Кримінально-правова відповідальність за отримання хабара

Дипломнаробота на тему:
«Кримінально-правовавідповідальність за отримання хабара»

Вступ
«Як тільки з'явились носії влади наділені особливимиповноваженнями, так одразу ж з цим з’явилось і хабарництво», — В.І. Ширяєв.
Із цієї цитати можна зробити висновок, що хабарництво є наслідкомпережитків минулого і дісталося нашому суспільству у спадок від зажерливості таінших пороків людини починаючи, від рабовласницького ладу до капіталізму та імперіалізмусучасного часу. Хабарництво — це атрибут, властивий будь-якій державі,будь-якій владі, це явище, яке існувало в минулому, існує сьогодні і існуватимев майбутньому — доти, поки існуватиме держава.
Український народ, здобувши незалежність — вступив в новий етапсвого розвитку етап побудови демократичної правової держави та громадськоюсуспільства. Та на жаль, на шляху до здійснення цих благородних цілей виниклобагач о перешкод. Однією з них є злочинність, та корумпованість державнихслужбовців, яка за роки незалежності зросла більш, як у десять разів.
О.О. Дудоров,- стверджує, що проблематика кримінально-правовоїборотьби з одержанням хабара на етапі розбудови української державності ізапровадження ринкових відносин набуває ще більшої актуальності і демонструєсвою живучість. Зміна методів керування економікою з командно-адміністративних(планових) методів на ринкові, створила у майже більшості населення враження,що ціллю життя людини є накопичення грошей, використовуючи для цього законні, ав більшості випадків, враховуючи те, що виробництво його стійко прямує до нуля,або починається збагачення в сфері бізнесу корумпованих чиновників та їх родичіві перерозподіл сфер впливу, незаконні способи збагачення.
Проблема боротьби з хабарництвом на сучасному етапі розвиткуукраїнської держави, відноситься до найбільш актуальних соціальних, політичнихі правових проблем, тим більше на фоні сучасних подій з новітніми випадкамипорушенням кримінальних справ проти вищих посадових осіб у нашій державі. Цеобумовлено тим негативним впливом, який хабарництво справляє на розвитокдемократичних інститутів нашого суспільства, діяльність органів державноївлади, органів місцевого самоврядування та управлінських структур приватногосектора, моральний стан суспільства, реформування економіки і становленнядержавності в Україні, і врешті, становить реальну загрозу національній безпеціУкраїни.
Вивчення кримінальних справ про хабарництво взагалі засвідчиловкрай негативні тенденції, які складаються у сфері протидії цьому злу: вабсолютній більшості випадків факти хабарництва викликаються не у зв'язку зцілеспрямованими діями відповідних підрозділів правоохоронних органів, авипадково, здебільшого за повідомленням самих хабародавців.
До негативних тенденцій боротьби з хабарництвом слід віднеститакож те, що переважна більшість викритих правоохоронними органами фактівхабарництва стосується діяльності посадових осіб найнижчого рівня (керівниківструктурних підрозділів підприємств, голів і секретарів сільських рад,спеціалістів установ і організацій районного рівня, таких працівниківправоохоронних органів, як оперативні уповноважені, слідчі, інспектори. Такийстан речей обумовлений багатьма обставинами як об'єктивного, так ісуб'єктивного характеру. До перших слід віднести високий рівень латентностіхабарництва, у зв'язку з чим виникають суттєві складнощі в доведенні фактудачі-одержання хабара, недосконалість, як кримінального так і,кримінально-процесуального законодавства, недостатній рівень професійноїпідготовки оперативних працівників МВС і СБУ, а також слідчих, якібезпосередньо займаються вивченням і розслідуванням фактів хабарництва, низькийрівень технічного оснащення правоохоронних органів тощо.
Крім цього слід зазначити, що великий відсоток чиновниківзабезпечує свою недоторканність тим, що розділяє частину хабарів з вищестоячими службовцями, які мають вплив, як на слідчих, так і на судові органи.
Дослідження проблеми боротьби з хабарництвом дає змогу однозначноконстатувати той факт, що вітчизняна офіційна статистика не віддзеркалюєфактичних масштабів хабарництва, його стану та динаміки, оскільки це явище маєнадзвичайно високу латентність. Реальний рівень хабарництва правоохороннасистема на сьогодні визначити не може. Слід зазначити, що такий стан речей уцій сфері притаманний не лише Україні, а й іншим країнам світу насампередкраїнам, які утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу. За данимиросійських дослідників, середнє число фактів хабарництва у 10-18 разівперевищує зареєстрований показник. Результати кримінологічних досліджень якукраїнських, так і російських вчених свідчать про те, що правоохоронним органамстає відомо лише про 1-2% всіх випадків хабарництва. На думку російськоюдослідника О.Й.Кирпичникова, який має великий практичний досвід розслідуваннясправ про хабарництво і займався кримінологічними дослідженнями проблемборотьби з цим злом, цифра 5 % відсотків виявлення випадків хабарництвазавищена у крайньому разі у тисячу разів. Ще у 70-ті роки, досліджуючи проблемулатентності хабарництва, він звернув увагу на те, що кожний засуджений затакого роду діяння був викритий у середньому лише на двадцятому випадкуодержання хабара. Сьогодні без перебільшення можна говорити про те, що гакасоціальна і юридична аномалія, як хабар, стала звичним явищем, яке проникло увсі сфери суспільного життя нашої країни. Власне йдеться не просто про«епідемію» хабарництва, а про те, що воно стало системним елементомдержавного управління в Україні. Також впливає на заниження статистичних данихте, що переважна більшість слідчих (МВС, СБУ та прокуратури) має оперативнідані про злочинців, які беруть хабарі, але не можуть це довести, або не бажаютьсваритися з певними кримінально-політичними групами.
Як зазначає народний депутат України А.С.Матвієнко, ситуація всфері державного управління дійшла до того, що простій людині без хабара«неможливо не лише вирішити елементарну справу, а й потрапити на прийом дочиновника». Про критичний рівень корумпованої управлінського апаратусвідчить і той факт, що тривогу з приводу стану корупції в Україні почала битицерква, яка, як відомо, за Конституцією України (ст.35), відокремлена віддержави.
Так, у заяві прес-служби Української Православної ЦерквиКиївського Патріархату від ЗО квітня 2009 року зазначається: «Складаєтьсявраження, що криміналізація суспільства набирає незворотного характеру. Органидержавної виконавчої влади не здатні виконувати покладені на них обов’язки.Прогресуюча економічна криза, тотальна корупція, безпардонне хабарництво вжепоставили на межу існування не тільки Україну державу, а й саму націю.»
З психологічної точки зору найбільш небезпечним у цій ситуації єте, що «додаткова» винагорода посадовим особам усіх рівнів завчинення (не вчинення) ними відповідних дій по службі у громадській свідомостістала розглядатися як цілком прийнятий спосіб вирішення тих чи інших питань. Напрактиці можливі дві ситуації участі громадянина в процесі хабарництва. Першаситуація виникає тоді, коли громадянина змушують стати на шлях хабарництва: унього прямо вимагають хабара за виконання чи невиконання в його інтересахпевних дій чи створюють відповідні умови, однозначно даючи зрозуміти, щовирішення його питання потребує відповідної плати. Друга ситуація обумовленаініціативою самого хабародавця, який вважає, що краще з самого початку вдатисядо такого способу вирішення справ, йдучи на певні витрати, ніж з боємпросуватися до кінцевого результату законним шляхом, який, до того ж, зовсім негарантує успіх запланованої справи.

І. Кримінологічната кримінально-правова характеристика злочину, передбачено ст.168 КК. України
Хабарництво слід розглядати не лише як певну сукупність відповіднихкримінально караних діянь, а й як соціальне явище, що безпосереднім чиномпов'язане з основними соціально-економічними процесами, які перебігають в нашійкраїні: з одного боку, воно є породженням цих процесів, з іншого-безпосередньоі суттєво впливає на їх розвиток. Така ситуація погребує вжиття адекватнихзаходів в протидії цьому злу, ефективність яких залежить від багатьох чинників,насамперед від правильного розуміння сутності хабарництва, яке дасть можливістьвизначити реальні цілі такої протидії і відповідні засоби їх досягнення.
На думку деяких зарубіжних експертів в Україні майже 70%чиновників мають нелегальні доходи. За даними фахівців Світового банку, сумахабарів, які одержують щорічно посадові особи в Україні, адекватна приблизнодвом розмірам річного торгового обороту нашої держави. Зокрема, такі даніназвав голова представництва Світового банку в Україні Г. Сджейчак у своємувиступі на конференції «Роль парламенту в розробці та впровадженнінаціональної політики боротьби з корупцією», яка відбулась у Києві 4березня 2009 року. За його ж інформацією, на хабарі у світі щорічновитрачається понад 80 млрд. доларів США.
За даними Європейського банку реконструкції та розвитку середнійрівень хабарів в країнах колишнього СРСР у два рази перевищує аналогічнийпоказник по країнах Центральної і Східної Європи. Такі дані були отримані врезультаті проведеного восени 2009 року цією організацією у взаємодії зВсесвітнім банком дослідження умов економічної діяльності підприємств в країнахколишнього соцтабору. Зазначеним дослідженням було охоплено понад 3 тисячіпідприємств із 20 країн з перехідною економікою. Встановлено, що середнійрозмір витрат підприємств на хабарі в країнах колишнього СРСР складає 5,7% відїх середньорічних доходів тоді, як у країнах Центральної і Східної Європианалогічний показник — 3,3%. Найбільші суми на хабарі, витрачають підприємстваГрузії, де вони складають 8,1% від середньорічного доходу копаній. В Україніаналогічний показник дорівнює 6,5%. В Росії витрати підприємств на хабаріскладають 4,1% від річних доходів підприємств.
Хабарництвом вражені практично всі сфери соціального життя. Зарезультатами соціологічних опитувань, які періодично з'являються в засобахмасової інформації, першість серед них традиційно відводиться сфері діяльностіДержавної автомобільної інспекції, системі освіти, діяльності місцевих органіввиконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Так, соціальнідослідження засвідчують, що 95% автомобілістів хоч одного разу в житті давалихабара інспекторові ДАІ. А в сфері освіти ситуація з хабарництвом дійшла дотого, що напередодні вступних іспитів до вищих та середніх навчальних закладівокремі засоби масової інформації повідомляють «рейтингові ставки»вступу до того чи іншого навчального закладу: залежно від престижності навчальногозакладу вони сягають 10000-20000 доларів США.
З метою забезпечення законності при проведенні вступних іспитів довищих юридичних навчальних закладів у 2006 році парламентський комітет з питаньправової політики та судово-правової реформи був вимушений прийняти рішення проучасть у них членів комітету. У 2009 році напередодні випускних іспитів усередніх школах органи прокуратури, занепокоєні різким зростанням кількостівипускників-медалістів, прийняли рішення про контроль за обґрунтованістюодержання випускниками золотих та срібних медалей. Однак ці заходи суттєво невплинули на ситуацію, що склалася в Україні з вступом до навчальних закладів.Це, підтверджують результати соціологічних опитувань студентів столичних вузів,кожний сьомий з яких як найважливіше завдання Міністерства освітиУкраїни вважає боротьбу з корупцією освіті, а такожрезультати спеціального рейду по навчальних закладах країни, який у 2009 роціпровели працівники Головного управління державної служби боротьби з економічноюзлочинністю МВС України. У результаті вжитих оперативно-розшукових заходів усфері освіти виявлено 445 посадових злочинів, кожне друге з яких фактхабарництва (126- у вузах, 40-у ПТУ, 36- у технікумах, 18-школах). Докримінальної відповідальності притягнуто 196 осіб. За інформацією начальникацієї служби О.В. Харломова, хабарництвом уражено практично всі навчальнізаклади від середніх до вищих. За його словами, найбільшого розмаху хабарництвонабуває в період здачі абітурієнтами вступних екзаменів і під часекзаменаційних сесій.
Так, доцент Львівського держуніверситету «Львівськаполітехніка» шляхом вимагання отримав від громадянки хабарів у сумі 3000доларів США за сприяння у вступі її дочки до вузу. У Луганській області викритодоцента Донбаського гірничо-металургійного інституту, який неодноразово шляхомвимагання отримував від студентів хабарі за успішну здачу екзаменів(задокументовано 11 фактів одержання хабара). Під час передачі студентом 5-гокурсу Одеської академії харчових технологій ім. Ломоносова хабара в сумі 775доларів СІЛА за успішну здачу екзаменів було затримано доцента цьогонавчального закладу. Під час обшуку в неї було вилучено 12000 доларів СІЛА. Дотаких сфер, безумовно.
Слід також віднести і сферу підприємницької, діяльності.Неодноразово доводилося чути від представників як малого та середнього, гак івеликого бізнесу, що однією з основних умов виживання і одержання прибутку єсистематичне сплачування данини чиновникам. Слід зазначити, що відносини запринципом «ти- мені — я тобі» притаманні підприємству, так би мовити,як з середини, так і ззовні. З одного боку, в силу деформованих економічнихвідносин підприємці змушені будувати відносини між собою на базі додатковоїнеофіційної плати за укладення комерційних угод тощо, з іншого за допомогоютакого засобу, як хабар, їм доводиться вирішувати питання з представникамидержавної влади. Дати хабара — це означає прискорити реєстрацію підприємства,отримати необхідний дозвіл, «пробити» проект, відкупитися від податківця,врешті-решт створити надійний «дах» в особі представників різнихорганів державної влади, передусім правоохоронних. Існуюча система управліннясуспільством і система господарювання робили хабарництво обов'язковим елементомпідприємства. Займатися в Україні бізнесом без порушень закону і без дачі-одержанняхабарів це означає з самого початку приректи свою справу на поразку.
Власне кажучи, хабарництво у сфері підприємства не є лише нашимнаціональним атрибутом. Це проблема всесвітнього масштабу, але в Україні вонанабула особливого характеру, насамперед за рахунок своїх масштабів інегативного впливу на результати такої діяльності. Так, за даними експертівСвітового банку, корупція є головною економічною проблемою сучасності 40%підприємців у всьому світі вимушені давати хабарі. У розвинутих країнах ця цифрастановить 15%, в азіатських — 30%, а в країнах СНД 60%. Головні хабарники представникимісцевої влади і урядовці всіх рівнів.
Якщо ж врахувати, що серед країн СНД Україну вважають однією знайбільш корумпованих держав, то можна констатувати, що в орбіту хабарництва внашій державі втягнутий мало не кожний суб'єкт підприємницької діяльності. Заданими Інституту економічного розвитку Світового банку, який у 2007 роціпроводив обстеження якості робот і доброчесності державних установ, кожнийп'ятий громадянин України, який мав справу в районних судах, за вирішення своєїпроблеми додатково сплачував суддям гроші. Проведеним центром соціальнихекспертиз і прогнозів Інституту соціології НАН України експертним опитуваннямкерівників малих приватних підприємств м. Києва встановлено, що 1998 роціфактично кожний підприємець столиці нашої держави вимушений був«неофіційно» доплачувати представникам різних владних структур завиконання ними в інтересах підприємців певних дій по службі. При цьому 30% опитанихвказали, що на хабарі вони витрачали приблизно 10% свого річного доходу, 25%опитаних 30% доходу, 15% опитаних -20% отриманого ними доходу.
Однією з негативних тенденцій, які характеризують хабарництво насучасному етапі розвитку нашого суспільства, є так би мовити, його політизація.Йдеться про проникнення цього явища у сферу політичних відносин, прийняттяполітичних рішень, вирішення кадрових питань тощо. Слід зазначити, що гакатенденція спостерігається у багатьох країнах світу.;
Так, випадок голосування за незаконну винагороду було зафіксованов історії німецького парламентаризму. Це сталося в 1971, коли в німецькомуБундестазі розглядалося питання про висловлення недовіри тодішньому канцлеруФРН В.Бранду. Правоохоронними органами цієї країни було виявлено і притягнутодо кримінальної відповідальності (засуджено до трьох з половиною роківпозбавлення волі) одного з членів парламенту, який за відповідну позицію приголосуванні з цього питання одержав певну суму грошей від прихильниківВ.Бранда. Про факти підкупу депутатів Державної Думи Російської Федераціїнеодноразово повідомляли відомі російські політики у своїх коментарях щодорезультатів голосування з питання імпічменту Президенту РФ та інших миганьдіяльності російського парламенту.
Так, депутат Державної Думи РФ К.Боровий у своєму нещодавньому інтерв’югазеті «Комсомольская правда» заявив, що «основна роботадепутата нашого парламент}', це факт полягає у цинічному заробляннігрошей».
Інформація про купівлю-продаж голосів парламентарів не оминула інашу державу. З особливо інтенсивністю вона поширювалася під час так званої«спікеріади», що мала місце навесні-влітку 2008 року під час обранняГолови Верховної Ради України. Цей процес мав затяжний характер і бувнадзвичайно складним, що давало підстави для різноманітних тверджень іприпущень. Неодноразово поширювалась інформація про, те що той чи іншийкандидат або обрані на посаду спікера, застосовують метод підкупу стосовноокремих депутатів. Про застосування такого методу говориться також і у зв'язкуз формуванням депутатських груп та фракцій, переходом депутатів з однієїфракції в іншу. Називались навіть різні суми — 10000, 20000, 250000 і навіть150000 доларів СІЛА.
Наприклад, народний депутат України В.Р.Марченко у своєму виступіна сесії Верховної Ради України 24.06.2008 року заявив про те, що члени фракціїПСІIV ютові дати свідчення Генеральному прокурору України з приводупропонування хабарів за вихід з фракцій ПСПУ. «Я прошу,- звернутися досвоїх колег В.Р.Марченко, щоб Генеральна прокуратура розслідувала факти не лишепропозицій хабарів за обрання Голови Верховної Ради України, але й за період ізоднієї фракції в іншу».
Дійшло до того, що окремі народні депутати України (зокрема, В.М.Моісеєнко) почали звертатися до Генеральної прокуратури України з депутатськимизверненнями, в яких містилась вимога порушити кримінальну справу і приступитидо перевірки і розслідування фактів хабарництва у Верховній Раді України приголосуванні за кандидатів на пост Голови Верховної Ради України, а ВерховнаРада України змушена була обговорювати питання про необхідність перевірки такоїінформації і 25.06.08 року прийняли спеціальну постанову «Про заявинародних депутатів України стосовно хабарництва під час голосування покандидатах на посаду Голови Верховної Ради України». У зв'язку з заявамина пленарних засіданнях Верховної Ради України народних депутатів УкраїниА.І.Мартинюка — 22.06.2008 року, П.М.Симоненка 23.06.2008 року тцодо підкупу народнихдепутатів України з метою впливу на результати голосування за кандидатів на посадуГолови Верховної Ради України та наполяганням народного депутата УкраїниВ.М.Моісеєнка відносно доручення Генеральному прокурору України щодо проведеннянегайного розслідування фактів хабарництва у Верховній Раді України під часпроведення голосування по кандидатах на посаду Голови Верховної Ради України,Верховна Рада України постановила:
•    Утворити Тимчасову слідчу комісію поперевірці заяв стосовно хабарництва під час голосування по кандидатах на посадуГолови ВРУ. До складу Комісії включити 12 осіб з числа народних депутатівУкраїни за поданням депутатських фракцій Верховної Ради України на пропорційнійоснові.
•    Звернутися до виконуючого обов'язкиГенерального прокурора України Б.В.Ференця щодо негайного проведення перевіркизаяв народних депутатів України стосовно хабарництва у Верховній Раді України узв'язку голосуванням по кандидатах на посаду Голови Верховної Ради України ізвжиттям усіх необхідних заходів прокурорського реагування.
•    Щотижнево починати засідання ВерховноїРади України з заслуховування інформації виконуючого обов'язки Генеральногопрокурора України Б.В.Ференця про хід перевірки заяв народних депутатів Українистосовно хабарництва під час голосування по кандидатах на посаду ГоловиВерховної Ради України 29 червня 1998 року на засіданні парламенту зінформацією з цього питання виступив виконуючий обов'язки Генеральногопрокурора України Б.В.Ференц, який посилаючись на підвищену відповідальність завиконання постанови парламенту від 25.06.2008 року, обумовлену як характеромдіянь, про які йдеться у постанові, так і рівнем інстанції; де вони, можливо,вчинені, звернувся до Верховної Ради України з проханням про співпрацюпрацівників прокуратури і членів Тимчасової слідчої депутатської комісії.
7 липня 2008 року на сесії парламенту за участю Б.В.Ференцявідбувся розгляд вказаного питання. Б.В.Ференц звернув увагу на складнощі вперевірці фактів хабарництва в парламенті, які обумовлені статусом народногодепутата, специфікою Регламенту та механізму виборів і знову висловив прохання утворитидепутатську слідчу комісію. Окремі народні депутати України, зокремаВ.М.Моісеєнко, звинуватили Генеральну прокуратуру, СБУ та інші правоохоронніоргани в бездіяльності і не реагуванні на повідомлення про факти хабарництва.При цьому було відзначено два моменти. По-перше, цілком справедливо депутатизауважили, що для перевірки фактів хабарництва правоохоронним органам непотрібні спеціальні рішення парламенту і створення депутатських комісій.По-друге, на думку народних депутатів, основну увагу при перевірці наведенихфактів слід зосередити на структурах виконавчої влади, які безпосередньопричетні до звинувачень, що висуваються.
10 липня 2008 року Верховна Рада України своєю постановоюзатвердила склад Тимчасової слідчої комісії по перевірці заяв стосовнохабарництва під час голосування по кандидатах на посаду Голови ВРУ. До складуцієї комісії увійшло 14 народних депутатів України, які представляли різніпарламентські фракції і групи. Як відомо, ні комісія, ні правоохоронні органине встановили конкретних фактів підкупу депутатів, а також конкретних осіб,причетних до таких діянь. їх діяльність по виконанню доручення парламенту проперевірку інформації щодо купівлі голосів у Верховній Раді України фактичні) недодала нічого нового до того, про що було відомо широкому загалу. В Українськійполітиці загалом і парламентській діяльності використовується метод підкупу, насторінках газети «День» заявив народний депутат України Л.М.Кравчук.У своєму інтерв'ю цій газеті він зазначив: «Влада зараз живе за законамиторгівлі це найстрашніше! Виторгувати посаду Голови Верховної Ради.Виторгували, голосування не було, був продаж бюлетенів...
Представники влади почали жити за законами меркантилізму,торгівлі;»Ти мені, я тобі. Ти віддаси мені голоси і бюлетені, я віддамтобі...» За гроші продається все: перехід із фракції до фракції, посади ».Виходячи з гою, що суб'єктом цього твердження є не сторонній спостерігачполітичних процесів, навіть не простий парламентар, а колишній ПрезидентУкраїни, людина надзвичайно проінформована, якій у свій час довелося керуватипарламентом, а весною-літом 1998 року бути претендентом на посаду ГоловиВерховної Ради України, а також, вести відповідну роботу з депутатськимигрупами та фракціями, окремими депутатами, а також з керівництвом виконавчоївлади, впливовими бізнесменами і політиками, до його тверджень слід поставитисянадзвичайно серйозно.
Наявність таких фактів у своїх публічних виставах неодноразовопідтверджували й інші народні депутати України. Зокрема, про це у своєму виступіпід час представлення 04.06 2009 року на сесії Верховні)! Ради України свого законопроектупро зміни до Регламенту Верховної Ради України щодо порядку голосування говоривО.М.Карпов.
Про можливий зв'язок між перерахуванням закордонними комерційнимиструктурами, які фігурують у справі по обвинуваченню колишнього прем'єрміністра України, народного депутата України, керівника парламентської фракції«Громада» П.І.Назаренка, 20000 доларів США на особистий рахунок керівникаодного з парламентських підкомітетів з подальшим зняттям одержувачем їхготівкою і його депутатською діяльністю йшлося у депутатському запиті народнихдепутатів України Г.О.Омсльчснка і А.В.Срмака та в повідомленні засобам масовоїінформації заступника Генерального прокурора України М.С.Обіхода. Підтвердившифакт одержання цим депутатом вказаної суми від двох закордонних комерційнихструктур, Генеральна прокуратура України продовжила перевірку на предметвстановлення безпосереднього причинного зв'язку між одержанням валюти івиконанням депутатських повноважень.
З юридичної точки зору «купівля» депутатського голосу, платадепутатові за вступ до певної фракції чи вихід з неї так само, як і будь-якаінша незаконна матеріальна винагорода за вчинення чи не вчинення певних дій,які він може вчинити чи утриматись від їх вчинення, використовуючи своїдепутатські повноваження, — це ніщо інше як дача одержання хабара.
Одним із корисливих злочинів і є злочин, який має назву «одержанняхабара», передбачений ст.368 (сьомої глави, належить до посадових злочинів)Кримінального кодексу України. Хабарництво — родове поняття, яке охоплює трисамостійних, взаємопов’язаних склади злочину: 1) одержання хабара (ст.368); 2)давання хабара (ст.368); 3) провокація хабара (ст.370). Зазначені складизлочинів пов’язані між собою спільністю об'єкта і предмета злочину, змістом і характеромзлочинних дій. Не може бути одержання хабара без його дачі. У свою чергу, неможе бути закінченого складу дачі хабара, якщо не було його одержання.
Відповідно посередництво у хабарництві буде мати місце лише принаявності дачі і одержання хабара. Слід зазначити, що питання про зміст поняття«хабарництво» у науці кримінального права відноситься до категорії дискусійних.Існує щонайменше чотири точки зору, відповідно до яких цим поняттям охоплюється:* одержання хабара; * дача і одержання хабара; * дача, одержання хабара тапосередництво в хабарництві; * дача, одержання хабара, посередництво вхабарництві і провокація хабара.
Дехто із науковців взагалі вважає, що одержання, дача хабара і посередництвов хабарництві є одним складним злочином. Таку точку зору, зокрема, висловивС.Л.Стрельцов, виступаючи як офіційний опонент 16 жовтня 2006 року на захистіВ.С.Лукомським дисертації з проблем відповідальностіза дачу хабара і посередництво в хабарництві.
До хабарництва прилягає провокація хабара. На думку окремихнауковців провокація хабара охоплюється родовим поняттям «хабарництво». Такапозиція обґрунтовується, головним чином, однорідністю термінології, якавикористовується в диспозиціях відповідних кримінально-правових норм. Окреміавтори називають провокацію хабара злочином, близьким до хабарництва.Висловлюються й інші думки щодо сутності провокації хабара, які зводяться зтого, що це діяння перебуває за межами поняття «хабарництво», оскільки воноспрямоване на створення штучної ситуації для дачі або одержання хабара, є видомзловживання посадовою особою владою чи посадовим повноваженням, яке полягає увикористанні незаконних способів штучного створення доказів обвинувачення.Єдине, що пов'язує провокацію хабара з хабарництвом,- це те що цей спосібзастосовується для штучного створення доказів обвинувачення у вчиненні злочинів,передбачених статтями 368 чи 370 КК. Якщо ж цей спосіб відповідними посадовимиособами (слідчим, особою, яка проводить дізнання, прокурором) використовуєтьсядля штучного створення доказів обвинувачення у вчиненні інших злочинів, то їхдії утворюють склад кваліфікованого притягнення завідомо невинного докримінальної відповідальності (ст. 372 КК). В інших випадках такого родудії можуть бути розцінені як підмовство до вчинення певного злочину.
Такого роду аргументи не позбавлені певної логіки, як непозбавлена її і позиція тих криміналістів, які вважають, що такий видпосадового злочину, як посередництво у хабарництві, не потребує спеціальноїкриміналізації, а отже, його не слід розглядати як окремий вид хабарництва. Цюпозицію сьогодні поділяє багато вчених нашої держави, зокрема авторськийколектив прийнятий парламентом у першому читанні проекту нового КК, якимпропонується виключити кримінальну відповідальність за посередництво вхабарництві. Таке рішення у пояснювальній записці до цього законопроектуобґрунтовується тим, що «такі дії (посередництво в хабарництві) караються якпособництво в більш тяжкому злочині — даванні хабара». Цей аргумент не викликаєкатегоричних заперечень, за винятком хіба — що того, що породжує одне суттєвезапитання; чому посередництво в хабарництві автори проекту (якщо судити іззмісту пояснювальної записки) зводять лише до пособництва в одержанні хабара,залишаючи осторонь питання про пособництво у дачі хабара?.. Адже посередництво ухабарництві в редакції ст. 369 чинного КК це певні дії, які вчиняє посередник вінтересах не лише особи, яка одержує хабар, але і в інтересах хабародавця. Цейаспект у викладеному вище аргументі авторів проекту нового КК залишився неврахованим.
З огляду на зазначене, хабарництво можна визначити як сукупністькримінально-караних діянь, вчинення яких безпосередньо пов'язане з дачею — одержанням хабара. За такого підходу, як вже висловлювалось, поняттям«хабарництво» на сьогодні охоплюється три склади злочинів одержання хабара,дача хабара і посередництво в хабарництві. Провокацію хабара все ж гаки,безумовно, не можна віднести до хабарництва і слід вважати злочином, який прилягаєдо нього. Хоча всі ці чотири діяння більш точно об’єднало б поняття «злочини пов’язаніз хабарництвом».
У зв'язку з реформуванням кримінального законодавства України іймовірним виключенням із переліку кримінально-караних діянь посередництва в хабарництвіі провокації хабара може статися так, що у майбутньому поняттям «хабарництво»буде охоплюватися всього два діяння одержання хабара і дача хабара, які власне,і відображають суть розглянутого явища.
Хабарництво на побутовому рівні, у публіцистиці, в юридичнійлітературі досить часто ототожнюють з корупцією. Інколи хабарництво вважаютьодним з найбільш небезпечних видів цього явища або ж ставлять його поряд зкорупцією, виділяючи такі окремі правові категорії, як корупція, хабарництво,зловживання владою та посадовим становищем тощо/У зв'язку з цим виникаєзакономірне питання як насправді співвідносяться між собою такі поняття, як«хабарництво» і «корупція», наскільки правомірним с їх ототожнення чи, навпаки,відокремлення?
На перший погляд може здатися, що проблема встановленняспіввідношення таких понять «як хабарництво» і «корупція», мас виключнотеоретичне значення. Насправді ж це питання має надзвичайно важливий прикладнийаспект.
По-перше, використання того чи іншого терміна у правовому значенніпередбачає такий, що відповідає йому, правовий (нормативний) зміст); по-друге,проблема встановлення співвідношення цих понять безпосереднім чином пов'язана зпроблемою дослідження цих явищ, розробкою стратегії і тактики, вибором засобівборотьби з ними. | Крім того, це питання є актуальним з огляду на надзвичайноважливий соціально-політичний аспект боротьби з корупцією, яка за визначеннямполітичного керівництва і найвищих органів нашої держави реально загрожуєнаціональній безпеці України. Оскільки з поняттям «хабарництво» певною міроювище ми вже визначились, то для відповіді на поставлене запитання необхідноз'ясувати зміст поняття «корупція».
Зробити це, виявляється, не просто, оскільки, як зазначають окремідослідники «корупцією легше розпізнати, ніж визначити… Дехто взагалі вважає,що дати чітке визначення корупції, яке було б загальноприйнятим, неможливо впринципі.
Однак, незважаючи на зазначені обставини, все ж таки вбачається заможливе наблизитися до загального визначення поняття «корупція», виділившинайхарактерніші її ознаки, сформулювавши її сутність, і тим самим виокремити їїсеред усіх асоціальних явищ. Розпочавши цей процес варто із звернення доетимології цього слова. Дослідники виділяють кілька варіантів походженнятерміна «корупція». Одні вважають, що він походить від сполучення латинськихслів «соггеі" (кілька учасників зобов'язальних відносин з приводу одногопредмета) і «rumpere» (ламати, пошкоджувати, порушувати,скасовувати).
Іноді цей термін також пов’язують з латинським словом, але вжедещо іншим — «corruptio», яке тлумачиться як «підкуп,продажність громадських і політичних діячів посадових осіб». Приблизнотаке ж тлумачення цьому поняттю дає С.Ожегов. «Корупція,- зазначає він, — підкуп хабарами, продажність посадових осіб, політичних діячів. Крім підкупу іпродажності, енциклопедичні словники тлумачать латинське слово»corruptio" ще й як псування і розбещування. Останнє підкреслюєглибинний аспект корупції як соціального явища, яке свідчить про розбещенняпевних посадових осіб державних органів владою і розкладання системи державноївлади.
Співвідносячи ці два поняття, корупцію можна розглядати якрізновид соціальної корозії, яка роз'їдає і руйнує органи державної влади,державу і суспільство в цілому. В її основі лежать такі вікові традиціївзаємодії у суспільстві, як «послуга за послугу», " do utdes" (даю щоб ти дав). Деякі енциклопедичні видання пояснюють корупцію якпроцес, пов'язаний з прямим використанням посадовою особою прав (повноважень),наданих їй посадою з метою особистого збагачення, включаючи в цей процес підкупчиновників і громадсько-політичних діячів, дачу хабарів і тлі...
Автори вітчизняного юридичного словника-довідника пропонуютьрозглянути корупцію як одну з форм зловживання владою, пов'язаною з підкупомпосадових осіб. На думку авторів одного з перших російських підручників,присвяченого Особливій частині нового КК РФ, корупція в широкому розумінні — цесоціальне явище, яке вразило державний апарат влади, що виражається в розкладівлади, умисному використанні державними службовцями, органів місцевогосамоврядування, іншими особами, уповноваженими на виконання державних функцій,свого службового становища, статусу і авторитету займаної посади в корисливихцілях для особистого збагачення чи в групових інтересах. Найбільш характернимикримінально-правовими проявами корупції, на думку авторів, є: заволодіння звикористанням посадового становища чужим майном шляхом його вилучення всуперечволі власників, зловживання посадовими повноваженнями з корисних мотивів, алене пов’язане з незаконним заволодінням чужим майном, і, насамкінець,«хабарництво».
Як злочинну діяльність у сфері політики або державного управління,що полягає у використанні посадовими особами наданих їм прав і владнихможливостей з метою особистого збагачення, пропонує розглядати корупцію М.Ю. Тихомиров.До найбільш типових проявів корупції він відносить підкуп чиновників і громадсько-політичнихдіячів, хабарництво за законне чи незаконне надання благ і переваг,протекціонізм — висування працівників за ознаками рідства, земляцтва, особистоївідданості і приятельських стосунків. Як видно із вжитих М.Ю. Тихомировим упропонованій ним дефініції поняття «корупція» слів «злочиннадіяльність», цей автор відносить до корупції лише кримінально каранідіяння. Найчастіше під корупцією пропонують розуміти підкуп і продажністьпосадових осіб, що відображається кримінально-правовим поняттям«хабарництво». Одні вважають, що корупцією охоплюється будь-якеодержання хабара, інші, наприклад, П.М. Панченко, розглядають корупцію яксистему систематичного скоювання організованого хабарництва.
Автори згаданого вище російського підручника з Особливої частини Кримінальногоправа виділяють такі форми хабарництва як різновиди корупції:
-    одержання винагороди,подарунка за вже вчинене правомірне діяння з попередньою домовленістю провинагороди чи без неї;
-    одержання винагороди затих же умов за діяння, пов'язане з порушенням службових обов’язків;
-    систематичні побори,«данину», якою обкладаються підлеглі та інші особи, які так чи інакшезалежить від доброго ставлення державного службовця;
-    одержання матеріальнихцінностей і послуг від осіб, зацікавлених у покровительстві, потуранні, добромуставленні і тлі. державного службовця без будь-якої домовленості про конкретнеслужбове діяння.
Особливо небезпечним, на думку цих авторів, є остання ситуаціяпідкупу, як вони називають — тотального хабара коли представники організованоїзлочинності беруть на утримання державних чиновників різного рівня, нібито«купуючи їх на корені», вважаючи, що у відповідній ситуаціїкорумпований представник влади вчинить так, як потрібно хабародавцям.
На думку В.С. Лукомського, підкуп посадових осіб є лише однією зскладових корупції. А.А. Аслаханов визначає хабарництво одним з найбільшпоширених і небезпечних видів корупції. Спробуємо кваліфікувати одержанняхабара. Цей злочин є: найбільш небезпечним проявом хабарництва.Відповідальність за цей злочин чинний кримінальний закон передбачає у ст. 368КК. Аналіз норм, передбачених цією статтею, та практики їх застосуванняпоказує, що найбільше проблем законодавчого характеру та кваліфікації напрактиці пов'язано саме з цим видом хабарництва.
Предмет одержання хабара. Перша така проблема, незважаючи на описаний характер диспозиціїосновного складу цього злочину, полягає у відсутності законодавчого визначенняпредмета хабара. У ч. І ст.368 КК одержання хабара визначається так: "одержання посадовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чиневиконання в інтересах того, хто дає хабара, будь-якої дії з використаннямнаданої їй влади чи посадового становища".
Зазначена кримінально-правова норма хоча нібито й називає основніознаки цього злочину, разом з тим не розкриває змісту основної з них поняття«хабара». Таким чином, поза увагою кримінального закону залишаєтьсязміст ключової ознаки цього злочину. Вказівку на те, що хабар може мати«будь-який вигляд», при буквальному тлумаченні кримінального законуможна розуміти по-різному.
Не буде складу злочину і у випадку, одержання незаконноївинагороди не у зв’язку з реалізацією посадових можливостей, а за виконаннясугубо професійно-виробничих функцій. Це дуже важливий момент кваліфікаціїцього злочину, який погребує детального дослідження особливо у тих, випадкахколи одні і ті ж суб'єкти можуть одночасно виступати як посадові особи, а уіншій — виконувати чисто професійні обов’язки, абсолютно не пов'язані з їхстатусом посадової особи. До такої категорії зокрема, відносяться викладачі,медичні працівники тощо.
Відповідальність за одержання хабара настає незалежно від того, дочи після вчинення обумовлених дій був отриманий хабар. Частіше за все, хабар,щонайменше домовленість про його дачу-одержання, передує виконанню чиневиконанню певних дій на користь того, хто дає хабар. У даному випадку маємісце так званий хабар-підкуп. У певних випадках дії посадової особипопередньою домовленістю про матеріальну винагороду можуть не обумовлюватись.Однак, якщо після їх вчинення і у зв'язку з їх вчиненням посадовій особінадаються будь-які матеріальні цінності, послуги або переваги, то це такожповинно визнаватися одержанням хабара з тією лише різницею, що у даному випадкумова йде про хабар-винагороду. Для правильної правової оцінки дій посадовоїособи, яка одержала хабар, важливо точно знати момент закінчення цього злочину.Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що одержання хабара вважаєтьсязакінченим з моменту, коли посадова особа прийняла хоча б частину хабара. Якщож посадова особа виконала певні дії, спрямовані на одержання хабара, але неодержала його з причин, які не залежали від її волі, вчинене нею належитькваліфікувати як замах на одержання хабара.
Суб'єктом одержання хабара може бути лишепосадова особа. Незаконне одержанняхабара працівником державної установи чи організації, який не є посадовою особою,в будь-якому вигляді матеріальних благах або переваг майнового характеру узначному розмірі за виконання чи невиконання будь-яких дій з використаннямслужбового становища слід кваліфікувати за ст.191-2. Працівники, які не єпосадовими особами, але які одержують шляхом вимагання незаконну винагороду відгромадян за виконання роботи або надання послуг в сфері обслуговування, щовходять в коло посадових обов’язків такого працівника, повинні нестивідповідальність за ст. 155-2.
Суб'єктивна сторона одержання хабара характеризується лише прямим умислом і наявністюкорисливого мотиву.
Особливістю суб’єктивної сторони складу цього злочину є тіснийзв'язок між умислом хабарника і умислом хабародавця. Змістом умислу першогоповинно охоплюватися також усвідомлення того, що хабародавець розуміє сутністьтого, що відбувається, і усвідомлює факт незаконного одержання хабара посадовоюособою винагороди.)
Якщо особа, надаючи посадовій особі незаконну винагороду, з тих чиінших причин не усвідомлює, що вона дає хабар (наприклад, у зв'язку з обманомчи зловживанням довірою), вона не може нести відповідальність за дачу хабара,посадова особа — за одержання хабара. Дії останньої за наявності до йогопідстав можуть кваліфікуватися як зловживання владою чи посадовим становищем,обманом покупців чи замовників, шахрайство. Дії посадової особи, яка, одержуючигроші чи інші цінності начебто для передачі іншій посадовій особі в якостіхабара, мала намір не передавати їх, а привласнити, слід кваліфікувати не заст.368, а за відповідними частинами статей 143 і 365 як шахрайство ізловживання владою чи посадовим становищем, а за наявності до того підстав і завідповідними частинами статей 19,17 і 370 (підмовництво до замаху на дачухабара).
II. Кваліфікуючи ознаки злочину,передбачено ст. 368 КК України
До кваліфікуючих ознак одержання хабара відносяться: одержанняхабара у великому розмірі, або посадовою особою, яка займає відповідальнестановище, або за попереднім зговором групою осіб, або повторно, або поєднане звимагательством хабара (ч.2 ст.368), одержання хабара в особливо великомурозмірі, або посадовою особою, яка займає особливо відповідальне становище (ч. Зст. 368). Визнаючи великий і особливо великій розмір хабара, слід керуватися ч.4 ст.364, в якій встановлено, що великим розміром хабара вважається такий, що в2,5 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян,особливо великим — такий, що в 7,5 більше разів перевищує неоподатковуваниймінімум доходів громадян.
Прикладом може послужити справа К., який, працюючи головнимветеринарним лікарем колективного сільськогосподарського підприємства, заскладання фіктивного акту про загибель корови одержав від В. хабар в сумі 150три… Органом попереднього розслідування діяння К. було кваліфіковано, зокрема,як одержання хабара у великому розмірі за ч.2 ст.368 КК на ч. 1 ст.368 КК,вказавши у вироку, що «відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України»Про прибутковий податок з громадян" від 26 грудня 2009 року сукупнийоподатковуваний доход зменшується до 5-ти неоподатковуваних мінімумів доходівгромадян для осіб, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС івіднесені до категорії 3 та 4. Неоподатковуваний мінімум доходів громадян дляцієї категорії осіб становить 85 грн. Таким чином, 150 грн. не є великимрозміром хабара, оскільки К.є потерпілим внаслідок на ЧАЕС".
Така правова оцінка є помилковою. Положення декрету, на якепослався суд, не може бути поширене на випадок одержання К. 150 грн., оскількийдеться не про правомірний доход, а про злочинне збагачення. Чиннимзаконодавством України, на відміну, наприклад, від Китаю, не передбаченооподаткування коштів, одержаних як хабар.
Однак ці проблеми у застосуванні розглядуваних ознак не євичерпними. Існують й інші, як засвідчує практика, досить — таки складніпитання визначення великого розміру хабара.
Вартість хабара у великому чи особливо великому розмірі може бутирезультатом однієї злочинної угоди, а може складатися із декількох частин. Якщоперший варіант не викликає особистих складнощів у правовій оцінці скоєного, токваліфікація неодноразового одержання хабара може викликати суттєві складнощі.Неодноразове одержання хабара може утворювати єдиний продовжуваний злочин, аможе бути повторним одержанням хабара.;
Неправильна юридична оцінка такого роду ситуацій на практицізустрічається досить часто. Так, наприклад, С. було засуджено за ч. З ст.368КК. Його визнано винним у тому, що будучи посадовою особою-контролеромтрамвайно-тролейбусного управління, він протягом трьох місяців повторно одержавхабара в особливо великому розмірі в сумі 435 грн. від шести безквитковихпасажирів, за те, що виявивши у них підроблені посвідчення, які дають право набезкоштовний проїзд, не доставив їх в органи міліції, а саме, від Б.- 60 грн.,Г.- 30 грн., С- ЗО, Н.-100, і К.- 150 грн. При цьому суд не встановив, що С.мав єдиний умисел на одержання збагачення в особисто великих розмірах.
3 мстоюзабезпечення однакового і правильного застосування закону Пленум ВерховногоСуду України роз'яснив, що за змістом закону не об'єднане єдиним умисломодержання декількох хабарів, кожен із яких не перевищує в 2,5 (в 7,5) разівнеоподатковуваний мінімум доходів громадян, не може кваліфікуватися якодержання хабара у великому (особливо) великому розмірі, навіть якщо їхзагальна сума перевищує ці розміри. У зв'язку з цим послідовне одержання одногохабара у великому, а другого — в особливо великому розмірах належитькваліфікувати за сукупністю злочинів, тобто за частинами 2 і 3 ст. 368.)
Якщо ж умисел посадової особи при одержанні декількох хабарівбув спрямований на отримання збагачення у великих чи особливо великих розмірах(наприклад, у випадках систематичного одержання хабарів на підставі так званих «такс»або у формі «поборів», «данини»), її дії слід кваліфікуватияк одержання хабара у великому чи особливо великому розмірі, (п. 15 зазначеноїПостановою пленуму).
Ще одним із складних питань, що виникають у практиці застосуваннярозглядуваних кваліфікуючих ознак одержання хабара, є питання правової оцінкидій хабарника, який одержав не всю суму, а лише частину обумовленого хабара.
Наприклад, така проблема з правовою оцінкою дій винного виникла усправі по факту одержання хабара П… Вироком судової колегії в кримінальнихсправах Дніпропетровського обласного суду від 16.09. від 22.09. 1994 p.p. П.було засуджено за ч. З ст.368 КК. П. визнано винним у тому, що він, працюючипомічником прокурора Петропавлівського району Дніпропетровської області, а з 16серпня по 19 вересня в.о. прокурора цього району і будучи посадовою особою, яказаймає відповідальне становище, зловживаючи владою, одержав від С. хабар вособливо великому розмірі за таких обставин.
21 червня 1993 р. слідчим відділом Петропавлівського РВВСДніпропетровської області щодо С. було порушено кримінальну справу за ч.2 ст. 185і ч.1 ст. 309 КК. У зв'язку з цим С. звернувся за допомогою до II., який у тойчас працював помічником прокурора Петропавлівського району. Той пообіцявдопомогти за умови дачі йому хабара залізобетонними плитами, грошима у сумі 1млн. крб. та іншими речами, з чим С. погодився.
26 серпня 1993 p., виконуючи обов'язки прокурора, II. затвердивобвинувальний висновок у кримінальній справі щодо С, 13 вересня 1993 рокупідтримав обвинувачення у цій справі в суді, а 4-5 жовтня 1993 р. почаввимагати від С. плити перекриття і шкуру песця за сприяння в призначенні томупокарання, не пов’язаного з позбавленням волі, погрожуючи поданнямпідготовленого ним протесту на м’якість обраного судом покарання.
С. запропонував П. у вигляді частини хабара 40 пляшок горілкизагальною вартістю 480 тис. крб., які той 9 жовтня 1993 р. одержав, але всередині жовтня повернув (без трьох пляшок горілки, які він використав навласні потреби) і запропонував натомість передати йому 1 млн. крб., з чим С.погодився, але після цього звільнився з роботи і в Петропавлівці не з'явився,не маючи наміру давати ГІ. хабара.
Проте П. не полишив своїх намірів щодо С, і зловживаючи владою,всупереч інтересам служби, в грудні 2003 р. січні- 2004 р. неодноразовонаправляв повістки, зобов'язуючи С. з'явитись у прокуратуру району.
13 січня 2004 р. П. запропонував С. негайно виконати своюобіцянку, 20 січня 2004 р. попередив про необхідність передачі йому 500 доларівСША чи 17 млн. грн., а лише 7 млн. крб., а решту 10 млн. крб., — до 1 лютого 2004р. 25 січня 2004 p. С. передав П. поблизу магазину 7 млн.крб., з якими тогобуло затримано.
Як визнав суд, всього П. одержав від С. хабар у вигляді 40 пляшокгорілки вартістю 480 грн. крб. і 7 млн.крб., а решту 10 млн. крб., не встиг,оскільки його було затримано працівниками міліції.
Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України, якарозглядала цю справу у касаційному порядку за протестом заступника ГоловиВерховного Суду України, своєю ухвалою від 19 грудня 1996 р. змінила вирок вчастині кваліфікації дій засудженого за ч. З ст. 368 КК, з таких підстав. Як встановивсуд, II. мав намір одержати від С. хабара грошима в сумі 17 млн. крб., але зпричин, які не залежали від його волі, одержав від нього тільки 7 млн. крб., тагорілку вартістю 480 тис. крб., що разом становить 124,67 мінімальних розмірів заробітноїплати. Виходячи з того, що П. не реалізував до кінця свій умисел на одержанняхабара в особливо великому розмірі, судова колегія розцінила його дії як замахна одержання хабара в особливо великому розмірі і перекваліфікувала їх на ст. 14,15ч.З ст. 368 КК (особливо великим на час вчинення П. злочину вважався хабар, що в150 разів і більше перевищував встановлений законодавством України мінімальнийрозмір заробітної плати).
Якщо при умислі посадової особи на отримання хабара у великому абоособливо великому розмірі з причин, що не залежали від її волі, нею булоотримано лише частину обумовленого хабара, та її дії слід кваліфікувати якзамах на одержання хабара у великому чи особливо великому розмірі.
До зазначених питань, що виникають на практиці при кваліфікаціїодержання хабара у великому чи особливо великому розмірі, у ряді випадківдодаються складнощі, пов'язані з визначенням вартості предмета хабара. Вони,зокрема, виникають, коли предметом хабара виступають послуги матеріальногохарактеру, матеріальні цінності, іноземна валюта.
Грошову оцінку предмета хабара необхідно визначати і у випадках,коли в якості хабара було передано майно, яке той, хто дав хабар з тих чи іншихпричин не купляв (викрадене майно, подарунок, знахідка). Відповідно до роз’ясненняПленуму Верховного Суду України при визначенні вартості предмета хабара слідвиходити із мінімальних цін, за якими у даній місцевості на час вчиненнязлочину вільно можна було придбати річ чи отримати послуги такого ж роду і якості.
Повторність одержання хабара передбачає вчинення цього злочинуособою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачений ст. 168-170,тобто одержання хабара, дачу хабара і посередництво у хабарництві. Не може розглядатисязлочин, вчинений повторно, одержання хабара у декілька прийомів за виконання чиневиконання обумовлених з тим, хто дає хабар, дій. Вчинене таким чином діянняслід розглядати як продовжувальний злочин. (Гак, Верховний Суд України виключивознаку повторності із звинувачення по справі стосовно старшогооперуповноваженого кримінального розшуку К., який одержав від громадянина О. удва прийоми певну суму грошей за обіцянку прийняти рішення про звільнення відкримінальної відповідальності її сина.
Слід мати на увазі, що одночасне одержання посадовою особою хабаравід декількох осіб слід кваліфікувати як вчинене повторно тоді, коли хабарпередається за вчинення дій в інтересах кожної особи, яка дає хабар, а посадоваособа усвідомлює, що вона одержує хабар від декількох осіб.
На практиці повторне одержання хабара інколи кваліфікується нелише ч.2 ст. 368, а ще за ч.1 цієї статті. У цьому зв'язку Пленум ВерховногоСуду України вважав за необхідне роз'яснити таке: оскільки цією ознакоюохоплюється як перший, так і наступні злочини, кваліфікувати перший злочиндодатково ще і за частиною першою статей 368, 369 чи ст. 370 КК не потрібно. Цене стосується тих випадків, коли особа одні злочини вчинила в якості виконавця,а інші — в якості виконавця, повинні отримувати окрему кваліфікацію з посиланнямна відповідну частину ст.14,15 чи статті 26.
Одержання хабара, так само як і дача хабара і посередництво вхабарництві не можуть кваліфікуватися як вчинені повторно у випадках:
•    якщо судимість за раніше вчинений злочин знятаабо погашена в передбаченому законом порядку;
•    якщо на момент вчинення особою новогозлочину минули строки давності притягення її до відповідальності за ранішевчинений злочин;
•    якщо особа була звільнена відвідповідальності за раніше вчинений злочин у встановленому законом порядку.

III. Застосування покарання за отримання хабара
Крім вищезгаданого слід звернути увагу на питання принципузастосування покарання за отримання хабара та звільнення від кримінальноївідповідальності за хабарництво.
Перша проблема, яка виникає при зверненні до інституту звільненнявід кримінальної відповідальності за хабарництво зводиться до доцільності йогоіснування: наскільки виправданим є збереження цього інституту в нашомузаконодавстві; чи не може держава у боротьбі з хабарництвом обійтися безподібних компромісів з учасниками акту дачі-одержання хабара, а якщо ні, тоякими мають бути його межі?.. Сьогодні очевидно, що таке обґрунтуваннянаявності інституту звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництвобуло продиктовано ідеологічними міркуваннями.
Існування цього інституту обумовлене латентним характером актудачі-одержання хабара, суттєвими складнощами, які виникають у процесі розкриттяхабарництва та доведення вини учасників цього акту. Отже, основне йогопризначення — сприяння розкриттю фактів хабарництва та викриттю хабарників. Убільшості випадків акт дачі-одержання хабара може бути розкритий, а винаучасників цього акту доведена лише за наявності правдивих свідчень хоча бодного з учасників зазначеного акту. Виходячи з цього, боротьба з хабарництвомможе бути ефективною лише за умови, якщо хтось із учасників відносин, щоскладаються при дачі — одержанні хабара, буде зацікавлений у їх легалізації. Заобставин, коли і дача хабара, і його одержання, а також умисне сприяння їм у будь-якомувигляді (за наявності ознак співучасті) визнаються кримінально каранимидіяннями, говорити про таку зацікавленість когось з осіб, безпосередньо чиопосередковано причетних до вчинення хабарництва, напевне не доводиться.
Як відомо, в основі усвідомленої поведінки людини лежить інтерес.Отже, щоб домогтися бажаної поведінки когось із учасників згаданого акту,необхідно створити певний стимул для такої поведінки, зацікавити ту чи іншуособу діяти відповідним чином. Суттєвим стимулом такого роду зацікавленості усфері кримінально-правових відносин може бути або ж повне звільнення відкримінальної відповідальності, або ж суттєве пом’якшення кримінально-правовихнаслідків, насамперед, покарання.
Безумовно, створення такого стимулу дещо не узгоджується іззагальними принципами кримінальної відповідальності, оскільки при йогореалізації особа, яка вчинила злочин, не несе встановленої закономвідповідальності за нього, а звільняється від такої відповідальності. Однактаке рішення вбачається виправданим з огляду на його мету і умови прийняття.Власне кажучи, йдеться про свого роду крайню необхідність. Держава вимушена ітина кримінально-правовий компроміс з учасниками акту дачі-одержання хабара длятого, щоб розкрити факт хабарництва і притягнути до відповідальності найбільшнебезпечних учасників хабарництва. Таким чином, можна зробити висновок про те,що інститут спеціального звільнення від кримінальної відповідальності захабарництво є необхідною умовою, обов'язковим правовим засобом ефективноїпротидії хабарництву.
Друга проблема, яка виникає в процесі аналізу цього інституту,полягає у виборі суб'єкта такого звільнення. Оскільки учасників актудачі-одержання хабара завжди є щонайменше двоє, один з яких дає хабара, а іншиййого отримує, то постає питання: кого з учасників акту дачі-одержання хабарадоцільно стимулювати до позитивної посткримінальної поведінки, з ким з нихкраще іти на кримінально-правовий компроміс для досягнення зазначеної мети?.
Відповідно до чинного кримінального закону України (ч. З ст.370КК) таким суб'єктом може бути лише хабародавець. Інші учасники актудачі-одержання хабара (хабарник, посередник в хабарництві, співучасники цихосіб і хабародавця) не мають шансів підпасти під дію положень, викладених у ч.З ст. 370 КК.
Ситуацію, за якої закон передбачає можливість з усіх суб’єктівхабарництва звільняти від кримінальної відповідальності лише хабародавця неможна вважати правильною. Суспільна небезпека хабародавця за всіх інших рівнихобставин є вищою, ніж суспільна небезпека посередника. Останній виступає лишез'єднувальною ланкою між хабародавцем хабарником, до того ж лише у випадку,коли вони вирішили діяти через посередника. Посередник не діє за власноюініціативою, а лише виконує волю однієї із сторін у акті хабарництва. Більшетого, якщо без хабародавця або хабарника дачу-одержання хабара уявитинеможливо, то без посередника цей злочин може цілком обійтися. Крім того,зазначена ситуація є аналогічною з правової точки зору й такою, що перешкоджаєефективному розкриттю найбільш тяжкого виду хабарництва одержання хабара-івикриттю найбільш небезпечної в хабарництві фігури — хабарника. Якщо поглянутина зазначену позицію з правових позицій, то виникає певний нонсенс:хабародавець за певних обставин звільняється від кримінальної відповідальності,а, скажімо така менш небезпечна фігура як посередник — ні.
З огляду на це компроміс з посередником є рішенням не лишеприпустимим, але й бажаним. Нормативно це могло б виглядати як доповнення ст.369КК частиною 3 відповідного змісту. Свого часу автором пропонувалася редакціядоповнення, яке зводилося до такого: «Посередник звільняється відкримінальної відповідальності, якщо він діяв в інтересах особи, стосовно якоїзавідомо для нього мало місце вимагання хабара, або якщо після передачі хабаравін добровільно заявив про це до порушення проти нього кримінальної справи».
На сьогодні таке доповнення вбачається вже не зовсім правильним.Справа в тому, що воно стосується лише посередника, який діє в інтересаххабародавця. Зазначена вище пропозиція формувалася по аналогії з положеннями ч.З ст. 170 КК якщо звільняється хабародавець, то на приблизно таких же умовахповинен звільнятися і посередник, який діє в його інтересах.
Аналіз кримінально-правової літератури, останніх пропозицій повдосконаленню кримінального законодавства, вивчення практики застосуваннячинного КК та досвіду інших країн схиляє до того, щоб визнати за можливезвільнення від кримінальної відповідальності також і посередника, який діяв вінтересах хабарника, незважаючи на те, що звільнення від відповідальностіостаннього законом не передбачене. За доцільність звільнення від кримінальноївідповідальності посередника незалежно від того, в чиїх інтересах — хабародавцячи хабарника — він діяв, ще у 70-х роках висловився О.Я.Свєтлов, який в рамках докторськоїдисертації спеціально досліджував питання відповідальності за посадові злочини.
Ситуацію певним чином може виправити реалізація пропозиціїО.М.Охотнікової, яка висловлюється за доповнення кримінального законуспеціальною вказівкою на можливість звільнення від кримінальноївідповідальності співучасників дачі хабара. Передбачення в законі такогоположення дозволить за певних умов звільнити від кримінальної відповідальності посередника,який діє як пособник у дачі або одержанні хабара.
Якщо ж говорити про можливість звільнення від кримінальноївідповідальності співучасників взагалі, то це питання погребує додатковоговивчення, зокрема, з огляду на те, що при його запровадженні стане можливимзвільнення такої фігури, як організатор дачі-одержання хабара.
І Це однією проблемою розглядуваного інституту є визначення умовстимулювання позитивної посткримінальної поведінки суб'єкта хабарництва, іншимисловами — змісту такого компромісу. Виходячи з того, що чинний КК передбачаєкомпромісну норму стосовно дій хабародавця і такий стан речей зберігається упроекті нового КК, прийнятого парламентом у першому читанні, зупинилося лише напитаннях законодавчого визначення і розуміння практиками та вченими змісту цієїнорми.
Згідно з ч. 3 СТ.370 КК особа,яка дала хабар, у тому числі і валютними цінностями, звільняється відкримінальної відповідальності, якщо відносно неї мало місце вимагання хабараабо якщо після дачі хабара вона добровільно заявила про це до порушеннякримінальної справи щодо неї. Таким чином, у законі передбачено дві самостійніпідстави звільнення хабародавця від кримінальної відповідальності: * якщовідносно нього мало місце вимагання хабара; * якщо після дачі хабара віндобровільно заявив про це до порушення кримінальної справи, щодо нього.
Слід підкреслити, що для звільнення від кримінальноївідповідальності особи, яка дала хабар, достатньо однієї з наведених підстав. Прицьому необхідно виходити з того, що застосування ч. З ст.370 КК у випадкувстановлення зазначених у ній обставин є не правом, а обов'язком слідчого,прокурора або суду. Вимагання як обставина, що звільняє хабародавця відкримінальної відповідальності, традиційно передбачається у кримінальному законіі нічим не відрізняється від вимагання як кваліфікуючої ознаки одержанняхабара. Проблеми, пов'язані з розумінням правової природи цієї ознаки,визначенням її змісту тощо, розглянуті у другому розділі цієї роботи. Додатидоцільно лише таке. При вимаганні хабара хабародавець може перебувати успецифічній ситуації, яка кримінальним правом визначається крайньоюнеобхідністю.
Таким чином, за наявності обставин вимагання хабара хабародавецьмаг підлягати звільненню від кримінальної відповідальності на підставах,визначених у ст. 39 КК (крайня необхідність), навіть за відсутності спеціальноївказівки у ч. З ст.370 КК. Щоправда, у такому разі виникає досить складнепитання, яке завжди слід вирішувати при застосуванні інституту крайньоїнеобхідності, а саме щодо визначення співвідношення заподіяної і відверненоїдіянням шкоди. У багатьох випадках вирішення цього питання може виявитися непід силу практичним працівникам правоохоронних органів, оскільки визначитись утому, що є більш небезпечним авторитет влади чи інтереси окремої фізичної абоюридичної особи надзвичайно складно.
Другою обставиною, яка звільняє хабародавця від кримінальноївідповідальності, є добровільна заява про дачу хабара. Зазначене законодавчеформулювання покликане чітко визначити „правила гри“ держави зхабародавцем, повернути процес звільнення його від кримінальної відповідальностів законне русло. Адже, незважаючи на судове і наукове тлумачення попередньоїредакції розглядуваної компромісної норми щодо добровільності і моментузвернення хабародавця із заявою (останній пов'язувався з моментом, коли продачу хабара ставало відомо органам влади або компетентним посадовим особам,(слідчі прокуратури вимушені були йти на порушення, діючи за схемою:хабародавцю повідомлялось про дачу ним хабара і пропонувалося дати правдивісвідчення, які викривають хабарника. В обмін пропонувалося застосувати до ньогокомпромісну норму на підставі його добровільної заяви про дачу хабара. Хоча,зрозуміло, ні про яку добровільність не могло бути і мови. Йшлося про непередбачену законом угоду, необхідну для викриття більш небезпечної фігури — хабарника.
Нова редакція ч. З ст.370 КК видасться позитивним кроком у напрямівдосконалення розглядуваного інституту з огляду на те, що угода-компроміс зхабародавцем набуває більш законного характеру. Поведінку слідчою, якийпропонує дати правдиві свідчення про дачу хабара, не можна визнавати такою, щосуперечить закону, а у хабародавця є можливість прийняти оптимальне для себерішення, зваживши всі „за“ і „проти“. Встановивши момент,після якою положення ч. З ст.370 КК не можуть бути застосовані, закон тим самимніби розширив рамки добровільної заяви про те, що сталось. Як уже зазначалося,до внесення останніх змін до ч. З ст.370 КК добровільно вважалась усна чиписьмова заява до відповідної установи з будь-яких мотивів, але не у зв'язку зтим, що про дачу хабара стало відомо правоохоронним органам.
Хоча закон (ч. З ст.370 КК) конкретно і не вказує на державніоргани, до яких повинен звертатися хабародавець із заявою про дачу ним хабарадля вирішення питання про звільнення його від кримінальної відповідальності, такимиорганами можуть бути лише органи, які компетентні розглядати такі заяви посуті. Це органи, що відповідно до чинного кримінально-процесуальногозаконодавства мають право розслідувати справи про посадові злочини (статей 364-172КК), у т.ч. хабарництво, а саме: прокуратура, органи внутрішніх справ, службибезпеки і податкової міліції. Згідно із законом вони, мають можливістьздійснити належну перевірку заяви про дачу хабара, вжити відповідних заходівщодо притягнення до кримінальної відповідальності учасників акту дачі-одержанняхабара, а при наявності для того підстав — звільнити від кримінальноївідповідальності хабародавця, стосовно якого мало місце вимагання хабара абоякий добровільно заявив про дачу хабара до порушення кримінальної справи щодонього. Оскільки суд позбавлений можливості безпосередньо здійснювати такуперевірку, то він не може бути включений до переліку державних органів,звернення до яких із заявою про дачу хабара є підставою для звільненняхабародавця від кримінальної відповідальності. Деякі науковці і практикивважають, що особа, яка дала хабар, підлягає звільненню від кримінальноївідповідальності не лише тоді, коли особливо заявила про це відповідниморганам, але і тоді, коли таке звернення мало місце з боку її родичів, членів сім'ї.На мій погляд, закон не дає підстав для такого висновку. Праві ті, хто вважає,що ч. З ст.370 КК йдеться про компроміс саме між особою, в діях якої є ознакидачі хабара, і державою. Викладене дає можливість зробити висновок про те, щослідча і судова практика ще далекі від чіткого і правильного застосуваннякримінально-правової норми, яка передбачає звільнення від відповідальності задачу хабара. Основних причин, помилок у застосуванні ч. З ст.370 КК кілька: *по-перше, відсутність однозначного і правильного розуміння умов звільнення відвідповідальності хабародавця; * по-друге, недосконалість законодавчогоформування положень цього інституту, * по третє, навіть за умови, щоправоохоронними органами вдалося належним чином в рамках закону задокументуватипротиправну поведінку «наших депутатів», проблематичними є притягнення його довстановленої законом відповідальності. Складності з притягненням депутата доюридичної відповідальності у свою чергу обумовлюється двома основнимифакторами. Першим — правовим є наявність передбаченої законом спеціальноїпроцедури притягнення депутата до такої відповідальності (інститут так званоїдепутатської недоторканності). Другий політичний полягає в тому, що в умовахсучасної правової дійсності юридичному рішенню про відповідальності народного депутатаУкраїни неодмінно передує політичне рішення. Це до речі, стосується такожвисокопоставлених осіб у структурах виконавчої влади. Підтвердженням тому єфакти притягнення до кримінальної відповідальності народних депутатів України,які мали місце в історії України з моменту проголошення її незалежності.Народних депутатів України, стосовно яких Генеральною прокуратурою України,порушувалося питання про притягнення їх до кримінальної відповідальності(порушувалась кримінальна справа, вносилось подання до парламенту про згоду напритягнення до кримінальної відповідальності та арешт тощо), попри усі їхполітичні, ідеологічні інші відмінності об'єднувало одне на момент початку їхкримінального переслідування всі вони перебували в політичній опозиції довиконавчої влади, так чи інакше вступили в конфлікт з політичним керівництвомдержави чи його оточенням.
Хабарництво як соціальне явище є явищем історичним. Будучи прицьому явищем негативним, воно змушує державу виробляти певні імунітети віднього, вживаючи відповідні заходи щодо обмеження розповсюдження хабарництва,мінімізації його негативних наслідків, коротше кажучи змушує державу ісуспільство боротися з ним.
З хабарництвом боролися у всі часи, починаючи з моменту виникненнядержави. З огляду на це цікавим і корисним, на мій погляд, буде звернення донашого недалекого минулого з метою аналізу розвитку вітчизняного кримінальногозаконодавства про відповідальність за злочини, пов'язані з хабарництвом. Зперших днів свого існування Радянська влада декларувала особливу увагу доборотьби з хабарництвом. Особливу увагу цьому питанню приділяв перший керівникРадянської держави В.І.Ленін.
Першим спеціальним законодавчим актом соціалістичної держави, якийбув присвячений боротьбі з хабарництвом, став декрет РНК РРФСР від 8 травня1918 року юрисдикція цього органу поширювалась і на територію сучасної України,на якій після жовтневої революції 1917 року поступово запроваджуваласьрадянська влада з усіма її атрибутами. Безпосереднім приводом до прийняттявказаного декрету була особиста позиція В.І.Леніна, а точніше його різка оцінкаслабкої каральної політики «Треба негайно, з демонстративною швидкістю, внестизаконопроект, що кари за хабар (здирство, підкуп повинні бути не менше десятироків тюрми і, зверх того десяти років примусових робіт», — писав він Наркомуюстиції Д.І.Курському, 4 травня 1918 року.
Слід також зазначити, що дещо пізніше РНК вжила додатковихорганізаційних заходів щодо боротьби з хабарництвом. Своїм декретом від 21жовтня 1919 року вона прийняла рішення про утворення при Всеросійськійнадзвичайній комісії особливо революційного трибуналу. Цей трибунал булоутворено для нещадної боротьби з найбільш небезпечними злочинами, у тому числіз посадовими злочинами осіб, які в тій чи іншій формі брали участь у хабарах.
До хабарництва декрет відносив як одержання хабара посадовоюособою радянського державного апарата, так і дачу такій особі хабара, причомуобидва ці злочини карались однаково суворо. Декрет визначав одержання хабара якприйняття особами, які перебувають на державній чи громадській службі, хабараза виконання дій, що входять в коло їх обов'язків, або за сприяння у виконаннідії, яка є обов’язком посадової особи іншого відомства. Каралось одержанняхабара і дача хабара позбавленням волі на строк не менше 5-ти років, поєднанимз примусовими роботами на гой же термін. 16 серпня 1921 року РНК був виданийновий декрет «Про боротьбу з хабарництвом», який уточнив склад одержанняхабара. Зокрема, в диспозиції норми про відповідальність за одержання хабаравказувалось на одержання хабара особливо або через посередника, на одержанняхабара у будь-якому вигляді, на одержання хабара за виконання дій в інтересахтого, хто дає хабара. Декрет передбачив можливість за певних умов звільнення хабародавцявід кримінальної відповідальності.
Відповідно до КК УСРР 1922 року кримінальна відповідальністьвстановлювалася за одержання хабара, посередництво у вчиненні цього злочину,приховування хабарництва, дачу хабара та провокацію хабара. Причому відповідальністьза ці всі діяння (за винятком провокації хабара) передбачалася в одній статті,а саме: ст.114 КК УСРР.
Закон (ч. 1 ст.114 КК УСРР) за одержання хабара встановлювавпокарання у вигляді позбавлення волі на строк до 5-ти років з конфіскацієюмайна або без такої. Слід зазначити, що це покарання було значно м’яким відпокарання, яке чинний КК України встановлює за одержання хабара. Відповідно досанкції ч.1 ст. 368 чинного КК одержання хабара карається позбавленням волі настрок від 5-ти до 10-ти років з конфіскацією майна і позбавленням права займатипосади чи ^ займатися певною діяльністю на строк п’ять років. Як бачимо, навітьв період фактичного продовження громадянської війни кримінальний законвстановлював за одержання хабара не лише значно менший розмір такого видупокарані», як позбавлення волі, але й допускав альтернативу при застосуванніконфіскації майна.
Ч.2 ст. 114 КК УСРР встановила відповідальність за «посередництвоу вчиненні вказаного злочину, а так само приховування хабарництва». Судячи зсанкції цієї норми, такі дії не вважалися такими, що являють собою підвищенусуспільну небезпеку, оскільки за їх вчинення передбачалося покарання у виглядіпозбавлення волі на строк до двох років з конфіскацією майна або без такої.Цього не можна сказати сьогодні про посередництво в хабарництві, за яке чиннийКК України встановлює покарання у вигляді позбавлення волі на строк від двох довосьми років, а при обтяжуючих обставинах — від 7-ми до 15-ти років зконфіскацією майна.
Ч.4 ст. 114 КК УСРР починалася з положення про звільнення відвідповідальності особи, яка дала хабара. В ній зазначалось: «Особа, яка далахабара, не карається лише у тому випадку, якщо своєчасно заявила про вимаганняхабара або сприяла розкриттю справи про хабарництво. В іншому випадку вонокарається — позбавленням волі на строк до трьох років». Згідно з санкціями ст.370 чинного КК, посередництво в хабарництві карається позбавленням волі на строквід трьох до восьми років, а за обтяжуючої обставини позбавленням волі від семидо п'ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої.
8 червня 1927 року постановою Всеукраїнського ЦентральногоВиконавчого Комітету було затверджено нову редакцію КК УСРР, який набравчинності 1 липня 1927 року. У розділі III цього кодексу «Урядові (службові)злочини)» положення щодо відповідальності за хабарництво були сформульованідещо по-новому.
По-перше, цим питанням замість двох було присвячено три статті.Відповідальність за одержання хабара була передбачена окремо ст. 105, за дачухабара і посередництво у хабарництві — ст.106, за провокацію хабара ст.107.
По-друге, по іншому було сформульовано склад одержання хабара тайого кваліфікуючі ознаки. Суб'єктом цього злочину визнавалась «урядова особа».До кваліфікуючих цей злочин ознак ч.2 ст.105 відносила: а) відповідальнестановище урядової особи, що взяла хабара; б) наявність «колишнього засуду завзяття хабара або неодноразового брання хабара»; в) вжиття хабарникомвимушування. Таким чином, новими кваліфікуючими ознаками цього злочину буловизнано судимість за одержання хабара та неодноразове його одержання.
По-третє, дача і одержання хабара юридично були прирівняні одне доодною. Відповідальність за їх вчинення була визначена в ч.1 ст.106.
У такому вигляді норми про відповідальність за хабарництво зберігалисяпрактично до моменту реформування кримінального законодавства України, це маломісце наприкінці 50-х років, і прийняття чинного КК у грудні 1960 року.
Чергових змін законодавство про відповідальність за хабарництвозазнало у зв'язку з прийняттям 28 грудня 1960 року нового КК Української РСР,який набрав чинності 1 квітня 1961 року. Глава VII цього кодексу „Службовізлочини“ містили вже чотири статті про відповідальність за злочини, пов’язаніз хабарництвом, ст. 369 посередництво в хабарництві, ст. 370 дачу хабара і ст.171 провокацію хабара.
Першою особливістю цих норм було те, що вони по сили покарання затакі діяння. Наприклад, якщо попередній закон за просте одержання хабарапередбачав покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років, а закваліфіковане — у вигляді позбавлення волі на строк не менше як два роки зконфіскацією майна або без неї, то КК 1960 року встановлював таке покарання: запросте одержання хабара (ч. 1 ст. 368) позбавлення волі на строк до 5-ти років,кваліфіковане одержання хабара (ч. 2 ст. 368) — позбавлення волі на строк відтрьох до 10-ти років з конфіскацією майна.
Друга особливість полягає у тому, що відповідальність запосередництво в хабарництві і дачу хабара передбачалась окремими статтями, вяких визначається ряд кваліфікуючих ці діяння ознак.
На сьогоднішній день у нашому Кримінальному кодексі України, встатті 368 говориться: Одержання посадовою особою в будь-якому вигляді хабараза виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара будь-якої дії з використаннямнаданої їй влади чи посадового становища, — карається позбавленням волі настрок від п’яти до десяти років з конфіскацією майна і позбавленням правазаймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк п’ять років.
Одержання хабара у великому розумінні, або посадовою особою, яказаймає відповідальне становище, або за попереднім зговором групою осіб, абоповторно, або поєднане з вимагательством хабара, — карається позбавленням воліна строк від восьми до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна та позбавленнямправа займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк п'ять років.
Одержання хабара в особливо великому розмірі, або посадовоюособою, яка займає особливо відповідальне становище, карається позбавленнямволі на строк від 10 до 15 років з конфіскацією майна з позбавленням правазаймати певні посади чи займатися певною діяльністю.
Навіть поверхневий аналіз наведених статистичних даних дає змогузробити кілька важливих висновків. По-перше, якщо в основу визначення стану ідинаміки хабарництва класти дані офіційної статистики, то вони не дозволяютьконстатувати ні значного розповсюдження цього явища в нашому суспільстві, нітенденції до суттєвого зростання кількості випадків дачі-одержання хабара.По-друге звергає на себе факт суттєвих розбіжностей між кількістюзареєстрованих фактів хабарництва і кількістю осіб засуджених за його вчинення.Наприклад, за виявленими у 1990 році 420 фактами одержання хабара булозасуджено лише 77 осіб, у 1997 році за виявленими 1540 такими фактами всього305 осіб. Ще більш родючою ця різниця є для посередництва у хабарництві, завчинення якого засуджено всього по кілька осіб, у той час як за статистикою МВСтаких фактів щорічно виявляється 70-80. І це при тому, що питома вагазасуджених за хабарництво серед засуджених за посадові злочини постійнозменшується. Гак, якщо у 1993 році із засуджених за посадові злочини бувзасудженим за хабарництво приблизно кожний другий, то в 1998 році таким був вжелише кожний шостий.

Висновок
Викладений мною матеріал дає змогу зробити кілька важливих утеоретичному та практичному плані загальних висновків.
Один з них стосується розуміння сутності хабарництва, йогосуспільної небезпеки, які сприяють вчиненню злочинів, що охоплюються поняттям „хабарництво“,сприяють корумпованості всіх ланок суспільства, а також ролі кримінальногозаконодавства у протидії хабарництву і корупції. Розуміння цих моментів єнадзвичайно важливим не лише для визначення стратегічних підходівкриміналізації діянь, пов’язаних з дачею-одержанням хабара, але і в планівибору правових засобів реагування на них, розкриття та розслідування фактівхабарництва.
В умовах сучасної незалежності України проблемакримінально-правової боротьби з хабарництвом набула надзвичайної гостроти, щообумовлено як його значним зростанням, гак і суспільною небезпекою. Злочини,пов'язані з хабарництвом, с найбільш небезпечним явищем серед посадовихзлочинів. Суспільна небезпека хабарництва обумовлюється тим, що воно, зокрема,підриває авторитет держави, завдає шкоди утвердженню демократичних основуправління суспільством, суттєво обмежує конституційні права і свободи людини ігромадянина: призводить до гальмування та викривання соціально-економічнихреформ; порушує принципи соціальної справедливості, нищить духовні, моральні тасуспільні цінності; ускладнює відносини з іншими державами і всією міжнародноюспільнотою. Іншими словами від хабарництва потерпають всі: людина, суспільство,держава.
Системний підхід у боротьбі з хабарництвом потребує врахуванняісторичного досвіду у цій сфері. Як продукт функціонування публічної владихабарництво було є і буде доти, доки існуватиме влада держава яксоціально-політичний інститут організації життя суспільства. Хабарництво це та»іржа", яка завжди паразитуватиме на «тілі» держави і завждийого «роз'їдатиме». Головне завдання проведення«антикорозійних» заходів полягає у тому, щоб, умовно кажучи, зменшитиінтенсивність «корозійних» процесів, локалізували їх. Виконати цезавдання можна лише за умови, якщо протидія хабарництву буде ґрунтуватися напоєднанні профілактичних, правоохоронних і репресивних заходів, а стратегічнимнапрямом протидії цьому злу буде визначено запобігання хабарництву.
За роки незалежності в Україні не було створено належних умов длясистемної протидії хабарництву та іншим корупційним діянням. Заяви про рішучу ібезкомпромісну боротьбу з корупцією, постанови і укази, які приймалися вконтексті таких заяв, лише створювали видимість такої боротьби і булиспрямовані головним чином на досягнення егоїстичної політичної мети переконатигромадян у тому, що держава вживає рішучих заходів щодо боротьби з корупцією.Ті поодинокі резонансні справи про хабарництво та інші корупційні діянняокремих вищих посадових осіб, які мали місце в Україні останнім часом, не маютьнічого спільного з системною боротьбою з корупцією, оскільки їх поява є більшенаслідком протистояння кланів, задоволення корпоративних та особистихінтересів, а ніж результатом цілеспрямованої антикорупційної діяльностіправоохоронних органів.
На мою думку, хабарництво ліквідувати дуже тяжко, і майженеможливо. Ллє саму боротьбу з хабарництвом можна розділити на декількастратегічних і тактичних напрямки.
Стратегічними напрямками боротьби слід вважати слідуюче:
• По-перше підвищення загального добробуту населення в томучислі і державних службовців, до такого рівня, щоб працююча людина могла пасвою заробітню платню забезпечити нормальні умови проживання для себе і своєїродини. При чому заробітня платня державних службовців повинна досягти такогорівня, щоб службовець цінував своє робоче місце більше ніж службовець наприватній фірмі.
По друге в державі потрібно змінити законодавство таким чином, щобв більшості питань економічного характеру державні службовці виступали не якдозволяюча інстанція, а тільки, як реєструюча факт подання повного пакетудокументів, тобто чим більше буде залежати розгляд справи від букви закону, ічим менше те чи інше питання буде залежати від конкретного чиновника, то тимменше буде виникати можливостей і потреби для дачі-одержання хабара.
Тактичному плані, як вже говорилося вище, потрібно при конкретномурозгляді кожної справи враховувати конкретні суб’єктивні, об’єктивні обставини,які в даному випадку призвели до дачі-одержання хабара і стимулювати тих осіб,які добровільно погодились на співробітництво із слідчими органами для викриттяфакту дачі-одержання та корумпованої тієї чи іншої посадової особи.Стимулювання потрібно проводити таким чином, щоб вищезгадані особипритягувалися до кримінальної відповідальності по факту дачі-одержання хабара.Крім того, про кожний випадок співробітництва зі слідчими органами, потрібношироко інформувати громадськість. Я вважаю, що комплексне поєднання всіхзгаданих мною в даній роботі профілактичних, стимулюючих та караючих факторівдопоможе зменшити рівень корумпованої в нашій країні.