Вступ
Продовж багатьох років ООН та численнінедержавні організації працюють над тим, щоб змінити ситуацію, яка склалася всвіті з допомогою низки законодавчих інструментів, у тому числі Європейськихвиправних правил, Американської конвенції з прав людини та Африканськогостатуту прав людини й народів.
Значення з формульованих в міжнародних пактах таконвенціях принципів та загальних положень про захист прав людини та поводженняз обвинуваченими та підсудними для кримінально-процесуального законодавствавбачається в тому, що вони носять міждержавний характер, стабільні, на них невпливає дія соціальної кон’юнктури, що складається в конкретних державах підвпливом різноманітних політичних, ідеологічних, економічних, релігіозних,історичних та кримінологічних факторів та, виходячи з цього, є чітким орієнтиромдля розвитку законодавства та правозастосовної діяльності. Ці принципи виробленіна підставі численної багато рокової практики держав – членів ООН.
Дана тема є досить актуальною на сьогоднішнійдень, так як Україна – європейська держава, і тому потрібно звернути особливуувагу на підтягнення законодавства, у тому числі й кримінально-процесуальногодо європейського рівня, а це стане можливим, в перше чергу, після дотриманя та закріпленняна національному законодавчому рівні усіх загальновизнаних принципівміжнародного права. А отже, основною метою даною роботи є висвітленнязагальновизнаних принципів міжнародного права та проблеми їх реалізації вкримінальну процесі України.
1. Поняття та значенняпринципів кримінального процесу України
Принципи кримінальногопроцесу – це закріплені в законі основоположні ідеї, засади, найбільш загальніположення, що визначають сутність, зміст і спрямованість діяльності суб'єктівпроцесу, спосіб і процесуальну форму їх діяльності та здійснення правосуддя,створюють систему гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини тазабезпечення справедливості правосуддя, засади від яких не відступають, а їхпорушення тягне за собою скасування вироку та інших прийнятих за таких умоврішень по справі.
До критеріїв визначенняпевного положення принципом кримінального процесу слід відносити такусукупність властивостей: 1) найбільш загальні, вихідні положення, ідеї, якімають фундаментальне значення для кримінального процесу; 2) ідеї, якізакріплені в нормах права; 3) юридичне закріплені ідеї (положення), що маютьзначення, як правило, норм права найвищої юридичної сили і прямої дії(більшість із них закріплені в Конституції України, а самі норми Конституції єнормами найвищої юридичної сили, а отже визначають спрямованість, сутність ізміст окремих процесуальних інститутів – норми, які суперечать змісту принципівправосуддя, застосуванню не підлягають і повинні приводитись у відповідність звизначеними засадами; 4) принципово важливі засади, які діють у всіх або кількохстадіях кримінального процесу й обов'язково в його центральній стадії – стадіїсудового розгляду, а порушення будь-якого принципу означає незаконність рішенняу справі й обов'язково тягне його скасування. [17]
Слід додати, що принципимають загальнообов'язковий характер для всіх учасників процесу; реалізація принципівкримінального процесу забезпечується засобами державного впливу;кримінально-процесуальний закон визначає правовий механізм реалізації тазахисту принципів кримінального процесу.
Принципи кримінальногопроцесу – це не пасивне закріплення об'єктивних закономірностей правового життячи певних правових ідей, не абстрактне побажання, а суттєвий засіб регулюванняправовідносин у сфері кримінального судочинства. Вони являють собою актволевиявлення держави, продукт свідомої законотворчості, і в цьому розумінніможуть виступати засобом розвитку процесуальної форми. Прикладом може бути новаКонституція України, в якій вперше були сформульовані такі принципикримінального процесу, як змагальність, недопустимість примушування до свідченьпроти самого себе, членів своєї сім'ї та своїх близьких родичів, знайшовюридичне визначення і розкриття принцип презумпції невинуватостіобвинувачуваного.
У систем процесуального права принципи посідаютьдомінуюче місце. Вони є першоджерелами для інших норм і інститутів, яківиводяться з них і підпорядковуються нормам-принципам.
Значення принципів кримінального процесу полягаєв тому, що вони:
– є першоджерелом і становлятьоснову окремих інститутів кримінально-процесуального права;
– являють собою суттєвігарантії правосуддя, забезпечення прав і свобод людини, законних інтересівфізичних і юридичних осіб;
– дають юридичну базу для тлумаченняконкретних кримінально-процесуальних норм та вирішення спірних питань;
– синхронізують всю системупроцесуальних норм і забезпечують узгодженість кримінально-процесуальнихінститутів і єдність процесуальної форми;
– служать основою і вихідним положенням длявдосконалення окремих кримінально-процесуальних інститутів і правових норм, розвиткупроцесуальної форми і процесуальних гарантій правосуддя. [17]
Традиційно в юридичній літературі всі принципикримінального процесу поділяють на загальновизнані або загальноправові,галузеві та міжгалузеві, також існує й інша класифікаці, поділ принципів наконституційні (закріплені в Конституції держави) та інші (сутокримінально-процесуальні).
2.Загальновизнані принципи міжнародного права та їх відображення у кримінальномупроцесі України
2.1 Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини
Забезпечення захисту праві свобод людини означає здійснення процесуальної діяльності в такому порядку,формі і режимі, за яких втручання в гарантовані законом права і свободи людинизовсім не мало б місця, або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках,в умовах крайньої необхідності, коли іншими засобами вирішити завданняправосуддя неможливо.
Даний принцип закріпленийу ст… ст. 2,3,7 Загальної декларації прав людини від 1948 р., [1] атокож ми знаходимо зазначений вище принцип у ст..2 Кодексу поведінки службовихосіб по підтримці право порядку від 1979 р. [4] це зумовлено тим, щопринцип забезпечення захисту прав і свобод людини є узагальнюючим принципомкримінального процесу, в рамках якого знаходять окреме проявлення йогофункціональні інститути – окремі менш загальні, але не менш важливі засади:недоторканність особи, недоторканність особистого життя, недоторканність житла,таємниці телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції їїнерушимості права власності. Ст. 5 Європейської конвенції про захист правлюдини та основних свобод від 1950 р. визнано права людини на свободу таособисту недоторканність (п. 1), які можуть бути обмежені лише у випадках,передбачених підпунктами «a» – «f» цього пункту. У пунктах 2–5 тієї ж статті визначеноправа людини у разі її затримання чи арешту. [3] Взяття під варту єнайсуворішим серед запобіжних заходів, передбачених ст. 149Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК). Його застосуванняпов’язане з істотним обмеженням конституційних прав особи. За змістом ст. 5Конвенції питання про застосування зазначеного запобіжного заходу вирішуєтьсясуддею або іншою особою, якій відповідним законом надано повноваженняздійснювати судову владу. У національному законодавстві питання, пов’язані зобранням запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, врегульовані статтями148, 150, 155, 165, 1651, 1652 КПК. Крім того, Пленум Верховного Суду України упостанові від 25 квітня 2003 р. №4 «Про практику застосування судамизапобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків триманняпід вартою на стадіях дізнання і досудового слідства» роз’яснив окремі питаннязастосування відповідного законодавства, а також положень Конвенції. Зокрема,виходячи з положень Конституції у п. 1 він акцентував увагу судів нанеобхідності під час вирішення питань, пов’язаних з обранням запобіжногозаходу, не тільки додержувати вимог національного законодавства, а йураховувати положення підпунктів «а» – «f» ст. 5 Конвенції. [13]
Права людини, як відомо,являють собою систему природних, невід'ємних і нерушимих свобод і юридичнихможливостей, що обумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільствіта одержали моральне визнання, правове визначення і юридичне закріплення.Свобода виступає як можливість людини поводитись відповідно до своїх бажань іробити все, що подобається та не заборонено законом і не спричиняє шкоди правамі свободі інших людей.
Право виступає міроюсвободи і зміст його в тому, щоб узгодити свободу окремої людини зі свободоюінших членів суспільства, дотримуючись принципу рівності, право виступає якзасобом забезпечення свободи, так і істотним засобом обмеження неузгоджувальних з суспільними потребами й уявленнями людей про добро ісправедливість рівня свободи й обсягу влади.
У правовій державістосовно громадян реалізується доцільна засада – «дозволено все, що незаборонено законом». Але такий підхід доречний і обґрунтований лише стосовногромадян. Що ж до учасників процесу, які мають розпорядчі повноваження,беззаперечно має діяти зовсім протилежний принцип –» дозволено тільки те, на щоуповноважив закон, і тільки в визначеній законом процедурі (формі)». [17]
Ст. 6 КонституціїУкраїни визначає, що органи судової влади здійснюють свої повноваження виключнов межах і згідно з законом. Ст. 19 Конституції України затверджує: ніхтоне може бути примушений робити те, що не передбачено законом; органи Державноївлади і їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі; в межах повноваженьта способом, що визначений законами.
Такий підхід обмежуєправом владу як взагалі, так і владу правоохоронних і органів посадових осіб укримінальному процесі зокрема, забезпечує верховенство закону в сферісудочинства. Із змісту ст. 29 та 32 Конституції України випливає, що кожналюдина має право на особисту недоторканність, недоторканність приватного життя,особисту та родинну таємницю, захист своєї честі, гідності та доброго імені.
Резолюцією ГенеральноїАсамблеї 00Н №2200 від 16 грудня 1966 р. прийнято Міжнародний пакт прогромадянські та політичні права, де викладено основні права і свободи людини,що визнаються державами ч. 3 ст. 2. [2] Згідно зі ст. 9Конституції України положення цього пакту та інших міжнародно-правових актів,що стосуються прав і свобод людини, згода на обов'язковість яких наданаВерховною Радою України, мають силу закону та захищаються правосуддям держави увстановленому законом порядку.
У сфері кримінальногосудочинства найбільшої уваги потребують такі об'єкти правового захисту, як:особиста свобода і недоторканність; недоторканність сфери особистого життягромадянина; недоторканність житла людини; таємниця листування, телефоннихрозмов, банківських вкладів, телеграфної й іншої кореспонденції. [17]
2.2 Повага та захистчесті і гідності людини
Це принцип кримінальногопроцесу, згідно з яким слідчий, суд, орган дізнання, прокурор і захисникзобов'язані відповідним чином ставитись до всіх інших учасників кримінальногопроцесу і один до одного.
Вперше цей принцип булопроголошено та закріплено після Другої світової війни у Загальній деклараціїправ людини від 1948 р., а саме у ст. 5даної декларації. [1]
У чинному законодавствіУкраїни цей принцип чітко і зрозуміло вперше здобув правове закріплення вКонституції України, де визначено:
– Людина, її життя іздоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Українінайвищою соціальною цінністю (ст. 3);
– Кожен має право наповагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий жорстокому, нелюдськомуабо такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ст. 28);
– Не допускаєтьсязбирання, зберігання, використання та поширення конфіденціальної інформації проособу без її згоди, крім випадків, визначених законом. Кожному гарантуєтьсясудовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членівсвоєї сім'ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди,завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такоїнедостовірної інформації (ст. 32). (Зауважимо, що в постанові ПленумуВерховного Суду України №7 від 28.09.90 «Про застосування судами законодавства,що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» упорядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростуваннявідомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також упостановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких закономвстановлено інший порядок [14]).
У Міжнародному пакті прогромадянські і політичні права зазначається:
всі особи, позбавленіволі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивоїлюдській особі. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку,прийнятий Генеральною Асамблеєю 00Н 17 грудня 1979 року, зобов'язує працівниківправоохоронних органів, у тому числі і тих, що здійснюють розслідування,поважати і захищати гідність і права людини; зберігати в таємниці відомостіконфіденційного характеру, отримувані в процесі своєї діяльності, якщо інтересиправосуддя не вимагають
іншого; нетерпиместавитись до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи принижуючі гідність людиниформи стосунків; забезпечувати охорону здоров'я затримуваних. [2; 4]
Окремі вимоги щодозахисту честі і гідності особи містяться в Кримінально-процесуальному кодексіУкраїни, переважно в статтях стосовно окремих слідчігх чи процесуальних дій:
– ст. 22 – забороняєтьсядомагатись показань обвинувачуваного та інших осіб, які беруть участь у справі,шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів:
– ст. 185 – підчас обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не булирозголошені виявлені при цьому обставини особистого життя людини:
– ст. 193 – прносвідуванні не допускаються дії, які принижують гідність особи (аналогічнеправило в ст. 194 щодо відтворення обстановки й обставин події):
– ст. 121 – данідосудового слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого, винні врозголошенні даних попереднього слідства несуть кримінальну відповідальність:
– ст. 334 – умотивувальній частині виправдувального вироку не лот скається включенняформулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого.
Честь– об'єктивноіснуючі уявлення про властивість моральних, духовних та інших якостейособистості, які визначають ставлення до людини в суспільстві.
Гідність – внутрішнясамооцінка людини як особистості.
Репутація – існуючі в суспільствіуявлення про ділові та інші якості людини.
В розділі III КК Україниякий називається «Злочини проти волі, честі та гідності особи» передбачаєтьсякримінальна відповідальність за незаконні поміщення особи в психіатричнийзаклад (ст. 151), незаконне позбавлення волі (ст. 146), захопленнязаручників (ст. 147), торгівля людьми (ст. 149). Кримінальнавідповідальність за образу та наклеп скасована.
2.3 Принцип презумпціїневинуватості обвинуваченого
Закріплений у ст. 62Конституції України, а також у ст 5, 15, 22, 53, 73, 74, З КПК України. Але впершу чергу він закріпляється та проголошується у Загальній декларації правлюдини від 1948 р. у ст..11. [1]
Презумпція невинуватості – це об'єктивне правове положення,згідно з яким встановлюється таке.
Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненнізлочину, також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду ізгідно з законом.
Обвинувачений (підсудний) не вважається винним,доки його вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановленовироком суду, що набрав законної сили.
Обов'язок встановлення об'єктивної істини усправі покладається на орган дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю). Особа,що знаходиться під слідством, не повинна доводити свою невинуватість. Ненаданнянею доказів своєї невинуватості ні за яких обставин не може бути витлумачено якдоказ вини. [18]
Постанова про притягнення особи якобвинуваченого та про обрання запобіжного заходу, обвинувальний висновок таобвинувальний вирок повинні ґрунтуватися на сукупності неспростовних тадостовірних доказів. Усі сумніви у справі, в тому числі сумніви стосовнодопустимості та достовірності наявних або наданих для використання фактичнихданих, якщо вичерпані всі способи для їх усунення, повинні тлумачитись тарозв'язуватися на користь обвинуваченого, чи особи що знаходиться підслідством.
Недоведена вина дорівнює доведенійневинуватості. Суд проголошує виправдувальний вирок, а орган дізнання, слідчийта прокурор закривають кримінальну справу за відсутністю складу злочину, якщовину обвинуваченого або особи, що знаходиться під, слідством, у вчиненнізлочину не доведено.
Водночас, на всіх інших громадян слід поширитидію принципу добропорядності людини. Для цього в Конституції держави необхіднозакріпити норму такого змісту; «Кожна людина має честь і гідність, вважаєтьсядобропорядною, кожен учасник будь-яких правовідносин вважається таким, що дієчесно, порядно та відповідно до закону, якщо інше не доведено і не визначено взаконної сили судовому рішенні. Обов'язок доведення покладається на того, хтостверджує. Поширювана про людину порочна інформація вважається недостовірною, доказуваннядостовірності такої покладається на того, хто їх поширив. Поширювач інформаціївідшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану людині, якщо не докажедостовірність поширюваної інформації. Усі сумніви щодо доброчесності таправомірності дій будь-якого громадянина, а також щодо його вини у вчиненнібудь-якого злочину чи іншого правопорушення, якщо немає змоги їх усунути,повинні тлумачитися та розв'язуватися на користь такого громадянина. Недоведенане добропорядність дорівнює доведеній добропорядності».
Гарантованість захисту до правосуддя.Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.Одним із засобів цього є гарантованість судового захисту прав і свобод людини.В Загальній декларації прав людини визначено: ст. 8 – «кожна людина маєправо на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами уразі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом»; ст. 10– «кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обґрунтованостіпред'явленого її кримінального обвинувачення, має право, на основі повноїрівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіхвимог справедливості незалежним і безстороннім судом». Такий само зміст має ст. 14Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Названі положенняпідтверджуються ст. 55 Конституції України та змістом ст. 4 КПКУкраїни. В Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів ізловживань владою, затвердженій Резолюцією Генеральної Асамблеї 00Н №40/34 від29 листопада 1985 року, зазначається, що особи, яким злочином заподіяна шкода,мають право на доступ до механізму правосуддя і компенсацію заподіяної шкодивідповідно до національного законодавства. [1; 2; 7]
Гарантованість доступу до правосуддя означає,по-перше, право потерпілого на звернення до правоохоронних органів за захистомсвоїх порушених прав, свобод, законних інтересів, честі, гідності і діловоїрепутації, а за необхідності оскаржити рішення відповідних посадових осіб провідмову в порушенні кримінальної справи чи про її необґрунтоване закриття, щонадає реальну можливість судового захисту своїх інтересів; по-друге, правообвинуваченого постати без затягувань і затримки перед судом та захищатись усуді від необґрунтованого обвинувачення. [17]
Гарантованість доступу до правосудді включаєгарантованість звернення до суду, гарантованість оскарження в суді дій чирішень слідчого, органів дізнання, прокурора, а також рішень суду першоїінстанції, гарантованість звернень до суду рідною мовою та можливостікористуватись допомогою адвоката. В Постанові Пленуму Верховного Суду України №7від 30.05.97 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини ігромадянина» зазначається. «Враховуючи, що згідно з ч. 2 ст. 124Конституції України (254к/96-ВР) юрисдикція судів поширюється на всіправовідносини, які виникають у державі, суди не вправі з часу введенняКонституції в дію відмовляти фізичним чи юридичним особам у прийнятті досудового розгляду заяв і звернень. Суди не вправі відмовити у судовому захистіправ та свобод людини і громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії чибездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових іслужбових осіб з підстав, не передбачених Конституцією чи законом». [15]
2.4 Забезпечення ознайомлення обвинувачуваного зобвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамкахпред'явленого обвинувачення
Ознайомлення обвинуваченого з обвинуваченням є однією згарантій захисту ним своїх прав та законних інтересів. Обвинувачений має право не тільки знати, в чому вінобвинувачується, а й давати показання щодо пред'явленого йому обвинувачення.Суд може розглядати кримінальну справу тільки в межах пред'явленогообвинуваченому обвинувачення. В Європейській конвенції з прав людини,ратифікованій Україною Законом України від 17 липня 1997 року визначено, щокожна заарештована людина негайно сповіщається зрозумілою для неї мовою про підставиїї арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї (ст. 5); кожна людина,звинувачена у вчиненні кримінального злочину, має бути негайно і детальнопроінформована зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинуваченняпроти неї і мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого захисту (ст. 6).[11]
Ці положення розкриваються в КПК України: в разізастосування запобіжного заходу підозрюваному до пред'явлення обвинувачення,обвинувачення такій особі повинно бути пред'явлено не пізніше десяти діб змоменту застосування запобіжного заходу, інакше запобіжний захід скасовується(ч. 4 ст. 148); копія обвинувального висновку і повістка про викликдо суду вручаються підсудному під розписку не пізніше як за три доби до днярозгляду справи в суді (ст. 254); розгляд справи в суді провадиться тількищодо обвинувачених і лише по тому обвинуваченню, по якому їх віддано до суду(ст. 275). Під час судового розгляду до закінчення судового слідствапрокурор вправі змінити пред'явлене особі обвинувачення.
Згідно зі ст. 277 КПК України змінаобвинувачення в суді не допускається, якщо цим будуть порушені правила пропідсудність чи обов'язковість проведення попереднього слідства. У цьому випадкуза наявності для того підстав прокурор заявляє клопотання про повернення справина додаткове розслідування.
Переконавшись, що пред'явлене особіобвинувачення потрібно змінити, прокурор виносить постанову, в якій формулюєнове обвинувачення та викладає мотиви прийнятого рішення. Прокурор оголошуєпостанову і вручає її копії підсудному, його захиснику і законномупредставнику, потерпілому, позивачу, відповідачу і їх представникам. Постановадолучається до справи.
Якщо в постанові прокурора ставиться питання прозастосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менштяжкий злочин, чи про зменшення обсягу обвинувачення, суд роз'яснює потерпіломута його представникові їх право підтримувати обвинувачення у ранішепред'явленому обсязі. [18]
У разі зміни обвинувачення суд роз'яснюєпідсудному, що той буде захищатись в судовому засіданні від новогообвинувачення, після чого відкладає розгляд справи не менше ніж на три доби длянадання підсудному, його захиснику і законному представникові можливостіпідготуватись до захисту проти нового обвинувачення. За клопотанням підсудногоцей строк може бути скорочений. Після закінчення цього строку розгляд справипродовжується.
При цьому потрібно зауважити, що Основніпринципи незалежності судових органів (1985 р.) встановлюють, що данийпринцип наділяє суди правом і обов’язком забезпечувати справедливість судовогорозгляду та повагу прав сторін (п. 6). Крім того п. 10 зазначеногодокумента безпосередньо передбачає, що судді повинні мати високі моральніякості й здібності, а також відповідну підготовку і кваліфікацію в галузі права.Аналогічне положення було пізніше закріплене і у Рекомендації КомітетуМіністрів Ради Європи щодо незалежності, ефективності і ролі суддів (1994 р.)п. 2 с) якої передбачає, що всі рішення стосовно професійної кар’єрисуддів повинні ґрунтуватися на об’єктивних критеріях, а відбір та кар’єрасуддів – на основі заслуг, беручи до уваги кваліфікацію, чесність, здібності тавміння. [8]
2.5 Заборона катувань та жорстокого поводження
Усі форми катувань та інших видів жорстокого поводження єоднозначно забороненими згідно з міжнародними правозахисними законами. Така заборона передбачена численними угодами таіншими інструментами, а також є частиною міжнародного звичайного права, якезастосовується до усіх держав, незалежно від того, чи є вони учасницями конкретнихугод, які передбачають таку заборону. Катування та жорстоке поводженнязабороняються у будь-який час та за будь-яких обставин. Жодних винятків неіснує, а держави не можуть відмовитися від своїх зобов’язань навіть унадзвичайних ситуаціях або з будь-яких інших причин.
Стаття 5 Загальної декларації прав людини, якабула ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році, символізує одностайнузгоду між країнами стосовно того, що жодна людина не може бути підданакатуванням або жорстокому поводженню. З 1948 року було ухвалено цілу низкуміжнародних та регіональних законодавчих актів з питань прав людини включаючизаборону катування. Серед них юридично обов’язкові угоди та конвенції, а такождекларації та інші документи, які хоча й не є юридично обов’язковими, протемають величезну вагу завдяки тому, що їх було прийнято Генеральною Асамблеєю таіншими органами ООН, і демонструють згоду між державами щодо дотриманнястандартів, викладених в них. Стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські таполітичні права (МПГПП), прийнятого у 1966 році, забороняє застосуваннякатувань та жорстоке поводження. МПГПП заснував орган незалежних експертів – Комітетз прав людини, який має здійснювати контроль за додержанням державами цихположень. Стаття 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основнихсвобод (ЄКПЛ), яка була прийнята в 1950 році, забороняє застосування катуваньта нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. ЄКПЛ дозволяєокремим особам подавати офіційні скарги до Європейського суду з прав людини,якщо були порушені їхні права. Суд приймає рішення, які є обов’язковими довиконання, і може давати розпорядження державам щодо надання потерпілимкомпенсації.
Окрім загальних правозахисних актів, в якихпроголошується заборона катувань, існує також низка документів та механізмів,що стосуються саме катування та жорстокого поводження. Деякі з них булиухвалені та удосконалені під тиском громадськості через такі організації, як«Міжнародна Амністія». У 1972 році Генеральною Асамблеєю ООН була прийнятаДекларація про захист від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, щопринижують гідність, видів поводження та покарання, а в 1984-му ухваленаКонвенція проти катувань та інших жорстоких або таких, що принижують гідність,видів поводження та покарання (Конвенція проти катувань), у якій викладенозаходи, яких мають вжити держави, щоб запобігти застосуванню катувань тажорстокого поводження з боку державних посадових осіб, і яка є юридичнообов’язковою для тих країн, що ратифікували цю Конвенцію. Конвенція засновуєКомітет проти катувань (КПК) – орган незалежних експертів, який маєспостерігати за додержанням цих положень державами–учасницями Конвенції. У 1985році Комісія ООН з прав людини призначила Спеціального доповідача з питаньзастосування катувань – експерта, який, згідно зі своїм мандатом, має правовстановлювати контакт з урядом будь-якої країни, незалежно від того, чи є вонаучасницею окремих угод, і навіть у виняткових випадках втручатися у справи.
Як на європейському, так і на міжнародномурівнях існують угоди щодо заснування моніторингових органів, завданням яких євідвідання місць позбавлення волі. Європейська конвенція про запобіганнякатуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню абопокаранню, ухвалена в 1987 році, засновує комітет, до якого залучаютьсяексперти з країн–учасниць цієї Конвенції – Європейський комітет з питаньзапобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність,поводженню та покаранню (КЗК). До повноважень цього Комітету входить відвіданнямісць ув’язнення з метою захисту затриманих від катувань та жорстокогоповодження. З метою координації своєї роботи КЗК опублікував збірку стандартів,яка охоплює основні питання, що вивчаються під час візитів до місць позбавленняволі у державах–учасницях [2; 3; 5]. Зокрема, співробітниками комітетуздійснено чотири візити до України, метою яких, окрім інших питань, булодослідження виявлених фактів катування та жорстокого поводження із затриманими підчас утримання їх в міліції. Звіти про ці візити містять докладні рекомендації,на які посилається ця доповідь. У 2002 році Генеральна Асамблея ООН прийнялаФакультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань. Він ще не набувчинності, але, подібно до Європейської Конвенції про запобігання катуванням,встановлює механізми для відвідання місць утримання під вартою вдержавах–учасницях Конвенції, а також містить вимогу щодо заснування власнихнаціональних органів для реалізації цих механізмів з метою запобіганнякатуванням та жорстокому поводженню. [5]
На додаток до документів, що стосуютьсябезпосередньо катування та жорстокого поводження, є також два ключовихміжнародних документи, які визначають стандарти утримання під вартою взагалі. Вних наводяться важливі запобіжні заходи проти застосування катувань тажорстокого поводження: прийнятий ООН Звід принципів захисту осіб, підданихзатриманню або позбавленню волі у будь-якій формі (Звід принципів ООН) таМінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (Мінімальні стандартніправила ООН).
Україна є країною–учасницею всіх вищезгаданихугод, за винятком Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань, отже,має зобов’язання додержуватися їх положень. А виходячи із національногозаконодавства нашої країни, ми можемо відмити, що в ст. 127 ККпередбачений такий злочин, як катування, який тягне за собою кримінальнувідповідальність.
2.6 Справедливості
Справедливий закон втілює в собі ідею рівної для всіхсвободи, свободи робити все, що не ущемляє свободи інших і не заподіює шкоди,свободи робити все, що не заборонено законом. Справедливий закон забороняє лише те, що завдає шкода інічого не наказує чесним людям.
Справедливість, втілюючи в собі ідею рівностігромадян перед законом і судом, немислима без свободи і законності. Законвиступає мірою, єдиним для всіх масштабом свободи. При цьому свобода окремоїособи співвідноситься із свободою інших людей, а право виступає регуляторомможливостей реалізації свободи кожного. Встановлювані заборони й обмеженнямають бути доцільними з точки зору гарантії свободи, а значить справедливими.Зміст права полягає в тому, щоб свободу всіх ввести у розумні справедливі межі,реалізувати справедливість, дотримуючись принципу рівності людей перед закономі судом. [17]
Справедливість має на увазі відповідність міжправами й обов'язками людини, діянням та шаною, яка визначається крізь призмурівності і свободи.
Справедливість – один з найважливіших принципівправової держави як у законодавчій, так і в безпосередньокримінально-процесуальній діяльності. У кримінальному процесі реалізаціяпринципу справедливості полягає в обов'язку правоохоронних органів установитиоб'єктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасниківпроцесу, правильно кваліфікувати дії обвинуваченого, не допускаючи упередженого,необ'єктивного підходу до розв'язання справи, забезпечити учасникам процесурізні можливості в дослідженні доказів і захисті своїх прав, неухильнододержуватись закону, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий покаранню, щовідповідає його діянню, і жоден невинний не був притягнутий довідповідальності.
У п. 3.2 Положення про органи попередньогослідства в системі Міністерства внутрішніх справ України (наказ МВС України №745від 25.11. 1992 р.) безпосередньо зазначається, що «попереднє слідствоведеться на принципах справедливості, гуманізму, рівноправності громадян передзаконом. Правосуддя – справедливий суд». [16]
Суд зобов'язаний вжити заходів для всебічногодослідження обставин справи і винести законний, обґрунтований і справедливийвирок. Відповідно до ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські іполітичні права кожний має право при розгляді будь-якого злочину «насправедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним інеупередженим судом, утвореним на основі закону». [2]
Справедливість означає відповідність вживаних допідсудного заходів примусу і покарання тяжкості вчиненого ним злочину і йогоособистості.
У своїй сукупності всі принципи кримінальногопроцесу утворюють струнку і гармонійну систему не суперечних одна однійосновних визначальних засад, в якій кожен принцип має своє значення й органічнота нерозривно пов'язаний як зі всією системою, так і зі всіма іншимипринципами.
2.7 Принципи законності і здійснення правосуддя на засадахрівності громадян перед законом і судом
Ст. 16 Здійснення правосуддя на засадахрівності громадян перед законом і судом. Правосуддя в кримінальних справахздійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом незалежно відпоходження, соціального і майнового стану, расової і національної належності,статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місцяпроживання та інших обставин.
Рівноправність громадян України (ст32Конституції). Рівність громадян означає, що при порушенні, розслідуванні ісудовому розгляді кримінальних справ до всіх застосовується одне й тежкримінальне і кримінально-процесуальне законодавство, ніхто не при цьому ніякихпереваг і не піддається ніяким обмеженням у правах. Заходи, які застосовуютьсяв межах закону і призначені для захисту прав і особливого статусу жінок(насамперед вагітних жінок і матерів, які годують немовлят), а також дітей,підлітків, старих, хворих чи інвалідів, не розглядаються як дискримінаційні(принцип 5 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню абоув’язненню в будь-якій формі, затвердженого Генеральною Асамблеєю ООН9/12/1988). [6] Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всікримінальні справи розглядаються і вирішуються судами., які входять до системизагальних судів України. При цьому громадяни не мають ніяких переваг і непіддаються ніяким обмеженням, не передбаченим законом. Наявність правил пропідсудність кримінальних справ не суперечить принципу рівності громадян передзаконом і судом, оскільки вони не дістають ніяких привілеїв (наприклад, колисправа розглядається по першій інстанції обласним, а не районним судом). Хоча вст16 говориться про рівність громадян перед судом, але фактично вони рівні (вмежах, передбачених цією статтею) також перед слідчими органами та прокурором.Як виняток з принципу рівності громадян перед законом можна розглядати правилапро недоторканність Президента України, кандидатів у Президенти, депутатів,кандидатів у депутати, суддів. Такий виняток необхідний для забезпеченняуспішного виконання зазначеними особами їх функцій незалежно від незаконнихвпливів. [18]
Висновок
Інтеграція України до світового співтовариства – головнийчинник, що визначає тенденції подальшого розвитку національного права.
Утвердження загальних принципів права в широкомурозумінні цього поняття та визнання пріоритету міжнародних договорів зумовлюєнеобхідність приведення національного кримінально-процесуального законодавствау відповідність із тими договорами, які визнані Україною.
Розглядаючи питання імплементаціїміжнародно-правових норм в законодавство України, слід зазначити, що відповіднодо ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов’язковістьяких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України.
Реалізуючи це положення Основного ЗаконуУкраїни, законодавець у ч. 2 ст. 17 Закону від 22 грудня 1993 р.№3767-XII «Про міжнародні договори України» визначив, що в разі, коли такимдоговором, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила,ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правиламіжнародного договору.
Однак відповідно до ч. 2 ст. 9Конституції укладення міжнародних договорів, які суперечать положеннямостанньої, можливе лише після внесення до неї відповідних змін. Отже,Конституція посідає головне місце в системі права України. Що ж до міжнароднихдоговорів, то вони мають пріоритет перед нормами національного права у разі,коли однакові правовідносини по-різному регулюються в цих джерелах права.
Застосування в Україні визнаного неюміжнародного договору є складним процесом, який вимагає приведення увідповідність із цим договором національного законодавства. Тому наявність тавідображення в кримінальному процесі України загальновизнаних принципівміжнародного права ще є тільки початком у складному шляху України дозаконодавства європейського стандарту.
Список використаної літератури
1. Загальна декларація прав людини прийнята та проголошенаГенеральною Асамблеєю ООН від 10.12.1948 р. // www.un.org/ru/
2. Міжнародний пакт про громадянскі та політичні праваприйнятий Генеральною Асамблеєю ООН від 16.12.1950 р. // www.un.org/ru/
3. Європейська конвенція про захист прав людини та основнихсвобод від 1950 р., зі змінами від 13.05.2004 р. // www.zakon.rada.gov.ua
4. Кодекс поведінки службових осіб по підтримціправопорядку від 1979 р. // www.un.org/ru/
5. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдськихабо принижуючих гідність видів поводження і покарання від 1984 р., в ред.від 13.11.1998 р. // www.un.org/ru/
6. Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаютьсязатриманню або ув’язненню в який би то не було формі від 9.12.1988 р. //www.un.org/ru/
7. Декларації основних принципів правосуддя для жертвзлочинів і зловживань владою, затвердженій Резолюцією Генеральної Асамблеї 00Н №40/34від 29 листопада 1985 року // www.un.org/ru/
8. Основні принципи незалежності судових органів від 1985 р. //Права людини і професійні стандарти для юристів. – Амстердам-Київ: Укр.-Америк.бюро захисту прав людини, 1996. – С. 28–31.
9. Основні положення про роль адвокатів від 1990 р. //www.un.org/ru/
10. Конституція України від 28.06.1996 р. – Х. – «Ксилон»,2009 р.
11. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р.– Х. – «Одіссей», 2009 р.
12. Кримінальний кодекс України від 1.09.2001 р. – Х.– «Одіссей», 2009 р
13. Постанова Пленумa Верховного Суду України від 25 квітня2003 р. №4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у виглядівзяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнанняі досудового слідства» // www.scourt.gov.ua
14. Постанова Пленума Верховного Суду України №7 від28.09.90 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі,гідності і ділової репутації громадян та організацій» // www.scourt.gov.ua
15. Постанова Пленуму Верховного Суду України №7 від 30.05.97«Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» //www.scourt.gov.ua
16. Положення про органи попереднього слідства в системіМіністерства внутрішніх справ України (наказ МВС України №745 від 25.11. 1992 р.) //www.mvs.gov.ua
17. Маляренко В.Т. Реформування Кримінальногопроцесу України в контексті Європейських стандартів. Теорія, історія і практика».– К – 2004 р., с. 115–194
18. Маляренко В.Т. навчальний посібник «Кримінальнийпроцес України: Стан та перспективи розвитку» – К – 2004 р., с. 41–49