Міжнародне право другої половини XX ст.

Контрольнаробота з навчальної дисципліни
історіїтеорії держави і права зарубіжних країн
затемою: “Міжнародне право другоїполовини XX ст.”

План
 
Вступ
1. Розвиток міжнародного права післяДругої світової війни. Створення ООН.
2. СистемаОб`єднаних Націй.
3. Загальні питання, що стосуються ООН.
4. Миротворчіфункції ООН.
5. Переоцінкаролі ООН.
Висновки
Список використаної літератури та джерел

Вступ
Ще до закінчення Другоїсвітової війни учасниками анти­гітлерівської коаліції та іншими прогресивнимидержавами була визнана необхідність ліквідації Ліги Націй і створення новоїсвітової організації на цілком нових засадах. Цими за­садами були принципиправа, спрямовані на забезпечення миру, безпеки, свободи і загального добробутулюдства.
Такою організацією сталаОрганізація Об'єднаних Націй, створена 26 червня 1945 р. зі штаб-квартирою уНью-Йорку. Її Статут і плідна діяльність протягом уже понад 50 років свідчатьпро величезний внесок ООН у розвиток сучасного міжнародного права.
Актуальність теми полягає в тому, що особливості утворення ООН, як наступнийкрок в еволюції міжнародного права, є необхідною складовою для більш глибокогорозуміння основних особливостей галузей сучасного права, тобто глибоке вивченнята засвоєння системи, функцій, задач та ролі цієї організації важливе дляпідвищення якості підготовки висококваліфікованих спеціалістів та розробкиподальших планів в розвитку права. Лише дослідивши увесь комплекс історико-правових питань у минулому, можна прогнозувати шляхи подальшої правової розбудови світу. Для того, щоб уникнути проблем та помилок у майбутньому,необхідно бути добре освідомленим про минуле та не повторювати їх.
Предметом дослідження є міжнародне право другоїполовини ХХ ст.,  особливостіта значення у розвитку суспільства. Об'єкта­мививчення є розвиток організації та діяльності ООН, її напрямки діяльності таосновні міжнародно-правові акти.
Мета– визначити роль міжнародного права у регулюванні життя людей таформування аналітичних висновків щодо подальшого його розвитку.
Увідповідності з метою дослідження ставляться такі завдання:
ü охарактеризувати розвиток організації тадіяльності ООН;
ü  висвітлити особливостісистеми організації ООН;
ü  визначити основні напрямки діяльності цієїорганізації;
ü  прослідкувати вплив основних міжнародно-правових актів направовідносини в сучасному світі;
ü  визначити роль міжнародногоправа у державно-правовому житті.
Методологічною основою цієї контрольної роботи є принципиісторизму та об’єктивності. При написанні використані такі основні науковіметоди – проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, контекстуальногоаналізу та інтерпретаційного синтезу.

1.Розвиток міжнародного права після Другої світової війни.Створення ООН.
СистемаОрганізації Об'єднаних Націй (далі ООН) в її сучасному вигляді складаласяпротягом довгого часу, тому важливе правильне розуміння причини появи всіх їїелементів.
Система ООНзародилася більше 100 років тому як механізм управління світовою спільнотою. Всередині дев'ятнадцятого сторіччя з'явилися перші міжнародні міжурядовіорганізації. Поява цих організацій була викликана двома причинами, щовзаємовиключають одна одну. По-перше, освітою в результатібуржуазно-демократичних революцій, прагнучих суверенних держав, прагнучих донаціональної незалежності, і, по-друге, успіхами науково-технічної революції,породжувачами тенденції до взаємозалежності і взаємозв'язаності держав.
Як відомо, гаслоневід'ємності і непорушності суверенітету народу і держави було одним знайзначущіших за часів буржуазно-демократичних революцій в багатьохєвропейських країнах. Новий правлячий клас прагнув закріпити своє панування задопомогою сильної, незалежної держави. В той же час розвиток ринкових відносинстимулював прискорення науково-технічного прогресу, у тому числі у сферізнарядь виробництва.
Науково-технічнийпрогрес, у свою чергу, привів до тому, що інтеграційні процеси проникли векономіку всіх розвинених країн Європи і викликали всесторонній зв'язок націй.Бажання розвиватися в рамках суверенної держави і неможливість робити це безширокої співпраці з іншими незалежними державами — і привела до появи такоїформи міждержавних взаємозв'язків, як міжнародні міжурядові організації.
Спочатку,головною метою міждержавної співпраці в рамках міжнародних організацій можнабуло рахувати контроль над інтеграційними процесами. На першому етапі за міжурядовимиорганізаціями закріплювалася швидше технічно-організаційна, ніж політичнафункція. Вони були покликані розвивати інтеграційні тенденції з метою залученнядержав-членів. Звичайна сфера співпраці  — зв'язок, транспорт, відносини зколоніями.
Питання провиникнення першої міжнародної організації дотепер залишається спірним.Правознавці-міжнародники частіше за все називають такою Центральну комісіюсудноплавства по Рейну, що виникла в 1815 році. Окрім європейських іамериканських комісій по міжнародних річках, що характеризуються строгоспеціальною компетенцією, в ХІХ столітті створювалися так званіквазіколоніальні організації, такі як наприклад Західний Іріан, який проіснувавнедовго, а також адміністративні союзи.
Самеадміністративні союзи виявилися самою відповідною формою розвитку міжурядовихорганізацій.
За образом іподобою адміністративних союзів, головною задачею яких була співпраця держав вспеціальних областях, міжурядові організації розвивалися в перебігу цілогостоліття.
Початок двадцятогосторіччя ознаменував кінець спокійного розвитку багатьох держав. Суперечностівластиві початку розвитку капіталізму  породили світову війну. Перша світовавійна не тільки затримала розвиток міжнародних організацій, але і привела дорозпуску багато кого з них. В той же час усвідомлення згубності світових воєндля всієї людської цивілізації надало дію на появу проектів створенняміжнародних організацій політичної орієнтації в цілях запобігання воєн.
Ідея створенняглобальної міжурядової організації для запобігання воєн і підтримки мирузаймала розум людства з давніх пір.
Один з такихпроектів ліг в основу Ліги Націй (1919), яка так і не стала ефективнимінструментом  політичної і міжнародної співпраці.
В цілому за часвід першої до другої світової війни розробка проблем організації міжнародногомиру і безпеки рухалася вельми поволі.
Друга світовавійна через її масштаби, методів терору, вживаних фашистськими  арміями, даламогутній поштовх урядовій і суспільній ініціативі по організації миру ібезпеки.
На урядовомурівні питання створення організації міжнародної безпеки виникло з перших дніввійни.
В науковійлітературі існують розбіжності про те, хто з союзників і в якому документіпершим запропонував створення Організації Об'єднаних  Націй. Західні учені такимдокументом назвали Атлантичну хартію Рузвельта і Черчілля від 14 серпня 1941року. Радянські дослідники цілком обґрунтовано посилалися на радянсько-польськудекларацію від 4 грудня 1941 року.
Важливим етапомна шляху створення ООН стала конференція союзних держав  в Москві в 1943 році.
В декларації від30 жовтня 1943 року підписаної представниками СРСР, США, Великобританії іКитаю, ці держави проголосили, що «вони визнають необхідність установи  вможливо короткий термін загальної міжнародної організації для підтримкиміжнародного миру і безпеки, заснованої на принципі суверенної рівності всіхмиролюбних держав, членами якої можуть бути всі такі держави — великі і малі»[1].
Особливостямицієї організації слід назвати яскраво виражений політичний характер, щовиявляється в орієнтації на питання миру, безпеки, і гранично широкукомпетенцію у всіх сферах міждержавної співпраці. Ці характеристики не буливластиві колишнім міжурядовим організаціям.
Подальший хід підготовки нової міжнародної міжурядової структури добре відомий і детальноописаний в багатьох історико-правових дослідженнях. Найважливішими етапами встворенні ООН обгрунтовано називають конференцію в Думбартон-Оксе (1944 р.), наякій були злагоджені основні принципи і параметри механізму діяльностімайбутньої організації. Кримська конференція в Ялті в лютому 1945 року, зучастю глав трьох урядів — радянського, британського і американського — обговорила запропонований конференцією в Думбартон-Оксе пакет документів,доповнивши його у ряді пунктів, і ухвалила рішення про скликання конференції Об'єднанихНацій в США в квітні 1945 року.
Це рішенняреалізувалося на конференції в Сан-Франциско, що проходила з 25 квітня по 26червня 1945 року і що завершилася ухваленням засновницьких документів ООН. 24жовтня 1945 року після передачі на зберігання п'ятьма постійними членами РадиБезпеки і більшістю інших держав ратифікаційних грамот Статут ООН увійшов досили.
Поява новоїміжнародної організації, із створенням якої зв'язувалися очікування міцногомиру, давала надію і на розвиток співпраці всіх держав в питаннях економічногоі соціального розвитку.
У статті 1Статуту ООН закріплено такі загальні цілі цієї міжнародної організації:
1. Підтримувати міжнародний мир і безпеку
2. Розвивати дружні відносини міжнаціями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів.
3. Здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язанні між­народнихпроблем економічного, соціального, культурного і гу­манітарного характеру й узаохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод для усіх,незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо.
4. Бути центром для узгодження дій націй у досягненні цих за­гальнихцілей.
Для досягнення цих статутнихцілейООН керується та­кими принципами, що є фактично основнимипринципами міжнародного права:
1. Принцип суверенної рівності всіхчленівООН.
2. Принцип сумлінного виконанняприйнятих на себе зобов'я­зань.
3. Принцип розв'язання міжнароднихсуперечок мирними засо­бами.
4. Принцип утримання в міжнароднихвідносинах від погрози силою або її застосування.
5. Принцип утримання від наданнядопомоги будь-якій держа­ві, проти якої Організація Об'єднаних Націй застосовуєдії пре­вентивного або примусового характеру.
6. Принцип забезпечення дії відповіднодо цих принципів, ос­кільки це може виявитися необхідним для підтримання міжна­родногомиру і безпеки.
7. Принцип невтручання в справи, що по суті належать довнутрішньої компетенції будь-якої держави.
У Статуті ООН чітковизначено членство в організації (статті 3—6). Головними органами ООН визначенітакі, що засновуються за Статутом: Генеральна Асамблея, Рада Без­пеки,Економічна і соціальна рада, Рада з опіки, Міжнарод­ний суд і Секретаріат (ст.7). Повноваження головних орга­нів ООН докладно окреслено у розділах IV і VСтатуту
Значну увагу в Статутіприділено проблемам мирного розв'язання спорів, які могли б загрожуватидодержанню міжнародного миру й безпеки (розділ VI).
Для реалізації мети,викладеної в ч. 1 ст. 1, СтатутООН докладно визначає обов'язки і діїРади Безпеки стосовно за­грози миру, порушень миру й актів агресії (розділ VII)
У Статуті ООН закріпленонорму, яка ніякою мірою не перешкоджає існуванню поряд з ООН регіональних угодабо органів, що пов'язані з підтриманням міжнародного миру і безпеки (розділVIII). При цьому застерігається, що такі уго­ди або органи та їх діяльністьмають бути сумісні з цілями і принципами ООН.
Для створення у світіумов стабільності і благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин міжнаціями, за­снованих на повазі принципу рівноправності і самовизначен­нянародів, у розділі IX Статуту ООН окреслено основні на­прями міжнародногоекономічного і соціального співробіт­ництва.
Як зазначалося, у ст. 7Статуту перераховані головні ор­гани ООН, зокрема Економічна і соціальна рада.У розділі Х Статуту докладно викладено норми, що стосуються складу, функцій іповноважень, принципів голосування і процедурні аспекти Економічної ісоціальної ради. Розділ XI Статуту містить Декларацію про території, що несамоврядовуються. Міжнародну систему опіки викладено у розділі XII Статуту.Норми ж, що стосуються Ради з опіки, як-от: склад, функції і повноваження,голосування, процедура — закріплені в роз­ділі XIII.
Важливим за своїм значеннямі правовими наслідками є розділ XIV Статуту, де містяться норми, відповідно дояких створюється і функціонує Міжнародний суд. Відзначається, що він є головнимсудовим органом ООН (ст. 92). Всі члени Організації є ірзо їасіо (тобтовнаслідок самого факту) учас­никами Статуту Міжнародного суду (ст. 93). Кожнийчлен Організації зобов'язується виконати рішення Міжнародного суду у тійсправі, в якій він є стороною (ст. 94). Статут Між­народного суду є додатком доСтатуту ООН. У його основу покладено Статут Постійної палати Міжнародногоправосуд­дя. Статут Міжнародного суду — невід'ємна частина Стату­ту ООН.
У заключних розділахСтатуту ООН викладено норми про Секретаріат ООН (розділ XV), постанови ООН(розділ XVI), заходи щодо безпеки в перехідний після Другої світо­вої війниперіод (розділ XVII), поправки до Статуту ООН (розділ XVIII). Завершують СтатутООН норми його ратифі­кації і підписання (розділ XIX).
Підписано Статут ООНпредставниками урядів Об'єдна­них Націй у місті Сан-Франціско (США).
Понад піввікове існуванняООН підтверджує, що ця ор­ганізація є унікальним міжнародним центром на службімиру і безпеки, вона здатна акумулювати колективний розум і во­лю людства. Цірозум і воля були спрямовані незадовго до закінчення Другої світової війнипередусім на створення че­рез механізм ООН концепції всеосяжної міжнародноїбезпе­ки, що домінує сьогодні.
Набрання чинностіСтатутомООН зумовило кардинальні зміни в міжнародному праві. Деякі зцих змін слід зазначити.
1. У Статуті ООН уперше закріпленоположення, що за­бороняють агресію і встановлюють механізм санкцій щодоагресора. Ці норми практично поставили поза законом «пра­во навійну», що безкарно практикувалося раніше.
2. Заборона агресії спричинила переглядміжнародно-правових норм про відповідальність держав як суб'єктів між­народногоправа, а також норм про основи покарання зло­чинців війни, про мирні засобирозв'язання міжнародних спорів і т. п.
3. Закріплення у Статуті ООН норми проправо народів (націй) на самовизначення зафіксувало рівність прав вели­ких імалих націй, а це у свою чергу стало юридичною осно­вою боротьби колоніальнихнародів за свою незалежність і державність.
4. Зазнали значного впливу багатогалузей міжнародного права такі як право міжнародних договорів, територія у між­народномуправі, інститути визнання правонаступництва і т. д.
5. Норми Статуту ООН, що характеризуютьпринцип співробітництва держав, стали відправною точкою у при­йнятті численнихміжнародних актів, зокрема з питань спів­робітництва у сфері прав людини.Насамперед до них слід віднести Загальну декларацію прав людини, прийняту резо­люцією217 А (ПІ) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт проекономічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські іполітичні права (16 грудня 1966 р.). Як відомо, щорічно 10 грудня у всіхдержавах світу відзначається День прав лю­дини, встановлений ГенеральноюАсамблеєю ООН 5 грудня 1949 р. на ознаменування прийняття Загальної деклараціїправ людини.
6. У світі склалася системацілеспрямованих дій і співро­бітництва держав для розвитку заходів довіри міжними. Ло­гічним завершенням цього процесу стало підписання 1 серп­ня 1975 р. вГельсінкі (Фінляндія) Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва вЄвропі.
7. Набула прогресивної спрямованостітенденція демок­ратизації норм міжнародного права, їх широка кодифікація ірозвиток.
Значно зросла кількістьуніверсальних норм міжнародно­го права.
8. Склалася група норм, що маютьімперативне значення (норми jus cogens).
2.СистемаОб'єднаних Націй.
Спочатку ООН та їїспеціалізовані інституції не були створені спеціально для сприяння розвитку.Але починаючи з 60-х років вступ у ці організації нових держав, які утворилисяв процесі деколонізації та у розвитку згодом, які отримали більшість у цихасамблеях, де кожна дер­жава має один голос, спричинив глибокі зміни в їхнійдіяльності.
Великою мірою діяльністьцих організацій присвячена підтримці роз­витку. Правду кажучи, їх успіх бувдуже невеликим, розвинені країни з ринковою економікою часто чинили опірприйняттю нових норм, фінан­суючи фонди, вони зберегли контроль (хоча ймінімальний) за фінансо­вою та за технічною допомогою, яка надається цимиорганізаціями.
Під впливом країн, щорозвиваються, Організація Об'єднаних Націй зазнала певної інституційноїеволюції. У 1965 році була створена Гене­ральна Асамблея Програми Об'єднанихНацій для розвитку, яка коорди­нує допомогу, яка надається країнам, щорозвиваються, всіма спеціалізо­ваними інституціями системи Об'єднаних Націй. У1961 році при Асамб­леї був утворений важливий додатковий орган, КонференціяОб'єднаних Націй з торгівлі та розвитку (КОНТР), функції якої досить широкі,оскільки їй доручено «формулювати принципи та політику стосовно міжнародноїторгівлі та проблем, пов'язаних з економічним розвитком». На думку їїініціаторів, КОНТР повинна протидіяти ролі ОАТТ, висту­паючи проти лібералізмута організовуючи міжнародну торгівлю з більш дирижистським методом, вигіднимдля країн, що розвиваються. Згодом КОНТР змогла б замінити ОАТТ. Автономністьцієї організації була надана їй для того, щоб надати їй характеруспеціалізованої самостійної організації (наприклад, її штаб-квартиразнаходиться у Женеві, де розміщується САТТ, а не у Нью-Йорку, де міститьсяштаб-квартира Ге­неральної Асамблеї, додатковим органом якої є ця організація).Але опо­зиція з боку розвинених країн з ринковою економікою та слабкість за­собів,якими володіє КОНТР, перешкодили такому розвитку подій, ця організаціяздійснила численні і вражаючі ініціативи, але результати, яких вона досягла,дуже незначні. КОНТР сприяла укладанню угод що­до деяких сировинних ресурсів.Вона стояла біля витоків Загальної сис­теми переваг та Об'єднаної програми щодосировинних ресурсів; її ініціативи, які ми раніше розглядали, не мали великогоуспіху. Сьогодні антагонізм між КОНТР та ОАТТ став меншим, встановленівідносини між цими двома організаціями.
Нарешті, у 1965 роціГенеральна Асамблея створила ще один додат­ковий орган, Організацію Об'єднанихНацій з індустріального розвитку. Ця організація заповнила прогалину у системіОб'єднаних Націй, адже жодна інституція не мала повноважень стосовноіндустріалізації, на­томість вона дійсно є важливим чинником розвитку.Розвинені країни з ринковою економікою не чинили спротиву посиленню повноваженьцього органу, і останній перетворився згодом на спеціалізовану автоном­нуінституцію після підписання у Відні у 1977 році договору, яким була затвердженаїї установча хартія. Ця інституція відіграє досить серйозну роль у дослідженніта виробленні пропозицій, але через недостатні кош­ти її оперативнаефективність стосовно технічної допомоги країнам, що розвиваються, та аfortiori у нормативній галузі залишається обмеженою.
Зрештою, якби системаОб'єднаних Націй враховувала потреби країн, що розвиваються, вона б не зазналатаких потрясінь з боку цих держав. Існуючі проекти повної реструктуризаціїсистеми, щоб краще пристосувати її до виконання функцій розвитку, ще нереалізовані досі, до того ж отриманню допомоги Об'єднаних Націй, розмір якоїзали­шається обмеженим, перешкоджають надмірні бюрократичні труднощі.
3.Загальні питання.
Організація Об'єднанихНацій перебуває у досить па­радоксальній ситуації. З одного боку, ніхто незаперечує, що людство живе у дедалі зростаючій взаємозалежності і що всі країнипотребують певних механізмів, щоб діяти відповідно до цієї взаємозалежності. Аз іншого боку, найавторитетніша універсальна політична організація по­ки щонеспроможна ефективно вирішувати світові полі­тичні, економічні та соціальніпроблеми. Це викликає почуття незадоволеності. Чим пояснюється таке стано­вище?Щоб відповісти на дане запитання насамперед звернемося до деяких основнихзасад, на яких функціонує система Об'єднаних Націй.
По-перше, страхіттядругої світової війни посилили настрої єдності та солідарності. Людство сподівалося,що перемога Об'єднаних Націй над темними силами фашизму й мілітаризмузабезпечить збереження та зміцнення за­гального миру й безпеки народів,сприятиме формуванню світової співдружності. Взаємозалежність мала стати тимчинником, який подолав би протидіючі — відцентрові сили в особі національнихдержав. Але насправді сталося не так. Ні загальне прагнення до відверненняядерної війни, ні заінтересованість в освоєнні таких багатств, як океанський такосмічний простори тощо, не спонукали уряди піти далі — до масштабних ідобровільних форм спільних дій. «Холодна війна» їх цілкомунеможливила.
Досвід попередніх роківпідтверджує, що політичні угруповання можуть виступати разом перед спільнимизагрозами, якщо будуть вироблені відповідні механізми, які б не передбачаливідмови від свободи дій. Попередні домовленості мають враховувати постійнізміни, їх харак­тер та напрям, які мають бути погоджені за допомогоювідповідних «правил гри». З метою досягнення такого консенсусусторони можуть звернутися для врегулювання своїх розбіжностей до третьоїсторони.
По-друге, засновникиОб'єднаних Націй виходили з того, що великі держави виграли світову війну ізможуть приборкати агресора з допомогою системи колективної оезпеки. Алерегіональні конфлікти виникали. Що ж на­магалася зробити тут Рада Безпеки?Передусім вона уни­кала рішень, які кваліфікували б когось як агресора, звер­таласядо конфліктуючих сторін з вимогою припинити воєнні дії та почати переговори. Удеяких випадках Рада Безпеки започаткувала операції з підтримання миру, посе­редництвотретіх сторін тощо.
«Холоднавійна», суперництво великих держав, гонка озброєнь між СІЛА і СРСР,протиріччя між НАТО і Варшавським договором паралізували діяльність Ради Без­пеки,як і всієї системи ООН. Згодом Рада Безпеки почала позбавлятися питань, на якихпозначилися «холодна вій­на», блокові суперечності. У багатьохрегіональних кон­фліктах вона діяла позитивно й досить результативно.Накопичено чималий досвід такої діяльності. І все ж розробка й удосконаленнямеханізму для операцій ООН з підтримання миру, а також мирного врегулювання кон­фліктів— надзвичайно актуальне завдання.
По-третє, передумовоюподальшого зміцнення ООН є удосконалення вже існуючих інституцій.
По-четверте, висхіднатеза засновників ООН полягала в необхідності прийняття рішень з нагальнихекономічних та фінансових питань, включаючи Бреттон-Вудські угоди, відповіднодо яких було засновано Всесвітній банк рекон­струкції та розвитку таМіжнародний валютний фонд.
По-п'яте, основними,реальними чинниками на між­народній арені виступають суверенні держави.
Пояснюючи недоліки іслабкості в роботі системи ООН, дослідники часто-густо концентрують увагу насамій Організації Об'єднаних Націй, підкреслюючи при цьому внутрішні хиби абовідсутність політичної волі урядів, або кризу багатосторонності.
Не можна також ігноруватихарактер взаємозв'язку між політичною роллю ООН щодо підтримання миру й ко­лективноїбезпеки та її економічними й соціальними функціями. Ці сфери нерідкобезпідставно занадто роз­діляються, або взагалі економічна та соціальнадіяльність ООН зводиться до чогось другорядного, підпорядкова­ного. Якщо йвказується на взаємозв'язок цих сфер, то часто досить однобоко: зміцнення ролій престижу ООН в політичній сфері вважається абсолютною передумовою розвиткуабо успіху економічних функцій.
У зв'язку з цим требазауважити, що в принципі пра­вильною була теза Радянського Союзу та інших країнпро те, що економічний прогрес можливий тільки в умовах миру, обмеження гонкиозброєнь, насамперед ядерних. Але цей зв'язок уявлявся занадто прямим ібезпосереднім. Крім того, практично не ставилося питання, що й еко­номічна, йсоціальна діяльність ООН зі свого боку може позитивно впливати на її політичнуактивність. Більше того, на певних етапах за певних умов підвищення ефек­тивностіООН в економічній та соціальній сферах може бути більш реальним іперспективним, ніж поліпшення діяльності у сфері миру й безпеки.
4.Миротворчіфункції ООН.
Як відомо, Рада Безпекивживає заходи проти агресора з допомогою сил, що надаються в її розпорядження,згідно зі ст. 42 і 43 Статуту. Країни-члени надають ці сили командуванню ООН.Стаття 43 передбачає укладення спе­ціальних угод між країною і Радою Безпеки,проте ці угоди насправді ніколи не укладалися. Всі попередні спроби розробититаку угоду (як таку) або її основні принципи не увінчалися позитивнимирезультатами. А це означає, що кожного разу, коли виникає порушення миру, колиРада Безпеки приймає відповідне рішення щодо здійснення операцій ООН, требатерміново використовувати механізм Статуту ООН. Однак даний механізм явнонедосконалий, він потребує поліпшення. На мою думку, передусім треба змінитисам Статут за рахунок нових статей, які б конк­ретизували основні принципистворення вказаних сил ООН, їх управління й фінансування.
Останнім часом виявиласянова тенденція, яка полягає в тому, що Рада Безпеки санкціонує використання силООН у тому чи іншому регіоні. Але при цьому член чи члени Ради можуть виявитибажання діяти відповідно до резолюції Ради, від її імені і за дорученням. Щосьподібне відбулося у зв'язку з операціями СІЛА в Перській затоці. Тут мало місцезастосування і ст. 39 і 42, і ст. 51, яка передбачає координацію воєннихоперацій у порядку са­мооборони. Ця координація здійснюється Радою Безпеки.Операції в Перській затоці грунтувалися на досить склад­ній правовій основі.
Ще складнішими з точкизору правової основи можуть буди дії Ради Безпеки в ситуаціях, пов'язаних ізгрома­дянською війною. Якщо така ситуація насправді матиме місце, то тоді буденеможливим використання ст. 51 Ста­туту. Ст.39 вимагає, щоб Рада Безпекивстановила, що насправді існує загроза миру. У цьому разі Рада діє згідно зіст. 42. Особливого значення тут набуває питання, чи може бути в таких випадках(громадянська війна) санк­ціонована участь тих чи інших держав в операціях ООН.На мою думку, вона має бути санкціонована. Для цього є певні основи правовогохарактеру в Статуті ООН.
Стаття 48 чітко вказує,що дії, необхідні для виконання рішень Ради Безпеки стосовно підтриманняміжнародного миру та безпеки, мають бути обов'язковими для всіх членівОрганізації Об'єднаних Націй чи деяких з них, що має визначити Рада Безпеки. Цястаття стосується також збройних акцій згідно зі ст. 42,43,44.
Не повністю поки щовикористовуються потенції ст. 53. Згідно з цією статтею Рада Безпекивикористовує в інтересах міжнародного миру та безпеки регіональні струк­туриабо установи. Стаття досить чітко визначає, що ніяких примусових акцій не можебути вжито регіональними структурами без схвалення з боку Ради Безпеки.
Важливий напрям удіяльності ООН — операції з підтримання миру. На жаль, це не визначено в самомуСтатуті ООН. Тут ще потрібна велика конструктивна робо­та, спрямована назміцнення і розвиток даного напряму в діяльності міжнародної організації.
Характерною визначальноюрисою вказаних операцій «блакитних касок» є згода країн на їхнєперебування і функціонування. Цим підкреслюється непримусовий ха­рактерзазначених операцій.
Миротворчі сили ООНможуть одержати санкцію Ради Безпеки на застосування сили, якщо положення ст.39 вже реалізовані. Але Статут має визначати можливість зміни функціймиротворчих сил (у разі виникнення загрози миру або його порушення). Йдетьсяпро те, що миротворчі сили можуть бути використані для примусових операцій.
Миротворчі сили ООН можутьбути використані і ре­гіональними установами. Зауважимо, що є випадки, колимиротворчі сипи створювалися на регіональному рівні без санкцій Ради Безпеки.Одним із прикладів такої ситуації було створення сил Організації африканськоїєдності, які були направлені до Чаду в 1981 р. Рада Безпеки взяла до відома цюоперацію, хоча офіційно, формально її не за­тверджувала. Зазначимо, щовідповідно до ст. 53 Статуту Рада Безпеки не повинна санкціонувати вказаніоперації, якщо вони не є операціями примусового характеру із застосуваннямзброї. Тут виникає дуже актуальне питання. А який характер повинні мати збройнісили ООН у випад­ках, коли вони використовуватимуться в громадянських війнах,які загрожують регіональному чи загальному миру? Ці операції не можуть розглядатисьяк примусові відпо­відно до глави VII Статуту. Тут потрібна згода країни, щоприймає такі операції. Вона може бути зафіксована напе­ред відповіднимиугодами.
Друга важлива проблема вдіяльності ООН — пре­вентивні акції. На жаль, Статут ООН в цьому питанні невідзначається повнотою, ясністю. Так, ст. 2 передбачає, що всі члени ООН будутьутримуватися від надання допомоги будь-якій державі, проти якої ОрганізаціяОб'єднаних Націй застосовує превентивні, або примусові, дії. У ви­падкупорушення миру глава VII передбачає превентивні заходи, які повністювідповідають системі безпеки, запо­чаткованій Статутом ООН.
Але передусім необхіднеясне й чітке рішення Ради Безпеки щодо організації превентивної акції. Можливій інші дії ООН, їх не можна виключати.
У зв'язку з цимзвернемось до розділу Статуту, який порівняно із главою VII перебуває начебто втіні. Йдеться про мирне врегулювання спорів, які Статут ставить на перше місце,тобто про главу VI, зокрема ст. 33, в якій йдеться про переговори, з'ясування,посередництво, при­мирення, арбітраж, юридичне врегулювання, послуги ре­гіональнихагентств чи структур або інших мирних методів. Треба зазначити, що в ООНвідбувається плідна робота як щодо розвитку вказаних методів і механізмівмирного врегулювання, так і розробки нових підходів, які не були започаткованіу свій час в Статуті ООН чи у відповідних її рішеннях. Зокрема, це стосуєтьсяМанільської Декларації, що була сформульована Спеціальним комітетом з питаньСтатуту ООН і зміцнення ролі Організації. Цей важливий документ був, зокрема,спрямований на активізацію тен­денцій, що містяться в главі VI.
Вкажемо також наДекларацію Генеральної Асамблеї ООН щодо запобігання і недопущення спорів іситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру й безпеці, і на роль ОрганізаціїОб'єднаних Націй у цій сфері.
ООН може й повинназробити значно більше саме у цій дуже складній, але важливій сфері превентивноїдипло­матії. Зроблено ще мало. Це стосується як принципів, так і практичнихдій. Тут дуже плідне й перспективне поле діяльності. Йдеться про самуорганізацію, про розробку відповідної стратегії, створення системи превентивноїми­ротворчої діяльності ООН.
5.Переоцінка роліООН.
Зараз існує більше як 180країн, що саме по собі означає, що світ докорінно змінився. Насамперед це стосу­єтьсятаких факторів, як баланс сил, життєвий стандарт, система уряду, релігія тощо.Деякі розбіжності, якщо го­ворити про комунізм і лібералізм, зменшилися, алезбіль­шилася дистанція, що відділяє бідні нації від багатих, розвинутих — від тих,що розвиваються.
Відбулися глибокі зміни всамих міжнародних від­носинах. У них діючими чинниками виступають не тількидержави, а й інші міжнародні утворення, і передусім транснаціональнікорпорації. Зросла чисельність також міжнародних організацій.
ООН уособлює взаємодію глобальногомасштабу, ре­гіональні організації — взаємодію регіонального характеру.
Одним із актуальних іназрілих питань, які потребують подальшої розробки (включаючи певні зміни всамому Статуті ООН), є питання про право міжнародної організа­ції втручатися увнутрішні справи держави. Відповідно до ст. 2, 7 Статуту таке втручаннядозволяється тільки тоді, коли існує загроза чи порушення миру, і Рада Безпекидіє відповідно до глави VII Статуту. Цього, напевне, не досить у нинішній історичнійситуації. Взаємозалежність є якісно провідною тенденцією, яка дуже зміниламіжнародні від­носини порівняно з тими, що існували під час розробки іприйняття Статуту ООН. Міжнароднеспівтовариство має право й повинно подбати про те, щоб його інтереси забезпечувалисяз участю всіх держав. Передусім йдеться про такі міжнародні кримінальнізлочини, як торгівля наркотиками й тероризм. На мою думку, необхідно поси­лити роль Міжнародного Суду зарахунок уведення спеці­альної кримінальної палати, яка розглядала б справи за­значеногохарактеру.
Необхідне нове розуміннясувернітету в умовах значно зростаючої взаємозалежності. Водночас потрібнебільш повне, точне й виважене визначення самого поняття «втручання».Ця норма має бути удосконалена. Особливо там, де йдеться про порушення правнації, прав людини. Сприяння здійсненню цих прав не означає втручання увнутрішні справи.
Треба відзначити дуженегативну роль радянської пози­ції у зазначених питаннях, яка простопаралізувала діяль­ність ООН. Сьогодні в країнах колишнього СРСР сталисякардинальні зміни. Вони відбуваються у напрямі справ­жньої демократії,справжнього забезпечення всіх прав націй і людини. Ці зміни мають позитивновплинути на розгляд цих кардинальних проблем в ООН.
Звичайно, доситьмогутньою зброєю в руках міжна­родного співтовариства є розділ VII Статуту ООН.Але цей розділ VII мусить працювати. Йдеться, зокрема, про ефек­тивнішевикористання статей 43, 45 і 47. Цікавою є про­позиція Генерального секретаря ООН,зроблена в червні 1992 р. у зв'язку з операціями проти Іраку, визволеннямКувейту. Бутрос Галі, як відомо, запропонував створення Сил швидкогорозгортання. Обов'язково треба поновити відповідні обговорення в ООН щодопідготовки спеціаль­них угод про створення збройних сил Організації Об'єдна­нихНацій.
Як відомо, з 1945 по 1987рр. мали місце 13 операцій ООН з підтримання миру. Це означає, що накопиченочималий досвід, який треба уважно вивчати й використо­вувати у подальшіймиротворчій діяльності ООН. З 1988 р. ООН організувала ще 11. таких місій. Улютому 1992 р. Рада Безпеки висловилася дуже рішуче за розвиток вказаноїдіяльності ООН. Як видно зі ст. 39 Статуту, такі явища, як загроза миру,порушення миру або акти агресії є переду­мовою відповідних дій Ради Безпекищодо застосування сили. Рада Безпеки без особливих труднощів установлює фактпорушення миру. Але характерно, що коли говорять про порушення миру, то маютьна увазі міжнародний мир, мир між незалежними країнами. А це означає, що грома­дянськаабо національно-визвольна війна не підпадають під вказану категорію. Події вЮгославії, в ряді країн — колишніх республік СРСР свідчать, що такі ситуаціїдійсно мають місце. Отже, міжнародне право має визнати цю практичну ситуацію івідповідним чином реагувати на неї. У Статуті ООН у преамбулі підкреслюєтьсянеобхідність врятувати наступні покоління від жаху війни. А хіба можна цезробити без запобігання громадянських війн? Застосування сили, насильство неможуть залишатися поза увагою Об'єднаних Націй. ООН вже визнала, щогромадянські війни створюють загрозу миру, бо можуть призвести до збройноговтручання третіх сторін.
Досвід останніх років даєможливість підбити деякі підсумки, спробувати спрогнозувати характер миротвор­чихфункцій ООН і насамперед Ради Безпеки.
По-перше, йдеться проневоєнні санкції. Стаття 41 дає Раді Безпеки можливість застосовувати невоєннісанкції, включаючи перерву в економічних відносинах і засобах комунікацій. Такіакції Рада Безпеки вживала до Іраку, Югославії, Сомалі та Лівії. Ці акції мали,безперечно, свій позитивний вплив на ситуацію. Проте їхня ефективність була недуже значною. Бажання використовувати сучасну зброю досить часто переважає.Отже, ст. 41 у відповідних ситуаціях треба застосовувати. Але не можна цісанкції і переоцінювати. В окремих випадках велике значення мають саме воєннісанкції. До класичних типів застосуван­ня цих акцій зарубіжні політологивідносять події в Кореї, Родезії та Перській затоці. Що стосується Кореї, тобула дуже специфічна ситуація, яку можна скоріше кваліфі­кувати як колективнусамооборону. Початок був за односторонніми діями США, потім ці операції булитрансфор­мовані в «сили ООН».
У Перській затоці булаорганізована воєнна акція, санкціонована Радою Безпеки.
Цілком природно, щонадійним механізмом миру може бути така унікальна й універсальна міжнароднаорганіза­ція, якою, безперечно, є Організація Об'єднаних Націй. Йдетьсявідповідно про те, щоб на базі Статуту ООН, в й' межах побудувати системуміжнародної безпеки.
На мій погляд, виконання цієї мети потребує як не­ухильноговиконання вимог Статуту ООН, так і внесення певних змін до нього. В принциповоновому світі, в якому зараз живемо, не можна розглядати Статут ООН як щосьсвяте, недоторкане. Документ історичний, унікальний, але він може і має бутиудосконалений, приведений у відповідність з реаліями нашої епохи.
Діяльність щодо Статуту ООНмає доповнюватися односторонніми зобов'язаннями держав, заходами щодо зміцненнядовір'я і міжнародного співробітництва у всіх сферах — військово-політичній,економічній, гуманітар­ній. Але головним, вирішальним тут є знищення всіхзасобів масового знищення. Ситуація в цьому плані явно змінюється: зроблено вженемало для скорочення ядерних арсеналів США і колишнього СРСР. Цей процес будепродовжуватися. Але йдеться про більше — до цього процесу повинні підключитисяінші ядерні держави. ООН має відіграти і в цій важливій справі своюконструктивну роль.
ООН може зробити свійцінний внесок у створення спеціального механізму запобігання розв'язування ядер­ногоконфлікту. Ідея всеохоплюючої безпеки значною мірою залежатиме від знаходженняефективної відповіді на зазначену проблему. Міжнародне співтовариство по­виннов межах ООН розробити погоджені заходи на ви­падок порушення угод пронезастосування ядерної зброї. У зв'язку з цим потрібно підготувати колективнізаходи (зробити це найдоцільніше саме в ООН) щодо боротьби з ядернимтероризмом, ядерним піратством.
Півстоліття минуло післязакінчення другої світової війни і створення ООН. Людству вдалося запобігтиновій — цього разу ядерній — всесвітній катастрофі. Але лікві­дувати численнірегіональні конфлікти, малі війни не вдалося. Це завдання продовжує бутиактуальним і не­відкладним.
Роль ООН тут незаперечна.Є вже певні позитивні результати. Насамперед слід згадати про ідею колишньогоГенерального секретаря ООН Переса де Куельяра стосов­но створення при ційміжнародній організації багато­стороннього центру щодо зменшення воєнноїнебезпеки.
На жаль, ця ідея неодержала необхідної підтримки з боку багатьох країн-членів. Очевидно, до неїнеобхідно повернутися з урахуванням специфіки сучасної світової ситуації. Цеміг би бути механізм широкого міжнародного контролю за виконанням угод щодозменшення міжна­родної напруженості, обмеження озброєнь і за воєнноюобстановкою в конфліктуючих районах. Насамперед цей механізм мав би включатирізні методи й форми контролю щодо збору інформації та оперативного їїопрацювання для подальшої передачі до Ради Безпеки ООН, інших органів. Це далоб можливість мати об'єктивну картину подій, що відбуваються у світі.
На основі такоїінформації можна було б заздалегідь готувати пропозиції щодо можливостейпревентивної ди­пломатії, вжиття упереджуючих політичних рішень, які б,по-перше, утруднювали раптовий напад, а по-друге, за­побігали воєнномуконфлікту, його загостренню, обмежу­вали його масштаби.
На всіх стадіях конфліктунеобхідно широко вико­ристовувати всі засоби мирного врегулювання розбіж­ностей,спорів. Серед них — пропозиції добрих послуг, посередництва в досягненніперемир'я. ООН може стиму­лювати організацію та використання неурядових комісійта груп, які б піддавали глибокому аналізу причини, обста­вини й методиурегулювання конфліктних ситуацій.
Необхідність вказанихзаходів та механізмів особливо нагальна у світлі ситуації, яка має місце вЮгославії, країнах — колишніх республіках колишнього СРСР. Не­має сумніву, щоця ситуація в її різноманітних проявах вже гучно стукає в двері ООН, вимагаєадекватних рішень. Чимала відповідальність тут покладається на постійних членівРади Безпеки. Дуже важливими були б їх зобо­в'язання про незастосування сили, атакож про відмову від демонстративної військової присутності.
Особливо важливу йконструктивну роль може віді­грати Організація Об'єднаних Націй і в такійактуальній і нагальній справі, як боротьба з міжнародним тероризмом. Варто булоб створити в межах Міжнародного Суду спеці­альну палату для розслідування іпереслідування між­народного тероризму.
ООН має стимулюватипроцес становлення взаємо­зв'язаного й цілісного світу, сприяти пошуку загально­людськогоконсенсусу. Людство має зберегти цивілізацію, зробити її безпечною для всіх.Але хіба приклади останніх подій у Югославії, країнах —колишніх республікахСРСР не є свідками паралельних процесів — війн, ворожнечі, розбрату,невпорядкованої стихійності? Хіба ці явища не підводять нас до такої межі, заякою починається лихо для всіх?
Отже, сьогодні стаєабсолютно неможливим і вкрай небезпечним розвиток «за рахунокіншого», за рахунок обмеження прав і свобод людини і народів.
Корінні зміни у світівідбуваються і відбуватимуться. Але внутрішні революційні національно-визвольніпро­цеси не можуть досягти своєї мети, якщо ігноруються загальнолюдськіінтереси, не використовуються досягнен­ня людства, можливості рівноправногоспівробітництва. Завдання полягає в тому, щоб, з одного боку, не допуститивтручання у ці внутрішні процеси, а з іншого — світовому співтовариствунавчитися формувати і скеровувати про­цеси таким чином, щоб зберегти і зміцнитимир і міжнародну безпеку, зберегти цивілізацію. Внутрішні процеси мають статичинником взаємозбагачення, взаємопритяг-нення. ООН повинна навчитися знаходитибаланс інте­ресів між цінностями внутрішнього розвитку і інтересами всьоголюдства, вона має започаткувати й зміцнити інтернаціоналізацію діалогу іпереговорного процесу. Цей діалог, який забезпечував би нормальний іконструктив­ний хід міжнародного процесу, потребує постійної і активної участівсіх країн і народів. І ніхто краще, ніж ООН для цього не пристосований.
Треба відзначити, що вгеографії регіональних кон­фліктів останнім часом відбулися істотні зміни. Якщораніш конфлікти відбувалися здебільшого в «третьому сві­ті», де і безтого є немало бід, проблем великого масштабу, то останнім часом «пальмапершості» тут перейшла до країн колишнього «світу соціалізму» —Югославії, інших країн Східної і Центральної Європи, країн — колишніх республікколишнього СРСР.
Безперечно, що нинізагроза не тільки регіональному, а й глобальному миру йде саме від зазначеногорегіону, який вимагає особливої уваги з боку такої міжнародної організації,якою є ООН. її діяльність тут має бути ефек­тивнішою. Треба значно розширитиспівробітництво ООН з регіональними організаціями. Насамперед це стосуєтьсяєвропейських регіональних організацій, зокрема НБСЄ.
В історичному планіпроблема постає так: ООН має виходити з розуміння відповідальності частиниперед ці­лим, націй перед людством. Адже внутрішня боротьба в деяких випадках(і не рідких) поширюється за національні кордони, на значні території. Частонація в пошуках кра­щої долі (що цілком закономірно) відривається від люд­ства,протиставляє себе йому, не бачачи загрози власному виживанню. Все це означає,що перед ООН, як ніколи раніше, гостро постає завдання гармонізаціїзагальнолюдських і національних інтересів. Національна ідея не можепротиставлятися загальноєвропейським глобальним про­цесам.
Безперечно, що кожнийнарод має право самостійно обирати шляхи і методи свого розвитку, і в цьомуплані ООН зробила багато. Неперевершеним здобутком діяль­ності ООН за всю їїісторію є Декларація про надання незалежності всім країнам і народам. Цейважливий доку­мент не тільки означав підтримку з боку ООН рухів за національневизволення, створення нових незалежних держав. ООН виявилася доситьпередбачливою, помітив­ши певну суперечність між правом націй на самовизначен­няі правом народів на національну єдність, територіальну інтегральність,цілісність. Саме тому Генеральна Асамблея заявила у вказаній Декларації:«Будь-яка спроба, спрямо­вана на часткове або повне порушення національноїєд­ності і територіальної цілісності країни є несумісною з цілями і принципамиСтатуту Організації Об'єднаних На­цій».
На жаль, ці мудрі словазалишилися в тіні, про них майже не згадують. Однак даний принцип має виключнезначення. Останні події в країнах Східної і Центральної Європи, в країнах —колишніх республіках колишнього СРСР переконливо свідчать про нагальність іжиттєвість вказаного принципу.
В нинішніх умовах ООН маєзробити щось адекватне цьому історичному звершенню. А саме: заявити, що вибірнароду має бути відповідальним. Не можна, щоб перева­жало почуття національногоегоїзму. Не можна ігнорувати інтереси інших народів, всього світовогоспівтовариства. І ще одне: не всі засоби можуть бути прийнятними для досягненнянехай і найблагородніших цілей. Свобода ви­бору не є свободою діяти будь-якимизасобами, проливати кгов. Свободи не можна домагатися за рахунок несвободиінших.
ООН має ще багато зробитидля сприяння відпові­дальній, виваженій поведінці націй.
За весь час існування ООНпринцип невтручання не­рідко використовувався для того, щоб фактично прикритиним порушення (часто грубі, масові) прав людини, прав національних та іншихменшин. Ті, хто порушують ці права, часто-густо при цьому заявляють, що це їхнявнутрішня справа, це не предмет для обговорення, для між­народного форуму тощо.До речі, такий тип «аргументації» нерідко застосовувавсяпредставниками колишнього СРСР, а також України, Білорусії в ООН. Як відомо,такою мовою намагався говорити президент Іраку Хусейн, захищаючи свої ідеї вКувейті, щодо іракських курдів та ін. Але світова громадськість не дала себеввести в оману.
Всі зазначені подіїпереконливо свідчать про необ­хідність по-новому, з урахуванням історичногодосвіду підходити до оцінки ролі й місця принципу невтручання у внутрішнісправи держав. Йдеться не про скасування, а про його певне обмеження, колипостає питання про захист прав людини, прав меншин. На мою думку, саме так і треба записати в Статуті ООН.
У зв'язку з цим у Статутінеобхідно ясніше вказати на можливість використання сили щодо тих, хто чинитьна­сильство, підкріпляючи ним масові й систематичні пору­шення прав людини,прав меншин. При цьому протидія авторів таких злочинних акцій, їх голосування вООН не може сприйматися міжнародною громадськістю як аргу­мент противикористання сили з боку ООН. Тут має діяти не консенсус (він просто не будеможливим), а формула «консенсус мінус один». Про це, до речі, йшлосяна деяких останніх міжнародних форумах. Але зараз, на мою думку, необхідно сформулювати принципові положення,пов'я­зані з використанням ООН сили, і включити їх до Статуту ООН.
По-друге, необхіднідосить істотні поправки до Статуту ООН, які б визначали, хто є суб'єктом правана самовизна­чення. Це право належить, як відомо, до фундаментальних принципівміжнародного права. Воно є основним, базовим положенням Статуту ООН.Характерно, що ст.1 §2 трактує цей принцип у поєднанні з принципом рівних прав,що мають народи. Право на самовизначення розвивається в Міжнародному пакті прогромадянські й політичні права, а також у деяких інших документах ООН.
І все ж остаточневирішення цього кардинального питання —хто є суб'єктом цього права — недосягнуто. Досі, принаймні в XX столітті, це право реалізовувалось здебільшогошляхом звільнення народів від колоніальної залежності. Даний процес ще незавершено. Яскравим прикладом цього є події останнього часу в країнах ко­лишньогоСРСР, Східної та Центральної Європи. Тут, звичайно, з'являються нові моменти.Але водночас не можна не бачити, що суб'єкт права на самовизначення і тут ще невизначений. Ця теоретична складність, не­визначеність виявляється і під часпрактичних спроб ви­рішення вказаних проблем. Саме про це свідчать гострінаціональні процеси, що відбуваються у Югославії, Пів­денній Осетії, НагорномуКарабасі, Придністров'ї, інших гарячих точках.
Безперечно, тутпозначається слабкість механізмів, на­самперед миротворчих сил ООН та іншихпроцедур. Але в цих проблемах, у цій пасивності ООН виявляються і більшзагальні принципові моменти, які потребують нагального вирішення. До нихнасамперед слід віднести такі:
Як поєднати право наційна самовизначення і з правом іншої нації (чи інших націй) на територіальнуцілісність? Як реалізувати право однієї нації на самовизначення таким чином,щоб не припинила існування певна історична територіальна етнічна та іншаєдність?
Як поєднати право насамовизначення з правом на стабільні кордони, як уникнути хаосу перекроюваннякор­донів і несправедливостей з цим пов'язаних?
Як діяти ОрганізаціїОб'єднаних Націй у питаннях штучного поділу етнічних територій — поділу, який,по-перше, реалізувався колоніальними державами, а по-друге, сталінськимколоніальним режимом у СРСР?
Для відповіді на ці тааналогічні питання аж ніяк не обійтися без деяких певних критеріїв длявизначення суб'єкта самовизначення. Плідну роботу в цьому відно­шенні провелаГ.Старовойтова («Известия». 1992. №180). Перший її принцип — цеісторична приналежність даної території тому чи іншому етносу. Старовойтоваспра­ведливо зауважує, що цей критерій, хоча і переоцінюється звичайниметнічним усвідомленням, проте ігнорувати йо­го не можна. Другий критерій — цесьогоднішня етнічна більшість на даній території чи в даних адміністративнихкордонах, що далеко не завжди збігається з історичною етнографією. Третій —волевиявлення всього населення даної території, визначене шляхом голосування.Мається на увазі й етнічна більшість, й етнічна меншість.
На мою думку, вказані принципи заслуговують на увагу іврахування при виробленні лінії поведінки України щодо перегляду Статуту ООН.
Забезпечувати реалізаціюподібних принципів повинна насамперед ООН — механізм, що має організувати між­народнусилу, щоб зупинити насильство. Але при тому міжнародний механізм має шукатинесилове вирішення проблеми — шляхом політичних переговорів, на основіміжнародне визнаних принципів.
Цей механізм маєпередбачати заміну функцій ООН щодо припинення насильства функціями підтриманнямиру.
ООН дає унікальнуможливість всім країнам, всім націям збагачувати, зміцнювати почуттявзаємозалежності. Це єдино можливий і розумний шлях, яким можна просу­ватися дореалізації спільних взаємних інтересів всіх членів міжнародного співробітництвау майбутньому. Це перед­бачає пошук консенсусу сім'єю народів, які об'єдналисяв унікальну неповторну міжнародну організацію — ООН, щоб відповісти колективноі конструктивно на потреби своєї відповідальності. Взаємозалежність такогохарактеру базується на прагненні до більш демократичного світу.
Історичні події, щовідбулися недавно і ще відбу­ваються в колишньому СРСР, у країнах Східної таЦент­ральної Європи, ведуть до необхідності справжньої взаємодії. Міжнароднеспівтовариство сьогодні є більш плюралістичним, ніж у дні, коли створювалася ООН.Але цей плюралізм настійно вимагає співробітництва більш масштабного, більшміжнародного і більш конструктив­ного. Водночас тут діє й інша, доситьнебезпечна тен­денція. Про неї слушно сказав Генеральний секретар Британськоїспівдружності націй Ш.СЛамфал: «Відхід від діалогу в системі ООНвідбувається на фоні відродження націоналізму, який нас веде назад в період до1939 р. — антиінтер націоналізму, що ламає структури міжнародногоспівробітництва, яке будувалося не без жертв, терпеливо, у післявоєнну еру, —мілітаризму, який означає владу авторитаризму в нашому глобальному товаристві,— на­сильству й індиферентності, що підривають основи світо­вого порядку, — ідогматизму, що породжує екстремізм. Саме ця остання тенденція є такою, щовикликає най­серйознішу стурбованість, бо може стати поворотним пун­ктом відконцепцій світового порядку, який надихав ви­никнення Об'єднаних Націй, добільш авторитарного сві­ту, який керується не порядком, але порядок диктуєтьсяв ньому силою».
Ці слушні застереженняпотребують пильної уваги люд­ства, якщо воно справді хоче будувати нову системуміж­народного миру та безпеки, хоче бачити ООН міцною, ефективною і справдіавторитетною світовою організа­цією.

Висновки
Молодінаціональні держави у пошуках шляхів самостійного розвитку   зазнають   великітруднощі (низький рівень економічного розвитку, брак капіталів і передовихтехнологій, недолік підготовлених національних кадрів і т. п.). Крім того,імперіалістичні сили в буржуазних державах прагнуть зберегти країни, щорозвиваються, у сфері свого впливу, утримують ключові позиції в їх економіці,здійснюють втручання у внутрішні справи і нерідко підтримують антинароднірежими, вдаються в окремих випадках і до прямого військового втручання. Недивлячись на складне внутрішнєположення і протидію з боку неоколоніалістських сил, розвиваються країни, щораніше знаходилися на периферії історичного прогресу, активно підключилися востанні десятиріччя XX в. до діяльності ООН, виступають за новий і більшсправедливий міжнародний економічний порядок, за припинення гонки озброєнь, замирне рішення регіональних і інших міжнародних конфліктів.
Найважливішою особливістю розвиткусучасного миру є те, що він все більше придбаває цілісний і взаємозалежнийхарактер. У вибухонебезпечній обстановці, колинакопиченівеличезні запаси руйнівної зброї і зі всією гостротоювстало питання про виживання самого людства, політика тотальногопротиборства і військової конфронтації, рівно як і розпалювання регіональнихконфліктів, не має майбутнього. Проблема запобігання нової світової війни іядерної катастрофи, припинення будь-якої агресії, здатної спричинити небезпечнуланцюгову реакцію, стає загальнолюдською. Без її позитивного рішення неможливіні суспільний прогрес, ні збереження самої людської цивілізації.
У зв'язку іззбільшеною загрозою самознищення людства перед сучасним світом встають сьогодніскладні і історично незвичайні питання. Відповіді на них можуть бути одержаніперш за все шляхом звернення до історичного досвіду, що відображає в собізагальнолюдські і класові, інтернаціональні і національні початки. В кінці XX в., коли стає все більшочевидним пріоритет загальнолюдських підходів, особливого значення набуваютьвиявлення накопиченого людством загальногуманістичного і загальнодемократичногопотенціалу, його використовування в подальшій боротьбі за мир, демократію ісоціальний прогрес. Певною мірою відповіді на ці питання покликана дати іісторія держави і права зарубіжних країн.

Список використаноїлітературита джерел:
 
1. Действующее международное право т.1
2. Лукашук И. И. Международное право.Общая часть. Учебник. – М.: Издательство БЕК, 1997. – 371с.
3. Международное право: Учебник. Изд.2-е, доп. и перераб. Отв. Ред. Ю. М. Колосов, В.И. Кузнецов. – М.: Междунар.отношения, 1998. – 624с.
4. Навчальний посібник “Міжнароднепублічне право” А.І Дмитрієв, В.І Муравйов\ К.\Юрінком Інтер\2000
5. ООН у системі міжнароднихвідносин: історичний досвід і перспективи: Ювіл. наук. зб. – К.: Либідь, 1995.– 128с.
6. Тускоз Жан Міжнародне право:Підручник. Пер. з франц. К.: “АртЕк”, 1998.- 416с.