УКРАЇНСЬКААКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ
НАЦІОНАЛЬНОГОБАНКУ УКРАЇНИ
КАФЕДРА кримінально-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН
курсова робота
з дисципліни
«Кримінальне право»
Тема:Окремі аспекти призначення покарання
Виконала:Цехановська Ю.Ю.
студентка3 курсу
заочноїформи навчання
групиЗП-41
Перевірив:ас.Пасічник А.В.Суми 2007
Зміст
Вступ
1. Загальні начала призначення покарання
2. Основні принципи призначення покарання.
3. Кримінально-правова характеристика сукупностізлочинів
3.1 Поняття і види сукупності злочинів
3.2 Призначення покарання за сукупністю злочинів
4. Призначення покарання за сукупністю вироків
5. Правила складання покарань і зарахування строкуув'язнення
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Кримінальнеправо — юридична база боротьби зі злочинністю в країні й одночасно найважливішийчинник, покликаний забезпечити дотримання законності у процесі цієї складної йвідповідальної діяльності.
Законодавствокожної сучасної держави складається із таких галузей права: конституційне,цивільне, адміністративне та ін.
Неодмінноюскладовою такої системи є кримінальне право, норми якого були чи ненайстарішими серед норм, які репрезентували інші галузі.
Кримінальномуправу притаманні всі характеристики, властиві праву загалом (нормативність,обов’язковість для виконання тощо). Водночас ця галузь має власну специфіку.
Кримінальнеправо має свій окремий предмет, тобто регулює характерні для нього суспільнівідносини, спрямовані на охорону особи, її прав і свобод, суспільства і державивід суспільно небезпечних посягань, що оголошуються в законодавчому порядкузлочинами і за які передбачаються найбільш суворі заходи державного примусу —кримінальні покарання.
Отже,предметом кримінального права є відносини, що виникають у зв’язку із вчиненнямзлочину і застосуванням до особи, що його вчинила, кримінального покарання абоінших видів впливу кримінально-правового характеру.
Застосуваннядо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, зазначених засобівдержавного примусу становить методправового регулювання тихвідносин, поштовхом до виникнення яких є юридичний факт — вчинення злочину.
Оскількикримінальне право під страхом покарання забороняє злочинну поведінку, йогонорми переважно є нормами-заборонами. Вони, як і інші норми кримінальногоправа, встановлюються тільки через прийняття Верховною Радою Українивідповідних законів. Жодні інші інстанції в державі зробити це не вправі. Отже,єдиним джерелом кримінального права є закон, тобто нормативний акт вищоїкатегорії.
Завданнякримінального права визначено в ст. 1 Кримінального кодексу України:
1.Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорониправ і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку тагромадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочиннихпосягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.
2.Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України (далі КК) визначає,які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються доосіб, що їх вчинили.
Отже,кримінальне право— це самостійна галузь права України,яка складається із сукупності (системи) правових норм (законів), покликанихзахищати найбільш значні цінності суспільства шляхом визнання певних посяганьна них злочинами і встановлення за їх вчинення відповідного покарання щодоосіб, які ці посягання вчинили. Це основне, “стратегічне” завданнякримінального права. У зв’язку із визначеним вище завданням кримінальне праворегламентує також чинність закону про кримінальну відповідальність у часі іпросторі, підставу й умови кримінальної відповідальності, порядок призначенняпокарання, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, обставини,що виключають злочинність діяння, а також інші, крім покарання, заходикримінально-правового впливу (примусові заходи медичного характеру, примусовелікування, примусові заходи виховного характеру).
Метакурсової роботи з дисципліни „Кримінальне право” – вивчити і закріпити весьматеріал курсу. Тема роботи „Окремі аспекти призначення покарання” є досить актуальною,так як призначення покарання є кульмінацією судового розглядусправи у разі визнання особи винною і рішення суду про необхідністьзастосування цього заходу державного примусу. Саме цей акт суду повинен бутиторжеством розуму й справедливості. Призначення покарання полягає у визначеннісудом у вироку конкретної міри кримінального покарання особі, яка визнанавинною у вчиненні злочину.
Предметомкурсової роботи є вивчення і аналіз окремих аспектів призначення покарання,об’єктом виступає Кримінальний Кодекс України.
В ходіроботи над курсовою були вивчені теоретичні аспекти, щодо вибранної теми іпроаналізовані відповідні статті Кримінального Кодексу.
1. Загальніначала призначення покарання
Суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону,яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, у точній відповідності зположеннями Загальної частини Виправно-трудового Кодексу. При призначенніпокарання суд, керуючись правосвідомістю, враховує характер ступінь суспільноїнебезпечності вчиненого злочину, особу винного обставини справи, що пом'якшуютьі обтяжують відповідальність.
1. Призначення покарання — один з етапів застосуваннякримінального законодавства. Воно здійснюється судом (суддею) після того, яквін згідно з п. 4 ст. 324 КПК України дійде висновку, що особа, яка вчинилазлочин, підлягає покаранню.
Призначення покарання полягає в обранні щодо особи, визнаноївинною у вчиненні злочину (злочинів), конкретної міри покарання. Це означає, щосуд (суддя) повинен визначити і вказати у вироку:
а) яке основне покарання призначається особі, що вчинилазлочин, а у відповідних випадках — який його розмір та інші показники (видвиправно-трудової установи, процент відрахування із заробітку тощо);
б) чи призначається особі додаткове покарання, а якщопризначається, то який його вид, а у відповідних випадках — розмір;
в) якщо мають місце обставини, зазначені в статтях 42, 43,яке покарання остаточно призначається особі, котра і вчинила кілька злочинів.
2. При призначенні покарання суд (суддя) повинен керуватисялише законом та власною правосвідомістю. Закон (ст. 39) встановлює такізагальні начала призначення покарання:
а) суд призначає покарання в межах, встановлених статтеюзакону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин;
б) суд призначає покарання у точній відповідності зположеннями Загальної частини Кримінального кодексу;
в)при призначенні покарання суд, керуючись правосвідомістю,враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особувинного і обставини справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.
3. За загальним правилом, межі покарання, що може бутипризначене особі за вчинений нею злочин, вказані в санкції тієї статті (частиничи пункту статті) кримінального закону, яка передбачає відповідальність за цейзлочин. В окремих санкціях нижня межа основного чи додаткового покарання невказана. В таких випадках вона визначається тією статтею Загальної частини КК,яка передбачає даний вид покарання, і дорівнює його мінімальній межі.
В більшості санкцій передбачено кілька основних, а в деяких — і кілька додаткових покарань. При цьому додаткові покарання можуть бути якобов'язковими, так і факультативними. Інколи в санкції одні додаткові покаранняприв'язані до окремих основних покарань, а інші — до всіх основних покарань.Наприклад, згідно з санкцією ч. 2 ст. 1553 конфіскація майна як додатковепокарання може бути призначена в поєднанні з позбавленням волі чи з виправнимироботами, а позбавлення права займати певні посади або займатися певноюдіяльністю — у поєднанні як з цими основними покараннями, так і зі штрафом.Очевидно, що ця санкція дозволяє при призначенні основного покарання у виглядіпозбавлення волі чи виправних робіт призначити винному як одне, так і двадодаткових покарання. На можливість призначення кількох додаткових покараньзвертає увагу і Верховний Суд України. Так, в абз. 3 п. 9 постанови ПленумуВерховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 22 «Про практикупризначення судами кримінального покарання» вказано, зокрема, «щопризначення кількох різновидних додаткових покарань може мати місце, коли вонипередбачені санкцією кримінального закону, за яким засуджується винний». [4]
Таким чином, призначаючи покарання в межах, встановленихстаттею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, суд (суддя)повинен з'ясувати такі питання:
а) які види покарання передбачені санкцією статті;
б) яка мінімальна і максимальна межа кожного з цих покарань;
в)які з них є основними, а які — додатковими;
г) до яких основних покарань прив'язані додаткові;
д) є додаткові покарання обов'язковими чи факультативними.
Кримінальне законодавство України не передбачає випадківпризначення більш суворого виду основного покарання, ніж передбачено санкцієюстатті, за якою засуджується винний, а також призначення основного чидодаткового покарання вище за ту максимальну межу, що встановлена даноюсанкцією. В той же час в окремих випадках, прямо передбачених Загальноючастиною КК, суд (суддя) при призначенні покарання може вийти за межі санкціїстатті закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. До цихвипадків, зокрема, належать:
а) призначення більш м'якого покарання, ніж передбаченозаконом (ст. 44);
б) призначення додаткових покарань, не передбачених санкцієюстатті, за якою засуджується винний, на підставі відповідних статей Загальноїчастини КК (позбавлення права займати певні посади або займатись певноюдіяльністю — ст. 31; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину,кваліфікаційного класу — ч. 1 ст. 37; позбавлення батьківських прав — ст. 38;
в) заміна покарання, передбаченого в санкції статті, за якоюзасуджується винний, іншим покаранням (ч. 3 ст. 29).
4. Додержання при призначенні покарання положень Загальноїчастини Кримінального кодексу означає, що суд (суддя) повинен:
а) виходити з мети покарання, яка визначена ст. 22;
б) керуватись послідовністю розташування покарань у ст. 23при вирішенні питання, яке з них є більш суворим;
в)виконувати положення тих статей Загальної частини КК, якіпередбачають конкретні види покарань, — їх зміст, умови застосування,особливості призначення тощо (статті 24-25, 29-34, 35-38);
г) враховувати характер і ступінь суспільної небезпечностівчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом'якшують і обтяжуютьвідповідальність (статті 39, 40, 41);
д) додержувати правил призначення покарання при вчиненнікількох злочинів та за кількома вироками (статті 42, 43);
е) використовувати передбачені законом можливості пом'якшенняпокарання винному (ч. 3 ст. 5, ст. 44, ч. 2 ст. 47); є) застосовувати всі іншіположення Загальної частини КК, пов'язані з призначенням покарання.
5. Окремі фактори, які повинен враховувати суд (суддя) припризначенні покарання, передбачає:
а) характер суспільної небезпечності вчиненого злочину;
б) ступінь його суспільної небезпечності;
в) особу винного;
г) обставини справи, що пом'якшують і обтяжуютьвідповідальність.
Характер суспільної небезпечності вчиненого злочину — цепоказник суспільної небезпечності не конкретного злочину, а певного видузлочинів (наприклад, крадіжок) у зіставленні з іншими видами злочинів(наприклад, з розбоями, зґвалтуваннями, вбивствами). Тому індивідуальніособливості вчиненого злочину на характер його суспільної небезпечності, якправило, не впливають. При визначенні характеру суспільної небезпечностівчиненого злочину треба перш за все враховувати:
а) чи є цей злочин тяжким (особливо тяжким);
б) яка соціальна цінність об'єкта злочину, виходячи з тієїієрархії соціальних цінностей, що є пріоритетною для кримінальногозаконодавства (особа, власність, порядок управління і т.д.);
в) як співвідноситься вчинений злочин з іншими одноріднимизлочинами (в наведеному прикладі — крадіжка з шахрайством, розбоєм).
Ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину — цеіндивідуальний показник суспільної небезпечності окремого злочину, на який першза все впливають його конкретні особливості. В абз. 1 п. 2 постанови ПленумуВерховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 22 «Про практикупризначення судами кримінального покарання» вказано: «Визначаючиступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, суд повинен виходите ізсукупності всіх обставин справи, зокрема, форми вини, мотиву і цілі, способу,обстановки і стадії вчинення злочину, кількості епізодів, наявних кваліфікуючихознак, ролі кожного із співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб),тяжкості наслідків, що настали, тощо».
В той же час треба мати на увазі, що окремі з цих обставинможуть виступати як обов'язкові ознаки складу відповідного злочину, а такожбути передбачені в статтях 40 чи 41 як обставини, що пом'якшують чи обтяжуютьвідповідальність. В таких випадках, за загальним правилом, дані обставини абозовсім не повинні впливати на ступінь суспільної небезпечності вчиненогозлочину (наприклад, форма вини — умисел, передбачена як обов'язкова ознакасуб'єктивної сторони складу злочину), або вплавити на нього як обставини, щопом'якшують або обтяжують відповідальність (наприклад, заподіяння злочиномтяжких наслідків), оскільки вони конкретно передбачені в законі саме як такі(про окремі винятки з цього загального правила див. пп. 2, 8 коментарю до ст.41).
Врахування при призначенні покарання особи винного передбачаєз'ясування не лише тих його рис, якостей та особливостей, що пов'язані звчиненням злочину, а й інших даних, які всебічно його характеризують. З цьогоприводу в абз. 2, 3 п. 2 згаданої вище постанови Пленуму Верховного СудуУкраїни зазначається:
З'ясовуючи дані про особу підсудного, суд повинендосліджувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину в побуті таза місцем роботи чи навчання, його минуле (судимості, адміністративністягнення, якщо вони мали місце), дані про сім'ю (наявність на утриманні дітейта осіб похилого віку, стан їх здоров'я, матеріальний стан сім'ї) тощо. [4]
При з'ясуванні органами попереднього слідства даних про особуобвинуваченого, які мають істотне значення для кваліфікації вчиненого чипризначення покарання, і неможливості одержати їх у судовому засіданні, справуналежить повернути на додаткове розслідування". Всі дані про особу винногомають бути оцінені судом (суддею) в сукупності, і ті із них, які вплинули напризначення покарання, повинні бути наведені у вироку.
Якщо окремі дані про особу передбачені в статтях 40 або 41 якобставини, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність, вони повиннівраховуватись при призначенні покарання саме як такі, а не як обставини, щохарактеризують особу винного. [6]
2. Основні принципи призначення покарання
Необхідноюпередумовою призначення покарання є вчинення особою злочину, який прямо передбаченийу кримінальному законі. Лише тоді, коли під час судового розгляду повністюдоведено, що підсудний є винним в інкримінованому йому злочині, коли цьомузлочину дана у вироку правильна кваліфікація, створюються законні підстави дляпризначення покарання.
Призначенняпокарання ґрунтується на певних принципах, а саме:
1)законності покарання;
2)визначеності покарання в судовому вироку;
3)обґрунтованості та обов’язковості мотивування покарання у вироку;
4)гуманності покарання;
5)індивідуалізації покарання;
6)справедливості покарання.
Розглянемо коротко кожен з цих принципів.
1.Законністьпокарання полягаєу вимозі призначення покарання в точній і повній відповідності до кримінальногозакону. Згідно з цим принципом покаранню підлягає лише та особа, яка визнанавинною у вчиненні злочину; покарання призначається лише за вироком суду; видипокарань вичерпно перелічені в законі; кожне з покарань може призначатися судомлише на підставі, у порядку та межах, встановлених законом.
2.Визначеність покарання в судовому вироку як принцип призначенняпокарання прямо випливає з принципу законності і полягає в тому, що покаранняповинно бути визначене у судовому вироку з точним зазначенням його виду та міри– строку, розміру. Цей принцип дістав свого безпосереднього закріплення у ч. 4ст. 335 КПК, згідно з якою міра покарання повинна бути визначена у резолютивнійчастині вироку таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумнівівщодо виду й розміру покарання, призначеного судом. Кримінальний закон не знаєвинятків із цього правила, з урахуванням якого ст. 73 КК установлює, що строкипокарання обчислюються в роках, місяцях та годинах, а при заміні або складанніпокарань, а також у разізарахування попереднього ув’язнення допускається обчислення строків покарання уднях.
3.Обґрунтованістьпокарання та обов’язковість його мотивування у вироку полягають у тому, щопокарання застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно й доцільно. Там,де це не зумовлено необхідністю, а, навпаки, доцільне, наприклад, звільненнявід покарання, суду слід керуватися положеннями розділу XII Загальної частиниКК. З обґрунтованістю покарання тісно пов’язана обов’язковість його мотивуванняу вироку. Необхідність такого мотивування зумовлено єдністю злочину йпокарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покаранняпризначається лише обвинувальним вироком суду, в якому констатуєтьсявинуватість підсудного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, щообґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає як свійнаступний елемент і необхідність мотивування покарання, призначеного цимвироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так іконстатація у вироку винуватості підсудного у певному злочині неможлива безмотивування не тільки цього висновку суду, а й призначеного за злочинпокарання.
Обов’язковістьмотивування покарання випливає також із структури (конструкції) санкцій статейОсобливої частини КК. Усі вони є відносно-визначеними, альтернативними абокумулятивними (у яких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тимсамим припускають, що обрання конкретної міри покарання, приєднання додатковогопокарання до основного обов’язково повинно бути вмотивоване у вироку. Вимогамотивування покарання закріплена й у чинному законодавстві (статті 334, 335КПК). Стаття 69 КК також зобов’язує мотивувати призначення і більш м’якогопокарання. У разі призначення засудженому конкретної міри покарання безналежного її мотивування неможливе і врахування судом особи винного (п. 3 ч. 1ст. 65 КК), а також обставин, що пом’якшують (ст. 66 КК) та обтяжують (ст. 67КК) покарання. Тому в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практикупризначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. звертаєтьсяувага судів на те, що «… висновки з усіх питань, пов’язаних із призначенням покарання, необхідноналежним чином мотивувати у вироку».
4.Гуманністьпокарання якпринцип його призначення полягає в тому, що покарання ніколи не може мати наметі завдання фізичних страждань засудженому або приниження його людськоїгідності (ч. 3 ст. 50 КК). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити впідсудному людину і керуватися тим, що кожний громадянин, який вибився зізвичайної життєвої колії та порушив закон, може виправитися й стати законослухнянимчленом суспільства. Заборона смертної кари, широке застосування покарань, непов’язаних із позбавленням волі, на підставі використання альтернативнихсанкцій, пільгові умови, встановлені у КК для відповідальності та покараннянеповнолітніх, – усе це яскравий прояв принципу гуманності покарання.Наприклад, позбавлення волі неповнолітнім, як правило, не може бути призначенена строк більше десяти років (ч. 1 ст. 102 КК); до них широко застосовуєтьсязвільнення від покарання. Тільки за особливо тяжкі злочини, пов’язані з умиснимпозбавленням життя потерпілого, неповнолітньому може бути призначене покаранняна строк до п’ятнадцяти років позбавлення волі (п. 5 ч. 3 ст. 102 КК).
Принципгуманності втілено і в ст. 69 КК, яка надає суду право призначити більш м’якепокарання, ніж передбачено законом. Цей принцип закріплений у законі та приописуванні переліку обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання. Зокрема,якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, що пом’якшують покарання (ч. 2 ст.66 КК), то наведений у законі перелік обставин, що його обтяжують, є вичерпним(ч. 3 ст. 67 КК). Гуманність покарання полягає також у тому, що при йогопризначенні судом широко враховуються позитивні властивості особи підсудного,що може потягти за собою пом’якшення призначеного йому покарання.
5.Індивідуалізаціяпокарання якпринцип його призначення закріплена в багатьох нормах кримінального закону.Вона полягає в обов’язковому врахуванні при призначенні покаранняіндивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного. Відповідно доп. 3 ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні покарання обов’язково враховує ступінь тяжкості вчиненогозлочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.
Слідрозрізняти законодавчу та судову індивідуалізацію покарання.Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарання,враховує всю різноманітність ситуацій, які можуть виникнути на практиці, й ужев самому законі формулює відправні положення, які дозволяють індивідуалізуватипокарання. Зокрема, у самій системі покарань, що закріплена в кримінальномузаконі, вже є елементи законодавчої індивідуалізації. Установлення чіткої«сходинки» покарань (ст. 51 КК), розподіл покарань на основні та додаткові (ст.52 КК) свідчать, що покарання розрізняю за ступенем їх суворості, підставами,порядком та межами їх призначення і застосовують за наявності необхідних дляцього умов. Передбачаючи в статтях Особливої частини КК відповідні санкції,надаючи суду можливість призначення більш м’якого покарання, ніж передбаченозаконом, законодавець тим самим прагне індивідуалізувати можливості призначенняпокарання. Проте цих загальних законодавчих положень ще недостатньо, щобподолати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конкретнимиобставинами справи. Для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація,тобто застосування покарання до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкостівчиненого нею злочину, особи засудженого, обставин, які пом’якшують і обтяжуютьпокарання.
Основнавимога принципу індивідуалізації полягає в тому, щоб до винного, з урахуваннямйого особи і конкретних обставин справи, було застосоване таке покарання, якебуло б дійсно необхідним і цілком достатнім для його виправлення та запобіганняновим злочинам (ч. 2 ст. 65 КК).
6.Справедливістьпокарання полягає,насамперед, у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям,моральним устоям суспільства і переконувати громадян у правильності судовоїполітики. Щодо осіб, які вчиняють тяжкі злочини, а також рецидивістівсправедливість вимагає призначення, як правило, суворих мір покарання. Водночасдо осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуваннямконкретних обставин справи й особи винного, відповідно до принципу справедливостіслід застосовувати більш м’які покарання або взагалі звільняти їх відкримінальної відповідальності чи від відбування покарання (п. 2 постановиПленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).
Устатті 372 КПК зазначено, що покарання визнається явно несправедливим, якщовоно хоча і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею КК, але засвоїм видом чи розміром не відповідає ступеню тяжкості злочину та особізасудженого. Отже, справедливість покарання припускає домірність покараннятяжкості злочину – відповідність покарання суспільній небезпечності вчиненого.
Учинному законодавстві дістала свого закріплення диференціація різних затяжкістю злочинів і пов’язаних із цим видів та розмірів можливого за нихпокарання. Наприклад, у ст. 12 КК, де закріплена класифікація злочинів, виділяютьсяособливо тяжкі злочини (ч. 5), за які відповідно до закону суд може призначитипокарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років або довічнепозбавлення волі. Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою і втакому випадку закон встановлює альтернативні санкції, які надають суду доситьширокі можливості для призначення покарання в повній відповідності до ступенятяжкості вчиненого злочину.
Розглянутіпринципи призначення покарання не існують ізольовано, а становлять певну систему,перебуваючи між собою в тісному взаємозв’язку й взаємодії. Зокрема, законністьпокарання якнайтісніше пов’язана з обґрунтованістю, обов’язковістю йогомотивування й визначеністю покарання в судовому вироку. Гуманність покараннянеможлива без його індивідуалізації, а у підсумку ці принципи дістаютьвираження в справедливості покарання.[7]
3. Кримінально-правовахарактеристика сукупності злочинів3.1 Поняттяі види сукупності злочинів
Відповідно до ст. 33 КК сукупністю злочинів визнаєтьсявчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями аборізними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її небуло засуджено.Таким чином, при сукупності злочини:1) особою вчинено два або більше злочини;2) кожен з них кваліфікується за різними статтями або зарізними частинами однієї статті Особливої частини КК;3) за жоден з них особа не була засуджена, тобто всі вонивчинені до винесення вироку хоча б за один з них.Перша ознака сукупності злочинів проявляється у вчиненніособою двох або більше злочинів, причому кожен з них має характер окремого,самостійного, одиничного злочину. Такий одиничний злочин, як було сказанораніше, може бути простим, триваючим, продовжуваним або таким, щокваліфікується за наслідками, але він завжди містить в собі ознаки одногоскладу злочину.Вчинення двох або більше одиничних злочинів і утворюєсукупність злочинів. Причому можливі різноманітні їх сполучення. Так, виннийможе вчинити два або більше простих одиничних злочини, або один простий, адругий триваючий або продовжуваний. Організована група, наприклад, може вчинитидва складених злочини або простий і складений злочин тощо. Слід мати на увазі,що під одиничним злочином розуміють не тільки закінчений злочин, але йготування або замах на злочин. Так, сукупність злочинів має місце, коли особавчиняє крадіжку, а потім замах на вбивство, або вчинила хуліганство, а потімпочала готуватися до крадіжки, і на цій стадії її діяльність була припинена. Невиключається сукупність злочинів і тоді, коли особа вчинила один з злочинівсамостійно, а потім була співучасником у вчиненні іншого злочину. Наприклад,особа вчинила вбивство, а потім як співучасник вчинювала замах на крадіжку.Другою ознакою сукупності злочинів є вимога, щоб кожен іззлочинів, які утворюють сукупність, був передбачений самостійною статтею КК,тобто кваліфікувався за однією, окремою статтею кримінального закону або зарізними частинами однієї і тієї ж статті КК. Так, якщо винний при вчиненніхуліганства завдав ножем потерпілому тяжке тілесне ушкодження, то має місцесукупність злочинів і вчинене слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 296 і за ч. 1 ст.121. Якщо злочинна група вчинила розбій, а потім викрадення наркотичнихзасобів, вчинене охоплюється ч. 2 ст. 187 і ч. 4 ст. 308.Таким чином, можна зробити категоричний висновок: кожен іззлочинів, які входять у сукупність, підлягає самостійній кваліфікації завідповідною статтею або частиною статті КК. Саме ця вимога сформульована в ч. 2ст. 33.Здебільшого різні злочини передбачаються окремими статтямиОсобливої частини КК. Проте в ряді випадків (хоча і нечасто) відповідальністьза різні злочини передбачена різними частинами однієї і тієї ж статті КК.Наприклад, у ч,1 ст.371 встановлена відповідальність за завідомо незаконнезатримання, а в ч. 2 — за завідомо незаконний арешт; у ч. 1 ст. 357 — завикрадення офіційних і приватних документів, що знаходяться на підприємствах, вустановах чи організаціях, а в ч. 3 — за незаконне заволодіння будь-якимспособом паспортом або іншим важливим особистим документом. Тут частина статтіцілком описує ознаки відповідного одиничного злочину і супроводжуєтьсясамостійною санкцією. Тому, якщо винний вчинив крадіжку документів із державноїустанови, а потім крадіжку паспорта у свого сусіди, то має місце сукупністьзлочинів і вчинене повинно бути кваліфіковано за частинами 1 і 3 ст. 357 КК. Тесаме має місце і тоді, коли особа вчинила, наприклад, крадіжку, а потім вчиняєзамах на крадіжку з проникненням у житло. Вчинене утворить сукупність злочинів- закінченої крадіжки (ч. 1 ст. 185) і замаху на кваліфіковану крадіжку (ч. 1ст. 15 і ч. 3 ст. 185).Іноді вказівку закону на те, що сукупність злочинів маємісце, коли кожен із злочинів передбачений самостійною статтею (частиноюстатті) КК, підмінюють іншими вимогами. Так, вказують, що сукупність має місцелише тоді, коли особа вчинила різнорідні злочини. Отже, якщо особа спочаткувчинила крадіжку, а потім грабіж, то сукупність злочинів відсутня, тому що цідіяння однорідні. Проте в таких ситуаціях кожне з них підпадає під ознакисамостійної статті КК і тому повинне отримати відповідну кваліфікацію саме заПравилами сукупності злочинів. Тому в сукупність можуть входити Як однорідні,так і неоднорідні злочини. Сукупність не утворюється лише при вчиненні двох абобільше тотожних злочинів, коли йдеться про повторність.Третьою невід'ємною ознакою сукупності злочинів є вимога,щоб за жоден із деліктів, які входять до неї, особа не була ще засуджена. Цеозначає, що всі злочини винні вчинили до винесення вироку хоча б за один з них.Якщо ж новий злочин вчинений особою після винесення вироку, має місце рецидив.У більшості випадків всі злочини, які вчинені особою абоучасниками організованої групи, розглядаються судом одночасно в одній справі.Але можливі й інші ситуації, коли справа про один із злочинів розглядаєтьсяодним судом, а про інший — в іншому суді. Так, наприклад, обвинувачення водному злочині може розглядатися у військовому суді, якщо один з учасниківгрупи військовий, а по відношенню до інших справа слухається в суді загальноїюстиції. Можливі ситуації, коли про вчинений раніше злочин стає відомо вжепісля засудження підсудного за інший злочин. Можна уявити собі й інші подібнівипадки. У всіх цих випадках важливе одне — всі злочини вчинені до йогозасудження тобто до винесення вироку хоча б за один з них. Тобто перед нами таж сукупність злочинів, але ускладнена процесуальними обставинами, щопозбавляють можливості одночасного розгляду всієї сукупності злочинів. Юридичнаприрода вчиненого від цього не змінюється — оскільки всі злочини вчинені доосудження хоча б за один з них.
Стаття 33 вимагає, щоб при сукупності не були погашені юридичні наслідки ранішевчиненого злочину. У законі вказується, що при сукупності не враховуютьсязлочини, за які особа була звільнена від кримінальної відповідальності запідставами, встановленими законом (витекли строки давності, злочин підпадав підамністію тощо).[5]Види сукупності злочинів. При визначенні видів сукупності злочинів презюмується, щовони мають ті родові ознаки, які входять до загального поняття сукупності,тобто вчинено два або більше злочинів, кожний з яких передбачений самостійноюстаттею КК або різними частинами однієї статті КК, і всі злочини вчинені дозасудження хоча б за одне з них. Тому, говорячи про види сукупності, слідокреслити їх особливості, їх видові ознаки. У науці кримінального праватрадиційно сукупність злочину поділяється на два види: сукупність ідеальну ісукупність реальну. Такого розподілу дотримується і судова практика.Ідеальна сукупність є там, де одним діянням особи вчиненодва або більше злочини.Так, прикладами ідеальної сукупності можуть виступативипадки вчинення особою особливо злісного хуліганства із заподіяннямпотерпілому тяжкого тілесного ушкодження; отримання посадовою особою у видіхабара наркотичних засобів; умисне вбивство особи шляхом підпалу будинку, дезнаходився потерпілий, тощо. У цих ситуаціях своєю однією дією особа чинить двазлочини. Кваліфікація злочину тут, наприклад, лише як хуліганства або якотримання хабара, або як вбивства була б недостатньою, тому що вчинене неохоплюється однією статтею кримінального закону. Вчинене може отриматиправильну і повну правову оцінку тільки шляхом застосування двох або більшенорм Особливої частини разом взятих. Ось чому дії службової особи, яка одержалау виді хабара наркотичні засоби, створюють ідеальну сукупність злочинів ікваліфікуються за ст. 368 і відповідною статтею КК, що передбачаєвідповідальність за придбання цих предметів (у нашому випадку за відповідноючастиною ст. 307 КК).
Самий термін "ідеальна" сукупність не дуже вдалий, на що неодноразовозвертали увагу багато юристів. Він, безперечно, не цілком відображує те явище,яке покликаний визначати. Буквальне його розуміння, певно, і призвело до того,що іноді стверджували, ніби ідеальна сукупність (тобто сукупність, що існує вуяві) є за своєю сутністю єдиним злочином, хоча і таким, що містить ознакикількох злочинів.Проте ідеальна сукупність не є штучною юридичноюконструкцією. Вона відбиває юридичну ситуацію, коли однією дією вчиняються дваабо більше злочини. І хоча ми користуємося зазначеним терміном, його розумінняповинно мати місце в повній відповідності з обумовленою ним об'єктивноюдійсністю, тобто вчиненням двох або більше самостійних злочинів.Реальна сукупність має місце там, де винний різнимисамостійними діями вчиняє два або більше злочини. Таким чином, при реальнійсукупності є дві або більше дії, кожна з яких являє собою самостійний злочин(наприклад, крадіжка і хуліганство).Чим же відрізняється ідеальна сукупність від реальної? Навідміну від ідеальної сукупності, де однією дією вчиняються два або більшезлочини, при сукупності реальній кожне діяння, вчинене винним, утворює, з точкизору кримінального закону, самостійний злочин. Далі, якщо при ідеальнійсукупності злочини, які утворюють її, вчиняються одночасно, то при реальнійсукупності обов'язково між діями що вчиняються особою, а отже, і вчиненимизлочинами, існує більш-менш тривалий проміжок в часі. Тут один злочин завждивіддалений від іншого, вони вчиняються різночасно, хоча і можуть бути тіснопов'язані між собою. Наприклад, якщо особа (або група осіб) з метою вбивствапотерпілого підпалює будівлю, у якій той знаходився, і досягає цієї мети, переднами ідеальна сукупність злочинів — однією дією вчинено два злочини — підпал івбивство. Але достатньо змінити ситуацію і уявити собі, що потерпілий бувспочатку вбитий, а потім будівлю з метою приховування вбивства було спалено, мимаємо реальну сукупність вбивства і підпалу, тому що кожна з вчинених дійутворює самостійний злочин.Через різночасне вчинення злочинів при реальній сукупностіїї кваліфікація не викликає настільки серйозних ускладнень, як кваліфікаціясукупності ідеальної.Відмежування сукупності злочинів від суміжних понять. 1. Сукупність і складені (складні) злочини. Питання це має значення не тільки для точного визначеннясукупності злочинів, але й для правильної кваліфікації вчиненого особою (абогрупою осіб) діяння. Уявимо собі достатньо типовий випадок, коли група осіб,будучи в нетверезому стані, вчинила хуліганські дії, пов'язані з опоромпредставникові влади. Як кваліфікувати такі дії? Якщо визнати тут сукупністьзлочинів, то ми повинні кваліфікувати вчинене за ч. 3 ст. 296 (хуліганство) іза ч. 2 ст. 342 (опір працівникові правоохоронного органу). Якщо ж визнати вцій ситуації єдиний складений злочин, то все вчинене охоплюється ч. 3 ст. 296.Нагадаємо, що складеним злочином ми називаємо такий злочин, що складається здвох або більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх ізольовано(окремо), являє собою самостійний злочин, але які внаслідок їх органічноїєдності, утворюють одиничний злочин, який охоплюється ознаками однієї статтіКК. Так складеним злочином вважають розбій, що складається ніби з двохсамостійних дій — насильства над особою і заволодіння майном. Через органічнуєдність цих діянь вони розглядаються законом як єдиний злочин, щокваліфікується за однією статтею КК, в цьому випадку за ст.187. Складенимзлочином є і перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалосянасильством (ч. 2 ст. 365), втеча з місця позбавлення волі, пов'язана іззастосуванням насильства (ч. 2 ст. 393), і багато інших. Якби законодавець необ'єднав ці злочини в один єдиний злочин, ми змушені були б кваліфікувативчинене за сукупністю злочинів, наприклад, як перевищення влади і насильствонад особою. Звідси випливає важливий висновок: складений злочин являє собоювраховану законодавцем, тобто прямо передбачену законом як одиничний злочинреальну або ідеальну сукупність. Законодавець враховує органічну єдність діянь,які входять до складених злочинів і утворюють склад одиничного злочину, тобтопередбачає в законі сукупність злочинів як одиничний злочин.Віднесення діяння до складеного злочину або, навпаки досукупності злочинів, залежить, таким чином, від конструкції складів злочинів укримінальному законі. Це положення можна підтвердити, наприклад, такимивипадками. Так, в КК України 1927 р. не було встановлено такого єдиногоскладеного злочину як хуліганство, пов'язаного з опором представникові влади,тому такі дії утворювали сукупність двох злочинів — хуліганства й опору — ікваліфікувалися за ст. 70 (хуліганство) і ст. 69 (опір) КК 1927 р. За чинним ККчерез органічну єдність цих деліктів вони об'єднані в один єдиний злочин — злісне хуліганство і кваліфікуються за однією статтею — ч. 3 ст. 296. Навпаки вКК 1927 р. передбачалася відповідальність за такий складений злочин якхуліганство, поєднане із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 3 ст. 70). Уданий час такого складеного злочину в законі не має, а тому хуліганство,поєднане із заподіянням потерпілому тяжкого тілесного ушкодження,кваліфікується за сукупністю злочинів, тобто за ст. 296 і ст. 121.Звернемо увагу ще на один випадок. Якщо особа, наприклад,вчинить умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, томає місце єдиний складений злочин, передбачений ч. 2 ст. 121. Проте призаподіянні умисного тілесного ушкодження середньої тяжкості, що спричинилосмерть потерпілого, кваліфікація настає вже за правилами ідеальної сукупності,за ст. 122 (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження) і за ст. 119(вбивство через необережність), через те, що КК такого єдиного складеногозлочину не знає.Як наслідок зауважимо, що в усіх випадках складеногозлочину вчинене кваліфікується за однією статтею КК, при ідеальній або реальнійсукупності застосовуються дві або більше статей КК — залежно від того, скількизлочинів входить до даної сукупності. Така кваліфікація обумовлена тим, щоскладений злочин розглядається самим законом як єдиний, один злочин. Присукупності ж злочинів у. діях особи є два або більше злочинів, кожен з якихпередбачений певною статтею КК.Сказане, проте, не означає, що складений злочин не можеутворити сукупності з іншими одиничними злочинами. Це випадки кваліфікації засукупністю злочинів розбою, поєднаного з вбивством, або хуліганства, поєднаногоз опором представникові влади і тяжким тілесним ушкодженням. Тут розбій і,відповідно, хуліганство — складові злочини, які утворюють сукупність з іншимодиничним злочином — вбивством або тяжким тілесним ушкодженням.2. Ідеальна сукупність і конкуренція норм(кримінальних законів).Насамперед відзначимо, що конкуренцією кримінально-правовихнорм зазвичай вважають наявність двох або більше кримінальних законів (статейКК), які рівною мірою передбачають караність даного діяння. Інакше кажучи, приконкуренції норм один (одиничний) злочин одночасно підпадає під ознакидекількох норм кримінального закону. Найбільш типовими випадками є конкуренціязагальної і спеціальної норм.Принцип, що тут формулюється, полягає в такому: приконкуренції загальної і спеціальної норм, застосовується норма спеціальна, щонайбільшою мірою відображає специфіку, особливості даного злочинного діяння.Розглянемо таку ситуацію: у ст. 348 КК встановлена відповідальність запосягання (тобто за вбивство або замах на вбивство) на працівникаправоохоронного органа у зв'язку з виконанням їм службових обов'язків. Але в ККє і п. 8 ч. 2 ст. 115 КК, у якому передбачена відповідальність за умисневбивство, вчинене у зв'язку з виконанням потерпілим своїх службових обов'язків.І от уявімо собі, що вчинене вбивство працівника міліції, коли він затримувавзлочинця. Яку статтю тут застосовувати, адже очевидно, що і ст. 348 і п. 8 ч. 2ст. 115 охоплюють цей випадок? При порівнянні цих норм очевидно, що норма, якаміститься в ст. 348, є спеціальною стосовно загальної норми, описаної в п. 8 ч.2 ст. 115. Тому в цьому випадку застосуванню підлягає норма спеціальна, тобтост. 348. Застосувати ці обидві норми за правилами ідеальної сукупностінеприпустимо, тому що це б призвело до штучного створення сукупності там, девона відсутня.
Пріоритет спеціальної норми перед загальною визнається практикою в рядівипадків. Так, у КК є спеціальні види перевищення влади або службовихповноважень. Це частина 2 ст. 162 (порушення недоторканності житла громадян,вчинене службовою особою), ст. 371 (за-відомо незаконні арешт, затримання абопривід), ст. 372 (притягнення завідомо невинного до кримінальноївідповідальності), ст. 373 (примушування давати показання) тощо. Вчинення цихзлочинів одночасно охоплюється загальною нормою — ст. 365 про перевищення владиабо службових повноважень. І в цих випадках повинний бути відданий пріоритетспеціальним нормам. Кваліфікація таких дій ще і за ст. 365 можлива лише занаявності реальної сукупності.Чим же відрізняється ідеальна сукупність від конкуренціїнорм? Сформулюємо вихідні положення, порівнюючи ст. 348 і п. 8 ч.2 ст. 115:а) при ідеальній сукупності вчиняється не один, а два абобільше злочини, кожен з яких підпадає під ознаки окремої статті КК. Приконкуренції норм вчиняється один злочин, охоплюваний ознаками різних статей КК.Дійсно, вбивство працівника міліції при затриманні злочинця підпадає одночасноі під ознаки п. 8 ст. 115 і під ознаки ст. 348, але тут вчинений один злочин, апри ідеальній сукупності завжди вчиняються два або більше злочини;б) при конкуренції норм підлягає застосуванню лише однанорма, що найбільш повно відображає специфіку, особливості вчиненого. У нашомуприкладі ми застосовуємо ст. 348. Якби не було цієї спеціальної норми, ми бзастосували у справі п. 8 ч. 2 ст. 115, тобто норму загальну. При ідеальнійсукупності у кваліфікації фігурують обов'язково дві або навіть більше статтіКК, залежно від того, скільки злочинів містяться в діянні винного.Іноді щодо конкуренції норм вживають термінологію іншогопорядку: говорять про колізію норм. Проте конкуренція норм і їх колізія — поняття різні. Колізія припускає протиріччя між нормами, при конкуренції цьогопротиріччя немає. Колізія норм існує незалежно від того, чи є конкретнізлочини, які підпадають під ці норми. Конкуренція норм може виникнути,наприклад, у випадку прийняття нового закону, коли вирішується питання, якийзакон слід застосувати до діянь, що були вчинені до набрання таким закономчинності — закон часу вчинення злочину або закон часу розгляду справи в суді.Це питання про зворотну дію закону, що визначається в ст. 5 КК, являє собоюнорму колізійну, призначену для вирішення колізій, що виникли між окремими законами.Конституційним судом України було вирішено питання проколізію між ст. 24 КК 1960 р., що передбачала можливість застосування смертноїкари, і нормами Конституції, що проголосили життя невід'ємним благом людини,яка не може бути свавільно позбавлена ніким цього блага. Конституційний суд,розглянувши цю колізію, визнав ст. 24 КК і відповідні санкції про смертну карув статтях Особливої частини КК такими, що суперечать Конституції України, ітому неконституційними, а тим самим, і не чинними віднині (рішення від 29грудня 1999р.).Таким чином, не можна плутати колізію норм із їхконкуренцією.3. Реальна сукупність і повторність злочинів. Вирішуючи це питання, передусім, слід встановити, щозближує повторність і сукупність злочинів. І при сукупності і при повторностівідбувається два або більше злочини, кожен з яких утворює самостійний одиничнийзлочин. Такі злочини, що утворюють ці поняття, вчиняються послідовно, з певнимпроміжком між ними у часі. Далі, всі злочини, що входять до повторності абоутворюють реальну сукупність, вчинені до засудження хоча б за один з них. Але,що ж відрізняє ці два поняття? У пошуках цієї відмінності слід йти шляхомпорівняння видів фактичної повторності з реальною сукупністю.При повторності тотожних злочинів, що є закінченими або всіскладають замах на злочин, все вчинене охоплюється однією і тією ж статтею КК,а при реальній сукупності кожне з злочинних діянь підпадає під ознакисамостійної статті КК. Наприклад, дві або більше закінчені крадіжкикваліфікуються за ч. 2 ст. 185, повторне одержання хабара службовою особою — зач. 2 ст. 368. Інакше обстоїть справа з повторністю тотожних злочинів, колиделікти, що входять до неї, підпадають під різні частини однієї і тієї ж статтіКК, або, утворюючі повторність злочини, розрізняються лише тим, що один з них єзакінченим, а другий — замахом на злочин (або навпаки). У цих випадках вчинене,як вказувалося вище, потрібно кваліфікувати за правилами сукупності злочинів.Така повторність тотожних злочинів виступає як вид реальної сукупності. Те жслід сказати і про повторність однорідних злочинів, що припускають,кваліфікацію кожного діяння за самостійною статтею КК. Так, вчинення крадіжки,а потім шахрайства, потребує застосування кожної з статей, які передбачаютьвідповідальність за ці злочини, причому з урахуванням, що другий злочин єповторним. Але така ситуація свідчить, що перед нами реальна сукупністьзлочинів. І дійсно, зазначені види повторності у той же час є видами реальноїсукупності. У таких випадках відбувається своєрідне з'єднання повторності ісукупності злочинів (це так звана «повторність-сукупність»). [4]3.2 Призначенняпокарання за сукупністю злочинів
1. Якуже йшлося в попередньому підрозділі, при сукупності злочинів особа вчиняє дваабо більше злочинів, кожен з яких передбачений різними статтями або різнимичастинами статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено. Узв'язку з цим можливі різні підходи до призначення покарання за такусукупність. Існують різні законодавчі системи призначення покарання присукупності. Серед них можна вирізнити такі:
а)система повного (абсолютного) складання покарань;
б)система обмеженого складання покарань;
в)система поглинення;
г)система обов'язкового або факультативного підвищення покарання;
д)змішані системи призначення покарання за сукупністю злочинів.
Присистемі абсолютного складання керуються правилом: скільки злочинів, стільки йпокарань, які і підлягають повному складанню. Ця система була закріплена водному з перших кодексів XIX ст. — Баварському уложенні 1813р. Встановлена вонай у багатьох КК окремих штатів США, де закріплений принцип послідовноговідбування покарань, призначених за кожний злочин. Звідси — вироки на такітерміни (наприклад, понад 90 років), що перетворюються, по суті, на довічнепозбавлення волі.
Системаобмеженого складання з'явилася з метою пом'якшити жорстокість системиабсолютного складання. Відповідно до неї сума покарань обмежується певноюмежею. Наприклад, чинне Голландське уложення 1881 р. припускає додаванняпокарань, але за умови, щоб сума їх не перевищувала найбільш суворе з нихбільше як на одну третину. Така ж система і в КК Італії 1930 р.
Щобусунути суворість систем складання, з'явилася система їх поглинення, за якоюбільш суворе покарання, призначене за один із злочинів, що входять усукупність, поглинає менш суворе. У ряді законодавств ця система застосовуєтьсяпри призначенні покарання в разі ідеальної сукупності злочинів (наприклад, уФінляндії, а також КК УРСР 1922 р. — ст. 29).
Прагнучиякось усунути хиби системи поглинення, коли особа по суті відповідає лише затой злочин, за який призначено більш суворе покарання, багато КК почали вводитисистему обов'язкового або факультативного підвищення покарання, призначеного засукупністю. Суд, призначивши покарання за сукупністю шляхом поглинення,зобов'язаний, зважаючи на закон або на власний розсуд, підвищити це покараннядо певної межі. Так, у Швейцарському КК 1950 р. суд, призначивши покарання занайбільш тяжкий злочин, може підвищити його (але не більше ніж наполовину)понад максимум покарання, передбаченого за це діяння. Суд зв'язаний, крім того,максимумом даного виду покарання.
Найбільшпоширеними в законодавствах є змішані системи, які більшою мірою забезпечуютьіндивідуалізацію покарання. В них застосовуються одночасно система обмеженогоскладання і система поглинення або сполучення цих систем із системоюобов'язкового або факультативного підвищення покарання. Така система,наприклад, закріплена в КК ФРН 1871 р. в редакції 1975 р.
2.Змішана система призначення покарання за сукупністю встановлена й у ст. 70 ККУкраїни. У частині 1 цієї статті сказано: «При сукупності злочинів суд,призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначаєостаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим абошляхом повного чи часткового складання призначених покарань». Звідсиочевидно, що призначення покарання за сукупністю злочинів проходить два етапи:
а)призначення покарання окремо за кожен із злочинів, що входять у сукупність;
б)визначення остаточного покарання за сукупністю цих злочинів.
1)Призначення покарання окремо за кожен зі злочинів, що утворюють сукупність, — це важлива вимога ст. 70 КК, відступ від якої є неприпустимим. Такий порядокпризначення покарання дає можливість без якихось ускладнень застосуватиамністію чи помилування до кожного окремого злочину. У разі перегляду вироку вкасаційній чи наглядовій інстанції є можливість за наявності до того підставпом'якшити покарання, призначене за окремий злочин, або взагалі виключити йогоз вироку.
Суд, призначаючи покарання за кожний із злочинів, керується загальними засадамипризначення покарання (ст. 65), а також враховує обставини, які пом'якшують таобтяжують покарання, зазначені в статтях 66 і 67. Такий підхід до призначенняпокарання дає можливість індивідуалізувати його щодо кожного злочину зодночасним урахуванням того, що особою вчинено не один, а два чи більшезлочинів.
2)Призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів відбувається напідставі принципів поглинення або складання. Це значить, що суд призначаєостаточне покарання шляхом:
а)поглинення менш суворого покарання більш суворим;
б)повного або часткового складання призначених покарань у межах, зазначених узаконі.
Застосовуючипринцип поглинення, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якимикваліфіковані злочини, а конкретні покарання, призначені в межах цих санкцій закожен з вчинених злочинів. Причому менш суворе покарання поглинається більшсуворим. Так, якщо суд призначив особі за ч. 1 ст. 185 (крадіжка) покарання увиді позбавлення волі на строк два роки, а за ч. 3 ст. 296 (хуліганство) — настрок чотири роки, то більш суворе — чотири роки позбавлення волі поглинає меншсуворе — два роки позбавлення волі. За сукупністю і визначається остаточнепокарання — чотири роки позбавлення волі. Така ж ситуація може виникнути і припризначенні за злочини, що входять до сукупності, різних видів покарань. Так,якщо за один із злочинів суд призначив виправні роботи на строк шість місяців,а за іншими — два роки позбавлення волі, то, застосовуючи принцип поглиненняменш суворого покарання більш суворим, суд за сукупністю призначає покаранняпозбавлення волі на два роки. При порівнянні в цих випадках суворості покараньсуд керується тією послідовністю, в якій види покарань перелічені в ст. 51.
Якщохоча б за один зі злочинів призначене покарання у виді довічного позбавленняволі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів призначається шляхомпоглинення будь-якого менш суворого покарання довічним позбавленням волі.
Принципскладання покарань згідно зі ст. 70 наочно викреслює покарання винного за коженз вчинених ним злочинів. Складання покарань, призначених за окремі злочини,може бути повним або частковим, але в будь-якому разі остаточне покаранняповинно бути більш суворим, ніж будь-яке з призначених окремо. При повномускладанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі покарань, щоскладаються: при частковому — до більш суворого покарання, призначеного за одинзі злочинів, приєднується частина покарання, призначеного за інший злочин.
Складанняпокарань обмежене в ч. 2 ст. 70 певними межами. Остаточне покарання засукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статтіОсобливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання, тобтовоно не може перевищувати вищої межі більш суворої санкції. Так, якщо судпризначив за ч. 1 ст. 185 покарання у виді одного року позбавлення волі, а зач. 3 ст. 296 — у виді трьох років позбавлення волі, то відповідно до принципуповного складання він має право призначити остаточне покарання за сукупністю — чотири роки позбавлення волі, оскільки максимум санкції ч. 3 ст. 296 — п'ятьроків. Якщо ж суд призначив за ч. 1 ст. 185 два роки позбавлення волі, а за ч.2 ст. 296 — чотири роки, то можливе лише часткове складання, а саме: дочотирьох років позбавлення волі суд може приєднати тільки один рік позбавленняволі з покарання, призначеного за ч. 1 ст. 185, і визначити покарання — п'ятьроків позбавлення волі, тобто в межах максимуму санкції ч. 3 ст. 296 КК.
Проте, якщо хоча б один зі злочинів, що входять до сукупності, є умисним тяжкимабо особливо тяжким злочином, суд може призначити остаточне покарання засукупністю в межах максимального строку, встановленого для даного видупокарання в Загальній частині КК (ч. 2 ст. 70). Йдеться про позбавлення волі напевний строк, максимум якого визначений у ст. 63, — п'ятнадцять років. Тому,якщо, наприклад, особа засуджена судом за хуліганство за ч. 4 ст. 296 до семироків позбавлення волі і за крадіжку, вчинену групою осіб (ч. 2 ст. 185), — доп'яти років позбавлення волі, суд може остаточне покарання визначити шляхомповного складання і призначити винному дванадцять років позбавлення волі. Тутсуд виходить за межі максимуму санкцій, встановлених у зазначених статтях законуза хуліганство і крадіжку, оскільки хуліганство в цьому випадку є умиснимтяжким злочином, але загальна сума покарань не перевищує п'ятнадцяти років — максимуму даного виду покарання. Тому слід чітко розрізняти максимум санкціїконкретної статті КК і максимум даного виду покарання. У наведеному прикладімаксимум санкції за хуліганство сім років, за крадіжку п'ять років, максимумпозбавлення волі як виду покарання — п'ятнадцять років.
Слідтакож мати на увазі, що санкція особливо тяжких злочинів за своїм максимумом(п'ятнадцять років) часто збігається з максимумом, встановленим для даного видупокарання в Загальній частині. У цьому разі покарання п'ятнадцять роківпоглинає інші покарання, призначені за окремі злочини.
3.Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів регулюється ч. 3 ст. 70.Згідно з нею до основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів,можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, увчиненні яких особу було визнано винною.
Отже:
а)визначаючи покарання за кожний зі злочинів, що входять до сукупності, судповинен призначити не тільки основне, але й додаткове покарання, якщо,звичайно, його застосування передбачено законом;
б)призначивши остаточне покарання за сукупністю злочинів, суд приєднує до ньогододаткове (додаткові) покарання, призначене за окремий злочин (злочини), щовходять до сукупності;
в)якщо ці додаткові покарання одного виду, вони приєднуються до основного шляхомпоглинення менш суворого більш суворим або шляхом повного чи частковогоскладання в межах зазначених ст. 70 межах;
г)якщо ці додаткові покарання різних видів, то кожне з них приєднується доосновного покарання, призначеного за сукупністю, і виконується самостійно.
4.Частина 4 ст. 70 поширює принципи призначення покарання за сукупністю злочинівна випадок, коли після постановлення вироку в справі буде встановлено, щозасуджений винний ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановленняпопереднього вироку. У строк покарання, остаточно призначеного за сукупністюзлочинів, у цьому разі зараховується покарання, відбуте повністю або частковоза попереднім вироком суду за правилами, визначеними в ст.72.
Цянорма має велике значення, оскільки нерідко злочини, що складають сукупність,можуть бути розкриті в різний час, і засудження винного за ці окремі злочини,відповідно, відбувається не за одним, а за двома або більше вироками, якіпостановляються також у різний час. Так, якщо особа, яка вчинила, наприклад,два злочини, була засуджена лише за один з них, а вирок за інший злочин вжепостановили після вироку у першій справі. Уявімо, що особа була притягнута довідповідальності і засуджена за ч. 2 ст. 296 за хуліганство, вчинене ним угрудні 2001 р. Після постановлення вироку у цій справі з'ясувалося, щозасуджений ще в жовтні 2001 р. вчинив крадіжку, передбачену ч. 1 ст. 185. Такаситуація повністю підпадає під поняття сукупності злочинів, що міститься в ч. 1ст. 70. Справді, особа вчинила два злочини, кожний з яких передбаченийсамостійною статтею КК, і обидва вони вчинені до засудження хоча б за один зних. Ось чому до таких випадків і застосовуються ті ж правила призначенняпокарання, що визначені законом для сукупності злочинів. Призначення покаранняв порядку ч. 4 ст. 70 УК проходить такі три етапи:
1)суд виносить вирок за другий злочин, тобто призначає покарання за злочин,розкритий останнім;
2) зурахуванням раніше постановленого вироку суд призначає остаточне покаранняшляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чичасткового складання покарань, призначених за обома вироками, причому цескладання відбувається лише в межах, встановлених у ч. 2 ст. 70;
3) встрок покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховуєтьсяпокарання, фактично відбуте за попереднім вироком. [5]
4.Призначення покарання за сукупністю вироків
1.Відповідно до ст. 71 сукупність вироків має місце там, де засуджений післяпостановлення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив новий злочин.Таким чином, при сукупності вироків:
а)постановлений вирок, яким особа засуджена до певної міри покарання;
б) цепокарання ще цілком не відбуте засудженим;
в)новий злочин вчинений після постановлення вироку, але до повного відбуттяпокарання. Оскільки при сукупності вироків новий злочин вчиняється після засудженняособи за першим вироком, має місце ситуація, що свідчить про підвищенунебезпечність винного. Тому за інших рівних умов сукупність вироків становитьбільшу суспільну небезпечність, ніж сукупність злочинів, де обидва злочинивчиняються до засудження, до постановлення вироку хоча б за один з них.
Відповіднодо ч. 1 ст. 71, «якщо засуджений після постановлення вироку, але доповного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеногоза новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання запопереднім вироком». Конкретизуючи ці положення, ч. 2 ст. 71 встановлюємежі остаточного покарання за сукупністю вироків. У ній значиться: «Прискладанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не можеперевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання вЗагальній частині цього Кодексу. При складанні покарань у виді позбавлення волізагальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, неповинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один іззлочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшимп'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років».
Такимчином, на підставі ст. 71 при сукупності вироків суд призначає покарання затакими правилами:
1)насамперед призначається покарання за знов вчинений злочин;
2) доцього покарання суд приєднує повністю або частково невідбуту частину покаранняза попереднім вироком;
3)остаточна міра покарання визначається в межах максимуму даного виду покарання.
Розглянемоці правила.
1)Призначення покарання за знов вчинений злочин відбувається за загальнимизасадами, тобто в межах санкції статті КК, що передбачає відповідальність зацей злочин. Причому як обставину, що обтяжує покарання, суд враховує те, щовинний вчинив злочин у період відбування покарання (п. 1 ст. 67), тобто маємісце рецидив.
2) Допризначеного нового покарання суд приєднує повністю або частково невідбутучастину покарання за попереднім вироком. Таким чином, відбута частина покаранняза попереднім вироком взагалі не враховується. Отже, в остаточне покарання засукупністю вироків входить покарання, призначене за новий злочин, і покарання,не відбуте повністю або частково за першим вироком. Звідси очевидно, що остаточнепокарання за сукупністю вироків ні в якому разі не може бути меншим, ніжпокарання, призначене за новим вироком, або невідбута частина покарання запершим вироком.
3)Визначення остаточної міри покарання за сукупністю вироків обмеженовідповідними межами. Цією межею є максимум даного виду покарання, зазначений уЗагальній частині КК. Так, при складанні покарань у виді позбавлення воліостаточне покарання не повинно перевищувати п'ятнадцяти років, а за особливотяжкий злочин не повинно перевищувати двадцяти п'яти років. Щодо інших видівпокарань це означає, що міра остаточного покарання у виді тримання вдисциплінарному батальйоні не повинна перевищувати двох років, у виді виправнихробіт або службового обмеження для військових — двох років, у виді позбавленняправа обіймати певні посади або займатися певною діяльністю — п'яти років. Такімаксимуми цих видів покарань встановлені Загальною частиною КК.
Отже,при сукупності вироків суд може призначити остаточне покарання, вийшовши замежі максимуму санкції статті КК, що передбачає найбільш тяжкий зі злочинів,які входять до сукупності. Суду не надані лише права виходити за межі максимумуданого виду покарання, а в разі, коли один із злочинів є особливо тяжким, — замежі двадцяти п'яти років позбавлення волі.
Прискладанні покарань у виді довічного позбавлення волі і будь-яких менш суворихпокарань остаточний строк покарання, призначений за сукупністю вироків,визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленнямволі. Це єдиний випадок, коли при сукупності вироків застосовується принциппоглинення.
Принципскладання покарань за сукупністю вироків, зазначений у ст. 71, стосується нетільки основних, але й додаткових покарань. Отже, незалежно від того,призначене додаткове покарання лише за одним (попереднім) вироком або за другимвироком, до остаточного основного покарання за сукупністю повинно бутиприєднане покарання додаткове. Призначаючи за сукупністю додаткові покарання,суд при їх складанні повинен керуватися їх максимальною межею, зазначеною вЗагальній частині КК. Наприклад, позбавлення права обіймати певні посади маємежу — три роки.
Уразі ж призначення різних додаткових покарань (наприклад, за одним вироком якдодаткове покарання призначене позбавлення права обіймати певні посади, а задругим — конфіскація майна) обидва ці покарання приєднуються до остаточногоосновного покарання, призначеного за сукупністю, і використовуються самостійно.
Упрактиці зустрічаються випадки, коли особа після винесення вироку в справі, аледо повного відбуття покарання, вчиняє не одне, а два або більше злочинів. Уподібних ситуаціях, а їх передбачає ч. 5 ст. 71, має місце об'єднаннясукупності вироків і сукупності злочинів. Тут слід керуватися при призначенніпокарання статтями 70 та 71. Передусім, суд повинен на підставі ст. 70призначити покарання за вчинені особою нові злочини. Призначивши покарання закожний з них окремо, суд може застосувати принцип поглинення менш суворогопокарання більш суворим або вдатися до складання (повного або часткового) покарань.Таким чином, буде призначене покарання за сукупністю злочинів. Потім вже напідставі ст. 71 суд до покарання, призначеного за сукупністю злочинів, приєднуєповністю або частково невідбуту частину покарання за попереднім вироком у тихмежах, що передбачені в ч. 2 цієї статті. [5]
5.Правила складання покарань і зарахування строку ув'язнення
Припризначенні за окремі злочини, що утворюють сукупність злочинів або сукупністьвироків, різних видів покарання виникає питання, як застосувати принцип складанняцих покарань. Так, за один злочин особа була засуджена до позбавлення волі, аза інший до виправних робіт, або за один з них — до обмеження волі, а за інший,наприклад, — до арешту і т.д. Частина 1 ст. 72 у такому випадку встановлюєжорстке правило: при складанні в цих випадках менш суворе покаранняпереводиться в більш суворе. Причому закон формулює і співвідношення окремихвидів покарань, визначає «шкалу» їх еквівалентів.
1).Одному дню позбавлення волі відповідають:
— один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту;
— двадні обмеження волі;
— тридні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;
— вісім годин громадських робіт.
2).Одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арештувідповідають:
— двадні обмеження волі;
— тридні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт.
3).Одному дню обмеження волі відповідають:
— тридні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт.
4).Одному дню обмеження волі або арешту відповідають:
— вісім годин громадських робіт.
Так,якщо особа засуджена за один із злочинів до позбавлення волі до трьох років, аза інший до виправних робіт на один рік, то суд зобов'язаний перевести меншсуворе покарання (виправні роботи) у більш суворе (позбавлення волі), керуючисьзазначеною вище шкалою у співвідношенні 1:3. У нашому випадку один ріквиправних робіт дорівнює чотирьом місяцям позбавлення волі. Тому суд приєднуєчотири місяці до трьох років, призначених за інший злочин, і за сукупністювизначає покарання три роки і чотири місяці позбавлення волі.
Виникаєпитання, що, до речі, має і велике практичне значення, про призначенняпокарання за сукупністю вироків, якщо особа засуджена за кожним вироком дослужбових обмежень для військовослужбовців або до виправних робіт, але зрізними відсотками утримань із заробітку (грошового утримання). Розміриутримань із заробітку складанню не підлягають. У цих випадках, призначившипокарання, наприклад, за останнім вироком, у виді виправних робіт з утриманняміз заробітку певного відсотка в прибуток держави, суд повністю або частковоприєднує до призначеного покарання за останнім вироком невідбутий строкслужбових обмежень, призначених за попереднім вироком, залишаючи на цей строкрозмір утримань, який був визначений для цього виду покарання (ч. 2 ст. 72).
Протеможливі ситуації, коли різновидні основні покарання, призначені за окремізлочини, не співвідносяться між собою ні в якому еквіваленті. Досить уявитисобі випадок, коли за один із злочинів як основне покарання призначенепозбавлення права обіймати певні посади строком на три роки, а за інше — позбавлення волі на строк два роки, або випадок, коли за один із злочинівпризначений штраф, а за інший — позбавлення волі. Звичайно, застосування в цихвипадках принципу поглинення менш суворого покарання більш суворим можливе, алевоно призведе до того, що каральний вплив і особливо спеціальні попереджувальніможливості поглинених покарань (позбавлення права обіймати певні посади абоштрафу) не будуть використані, водночас їх складання внаслідок їх повноїнееквівалентності неможливе. Отже, вони складанню не підлягають і виконуютьсясамостійно, тобто з моменту вступу вироку в законну силу, і одне покарання (наприклад,позбавлення права обіймати певні посади) і друге (наприклад, позбавлення волі)виконуються одночасно.
Самеце встановлено у частині 3 ст. 72: «Основні покарання у виді штрафу іпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю припризначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню зіншими видами покарань не підлягають, а виконуються самостійно». Додатковірізновиди покарання, як про це вже говорилося, в усіх випадках виконуютьсясамостійно. Таким чином КК закріплює ще один (крім принципів поглинення ідодавання) принцип призначення покарання за сукупністю злочинів і за сукупністювироків — принцип самостійного призначення і виконання покарання. Внаслідоктого, що він стосується лише двох покарань різних видів, принцип цей, якийконкретизує принцип складання, є щодо нього підпорядкованим.
Нарешті,слід мати на увазі, що практично дуже часто особа до призначення покарання, утому числі і за сукупністю злочинів і вироків, знаходилася в попередньомуув'язненні. У цьому разі ч. 5 ст. 72 наказує суду при засудженні особи допозбавлення волі зараховувати попереднє ув'язнення в строк покарання зрозрахунку день за день, а при засудженні до інших видів покарань — відповіднодо шкали еквівалентів покарань, зазначених вище і передбачених-ч. 1 ст. 72.Якщо ж особа засуджується до інших покарань, у цій шкалі не зазначених(наприклад, до штрафу або до позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю), суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшитипокарання або повністю звільнити засудженого від відбування покарання. [9]
Висновки
В заключенні зробимо наступні висновки.
1.Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення особоюзлочину, який прямо передбачений у кримінальному законі. Лише тоді, коли підчас судового розгляду повністю доведено, що підсудний є винним вінкримінованому йому злочині, коли цьому злочину дана у вироку правильнакваліфікація, створюються законні підстави для призначення покарання.
2.Присукупності злочинів особа вчиняє два або більше злочинів, кожен з якихпередбачений різними статтями або різними частинами статті Особливої частиниКК, за жоден з яких її не було засуджено. У зв'язку з цим можливі різні підходидо призначення покарання за таку сукупність. Існують різні законодавчі системипризначення покарання при сукупності.
3.Складанняпокарань обмежене в ч. 2 ст. 70 певними межами. Остаточне покарання засукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статтіОсобливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання, тобтовоно не може перевищувати вищої межі більш суворої санкції.
4.Відповіднодо ст. 71 сукупність вироків має місце там, де засуджений після постановленнявироку, але до повного відбуття покарання, вчинив новий злочин. Таким чином,при сукупності вироків:
а)постановлений вирок, яким особа засуджена до певної міри покарання;
б) цепокарання ще цілком не відбуте засудженим;
в)новий злочин вчинений після постановлення вироку, але до повного відбуттяпокарання. Оскільки при сукупності вироків новий злочин вчиняється післязасудження особи за першим вироком, має місце ситуація, що свідчить пропідвищену небезпечність винного. Тому за інших рівних умов сукупність вироківстановить більшу суспільну небезпечність, ніж сукупність злочинів, де обидвазлочини вчиняються до засудження, до постановлення вироку хоча б за один з них.
5.Напідставі ст. 71 при сукупності вироків суд призначає покарання за такимиправилами:
1)насамперед призначається покарання за знов вчинений злочин;
2) доцього покарання суд приєднує повністю або частково невідбуту частину покаранняза попереднім вироком;
3)остаточна міра покарання визначається в межах максимуму даного виду покарання.
6.Припризначенні за окремі злочини, що утворюють сукупність злочинів або сукупністьвироків, різних видів покарання виникає питання, як застосувати принципскладання цих покарань. Так, за один злочин особа була засуджена до позбавленняволі, а за інший до виправних робіт, або за один з них — до обмеження волі, аза інший, наприклад, — до арешту і т.д. Частина 1 ст. 72 у такому випадкувстановлює жорстке правило: при складанні в цих випадках менш суворе покаранняпереводиться в більш суворе. Причому закон формулює і співвідношення окремихвидів покарань, визначає «шкалу» їх еквівалентів.
7.Слідмати на увазі, що практично дуже часто особа до призначення покарання, у томучислі і за сукупністю злочинів і вироків, знаходилася в попередньомуув'язненні. У цьому разі ч. 5 ст. 72 наказує суду при засудженні особи допозбавлення волі зараховувати попереднє ув'язнення в строк покарання зрозрахунку день за день, а при засудженні до інших видів покарань — відповіднодо шкали еквівалентів покарань, зазначених вище і передбачених-ч. 1 ст. 72.Якщо ж особа засуджується до інших покарань, у цій шкалі не зазначених(наприклад, до штрафу або до позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю), суд, враховуючи попереднє ув'язнення, можепом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від відбування покарання.
Список використаних джерел
Нормативно-правовіакти
1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної РадиУкраїни 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30.
2. Кримінальнийкодекс України, прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України) від 5 квітня2001 року.
3. Кримінальнийкодекс Української РСР від 28 грудня 1960 року.
4. ПостановаПленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. за № 22 «Пропрактику призначення судами кримінального покарання».
Монографічна,наукова та інша література
5. Игнатов А.И., Костарева Т.А. Уголовное право. Общая часть: Курслекцин. — М., 1996.
6. Коржанський М.Й. Нариси уголовного права. – К., 1999.
7. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.- К., Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.
8. Кримінальне право України. Загал. Частина / Г. В. Андрусів, П. П.Андрушко, В.В. Бенківський та ін.; За ред. П. С. Матишевського та ін. – К.:Юрінком Інтер, 1997.
9. Кримінальне право України: Загальна частина / М. І. Бажанов, Ю. В.Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса,В. Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Інтер—Право, 2001.
10. Кримінальне право України: Загальна частина: / Александров Ю.В.,Антипов В.І., Володько М.В. та ін.; Відп. ред. Кондратьєв Я.Ю.; Наук. ред.Клименко В.А. та Мельник М.І. — К., Правові джерела, 2002.
11. Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес такримінологія України. – К., 1999.
12. Науково-практичнийкоментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І.Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001.
13. Науково-практичнийкоментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл. та доповн. / Заред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка.- К.: Атіка, 2005.- 1064 с.
14. http://law.biz.ua/books/0016/0161.htm
15. http://law.biz.ua/books/0024/index.html
16. http://law.biz.ua/pages/category11.html
17. http://pravo.biz.ua.
18. http://pravoznavec.com.ua.