Зміст
Вступ
Розділ 1. Характерні рисикодифікаційного процесу 1922 — 1929 років
1.1 Причини і передумови першоїкодифікації законодавства УРСР
1.2 Етапи кодифікації, стадіїкодифікаційного процесу. Шляхи кодифікації законодавства УСРР
Розділ 2. Кодифікаціяцивільного права і суміжних галузей
2.1 Цивільний кодекс УСРР 1922 року.Кодифікація земельного права
2.2 Сімейний кодекс України 1926 року
2.3 Кодекс законів про працю 1922року
Розділ 3. Кодифікація вгалузях кримінального і адміністративного права. Процесуальне законодавство ікодифікаційний процес 1920-х років
3.1 Кримінальний кодекс УСРР
3.2 Перша кодифікаціяадміністративного законодавства України
3.3 Кодифікація процесуальногозаконодавства
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
На даний моментУкраїна знаходиться в стані формування нової системи законодавства. Видаєтьсявелика кількість нормативних актів різними правотворчими органами. І вже неперший рік юристи-правники чекають на затвердження систематизованих актів(насамперед кодексів), які б враховували тенденції і політичного і економічногорозвитку незалежної держави. Насамперед — в галузі цивільного, сімейного,земельного права (останнє дуже актуальне), кримінального, адміністративногоправа, цивільного і кримінального процесу.
Тому на мійпогляд, саме зараз на порозі чергової кодифікації законодавства України,цікавим є питання про те, як здійснювалась кодифікація законодавства в країніраніше, які уроки можна засвоїти з минулого, що використати найдоцільнішетепер. Отже, звернення до теми Кодифікація законодавства в УСРР 1922 — 1929 рр.є невипадковим.
Слід відмітити,що сама процедура підготовки і запровадження кодифікаційних актів має певнуспецифіку в порівнянні з загальним процесом правотворчості. В даній роботі будеприділена увага цьому питанню. Звичайно, процес кодифікації (як особливого видусистематизації, при якому зміст нормативних актів, що упорядковуються, істотнопереробляється) в минулому — в 20-ті роки ХХ ст. і зараз істотно відрізняється.Але враховуючи темпи, якими просувається кодифікація в незалежній Україні,можливе запозичення певного позитивного досвіду з минулого.
Оскільки об'ємроботи невеликий, то в ній крім акцентування на рисах кодифікаційного процесу,буде висвітлена кодифікація лише в найважливіших, найвизначальніших в будь-якійсистемі права галузях (перераховані вище). Варто підкреслити що робота непретендує охопити всі галузі: це справа серйозних досліджень, великихмонографій.
Розділ 1.Характерні риси кодифікаційного процесу 1922 — 1929 років1.1 Причини і передумови першоїкодифікації законодавства УРСР
Перша широкакодифікація радянського законодавства УСРР почалась в 1920 р. після розгромуДенікіна, відновлення нормальної діяльності правотворчих органів. Тривала вонамайже десятиліття. І це було не випадково. Так, Усенко И.Б.1відзначає, що для цього склався ряд об'єктивних передумов. По-перше, це бувперший тривалий період мирного будівництва. По-друге, для такого правовогопроцесу, як кодифікація законодавства, необхідна стабілізація суспільнихвідносин, консолідація суспільно-політичних умов, що мало місце в УСРР на тойчас. По-третє, вже були закладені основи всіх галузей права.
Кодифікаціязаконодавства в УССР була необхідна з багатьох причин. Всі автори, які вивчаютьдане питання, обов'язково відмічають такі. Нормативного наповнення івідповідного узгодження безсумнівно потребувала нова економічна політика.Перехід до нової економічної політики висунув ряд складних проблем, пов'язанихз допущенням певної свободи обороту, появи буржуазії — орендарів, оптовихторговців, комісіонерів і т.п. Усенко И.Б.2 відмічає, що допущеннятоварно-грошових відносин через ринок вимагало заходів, «направлених напідтримку соціалістичних підприємств, обмеження капіталістичних елементів івикористання капіталізму під контролем держави». Неп був нерозривнопов'язаний з перебудовою управління народним господарством, новими формамистимулювання і оплати праці, державним регулюванням товарно-грошових відносин.На той період різні органи радянської влади видавали велику кількість декретів,постанов та інших нормативних актів, часто дублювали один одного, містилипрогалини і протиріччя.
Слід відмітити,що ще в 1919 р. П.Стучка запропонував розпочати кодифікацію нового прав.Головне місце в ній повинна була зайняти Конституція, за якою йшло«соціальне право», яке включало в себе сімейне право і правосоціального забезпечення. Далі розміщувались «майнові права», підякими Стучка розумів норми, що визнавали або обмежували ці права (пронаціоналізацію). Завершували план кодифікації «правила про працю»,“залишки договірного права” і міжнародне право. Систематизовані таким чиномнорми складуть обов’язкове для всіх право, а всі інші доповнять їх як “технічніінструкції”. Кодифікація розглядалася як черговий етап в розвитку революційноїправосвідомості, як засіб “кращого в даних умовах досягнення мети” (П. Стучка).Орієнтація на революційну “правосвідомість” як черговий етап в розвитку інайважливіше джерело права містилась в концепціях прибічників психологічноїшколи права (М. Рейснер), які ототожнювали право з революційноюправосвідомістю. На протилежних позиціях стояли послідовники соціологічноїінтерпретації права, які відносились до законодавства як до планової політики(І. Іл’їнський).
Музиченко П.П.1відзначає, що такої широкої кодифікації, та ще й проведеної в такі короткітерміни, людство не знало. Були прийняті важливі законодавчі акти, якірегулювали майнові, договірні, трудові, земельні відносини тощо.1.2 Етапи кодифікації, стадіїкодифікаційного процесу. Шляхи кодифікації законодавства УСРР
Кодифікаціязаконодавства в УСРР здійснювалась двома шляхами: рецепцією законодавстваРСФРР, розробкою власних законодавчих актів. Перший шлях був переважаючим,законодавство УСРР було в більшості випадків точною копією законодавства РСФРР.Радянська історико-правова наука пояснювала це однотипністю соціалістичнихдержав, відсутністю юридичних кадрів в Україні, єдністю загальних цілей двохбратніх народів тощо. Але головна причина такої “рецепції” корінилася впрагненні більшовицької партії до уніфікації як державної, так і правовоїсистеми, що значно полегшувало б зусилля центральної влади по впровадженню в життяідей соціалістичного будівництва1.
Усенко И.Б.2виділяв такі етапи кодифікаційного процесу в УСРР. Перший – це період розробкиі затвердження таких важливих кодифікованих актів, як Цивільний кодекс, Кодексзаконів про працю, Земельний, Кримінальний кодекси, робота надЦивільно-процесуальним кодексом (в НКЮ), розробка шлюбно-сімейного кодексу,підготовка проекту Виправно-трудового кодексу (приблизно 1920-1924 рр.). Зкінця 1924 р. до кінця 1925 р. можна відмітити певну зміну характерукодифікаційних робіт. Утворення СРСР і його конституційне оформлення в січні1924 р. обумовили появу загальносоюзного законодавства. Були внесені відповіднізміни в Конституцію УСРР. З метою узгодження республіканського ізагальносоюзного законодавства починається підготовка нових редакційкримінального, кримінально-процесуального, земельного і ін. кодексів. У жовтні1925 р. було прийняте нове положення про судоустрій УСРР. Завершилась більшістькодифікаційних робіт, затверджені Тимчасові будівельні правила,Виправно-трудовий і Ветеринарний кодекси. На І етапі склалась системазаконодавства, були кодифіковані більшість його галузей. Ці акти відобразилизадачі відновлювального періоду, початку непу.
Другий етапподальшої кодифікації на основі Конституції СРСР 1924 р., приведення ранішеприйнятих кодифікованих актів у відповідність із загальносоюзнимзаконодавством. На межі 1925-1926 рр. держава приступила до реконструкціїнародного господарства. ХІV з’їзд ВКП(б) поставив мету – в історичномінімальний строк перетворити країну із переважно аграрної в індустріальну,реорганізувати на соціалістичних засадах сільське господарство, підвищитинародний добробут і забезпечити обороноздатність країни. Все назване суттєвимчином вплинуло на характер, задачі кодифікаційних робіт. Відмінними рисамицього етапу були відображення в кодифікованих актах задач реконструктивногоперіоду, завершення роботи по приведенню республіканських кодексів увідповідність з загально союзним законодавством. В УСРР була проведена великаробота по вдосконаленню існувавших кодексів. Так, в липні 1927 р. були прийнятів новій редакції КК і КПК УСРР, одночасно в ЗК внесені великі зміни ідоповнення. Був прийнятий Кодекс законів про шлюб і сім’ю, опіку і актигромадянського стану в УСРР(травень 1926 р) і Адміністративний кодекс (1927р.). розробка нових кодифікованих актів проводилась і в 1928-1929 рр. У лютому1928 р. замість Тимчасових будівельних правил був прийнятий Статут цивільного будівництва.В серпні 1928 р. прийнятий Гірничий кодекс, в вересні 1929 р. – нова редакціяПоложення про судоустрій. УСРР і ЦПК УСРР.
Неп закінчувався.Розпочинався новий період державно-правової історії, в якому на змінулібералізму йшло жорстке планування. В правовій сфері створювалась закритаправова система. Відходить в минуле такий критерій революційного романтизму, як“революційна правосвідомість”. Командно-адміністративна система управління берена озброєння доцільність, нормативізм.
Відповідно додосвіду правотворчості УСРР 20-х років Усенко И.Б.1 виділявнаступні основні стадії кодифікаційного (законотворчого) процесу:
1) прийняттярішення про видання кодифікованого акту. Йому передувало вивчення доцільностівидання цього акту. Рішення, як правило, приймались вищими органами державноївлади (Всеукраїнськими з’їздами Рад, ВЦВК. Раднаркомом УСРР). Оформлювалосьвоно у вигляді доручення підготувати відповідний законопроект чи шляхомзатвердження акту планування діяльності законопроектних органів. Останньомунадавалась перевага. В кінці 20-х років намічалось навіть створення єдиноїсистеми планування правотворчості в УСРР;
2) складеннязаконопроекту відповідним відомством чи міжвідомчою комісією. Декрет РНК УСРРвід 25.01.20 “ Про порядок розгляду і опублікування законодавчих і урядовихактів” передбачав, що проекти всіх актів законодавчих редагуються увідповідному відомстві. Конкретна компетенція кожного відомства визначалась увідповідному положенні. Ведучим відомством з питань кодифікації був Наркоматюстиції УСРР. Законодавчо підтверджувалась необхідність існування відділузаконодавчих пропозицій і кодифікації. Обов’язки по кодифікації покладалисьнасамперед на юридичне бюро та інші юридичні підрозділи, що входили, якправило, до складу адміністративно-організуючих відділів (1-а половина 20-х р.)чи загальних відділів (2-а половина 20-х р.). крім того такі обов’язки моглибути покладені на “галузеві підрозділи” відомств. В ряді випадків дляпідготовки законопроектів утверджувались спеціальні відомчі комісії зпредставників його структурних підрозділів. Керівництво кодифікаційною роботоюздійснювали колегії наркоматів і особисто наркоми. Приказами наркомів іпостановами колегій розподілялись обов’язки по кодифікації між підрозділамипризначались кодифікаційні комісії, затверджувались їх плани і звіти. Колегіязвичайно затверджувала загальну схему кодифікаційного акту і остаточну редакціюйого тексту (перед направленням проекту на узгодження чи внесення його взаконодавчі органи). Поряд з колегією в деяких відомствах були утворені “широкіколегії” (дорадчі органи при “вузьких колегіях”). Крім того, в роботах бралиучасть інші відомчі підрозділи і утворення (“тройки”, “наради” і т.д.). рядактів створювались спеціальними міжвідомчими комісіями (нарадами), оскількибагато актів заторкали інтереси зразу декількох відомств. Міжвідомчимикомісіями були підготовлені проекти шлюбно-сімейного кодексу, Тимчасовихбудівельних правил та ін.;
3) узгодженняпроекту з зацікавленими установами і організаціями, з органами юстиції. Дляцього проект розсилався усім організаціям (в тому числі – профспілковим ігромадським). Встановлювався в 1921 р. 3-денний строк для узгодження проекту іотримання висновку НКЮ. Однак скоро на практиці, а в 1925 р. було закріплено ізаконодавчо, що для цього встановлювався строк в 1 місяць. Особливим видомузгодження було отримання висновку відділу законодавчих пропозицій ікодифікації НКЮ. Нерідко при цьому НКЮ доопрацьовував проект, узгоджував здіючим законодавством і редагував. Свій висновок і відредагований проекткодвідділ направляв установі, яка підготувала проект, а копію цих документів –Раднаркому УСРР. Фактично в ході всіх кодифікаційних робіт діяло правило –вказівки НКЮ у відношенні форми проектів і постанов, їх кодифікаційногоузгодження і термінології обов’язкові для всіх відомств. Доробка проекту згідноз отриманими зауваженнями проходила у відомстві – створювачі законопроекту;
4) внесенняпроекту кодифікованого акту в законодавчі органи. Передбачалось постановоюВУЦВК і РНК УСРР від 19.10.1921 р. “Про порядок проходження декретів”, щоокремі наркомати вносять проекти постанов у ВУЦВК лише пісяля попереднього їхобговорення в РНК УСРР. Відомство – ініціатор офіційно направляло проекткодифікаційного акту в Управління справами РНК. Це означало “внесення проекту взаконодавчі органи”, реалізація відомством права законодавчої ініціативи. Булизафіксовані такі вимоги до проектів в кодифікаційних актів: 1) повиннівноситись на затвердження разом з проектами постанов про введення їх в дію; 2)в проекті останніх пропонувалось вказувати всі законодавчі положення, щовідмінялись чи змінювались; 3) до проекту повинна додаватись пояснююча записка;4) а також письмові висновки й відгуки всіх зацікавлених відомств зі вказівкоюточного формування розходжень з проектом, що вноситься, а також всі іншінеобхідні документи;
5) доробка іузгодження проекту в спеціальних підрозділах при РНК УСРР. Він проходив суттєвудоробку в спеціально утворених для цього при РНК УСРР підрозділах (наприклад,Комісія по розгляду законодавчих пропозицій);
6) затвердженняпроекту Раднаркомом УСРР. Деякі з перших кодифікаційних актів одразу ж післявнесення в законодавчі органи розглядались на засіданнях РНК УСРР без їхпопередньої комісійної обробки. Однак в цілому в 20-ті рр. склалось правило, щона утвердження РНК УСРР поступав проект, вже розглянутий допоміжним органом,відредагований і завізований редактором – консультантом; слід відмітити, що РНКУСРР, як правило, не вносив в проект серйозних змін, а в деяких випадках мігповернути проект відомству чи своєму допоміжному органу для доробки;
7) затвердженняпроекту ВУЦВК. Затверджений РНК проект поступав на розгляд Президії ВУЦВК, якийпісля колегіального обговорення або затверджував проект і вводив його в дію відімені ВУЦВК і РНК УСРР, або приймав рішення про внесення його на розгляд сесії.Якщо Президія визнавала необхідним частково або повністю змінити проект, топовертав проект акту в РНК УСРР для відповідної переробки. При розгляді насесії ВУЦВК проводились спеціальні доповіді. Після дебатів по доповідістворювались комісії сесії для розгляду і редагування проектів. По докладуостанньої сесія приймала остаточне рішення. На сесії відбувалось і остаточнезатвердження кодифікаційного акту, в порядку виключення вже введених в діюПрезидією ВУЦВК. ВУЦВК і його Президія були останньою інстанцією в питанняхзатвердження кодексів. Виключенням явилось лише прийняття КЗпП 1922 р., якийбув введений в дію постановою ВУЦВК на території України одночасно з введеннямйого в РСФРР;
8) обнародуванняакту. Кодифікаційні акти друкувались в Зібранні Узаконень та інших офіційнихджерелах, а також виходили окремими виданнями. Опублікуванням акту завершувавсякодифікаційний процес. Згідно з постановою ВУЦВК від 22.02.1921 р. “Про часвступу в законну силу” кодифікаційні акти вступали в силу з моменту, прямовказаного в постанові про введення їх в дію.
Факультативною стадією булообговорення законопроекту суспільством і спеціалістами. Так, 2-а сесія ВУЦВК ІХскликання відклала до наступної сесії остаточне затвердження шлюбно-сімейногокодексу для широкого обговорення. Вищі органи держави, окремі відомстварекомендували форми обговорення, порядок і строки врахування зауважень і т.д.
Згідно зпостановою “Про порядок зміни кодексів” останні могли змінюватись тількисесіями ВУЦВК. Президії ВУЦВК у виключних випадках було надано право вносити вутверджені ВУЦВК кодекси доповнення, зміни, поправки, але з умовою їхнаступного затвердження на сесії ВУЦВК. РНК не надавалось право хоч битимчасово змінювати чи доповнювати кодекси1.
Розділ 2.Кодифікація цивільного права і суміжних галузей2.1 Цивільний кодекс УСРР 1922 року.Кодифікація земельного права
Цивільне правобуло тією галуззю права, яка в першу чергу забезпечувала проведення новоїекономічної політики. Тому кодифікація цивільного права розпочалася відразу жпісля проголошення курсу на неп, у 1921 році. На основі Цивільного кодексуРРФСР і в повній відповідності з його принципами Наркомюст УСРР створив проектЦивільного кодексу УСРР, який являв собою повну рецепцію (прийняття) Цивільногокодексу РРФСР. ВУЦВК постановою від 10 грудня 1922 року ввів у дію Цивільнийкодекс УСРР з 1 лютого 1923 року.
ОскількиЦивільний кодекс УСРР був побудований на основі і в повній відповідності з ЦКРРФСР, він сприйняв також систему останнього. Складався з 4 частин і 435статей. В загальній частині визначалися основні засади, суб’єкти і об’єктиправ, правочини і позовна давність. У розділі “Речове право” викладалися норми,які регулювали право власності, право забудови і заклад майна. Розділ“Зобов’язальне право”, крім загальних положень, містив норми, що стосувалисязобов’язань, які виникають з договорів майнового найму, купівлі-продажу, міни,позики, підряду, поручительства, доручення і довіреності, товариства (простого,повного, товариства на вірі, товариства з обмеженою відповідальністю,акціонерного (пайового) товариства), страхування та зобов’язань, що виникаютьвнаслідок безпідставного збагачення і внаслідок заподіяння іншому шкоди.Останній розділ присвячувався спадковому праву.
Стаття 1Цивільного кодексу зазначала, що “цивільні права захищаються законом, завинятком того, коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарськогопризначення”, що давало судам значний простір тлумачення закону. Принципузаконності протиставлявся принцип доцільності, що не могло не привести доправового нігілізму. Законодавець всіляко підкреслював, що майнові праваприватних осіб (як фізичних, так і юридичних) є поступкою, що підпорядковуєтьсязагальній ідеї про пануючу роль соціалістичної власності.
Демократичнийхарактер мала ст. 4, котра характеризувала цивільну правоздатність, щонадавалась всім громадянам, не обмеженим судом у правах. Стать, раса,національність, віросповідання, походження не впливали на обсяг цивільноїправоздатності. Кожному громадянину республіки надавалися права вільногопересування, обрання незаборонених законом занять і професій, придбання тавідчуження в рамках закону майна, укладання угод і створення промислових іторговельних підприємств при дотриманні норм, що стосувалися відання цихпідприємств. У той же час ЦК декларував класовий підхід у регулюванні майновихвідносин. Що стосується спорів про право цивільне, то вони розв’язувалися всудовому порядку. Дише майнові спори між органами держави вирішувалися вособливому порядку, який встановлювався спеціальними постановами1.
Розділяласьвласність: державна (націоналізована і муніципалізована); кооперативна;приватна. Перевага надавалася державній власності. Так, земля, надра, ліси,води, залізниці загального користування проголошувалися виключно власністюдержави. Об’єкти державної власності повністю вилучалися з цивільного обігу.Державні підприємства і установи мали право стягнути незаконно відчужене майно,що їм належало, не лише від несумлінного, а й від сумлінного набувача.
ЦК надававзаконно існуючим кооперативним організаціям право мати у власності підприємстванезалежно від числа зайнятих на них робітників.
Згідно ст. 54 ЦК,предметом приватної власності могли бути націоналізовані будівлі, підприємствапромисловості, торгівлі, що мають найманих працівників не більше передбаченоїособливими законами кількості, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінніпапери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та іноземнавалюта; предмет хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом незаборонено, та всіляке невилучене з приватного обороту майно. Приватнавласність допускалася лише в точно визначених межах за неодмінної умовидотримання приватним власником законів України. Вона мала 3 форми: одноособовавласність фізичних осіб; власність декількох осіб, які не складають об’єднання(загальна власність); власність приватних юридичних осіб.
Дозвіл ізакріплення різних форм власності вимагали певної свободи договору, яка йвстановлювалася ст. ст. 26-43 ЦК (“Правочини”) і спеціальним розділом“Зобов’язальне право” (ст. 106-415). Найважливішим завданням ЦК у галузізобов’язального права було закріплення позицій держави і державних підприємствв обороті, надання їм істотних переваг і гарантій при укладанні угод (ст. 30ЦК). Ця стаття була “однією з найбільш бойових статей”, “за якою держава можерозірвати явно невигідний для неї договір”1. Проголошувала:“правомочність є недійсною, коли договір укладений з метою, що суперечитьзаконові, або в обхід закону, а також коли він спрямований на очевидну шкодудля держави”. На користь держави віддавалися безплатно всі поліпшення зробленіорендарем. Кодекс забезпечував підвищену охорону інтересів замовника в договоріпідряду, якщо замовником була держава. ЦК встановив, що зобов’язання виникаютьз договорів, інших законних підстав, підстави їх припинення, визначав різнівиди договорів, загальні і конкретні вимоги до кожного з них тощо. Так, ст. 33визнавала недійсним будь-який договір, якщо він укладався однією зі сторін підвпливом “крайньої нужди” і на невигідних для неї умовах. Ініціатива розірваннятакого договору могла виходити не тільки від зацікавленої сторони, а й віддержавних органів і громадських організацій. Очевидною була соціальнаспрямованість цієї норми. Однією з особливостей зобов’язального права було застосуваннястатей Кримінального кодексу за порушення цивільних договірних відносин.
В останньомурозділі ЦК містилися норми спадкового права, допускалося спадкування за закономі за заповітом. Але якщо загальна вартість спадкового майна перевищувала 10тис. крб., то проводились поділ або ліквідація спадкового майна в частині, щоперевищувала вартість спадкоємства, на користь заінтересованих органів держави.Вказувались й інші обмеження. Так, було обмежено коло осіб, котрі моглиспадкувати за законом.
Звичайно, ЦК УСРР1922 року не міг передбачити всієї сукупності цивільно-правових відносин, яківиникали при впровадженні непу в життя. Ряд важливих нормативних актів булиприйняті в наступні роки. Але цей кодекс став все ж таки значним досягненнямтогочасного права. Слід особливо відмітити розвинутість договірного права.
Тривалий шляхпройшов Земельний кодекс УСРР до остаточного затвердження. Розроблявся наоснові проекту ЗК РРФСР Наркомземом УСРР, Наркомюстом УСРР. 29 листопада 1922року Президія ВУЦВК затвердила в остаточній редакції Земельний кодекс1.Кодекс складався з основних положень і 4-х частин: “Про трудовеземлекористування”, “Про міські землі”, “Про державне земельне майно”, “Проземлеустрій та переселення”. ЗК проголошував назавжди скасованим правоприватної власності на землю, надра, води та ліси в межах УСРР, а всі землі вмежах УСРР, “в чийому б віддані вони не були б, — становлять власністьРобітничо-Селянської держави”. Тим самим ЗК встановлював, що будь-яке право землекористуванняможливе було тільки в результаті надання його державою і за умов, визначенихдержавою. Порушення права державної власності на землю (купівля, продаж,заповіт, дарування, застава землі) заборонялись, а особи, винні в цьому,притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якоюкористувалися.
Правокористування землями сільськогосподарського призначення надавалось хліборобамта їх об’єднанням, міським поселенням, державним підприємствам і установам.Встановлювалось, що право на користування землею для ведення сільськогогосподарства мають всі громадяни УСРР (незалежно від статті, віросповідання,національності), які бажають обробляти землю власною працею. Громадяни, якібажають одержати землю в трудове користування, наділяються землею абоземельними громадами, до складу яких вони входять або земельними органами, якщов розпорядженні останніх є запасна земля. Право на землю, надану лише вкористування, вважалось безстроковим і могло бути припинене лише на підставі,визначеній законом. Право на користування землею могло бути здійсненеземлекористувачем лише в складі земельної громади. Тому Кодекс докладновизначав склад земельної громади, її права і обов’язки, органи управління.Окрім існувавших земельних громад за громади визнавалися ще йсільськогосподарські комуни та артілі, а також добровільні об’єднання окремихдворів або сукупності дворів, що відокремлені від колишніх громад. Громадабула, на думку А.И. Рогожина1, тією формою об’єднання селян, якаполегшувала органам держави контроль і керівництво сільським господарством.Купівля, продаж, заповіт, дарування і застава землі заборонялися, а порушникицього притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі,якою користувалися.
ЗК давав детальнурегламентацію інституту селянського двору як основної виробничої одиниці всільському господарстві. Двір визначив як родинно-трудове об’єднання осіб, щоспільно вели сільське господарство. ЗК встановлював умови і підстави поділудвору. Забезпечуючи стійкість трудового землекористування, ЗК уводив такіінститути, як трудова оренда землі і допоміжна наймана праця в трудовихземлеробських господарствах. Тимчасова передача права користування землею сприялазапобіганню від розорення трудових одноосібних господарств внаслідок стихійноголиха та інших причин, і за умови, що “ніхто не може отримати за договороморенди в своє користування землі більше тієї кількості, яку він в змозідодатково до власного наділу обробити силами свого господарства”. Використаннянайманої праці допускалосялише за умови дотримання законів про охорону інормування праці, а також при умові неможливості господарства самому виконатинеобхідну роботу.
ЗК передбачавтакі види землекористування: общинне, дільниче, колективне. Перевага надаваласяостанньому, яке передбачало такі колективні форми господарства: товариство згромадським обробітком земель, артіль і сільськогосподарську комуну. Колективнігосподарства мали право вимагати у сільської громади виділу їм землі. На поглядМузиченко П.П., ці пільги нагадували пільги, що були введені столипінськоюаграрною реформою 1906-1911 рр. Але, якщо тоді вони встановлювалися дляодноосібних господарств, то тепер – для колективних. Закріплювались умови іпорядок організації сільськогосподарських колективів, а також визначавсяпорядок запровадження громадського обробітку землі з допомогою спільної праці іспільного використання засобів і знарядь праці під час оранки, засіву земель,збирання врожаю тощо. Визначався порядок переділів і виділів землі, наділеннятрудових землекористувачів садибними ділянками і лучними землями, зміцнення івлаштування земель трудового землекористування.
ЗК УСРР регулювавправове становище міських земель, визначав їх межі і порядок зміни, порядокзабудови міських земель. Частина ІІІ ЗК присвячувалась державному земельномумайні. В ній давалися визначення і перелік цього майна, встановлювався поділйого на радгоспи, доходні статті і дільниці загальнодержавного земельного запасу,що не дістали прямого призначення, а також порядок завідування і розпорядженняним. Частина IV присвячувалася нормам, яківизначали завдання землеустрою, порядок проведення землевпорядних дій, оплативидатків і провадження справ по землеустрою. ЗК регламентував порядок веденнядержавного запису землекористувань (земельна реєстрація) і розгляду земельнихспорів (з допомогою земельних комісій та Особливої колегії вищого контролю поземельних спорах). Останній розділ цієї частини присвячувався питанням переселення.
ЗК УСРР мав деякі особливості впорівнянні з ЗК РРФСР, що коренилися в ряді специфічних умов українського села1.Зокрема, закріплювались пільги комнезамів (при наділенні землею з особливихземель, при земельних виділах, в оплаті землевпорядних робіт).
Розвиток промисловості, транспорту,колгоспне будівництво потребували певного спрощення процесу землеустрою іземлекористування. У вересні 1925 року ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили постанову, якавнесла істотні зміни до розділу ЗК про порядок розгляду земельних справ. 27червня 1927 року ВУЦВК і РНК УСРР прийняли нову постанову, що по суті означалоприйняття ЗК УСРР в новій редакції2. Вони, зокрема, стосувалися розширенняправ сільських рад у галузі керівництва сільським господарством, трудовоїоренди землі, підсобної займаної праці в трудових сільських господарствах, праві обов’язків земельних громад, нагляду за їх діяльністю, порядку провадженнясправ про землеустрій.
Тісно пов’язаними із ЗК були Закон проліси УСРР, прийнятий 3 листопада 1923 року, Ветеринарний кодекс УСРР,затверджений ВУЦВК 13 березня 1925 року. перший розвивав і конкретизувавправила використання лісів як всенародного добра, об’єкта державної власності.Він складався з 5 частин: Основні засади; Про збереження та охорону лісів; Продержавні ліси, споруди і майно; Про ліси, що передаються в користуванняустанов, товариств і організацій; Про порядок надходження доходів і провадженнявидатків на лісове господарство. Ветеринарний кодекс складався з 4 частин:Основні положення; 2-га визначала порядок і заходи запобігання та припиненнязаразних хвороб домашньої худоби і птиці; 3 – ветеринарно-санітарний нагляд; 4– система ветеринарних органів управління. Ветеринарний кодекс УСРР сприяврозвитку сільського господарства в цілому і тваринництва зокрема.2.2 Сімейний кодекс України 1926 року
У двадцятих роках в УСРР почався процесподальшого удосконалення сімейного законодавства. Так, в 1923 році виникланеобхідність переглянути регулювання деяких питань сімейно-шлюбних відносин, узв’язку з чим НКЮ УСРР прийняв тоді рішення про підготовку до видання новогоСімейного кодексу. 31 травня 1926 р. був прийнятий “Кодекс законів про сім’ю,опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР”. Цей кодекс відобразивсоціально-економічні зміни, які відбулися в країні, розвиваючи принципирадянського сімейного права1.
Назва Кодексу повністю відбивала йогосистему, що включала 5 розділів: про сім’ю; про опіку та піклування; про шлюб;про зміну громадянами своїх прізвищ та імен; про визнання особи безвісновідсутньою або померлою. Основні його положення ґрунтувалися на тих жепринципах майнового права, які були закладені в перших декретах. Але вінгарантії як майнових, так і особистих прав членів сім’ї, перш за все жінок ідітей.
Цей Сімейний кодекс провів повнеурівнення позашлюбних дітей зі шлюбними, досить детально регламентуючи порядоквстановлення батьківства щодо позашлюбних дітей. Безспірним (до оскарження досуду) доказом батьківства був запис в книгах ЗАГСу або наступне визнаннябатьківства, а у разі відсутності цього матері дитини надавалося правозареєструвати свою вагітність, а потім батьківство в ЗАГСі. У випадках поданняматір’ю такої заяви, ЗАГС повідомляв гаданого батька дитини про надходженнязаяви і зобов’язував його в місячний строк повідомити про своє ставлення дозаяви. Якщо відповіді протягом місяця не поступало, особа, названа батьком,записувалася таким у книгах ЗАГСу. Разом з тим, особа, що була записанабатьком, вправі протягом року порушити справу в суді про неправильність запису.Якщо ж у судовому порядку встановлювалося, що в період зачаття дитини мати малазв’язки з кількома особами, батьком дитини суд визнавав одного з них,покладаючи на всіх інших солідарну відповідальність по аліментномузобов’язанню.
Кодекс визначав порядок одержанняаліментів. Таке право виникало у одного з порушення у випадку непрацездатності,яка виникла до шлюбу, під час шлюбу або не пізніше 1 р. після розлучення.Кодекс не вважав абсолютними аліментні зобов’язання батьків і дітей, даючи судуу виняткових випадках право звільнити батьків від аліментування дітей, рівно жяк і дітей від аліментування батьків.
Кодекс 1926 року поряд ззареєстрованим шлюбом визнавав й так званий фактичний шлюб, тобто не оформленийв органах ЗАГСу. Правда визнання таких шлюбів могло бути здійснене тільки черезсуд де необхідно було довести наявність фактичного шлюбу. При цьому суд мігприрівняти фактичний шлюб до зареєстрованого тільки в 2-х випадках: привизначенні права фактичних подружжя на взаємне утримання у випадкунепрацездатності, при поділу спільного майна, нажитого за час фактичного шлюбу.Ніяких інших прав такий шлюб не породжував (враховувалось, що в той період була“небезпека” впливу церкви на виникнення фактичних шлюбів).
Фактичним шлюбом визнавались лишесерйозні і тривалі подружні зв’язки, а не випадкові і скороминущі. Доказаминаявності такого шлюбу для суду були: факт спільного життя, наявність при цьомуспільного господарства, спільне виховання дітей, взаємна підтримка тощо. Крімтого, фактичний шлюб міг бути визнаний, коли він відповідав необхідним умовам(вік, стан здоров’я, відсутність близького родства, моногамія і т.п.).
Спеціальна глава Кодексу присвяченаінституту усиновлення, який був вперше введений в українське законодавство,оскільки в цей період вже були умови для здійснення контролю за цимивідносинами з боку держави. Як показала практика наступних років, інститутусиновлення відіграв важливу роль, особливо в роки Великої Вітчизняної війни, атакож у післявоєнний період, коли потрібно було виховувати дітей, батьки якихзагинули на фронті1. Кодекс регулював опіку і піклування:порядок встановлення і зняття, призначення і звільнення опікунів, права іобов’язки опікунів і піклувальників.
Третій розділ Кодексу присвяченийпитанням шлюбу. Визнавалась обов’язковість державної реєстрації шлюбу в органахЗАГСу. “Тільки реєстрація є неспірним, до спростування судом, доказом наявностіподружжя”. “Вчинення релігійного обряду (шлюбу) не має будь-якого правовогозначення та не може правити за доказ подружжя”. Розлучення також було віднесенодо відання органів ЗАГСу. Регламентувались випадки визнання шлюбу недійсним,підстави його припинення.
Фактично вперше в Українізакріплювався принцип рівності прав і обов’язків подружжя, їх незалежність.Кодекс вводив поряд з особистим майном таке поняття, як спільне майно подружжя.Роздільною власністю визнавалося лише майно, яке було придбане до шлюбу, амайно, придбане подружжям під час спільного життя, — спільним, яке у випадкурозлучення ділилося на рівні частки. Праця дружини по веденню домашньогогосподарства і вихованню дітей прирівнювалась до праці чоловіка по добуваннюзасобів до існування.
Кодекс регулював широке коло питань,пов’язаних з правовідносинами між батьками і дітьми. Вони не залежали від того,зареєстрований шлюб батьками чи ні. Підвищувалась відповідальність батьків завиховання дітей.
Що стосується останніх розділівКодексу (“Про зміну громадянами своїх прізвищ, імен”, “Про визнання особибезвісно відсутньою або померлою”), то вони носили в основному інструктивнийхарактер2.
Загалом цей Кодекс був прогресивнимдля свого часу, встановлюючи рівність прав і обов’язків обох подружжя,прирівнюючи позашлюбних дітей до таких, що народились у шлюбі і т.п.
Зі змінами і доповненнями Сімейнийкодекс 1926 року діяв більше 40 років. 2.3Кодекс законів про працю 1922 року
Кодекс законів про працю УСРР, яквідмічалось, повністю відповідав КЗпП РСФРР і введений з ним в один день –19.11.1922. Складався з 17 розділів і 192 статей. Проголошувалось, що нормиКодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом і є обов’язковими длявсіх підприємств, установ, господарств незалежно від форм власності, для всіх,хто застосовує найману працю за винагороду. Проголошувались недійсними договориі угоди про працю, які погіршували умови праці в порівняні з нормами Кодексу.Наймання і надавання робочої сили проводилося виключно на основі добровільноїзгоди працівників. Трудова повинність могла застосовуватись у винятковихвипадках (для боротьби зі стихійним лихом, при недостатності робочої сили дляздійснення найважливіших державних завдань), лише на підставі спеціальнихпостанов РНК УСРР або уповноважених ним органів.
Наймання робочої сили проводилосьчерез органи Уповнаркомпраці, тобто встановлювалась монополія державної біржіпраці, що розглядалась як “охорона трудящих від експлуатації їх капіталістичнимиелементами”, боротьба з безробіттям1. Основними формами залучення до працібули колективні трудові договори. Регламентувались правила укладання останніх,порядок їх виконання, наслідки порушення. Значна увага присвячена ПВТР, нормамвиробітку, підставам і розміру оплати праці (не менше обов’язкового мінімуму,встановленого для даної категорії праці державою), гарантіям і компенсаціям.
Тривалість нормативного робочого дняза КЗпП становила 8 годин. Пільги були встановлені для неповнолітніх (16-18рр.), тих, хто працював на підземних роботах, для осіб розумової і конторськоїпраці (6-год. робочий день). Надурочна робота, як правило, не допускалась. Всімтрудящим надавався щотижневий безперервний відпочинок тривалістю не менше 42годин, а також у святкові дні (6 днів на рік), чергова щорічна відпустка іззбереженням заробітку.
КЗпП регулював питання учнівства,праці жінок і неповнолітніх, охорону праці, розгляд і розв’язання спорів пропорушення трудового законодавства і щодо застосування найманої праці (впримусовому порядку – в особливих сесіях нарсудів або в примирному порядку – впримирних номерах, третейських судах, розцінково-конфліктних комісіях).Заборонив застосування праці жінок і неповнолітніх на важких і шкідливихвиробництвах і підземних роботах, на нічних змінах, категорично заборонив нічнуі надурочну роботу вагітних і матерів, які годують груддю, встановлював пільгидля останніх.
Не дозволявся прийом на роботу осіб,молодших за 16 років; для неповнолітніх у виняткових випадках встановлювався4-годинний робочий день. Уповнаркомпраці і Південбюро ВЦРПС мали праворегулювати мінімальну кількість неповнолітніх для окремих галузейпромисловості. Встановлював, що жодне підприємство не зможе бути відкрито,пущено в хід або переведено в інше приміщення без санкції органів охорони праціта санітарно-промислового і технагляду.
Детально регламентувались правапрофспілок на виробництві, їм надавалось право виступати перед різними органамивід імені найманих працівників бути їх представниками з усіх питань праці іпобуту, визначались їх обв’язки та обов’язки адміністрації у справі сприянняроботі профспілок.
КЗпП соціальне страхування поширювавна всіх осіб найманої праці, незалежно від місця роботи, їх характеру й тривалостіспособів розрахунку з працівниками. Соцстрахування охоплювало:
- подання лікарської допомоги;
- видача допомоги по безробіттю;
- видача додаткової допомоги;
- видача допомоги по безробіттю;
- видача допомоги по інвалідності;
- видача допомоги членам сім’ї трудящих за наймом уразі смерті або безвісної відсутності їх годувальника.
Страхові внески до фонду соцстрахувносилися наймодавцями. Заборонялися будь-які обкладення і вирахування іззарплати працівників на проведення їх соцстрахування.
КЗпП став основним нормативним актом,на основі якого відбувалося регулювання трудових відносин у початковий періоднепу. Але згодом в УСРР почали набувати силу загальносоюзні акти в галузітрудового права. Загалом КЗпП УСРР 1922 року став міцною базою чіткого і ясногорегулювання трудових відносин, важливим засобом забезпечення інтересів всіхпрацюючих.
Розділ 3.Кодифікація в галузях кримінального і адміністративного права. Процесуальнезаконодавство і кодифікаційний процес 1920-х років 3.1Кримінальний кодекс УСРР
23 серпня 1922 року ВУЦВК затвердивКримінальний кодекс УСРР. Йому основою послужив КК РСФРР (“з метою встановленняєдності кримінального законодавства республік”). КК УСРР складався з загальної,особливої частин, які поділялися на 227 статей. В ньому визначалися його межідії щодо осіб (громадян УСРР та іноземців, які не користувались правомекстериторіальності) і території вчинення злочину (межі УСРР та ін.).
Давалося таке визначення злочину:“будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основамрадянської влади і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою наперехідний до комуністичного суспільства період” (тобто визначення булоідеологізоване).
Метою покарання та інших заходівсоціального захисту визнавалося:
1) загальнепопередження нових порушень як з боку порушника, так і з боку інших нестійкихелементів суспільства;
2) пристосуванняпорушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу;
3) позбавленнязлочинця можливості вчинення подальших злочинів.
Призначення покарання здійснювалосясудовими органами на основі “соціалістичної правосвідомості”, керівних начал зкримінального права 1919 р. і статей КК УСРР. При цьому обов’язково повиннібули враховуватися ступінь і характер небезпеки як самого злочинця, так іскоєного ним злочину, для чого вивчалися обставини злочину, особа злочинця,мотиви і причини злочину.
КК встановив, що кара є заходомоборонним і повинна бути доцільною. Щодо найбільш небезпечних злочинів ККвизначив найнижчу межу покарання, за яку суд не міг пом’якшувати його; по всіхінших злочинах вказувалася лише найвища межа покарання. КК встановив переліквидів покарання. Основними його мірами були: розстріл (вища міра), позбавленняволі, примусові роботи. Розстріл не застосовувався до неповнолітніх, вагітнихжінок, а також коли з часу вчинення злочину минуло 5 і більше років.Максимальний строк позбавлення волі установлений в 10 років, мінімальний – 1місяць.
Визначався порядок відбування покарання,умовно-дострокового звільнення засуджених до позбавлення волі або примусовихробіт при умові, що засуджений виявляє виправлення.
КК встановив, що кримінальнавідповідальність може мати місце лише за наявності вини особи, яка буває в 2-хформах: умисно (навмисності) і необережності (їх визначення співпадає звідповідним в діючому КК).
Вперше в радянському кримінальномузаконодавстві давалося визначення і взагалі з’явилось поняття аналогії закону:“В разі відсутності в КК прямих вказівок на окремі види злочинів, покарання абоінші міри соціального захисту застосовуються згідно з статтями КК, якіпередбачають найбільш схожі за важливістю і родом злочини, з додержанням правил34 цього Кодексу”. В радянській науці необхідність такої аналогії пояснювалась умовами“гострої класової боротьби і систематичних посягань повалених, але остаточно незнищених експлуататорських класів на основи радянського ладу і революційногоправопорядку”1. Сучасні дослідники справедливовизнають, що це давало судам можливість широкого тлумачення закону, а звідси йпорушення законності.
Особлива частина КК містила переліквидів злочинів, визначення їх складів, санкції за їх скоєння. Норми про видизлочинів визначалися в такому порядку: державні (контрреволюційні і протипорядку управління); посадові, порушення правил про відокремлення церкви віддержави; господарські; злочини проти життя, здоров’я, свободи і гідності особи;майнові; військові; порушення правил, що охороняють народне здоров’я, громадськубезпеку і громадський порядок. Слід відмітити, що система покарань варіюваласьвід громадського осуду до вигнання за межі УСРР, а розстріл застосовувавсявиключно ревтрибуналами. Вперше була встановлена відповідальність занедонесення про державні злочини.
Загальна частина КК УСРР була повністюідентична ЗЧК КК РСФРР. Особлива частина додатково містила 11 статей. У 1923,1924 рр. було уточнено поняття контрреволюційних злочинів (таким вважалосятакож діяння, яке сприяло підриву радянського ладу), включено понад 20 новихскладів злочинів.
Після створення СРСР 31 жовтня 1924 р.були затверджені “Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР ісоюзних республік”, акт, що доповнював Загальну частину. 27 лютого 1927 р.прийняті “Положення про злочини державні” і “Положення про військові злочини”.Посилення кримінальної репресії визвало необхідність змін і доповнень КК УСРР.
8 червня 1927 р. приймається новий ККУСРР. В нього були включені названі Положення, інші нормативні акти. Новий ККдавав таке визначення злочину: “кожна чинність або нечинність, що загрожуєрадянському ладові або ламає правовий порядок, що його завела влада робітниківі селян на перехідний до комуністичного ладу період часу. Хибність у визначенні- не вказувалась нормативна основа ознака (передбаченність діяння в законі)1.
Новий КК доповнювався статтями прозлочини проти порядку управління, які деталізувалися й уточнювалися; уточненіпоняття службової особи і службового злочину. КК збільшував санкції за крадіжкумайна громадян, підвищував відповідальність за злочини скоєні групою осіб.Включав уже 45 складів злочинів, які передбачали смертну кару. Передбачаласьможливість кваліфікувати діяння за аналогією, а також застосування заходівсоціального захисту до осіб хоча й невинних у конкретному злочинні, алевизнаних соціально небезпечними внаслідок зв’язку із злочинним середовищем тапопередньою злочинною діяльністю тощо.
При підготовці КК УСРР був використанийтакож КК РСФРР 1926 року. обидва кодекси співпадають в своїх основнихпринципах. КК УСРР мав свої особливості, які визначались місцевими умовами(різні визначення окремих складів злочинів).
КК відображав зміни в політичнійобстановці та економіці країни, що відбулись з 1922 до 1927 рр. однак державарозвивалась і виникала необхідність в зміні й уточненні КК. Протягом наступнихдвох років на Україні було прийнято 56 законодавчих актів з питанькримінального права. Так, смертна кара могла вже застосовуватись тільки щододержавних і військових злочинів та при озброєному розбої. Загалом розвитоккримінального законодавства в УСРР визначався вищими державними органами СРСР,відзначався ідеологізованістю, підвищенням мір кримінальної репресії.3.2 Перша кодифікація адміністративногозаконодавства України
Велика кількість не систематизованих впевному порядку законодавчих актів в області адміністративного праванадзвичайно ускладнювало роботу вищих і місцевих органів влади й управління.Уже в 1922 році відчувалась необхідність створення Адміністративного кодексу.
В серпні 1924 року був підготовлениййого перший проект, в основу якого був покладений Адміністративний статут РСФРР1924 р. Над цим проектом до кінця 1925 року працювали 2 комісії. Через великукількість норм не було можливості кодифікувати все адміністративнезаконодавство. В проект ввійшли лише акти, які відносились в основному допитань державної безпеки, охорони громадського порядку і діяльності міліції.
В зв’язку з тим, що за час роботи надпроектом АК було створено багато нових актів в галузі адміністративного права(як союзних, так і республіканських), в січні 1926 року для розробки проектукодексу була створена нова комісія. Вона переробила проект і включила в нього новезаконодавство УСРР, перевіривши відповідність всіх республіканських актівсоюзному законодавству.
Після переробки проект АК бувузгоджений з усіма відомствами. В грудні 1926 року РНК УСРР розглянув ізатвердив проект Адміністративного кодексу, доручивши комісії остаточновідредагувати його і представити на розгляд ВУЦВК. Однак остаточне затвердженняАК було тимчасово відкладене через те, що в той час готувались нові положенняпро місцеві Ради, з’їзди і виконкоми, які були прийняті в середині 1927 р.
Адміністративний кодекс бувзатверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 року на 2-ій сесії Х скликання і вводився вдію з 1 лютого 1928 року. В нього були включені найважливіші акти задміністративного права, доцільність яких показало життя. В зв’язку з виходомКодексу ряд законів, постанов і інструкцій, які регулювали адміністративнудіяльність органів державного управління, втратили силу. Кодекс складався з 528статей, що складали 15 розділів. Об’єднував норми, які встановлювали права іобов’язки органів державного управління як у взаємовідносинах між собою, так іу відносинах з окремими громадянами.
Коло питань, які регулювалисьАдміністративним кодексом, дослідники звичайно розділяють на такі основнігрупи:
1) взаємовідносини органів державного управління (розділ 2 – проадміністративні акти);
2) відносини органів державного управління з громадянами (розділи 3, 4,13, 14 – про заходи адміністративного впливу; про нагляд адміністративнихорганів в області промисловості; про нагляд адміністративних органів заторгівлею);
3) відносини громадян з органами державного управління (розділ 15 – пропорядок оскарження дій адміністративних органів)1.
АК регламентував також питання:
- громадянства УСРР, порядок його одержання іпозбавлення;
- питання реєстрації і обліку руху населення; правилаорганізації і діяльності товариств, союзів, клубів, з’їздів, зборів;
- правила про культ;
- правила про публічні видовища і розваги.
Обов’язки громадян визначались в розділі5 – про трудову повинність, попередження стихійних лих і боротьбу з ними ірозділі 6 – про охорону громадянського порядку.
Слід підкреслити, що Адміністративнийкодекс УСРР був першою спробою кодифікації адміністративного законодавства нетільки в УСРР, а й в СРСР. Видання цього Кодексу відіграло велику роль вукріпленні правопорядку, спростило діяльність органів державного управління,сприяло покращенню їх роботи, внесло необхідну якість в роботу, стабільність увзаємовідносини державних органів між собою, а також з громадянами.
Кодифікація адміністративногозаконодавства в 1927 році була вдалою, про що свідчить той факт, що перевиданняКодексу було здійснено тільки в 1956 році. У цьому виданні були вилученіскасовані норми, застарілі терміни замінені новими.3.3 Кодифікація процесуальногозаконодавства
В період відновлення народногогосподарства інтенсивно розвивалось процесуальне законодавство. Взявши заоснову Кримінально-процесуальний кодекс (далі – КПК) РСФРР, ВУЦВК 13 вересня1922 року прийняв постанову “Про введення в дію КПК УСРР” (з 20 вересня 1922р.). КПК, будучи синтезом і узагальненням практики судових і слідчих органів,за 5 років існування радянської влади, представляв собою звід розгорнутої іцілісної системи процесуальних норм.
В КПК закладався фундамент справжньоїдемократизації кримінального процесу:
- гласність судових засідань, усність судочинства;
- його безпосередність;
- змагальність процесу;
- провадження справ мовою більшості населення із забезпеченнямдля осіб, які не володіють цією мовою, права ознайомитися з матеріалами справиі всіма судово-слідчими діями через перекладача;
- рівноправність сторін;
- право обвинуваченого на захист.
Кодекс детально регламентував порядокпровадження слідства та його загальні умови (порушення кримінальної справи,дізнання, слідчі дільниці, пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченого,заходи запобігання ухиленню від слідства і суду, допит свідків і експертів,обшуки і виїмки, огляди і освідування, визначення психічного стануобвинуваченого, закінчення попереднього слідства, оскарження дій слідчого,прокурора і суду по припиненню справи і відданню до суду).
КПК визначав провадження в народномусуді: одноособові дії народного судді, судове засідання, зміна обвинувачення іпритягнення до суду нових осіб, винесення вироку, оскарження ухвал і вироківнарсуду; провадження в раді народних судів (по касаційним скаргам і протестам,в порядку нагляду, по приватним скаргам); провадження по відновленню справ занововиявленими обставинами; окремі провадження в народному суді (про заочнівироки, чергові номери нарсуду, провадження в особливих сесіях народних судів,про судові накази).
КПК визначав роль і задачі органівпрокуратури в здійсненні нагляду за законністю тримання під вартою, у порушеннікримінальних справ, підтриманні державного обвинувачення в суді, нагляді заслідством і т.п.
Спеціальні розділи КПК містили норми,які регулювали судочинство в ревтрибуналах (загальні начала, питанняпопереднього слідства, віддання до суду і підготовчі дії до судового засідання,про судове засідання, оскарження), судочинство у Верховному трибуналі(касаційне провадження, провадження в порядку нагляду, відновлення справ,судочинство в трибуналі як і в суді І інстанції), судочинство в порядку вищогосудового контролю НКЮ УСРР. Вперше касаційний перегляд справ отримав розгорнутей чітке освітлення. Заключний розділ КПК присвячувався порядку виконаннявироків.
31 жовтня 1924 року були прийнятіОснови кримінального судочинства СРСР і союзних республік. У зв’язку з цим КПКУСРР було переглянуто у відповідність з загальносоюзним законом, а також зПоложенням про судоустрій УСРР від 23.10.1925.
Питання про перегляд КПК посталоособливо гостро в 1926 р. КПК 1922 р. неодноразово змінювався, щообумовлювалось значними змінами в житті країни і необхідністю відобразити в КПКпрактичний досвід судових органів1. Весь комплекс названих причин привівдо прийняття 20 липня 1927 р. нового КПК. Він відтворював ряд статей КПК 1922р., але доповнювався новими положеннями про заборону судовим органам, органампрокуратури, слідства і дізнання відмовляти в прийнятті до свого провадженнякримінальної справи або припиняти таку справу про суспільно небезпечне діянняна тій підставі, що КК не передбачив покарання за таке діяння.
КПК 1927 р. значно розширив праваорганів дізнання, передавши їм частину функцій, які раніше належали лишеслідчим органам. Справи, за якими провадження слідства було необов’язковим,органами дізнання направлялись безпосередньо в нарсуд. КПК не регулював порядокдізнання, що його проводили органи ДПУ. В той же час звужувалося право назахист. На стадії попереднього слідства, а також дізнання не передбачаласьучасть захисту, як це було до цього часу. Захисник тепер брав участь в процесітільки зі стадії судового розгляду. Як і в середні віки, царицею доказів сталовласне признання в скоєні злочину.
Не отримало чіткого законодавчогозакріплення положення про незалежність суддів і підпорядкування їх лише закону,права потерпілого, розгляд справ у судах за участю народних засідателів.Закріплювалась можливість допиту захисника як свідка, якщо буде встановлено, щойому відомо що-небудь про злочини, передбачені статтями 542-5414КК УСРР, тобто відомості про контрреволюційні злочини не визнавались предметомпрофесійної таємниці. Суд розглядаючи справу міг припинити допит свідка, якщовизнавав, що свідчення допитаних свідків повністю встановлюють обставини,необхідні для розгляду справи.
Всі скарги на вироки і ухвалинародного суду могли бути подані до окружного суду в надто короткий строк(протягом 7 діб з дня їх внесення). Значне коло справ підлягало розглядунадзвичайними судами у порядку виключної підсудності. Зберігалися окружніревтрибунали, Військова колегія Верховного трибуналу України. Діяла надзвичайнасесія Верховного Суду УСРР, де справи розглядались у закритих засіданнях і заспрощеними процесуальними правилами. Все це створювало дійсно, як відзначаєРогожин А.Й.1, умови для безконтрольних розправ.
Кримінальна відповідальність за новимКПК наставала з досягненням особою 14-річного віку. Провадження у справахповинно було вестись українською мовою, а в національних камерах – мовоювідповідної національної меншини. Судам надавалось право накладати на свідка,який ухиляється від явки до суду чи відмовляється давати свідчення, штраф невище 50 крб. чи порушувати кримінальну справу. Новим для судового розгляду справбуло перенесення ініціативи судового слідства на учасників процесу. Допитпідсудного проводився в такому порядку: обвинувачами, громадськими позивачами,захисниками, підсудними, головуючим і суддями.
Взагалі КПК виконував поставлену передним задачу звуження прав обвинувачених і підсудних, “обмеження і витісненнякапіталістичних елементів”.
30 липня 1924 р. ВУЦВК затвердивЦивільно-процесуальний кодекс УСРР. Демократичний принцип судочинства вцивільному процесі були ідентичними принципам кримінального судочинства. ЦПКвідображав тенденцію розширення втручання держави і її органів у справигромадянина. Так, суд повинен був відігравати у процесі активну роль, незадовольнившись доказами, наведеними сторонами, мав вживати всіх заходів дляз’ясування істотних для справи обставин і в разі необхідності витребувати їх.Встановлювалось, що при відсутності нормативних актів для вирішення будь-якоїсправи суд повинен розв’язати її, керуючись загальними началами радянськогозаконодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду. Це давалозмогу судам порушувати права окремих верств населення (перш за все – обмежениху виборчих правах).
У той же час трудящим суд мавдопомагати захищати їхні права та інтереси. ЦПК докладно регулював питанняпредставництва в суді, підсудності справ, судових витрат, штрафів,процесуальних строків, виклику до суду; порядок позовного провадження іособливих проваджень (щодо першого – пред’явлення і забезпечення позову,розгляд справи, ведення протоколів, припинення провадження, збір і оцінкадоказів, експертиза і огляд на місці й т.д.).
До особливих проваджень буливіднесені: про розпорядження по суду, про майно померлих, про третейські записиі рішення, про депозит, видачу судових наказів по актах і т.п. Крім того, ЦПКмістив норми, що торкались питань оскарження і перегляду судових рішень і їхвиконання. ЦПК УСРР, як звичайно, втілював основні положення і принципи,встановлені ЦПК РСФРР.
Подальше укріплення радянськогодержавного апарату, в т.ч. і судових органів, новий адміністративно-територіальнийподіл, розвиток цивільного обороту обумовили значні зміни в цивільномупроцесуальному праві. За період з 1924 до 1929 р. ряд процесуальних питаньзнайшов свій розгляд в рішеннях Цивільно-касаційної колегії Верховного СудуУСРР, які необхідно було затвердити в законодавчому порядку. Із врахуваннямвсіх цих моментів на основі узагальнення судової практики був розроблений новийЦПК. Він був затверджений ВАУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 р. і вступив в діюз 1 грудня 1929 р.
Зберігаючи принципи Кодексу 1924 р.,він багато в чому відрізнявся від нього. В ЦПК 1929 року були вдосконалені всіосновні стадії процесу. Змінилась структура кодексу, кількість статейзбільшилась з 316 до 412. Кодекс доповнився новим розділом, який регламентувавведення справ про неспроможність юридичних і фізичних осіб. Кодекс давав повнурегламентацію порядку визначення осіб і організацій неспроможними, визначалисьпідсудність і порядок провадження по справах про неспроможність, наслідкинеспроможності, умови призначення ліквідаторів майна осіб і організацій,визнаних неспроможними, порядок поділу ліквідованого майна і т.п.
В основному змінювались такі положенняЦПК УСРР: про право суду припиняти справи через недоцільність подальшого їхпровадження, про досудові роз’яснення деяких майнових претензій; прозабезпечення позову в справах про аліменти, зарплату та ін.; регламентаціяпитань про зустрічний позов; про припинення судочинства в разі неявки сторін;про участь третіх осіб і винесення судового рішення на їх користь чи проти них;про розширення прав касаційної інстанції, яка могла б змінювати судові рішення,а по трудових спорах навіть виносити нові судові рішення; про спрощення увиконавчому судочинстві; про попереднє виконання; про деталізацію інститутумирової угоди та ін1. З метою охорони публічного інтересуабо “інтимного питання сторони” ЦПК передбачає слухання деяких справ узакритому засіданні.
Особливістю тогочасного процесу (якцивільного так і кримінального) було те, що діяв тільки касаційний порядокперегляду судових рішень.
ЦПК УСРР 1929 року значно вдосконаливсудочинство по цивільних справах і забезпечив підвищення якості роботи судовихорганів.
Висновок
Кодифікація законодавства в УСРР1922-1929 років, як уже зазначалось в роботі, була дійсно унікальним явищем управовому житті держави в цей період. Вона відрізнялась масштабністю,універсальністю, проводилась у стислі строки, була усесторонньою і глибокою.Цікавим є той факт, що кодифіковані акти, які не відповідали умовам життясуспільства і держави, швидко змінювались, перезатверджувались. Були розробленій прийняті в короткі терміни Кримінальний, Кримінально-процесуальний,Цивільний, Цивільно-процесуальний, Земельний кодекси, Кодекс законів про працю,Кодекс законів про народну освіту, Ветеринарний кодекс, Закон про ліси,Положення про судоустрій. В ККВС готувались проекти Адміністративного,Житлового й Будівельного кодексів. В УРНГ обговорювалось питання кодифікації законодавствапро промисловість і торгівлю, переглядався трудовий кодекс. В Наркомдеміпрацювали над Водним кодексом та ін.
При всьому позитивному були й значнінедоліки й загрозливі тенденції. Проведена кодифікація покликана була перш завсе забезпечити ефективне здійснення непу. Проте у міру формуваннякомандно-адміністративної системи управління все більше й більше сталапереважати тенденція посилення примушування як основного методу регулюваннясуспільних відносин, що найбільш чітко проявилося в кримінальному праві.Законодавство України, що в значній мірі в першій половині 20-х років булорецепцією російського, стрімко інтегрувалась в другій половині 20-х років взагальносоюзне законодавство, для якого характерними були централізм івідсутність гуманістичних начал.
Для права періоду, що розглядається,характерним був класовий характер, захист інтересів, насамперед, робітників(насамперед в цивільно-процесуальному праві), і безумовно, право стояло настороні державних інтересів. Це особливо яскраво проявилось в цивільному праві.Характерною тенденцією в розвитку кримінального і кримінально-процесуальногоправа стала їх дегуманізація (підвищення мір кримінальної репресії, звуженняправ громадян в кримінальному процесі). Слід зауважити, що негативною є практиказастосування аналогії закону в галузі кримінального права, що є прямимпорушенням принципу законності. Помітною була ідеологізованість законодавстварозглядуваного періоду.
Але вже в 20-ті роки ХХ століттязакладалася правова система України. В той же час проявилась тенденція допосилення регулюючого значення нормативного акту, що приймається центральнимидержавними органами, укріплення їх стабільності, стійкості, до утворення увигляді основополагаючої нормативної бази актів іншого рангу.
Можна повністю погодитися з ОнищенкоН.Н.1, що виділення в особливу форму такихактів, як кодекси, було важливим етапом розвитку права в Україні.
Списоквикористаних джерел
1. Бабій Б.М. Українська радянська держава в періодвідбудови народного господарства (1921-1925 рр.). вид-во АН УРСР. – К., 1961.С. 384.
2. Бажанова М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск,1992.
3. История государства и права Украинской ССР. – К., Наук. думка, 1976. –760 с.
4. История государства и права Украинской ССР. В 3-х томах. Т. 2.,1917-1937. – К., Наук. думка, 1987. – 296 с.
5. Історія держави і права України. Частина 2.Підручник для юридичних вищих навчальних закладів і факультетів. Ч. 2. / Заред. А.Й. Рогожина. – К., Ін Юре. – 1996. – 448 с.
6. Історія держави і права України: Навчальнийпосібник для студентів юридичних вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1996. –288 с.
7. Історія держави і права УРСР (1917-1960). – К.,Вид-во АН УРСР, 1961. – 428 с.
8. Лащенко Р.М. Лекції по історії українського права.– К., 1998.
9. Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства УССР. – Изд-воКиевского университета, 1960.
10. Музиченко П.П. Історія держави і права України:Навчальний посібник. 2-ге видання, виправлене і доповнене. – К.: Тов-во“Знання”, КОО, 662 с. (Вища освіта ХХІ століття).
11. Онищенко Н.Н. Становление и развитие источников советского права наУкраине / АН УССР. Ин-т государства и права; Отв. ред. Н.И. Козюбра. – Киев:Наук. думка, 1988. – 112 с.
12. Рибалка І.К., Довголюк В.Н. Історія УкраїнськоїРСР. Епоха соціалізму. – К., Вища школа, 1982.
13. Сімейне право: Навчальний посібник для студентівюридичних вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1997. – 272 с.
14. Советское семейное право. – К., Вища школа, 1981. – 224 с.
15. Усенко И.Б. Первая кодификация законодательства Украинской ССР. АН УССРИн-т государства и права. / Отв. ред. Б.М. Бабий. – К., Наук. думка, 1989. –120 с.
16. Усенко І.Б. Позасудова репресія: як це починалося –Комуніст України. – 1990. – № 2. – с. 43-53.