Особливості формування правової держави в Україні

ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ПОНЯТЯГРОМАДСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
1.1 Поняття та ознакигромадянського суспільства
1.2 Структура громадянськогосуспільства
РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ КОНЦЕПЦІЇПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
2.1Історія виникнення та розвиткуправової держави
2.2 Поняття і ознаки правовоїдержави
2.3 Основні принципи правової держави
РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ
3.1 Розвиток громадськогосуспільства в Україні
3.2 Шляхи формування правовоїдержави в Україні
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП
Аналізпроблематики громадянського суспільства, співвідношення з державою як органомуправління суспільством дає можливість визначити і дослідити джереладемократичного процесу формування правової держави.
Природна ходацього процесу започатковується індивідуальними інтересами, які консолідуютьсяінституціями громадянського суспільства, набувають актуальності за допомогоюполітичних партій, трансформуються, спираючись на підтримку народу, узагальнонаціональний інтерес, що становить прерогативу держави як організаціїпублічної влади в масштабі суспільства. Як результат держава бере на себетільки ті питання організації сумісної життєдіяльності людей, які не можутьбути вирішеними самостійно ні окремими індивідами, ні на рівні їхніхбезпосередніх громадських утворень.
Суспільство якскладна соціальна система не може перебувати в хаотичному стані, соціальнівзаємини людей повинні так чи інакше бути впорядкованими, однак державні ісамоврядні засади в їх організації та регулюванні можуть мати неоднакову питомувагу. Низький рівень соціальної активності громадських утворень компенсуєтьсяповсякденним втручанням у суспільні взаємини з боку державної влади. І,навпаки, значне коло питань спільної життєдіяльності людей, які вирішуються наавтономних засадах, не дає підстав для широкого використання державно-примусовихзаходів, що за таких умов розглядається скоріше як виняток, ніж як правило.
Громадянськесуспільство й держава являють собою дві невід'ємні складові частини одногоявища — сучасного суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної іпро які окремо може йтися тільки в науці. Держава з часу своєї появи наісторичній арені за будь-яких умов і в різноманітних формах здійснювала впливна суспільство, і в цьому розумінні його існування поза межами державної формиорганізації неможливе. У сучасному суспільстві інституції громадянськогосуспільства і державно-владні інститути розглядаються як такі, що спрямовані назабезпечення прав та свобод людини, одні з яких можуть реалізовуватися у формігромадського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових зусиль з бокудержавної влади.
Більш конкретноознайомитися з поняттями громадянське суспільство та правова держава, їхособливостями та характерними рисами дозволить формулювання поняття тавизначення їх суттєвих ознак.
У роботіпоставлені наступні завдання:
— датитеоретичний аналіз суті громадського суспільства та правової держави;
— сформулюватипоняття та ознаки громадського суспільства та правової держави.
Поставленізавдання знайшли віддзеркалення в трьох розділах курсової роботи. Загальнийоб'єм роботи викладений на 48 сторінках.
Принаписанні роботи були використані джерела: навчальні посібники, підручники,статті наукових журналів, нормативно — правові документи. Загальна кількістьвикористаних джерел — 17 штук.

РОЗДІЛ 1 СУТНІСТЬПОНЯТТЯ ГРОМАДСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
1.1 Поняття таознаки громадянського суспільства
У філософській,політологічній та правовій науці пропонується чимало визначень поняття«громадянське суспільство», які наголошують на тих чи інших важливих йогоаспектах. На перший план можуть виступати такі його сутнісні риси, як«сукупність індивідів», «реалізація прав та свобод людини» тощо. Ці підходи євиправданими з точки зору тих конкретних завдань, які стоять перед дослідженнямгромадянського суспільства в межах різних соціальних дисциплін. Однак придослідженні громадянського суспільства в контексті юридичної проблематикинайбільш обґрунтованим буде наголошування на інституціональній йогохарактеристиці.
Поняттягромадянського суспільства (англ. civil society) має довгу і складну історію. Цепоняття увійшло до вжитку у XVII-XVIIIст.,і головний його зміст полягав у тому, що спільнота громадян повинна мати свої закониі не залежати від грубої сваволі з боку держави. Історично поняття сходить до сім'їлатинських слів civis, civilic, civitas (громадянин, цивільний, місто, держава),з чим пов'язані такі аспекти громадянського суспільства, як громадянство, громадянськіобов'язки й чесноти, цивілізовану поведінку.
Категорія «громадянськесуспільство» історично відображає особливий зріз розвитку людства, що характеризуєтьсяпрагненням мислячих людей кожного часу створити модель ідеального суспільного устрою,де панували б розум, свобода, благополуччя і справедливість. Завжди формування громадянськогосуспільства так чи інакше погоджувалося з проблемами вдосконалення держави, піднесенняролі права і закону.
Уявлення про громадянське суспільствосягають корінням глибоко в історію. Устародавньому світі цьому об'єктивно служила ідея держави Платона. Так само слідрозглядати вислів Аристотеля про те, що держава є достатня для самодостатнього існуваннясукупність громадян, тобто не що інше, як громадянське суспільство. Цицерон, обгрунтовуючиправову рівність людей, писав: «… закон є сполучна ланка громадянського суспільства,а право, встановлене законом, однаково для всіх ...»[1]. На даномуетапі розвитку людства громадянське суспільство повністю ототожнювалося з державою.Це тривало досить тривалий час і було обумовлено рівнем розвитку економічних тасоціально-політичних відносин (примітивні форми поділу праці, початковий етап розвиткутоварно-грошових відносин, одержавлення суспільного життя, кастовий характер соціальноїструктури).
Послідовний розвитоксуспільних відносин зумовило і трансформацію поглядів вчених про громадянське суспільство.На межі XVI-XVII ст. в роботах Н. Макіавеллі, Г. Греція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.Монтеск 'є, Ж.-Ж. Руссо вже мотивувалося відповідність громадянському суспільствуне всіх, а лише прогресивних, на їхню думку, форм державного устрою, заснованихна природно-правових, договірних засадах. Зокрема, Дж. Локк вважав, що «абсолютнамонархія… несумісна з цивільним суспільством і, отже, не може взагалі бути формоюгромадянського правління»[2].Макіавеллі вважав найкращою формою держави змішану, що складається з монархії, аристократіїі демократії, кожна з яких покликана стримувати і оберігати інші.
Філософську характеристикузасад громадянського суспільства ми знаходимо у І. Канта. Головними він вважав такіідеї:
— людина все повиненстворювати власними силами і повинен відповідати за створене;
— зіткнення людськихінтересів та необхідність їх захисту є спонукальними причинами самовдосконаленнялюдей;
— громадянська свобода,законодавчо забезпечена правом, є необхідна умова самовдосконалення, гарантія збереженняі піднесення людської гідності.
Ці ідеї можна безумовнопокласти в основу теорії громадянського суспільства. Кант, перенісши концепцію антагонізмуміж індивідами як стимулу їх саморозвитку на відносини між державами, робить висновокпро те, що для людства найбільшою проблемою, вирішити яку його змушує природа, єдосягнення загального правового цивільного суспільства.
В.Гумбольдт, приймаючифілософське вчення І. Канта, на конкретних прикладах постарався показати суперечностіта відмінності між громадянським суспільством і державою. До першого він відносив:
- систему національних, громадських установ,які формуються самими індивідами;
- природне і загальне право;
- людину.
Держава, на відмінувід громадянського суспільства, полягає, на його думку з системи державних інститутів,позитивного права, видаваного державою та громадянина.
Вперше термін «громадянське суспільство»був введений Гегелем у його роботі «Філософія права». Гегель запропонував розглядати суспільствояк діалектичну сукупність відносин між сім'єю, громадянським суспільством і державою. У наш час під громадянським суспільствомнайчастіше розуміють особливу сферу відносин (майнових, ринкових, сімейних, моральних),які перебувають у відомій незалежності від держави. При цьому мають на увазі невтручання владив «цивільні справи» особистості, в приватне життя людей, в сферу вільного підприємництва,ініціативи, підприємливості. Утакому трактуванні громадянське суспільство — це, по суті, синонім суто ринковихвідносин та інших видів діяльності, безпосередньо не підвладних державній машині. У такому суспільстві держава розглядаєтьсялише в ролі арбітра, свого роду «наглядача», що встановлює «правила гри» та стежитьза їх дотриманням усіма ринковими гравцями.
Згідно з Гегелем, громадянськесуспільство — це, насамперед, сукупність потреб, а також релігія, сім'я, стан, державнийустрій, право, мораль, борг, культура, освіта. З первинного «некультурного» стану людиповинні вступити в громадянське суспільство, тобто перейти на вищий щабель розвитку цивілізації. Громадянське суспільство Гегель протиставлявдикості, не цивілізованості, нерозвиненості. Без сумніву, Гегель мав на увазі під громадянськимсуспільством класичне буржуазне суспільство. У центрі всієї суспільної системи — людина. Його діяльність спрямована на задоволеннявласних потреб, природних і суспільних. У той же час, особистість може задовольнятисвої потреби, тільки перебуваючи в певних відносинах з іншими людьми.
Карл Маркс у своїх наукових працяхчасто використовував уявлення Гегеля про громадянське суспільство. Надалі він замінив нечіткий, на його думку,термін «громадянське суспільство» на такі категорії, як спосіб виробництва, продуктивнісили і виробничі відносини, базис і надбудова, суспільно-економічна формація. Ці поняття лягли в основу радянськогосуспільствознавства. Концепціюгромадянського суспільства замінила радянська політична економія. Інтерес — це головне,що з'єднує один з одним членів громадянського суспільства в його сучасному розумінні. Інтерес особистий, який не може реалізуватисяу відриві від суспільного інтересу. З одного боку, тісний взаємозв'язок івзаємозалежність індивідів, а з іншого — протиріччя між інтересами особи і суспільства. У цьому виявляється вся складність сучаснихуявлень про громадянське суспільство.
Аналіз історичнихданих і наведених суджень показує, що процес становлення громадянського суспільстваскладний і суперечливий. Він охоплює десятки століть. Становлення громадянськогосуспільства залежить від ступеня розвиненості економічних і правових відносин, реальностіособистої та економічної свободи індивідів, дієвості механізму громадського контролюза державно-владними структурами. Якості громадянського суспільства закладені вбудь-якій суспільній системі, але можуть мати різну ступінь розвитку. Так, на певномувідрізку часу вони перебувають у зародковому стані, в умовах тоталітарної державивони можуть бути тимчасово пригнічені, перебувають у стані стислої пружини, прияскраво вираженому класовий характер суспільного ладу вони дозуються і лише придосягненні соціальної рівноваги і в умовах демократичної правової державності отримуютьрозвиток і стають переважаючими.
Громадянське суспільствосуто відкрите соціальне утворення. У ньому забезпечуються свобода слова, включаючисвободу критики, гласність, доступ до різного роду інформації, право вільного в'їздуі виїзду, широкий і постійний обмін інформаційними, освітніми технологіями з іншимикраїнами, культурне та наукове співробітництво із зарубіжними державними і громадськимиорганізаціями, сприяння діяльності міжнародних та іноземних об'єднань відповіднодо принципів і норм міжнародного права. Воно прихильне гуманістичним принципам івідкрита для взаємодії з аналогічними утвореннями в планетарному масштабі.
Громадянське суспільство— це сукупність громадських інститутів, які сформовані на добровільних засадах,діють на самоврядних засадах у межах Конституції та законів, за посередництвом якихіндивіди вільно реалізують свої основні природні права і свободи.
Громадянське суспільствота його інститути обумовлені безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей.
Автономний індивідз його потребами та інтересами є антропологічним виміром, активним чинником як формуванняокремих інституцій громадянського суспільства, так і його функціонування як цілісноїсистеми суспільних відносин, заснованих на приватних інтересах. Життя, свобода,безпека особистості, приватна власність є елементарними потребами існування людиниі громадянина, які роблять можливим її цивілізоване спілкування з іншими людьми,визначають соціальні форми життєдіяльності, а тому й становлять основні цінностігромадянського суспільства.
Індивід, сукупністьіндивідів, насамперед тих, які належать до «середнього класу», становлять якіснухарактеристику виникнення, функціонування та розвитку громадянського суспільства.Саме на фундаменті своїх особистих інтересів, їх єдності та спільних проблем, щопостають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють ті чи інші громадські об'єднання.
Громадянське суспільствовідображає встановлення елементарного соціального зв'язку між індивідами.
Звичайно, спільнеіснування людей неможливе без того, щоб вони вступали у взаємини між собою. Виникненнянайпростіших соціальних взаємин між окремими індивідами є характерною ознакою такоїпервинної соціальної форми спілкування людей, якою є громадянське суспільство. Самев цій формі спілкування закладені прототипи усіх можливих більш складних соціальнихвзаємин, в тому числі — політичних відносин. Стосунки громадянського суспільствастановлять фундамент як соціальної, так і державної організації. Вони опосередковуютьглибинні пласти життєдіяльності як окремо взятого індивіда, так і суспільства йдержави в цілому. Таким чином, становлення громадянського суспільства відображаєісторичний перехід людей від їх природного стану, ізольованого існування в напрямкудо цивілізованих форм соціального спілкування.
У свою чергу державаяк система публічних відносин в загальнонаціональному масштабі виступає відносновідокремленою від елементарних стосунків між людьми, а тому й більш віддаленою відіндивіда, вторинною, складнішою формою соціальної інтеграції, яка отримує внаслідокцього не тільки додаткові ресурси владного впливу на суспільні відносини, але йпевні можливості для узурпації владних повноважень.
Громадянське суспільствоохоплює відносно відокремлену сукупність суспільних відносини.
До таких відносинналежать передусім сімейні, релігійні, економічні, етнічні, політичні та деякі інші.Особливе місце серед взаємин громадянського суспільства посідають політичні відносини,які опосередковують процеси формування загально національних пріоритетів суспільства(первинні політичні відносини). На відміну від централізованої системи державно-владнихвідносин стосунки в межах громадянського суспільства складаються як горизонтальні,на засадах координації, і залежать від прояву особистої ініціативи. Тому ці стосункифункціонують у вигляді правових, насамперед приватноправових відносин зі всіма їхнімиатрибутами свободою договору, формальною рівністю сторін тощо.
Громадянське суспільствоє сукупністю соціальних відносин, де здійснюються основні права людини — на життя,свободу, безпеку, власність.
На теренах громадянськогосуспільства людина виступає вже не тільки як абстрактний індивід, пасивний об'єктвладних відносин, а й як суб'єкт права, активний носій певних, визначених юридичниминормами прав і свобод. За умов демократичної правової державності потреби та інтересиіндивіда, його соціальні запити та боління знаходять своє предметне втілення і юридичнеоформлення в певних юридичних домаганнях у вигляді прав і свобод людини і громадянина,насамперед в основних правах — прав на життя, свободу, безпеку, власність.
Людина володіє, користуєтьсята розпоряджається майном, є членом трудового колективу, створює сім'ю, задовольняєкультурні та духовні потреби в межах взаємин та інститутів громадянського суспільства,в яких держава в особі своїх державно-владних атрибутів присутня лише потенційнояк гарантія їх ви знання, охорони та захисту. Коли ж за певних конкретних обставинвиникають конфліктні ситуації, які перешкоджають безпосередньому здійсненню основнихправ і свобод людини, нормальному ходу реалізації права, з'являється необхідністьреального втручання з боку держави, примусового здійснення правових норм, практичногозастосування примусових заходів для охорони та захисту прав і свобод людини.
Громадянське суспільствомає власний устрій, зовнішню форму свого існування у вигляді різноманітних за своїмконкретним спрямуванням об'єднань індивідів.
Серед цих інститутів— сім'я, церква, приватні чи колективні підприємства, комерційні організації, об'єднанняза інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські організації,політичні партії, недержавні засоби масової інформації. Головною ознакою цих інститутівє те, що вони утворюють ся не державою, а самими індивідами, і тому їх реальне функціонуванняє показником громадянської зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власнихпотреб, рівня його самосвідомості. Саме від ефективності функціонування інститутівгромадянського суспільства залежить авторитет та реальні можливості впливу громадськоїдумки на державно-владні інститути.
Серед інститутівгромадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вонивиступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянськогосуспільства, які від того набувають значення політичних пріоритетів, до власне організаціїі здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямованана сферу громадянського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та сподіваннянаселення, а з іншого — на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональномумасштабі для здійснення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньопроблематики функціонування політичної системи. Громадянське суспільство, його окреміінститути формуються і функціонують на засадах самоврядування.
Індивіди безпосередньоабо через утворені ними органи вирішують питання своєї життєдіяльності — добровільноформують певні інститути для колективного задоволення своїх потреб та інтересів,створюють для себе правила поведінки у формі соціальних, насамперед правових норм,якими керуються у своїй діяльності, самостійно приймають спільні рішення і саміїх виконують. Самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістювиявлення ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш оптимальногоз точки зору інтересів індивідів та їх об'єднань рішення. Загальновизнаним вважаєтьсяпринцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діятив межах Конституції та законів.
Відносини громадянськогосуспільства регулюються правом на засадах унормування свободи та рівності учасниківгромадського спілкування.
Відносини громадянськогосуспільства за своїм визначенням мають бути вільними від безпосереднього управлінськоговтручання з боку владних інститутів держави, а тому й регулюються правом, яке передбачаєформально визначені межі свободи поведінки учасників громадянського спілкування,гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Томунормативна структура громадянського суспільства виступає як результат впорядкуванняна основі правових норм, насамперед як його правовий устрій.
У цьому плані самтермін «громадянське суспільство» є не досить вдалим, оскільки передбачає учасникомгромадянського спілкування громадянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситьсяз державою, оскільки під громадянством розуміють членство в державі, постійний нетільки правовий, але й політичний зв'язок між державою та індивідом. Тому, звісно,громадянин є передусім суб'єктом відносин з державою. Сфера соціального спілкування,яка охоплює саме громадські стосунки та самоврядні інститути, на відміну від політичнихвідносин, з точки зору суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, побудованогона цивільно-правових засадах, через те що стосунки, які воно охоплює, регулюютьсяцивільно-правовим методом, нормами приватного, насамперед цивільного права.
1.2 Структура громадянського суспільства
Структура — це внутрішня будовасуспільства, що відображає різноманіття і взаємодію його складових, що забезпечуєцілісність і динамізм розвитку.
Системним початком, що генеруєінтелектуальну і вольову енергію суспільства, є людина з її природними потребамита інтересами, зовні вираженими в юридичних правах і обов'язках. Складовими елементамиструктури виступають різні спільності та об'єднання людей і стійкі взаємозв'язкиміж ними.
Структуру сучасного громадянськогосуспільства можна представити у вигляді п'яти основних систем, що відображають відповіднісфери його життєдіяльності. Це соціальна, економічна, політична, духовно-культурната інформаційна системи.
Соціальна система охоплює сукупністьоб'єктивно сформованих спільностей людей і взаємин між ними. Це первинний, основний пласт громадянськогосуспільства, який надає визначальний вплив на життєдіяльність інших його підсистем.
Передусім тут треба позначитиблок відносин, пов'язаних з продовженням роду людського, відтворенням людини, продовженнямйого життя, вихованням дітей. Це інститути сім'ї та відносини, зумовлені її існуванням,що забезпечують з'єднання біологічного і соціального початків в суспільстві.
Другий блок складають відносини,що відображають суто соціальну сутність людини. Це конкретні відносини людини злюдиною як безпосередньо, так і в різних колективах (клубах, громадських об'єднанняхтощо).
Третій блок утворюють опосередкованівідносини між великими соціальними спільнотами людей, а саме: групами, верствами,класами, націями, расами тощо.
Економічна система являє собоюсукупність економічних інститутів і відносин, в які вступають люди в процесі реалізаціївідносин власності, виробництва, розподілу, обміну та споживання сукупного суспільногопродукту.
В якості первинного рівня тутвиступають відносини власності, які пронизують всю тканину економічних відносині весь цикл суспільного виробництва і споживання. У кожній розвиненій державі визнаютьсяі захищаються так само приватна, державна, муніципальна й інші форми власності.
Відносини виробництва матеріальнихі нематеріальних благ складають другий найбільш важливий для суспільної системиструктурний рівень. Воснові виробництва лежить творча праця членів суспільства, тому невід'ємною частиноюекономічних відносин є трудові відносини. Більш опосередкований і абстрактний характерносять виробничі відносини, які в силу своєї специфіки стають незалежними від воліі свідомості конкретної людини. Структурнимиелементами економічної системи виступають приватні, муніципальні, акціонерні, кооперативніпідприємства, фермерські господарства, індивідуальні приватні підприємства громадян.
Відносини розподілу, обміну, споживаннясуспільного сукупного продукту є важливою складовою частиною економічної системи,хоча вони певною мірою функціонують і в рамках іншої системи — соціальної.
Політичну систему становлять ціліснісаморегулюючі організації — держава, політичні партії, суспільно-політичні рухи,об'єднання та відносини між ними. Саме тут індивід виступає в якості громадянина,депутата, члена партії, організації.
Глибинним, сутнісним рівнем тутє відносини з приводу влади, які пронизують політичну систему в усіх її середовищах,на всіх етапах її існування. Владнівідносини дуже різноманітні: це відносини між державою та іншими структурними елементами,між державними органами та установами і т.д. Особливе місце займають відносини, щоскладаються в зв'язку з діяльністю політичних партій, кінцевою метою якої виступаєзавжди державна влада. Крім суто владних існує ціла гама політичних відносин, щоохоплюють проблеми об'єднання громадян у суспільно-політичні організації, свободислова, гарантій виборчих прав громадян, функціонування форм безпосередньої демократіїта інше.
Духовно-культурна система утворюєтьсяз відносин між людьми, їх об'єднань, державою і суспільством в цілому з приводудуховно-культурних благ і відповідних матеріалізованих інститутів, а також освітніх,наукових, культурних і релігійних установ, через які реалізуються ці відносини.
Базовий блок у цій сфері становлятьвідносини, пов'язані з освітою, тому що саме освіта є фундаментом у справі розвиткулюдської особистості. Йогостан характеризує перспективи розвитку конкретного суспільства. Без освіти не може дійсним чином функціонуватине тільки духовно-культурна сфера, але і суспільна система в цілому. Життєво необхіднідля людини і суспільства відносини, які зумовлюють виникнення і розвиток науки,культури і релігії. Різноманітнішляхи формування цих відносин, неоднозначний їх вплив на людину, але консолідуючимичинниками є їх спрямованість на збереження історичного досвіду, загально гуманістичнихтрадицій, накопичення і розвиток наукових, морально-духовних, культурних цінностей.
Інформаційна система складаєтьсяв результаті спілкування людей один з одним безпосередньо і через засоби масовоїінформації. Вякості її структурних елементів можуть виступати громадські, муніципальні і приватніорганізації, установи, підприємства, а також громадяни та їх об'єднання, що здійснюютьвиробництво і випуск засобів масової інформації. Інформаційні відносини носять наскрізнийхарактер, вони пронизують всі сфери громадянського суспільства.
Структурні частини, що відображаютьсфери життєдіяльності суспільства, тісно взаємопов'язані. Об'єднуючим фактором, епіцентром різноманітнихзв'язків між ними виступає громадянин як сукупність суспільних відносин і міра всіхречей. При вивченні соціальної, економічної та інших систем як відносно самостійнихявищ не можна недооцінювати і інші структурні складові, такі як: ідеї, норми, традиціїтощо.

РОЗДІЛ 2 СУТНІСТЬКОНЦЕПЦІЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
2.1 Історія виникненнята розвитку правової держави
Пошук шляхів втіленняідеї про щастя на землі, свободу від страху і злиднів здійснювався протягом всієїісторії. Писалися трактати, народжувалися теорії, щось вмирало, але найцінніше,найсуттєвіше відбиралося і зберігалося, щоб з часом з цих розрізнених фрагментівлюдство реалізувало свою споконвічну мрію про найкращий державний устрій. У процесіцього пошуку важливе місце займають реформи Солона і виведена Протагором формулапро те, що мірою усіх речей є людина, і вчення Аристотеля, який виголосив, що держава,яка складається з «середніх людей», матиме найкращий державний устрій, а закон маєпанувати над усім. Сприйнята була і думка Цицерона про те, що народ — це не будь-якаспільність, а спільність людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і єдністюінтересів. Особливу роль відіграло і християнство, яке виголосило принцип рівностілюдей перед Богом незалежно від соціального стану і національності, що стало основоюдля утвердження поваги людини однієї до одної.
Наприкінці XVIIIстоліття, коли з'являються політико-правові концепції, яким була притаманна докладнатеоретична розробка питання про цілі суспільства і способи їх досягнення, про співвідношеннядержави і права, держави і суспільства та індивіда. Особливе місце серед них посідаєвчення про правову державу, історія утвердження якого ілюструє певні етапи в процесірозвитку державності Нового і Новітнього часу в країнах Європи і Північної Америки.
Термін «правова держава»в науковий обіг увійшов на початку XIX століття. Вперше його було вжито у працяхК. Т. Велькера та Р. фон Моля, що відкрило шлях для широко використання даного термінау філософській та політико-правовій думці. Однак, не дивлячись на досить пізню йогопояву, зачатки відповідної теорії у вигляді окремих ідей і принципів існували здавна.
Гуманістичні ідеїантичних філософів були суттєво розвинуті у працях таких видатних мислителів епохиВідродження, як Г. Грацій, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони безпосередньопідготували становлення теорії правової держави, яка на момент свого започаткуваннястала символом протесту проти теорії і практики поліцейської держави.
Поліцейська держава,найбільш відомим представником якої був X. Вольф, була започаткована наприкінціXVII століття і об'єктивно сприяла виникненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавшиз охорони безпеки, привласнивши в подальшому виняткове право здійснювати повноваженнящодо забезпечення суспільного добробуту, ця держава з часом закономірно вдаєтьсядо крайнощів поліцейської регламентації. Перебравши на себе керівництво всіма видамилюдської діяльності, вона паралізує розвиток громадянського суспільства, процесзвільнення особистості від всебічного піклування з боку влади. У наш час поліцейськудержаву заведено розглядати як ідеальний тип для протиставлення правовій державі.
Критики поліцейськоїдержави ставили перед собою завдання, з одного боку, щодо вирішення питання стосовновизначення кордонів діяльності державної влади, меж її втручання у приватну сферу,а з іншого — надання індивіду статусу громадянина і суб'єкта права.
В епоху переходувід феодалізму до капіталізму вирішального значення набувають проблеми політичноївлади та її поділу. Виразником правових уявлень буржуазії був англійський мислительДж. Локк, який обґрунтував правовий принцип індивідуальної свободи як свободи слідуваннявласному бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон. У його трактуванніідея панування права повинна була втілитися в державі, в якій здійснено поділ владина окремі гілки. При цьому передбачалося, що діяльність кожної з них повинна бутиобмежена законом, який відповідає природному праву і забезпечує невід'ємні праваі свободи індивіда. Висловлені Дж. Локком ідеї були розвинуті Ш. Монтеск'є у творі«Про дух законів» і трансформовані у принцип поділу влади, що розглядається як одназ найважливіших засад правової державності.
Невід'ємним елементомтеорії правової держави є також розроблена Ж.-Ж. Руссо концепція народного суверенітету,що заснована на ідеї, згідно з якою держава виникає внаслідок суспільного договору,а відтак перебуває на службі у суспільства. Сформульовані Дж. Локком, Ш. Монтеск'єта Ж.-Ж. Руссо ідеї починають сприйматися і використовуватися в практиці державногобудівництва ще наприкінці XVIII століття, свідченням чого стає Конституція СІЛА1787 року і Французька Декларація прав людини та громадянина 1789 року, а такожряд інших правових актів[3].
Батьком теорії правовоїдержави традиційно вважають німецького філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміна«правова держава», а обґрунтовував ідею правового державного влаштування. Державувін розумів як єднання певної кількості людей, які підпорядковані законам. Створенняюридично завершеного поняття «правова держава» пов'язане з ім'ям іншого німецькогомислителя Р. фон Моля, який визначив правову державу як конституційну, що заснованана конституційному закріпленні прав і свобод людини, на забезпеченні їх судовогозахисту.
Одним із варіантівтеорії правової держави вважають концепцію панування права, яка розроблялася і реалізовуваласяв країнах англосаксонської політико-правової традиції. На відміну від свого континентальногоаналога, в якому наголошується на забезпеченні передусім правопорядку, в даній концепціїувага зосереджується на ідеях обмеження влади держави, забезпечення розвитку вільногоправового суспільства, становлення і функціонування сильного і незалежного суду,що стоїть між особистістю і владою.
Загальновідомо, щотеорія, якщо вона претендує на вирішення найбільш актуальних проблем суспільногожиття, має спиратися на історичні національні традиції. їх наявність значною міроюобумовлює успіх реалізації такої теорії. Стосовно правової держави можна констатувати,що в Україні такі традиції існують. У розвиток вчення про правову державу наприкінціXIX — на початку XX століття зробили свій внесок і українські філософи та юристи,а саме: М. Драгоманов, С. Котляревський, М. Палієнко та ін. Постановці питання пронеобхідність розбудови державного ладу України відповідно до принципу правової держависприяло усвідомлення суспільством думки про необхідність обстоювання основних праві свобод людини, підкорення держави праву тощо. Такі зміни в суспільній свідомостістали можливими завдяки філософським пошукам і діяльності Г. Сковороди, Т. Шевченка,М. Драгоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, В. Винниченка та інших. Одні з нихбільше акцентували увагу на праві кожної людини на гідні умови життя, відстоюючиідею активного втручання держави в соціальні відносини, інші, навпаки, піддаваликритиці саме прояви патерналістської турботи держави про своїх громадян і передусімнадавали пріоритетного значення свободі особистості, принципу формальної рівності.Так, М. Драгоманов у своєму проекті «Вільний союз — вільна спілка» наголошував наідеях про пріоритетне значення прав і свобод людини, на критиці централізму і відстоюванніідеї про розвиток місцевого самоврядування. Відстоював він і думку про те, що міжприродним правом як морально-ціннісним регулятором і правом чинним — «громадянськимизаконами», має бути «спорідненість», а здобуття державності нерозривно пов'язанез додержанням прав людини. Обгрунтування взаємозв'язку між громадянськими і природнимиправами і свободами людини, яке здійснив М. Драгоманов, стало суттєвим оновленнямзахідних ліберальних вчень. Він, зокрема, довів, що людина не може відчувати себепо-справжньому вільною тоді, коли пригнічується весь народ. Без задоволення національнихправ людини не може бути й мови про свободу і розвиток людської особистості. НаголошувавМ. Драгоманов і на необхідності поділу влади в державі, підкреслюючи, що належнийзахист прав і свобод людини може забезпечити тільки незалежна судова влада, урівноваженаз законодавчою і виконавчою.
У роки радянськоївлади ідея правової держави в Україні піддається нищівній критиці і характеризуєтьсяяк буржуазна. Проте у працях українських правознавців, які були змушені емігруватиза кордон, ця ідея продовжувала розвиватися. Так, С. Дністрянський писав, що правовадержава це держава, яка має на меті стати осередком усього права, організувати загальнуохорону громадян та налагодження всього адміністративного апарату якраз для того,щоб право мало свою вихідну точку[4].
Повернення вітчизнянихправознавців до досліджень проблем становлення та функціонування правової державивідбувається в середині 80-х років під час перебудови. Однак особливої актуальностіці розробки набувають після прийняття Декларації про державний суверенітет України,в якій було проголошено прагнення українського народу до побудови правової держави,та прийняття Конституції 1996 року, в якій було задекларовано курс на розбудовуУкраїни як незалежної і суверенної, демократичної, соціальної і правової держави.
Політичні, соціально-економічнізміни, які відбулися в Україні, змусили по-новому оцінити поняття держави і особи,їх співвідношення та взаємозв'язок, межі дії державної влади і нарешті відродитиконцепцію правової держави не тільки як теоретичну проблему, але і як практичнуціль.
2.2 Поняття і ознакиправової держави
При характеристиціправової держави необхідно пам'ятати, що хоч вона і має специфічні ознаки, протезалишається власне державою, у якої є загально-родові ознаки.
Політична влада вбудь-якій державі в цілому організується і функціонує у правовій формі, що, однак,не виключає можливості її порушення владою на окремих етапах розвитку. Це дає підставистверджувати, що конкретні держави неоднаково обмежені правом. Започаткування правовоїдержави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б максимальнообмежена правом і правами людини. Таким чином, правова держава певною мірою є поняттямідеологічним з історично змінюваним змістом починаючи від ліберальної закінчуючисоціальною моделлю. З цього випливає те, що вважалося ідеалом на момент започаткуваннятеорії, на початку XXI століття не повністю відповідає сучасним уявленням про рольі місце держави в житті суспільства.
Правова держава —це організація політичної влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальномузабезпеченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальностіособистості і держави.
Правова держава незалежновід специфіки країни характеризується наявністю ознак, ступінь реалізації яких єпоказником успішного просування суспільства на шляху наближення до ідеалу, що міститьтеорія правової держави.
Безумовне визнання,законодавче закріплення, реальне здійснення і гарантування державою невід'ємнихправ і свобод людини. Цей принцип передбачає визнання кожної людини вищою соціальноюцінністю. Завдяки інтегруючій функції права особистості на життя, свободу та гідністьвсі категорії прав людини перебувають у єдності, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені.Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуютьсяпохідні від них категорії прав, такі, як: політичні, соціально-економічні, культурнітощо. Кожна з категорій прав конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяєйого захисту. Зворотний зв'язок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державоюнепорушності життя, свободи та гідності людини розцінюється як недоторканні і невідчужуванівсі інші права й свободи.
Соціальна природаправової держави означає законодавче закріплення рівних прав і рівних шансів їхреалізації представниками різних соціальних верств, а отже — досягнення соціальногоплюралізму. Це створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участьу формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести відповідальністьза стан справ у суспільстві. Цей вплив здійснюється індивідами і їх об'єднаннямиза допомогою конституційно-правових інститутів. Постійний контроль з боку громадськостіза діяльністю державних органів, доповнений демократичною процедурою формуванняцих органів, унеможливлює використання влади в егоїстичних інтересах певних соціальнихверств і груп населення.
Право, по відношеннюдо держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершеніформулювання, в яких закріплюються уявлення про справедливість, що об'єктивно склалисяв суспільстві і потребують державного захисту. Отже, за допомогою законів, судовихпрецедентів тощо держава лише надає праву формальної визначеності. У реальній діяльностівона повинна втілювати право в життя.
Принцип верховенстваправа вимагає, щоб як мета діяльності держави, так і сама ця діяльність визначалисяправовими рішеннями законодавців. Його реалізація забезпечує незалежність державногоапарату від зміни правлячих політичних сил, а також відносну безперервність розвиткудержави в умовах постійних змін, що відбуваються в житті суспільства і навіть стаютьпередумовою таких змін.
За допомогою прававідбувається відтворення існуючої соціальної системи, оскільки в ньому конкретизуєтьсяправова державність. Право утворює ту ланку, завдяки якій досягається узгодженняі взаємодія між правовою і соціальною державністю, між соціальною державою і ринковоюекономікою.
Панування права вжитті суспільства забезпечує створення демократичних державних структур, воно гарантуєверховенство конституції як найвищого за юридичною силою нормативно-правового акта,а також правових законів, підвищення їх якості, здійснення принципу поділу владитощо. Конституція, яка завжди має правовий характер, таким чином визначає межі втручаннядержавної влади у сферу саморегуляції громадянського суспільства, яке набуває субсидіарногохарактеру і не може зашкодити інститутам і механізмам саморегуляції.
У цілому верховенствоправа означає, що не тільки громадяни, але й передусім сама держава, її органи тадержавні службовці повинні діяти виключно в межах права. За допомогою права і черезправові закони правова держава самостійно обмежує себе. У правовій державі повинніуправляти не окремі особи, а правовий закон. У ній не припустиме адміністративнесвавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим законом,вона не може вважатися правовою. Пов'язаність усіх суб'єктів правовідносин правомпротистоїть будь-яким формам свавілля, анархії, правопорушень.
Правова держава зароджуєтьсяі функціонує в умовах громадянського суспільства. Питання щодо громадянського суспільства,як і щодо правової соціальної держави, було поставлене історією як питання про найбільшрозумний і доцільний устрій людського буття. Процес їх розвитку хоча і був різношвидкісним,але йшов паралельно і супроводжувався узгодженням між собою цих інститутів. Тому,коли під громадянським суспільством розуміють сукупність недержавних і неполітичнихвідносин, які утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-власниківі їх об'єднань, то це аж ніяк не означає його абсолютної відокремленості від держави.Навпаки, вони завжди були досить тісно пов'язаними між собою, по-перше, генетично,наприклад, в європейській історії громадянське суспільство і держава взаємно створювалиодне одного, а по-друге — корегуючи одне одного. Отже, громадянське суспільстворозвивається в діалектичній єдності і протиріччі з соціальною правовою державою.
Теоретична конструкціяправової держави складається поступово, відповідно до усвідомлення громадянськимсуспільством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Особливої переконливостіця теза набуває в разі трансформації ліберальної правової державності в соціальнуправову. Цей процес супроводжувався теоретичними пошуками лібералів, християнськихдемократів і соціал-демократичного руху, що дає підстави констатувати: концепціяправової держави в її сучасному вигляді є підсумком зусиль громадянського суспільства.Вона реалізується тоді, коли досягає «критичної маси», яка здатна перевлаштуватилюдське буття. Таким чином, можна зрозуміти гальмування процесу розбудови Українияк правової держави, оскільки громадянське суспільство в нас ще не склалося.
Про тісний зв'язок,який існує між громадянським суспільством і соціальною, правовою державою, свідчитьі той факт, що процес становлення правової держави в 50-60-х роках XX століття супроводжувався,як правило, паралельною розробкою відповідної моделі громадянського суспільства,наприклад, концепції «сформованого суспільства» Л. Ерхарда у ФРН або «великого суспільства»Л. Джонсона в США.
Принцип поділу владивперше сформулював Ш. Монтеск'є, традиційно вважається обов'язковою ознакою сучасногоконституційного ладу. Сучасний підхід до розкриття змісту принципу поділу владипередбачає висвітлення двох аспектів. Це, по-перше, незалежність і самостійністькожної з гілок влади — законодавчої, виконавчої й судової. При цьому необхідно виходитиз того, що така незалежність і самостійність мають відносний характер, оскільки,наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу виконавчоївлади та органів судової влади. А по-друге — існування й ефективне функціонуванняконституційного механізму взаємних стримувань і противаг. Система «стримувань іпротиваг» була започаткована в США. Вона являє собою сукупність правових обмеженьоднієї гілки влади з боку інших гілок. Традиційно до таких обмежень відносять:
- здійснюване за допомогою принципів права,норм конституції і законів регламентування нормотворчої діяльності, зокрема виданнязаконів виключно парламентом, обмеження підзаконної та делегованої нормативної творчості;
- чітке визначення повноважень вищих органівдержавної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення;
- здійснення правосуддя виключно судом, визнаннясудом неконституційними нормативно-правових актів тощо.
Разом з тим система«стримувань і противаг» може набувати специфічних ознак, що обумовлено існуючоюв країні формою правління. Так, у системі противаг парламентської республіки важливемісце відведено праву парламенту висловити уряду вотум недовіри, що тягне за собоюйого відставку, і повноваження уряду — можливість розпуску парламенту президентомза поданням прем'єр-міністра і призначення дострокових виборів.
Слід виділити наступнийпринцип – принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захищеність інтересівдержави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на одному рівні. Це,зокрема, передбачає відповідальне ставлення держави до людини, її прав і свобод,а також їх охорону усіма передбаченими законом засобами. Ця вимога випливає з конституційнихположень, які визнають людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканністьі безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини, їх гарантіїповинні визначати зміст і спрямованість діяльності держави, становити основу демократичноїдержавності.
Основними показникамивзаємовідносин особи і правової держави є правова захищеність людини і громадянина;постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи;підвищення соціальної активності особистості, її відповідальності, самодисциплінипри виконанні обов'язків. При цьому слід підкреслити, що забезпечення правової захищеностілюдини і громадянина повинно мати першочерговий і комплексний характер. Його комплексністьполягає в тому, що цей принцип лежить в основі всіх взаємозв'язків людини як з державою,її органами, так і з іншими індивідами та їх суспільними об'єднаннями в межах правовихвідносин. Принцип правової захищеності в змістовому плані має специфічні правовіознаки. Це — правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх суб'єктів права;особливий режим правового регулювання; стабільний правовий статус громадянина ісистема юридичних гарантій його непорушності.
Правові відносинигрунтуються на основі рівності і взаємної відповідальності сторін. Звісно, державатеоретично має найбільший обсяг прав і обов'язків. Крім цього, у держави є особливіправомочності, яких не може бути в окремого громадянина, наприклад, видавати загальнообов'язковінорми, збирати податки та ін. Але в конкретних правовідносинах держава і громадянинмають рівні права і відповідні їм обов'язки.
Створення стабільногоправового статусу громадянина, системи його прав і обов'язків і чіткого механізмузабезпечення дають можливість людині відчувати своє стабільне становище в суспільстві,а повномасштабна реалізація принципу взаємної відповідальності особи і держави сприяєпоступовому відродженню довіри людини до держави.
У правовій державіповедінка людини регулюється на основі загально дозвільного правового режиму. Правовийрежим, що регулює поведінку людей, існував і до започаткування правової державності,проте у поліцейській державі він був іншим за змістом, а саме: людині заборонялосявсе, крім того, що було прямо дозволено законом. У 1789 році в США вперше був сформульованийпринципово інший підхід до бачення змісту цього режиму — людині було дозволено все,що прямо не заборонялося законом. У Конституції України (ч.1 ст. 19) цей режим такожзакріплюється, але його викладено по-іншому: «Правовий порядок в Україні ґрунтуєтьсяна засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбаченозаконодавством»[5].Безумовно, цей режим передбачає наявність високого рівня правової свідомості і правовоїкультури особи і суспільства в цілому — тільки за цієї обставини забезпечуєтьсяпозитивний ефект від його впровадження в суспільне життя.
У правовій державідіє й інший правовий режим, відповідно до якого державним органам і посадовим особамдозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держава маєправо і навіть зобов'язана за порушення законів застосовувати примус до особи, алепри цьому особа повинна мати реальні юридичні засоби захисту своїх прав.
Особливо важливогозначення для ефективного функціонування правової держави набуває незалежний і ефективнийсуд. Забезпечення провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичногосуду, як найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина, є переконливим доказомтого, що держава набула правового характеру. Це зумовлюється специфікою судовихорганів: демократизмом їх формування, змістом їх повноважень, процедурою судочинства.Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключносудом і відповідно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості судів,доступності судового захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державніоргани і їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи їх об'єднання — з другого,повинні розглядатися як рівноправні суб'єкти, що є запорукою уникнення будь-якогосвавілля держави. В результаті здійснюваної в державі реформи судової системи ціумови повинні бути створені і поступово реалізовуватися.
У правовій державіна належному рівні знаходиться правосвідомість і правова культура як окремого індивіда,посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає наявність доситьвисокого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконаньв необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, якийконче потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, дуже важко. Длязапровадження системи правового навчання і виховання потрібен тривалий час. Державнапрограма правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними установами.
Важливоюсоціальною рисою вчення про правову державу є його здатність безперервно розвиватисявідповідно до потреб суспільного життя. Розпочавши з демократизації політичної сфери,громадянське суспільство наприкінці XIX століття закономірно приходить до аналогічнихпроцесів в економічній і соціальній сферах. В історії розвитку цього вчення протягомдвох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідношення держави й особистостіз точки зору виконання державою соціальних обов'язків перед особистістю й суспільством— від повного заперечення таких обов'язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації,так і до підняття соціально-економічних прав на рівень конституційних соціальноюправовою державою. З огляду на це слід зазначити, що формування концепції соціальноїправової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етапу процесі розвитку й удосконалення вчення про правову державу.
Теоретичнаконструкція соціальної держави складається поступово, відповідно до усвідомленнягромадянським суспільством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Прагненняпов'язати політику з мораллю, із глибинними потребами людини сприяло консенсусусоціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні формулювання цінностей,таких як свобода, справедливість, солідарність тощо, на яких повинна бути заснованаця держава.
2.3 Основніпринципи правової держави
Принципи — це основні ідеї, щовизначають у своїй сукупності ідеальну модель держави, яка могла б називатися правовою. Їх формування зумовлене об'єктивними ісуб'єктивними чинниками: рівнем розвитку культури, науки, освіти та інших елементів,що складають сукупний інтелект даної суспільної системи; морально-духовним потенціаломсуспільства, який виражається у визнанні більшістю населення справедливим, а значить,і правовим; існуючого державного устрою; наявністю або відсутністю стабільного механізмуреалізації правових засад у діяльності державних органів; ступенем освоєння конкретноюлюдиною права як власної свободи, усвідомленої і в необхідних випадках і необхіднихмежах їм самим обмеженою.
З урахуванням історичних даних,суспільної і державної практики та з позицій сучасних наукових знань можна виділититакі принципи правової держави:
1) Принцип пріоритету права.
2) Принцип правової захищеності людини ігромадянина.
3) Принцип єдності права і закону.
4) Принцип правового розмежування діяльностірізних гілок державної влади.
У літературі при характеристиціправової держави дуже часто вживається термін «панування права», походження якого,очевидно, пов'язано з англійським «rull of low» — «правління права» або «пануванняправа». Пріоритетністьправа допоможе уникнути, з одного боку, трактування права як засобу придушення інасильства, а з іншого — фетишизації права як самодостатнього та самоврядного явища.Принцип пріоритету права може бути розкритий при засвоєнні наступних моментів. По-перше, право нерозривно пов'язане злюдиною, це сторона його буття, універсальний засіб спілкування і гарантія нормальногоспособу життя. По-друге,держава не єдине джерело формування права. У багатьох випадках воно лише оформляє,втілює в правову форму або природно-правові вимоги, або волевиявлення всього суспільства,сформоване через референдуми, якого положення, що сформувалися в ході суспільноїпрактики, зокрема судової. По-третє,право виникло раніше, а тому носить більш природний характер, ніж держава. За однією з версій, держава виникла знеобхідності організаційно-владної, силової підтримки правових установлень в суспільствіз метою його нормального функціонування.
Підходимо до висновку, що пріоритетправа означає: а) розгляд всіх питань суспільного і державного життя з позицій права,закону, б) з'єднання людських морально-правових цінностей (розумність, справедливість)і формально-регулятивних цінностей права (нормативність, рівність всіх перед законом)з організаційно-територіальнимподілом суспільства і легітимної публічної владною силою; в) необхідність ідеологічно-правовогообгрунтування будь-яких рішень державних і громадських органів; г) наявність у державінеобхідних для вираження і дії права форм і процедур (конституції і законів, системиматеріальних і процесуальних гарантій тощо).
Розглядаючи другий принцип, одразуслід підкреслити, що він носить первинний, комплексний, неминущий і абсолютний характер.Людина як розумна і суспільна істота в процесі свого життя, спілкування з собі подібнимистворює різні організаційні форми свого існування і встановлює прийнятні для себеправила гри, норми поведінки. Уцьому сенсі право і держава похідні від людини. Комплексність полягає в тому, щоназваний принцип лежить в основі всіх взаємозв'язків громадянина як з державою таїї органами, так і з іншими громадськими утвореннями, іншими громадянами в рамкахправових відносин з приводу самих різних об'єктів.
Неминущий характер зазначеногопринципу обумовлений природним походженням права, що виникло, по суті, з прагненнялюдини зберегти, захистити свої життя, свободу, здоров'я та інше. Іншими словами, право виникло і існуєяк розумна сторона буття, міра свободи людини.
Абсолютність цього принципу полягаєв тому, що всі взаємини індивіда з державою, її органами та посадовими особами повиннібудуватися тільки на правовій основі. Якщо вони виходять за межі дії права,з боку держави це може обернутися свавіллям, протиправним насильством, ігноруваннямпотреб людини. Принцип правової захищеності у змістовному плані має специфічні правовіознаки. Це:
1) рівність сторін і взаємна відповідальністьдержави і громадянина. Нормальні правові стосунки передбачають рівність і взаємнувідповідальність їх сторін. Зрозуміло,держава, вступаючи у взаємини з безліччю різних громадських утворень і з усіма громадянами,вже тому має величезним обсягом прав і обов'язків. Крім того, держава як сукупний представникнароду має ряд особливих прав, яких не може бути в окремого громадянина (видаватизагальнообов'язкові норми, стягувати податки і т. д.). І все ж підстав для твердження, що державамає в своєму розпорядженні великими правами, ніж громадянин, не існує. У конкретних правовідносинах у них рівніправа та відповідні їм обов'язки. Причому в правовій державі повинен бутивідпрацьований і механізм взаємної відповідальності за порушення прав, невиконанняобов'язків;
2) особливі тип правового регулюванняі форма правовідносин. Оскільки правова держава і громадянин — рівноправні учасникиправовідносин, основною формою їх взаємозв'язків виступає договір (про прийом нароботу, позики, купівлі-продажу, найму житлового приміщення і т. д.). Договором вищої форми є конституція, якщовона прийнята в результаті всенародного голосування (референдуму). У ній визначаються ті особливі права,які передаються державі і не можуть належати окремому громадянинові, і ті природніправа, які складають зміст приватного життя громадян і недоторканні для всієї держави.Для ліберальних соціальних систем характерне поєднання двох основних типів правовогорегулювання. Діїгромадянина регламентуються по загально дозвільному типу, що дозволяє робити все,що прямо не заборонено в законі, що заохочує творчість, соціально корисну ініціативу. Держава, її органи та посадові особи повиннікеруватися дозвільним типом правового регулювання, який дозволяє їм діяти тількив межах своєї компетенції, робити лише те, що дозволено законом.
3)стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його здійснення.
Стійкий,стабільний правовий статус громадянина (система його прав і обов'язків) і чіткий,безперебійно працюючий юридичний механізм його забезпечення дозволяють людині сміливодивитися вперед, не боятися, що його права можуть бути в будь-який момент порушені.
Наступнийпринцип – принцип єдності права і закону. У правовій державі будь-який нормативно-правовийакт має не тільки за формою і назвою, але і за змістом бути правовим. Це означає, що він повинен відображатиприродно-правові засади, відповідати міжнародно-правовим нормам про права людиниі громадянина, бути прийнятим легітимним органом державної влади, законно обранимабо призначеним. Інарешті, при його виданні повинен бути використаний весь комплекс правових засобіві прийомів, вироблених світовою практикою. Це логічно вивірені і сумірні з гуманістичнимипринципами правові конструкції і поняття, адекватні нормі процесуальні форми, адреснітипи і способи правового регулювання, послідовні демократичні процедури прийняттязаконів та інше.
Останнійпринцип — принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади. Влада в державі може уособлювати одналюдина (монарх, диктатор, харизматичний лідер), вона може належати групі осіб (хунті,верхівці партійно-політичної бюрократії). У даному випадку для пануючих неважливо,яким чином вона їм дісталася (революція, громадянська війна, переворот, у спадщинутощо). Аледля правової держави характерним є демократичний спосіб придбання влади, наділеннянею тільки відповідно до права, закону. Традиційна концепція поділу влади на законодавчу,виконавчу і судову стосовно до сучасних державам повинна розумітися не як поділвлади, а як створення системи стримувань і противаг, що сприяють безперешкодномуздійсненню всіма гілками влади своїх функцій. Законодавча влада, обрана всенародно,відображає суверенітет держави. Виконавчавлада, призначувана представницьким органом влади, займається реалізацією законівта оперативно-господарською діяльністю. Судова влада виступає гарантом відновленняпорушених прав, справедливого покарання винних. В Англії, США та інших країнах судовавлада стала джерелом і стрижнем формування всієї правової системи. У Росії початок реальному поділу владипоклала судова реформа 1864 р. У історико теоретичному плані можна говорити пронеобхідність постійного підвищення судової влади, споконвіку відокремленої із зразкаминеупередженості та справедливості.
Порядз викладеними правової державі властиві й принципи верховенства закону — вищогонормативно-правового акта, конституційно-правового контролю, політичного плюралізмутощо.
громадянський суспільство правовий держава україна

РОЗДІЛ 3 ОСОБЛИВОСТІФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ
3.1 Розвиток громадськогосуспільства в Україні
Проблеми громадянського суспільствабули предметом інтересу і дореволюційної політико-правової думки в України. Ці питаннярозглядали таки представники суспільства як Шевченко, Франко, Грушевський, Драгомановтощо. Розвиваючи основоположні ідеї східної школи, вони в той же час внесли національнийелемент у розуміння громадянського суспільства.
Після жовтневої революції в Росіїв 1917 році в Україну спочатку намітився процес формування громадянського суспільства.Але він був перерваний у другій половині 20-х рр. ХХ ст. встановленням тоталітарно-бюрократичноїсистеми в СРСР.
Після проголошення в 1991 роцідержавної незалежності в Україні концепція громадянського суспільства прийнята якзагальнолюдська цінність. Воназнайшла відображення в Декларації про державний суверенітет України 1991 року іКонституції України 1996 року.
Відповідно до сучасного поданнямгромадянське суспільство є самостійною соціально організованою структурою для узгодженнярізноманітних інтересів людей. Воно не ставитися всупереч державі, а взаємодіє зним для досягнення спільних цілей. Структурними елементами громадянського суспільстває різноманітні об'єднання громадян, політичні партії, масові рухи, тощо. До інститутівгромадянського суспільства віднесено[6]:
— громадські організації;
— професійні та творчі спілки;
— організації роботодавців;
— благодійні релігійні організації;
— органи самоорганізації населення;
— недержавні засоби масової інформації;
— інші непідприємницькі товаристваі установи, легалізовані відповідно до законодавства.
Таким чином, вперше в історіїнезалежної України інститути громадянського суспільства перестали бути виключнофілософською чи політичною категорією, а були унормовані як система суб'єктів, наділенихправами і обов'язками щодо відстоювання своїх легітимних інтересів у процесі подальшогорозвитку громадянського суспільства в Україні та участь в управлінні державнимисправами, зокрема,у формуванні та реалізації державної правової політики.
В Україні громадянськесуспільство формується в особливих умовах.
По-перше, його становленнявідбувається тоді, коли проблематика громадянського суспільства вже не є актуальноюдля країн розвиненої демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідністьвиходу за його межі в напрямку соціальної державності, що передбачає необхідністьнаукового пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною міроюможуть бути суперечливими. Внаслідок таких змін формується якісно нова соціальнасистема, яку зарубіжні політологи називають «суспільством масового споживання, масовоїкультури».
По-друге, становленнягромадянського суспільства в Україні відбувається за умов творення національноїдержавності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в організаціїсуспільної життєдіяльності, утворення нових державних органів влади та управління,яких не могло бути за умов перебування в складі колишнього СРСР.
По-третє, радикальназміна пріоритетів соціального розвитку передбачає перехідний період протиборстварізних векторів тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкоріненівпродовж значного історичного періоду стереотипи соціально-політичного облаштування,а інша зорієнтована в напрямку наближення до загальновизнаних стандартів правовоїдемократичної державності, які, однак, практично мало адаптовані українським суспільством.
Громадянське суспільствоє двигуном будь-якої демократії. Демократію не можливо насадити згори, вона проростаєзнизу, із зростання рівня свідомості, із активності громадян, із діяльності громадянськихорганізацій.
Якщо у суспільствівідсутній достатній рівень демократичної свідомості, будь-які спроби насадити демократіюприречені вироджуватись у складні анархічні або авторитарні гібриди.
В кожному з цих випадківсуть політичної системи відмінна від декорацій в світлі яких її виставляє влада.Таким чином, швидкий «відкат» демократії, коли крокза кроком нова влада відсуває власний горизонт повноважень в бік зменшення правта можливостей громадян, свідчить не тільки проякість і суть нової влади, а, в тому числі, про слабкість громадянського суспільства.
За даними Інститутусоціології НАН, кількість членів громадських об'єднань коливається в межах 12-17%громадян. Із цієї кількості на членство в громадських організаціях припадає 7%[7].
Окрім цього, тільки2,2% з цих членів беруть активну участь в діяльності своїх об'єднань. Слабкістьгромадських організацій підтверджує і дослідження творчого центру «Каунтерпарт»,в якому зазначається, що 75% громадських організацій мають менше 100 членів[8].
Низький рівень членстванайбільше позначається на спроможності громадських організацій. Так, 57% ГО протягомроку виконують від 1 до 3 проектів[9].
Найбільша кількістьгромадських організацій головним чином фінансується з грантів міжнародних організацій- 55%. Надзвичайно низький відсоток вихідців з громадянського суспільства у політичнійеліті — 2,8%.
І, нарешті, дані,які остаточно змушують задуматись на перспективами громадянського суспільства вУкраїні: майже 50% громадян не довіряють громадським організаціям.
Така прикра ситуаціяз громадянським суспільством багато в чому пояснює причини демократичних провалівв Україні. Водночас, незважаючи на важке комуністичне минуле, умови розвитку громадянськогосуспільства важко назвати не сприятливими.
Починаючи з моментувстановлення перших дипломатичних стосунків, всі без винятку демократичні країнивизначали зростання кількості та ролі громадських організацій пріоритетом розбудовидемократії.
Аналіз стану громадянськогосуспільства та умов його розвитку дає підстави вважати, що ключовою проблемою булиневірно встановлені пріоритети. Фактично, і західні донори, і помаранчева влададіяли за принципом «дати рибу, а не вудку».
Зокрема, для донорівпріоритетами були навчання та створення організаційних умов. В підсумку, це призвелодо того, що багато сучасних громадських активістів володіють високим інтелектуальнимрівнем, досвідом закордонних поїздок, хорошим офісом, але, водночас, вони маргіналізованіі віртуалізовані.
Для більшості з нихгромадська діяльність носить локальний проектний характер. Відповідно, такі організаціїне можуть жити без зовнішніх вливань, і ні зростання сум, ні час не збільшують їхорганізаційну спроможність.
Подібним чином, діялаі помаранчева влада долучаючи громадянське суспільство до діалогів, слухань, експертнихоцінок, але так і не прийнявши необхідні законодавчі зміни для зростання їхньоїсамостійної ролі та запиту у суспільстві.
Насправді, єдиним,що робить громадянське суспільство сильним і є самі громадяни. Жодна зовнішня фінансовадопомога і державне замовлення не зрівняється з підтримкою, яку можуть надати громадянисвоїми коштами чи участю.
Залучення громадянта формування довіри у суспільстві мали і мають бути основними пріоритетами розвиткугромадянського суспільства. Від самого початку свого створення громадські організаціїмали формувати солідарність між громадянами, активізувати їх у відстоюванні власнихправ, у здійсненні тиску і контролю за владою.
Організація і мережа- це основні форми існування активних громадян. Тільки за таких умов можна перетворитисуспільне невдоволення у громадянський тиск, а, відповідно, викликати політичнізміни.
Наявність ефективноївсеукраїнської структури вже давно б перетворило локальне невдоволення законом промісцеві вибори на масштабний протест. Зрештою, саме так це відбувається в такихкраїнах як Греція.
Зміна пріоритетів- обов'язкова умова виживання громадянського суспільства. Новими пріоритетами, зокрема,мають стати: виникнення великої кількості локальних організацій, розбудова громадянськихструктур, зростання членства, охоплення значної кількості громадян проектами, організаціядовгострокових кампаній та участь у коаліціях.
Громадські організаціїУкраїни мають вийти на рівень самостійного функціонування та самофінансування, щоможливо виключно при досягненні нових пріоритетів.
Процес формуваннягромадянського суспільства — справа дуже складна. Він буде постійно стикатися зпевними труднощами. По-перше, громадські структури схильні до небезпеки перетворитисяв інститути обслуговування егоїстичних, деструктивних індивідуальних або груповихінтересів. По-друге, їх завжди намагатиметься прибрати до рук владу бюрократичногоапарату. І, нарешті, третя небезпека — це структури громадянського суспільства можутьбути або занадто аморфними, нездатними приймати конструктивні рішення, або надтоорганізованими, де окремі члени асоціацій не можуть проявити свою самостійність.
Словом, проблем багато,але вирішувати їх можна буде лише тоді, коли ми вступимо на шлях формування громадянськогосуспільства. Причому цей процес необхідно підштовхувати хоча б тому, що наша державамолода і далеко не всі жителі нашої країни зробили свідомий вибір на користь українськогогромадянства. Тобто підданих в Україну набагато більше, ніж повноцінних громадян.Процес формування Української громадянської нації необхідно починати вже зараз.І можливий такий процес тільки при одночасному розвитку автономних від держави структургромадянського суспільства.
Особливу роль у формуваннінової загальноукраїнської ідентичності має відіграти поширення в Україні «культурисолідарності», створеної світової соціал-демократією.
Громадянське суспільствоне створюється протягом одного дня і навіть протягом одного року. Воно не створюєтьсяза вказівкою згори. Сучасна демократія немислима без розвиненого громадянськогосуспільства.
3.2 Шляхи формуванняправової держави в Україні
Однією з головнихтенденцій процесу розвитку державності в сучасному світі є поступове сприйняттялюдством напрацьованих прогресивною політико-правовою думкою надбань і особливотаких загальнолюдських цінностей, як демократія, право, права і свободи людини,гуманний і справедливий правопорядок. Наслідком цього процесу стало формування іконституційне закріплення концепції демократичної, соціальної, правової державияк синтезованого відображення загальнолюдського її призначення.
З часів проголошенняДекларації про державний суверенітет ця тенденція почала знаходити своє місце ів Україні. Завдяки вибореній Україною незалежності відбулося відродження ліберально-демократичноїтрадиції в українському конституціоналізмі — концепція демократичної, соціальної,правової держави стала складовою частиною української державницької ідеології. Проголошенняв Конституції України як соціальної, правової держави зумовлює необхідність розвиткуїї конституційної моделі. Ця модель, її зміст, який визначається системою притаманнихсоціальній правовій державі рис і принципів, стала предметом більш пильної увагине тільки з боку вітчизняних науковців, але й суспільства в цілому. Прикладом цьогоє формування в середовищі українських правознавців двох підходів щодо назви такоїдержави, які відображають певні відмінності в баченні її сутності.
Поняття «соціальна,правова держава» можна розглядати як теоретичне і як практичне поняття, таке, щоспирається на конституційне проголошення країни соціальною і правовою. Конституція,проголосивши Україну соціальною правовою державою, закріпила не стільки реальний,скільки бажаний стан держави, що констатується в її преамбулі. Таким чином, в Україніна сьогодні створені лише правові передумови для становлення і подальшого розвиткуцієї концепції.
Формування соціальної,правової держави — це складний і тривалий процес. Для того щоб побудувати в Україніправову державу, треба передусім, щоб ті вимоги, які становлять її зміст, а це:забезпечення панування права, захист і гарантування основних прав і свобод людиниі громадянина, поділ влади та інші, були реально втілені в життя, що, у свою чергу,потребує завершення правової, політичної, економічної та соціальної реформ.
Метою проведенняправової реформи повинно стати:
- скасування тих законів які не відповідаютьпотребам суспільного життя;
- розробка нових нормативних актів, прийняттяяких продиктоване сучасними умовами і об'єктивно існуючими потребами правового регулювання;
- здійснення адаптації національного законодавствадо законодавства Європейського Союзу, що обумовлено намірами України інтегруватисяв єдину Європу;
- формулювання чіткої правової політики державитощо.
Її результатом маютьбути: забезпечення верховенства права, правового характеру чинного законодавства,істотне обмеження відомчої нормотворчості, оскільки деякі підзаконні нормативно-правовіакти, різні інструкції, розпорядження тощо, приймаються всупереч закону і паралізуютьйого дію. Важливою складовою правової реформи стало завершення процесу формуваннянової судової системи; впорядкування процесу правотворчості, розмежування правотворчихповноважень органів законодавчої та виконавчої влади.
Однак слід мати наувазі, що правову державу неможливо побудувати, обмежившись прийняттям законів.Крім демократичного, прогресивного законодавства, необхідно забезпечити системусуворого додержання і виконання законів усіма суб'єктами: державою, державними органами,суспільними організаціями, посадовими особами і громадянами. Це тим більш важливов умовах перехідного періоду, коли нарівні з попередніми формами суспільних відносинрозвиваються нові. Поряд з удосконаленням законодавства не менш важливою умовоюпобудови правової держави є підвищення якості юридичної практики, яка, у свою чергу,залежить від правової, професійної культури тих, хто створює і застосовує законодавство.
Головною метою здійснюваноїполітичної реформи є — налагодження ефективної взаємодії між вищими органами державноївлади відповідно до принципу поділу влади, розробка і законодавче закріплення процедуриформування і функціонування парламентської більшості, створення дійового механізмувзаємодії та взаємної відповідальності президента, парламенту й уряду щодо розробкита здійснення державної політики, структурування політичної системи суспільстватощо.
Не менш важливимдля формування правової держави в Україні є підвищення рівня правової культури іправосвідомості громадян, посадових осіб і суспільства в цілому, виховання почуттяповаги до права, забезпечення знанням своїх прав і свобод, юридичних обов'язків,уміння їх правильно реалізовувати. Високий рівень правової культури і правової свідомості,який необхідний для утвердження в суспільстві законності, справедливості, встановленнятакої атмосфери, в якій людина може вільно жити і розвиватися як особистість.
Таким чином, знанняправа, повага до нього, переконаність в обов'язковості його виконання — необхіднаумова створення правової держави. З цього випливає, що ще однією умовою на шляхуформування правової держави є переборення правового нігілізму. Однією з причин того,що українському суспільству став притаманний правовий нігілізм, є тривале існуванняРосійської імперії, а згодом — СРСР, яким було властиве негативне ставлення до праваі закону. З огляду на це слід зазначити, що значна частина суспільства досі скептичноставиться до такої думки, що закріплені в Конституції цінності можуть прижитисяв наших умовах і позитивно впливати на процес вирішення існуючих проблем. Подоланняцієї ситуації можна досягнути лише за умови, що ідея розбудови України як соціальноїправової держави стане цільовою постановою діяльності не тільки політиків і державнихдіячів, але й суспільства в цілому.

ВИСНОВКИ
Суспільство і держава,їх співвідношення – це кардинальна для науки теорії держави і права проблема, яка,незважаючи на її безперечну важливість і актуальність, вивчена недосконало. Довгийчас наукова думка взагалі не робила різниці між суспільством і державою. Лише знастанням буржуазної епохи вчені почали розділяти політичну державу й суспільство,громадянське суспільство й правову державу, розглядати деякі аспекти їх взаємодії.
Суспільство виниклозадовго до держави і тривалий час обходилося без нього. Об'єктивна потреба в державіз'явилася в міру ускладнення внутрішньої будови суспільства, його соціального розшарування,загострення в ньому протиріч через розбіжність інтересів соціальних груп і збільшеннякількості антигромадських елементів. Отже, держава прийшла на зміну відживаючоїсвій вік родової організації як нова форма організації суспільства. Процес виникненнядержави був, мабуть, напівсвідомо, напівстихійно. Весь досвід світової історії доводить,що суспільству зі складною структурою внутрішньо притаманна державна організація.В іншому випадку йому неминуче загрожує саморуйнування. Таким чином, держава є організаційнаформа структурно складного суспільства, яке тут виступає як державно-організоване.
Громадянське суспільство в йогосучасному розумінні та значенні — це суспільство, здатне протистояти державі, контролюватийого діяльність, здатне вказати державі її місце, тримати її «у вузді». Кажучи іншими словами, громадянське суспільство- це суспільство, здатне зробити свою державу правовою. Між тим, це не означає, що громадянськесуспільство тільки тим і займається, що бореться з державою. У рамках принципу соціальності, тобтосоціальної держави, громадянське суспільство дозволяє державі активно втручатисяв соціально-економічні процеси. Іншасправа, що воно не дозволяє державі підім'яти себе, зробити соціальну систему тоталітарною.
Громадянське суспільство — суспільствоз розвинутими економічними, політичними, духовними та іншими відносинами і зв'язками,яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії і права. Побудова громадянськогосуспільства є метою суспільного розвитку, засобом всебічного забезпечення інтересів,прав і свобод людини і громадянина.
Громадянське суспільство і правовадержава логічно припускають один одного — одне немислимо без іншого. У той же час громадянське суспільствопервинне: воно є вирішальною соціально-економічною передумовою правової держави.
Слід уточнити, щопоняття громадянського суспільства найбільш адекватно співвідноситься з поняттямсаме правової держави, оскільки і перше, і друге поняття відбивають найважливішіхарактеристики та невід'ємні сторони життєдіяльності сучасної демократичної державності:з одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносноавтономні механізми саморегуляції громадянського суспільства, а з іншого — органічнимдоповненням функціонування громадянського суспільства виступають сформовані на формально-правовихзасадах інституції держави, яка тільки за таких умов може стати правовою. У цьомуплані засновники концепції правової державності обґрунтовано вбачали її підвалинив «правовому громадянському суспільстві», яке безпосередньо поєднує його громадськіта правові засади.
Правова держава є одним з істотнихдосягнень людської цивілізації. Правова держава — такий спосіб організації держави, при якому воно підпорядковане праву, а головноюметою його діяльності є забезпечення прав і свобод людини. Йогоосновними якостями є:
— визнання і захист прав і свободлюдини і громадянина;
— верховенство правового закону;
— організація та функціонуваннясуверенної державної влади на основі принципу поділу влади.
Розглядаючи сучасний стан ідейправової держави, слід уникати перебільшення їх ролі і ступеня поширення. В теперішній час правова держава виступаєідеалом, гаслом, конституційним принципом і не отримує свого повного втілення вбудь-якій країні. Реальнаполітична практика держав, які проголосили себе правовими, нерідко розходиться знормами конституції.
Функціонування розвиненогогромадянського суспільства створює можливості для більш адекватного існування права,сутність якого за цих умов стає глибшою і змістовнішою. Право за цих умов формуєтьсяна теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття нимза посередництвом державно-владних інституцій таких важливих рис, як ясне і чіткевизначення прав та обов'язків, що виникли внаслідок обміну свободою, спільне визнаннясформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Громадянськесуспільство є й найбільш відповідним підґрунтям для практичного здійснення правовихнорм, де і можуть скластися реальні показники соціальної ефективності права.
Отже, самостійність держави врівноважується,обмежується контролем суспільства за його діяльністю, а також оцінкою цієї діяльності.
Якщо політика держави відповідає потребам суспільства,то її результати будуть суспільством схвалені. Навпаки, діяльністьдержави, що суперечить названим потребам, може заподіяти шкоду суспільству, викликатив ньому кризові явища. Сказане означає, що держава вийшла за межі своєї самостійності,його політика стає антисоціальної.
Зазначене стосується насампередгромадянського суспільства і правової держави. Громадянське суспільство як система соціальних,соціально-економічних, соціально-політичних об'єднань громадян, що діють на засадахсамоврядування, і правова держава, де державна влада функціонує на правових засадах,в рамках закону, логічно взаємопов'язані між собою. Правова держава самостійна в тій мірі,в якій вона служить інтересам громадянського суспільства, яка в свою чергу стимулюєрозвиток демократичної держави та здійснює гнучкий контроль за його діяльністю.
З відносною самостійністю пов'язаневплив держави на суспільство і суспільства — на державу. У цьому випадку провідна роль, безперечно,належить суспільству, яке виступає соціально-економічною основою держави, що визначаєйого природу, могутність і можливості.
Нерозвиненим суспільствам відповідаютьі нерозвинені держави, міць яких зосереджується в виконавчо-примусових і каральнихорганах. Такідержави нерідко знаходять силу, яка значно перевищує об'єктивні потреби суспільства,отримують надмірну самостійність, стають центром політичного, економічного і духовногожиття, підносяться над суспільством. Всемогутня безконтрольна влада тут концентруєтьсяв руках диктатора і його оточення чи групи осіб. Так складалися тиранічні диктаторськідержави, а в сучасну епоху — авторитарні й тоталітарні держави.
Демократичному суспільству відповідаєрозвинута тобто демократична держава, що забезпечує цілісність суспільства, порядокі організованість суспільного життя на основі матеріальних та моральних стимуліві методів і в якому повний розвиток отримують органи та установи конструктивно-творчогохарактеру.
Цивілізоване громадянське суспільствозабезпечує демократичний порядок формування найважливіших державних органів, здійснюєгнучкий контроль за їх діяльністю на основі закону і права, а в кінцевому рахункуставить на службу собі і людині весь творчий потенціал правової держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХДЖЕРЕЛ
1. Конституція України, ВРУ№ 254к/96-ВР вiд 28.06.1996;
2. Постанова КабінетуМіністрів України «Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадськоїекспертизи діяльності органів виконавчої влади» від05.11.08 № 976;
3. Алексеев С.С. Теориягосударстваиправа. Учебник для юридических вузов и факультетов.М.,1998г.;
4. АндрусівВ. «Громадянське суспільство: між рибою і вудкою»// Українська правда, 26 липня 2010 року // www.pravda.com.ua;
5. Загальна теорія держави і права // За редакцією проф. М. В. Цвіка,доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина // Харків «Право» 2002;
6. Зимина Е. Д. Место государства в жизни гражданськогообщества // Электронный информационный портал «Русский интеллектуальный клуб» 2009-2010;
7. Кульчицький В. Історія державиі права України. Київ: Львів, 1996 р.;
8. Литвин В. Громадянське суспільство: міфи і реальність // Дзеркалотижня. -2002.;
9. Пасько І., Пасько Я. Громадянське суспільство і національна ідея.—Донецьк, 1999.;
10.  ПоповичМ.Гражданское общество Украины: итоги ХХ века // Ежедневная украинскаягазета «День» №244,31 декабря 1999г. // www.day.kiev.ua;
11. Прутник Э. «ВУкраине гражданское общество и бизнес долгое время развивались параллельно» // «Кіевскійтелеграфъ» №38 (488) 18/24 сентября 2009г.;
12. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. —Харків: Консум, 2001. — 656 с.;
13.  Теория государства и права:Курс лекций / Под ред. М.Н. Марченко. – М.: Зерцало, 1997.;
14.   Теориягосударства и права. Учебник для вузов. / Под общ. ред. В.К. Бабаева. М., 2002.;
15.   ТретьяковВ. Гражданское общество на Украине неструктурировано и поделено пополам // «Политическийкласс» 30.09. 2005 г.;
16.  ФельдблюмВ.«Гражданскоеобщество(cпозиций современной общеэкономической теории) //ВЕСТНИК ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА «CIVITAS»25.12.2008г.//http://vestnikcivitas.ru;
17.  ФеренцВ. «Перекошенное гражданское общество» // Украинская правда,21.02.2008г. www.pravda.com.ua.