План
юридичний злочинний угрупування психолог
1. Розкрити основні етапи розвитку юридичноїпсихології як науки
2. Класифікація злочинних типів
3. Взаємозв'язок правосвідомості особистості таправової системи суспільства
4. Соціально-психологічні відмінності злочинноїгрупи, злочинного угрупування і злочинної організації
5. Компетенціяексперта психолога
Література
1. Розкрити основні етапи розвиткуюридичної психології як науки
Незважаючи на те,що юридична психологія — одна з порівняно молодих галузей психології,застосування психологічного знання з метою забезпечення правосуддя й іншихнапрямків правоохоронної діяльності бере початок у далекій давнині.Випробування учасників процесу, що носили часом містичний характер, але значноюмірою синтезувавши емпіричний досвід багатьох поколінь, мали місце вже вантичному й середньовічному карному процесі. Вони базувалися на застосуваннізнань психології людини, її різних проявів у момент випробувань.
І в античному, ів середньовічному процесі основним доказом було особисте визнання підозрюваного.Це визнання, як основний доказ, добувалося будь-якими шляхами, у тому числівикористанням катувань, катувань. Поряд з фізичними застосовувалися й моральнікатування, в основі яких лежали узагальнені емпіричні дані, побутовапсихологія.
На змінуфеодальному середньовічному пошуковому процесу приходить буржуазний змагальнийпроцес із властивої йому гласністю й усністю. Важливого значення набуваютьпоказання свідків і дані про особистості підсудного, що потерпів позивача йвідповідача. Безумовно, і тут для правильної оцінки показань зацікавлених осібз'являється потреба залучення й використання психологічного знання.
У XVIII–XIX ст.зароджується кримінальна, потім — судова, а пізніше юридична психологія. Впершефакти стосовно психології злочинної поведінки, психології особистості злочинцяі психології показань свідків широко вивчалися в Німеччині. Основоположниккриміналістики австрієць Г. Гросс (1847–1915) створює фундаментальну працю «Кримінальнапсихологія» (він же творець першого в світі музею криміналістики в Граці).У Росії про необхідність ураховувати психологію злочинців висловлювався И.Т.Ціпків, що пропонував в «Книзі про вбогість і багатство» різніспособи допиту обвинувачуваних і свідків. Він пояснював, як деталізуватипоказання лжесвідків, щоб одержати великий матеріал для їхнього викриття,рекомендував класифікувати злочинців щоб уникнути шкідливого впливу гірших наменш зіпсовані.
Поширення ідеївиправлення й перевиховання злочинця привело до обігу права й психології длянаукового обґрунтування цих проблем, над якими на початку XIX століття в Росіїпрацювали П.Д. Лодій, В.К. Єлпатьевский, Г.С. Гордіенко, Х.Р. Штельцер й іншівчені.
Наприкінці ХІХст. розширюються уявлення про психологічну сутність злочинної поведінки, а в ХХст. з’явилися фундаментальні дослідження з цієї проблеми: Р. Луваж «Психологіяі злочин» (Гамбург, 1956 р.), Г. Тох «Правова і кримінальнапсихологія» (Нью-Йорк, 1961 р.), О. Абрахамсон «Кримінальнапсихологія» (Нью-Йорк, 1961 р.) та ін.
У Росії в третійчверті ХІХ ст. з юридичної психології з’явилися праці І. Баршева «Поглядна науку кримінального законознавства», К. Яновича-Яневського «Думкипро кримінальну юстицію з точки зору психології і фізіології», А. Фрезе «Нарисисудової психології», Л. Владимирова «Психічні особливості злочинцівпо новітніх дослідженнях», в яких висловлювалися ідеї чисто прагматичноговикористання психологічних знань у конкретній діяльності судових і слідчихорганів.
Кінець ХІХ —початок ХХ ст. пов’язані з інтенсивним розвитком психології, психіатрії, іншихгалузей права (насамперед — кримінального). Деякі вчені, які представляли цінауки в той період, займали прогресивні позиції (І. Сєченов, В. Бехтерев, С.Познишев, С. Корсаков, В. Сербський, А. Коні та ін.).
З’явилися першіспроби обґрунтування окремих кримінально-правових позицій психологічнимизнаннями. У підручнику Б. Спасовича «Кримінальне право» (1863 р.) вжевикористовуються психологічні дані про злочини. У Казані публікується першамонографія з судової психології — праця А. Фрезе «Нариси судової психології»(1874 р.).
Розвитокпсихології, психіатрії та права привів до необхідності оформлення юридичноїпсихології як самостійної наукової дисципліни. П. Ковалевський 1899 р. порушивпитання про поділ психопатології та правової психології, а також введення цихнаук у курс юридичної освіти.
На початку XXсторіччя в теорії й на практиці все більшого значення набували експериментальнідослідження в юридичній психології. Значна кількість робіт цього періодуприсвячено актуальній проблемі психології показань свідків. Це роботи И.Н.Холчева, Г.Р. Португалова, Е.М. Кумешера й ін. У цей же період часу значнішекількість робіт бути присвячено дослідженню психології особистості злочинця. Цероботи Л.Е. Владимирова, Г.С. Фельдштейна, М.Н. Гернета й інших.
У 1902 р.експерименти щодо визначення достовірності показань свідків проводив німецькийпсихолог В. Штерн. Його завданням був не пошук науково обґрунтованих прийомівотримання показань свідків, як у А. Біне, а встановлення ступеня достовірностісвідчень. Спираючись на свої дані, В. Штерн стверджував, що показання свідківпринципово недостовірні, хибні, оскільки «забування є правилом, а спогад —винятком». Згодом В. Штерн створив персональну концепцію пам’яті, яка малаяскраво виражений ідеалістичний характер. Згідно з цією концепцією пам’ятьлюдини не є відображенням об’єктивної реальності, а виступає лише як їївикривлення на догоду вузько егоїстичним інтересам особистості, їїіндивідуалістичним намірам, її гордості, пихатості, честолюбству тощо.
Значний внесок урозвиток юридичної психології в дореволюційний період вніс учений і практикА.Ф. Коні. Його праці, де розглядаються питання юридичної психології, якісновідрізняються від праць інших авторів тим, що, узагальнивши свій величезнийдосвід, він підходить до оцінці кожного явища з погляду його застосовності впрактичній діяльності юриста. Велика увага А.Ф. Коні приділяла психологіїсудової діяльності, психології свідків, потерпілих й їхніх показань. Вінуважав, що для того, щоб займати суддівське крісло, необхідно володіти рисамихарактеру, що дозволяють протистояти натиску, проханням, тиску оточення, голосу«суспільної пристрасті», що маскується під голос «суспільноїдумки», і ін.
Значну увагурозвитку юридичної психології приділив великий вчений-фізіолог, психіатр іпсихолог В. Бехтерев (1857–1927). Під його керівництвом було здійснено першеекспериментальне дослідження малолітніх злочинців, результати якого знайшливідображення в праці «Про розумову працездатність малолітніх злочинців»(1903 р.) Саме він за допомогою експериментальних методів вивчав злочинність якпсихологічне явище і особистість злочинця.
Дозвілметодологічних проблем у юридичній психології тривало після встановленняРадянської влади. Вивчалася проблема застосування психологічного знання в дізнанні,попередньому наслідку й суді. У доказовому праві нової системи правосуддяекспертиза, у тому числі й психологічна, посіла перше місце. Інтенсивнідослідження в той період проводилися психологом А.Р. Лурія. Їм вивчалисяможливості застосування методів експериментальної психології для розслідуваннязлочинів.
Розробляв питанняюридичної психології й відомий росіянин і радянський учений, професорМосковського університету С.В. Познишев. Його книга «Кримінальнапсихологія. Злочинні типи» стала підсумком здійснених дослідженьособистості злочинця, причин злочинів, зроблених окремими особами.
Помилки й хворобиросту психології, кримінології для такої молодої сфери наукового знання, якюридична психологія, були неминучі, але переборні. Однак на рубежі 30-х років унашій країні відбулися значні політичні зміни, які перешкодили подальшомупозитивному розвитку юридичної психології. Почався відхід від ленінськихпринципів у державному, політичному й науковому житті. Нищівний удар бувнанесений і по материнській для юридичної психології науці — психології. Булизакриті або реорганізовані психологічні науково-дослідні установи, припиненарозробка психологічних проблем у соціальній сфері, на виробництві, у керуванній т.д. Психологія була фактично підлегла педагогіці й перебувала в такому станібіля тридцяти років. Зрозуміло, що в цей період ніякі психологічні дослідженняна стику з юриспруденцією не велися й вестися не могли.
Психологівізолювали від питань слідчої й судової діяльності. Їх вигнали навіть ізкриміналістики, що у попередні піввіку розвивалася за допомогою психології. Щобоправитися після ударів, нанесених по психології й кримінології в 30-і роки,мало було наступних тридцяти років, необхідно була зміна соціальних умов,політичної й ідеологічної обстановки в країні.
Це відбулосятільки на початку 60-х років. Тоді й виникла необхідність розвитку соціальнихнаук, насамперед психології, соціології, і не заради їх самих, а для аналізу йоцінки процесів, що відбуваються в країні. В 1964 році була прийнята спеціальнаПостанова ЦК КПРС «Про подальший розвиток юридичної науки й поліпшенняюридичного утворення в країні», відповідно до якого вже в наступномунавчальному році в програму підготовки юристів у вищих навчальних закладах бувуведений курс «Психологія (загальна й судова)». Були розгорнутіприкладні психологічні дослідження для забезпечення цілей правоохоронної,правозастосовної й профілактичної діяльності.
Перебудова, щовідбувається в нашій країні, послужила стимулом подальшого розвитку всіх наук,у тому числі і юридичній психології. Позитивні зміни спостерігаються в планіорганізації наукових досліджень. Зазначені процеси свідчать про вихід юридичноїпсихології на новий, третій етап розвитку, що триває в цей час.
Нині юридичнапсихологія розвивається насамперед з таких проблем:
- загальніпитання юридичної психології (система, методи, зв’язки з іншими науками);
- психологічніпроблеми протиправної поведінки;
- психологіяслідчого і слідчої тактики;
- психологічніособливості неповнолітніх правопорушників;
- психологіяорганізованої злочинності тощо.
2. Класифікаціязлочинних типів
У психологіївідомі різні підходи до типізації особи злочинців. Дослідження особистостізлочинця передбачає виявлення типового, визначення критеріїв градаціїкримінальних типів, встановлення особливостей у кримінальних відносинах.Спробадослідження злочинних типів (соціально-психологічних типів) була зробленаіталійським лікарем-психіатром Ч. Ломброзо, який вивчав представників місцьпозбавлення волі і своєрідність на їхньому тілі татуювань. Ч. Ломброзо і йогопослідовник Е. Феррі розрізняли такі типи злочинців:
1) природжених;
2) «злочинцівунаслідок божевілля», психопатів та інших, які страждають на психічніаномалії;
3) злочинців ізпристрасті;
4) випадкових;
5) звичних.
Патріарх антропологічноїшколи кримінального права Ч. Ломброзо стверджував, що злочинний тип особистостіможна розпізнати (діагностувати) за специфічними фізичними і психічнимиознаками (ця школа виникла у 70-80-х рр. XIX ст.).Заслуговує на увагукласифікація особистостей, запропонована психологом О. Ф. Лазурським.
При визначеннітипів він виходив з:
1) природнихпсихологічних можливостей;
2) особливостейсоціального пристосування особистості до дійсності.
Причомувідповідно до цих ознак він визначив три рівні особистостей: нижчий, середній івищий. На кожному рівні визначаються так звані чисті типи, змішані іспотворені.О. Ф. Лазурський до спотворених типів відносить:
1) пасивний тип,який виступає у вигляді двох різновидів:
а) апатичного, щохарактеризується байдуже-млявим ставленням до усього оточуючого, відсутністюяскраво виражених інтересів і потреб;
б)безвільно-боязкого, який легко піддається навіюванню, з перевагою пригніченогонастрою. На думку вченого, хоча люди такого типу і не належать до кримінальноготипу, однак можуть бути джерелом поповнення злочинного світу;
2) типрозважливого егоїста. Люди цього типу розважливі і хитрі, черстві ізлопам'ятні; на першому плані у них турбота про свої вигоди й інтереси,переважно матеріальні; цей тип дуже близький до кримінального;
3)афективно-спотворений тип. Його представники,— безладно-веселі, легковажнілюди. За своїми соціальними проявами — п'яниці, забіяки, скан¬далісти, дрібнізлодюжки;
4)активно-спотворений (ґвалтівник) тип. Тут два підтипи:
а) безладногоґвалтівника, що характеризується рішучістю, енергією. Працювати не любить,схильний до бійок;
б)зосереджено-жорстокий, який не зупиняється і перед убивством.
У 20-ті рр.минулого століття дослідження різних типів злочинців проводив С. В. Познишев.Усіх правопорушників він поділив на дві категорії — октогенних та екзогенних(залежно від співвідношення об'єктивних обставин і внутрішньої особистісноїготовності до злочину).
Перші —«моральні психастеніки», яким чужі норми моралі і здатність доспівпереживання. Другі вчиняють діяння під впливом зовнішніх умов. До цієїкатегорії належать особи:
1) з недостатньорозвинутими правовими почуттями;
2) недостатньосамостійні у виборі вчинків, тобто такі, що піддаються навіюванню, легковажні,слабохарактерні.
Класифікацію особистостейна матеріалах вивчення злочинців запропонувала психіатр А. С. Петрова (1927р.). Основна ідея полягала у тому, що поняття особистості розглядалося як типреакції, обумовленої психологічною конституцією (будовою) людини.
З огляду на цеавтор розрізняє «примітиви» (нормальна людина, але внаслідок несприятливихумов нерозвинена, людина низького культурного рівня) і «не примітиви»(характеризується високою культурою). У межах кожної з груп були виділені основнітипи (конкретно-емоційний, ефективно-абстрактний, інтелектуально-вольовий) іпроміжні.
Цікавою єпропозиція О. Г. Ковальова розрізняти основні типи особи злочинців залежно відступеня кримінальної «зараженості» особистості. За цим критеріємавтор виділяє:
1) глобальний злочиннийтип (тип з повною злочинною «зараженістю»). Цей тип антисоціальний.Він негативно ставиться до праці і людей. Представники цього типу не мислять життяпоза злочинами, що їм обіцяють основні радощі. Усі їхні помисли, почуттяпов'язані з задумами вчинення злочинів, їхня воля тверда і непохитна укримінальних діяннях. Цей тип охоплює різні підтипи похітливого розбещувача іґвалтівника, казнокрада, що, незважаючи на покарання, краде і краде, і,нарешті, бандита;
2) парціальнийтип, тобто з частковою кримінальною «зараженістю». Особистість цихлюдей ніби роздвоєна, у ній уживаються риси нормального соціального типу і рисизлочинця;
3)передкримінальний тип; ці люди мають такі морально-психологічні властивості,які у певній ситуації, якщо вони опиняються в ній, неминуче вчиняють злочин.Тут два види особистостей:
а) люди знадзвичайно емоційною збудливістю і нестачею самовладання;
б) легковажнийледар, який любить добре пожити не утруднюючи себе.
Відомі й іншікритерії класифікації злочинних типів. Так, у сучасній кримінальній психологіїВ. Ф. Пирожков розглядає певний причинний комплекс особи зло¬чинця, до якогоналежать такі чинники: соціальні, політичні, ідеологічні, моральні, економічні,соціально-побутові, соціально-технічні, соціально-культурні, націо¬нальні,соціально-демографічні, організаційно-управлінські, соціально-правові,гене¬тичні, соціально-медичні, інформаційні, соціально-виховні, кримінальні,кримінологічні, військові та соціально-психологічні.
М.І. Єнікєєв поознакам антисуспільної спрямованості поведінки в основу типології особистостіпокладає її відношення до різних суспільних цінностей.
1.Негативно-зверхнє відношення до особистості і її найважливішим благам: життя,здоров'я, тілесної недоторканості, честі, гідності і т. д.
Таке відношеннялежить в основі умисних агресивно-насильницьких злочинів — вбивств, тілеснихушкоджень, зґвалтувань, а також більшості випадків хуліганства.
2.Корисно-власницькі тенденції, які пов'язані з ігноруванням принципу розподілуматеріальних благ по праці, права державної власності та приватної власностігромадян. Це характерно для скоєння крадіжок, шахрайства, хабарництва та іншихкорисливих злочинів.
3.Індивідуалістичне відношення до різних соціальних установок та приписів, дозагальногромадянських, службових, сімейних та інших обов'язків. Подібніантисоціальні риси визначають скоєння ряду господарських злочинів, злочинівпроти порядку управління, правосуддя, військових злочинів і т. д.
4.Легковажно-безвідповідальне відношення до встановлених соціальних цінностей тасвоїх обов'язків по відношенню до них, що проявляється у різноманітнихнеобережних злочинах.
На основі такоїкласифікації відношень вчений виділяє такі типи злочинців:
1. випадковий;
2. ситуаційний;
3. нестійкий;
4. злісний;
5. особливонебезпечний.
За ступенемсуспільної небезпеки особистості та її криміногенної активності М.І. Єнікєєв виділяєіще такі типи злочинців:
1. «Особливонебезпечні» («активні антисоціальні») — багаторазово судимірецидивісти, стійка злочинна поведінка яких носить характер активної опозиціїсуспільству та його цінностям.
2. «Десоціалізованінебезпечні» («пасивні асоціальні») — декласовані особи, яківипали із системи нормального спілкування, довгий час ведуть паразитичне, частобездомне, існування.
3. «Нестійкі»— особи, які відрізняються частковою криміногенною зарядженістю і скоюютьзлочини не в силу стійких антисуспільних установок, а через включення до такихгруп, спосіб життя яких знаходиться на краю соціально прийнятного таантисуспільного.
4. «Ситуативні»— особи, чия суспільна небезпека виражена у поведінці незначною.Зрозуміло, щоця типологія, як і інші, носить умовний характер, і не кожен злочинець можебути віднесений до того чи іншого типу.
Можна зустрітипредставників змішаних, проміжних груп.Так, В.І. Андросюк, Л.І. Казміренко,Л.Ю. Кондратьєва виділяють такі типи антисуспільної спрямованості особистості:
асоціальний —коли поведінка не збігається з інтересами суспільства, але не має чітковираженого негативного ставлення до нього і не завдає суттєвої шкоди;
антисоціальний —поведінка суперечить інтересам суспільства і шкідлива для нього, але не єнебезпечною для основних умов суспільного буття;
суспільнонебезпечний — свідомо спрямований проти основних засад суспільства, колиповедінка становить значну, серйозну небезпеку.
У свою чергу,суспільно небезпечна спрямованість особистості залежить від певних чинників імає, на погляд вчених, такі різновиди:
— некримінальна(при антисуспільній, але не злочинній поведінці і відсутності ймовірностікриміналізації в майбутньому);
— передкримінальна(при такій же поведінці і високій імовірності того, що в майбутньому особакриміналізується і стане злочинцем);
— кримінальна(після вчинення злочину і ймовірності його повторення в майбутньому).
За допомогоютипологізації створюється своєрідна модель особистості. І це полегшує вирішенняцілого ряду практичних завдань. Відповідність конкретної особи вже створеніймоделі, тобто визначеному типу особистості, дозволяє зробити доситьобґрунтоване припущення про суб'єктивні причини злочинної поведінки, оскількивони вже відомі як притаманні даному типу особистості. Виходячи з причинтипологічного характеру, можна розробити правила попереджувальної роботи зпредставником саме даного типу, визначити тактику слідства чи окремих слідчихдій у випадку порушення кримінальної справи. Знання типології злочинців даєможливість виявляти та аналізувати окремі типи злочинної поведінки, дозволяєпояснити цю поведінку особливостями даного типу особистості.
3. Взаємозв'язокправосвідомості особистості та правової системи суспільства
Правосвідомість —одна із форм суспільної свідомості.
Свідомістьлюдини, відображаючи об'єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою ірегулятором поведінки людини. Свідомість додає цілеспрямованого характерулюдській діяльності.
Свідомість яксистема включає різні форми відображення суспільних відносин: політичні,правові, етичні, філософські, релігійні. Всі форми суспільної свідомості євзаємозалежними і справляють взаємний вплив одна на одну.
Правосвідомістьстановить відносно самостійну сферу (ділянку) свідомості:
• суспільної;
• групової;
• індивідуальної.
В ній відображенаправова дійсність у вигляді знань про право, осмислення того, що є правом, якимвоно було (ставлення до права минулих років) і яким має бути (ставлення домайбутнього права), а також у вигляді правових настанов поведінки як реакції наоцінку чинного права, роботу правозастосовних органів. Правосвідомість має бутивластива не тільки творцям юридичних норм, законодавцям, а й усім громадянамдержави.
Правосвідомість —це система ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які виражають ставлення індивіда,групи, суспільства до чинного, минулого та бажаного права, а також додіяльності, пов'язаної з правом.
Ключовий пунктправосвідомості-усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свободлюдини і оцінка чинного права з погляду його відповідності загальнолюдськимцінностям, що знайшли закріплення в міжнародних документах про права людини.Правосвідомість не тільки виражає ставлення індивіда до правової дійсності, а йспрямовує її на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.
У структуріправосвідомості суспільства виділяють такі елементи:
Правовапсихологія -це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда,групи, суспільства до права, правових явищ. Це неусвідомлене або не до кінцяпродумане ставлення до права, правових явищ, що й є правосвідомістю, якапоходить з повсякденної практики у процесі зіткнення з конкретними юридичнимиситуаціями, а тому формується здебільшого стихійно, спорадично, безсистемне,тобто правова психологія не осмислена теоретично, не упорядкована логічно. Вній провідним елементом є емоції, а не понятійні форми відображення правовоїдійсності.
Правовапсихологія правові почуття, правові настрої, правові переживання, правовіпрактичні знання, правові уявлення, правові погляди, правові звички, правовітрадиції, правові звичаї рухомі, емоційні пізнавальні, передбачають самооцінку,тобто вміння критично оцінити свою поведінку з погляду її відповідності праву нерухомі,стійкі, виступають як регулятори поведінки
Правова ідеологія— це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображаютьтеоретичне (наукове) осмислення правової дійсності, усвідомлене проникнення всутність правових явищ.
Це концептуальнооформлена, логічно систематизована, теоретично і науково осмисленаправосвідомість. Інтелект є провідним елементом правової ідеології. Сучаснаправова ідеологія ґрунтується на системі теорій, ідей і принципів: теоріїсоціальної правової держави, принципу поділу влади, теорії народногосуверенітету, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими,принципу верховенства права, переваги загальновизнаних норм міжнародного праванад нормами національного права та ін.
Правова ідеологія
Правова ідеологіяі правова психологія можуть містити в собі інтелектуальні та емоційні елементи,але в різних пропорціях, а також як істинні, так і помилкові (міфологізовані)знання про правову дійсність. Так, у СРСР офіційна марксистсько-ленінськаідеологія розглядала права людини як державні дарування, а не як продуктприродного розвитку. Це була міфологізована державна ідеологія.
Було б невірнимпринижувати значення емоцій і почуттів (правову психологію) порівняно зінтелектом (правовою ідеологією). Емоції та почуття — необхідне тло, на якомувиявляються (складаються, реалізуються) правові погляди, ідеї, теорії. Емоції —сліпі, поки вони не зливаються з об'єктивним підходом до дійсності, їїраціональним освоєнням. На рівні правової ідеології це усвідомлення реальностівиражається в мотивах, які формуються через цілі. Ціль вплітає усвідомленіінтереси в зміст свідомої діяльності (інтереси служать джерелом цілей), сприяєформуванню правової настанови на правову (правомірну, неправомірну) поведінку.
Правова поведінка— вольовий бік правосвідомості, який являє собою процес переведення правовихнорм у реальну правову поведінку. Вона складається із елементів, що визначаютьїї напрямок (характер), — мотивів правової поведінки, правових настанов.
Правова настанова— готовність особи проявити активність у сфері пізнання і реалізації права.Вона становить конкретну програму поведінки у певних умовах, яка формується зусіх належних суб'єкту правових (правомірних і протиправних) знань, оцінок,думок, настроїв, звичок, навичок, сподівань, ставлень до кого-небудь і дочого-небудь, котрі переходять в інтереси і прагнення.
Поведінковийелемент правосвідомості синтезує в собі раціональні та емоційні моменти. Черезнього відбувається реалізація психологічного та ідеологічного елементів.
Правова поведінкапроявляється у формі дій (вчинків), які впливають на стосунки суб'єктів, або уформі бездіяльності, яка, навпаки, ніяких змін у стані суспільних відносин неспричиняє. Перш ніж правова поведінка зовні виразиться у вигляді правовоговчинку, повинна виникнути правова настанова, мотив правової поведінки управосвідомості суб'єкта.
Виникненняправової установки припускає:
1)поінформованість про норму права;
2) розуміння їїзмісту;
3) оцінку, тобтоступінь схвалення, норми права;
4) ставлення доправ інших осіб;
5) емоційнепереживання з приводу функціонування норми права;
6) готовність додії. Правова настанова — суб'єктивний регулятор поведінки.
Отже, відповедінкового елемента правосвідомості залежить ступінь її якісного стану(правомірна поведінка, правова активність, правове порушення та ін.).
Правова поведінка мотиви правової поведінки
— всебічнеосмислення ситуації, невидимий процес розщеплення свідомості на правомірну іпротиправну
правові настанови
— відображаютьготовність до певної правової поведінки в результаті оцінки правових явищ,впливають на всі основні функції правосвідомості
Класифікація формправосвідомості за суб'єктами і глибиною відображення правової дійсності
За суб'єктами(носіями) правосвідомості розрізняють такі форми правосвідомості:
1) індивідуальну— сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретногоіндивіда;
2) групову —виражає ставлення до права, правових явищ, їх оцінку з боку соціальних груп,формальних і неформальних колективів, відображає їх загальні інтереси іпотреби, їх співвідношення з інтересами всього суспільства (наприклад, вимогистрайкуючих шахтарів);
3) суспільну —виражає ставлення до права всього суспільства, відображає його інтереси.
Суспільна ігрупова правосвідомість проявляється не інакше як через індивідуальнуправосвідомість, і в кожній людині вона проходить крізь призму особистихінтересів, рис характеру. Було б невірним говорити, що суспільна і груповасвідомість — це сума суджень про право кожного із членів соціальних груп, народу(суспільства). Суспільна і групова правосвідомість виражає найзагальніші, такі,що збігаються оцінки права і правових явищ членами соціальних спільнот.
За глибиноювідображення правової дійсності правосвідомість може бути:
1) повсякденною,непрофесійною — являє собою життєві, часом поверхневі судження про праволюдини, яка стикається з правом у повсякденній трудовій, сімейній, суспільнійта інших сферах життя. Вона створюється насамперед як результат того юридичноговиховання, що вона одержує, будучи членом упорядкованого суспільства;
2) професійною —спеціалізовані правові знання, що використовуються в роботіпрофесіоналами-юристами (у суді прокурор — обвинувачує, адвокат — захищає таін.). Вона включає:
а) наукову(теоретичну) правосвідомість учених, викладачів вузів;
б) практичнуправосвідомість суддів, юрисконсультів, адвокатів, прокурорів та ін.Правосвідомість юриста припускає високий рівень правового мислення, багато вчому є детермінованою чинним правом.
Функціїправосвідомості. Роль правосвідомості в процесі правотворчості іправореалізації
Функціїправосвідомості — це основні напрямки її впливу на правові явища, правовусистему в цілому. Правосвідомість -елемент правової системи, поєднані з їїіншими елементами: системою права, системою законодавства, юридичною практикою,правовою культурою тощо.
Основні функціїправосвідомості:
1) когнітивна(пізнавальна, інформаційна) — припускає знання права, поінформованість пронормативні акти, зміст юридичних норм; без інформації про закон не може бути іставлення до нього.
Відзначимо, щоправова інформація — це сукупність документованих або публічно проголошенихвідомостей про право, його систему та джерела реалізації, юридичні факти,правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними, їх профілактикута ін.
Джерела правовоїінформації:
— документованіюридичні акти і правові принципи (конституція, законодавчі і підзаконні акти,міжнародні договори і угоди, норми і принципи міжнародного права, а такожненормативні правові акти).
— повідомлення преси,телебачення, радіо, публічні виступи та інші засоби інформації з правовихпитань («Офіційний вісник України», газети «Голос України»,«Урядовий кур'єр», «Юридичний вісник України»,телерадіоканал «Право» та ін.);
2) правостворююча(ціннісна, емоційна) — припускає ціннісне ставлення до законодавства,співвіднесення правових норм зі своїми поглядами на правове, обов'язкове,необхідне. Ця функція свідчить про те, що нормативно-правові акти виступають якзовнішнє вираження правосвідомості суспільства і законодавчих органів держави;
3) регулююча(настановна) — припускає співвідношення поведінки людей з чинною в суспільствісистемою правових розпоряджень; мотиви і настанови стосовно поведінки,врегульованої правом — відповідно до правових дозволень і заборон.
У структуріправосвідомості особи кожній із функцій відповідають такі блоки:
1) правовізнання;
2) правовіоцінки;
3) правовінастанови.
Необхідність іобсяг правових знань особи обумовлені тим, наскільки особа залучена до системиправових відносин. Набуття і засвоєння правових знань здійснюються за допомогоюсоціального і правового досвіду особи. Пройшовши через свідомість особи,правові явища викликають ціннісне до себе ставлення: оцінюються як правовізнання, так і правова дійсність з погляду цих знань. Відбувається процес непрямого відтворення в діях особи оодержаних знань, а виникає їх переосмисленийваріант, співвіднесений з поглядами на правове, обов'язкове. Після цьоговиробляється правова настанова, яка відображає готовність до певної правової поведінки.Блок правових настанов містить також схильність до оцінки правових явищ,виходячи з напрямку правової поведінки. Він впливає як на регулюючу(настановну), так і на пізнавальну (когнітивну) і правостворюючу (ціннісну)функції правосвідомості.
Правосвідомістьможе бути структурована на компоненти відповідно до виконуваних ними функцій:
— когнітивний(пізнавальний, інформаційний),
— правостворюючий(цінносний, емоційний),
— регулюючий(настановний).
Правосвідомість єнеобхідною умовою створення норм права, їх точної та повної реалізації. Вонавиступає фактором поваги до права.
Рольправосвідомості в процесі правотворчосі і і правореалізації виражається у тому,що правосвідомість:
— певною мірою якби випереджає юридичне право, є його безпосереднім ідейним джерелом, передуєйому, існує «до» права;
— діє «паралельно»з правом: уловлює потреби його вдосконалення в напрямку відображенняоб'єктивних суспільних процесів; визначає зміни і перспективи розвитку права;безпосередньо впливає на процес і результати правотворчості;
— існує «після»права у тому сенсі, що служить орієнтиром вибору доцільного, оптимальноговаріанта поведінки в межах норм права, які застосовуються або реалізуються;
— єінтелектуальним інструментом ефективного використання законодавства, тлумаченнянорм права;
— можевикористовуватися як важливий інструмент застосування аналогії закону іаналогії права з метою заповнення прогалин у законодавстві;
— виступає якідейно-моральний вимірник професіоналізму діяльності посадових осіб у системіорганів державної влади і місцевого самоврядування;
— служить засобомзабезпечення законності і справедливості застосування правових норм (зокрема,при визначенні юридичної відповідальності за правопорушення) та ін.
Право впливає направосвідомість тим, що воно є найважливішим джерелом її формування,перетворення і розвитку. Правда, зміст, напрямок цього впливу не однозначні ізалежать від якості законодавства, його відповідності реальним потребам, відрівня роботи державного апарату.
4. Соціально- психологічні відмінності злочинної групи, злочинного угрупування і злочинноїорганізації
Більшістьсоціальних психологів визначають злочинну групу як неформальне об’єднання людейз метою задоволення своєкорисливих особистих потреб та інтересів на основізлочинної діяльності. Будь-яка злочинна група характеризується насампередасоціальною, антигромадською спрямованістю своєї діяльності, що виявляється і вособливостях групових думок, оцінок і переживань, у специфіці психологічногоспілкування членів групи один з одним і, що особливо важливо, у суспільношкідливій поведінці. Для таких груп характерним є зневажливе та іноді цинічнеставлення до суспільних цінностей, байдуже або негативне відношення до вимогсоціальних і моральних норм
Таким чином,будь-яка злочинна група з позиції соціальної психології є малою неформальноюгрупою з антисоціальною спрямованістю, учасники якої об’єдналися з метоювчинення злочину (злочинів). Саме злочинна діяльність є як основою об’єднанняучасників, так і видовою ознакою.
За ступенем узгодженостіспільних дій та організованості (мається на увазі, що йдеться про групу, товона, з точки зору загальної соціології, вже є організованою) на нижчому рівнізнаходяться так звані ситуативні злочинні групи.
Щодо класифікаціїзлочинних груп, то тут також відсутня єдність. Відповідно докримінально-правової теорії і практики виокремлюють організовані злочиннігрупи, банди тощо. Соціальні психологи роблять спроби класифікувати злочиннігрупи. Однак на сьогодні немає загальноприйнятої, несуперечливої класифікаціїзлочинних груп. Навіть більше, у літературі трапляються такі поняття, як«злочинна група», «злочинне угруповання», «злочиннеспівтовариство» та ін.
Характеристикамизлочинної групи є кількісний склад, причини виникнення, статусно-рольоваструктура (кожен член групи виконує певну роль і має той чи інший статус);система внутрішньогрупових зв'язків (каналів, засобів, місць і часу«сходок» (зустрічей), способів маскування цілей і дій), характер нормі «санкцій» у разі відхилення від цих норм, становище групи середінших.
До структуризлочинного співтовариства входять: «елітарна група», «мозковийцентр», «система зв'язків», «служба безпеки»,«розвідка», «контррозвідка», «бойовики». Убудь-якому разі, більшість викритих злочинних груп функціонували за цієюсхемою.
Більшістьсоціальних психологів визначають злочинну групу як неформальне об’єднання людейз метою задоволення своєкорисливих особистих потреб та інтересів на основізлочинної діяльності. Будь-яка злочинна група характеризується насамперед асоціальною,антигромадською спрямованістю своєї діяльності, що виявляється і в особливостяхгрупових думок, оцінок і переживань, у специфіці психологічного спілкуваннячленів групи один з одним і, що особливо важливо, у суспільно шкідливійповедінці. Для таких груп характерним є зневажливе та іноді цинічне ставленнядо суспільних цінностей, байдуже або негативне відношення до вимог соціальних іморальних норм
Злочиннаорганізація (угруповання). — найбільш небезпечна форма співучасті. Нормуванняїї частіше всього свідчить про наслідки винних скоїти посягання, неможливе діяоднієї особи
Найпоширенішимбуло визначення поняття «злочинна організація» як спільногооб'єднання двох чи більше осіб, що організувалися для спільної злочинноїдіяльності.
Злочиннаорганізація (угруповання). Кількісний склад груп цього виду доситьрізноманітний і варіює в межах від кількох десятків до сотні осіб. Угрупованнямає розгалужену, кількарівневу, спеціалізовану структуру, до якої входять:
— керівний блок(3—8 осіб), що здійснює управлінську, координаційну, стратегічно-планувальну,представницьку діяльність;
— блокінформації, аналізу, поточного планування, розроблення найважливіших акцій;
—фінансово-матеріальний блок: зберігання спільного грошового та майнового фонду,забезпечення корупційних зв'язків, «відмивання» злочинних коштів ілегального бізнесу;
— блок охорони табезпеки;
— блокбезпосереднього виконання з однією чи кількома бандитськими групами.
Злочиннаорганізація взаємодіє з іншими угрупованнями за функціональною і територіальноюознаками, має розгалужені корумповані зв'язки на таких рівнях, якадміністративна дільниця, район, місто, регіон.
Ряд ознакзлочинної організації визначено в чинному Кримінальному кодексі України. Це:
1) стійкеоб'єднання з ієрархічними зв'язками між його членами або структурнимичастинами;
2) спрямованістьна вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів;
3) безпосереднєвчинення злочинів або здійснення керівної, координаційної, забезпечувальноїдіяльності (функцій) щодо цієї організації, інших осіб, інших злочинних груп.
Основними сферамиактивності злочинних організацій є вимагання, контроль підпільного виробництва,контрабанда (алкогольні напої, тютюнові вироби, зброя, підакцизні товари),проституція, наркобізнес. Локальними та побічними сферами є викрадення людей,престижних автомобілів із метою викупу, торгівля людьми, розбійні напади,фізичне усунення конкурентів і тих, хто тим чи тим чином заважають ційдіяльності.
Правоохороннапрактика свідчить, що злочинні організації відрізняються одна від одної залежновід способу утворення.
Динаміказагальної та організованої злочинності в останні 20 років привела до суттєвихзмін у кримінально-психологічному портреті банди. Якщо раніше бандифункціонували самостійно, то зараз таке формування стає обов'язковою складовоюзлочинних організацій і спільнот. Значно розширилася злочинна спеціалізація, абандитські дії почали поєднуватися з іншими видами злочинів і навітьпідпорядковуватися їм.
5. Компетенція експертапсихолога
Закон надаєекспертові ряд прав, які є найважливішими юридичними гарантіями сумлінностійого експертних досліджень і правдивості висновків, що даються.
Проводитипсихологічну експертизу слід за наявності загальної підстави до її призначення,а вибір вигляду експертизи залежить від специфіки правової природи справи, щорозглядається судом.
Отже, в першучергу потрібно знати підставу, по якій призначена психологічна експертиза, іуміти відрізняти його від підстав призначення інших видів експертиз завизначенням психічного стану особи. Але загального законодавчо установленногопідстави виробництва судових експертиз (необхідність в спеціальних пізнанняхдля роз'яснення тих, що виникають при розгляді справи питань) недостатньо. Необхідно його конкретизувати.Спираючись на наявні в психології розробки, такою підставою слід вважатинаявність в суду (судді) сумнівів в здатності громадянина (суб'єкта) правильносприймати, запам'ятовувати і відтворювати що мають значення для справиобставини.
Успішнадіяльність експерта-психолога залежить від забезпечення його необхіднимиматеріалами. З цією метою закон наділив експерта правом заявляти клопотання пронадання додаткових матеріалів, необхідних для дачі висновків. Подібне клопотання експерт може (усно або письмово) заявляти як умомент оголошення постанови про призначення експертизи, так і в ході їївиробництва. Необхідно, щоб експерт вказав, які саме додаткові матеріали і длявиробництва яких досліджень йому потрібні.
Відповідно до ст.82 УПК РСФСР експерт-психолог, що не отримав всіх необхідних матеріалів, уписьмовій формі повідомляє особу, що призначила експертизу, про неможливістьдати висновок до здобуття матеріалів в повному об'ємі. Якщо вимога експерта незадовольняється, то матеріали експертизи залишаються без виконання.
Експерт має правознайомитися з обставинами кримінальної справи, пов'язаними з предметомекспертизи. Це обмеження сповна виправдане, бо ознайомлення експерта зі всімабез виключення матеріалами справи може сприяти упередженості його думок,породжувати тенденцію до вирішення питань не на основі ознак, що вивчаються, ашляхом оцінки наявних в справі доказів.
Згідно експертмає право вказати в своєму висновку на встановлені їм обставини, що маютьзначення для справи, з приводу яких йому не були поставлені питання. Вув'язненні можуть бути відмічені лише ті дані, встановлення яких входить вкомпетенцію цього вигляду експертизи. Про всіх інших даних, виявлених експертомза власною ініціативою, він може повідомити в листі на ім'я особи, щопризначила експертизу.
Питання проучасть експерта в слідчих і судових діях може бути розглянутий і по клопотаннюучасників процесу, і за ініціативою органу, що здійснює виробництво у справі,коли предмет відповідної дії пов'язаний з предметом або з вмістом експертизи. Суперечитьзакону практика самостійного збирання експертом за власною ініціативою або повказівці органу, що призначив експертизу, додаткових матеріалів.
Якщо експертробить слідчому які-небудь зауваження, заяви або збуджує клопотання, пов'язаніз проведенням експертизи, то про це складається протокол .
В ході допитуексперт має право викласти свої свідчення. Він має право давати висновки,свідчення, робити заяви і збуджувати клопотання на рідній мові і користуватисяпослугами перекладача.
Процесуальнеположення експертів — працівників експертних установ і інших осіб, призначенихекспертами, однаково. Проте експерт, що не полягає в штаті експертної установи,має право на винагороду за виробництво експертизи в рамках, встановленихспеціальними інструкціями. Винагорода нештатним експертам виплачується запроведення експертизи згідно з укладеною угодою.
Експерти маютьправо радитися між собою перед дачею висновку. Експерт, не згідний з думкоюостанніх членів комісії, складає окремий висновок. Таким чином, якщо думкиекспертів-психологів розділилися, то з приводу одного і того ж підекспертногоскладаються два (або більш) висновки.
Надаючи широкіможливості в забезпеченні умов, необхідних для успішного виробництваекспертизи, закон накладає на нього і певні обов'язки. Перш за все експертзобов'язаний за пропозицією особи, що виробляє дізнання, слідчого або суднапровести дослідження, дати висновок, а у ряді випадків — пояснення у зв'язку звиробництвом експертизи. При нез'явленні з нешанобливої причини експерт можебути підданий приводу.
У карно-процесуальномузаконодавстві сформульовано положення про те, що експерт дає висновок від свогоімені і несе за нього особисту відповідальність. Саме тому кожен член комісіїекспертів, що не прийшли до єдиної думки, дає свій висновок окремо.
Якщо передекспертом ставляться питання, що виходять за межі його компетенції, то вінповинен відмовитися від їх рішення і повідомити про це в письмовому віце особа,що призначила експертизу. Інакше має бути мотивоване невиконання отриманогозавдання у випадках, коли поставлені питання виходять не за межі компетенціїексперта, а за межі його спеціальних пізнань. Експерт зобов'язаний у письмовійформі повідомити особу, що призначила експертизу, про неможливість дати свійвисновок.
Особа, щопризначається експертом, зобов'язана повідомити слідчого (особі, що виробляєдізнання), прокурора, суд, керівника експертної установи про обставини, щоунеможливлюють його участі в даній справі. Йому, у свою чергу, роз'яснюютьсяпідстави для самовідводу.
Об'єктивністьвисновку означає, що його дає особа, не зацікавлена в результаті справи, наоснові спеціальних пізнань і оцінки за внутрішнім переконанням результатівдосліджень в сукупності. Порушенням цієї вимоги є дача висновку принедостатності даних або на підставі матеріалів справи, дослідження і оцінкаяких не входять в компетенцію експерта, незастосування апробованих або вживанняспростованих або неперевірених методик.
У випадках, коливідомчими актами передбачається перелік обов'язкових дій експерта і (або)позначається круг способів і метод дослідження, які мають бути обов'язковозастосовані, експерт зобов'язаний виконати такі вимоги і звести наклеп це вув'язненні, інакше виникають сумніви в облиште і достовірності виводів.
На експертовілежить обов'язок забезпечити збереження об'єктів експертизи і їх незмінність,оскільки це сумісно із завданнями.
Необгрунтованеоприлюднення даних попереднього слідства може істотно ускладнити вирішеннязавдань виробництва у кримінальній справі і спричинити порушення прав ізаконних інтересів громадян.
На відміну відсудового розгляду гласність на попередньому слідстві зважаючи на специфічністьостаннього допустима лише в строго обмежених межах.
Дозвіл наоприлюднення матеріалів попереднього слідства в певному об'ємі даєтьсяправомочним слідчим або прокурором у письмовій формі. Такий дозвіл доцільнооформляти у вигляді окремої постанови з вказівкою, хто саме, якому колу осіб,які матеріали попереднього слідства (у якому об'ємі) і в якій формі можерозголошувати. Слідчий має право отримати підписку про нерозголошування данихпопереднього слідства у експерта-психолога. Дозвіл на оприлюднення матеріалівпопереднього слідства в певному об'ємі дається правомочним слідчим абопрокурором у письмовій формі. Такий дозвіл доцільно оформляти у вигляді окремоїпостанови з вказівкою, хто саме, якому колу осіб, які матеріали попередньогослідства (у якому об'ємі) і в якій формі може розголошувати. Слідчий має правоотримати підписку про нерозголошування даних попереднього слідства уексперта-психолога.
Під свідомопомилковим мається на увазі неправильний висновок, даний умисне. В разі меншсерйозних упущень і порушень можлива постановка питання про дисциплінарнувідповідальність експерта або застосування до нього заходів суспільної дії.Неповнота або неякісність висновку можуть бути враховані також при визначеннірозміру винагороди експерта.
При порушенніпорядку в залі судового засідання експерт може бути видалений; накладенняштрафу законом не передбачено.
Література
1. АндросюкВ.Г. Психологія слідчої діяльності: Навч. посібник. – К.: Українська академіявнутрішніх справ, 1994. – 106 с.
2. Бедь В.В.Юридична психологія. – К., 2002. – 376 с.
3. ВасильевВ.Л. Юридическая психология. – СПб., 2003. – 656 с.
4. ЕникеевМ.И. Психология следователя: практикум по юрид. психологии: Учеб. пособие. /М.И. Еникеев, Э.А. Черных; Ин-т междунар. права и экономики. — М., 1994. — 158с.
5. Коновалова,В.Е. Правовая психология: учеб. пособие для юрид. вузов и фак. по спец. «Правоведение»/ В. Е. Коновалова. — Харьков: Основа, 1990. — 198 с.
6. КоноваловаВ.О., Шепітько В.Ю. Юридична психологія. – К., 2004. – 424 с.
7. Курссоветского уголовного права В 6 т — М Наука 1970 — Г 2
асть общая Преступление — С 464—466
8. Бажанов М И Уголовное право Украины Общая часть—Циепропет-ровск Пороги, 1992. — С 86.
9. Бажанов М И Уголовное право Украины Часть общая — Днепропетровск1992 —С 119