Лекція
Особливості уявлень про державу і право в країнах стародавнього сходу
План
держава право стародавня індія китай
1. Загальні риси міфологічних уявлень про державу і право в країнахСтародавнього сходу
2. Державно-правова думка стародавньоїІндії
3. Етико-політичні вчення Стародавнього Китаю
4. Етико-правовий аспект зороастризму
Література
1.Загальніриси міфологічних уявленьпро державуі право в країнахСтародавнього сходу
Початокдержавно-правової думки як невід'ємної складової міфологічного світогляду сягаєдоби ранніх річкових цивілізацій, які створили ірригаційне землеробство тамогутні державні інституції його підтримки.
Ранніформи державної організації суспільства (прото-держави) виникли в лоні першихцивілізацій в родючих долинах річок Нілу (Єгипет), Тигру і Євфрату(Месопотамія) на межі ІУ-Ш тис. до н. е. Приблизно в цей же час аналогічний процесвідбувався в долині Інду (Індія), трохи пізніше — в II тис. до н. е.- в долинах річокХуанхе і Янцзи (Китай), згодом — в І тис. до н. е.- на Балканському півострові,Західному узбережжі Малої Азії та південному узбережжі Апеннінського півострова(Стародавня Греція). Стародавні цивілізації сформувалися переважно у виглядінизки пов'язаних між собою і, як правило, етнічно близьких ранньокласовихномових міст-держав, з подальшою їх трансформацією у централізовані східнідеспотії, яскраво виражені в Стародавньому Єгипті та Китаї. Поняття «східнадеспотія» характеризується низкою ознак. Це монархічна форма правління знеобмеженою спадковою владою монарха — вищого законодавця і вищого судді;централізованою державою з жорстоким тоталітарним режимом, з розгалуженимадміністративним апаратом та безправними підданими. Масова свідомість наділяла правителятотальними повноваженнями не тільки завдяки божественному характеру його влади,а й завдяки одноосібній ролі в підтримці безпеки, соціальної справедливості іправосуддя. Стійкі патріархально-общинні відносини, на ґрунті яких розвивалисьранні державні деспотичні режими, формували в суспільній свідомості образправителя-батька, захисника слабких і обездолених.
Влада-власністьу формі верховного диктату бюрократичної державності виступаластруктуроутворюючою силою економічного, суспільно-політичного і культурногожиття ранньокласових суспільств Стародавнього Сходу. Держава тотальнодомінувала над суспільством, повністю організуючи та контролюючи його функції.Окремий індивід поза державою не мислив свого існування, навіть не виникалоуявлення про його індивідуальну цінність, а отже не ставилося питання проособисті права індивіда. Були громадяни держави (вільні) і були раби в якостізнаряддя праці. Політичний союз був початком і кінцем, альфою і омегоюсуспільного буття, майже не існувало поняття церкви і громадянськогосуспільства як окремих союзів.
НаСтародавньому Сході панував міфологічний світогляд з його домінуючим уявленнямпро божественне, надприродне походження назавжди встановлених суспільнихпорядків. Міф у нерозчленованій, синкретичній формі відображав погляди нагосподарське, соціальне, економічне, політичне життя суспільства. У зв'язку зцим держава уявлялась древнім як цілісний організм, який породжений самоюприродою, втіленням вищого порядку, ідей добра і справедливості, яким людинапокликана служити. Правитель розглядався або живим богом, якому юридичноналежало все в країні (Єгипет, Індія), або особою, яка керує від імені богів,будучи сама суворо підпорядкованою їм (Месопотамія, Китай). Переконання вбожественній природі державної влади виключало будь-який моральний осуд персоніфікаторівцієї влади або думку про непокору. Всі беззастережно корилися деспоту,«заслуговуючи» таким чином на милість богів і безсмертя душі.
Деспотичнаформа державного правління, морально-етична світоглядна традиція та міфологічнасвідомість обумовили характерні риси політико-правових поглядів в країнахСтародавнього Сходу. Усі вони були міфологізованими, мали виключно прикладнийхарактер, в основному стосувалися питань природи, завдання владиправителя та «мистецтва управління», механізму здійснення влади і правосуддя.Політичні уявлення органічно вписувалися в норми моралі, набуваючиформи етико-політичних доктрин, згідно з якими перетворення всуспільстві і державі пов'язувалися зі зміною в способі життя людей та їхморальною поведінкою. «Мистецтво управління» зводилося до морального удосконаленняможновладців. Державна влада і суспільство ототожнювались. Це сталопричиною того, Що питання про походження держави і права, їхній історичнийрозвиток залишалися поза увагою.
Принципиетичного детермінізму в методах і засобах управління знаходимо в таких писемнихджерелах як «Повчання», що нерідко були настановами з політичних питань:«Повчання Птахотепа», «Книга мертвих», «Повчання гераклеопольського царя своємусинові» та ін. (ХХУ-ХХІІ ст. до н. е.), в ранніх главах книги історичнихпереказів «Шуцзин» (VIII ст. до н. е.),найдавніших пам'ятках права -«Авесті», «Артхашастрі» (УІ-Ш ст. до н. е.),«Законах Ману» (II ст. до н. е.)тощо. Всі вони засуджують злостивість, самовдоволеність, пихатість, безвілля,безвідповідальність правителів; загострюють увагу на зобов'язаннях правителябути справедливим і старанним у виконанні владних функцій, турбуватися проблаго підданих, оточуючи себе здібними, талановитими помічниками, втілювати вжиття божественну справедливість.
Так, вполітико-моральних поглядах Стародавнього Єгипту з класичною формою східноїдеспотії домінували уявлення про божественну природу державної влади, фараонрозглядався як уособлення бога на землі (так, ще в ранньому царстві (III тис. до н. е.) єгипетським фараонамприсвоювали священний титул «сина бога Сонця»), а запорукою земних порядків,законів і правил людської поведінки була божественна справедливість (читай — справедливість фараона). Всі, хто безчинствували, потрапляли у немилість добогів і позбавлялися надії на головне — загробне життя.
УМесопотамії та прилеглих до неї областях (Сирія, Фінікія) вже за доби правлінняцаря Вавилону Хаммурапі (IIтис. до н. е.) посилилась тенденція до формування станово-класовогосуспільства. Тут поряд із державною вла-дою-власністю та редистрибуцією(системою державного централізованого перерозподілу матеріальних та духовнихблаг) дедалі виразніше почали владно заявляти про себе приватні власність тапідприємництво, започатковувався процес поступового відокремлення влади відвласності. В масовій свідомості відповідно похитнулися уявлення просакральність влади верховного правителя, і як нове утверджувалась думка процінність індивіда. Намагання Хаммурапі зберегти попередні уявлення пробожественний характер влади і своїх законів, переконати суспільство про їхнювідповідність незмінним божественним приписам і справедливості знаходимо в Законахцаря Хаммурапі — політи-ко-правовій пам'ятці XVIII ст. до н. е.
Об'єктивнийпроцес формування імперських структур на Близькому Сході, зініційованийновоассирійським, а пізніше нововавилонським і мідійським царствами в третійчверті VI ст. до н. е. врешті завершивсяутворенням світової імперії Ахеменідів. Вавилонія та Єгипет остаточно втратилинезалежність відповідно у 539 і 525 рр. до н. е., увійшовши до складу перськоїнаддержави Ахеменідів. Цивілізації Межиріччя та Єгипту занепали, і вже невідігравали провідної ролі у культурному, інтелектуальному житті стародавньоголюдства. Хоча в імперії Ахеменідів утвердилась класична форма східної деспотії,однак імперія, як форма деспотичної держави не мала стабільності і перспективподальшого розвитку. Прогрес і майбутнє людства як історично справдилося,пов'язувались із трьома великими периферійними цивілізаціями Індії, Китаю,Греції.
2.Державно-правова думка стародавньої Індії
Однаіз ранніх цивілізацій утворилася більше чотирьох тисяч років тому в долинірічки Інд, з центрами в Хараппі та Махенджо-Даро. Археологічні розкопкивиявили, що вже в III тис.до н. е. тут існували досить великі міста -центри ремісництва, де булирозвинуті землеробство, торгівля, існувало майнове розшарування суспільства.Соціальна нерівність у Стародавній Індії привела до виникнення особливихстанових груп — варн: брахманів (священнослужителів, жерців), кшатріїв(воїнів, правителів), вайшіїв (землеробів, торговців і ремісників) ішудр (слуг). Перша згадка про брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудрміститься в ранньому творі ведичної літератури — Рігведі. У пізніших варіантахВед вказується на спадковий характер релігійної і військово-управлінськоїдіяльності брахманів і кшатріїв.
ЗанепадХаррапської цивілізації зумовився глибинною внутрішньою кризою, що охопиласуспільство. Крах відпрацьованої державної машини харрапського періоду, занепадекономіки, злидні та дискредитація пов'язаних зі старою суспільною системоюрелігійно-світоглядних засад -усе це спричинило духовну кризу. Настав новий магадхо-маурійськийперіод у розвитку Стародавньої Індії (друга половина І тис. до н. е.- І ст. н.е.), пов'язаний з пануванням прийшлих у XVI ст. до н. е. арійських племен. Це був періодформування та розвитку найбільшого не тільки в Стародавній Індії, але й наСтародавньому Сході державного утворення — імперії Маур'їв (IV ст. до н. е.- II ст. н. е.). Характерною особливістюсуспільних відносин на той час була регламентація життя суспільства за законамикаст, держава ж майже не втручалася у приватні справи людей. Особа ца-ря-людинине мала символу обожествлення. Обожествлялась власне царська влада — гарантпроцвітання вірнопідданих.
Арійськакастова (варнова) система віднайшла ідеологічне обгрунтування у філософії брахманізму,а засудження />цієї системи знаходимо у ранньомубуддизмі, який не визнавав авторитету Вед, а відтак і освячуваного нимисуспільного устрою.
Ідеологіябрахманізму практично втілилася в численних релігійно-ритуальних і правовихзбірниках, що створювались різноманітними брахманістськими школами — дхарма-сутриі дхармашастри. Найбільш відома дхармашастра отримала назву «Закони Ману» (II ст. до н. е.- II ст. н. е.), якими законодавчозакріпився кастовий поділ суспільства і привілеї родової знаті. Станованалежність визначалась з народженням і була пожиттєвою. Царю-людині належалошанувати брахманів, єдиних знавців Вед.
Історіявчень про державу і право розглядає брахманізм як один з варіантів теологічногоуявлення про світобудову і суспільне життя. Його політичним ідеалом єтеократична держава} в якій цар2 править під керівництвомбрахманів, яким належить виключне право тлумачити закони і давати поради царюта представникам інших варн.
Альтернативоюбрахманізму стала релігійно-філософська течія буддизм (виник у VI ст. до н. е.), засновником якої ставвиходець із знатної кшатрійської родини Сіддхартха Гаутма (Будда). Ідеологираннього буддизму заперечували існування бога-творця, визнаючи абсолютне началоБрахмана. Брахман в релігійних і філософських вченнях Стародавньої Індії- це абсолютне, абстрактне, духовне начало, з якого виникає світ і все, що існуєв світі. Бог Брахма мислився іманентним, тобто внутрішньо притаманним Брахману.
Виходячиз уявлення про природний характер законів, які керують світобудовою в цілому ісуспільством зокрема, буддисти, заперечуючи існування надприродних сил ісак-ральність варнового поділу суспільства, висунули соціальну вимогу урівняннякаст. Згідно з їхнім вченням світ не створений богом, а є єдиною течієюматеріальних і духовних елементів «дхарм». «Внаслідок постійної зміни «дхарм»,реальність виражена як процес вічного і безперервного становлення. Мінливийперебіг буття заважає людині досягти вершин досконалості, а отже позбавляєнадії на спасіння. Однак, на думку буддистів, спасіння можливе і полягає, перш завсе, у стримуванні людських почуттів, бажань за умови самоспоглядання ісамозаглиблення, кінцевою метою яких є вічне блаженство у злитті з божеством ідосягнення абсолютного спокою — нірвани (тобто заспокоєння, згасання).
Отже,право на спасіння мають не тільки брахмани, а будь-хто, завдяки власнимдуховним зусиллям. Ця ідея втілилась у буддійському каноні (законі) «Дхаммапада»(Шлях чеснот). У ньому викладена універсальна етична схема буддизму,інтегрованим висновком якої є положення про те, що моральна доля кожної людиниповністю контрольована самою людиною, а можливості спасіння душі необмежені.Перепоною до спасіння можуть бути виключно власні гріхи і помилки.
Такимчином, буддійським вченням підривався авторитет брахманів від народження, таїхні посягання, з огляду їх належності до вищої касти брахманів, на ідейний іполітичний провід у суспільстві. Ранній буддизм є одним із варіантів природногоправа.
Ідеїбуддизму визнавались у суспільстві настільки актуальними, що почали справлятинеабиякий вплив на державну політику і законодавство. В період об'єднання Індіїза правління царя Ашоки (268-232 рр. до н. е.) буддизм в Індії існував в якостідержавної релігії, набувши значного поширення також у країнах Південно-СхідноїАзії.
3. Етико-політичнівчення Стародавнього Китаю
Іншу,принципово відмінну від індійської, ситуацію спостерігаємо у СтародавньомуКитаї, де станові межі мали менш істотне значення, а людина співвідносиласябезпосередньо з державно-адміністративними структурами.
Державно-правовадумка в Китаї виникла в добу Шань-Іньської цивілізації — складноївійськово-політичної структури, яка сформувалася в долині річки Хуанхе (ХІУ-ХШст. до н. е.). Регулюючим механізмом суспільних відносин цього періоду булиетичні норми (лі), які визначали відношення членів китайської общини доправителя вана і регулювали внутрішньосімейні стосунки. Провідну роль у суспільствівідігравала патріархальна сім'я. Авторитет батька санкціонувався державноювладою. Особа правителя — вана °ула напівбожественною. Легітимність його владизабезпечувалась визнанням того, що верховна регулююча сутність -Небо вручиламандат на управління наіідостоіінішому, Щоб справедливо врегульовуватиусі земні справи. Імперія Дістала назву Піднебесної.
УІІ-Шст. до н. е. Шань-Іньська держава розпалась на кілька окремих князівств. А вжев період царювання Цінь-Ауаньді (246-210 рр. до н. е.) відновилась єдинацентралізована держава, водночас сформувалась політична традиція і політичнакультура в суспільстві. Підмурком політичної культури Китаю сталаісторико-політична концепція «Шу-цзин», основні положення якої зводилисьдо таких засад: управління Піднебесною здійснюється виключно за мандатом Неба;управляти Піднебесною повинні наймудріші, освячені благодаттю не в етичномуаспекті, а харизматич-но;1 правитель мусить бути взірцем моральнихчеснот, справедливим і старшим, піклуватися про благо підданих, оточувати себездібними, талановитими політиками і чиновниками.
Істотнийвплив на формування політико-правової думки в Китаї мали конфуціанство,легізм, даосизм і моїзм.
Найбільшпоширеними і впливовими ідеями стали полі-тико-правові принципи конфуціанстваі легізму. Жодна правова система в світі не зазнала такого вагомого впливудвох протилежних ідеологій, як правова система Стародавнього Китаю. Етико-політичнідогмати конфуціанства і по-літико-правова концепція легізму сформувалитрадиційне праворозуміння китайців, заклали підвалини механізмуправозастосування. Спільною рисою цих двох шкіл була їхня політична орієнтація- прагнення організувати життя китайського суспільства на «раціональних»,«справедливих» засадах, але розуміння цих засад було різним. Таке становищезагострювало ідеологічну суперечку. Але спільна мета сприяла компромісу. Зутвердженням династії Хань (IIIст. до н. е.- III ст. н. е.) відбулось злиття легізмуі конфуціанства в нове вчення — ортодоксальне ханьське конфуціанство. Провідноюідеєю цієї ідеології стала конфуціанська ідея нерівності людей за соціальною,становою, ранговою належністю, а також в залежності від статі, віку, становищав сім'ї. В новій ідеології мораль і право збігалися. Норми моралі сталистереотипом поведінки, а право, на підставі жорстких карних санкцій заборонялоухилятися від виконання норм моралі. Ідеологія ортодоксального конфуціанствавідіграла значну роль у створенні імперсько-бюрократичної системи управління вКитаї, яка проіснувала без змін аж до початку XX ст., в цій системі індивід виступав здебільшого «гвинтиком»величезної адміністративної машини.
Ідеологомраннього конфуціанства був Кун Фу-цзи (Конфуцій) (551-479до н. е.). Основний зміст конфуціан ства викладено у книзі «Лунь юй»(«Бесіди і висловлювання»), яка була написана учнями Кун Фу-цзи.Конфуціанство має виразний етико-гуманістичний характер. Основною філософськоюідеєю цього вчення є ідея гармонії, як запорука загального космічногопорядку, рівноваги в світі, а отже і щастя людей. Це гармонія між людьми іприродою, гармонія в стосунках серед людей, в доброчесній, моральній поведінці,що відповідає природному закону Дао.
Дао — одне з фундаментальних понятькитайської філософії, що позначає природний, вічний і всезагальний законспонтанного виникнення, розвитку і кінця Всесвіту. Дао у вченні Конфуція — це природний моральний закон, етичний принцип та обов'язок перед державою.Реалізація і удосконалення Дао можливе лише через навчання й формуваннягуманності (додержання законів і традицій предків), що є необхідними заходамина шляху до гармонізації супільства. Гармонія в суспільстві, згідно з вченнямКонфуція, — це «воля Неба». Формою такого суспільства є сукупність соціальнихгруп, що складаються з колективів, об'єднаних спільними інтересами. Спільноюметою цілеспрямованого об'єднання в подібні колективи є реалізація ідеї «сяо»-синівської любові, пошани до старших, а також представників, що належать довищого рангу в ієрархії суспільних (державних) відносин.
Керуючисьідеєю гармонізації суспільства, та спираючись на традиційну для Китаюідеалізацію патріархальної сім'ї, Конфуцій розвинув патріархально-патерналістськуконцепцію держави. Згідно з його поглядами держава подібна до великоїпатріархальної сім'ї. Влада імператора (сина Неба) уподібнена владі батька і єнедоторканною і священною. Відносини правителя, правлячих і підданих аналогічнісімейній ієрархічній підпорядкованості.
Політичнимідеалом Конфуція була аристократична форма правління, яка зобов'язує правителяі чиновників дотримуватися принципів добра і справедливості, а найвищоючеснотою підданих — віддано служити правителю і мати послух перед «старшими»(чиновниками). Існуючий у суспільстві поділ людей на вищих і нижчих(«благородних мужів» і «дрібних нікчемних людців») Конфуцій обґрунтовував яксправедливий стан, який повністю узгоджується із загальним закономсправедливості Дао. Засобом підтримки справедливості у державі, згідно з Конфуцієм,є не позитивний закон, а норми доброчинності і моралі, основним змістом якихвиступають компроміс і злагода, які досягаються шляхом дотримання «міри» упрагненнях і жаданнях людей.
Негативнеставлення Конфуція до позитивного закону було викликане імперативно-наказовоюформою, та жорсткими санкціями останнього. Законодавчу форму Конфуцій розглядавлише як мірило, зразок правильної поведінки, але яка не вимагає суворогодотримання і обов'язкового судового захисту.
Такимчином конфуціанство започаткувало ідею патер-налістської природи держави.
У III—V ст. до н. е. в Китаї періоду Чжаньго посилилась роль права зйого стабільними каральними санкціями. В цю добу остаточно сформувалосязавершене вчення про управління народом і державою — легізм, школи законників.Ідеологи легізму Гуань Чжун, Шан Ян, чиї погляди узагальненів легістській «Книзі правителя області Шань» («Шань дзюнь іиу»), розв'язувалисуспільні проблеми виключно в інтересах держави, розглядаючи окрему людину лишеяк засіб для досягнення загальнодержавних цілей.
Легісти першимив історії політичної думки Стародавнього Світу (і людства взагалі)раціоналістично обґрунтували думку про несумісність політики і моралі, щосуперечило існуючій на той час традиції ототожнення моралі і політики. Вонивідстоювали ідею абсолютної влади правителя, який повинен правити методом«батога і пряника» на основі позитивних жорстоких законів, які тотальнорегламентували б життя підданих і не підлягали осуду та оскарженню.
Підмуркомідеології легізму є концепція деспотичної держави, в якій одноосібнимтворцем законів є імператор (правитель); держава тотально регулює економіку;відбувається систематичне оновлення державного апарату шляхом призначення напосади чиновників і на засадах рівних можливостей при висуванні на адміністративніпосади; діє єдиний принцип титулування на підставі чіткого розмежування міжправлячими станами, з відповідною системою привілеїв, нагородженням за віддануімператорові армійську службу і військові доблесті; панує єдиний принципколективної відповідальності з уніфікованим мисленням чиновників і цензорськимнаглядом за роботою державного апарату.
Легістипроповідували ідею мілітарної держави, яка розширює свої кордони шляхомзавоювань інших народів. Проголошували ідею жорстоких покарань, без яких, на їхдумку, існування суспільства позбавлене сенсу; відмовлялись визнавати зв'язокміж мірою покарання і тяжкістю проступку, наполягали на жорстокому незворотномупокаранні навіть за найменше порушення наказів імператора, заперечуючи апеляціїпро помилування. Таке ставлення до покарань без оскарження формувало вправовій свідомості поняття злочин проти держави.
Такимчином, легісти започаткували ідею тоталітарної держави з їїнепогрішимістю і тотальною вседозволеністю.
Зачаткироздумів про природне походження держави і права знаходимо в даосизмі- філософському вченні про існування Всесвіту і людського суспільства.Формування цього вчення асоціюється в історії філософської і політичної думки зіменами Лао-цзи (Лі Ер) і Чжуан-цзи (IV-III ст. до н. е.). Ідеї цих мислителів втілені в трактаті«Лао-цпі» («Дао де дзін») і просякнуті іронічним, неприховано негативнимставленням до державної служби. Згідно з їхнім вченням держава, які Всесвіт, виникла і розвивається згідно з законом Дао. У філософіїЛао-цзи Дао — це незримий, всюдисущий закон природи, суспільства, поведінки імислення, що невідокремлений від матеріального світу і править ним. Стосовно доДао всі рівні, бо він втілює вищу добродійність і природнусправедливість. Будь-яке насильство, війни, загарбання чужих територій неповинні стати практикою державного життя. Всі штучно створені державніінституції, що формою і змістом суперечать закону Дао, є хибними і ведутьсуспільство у небуття.
Даосиідеалізували традиційні патріархальні відносини, визнаючи їх відповіднимизакону Дао. Шлях вдосконалення людини вбачали поза одержавленим суспільством,на лоні природи у єднанні зі світовим Дао на принципах недіяння, відмовивід будь-якої боротьби. На їхню думку причиною зла і смути в суспільстві є знанняі пристрасті. Тому управління на засадах знання є найгіршим нещастям дляпідданих. Єдиним засобом подолання зла, на думку даосів, є відмова відбудь-яких бажань, пристрастей, освіти. Ідеальним правителем може бути лише той,хто сам відмовився від бажань.
Отже,згідно з вченням даосів держава — це частка єдиного природногопроцесу розгортання закону Дао, а в суспільстві всі рівні, отожповинні мати рівні можливості і права в розв'язанні суспільних проблем.
Зародок договірноїтеорії держави та права знаходимо у моїзмі — філософському вченні,засновником якого був Мо Ди (Мо-цзи) (479-400 рр. до н. е.). Основніідеї моїзму викладені в трактаті «Моцзи», який створювався протягом двохстоліть. Звертаючись до традицій старовини, моїсти захищали ідеал держави, вякій би діяли принципи взаєморозуміння, взаємоповаги, всеохоплюючої любові івзаємовигоди.
Мудрістьправителя вбачали у вмінні правити так, щоб у державі не було бідних, бобідність — це чинник, що веде до зла і безладу як у суспільстві, так і удержаві.
Мо-цзипроповідував ідею соціальної рівності, бо у «Неба немає вибраних». В старовину,говорив Мо-цзи, люди жили як дикі звірі, між ними панували ворожнеча, кожнийпо-своєму розумів, що таке справедливість. Згодом вони усвідомили, що причиноюворожнечі і безладу в суспільстві є відсутність мудрого управління істаршинства. Тоді з-поміж себе люди вибрали наймудрішого, доброчесногоправителя і проголосили його сином Неба. Правитель створив єдиний зразоксправедливості в Піднебесній і це стало запорукою порядку і миру між людьми.
Отже,згідно з Моц-зи, державна форма організації суспільства започаткуваласьшляхом добровільної угоди між людьми, які прагнули досягти злагоди імиру у стосунках між собою.
4. Етико-правовий аспект зороастризму
Зороастризм- давньоіранська релігія, що склалася у X-VII ст. до н. е. інабула поширення у Середній Азії. Основні постулати релігії втілені у збірникусвященних книг «Авеста». Виникнення зороастризму пов'язують з ім'ямлегендарного Заратустри (прибл. VIIIст. до н. е.). Позитивний сенс і мету буття Заратустра вбачав у боротьбі добразі злом, вірячи в абсолютну перемогу добра. Цей ідеальний постулат ставфундаментом вчення зороастризму.
Зороастризмвиник як духовна альтернатива давнішнім традиціям Близького Сходу, для якихокрема людина була безправною, пасивною, другорядною істотою — і в Космосі, і всоціумі. Тепер вперше в історії духовної культури людства проголошуваласьсвобода волі та вибору індивідом свого власного життєвого шляху, свого виборуміж добром, яке персоніфікує Ахурамазда — головне божество, що уособлює світло,добро, істину, життя, та злом, втіленням якого є Анра-Майю — божество темряви,зла, брехні і смерті.
Заратустра, закликаючивсіх служителів Ахурамазди до взаємної любові, всепрощення, миру і злагоди,вчив, що держава покликана втілювати добро небесного царства Ахурамазди, аправитель зобов'язаний опікуватися знедоленими і боротися зі злом.
Політичнамодель суспільства Стародавнього Сходу вкладалася в просту схему: політичнийлад зосереджувався в богові-цареві, його підтримували і оточувалижерці-бюро-крати, які тлумачили світ за допомогою міфу, а політичний союз бувпочатком і кінцем всього життя суспільства. Держава мислилась як ціліснийорганізм, даний самою природою, як чинний орган здійснення вищих ідеалів правдиі добра, яким людина зобов'язана служити, взірець найвищої реалізації моральноїдосконалості. Проте тут окремий індивід не мислився як цінність. Найвищоюцінністю була держава, очолювана правителем, який уособлював або втілював Богана Землі.
Нарубежі II—І тис. до н. е. спостерігаєтьсяпоступова деміфологізація політико-правових уявлень. На зміну приходитьраціональне осмислення дійсності. Здійснювалося це відповідно до вимогоб'єктивного розвитку суспільства. Саме в цю добу спостерігається перехід відранніх цивілізацій до традиційних станово-класових суспільств Сходу. Владапоступово десакралізується, відокремлюється від власності, натомість набираєрозвиток приватна ініціатива. Політика, як стратегія людської волі та хитрощів,відокремлюється як самостійний чинник від релігійного культу. Людина відчуваєза собою моральне право, санкціоноване вищими силами буття на свободу івідкриту непокору владі з її зловживаннями і несправедливим вря-дуванням. Даосиіронізують над державною службою, буддисти не визнають сакральності варновогоподілу суспільства, зороастрійці наголошують на свободі вибору між добром ізлом.
Відповідноспостерігаємо уже в Стародавньому Китаї чітку орієнтацію правової свідомості іполітичної культури на норми природного права (книга Шу-цзин), ідея якоготільки визрівала в Стародавньому Єгипті. Основні засади природного права проприродну рівність людей, право на реалізацію потреби свободи, були втілені увченнях Заратустри, буддистів, даосів. Ідею договірного походження державизнаходимо у вченні Мо-цзи. Глибоке укорінення у патріархальні традиціїсуспільства Стародавнього Китаю сприяло формуванню тут і утвердженню ідеїпатерналістськоі природи держави на етико-морсшьних (конфуціанство) ітоталітарних (легізм) засадах.
Література
1. История государства и правазарубежных стран. Ч. 1.- М., 2000.-С. 13-115.
2. История политических и правовыхучений: древний мир.- М., 1985.
3. История политических и правовихучений: домарксистский период.- М., 1991.
4. История политических и правовыхучений. Учебник для вузов (Под ред. Нерсесянца В.).- М… 1999.- С.35-50.
5. Калінін Ю., Харьковіценко Є. Релігієзнавство. Підручник.- К.,1997.-С. 42-77.
6. Павленко Ю. Історія світової цивілізації.- К.,1996.- С. 257-296.
7. Философский знциклопедическийсловарь.- М., 1983.
Размещено на www.