Особливості конфіскації та оплатноговилучення у порівнянні з іншими мірами адміністративного примусу, пов’язаного зобмеженням права власності
За виключенням нормативного закріплення розмежуванняадміністративних стягнень на основні та додаткові у ст. 25 КпАП, насьогодні не має чіткого критерію відокремлення зазначених видівадміністративних стягнень. Питання розмежування основних та додаткових стягненьтакож не найшло відображення в юридичній літературі, хоча і має важливезначення не тільки для науковців, а й для практиків з деяких причин.
По-перше,від визначення суті цих видів стягнень, виділення ознак, за якими вонирозрізняються, їх функціональної спрямованості залежить як і коли кожне з нихмає застосовуватись, і які наслідки мають наставати до особи, винної у вчиненніправопорушення.
По-друге,на практиці виникають певні проблеми з визначенням підсудності справ проадміністративне правопорушення, коли санкцією правової норми передбаченозастосуванням декількох адміністративних стягнень (зокрема, конфіскації таштрафу).
Інарешті, по-третє, з огляду на положення ст. 61 Конституції України маєбути визначено чи відповідає її вимогам застосування основного і додатковогостягнення.
Питанняосновних і додаткових стягнень деяким чином висвітлюється в роботіЛ.В. Коваля, в розрізі розмежування адміністративних стягнень за певнимиузагальнюючими ознаками та включення їх до відповідних кваліфікаційних груп.Він зазначає: “за об’ємом покарання відрізняють основні, додаткові тасубінститутні адміністративні покарання. Основні носять самостійний характер ібезпосередньо застосовуються до правопорушника. Додаткові застосовуються несамостійно, а доповнюють основні” [11, С.36].
Практиказастосування стягнень (в судовому порядку) за всі види адміністративнихправопорушень за перше півріччя 2008 року характеризується такими даними:штраф накладено на 86560 правопорушників (49,7%), арешту піддано 75441правопорушників (43,4%), виправні роботи застосовані до 2 099 осіб (1,2%),позбавлено спеціального права 2726 правопорушників (1,6%). Окрім основнихстягнень застосовувались і додаткові. Статистика їх застосування представленанаступним чином: конфіскація майна застосована до 2728 осіб, оплатне вилученняпредмету до 109 осіб.
Таким чином,відповідно до чинного законодавства до групи додаткових стягнень відносятьсяконфіскація та оплатне вилучення предметів.
До речі,ст. 25 КпАП передбачено, що вказані стягнення можуть застосовуватись і якосновні (хоча проведений аналіз нормативних актів показав закріплення цихстягнень переважно як додаткових). Водночас хотілося б звернути увагу на цейаспект, оскільки законодавець та й науковці заздалегідь наділили додатковіадміністративні стягнення всіма характерними рисами основних, тож практичновизнали їх рівнозначність в якості покарання та відповідного впливу, що маєздійснюватися на особу, винну у вчиненні правопорушення. Дане положення, нанашу думку, має важливе значення і ми повернемося до нього після детальноїхарактеристики цієї групи стягнень та окреслення основної проблематики, щовиникає при практичному їх застосування.
1. Оплатне вилучення предмету, який ставзнаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення.
Це стягнення поєднує в собі двіобов’язкові умови. По-перше, воно застосовується тільки щодо предметів, якістали знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративногопроступку. А, по-друге, сума отримана від його реалізації повертаєтьсявласникові.
Тож зміст цьогостягнення полягає у примусовому вилученні і наступній реалізації предмета зпередачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням тих витрат, якібули здійсненні уповноваженими органами по реалізації вилученого предмета.Звісно, мова йде лише про майно, яке знаходиться в особистій власностіправопорушника.
Це стягненняміститься в санкціях частини третьої ст. 46-1, частини п’ятоїст. 121, частини другої ст. 130, частини третьої ст. 133,частини першої ст. 191, ст. 193 КпАП.
Проаналізувавшикодифіковані правові норми, санкції яких містять відповідне стягнення,вбачається, що оплатне вилучення, за загальним правилом, застосовується вякості додаткового адміністративного стягнення.
Основною метою,що переслідується при оплатному вилученні є усунення винної особи від володінняпредметом забороненим до використання, або ж використовуваним з порушеннямвстановлених правових норм. Порівняно з конфіскацією це стягнення є більшм’яким і вирізняється оплатним характером.
2. Конфіскація предмета, який став знаряддямвчинення або безпосереднім об’єктом правопорушення, грошей, одержаних внаслідоквчинення адміністративного правопорушення, передбачена чинним законодавствомУкраїни. Даний вид стягнення передбачається не тільки статтями КпАП, а йстаттями Митного Кодексу України.
Чисельні законодавчі норми та роз`яснення ПленумуВерховного Суду України підкреслюють певні особливості застосування такогоадміністративного стягнення як конфіскація. Враховуючи, що ці особливостівикликають велику кількість суперечок при застосуванні адміністративноїконфіскації на практиці, хотілося б розглянути цей вид стягнення більшдетально.
Особливістю конфіскації є те, що конфіскується не всемайно і не будь-які предмети, а тільки речі безпосередньо пов`язані зпроступком і прямо вказані в правовій нормі.
Конфіскація як адміністративне стягнення відрізняєтьсявід реквізиції. Так, конфіскація застосовується виключно за рішенням суду завчинення адміністративного правопорушення, якщо санкція правової норми, якабула порушена, передбачає її застосування. Натомість, реквізиція майна можебути проведена в інтересах держави за обставин надзвичайного характеру зарішенням органів державної влади з наступною виплатою власникові вартостімайна.
Адміністративна конфіскація відрізняється також відвилучення предметів, що здійснюється як запобіжний захід з метою припиненняправопорушення і не є стягненням (статті 260, 265 КпАП).
Вилучення предметів як запобіжна міра застосовується внесудовому порядку спеціально уповноваженими органами і допускається щодопредметів обіг, яких є обмеженим, або предметів, що можуть знаходитися в обігулише за дотримання встановлених правил. Вилучені предмети зберігаються дорозгляду адміністративної справи, після чого приймається рішення або проконфіскацію предметів, або про повернення їх власнику, або про їх оплатневилучення.
Вилучення з метою попередження вчиненню правопорушеньна відміну від конфіскації, провадиться на підставі рішення уповноваженихорганів на стадії замаху або готування до правопорушення, тобто, коли останнєще не вчинене. Метою цього заходу є усунення умов, що можуть сприяти вчиненнюправопорушення.
Кримінальний примус також передбачає застосуваннясанкції у вигляді конфіскації, але в якості додаткового покарання за вчиненнязлочинів. Основною її відмінністю від конфіскації як адміністративногостягнення є те, що вона може поширюватися на все майно засудженого або на йогочастину, незалежно від зв`язку предметів, що конфіскуються, із злочиннимидіяннями.
Вилучення ж майна, що провадиться на підставіцивільно-правових норм, здійснюється за рішенням суду за відповідним позовом ірегламентується нормами Цивільного кодексу України (статті 105, 136).
Законодавець за допомогою норми прямої дії забезпечивдотримання прав фізичних та юридичних осіб при застосуванні до них конфіскації.
Частина шоста ст. .41 Конституції Українизакріпила положення відповідно до якого “конфіскація майна може бутизастосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку,встановлених законом” [1].
Тривалий час частиною третьою ст. 38 КпАП булопредбачено, що у разі конфіскації предметів контрабанди, що провадиться напідставі Митного Кодексу України, строки не застосовуються, чим було значнорозширено часові межі притягнення до адміністративної відповідальності.
У свою чергу, частина третя ст. 328 Митногокодексу України містить норму, згідно з якою конфіскація предметів, які є безпосереднімиоб`єктами порушення митних правил і предметів із спеціально виготовленимитайниками, що використовувалися для переміщення через митний кордон України зприховуванням таких предметів, проводиться незалежно від часу вчинення абовиявлення порушення митних правил [7].
Проаналізувавши розділ вісімнадцятий Митного кодексуУкраїни, легко дійти висновку, що під дію частини третьої ст. 328зазначеного нормативного акту, підпадають ст. 352 норми якої регламентуютьвідповідальність саме за контрабанду.
Тобто, фактично дія частини третьої ст. 328Митного кодексу України поширюється на всі статті, санкція яких містить такийвид стягнення як конфіскація. Поряд з цим, в санкціях цих же статей передбаченозастосування основного стягнення штрафу, на яке поширюються строки притягненнядо адміністративної відповідальності. Тож, основне та додаткове стягнення,передбачені санкцією однією статтею Митного кодексу України за одне й те самеправопорушення, мають різні строки застосування.
Так, ст. 331 Митного кодексу України зазначає:“видача без дозволу митного органу України або втрата предметів, що знаходятьсяпід митним контролем, тягне за собою накладення штрафу на громадян у розмірі доодного офіційно встановленого на день вчинення порушення митних правил мінімальногорозміру заробітної плати з конфіскацією… або без такової”.
На нашу ж думку, слід було б виходити з того, що данестягнення не є основним, і передбачає альтернативність. Тобто, вирішенняпитання про можливість його застосування покладена на суд, поряд ізобов`язковим застосуванням штрафу.
Певні зрушення були все ж такі зроблені. ЗакономУкраїни “Про внесення змін і доповнень до Кодексу України про адміністративніправопорушення” від 21.04.2001 були введені зміни, які вступили в силу01.09.2001, згідно з якими частина третя ст. 38 КпАП була виключена. Однаку Митному кодексі України (11.07.2002р.) частиною третьою ст. 328передбачено: “предмети, зазначені у пункті 3 статті 322 цього кодексупідлягають конфіскації незалежно від часу вчинення або виявлення правопорушеннямитних правил”. Тож ситуація майже залишилася невирішеною.
На практиці досить поширеними є випадки, коли митнимиорганами з тієї чи іншої причини пропущено строки притягнення доадміністративної відповідальності за відповідними статтями, але враховуючи, щонормами Митного Кодексу України не зазначено строків для застосування доправопорушника конфіскації, справи про адміністративні правопорушення маютьрозглядатися без часових обмежень. Навіть, якщо строки для застосування штрафіввже пропущено, судам при наявності у діях особи складу адміністративногоправопорушення, не залишається нічого іншого як застосувати конфіскацію.
Більше того, згідно п. 21 Постанови ПленумуВерховного Суду України № 2 від 26.02.99 “Про судову практику в справахпро контрабанду та порушення митних правил” передбачено, “у разі неможливостіконфіскувати предмети митних правопорушень у зв`язку з тим, що їх вивезено замежі України, реалізовано, знищено або місце їх знаходження невідоме, судзобов`язаний вирішити питання про стягнення з винної особи в доход державивартості цих предметів”.
Таким чином, зазначене роз`яснення Верховного СудуУкраїни ще й розширило об`єкт самого стягнення, передбачивши можливістьвідшкодування вартості безпосереднього об`єкта конфіскації.
Таке становище, з одного боку, не сприяє ефективнійроботі співробітників митних органів, оскільки вони можуть ініціюватипритягнення до адміністративної відповідальності в будь-який час. З іншого, неіснує меж для притягнення особи до відповідальності, чим порушуються її права.
Автором пропонується скасуватичастину третю ст. 328 Митного Кодексу України (від 11.07.2002 р.),оскільки її положення суперечать ст. 38 КпАП, а саме, змінюють строкизастосування одного з видів адміністративного стягнення конфіскації.
Крімзазначених вище, постає ще декілька питань, що потребують більш ґрунтовноговисвітлення. По-перше, чи може бути застосоване додаткове стягнення беззастосування основного, і які наслідки такого застосування.
Зточки зору практичної логіки, саме визначення стягнення як додаткового вказуєна його органічну єдність з основним елементом покарання, яким виступає основнестягнення. Тож зрозумілим є підхід щодо неможливості розглядати питання прозастосування додаткового стягнення окремо. Цієї ж думки дотримуєтьсязаконодавець. Так, частина друга ст. 25 КпАП зазначає: “за однеадміністративне правопорушення може бути накладено або основне або основне ідодаткове стягнення”. Це означає, що додаткове стягнення має приєднуватися доосновного і ні в якому разі не має застосовуватися окремо, ще й без обмеженнястроків його застосування.
Нажаль, практика знає випадки, коли органи, на які покладено завдання розглядатисправи про адміністративні проступки та виносити рішення про застосування довинної особи відповідного покарання, в силу правових колізій мають вирішитипитання про застосування додаткового стягнення без основного. Ось чому назріланагальна потреба на теоретичному рівні з’ясувати природу додаткових стягнень,їх призначення, порядок застосування та інше.
Враховуючивідсутність ґрунтовних теоретичних досліджень з цього питання, говорити провіднесення стягнень до того чи іншого виду, можливо лише виходячи зі способу їхзакріплення правовими нормами того чи іншого законодавчого акту.
Так,частина перша ст. 7 Закону України «Про боротьбу з корупцією” від05.10.95 зазначає: „вчинення особою, уповноваженою на виконання функційдержави… корупційних діянь, якщо воно не містить складу злочину, тягне за собоюадміністративну відповідальність у вигляді штрафу… і звільнення з посади абоінше усунення від виконання функцій держави. Таким особам забороняється займатипосади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня їхзвільнення”. Аналіз даної правової норми призводить до висновку, що в якостіосновного стягнення нею передбачається застосування штрафу, а в якостідодаткового – усунення від виконання функцій держави.
Логічнимє критерій відмежування основних та додаткових стягнень за метою їхзастосування, а точніше за тим наслідком, який передбачає законодавець увипадку застосування того чи іншого стягнення.
Так,якщо застосування штрафу, попередження, арешту, виправних робіт та іншихзаконодавчо закріплених основних адміністративних стягнень основною метоюставить покарання правопорушника, то застосування одночасно з ними додатковихстягнень передбачає, поряд з покаранням правопорушника, ще й усунення умов дляподальшого вчинення правопорушень. Так, наприклад, ст. 195-4 КпАПпередбачає: “порушення порядку виробництва, придбання, зберігання чи продажуелектрошокових пристроїв і спеціальних засобів, що застосовуютьсяправоохоронними органами, тягне за собою накладення штрафу… з конфіскацієюелектрошокових пристроїв і спеціальних засобів”[6].
Требатакож зазначити, що додаткові стягнення можуть бути передбачені правової нормоюяк обов’язково, так і альтернативно застосовувані. А саме: “недекларуванняпредметів чи декларування їх не своїм найменуванням..., тягне за собоюнакладення штрафу на громадян… з конфіскацією предметів, що є безпосереднімиоб’єктами правопорушення, або без такої...”.
Однак,на нашу думку, найбільш важливим є питання відносно правомірності додатковихстягнень в світлі положення ст. 61 Конституції України. Відповідно доякого, ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальностіодного виду за одне і те саме правопорушення.
Наведенийнами приклад та судова практика свідчить про те, що незалежно від того чизастосовується основне стягнення, чи основне та додаткове, чи окремо додатковестягнення, для правопорушника настає адміністративна відповідальність.Одночасно хотілося б також звернути увагу на той факт, що незалежно від того,чи визначає правова норма стягнення як додаткове чи як основне (не вказуючи прицьому на ознаки, за якими вони відмежовуються), за своєю природою воно виступаєодним з видів карних примусових санкцій, тобто є покаранням.
Залогікою законодавця, вбачається єдність правової природи всіх адміністративнихстягнень, оскільки додаткові стягнення не наділені особливостями, враховуючиякі, ми могли б говорити про їх суттєву відмінність від інших стягнень, або вякості додаткових вони втрачають свої каральні властивості і мають на метізастосування лише превентивних заходів. Це підтверджується й тим, щозаконодавець закріпив положення відповідно до якого додаткові стягнення(зокрема, конфіскація та оплатне вилучення) можуть виступати і як основні.
Беручидо уваги, що при застосуванні основного та додаткового стягнення, які в своючергу виступають самостійними видами адміністративних стягнень і є адміністративно-правовимпримусом, на особу накладається покарання, можемо дійти висновку прозастосування до правопорушника двох покарань.
Доречі, питання подвійності покарання знайшли відгук і в працях іноземнихправознавців, які в свою чергу наголошують, що особу не слід двічіадміністративно карати за одне і те саме порушення того самого правила [9,с.469]. Поряд з цим науковці, підіймаючи питання щодо неможливості притягненнядвічі до відповідальності, вказують на те, що принцип “не двічі за одне”відноситься до застосування штрафних, каральних санкцій і не суперечить тому,що до правопорушника, який був підданий штрафній, каральній відповідальності,одночасно застосовуються правовідновлювальні санкції, якщо його діями булонанесено майнової або іншої шкоди”. Однак ні конфіскація, ні оплатне вилученняне носять характеру правовідновлювальної санкції, а лише каральної, оскільки немають на меті покрити заподіяну майнову чи іншу шкоду.
Тож,ми підішли до найголовнішого питання – наскільки взагалі правомірним є застосуваннядвох видів стягнень до однієї особи за одне і те саме правопорушення. Цепитання має бути вирішено до прийняття нового Кодексу про адміністративніпроступки, адже розробники проекту пропонують розширити коло додатковихстягнень, додавши до них зупинення дії ліцензії, позбавлення права займатипевні посади або займатися певною діяльністю, звільнення з посади або іншеусунення від виконання функцій держави, позбавлення права керуваннятранспортними засобами.
Результатипроведеного аналізу вказують на необхідність чіткого законодавчого закріпленняознак розмежування основних та додаткових стягнень. А саме, виділення мети їхзастосування та передбачуваних наслідків (усунення умов для подальшого вчиненняправопорушення, компенсація завданої шкоди та вилучення неправомірно отриманихвигод).
Поділосновних та додаткових стягнень за вказаними ознаками дає можливість при їхзастосуванні дотримуватися принципу доцільності та відповідності провини тапокарання. В іншому випадку, можна дійти висновку про подвійність покаранняправопорушника, що в свою чергу є порушенням вимог ст. 61 КонституціїУкраїни.
Іншим аспектоміснування конфіскації є наявність нормативно-правової бази, як фактора, якийопосередковує соціальну дійсність, у тому числі існування і цього інститутуадміністративного права, бо існування та реалізація конфіскації майне неможливібез виявлення їх нормативно-правової основи. З одного боку, це надає можливістьвстановити наявність відповідних норм в законодавстві, у тому числіміжнародному, що свідчитиме про легальність існування такого інституту, здругого, це дозволить уяснити, наскільки норми про конфіскацію співвідносятьсяз іншими правовими принципами (конституційними, кримінально-правовими тощо), атакож дозволить підійти до формулювання відповідної нормативно-правової моделіконфіскації в адміністративному законодавстві.
Оскільки ведетьсямова про конфіскацію, то цілком зрозумілим є те, що одним із визначальнихскладових всієї нормативно-правової її конструкції буде таке правове поняття як«право власності». Йому надається дуже велике значення, оскільки, як вказуєтьсяв літературі, основними елементами, що визначають суспільство, є власність,праця, сім'я, де само право людини на особисту свободу, власність розглядаютьсяяк невідчужувані і священні. Такий підхід обумовлено розвитком та становленнямконцепцій правової держави та громадянського суспільства. В основі ліберальноїконцепції правової держави, що фактично реалізується в Україні, «лежать теоріяприродного права та англійська політична економія, і насамперед погляди АдамаСміта, а основна її ідея: право приватної власності — природне право незалежновід держави. Також уточнюється, що громадянське суспільство — це системасуб'єктів і відносин, у певній мері незалежна від держави, сфера, де пануютьприватний інтерес, приватна власність, економічно незалежні, вільні, юридичнорівноправні суб'єкти. Громадянське суспільство — це «царство економічнихвідносин» (К. Маркс). Ці відносини становлять кістяк, основу цивільногосуспільства, а цивільне суспільство — соціально-економічну основу держави [11,с. 71, 162]». Вказується, що приватна власність — не право капіталіста, анеобхідна соціальна функція, без якої немислиме суспільство, ідея про соціальнуфункцію приватної власності сприйнята конституціями ряду розвинених країн,наприклад, у Конституції Німеччини (ст. 14) записано: «Власність зобов'язує.Користування нею повинне служити загальному добру [1, с. 197]». Право наприватну власність також розглядалося як одне з найперших, основоположних прав людини,без якого неможливі громадянське суспільство та індивідуальна свобода. Усоціалістичних державах із тоталітарним режимом, вказує О.Ф. Скакун, це правовзагалі відкидалося як свідчення класово обмеженого буржуазного підходу до правлюдини.Воно, поряд із правом на працю, вчиняє істотний вплив направове становище людини і громадянина, його соціальний статус. У перспективіпраця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя) івласність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах)визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичнийстатус. Тому встановлення гарантії економічних прав важливі для всьогосуспільства.
У країнах, якіпереходять до демократії, дієвість механізму реалізації правових гарантій даєуявлення про відповідність реального економічного простору тому, щозадекларований на конституційному рівні. Крім того, саме втрата економічнихправ призводе до вкрай небажаних соціальних наслідків. Прямо наголошується, щовсе, що хитає власність, підриває самі основи цивільного порядку. Якщо щоськолише власність особи, тоді людина не може бути упевненою ні в чому, так вонавідчуває, що роблять замах на весь її особистий світ, на її свободу, на їїдіяльність, на її сім'ю, на все, що їй дорого, на її минуле та майбутнє [3, с.115].
КонституціяУкраїни 1996 роки проголосила Україну незалежною, демократичною, правовоюдержавою. Суть такої держави розкривається в третій статті Основного закону:«людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпекавизнаються в України найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпеченняправ і свобод людини є головним обов'язком держави [1]». Надзвичайно важливимпринципом представляється також положення ст. 64 Конституції України: «Конституційніправа і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків,передбачених Конституцією України [1]». Його важливість в контексті нашогодослідження пов’язується із тим, що саме у випадку застосування судомконфіскації майна право особи на власність істотним чином обмежується, аж доповного його нівелювання. Хоча первинна норма Конституції України (ст. 41)закріплює що: “Право приватної власності охороняється законом. Кожен маєправо володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатомсвоєї інтелектуальної, творчою діяльності»[1].
Проблемаспіввідношення права приватної власності та примусу з боку держави вперше унормативному виді була винесена на той же рівень, що і проблеми свободи,безпеки, протистояння пригнобленню у Французькій декларації прав людини ігромадянина (1789 р.).
Після майжедвохсотрічної еволюції в соціальній і економічній сферах концепція власностізазнала помітних змін і в даний час визнана на міжнародному рівні. Так, правона власність закріплене в Загальній декларації прав людини. У статті 17Загальної декларації прав людини проголошено, що «Кожна людина має правоволодіти майном як одноособово, так і спільно з іншими. Ніхто не може бутибезпідставно позбавлений свого майна». Проте, питання, пов'язані з будь-якимобмеженням права володіти власністю, входять в сферу дії як норм міжнародногоправа, так і національного, регулюючи права і свободи громадян. Невідчужуваніправа якраз і існують для охорони первинної свободи і автономії особи, якіув'язуються з матеріальним добробутом, а значить, з наявністю приватноївласності.
Наступнимправовим документом, що певним чином закріплю право власності, є Європейськаконвенція про захист прав людини та основоположних свобод, яка, як можназробити висновок з її преамбули, спрямована на колективне забезпечення певнихправ, проголошених у Загальній декларації, у тому числі права, проголошеного вст. 17 Декларації [5]. Особливу увагу привертає до себе Перший Протокол доКонвенції про захист прав і основних свобод людини, який Україна ратифікувалавід 17 червня 1997 року. Ст. 1 «Захист права власності» проголошує, що: «Кожнафізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не можебути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах,передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Протепопередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такізакони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю закористуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпеченнясплати податків чи інших зборів або штрафів». Відмітимо, що ще в дореволюційнийчас зверталась увага на те, що існування в законі подібної цього примусовогозаходу, йде врозріз з основними витоками права власності, не може не коливатитієї довіри до міцності і недоторканності майнових прав, яка повинна лежати воснові суспільства. Хоча методи, які використовувалися при побудові новогосуспільства у після революційний час зумовили думку М. Бердяєва, що марксизм нехоче бачити за класом людини, він хоче побачити клас з його класовимиінтересами. Такі класові інтереси обумовили фактично поза правове використаннябудь-яких способів боротьби із класовими ворогами, у тому числі і за допомогоюекономічних способів — за допомогою конфіскації майна.
Але удемократичному суспільстві такого бути не може, у тому числі і відносновласності. Власність, згідно ст. 2 Декларації прав людини і громадянина 1789р., — одне з природних і невід'ємних прав людини; згідно ст. 17 — правонедоторканне і священне. Саме так власність сприймається людиною. Такеформулювання відповідає природному підходу до розуміння права власності якоб’єктивно існуючого і притаманного кожному індивіду права володіння,користування, розпорядження належним йому майном, а тому таке бачення прававласності диктує обов’язок кожній державі забезпечити невід’ємне право кожнійлюдині і громадянину. Ці юридичні норми були прийняті на підставі природногобажання надійного та стабільного існування права власності. Хоча, слід звернутиувагу, що існування інституту права власності пов’язується із його рухом, рухомсамої власності в умовах ринкової економіки. Право власності може бутиотримано, передано, втрачено тощо. Тому норми, які були проголошені вДекларації прав людини і громадянина, в більшому ступені визначали не самеправо власності – його зміст (володіти, користуватися, розпоряджатисявласністю), а визнавали за кожною особою право на власність, що обов'язковоприпускає наявність відповідного суб'єкта, якому гарантується недоторканістьйого власності, забезпеченість права її отримати. Відповідно, слід вести мовупро суб’єктивне право особи на власність та про правові підстави йогообмеження.
Що стосуєтьсярозуміння поняття «суб’єктивне право особи на власність», то можна погодитисяіз позицією, що право приватної власності в суб’єктивному значенні – цезакріплені в системі конституційних економічних прав людини і громадянинаневід’ємні, непорушні та гарантовані державою і суспільством вид і міраможливої, свідомо-вольової поведінки фізичної особи щодо володіння,користування і розпорядження своїми матеріальними і духовними благами, сутністьякої полягає в можливості вести себе певним чином, вимагати відповідноїповедінки від зобов’язаних осіб, у разі необхідності захищати своє правопередбаченими нормами об’єктивного права засобами, а також використовувати цеправо для задоволення своїх правомірних потреб та інтересів. А до змістуконституційного права людини і громадянина на приватну власність віднесеногарантовані Конституцією та законами України основні правові можливостіфізичної особи: вчиняти діяння стосовно володіння, користування і розпорядженнясвоєю власністю, вимагати від зобов’язаних осіб відповідної поведінки щодоздійснення прав власника, звертатися до компетентних органів для захисту івідновлення порушеного права, відшкодування спричинених збитків[1].
Вважаємо, що ізврахуванням цих положень можна дослідити ту систему правових приписів, якірегламентують в Україні як право власності, так і можливість його обмеження, деоднією з форм обмеження (припинення) є конфіскацію майна ( п. 10 ст. 346 ЦКУкраїни «Підстави припинення права власності [3])».
Так, КонституціяУкраїни (ст. 41), звісно враховуючи положення наведених вищеміжнародно-правових актів, закріпила, що кожен має право володіти,користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєїінтелектуальної, творчої діяльності, де право приватної власності набувається впорядку, визначеному законом. (ч. 1, 2 ст. 41) [1]. Вважаємо, що тут мова йдесаме про те, що всі і кожний мають саме такі правові можливості щодо власностіяк володіти, користуватися і розпоряджатися нею, але набуття цих прав можливелише в порядку, визначеному законом, більш того, можна прямо вести мову, беручидо уваги положення статей 8 та 68 Конституції України, що набуття цих правможливе лише в законному порядку і ніяк інакше. Це підтверджується положеннямист. 328 ЦК України, яка вказує, що право власності набувається на підставах, щоне заборонені законом, зокрема із правочинів [3]. Якщо це так, а ми в цьому несумніваємося, то у відповідь держава встановлює гарантіє цих прав: ніхто неможе бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності єнепорушним (ч. 4 ст. 41) [4]. Власність — право недоторканне і священне. Хочаяк суб’єктивне право — право власності за своєю природою не може бутиабсолютним. Таким чином, виходить, що економічні права громадян обмежені.
Об'єкт нашогодослідження у такому разі вимагає відповіді на питання про те, які межі правагромадянина на власність і в якому ступені держава має юридичне право йогообмежити. Відповідь на це питання містить, зокрема ч. 5 ст. 41 КонституціїУкраїни: примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бутизастосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і впорядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодуванняїх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повнимвідшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайногостану, а також ч. 7 ст. 41 Конституції України: Використання власності не можезавдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства,погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі [1]. На думку О.В. Розгон,обмеженнями є зовнішній вплив на суб’єктивне право власності конкретної особи,що втілюється у відповідні правовідносини з її участю, тягне за собоюстиснення, зменшення можливостей здійснення власником своїх повноважень іполягає у конкретних приписах власнику здійснити певні дії або утриматися відпевних дій, а напрямки обмежень права власності стосуються володіння,користування та розпоряджання як у кожній з цих правомочностей, так і їхкомбінацій, а також у всіх правомочностях разом. Далі автор відмічає, що однакпід час існування обмежень, вони ззовні можуть виражатися у різних формах ітягнути за собою різні наслідки, що свідчить про ступінь стиснення власника.Перший ступінь стиснення (найбільш вагомий) виникає при накладенні на майноарешту, запровадження притримання майна власника як способу забезпеченнявиконання ним зобов’язань, а також при примусовому припиненні права власностівнаслідок націоналізації, реквізиції, конфіскації, примусовому викупі увласника його майна у зв’язку з суспільною необхідністю, а також у разібанкрутства власника.
Звідси окремимвидом примусового відчуження права приватної власності є конфіскація, Такзгідно із ч. 6 ст. 41 Конституції України конфіскація майна може бутизастосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку,встановлених законом [1]. Тобто Конституція України визнає можливість існуванняконфіскації і встановлює певну систему гарантій, що відповідає міжнароднимвимогам, а саме судовий порядок прийняття рішення про її застосування на певних,встановлених законом підставах. Це підтверджується і Рішенням КонституційногоСуду України, що частиною шостою статті 41 Конституції України встановленоімператив, за яким конфіскація може бути здійснена виключно за рішенням суду.
Підкреслюється,що серед випадків примусового відчуження права приватної власності конфіскаціяє безоплатним вилученням у власника належного йому майна за рішенням суду у виді санкції за здійснення правопорушення(ст. 354 ЦК). Тобто конфіскація може розглядатися як різновид майновоївідповідальності особи. Її застосування можливе виключно за рішенням суду увипадках, обсязі та порядку, встановленому законом [4].
Таким чином мибачимо, що Конституція України фактично ухилилася від вирішення питання прообсяг можливої конфіскації, її об’єкту тощо, вона лише передбачає таку підставудля припинення (обмеження права власності), а вирішення цього питання знаходитьсвою відповідь у інших законах. Так, у іншому Рішенні Конституційного СудуУкраїни вказано, що правопорушення, за які застосовується примусове безоплатневилучення державою всього або частини майна у особи, визначені у кримінальному,адміністративному, цивільному законодавствах. Погодимося, що про власність якналежність або присвоєння матеріальних благ може йтися як у виробництві, так іу споживанні; як при їх розподілі, так і при обміні, а тому відносини звласності слід розглядати як право власності, що внаслідок своєї приватноїприроди регулюється цивільним правом, а також як інші інституції в економіці іправі. Тобто право власності є комплексним, оскільки відносини з власностірегулюються і нормами інших галузей права: конституційного, кримінального,адміністративного та ін.., а власність взагалі виступає економіко-правовимявищем, у якому правова форма нерозривно злита із економічним змістом.
Дотримуючисьточки зору, що внаслідок своєї приватної природи право власності регулюєтьсяцивільним правом, звернемося до Цивільного кодексу України, де в ст. 354«Конфіскація» містяться наступні положення:
До особи можебути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду яксанкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановленихзаконом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Обсяг тапорядок конфіскації майна встановлюються законом. Тут ми знаходимо визначенняконфіскації, а також її характеристику — як санкція за вчинення правопорушення.Але знов таки питання про обсяг та порядок конфіскації майна носить банкетнийхарактер, відсилаючи до іншого закону, яким, окрім інших, є КпАП.
Тому ми можемо констатувати, що у вітчизняномузаконодавстві повністю визнається інститут конфіскації майна як такий, де засвоєю сутністю він виступає нічим іншим як санкцією за вчинення правопорушення,причому в цьому випадку, як відомо, одним із засобів встановлення санкцій єкримінальний закон. Звідси можна відмітити, що визнання права приватноївласності непорушним обумовлює потребу вирішення питання, що є об’єктомконфіскації. Зокрема країни Заходу, переважно застосовують конфіскаціюпредметів, засобів і знарядь злочину, предметів і грошей, здобутих злочиннимшляхом.
адміністративнестягнення конфіскація правопорушення
Література
1. КругловВ.А. Административно-деликтный процесс: учебное пособие / В.А. Круглов,Л.А. Попов. — М.: Изд-во деловой и учебной лит., 2005. — 336 с.
2. КузьменкоО.В. Теоретичні засади адміністративного процесу: монографія /О.В. Кузьменко. — К.: Атіка, 2005. — 352 с.
3. Літошенко О.С.Інститут адміністративної відповідальності в системі юридичної відповідальності: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец.: 12.00.07 /О.С. Літошенко. — К.: Київський національний економічний університет,2005. — 21 с.
4. Літошенко О.С.Розвиток нормативно-правової бази адміністративної відповідальності в Україні:основні етапи / О.С. Літошенко // Часопис Київського університету права. —2003. — № 3. — С.39–45.
5. Лук’янець Д.М.Адміністративно-деліктні відносини в Україні: теорія та практики правовогорегулювання: монографія / Д.М. Лук’янець. — Суми: Університетська книга,2006. — 367 с.
6. Лук’янець Д.М.Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: монографія /Д.М. Лук’янець. — К.: Інститут держави і права ім. В.М. КорецькогоНАН України, 2001. — 220 с.
7. Лук’янець Д.М.Напрями реформування адміністративно-деліктного законодавства /Д.М. Лук’янець // Правова держава: Щорічник наук. пр. — 2001. — Вип. 12.— С.318–333.
8. Лук’янець Д.М.Проблеми застосування конфіскації як адміністративного стягнення /Д.М. Лук’янець // Право України. — 2006. — № 2. — С.110–112.
9. МаксимовИ.В. Система административных наказаний: понятие и признаки /И.В. Максимов // Государство и право. — 2005. — № 4. — С.18–27.
10. Мартьянов И.В.Административная ответственность по советскому законодательству / И.В. Мартьянов.— К.: Вища школа, 1985. — 55 с.
11. Масленников М.Я.Административно-юрисдикционный процесс: сущность и актуальные вопросыправоприменения по делам об административных правонарушениях /М.Я. Масленников. — Воронеж: Воронежский ун-т, 1990. — 209 с.
12. Масьондз С.О.Адміністративне право України у визначеннях та схемах: навч. посібник /С.О.Масьондз. — К.: Прецедент, 2006. — 176 с.
13. Михлин А.Исполнение наказаний, не связанных с лишением свободы / А. Михлин //Российская юстиция. -1997. — № 6. — C. 41–43.
14. МорозоваИ.Б., Треушников А.М. Исполнительное производство: Учебно-практическое пособие.- М.: Городец, 1999. — 328 с.