КУРСОВА РОБОТА
з предмету: «Цивільне право України»
на тему: «Поняття, ознаки, класифікація правочинів та їхмісце в системі юридичних фактів»
Студентки ІІІ курсу, 4 групи
Науковий керівник:
Київ 2004 р.
Зміст
Вступ
Розділ І.Правочини – найпоширеніший вид юридичних фактів
1.1. Поняттяправочину, його особливості
1.2. Умовидійсності правочину
1.3. Загальнівимоги щодо форми правочину
Розділ ІІ.Класифікація правочинів
2.1. Видиправочинів, виходячи з кількості сторін
2.2. Правочиниплатні і безоплатні
2.3. В залежностівід моменту виникнення – консенсуальні і реальні
2.4. Запідставами, необхідними для дійсності правочину
2.5. Правочини,що укладаються за умовою
2.6. Біржовіправочини
Розділ ІІІ.Недійсність правочинів
3.1. Воля –важливий елемент угоди. Випадки розходження між внутрішньою волею іволевиявленням
3.2. Недійсніправочини та їх класифікація за ступенем недійсності
3.3. Наслідкивизнання правочинів недійсними
Висновок
Списоквикористаної літератури та джерел законодавства
/>Вступ
Розвиток різнихформ спілкування між людьми висунув потребу в наданні їм можливості запогодженням сторін використовувати запропоновані законодавцем правові моделі,або ж самим їх створити. Такими моделями стали правочини (угоди, договори).
Тенденція допідвищення ролі правочину, характерна для всього сучасного цивільного права,стала проявлятися останніми роками у зростаючих масштабах. Ця тенденція в першучергу пов'язана з докорінною перебудовою економічної системи країни. Ключовезначення для такої перебудови мало визнання приватної власності і поступовезаняття нею командних висот в економіці.
Застосуваннядоговорів (угод, правочинів) протягом уже декількох тисяч років пояснюєтьсятим, що мова йде про гнучку правову форму, якою можуть наділятися різні захарактером суспільні відносини. Основне призначення договору зводиться дорегулювання в рамках закону поведінки, а, разом з тим, і наслідків порушеннявідповідних вимог.
У свій час ізприводу відносної значимості закону і договору (правочину) були висловлені триточки зору. Прихильники “вольової теорії” думали, що договір як вольовий актконтрагентів – першоджерело, а закон лише заповнює або ж обмежує їхню волю.Представники теорії пріоритету закону виходили з того, що договір володіє лишепохідним від закону правовим ефектом. Нарешті, прихильники третьої, “емпіричноїтеорії” вважали, що воля сторін свідомо спрямована лише на визначенийекономічний ефект; при цьому під наслідками договору маються на увазі такізасоби для його здійснення, про які сторони можуть і не мати і, більш того,частіше всього насправді не мають чіткого уявлення.
Регулююча рольправочину зближає його з законом і нормативними актами. Умови договорувідрізняються від правової норми головним чином двома принциповимиособливостями. Перша зв'язана з походженням правил поведінки: договір виражаєволю сторін, а правовий акт – волю органа, який його видав. Друга розрізняємежі дії того й іншого правила поведінки: договір безпосередньо розрахований нарегулювання поведінки тільки його сторін – для тих, хто не є сторонами, вінможе створювати права, але не обов'язки; у той же час правовий або іншийнормативний акт породжує в принципі загальне для всіх і кожного правило(будь-яке обмеження кола осіб, на яких поширюється нормативний акт,визначається ним же). У публічному ж договорі (правочині) в кінцевомурезультаті визначальне значення має воля сторін.
Договір слугуєбездоганною формою активності учасників цивільного обороту. Важливопідкреслити, що, незважаючи на зміну його соціально-економічного змісту, у ходірозвитку суспільства сама по собі конструкція договору як породження юридичноїтехніки залишається у своїй основі досить стійкою.
З плином часу тарозвитком системи суспільних відносин, опосередковуваних договорами, розширивсясклад можливих учасників: поряд з фізичними особами (громадянами) у цій ролістали виступати колективні утворення, визнані самостійними суб'єктамицивільного права – юридичними особами. Усе різноманітнішими ставали передбаченів законодавстві види правочинів, ускладнювалися комбінації елементів, щовикористовувались при конструюванні договірних правовідносин тощо.
У римському правіуявлення про договір як про підставу виникнення, зміни або припиненняправовідносин включало дві його неодмінних ознаки: по-перше, угода (conventio,consensus) і, по-друге, особлива підстава угоди – визначена мета (causa).
Кожного разу,коли сторони вчиняють правочин, вони повинні погодити його умови, що визначаютьправа й обов'язки контрагентів. Однак, поряд з цим, в силу укладеного нимидоговору вони виявляються пов'язаними також правами й обов'язками, щопередбачені в законі. Зокрема, маються на увазі такі права й обов'язки, щопередбачені нормами, включеними в загальну частину Цивільного Кодексу, узагальну частину зобов'язального права (книга п’ята ЦК), у глави, присвяченівідповідному правочину.
/>Розділ І.
Правочини –найпоширеніший вид юридичних фактів
Правочининалежать до найпоширеніших юридичних фактів. Саме поняття юридичні фактиозначає конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавствапов’язують настання правових наслідків. Тому юридичні факти виступають якпроміжна ланка між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Без юридичнихфактів взагалі не встановлюються, не змінюються і не припиняються жодніцивільні правовідносини.
/>1.1 Поняття правочину, його особливості
А тепербезпосередньо щодо поняття правочину. Воно є більш конкретизованим, ніж поняттяюридичного факту. Дії як юридичні факти завжди мають вольовий характер іподіляються на правомірні і неправомірні. Правочини – це вольові і правомірнідії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: нанабуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ст. 202 ЦКУ)
Правочином визнається лише та дія,яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав абообов'язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на якийсь іншийрезультат, то така дія не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянинпорушує права інших суб'єктів, то така його дія, хоча вона й створює зміну правта обов'язків, не може вважатися правочином, оскільки фактично вона спрямованана зовсім інший результат — порушити чиєсь право. Або наприклад: особа гаситьпожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові — це правомірні дії, алей вони не є правочинами, бо виникли не з метою встановлення, зміни, припиненняправ або обов'язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.
Правочином визнається така дія, якане лише була спрямована на результат, а й призвела до встановлення, зміни абоприпинення цивільних правовідносин. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію,спрямовану на встановлення для спадкоємців прав та обов'язків. Домовленість міжнаймодавцем і наймачем про підвищення плати за користування переданим у найоммайном встановлює зміну прав та обов'язків сторін у договорі найму. Розірваннядоговору найму, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чинаймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов'язків міжцими суб'єктами.
Правочином визнається дія юридичнонезалежних, рівноправних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянинаавтомобіль з метою переслідування правопорушника, то така дія не буде вважатисяугодою, тому що працівник міліції реалізував свої владні повноваження. Небудуть угодами також адміністративні акти органів державного управління, якіхоча і породжують цивільні правовідносини (зобов'язання про передачу будівель іспоруд між державними юридичними особами), але вчиняються як власні акти.суб'єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинніїх виконати незалежно від свого бажання.
Правочин можепризвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і впоєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породженняправочином цивільних прав і обов'язків може бути договір купівлі-продажу. Саммомент укладання названого договору породжує обов'язок продавця передати майноу власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити занього певну грошову суму. В деяких випадках укладання угоди є недостатнім для.породження прав і обов'язків. Наприклад, для виникнення права на перехідспадщини недостатньо одного заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, щовиникає в день смерті спадкодавця. В даному випадку встановлення прав іобов'язків відбувається на підставі поєднання угоди (заповіту) і події — фактусмерті.
Роль правочинів унашому житті не можна применшувати. Щодня ми користуємось комунальнимтранспортом, купуємо різноманітні товари, відвідуємо видовищні установи тощо. Уцих і подібних випадках укладаються відповідні правочини. А от діяльністьюридичних осіб взагалі неможлива без правочинів.
/>1.2 Умови дійсності правочину
А тепер щодозагальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Вониперелічені у статті 203 Цивільного Кодексу.
По-перше, самзміст правочину не може суперечити кодексу, інших актам цивільногозаконодавства, а також моральним засадам суспільства. Жоден правочин не повиненпорушувати встановлених у законі приписів. Незаконною, наприклад, буде угода,спрямована на обмеження правоздатності або дієздатності громадян та юридичнихосіб, якщо таке обмеження не передбачене законом.
Другою умовоюдійсності правочину є те, що особа, яка вчиняє його, повинна мати необхіднийобсяг цивільної дієздатності. Згідно статті 30 Цивільного Кодексу, цивільноюдієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себецивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діямистворювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нестивідповідальність у разі їх невиконання. Дієздатність буває мінімальна, неповноюта частковою. За ст. 34 ЦКУ повну цивільну дієздатність має фізична особа, якдосягла 18 років. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка ще не досяглаповноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстраціїшлюбу. Проте у разі припинення шлюбу до досягнення повноліття, або ж у разівизнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньоїособи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Але суд можеобмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртниминапоями, наркотичними засобами, страждає на психічний розлад, який істотновпливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Дієздатністьюридичної особи настає з моменту реєстрації. За статтею 92, юридична особанабуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діютьвідповідно до установчих документів та закону.
По-третє,волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішнійволі.
По-четверте,правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Закон (ст. 205 ЦКУкраїни) допускає різні форми зовнішнього виразу волі (волевиявлення): словами(усно), письмовим актом. Або ж навіть просто поведінкою особи. В цьому випадкуйдеться про конклюдентні дії – дії, у яких втілюється воля особи укластиправочин. Торгова автоматика робить конклюдентні дії єдино можливою формоюволевиявлення укласти правочин: фізична особа опускає а автомат монету абожетон (вчиняє дію) і одержує необхідну річ.
Якщо в законі невстановлена певна форма тих чи інших угод, то в багатосторонньому правочиністорони обирають на свій розсуд, у якій формі укласти потрібну їм угоду.
У частині третійцієї ж статті вказано, що у випадках, встановлених договором або законом, волясторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Наприклад, у разіпродовження користування майном після закінчення строку договору майновогонайму при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважаєтьсяпоновленим на невизначений строк.
Ще однією умовоючинності правочину є те, що правочин має бути спрямований на реальне настанняправових наслідків, що обумовлені ним.
І, нарешті,правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам таінтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Особа, яказдійснює правочин, своєю волею обумовлює настання правового результату. Цієюознакою правочини відрізняються від юридичних фактів — вчинків, які такожтягнуть встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин, але цейправовий результат настає безпосередньо в силу закону.
Якщо у правочиніне вказане місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину ємісце вираження волі сторони. А місцем вчинення багатостороннього правочину ємісце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, яказробила пропозицію укласти договір, якщо інше в ньому не встановлено.
Умови дійсностіправочину встановлюються законом для того, щоб він мав належну юридичну силу.Додержання цих умов сприяє законності правочину, охороні прав та законнихінтересів учасників правочину та інших осіб, а також обмежує можливостізбагачення злочинним шляхом.
Недодержання умовдійсності угоди не завжди тягне недійсність угоди. Наприклад, недодержанняпростої письмової форми лише у випадках спеціально передбачених закономвикликає недійсність угоди. Найчастіше це просто позбавляє сторони у разі спорупосилатися на показання свідків як докази. При відсутності письмових доказівсторони позбавлені можливості повністю обґрунтувати свої вимоги і заперечення,і тому ризикують залишитися без задоволення своїх вимог у зв`язку з їхнедоведеністю у суді.
Але ж, колинедодержання умови дійсності угоди викликає недійсність угоди, то до сторінзастосовуються майнові наслідки такої недійсності.
Таким чином,законодавець, встановлюючи умови дійсності угоди, сприяє їх додержанню, а такожзміцненню правосвідомості громадян та правопорядку взагалі.
/>1.3. Загальні вимоги щодо форми правочину
Тепер конкретнішещодо форми правочину. Як вже було зазначено, вони можуть вчинятися в усній таписьмовій формах (переважно). Як правило, форма правочину обирається за розсудомосіб, які його вчиняють, за виключенням випадків, коли закон зобов`язує вчинитиправочин в певній формі.
Усним є правочин,в якому воля сторін виявляється в процесі безпосередніх переговорів міжсторонами. До таких переговорів відносять переговори при особистій зустрічі чипо телефону, що не пов`язані з укладанням будь-якого письмового документу.
Усно можутьвчинятися також правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їхвчинення (ст. 206 Цивільного Кодексу). Такі правочини можуть вчинятисяфізичними особами в сфері роздрібної купівлі-продажу через магазини. Це правилопоширюється і на юридичні особи. Юридичній особі, що сплатила за товари тапослуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, щопідтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів. Прикладом можебути чек чи квитанція, що видається в магазині при купівлі товару.
Характерною рисоюусних правочинів є співпадання в часі двох стадій їх розвитку – укладання івчинення. Якщо такого співпадання не має, то угода не підпадає під дію ст.206ЦКУ.
Правочини навиконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторінвчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.
А от щодо письмової форми, то навітьє певна група правочинів, які можуть укладатися лише в письмовій формі, причомудеякі з них потребують нотаріального посвідчення. Цивільний кодекс, інші законидають перелік таких угод. До них відносяться договори купівлі-продажу, застави,дарування жилих будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майна заперелічених в законі умов, довічного утримання. Нотаріальному посвідченнюпідлягають заповіти, шлюбні контракти, довіреності на укладання угод, щопотребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних,кооперативних та інших громадських організацій, за винятком випадків,передбачених законодавством. Крім того, за бажанням сторін нотаріальнопосвідчуватися можуть й інші угоди (ст. 54 Закону України «Пронотаріат»). Нотаріальному посвідченню підлягають ті правочини, якіпотребують відповідного контролю з боку держави і офіційного засвідчення їхдійсності, а також правочини, які, на думку їх укладачів, можуть мати для нихважливе значення. Недодержання нотаріальної форми тих правочинів, які повинніїї мати, тягне за собою їх недійсність (про це піде мова нижче).
Хоча закон і недає вичерпного переліку правочинів, які вимагають обов'язкової письмової форми,проте законодавець зазначає, що угоди між юридичними особами, а також міжюридичною і фізичною особами потребують письмової форми (ст. 208 ЦК України).Письмової форми потребують також угоди між фізичними особами на суму, щоперевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходівгромадян, за винятком усних правочинів. Ці вимоги стосуються не тількидвосторонніх правочинів, а й односторонніх. Норми щодо письмової форми угодзастосовуються в усіх випадках, якщо немає спеціального закону, який допускавби іншу форму.
Правочин,вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню. У випадках,встановлених законом або за домовленістю сторін. Проте на вимогу фізичної абоюридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріальнопосвідчений (ст.209 ЦКУ).
Нотаріальнепосвідчення угод означає, що її укладання контролюється державним органом –нотаріальною конторою чи приватним нотаріусом, що діють на підставі ЗаконуУкраїни “Про нотаріат”. Нотаріальне посвідчення угод введене з метоюзабезпечення і перевірки їх законності. Так, з`ясувавши, що угода не відповідаєвсім вимогам закону, порушує права осіб та їх законні інтереси, нотаріусвідмовляє у вчиненні нотаріальних дій.
Проте буваютьтакі випадки, коли одного лише нотаріального посвідчення буває недостатньо длядійсності правочину. Так, згідно статті 657 ЦК України договір купівлі-продажуземельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири)або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає не тількинотаріальному посвідченню, але й державній реєстрації.
За статтею 210правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках встановлених законом (якот вищевказана стаття 657). Такий правочин є вчиненим з моменту його державноїреєстрації.
Вчинений уписьмовій формі правочин підписується його учасниками. А правочин, якийвчиняється юридичною особою, підписується особами, уповноваженими на тезаконом, іншими правовими актами або установчими документами, та скріплюєтьсяпечатками.
Використання привчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобівмеханічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису допускаєтьсялише у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства,або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідногоаналога їхніх власноручних підписів.
У випадку, колифізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатисявласноручно, то за її дорученням текст правочину у її присутності підписує іншаособа (п.4 ст. 207). Підпис цієї особи на тексті нотаріально засвідчуваногоправочину засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право навчинення такої нотаріальної дії із зазначенням причин, з яких текст правочинуне може бути підписаний його учасниками.
Письмова формаправочинів між юридичними особами забезпечує впорядкування прав та обов’язківсторін у договорі, додержання договірної дисципліни. Обов’язкова письмова формаправочинів між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять разів розмірне оподатковуваного доходу, передбачена з метою охорони їх інтересів відзазіхань недобросовісних осіб, хоч, на перший погляд, така форма є формальною.Насправді це не так. Усна форма подібних правочинів дає можливість непорядним,недобросовісним особам наполягати на виконанні дій, передбачених правочиномабо, навпаки, відмовлятися від його виконання, користуючись показаннямисвідків. письмова форма правочинів перешкоджає цьому, бо, передусім, самписьмовий документ свідчить про вчинення правочину, а його відсутність – проте, що правочин міг бути і не укладений.
Недотриманняпростої письмової форми угоди позбавляє сторони права, у разі виникнення спору,посилатися для підтвердження угоди на показання свідків. Це означає, щодоводити факт укладання угоди, а також те, що вона була укладена на відповіднихумовах, сторони можуть тільки шляхом посилання на письмові докази (акти,документи, листи, телеграми, телетайпи і т. ін. як особистого, так і діловогохарактеру). Недійсність угоди наступає лише в разі, якщо такий наслідок прямозазначено в законі.
Ще однієї формоювчинення правочину є мовчання. Згідно ч.3 статті 205 воля сторони до вчиненняправочину може виражатися її мовчанням у випадках, встановлених договором.Говорячи про мовчання як спосіб виявлення волі, треба мати на увазі, щоюридичного значення закон надає не просто мовчанню, а тому факту, що в певний проміжокчасу по відношенню до певного суб`єкта права даною особою не було вчинено дій,прямо передбачених законом. Наприклад, в разі продовження користування майномпісля закінчення строку договору майнового найму, при відсутності заперечень збоку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк. В даномувипадку закон надає юридичного значення факту “відсутності заперечень”(мовчанню) з боку наймодавця.
Розділ ІІ
/>Класифікація правочинів
Правочини, якіщоденно учиняють фізичні та юридичні особи, є досить різноманітними, а томувимагають певної класифікації, передбаченої законодавством.
/>2.1 Види правочинів, виходячи з кількості сторін
Якщо розглядатиправочини за кількістю сторін, що беруть участь в його укладанні, то можна їхрозділити на односторонні та дво- чи багатосторонні (договори). Якщо длявиявлення правочину достатньо волевиявлення однієї сторони, він єодностороннім. У статті 202 ЦКУ зазначено, що ця сторона може бути представленаяк однієї, так і кількома особами. Односторонній правочин може створюватиобов’язки лише для особи, яка його вчинила. Для інших осіб він може створюватиобов’язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цимиособами. Як типовий приклад можна розглядати заповіт, адже для його складання іоформлення необхідно волевиявлення лише заповідача.
А от якщо длявиникнення правочину необхідні зустрічні волевиявлення, то це двостороння (абобагатостороння) угода. Під угодою розуміється дія громадян та юридичних осіб,спрямована на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов'язків.Двосторонній правочин може виникнути лише тоді, коли зустрічні дії сторінбудуть погоджені, що означає усунення розбіжностей відносно його умов. Наприклад,для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупцяі продавця. У двосторонній угоді на боці кожної із сторін можуть виступати якпо одній особі, так і по кілька осіб, але воля всіх учасників, які виступаютьна одній стороні угоди, повинна виражати єдину волю.
Для виникнення багатосторонньої угодипотрібне волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути або зустрічними(трьох- або чотирьохсторонній обмін житлом), або ж спрямованими до однієї мети(наприклад, у договорі про сумісну діяльність три сторони або більше спільнодіють для досягнення спільної господарської мети). Багатосторонні угоди тежявляють собою договори. В багатосторонній угоді кожний з її учасників єсамостійною стороною і виражає індивідуальну волю.
/>2.2 Правочини платні ібезоплатні
За особливостями мети правочиниподіляються на платні і безоплатні. У платному правочині дії однієї сторонивідповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов'язану з наданнямбудь-якого майна. Так, у договорі купівлі-продажу продавець передає майно (річ)у власність покупця, а останній зобов'язаний прийняти це майно і сплатити занього певну грошову суму. В деяких угодах гроші можуть слугувати не лишеоплатою вартості речей, а й виконання робіт, надання послуг тощо. З іншогобоку, і речі можуть передаватися другій стороні не за гроші, а в обмін на іншуріч, або надання послуг.
А от у безоплатному правочиніобов'язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону.Зустрічного майнового задоволення ця сторона не отримує. Наприклад, передачамайна за договором дарування. Безоплатними, крім цього, будуть договори: позикигрошей без стягнення процентів, безоплатного користування майном, доручення беззобов'язання виплати повіреному винагороду. Безоплатними є односторонніправочини. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюється законом,погодженням сторін, або витікає із змісту правовідносин, породжених угодою.Так, договір купівлі-продажу завжди платний. А от договір дарування просто несумісний з оплатою. Договори схову, доручення можуть бути як платними, так ібезоплатними — це залежить від домовленості сторін.
/>2.3 В залежності від моментувиникнення – консенсуальні і реальні
Якщо розглядати правочини з точкизору моменту виникнення, то вони поділяються на консенсуальні й реальні. Дляукладання консенсуального правочину достатньо погодження волі його учасниківвідносно всіх суттєвих умов (а в передбачених законом випадках ще й належнимчином оформлене). Тоді правочин вважається укладеним. З цього моменту у йогосторін виникають відповідні права і обов'язки. Так, за договоромкупівлі-продажу покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за ньогоповну грошову суму. Права і обов'язки сторін цього договору виникають з моментуйого укладання. Більшість правочинів є саме консенсуальними. Протеодносторонній правочин консенсуальним бути не може. Тобто консенсуальніправочини – прерогатива двосторонніх правочинів, тобто угод.
А от для укладання реальногоправочину одного волевиявлення (узгодження воль) сторін недостатньо. Потрібнотакож вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна). Лише після вчиненняфактичних дій угода вважається укладеною. Якщо консенсуальні угоди виконуються,то реальні — здійснюються. Наприклад, за договором позики одна сторона(позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші аборечі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути такуж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права і обов'язкисторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моментупередачі речі.
/>2.4 За підставами,необхідними для дійсності правочину
За такою ознакою, як підстави длядійсності правочину останні поділяються на каузальні і абстрактні. Підставаправочину – це її юридична мета. Наприклад, договір майнового найму даєможливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а задоговором дарування дарівник передає безоплатно другій стороні майно увласність. Загалом більшість правочинів є каузальними, оскільки мають на метідосягнення певного правового результату. В абстрактній угоді допускаєтьсязамовчування мети угоди. У деяких випадках законодавець допускає угоди, надійсність яких не впливає мета, а тому навіть при її відсутності такі угодимають належну юридичну силу. Вони називаються абстрактними. До абстрактнихугод, наприклад, належать розрахунки по визнаному сальдо зустрічних вимог.
/>2.5. Правочини, щоукладаються за умовою
Чинному законодавству відомі угоди,що укладаються за умовою (ст. 212 ЦК України), тобто з урахуванням різнихобставин, які ще не відомо, стануться чи не стануться. Такі умови поділяютьсяна відкладальні і скасувальні.
Якщо особи, які вчиняють правочин,обумовлюють настання або зміну прав та обов’язків обставиною, щодо якоїневідомо, настане вони чи ні, то ця обставина є відкладальною. Наприклад, угодупіднайму жилого приміщення укладено за такої умови: наймач надасть жилеприміщення піднаймачеві, як тільки його син переїде на постійне місцепроживання до іншого міста.
Особи, що вчиняють правочин,обумовлюють припинення прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо,настане вона чи ні. В цьому випадку дана обставина є скасувальною. Наприклад,вищезазначена угода піднайму жилого приміщення може бути укладена за умови:піднаймач може поселитися і проживати у жилому приміщенні доти, поки синнаймача не повернеться із відрядження.
Угоди, що укладаються завідкладальною або скасувальною умовами, називаються умовними угодами. При цьомуїхні учасники не повинні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню умов.
За частиною третьою статті 212 – якщонастанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно,обставина вважається такою, що настала. Якщо ж настанню обставини недобросовісносприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.
Умови, за яких укладаються угоди,слід відрізняти від строків. Виконання обов’язків, встановлених угодою,здійснюється, як правило, у певний строк. Ще не відомо, станеться умова чи ні,а строк неминуче настане. У цьому полягає різниця між умовами і строками вугодах. Строки можуть визначатися зазначенням конкретної календарної дати,певного проміжку часу, події, щодо якої відомо, що вона обов’язково станеться.
/>2.6Біржові правочини
У період становлення ринковихвідносин все більшого значення набувають біржові правочини. Тому про них вартозгадати. Біржовими називаються угоди, укладені членами біржі між собоюбезпосередньо чи через своїх представників на біржових торгах, про взаємнупередачу прав і обов'язків відносно майна, яке допущено до обігу на біржі встроки і порядку, встановлені статутом біржі і правилами біржової торгівлі.
До біржових угод застосовуютьсязагальні правила про відповідні договори (купівлі-продажу, комісії тощо). Алебіржовими статутами можуть бути передбачені й інші умови біржових угод, якіскладають комерційну таємницю сторін і не підлягають розголошенню без їх згоди.
Угода вважається укладеною з моментуїї реєстрації на біржі.
Біржові угоди поділяються на:
— угоди з реальним товаром, якіукладаються з метою купівлі-продажу конкретного товару. Різновидність такоїугоди — бартерна угода;
— ф'ючерсні угоди — це угоди, щопередбачають передачу акцій або товару та виплату грошової суми черезвизначений строк після укладання угоди за ціною, встановленою в угоді.Ф'ючерсні угоди, як правило, укладаються з метою страхування угод з реальнимтоваром;
— угоди з цінними паперами.
Спори, пов'язані з укладаннямбіржових угод, розглядаються в біржовому арбітражі, рішення якого може бутиоскаржене в суді або арбітражі.
/>РозділІІІ
Недійсність правочинів
/>3.1 Воля – важливий елемент угоди. Випадки розходження між внутрішньоюволею і волевиявленням
Важливимелементом угоди є воля та її зовнішній вираз — волевиявлення. Наявність угоди свідчитьпро те, що обидва учасники бажали укласти угоду і що їхній зовнішній вираз волі(волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі іволевиявлення є характерною для угоди, оскільки невідповідність внутрішньоїволі і волевиявлення означає, що справжня воля, справжнє бажання укласти угодувідсутні. Така угода не може охоронятися законом. При цьому розходження міжвнутрішньою волею і волевиявленням може виникнути передусім у випадках, колиугода укладається під впливом насильства.
Насильство — фізичний або психічний вплив на особу учасника угоди або його близьких з метоюспонукання до укладання угоди. Злочинці застосовують насильство для того, щоботримати чиєсь майно за договором дарування, спонукаючи потерпілого укластитаку угоду. Особа, яка укладає угоду під впливом насильства, фактичнопозбавляється можливості виявити власну волю. Її воля замінюється волеюнасильника. Вона стає засобом виразу його волевиявлення.
За частиноюдругою статті 231 винна сторона, яка застосувала фізичний або психічний тиск додругої сторони, зобов’язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі таморальну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину.
Застосуванняпогрози — це вплив на чужу волю під загрозою заподіяння майнової або немайновоїшкоди. На відміну від випадків укладання угоди під впливом насильства тутпотерпілий виражає свою волю, але оскільки це відбувається під впливом погрози,то вона не збігається зі справжнім його бажанням. Таким чином, і у цій угоді єрозходження між справжньою, внутрішньою волею особи та її волевиявленням.Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною, коли обставини, якімали місце на момент укладання угоди, свідчать, що відмова учасника угоди відїї укладання могла спричинити шкоду його законним інтересам.
Угода знедоліками волі має місце і тоді, коли вона укладається у зв’язку з тим, щоодна сторона умисно вводить в оману іншу, повідомляючи її про факти, які невідповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли одна із сторін замовчуєобставини, які мають істотне значення для угоди, або ж якщо сторона заперечуєнаявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину.
Згідно частинидругої статті 230 сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшкодуватидругій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані узв’язку з вчиненням цього правочину.
Можливі випадки,коли громадянин повинен укласти угоду на вкрай невигідних для себе умовахвнаслідок збігу тяжких обставин. Для характеристики таких угод важливі двіознаки. По-перше, це економічна невигідність для однієї із сторін, тобто угодаукладається не на еквівалентних підставах. Ну а по-друге – збіг тяжких обставиндля однієї із сторін в угоді або для її родичів та інших близьких осіб (крайнянужденність, хвороба тощо).
Правочин, якийвчинено особою від впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигіднихумовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто бувініціатором такого правочину. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною,зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їйу зв’язку з вчиненням цього правочину.
При недійсностіугод потерпіла сторона вправі вимагати поновлення у попередньому стані. Другасторона такого права не має, оскільки вчинила протиправні, винні дії.Застосовуючи насильство, погрозу тощо, вона тим самим порушила інтереси і правасвого контрагента за угодою і притягується до цивільної відповідальності. Донеї застосовуються майнові санкції і все передане нею контрагенту за угодою абоналежне їй від контрагента звертається у доход держави.
Крім того, другасторона відшкодовує потерпілому понесені ним витрати, втрату або пошкодженняйого майна, тобто збитки, зв’язані з укладенням недійсної угоди.
Іноді особи,укладаючи угоду, не мають справжнього уявлення щодо всіх її умов, а тому їхняволя формується під впливом неправильних уявлень, тобто, якби сторонам буловідомо про справжній стан речей, вони не уклали б таку угоду. Вона є дефектною.
Відсутністьсправжнього про те чи інше явище життя або природи прийнято назвати помилкою. Уданому випадку під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття стороноюсуб’єкта угоди, предмета або інших істотних умов угоди, що вплинуло на їхнєволевиявлення, і є підстава вважати, що в іншому разі угоду не було б укладено.Враховуючи це, законодавець передбачив, що угода, укладена внаслідок помилки,яка має істотне значення, може бути визнана недійсною (ст. 56 ЦК України). Тутмається на увазі не будь-яка помилка, а лише та, яка має істотне значення.Встановлювати істотність помилки має право суд.
Під помилкою, щомає істотне значення, як зазначалося вище, слід розуміти помилку щодо природиправочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, якізначно знижують її цінність або можливість використання за цільовимпризначенням (ст. 229 ЦК України). А от помилка щодо мотивів правочину не маєістотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Право вимагативизнання угоди недійсною належить стороні, яка діяла під впливом помилки. Протепід впливом помилки можуть перебувати обидва учасники угоди.
У разі визнанняправочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства,зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані збитки.
Сторона, якасвоєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов’язана відшкодувати другійстороні завдані їх збитки.
Недодержаннясторонами вимог чинності правочину в момент його вчинення є підставоюнедійсності правочину. Правочин не може суперечити закону, іншим правовимактам. Всі недійсні правочини, незалежно від особливостей їхнього конкретноговиду, об’єднує одно спільна риса – вони суперечать правовим нормам.
Якщо такийправочин укладено, але не виконано, то суд або господарський суд визнає його недійснимбез застосування будь-який санкцій до сторін, оскільки вони ще не порушилизакон. Проте частіше суди визнають недійсними правочини, які вже повністю абочастково виконано. У статті 216 зазначено, що недійсний правочин не створюєюридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.
У разінедійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні унатурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разінеможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає укористуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартістьтого, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Проте згідностатті 217 недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсностіінших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин бувби вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Недійсними єтакож правочини, здійснені недієздатними особами, а також малолітніми особами(до 14 років), що мають неповну чи обмежену дієздатність, за межами їхдієздатності.
Зокрема, стаття222 Цивільного Кодексу зазначає, що правочин, який вчинила неповнолітня особабез годи батьків (або усиновлювачів), піклувальників, визнається судомнедійсним за позовом заінтересованої особи.
У разі, якщообома сторонами недійсного правочину є неповнолітні особи, то кожна з нихзобов’язана повернути іншій стороні усе одержане нею за цим правочином унатурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується йоговартість за цінами, які існують в момент відшкодування.
Коли у неповнолітньої особи відсутнікошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальникизобов’язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкоюсприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.
/>3.2.Недійсні правочини та їх класифікація за ступенем недійсності
Якщо правочин відповідає усім вимогамзакону, а також тим вимогам, що їх висунули її учасники, тоді питання продійсність чи недійсність правочину не виникає. Він просто породжує правовінаслідки, тобто певні права і обов'язки. Якщо ж правочин не відповідає цимвимогам у повному обсязі або в деякій частині, тоді ставиться під сумнів йогодійсність.
Недійснимиправочинами є дії громадян та юридичних осіб, які хоча і спрямовані навстановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, але непороджують цих юридичних наслідків внаслідок невідповідності вчинених дійвимогам закону.
Це означає, що обумовлені правочиномправа та обов`язки не виникають, а наступають передбачені законодавствомправові наслідки, що несприятливі для учасників угоди та є санкцією за вчиненеправопорушення.
Недійсною через невідповідністьвимогам закону може бути лише угода, що вже укладена. У випадках, коли сторонище домовляються та не уклали в письмовій формі попереднього договору, азнаходяться в стадії переговорів, їх дії не можна вважати угодою. Питання проюридичне значення таких дій вирішується згідно правил, регламентуючих порядокукладення угод, а не згідно норм, встановлюючих їх дійсність.
Ступінь недійсності правочинів можебути різним. Причому може виникнути питання, з якого моменту правочин потрібновважати недійсним.
Якщо безпосередньо у правовій нормівизначено недійсність певних правочинів, то їх називають нікчемними (ст.220,224, 226, 228 ЦК України). Нікчемні правочини недійсні в силу норми права вже вмомент їх укладання, тому судового рішення про визнання його недійсним нетреба. Нікчемний правочин не підлягає виконанню. На нікчемність угоди вправіпосилатися та вимагати в судовому порядку застосування наслідків її недійсностібудь-які зацікавлені особи. Суд або господарський суд, встановивши при розглядісправи факт укладення нікчемної угоди, констатує її недійсність та вправі застосуватинаслідки її недійсності за власною ініціативою.
До нікчемних належать правочини:
— укладені з порушенням обов'язковоїнотаріальної або простої письмової форми;
— укладені фізичними особами, щовизнані недієздатними;
— укладені малолітніми (крім правочинів,котрі вони мають право укладати самостійно);
— укладені з метою порушенняконституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майнафізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим,територіальної громади, незаконне заволодіння ним;
— фіктивні та удавані правочини;
— ті, що суперечать статутним цілямюридичних осіб (протистатутні угоди).
Деякі правочини укладаються здотриманням необхідних вимог, але через деякий час виникають обставини, якінесумісні з подальшим існуванням правочину. Наприклад, громадянин А. уклавугоду з громадянином С. про написання картини. Отримавши аванс в рахунокплатежу за майбутнє виконання роботи, С. вчасно приступив до виготовленнязамовлення, але через деякий час захворів душевною хворобою і був визнанийнедієздатним. Нікчемність угоди в цьому випадку повинна наступати не з моментуїї виникнення, а з часу визнання громадянина С. недієздатним. Це має значеннядля проведення розрахунків, пов'язаних з цією угодою.
Законом встановлені випадки, занаявності яких недодержання простої письмової форми тягне недійсністьправочину. Цей припис закону має на увазі тільки ті правочини, стосовно яких взаконі прямо зазначено про їх недійсність у зв'язку з недодержанням простоїписьмової форми. Наприклад, ст. 547 ЦК України передбачає, що правочин щодозабезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі, зазначаючипри цьому, що недодержання письмової форми тягне за собою нікчемністьправочину.
Якщо нікчемні правочини є недійснимище з початку їх укладання, то правочини, укладені обмежено дієздатними беззгоди їх піклувальників або під впливом обставин, що тимчасово паралізуваливолю одного або двох контрагентів, породжують відповідні права і обов'язкисторін, а отже, є дійсними. Проте така їх дійсність може бути оспоренавідповідними особами в суді. Тому такі правочини називаються відносно дійснимиабо заперечними (ст. 218, 219, 221-223 та інші ЦК України). До них належатьправочини, укладені:
— неповнолітніми;
— фізичними особами, обмеженими удієздатності судом;
— фізичними особами, нездатнимирозуміти значення своїх дій;
— внаслідок помилки;
— внаслідок обману, насильства,погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою або внаслідокзбігу тяжких обставин.
Заперечні угоди, визнані недійсними,вважаються такими з моменту їх укладання. Це правило поширюється на всінедійсні правочини, у тому числі й на ті, визнання недійсності яких залежитьвід волі зацікавлених осіб, потерпілих, державних і громадських організацій.Проте, якщо з самого змісту правочину випливає, що він може бути припиненийлише на майбутнє, дія правочину визнається недійсною і припиняється намайбутнє.
Недійсними можуть бути й частиниправочину. Визнання певних частин правочину недійсними не тягне за собою недійсностіінших його частин, оскільки можна припустити, що правочин був би укладений ібез включення недійсної його частини.
Недійсні правочини можна такожкласифікувати на правочини з дефектами:
— суб'єктного складу — угоди, що незбігаються з право- або дієздатністю осіб, які їх уклали;
— волі одного або усіх учасниківугоди, коли внутрішня воля не збігається з волевиявленням, формою змісту.
До недійсних (нікчемних) відносятьсятакож фіктивні і удавані правочини. Фіктивним є правочин, укладений лише пролюдське око, без наміру створити юридичні наслідки. Укладаючи фіктивніправочини, сторони можуть переслідувати також виникнення певних юридичнихнаслідків, у тому числі й протиправних (сторони укладають правочин, щобуникнути конфіскації майна в разі притягнення до кримінальноївідповідальності).
Удаваним називається правочин,укладений з метою приховати інший правочин. Учасники удаваного правочину,намагаючись досягти певного результату, маскують справжні наміри, виражаютьудавану волю, яка не відповідає їх намірам. У даному випадку слід розрізнятидва правочини: укладений для виду і той, який приховують. Обидва ці правочиниможуть бути як дійсними, так і недійсними. Але незалежно від цього, виходячи ззагального правила про необхідність відповідності внутрішньої воліволевиявленню, потрібно застосовувати правила, що регулюють той правочин, якийсторони справді мали на увазі. Таким чином, правочин, укладений для виду, доуваги не береться і визнається нікчемним. Так, якщо буде встановлено, щодоговір доручення прикриває договір купівлі-продажу автомобіля (іномарки,придбані за кордоном), то такий договір доручення повинен визнаватисянікчемним, але й договір купівлі-продажу буде недійсним, як такий, що невідповідає вимогам законодавства.
/>3.3Наслідки визнання правочинів недійсними
Недійсний правочин — це неправомірнадія, тому неможливо вимагати його виконання, якщо він ще не виконаний. Увипадках визнання правочину недійсним питання про наслідки за таким правочиномне виникає. В даному разі може йти мова лише про недопущення його виконання. Ав тих випадках, коли правочин вже виконана повністю (або частково), повиннобути вирішено питання про те, як бути з виконаним однією чи обома сторонами таналежним від іншої сторони. І тут взаємовідносини учасників підпорядковуютьсявстановленим законодавством правилам. Такими наслідками є:
— двостороння реституція, за якоїкожна із сторін зобов'язана повернути другій все одержане за угодою, а принеможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах,якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Так, наприклад,якщо була укладена угода з особою, визнаною судом недієздатною (ст. 226 ЦКУ),то все передане сторонами за такою угодою майно повинно бути повернуто тій стороні,яка передала його іншій (а в разі неможливості такого повернення – відшкодувативартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування).
Це правило не обмежується за своєюдією лише окремими видами недійсних правочинів, передбаченими в ЦивільномуКодексі. Воно має загальний характер і застосовується кожний раз, колиспеціальною нормою для того або іншого виду недійсної угоди не встановлені іншінаслідки. Застосування інших наслідків дозволяється лише в тих випадках, коли єпрямий припис на те закону. Якщо такого припису немає, то застосовуєтьсязагальне правило про поновлення в попередньому стані обох сторін.
— одностороння реституція, за якоїодній стороні (потерпілому) повертається другою стороною все одержане нею заугодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі — відшкодовуєтьсяйого вартість у грошах. Одностороння реституція застосовується щодо тихнедійсних правочинів, які були укладені внаслідок обману, насильства, погрози,зловмисного зговору представника однієї сторони з другою стороною або збігутяжких обставин. Одностороння реституція застосовується також при наявностіумислу лише у однієї сторони угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересамдержави і суспільства.
Загалом же за новим ЦивільнимКодексом змінені певні концептуальні підходи:
1. ЦК відмовився від інститутунедопущення реституції
2. суд дав можливість сторонамстягувати не тільки майнові збитки, а й моральну шкоду (ч.2 ст.216)
За статтею 236 нікчемний правочин абоправочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
/>Висновок
Отже, в даній роботі я намагаласяякомога ширше розкрити питання, що таке правочин, умови його дійсності,класифікацію. Дану тему курсової роботи я вибрала не випадково, адже правочини– це такі юридичні факти, які ми вчиняємо щодня. Тому їх роль у нашому житті неможна применшувати. Адже ми користуємось комунальним транспортом, купуєморізноманітні товари, відвідуємо видовищні установи тощо. Саме у цих і подібнихвипадках укладаються відповідні правочини. А щодо діяльності юридичних осіб, товона взагалі неможлива без правочинів.
Правочином визнається та дія, якаспрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.Причому ця дія не лише була спрямована на результат, а й призвела довстановлення, зміни або припинення цивільних правовідносин. Особи – учасникиправочину – мають бути юридично незалежними та рівноправними. Правочин можепризвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і впоєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породженняправочином цивільних прав і обов'язків може бути договір купівлі-продажу.
Для дійсності правочину важливодотримуватися умов його чинності (вони викладені у ст.203 ЦК України), зокрема:
— зміст правочину не може суперечитиКодексу, актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства;
— особа, що вчиняє правочин, повиннамати відповідний обсяг цивільної дієздатності. Нагадаю, що за статтею 30Цивільного Кодексу цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїмидіями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а такожздатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їхвиконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання;
— волевиявлення учасника правочинумає бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Воля є важливим елементомправочину, так само як і її зовнішній вираз — волевиявлення. Наявністьправочину свідчить про те, що обидва учасники бажали його укласти і що їхній зовнішнійвираз волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої воліі волевиявлення є характерною для правочину, оскільки невідповідністьвнутрішньої волі і волевиявлення означає, що справжня воля, тобто справжнєбажання укласти угоду, відсутні. Така угода вже не може охоронятися законом;
— правочин має вчинятися у формі,встановленій законом, а саме – усно, в письмовій формі або ж мовчанням. Алепереважна більшість правочинів вчиняється все ж таки у письмовій формі, а забажанням сторін правочин може бути посвідчений нотаріально. Є випадки, колинотаріальне посвідчення обов'язкове. Проте існують випадки, коли одного лишепосвідчення буває недостатньо для дійсності правочину. Наприклад, договіркупівлі-продажу земельної ділянки, житлового будинку (квартири) або іншогонерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає не тількинотаріальному посвідченню, але й державній реєстрації;
— правочин має бути спрямований нареальне настання правових наслідків;
— правочин, що вчиняється батьками(усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх,неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Розкривши суть цих питань і давшивизначення окремим поняттям, можна зробити висновки про підстави виникнення,зміни і припинення правочинів, а також про значення законності укладання угоддля економіки України і суспільства в цілому.
/>Список використаноїлітератури та джерел законодавства
1. ЦивільнийКодексУкраїни. – К.: Юрінком Інтер, 2003
2. Цивільне правоУкраїни: підручник. О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова – К.: Юрінком Інтер, 2002
3. Цивільне право: навч. посібник длястудентів юридичних вузів та факультетів. А.О. Підопригора, Д.В. Боборова таін. — К.: Вентурі., 1997
4. Договорное право. М.И. Брагинский,В.В. Витрянский – М., 2001
5. Штефман М.Й. Цивільнийпроцес. К.: Ін Юре, 1997.
6. Цивільний КодексУкраїнської РСР. Затверджений законом від 18 липня 1963 року. Офіційний текстіз змінами та доповненнями за станом на 4 березня 1996 року // Кодекс України.- 1996. №2.
7. Цивільне право.Частина перша. К.: Вентурі, 1997р.
8. Калмиков Ю.Х. Вопросыприменения гражданско-правовых норм. — Саратов, 1976.
9. Гражданское право. Ч.1. — М.: Тейс, 1996р.