Колізійні норми спадкового права

Курсоваробота
Зміжнародного приватного права України
Натему: «Колізійні норми спадкового права»
Київ2011 р.

План
Вступ.
1. Колізії у спадкуванні за МПП.
2. Колізійні норми спадкового права.
3. Міжнародні документи з питань іноземного спадкування.
4. Отримання українським громадянином спадщини закордоном
5. Спадкові права іноземців.
6. Перехід майна до держави.
Висновки.
Список використаної літератури.

Вступ
Пов’язаністьспадкових відносин з різними правовими системами може з’явитися внаслідок рухусуб’єктів різних правових систем через державні кордони і поширення майновихвідносин на міждержавному просторі. Територіальні бар’єри між різними державамипочали долатись особливо у другій половині ХХ сторіччя, через що представникибагатьох верств населення з різних країн активно пересуваються з країни докраїни, залишаючи при цьому своїх родичів і своє майно у різних країнах.Мобільність населення дедалі зростає, що обумовлює збільшення кількостівипадків поселення громадян однієї країни на території іншої[1].Міжнародні потоки іноземців призводять до того, що вони поступово отримуютьосідлість в нових країнах, перевозять туди свої сім’ї і майно, формують їх нановому місці. Крім того, що спадкодавці можуть мати спадкоємців в різнихкраїнах, вони також можуть залишати своє спадкове майно в кількох країнах. Дозбільшення проблем міжнародного спадкування призводить тенденція до придбанняіноземцями нерухомого майна в інших країнах (особливо в країнах зі сприятливимкліматом як, наприклад, у Франції, Португалії, Італії, Іспанії)[2].
 На збільшеннякількості майна померлих осіб, щодо якого повинні бути застосовані норми МППтакож впливають: шлюби з іноземцями, придбання подвійного громадянства,міжнародні інвестиційні процеси, економічна і лінгвістична пов’язаністьрегіонів (Україна – Росія, Німеччина – Франція, Бельгія – Нідерланди, Латвія –Литва – Естонія і т. ін.).
Плюралізмправових систем, як передумова виникнення колізій означає, що спадкове праворізних країн має значні розбіжності у регулюванні процесу спадкування. Вониобумовлені у значній мірі історичними, економічними, релігійними, моральними,культурними, соціальними і іншими чинниками. Спадкове право найбільшконсервативне, воно по суті є продовженням і доповненням права власності,містить чимало положень, що випливають з права власності, яке діє на певнійтериторії у певний період.
Норми спадковогоправа загалом відзначаються єдністю соціально-економічних функцій, проте маютьзначні відмінності і характерні особливості у різних системах права.Розбіжності між внутрішніми законами спадкування частково мають технічнуприроду, як, наприклад, ситуація з процедурою переходу майна при спадкуванні: вкраїнах континентальної Європи спадкування є універсальним правонаступництвом,що означає безпосередній перехід прав і обов’язків спадкодавця до спадкоємців,а у країнах загального права спадкове майно спершу потрапляє до особистогопредставника померлого, який передає його спадкоємцям тільки після процедуриочищення від боргів, тобто, після розрахунків з кредиторами. Частково такірозбіжності відображають різні погляди на інтереси, що підлягають захисту:наскільки вони беруться до уваги тим чи іншим законодавством, настількипідлягають захисту права одного пережившого подружжя, урівнення прав законних інезаконних дітей, надання певним категоріям спадкоємців за законом обов’язковихчасток і т. ін.

Колізії успадкуванні за МПП
Колізіїу міжнародному спадкуванні обумовлюються такими факторами: зв’язком спадковихвідносин більше ніж з однією правовою системою, плюралізмом правових систем іїх здатністю до взаємодії.
Зокрема,неоднаковими є правила, що стосуються заповіту. Наприклад, законодавство ФРНдозволяє спільні заповіти між подружжям; взаємні заповіти відомі в правіАнглії, США. Для права Італії, Польщі заповіт – односторонній акт, тому двоє чибільше осіб не можуть викласти свою волю в одному документі незалежно від того,на чию користь заповіт складався. Французький цивільний кодекс прямо забороняєспільні і взаємні заповіти. У ФРН, Швейцарії, Франції існує інститут договорівпро спадкування, що діють з моменту їх укладання і не можуть бути розірвані водносторонньому порядку.
Різний підхідспостерігається і щодо змісту законодавчих приписів. Законодавство деяких країндозволяє у заповіті робити визначення виключно щодо розпорядження майном іпризначення спадкоємців (Болгарія, Угорщина). Інші, крім розпоряджень майновогохарактеру і визначення кола спадкоємців допускають у заповіті також положеннящодо визнання позашлюбної дитини, призначення неповнолітньому опікуна,призначення виконавця заповіту і т. п. У французькому праві є три видизаповідальних розпоряджень (легатів): універсальні, часткові, сингулярні.Універсальні легати являють собою такі заповідальні розпорядження, за допомогоюяких вся сукупність прав і обов’язків спадкодавця переходить до одного чидекількох осіб; за легатом по універсальному титулу здійснюється перехід лишепевної частини спадкового майна; сингулярні легати мають своїм предметом лишеокремі майнові права.
Досить частопринцип свободи заповіту обмежується на користь сім’ї спадкодавця, щонеоднаково виражається у праві різних країн. Так, право Угорщини надаєобов’язкову долю дітям, онукам, правнукам спадкодавця і його дружині(чоловіку), а також у другу чергу батькам. Розмір обов’язкової долі складаєполовину майна, яке ці особи отримали б у разі спадкування при відсутностізаповіту. За правом Іспанії право на обов’язкову долю мають діти і їх нащадки.Розмір обов’язкової долі дітей складає 2/3 долі, яку вони б отримали у разіспадкування за законом. Обов’язкова доля батьків і їх висхідних складаєполовину долі, яку б вони отримали при спадкуванні без заповіту. Ця доля будезменшена до 1/3, якщо ця категорія спадкоємців буде конкурувати з пережившимчоловіком чи дружиною. Згідно законів Сербії, Чорногорії, Хорватії, Словенії,незалежно від змісту заповіту діти померлого отримають половину, а батьки іодин з подружжя 1/3 тієї долі, яку б вони отримали у разі спадкування зазаконом.
Зазвичай до числаспадкоємців за законом законодавець прираховує найближчих родичів померлого ійого чоловіка (дружину). Проте коло таких спадкоємців неоднакове в різнихзаконодавствах. Для Болгарії — це діти, брати, сестри, один із подружжя. ДляУгорщини – це діти, онуки, правнуки, переживший чоловік (дружина), батькипомерлого. У законодавстві ФРН встановлені парантели (групи кровних родичів, щопоходять від загального предка і його низхідних). Спершу спадкують низхідніспадкодавця, потім: батьки, їх низхідні, дід і бабка, їх низхідні, прадід,прабабка, їх низхідні. Поряд із родичами по парантелах спадкує чоловік(дружина) спадкодавця. Для права Італії характерно те, що в коло спадкоємціввходять низхідні спадкодавця, його батьки, брати, сестри, висхідні родичі: дід,бабка, прадід, прабабка, і т.д.; родичі за боковими лініями. За законодавствомРумунії спадкують діти, їх низхідні. Якщо вони відсутні – спадкують батьки,брати, сестри померлого. Якщо їх не залишилося – спадкують родичі (дід, бабка іт.д.). Переживший чоловік (дружина) спадкує самостійно і одноособово тільки втому випадку, якщо не лишилося родичів ближче четвертого ступеню. В іншихвипадках він (вона) спадкує разом з батьками, братами чи сестрами спадкодавця.У Франції є чотири категорії спадкоємців за законом: діти, інші низхідні тависхідні родичі спадкодавця, а також родичі спадкодавця за боковою лінією,переживший чоловік (дружина). У Чехії є чотири черги спадкоємців, у Швейцарії –3 парантели і т. ін.[3].
Окрему групукраїн у плані спадкового права становлять країни мусульманського права.Мусульманське право значно обмежує свободу заповіту; основним тут є спадкуванняза законом: спадкодавець не вправі змінити встановлений правом порядокспадкування і в змозі розпорядитися у заповіті лише 1/3 частиною спадковогомайна на користь осіб, які не входять у коло спадкоємців за законом. Відсутнярівність чоловіка і жінки: жінка може отримати лише половину долі чоловіка;спадкоємцем не можуть бути особи, які належать до інших релігій чивіросповідань.
У спадковомуправі країн тропічної Африки частіше за все визначено, що спадок ділиться міжнайближчими родичами померлого. Традиційно спадкує старший син, або синиспадкодавця. Якщо їх немає – старша дочка. Лише в деяких країнах пережившомучоловіку (дружині) надається право отримати половину майна померлого. Уполігамних сім’ях жінки отримують долі, які залежать від кількості дітей кожноїз них. За окремим порядком спадкуються сільськогосподарські землі, врожай ідомашня худоба: на їх спадкування впливають право чи звичай громади, племені,релігії, секти померлого[4].
Спадкове правоУкраїни визнає спадкування за законом і за заповітом, Цивільний кодексзапроваджує такі інститути спадкового права як заповіт подружжя, шість чергспадкоємців, спадковий договір, секретний заповіт, тощо.
Передумовоювиникнення колізій спадкового права вважається і взаємодія національнихправових систем у цій галузі. Така взаємодія виражається у застосуванні в однійкраїні норм спадкового права, які існують у іншій країні щодо ускладненогоіноземним елементом спадкування і позитивному ставленню до набутих в іншійкраїні суб’єктивних спадкових прав.
Установлюючиколізійні норми внутрішнього спадкового права, кожна держава самостійновизначає межі дії власних законів і законів інших країн до спадкових відносин,виходячи з власних пріоритетів і прагнень певним чином гарантувати перехід праві обов’язків померлого до його нащадків чи держави. Тому будь-яку колізійнунорму, що стосується міжнародного спадкування можна визнати такою, яка певнимчином забезпечує взаємодію різних систем права щодо спадкового відношення,допускаючи чи ні дію іноземного спадкового права на своїй території. Яквидається, такий допуск іноземного права може бути лише у тому випадку, коли іноземнінорми будуть відповідати цілям і характеру норм власної правової системи длязабезпечення відповідного переходу прав і обов’язків у процесі міжнародногоспадкування, і для забезпечення недоторканості належним чином придбанихспадкових прав.
Взаємодія різнихсистем права у регулюванні спадкових відносин здійснюється шляхом визнанняправ, що виникли при спадкуванні за кордоном, і шляхом встановлення ізастосування правових норм, що стосуються спадкування своїм громадянином закордоном, коли спадкоємцю надаються суб’єктивні права і накладаються обов’язки.За концепцією визнання набутих прав, законодавство національної системи праващодо правосуб’єктності не впливає на визнання “іноземних” прав, що виникли приспадкуванні. Це обумовлюється тим, зокрема, що визнанню іноземного права неперешкоджає той факт, що здатність до володіння таким же правом не входить дозмісту правосуб’єктності громадянина за законом даної країни тому, наприклад,що її правова система взагалі не знає подібного права.
Так само не маютьзначення умови спадкування, що не відомі національній системі права, алевстановлені за іноземним законом – останній буде визнаватись. Тому, громадянинбуде вважатись спадкоємцем, якщо він може спадкувати за іноземним законом, інавпаки, якщо громадянин згідно з іноземним законом не визнається спадкоємцем –він не буде суб’єктом спадкування за національним законом. Аналогічно з цим,майно, яке не може спадкуватись за іноземним законом не може бути успадкованеза національною системою права. У тому випадку, якщо іноземний закон визнаєпевні суб’єктивні права при спадкуванні – національний закон також повиненвизнати правомірність таких прав, а також дії і їх наслідки, що випливають ізвказаних прав[5].
Описаний допускдії іноземного права може бути лише у тому випадку, коли іноземні норми будутьвідповідати нормам власної правової системи щодо забезпечення недоторканостісуб’єктивних спадкових прав. Тому виключенням із концепції визнаннясуб’єктивних прав може бути їх протиріччя важливим основам національногозаконодавства країни.
Підсумовуючинаведене, можна дійти висновку, що колізія у міжнародному спадкуванні постає у виглядіпротиріччя між системами права в цілому і нормами права, зокрема, що стосуютьсяміжнародного спадкування у різних країнах через їх здатність до взаємодії.Тому, колізію в міжнародному спадкуванні слід визначити як таку правовуситуацію, в якій відносини по спадкуванню пов’язані з двома або більшенаціональними системами права, що шляхом взаємодії здатні їх регулювати.
Колізійні нормиспадкового права
Вукраїнському Проекті закону про міжнародне приватне право окреслено три видиправових колізій застосування права, що регулює спадкування у МПП:
1)  колізії щодо об’єкта спадковогоправовідношення;
2)  колізії відносно здатності до складаннязаповіту;
3)  колізії відносно форми заповіту.
Першагрупа колізій визначається існуванням розподілу майна на рухоме і нерухоме, щообумовлює різні колізійні прив’язки для його спадкування.
Вітчизнянадоктрина МПП пояснює пріоритет прив’язки для спадкування рухомого майна дозакону постійного місця проживання тим, що вказані відносини є різновидомпрояву відносин власності, де постійне місце проживання спадкодавця за кордономє тим чинником, який визначає зіткнення відносин спадкування з системоювласності іноземної держави. У тому випадку, якщо спадкодавець проживає закордоном, він створює навколо себе комплекс майнових відносин, які зазвичайвключаються в систему власності певної країни, тому природно, що у разі смертіспадкодавця, відносини щодо переходу майна до спадкоємців є майновимивідносинами, що входять в систему власності певної держави.
Щостосується громадянства у якості колізійного критерію, то воно само по собі непризводить до зв’язку спадкодавця з системою власності певної держави, не є тимчинником, який веде до взаємодії правових систем, тому правило постійного місцяпроживання спадкодавця є більш обґрунтованим[6].
Іхоча з часом прив’язка до місця постійного проживання втрачає своє вирішальнезначення, все ж таки необхідно підкреслити, що більше ніж половина з відомихзаконодавств у сфері МПП містять прив’язку до місця проживання спадкодавця намомент смерті для визначення спадкового права. Крім України, яка послідовнодотримується вказаного колізійного правила, такі країни як Росія, Вірменія,Білорусь, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Бразилія, Венесуела, Китай,Мадагаскар, Монголія, Перу, Таїланд, Чилі, Швейцарія закріплюють у своємузаконодавстві прив’язку до місця проживання спадкодавця як основну щодоспадкування майна. У свою чергу, критерій громадянства встановлено у такихкраїнах як Грузія, Буркіна-Фасо, Німеччина, Греція, Єгипет, Куба, Литва, Туніс,Туреччина, Чехія, Південна Корея, Японія. Традиційно принципу доміціліюдотримуються Австралія, Велика Британія, Канада, США. Крім того, деякі країнивстановлюють більш широку прив’язку до особистого закону спадкодавця, яка,очевидно, надає більш гнучкі можливості для визначення необхідного права. Цезаконодавства Австрії, Угорщини, Італії, Ліхтенштейну, Об’єднаних АрабськихЕміратів, Португалії, Румунії, а також Кодекс Бустаманте. Закону судудотримуються Йемен і Латвія; національного права спадкодавця – Польща і Іран;місця останнього перебування – Естонія; правила місцезнаходження для усіхкатегорій майна – Уругвай.
Російськийтеоретик МПП А.А. Рубанов в одній із своїх робіт серед іншого зауважує, щовибір спадкового права за допомогою різних критеріїв (громадянства, постійногомісця проживання, доміцілію, місця знаходження спадкового майна, чи їх комбінації),обумовлюється не міркуваннями теоретичного порядку, а перш за все обставинами,які лежать поза сферою науки МПП. У якості прикладу наводиться застосуваннязакону громадянства у країнах еміграції (Італія) і закону доміцілію у країнахімміграції (США)[7].
Аргументомна користь прив’язки до закону громадянства особи є та обставина, що особа, яказалишає за собою своє громадянство, оселившись в іншій країні, можливо, прагнезберегти зв’язок із країною свого громадянства, і сподівається на те, що припевних обставинах до відносин за її участі буде використаний саме закон громадянства.
Більшетого, інколи у правовій літературі по МПП підкреслюється, що у питаннях щодоправового статусу фізичних осіб усі закони у якості основної колізійноїприв’язки закріплюють закон громадянства. Щодо питання про визначення права,застосовуваного до спадкових відносин, усі закони про МПП містять однаковуколізійну прив’язку – закон громадянства спадкодавця на момент смерті[8].Такі і подібні твердження є щонайменше спірними з огляду на наявні законодавчіакти з МПП[9].
Зіншого боку, критерій громадянства має свої вади. Вони пов’язані з випадками подвійногогромадянства чи з випадками відсутності громадянства, що по-різному вирішуютьсяу законодавстві різних країн і представниками доктрини.
Такчи інакше, неважко помітити, що використання одного з критеріїв – постійногомісця проживання чи громадянства не веде до повноцінного вирішення проблемадекватного вибору закону спадкування. Можливо, з огляду на недоліки обохпринципів, Інститут міжнародного права на сесії в Ніцці 15 вересня 1967 р.прийняв резолюцію відносно спадкування за заповітом у міжнародному приватномуправі, де, зокрема, рекомендував надати спадкодавцю можливість обирати міжзаконом свого громадянства і законом доміцілію[10].
Використовуючиміжнародний досвід науки і практики автори Проекту закону України “Проміжнародне приватне право” передбачили можливість вибору між двома критеріями –постійного місця проживання і громадянства для спадкодавця у його заповіті,хоча і з певними обмеженнями (ст. 65). Таким чином, для спадкових відносин, щопов’язані більше ніж з одним правопорядком автономія волі постає у якостіможливості спадкодавця обрати право певної країни для встановлення майбутньогоправонаступництва на випадок смерті.
Країни СНД, уяких були недавно прийняті Цивільні кодекси, містять норму, що закріплюєавтономію волі у спадкових відносинах: “Відносини по спадкуванню визначаютьсяза правом країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання, якщоним не обрано в заповіті закон свого громадянства” (ЦК Вірменії, Бєларусі,Казахстану, Киргизії, Узбекистану).
ЗаконодавствоБуркіна-Фасо крім закріплення прив’язки до закону найбільш тісного зв’язку здержавою місця проживання як альтернативи основній прив’язці до законугромадянства на момент смерті, встановлює можливість висловити у заяві аборозпорядженні на випадок смерті автономію волі у межах тих же законів. У межахнаціонального закону й закону місця перебування спадкодавець може скористатисяавтономією волі в Італії; в межах законів громадянства, доміцілію імісцезнаходження нерухомості у Канаді (Квебек). Право Ліхтенштейну дозволяєспадкодавцю підкорити правонаступництво після нього одному з його вітчизнянихправопорядків або праву держави свого останнього місцеперебування. Зазаконодавством Естонії можна використати автономію волі у відношенні рухомогомайна у межах його місцезнаходження і закону громадянства. У Швейцаріїавтономія волі у спадковому праві допускається у межах закону постійного місцяпроживання і громадянства. Фактично необмежену автономію волі дозволяє лишезаконодавство Румунії.
Інститутавтономії волі закріплено також і в Гаазькій конвенції 1989 р. щодо права, якеповинно застосовуватись до спадкування майна померлих осіб (про автономію воліу відносинах по спадкуванню). Так, згідно ст. 5 Конвенції, особа може обратизакон певної держави для регламентації спадкування свого майна. Вибір правабуде юридично значимим у момент складання заповіту або смерті такої особи, якщоостання була громадянином держави або постійно там проживала. Саме це положенняза змістом і правовим значенням є основною нормою Конвенції; до того ж не маєзначення, залишила особа заповіт чи ні, оскільки вибір закону для управління їїмайном діє через застосування колізійних норм указаної статті Конвенції. Такимчином особі надається право волевиявлення щодо вибору закону для майбутньогоправонаступництва на випадок її смерті. Іншими словами, колізійно-правовевизначення права, що регулює спадкування, надає спадкодавцеві можливість знайтиправопорядок, що найбільш властивий даному відношенню у рамках його зв’язку звідповідною державою.
Згідно зпревалюючою на даний час доктриною, спадкодавець може підкорити спадкуваннятому закону, з яким це відношення певним чином пов'язане. Відповідно, особа неможе обрати те право, яке до неї ніяк не стосується. Очевидно, що через такіміркування міжнародні документи і внутрішнє законодавство обмежують автономіюволі розумінням “суттєвого” або “найбільш тісного зв’язку” відносин із певнимправом або обмежують автономію волі чітко окресленими межами. Хоча у деякихнормативних актах автономія волі не обмежується, чим ще раз підтверджуєтьсякерівна роль волі спадкодавця, який може вільно підкорити регулювання процесуспадкування певному правопорядку, хоча і з урахуванням застереження пропублічний порядок і надімперативних норм.
Навідміну від прив’язки рухомого майна до особистого закону спадкодавця, длянерухомого майна (якщо воно виділяється) законодавчо встановлюється правило lexrei sitae, тобто закон місцезнаходження речі.
ЩодоПроекту закону Про міжнародне приватне право України, то у ст. 66 передбаченанорма про те, що спадкування нерухомого майна регулюється правом країни, в якійзнаходиться це майно.
Інколиособливим статусом може користуватись також і інше майно через своє історичне,культурне, економічне, політичне і інше значення. Таке майно підкоряєтьсярегулюванню виключно одному закону (місцезнаходження, місця реєстрації, іт.п.). Воно отримало назву “особливого”. З точки зору Л.Ф. Кічигіна, під циммайном слід розуміти таке майно і цінності, які по праву держави, на територіїякої вони знаходяться, виділяються із основної спадкової маси і спадкуютьсяінакше, ніж все інше майно, наприклад, цінності валютного фонду країни, морськіі річкові судна приватних компаній, що занесені до державного реєстру, паї вакціонерних товариствах і приватних компаніях[11]. Особливого статусу приспадкуванні набуло також майно, яке призначене слугувати цілям відправленнярелігійного культу в Японії – власність на такі предмети може переходити тількидо жерців цього культу[12].
Однакє й інша система застосування колізійних прив’язок до спадкування майна – вонаоснована на принципі використання єдиного права для спадкування як рухомого,так і нерухомого майна. У деяких країнах, (наприклад, Уругвай), все майноспадкується на основі lex situs, але така позиція, що походить від суворихфеодальних законів і територіального суверенітету, на сьогодні рідко знаходитьтеоретично і практично своїх прибічників.
Застосуванняєдиного колізійного критерію базується на римській концепції розумінняспадкування як універсальної правонаступності, (коли до спадкоємця переходитьвсе спадкове майно у цілому, в тому числі обтяжене боргами), яка пояснювалась,зокрема, тим, що померлий і його спадкоємець є в певному сенсі однією особою(Юстиніан), чи тим, що спадкоємцем продовжується особа померлого (Франкенштейн)[13].Принцип використання єдиного права до процесу спадкування розповсюджений повсьому світі. Більшість країн, як наприклад, Японія, Німеччина, Куба, Чехія,Південна Корея, ОАЕ, Грузія, Буркіна-Фасо, Греція, Єгипет, Венесуела, Чилі, Угорщина,Австрія, Італія, Бразилія, Ліхтенштейн, Португалія, Йемен, Латвія, Перу,Польща, Туніс, Уругвай, Іран, а також Кодекс Бустаманте зупинили у своємузаконодавстві вибір на одному праві, що частіше за все базується на особистомузаконі спадкодавця. І лише 17 країн, законодавства яких описуються у параграфі,а саме: Вірменія, Канада, Китай, Литва, Мадагаскар, Монголія, Нідерланди, штатЛуїзіана, Таїланд, Туреччина, Франція, Естонія, Бєларусь, Казахстан,Киргизстан, Узбекистан, Румунія виділяють нерухомість в окрему категоріюспадкування.
Другоюколізією в міжнародному спадкуванні є колізія щодо здатності до складаннязаповіту.
ПроектЗакону України про міжнародне приватне право у ст. 67 визначає здатність особидо складання і скасування заповіту також за законом постійного проживання, алев момент його складання або в момент смерті.
Необхідністьіснування колізійних норм щодо здатності до складання заповіту обумовлена,зокрема, значними відмінностями у цивільному праві різних країн щодо набуттявказаної здатності. Так, у Франції, Швейцарії, Англії, більшості штатів СШАздатність до складання заповіту виникає разом з повноліттям – 18 років. Заправом ФРН, по досягненні 16 років особа може укладати заповіти; так само вік16 років дає право укладати заповіт у Франції, але тільки щодо половини майна –предмету заповідального розпорядження, а у випадку відсутності родичів дошостого ступеню, є можливість заповідати все майно. З 14 років укладаютьзаповіт у деяких штатах США, а в Англії з 14 років заповіт можуть укладативійськові і моряки[14].
Крімтого, більшість законодавств не наділяють здатністю до складання заповітунедієздатних осіб: душевнохворих, глухих, німих, сліпих, марнотратників, осіб,що зловживають спиртними напоями тощо.
Череззаконодавчі відмінності різних країн щодо здатності до складання заповіту, вколізійному праві багатьох країн природно існує норма щодо вибору права дляпитань про здатність до складання заповіту, хоча варіації на тему колізійнихприв’язок визначаються своєю різноманітністю в межах особистого закону. Всізакони виходять із застосування особистого закону спадкодавця на моментволевиявлення і у відношенні здатності особи до складання і відміни заповіту.
Так,заповідальна здатність визначається законом громадянства у Югославії, Чехії,Туреччині, Таїланді. Естонія надає пріоритет закону країни перебування на часскладання, зміни, відкликання заповіту; для Литви вирішальним є закон місцяскладання заповіту; Монголія надає перевагу постійному місцю проживання; Італія– національному закону. Лише деякі країни допускають декілька альтернативнихколізійних прив’язок. Законодавство Швейцарії встановлює прив’язки до місцяпроживання, звичайного перебування, громадянства на момент розпорядження.Ліхтенштейн надає найбільш широке коло можливостей для вибору права у питаннізаповідального розпорядження. Обирати можна серед вітчизняного правопорядку намомент юридичної дії або смерті, звичайного місцеперебування на моментюридичної дії або смерті і права Ліхтенштейну. Штат Луїзіана використовуєкритерій доміцілію на момент складання заповіту чи смерті. Однак більшістькраїн у своїх колізійних нормах окремо не визначають право для встановленнязаповідальної здатності. Напевне, найбільш прийнятною є позиція законодавстваШвейцарії і Ліхтенштейну, які окреслюють найбільшу кількість альтернативнихприв’язок щодо здатності до складання заповіту в межах того ж таки особистогозакону.
Іншоюколізією спадкування у МПП є колізія відносно форми заповіту.
Наформу заповіту завжди впливали історичні і культурні традиції права даногосуспільства. Наприклад, за доби класичного візантійського приватного права дляскладання усного заповіту вимагалась наявність семи свідків, які виконувалиобов’язкові формальності; на той час вже існувала можливість складання“пільгового заповіту для певних категорій осіб: воїнів, мандрівників. Так,“поранений воїн взагалі міг залишити заповіт кров’ю на щиті, піхвах чи мечем наземлі”[15].
Іна сьогодні загальновизнаною є необхідність дотримуватись встановленої узаконодавстві форми для складання заповіту. Форма заповіту не повинна бутискладною і обтяжливою, що перешкоджало б можливості укласти заповіт, однакразом з тим вона повинна по можливості гарантувати автентичність заповіту ізабезпечувати виконання волі спадкодавця, таємницю заповіту тощо. Виконаннятаких вимог до форми заповіту забезпечується законодавствами різних країнпо-різному. Через це заповіт, укладений без дотримання встановленої форми, можебути визнаний недійсним через максиму: “форма заповіту = його суть”.
Національнізаконодавства часто встановлюють різноманітні форми заповіту. Так, публічнийзаповіт (можливий у ФРН, Франції, Японії, Швейцарії) зазвичай складається заучасті нотаріуса та свідків. Цивільні кодекси багатьох країн (США, Італія,Франція, ФРН) допускають олографічний заповіт, який повинен бути власноручнонаписаний, підписаний і датований спадкодавцем, а потім переданий нотаріусу взакритому конверті. В деяких країнах можна укласти усний заповіт за участісвідків (ФРН, США), хоча і з деякими обмеженнями, а також взаємні заповіти, яківідомі в англо-американському праві, що містять взаємні зобов'язаннязаповідачів. Законодавство часто передбачає спрощену форму для укладаннязаповітів – просту письмову, усну – для осіб, що знаходяться в місцевості, зякою немає зв’язку через виключні обставини. В Каліфорнії, наприклад, буввизнаний заповіт, що був написаний на щаблинах сходів[16].
ВАнглії можливою є лише одна форма заповіту: письмовий документ, підписанийзаповідачем чи особою за його вказівкою, завірений не менше ніж двома свідками.Заповіт може бути написаний, надрукований, оформлений у вигляді криптограми;можливе поєднання надрукованого і написаного текстів[17].За правом США в різних штатах встановлені норми, значно відмінні між собою щодоформи заповіту. Так, у деяких штатах олографічні заповіти визнаються, у деяких– ні; усні заповіти у деяких штатах можливі лише для рухомого майна чи обмеженіпевною вартістю спадкової нерухомості; відмінними є норми щодо кількостісвідків і т. ін. В Україні заповіт повинен бути письмовим, підписаним особистозаповідачем, нотаріально посвідченим (ст. 1247 ЦК).
Прив'язкадо locus regit actum використовується у законодавстві у сфері МПП щодо формизаповіту в таких країнах як Південна Корея, Естонія, Португалія, Мексика,Мадагаскар, Литва, Іран. Ряд інших країн поєднують прив’язку до locus regitactum з національним правом спадкодавця (громадянством). До них належатьнаприклад, Польща, Об’єднані Арабські Емірати, Єгипет, Монголія. Прив’язка щодоформи заповіту, який містить розпорядження нерухомістю за законодавством деякихкраїн передбачає застосування закону місця знаходження нерухомості.
Крімтого, якщо національне законодавство передбачає здійснення заповіту за певноюформою, заповіт не буде визнаний дійсним за національним законодавством у разіпротиріччя національній нормі права (Іспанія, Нідерланди), хоча не виключеневизнання заповіту дійсним за іншими правовими системами.
Внайбільш розвинених цивільних законодавствах світу прив’язка locus regit actumдоповнюється рядом прив’язок до особистого закону спадкодавця (постійного місцяпроживання, доміцілію місця перебування, місця знаходження нерухомості чи доправа, яке регулює правонаступництво на випадок смерті (ФРН, Швейцарія,Ліхтенштейн, Італія, Угорщина, Румунія та ін.).
Міжнароднідокументи з питань іноземного спадкування
Важливогозначення для України мають двосторонні договори про правову допомогу. Колізійнінорми в договорах колишнього СРСР і України з іншими країнами містять восновному жорсткі колізійні прив’язки до конкретно визначеного в угодіправопорядку.
Характернимирисами договорів про правову допомогу у спадкових нормах є те, що: 1) майже всівони надають національний режим громадянам іншої сторони у спадкових відносинахщодо здатності до складання заповіту і здатності отримувати майно і права; 2)договори виходять з розщеплення спадкування у відповідності з категоріямимайна, яке спадкується, тобто, сповідується принцип дуалізму, коли до рухомогомайна застосовується закон громадянства чи постійного місця проживання, а донерухомого – закон його місця знаходження; 3) форма заповіту майже завжди визначаєтьсяза законом громадянства спадкодавця на момент смерті чи місця складаннязаповіту[18].
Прикладомрегіональної уніфікації є Конвенція про правову допомогу і правові відносини уцивільних, сімейних, кримінальних справах, що прийнята у Мінську 22 січня 1993р., ч. V якої присвячена спадковим відносинам, хоча вона в значній міріспівпадає з нормами двосторонніх договорів (наприклад, в ній установлюється, щоправо спадкування нерухомості визначається за законом держави, де воназнаходиться, а іншого майна – за законом постійного місця проживанняспадкодавця (ст. 45), заповідальна здатність установлюється за закономостаннього місця проживання на момент смерті (ст. 47), форма заповіту повиннавідповідати вимогам закону останнього місця проживання або місця укладаннязаповіту (ст. 47).
Видатнеположення серед прикладів регіональної уніфікації займає, зокрема, КодексБустаманте 1928 р., в якому ст.ст. 144-163 (усього 20 статей) присвяченівиключно спадкуванню (основні засади спадкування з іноземними характеристикамив цьому документі зводяться до єдиного закону спадкування незалежно відкатегорій майна, застосування у якості прив’язки в основному особистого закону,а також встановлення правил “міжнародного публічного порядку” щодо формизаповіту). Кодекс Бустаманте діє вже більше семидесяти років для 15 країнЛатинської Америки: Болівії, Бразилії, Венесуели, Гватемали, Гондурасу, Гаїті,Домініканської Республіки, Коста-Ріки, Куби, Нікарагуа, Перу, Панами,Сальвадору, Чілі, Еквадору, що само по собі свідчить про непересічний характерцього акту. Більше того, Кодекс Бустаманте застосовується і в інших країнахчерез його риси “розумності й доцільності”.
Длярегулювання спадкових відносин на міжнародному рівні понад століття тому почалирозроблятись Гаазькі конвенції щодо вибору закону для регулювання різнихаспектів спадкування: 1894, 1904, 1925, 1928, 1961, 1989 років. Еволюціюколізійних норм цих конвенцій можна простежити на такому прикладі. Конвенція1928 р. “Про конфлікт законів і юрисдикцій в області спадкування за законом іза заповітом” містила основний і майже єдиний колізійний принцип – національнийзакон на момент смерті для визначення закону регулювання спадкових відносин зобмеженнями лише на користь закону місцезнаходження для так званого “особливогомайна”. Зовсім іншими прив’язками оперує Конвенція про закон, що застосовуєтьсядо спадкування майна померлих осіб 1989 р., яка для вирішення колізійних питаньспадкового права містить розгалужену структуру колізійних прив'язок відпостійного місця проживання через закон громадянства до закону найбільш тісногозв’язку (ст. ст. 3, 5, 6).
Гаазькіконвенції значно відмінні від договорів про правову допомогу і породженіпрактичною необхідністю узгодити сталість і консерватизм філософії спадковогоправа з прискореним розвитком міжнародних відносин у приватній сфері, адже вониможуть функціонувати у двох площинах уніфікації: внутрішній та міжнародній, щоє безперечно позитивним моментом.
Так,Конвенція про колізію законів щодо форми заповідальних розпоряджень 1961 р.(учасниками якої є 31 країна, зокрема, ФРН, Австрія, Англія, Бельгія, Данія,Іспанія, Норвегія, Польща, Швеція, Швейцарія, Франція, Японія, Югославія),встановлює у ст. 1 найбільшу кількість альтернативних прив’язок по відношеннюдо форми заповіту з-поміж інших міжнародних документів, причому достатньо, щобзаповіт був дійсним за будь-яким із перерахованих законів із врахуванням основпублічного порядку (закону місця укладання, громадянства на момент укладанняабо смерті, доміцілію на момент укладання або смерті, місця звичайногомісцепроживання на момент укладання чи смерті, відносно нерухомості – місця їїзнаходження). За певних обставин може діяти прив’язка до закону найбільштісного зв’язку. Конвенція застосовується до форми укладання і скасуваннязаповіту, в тому числі і до заповітів, укладених двома і більше особами водному документі. Дана Конвенція надає можливості до широкого обмеження її нормкраїнами-учасницями за допомогою багатьох застережень.
Отримання українськимгромадянином спадщини за кордоном
Відповіднодо українського законодавства, права спадкування, що виникають у силу іноземнихзаконів цілком визнаються в Україні. Іноземна спадщина в Україні необкладається податком, у той час як, наприклад, у Франції спадкоємний податокскладає 55 %, у штатах Пенсільванії, Нью Джерсі – 15 %.
Консульськіустанови України сприяють українським громадянам у захисті спадкових прав, щовиникли під дією іноземного закону. Відповідно до Консульських конвенцій,компетентні органи держави перебування повинні негайно сповіщати консульськуустанову про відкриття спадщини після смерті громадянина акредитуючої держави.Представництво консула продовжується доти, доки сам спадкоємець не візьме насебе захист своїх прав чи не призначить свого представника. Консул вживаєзаходів для охорони майна, що залишилося після смерті громадянина України. Якщозалишене майно, повністю або частково складається з предметів, що можуть зіпсуватися,а так само при надмірній дорожнечі зберігання такого майна, консул має правопродати це майно і надіслати виручені гроші за належністю. Консул приймає назберігання спадкове майно для передачі спадкоємцям, що знаходяться в Україні.(Консульський Статут України 1994 р., затв. Указом Президента від 2.04.1994№127).
Спадкові праваіноземців
У сферіспадкових прав іноземці на території України користаються національним режимомнезалежно від місця їх постійного проживання. Це означає, що іноземці можутьзаповідати й успадковувати майно нарівні з громадянами України. З цьогопринципу виходять Договори про правову допомогу, які передбачають, що громадяниоднієї країни у відношенні спадкування цілком прирівнюються до громадян іншоїкраїни. Єдине відоме виключення спадкоємних прав іноземців існує у сфері спадкуванняними земельних ділянок. Так, на підставі п. п. 2, 3, 4 ст. 81 Земельногокодексу, іноземці можуть успадковувати земельні ділянки, але земельні ділянкисільськогосподарського призначення повинні бути відчужені протягом року.Подібні обмеження існували у країнах Західної Європи і США, але в XYIII і XIXстоліттях вони були скасовані.
Перехідмайна до держави
Державаможе бути спадкоємцем майна за як законодавством України (ст. 1277 ЦК) так іінших держав у випадках, коли у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ніза заповітом, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем права спадкування, абоякщо жоден зі спадкоємців не прийняв спадщини. Таке спадкове майно (що інколиназивають відумерлим) по праву спадкування переходить до держави.
У США,Франції, Австрії, такий перехід здійснюється на основі права «окупації» (щоозначає перехід майна як безхазяйного до держави). Ці розбіжності можуть матиістотне значення. Так, якщо український громадянин помер, і за кордоном у ньогонемає ніяких спадкоємців, то по праву спадкування його майно повинне перейти доукраїнської держави. Якщо ж вважати, що це майно повинне перейти по правуокупації, то воно повинно перейти до тієї держави, на території якого майнозалишилось після смерті особи.
Приклад.Павло Полуботок був гетьманом України при Петрові I. У 1720 році він відправивзі своїм сином Яковом у Лондон майже усе своє золото. Яків у супроводі трьохчоловік на англійській шхуні, що вийшла з Архангельська і благополучно допливладо берегів Англії, доставила туди барило з золотом. У Лондоні за дорученнябатька син помістив золото (200 тис. руб.) у банк Ост-Індськой компанії. Прицьому були визначені такі умови: 4% річних зі зростанням суми за рахунокдивідендів; термін збереження – до витребування самим гетьманом, особами, їмпризначеними, чи його спадкоємцями. Війна, революція перешкодили розшукуспадкоємців гетьмана і ведення справи про спадщину. Якщо застосувати теоріюпереходу спадщини до держави як до спадкоємця – внесок повинна одержатиУкраїна, якщо теорію окупації – Великобританія.
За данимиКниги рекордів Гіннеса, полуботківський внесок в англійському банку складає 32трильйона доларів[19].
Питанняпро долю виморочного майна вирішується у договорах про правову допомогу. Згідноз цими договорами, виморочне рухоме майно передається до держави, громадяниномякої на момент смерті був спадкодавець, а виморочне нерухоме майно переходить увласність держави, на території якої воно знаходиться. Наприклад, Мінськаконвенція 1993 р. ст. 46.

Висновки
міжнароднийспадкування майно
Такимчином на підставі всього викладеного вище можна зробити висновки, щопередумовою виникнення колізій спадкового права вважається і взаємодіянаціональних правових систем у цій галузі. Така взаємодія виражається узастосуванні в одній країні норм спадкового права, які існують в іншій країніщодо іноземного спадкування, і у позитивному ставленні до набутих в іншійкраїні суб'єктивних спадкових прав. Колізія у міжнародному спадкуванні виникаєу вигляді протиріччя між системами права в цілому і нормами права, зокрема, щостосуються міжнародного спадкування в різних країнах через їхню здатність до взаємодії.Тому колізію в міжнародному спадкуванні слід визначити як таку правовуситуацію, в якій відносини по спадкуванню пов'язані з двома чи більшенаціональними системами права, що шляхом взаємодії здатні їх регулювати.Установлюючи колізійні норми внутрішнього спадкового права, кожна державасамостійно визначає межі дії власних законів і законів інших країн до спадковихвідносин, виходячи з власних пріоритетів і прагнень певним чином гарантуватиперехід прав і обов'язків померлого до його нащадків чи держави. Тому будь-якуколізійну норму, що стосується міжнародного спадкування, можна визнати такою,яка певним чином забезпечує взаємодію різних систем права щодо спадковихвідносин, допускаючи чи ні дію іноземного спадкового права на своїй території.Як видається, такий допуск іноземного права може мати місце лише тоді, колиіноземні норми відповідатимуть цілям і характеру норм власної правової системидля забезпечення відповідного переходу прав і обов'язків у процесі міжнародногоспадкування і для забезпечення недоторканності належним чином придбанихспадкових прав.

Списоквикористаної літератури
1. Федосеева Г.Ю.Международное частное право: Учебник.- М.: Острожье, 1999.- С. 173 – 175.
2. Гражданское исемейное право развивающихся стран: Учеб. пособие / Под ред. В.К. Пушинского и В.В. Безбаха. — М.: УДН.,1989. – C 152-164.
3. Основныеинституты гражданского права зарубежных стран.: Сравнительно-правовоеисследование. — Рук. Залесский В.В. — М.: Норма. — 2000. – C. 489-570.
4. Рубанов А.А.Заграничные наследства (отношения между социалистическими и капиталистическимистранами).: М. — Наука. — 1975. – С. 88-116.
5. Рубанов А.А.Вопросы наследования в договорах СССР с другими странами социалистическоголагеря // Проблемы международного частного права.- М.: Изд-во ин-та междунар.отношений.-1960 .- С. 169.[1]
6. Богуславский М.М.Международное частное право: Практикум. – М.: Юристъ, 1999. – С. 204-205.
7. Гражданское иторговое право капиталистических государств Часть II / Под ред. Нарышкиной Р.Л. — М.: Междунар. отношения. — 1984. – 284.
8. Международноечастное право: современые проблемы: В 2 кн. — М.: Наука. — 1993. — Кн.2. –С.70, 87.
9. Международноечастное право: Иностранное законодательство. — М.: «Статут». — 2000. – 892 с.
10. Кичигин Л.Ф.Международно-правовые аспекты наследственного права ФРГ и практика егоприменения по делам советских граждан: Дис… канд. юрид. наук: 12. 00. 03. — М.- 1972. – С. 208-209.
11. ХрабсковЕ.О. Історія приватного права Європи: східна традиція. — Одеса. — Юрид. літ. — 2000. – С. 151.
12. Гражданское иторговое право капиталистических государств / Под ред. К.К. Яичкова. — М.:Изд-во Междунар. отношения. — 1966. – С. 539-546, 544.
13. М.И. Кулагин.Предпринимательство и право: опыт Запада. М. 1992. С. 38.
14. Д.И. Азаревич. Излекций по римскому праву. Вып. І. Одесса. 1885. С. 118; С.Н. Братусь. Зазн.твір. С. 40.
15. Ануфриева Л.П.Международное частное право: В 3-х т. Особенная часть: Учебник. — М.: Изд-воБЕК.
16. Дахно І.І.Міжнародне економічне право. — К.: Центр учбової літератури.
17. Дахно І.І.Міжнародне приватне право. — К.: МАУП.
18. Додонов В.Н.,Каминская Е.В., Румянцев О.Г. Словарь гражданского права / Под ред.В.В.Залесского. — М.: ИНФРА-М.
19. Звеков В.П.Международное частное право. — М.: НОРМА.
20. Кибенко Е.Р. Международноечастное право. — Х. Михеев С.А. Международное экономическое право. — Х.
21. Опришко В.Ф.Міжнародне економічне право. — К.: КНЕУ.
22. Попов А.А.Международное частное право. — Х.: РА.
23. Фединяк Г.О.,Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. — К.
24. Чубарєв В.Л.Міжнародне економічне право. — К.: Юрінком Інтер.
25. ЮлдашевО.Х. Міжнародне приватне право. — К.: Ін Юре.
26. Міжнароднеприватне право: Навч. посібник / За ред. В. М. Гайворонського, В. П. Жушмана — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 368 с.