більше не поширювалась натаких осіб..
Виходить,що «позбавлення права» у всі часи стосувалось і як позбавлення особистих прав,так і громадянських, політичних, прав стану, так званих почесних прав та інших.Окрім того, варто зазначити, що таке покарання хоча і здебільшого булобезстроковим, та все ж, відомі випадки, коли воно було строковим, та знастанням певної події (на приклад визнання особу невинуватою) воновідмінялося.
Так,вже у «Кримінальному уложенні 1903 року система покарань була дещо видозмінена.Тепер виділялись головні (смертна кара; заслання на поселення;позбавлення волі (у виді каторги, ув’язнення у виправному домі, ув’язнення уфортеці, ув’язнення у в’язниці й арешту); штраф; додаткові (позбавленняусіх або особливих прав стану, звання, титулів, сімейних прав, права на участьу виборах, права займатися певною діяльністю, поміщення в трудовий дім,конфіскація майна, позбавлення права займатися торгівлею й промислом,звільнення з посади) і такі, що заміняють (примусове лікування; опіка;вислання за кордон для іноземців тощо). Тепер «позбавлення права»спрямовувалось не проти особистої гідності особи, а проти тих благ, які їйналежали як громадянинові.
Згодом,після революції 1917 року, у радянському кримінальному законодавстві, під«позбавленням прав» розумілось позбавлення певних політичних прав, а такожзаборона обіймати ту чи іншу посаду або виконувати ту чи іншу роботу. При чомутаке позбавлення прав мало застосування у кожній кримінальній справі, суд мігкожного разу призначати таке обмеження і як додатковий захід, і як основний,незалежно від обраного до особи заходу покарання.
Такимчином, шляхом еволюції та свого вдосконалення, видозмінення, такий інститутдійшов і до нашого Кримінального кодексу України. Позбавленню права обійматипевні посади або займатись певною діяльністю присвячена окрема стаття 55Кримінального кодексу, яка, втім не наводить визначення поняття такогопозбавлення прав. Не наводять такого визначення і постанови Пленуму Верховногосуду України. Видається, що для того, щоб чітко уяснити в чому ж полягає такепокарання, доцільно було б прописати визначення дефініції.
Так яквідповідно до ч. 1 ст. 50 Кримінального кодексу, покарання є заходом примусу,що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною увчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свободзасудженого, то звичайно, що ці ж самі ознаки стосуються і позбавлення праваобіймати певні посади або займатись певною діяльністю. На перший погляд, цевидається правильним. Хоча чи полягає «позбавлення права обіймати певні посадиабо займатись певною діяльністю» у обмеженні прав і свобод? Напевно, що ні. «Обмежити»означає встановлювати певні межі чого-небудь; пов’язувати щось обмежувальнимиумовами, лімітувати, а «позбавляти» означає забирати, віднімати щось укого-небудь, залишати кого-небудь, що-небудь без чогось. Позбавлення прав ісвобод означає повне їх відчуження; обмеженням прав і свобод є встановленняумов застосування останніх, встановлення або звуження меж їх дії. Коли особупозбавляють права керувати транспортним засобом на певний строк, то післяспливу цього строку право особи не поновлюється, а його слід знову здобувати,шляхом нового складання водійських іспитів. Звідси видно, що не завжди післявиконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади абозайматись певною діяльністю, «обмежені» права особи поновлюються автоматично. Впринципі, таку невідповідність суті даного покарання загальному визначеннюпокарання можна вважати певним недоліком. Мабуть, усунути його можна шляхомзаконодавчої вказівки на визначення позбавлення права обіймати певні посади абозайматись певною діяльністю, і, можливо слід зазначити у статті 50Кримінального кодексу, що покарання не завжди полягає у обмеженні прав, але йінколи у їх позбавленні.
Надумку Шиян Д.С., позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю становлять два відносно самостійних види покарання: позбавленняправа обіймати певні посади та позбавлення права займатися певною діяльністю[93]. Позбавлення права обіймати певні посадиполягає у припиненні на визначений судом строк права перебування на посадах вдержавних органах та їх апараті, в органах місцевого самоврядування або напосадах підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, якщонадані за посадою повноваження використовувались особою для вчинення злочину. Позбавленняправа займатися певною діяльністю полягає у припиненні на визначений судомстрок права на службову або професійну діяльність, регламентовану відповіднимиправилами, якщо її здійснення пов’язане із вчиненням злочину.
Питанняпро зміст позбавлення права обіймати певні посади або займатись певноюдіяльністю дискусійне, різні науковці по різному його визначають.
Зокрема,існує погляд, згідно якого дане покарання позбавляє засудженого суб’єктивногоправа на вільний вибір посади, певних занять у проміжок часу, який вказаний увироку[94]. Тобто виконанняпозбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністювідбувається протягом зазначеного у вироку періоду часу. Засуджений до такогопокарання повинен відчувати вплив карального потенціалу цього покаранняпротягом усього строку, визначеного вироком. Таке визначення, на мою думку, незовсім повно відображає суть, адже не враховує усі фактори, зокрема, те, що упевних випадках особа і після відбуття покарання не може скористатись своїмправом. Для прикладу, особу протягом певного періоду була позбавлена правазайматись певною діяльністю, яка потребує постійного підвищення кваліфікації таздобуття нових знань у даній сфері. Після відбуття покарання вона теоретичноможе скористатись своїм правом на цю діяльність, а фактично – не може, бо вже,цілком втратила кваліфікацію у даній сфері.
Існуєтакож інший, та досить подібний підхід до визначення поняття такого покаранняза яким, позбавлення права обіймати певні посади означає звільнення засудженогона визначений у вироку строк від посади, яку він посідав під час вчиненнязлочину, а також позбавлення його права обіймати аналогічні посади на іншихпідприємствах, в установах і організаціях[95].Як на мене, то тут має місце аналогічна помилка, не враховується поняття повно.
На думкуіншого науковця, Н.В. Кузнєченка позбавлення права обіймати певні посади абозайматись певною діяльністю полягає у забороні обіймати конкретні посади абозайматися певним видом професійної, індивідуальної трудової діяльності чидіяльності непрофесійної[96]. Протетермін «конкретні посади» є дуже загальним, поверховим і не розкриває сутностіцієї заборони і видів цих посад. Терміни «професійна діяльність» та«індивідуальна трудова діяльність» є різнорідними, що виділяються за різнимикритеріями. Термін «професійна діяльність» має відношення до професії, а«індивідуальна трудова» – до форми здійснення цієї діяльності. І яка ж це«непрофесійна діяльність», адже це явище дуже широке і разом з терміном«професійна діяльність» також не розкриває ані сутності правової заборони, анівидів цієї діяльності.
Також,В.І. Тютюгін зазначає, що позбавлення права обіймати певні посади або займатисьпевною діяльністю полягає у позбавленні засудженого його суб’єктивного права наті посади, які він обіймав, або ту діяльність, якою займався на момент вчиненнязлочину, і тимчасового обмеження його правоздатності – можливості претендуватина обіймання певної посади або зайняття певною діяльністю на строк,встановлений вироком суду[97]. Як намене, то автор даного визначення не зовсім вдало застосував «претендувати»,адже засуджена особа можливо і може і захоче претендувати на обіймання певноїпосади або зайняття певною діяльністю, але це не значить, що їй буде надана такаможливість, адже в цьому і є власне обмеження. Видається, що напевно треба булозамінити «претендувати» іншим словом. Можливо, варто було вжити просто «обмеженняправоздатності особи – можливості обіймати певні посади або займатись певноюдіяльністю на певний, передбачений вироком суду строк».
Л.А.Хруслова наводить визначення, що позбавлення права обіймати певні посади тягнеза собою звільнення засудженого з посади, яку він обіймав під час вчиненнязлочину, і позбавлення його на певний строк права обіймати аналогічні посади наінших підприємствах, в установах чи організаціях[98]. А позбавлення права займатися певноюдіяльністю – це заборона засудженому упродовж певного терміну займатисядіяльністю, визначеною у вироку суду, і у зв’язку з якою ним було вчиненозлочин. Таке визначення дублює аналогічне, яке наводиться у підручнику СемаковаГ.С., Геля А.П.[99].
Подібневизначення наводить Н.А. Сафаров і висловлює думку, що позбавлення праваобіймати певні посади або займатись певною діяльністю полягає у конкретномуобсязі правообмежень, що звужують сферу соціальних можливостей суб’єкта звільного вибору виду діяльності або певних посад у межах встановленого вирокомсуду строку і тягнуть судимість як правовий наслідок[100]. Слід зазначити, що дане визначення немістить вказівки, які ж саме види цієї забороненої діяльності, яківстановлюються вироком суду.
Зовсімнедосконале, на мою думку, визначення наводить А.В. Лужбін, який зазначає,що сутністю досліджуваного виду покарання є обмеження трудових прав і похіднівід такого обмеження майнові та моральні обмеження засудженого[101]. Видається, таке визначення не розкриваєсуті поняття, і лише поверхово окреслює його. Як на мене, то йдеться не лишепро обмеження трудових прав, тому лише їх враховувати у визначенні не логічно.
Як видно,у жодному з наведених вище понять немає вказівки на законність обіймання певноїпосади або займання певною діяльністю, права на які позбавляється засудженийвироком суду. Термін «припинення права» найкраще відображає змістдосліджуваного виду покарання, оскільки припинити можна лише ті права, якимиособа володіла на законних підставах. Якщо вона не мала відповідних прав, то інемає що припиняти. Термін «позбавлення» прав більш ширший, охоплює якприпинення прав та позбавлення можливості набуття такого права у подальшому. Томунедоцільно особу позбавляти права у майбутньому, якщо вона такого права не малавзагалі. Наприклад, вчиняється злочин, передбачений ст. 286 Кримінальногокодексу України («Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатаціїтранспорту особами, які керують транспортними засобами»), особою, яка не малаправа керувати транспортним засобом. У такому випадку позбавити цю особу такогоправа буде неможливо, оскільки відсутня основна підстава призначення покаранняу виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю– вчинення злочину з використанням займаної посади або у зв’язку із зайняттямпевною діяльністю.
На моюдумку, найбільш вдалим є наступне визначення позбавлення права обіймати певніпосади або займатись певною діяльністю, за яким воно полягає у припиненні навизначений судом строк права перебування на посадах в державних органах та їхапараті, в органах місцевого самоврядування або на посадах підприємств,установ, організацій незалежно від форм власності, якщо надані за посадоюповноваження використовувала особа для вчинення злочину, а також позбавленняправа займатись певною діяльністю (як службовою, так і не службовою, яктрудовою так і не трудовою, підприємницькою та іншою), якщо ця діяльністьпов’язана із вчиненим злочином.
Ст. 55Кримінального кодексу не обмежує коло посад і видів діяльності, права обійматиякі або займатися якими засуджений може бути позбавлений за вироком суду. ТакожЗакон правильно не обмежує видів діяльності, права на які може бути позбавленийсудом засуджений. До переліку діяльності, право на яку може позбавити суд,належить як службова, так і не службова, як професійна (наприклад, лікарська,ветеринарна, педагогічна тощо), так і непрофесійна, як трудова, так інетрудова, а також підприємницька або інша діяльність (наприклад, заняттяполюванням, керування особистим автотранспортом). Позбавлення права займатисяпевною діяльністю поширюється не тільки на службову й професійну, але й на іншудіяльність, що регламентується відповідними правилами, які передбачаютьконкретні права та обов’язки. Напевно, доречно б було таке положення закріпитиу Постанові Пленуму Верховного суду «Про практику призначення судамикримінального покарання» від 24.10.2003 №7 зі змінами та доповненнями від10.12.2004, 12.06.2009р., 06.11.2009р.[102].
Щостосується поняття «посада» (у широкому розумінні) – це визначена структурою іштатним розписом первинна одиниця підприємств, установ або організацій різнихформ власності, на яку покладено встановлене нормативними актами (положеннямипро структурні підрозділи, посади, посадовими інструкціями та ін.) колослужбових повноважень. Посада – це багатогранна категорія, яка включаєсоціальний, правовий та організаційний аспекти. Соціальна сутність посадивиявляється в зумовлені характеру, обсягу і меж взаємовідносин між службовцямита іншими учасниками управлінського процесу. Правовий аспект посади набуваєвияву в тому, що вона містить певну частину компетенції державних органів,підприємств, установ, організацій різних форм власності – посадовихповноважень. Організаційний аспект посади полягає в тому, що вона є частиноюструктурного підрозділу державних органів, підприємств, установ, організаційрізних форм власності.
Упозбавленні права обіймати певну посаду або займатись певною діяльністю підпевними посадами розуміється коло посад, які визначені нормативно або маютьідентифікаційні ознаки, що дозволяють точно визначити зміст судової заборони
Щостосується діяльності, право займатись якою може бути позбавлено особу, тозалежно від критеріїв класифікації позбавлення права займатися певноюдіяльністю можна поділити на види. Службова діяльність – це постійне аботимчасове здійснення функцій представників влади, постійне або тимчасовевиконання на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від формивласності організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарськихобов’язків, або виконання таких обов’язків за спеціальним повноваженням. Під професійноюдіяльністю в літературі розуміється вид діяльності, для здійснення якоїнеобхідна професійна підготовка, або ця діяльність включає в себе види робіт,які вимагають спеціальної підготовки чи які дозволяють вчиняти певні дії абоприймати рішення, характер яких встановлюють нормативні правові акти.
Такожодним із видів діяльності, права займатися якою позбавляє суд при призначеннідосліджуваного виду покарання, є підприємницька діяльність.
Згідно зіст. 42 Господарського кодексу України, підприємницька діяльність – цесамостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарськадіяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метоюдосягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Позбавленняправа займатися підприємницькою діяльністю виявляється в трьох формах:
– відмовау реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності особи, яка не булазареєстрована і яку суд позбавив права займатися підприємницькою діяльністю;
–скасування реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності, який уже бувзареєстрований на момент набрання чинності обвинувальним вироком суду і якогосуд позбавив права займатися будь-якою підприємницькою діяльністю або видом чивидами підприємницької діяльності, дозвіл на які мала ця особа;
–перереєстрація суб’єкта підприємницької діяльності, якого суд позбавив правазайматися одним із видів підприємницької діяльності, дозвіл на які мала цяособа[103].
Особи,яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані якпідприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінченнятерміну, встановленого вироком суду. Тобто особам, яких суд позбавив правазайматися підприємницькою діяльністю, і які намагаються зареєструватися яксуб’єкти підприємницької діяльності, повинно бути відмовлено у державнійреєстрації до закінчення строку, встановленого вироком суду. Державнареєстрація осіб, які були зареєстровані як підприємці з правом здійсненняпевного виду підприємницької діяльності і позбавлені обвинувальним вирокомсуду, який набрав чинності, права займатися цим видом підприємницькоїдіяльності, повинна бути негайно скасована.
Діяльність,що регламентується відповідними правилами, які передбачають конкретні права таобов’язки, поширюється на певних осіб, які повинні дотримуватися цих правил. Ціправила встановлюються певними нормативно-правовими актами (законами,постановами, наказами, інструкціями, правилами тощо). Порушення або неналежнедотримання цих відповідних правил під час діяльності, що ними регламентується,і тягне припинення права нею займатися.
Позбавленняправа займатися певною діяльністю поширюється на право займатися не будь-якоюдіяльністю, а лише службовою або професійною діяльністю, або іншою діяльністю,регламентованою лише відповідними правилами, що надають певні права чивстановлюють певні обов’язки.
Таким чином, позбавлення правазайматися певною діяльністю полягає у припиненні на визначений судом строкправа на службову або професійну діяльність, чи іншу діяльність, регламентованувідповідними правилами, якщо її здійснення пов’язане із вчиненням злочину.
Окрімпоняття позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю,не менш вагомим є визначення характерних рис цього покарання. Основними з них єйого тривалість та строковість виконання даного покарання. На сьогоднішнійдень, на мою думку не достатньо чітко розкрито суть тривалості виконання даногопокарання. Йдеться про те, що процес виконання позбавлення права обіймати певніпосади або займатися певною діяльністю розглядається лише у формі припиненнятрудового договору з засудженим адміністрацією організації, в якій він працювавдо набрання вироком законної сили, і анулювання дозволу на зайняття відповідноюдіяльністю. А це не зовсім вірно, адже це характеризує лише частину процесувиконання покарання. Слід враховувати, що дана санкція поширюється на увесьстрок, встановлений вироком суду. А це означає, що і після анулювання дозволу,і після розірвання договору тощо, каральний вплив продовжується в тій частині,що особі не можна займатись цією діяльністю знову, чи обіймати дані посадизнову, протягом встановленого у вироку строку. Тут же знаходить своєвідображення і така властивість покарання як строковість.
Пропонуєтьсязапровадити поняття «форма виконання» цього покарання. Виконання позбавленняособи права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю здійснюєтьсяу формі відмови засудженому в укладенні трудового договору на обіймання певноїпосади або видачі дозволу на зайняття певною діяльністю протягом строку,встановленого вироком суду.
Можнаговорити про то, що дане покарання реалізується у двох формах:
-у форміприпинення трудового договору з засудженим, який посідає певну посаду, абоанулювання дозволу на зайняття певною діяльністю; (це реалізовується шляхомактивної дії)
-у формівідмов засудженому в укладенні трудового договору на посідання певної посадиабо видачі дозволу на зайняття певною діяльністю (реалізовується шляхомпасивної бездіяльності)
Ще однієюпроблемою у рамках розглядуваної теми є те, що навіть після створенняДержавного департаменту виконання покарань не вдалось створити єдину стійкусистему зв’язків між суб’єктами, на яких покладені обов’язки по виконаннюпокарань. На мою думку, це зумовлено тим, що ті суб’єкти, які контролюютьвиконання покарань, не є у складі єдиного відомства, і не мають спільногопідпорядкування, а це, в свою чергу, викликає незлагоджену роботу.
Так яквідбування позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю проходить без будь-якої ізоляції від суспільства, без зміни способужиття засудженої особи (окрім як позбавлення вказаного права), то іконтролювати за тим, чи вони дотримуються встановлених заборон, важко. А ще,якщо врахувати кількість нелегально зареєстрованих працюючих, так званий«тіньовий сектор економіки» — то це практично неможливо. Мені видається, щоможливо знайти вихід із даної ситуації, щоб максимально знизити зловживання,але повністю їх усунути, напевно, неможливо. Це зумовлене «замкнутим колом» — законодавець встановлює жорсткі умови діяльності (для прикладу підприємницької)– роботодавець, щоб більше заробити, влаштовує працівників на роботу безтрудового договору, неофіційно. Таким чином, таких явищ не уникнути.
Як варіантвирішення даної проблеми можна збільшити число працівниківкримінально-виконавчих установ, розширити їх повноваження, надати більше влади.Та на думку Гури Р.М., і я з нею цілком погоджуюсь, раціональнішим будеоб’єднати спільні зусилля у боротьбі проти свавілля разом із іншими державнимиорганами, що вже наділені відповідними владними повноваженнями[104]. Адже самі кримінально-виконавчі установиобов’язково стикнуться у першу чергу з такою проблемою як нестача фінансування,а також, брак досвіду у даній сфері, і відповідно, окрім фінансів, будепотрібен додатковий час для освоєння з новими повноваженнями.
Та, зіншої сторони, постає ряд проблем на шляху об’єднання зусиль державних органівіз кримінально-виконавчими установами. По-перше, відомо, що кожний державнийорган має свої функції, завдання, обов’язки, які повинен вчасно і якісновиконувати. Усі наявні сили спрямовуються на виконання, насамперед,першочергової функції органу, а тоді вже інших, другорядних. Виходить, що дляцих «допоміжних державних органів» діяльність по контролю за виконаннямпокарань у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю не ставитиметься на перший план. І взагалі, як мені видається,навряд чи такі працівники будуть себе перевантажувати додатковою, другорядноюроботою. Можливо, виходом постане заохочення матеріального характеру (дляприкладу надбавки за виконану роботу з боротьби із порушенням виконанняпокарань тощо). Але, знову ж таки, «недостатність коштів» ставить і тутперепону.
Ще однієюпроблемою є притягнення працівників відповідних служб до відповідальності заненалежний контроль за виконанням даного виду покарання. Загальновідомо, щоякщо за невиконання якогось обов’язку не встановити санкцію, то це призведе досвавілля та порушень з боку суб’єктів виконання цього обов’язку. Теж саместосується і органів, які здійснюють контроль за виконанням покарання у видіпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Варторозробити механізм притягнення до відповідальності працівників, які невиконуються покладених на них обов’язків.
Отже, яквидно існують певні проблеми, пов’язані із виконанням покарання у видіпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Це, інедотримання учасниками і суб’єктами виконання цього покарання своїхобов’язків. Адже деякі засуджені продовжують обіймати заборонену посаду абозайматися забороненим видом діяльності, а працівники кримінально-виконавчихінспекцій неналежно виконують свої обов’язки з контролю за виконанням цьогопокарання.
Позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має на метінедопущення вчинення засудженим в подальшому злочинів з використанням певноїпосади чи в результаті зайняття певною діяльністю. Р.М. Гура зазначає, щовиконання цього покарання полягає у відстороненні засудженого від виконанняобов’язків, пов’язаних із зайняттям певної посади або певною діяльністю, іпозбавленні права на зазначений рід діяльності протягом встановленого вирокомстроку[105]. Але,як на мене, не можна не враховувати те, що деякі види діяльності потребуютьпостійного вдосконалення, підвищення кваліфікації ( для прикладу фармацевт –постійно з’являються нові види лікарських засобів, деякі з них перестаютьвикористовувати і т д). У такому випадку, особа, відбувши покарання, не можеодразу скористатись своїм відновленим правом, у кращому випадку їй доведетьсяще деякий період часу затратити на підвищення кваліфікації. Тоді, тут постає щеодна проблема: то як же співвідноситься виконання вказаного покарання ізнормами чинної Конституції України, а саме ст. 43, де проголошується, що коженмає право на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, якувін вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава зобов’язанастворювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантуєрівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. На думкуВолодарського В., покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посадиабо займатися певною діяльністю суперечить нормам Конституції як ОсновногоЗакону, і тому воно є неконституційним[106].На мою думку, дане покарання не суперечить Конституції, адже відомо, щозасуджений це особа, яка вчинила злочин, а отже є суспільно небезпечною, івнаслідок цього в сукупності її певні права можуть бути законно обмеженівироком суду. Такої ж думки притримується і Шиян Д.С.[107]. Та, не можна не врахувати другої сторонимедалі – соціальний аспект. Тому правильно наголошує Постанова ПленумуВерховного суду України «Про практику призначення судами кримінальногопокарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р, від24.10.2003р., від 06.11.2009р [108] участині 3 пункту 3, що досліджуючи дані про особу підсудного, суд повиненз’ясувати і в тому числі склад сім’ї особи ( наявність на утриманні дітей таосіб похилого віку), його матеріальний стан. Лише у такому випадку позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю буде і юридичному, ів соціальному аспекті правомірне.
Таким чином,підсумовуючи можна сказати, що проблеми довкола покарання у виді позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю існують, і вониобговорюються науковцями, досліджуються та здебільшого отримують розв’язання.
Розділ3
Особливостіпризначення покарань, що можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові тапроблеми їх застосування у судовій практиці
Особливостіпризначення штрафу та проблеми його застосування у судовій практиці
Унормування діяльностісуду по призначенню покарання у виді штрафу здійснюється законодавцем черезвизначення певного порядку його призначення.
Говорячи про норми кримінального права, які визначають порядокпризначення покарання, криміналісти традиційно називають їх засадамипризначення покарання. Під загальними засадами призначення покарання ввітчизняному спеціальному монографічному дослідженні запропоновано розуміти«передбачену в кримінальному законі систему загальних правил, що ґрунтуються напринципах призначення покарання і є обов’язковими для суду в кожномуконкретному випадку призначення покарання винному у вчиненні злочину длядосягнення мети покарання»[109].
Відповідно до ч.1 ст. 65 Кримінального кодексуУкраїни, суд призначає покарання:
1) у межах,установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цьогоКодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно доположень Загальної частини Кримінального Кодексу;
3) враховуючиступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшуютьта обтяжують покарання.
Призначенняпокарання в межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України,що передбачає відповідальність за вчинений злочин.Реалізація цієї загальної засади призначення покарання проходить три етапи,лише один з яких є обов’язковим, інші два – факультативними:
1) визначеннявиду основного покарання (факультативно – тільки в альтернативних санкціях);
2) визначеннярозміру основного покарання (обов’язково);
3) призначеннядодаткового покарання та визначення його розміру (факультативно – тільки вкумулятивних санкціях).
На першому етапісуд може обрати штраф як вид основного покарання, що підлягає застосуванню доособи, яка вчинили злочин. Але зробити це можна лише тоді, коли даний видпокарання передбачений в санкції. Якщо санкція статті (частини статті) непередбачає основного покарання у виді штрафу, то, відповідно п. 14, 15Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судамикримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від10.12.2004р, 12.06.2009р., 06.11.2009р., він може бути призначений лише впорядку переходу до більш м’якого виду покарання за наявності підстав,передбачених ст. 69 КК України[110]. Віншому випадку штраф як основне покарання не може бути призначений.
При виборі жвиду основного покарання суд, перш за все, повинен керуватися порядкомрозташування видів покарань в системі покарань (ст. 51 КК України) та всанкціях статей Особливої частини. Відомо, що в системі покарань КК України2001 року покарання розташовані від найменш суворого – штрафу до найбільшсуворого довічного позбавлення волі.
Штраф є найменшсуворим покаранням в системі покарань, і кожного разу, коли він передбачений вякості одного з основних покарань в альтернативній санкції, суд повинен обговорюватиможливість його призначення підсудному і тільки у разі, коли суд прийде допереконання про неможливість призначення даного виду покарання, він повиненвирішити питання про можливість призначення іншого, більш суворого видуосновного покарання, передбаченого в цій санкції.
При призначенніж штрафу на підставі безальтернативної санкції (наприклад: ч. 9 ст. 158, ч. 1ст. 183, ч. 1 ст. 203 КК України) суд позбавлений необхідності вибору видуосновного покарання.
На другому етапізастосування цієї загальної засади призначення покарання суд визначає розміросновного покарання – штрафу в тих межах, які визначені санкцією статтіОсобливої частини КК України. У жодній санкції Особливої частини КК Україништраф не визначається в абсолютному розмірі. Законодавець визначає в санкціїабо мінімальний і максимальний розмір штрафу, або тільки максимальний. ПленумВерховного Суду України спеціально звертає увагу судів на необхідність суворогодотримання вимог закону про призначення штрафу як виду покарання виключно вмежах, встановлених санкцією статті (санкції частини статті) Особливої частиниКК України[111].
Жоднихформалізованих правил, які б стосувалися визначення розміру покарання у видіштрафу, чинний КК України не містить, у зв’язку з чим суд керується виключно власнимипереконаннями та правосвідомістю, визначаючи його розмір ближче до максимуму,встановленого в санкції, ближче до мінімуму чи ближче до середини санкції.
Нарешті, натретьому етапі суд вирішує питання про призначення додаткового покарання. Узв’язку з тим, що в чинному КК України штраф лише в двох санкціях передбаченийв якості додаткового покарання (ч. 1 ст. 144 та ч. 2 ст. 367 КК України),застосування цього етапу першої загальної засади призначення покарання довипадків призначення штрафу носить досить гіпотетичний характер. Проте,вочевидь, не викликає сумнівів, що суд повинен спершу звернути увагу на статусдодаткового покарання у виді штрафу – є воно обов’язковим або факультативним. Такяк в обох згаданих санкціях штраф є факультативним додатковим покаранням, тосуд, передусім, повинен вирішити питання про доцільність його застосування вконкретному випадку. При цьому абз.1 п.15 Постанови Пленуму Верховного судуУкраїни «Про практику призначення судами кримінального покарання» від24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 24.10.2004р., 12.06.2009р.,06.11.2009р.[112], звертаєувагу судів на те, що виходячи з того, що додаткові покарання мають важливезначення для запобігання вчиненню нових злочинів як самими засудженими, так ііншими особами, рекомендувати судам при постановленні вироку обговорюватипитання про застосування поряд з основним покаранням відповідного додаткового. Отже,кожного разу при застосуванні ч. 1 ст. 144 та ч. 2 ст. 367 КК України судповинен обговорювати питання про призначення штрафу як додаткового покарання.
Призначенняпокарання відповідно до положень Загальної частини КК України.Закон не дає переліку тих положень Загальної частини КК України, які підлягаютьзастосуванню при призначенні покарання. В літературі ж існує певна дискусіящодо визначення кола цих положень[113].
Перш за все, судповинен врахувати ті положення Загальної частини, які визначають власне поняттята цілі покарання, їх систему, поділ на основні та додаткові. Далі, на підставіч. 2 ст. 53 КК України суд визначає мінімальний розмір штрафу в тих випадках,коли цей розмір не визначений безпосередньо в санкції статті Особливої частиниКК України.
Крім того, судповинен завжди мати на увазі встановлену в ч. 3 ст. 53 КК України заборону напризначення штрафу як основного або додаткового покарання у тих випадках, коливін не передбачений в санкції статті Особливої частини. Відповідно до ч. 4 ст.52 та ч. 1 та 3 ст. 53 КК України штраф і як основне, і як додаткове покаранняможе бути призначений судом лише за умови, якщо його безпосередньо передбаченов санкції статті Особливої частини, за якою засуджується винна особа.
Призначенняпокарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину.Врахування цієї загальної засади при призначенні штрафу полягає у тому, що суд,застосовуючи даний вид покарання, повинен обов’язково брати до увагиособливості характеру і ступеню суспільної небезпеки конкретного злочину. Відомо,що штраф у переважній більшості випадків передбачається в КК України саме зазлочини невеликої та середньої тяжкості.
Звертає на себеувагу той факт, що крім п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України вимогу про врахуваннятяжкості вчиненого злочину при призначенні штрафу містить ще й ч. 2 ст. 53 ККУкраїни. Відповідно до неї «Розмір штрафу визначається судом залежно відтяжкості вчиненого злочину...». Вочевидь, що в даному випадку в законі маємісце непотрібне дублювання одного й того ж правила: якщо в будь-якому випадкупризначення покарання суддя повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненогозлочину (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України), то, вочевидь, це правило поширюється навсі покарання, у тому числі й на штраф.
Призначенняпокарання враховуючи особу винного. Застосування цієїзагальної засади призначення покарання для випадків призначення штрафу полягаєу врахуванні судом особистісних характеристик того, хто вчинив злочин.
Призначенняпокарання, враховуючи обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.Застосуванняцієї загальної засади призначення покарання вимагає від суду врахуваннявстановлених по справі обставин, що пом’якшують покарання (ст. 66 КК України)та обтяжують його (ст. 67 КК України). Оцінивши всі обставини, які пом’якшуютьі обтяжують покарання в сукупності, суд повинен відповісти на питання, чидозволяють вони призначити засуджуваному покарання у виді штрафу, а якщо так –то яким має бути його розмір. Множинність обставин, що пом’якшують покарання,або переважання їх над обставинами, що обтяжують покарання, дає підстави дляпозитивної відповіді на сформульоване вище питання. У той же час, переважанняобставин, що обтяжують покарання, є підставою для негативної відповіді нанього. На жаль, в цьому плані судами інколи допускаються неточності.
Наприклад,Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області розглянули у відкритомусудовому засіданні кримінальну справу про обвинувачення Особи 1 у скоєннізлочину, передбаченого ч.1 ст.311 КК України (незаконне виробництво,виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, чи пересилання прекурсорів зметою їх використання для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чипсихотропних речовин, яке карається штрафом до 50 неоподаткованих мінімумівдоходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років)[114]. Суд дослідив матеріали справи, суд припризначенні покарання врахував «ступінь тяжкості вчиненого злочину, особувинного, який вину визнав повністю, щиросердечно розкаюється у вчиненому,активно сприяв розкриттю злочину, позитивно характеризується». У даномувипадку, суд взагалі не вказав, що саме він бере до уваги «враховуючи особувинного»; з матеріалів справи не випливає, що Особа 1 «активно сприяларозкриттю злочину», де і ким «позитивно характеризується». Окрім того, судвзагалі не зазначає, які з обставин слід відносити до таких, які пом’якшуютьпокарання, а які обтяжують. Не навівши конкретних аргументів, суд призначаєпокарання у вигляді штрафу 850 гривень (не вказавши, при цьому, розмірпокарання у неоподаткованих мінімумах доходів громадян). Як видно, суд немотивував належним чином свого рішення, та й допустився помилки у самомуформулюванні покарання.
Отже, врахуванняознак, що характеризують особу, яка вчинила злочин, має істотне значення длясправедливості та індивідуалізації покарання, у тому числі й при призначенніпокарання у виді штрафу.
Застосуванняштрафу при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.Відомо, що види і розміри покарань, встановлених усанкціях статей Особливої частини КК України, відображають лише типовий ступіньсуспільної небезпеки відповідних злочинів. У реальному житті окремі діянняможуть мати відмінний від типового ступінь суспільної небезпеки. У подібнихвипадках постає проблема призначення винному такого покарання, яке було б засвоєю суворістю адекватним ступеню суспільної небезпеки скоєного ним діяння, атакож було необхідним і достатнім для його виправлення та попередження новихзлочинів (ч. 2 ст. 65 КК України).
Щодо випадківнетипового підвищення ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину КК Українине допускає жодних способів посилення покарання, порівняно з передбаченим встатті Особливої частини КК України. Суд не може ні призначити покарання вищевищої межі, встановленої в санкції, ні перейти до іншого, більш суворого видупокарання. Єдина можливість посилити покарання, порівняно з тим, якепередбачене в санкції статті Особливої частини, це призначення додатковихпокарань на підставі положень Загальної частини: позбавлення військового,спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК України)та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч.2 ст. 55 КК України).
Для випадків женетипового зменшення суспільної небезпеки конкретного вчиненого злочинузаконодавець спеціально передбачив у ч. 3 ст. 65 КК України, що підстави дляпризначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтеюОсобливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються ст. 69Кримінального кодексу.
Практично всідослідники змісту ст. 69 КК України виділяють три способи призначення більшм’якого покарання, ніж передбачено законом, а саме:
1) призначенняпередбаченого в санкції статті Особливої частини КК України основного видупокарання нижче від його нижньої межі, визначеної цією санкцією;
2) призначенняне передбаченого в санкції основного виду покарання, яке, проте, є більшм’яким, порівняно з передбаченим;
3) непризначення додаткового покарання, що передбачене в санкції в якостіобов’язкового[115].
Варто розглянутиці способи при призначенні такого виду покарання, як штраф.
Призначенняштрафу нижче від його нижньої межі, визначеної санкцією статті Особливоїчастини КК України. З 246 санкцій статей Особливоїчастини КК України, що передбачають штраф в якості основного покарання, в 110санкціях його нижня межа встановлена на рівні мінімального розміру для даноговиду покарання, що визначений ч. 2 ст. 53 КК України, – тридцятьнеоподаткованих мінімумів доходів громадян. В інших же 136 санкціях мінімальнийрозмір штрафу перевищує тридцять нмдг. При чому, як вже відзначалося вище, в семиз них мінімальний розмір цього покарання встановлений на рівні максимуму дляштрафу, визначеного в ч. 2 ст. 53 КК України (одна тисяча нмдг), а ще в п’яти –мінімальний розмір цього виду покарання встановлюється в санкції в розмірі, щоперевищує одну тисячу нмдг. Отже, при застосуванні тільки тих 136 санкцій, демінімальний розмір штрафу перевищує штраф тридцять нмдг, можливе йогопризначення на підставі ст. 69 КК України нижче нижчої межі.
Так,наприклад, вироком Глобинського районного суду Полтавської області від 7листопада 2002 р. Д. і 3. засуджено за ч. 1 ст. 249 КК до 170 грн. штрафукожного. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного СудуУкраїни, переглядаючи справу за касаційним поданням прокурора, відзначила, що«зменшення мінімального (установленого ч. 2 ст. 53 КК) розміру штрафу недопускається навіть при застосуванні до засуджених ст. 69 КК… Проте, як видноз вироку, вимоги названого закону суд не врахував, оскільки призначивзасудженим покарання у виді штрафу в розмірі лише десяти нмдг»[116].
Призначаючиштраф із застосуванням ч. 1 ст. 69 КК України нижче від нижньої межі,визначеної санкцією статті Особливої частини КК України, суд разом з тим, неможе призначити його у розмірі, меншому за мінімум, встановлений для даноговиду покарання чинним законодавством, тобто менше за 30 нмдг.
Окремого розглядузаслуговує питання про мінімальну межу, нижче якої штраф не може бутипризначений у тих випадках, коли мінімальний розмір даного виду покарання,встановлений у санкції статті Особливої частини КК України, перевищує максимумдля даного виду покарання, визначений в ч. 2 ст. 53 КК України. Наразі, як ужевідзначалося, в КК України міститься п’ять санкцій такого виду, а саме: санкціїч. 3 ст. 176, ч. 3 ст. 177, ч. 2 ст. 2091, ст.220 та ч. 3 ст. 229 КК України, в кожній з яких передбачений штраф у розмірівід двох тисяч до трьох тисяч нмдг. Особливістьпроблеми зумовлена тим, що законодавець, забороняючи призначати призастосуванні ст. 69 КК України певний вид покарання менше від мінімуму дляданого виду покарання, встановленого в статтях Загальної частини, вочевидь,виходив з того, що мінімальний розмір санкції, як це зазвичай і буває,знаходиться в інтервалі між мінімумом та максимумом для даного виду покарання. Проте,в аналізованих випадках мінімальний встановлений санкцією розмір штрафуперевищує максимум для даного виду покарання, що встановлений у ч. 2 ст. 53 ККУкраїни. У зв’язку з цим і постає питання, в якому розмірі суд може призначитиштраф, застосовуючи ч. 1 ст. 69 КК України для його призначення нижче нижчоїмежі? Відповіді на це питання закон не містить. Видається, при вирішенні цієїпроблеми слід виходити з того, що встановлення будь-яких обмежень напризначення штрафу нижче нижньої межі, визначеної в законі, може негативновідобразитися на особі, яка підлягає кримінальній відповідальності. Вочевидь, узв’язку з цим переваги має інша точка зору: при призначенні штрафу нижче нижчоїмежі, визначеної згаданими вище санкціями, його розмір може перевищувати однутисячу нмдг. Цей висновок підтверджується ще й тим, що сам законодавець напідставі ч. 2 ст. 53 КК України допустив застосування за цей конкретний злочинштрафу в сумі, більшій за одну тисячу нмдг.
Призначенняштрафу як більш м’якого покарання, порівняно з передбаченим у санкції статтіОсобливої частини КК України. Відповідно до чинноїредакції ст. 51 КК України штраф визнається найменш суворим видом покарання. Узв’язку з цим відповідно до ч. 1 ст. 69 КК України суд формально може перейтидо нього як до більш м’якого виду покарання, незалежно від того, які видипокарання передбачені в санкції, і до якої категорії тяжкості належитьвідповідний злочин. І якщо стосовно злочинів невеликої або середньої тяжкості,за які, проте, штраф як вид покарання не встановлений, можливість призначенняштрафу як виду покарання при переході до нього в порядку ст. 69 КК України невикликає сумнівів, то можливість призначення штрафу як більш м’якого видупокарання за тяжкі та особливо тяжкі злочини не є такою очевидною іоднозначною.
Наразі, з оглядуна те, що чинний КК України не містить прямої заборони заміни позбавлення воліштрафом і навпаки, перший аргумент втратив своє вирішальне значення. Другий жеформально залишається не спростованим і допускає можливість переходу відпозбавлення волі (в тому числі, встановленого на строк понад п’ять, і, навіть,понад десять років) до штрафу й за чинним КК України.
Разом з тим,погодитися з можливістю переходу в порядку застосування ст. 69 КК України відпозбавлення волі, встановленого за тяжкі та особливо тяжкі злочини, до штрафуяк більш м’якого виду покарання, не видається можливим. Уявляється, що беручи доуваги ступінь суспільної небезпеки злочинів, які належать до згаданих категорійтяжкості, вибір більш м’якого виду покарання при застосуванні ст. 69 КК Українине може бути довільним.
Якщо звернутисядо змісту інших положень Загальної частини КК України, які передбачаютьможливість пом’якшення покарання особам, що вчинили злочин (наприклад,умовно-дострокове звільнення від подальшого відбування покарання (ст. 81 ККУкраїни), заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (ст. 82КК України), звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45-49 ККУкраїни) або покарання (ст. 80, 83 КК України) тощо, то очевидним стає висновокпро те, що законодавець максимально намагається ув’язати кримінально-правові«пільги» з категорією тяжкості вчиненого злочину. Стосовно ж пом’якшенняпокарання на підставі ст. 69 КК України жодного зв’язку між категорією тяжкостівчиненого злочину та способом і розміром такого пом’якшення не встановлено.
Видається, що взаконі слід спеціально встановити «бар’єр», який суд не міг би переступити привиборі більш м’якого покарання, застосовуючи ст. 69 КК України щодо осіб, яківчинили тяжкі або особливо тяжкі злочини.
Отож, штраф якосновне покарання при переході до іншого більш м’якого виду покарання доцільнозастосовувати лише за злочини невеликої або середньої тяжкості, в санкціях заякі він не передбачений. У цьому разі суд може відмовитися від призначенняпередбачених у санкції більш суворих видів основного покарання і перейти доштрафу, призначивши його в межах, визначених у ч. 2 ст. 53 КК України. Абз.2п.14 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судамикримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від10.12.2004р., 12.06.2009р., 06.11.2009р.[117],спеціально звертає увагу судів України на те, що у цьому разі (в порядкупереходу до більш м’якого виду покарання, не передбаченого в санкції) штрафпризначається в розмірах, визначених ч. 2 ст. 53 КК, – від 30 до 1000 нмдг.
Штраф і питанняпризначення більш м’якого, ніж передбачено законом додаткового покарання.Відповіднодо ч. 2 ст. 69 КК України на підставах, передбачених у частині першій цієїстатті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкціїстатті Особливої частини цього Кодексу як обов’язкове. З огляду на те, що вчинному КК України штраф лише в двох санкціях передбачений в якості додатковоговиду покарання (ч. 1 ст. 144 та ч. 2 ст. 367 КК України), при чому в обох він єфакультативним додатковим покаранням, застосування ч. 2 ст. 69 КК України щодонього є неможливим.
Проблемним єпитання про можливість призначення замість передбаченого в санкції статтіОсобливої частини одного додаткового виду покарання іншого більш м’якого. Наприклад,замість позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю, конфіскації майна – застосування штрафу. Нинішня редакція ч. 2 ст.69 КК України в буквальному тлумаченні такої можливості не допускає. Саме тому,вочевидь, її не допускають і ті криміналісти, які досліджують зміст цьогокримінально-правового припису.
Разом з тимВ. І. Тютюгін писав, що в окремих випадках цілком припустимо напідставі ст. 44 КК (1960 року) здійснити перехід від обов’язкової у санкціїконфіскації майна до більш м’якого у порівнянні з нею штрафу[118]. Видається, такі судження є обґрунтованимиі послідовними, узгоджують внутрішній зміст норм інституту призначення більшм’якого покарання, ніж передбачено законом.
Саме тому слід,вочевидь, було б уточнити редакцію ч. 2 ст. 69 КК України, виклавши її,наприклад, наступним чином: «На підставах, передбачених у частині першій цієїстатті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкціїстатті Особливої частини цього Кодексу як обов’язкове, або перейти до іншого,більш м’якого виду додаткового покарання, ніж передбачене в санкції».
Призначенняштрафу при сукупності злочинів та сукупності вироків.Відповіднодо ч. 3 ст. 72 КК України основні покарання у виді штрафу та позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх засукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покараньне підлягають і виконуються самостійно. Крім того, відповідно до ч. 4 тієї ж статтідодаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно. Коментуючиці законодавчі приписи, В. І. Тютюгін справедливо стверджує, щоособливість призначення штрафу як основного або додаткового покарання засукупністю злочинів та сукупністю вироків полягає в тому, що складанню з іншимивидами покарань він не підлягає і в усіх таких випадках призначається івиконується самостійно[119].
Як видно,законодавець встановлює заборону лише на складання (повне або часткове) штрафуз іншими покараннями. Щодо такого правила визначення остаточного покарання присукупності злочинів (а, інколи, і при сукупності вироків) як поглинання, тозаборони на поглинання штрафу будь-яким іншим більш суворим основним покаранняму кримінальному законі не встановлено. На це спеціально звертає увагу судів іабз.4 п.22 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначеннясудами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнямивід 10.12.2004р., 12.06.2009р., 06.11.2009р.[120],який зазначає, що коли за злочини, що утворюють сукупність, призначено основніпокарання різних видів, які не підлягають заміні (штраф, позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю), суд може застосуватипринцип поглинення менш суворого покарання більш суворим або призначити кожне зних до самостійного виконання.
Разом з тим, самже Верховний Суд України проявляє істотну непослідовність у формуваннівідповідної судової практики. Не дивлячись на роз’яснення, дане у цитованійвище постанові, в збірнику судової практики, що публікується як орієнтир длянижчестоящих судів щодо правових позицій Верховного Суду України, у той же рікпоміщається рішення судової палати в кримінальних справах, що не узгоджується зним. Зокрема, вироком Солом’янського районного суду м. Києва К. був засудженийза ч. 3 ст. 186 КК України на п’ять років позбавлення волі і за ч. 3 ст. 357 ККУкраїни – до штрафу в розмірі п’ятдесяти нмдг, що становить 850 грн., аостаточне покарання відповідно до ст. 70 КК України визначено у видіпозбавлення волі строком на п’ять років.
У касаційномуподанні заступника прокурора м. Києва було порушено питання про скасуваннявироку щодо К. і направлення справи на новий судовий розгляд у тому числі й узв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону. Колегія суддівсудової палати з кримінальних справ Верховного Суду України касаційне поданнязадовольнила, встановивши, зокрема, що суд першої інстанції при визначеннізасудженому покарання за сукупністю злочинів неправильно застосувавкримінальний закон. Верховний Суд України дійшов висновку, що «визначаючи К. засукупністю злочинів остаточну міру покарання шляхом поглинення штрафупозбавленням волі, суд порушив вимогу ч. 3 ст. 72 КК, згідно з якою основнепокарання у виді штрафу при призначенні його за сукупністю злочинів та вироківскладанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно.Зазначена обставина відповідно до вимог ч. 1 ст. 398 КПК є підставою дляскасування вироку в частині призначеного покарання у зв’язку з неправильнимзастосуванням кримінального закону».
Як уявляється,Верховному Судові України слід бути більш послідовним у формуванні судовоїпрактики і орієнтувати суди України на одноманітне і точне застосуваннякримінального закону. Не викликає сумнівів, що роз’яснення відповідає дійсномузмісту ч. 3 ст. 72 КК України, взятій в системі зі ст. 70 і 71 КК України. Саметому таке рішення, яке Верховний Суд України прийняв у справі К., як видається,суперечить п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику призначеннясудами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнямивід 10.12.2004р., 12.06.2009р.,06.11.2009р.[121],а тому не повинно було публікуватися як орієнтир для судової практики.
Отже, припризначенні покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків штраф,призначений в якості основного покарання за один із злочинів, може яквиконуватися самостійно, так і поглинатися іншим, більш суворим покаранням,проте в жодному випадку не може складатися з іншими покараннями.
Якщож штраф виступає в якості додаткового покарання, то при призначенні його засукупністю злочинів або сукупністю вироків він може бути приєднаний доостаточного основного покарання тільки в тому разі, якщо він був призначений вякості додаткового покарання хоча б за один із злочинів, що входять досукупності (ч. 3 ст. 70, ч. 3 ст. 71 КК України). Абз.3 п.20 постанови ПленумуВерховного Суду «Про практику призначення судами кримінального покарання» від24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р.,12.06.2009р.,06.11.2009р. спеціально звертає увагу судів на те, що встановленийст. 70 КК порядок, згідно з яким суд зобов’язаний призначити покарання окремоза кожний злочин, а потім остаточно визначити покарання за сукупністю злочинів,стосується як основних, так і додаткових покарань[122] і що, призначаючи покарання за кількомавироками, суд повинен визначити вид і розмір основного й додаткового покараньза знову вчинений злочин (злочини), а потім повністю або частково приєднатиневідбуту частину покарання за попереднім вироком із посиланням на ст. 71 ККУкраїни[123].
Призначенняштрафу при звільненні від відбування покарання з випробуванням. Відповіднодо ст. 77 КК України у разі звільнення від відбування покарання з випробуваннямна підставі ст. 75 цього Кодексу можуть бути призначені додаткові покарання увиді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину абокваліфікаційного класу.
Українськікриміналісти по-різному доцього ставляться. Так, наприклад, В. А. Ломако пише, що призначеннядодаткового покарання згідно зі ст. 77 КК не звільняє суд від необхідностікеруватися положеннями відповідних статей Загальної частини КК, що регулюютьпорядок, межі й особливості призначення додаткових покарань. Так, призначаючиштраф як додаткове покарання, суд зобов’язаний врахувати положення ч. 2 і 3 ст.53 про те, що його призначення можливе лише тоді, коли воно спеціальнопередбачене в санкції відповідної статті КК[124].
Протилежнесудження висловила Л. А. Хруслова, на думку якої на підставі ст. 77КК України суд може призначити штраф в якості додаткового покарання і в тихвипадках, коли він не передбачений в санкції статті Особливої частини ККУкраїни. У таких випадках, вважає вона, суд визначає його розмір увідповідності до ч. 2 ст. 53, тобто залежно від тяжкості вчиненого злочину та зурахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячінеоподатковуваних мінімумів доходів громадян[125].
Немаєоднозначності в розумінні змісту ст. 77 КК України і в судовій практиці. Більшістьсудів справедливо не призначають штраф як додаткове покарання на підставі ст.77 КК України в тих випадках, коли він не передбачений в санкції статтіОсобливої частини КК України, за якою засуджується винний. Проте, непоодинокимиє й протилежні рішення, які неодноразово ставали предметом перегляду ВерховногоСуду України.
Так, наприклад,Володарський районний суд Київської області, засуджуючи К. та С. кожного за ч.4 ст. 185 КК України до п’яти років позбавлення волі зі звільненням відвідбування цього покарання відповідно до ст. 75 КК України з випробуванням таіспитовим строком три роки, на підставі ст. 77 КК України кожному з нихпризначив додаткове покарання у виді штрафу в розмірі 1 тисячі грн. Розглянувшизазначену справу за клопотанням одного із засуджених, спільне засідання суддівСудової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії ВерховногоСуду України, констатувало наступне: «Ст. 77 КК визначено загальний підхід допризначення додаткових покарань у разі звільнення засудженого від відбуванняосновного покарання з випробуванням. За змістом цієї статті зазначені в нійдодаткові покарання можуть призначатися при такому звільненні лише за умовидотримання всіх інших положень як Загальної, так і Особливої частин КК, зокремаст. 51-55, 65-71 КК. Відповідно до ч. 3 ст. 53 КК штраф як додаткове покаранняможе бути призначений лише в разі, якщо його спеціально передбачено в санкціїстатті Особливої частини КК. Отже, застосування ст. 77 КК може супроводжуватисяпризначенням штрафу як додаткового покарання лише в тому разі, коли вінпередбачений санкцією статті Особливої частини КК і суд, застосовуючи загальнізасади призначення покарання, дійде висновку про необхідність застосуванняцього додаткового покарання в конкретній кримінальній справі. Ст. 77 КК не можерозглядатись як самостійна правова підстава для призначення штрафу якдодаткового покарання». Позаяк ч. 4 ст. 185 КК України, за якою були засудженіК. і С., додаткового покарання у виді штрафу не передбачає, рішення прозастосування до них на підставі ст. 77 КК України додаткового покарання у видіштрафу із вироку виключено[126].
Поширеністьвипадків призначення нижчестоящими судами штрафу на підставі ст. 77 КК Українив тих випадках, коли він не передбачений в санкції статті Особливої частини ККУкраїни, змусила Пленум Верховного Суду України спеціально звернути увагу нанеприпустимість цього в абз.5 п.9 Постанови Пленуму Верховного суду України«Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зізмінами та доповненнями від 10.12.2004р., 12.06.2009р., 06.11.2009р.[127]. Зокрема, Пленум відзначив: «Призвільненні з випробуванням від відбування основного покарання суд відповідно дост. 77 КК може призначити додаткові покарання: штраф (за умови, що вінпередбачений санкцією закону, за яким засуджується особа); позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю; позбавлення військового,спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Додатковіпокарання підлягають реальному виконанню, про що суд зазначає в резолютивнійчастині вироку».
І хоча такероз’яснення, з урахуванням того, що штраф в якості додаткового покаранняпередбачений сьогодні лише в двох санкціях статей Особливої частини КК України,призводить до неможливості застосування його в такій якості при звільненні відвідбування основного покарання з випробуванням, тим не менше, як уявляється,воно є правильним і відповідає букві закону. Дійсно, ст. 77 КК України невстановлює самостійної правової підстави для призначення штрафу в якостідодаткового покарання. Призначення цієї статті – це визначення перелікупокарань, які можуть бути призначені в якості додаткових в тих випадках, колиіснують встановлені законом підстави їх призначення: чи вони передбачені всанкції статті Особливої частини (як штраф або позбавлення права обіймати певніпосади або займатися певною діяльністю), чи вони можуть бути призначені напідставі певної іншої статті Загальної частини КК України (як позбавленнявійськового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу або жпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю).
Розширення жможливості застосування штрафу як додаткового покарання при звільненні відвідбування основного покарання з випробуванням слід шукати не в неадекватномутлумаченні ст. 77 КК України, а в розширенні використання цього виду покаранняв якості додаткового в санкціях статей Особливої частини КК України.
Такимчином, можна констатувати, що і в теорії, і на практиці є безліч проблем,пов’язаних із призначенням такого виду покарання як штраф. Актуальність їхвирішення та розв’язання беззаперечна. Внесок науковців з вивчення проблемпризначення штрафів вагомий, проте, потребує подальшого удосконалення.
Особливостіпризначення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю та проблеми застосування у судовій практиці цього покарання
Порядіз загальною підставою призначення покарання, існують ще й інші підстави таумови, які стосуються призначення лише виключно покарання у виді позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
Згідноз ч. 2 ст. 55 Кримінального кодексу, позбавлення права обіймати певні посадиабо займатися певною діяльністю може бути призначене у випадках, коли воно непередбачене в санкції статті Особливої частини, лише як додаткове. Прикладамизлочинів, за які може бути призначене це покарання як основне покарання є такі:неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ч. 1 ст.137 КК); неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичнимпрацівником (ч. 1 ст. 140 КК); насильницьке донорство (ч. 1 ст. 144КК); незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК); перешкоджаннязаконній професійній діяльності журналістів (ч. 2 ст. 171 КК); грубе порушеннязаконодавства про працю (ч. ч. 1, 2 ст. 172 КК); грубе порушення угоди пропрацю (ч. 1 ст. 173 КК); ухилення від сплати податків, зборів (обов’язковихплатежів) (ч. 1 ст. 212 КК); ухилення від сплати страхових внесків назагальнообов’язкове державне пенсійне страхування (ч. 1 ст. 212-1 КК);розміщення цінних паперів без реєстрації їх випуску (ст..223 КК); приховуванняабо перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення(ч. 1 ст. 238 КК); забруднення або псування земель (ч. 1 ст. 239 КК); порушенняправил охорони вод (ч. 1 ст. 242 КК); забруднення моря (ч. 3 ст. 243 КК);порушення ветеринарних правил (ст. 251 КК); проектування чи експлуатація спорудбез систем захисту довкілля (ч. 1 ст. 253 КК); спонукання неповнолітніх дозастосування допінгу (ч. 1 ст. 323 КК); втручання в діяльність працівникаправоохоронного органу (ч. 2 ст. 343 КК); перешкоджання діяльності народногодепутата України та депутата місцевої ради (ч. 2 ст. 351 КК); завідомонезаконні затримання, привід або арешт (ч. 1 ст. 371 КК); втручання вдіяльність судових органів (ч. 2 ст. 376 КК).
Порядіз цим воно взагалі не передбачене як основне або як додаткове покарання всанкціях статей Особливої частини КК у розділі І Злочини проти основнаціональної безпеки України, розділі ХІХ Злочини проти встановленого порядкунесення військової служби (військові злочини) та розділі ХХ Злочини проти миру,безпеки людства та міжнародного правопорядку. Крім того, є норми, якіпередбачають позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю як обов’язкове додаткове покарання, на приклад: ч. 2 ст. 256 КК«Сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності».
Яквдало зазначає В.І. Тютюгін, додаткове покарання, передбачене у ст. 55 КК,може бути призначене у випадках, якщо воно:
1)безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК.
Наприклад,Мостиський районний суд Львівської області розглянув у відкритому судовомузасіданні справу про обвинувачення громадянки А у вчиненні злочинів,передбачених ч.2 ст.368, ч.1 ст.365, ч.1 ст.366 Кримінального кодексу України[128]. При призначенні покарання суд «врахував,що підсудна вчинила тяжкий злочин та злочини невеликої та середньої тяжкості,вперше притягується до кримінальної відповідальності, позитивнохарактеризується за місцем проживання. До підсудної необхідно застосуватидодаткову міру покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади,оскільки вона вчинила злочини з використанням свого службового становища». Остаточнепокарання Особі А призначили у виді 5 років позбавлення волі з позбавленнямправа обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядуваннястроком на два роки. У даному випадку має місце застосування позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю як обов’язковогододаткового покарання, так як згідно ч.2 ст.368 Кримінального кодексу України,одержання хабара у великому розмірі або службовою особою, яка займаєвідповідальне становище, або за попередньою змовою групою осіб, або повторно,або поєднане з вимаганням хабара, карається позбавленням волі на строк відп’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чизайматися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацієюмайна.
2)не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, але з урахуваннямхарактеру злочину, вчиненого з використанням певної посади або діяльності,особи винного та інших обставин справи призначається судом на підставі ч. 2 ст.55 КК з обов’язковим мотивуванням у вироку прийнятого рішення і посиланням нацю норму закону;
3)передбачене в санкції статті, частини статті Особливої частини КК як одне зкількох, альтернативно зазначених у ній основних покарань, але не призначенесудом у цій якості. Призначаючи в таких випадках інше, альтернативнопередбачене в санкції основне покарання, суд вправі призначити позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додатковепокарання. Прийняте судом рішення повинно бути мотивоване у вироку зобов’язковим посиланням на ч. 2 ст. 55 Кримінального кодексу України[129].
Позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додатковепокарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкціїстатті Особливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру злочину,вчиненого під час зайняття певної посади або у зв’язку із заняттям певноюдіяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливезбереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.Відповідно до п. 17 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практикупризначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами тадоповненнями від 10.12.2004р, від 24.10.2003р., від 06.11.2009р [130], таке покарання застосовується якдодаткове покарання лише в тих випадках, коли вчинення злочину було пов’язанеза посадою підсудного або із зайняттям ним певною діяльністю.
Згідноз ч. 2 ст. 55 КК, умовами призначення позбавлення права обіймати певні посадиабо займатися певною діяльністю як додаткового покарання й у випадках, коливоно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, є внутрішнєпереконання суду в неможливості збереження за засудженим права обіймати певніпосади або займатися певною діяльністю з урахуванням: характеру злочину,вчиненого з використанням займаної посади або в зв’язку із заняттям певноюдіяльністю; особи засудженого; інших обставин справи. При цьому посилання на ч.2 ст. 55 КК у вироку суду є обов’язковим[131].Такий науковець як Махоткін В.П., також підтримує таке законодавче формулювання[132]. Внутрішнє переконання – це внутрішнясила, що спонукає переконання у чомусь, формується під час судового розглядукримінальної справи, і в кінцевому результаті визначає переконливість кожногоіз розглянутих доказів судом, зокрема, і питання винуватості особи у вчиненізлочину загалом[133].
Уданому аспекті одним з важливих питань, пов’язаних з призначенням судамипозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю якосновного або додаткового покарання, є питання про те, чи є таке призначенняправом чи обов’язком суду. Уявляється, що при встановленні у санкції статтіОсобливої частини КК як основного покарання за наявності відповідних підстав,його призначення – це право суду.
Привстановленні у санкції норми Особливої частини КК позбавлення права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю як додаткового обов’язкового абододаткового, за наявності відповідних підстав, його призначення – це обов’язоксуду. У випадку встановлення у нормі досліджуваного виду покарання якдодаткового обов’язкового його непризначення можливе лише на підставах,передбачених ч. 2 ст. 69 КК.
Старосамбірськийрайонний суд Львівської області розглянули кримінальну справу про обвинуваченняОсоба 1 у вчиненні злочинів передбачених ч.2 ст.364, ч.2 ст.366 Кримінальногокодексу України[134]. Розглянувшиматеріали справи суд призначив за ч.2 ст.364 КК України «із застосуваннямст..69 КК України» — позбавлення волі на строк 3 роки без позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а також за ч.2 ст.366 ККУкраїни «із застосуванням ст.69» — позбавлення волі на строк 2 роки безпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Уданому випадку санкції і ч.2 ст.364 і ч.2 ст.366 КК України передбачаютьпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю якобов’язкове додаткове покарання, але суд, спираючись на ст..69 КК України йогоне призначив.
У випадкунаявності у статті розгляданого виду покарання як додаткового факультативногота наявності підстав його призначення суд має його застосувати; йогонепризначення можливе лише щодо осіб, дії яких кваліфікуються за цією жкримінально-правовою нормою, але вчинення злочину якими непов’язане звикористанням певної посади або діяльності. Безпідставне непризначенняпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю якдодаткового покарання засудженому, якщо він використав певну посаду абодіяльність для вчинення злочину, за який воно встановлено у санкціях статейОсобливої частини КК, є істотним порушенням закону, що може потягнути за собоюскасування вироку.
Улітературі висловлюється суперечлива думка про те, що позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначененавіть тоді, коли незалежно від безпосереднього зв’язку злочинної поведінки звиконанням професійних функцій винний втратив моральне право на виконаннятрудової функції, що вимагає високих особистих якостей, авторитету[135]. Наприклад, Ю.О. Красіков вважає, що призначитицей вид покарання доцільно й у тому випадку, коли винний вчинив злочин, щодискредитує його і свідчить про неможливість перебувати його на цій роботі(наприклад, педагог вчинив зґвалтування)[136].Однак навряд чи можна погодитись з цією позицією, оскільки, як правильнозазначає М.І. Бажанов, це може призвести до надто широкого застосуваннядосліджуваного виду покарання, до зайвого позбавлення суб’єктивних правособистості[137].
Відповіднодо ч. 1 ст. 65 КК, суд призначає покарання, у тому числі позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне або якдодаткове:
1)у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачаєвідповідальність за вчинений злочин;
2)відповідно до положень Загальної частини КК;
3)ураховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, щопом’якшують та обтяжують покарання.
Ігноруванняодного із зазначених у ст. 65 КК критеріїв призводить до того, що покаранняпризначається з порушенням закону і не відповідає його меті.
Розглянемоособливості застосування загальних засад призначення покарання до вказаногопокарання як особливого виду покарання.
1.Покарання може призначатись у межах санкції статті (частини статті) Особливоїчастини КК, за якою кваліфіковані дії винного.
Позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бутипризначено як основне покарання у випадку, коли воно передбачене в санкціїнорми Особливої частини КК. Однак цей вид покарання як основний може бутипризначений й у випадках, коли він не передбачений в санкціїкримінально-правової норми, при призначенні більш м’якого покарання, ніжпередбачено законом відповідно до ч. 1 ст. 69 КК.
Якдодаткове покарання воно може бути призначено у випадку, коли це передбачено всанкції норми Особливої частини КК, а також і тоді, коли воно в санкціїкримінально-правової норми не передбачене.
Якщоу санкції вказаний мінімум і максимум («від і до»), то суд вправі призначититакий розмір покарання, який знаходиться в цих межах. Якщо у санкції зазначенийлише максимум, то мінімумом є та нижча межа, яка встановлена у ч. 1 ст. 55 КК.
Вальтернативних санкціях, у яких вказано, поряд із позбавленням права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю й інші основні види покарань, судвправі призначити будь-яке з них. Однак, якщо альтернативу складаютьпозбавлення волі й інші, більш м’які види покарань, то застосувати до винногопозбавлення волі суд може лише за умови аргументації свого рішення. Аджечастина 2 статті 65 Кримінального кодексу України вказує, що більш суворий видпокарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі,якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи тапопередження вчинення нею нових злочинів. Недотримання цієї вимоги є суттєвимпорушенням закону і тягне за собою скасування вироку.
Якщопозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністюпередбачене в санкції норми Особливої частини КК як одне з кількох,альтернативно зазначених у ній основних покарань, але за наявності підстав дляйого призначення не призначене судом у цій якості, суду пропонується призначатидосліджуваний вид покарання як додатковий відповідно до ч. 2 ст. 55Кримінального кодексу України.
2.Суд призначає покарання в точній відповідності до положень Загальної частиниКримінального кодексу України.
Першза все суду необхідно визначити, що вчинене особою діяння є злочином і в діяхособи є ознаки певного складу злочину (ст. ст. 2 і 11 КК), встановити, що всправі немає обставин, що виключають злочинність діяння, передбачених розділомVIII Загальної частини КК, підстав для звільнення від кримінальноївідповідальності, передбачених розділом IX Загальної частини КК.
Припризначенні покарання за незакінчений злочин, суд, керуючись положеннями ст.ст. 65-67 КК, повинен ураховувати ступінь тяжкості вчиненого особою діяння,ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не булодоведено до кінця (ч. 1 ст. 68 КК). Згідно з ч. 2 ст. 68 КК, при призначенніпокарання співучасникам злочину суд, керуючись положеннями ст. ст. 65-67 КК,повинен ураховувати характер та ступінь участі кожного з них у вчиненнізлочину. Призначаючи покарання, обов’язково слід виходити з його мети (ч. 2 ст.50 КК), керуватися тією системою і видами покарань, які визначені в ст. 51 КК.Крім цього, при призначенні позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю суду необхідно враховувати положення норм, щомістять правила застосування цього виду покарання у ст. 55 КК. Призначаючипокарання за сукупністю злочинів або вироків, суд визначає його на підставі і впорядку ст. ст. 70 і 71 КК. Суд повинен також ураховувати вимоги всіхінших норм Загальної частини КК, які так чи інакше стосуються призначенняпокарання.
3.При призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину,особу винного, обставини справи, що пом’якшують або обтяжують покарання. Ступіньтяжкості вчиненого злочину визначається ст. 12 КК. Урахування ступенятяжкості вчиненого злочину при призначенні судом покарання у виді позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю проявляється утому, що оскільки цей вид покарання, як було з’ясовано раніше, є не суворим, тояк основний має призначатися за наявності також інших підстав лише за злочининевеликої тяжкості.
В.В.Полтавець робить висновок, що ця загальна засада виявляється в тому, що,по-перше, суд у кожному конкретному випадку призначення покарання зобов’язаний,відповідно до ст. 12 КК, визначити категорію злочину, до якої законодавецьвідносить вчинений злочин та її правові наслідки; по-друге, суд повинен у межахпевної категорії врахувати індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого особоюзлочину, який зумовлений його конкретними об’єктивними та суб’єктивнимиознаками: індивідуальними особливостями безпосереднього об’єкта злочину,характером діяння, тяжкістю (характером і розміром заподіяної шкоди)наслідками, формою та видом вини (за можливості вчинення діяння як у форміумислу, так і необережності), способом вчинення злочину тощо[138].
Судиповинні враховувати особу винного. До обставин, що характеризують особувинного, належать соціально-демографічні, кримінально-правові, психологічні,фізичні та інші дані. Судам необхідно враховувати соціальний статус особи,ступінь її небезпечності для суспільства, соціально важливу поведінку особи доі після вчинення злочину: спосіб життя, родинний стан, стан здоров’я, наявністьпопередніх судимостей, ставлення до праці й навчання, поведінку в сім’ї,побуті, громадських місцях, ставлення до людей, а також інші обставини, щопозитивно або негативно її характеризують.
Важливогозначення при призначенні зазначеного покарання набуває урахування обставин, якіпом’якшують або обтяжують покарання, що визначені відповідно у ст. ст. 66 і 67КК.
Підобставинами, які пом’якшують покарання, Т.І. Іванюк пропонує розумітиобставини, що знаходяться за межами ступеня тяжкості вчиненого злочину і особивинного, але за їх наявності, виходячи з морально-етичних норм суспільства,особа, яка вчинила злочин, заслуговує поблажливого ставлення до себе, а отже,пом’якшення покарання[139]. Перелікпом’якшуючих обставин у ст. 66 КК не є вичерпним.
Підобтяжуючими обставинами слід розуміти такі об’єктивні чи суб’єктивні фактори,які свідчать про підвищений ступінь суспільної небезпечності діяння й (або)особи винного. Перелік обтяжуючих обставин визначено в ст. 67 КК і він євичерпним.
Середучених немає єдиної точки зору з питання про класифікацію пом’якшуючих абообтяжуючих обставин[140]. Кожнуз пом’якшуючих чи обтяжуючих обставин, на яку посилається суд у вироку, повиннобути досліджено в судовому засіданні й підтверджено доказами. Лише за такоїумови вони можуть бути покладені в основу і визначені в мотивуванні вироку.
Суд,умотивувавши своє рішення, може призначити більш м’яке покарання, ніжпередбачено законом двома способами: 1) призначити основне покарання нижче віднайнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК; 2) перейтидо іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкціїстатті за цей злочин.
Першийспосіб не стосується покарання у виді позбавлення права обіймати певні посадиабо займатися певною діяльністю, оскільки у всіх санкціях статей Особливоїчастини КК, що передбачають можливість призначення цього виду покарання якосновного, не зазначена його нижча межа, а встановлена тільки його верхня межа.Для такого покарання нижча межа (два роки) встановлена в Загальній частині (ч.1 ст. 55) КК, нижче якої суд не має права призначити цей вид покарання.
Увипадку призначення більш м’якого покарання, ніж позбавлення права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю, що передбачено в санкції статтіза злочин як основне, таким більш м’яким видом основного покарання може бути лишештраф.
Занаявності підстав, визначених у ч. 1 ст. 69 КК, суд, крім призначення винномубільш м’якого основного покарання, може також не призначати йому як додатковепокарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю, що передбачене у санкції статті Особливої частини КК якобов’язкове. Якщо цей вид покарання передбачений як факультативний, суд вирішуєпитання про його призначення, виходячи із загальних засад призначенняпокарання, визначених у ст. 65 КК.
Увипадку передбачення досліджуваного виду покарання як додаткового обов’язковогоу санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України відповідно до ч.2 ст. 69 КК, на підставах, передбачених у ч. 1 цієї статті, суд може його непризначати, а визначити за наявності умов в порядку ч. 1 ст. 69 КК у вирокурозгляданий вид покарання як основний, з обов’язковим мотивуванням прийнятогорішення. Наприклад, ч. 1 ст. 183 Кримінального кодексу України передбачаєкримінальну відповідальність за незаконну відмову у прийнятті до навчальногозакладу будь-якої форми власності, і санкцію у виді штрафу до однієї тисячінеоподаткованих мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певніпосади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років. То, у такомувипадку, за наявності обставин, вказаних у ч.1 ст.69 Кримінального кодексуУкраїни, суд може призначити як основне покарання позбавлення права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю. У разі передбаченняпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю якдодаткового факультативного покарання у санкції статті Особливої частини КК привчиненні злочину з використанням певної посади або діяльності, суд може його непризначати, а призначити за наявності підстав, визначених у ч. 1 ст. 69 КК,розглядуваний вид покарання як основний, з обов’язковим мотивуванням у вирокуприйнятого рішення. Наприклад, ч.1 ст.333 Кримінального кодексу України запорушення встановленого порядку здійснення міжнародних передач товарів, щопідлягають державному експертному контролю передбачає кримінальнувідповідальність у виді штрафу від ста до двохсот неоподаткованих мінімумівдоходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленнямволі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. У даномувипадку додаткове факультативне покарання у виді позбавлення права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю суд може, за наявності обставин,вказаних у ч.1 ст.69 Кримінального кодексу України, призначити як основнепокарання з обов’язковим мотивуванням цього. Якщо зазначене покарання непередбачено у санкції статті Особливої частини КК, при вчиненні злочину звикористанням певної посади або діяльності, на підставах, передбачених ч. 1 ст.69 КК, суд, умотивувавши своє рішення, може перейти до нього як більш м’якогоосновного покарання, не зазначеного у санкції статті за цей злочин. Наприклад,ч.1 ст.371 Кримінального кодексу України, у якій вказано, що завідомо незаконніарешт або тримання під вартою карається обмеженням волі на строк від трьох доп’яти років або позбавленням волі на той самий строк. За наявності обставин,вказаних у ч.1 ст.69 Кримінального кодексу України, суд може замінити вказані усанкції покарання на позбавлення права обіймати певні посади або займатисяпевною діяльністю. Якщо позбавлення права обіймати певні посади або займатисяпевною діяльністю передбачене у санкції статті Особливої частини КК як основнепокарання альтернативно з іншими видами основних покарань у суду є можливістьпризначення його у межах цієї санкції статті, а не відповідно до ч.1 ст. 69 КК.Наприклад, ч.2 ст.376 Кримінального кодексу України, де вказано, що втручання убудь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службовихобов’язків або добитися винесення неправосудного рішення, якщо ці діїперешкодили запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчинила, абовчинені особою з використанням свого службового становища, караються позбавленнямправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до п’ятироків або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк дотрьох років. У такому випадку, суд має право призначити позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю від двох до п’яти років,тобто у межах санкції статті.
Припризначенні покарання за сукупністю злочинів ст. 70 КК встановлює особливийпорядок, що складається з двох етапів: по-перше, суд призначає покарання(основне й додаткове) окремо за кожний злочин, що входить у сукупність;по-друге, суд визначає остаточне покарання за сукупністю злочинів.
Припризначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю та при визначенні остаточного покарання шляхом поглинення меншсуворого покарання більш суворим можливі такі варіанти. Менш суворе основнепокарання у виді штрафу може поглинутись більш суворим основним покаранням увиді вищевказаного. Позбавлення права обіймати певні посади або займатисяпевною діяльністю як менш суворе основне покарання може поглинутись усімаіншими, крім штрафу, більш суворими основними видами покарань.
Улітературі та в судовій практиці визнається доцільним застосування принципупоглинення покарання, коли призначені за окремі злочини покарання складанню зіншими видами покарань не підлягають (наприклад, позбавлення права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю)[141].
Франківськийрайонний суд міста Львова, розглянув у судовому засіданні в м. Львовікримінальну справу про обвинувачення Особи1 у вчиненні злочинів, передбаченихч.3 ст.358, ч1.ст.366 КК України[142]. За результатами розгляду матеріалів справи, судвизнав Особу 1 винним у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст.366, ч.3 ст.358КК України та призначив йому покарання у виді:- за ч.1 ст.366 КК України – 1рік 6 місяців обмеження волі з позбавленням обіймати певні посади або займатисяпевною діяльністю строком на 1 рік; — за ч.3 ст.358 КК України – 2 рокиобмеження волі.
Згідност.70 КК України – шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, судпризначив Особі 1 покарання у виді 2 роки обмеження волі з позбавленням праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю строком на 1 рік.
Припризначенні покарання за сукупністю злочинів визначення остаточного покаранняшляхом поглинення одного виду позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю іншим (за будь-якими критеріями) не допускається. Уцьому випадку різні види такого покарання виконуються самостійно.
Відповіднодо ч.5 п.22 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначеннясудами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнямивід 10.12.2004р., 12.06.2009р., 06.11.2009р.[143],при призначенні покарання за сукупністю злочинів однакові за розміром і видомпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю(основні і додаткові) поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вонипризначені у максимальних межах санкцій норм КК.
Остаточнепокарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю, одержане при складанні окремих покарань (частковому або повному),не може перевищувати максимальної межі санкції статті Особливої частини КК, щопередбачає більший строк цього покарання. Якщо хоча б один зі злочинів єумисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання узазначеному виді за сукупністю злочинів у межах максимального строку,встановленого для цього виду покарання у ч. 1 ст. 55 КК, тобто при призначенніяк основного покаранням – п’ять років, як додаткового – трьох років. Водночас,згідно з ч. 2 ст. 70 КК, якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначенодовічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочиніввизначається шляхом поглинення позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю довічним позбавленням волі.
Додатковепокарання у даному виді за сукупністю вчинених злочинів може бути призначенелише тоді, коли воно було призначене хоча б за один із злочинів, що входять усукупність. Як обов’язкове додаткове покарання призначене за один чи кільказлочинів, що входять у сукупність, воно повинно бути призначене і за сукупністювчинених злочинів.
Отже,до основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, може бутиприєднане додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посадиабо займатися певною діяльністю, призначене судом за злочини, у вчиненні якихособу було визнано винною.
Заправилами, передбаченими в ч. ч. 1-3 ст. 70 КК, призначається покарання,якщо після постановлення вироку в справі, буде встановлено, що засуджений виненще й в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. Уцьому випадку в строк покарання у виді позбавлення права обіймати певні посадиабо займатися певною діяльністю, остаточно призначеного за сукупністю злочинів,зараховується таке ж покарання, відбуте повністю або частково за попереднімвироком, за передбаченими в ст. 72 КК правилами.
Напрактиці мають місце випадки, коли особа після засудження за вчинення злочину йвинесення вироку, але до повного відбуття покарання, знову вчиняє злочин, прицьому ст. 71 КК передбачає порядок, що складається з двох етапів: по-перше, судпризначає покарання за новий злочин (злочини); по-друге, суд до цього покаранняприєднує невідбуте покарання за попереднім вироком лише шляхом часткового абоповного складання. Виняток з цього правила становить призначення остаточногопокарання у випадку обрання покарання у виді довічного позбавлення волі та,наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю, як менш суворого покарання; у цьому разі остаточне покаранняпризначене за сукупністю вироків визначається шляхом поглинення досліджуваноговиду покарання довічним позбавленням волі.
Остаточнепокарання за сукупністю вироків має бути за своїм розміром більшим відпокарання, призначеного за новий злочин, так і від невідбутої частини покаранняза попереднім вироком. При складанні покарань у виді позбавлення права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю за сукупністю вироків загальнийстрок покарання не може перевищувати 5 років. Призначене хоча б за одним ізвироків додаткове покарання у досліджуваному виді або невідбута його частина запопереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточнопризначеного за сукупністю вироків.
Усудовій практиці мають місце випадки, коли особою вчиняється новий злочин привідбуванні ним основного покарання за попереднім вироком, але при частковоневідбутому додатковому покаранні у виді позбавлення права обіймати певніпосади або займатися певною діяльністю. У цих випадках до покарання,призначеного за новим вироком приєднується лише невідбута частина такогододаткового покарання.
Згіднозі ст. 72 КК, і основне, і додаткове покарання у виді позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні його засукупністю злочинів або за сукупністю вироків складанню з іншими видамипокарань не підлягає і виконується самостійно. Досліджуване додаткове покаранняпри призначенні з додатковими покараннями у тому ж виді як покарання однихвидів можуть підлягати складанню. Однак виникає питання про можливістьскладання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю основних або додаткових як покарань одного виду, що позбавляютьрізних прав винного. Видається, що у такому випадку вони складанню між собою непідлягають і виконуються самостійно, паралельно. При позбавленні однакових правяк основним та додатковим покаранням при призначенні його за сукупністюзлочинів або за сукупністю вироків, основне та додаткове покарання складаннюміж собою також не підлягають і виконуються самостійно, паралельно. Лише припозбавленні однакових прав досліджуваними основними або додатковими покараннямипри призначенні їх за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, можливечасткове або повне складання цих основних покарань між собоюабододаткових покарань між собою.
Відповіднодо ч. 5 ст. 72 КК, при призначенні позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю як основного покарання особі, щодо якої обранозапобіжний захід тримання під вартою суд, враховуючи попереднє ув’язнення, можепом’якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування.
Строкитакого покарання обчислюються відповідно в роках та місяцях. При заміні абоскладанні покарань, а також у разі зарахування попереднього ув’язненнядопускається обчислення строків у днях.
ККне містить яких-небудь окремих рекомендацій, особливостей або обмежень длязастосування позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю як додаткового покарання до неповнолітніх[144]. У зв’язку з цим виникають певні проблеми.Ст. 188 Кодексу Законів про працю установлює вік, з якого допускаєтьсяприйняття на роботу. Вичерпний перелік злочинів, за які передбачена кримінальнавідповідальність у віці від 14 до 16 років, наведений у ч. 2 ст. 22 КК. Усанкціях цих норм Особливої частини КК не передбачена можливість призначеннясудом позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністюяк основного або додаткового покарання. Вчинення цих злочинів з використаннямпевної посади або певної діяльності практично зводиться до нуля.
Випливає,що таке покарання може бути застосовано лише як додаткове покарання донеповнолітнього у віці переважно з 16 років, і лише у виключних випадках – донеповнолітнього у віці з 14 років, за умови обіймання ним певної посади абозайняття певною діяльністю під час вчинення злочину, і використання цієї посадиабо (та) діяльності для вчинення злочину.
Згідно з п. 20 постанови ПленумуВерховного суду України № 2 від 26 квітня 2002 року № 15 від 26 грудня2003 року «Про судову практику у справах про перевищення влади або службовихповноважень», оскільки позбавлення права обіймати певні посади або займатисяпевною діяльністю />в усіх частинах ст. 365 КК передбачене якобов’язкове додаткове покарання, суди можуть не застосовувати його лише занаявності умов, визначених ст. 69 КК, з обов’язковим наведенням у вирокумотивів прийнятого рішення[145].
Згідноз ч. 3 ст. 52 КК, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю і штраф відносяться до видів покарань, що можуть застосовуватись якосновні, так і як додаткові. Головна роль основного покарання і допоміжнадодаткового обумовлює необхідність дотримання такого загальнообов’язковогоправила їх допустимого поєднання один з одним, згідно з яким основне покарання,що призначається судом, завжди повинно бути більш суворим, ніж додаткове, що донього приєднується[146]. Отже,з метою дотримання принципу призначення покарань, позбавлення права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю повинно застосовуватись якосновне, а штраф – як додаткове.
Принциповимє питання про одночасне призначення позбавлення права обіймати певні посади, атакож позбавлення права займатися певною діяльністю стосовно одногозасудженого. У Кримінальному кодексі України не міститься заборони щодоодночасного призначення позбавлення права обіймати певні посади, а такожпозбавлення права займатися певною діяльністю стосовно одного засудженого. Немістить такої заборони і теорія кримінального права, а тому видається, що такепризначення не суперечить чинному законодавству України і цілком може матимісце на практиці. Такої ж точки зору дотримуються й деякі вчені. Наприклад,Ш.С. Рашковська зазначає, що позбавлення права обіймати певні посади тазайматися певною діяльністю як два різновиди одного виду покарання можутьзастосовуватись як окремо, так і в поєднанні[147].
Вартозазначити, що при призначенні й відбуванні засудженим громадських або виправнихробіт як основних покарань з одночасним призначенням і відбуванням позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додатковогопокарання він не може виконувати роботу, яка йому заборонена вироком суду. Улітературі існує думка про необхідність заборони приєднання зазначеногопокарання як додаткового покарання до виправних робіт[148]. Суди не повинні призначати виправніроботи особам, які вчинили злочини, пов’язані з виконанням ними службових абопрофесійних обов’язків, коли залишення винного на тій самій роботі можепризвести до послаблення виправного й запобіжного впливу покарання або довчинення таких же злочинних діянь. При відбуванні виправних робіт засуджений неможе обіймати посади або займатися діяльністю, на які він позбавлений прававироком суду. У цьому випадку виникає певний парадокс. У ч. 1 ст. 57 ККзазначено, що виправні роботи призначаються лише працюючим і відбуваютьсятільки за місцем роботи засудженого. З одного боку, суд, призначаючизасудженому виправні роботи, обмежує його право на звільнення з роботи та назміну місця роботи, через те що протягом строку відбування цього виду покараннязасудженим забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволукримінально-виконавчої інспекції і без наявності довідки з нового місця роботипро можливість його працевлаштування[149];з іншого – після призначення позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю у певних випадках засуджений змушений змінити місцероботи або взагалі стати офіційно безробітним на більш або менш тривалий час.
Суд,безперечно, може призначити одночасно виправні роботи як основне покарання іпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю якдодаткове лише у випадку, якщо засуджений до моменту постановлення вироку будеофіційно працювати (в іншому місці або на іншій посаді), але не обіймати посаду(та аналогічні посади) і не займатися діяльністю, які він використовував длявчинення злочину, і у суду будуть документи, що свідчать про це.
Позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додатковепокарання не може бути призначене до довічного позбавлення волі через такіпричини. По-перше: можливість його призначення як додаткове покарання непередбачена в жодній санкції статей Особливої частини КК, у яких передбаченаможливість призначення довічного позбавлення волі. По-друге: злочини, за якіпередбачена можливість призначення довічного позбавлення волі, практично неможуть вчинятися з використанням певної посади або у зв’язку із зайняттямпевною діяльністю. По-третє: якщо теоретично припустити можливість вчиненнявказаних злочинів із використанням певної посади або у зв’язку із зайняттямпевною діяльністю, то при відбуванні довічного позбавлення волі засуджений фізичноне може обіймати певну посаду або займатися певною діяльністю. По-четверте:навіть при заміні актом про помилування довічного позбавлення волі напозбавлення волі строком не менше 25 років, і призначенні до нього позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додатковогопокарання у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливоїчастини КК, після позбавлення волі на такий тривалий строк призначення такогонабагато такого менш суворого покарання втрачає сенс[150].
Відповіднодо вимог п. 17 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практикупризначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р№7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р, 12.06.2009р., 06.11.2009р.[151], рішенняпро позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю маєбути чітко сформульоване.
Усанкціях усіх інших статей Кримінального кодексу України, в яких передбаченопокарання у зазначеному виді, не зазначається характер посад або видидіяльності, виконання яких суд може заборонити засудженим. У цих випадкахвизначення формулювання правової заборони у вироку повністю залежить від суду,який з урахуванням обставин справи повинен визначити, які саме посади обіймати іякою саме діяльністю займатися заборонено засудженому до позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Це надає судам широкіможливості в призначенні цього виду покарання для досягнення його мети. Водночасвідсутність у санкціях статей Особливої частини КК прямих вказівок на характерпосад, види діяльності чи коло підприємств, на роботу в яких може накладатисязаборона, підвищує відповідальність суду щодо точного формулювання у вирокуправової заборони. Точне й чітке визначення у вироку суду формулювання правовоїзаборони при призначенні даного покарання має особливе значення, оскільки відцього залежить зміст та обсяг тих прав, яких позбавляється засуджений під часвиконання розгляданого виду покарання, а також увесь сенс його призначення[152].
Водночас,згідно з ч. 2 ст. 43 Конституції України, суд не має права визначати заборонуобіймати посади таким чином, щоб він допускав поширене тлумачення і дозволявбудь-яким посадовим особам довільно обмежувати право громадянина на вибірпрофесії та роду трудової діяльності[153].Вказівка в ст. 55 КК на певні посади або певні види діяльності свідчить про те,що суд не може заборонити трудову чи якусь іншу діяльність взагалі, а повиненконкретно вказати посади чи види діяльності, у зв’язку з якими ця особа вчинилазлочин і які він забороняє цій особі мати чи виконувати на встановлений строк.
Приформулюванні правової заборони при призначенні покарання у виді позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, судам пропонуєтьсявраховувати специфічні ознаки спеціального суб’єкта злочину, який вчинила виннаособа, та посаду, яку вона фактично обіймала, або діяльність, якою вонафактично займалася, під час вчинення злочину. Видається, що судам слідформулювати правову заборону таким чином, щоб засуджений до розгляданого видупокарання був позбавлений права обіймати ті категорії посад або займатися тієюдіяльністю, які б виключали можливість бути спеціальним суб’єктом вчиненогозлочину, на аналогічних посадах або у зв’язку з аналогічною діяльністю. Деякі суди припускаються неточних формулювань. Інколисуди у вироках або не чітко формулюють категорію посад, обіймати які, та видидіяльності, займатися якими позбавлений права засуджений, або взагалі невказують їх.
Старосамбірськийрайонний суд Львівської області розглянув у відкритому судовому засіданнікримінальну справу про обвинувачення Особи 1 у вчиненні злочину передбаченогоч.1 ст.365 КК України[154]. Дослідившиматеріали справи, суд визнав Особу 1 винним за ч.1 ст.365 КК України і обравйому міру покарання у вигляді 2 років позбавлення волі з позбавленням праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю строком на 3 роки. Проякі ж певні посади чи певну діяльність йдеться, суд не конкретизував.
Згіднозі ст. 55 КК, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю, може бути призначене як основне або як додаткове покарання. Цяобставина визначає різницю в обчисленні строків його виконання. Строкобчислюється таким чином:
1)якщо це покарання призначене як основний захід впливу, то його строкиобчислюються з дня набрання вироком законної сили;
2)якщо це покарання призначене як додаткове, то його строки обчислюються так:
–при призначенні цього покарання як додаткового покарання до арешту, обмеженняволі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавленняволі на певний строк – його строк обчислюється з моменту відбуття основногопокарання; при цьому строк додаткового покарання поширюється на увесь часвідбування основного покарання й, крім цього, на строк, установлений вирокомсуду, що набрав законної сили;
–при призначенні покарання у даному виді як додаткового до інших основнихпокарань, а також у разі застосування додаткових покарань у разі звільнення відвідбування основного покарання з випробуванням – його строк обчислюється змоменту набрання законної сили вироком.
Зчисла опитаних В.П. Махоткіним суддів, 78 % вбачають наявність різноманітнихобставин, що перешкоджають більш широкому застосуванню досліджуваногопокарання. Характеризуючи ці обставини, 11 % вказали на відсутність даних проефективність покарання, 13 % послалися на невідповідність досліджуваногопокарання суспільній небезпеці тих злочинів, за вчинення яких можливе йогозастосування; 18 % суддів думають, що звільнення працівника з попередньогомісця роботи після вчинення злочину робить недоцільним саме застосуваннядосліджуваного покарання, і, нарешті, 50 % суддів указали нанедосконалість практики виконання цього покарання[155].
За ухилення відпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністюпередбачена кримінальна відповідальність у ч. 1 ст. 389 КК. Доволі дискусійнимзалишається доречність встановлення законодавцем такої кримінальноївідповідальності[156]. Аджеу разі ухилення винною особою, утворюється новий злочин, рецидив злочинів,повинна пройти певна процедура щодо притягнення винної особи до кримінальноївідповідальності відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України. Напевно,доцільніше у разі невиконання такого покарання встановити більш суворепокарання. У такому разі значно спростилася б процедура спричиненнянесприятливих наслідків особам, які ухиляються, штучно не збільшувалиськількість злочинів, рецидив злочинів та злочинність.
Отже, для спрощенняпроцесу спричинення несприятливих наслідків особам, які ухиляються відпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю,декриміналізувати це діяння і доповнити ст. 55 Кримінального кодексу такоюнормою: «У випадку злісного ухилення від позбавлення права обіймати певніпосади або займатися певною діяльністю, цей вид покарання заміняється судом нагромадські роботи, виправні роботи, арешт чи обмеження волі відповідно строкупризначеного позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю у межах, передбачених цим Кодексом для цих видів покарань».
Таким чином,позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю якдодаткове покарання не може бути призначене до таких основних покарань, якштраф, довічне позбавлення волі, а також до основного покарання у виді такогосамого покарання, як основне – до додаткового у виді конфіскації майна;ускладнене одночасне виконання виправних робіт як основного покарання тавищевказаного покарання як додаткового.
Висновки
У магістерськійроботі здійснено теоретичне узагальнення та вирішення наукового завдання –сформульовані, теоретично та практично обґрунтовані висновки щодо законодавчоговизначення та призначення штрафу та позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю як видів покарання за кримінальним правом України,вироблені рекомендації щодо удосконалення відповідних положень законодавства тапрактики його застосування. Проведене дослідження дозволяє сформулюватинаступні висновки, що мають як теоретичне, так і прикладне значення :
1.Призначення покарання полягає у виборі судом обвинувальним вироком судуконкретного виду покарання і визначення його розміру щодо особи, яка вчинилапередбачений кримінальним законом злочин.
2. Необхідно назаконодавчому рівні провести термінологічне розмежування таких понять як«покарання», «вид покарання», «розмір покарання», міра покарання».
3. Видається, щослід на законодавчому рівні навести визначення поняття меж (видів) призначенняпокарання.
4.Уявляєтьсяза можливе дати наступне доктринальне визначення поняття штрафу як видукримінального покарання за чинним Кримінального кодексу України. Штраф – це західпримусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаноївинною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні її прававласності на певну суму грошових коштів.
5.Аналіз Кримінального кодексу України показав, що слід внестизміни до частини 4 статті 65 КК України, а саме навести у ній загальнеположення, зазначивши вказівку про те, що більш суворе покарання, ніжпередбачене відповідними статтями Особливої частини КК України за вчиненийзлочин, може бути призначено у випадках, спеціально передбачених КК України.
6.Виходячи з проведеного аналізу, можна зробити висновок, що позбавленнявійськового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу тапозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є меншсуворими покараннями, ніж штраф.
7.Видаєтьсяза можливе запропонувати встановити в ст. 53 Кримінального кодексу Українимінімальний розмір штрафу як виду покарання в розмірі 30 нмдг, а максимальний –в розмірі 3000 нмдг.
8.Позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю полягаєу припиненні на визначений судом строк права перебування на посадах в державнихорганах та їх апараті, в органах місцевого самоврядування або на посадахпідприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, якщо надані запосадою повноваження використовувала особа для вчинення злочину., а такожпозбавлення права займатись певною діяльністю (як службовою, так і неслужбовою, як трудовою так і не трудовою, підприємницькою та іншою), якщо цядіяльність пов’язана із вчиненим злочином.
9.У кримінальному законі слід спеціально встановити межу, яку суд не міг бипереступити при виборі більш м’якого покарання, застосовуючи ст. 69 КК Українищодо осіб, які вчинили тяжкі або особливо тяжкі злочини.
10.При призначенні покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків штраф,призначений в якості основного покарання за один із злочинів, може яквиконуватися самостійно, так і поглинатися іншим, більш суворим покаранням,проте в жодному випадку не може складатися з іншими покараннями.
12.У випадку призначення більш м’якого покарання, ніж позбавлення права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю, що передбачено в санкції статтіза злочин як основне, таким більш м’яким видом основного покарання може бутилише штраф.
13.Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як меншсуворе основне покарання може поглинутись усіма іншими, крім штрафу, більшсуворими основними видами покарань.
Списоквикористаних джерел:
Нормативно-правовіакти та практика їх застосування:
1)Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР зі змінами внесенимиЗаконом України №2222-ІVвід 8.12.2004р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30; //http://zakon.rada.gov.ua
2)Кримінальний кодекс України від 05.04.2001р. №25-26 зі змінами та доповненнямистаном на 21.01.2010р. //http://zakon.rada.gov.ua
3)Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 р. № 1129-ІV зізмінами та доповненнями станом на 21.01.2010р. // Відомості Верховної РадиУкраїни. – 2004. – № 3-4; // zakon.rada.gov.ua
4)Цивільний кодекс України: прийнятий 16 січня 2003 року № 435-IV зі змінами тадоповненнями станом на 21.01.2010р. // Відомості Верховної Ради України. –2003. – №№ 40-44; // zakon.rada.gov.ua
5)«Про внесення змін до законодавчих актів України щодо застосування кримінальнихпокарань у вигляді штрафу»: Закон України від 8 лютого 1995 року № 41/95-ВР //Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 8.
6)«Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуальногокодексів Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративніправопорушення та Митного кодексу України»: Закон України № 2468-ХІІ від 17червня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 35.
7)«Про порядок застосування кримінальних покарань і заходів адміністративногостягнення у вигляді штрафу»: Закон України № 2467-XII від 17 червня 1992 року// Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 35.
8)«Про порядок введення в дію Закону України «Про внесення змін і доповнень додеяких законодавчих актів України щодо відповідальності за правопорушення вгалузі зв’язку»: Постанова Верховної Ради України від 1 жовтня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 46.
9)«Про деякі питання застосування судами України адміністративного такримінального законодавства у зв’язку з набранням чинності Законом України від22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фізичних осіб»: Постанова ПленумуВерховного Суду України від 28 травня 2004 р. № 9// Вісник Верховного СудуУкраїни. – 2004. – № 6.
10)«Про практику призначення судами кримінального покарання», Постанова ПленумуВерховного суду України від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від10.12.2004р., 12.06.2009р., 06.11.2009р.// Збірник постанов Пленуму Верховногосуду України у кримінальних справах: 1973-2006рр.: Видання ІІІ зі змінами тадоповненнями – Х.: «Одіссей», 2007. – С.73-93; //http//www.scourt.gov.ua
11)«Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень»,Постанова Пленуму Верховного Суду України № 15 від 26 грудня 2003 р. //Постанови Пленуму Верховного Суду в кримінальних справах / За заг. ред. В.Т.Маляренка. – К.: Юрінком Інтер, 2005.
12)Ухвала колегії суддів судової палати з кримінальних справ Верховного СудуУкраїни від 14 травня 2002 р. // Рішення Верховного Суду України: Щорічник2003. – К., 2004.
13)Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного СудуУкраїни від 11 грудня 2003 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 4.
14)Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного СудуУкраїни від 11 травня 2004 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 8.
15)Вирок Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області №3354301 від07.03.2008 р., суд. спр. №1-118/08, //http://www.reyestr.court.gov.ua
16)Вирок Мостиського районного суду Львівської області №4906455 від 07.02.2008 р.,суд. спр. №1-9/2008, //http://www.reyestr.court.gov.ua
17)Вирок Старосамбірського районного суду Львівської області №5103548 від07.05.2007 р., суд.спр. №1-46/07, //http://www.court.gov.ua
18) ВирокСтаросамбірського районного суду Львівської області №5116974 від 01.06.2009 р.,суд. спр. №1-50/09, //http://www.reyestr.court.gov.ua
19)Вирок Франківського районного суду міста Львова №8923313 від 22.02.2010 р.,суд. спр. №1-155/10, //http://www.reyestr.court.gov.ua
покарання штраф позбавлення право посада
Спеціальнаюридична література:
20)Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. −М.: Юрид. лит., 1982. −Т.2.− 360 с.
21)Антипов В.В., Антипов В.І., Обставини, які виключають застосуваннякримінального покарання. – К.: Атіка, 2004. – 208 с.
22)Бабицкий Б. Е. Общественно-политический строй и право в периодобразования Русского централизованного государства (ХІV-ХV вв.): Уч. пос. –Минск: Изд-во Белорус. гос. ун-та, 1957.- 47с.
23)Багрий-Шахматов Л.В. Уголовная ответственность и наказание. – Минск: Выш.школа, 1976. – 384 с.;
24)Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. – К.: Вищашкола, 1980. – 216 с.
25)БаулинЮ.В., Борисов В.И. Уголовный кодекс Украины: Особенности и новеллы. // Новоеуголовное законодательство стран СНГ и Балтии: Сб. Науч. ст. // Под ред. Л.Л.Кругликова, Н.Ф. Кузнецовой. – М.: ЛексЭст, 2002. – 464 с.
26)Беляев В.Г. Применение уголовного закона: Уч. пос. − Волгоград, 1998. −124 с.
27)Благов Е.В. Назначение наказания: (теория и практика). Ярославль: Яросл. гос.ун-т, 2002. – 476 с.
28)Богдановский А.М. Развитие понятий о преступлении и наказании в русском праведо Петра Великого. – М.: Тип Каткова, 1857. – 145 с – С.57-58
29)Боровенко В. М. Деякі шляхи вдосконалення кримінального законодавстваУкраїни // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики:Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. / Ред. кол.: В. Ф. Опришко(голова) та ін. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1999. –270-274 с.
30)Брауде И.Л. Вопросы законодательной техники / Советское государство и право. –1957.- №8. – с.52-59
31) Васильевский А.В.,Кругликов Л.Л. Дифференциация ответственности в уголовном праве. СПб.: Изд-во«Юридический центр Пресс», 2002. – 300 с.
32)Володарський В. Уголовные наказания, административныевзыскания,мерыпресечения и право на труд: конституционные аспекты //Юридическаяпрактика. – 2001. — №31. – 1-9с.
33)Владимирский-Буданов М. Ф. Хрестоматия по истории русского права.Вып. III. – 253с.
34)Гальперин И. М. Наказание: социальные функции, практика применения. –М.: Юридическая литература, 1983. – 208с.
35)Гальперин И.М., Мельникова Ю.Б. Общие вопросы теории и практики применения дополнительныхнаказаний // Актуальные вопросы применения лишения свободы и дополнительныхнаказаний. Под ред. И.М. Гальперин. – М., 1979. – 172 с.
36)Гетманова А. Д. Логика: Учеб. для студ. пед. вузов. – М.: Высшаяшкола, 1986. – 326с.
37)Горелик И. И., Тишкевич И. С. Вопросы уголовного права(общей части) в практике Верховного Суда БССР. – Минск: Вышэйшая школа, 1973. –222с.
38)Гродзинський М. Об усовершенствовании законодательной техники // Социалистическаязаконность. – 1957. — №1. – с. 12-18
39)Гура Р.М. Теретичні питання взаємодії державних органів при виконанніпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, НовийКримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Мат. міжнар.наук.-практ. конф. 25-26 жовтня 2001р. – К. – Х.: Юрінком Інтер, 2002. – 164 — 174c.
40)Гура Р.М. Форми виконання позбавлення права обіймати певні посади або займатисяпевною діяльністю як кримінальне покарання // Збірник наукових праць «Питанняборотьби зі злочинністю». – Харків, 2001. – Випуск №5. – С.186
41) Дементьев С.И.Лишение свободы. Уголовно-правовые и исправительно-трудовые аспекты. – Ростов:Изд-во Рост. ун-та, 1981.– 208 с.
42)Дурманов Н.Д. Советский уголовный закон. – М.: Изд-во: Моск.ун-та, 1967. – 320 с.
43)Дуюнов В.К. Проблемы уголовного наказания в теории, законодательстве и судебнойпрактике. Курск. – 2000. –213 с.
44)Евдокимова Е.В. Некоторые проблемы назначения наказания // Право і безпека. – 2004.– Т. 3. – № 4. – С. 64-66
45)Елисеев С. А. Применение штрафа за корыстные преступления // Вопросыповышения эффективности борьбы с преступностью. – Томск: Изд-во Томского ун-та,1980. – 26-31с.
46)Законодательная техника. Под ред… Керимова Д.А. – Л.: Изд-во Ленинград. Ун-та,1965. – 144 с.
47)Землянская З., Лужбин А. Назначение лишения права занимать определённыедолжности или заниматься определённой деятельностью // Советская юстиция. –1988. – №6. – 9-10 с.
48) Зимин А.А.Памятники русского права: В 2вып. // Сост. А.А. Зимин. – М.: Государственноеизд-во юридической литературы, 1952. – Вып. 1: Памятники права Киевскогогосударства Х-ХІІ в. – 288 с.
49)Исаев М.М. Уголовное право Киевской Руси / Ученые труды ВИЮНа. – 1946. – Вып.8.– с.153-176
50)Ищенко А. В. Назначение наказания по Уголовному кодексу Российской Федерации:Науч. -практ. пос. − М.: Юрлитиформ, 2002. − 160 с.
51)Іванюк Т.І. Обставини, які пом’якшують покарання, за кримінальним правомУкраїни: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 2006. – 15 с.
52)Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид. вищих навч.закладів і фак.: У 2 ч. // А.Й. Рогожин, М.М. Страхов, В.Д. Гончаренко таін.; За ред. акад. Академії правових наук України А.Й. Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996. – 368 с.
53) Каким бытьуголовному законодательству: Обзор откликов // Социалистическая законность. –1987. – № 11. – 48-50 с.
54)Качурин Д.В. Общие начала назначения наказания // Российский судья. – 2002. – №8. – С. 35-37
55)Кедров Б. М. История науки и принципы ее исследования // Вопросыфилософии. – 1971. – № 9. – 78-79 с.
56)Козирєва В. П. Кримінальні покарання майнового характеру зазаконодавством України: Автореф. дис.… канд. юрид. наук: 12.00.08. – К.:Київськ. нац. ун-т внутр. справ, 2007. – 20 с.
57)Кримінальний кодекс України: Наук. –практ. коментар // За заг. ред. В. Т.Маляренка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. − 2-е вид. − Х.: ТОВ«Одіссей», 2004. – 1152 с.
58) Кримінальне правоУкраїни. Загальна частина: Підручник. (Ю.В. Александров, В.І. Антипов,О.О. Дудоров та ін.). – Вид. 4-те, переробл. та допов. / За ред. М.І. Мельника,В.А. Клименка. – К.: Атіка, 2008. – 376 с.
59)Кримінальне право України. Загальна частина. (Бажанов М.І., Сташис В.В., ТаційВ.Я.). – Х.: Право, 1997. – 367 с.
60)Кругликов Л.Л., Благов Е.В. О законодательных пределах назначениянаказания // Проблемы совершенствования законодательства об охране прав гражданв сфере борьбы с преступностью: Межвуз. темат. сб. – Ярославль, 1984. – 137 с.;
61)Кругликов Л.Л. Правовая природа смягчающих и отягчающих наказание
обстоятельств// Уголовное право. – 1999. – № 4. – С. 19-20;
62)Кудін С В. Становлення і розвиток кримінального права України у Х-першій половині ХVІІ ст.: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.01. – К.: КНУ ім. ТарасаШевченка, 2001. –226 с.
63)Кузнєцов О. В. Кримінальне право України (повний курс у схемах та таблицях): навчальний посібник // О. В. Кузнєцов, В. К Гіжевський. – К.: Кондор, 2005. –459 с.
64)Кузнеченко Н.В. Лишение права занимать определённые должности или заниматьсяопределённой деятельностью как вид наказания: Автореф. дис. канд. юрид. наук:12.00.08 // ВНИИ МВД СССР. – М., 1988. – 24 с.
65)Куринов Б.А. Научныеосновы квалификации преступлений. — М.: Изд-во МГУ, 1976. – 463 с.
66)Курс российского уголовного права. Том 1. Общая часть. // Игнатов А.Н.,Красиков Ю.А. – М.: Норма, 2002. – 640 с.
67)Курс советского уголовного права. – Л.: ЛГУ, 1970, т.2.- 574 с.
68)Курц А. В. Штраф как вид наказания по законодательству России изарубежных стран: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.08. – Йошкар-Ола: Марийский гос.ун-т, 2001. – 203с.
69)Ланге Н.И. Исследование об уголовном праве Русской Правды / Архив историческихи практических сведений, относящихся до России. Монографии. – СПб:Топография Императорской Академии Наук, 1859-1860. – 226с.
70)Литвак О. М. Держава і злочинність: монографія // О. М. Литвак. – К.: Атіка,2004. –304 с.
71)Лужбин А.В. Содержание наказания в виде лишения права занимать определённыедолжности или заниматься определённой деятельностью // Уголовно-правовые икриминологические меры предупреждения преступлений. – Омск, 1986. – 144-149с.
72)Козлов А. П. Уголовно-правовые санкции (проблемы построения, классификации иизмерения): монография // А. П. Козлов. – Красноярск: Изд-во Красноярск.ун-та, 1989. – 176 с.
73)Маляренко В.Т., Войтюк І.А. Відновлювальне правосуддя: можливості запровадженняв Україні // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. — №8(34). – С.34-62
74)Махінчук В.М. Адекватність кримінального покарання як філософсько-правовапроблема: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.12 // Нац. акад. внутр. справУкраїни. – К., 2002. – 20 с.
75)Махоткин В.П. Лишение права занимать определённые должности или заниматьсяопределённой деятельностью как вид наказания по советскому уголовному праву: Автореф.дис. канд. юрид. наук. – М.: Всесоюзный институт по изучению причин иразработке мер предупреждения преступности, 1971. – 18 с.
76)Махоткин В.П. Лишение права занимать определённые должности или заниматьсяопределённой деятельностью // Наказания, не связанные с лишением свободы. – М.,1972. – 63-74 с.
77)Милюков С. Ф. Российская система наказаний. – СПб.:Санкт-Петербургский юрид. ин-т Генеральной прокуратуры Российской Федерации,1998. – 48с.
78)Минская В. С. Применение штрафа за хищение социалистическогоимущества // ХХVII Съезд КПСС и укрепление законности и правопорядка. – М.: ИГПАН СССР, 1987. – 155-158с.
79)Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Під заг. ред.М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. У 2-х частинах. – К.: „Форум”, 2001. –Загальна частина. – 386 с.
80)Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України // Відп. ред...:Бойко В.Ф. та ін… – 6-те вид., доповн. – К.: А.С.К., 2000. – 1120 с.
81)Непомнящая Т.В. Мера наказания: понятие и критерии ее определения судом //Уголовное право. – 2003. №1. – С.41,42
82)Непомнящая Т.В. Назначение уголовного наказания: теория, практика, перспективы.– СПб.: Изд-во Р.Асланова «Юридический центр Пресс», 2006. – 781 с.
83)Ной И.С. Вопросы теории наказания в российском уголовном праве. – Саратов:Изд-во Сар ГУ, 1962. – 155с.
84) Общая теориягосударства и права: Академический курс в 2-х т. // Под ред… М.Н. Марченко. –т.2: Теория права. – М.: «Зерцало», 1998. – 656с.
85) Отечественноезаконодательство ХІ-ХХ веков: Пособие для семинаров. Часть І (ХІ – ХХ вв.) //Авторы-составители: Кутьина Т. А., Новицкая Т. Е.,Чистяков О. И. Под ред. О. И. Чистякова. – М.: Юристъ,1999. – 464 с.
86)Полтавець В. В. Загальні засади призначення покарання за кримінальнимзаконодавством України: Монографія // МВС України, Луг. акад. внутр. справ ім.10-річчя незалежності України [Наук.ред. канд. юрид. наук, проф. Л. М. Кривоченко]. – Луганськ: РВВ ЛАВС,2005. – 240 с.
87)Полтавець В.В. Загальні засади призначення покарання та їх кримінально-правовезначення: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 // Ін-т держави і праваім. В.М. Корецького. НАН України. – К., 2005. – 20 с.
88)Преступления и наказания в Российской Федерации. Популярный комментарий кУголовному кодексу РФ // Отв. ред. А. Л. Цветинович иА. С. Горелик. – М.: БЕК, 1997. – 543с.
89)Развитие русского права в XV – первой половине XVII в. / Отв. ред.В. С. Нерсесянц. – М.: Наука, 1986.– 288 с.
90)Рашковская Ш. Обеспечение наказания в виде лишения права занимать определённыедолжности или заниматься определённой деятельностью // Соц. законность. – 1984.– № 3. – 57-59 с.
91) Российскоезаконодательство Х-ХХ веков. В девяти томах. Т. 6. // Под общ. ред.О. И. Чистякова, отв. ред. тома О. И. Чистяков. – М.:Юридическая литература, 1988. – 432 с.
92)Саркисова Э. А. Уголовно-правовые средства предупрежденияпреступлений. – Минск: Наука и техника, 1975. – 191с.
93)Сафаров Н.А. Лишение права занимать определённые должности или заниматьсяопределённой деятельностью как вид уголовного наказания: Автореф. дис. канд.юрид. наук: 12.00.08 / МГУ им. М.В. Ломоносова. Юрид. фак. – М., 1988. – 22 с.
94)Сахарук Т.В. Загальні засади призначення покарання за кримінальним правомУкраїни та зарубіжних країн: порівняльний аналіз: Автореф. дис. канд. юрид.наук: 12.00.08. − К., 2006. − 18 с.
95)Семаков Г.С., Гель А.П. Кримінально-виконавче право України. К.: МАУП, 2000. –238 с.
96) Сергеевич В.И.Лекции и исследования по древней истории русского права. – 3-е изд. – СПб:Типография М.М. Стасюлевича, 1903. – 664 с.
97)Смолькова И. В. Штраф как мера наказания по советскому уголовномуправу: Учебное пособие. — Иркутск: Иркутский гос. ун-т, 1979. – 85с.
98)Становский М.Н. Назначение наказания. – СПб.: Издательство «Юридический центрПресс», 1999. – 480 с.
99) Таганцев Н.С. Русское уголовноеправо. Лекции. Часть Общая. В 2 т. – М.: Наука, 1994. – т2., 463 с.
100)Таганцев М.С. Русское уголовное право: в 2 х т. – Т.2. – Тула: Автограф, 2001.– 688с.
101)Трахов А.Бессистемная система наказаний в УК РФ // Российская юстиция. – 2000.– № 9. – С. 49
102)Тютюгин В.И. Некоторые вопросы применения наказания по новому уголовномукодексу Украины // Новий Кримінальний кодекс України.Питання застосування та вивчення: матер. міжнар. наук.-практ. конф., Харків,25-26 жовтня 2001 // Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. – К.-Х.: «Юрінком Інтер»,2002. – С.89-92
103)Тютюгин В.И. Некоторые вопросы реализации норм об особенностях уголовнойответственности и наказания несовершеннолетних // Питання боротьби зізлочинністю: Зб. наук. пр. – Х.: Право, 2004. – Вип. 8. – 240 с.
104)Тютюгин В. И. О соотношении видов наказаний по степени их строгости// Проблемы социалистической законности: Респ. межведомств. научн. сб. // Отв.ред. В. Я. Таций. – Х.: Основа, 1991. – Вып. 26. – С. 47-52
105)Тютюгін В. І. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбаченозаконом: Конспект лекції. – Харків: Укр. юрид. акад., 1993. – 20 с.
106)Уголовное законодательство зарубежных стран (Англия, США, Франция, Германия,Япония). Сборник законодательных материалов. // Под ред. И.Д. Козочкина. — М.:Издательство «Зерцало», 1999. – 358с.
107)Уголовный кодекс Испании // Перевод с исп. В. П. Зыряновой иЛ. Г. Шнайдер. Под ред. и с предисл. Н. Ф Кузнецовой иФ. М. Решетникова. – М.: ЗЕРЦАЛО, 1998. – 218с.
108)Уголовный кодекс Республики Польша // Пер. с польск. Д.А. Барилович и др.;Адапт. пер. и науч. ред. Э.А. Саркисова, А.И. Лукашев; Под общ. ред. Н.Ф.Кузнецовой. – Минск: Тесей, 1998. – 128с.
109) Уголовный кодексУкраинской Советской Социалистической Республики: Принят второй сессией ВУЦИК Хсозыва // Уголовное законодательство СССР и Союзных Республик: Сборник.(Основные законодательные акты) // Под. ред. Д. С. Карева. – М.:Госюриздат, 1957. – 531с.
110)Уголовныйкодекс Швейцарии // Пер. с нем. – М.: Зерцало, 2000. – 136с.
111)Уголовное наказание в вопросах и ответах // В. И. Басков,Г. Н. Борзенков, М. Н. Голоднюк и др. Под ред.В. С. Комиссарова и Р. Х. Якупова. – М.: Зерцало, 1998. –126 с.
112) Уголовноеправо России. Часть Общая: Учебник для вузов // Р.Р. Галиакбаров,И. Я. Козаченко, Ю. А. Красиков и др. Отв. ред. Л. Л. Кругликов.– М.: БЕК, 1999. – 590 с.
113)Філей Ю. В. Поняття кримінально-правової санкції // Ю. В. Філей // Вісникпрокуратури. – 2003. – № 11. – 30-35 с.
114)Фойницкий И.Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением. – М.: Добросвет –2000: Городец, 2000. – 464 с.
115) Фріс П. Л.Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні таправові проблеми. – К.: Атіка, 2005. –332с.
116)Фролова О. Г. Злочинність і система кримінальних покарань (соціальні,правові та кримінологічні проблеми й шляхи їх вирішення за допомогоюлогіко-математичних методів): Навч. посібник. – К.: АртЕк, 1997. – 208с.
117)Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших державконтинентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації: Монографія.– К.: Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.
118)Хамитов Р.Н. Специальные правила назначения наказания за единичное преступлениепо российскому уголовному праву: Автореф. дис.канд. юрид. наук:.12.00.08. – Казань,2001. – 19 с.
119)Цветинович А. Л. Дополнительные наказания: функции, система, виды. –Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, Куйбышевский филиал, 1989. – 191 с.
120)Чернов А. Д. Тенденция развития уголовно-правовых санкций на современном этапе //А. Д. Чернов // Следователь. – 1999. –№ 3. – 19-24 с.
121)Шиян Д.С. Дискусійні аспекти призначення позбавлення права обіймати певніпосади або займатися певною діяльністю з деякими видами покарань // МатеріалиВсеукраїнської науково-практичної конференції „Теоретичні та практичні проблемиорганізації досудового слідства”. 20-21 травня 2005 року м. Запоріжжя: У 2ч. – Запоріжжя: Юридичний ін-т МВС України, 2005. – Ч. ІІ. – 275 с.
122)Шиян Д.С. Кримінально-правові наслідки ухилення від відбування покарання у видіпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю //Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2003. – № 2. – С. 263-270
123)Шиян Д.С. Позбавлення права займатися підприємницькою діяльністю: поняття,ознаки, підстави призначення і порядок виконання // Підприємництво,господарство і право. – 2003. – № 1. – С. 118-121
124)Шиян Д.С. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певноюдіяльністю як вид кримінального покарання: Автореф. дис. канд. наук: 12.00.08.– Дніпропетровськ: Дніпропетровський держ. ун-т внутр. справ, 2008. – 19 с.
125)Шиян Д.С. Проблемні питання позбавлення особи права на працю // Актуальніпроблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінальногосудочинства. Матер. всеукр. наук. конф. 14-15 травня 2002 р., м. Запоріжжя:Юрид. н..-т МВС України. – 121-123с.
АНОТАЦІЯ
ЯворськаЛ.Р. Особливості призначення покарань, що можуть застосовуватись і як основні,і додаткові та проблеми їх застосування у судовій практиці
Дипломнаробота. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2010р.
Дипломнаробота є комплексним науковим дослідженням призначення покарань, які можутьзастосовуватись і як основні, і додаткові та проблем їх застосування у судовійпрактиці.
Уроботі визначено врахування при призначенні покарання у вигляді штрафу чипозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністюзагальних засад призначення покарання, особливості призначення покарань, якіможуть застосовуватись і як основні, і як додаткові.
Висвітлюютьсяпоняття призначення покарань, меж (видів) призначення покарань, такождосліджуються історичний розвиток покарань у виді штрафу та позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю, вказуються недоліки, якііснують в діючій процедурі призначення таких покарань та надаються шляхи їхподолання. На конкретних прикладах з судової практики показано особливостіпризначення покарань у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посадиабо займатися певною діяльністю.
Ключовіслова:призначення покарання, види (межі) призначення покарання, загальні засадипризначення покарання, штраф, позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю.