Міністерство освіти і наукиУкраїни
Волинський національнийуніверситет ім. Лесі Українки
Контрольна робота
на тему: «Міжнародно-правовийрежим Антарктики»
Виконав:
студент 31 групи
факультету міжнародних відносин
Гут А.В.
Луцьк 2009
Вступ
Правове положенняАнтарктики все більше й більше хвилює людство у зв'язку з підвищенням їїзначення в життєдіяльності нашої планети в цілому, і зокрема України, оскількиУкраїна бере активну участь у вивченні й освоєнні шостого континенту Землі імає там свою науково-дослідну станцію «Академік Вернадський».
На цій станціїпостійно працюють українські дослідники Антарктики. Правовий статус Антарктикивперше в офіційному міжнародно-правовому порядку був визначений у 1959 р. наВашингтонській конференції представників дванадцяти держав, на якій був укладенийДоговір про Антарктику [4, C. 111].
З початку 20-гостоліття у міру проникнення в Антарктику європейців і американціводносторонніми заявами різних держав став поширюватися на її просторисуверенітет цих держав. Особливо активно у цьому плані діяла Великобританія,яка ще в 1908 р. заявила, а потім у 1917 році підтвердила заяву про поширеннясвого суверенітету на всі антарктичні території, розташовані на південь від50-ї паралелі й обмежені 20° і 50° західної довготи, а також території,розташовані на південь від 58-ї паралелі й обмежені 50° і 80° західної довготи.У 1923 році Великобританія розширила свої територіальні домагання в Антарктиці.Це підштовхнуло до аналогічних дій і інші держави: Францію, Норвегію,Аргентину, Чилі, і пізніше — США. Тому при укладанні Договору 1959 р. булаобумовлена необхідність призупинення (заморожування) територіальних домагань вАнтарктиці [1, C. 418].
У процесіпроведення Міжнародного геофізичного року (1957-1958 pp.) було організованоактивне міжнародне співробітництво у вивченні Антарктики, що дало можливість домогтисязначних наукових результатів і продемонструвало ефективність спільнихміжнародних наукових досліджень, а також велике значення Антарктики дляжиттєдіяльності всієї планети. Це, у свою чергу, обумовило можливість інеобхідність проголошення в Антарктиці свободи наукових досліджень і показаловсьому світу життєву потребу такої свободи у водах Світового океану.
1. Загальнаінформація про Антарктику
Анта́рктика — південна полярна область Землі, до складу якої входить Антарктидата дільниці Атлантичного, Індійського і Тихого океанів, що межують зАнтарктидою (групи островів: Південна Георгія, Південні Сандвічеві, ПівденніОркнейські, Шетлендські, Крозе, Кергелен, Баллені,
ПетраI тощо.
Умовнамежа Антарктики проходить по 48-60 градусах південної широти. Площа біля52,5 млн км², у тому числі площа материка Антарктида13 975 000 км² [12, C. 270].
Заміжнародною угодою від 1959 року територія південніше 60° південної широти -нейтралізована і демілітаризована зона, що використовується лише у мирних цілях при повній свободінаукової діяльності.
У вузькомурозумінні це південна полярна область світового океану, куди входять пд.частини Атлантичного, Тихого та Індійського океанів і ряд островів. В ширшомурозумінні Анта́рктика включає також і материк Антарктиду. Певних меж Анта́рктикане має. їх проводять по ізотермі +10° найтеплішого місяця або по крайній пн.межі пакового льоду (на 1 листопада), по межі поширення айсбергів. В останнійчас за межі Анта́рктики вважають зону антарктичної конвергенції, тобтозону збіжності полярних вод з водами помірних широт, яка розташована між 48 і55° пд. ш. В цих межах площа Анта́рктики — близько 60 млн. км2,з яких понад 45 млн. км2 припадає на водні простори з плаваючоюморською кригою та айсбергами. Води окраїнної частини Анта́рктикирозташовані у смузі пануючих західних вітрів і беруть участь в існуючій тутколовій течії західних вітрів, яка обмиває всю земну кулю з Заходу на Схід.Води Анта́рктики характеризуються низькими температурами. Взимку в пд.частині температури поверхневих шарів коливаються в межах від -1,8 до -1,9°; урайоні антарктичної конвергенції від +1 до +2°. Влітку у високих широтахтемператури води підвищуються до +2°, в районі антарктичної конвергенції до+3,5°. Дно антарктичної частини океану являє собою серію басейнів і западин(Австрало-Антарктична, Тихоокеансько-Антарктична та ін.), розділених підводнимивисочинами і хребтами (Пд.-Антільський, Кергелен, Пд.-Тихоокеанський та ін.),увінчаними островами, переважно вулканічного походження (Баллені, Петра І, Пд.Сандвічеві, Кергелен, Скотта та ін.). Води Анта́рктики багаті на китів,тюленів, рибу. На о-вах і узбережжі Анта́рктики — велика кількістьводоплавних птахів. У літні місяці у води Анта́рктики ряд країн опоряджуєкитобійні експедиції, які щорічно добувають тут десятки тисяч китів [11, C. 83].
2. Міжнародно-правовіакти відносно режиму Антарктики
Проблемавстановлення правового режиму Антарктики виникла на початку ХХ ст. у зв'язку зрозширенням досліджень і посиленням інтересу до її практичного освоєння і,насамперед, до використання її природних ресурсів. Капіталістичні державинеодноразово починали спроби вирішити цю проблему в однобічному порядку. Урізний час Англія, Нова Зеландія, Австралія, Франція, Норвегія, Чилі йАргентина заявили про поширення свого суверенітету на окремі частини. Та, однакце не одержало міжнародного визнання, викликало суперечки і зіткнення міждержавами, що претендують на ті самі райони Антарктики (зокрема, суперечки міжАнглією, Чилі й Аргентиною).
СРСР завждивважав, що правовий режим Антарктики, повинен бути визначений на основі угодиміж зацікавленими державами з обліком їхніх законних прав і інтересів. У нотіНорвегії від 27 січня 1939 СРСР зарезервував свою позицію відносно державноїприналежності земель, відкритих і досліджених росіянами — мореплавцями івченими на початку ХІХ ст. Свою точку зору відносно державної приналежностіземель в Антарктиці зарезервували також США (у 1939) і Японія (у 1940). Разом зтим США прагнули розв'язати проблему режиму Антарктики сепаратним шляхом,розраховуючи установити свою гегемонію над всією Антарктикою. У 1948 р. СШАпочали неофіційні переговори з країнами, що висунули територіальні претензії вАнтарктиці, однак це зустріло заперечують відношення з боку Норвегії, Чилі йАргентини. Уряд СРСР у меморандумі від 7 червня 1950 заявив учасникамзазначених сепаратних переговорів про те, що воно не може прилягати законнимбудь-яке рішення про режим Антарктики, буде прийнято без участі СРСР, і запропонувалообговорити це питання в міжнародному порядку. Ця позиція одержала підтримкувсіх зацікавлених держав [1, C. 417].
Економічна кризаі дві світові війни в Європі дещо відсунули економічний і територіальнийінтерес Старого світу до Антарктиди. І тільки в 50-х роках почалося цілкомзакономірне міжнародне співробітництво з вивчення Антарктики. У зв'язку з цимбула підготовлена і проведена з 15 жовтня по 1 грудня 1959 року у ВашингтоніМіжнародна конференція з Антарктики. Її учасниками були 12 держав, які до часускликання Конференції безпосередньо вели наукові дослідження в Антарктиці. В їхчисло входили як держави, які висували територіальні претензії на антарктичнірайони (Австралія, Аргентина, Великобританія, Нова Зеландія, Норвегія, Франціяі Чилі), так і держави, які не признавали цих претензій (Бельгія, СРСР, США,Південно-африканський Союз та Японія). Конференція закінчилася підписанням 1грудня 1959 року Договору про Антарктику. Договір набрав чинності тільки 23червня 1961 року. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритийхарактер. Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН абобудь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору зазгодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь уКонсультативних нарадах.
На початку 90-хроків учасниками договору були вже 35 країн світу.
Станом на 1липня 1996 року у договорі вже брали участь 41 держава. Договір на довгий часвизначив міжнародно-правовий режим Антарктики і став помітною подією вміжнародному житті того часу [4, C. 115].
Основніположення договору про Антарктику 1959 року:
— просторовасфера Антарктики визначається районом, розташованим південніше 60-ї паралеліпівденної широти (ст. VI);
— Антарктикаоголошується демілітаризованою і нейтралізованою зоною, й у ній заборонені«будь-які заходи воєнного характеру» (ст. І);
— в Антарктиціоголошується свобода наукових досліджень (ст. II);
— всітериторіальні претензії в Антарктиці, які існували до укладення Договору 1959року, заморожуються на весь час дії Договору (ст. IV) [3].
Стаття І Договорупро Антарктику встановлює: «Антарктика використовується тільки в мирнихцілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі якстворення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а такожвипробування будь-яких видів зброї» (п. 1).
Договірпроголошує волю наукових досліджень в Антарктиці. Для сприяння міжнародномуспівробітництву в галузі досліджень учасники договору погодилися робити обмін інформацієющодо планів наукових робіт в Антарктиці, науковим персоналом між експедиціями істанціями, а також обмін даними і результатами наукових спостережень (ст. ІІІ).
Стаття ІІДоговору говорить: «Воля наукових досліджень в Антарктиці і співробітництвов цих цілях, як вони застосовувалися протягом Міжнародного геофізичного року,будуть продовжуватися» [3].
Участь у договоріне означає ні відмовлення від раніше заявлених претензій на територіальнийсуверенітет в Антарктиці, ні визнання цих претензій з боку тих договірнихсторін, які не визнали цих претензій раніше (ст. ІV). У договоріпередбачається, що ніяка нова претензія чи розширення існуючих претензій на територіальнийсуверенітет в Антарктиці не можуть бути заявлені доти, поки договір знаходитьсяв силі.
Важливе значеннямають постанови договору, що стосуються контролю за його дотриманням. Згідност. VІІ, усі райони Антарктики, включаючи всі станції, установки й устаткуванняв цих районах, а також усі морські і повітряні судна в пунктах розвантаження чинавантаження вантажів і персоналу, повинні бути відкриті в будь-який час дляінспекції будь-якими спостерігачами, призначуваними з дотриманням постановдоговору.
У Договорі проАнтарктику 1959 р. також визначений правовий режим використання Антарктики.
До основнихположень цього режиму належать:
— регламентаціядіяльності держав по забезпеченню режиму демілітаризації і нейтралізаціїАнтарктики (ст. 1);
— регламентаціянауково-дослідної діяльності в Антарктиці (ст. II);
— розвитокміжнародного співробітництва по освоєнню і використанню Антарктики (ст. III);
— регламентаціязаборони ядерних вибухів, вилучення радіоактивних матеріалів в Антарктиці (ст.V);
— регламентаціяконтрольної діяльності держав — учасниць Договору 1959 р. (ст. VII);
— визначення обсягунаціональної юрисдикції держав на території Антарктики (ст. VIII);
— визначення колазаходів щодо різноманітних видів діяльності держав — учасниць Договору 1959 р.в Антарктиці (ст. IX) [3].
Відзначивши ці,основні, положення правового режиму освоєння і використання Антарктики, вартоусвідомити, що кожне з них припускає певний (часом дуже об'ємний) комплексконкретних дій, що забороняються, що дозволяються або що рекомендуються якДоговором 1959 p., так і іншими правовими актами, виданими в розвиток правовогорежиму освоєння і використання Антарктики.
Так, у сферірегламентації науково-дослідної діяльності в Антарктиці варто враховувати, щоза науково-дослідною діяльністю в Антарктиці визнається міжнародно-правовийпримат перед всіма іншими видами діяльності. При цьому, суворій регламентаціїпідлягають методи, способи і засоби науково-дослідної діяльності. Метою цієїрегламентації є недопущення привнесення в навколишнє природне середовищеАнтарктики речовин і організмів, здатних заподіяти їй шкоду. До того ж, вартомати на увазі, що ніякі науково-дослідні роботи в Антарктиці на підставі ст. IVДоговору 1959 р. не створюють правової основи для яких-небудь претензій набудь-яку частину антарктичних просторів [5, C. 93].
У сфері правовоїрегламентації розвитку міжнародного співробітництва на підставі статей II і IIIДоговору передбачається, що це співробітництво повинне розвиватися, насамперед,у науково-дослідній сфері і його практичний вияв повинен іти по лінії:
— виробництваобміну інформацією щодо планів наукових робіт в Антарктиці;
— виробництваобміну науковим персоналом в Антарктиці між експедиціями і станціями;
— виробництваобміну даними і результатами наукових спостережень в Антарктиці і забезпеченнявільного доступу до них. При цьому рекомендується і заохочується встановленнявідносин ділового співробітництва з усіма міжнародними організаціями, для якихАнтарктика становить інтерес у науковому або технічному відношенні.
У сферірегламентації заборони ядерних вибухів і вилучення радіоактивних матеріалівварто мати на увазі, що Договір 1959 р. припускає в статті V можливістьвикористання ядерної енергетики в Антарктиці, проте для цього потрібні особливіміжнародні угоди і спеціально встановлені правила.
У сферірегламентації контрольної діяльності держав — учасниць Договору 1959 р.передбачається:
— право держав — учасниць Договору 1959 р. призначати своїх спостерігачів для проведеннябудь-якої інспекції, що передбачається встановленим Договором;
— правоспостерігача на доступ у будь-який час і в будь-якому районі Антарктики;
— правоспостереження з повітря в будь-який час і в будь-якому районі;
— обов'язок усіхдержав»- учасниць Договору 1959 р. інформувати інших учасників про всіекспедиції в Антарктику, про всі свої станції в Антарктиці і про будь-якийвійськовий персонал або оснащення, призначені для направлення в Антарктику.
У сферівизначення обсягу національної юрисдикції держав в Антарктиці на підставі ст.VIII визначається, що в сферу цієї юрисдикції включаються:
— спостерігачі,які є громадянами держав, що їх призначили;
— члени науковогоперсоналу, які є громадянами держав, що їх направили в Антарктику;
— персонал, щосупроводжує вищезазначених осіб, який складається з громадян держав, що їхнаправили.
У поняття обсягуюрисдикції входить право держави вирішувати відповідно до свого національногозаконодавства усі питання, пов'язані з діями або недоглядами, що мали місце підчас перебування її громадян в Антарктиці для здійснення своїх функцій.
У сферівизначення кола заходів щодо різних видів діяльності держав — учасниківДоговору 1959 р. в Антарктиці слід зазначити, що на підставі ст. VII Договору вце коло включаються заходи, які передбачають:
— використанняАнтарктики тільки в мирних цілях;
— сприяннянауковим дослідженням в Антарктиці;
— сприяннянауковому співробітництву в Антарктиці;
— сприянняздійсненню прав інспекції в Антарктиці;
— здійсненняюрисдикції в Антарктиці;
— охорону ізбереження живих ресурсів Антарктики [3].
При вивченніпитання про правовий режим освоєння і використання Антарктики варто знати, щоДоговір про Антарктику був укладений у часи, коли ще знання Антарктики булодуже обмеженим і коло держав учасниць Договору порівняно вузьке. Проте Договір1959 р. прикував до себе увагу людства і послужив гарною правовою основою для подальшогорозвитку правової регламентації освоєння і використання шостого континентупланети. До Договору почали активно приєднуватися інші держави, що, у своючергу, активізувало роботу передбаченої в ст. IX Договору Консультативноїнаради країн — учасниць Договору. В процесі роботи Консультативних нарад, щозбиралися один раз у два роки, вироблялися рекомендації з питань освоєння івикористання просторів і ресурсів Антарктики [1, C. 424].
3. Нейтралізаціяі демілітаризація Антарктики
Зміжнародно-правового погляду Антарктика не перебуває ні під чиїм суверенітетом,а знаходиться в користуванні всіх держав. Води Антарктики відкриті длямореплавства, наукових досліджень, та різних промислів.
Згідно статті ІДоговору про Антарктику 1959 року Антарктика використовується тільки в мирнихцілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі якстворення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а такожвипробування будь-яких видів зброї (п. 1). Таким чином, величезна частиназемної кулі — цілий материк і прилягаючий до нього великий район — вперше вісторії міжнародних відносин була перетворена в зону світу, у границях якоїзабороняється будь-яка військова діяльність і допускається лише мирна (невійськова) діяльність. Заборона Договором будь-яких військових заходів означає,що Антарктика не може бути мілітаризована ні в період світу, ні в період війни.Разом з тим зазначена заборона тут «будь-яких заходів військовогохарактеру» свідчить про те, що Антарктика не може стати місцем воєнних дійі збройних конфліктів, тобто вона є нейтралізованою [2, C. 91].
У той же часДоговір про Антарктику не перешкоджає використанню „військового персоналу чиоснащення для наукових досліджень чи для будь-яких інших мирних цілей” (п. 2ст. І). Це положення було включено за пропозицією деяких учасників конференції,що заявили, що вони в суворих і важких умовах Антарктики можуть здійснюватинаукові дослідження в мирних цілях тільки при залученні військового персоналу івикористанні військового устаткування. З метою запобігання можливих зловживаньу цьому питанні Договір зобов'язує будь-як договірну сторону інформувати іншідоговірні сторони «про будь-який військовий персонал, що направлений вАнтарктику з дотриманням умов, передбачених п. 2 ст. І Договору».
Як було пізнішевстановлене учасниками Договору, дана інформація повинна включати типи, опис іозброєння морських судів, літаків і інших транспортних засобів, що вводяться врайон дії Договору, час прибуття і перебування, а також маршрути проходженняекспедицій. Крім того, учасники Договору установили тверду систему контролю завиконанням його розпоряджень.
Однієї з ключовихстатей Договору про Антарктику є ст. V, що говорить: «Будь-які ядернівибухи в Антарктиці і видалення в цьому районі радіоактивних матеріалівзабороняються» (п. 1). В Антарктиці, отже, заборонені ядерні вибухи як увійськових, так і в мирних цілях, що дуже істотно зміцнює і доповнює положенняДоговору про неприпустимість здійснення в Антарктиці заходів військовогохарактеру. Заборона будь-яких ядерних вибухів поряд із забороною видалення вцьому районі радіоактивних матеріалів перетворило Антарктику й у без'ядернузону. Але Договір не передбачає заборони на використання в Антарктиці ядерногоустаткування чи ядерної техніки. Через цю обставину на американській базіМак-Мердо була споруджена і функціонувала в 60-х роках і першій половині 70-хатомна електростанція (АЕС). А потім американські дослідники знайшли, що прироботі цієї АЕС відбувається витік радіоактивних відходів. АЕС довелосядемонтувати, а забруднений нею район ретельно очистити. Очевидно, черезтруднощі рішення в умовах Антарктики проблеми повної ядерної безпеки іншіпроекти створення атомних установок в Антарктиці здійснені не були [1, C. 410].
Отже, у сферірегламентації дій по забезпеченню режиму демілітаризації і нейтралізаціїАнтарктики заборона заходів даного характеру передбачає, на підставі ст. ІДоговору, заборону створення воєнних баз і укріплень, проведення воєннихманеврів, випробування будь-яких видів зброї. Разом із тим ці положення неперешкоджають «використанню військового персоналу або оснащення длянаукових досліджень чи для будь-яких інших мирних цілей». Це означає, що,якщо військовий корабель іде в Антарктику з метою доставки туди науково-дослідногоперсоналу полярників, устаткування для науково-дослідних станцій, продовольстваабо з іншими подібними мирними цілями, його поява в Антарктиці правомірна. Увсіх інших випадках перетинання військовими кораблями 60-ї паралелі південноїшироти неприпустиме.
4. Конвенції щодоресурсів Антарктики
Разом зрізноманітними міжнародно-правовими актами відносно Антарктики в 1972 році булаухвалена Конвенція про збереження антарктичних тюленів. Конвенція дозволилавідлов трьох із шести видів антарктичних тюленів. Вона визначила допустимірівні їх видобутку, визначила види, які охороняються; відкриті і закриті дляпромислу райони, обмеження вилову згідно статі, розміру та віку тюленів,технічні дані знарядь вилову і пристроїв, порядок надання інформації пропромисел і систему інспекції.
Подальшийрозвиток подій в області міжнародного риболовства сприяв прийняттю 20 травня1980 року, в рамках Консультативних нарад Конвенції про збереження морськихживих ресурсів Антарктики. Морські живі ресурси – це відповідно до статті 1конвенції „популяції плавникових риб, молюсків, ракоподібних і всіх інших видівживих організмів, включаючи птахів, що живуть на південь від антарктичноїконвергенції” [7].
Будь-який помиселі пов’язана з ним діяльність у районі застосування цієї конвенції проводятьсявідповідно до її положення і таких принципів збереження:
а) запобіганняскороченню чисельності будь-якої популяції, що виловлюються, до рівнів, нижчетаких, що забезпечують її стійке поповнення;
в) підтриманняекологічних взаємозв’язків між популяціями морських живих ресурсів Антарктики,які виловлюються, та залежних від них і пов’язаних з ними, а також відновленнявиснажених популяцій;
с) запобіганнязмінам або зведення до мінімуму небезпеки змін у морській екосистемі, що єпотенційно незворотними протягом двох або трьох десятиліть.
До цього часу,тобто до 1980 року склалося положення, коли риболовський промисел із „обжитих”районів Світового океану почав переміщуватися у віддалені та сурові антарктичніводи відкритого моря. Ця ситуація була викликана встановленням виключнихекономічних зон шириною до 200 морських миль, в яких за прибережними державамивизначались суверенні права в цілях розвідки та розробки природних багатств[13, C. 35]. Над частинами відкритого моря в Антарктиді, де зберігалася ця іраніше свобода не регулюючого риболовства, нависла потенційна загрозависнаження рибних ресурсів та загибелі видів антарктичної фауни, для якихвказані ресурси слугують основною їжею. Конвенція 1980 року запобігала такомунебажаному розвитку подій.
Конвенціяпро збереження морських живих ресурсів Антарктики включає положення, щопідкреслюють її тісний зв'язок з Договором про Антарктику. Так, у ст. ІІІКонвенції сказаної «Договірні сторони незалежно від того, чи є вониучасниками Договору про Антарктику чи ні, погоджуються, що в районі діїДоговору про Антарктику вони не будуть здійснювати ніякій діяльності, щосуперечить принципам і цілям цього Договору, і що у своїх відносинах один зодним вони зв'язані зобов'язаннями, що містяться в статтях І і V Договору проАнтарктику» [3]. У ст. ІV Конвенції відзначається згода сторін у взаєминаходин з одним дотримувати також ст. ІV Договору, що стосується заморожування,невисування нових чи розширення колишніх територіальних претензій, і ст. VІ, щовстановлює район дії Договору про Антарктику. Однак район дії самої Конвенціїтрохи ширше району дії Договору про Антарктику. Він містить у собі такожморські простори північніше 60° південної широти до лінії конвергенції,оскільки ці простори і їхні ресурси є частиною антарктичної екосистеми. Узв'язку з цим заходи для збереження антарктичних ресурсів у тім ступені, у якімвони будуть торкатися інтересів деяких держав, що мають у цьому районіволодіння, суверенітет над яким не оспорюється, застосовуються в належнихвипадках за згодою зазначених держав. Конвенція поширює заходи для збереженнюживих ресурсів у конвенційному районі на всі популяції плавникових риб,молюсків, ракоподібних і на інші види живих організмів, включаючи птахів, атакож тюленів і китів. Остання обставина, як сказано в Конвенції, «неприменшує прав і зобов'язань Договірних сторін по Міжнародній конвенції прорегулювання китобійного промислу і Конвенції про збереження тюленівАнтарктики».
Конвенцієюзаснована Комісія зі збереження морських живих ресурсів Антарктики. Її членамиє всі учасники наради, на якому була прийнята Конвенція. Держава, щоприєдналася до Конвенції пізніше, має право бути членом Комісії протягом тогочасу, поки веде дослідження чи промисел морських живих ресурсів, до яких застосовуєтьсяКонвенція. Рішення Комісії приймаються консенсусом. Комісія зі збереженняморських живих ресурсів Антарктики відповідно до отриманої нею інформацією простан і улови цих ресурсів визначає квоти вилову в районах дії Конвенції,охоронювані види популяцій, вік, розмір і стать видів, що можуть виловлюватися,сезони і зони, відкриті і закриті для промислу, методи і знаряддя лову. Вонавправі приймати інші міри, необхідні для збереження морських живих ресурсівАнтарктики. Комісія, зокрема, визначає загальний припустимий улов окремих видівморських живих ресурсів Антарктики.
Комісіярозробляє і здійснює систему спостереження й інспекції, що включає: порядоквідвідування судна спостерігачами й інспекторами; процедуру судовогопереслідування державою прапора і застосування санкцій на підставі доказів,отриманих у результаті такого відвідування й інспекції; повідомлення договірноюстороною про такі міри судового переслідування і застосованих санкцій [7].
Конвенціяє безстроковою, однак будь-яка країна може вийти з числа її учасників,направивши відповідне повідомлення про це.
Конвенціяпро збереження морських живих ресурсів Антарктики набрала сили в квітні 1982року і є істотним елементом міжнародно-правового режиму Антарктики.
Іншоювиявилася доля Конвенції по регулюванню освоєння мінеральних ресурсівАнтарктики, Конвенція була прийнята 2 червня 1988 р. нарадою 33держав-учасників Договору про Антарктику (з них 20 — учасники Консультативнихнарад).
Конвенціярозглядалася її учасниками як невід'ємна частина системи Договору проАнтарктику. Стаття 3 Конвенції передбачає, що «ніяке освоєння мінеральнихресурсів Антарктики не проводиться інакше, як відповідно до дійсноїКонвенції». Район її дії включає Антарктичний континент, всі антарктичніострови, включаючи всі шельфові льодовики, до півдня від 60° південної широти,а також морське дно і надра прилягаючих прибережних районів аж до глибоководнихрайонів морського дна, тобто до зовнішньої границі континентального шельфу.
Дляреалізації цілей і принципів Конвенції передбачається створення Комісії змінеральних ресурсів Антарктики. У числі її функцій, зокрема, оцінка можливоговпливу на навколишнє середовище Антарктики освоєння мінеральних ресурсів,установлення відкритих і закритих для видобутку мінеральних ресурсів районів іін.
Длякожного відкритого району повинен бути заснований Комітет з регулюванняосвоєння мінеральних ресурсів Антарктики. До його повноважень був віднесенийрозгляд заявок на розвідку і розробку мінеральних ресурсів відкритих для такоїдіяльності районів, видача дозволів на зазначену вище діяльність, спостереженняй інспекція за нею й ін.
Конвенціяпо регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики виявилася в підвішеномустані. Це відбулося з ряду причин. Зокрема, деякі з відомих дослідниківСвітового океану, включаючи антарктичні райони, такі як Жак Ів Кусто, різкокритично поставилися до самого факту промислової розробки мінеральних ресурсівАнтарктики. Вони відзначали, що, якими би не були строгими міри, що мають метоюзахист навколишнього середовища Антарктики і залежних від неї і зв'язаних з неюекосистем від можливих шкідливих наслідків освоєння мінеральних ресурсівАнтарктики, ці міри не можуть забезпечити повну гарантію від згубних наслідківтакої діяльності.
Надолю Конвенції вплинула, очевидно, також позиція держав, що розвиваються. З їхініціативи Генеральна Асамблея ООН у 1988 році на своїй 43-й сесії схвалиларезолюцію, у якій виражається «глибокий жаль» у зв'язку з тим, щоКонсультативні сторони Договору про Антарктику прийняли 2 липня 1988 р.Конвенцію по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики, незважаючина резолюції 41/88 В і 42/46 В Генеральної Асамблеї, у яких містився заклик довведення мораторію на переговори по встановленню режиму у відношеннімінеральних ресурсів до тих пір, поки всі члени міжнародного співтовариства незможуть повною мірою брати участь у таких переговорах [10, C. 336].
Висновок
Отже, ще зпочатку ХХ століття відбувалось все більше посилення інтересу до маловідомих іневивчених земель Антарктики, яка все більшн і більше цікавила різноманітнікраїни світу. Після численних суперечок і конфліктів була обумовлена необхідністьпризупинення (заморожування) територіальних домагань в Антарктиці і із 15жовтня по 1 грудня 1959 року у Вашингтоні відбувалась Міжнародна конференція зпитань Антарктики. Її учасниками були 12 держав, які до часу скликанняКонференції безпосередньо вели наукові дослідження в Антарктиці. В їх числовходили як держави, які висувалили територіальні претензії на антарктичні райони(Австралія, Аргентина, Великобританія, Нова Зеландія, Норвегія, Франція іЧилі), так і держави, які не признавали цих претензій (Бельгія, СРСР, США,Південно-африканський Союз та Японія). Ця конференція закінчилася підписаннямДоговору про Антарктику 1 грудня 1959 року. Договір набрав чинності 23 червня1961 року [8, C. 205].
Станом на 1липня 1996 року у договорі вже брали участь 41 держава. Договір на довгий часвизначив міжнародно-правовий режим Антарктики і став помітною подією вміжнародному житті того часу.
До основнихположень Договору про Антарктику належать:
— просторовасфера Антарктики визначається районом, розташованим південніше 60-ї паралеліпівденної широти;
— Антарктикаоголошується демілітаризованою і нейтралізованою зоною, й у ній заборонені«будь-які заходи воєнного характеру»;
— в Антарктиціоголошується свобода наукових досліджень;
— всітериторіальні претензії в Антарктиці, які існували до укладення Договору 1959року, заморожуються на весь час дії Договору.
Договір проАнтарктику 1959 р. прикував до себе увагу людства і послужив гарною правовоюосновою для подальшого розвитку правової регламентації освоєння і використанняшостого континенту планети. До Договору почали активно приєднуватися іншідержави, які були зацікавленні у проведенні різноманітних наукових досліджень[6, C. 119].
Списоквикористаної літератури
1. Анцелевич Г.О. Міжнароднеправо: Підруч. для студ. спец. «Міжнар. право» вузів. / Анцелевич Г.О.,Покрещук О.О.; Укр. акад. зовніш. торгівлі. – К.: Алерта: Пектораль, 2003. –409 с.
2. А.З. Георгіца. Міжнароднепублічне право. Загальна частина. – Чернівці «Рута», 1995. – с. 91 – 93.
3. Договір про Антарктику від 1грудня 1959 року.
4. Жан Туском. Міжнародне право.Київ, „АртЕк”, 1998. – с. 112-114.
5. А.І. Дмитрієв, В.І. Муравйов.Міжнародне публічне право. Навчальний посібник. – Київ, Юрінком Інтер, 2001.
6. Міжнародне право /[Упорядкув.: В.Н. Денисов та ін.; Відп. ред. В.Н. Денисов] – 2004.
7. Протокол про охорону довкіллядо Договору про Антарктику від 4 жовтня 1991 року.
8. Іванов Ю.А. Міжнародне право:Посіб. для підготов, до іспитів. — К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2004. – 202 с.
9. Международное право. – Москва,«Междунар.отношения», 1995. – 715 с.
10.Міжнародне право: Навч.посібник / За ред. М.В. Буроменського — К.: Юрінком Інтер, 2006. – 336 с.
11.Пургін А. В морях Антарктики.К., 1952.
12.Страны и народы. – Москва«Мысль», 1981. – с. 268 – 300.
13.Левшин О.Н. Достижениясоветских ученых в освоении Арктики и Антарктики. Рекомендательный указательлитературы. М., 1957.