КИЇВСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ЮРИДИЧНИЙФАКУЛЬТЕТ
кафедракримінального права та кримінологіїКУРСОВА РОБОТАНа тему “Крайня необхідність як обставина, щовиключає злочинність діяння”
студента IIкурсу
денної форми навчання
Жука Остапа Богдановича
Керівник:
Київ2008
Зміст
Вступ
Розділ1. Крайня необхідність як один із видів обставин, що виключають злочинністьдіяння
1.1Історичний аналіз розвитку законодавства про крайню необхідність
1.2Поняття крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння, унауці кримінального права України
Розділ2. Структура крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння
2.1Поняття структури діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності
2.2Характеристика елементів крайньої необхідності
2.3Особливості перевищення меж крайньої необхідності
Розділ3. Порівння крайньої необхідності з іншими обставинами, що виключаютьзлочинність діяння
Висновки
Списоквикористаних джерел
Вступ
Згідноіз Кримінальним кодексом України основнимзавданням кримінального законодавства є правове забезпеченняохорони прав і свобод людини, громадянина, власності, громадського порядку тагромадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочиннихпосягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.Кримінальне законодавство регулює відповідальність за вчинення злочинів, атакож визначає діяння, які є соціальнокорисними чи допустимими правомірними вчинками, хоча за зовнішніми своїмиознаками збігаються із ознаками певного складу злочину.
Відмежуваннязлочинної поведінки від незлочинної є основною проблемоюкримінальн-правового регулювання, вирішення якої можливе за умови встановленнязаборони на вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь, а такожвиключення злочинності за вчинене за певних обставин діяння, яке при іншихрівних умовах має бути караним. До того ж сучасна держава, хоч би який потужнийправоохоронний апарат не мала, на жаль, не може будь-якої миті захиститигромадянина від певної небезпеки, тому вона й створює законодавчі гарантіїособистого захисту громадян від небезпеки. Механізмом реалізації такої гарантіїв Україні є Кримінальний кодекс, у якому вперше на законодавчому рівнізакріплено існування кримінально-правового інституту «Обставини, що виключаютьзлочинність діяння», в якому традиційно закріплена така обставина, як крайнянеобхідність (ст. 39 КК України).
Угалузі кримінального права вагомий внесок у розробку проблем крайньоїнеобхідності внесли такі вчені, як Т.П. Кудлай, О.М. Литвак, П.С. Матишевський,Є.Я. Немировський, М.I.Мельник, П.П. Михайленко, А.А. Музика, В.І. Осадчий, М.I.Панов, М.М. Паше-Озерський, С.В. Пархоменко, А.М. Ришелюк, М.М.Розін,І.І. Слуцький, В.В. Сташис, В.Я. Тацiй,М.М. Турецький, І.С. Тишкевич, В.І. Ткаченко, Т.Г. Шавгулідзе, С.Д. Шапченко,М.Д. Шаргородський, М.Я. Якубович, С.С. Яценко та багато інших вчених.
Людськадіяльність у багатьох сферах поєднана з виникненням стану крайньоїнеобхідності, однак застосування ст. 39 КК України за відсутності єдиногопідходу до визначення конститутивних ознак поняття крайньої необхідності,роз’яснень (постанов) Пленуму Верховного Суду України щодо судової практикизастосування цієї норми, викликають численні і найчастіше суперечливітлумачення, що призводить до розбіжностей серед юристів у питаннях формулюванняпідстав правомірності заподіяння шкоди при крайній необхідності. Я обрав самецю тему, адже вважаю, що це питання є дуже важливим і актуальним в наш час,адже у реальному житті практика правоохоронної діяльності часто стикається зтакими ситуаціями, коли діяння, що вчинено приватними, а також службовимиособами за зовнішніми ознаками подібне до того, яке належить до категоріїзлочинів. Але ця схожість залишається виключно зовнішньою і при глибокомуаналізі та дослідженні випливає, що ці діяння не несуть небезпеки длясуспільства і не є кримінально забороненими, а навпаки, визнаються правомірнимиі як правило, суспільно корисними.
Розділ 1. Крайня необхідність як один ізвидів обставин, що виключають злочинність діяння
1.1 Історичний аналіз розвитку законодавства прокрайню необхідність
Проважливість дослідження крайньої необхідності свідчить історія її розвитку втеорії кримінального права. Еволюція поняття крайньої необхідності відбуваласяв процесі становлення права на самозахист життя та здоров’я, при цьому крайнянеобхідність розглядалась разом з необхідною обороною як єдине поняття.Так зачасів Стародавнього Риму виникає право на заподіяння шкоди як в станінеобхідної оборони, так і в стані крайньої необхідності. Ще римські претори вважали,що самозахист від неправомірного нападу у випадках крайньої необхідності єодним із природних прав кожної людини.
УРимських Законах ХІІ таблиць (451–449 рр. до н.е.) ми можемо спостерігати більшнаближений підхід до сучасного поняття крайньої необхідності, оскількиприпускається оборона майна. Так, власнику дозволялося вбити нічного крадія, а такожденного крадія, якщо той чинив опір. Однак заборонялося вбивати крадія вденьабо якщо той приходив зі зброєю, але не застосував її. Крім того, Римські ЗакониХІІ таблиць передбачали, що вдень, якщо крадій чинив опір, власник повинен буврепетувати, щоб його почули і прибігли на допомогу. Таким чином, за закономособа мала використати інші наявні у неї можливості усунення небезпеки, авбивство, хоча і вважалось за певних умов правомірним, але розглядалось яккрайній засіб.
Поглядина крайню необхідність як обставину, що виключає покарання за вчинене діяння,виникають у ХVІІІ столітті в Європі.Крайній необхідності присвячують свої праці такі німецькі юристи, як Гроцій,Пуффендорф, Матей, Вольф та інші. Їхні погляди ґрунтувались на доктриніприродного права, яка визнавала існування природних прав людини.
Так,Гуго Гроцій вважав, що «якщо я позбавлений можливості інакше врятувати своєжиття, то мені дозволено застосувати насильство проти іншої особи, хоча б вонаі не була винною у моєму стані, оскільки моє право виходить не із злочину, а ізправа, наданого мені природою».
СамуілПуффендорф одним із перших розширив коло ситуацій виникнення стану крайньоїнеобхідності до зіткнення людських життів. Він стверджував, що «якщо під часкраху корабля будь-хто, рятуючи своє життя, схопить дошку, на якій не можутьпоміститися двоє, а будь-хто інший, перебуваючи у боротьбі зі смертю, схопитьсяза ту ж саму дошку, що може загубити обох, то в цьому випадку перший вчинитьправильно, якщо штовхне з дошки іншого і таким чином врятує себе». Такі дії вінвважав незлочинними, обґрунтовуючи свою позицію інстинктом самозбереження.
ХристианВольф, досліджуючи питання крайньої необхідності у майнових відносинах, дійшоввисновку, що у випадку неможливості купити певну річ або заробити на неї, взятиу борг тощо особа може насильницьким способом проти волі господаря заволодітинею. Таке діяння не можна розглядати як крадіжку або грабіж, оскільки крайнянеобхідність, на його думку, перетворює право просити у право примушувати.
Дослідженнякрайньої необхідності продовжується і у ХІХ столітті. Цей періодхарактеризується виникненням теорії німецького філософа Канта, суть якоїполягає у неможливості шляхом погрози покаранням стримати людину від вчиненнязлочину, коли її життю загрожує небезпека, усунення якої можливо лише в разіпозбавлення життя іншої людини. В основу цієї доктрини покладено поняттясвободи волі, тобто спроможність особи обирати на свій розсуд поступати згіднозі своєю волею та своїм інтересом, а не по волі і в інтересах «іншого» .
Уцей же період формуються інші обґрунтування неможливості покарання заподіянняшкоди в стані крайньої необхідності. Так, Філанджері вважав, що не може бутикараним заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, оскільки звичайналюдина не завжди спроможна витримати небезпеку, яка їй загрожує (проявитипевний героїзм), маючи можливість перекласти її на іншу людину.
Історіяукраїнського права розпочинає своє існування з кодексу права «Руська Правда». Узв’язку з невідповідністю правових норм, закріплених у «Руській Правді», зміноюсуспільної і політичної ситуації, що склалася у ХV–ХVІ століттях, виникаєнеобхідність створення іншого джерела права – Статуту Великого князівстваЛитовського (1529 р.). У ХVІ столітті Статут являв собою джерело правовоїкультури литовського, українського і білоруського народів.Статут 1529 р. вперше визначив поняття злочину, умисел інеобережність, замах і закінчений злочин, а також закріпив право на заподіянняпевної шкоди при крайній необхідності та необхідній обороні: «Якби хто захищавсвій маєток або своїх підданих від нападу і при цьому вбив шляхтича, то неповинен платити головщину. Хто скоїть напад начийсь дім, а хазяїн, знаходячиcь у домі і захищаючи свій дім, уб’є або поранитьу своєму домі цього насильника або кого із його співучасників, то він неповинен платити ні за вбивство, ні за рани, але ще має право зажадати одержанняз цих поранених виплати за напад».
Такожщодо поняттякрайньої необхідності то ст. 46«Кримінального Уложенія»1903 року було закріплено положення про те, що не вважається злочинним діяння,«учиненное для спасения здоровья, свободы, целомудрия или иного личного илиимущественного блага своего или другого лица от опасности, которая произошлавследствии угрозы, незаконного принуждения или иной причины и которая быланеотвратима в то самое время другими средствами, если учинивший деяние имелдостаточное основание считать причиненный им вред маловажным сравнительно сохраняемым благом». Можна стверджувати, що вперше на законодавчому рівні крайнянеобхідність набула універсального характеру: заподіяння шкоди «дозволяється»для врятування не тільки абсолютних цінностей заподіювача шкоди та інших осіб(здоров’я, свобода, доброчесність), а й інших цінностей, перелік яких закономне визначається. При цьому вказується, що підставою для заподіяння шкоди є«погрози», «примус», «небезпека». Таким чином,«Кримінальне Уложеніє» 1903 року вперше визначило межі заподіяння шкоди в станікрайньої необхідності: заподіяна шкода має бути меншою, ніж шкода, що загрожує.
Дорадянських часів у теорії кримінального права детальне обґрунтування крайньоїнеобхідності було здійснено М.С. Таганцевим. Вчений, обґрунтовуючи свою точкузору щодо безпідставності покарання особи за вчинене в стані крайньоїнеобхідності діяння, виходив з «юридичних властивостей» цих діянь, які, на йогодумку, є одним із засобів боротьби за право, а тому не повинні піддаватисьпокаранню.
Підстаном крайньої необхідності М.С. Таганцев визначав порушення якого-небудьохоронюваного законом інтересу або невиконання якого-небудь правовогообов’язку, або посягання на правову норму заради захисту правоохронюваногоінтересу від загрожуючої небезпеки. Відмінність крайньоїнеобхідності від оборони вчений вбачав у тому, «… що при обороні шкодазаподіюється нападнику, а при необхідності – третім особам або навіть міститьсятільки у порушенні закону».
Умовами,що викликають небезпеку, М.С. Таганцев визнавав: стихійні сили природи; нападтварин, фізіологічні (біологічні) процеси в організмі людини; дії особи, яка неперебуває у стані осудності, при цьому захист від дій такої особи направленийне проти неї особисто, а проти інтересів третіх осіб; будь-чиї «умисні» дії, відяких особа не обороняється, а заподіює шкоду правам третьої особи (наприклад,рятуючись від вбивці, особа вторгається у чуже помешкання»).
Такимчином, у правовій науці до початку ХХ століття крайня необхідність набуласамостійного кримінально-правового значення і розглядалась окремо віднеобхідної оборони. Заподіяння шкоди третім особам у стані крайньоїнеобхідності було підставою для звільнення особи від кримінальноївідповідальності.
25грудня 1958 року, доки Верховна Рада СРСР затвердила Основи кримінальногозаконодавства Союзу РСР та союзних республік. У цьому правовому акті крайнянеобхідність отримує своє самостійне місце у розділі «Про злочин». Уст. 14 Основ 1958 року поняття крайньої необхідності було суттєво удосконалено.У цій нормі зазначалось, що «… не є злочином діяння, яке хоча і підпадає підознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинене в стані крайньоїнеобхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам Радянськоїдержави, суспільним інтересам, інтересам особи або правам цієї особи або іншихгромадян, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншимизасобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода».
Такимчином, вперше крайню необхідність законодавець визначив як обставину, щовиключає саме злочинність діяння, зазначивши, що дії, вчинені за цих обставин,не є злочинними.
Найбільшзначимою тенденцією у розвитку крайньої необхідності до початку ХХ століттястало розширення випадків правомірного заподіяння шкоди охоронюваним закономінтересам, від окремих приватних випадків до закріплення широкого колаюридичних фактів виникнення стану крайньої необхідності та встановленнякритеріїв допустимості шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності.
Такийпідхід залишається і зараз, проте обставина, що розглядається, з прийняттям КК2001 року зазнала суттєвих змін.
1.2Поняття крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння, унауці кримінального права України
Незважаючина закріплення крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинністьдіяння, у ст. 39 КК України, в юридичній літературі немає однозначного визначенняпоняття крайньої необхідності. Слід відзначити негативнутенденцію, притаманну законодавчому визначенню крайньої необхідності ще зачинності Кримінального кодексу 1960 року. Ця тенденція полягає у тому, щопочаток визначення крайньої необхідності «не є злочином дія…» є невдалим,оскільки ці слова підкреслюють схожість аналізованих дій зі злочином, і тимсамим не стимулюють громадян до відвернення небезпеки у стані крайньоїнеобхідності. В юридичній літературі такий підхідкритикувався як по відношенню до крайньої необхідності, так і відноснозаконодавчого визначення необхідної оборони.
Надумку вчених для визначення поняття «крайня необхідність» варто скористатисяодним із методів формальної логіки, суть якого полягає у визначенні поняттяобставин, що виключають злочинність діяння через рід та видову відмінністьконкретної обставини, що входить до цього інституту. Кожнуознаку загального поняття обставини, які виключаютьзлочинність діяння, необхідно співставити з ознаками крайньої необхідності.Для послідовного визначення кожної з видових ознак крайньоїнеобхідності потрібно виділити обов’язкові ознаки. Отже крайня необхідність, якодин із видів обставин, що виключає злочинність діяння, має такі обов’язковіознаки: 1) діяння; 2) зовнішня подібність із злочинами; 3) наявність певноїпідстави; 4) суспільна корисність або соціальна прийнятність (допустимість); 5)передбаченість законодавством України.
Так,діяння у стані крайньої необхідності – це вчинок, який може виражатись як вактивній (дія), так і пасивній (бездіяльність) поведінці особи. Наслідкомцього діяння є фактичне заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам.Діяння, вчинене у стані крайньої необхідності, зовнішньо подібне до злочинів.Будь-якедіяння (злочинне або правомірне) характеризується об’єктивними ознаками (діяабо бездіяльність, наслідки, причинний зв’язок).Діяння, вчинене у стані крайньої необхідності, може цілком збігатися за своїмиознаками з конкретним злочином. Крайня необхідність може застосовуватись вдекількох різнорідних сферах суспільних відносин, охоронюваних кримінальнимзаконом від злочинних посягань. Наприклад, вона можевиражатись у заподіянні шкоди життю, здоров’ю людини, її майну тощо, а такожсуспільним інтересам та інтересам держави.
Наступнаознака характеризує відношення суспільства і законодавства до діяння, вчиненогоу стані крайньої необхідності. Таке діяння може розцінюватись як суспільнокорисне, а в окремих випадках – як соціально прийнятне (допустиме).
Ситуаціякрайньої необхідності характеризується обов’язковим настанням небезпечнихнаслідків для певних охоронюваних законом прав та інтересів з метою відверненнятаких наслідків від інших охоронюваних законом прав та інтересів. Чинна нормаст. 39 КК України допускає, щоб шкода відвернута була рівнозначною шкодізаподіяній, тому цілком логічно, що у таких випадках діяння потрібнорозцінювати як соціально прийнятне (допустиме). Питання відшкодування шкоди,заподіяної в стані крайньої необхідності, регулюються ст. 1171 Цивільногокодексу України. Так, шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності,відшкодовується особою, яка її завдала. Особа, яка відшкодувала шкоду, маєправо пред’явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла.Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди, суд може покласти обов’язокїї відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду, абозобов’язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частині або звільнити їхвід відшкодування частково або в повному обсязі.
Лексичнослово «крайній» означає «граничний, межовий», «останній», «виключний». Слово«необхідний» означає «такий, без якого не можливо обійтись, потрібний,неминучий».
Длятого, щоб визначити ознаки, які уособлюють специфіку крайньої необхідності,потрібно розглянути підходи, наявні у юридичній літературі. Так, ще у ХІХстолітті М.М. Розін стан крайньої необхідності характеризував як стан особи,при якому для рятування відомого блага або здійснення відомого інтересу єдинимвиходом є порушення іншого блага або інтересу. А.А. Піонтковський крайнюнеобхідність характеризував, як стан, при якому особа тільки шляхом діяння можевідвернути небезпеку, що загрожує будь-яким охоронюваним законом інтересам.
Ю.В.Баулін формулює поняття крайньої необхідності як «… вимушене вчиненнягромадянином дій, заздалегідь пов’язаних із заподіянням шкоди об’єктамкримінально-правової охорони з метою усунення небезпеки, що загрожуєправоохоронюваним індивідуальним інтересам, якщо ця небезпека в данійобстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкодавідповідала характеру небезпеки та обстановці».
Так,П.С. Матишевський розглядав крайню необхідність як такий збіг обставин, заякого виникла безпосередня небезпека для певного об’єкта, зберегти який можна,лише заподіявши шкоду іншому, менш цінному об’єктові.
Отже,наведені визначення свідчать, що у сучасних наукових дослідженнях крайньоїнеобхідності враховуються положення, закріплені у нормі про крайню необхідністьу чинному кримінальному законодавстві, однак водночас вчені намагаютьсярозширити, конкретизувати і уточнити поняття крайньої необхідності. І цезакономірно, адже, як відомо, наука кримінального права на підставі вивченнякримінального законодавства, враховуючи певний етап розвитку суспільства,прагне до вдосконалення кримінально-правових норм (у тому числі, звичайно, інорми про крайню необхідність).
Розділ 2. Структура крайньоїнеобхідності як обставини, що виключає злочинність діяння
крайнійнеобхідність злочинність діяння2.1 Поняття структури діяння, вчиненого встані крайньої необхідності
Унауці кримінального права існують різні підходи до розгляду тієї чи іншоїобставини, що виключає злочинність діяння, зокрема і крайньої необхідності.
Одниміз перших підходів, запропонованих при характеристиці обставин, що виключаютьзлочинність діяння, був поділ умов правомірності на умови, що відносяться допосягання, та умови, що відносяться до захисту. Так, А.А.Піонтковський під часаналізу крайньої необхідності до умов, що характеризують небезпеку, відносивбезпосередньо небезпеку, яка загрожує охоронюваним законом інтересам, наявністьцієї небезпеки та дійсність. До умов, що характеризують захист, вчений відносивнеможливість усунення небезпеки, що загрожує, іншими способами, окрім якзаподіяння шкоди та достатність цієї шкоди – заподіяння шкоди менш значноїпорівняно з відвернутою. У сучасній кримінально-правовій науцітакий підхід до розгляду обставин, що виключають злочинність діяння, такожнаявний і має переконливі аргументи на свою користь.
Іншийспосіб аналізу обставин, що виключають злочинність діяння, запропонований Є.В.Благовим. Кожна з обставин, що виключає злочинність діяння, характеризуєтьсяспеціальним складом, зміст якого зводиться до того, що ознаки, які повторюютьсяв усіх або в багатьох таких складах, утворюють загальний склад виключенняправової відповідальності. Так, автор виділяє три групи ознак, що входять доскладу крайньої необхідності:
а)умови правомірності, що відносяться до загрозливої небезпеки;
б)умови правомірності, що відносяться до усунення небезпеки;
в)умови правомірності, що відносяться до заподіюваної шкоди.
Українськийнауковець Ю.В. Баулін зазначає, що скоєння правомірних вчинків, які підпадають підознаки злочину, викликається різними факторами об’єктивної дійсності (певніявища, процеси, вчинки, події). І хоча ці фактори тісно пов’язані із самимивчинками, однак їм не належать, оскільки спочатку виникає суспільно небезпечнаситуація і, як відповідна реакція на нього, – те, що законодавець називаєнеобхідною обороною, крайньою необхідністю та затриманням злочинця. Викладене,таким чином, дає автору змогу провести розмежування між вчинком і підставоюйого вчинення, що надає можливість охопити весь спектр чинників, які впливаютьна характеристику певної обставини. Виходячи із зазначеної моделізапропонованого методу, Ю.В. Баулін розглядає кожну обставину, що виключаєзлочинність діяння, зокрема і крайню необхідність. Доцільність такого методудослідження підстав вчинків, що виключають злочинність діяння, дає можливістьуникнути повтору загальних ознак, притаманних усім обставинам, щорозглядаються.
Так,в одному із підручників з кримінального права України стан крайньоїнеобхідності розглядається через сукупність двох головних елементів:
а)небезпеки, яка безпосередньо загрожує охоронюваним законом інтересам особи,суспільства або держави;
б)неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкодиіншим охоронюваним законом інтересам. При цьому виділяються й додаткові ознакидіяння, вчиненого в цьому стані:
–наявність мети;
–спрямованість заподіяння шкоди;
–характер дій;
–своєчасність заподіяння шкоди;
–межі заподіяння шкоди (граничною і правомірною у стані крайньої необхідності визнаєтьсяшкода, якщо вона рівнозначна відверненій шкоді або є менш значною, ніжвідвернена).
П.С.Матишевський пропонує виходити з таких ознак умов, що визначають правомірністьдій у стані крайньої необхідності:
1)наявність небезпеки заподіяння шкоди об’єктові захисту;
2)небезпека, що виникла, має бути наявною, дійсною, тобто вона виникла, існує іще не минула;
3)небезпека має бути невідворотною, а її усунути неможливо без заподіяння шкодиіншим цінностям, що також охороняються правом;
4)шкода має завдаватися так званим третім особам; якщо шкода завдаєтьсязазіхачеві, то вчинене кваліфікується за правилами про необхідну оборону;
5)особа завдає шкоду, будучи зобов’язаною або вимушеною до цього об’єктивнимиобставинами;
6)заподіяна шкода має бути меншою, ніж відвернена шкода.
Усвою чергу, «взаєморозміщення та взаємозв’язок складових елементів чого-небудьцілого» являє собою структуру. Поняття «структура» в українській мовітлумачиться, як взаєморозміщення та взаємозв’язок складових частин цілого, устрій,організація чого-небудь.
Отжеможна сказати, що структура – це найбільш вдалий термін,за допомогою якого можливе поєднання всіх складових елементів крайньоїнеобхідності.
2.2Характеристика елементів крайньої необхідності
Кожнаобставина, що виключає злочинність діяння, має свою підставу. Правовоюпідставою виникнення стану крайньої необхідності у ч. 1 ст. 39 КК є «…небезпека, що безпосередньо загрожує особі, правам цієї особи, інших осіб,суспільним інтересам чи інтересам держави». Отже, підставою крайньоїнеобхідності, її першим елементом, є небезпека, яка повинна відповідати певнимвимогам, для того, щоб надавати особі право на вчинення діяння з метоювідвернення. У літературі часто акцентується увага не на ознаці«безпосередності», а на ознаках реальності (дійсності) та наявності, які прямоне зазначені у нормі закону. Так, П.С.Матишевський при аналізі умов правомірності розглядає лише такі ознакинебезпеки, як її наявність, дійсність і невідворотність.
Так,ще 50 років тому відомий вчений С.А. Домахін у своїх дослідженнях дійшоввисновку про те, що стан крайньої необхідності виникає тоді, коли певним,охоронюваним законом інтересам загрожує небезпека їх порушення. Заминулі роки у цьому питанні суттєвих змін не відбулось, і за чинним кримінальнимзаконодавством стан крайньої необхідності характеризується наявністю двохпідстав:
1) небезпекою,яка загрожує охоронюваним законом особистим суспільним інтересам чи інтересамдержави;
2) неможливістюнегайно відвернути небезпеку, що виникла, іншими засобами, крім вчиненнядіяння, яке підпадає під ознаки дії (злочину), передбаченої кримінальнимкодексом.
Прицьому небезпека, яка виходить від різноманітних джерел, має:
1) загрожуватиособі чи правам цієї особи або інших осіб, охоронюваним законом інтересамсуспільства або держави;
2) бутинаявною – безпосередньо загрожувати заподіянням суттєвої шкоди особистим абосуспільним інтересам;
3) бутиреальною (дійсною), а не уявною;
4) бутитакою, яку неможливо усунути за даних обставин іншими засобами як тільки шляхомзаподіяння шкоди інтересам третіх осіб.
Щеоднією ознакою, що характеризує небезпеку як підставу виникнення крайньоїнеобхідності, є її дійсність. Небезпека повинна бути дійсною, тобто реальноіснуючою, а не уявною. Кримінальна відповідальністьособи, яка заподіяла шкоду певним охоронюваним законом інтересам у зв’язку зуявною небезпекою, вирішується за правилами фактичної помилки: особа має нестикримінальну відповідальність за необережний злочин, якщо вона була зобов’язаната могла усвідомлювати помилковість свого припущення, або звільняється відкримінальної відповідальності, якщо буде встановлено, що вона не усвідомлювалаі за обставинами справи не могла усвідомлювати своєї помилки. Небезпека, щоминула, не може створювати стан крайньої необхідності, і такий стан не можевиникнути навіть безпосередньо перед виникненням небезпеки.
Отже,підставою для виникнення стану крайньої необхідності може вважатись лише таканебезпека заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам, яка не тільки існуєреально, а й упродовж певного проміжку часу неминуче, без будь-яких додатковихчинників, інших втручань може перетворитись у дійсну шкоду зазначенимінтересам.
Однакознаками наявності та реальності не вичерпуються вимоги до підстави крайньоїнеобхідності. Ще однією ознакою доцільно вважати вимоги до об’єкта небезпеки. Слідзвернутись до змісту ст. 39 КК, де зазначено: «… для усуненнянебезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним правам цієї людиниабо інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави…», тобтооб’єктом наявної і реальної небезпеки можуть бути будь-які інтереси: особистіправа, інтереси суспільства чи держави. Положення крайньої необхідності неможуть бути застосовані для захисту неправомірних інтересів.
Неменш важливе значення при розгляді правової сторони підстави вчинення діяння встані крайньої необхідності має джерело виникнення небезпеки. На думкубільшості науковців, джерела виникнення небезпеки при крайній необхідності,наприклад, на відміну від необхідної оборони, можуть мати різноманітнепоходження, тому навести їх вичерпний перелік просто неможливо. Разом з тим, уюридичній літературі їх прийнято розподіляти на такі групи:
–стихійні сили природи (наприклад, землетрус, повінь тощо);
–різні аварії промислового, техногенного та соціального характеру, які створюютьнебезпеку для життя або здоров’я людини, матеріальних цінностей(наприклад,аварія на Чорнобильській АЄС);
–неcправний стан техніки, певних механізмів, джерел підвищеної небезпеки;
–фізіологічні (голод, холод, пологи) та біологічні (викликані певною хворобою)процеси, інші види непереборної сили;
–суспільно небезпечна поведінка особи, в тому числі неосудної або такої, яка недосягла віку кримінальної відповідальності, напад тварини тощо.
Такожслід зазначити, що місцезнаходження особи та час усунення небезпеки маютьсуттєве значення, оскільки виправданим може бути діяння, яке здійснюється упевний проміжок часу, своєчасно, тобто в період виникнення реальної та наявноїнебезпеки.
Якщож така небезпека не відповідає зазначеним критеріям, тобто небезпека ще невиникла або, навпаки, вже минула, то заподіяння особою шкоди іншим охоронюванимзаконом інтересам з метою її усунення не можна розглядати як вимушену, тобтозаподіяну в стані крайньої необхідності. Таке діяння варторозцінювати за правилами «передчасної», або «запізнілої» крайньої необхідності,що не може бути виправдано станом крайньої необхідності та повинно розглядатисьяк звичайне правопорушення (злочин).
Щодоаналізу ознак самого діяння, що вчиняється в станікрайньої необхідності, то водному із підручників з кримінального права пропонується досліджувати діяння,вчинене в стані крайньої необхідності, виходячи з таких ознак:
1)мета діяння;
2)спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди;
3)характер дій;
4)своєчасність заподіяння шкоди;
5)межі заподіяння шкоди.
Встановленнямети діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, має важливе значення.Насамперед тому, що в законі чітко не визначається мета зазначеного діяння, відтієї мети, яку прагне досягти суб’єкт залежить вибір засобів, які мають бутивикористані суб’єктом, та наслідки їх використання. Мета вчинку – це той уявнийрезультат, якого прагне досягти особа, яка скоює даний вчинок. Такого висновкуможна дійти, виходячи з природи мети, відповідно до якої суб’єктивно поставленамета припускає досягнення конкретного об’єктивного результату. Цілком логічнимє положення, що спочатку виникає мета скоєння вчинку, а вже потім настає певнийрезультат. При цьому варто зауважити, що проміжок часу між цими двома ознакамине завжди є однаковим.
Так,якщо підставою виникнення стану крайньої необхідності є небезпека заподіянняшкоди інтересам особи, суспільства або держави, то метою діяння, вчиненого вцьому стані, є усунення такої небезпеки.
Щодоспрямованості заподіяння шкоди, то у стані крайньої необхідності шкодазаподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особі. Улітературі вважають, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лишеінтересам третіх осіб, тобто підприємствам, установам, організаціям або окремимгромадяням, що не викликали небезпеку і звичайно не пов’язані зі створеннямцієї небезпеки. Проте у ряді випадків особа змушена заподіювати шкоду самомуджерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивністьвпливу тощо (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, щорухається згори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд надітей).
Щодохарактеру дій, то відповідно до закону крайня необхідність припускає лишеактивну поведінку суб’єкта. Особа уявляє яким чином буде усунута небезпека:шляхом знищення або пошкодження джерела небезпеки, перевезення людей у безпечнемісце ха допомогою узятого без дозволу чужого транспорту тощо. Але потрібнопогодитись з позицією окремих науковців, що характер дій в стані крайньоїнеобхідності може проявлятись і у вигляді бездіяльності. Так, С.А. Домахін,обґрунтовуючи такий висновок, зазначає, що охоронювані законом інтереси можутьбути порушені не тільки суспільно небезпечною дією, а й бездіяльністю особи.
Наступноюознакою діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, є своєчасністьзаподіяння шкоди. Дії щодо усунення небезпеки повинні бути своєчасними, тобтовідповідати у часі небезпеці, яка загрожує. Як вже наголошувалось,своєчасність дій прямо пов’язана з наявністю небезпеки. Так, на думку В.Л.Зуєва, захист має розпочатись не раніше, ніж з’явиться загроза охоронюванимзаконом інтересам, та припинитись не пізніше, ніж ця небезпека зникне. Прицьому немає значення, чи минула небезпека в силу об’єктивних причин, усунутабезпосередньо особою, якій вона загрожувала, або будь-ким іншим. Шкода,заподіяна до або після, виходить за межі стану крайньої необхідності, і захистзалежно від цього вважається передчасним або запізнілим, що і позбавляє йогоправомірності. Саме тому акт крайньої необхідності є правомірним, якщо вінздійснюється протягом періоду існування небезпеки.
Щодомежзаподіяння шкоди, то закон вимагає,щоб небезпека при крайній необхідності «не могла бути усунута іншими засобами».Деякінауковцідотримуються позиції про те, щоіншими засобами, без заподіяння шкоди усунути небезпеку не можливо. Призаподіянні шкоди в стані крайньої необхідності не виключена можливістьбагатоваріантності, обумовлена, зокрема, швидкістю прийняття рішення,складністю співставлення всіх «можливих плюсів та мінусів» саме цього варіанта.Отже, обов’язковим наслідком дії в стані крайньої необхідності є заподіянняшкоди охоронюваним законом інтересам, які, як правило, не причетні довиникнення загрозливої небезпеки. Отже, граничною іправомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися шкода, якщо вонарівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.2.3 Особливості перевищення меж крайньоїнеобхідності
Питанняпро перевищення меж крайньої необхідності у науці кримінального права єдискусійним. Кримінальний кодекс України 2001 року вперше сформулюваввизначення цього поняття, однак його законодавча конструкція й досі викликаєсумніви щодо правильності кримінально-правової регламентації названоїобставини, яка виключає злочинність діяння.
Відповіднодо ст. 39 КК особа притягується до кримінальної відповідальності, якщо вона уобстановці крайньої необхідності умисно заподіяла шкоду охоронюваним закономінтересам, і якщо ця шкода є більш значною, ніж відвернена. З цього визначеннявипливає, що ознаками перевищення меж крайньої необхідності є:
1) наявність стану крайньої необхідності,тобто наявність безпосередньої небезпеки заподіяння шкоди правоохоронюванимінтересам;
2) неможливість усунення існуючої небезпекидіянням, не пов’язаним із заподіянням шкоди іншим правоохоронюваним інтересам;
3) заподіяна шкода є більш значною, ніжвідвернена ;
4) шкода у стані крайньої необхідностізаподіяна умисно.
Доцільнозазначити, що існуючій трактовці поняття «перевищення меж крайньоїнеобхідності» передувало досить складне та неоднозначне формування цієї норми,проте проблема допустимості заподіяння рівнозначної шкоди, коли об’єктомвиступає життя або здоров’я людини, так і залишилась невирішеною.
Кримінально-правованорма про крайню необхідність, закріплена у Кримінальному кодексі України 1960року, на думку вчених, вона не повною міроювраховувала стан, у якому особа вимушена заподіяти шкоду певним охоронюванимзаконом інтересам заради відвернення шкоди, що загрожує іншим охоронюванимзаконом інтересам. При вирішенні цієї проблеми законодавець недостатньо врахувавстан особи, яка опинилася у екстремальній ситуації, коли вкрай складнозорієнтуватись, правильно оцінити характер небезпеки, що загрожує певнимохоронюваним законом інтересам, обстановку, яка склалася, а також наявністьможливих засобів усунення небезпеки. У законі містилась вимога, що заподіянашкода має бути тільки меншою порівняно з відвернутою, а поняття «перевищення межкрайньої необхідності» не було сформульовано взагалі, що, на думку окремихнауковців, обмежувало можливості громадян з усунення небезпеки.
Так,Т.Г. Шавгулідзе відстоював точку зору, відповідно до якої перевищення межкрайньої необхідності можливо лише при «пошкодженні інтересу рівного абобільшого, ніж врятований інтерес». Проте В.М. Козак не погоджувався з такимпідходом і доводив, що перевищення меж крайньої необхідності наявне не тількипри порушенні відповідності шкоди заподіяної та шкоди усунутої, а й приможливості усунути небезпеку, що загрожує іншими засобами. Ю.В. Баулін вважав,якщо межі крайньої необхідності визначаються не тільки відповідністю шкодинебезпеці, що загрожує, а й обстановці, при якій вона усувається. Отож требавизнати, що ексцес крайньої необхідності наявний при явній невідповідностізаподіяної шкоди характеру небезпеки, що загрожує, або обстановці, при якійусувалась ця небезпека. Незважаючи на те, що наведені точки зору стосуються кримінально-правовогорегулювання крайньої необхідності до прийняття чинного КК України, вониактуальні й нині.
Таким чином,законодавець, бажаючи підвищити соціальну активність людей щодо відверненняшкоди охоронюваним законом інтересам, у КК України 2001 року вперше сформулювавпоняття «перевищення меж крайньої необхідності», виходячи з якого крайня необхідністьвважається правомірною за умови заподіяння охоронюваним законом інтересам якменш значної шкоди, так і рівнозначної порівняно з відвернутою.
Іякщо стосовно об’єктів нематеріального характеру такий законодавчий підхідможна сприйняти, та що стосуєтьсяпосягання на такі блага, як життя та здоров’я людини, на думкуокремих науковців, з ними погодитись не можна. Аналізюридичної літератури підтверджує, що окреслена проблема має прямо протилежніпідходи з боку науковців, які займались її дослідженням. У житті трапляютьсябезвихідні ситуації, коли бездіяльність може призвести до неминучої загибелівсіх осіб, що перебувають у тяжкому становищі, коли заподіяння смерті з метоюврятування життя однієї (декількох) людей визнається допустимим. Так, питанняпро кваліфікацію дій альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прикріплениййого товариш, неодноразово обговорювалось на шпальтах монографічних видань.М.Д. Шаргородський вважав, що такі дії мають бути покараними й особа повиннанести відповідальність на загальних підставах.
Аналогічної точки зорудотримуються М.О. Овезов, М.М. Паше-Озерский, М.І. Якубович та інші радянськікриміналісти. Вони зазначають, що цей випадок не може бути виправданий станомкрайньої необхідності, і альпініст, який обрізав мотузку, має нести кримінальнувідповідальність. Ю.В. Баулін, розглядаючи зазначений випадок, стверджує: «…правомірними повинні бути визнані дії альпініста, який обрізав мотузку, до якоїбув прив’язаний його товариш, який зривався та тягнув його у безодню. У цьомувипадку заподіяна шкода цілком відповідає характеру небезпеки – смерть однієїлюдини усуває загрозу смерті двох людей».
На думкуокремих вчених, з якими я цілком погоджуюсь, виправдання людинилише тим, що смерть однієї людини запобігає настанню смерті двох людей, несе всобі велику небезпеку заохочення подібних дій суспільством. Адже,особа, яка перебуває в екстремальних умовах, не завжди спроможна точнозіставити заподіювану шкоду та шкоду відвернену, особливо коли йдеться прожиття або здоров’я людини. Тому виникає проблема правової оцінки ситуації, колиособа заподіює смерть іншій особі (не причетній до виникнення небезпеки, що їйзагрожує) заради врятування власного життя. Відповідно до змісту ст. 39 ККУкраїни це визнається правомірним, не кримінально караним діянням,щона мою думку, не може бути виправданим,насамперед з точки зору моралі.
Отже,на засадах етики і моралі проблема припустимості врятування власного життя абоздоров’я за рахунок заподіяння шкоди життю або здоров’ю іншої особи не можевирішуватись позитивно, про що йдеться у багатьох наукових дослідженнях. Так,на думку М.М. Турецького, заподіяння рівної шкоди порівняно з відвернутою неусуває суспільно небезпечний характер вчиненого та суперечить загальнолюдськійморалі. Автор зазначає, що навіть неприпустимо рятування свого майна за рахунокзнищення чужого рівноцінного майна, а тим більше недопустимо рятування власногожиття за рахунок загибелі іншої людини. Щодо цьогопитання, то не можна сказати, що воно є повністю дослідженим, адже існує багаторізних думок серед вчених, які займаються цим питанням, дискусії ведуться і досих пір.
Такожтреба мати на увазі, що особа, перебуваючи в стані крайньої необхідності, частов екстремальних ситуаціях, є непідготовленою до відвернення виниклої небезпеки,у стані сильного душевного хвилювання тощо. У зв’язку з цим ч.3 ст.39встановлює, що “особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищеннямеж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання,викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідністьзаподіяної шкоди цій небезпеці”. КК не передбачає спеціальної відповідальностіза ексцес крайньої необхідності. Такі дії повинні бути кваліфіковані назагальних засадах, проте стан крайньої необхідності повинен враховуватися судомяк обставина, що пом’якшує покарання (п. 8 ч.1 ст. 66).
Розділ 3. Порівння крайньої необхідності зіншими обставинами, що виключають злочинність діяння
До системи обставин,що виключають злочинність діяння, відносять необхідну оборону, уявну оборону,затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний абопсихічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язане зризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинноїдіяльності організованої групи або злочинної організації. Крайня необхідністьмає свої певні особливості, які відрізняють її від інших.
Нсамперед,крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за такими ознаками:1) підставою необхідної оборони є суспільно небезпечне посягання людини, щовикликає необхідність у його негайному відверненні або припиненні; підставакрайньої необхідності — небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюванимінтересам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, ніж заподіяннямшкоди; 2) при необхідній обороні шкода повинна бути заподіяна лише тому, хтопосягає; при крайній необхідності шкода заподіюється правоохоронюванимінтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній оборонівідбувається сутичка «права з не правом», а при крайній необхідності,навпаки, сутичка «права з правом»; 3) при необхідній оборонізаподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання таобстановці захисту; при крайній необхідності заподіяна шкода повинна бутирівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 4) перевищення межнеобхідної оборони тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках,спеціально передбачених статтями 118 і 124 КК, а за перевищення меж крайньоїнеобхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам факт такогоперевищення розглядається як обставина, яка пом'якшує покарання.
Щодо крайньоїнеобхідності та уявної оборони, то 1) при уявній обороні під час невизначеноїобстановки відсутнє реально небезпечне посягання, а в крайній необхідностінебезпека, що виникла є наявною, дійсною (реальною); 2) при уявній обороніособа, перебуваючи у невизначеній обстановці, помилково сприйняла певнуповедінку іншої людини за наявне посягання, при крайній необхідності, дії збоку іншої людини становлять реальну небезпеку, що безпосередньо загрожуєправоохоронюваним інтересам; 3) при уявній обороні, через помилкове сприйняттянаявності посягання потерпілому заподіюється шкода, при крайній необхідностішкода заподіюється так званим третім особам.
Крайнянеобхідність та затримання особи, що вчинила злочин характеризуються тим, що 1)затримання особи, що вчинила злочин тут дії насамперед спрямовані на затриманнязлочинця, який вчинив злочинне посягання, а при крайній необхідності діїспрямовані лише для усунення небезпеки; 2) при затриманні особи, що вчинилазлочин сам злочин вчинений (закінчений), а при крайній необхідності існуєнаявність небезпеки заподіяння шкоди об’єктові захисту, тобто небезпека виниклає дійсною, наявною і ще не минула; 3) при затриманні особи, що вчинила злочинпевна шкода здійснюються щодо особи, що вчинила злочин, при крайнійнеобхідності шкода завдається третім особам.
Щодокрайньої необхідності і виконання наказу та розпорядження, то правомірністьвиконання обов’язкового наказу, на відміну від крайньої необхідності, виключаєзлочинність діяння за будь-якими мотивами. Для визнання заподіяння шкодиправомірним достатньо, щоб воно було підпорядковано цій меті і зовсімнеобов’язково, щоб ця мета фактично була досягнута. Прикрайній необхідності ж шкода визнається правомірною тільки за умови, що воназаподіяна з метою усунення небезпеки. Що ж стосуєтьсяоб’єктів заподіяння шкоди при виконанні наказу або розпорядження, то потрібнозазначити, що вони повністю збігаються з тими, яким заподіюється шкода у станікрайньої необхідності. Збігається й характер діяння, оскільки і крайнянеобхідність, і виконання наказу або розпорядження діяння мають зовнішню подібністьзі злочинами й можуть бути вчинені як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності. Законне визначає поняття «перевищення меж виконання наказу або розпорядження». Протеу науковій літературі зазначається, що шкода, заподіяна охоронюваним закономінтересам при виконанні наказу не може бути безмежною. Її межі визначаютьсязмістом цього наказу, саме така шкода і визнається правомірною, відповідно,якщо виконавець вийшов за ці межі, тобто заподіяв явно надмірну шкоду, ніж цепередбачено наказом, його дії доцільно розглядати як перевищення меж заподіянняшкоди. Що ж до виконання явно злочинногонаказу або розпорядження, то відповідно до ч. 4 ст. 41 КК особа підлягаєкримінальній відповідальності. Разом з тим, М.І. Тяжкова зазначає, що колипідлеглого примушують до виконання злочинного наказу, наприклад, під погрозоюзброї, спричинення шкоди розглядається за правилами про крайню необхідність.Тобто шкода, заподіяна внаслідок виконання такого наказу, повинна бути меншзначною, ніж відвернута, а відтак, хоч і не виключається правомірне заподіянняшкоди, проте в такому випадку це відбувається за інших підстав (крайнянеобхідність). Таким чиномможна сказати, що юридична природа виконання наказу євідмінною від природи крайньої необхідності.Наказпередбачає обов’язкове виконання адресної вимоги до підлеглого,небезпека,що загрожує при крайній необхідності, не носить (і не може носити) адресноїспрямованості, не може мати на меті підкорення волі іншої особи (виконавця). Уцьому і полягає відмінність юридичної природи цих двох обставин, незважаючи нате, що окремі їхні ознаки схожі.
Такіобставини, як: фізичний або психічний примус; діяння, пов’язане з ризиком;виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинноїдіяльності організованої групи чи злочинної організації мають багато спільногоз крайньою необхідністю. Це можна відобразити за допомогою таблиці.