МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКАНАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ
Судово-адміністративнийфакультет
Кафедра адміністративного
та фінансового права
Курсова робота
ЕЛЕМЕНТИАДМІНІСТРАТИВНОГО ПОЗОВУ
Студентки ІІ-ої групи ІІІ-го курсу
Денної форми навчання
Харченко Лариси Миколаївни
Керівник: асистент
Козачук Діана Анатоліївна
Одеса-2010
ЗМІСТ
Вступ
Розділ І Суть та значення позову вадміністративному процесуальному праві
1.1. Поняття тафункції позову
1.2. Співвідношенняпонять «позов» і «позовна заява»
Розділ ІІ Елементи адміністративногопозову
2.1 Предмет позову
2.2 Підстава позову
2.3 Зміст позову
2.4 Юридичнакваліфікація позову
2.5 Сторони позову
Розділ ІІІ Види позовів вадміністративному судочинстві
3.1 Класифікаціяпозовів
3.2 Матеріально-правовийі процесуально-правовий позов
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
КонституціяУкраїни, закріплює право кожного громадянина на судовий захист, а за нею і КАСУкраїни закріплює право кожного громадянина на звернення до суду. В разіпорушення або оспорювання прав будь-яка зацікавлена особа може звернутися досуду з вимогою про захист її прав. Основною формою такого захисту виступаєпозовна форма захисту права. Основна кількість адміністративних справ в судахзагальної юрисдикції розглядається в порядку позовного провадження. Такимчином, позовне провадження – основний вид адміністративного судочинства, щовстановлює найбільш загальні правила судового розгляду.
Позовяк засіб судового захисту суб'єктивних прав і законних інтересів належить дофундаментальних категорій української правової системи. В той же час, напевно,в процесуальній теорії не існує більш дискусійної проблеми, ніж поняття позову.
Дотеперішнього часу вже склалися три підходи до поняття позову. Більш того, різнідослідники виділяють п'ять елементів позову. Це говорить про те, що вчення пропозов є одним з самих спірних в науці адміністративного процесуального праваУкраїни.
Такимчином, є наявною актуальність сформульованої теми роботи, яка дозволяє не лишевизначити нові підходи до дослідження категорії поняття позову і йогоелементів, але і систематизувати накопичені юридичною наукою знання іправозастосовчу практику.
Ступіньнаукової розробленості проблеми. Поняття позову і його еля-ментів широковикористовується в юридичній науці і правозастосовчій практиці.
Окремісторони проблеми визначення поняття позову і його елементів неодноразоворозглядалися в правовій науці. Загальнотеоретичні аспекти поняття позову і йогоелементів розробляли такі учені, як Добровольський А.А., Гурвіч М.А., ОсокинаГ.Л., Матієвський М.Д., Клейнман А.Ф., Рожкова М. і ін.
Принаписанні роботи використані праці таких учених як Вікут М.А., Зайцев І.М.,Ярков В.В., Треушников М.К., Чечина Н.А., Юдельсон К.С. і багато інших, а такожпідручники адміністративного процесу, інша учбова і наукова література.
Метаі завдання дослідження витікають з актуальності і ступеня науковоїрозробленості проблеми.
Метою представленоїроботи виступає комплексний теоретико-правовий аналіз проблеми визначенняпоняття позову і його елементів, проведений за наступними напрямами:
- всесторонній аналіз правових актів, які діють в Україні, як джерелзаконодавчого визначення поняття позову та його елементів;
- розгляд проблем доктринального і правозастосовчого підходів допоняття позову та його елементів.
В рамках даних напрямів передбачається вирішитинаступні завдання:
-виявититенденції розвитку норм про поняття позову і його елементів в українськомузаконодавстві за час існування цього поняття з врахуванням досвіду інших країн;
-визначитиелементи позову згідно із законодавством, що діє, доктрині і правозастосовчій практиці;
-розглядпроблеми тотожності позовів.
Об'єкті предмет дослідження визначаються тематикою роботи, її метою і завданнями.
Об'єктом науковогоаналізу даної роботи є поняття позову і його елементів як теоретична категоріяі як правове явище.
Наочнаспрямованість визначається виділенням і вивченням, в рамках заявленої теми,нормативно-правових джерел, прийнятих на державному рівні, і судової практики,виявлення і аналіз доктринальних підходів до визначення поняття позову і йогоелементів.
Методологічноюосновою дослідження є діалектичний метод. В ході дослідженнявикористовувалися загальнонаукові і приватнонаукові, а також спеціальні методипізнання.
Загальнимиє методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, спостереження і порівняння. Якзагальнонаукові методи, за допомогою яких проводилося дослідження,використовувалися метод структурного аналізу, системний і історичний методи. Якприватнонауковий метод виступив конкретно-соціологічний. До спеціальнихметодів, які використовувались в роботі, слід віднести порівняльно-правовий,історичний, формально-юридичний метод, методи правового моделювання, різніспособи тлумачення права.
Даніметоди дозволили найбільш послідовно і повно розглянути різні аспекти поняттяпозову і його елементів в рамках мети і завдань дослідження.
Емпіричнабаза дослідження побудована на нормативному матеріалі і судовій практиці.
Нормативнуоснову склали: Конституція України, КАС України, інше законодавство. Судова практикапредставлена роз'ясненнями Пленуму ВС України, рішеннями місцевих судів.
РОЗДІЛ І СУТЬ ІЗНАЧЕННЯ ПОЗОВУ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ПРАВІ
1.1 Поняття та функції позову
Позовнепровадження – основний вид адміністративного судочинства, що встановлюєнайбільш загальні правила судового розгляду. Пред'явлення позову в позовномупровадженні, як і звернення до суду із заявою в непозовних провадженнях, єскладовим елементом ширшого конституційного права – права на судовий захист,закріпленого в ст. 55 Конституції України.
Позов– один з основних засобів порушення адміністративного процесу у конкретнійсправі, в даному випадку – позовного провадження, який приводить в дію механізмсудової діяльності і здійснення правосуддя.
Позовнепровадження є універсальним по своїй юридичній природі. Процесуальний регламентрозгляду справ позовного провадження застосовний не тільки до справ, віднесенихдо даного виду провадження, але і до справ, що розглядаються у провадженні зпублічних правовідносин, в особливому провадженні, певною мірою – в іншихпровадженнях, передбачених КАС України. Тому вивчення позовного провадженнядозволяє одночасно отримати інформацію і зрозуміти основні правила розглядупрактично всіх справ, підвідомчих судам загальної юрисдикції.
Вченняпро «позов» бере свій початок ще в Римському праві. При цьому і сам змістпоняття «позов», даний римськими юристами, зберігся і широко використовуєтьсясучасними юристами в правозастосовчій практиці. «Загальне поняття позовудається в Дигестах: позов є не що інше, як право особи здійснювати в судовомупорядку, що належить йому вимогу».
Російськідослідники кінця 19 століття відзначали[1], що «позов» – маєдва значення:
По-перше,позов – є юридична можливість захищати своє право судовим порядком.
По-друге,позов означає судова дія позивача, що звернувся до промоції суду, щобзобов'язати відповідача визнати його право або виконати те, що він винен.
Поняттяпозову – це одне з самих спірних питань в літературі. Найбільш загальневизначення полягає в тому, що під позовом розуміється вимога позивача довідповідача про захист його права або законного інтересу, обернене через судпершої інстанції. Позов – процесуальний засіб захисту інтересів позивача, позовпорушує позовне провадження, суперечка тим самим передається на розгляд суду.
Можнаговорити про декілька основних концепцій поняття позову.
По-перше,виділення права на позов в матеріально-правовому і процесуально-правовому сенсі(М.А. Гурвіч і інші учені)[2]. Позов впроцесуальному сенсі – обернена до суду першої інстанції вимога про захистсвоїх прав і інтересів. У цьому аспекті позов є засобом порушенняадміністративного процесу.
Позовв матеріальному сенсі – право на задоволення своїх позовних вимог. Саме у цьомуплані використовується поняття права на позов і позовна давність. У Україніпоняття позову вживається в сенсі здатності матеріального суб'єктивного правадо примусового здійснення через суд. Пропуск терміну позовної давності спричиняєза собою втрату права на позов в матеріально-правовому сенсі. Таким чином,право на позов в матеріально-правовому сенсі – це саме спірне суб'єктивнеправо, яке може бути примусово здійснене.
По-друге,ряд фахівців (А.Ф. Клейнман, А.А. Добровольській і ін.) розглядали позов якєдине поняття, що складається з двох сторін: матеріально-правової іпроцесуально-правової[3]. Процесуально-правовасторона позову – це вимога позивача до суду про захист його права.Матеріально-правова сторона позову – це вимога про захист матеріального праваабо інтересу.
Термін«позов» походить від слова «шукати» задоволення своїх вимог, захисту свогоправа. Відповідно до ст. 6 КАС України зацікавлена особа має право в порядку,встановленому законодавством, звернутися до суду за захистом порушених абооспорюваних прав, свобод і законних інтересів. Таким чином, реалізація права назвернення до суду за судовим захистом у формі подачі позовної заяви можлива впорядку, встановленому законом. Право на пред'явлення позову є в цьому планіформою реалізації права на звернення до суду.
Actio– позов – має не тільки процесуальний, але і реальний сенс, він означає непросто бажання почати процес, але і можливість зробити реальну дію. Особа, яказдійснює позов, повинна володіти визнаним правом вимоги[4].
Розробкаюридичної конструкції адміністративного позову припускає необхідність йоготеоретичного визначення. Так, на думку Г.Л. Осокіної, адміністративний позов євимога про захист встановленого правопорядку, прав, свобод громадян,організацій і держави від адміністративних правопорушень, тобто правопорушень усфері адміністративно-правових (публічних) стосунків. Ю.А. Попова визначаєадміністративний позов як процесуальну вимогу до суду, пред'явлену громадянином(групою громадян) або прокурором, про перевірку законності актів, рішень, дій,якими, на думку особи, що звертається до суду, порушені його публічно-правовіінтереси або суб'єктивні матеріальні права.
У цихвизначеннях адміністративного позову загальним початковим станом є йоготрактування як процесуальної вимоги. Проте вони розходяться в інтерпретаціїпредмета і мети позову, і, кінець кінцем, дефініція, запропонована Г. Л.Осокіною, виявляється більше місткою і універсальною. У визначенні Ю. А.Попової в числі можливих суб'єктів адміністративного позову не вказуються такіприватні особи, як організації, а в якості його мети розглядається тількиперевірка законності адміністративних актів. В результаті усі адміністративніпозови зводяться до одного різновиду, який в дореволюційній вітчизнянійлітературі і сучасній зарубіжній доктрині позначається як позови про законність.Проте приватна особа звертається до суду найчастіше не за перевіркою законностіадміністративних актів, а захистом порушеного права, свого приватного інтересу.Звідси, мета адміністративного позову — не лише і не стільки встановленнязаконності акту, скільки захист суб'єктивних публічних прав.
Крімтого, в правовій державі форми позовного захисту може набувати охоронаоб'єктивного правопорядку і, зокрема, норм об'єктивного права від різного родупротиправних посягань. Відповідно, метою позову може виступати захиствстановленого правопорядку від порушень як з боку приватних осіб, так і з бокуадміністративних органів. При такому підході цілком виправдано віднесення доінституту адміністративного позову процесуальної вимоги про притягнення особидо адміністративної відповідальності за адміністративну провину і вимоги проперевірку законності притягнення до такої відповідальності. У Франції,наприклад, подібні позови називають позовами з приводу заходів каральноївідповідальності або у зв'язку із застосуванням репресії. У цьому контекстіможна стверджувати, що чинне законодавство впритул наблизилося до встановленняповноцінної юридичної конструкції позову про притягнення до адміністративноївідповідальності і позову про перевірку законності.
Адміністративнийпозов може бути визначений як вимога до юрисдикційного органу про перевіркузаконності адміністративного акту, захист суб'єктивних публічних прав ізаконних інтересів або публічного правопорядку, що виходить з вказаногозаявником спірного публічно-правового відношення і припускаючий дозвілконфліктної ситуації за допомогою застосування правовідновлювальних абоадміністративно-каральних заходів. Адміністративним позовом як процесуальнийзасіб є вимога заявника до суду про захист публічного права, як суб'єктивного,так і об'єктивного. Захист об'єктивного публічного права за допомогоюадміністративного позову може і повинна здійснюватися, принаймні, в двохситуаціях:
а) узв'язку з суперечками про законність нормативно-правових актів (суперечками проабстрактне право);
б) узв'язку із здійсненням адміністративної провини, що порушує правила поведінки ізаборони у сфері публічного управління.
Адміністративнийпозов як процесуальний засіб, що переносить матеріально-правову суперечку надозвіл юрисдикційного органу, в теоретичному плані необхідно відрізняти відпублічно-правової претензії, що заявляється органу, що видав акт.Публічно-правова претензія є засобом врегулювання спірної ситуації самимисторонами охоронного адміністративного правовідношення без втручання якої-небудьтретьої сторони. Вона реалізується в матеріально-правовій процедурі, а не впроцесуальних стосунках, як адміністративний позов. На відміну відпублічно-правової претензії (адміністративного заперечення) позов виступає якзасіб вирішення суперечки за участю нейтральної третьої сторони, здатноїзастосовувати примус до сторін суперечки, тобто за участю держави в особіюрисдикційного органу.
Адміністративнийпозов характеризується цілим рядом ознак, що відрізняють його від цивільногопозову :
1)виникає із спірних адміністративно-правових стосунків і як вимога про правовийзахист завжди пов'язаний з адміністративно-правовою суперечкою абоадміністративним правопорушенням;
2)сигналізує про виникнення розбіжності між сторонами з протилежними юридичними інтересами;
3)мета адміністративного позову — захист порушеного суб'єктивного публічногоправа або порушеного правопорядку передбаченим в законі способом, а саме шляхомвідновлення порушеного права або покладання певного обов'язку, у тому числіобов'язки понести адміністративне покарання;
4)предмет позовного захисту — суб'єктивне публічне право, законністьадміністративного акту або публічний правопорядок, які особа, що звертається досуду, припускає порушеними;
5)основа вимоги — юридичні факти, що включають, :
а)факти правопорушення у сфері публічного управління і матеріальні нормипублічного права;
б)факти адміністративно-процесуального характеру і процесуальні норми, напідставі яких у особи існує право на судовий захист і які регулюють процесздійснення цього права;
6)використання судом спеціальних процесуальних засобів і механізмів при вирішеннісуперечки, заявленої адміністративним позовом.
Засвоїм юридичним змістом адміністративний позов не лише відрізняється відцивільного позову, але і сам має безліч видів, що виділяються в залежностісуб'єктів, предмета і підстав.
Позовяк елемент системи судового захисту прав і інтересів громадян, що охороняються,і організацій тісно пов'язаний з іншими засобами процесуального і матеріальногоправа і активно взаємодіє з ними. Заінтересовані особи при порушенні абосперечанні за їх права формують свої вимоги у вигляді позовних вимог.Відповідно до заявленого позову суд починає позовне провадження, в якому івідбувається розгляді вирішення суперечки про право. В зв'язку з цим можнарозрізняти декілька процесуальних функцій позову, як відносно самостійнихнапрямків його дії на правові засоби захисту в суді.
Функціїпозову визначено кількома обставинами: співвідношенням позову із суперечкою проправо, на дозвіл якого він націлений; зв'язком позову з адміністративнимсудочинством, у якому він розглядається; некореспондуванням позову із судовимрозв'язком. При цьому виділяються наступні функції:
а)передача суперечки про право на розгляд суду;
б)встановлення найважливіших рис адміністративного судочинства: складу йогоучасників, предмета і спрямованості доведення; розмірів судових витрат та ін.;
в)дія на результати судової юстиції.
Вказаніфункції реалізуються в судочинстві. Вони визначають юридичну значущість правовоїконструкції позову і її роль в механізмі судового захисту суб'єктивних правгромадян і організацій, складають сутнісну характеристику позову.
Усунутиюридичну суперечку можна або врегулюванням, або судовим розглядом і рішенням.Врегулювання проводиться спільними діями учасників, і його суть полягає увиробленні умов припинення виниклого конфлікту. Як правило, це пов'язано здобровільним прийняттям сторонами додаткових обов'язків.
Впорівнянні з врегулюванням судовий розгляд суперечки про право має серйозніпереваги. По-перше, суд — це спеціальний орган, створений для розглядуюридичних конфліктів. Розглядають справи судді — юристи-професіонали,досвідчені фахівці. По-друге, розгляд суперечки відбувається у встановленомузаконом порядку, в адміністративній процесуальноій формі. По-третє берутьучасть сторони, яким змагальна форма судочинства забезпечує належнупроцесуальну активність. У результаті позовний процес по розгляду і вирішеннюсуперечки забезпечений належними гарантіями його правильного і своєчасногоусунення, ефективністю в захисті порушених або оспорених суб'єктивних прав і — що важливо — переконливістю підсумків судової юрисдикції.
Передатисуперечку про право у провадження суду можна через позов. Тільки позовом можнавідкрити позовне провадження[5]. Саме тому змістсуперечки про право і позову має бути зближений і порівнянний.
Уюридичній літературі давно помічено, що однією з сутнісних ознак поняття позовуслужить його зв'язок з суперечкою про право. Без такого зв'язку позов просто непотрібний в системі засобів судового захисту.
Зв'язокпозову і суперечки про право можливий тому, що їх структури і зміст однотипні,а складові частини (елементи) — однакові. Як суперечка про право, так і позовгрунтуються на певних складах юридично значущих обставин взаємин сторін (основасуперечки про право і позову), що сперечаються. Сюди входять факти:
а)спірні правовідносини, що безпосередньо породжують;
б) щохарактеризують поведінку контрагентів в конфлікті (своєчасне і належне виконанняпозивачем своїх обов'язків і невиконання або неналежне виконання іншою стороноюсвоїх обов'язків). Ця група фактів «прив'язує» позивача і відповідачадо заявленої вимоги, визначає їх легітимність в конкретному процесі;
в)привід для позову, то що змушує зацікавлену особу шукати захисту своїх прав всуді (невизнання відповідачем неправомірності своєї поведінки).
Другоюскладовою частиною суперечки про право і, отже, позову являється вимогазацікавленої особи про відновлення або компенсацію порушеного права.
Всукупності предмет і основа утворюють зміст як суперечки про право, так іпозову. Їх правильне встановлення забезпечує законне і обгрунтоване здійсненняправосуддя у конкретній справі.
Третяі остання процесуальна функція позову — це його дія на результати судовоїюрисдикції. Після вирішення суперечки про право позов, виконавши своєпризначення, втрачає зміст, стає непотрібним в адміністративному процесі.Одночасно припиняють існування і усі засоби позовного провадження.
1.2Співвідношення понять «позов» і «позовна заява»
При розгляді поняття«позов» важливим є дослідження співвідношення терміну«позов» і «позовна заява». «Позов» і«позовна заява» далеко не однозначні поняття.
Напочатку 70-х років Ж.Н. Машутиною була висунена ідея про співвідношення позовуі позовної заяви як змісту і форми. На її думку, формою позову є позовна заява,в яку вдягається зміст позову[6]. Думка проспіввідношення позову і позовної заяви як змісту і форми отримала подальшийрозвиток. Очевидно, що між позовом як вимогою про захист права або інтересу іпозовною заявою, в якій викладається ця вимога, існує певний зв'язок. І щобпозначити цей зв'язок необхідно скористатися категоріями «зміст» і«форма». Форма і зміст — це парна категорія, бо форма є вираженнямзмісту, а зміст завжди виливається в деяку форму. Усе сказане дає основустверджувати, що позов і позовна заява співвідносяться як зміст і його зовнішняформа. При цьому форма завжди має «службове значення», тому що вона єспособом існування і вираження змісту. В зв'язку з цим службова роль позовноїзаяви як форми позову полягає в тому, що в нім відбиваються (фіксуються)елементи позову, а також інші відомості, необхідні для правильного і швидкого розглядусправи.
Успіввідношенні «позовна заява — позов» позовна заява (форма)консервативніший елемент на відміну від позову (зміст), який має характерреформації (динамічним). При зміні позову (зміст) за допомогою уточнення абозаміни його елементів позовна заява (форма) залишається незмінною до тих пір,поки зміна елементів одного позову (зміст) не спричинить заміну його іншимпозовом.
Прианалізі співвідношення позову і позовної заяви як змісту і його форми, не слідзабувати про їх відносну самостійність. Про це свідчить аналіз процесуальнихнорм, що передбачають інститути визнання позову, забезпечення позову, з'єднанняі роз'єднання позовів. Так, норма, що надає відповідачеві право визнати позов,має на увазі визнання не позовної заяви, а позову як вимоги до суду про захистправа або інтересу. Найбільш яскравим підтвердженням тези про відноснусамостійність позову і позовної заяви є інститут з'єднання і роз'єднанняпозовів.
Нарешті,співвідношення позову і позовної заяви як змісту і форми, що мають відноснесамостійне існування, дає можливість пояснити, чому визначення елементів позовутреба вести в об'єктивному плані, а не з позиції суб'єктивного підходу,орієнтованого на дії зацікавленої особи.
РОЗДІЛ ІІЕЛЕМЕНТИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПОЗОВУ
2.1 Предметпозову
Позов- структурна складна правове утворення. Тому при розгляді поняття позовуважливим є дослідження його елементів.
Значеннявиділення елементів позову полягає, по-перше, в тому, що елементи позову єголовним критерієм при визначенні тотожності позовів, оскільки тотожністьпозовів визначається збігом предмета, основи і сторін позову. По-друге, предметі підстави позову визначають межі предмета доведення, межі судового розгляду. Утретіх, предмет позову є основою для класифікації позовів за процесуально-правовоюознакою.
Таксамо як і категорія «поняття позову», «елементи позову»знаходяться «в центрі» дискусії. Але перш ніж, проаналізувати сучасніпогляди на елементи позову, «поринемо» в історію права.
Управі 19 віків в кожному позові розрізняли три елементи[7]:
1.його юридична основа або те право, судовим проявом якого він служить — causaproxima actionis; наприклад, в позові про винагороду за збитки такою юридичноюосновою є правило ст.684 ч.1 т. X Св. Зак., по якому всякий відповідальний зазбитки, заподіяні з його вини іншій особі і так далі;
2.фактична основа позову, або ті правотвірні факти, які ведуть до виникненняправа, а з ним позову — causa remota actionis, наприклад, при позові про правовласності все ті способи, якими встановлюється право власності (давнісневолодіння, передача, судове рішення і так далі);
3.предмет позову або зміст позовної вимоги, що становить як би проект бажаногопозивачеві рішення.
Нині,різні дослідники виділяють наступні елементи позову :
-Предметпозову;
-Підставапозову;
-Змістпозову;
-Юридичнакваліфікація позову;
-Сторонипозову.
Більшість дослідників все-таки дотримуються думки про " двоелементність" позову. Так, Ярков В.В. відзначає: загальновизнановиділення двох елементів позову: предмета й підстави позову. Розглянемо в першу чергу саме їх.
Предмет позову становить матеріально-правову вимогу позивача до відповідача.Характер позовної вимоги визначається характером спірних матеріальних правовідносин, з якого випливаєвимога позивача. По суті прохання позивача, реалізовано у вигляді цієї вимоги.Від того, наскільки чітко і юридично грамотно сформульована позовна вимога,залежить і з'ясування суддею позиції, яку займає позивач.
За Г.Л. Осокіною, предмет позову як елемент його змісту характеризує позов зпогляду того, що конкретно вимагає, чого домагається позивач; предметом позову являється не суб'єктивне право(воно входить у юридичну підставу позову), підмет захисту, а спосіб (способи) його захисту.
Право визначення позову належить самому позивачеві й тільки йому. Більшетого, предмет і підстава позову не можуть бутизмінені судом без згоди на те позивача.
Предмет позову є підставою для класифікації позовівза процесуально- правовою ознакою.
Від предмету позову слід відрізняти предмет суперечки, йогоще прийнято називати об'єктом позову. Це те матеріальне благо, здобуття якогодобивається позивач. З предметом суперечки зв'язано і право позивача зменшитиабо збільшити розмір позовних вимог вже після подачі позовної заяви, а такожправо суду на вихід за межі заявлених позивачем вимог. Одночасно позивачрозпоряджається і процесуальним правом, визначаючи для себе об'єм прошеного всуду захисту.
2.2 Підстава позову
Під підставою позову розуміються обставини, зяких витікає право вимоги позивача, на яких позивач їх засновує.
Позивач повинен вказувати в позовній заяві непросто обставини, а привести юридичні факти, тобто такі обставини, з якимизакон зв'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Ці фактипідлягають потім доведенню позивачем в адміністративному процесі.
Факти, що входять в підставу позову, прийнятопідрозділяти на три групи:
1) факти, безпосередньоправопроїзводящие, з них безпосередньо витікає вимога позивача.
2) факти активної і пасивноїлегітимації.
В процесі легітимації встановлюється належнийхарактер сторін в адміністративному процесі. При цьому розрізняються факти,вказуючі на зв'язок вимоги з певним суб'єктом, що заявив це вимога, тобто зпозивачем (факти активної легітимації), і факти, вказуючі на зв'язок певногообов'язку з відповідачем (факти пасивної легітимації).
3) факти приводу для позову – це факти, вказуючі,що настав час для звернення до суду за судовим захистом.
Підставу позову можна підрозділити на фактичне іправове. Фактична підстава позову – це сукупність юридичних фактів, а правове –вказівка на конкретну норму права, на яких грунтується вимога позивача.
Тому точка зору про необхідність виділенняправового основа-нія позову сповна резонна і обоснованна. Якщо ж позивач не взмозі опре-діліті правові підстави позову, то він ускладнює діяльність суду, атакож захист своїх прав, оскільки не ясно, чого ж хоче добитися позивач. Сам жесуд не повинен в цьому допомагати позивачеві.
Поважно відзначити, що в позовній заяві необхідновказати докази, підтверджуючі обставини, викладені позивачем в обгрунтуваннясвоїх вимог. Якщо позивач не представив доказу, суддя не може по цій підставівідмовити в прийнятті позовної заяви.
Пропонована в літературі характеристика позивачаяк активної сторони, а відповідача як пасивною дозволяє і підстава позовупідрозділяти на активне і пасивне. До активного відносяться факти безпосередньоправопроїзводящие, що дають можливість зацікавленій особі виступати як носійдирективного матеріального права. Пасивна підстава охоплює факти приводу дляпозову, звернення, що свідчать про необхідність, до суду і залучення довідповіді зобов'язаних осіб.
2.3 Зміст позову
Ще один елемент позову, який виділяють ряд учених(Гурвіч М.А., Клейнман А.Ф.) — зміст позову. На думку М.А. Гурвіча, змістпозову – елемент вольової вимоги в позовному обігу – прохальний пункт, щомістить вказівку на форму прошеного в суду захисту. А.Ф. Клейнман називаєзмістом позову дію суду, здійснення якого добивається позивач.
Під змістом розуміється вигляд істребуємойсудового захисту: визнання, присудження, припинення, зміна, здійснення в іншійформі преобразовательних повноважень суду.
Якщо виходити із способів захисту суб'єктивнихправ, можна виділяти і прохання позивача про форму захисту, але вона сповнаорганічно вписується в предмет позову. Сама по собі форма захисту не залежитьні від волі зацікавленої особи, ні від волі суду. З точки зору закону проханняпозивача носить характер побажання. Яким насправді буде спосіб захистуконкретного суб'єктивного права, покаже лише результат розгляду і дозволуцивільної справи. Не випадково вцивільному процесуальному законодавстві ніде не згадується про зміст як протретій елемент позову. Зміст позову в точній відповідності з сенсом даногопоняття охоплює собою всі складові частини позову – його предмет і підставу.
Якщо виходити із способів захисту суб'єктивнихправ, можна виділяти і прохання позивача про форму захисту, але вона сповнаорганічно вписується в предмет позову. Сама по собі форма захисту не залежитьні від волі зацікавленої особи, ні від волі суду. З точки зору закону проханняпозивача носить характер побажання. Яким насправді буде спосіб захистуконкретного суб'єктивного права, покаже лише результат розгляду і дозволу адміністративноїсправи. Не випадково вадміністративному процесуальному законодавстві ніде не згадується про зміст якпро третій елемент позову. Зміст позову в точній відповідності з сенсом даногопоняття охоплює собою всі складові частини позову – його предмет і підставу.
2.4 Юридична кваліфікація позову
Ще один дослідник — Амосов С. — відносить доелементів позову юридичну кваліфікацію. Проте, віднесення юридичноїкваліфікації до самостійного елементу позову в змозі, як правильно відзначаєГ.Л. Осокина, ускладнити конструкцію позову. Проте, на користь підвищенняефективності судового захисту, враховуючи реалії судово-арбітражної практики,що склалася, на які переконливо посилався Амосов С., висловлюючи своюпропозицію, напевно, було б доцільним піти на деяке ускладнення процесуальноїконструкції.
2.5 Сторони позову
Осокіна Р. Л. поряд з підставою і предметомпозову виділяється також такий елемент, як сторони позову. При цьому авторпосилається на Коміссарова К.І., який відзначає, що «предмет і підстава позовунабуває необхідної визначеності лише за умови, що йдеться про конкретних носіївсуб'єктивних прав і обов'язків» .
РОЗДІЛ ІІІ «ВИДИПОЗОВІВ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ»
3.1 Класифікаціяпозовів
Дослідженнявидів адміністративного позову в тих зарубіжних країнах, де він давновикористовується як засіб звернення до суду, дозволяє виявити не лишеособливості його окремих різновидів, але і певні загальні риси, обумовленізагальною логікою процесуально-правового регулювання, а у ряді випадків — прямимзапозиченням окремих позовних форм.
Так,в Японії відповідно до ст. 2 Закони 1962 р. про порядок вирішенняадміністративних суперечок виділяють чотири основні види адміністративнихпозовів: 1) «кококу», 2) «тоджіша», 3) «народний позов» (actio popularis) і 4)позов «кикан», або позов по суперечці між органами і установами. Позови«кококу» і «тоджіша» в позначаються як суб'єктивні позови, що мають основноюметою захист прав і законних інтересів сторін. «Народний позов» і позов «кикан»відносяться до об'єктивних позовів, націлених в першу чергу на точноговиконання законодавчих розпоряджень об'єктивного права. Позов «кококу»заявляється у зв'язку із здійсненням владних повноважень органами публічноївлади. Він має чотири основні форми:
а)про визнання бездіяльності адміністрації незаконним,
б)про відміну правового розпорядження,
в)про підтвердження нікчемності адміністративного акту;
г)про визнання недійсним адміністративного акту, дії, рішення (позов «торікеши»).
Основнимінструментом захисту прав приватних осіб і контролю за адміністративноюдіяльністю в Японії являється позов про визнання недійсним(«торикеши»). Він повинен подаватися на адресу адміністративногооргану, що видав оспорюваний акт. Тим самим чітко позначається відповідач у справі.«Народний позов» подається тільки в спеціально встановлених закономвипадках і припускає, що особа, що звертається до суду з позовом провиправлення незаконного адміністративного акту, само не має безпосередньогоюридичного відношення до істоти позову. Так, згідно із законодавством провибори будь-який виборець може подати до суду позов про порушенняадміністрацією виборчої процедури.
Увітчизняній літературі висловлювалися пропозиції про визнання позову на користьсуспільства, на користь законності[8]. Ця ідея actiopopularis у формі позову про законність отримала підтримку, зокрема, В. В.Скитовича, який вважає недоцільним обмежувати право оскарження незаконнихадміністративних актів тільки особистою зацікавленістю громадянина, тоді якнесудове оскарження не знає яких-небудь обмежень в цьому сенсі[9]. Питання про визнання в публічному праві actio popularis вимагає зваженогопідходу і грунтовного обговорення. В принципі за певних умов, чітко позначенихв законі, можливість використання такого адміністративного позову цілкомдопустима. Проте необхідно відмітити що в Європи, що формується під егідоюРади, адміністративно-правовій доктрині інститут actio popularis нерозглядається як загальноєвропейський стандарт: його визнання або невизнаннявідноситься до сфери розсуду національного законодавця. У багатьох європейськихдержавах, а також в тих країнах, які сприйняли французьку модельадміністративної юстиції, actio popularis як самостійний адміністративний позовне набув поширення.
УФранції існують різні підходи до класифікації адміністративних позовів. Одніавтори виділяють п'ять видів позовів :
1)позови з суперечок з приводу анулювання адміністративних актів. Вонивикористовуються для спростування перевищення влади, тому називаються такожпозовами у зв'язку з перевищенням повноважень, або позовами про законність;
2)позови, які пов'язані з порушенням суб'єктивних прав і розглядаються «впорядку повної адміністративної юрисдикції»;
3)позови по суперечках про тлумачення у яких виставляється вимога уточнити сенсакту управління;
4)позови з суперечок, пов'язаних з оцінкою законності адміністративних актів; 5)позовів з суперечок, пов'язаних із застосуванням репресії[10].
В тойже час ряд авторів виділяє всього два види адміністративних позовів :
1)позови у зв'язку з перевищенням влади і
2)позови з поширенням повного юрисдикційного контролю, до яких відносять: позовиз суперечок про адміністративну відповідальність, що містять вимогу обвідшкодування збитку, заподіяного діями адміністрації (наприклад, незаконноювідмовою в якому-небудь дозволі); позови з адміністративних договорів; позови узв'язку із застосуванням репресій та ін[11].
Найбільшпоширеними є позови про перевищення влади і позови про розгляд суперечки впорядку повної адміністративної юрисдикції.
Певноюсвоєрідністю відрізняється система позовів, що встановлюється в Законі проадміністративне судочинство Німеччини 1960 р. (§ 42-43), який виділяє, :
1)позов про визнання недійсним адміністративного акту; цьому позову обов'язковоповинне передувати виробництво, яке починається із заяви заперечення органу, — авторові акту;
2)позов про примус до виконання зобов'язання (про примус відповідача до здійсненняпевної дії);
3)позов про встановлення зміні або припиненні правовідношення.
Протеці позови не вичерпують усі засоби правового захисту в адміністративномусудочинстві, кількість яких не обмежена. У доктрині має місце подальшаконкретизація цих позовів.При цьому як законодавство, так і доктрина ФРНвиключають actio popularis з адміністративного процесу, надаючи можливістьповодження з адміністративним позовом тільки тій особі, права якої порушенівиданим адміністративним актом.
Уісторії вітчизняного права особливий інтерес в плані класифікаціїадміністративних позовів представляє Положення від 30 травня 1917 р. «Просуди по адміністративних справах», виходячи із ст. 11 якого можна виділитичотири види звернень адміністративний суд у зв'язку з:
а) порушеннямзакону;
б)зловживанням владою;
в)бездіяльністю адміністрації;
г)повільним рішенням адміністративних справ[12].
Урозробленому в 1921 р. Інститутом радянського права при МГУ проекті Положенняпро Верховний адміністративний суд, про обласні і губернські адміністративнісуди звернення до суду позначалися не інакше, як адміністративні позови.Передбачалося декілька видів позовів :
а)про відміну протизаконних актів управління,
б)про припинення протизаконних дій,
в)про виправлення протизаконних упущень.
Причомугромадяни і громадські об'єднання наділялися правом шукати відміни актів, щопорушують їх права, а органи і установи, — актів, що є протизаконнимвторгненням іншої установи в межі їх відомства або перешкодою до здійсненняпокладених на них завдань[13].
Усучасній вітчизняній доктрині висловлюються різні пропозиції про формуваннясистеми позовів в адміністративному судочинстві. Так, пропонується передбачитипозови: а) про встановлення, зміну або припинення адміністративногоправовідношення; б) про необхідність виконання зобов'язання; в) про те, щозобов'язало адміністративного органу видати певний адміністративний акт; г) провизнання за обличчям тих, що належать йому прав і свобод[14].Цей підхід певною мірою випробовує на собі вплив німецької системи адміністративноїюстиції і не враховує повною мірою диференціацію звернень в судові органи поадміністративних справах.
Визначення,у тому числі легальне, видів адміністративного позову необхідно передусім тому,що з ними безпосередньо пов'язані види судових рішень по адміністративнихспорах і правила їх виконання.
Узв'язку з цим безперечний інтерес представляє класифікація Ю. А. Попової, якавиділяє три групи позовів, :
1)позови з публічно-правових стосунків, предметом судового захисту в якихбезпосередньо є публічно-правові інтереси приватних осіб;
2)позови про захист суб'єктивних прав приватних осіб, порушених виданнямнезаконного адміністративного акту, яким, на їх думку, порушуються їх житлові,земельні, цивільні, пенсійні і інші суб'єктивні права;
3)позови по спростуванню законності залучення громадян до адміністративноївідповідальності відповідно до норм КпАП. Ці позови Ю. А. Попова пропонуєназивати позовами про адміністративні правопорушення [15].
Припобудові системи адміністративних позовів в адміністративному судочинствінеобхідно враховувати, що залежно від суті конкретної адміністративноїсуперечки, як показує теорія і практичний досвід країн з розвиненоюадміністративною юстицією, вимога зацікавленої особи до суду може переважновиражатися в двох основних формах: 1) у формі повного спростування, тобтоприпускати процедуру повного судового розгляду суперечки по суті відноснопитань факту і права; це процедура in personam, яка пов'язана з порушеннямсуб'єктивного права, коли заявник оспорює вторгнення в сферу його правовогостатусу; 2) у формі звернення про перевірку законності адміністративного акту,причому така вимога може торкатися як нормативного, так і індивідуального акту;це процедура in rem, пов'язана з суперечкою про законність адміністративногоакту. В цьому випадку судовий розгляд може набувати форми спрощеноговиробництва по перевірці законності цього акту. Воно зводиться до використанняповноважень суду для визначення відповідності цього акту закону і вирішенню (наоснові наявних фактів) питання про те, чи досить було юридичних підстав дляйого видання. Наявність або відсутність таких підстав в адміністративномупроцесі зазвичай розглядається як питання права і уміщається в рамки питанняпро законність акту. Виходячи з цього адміністративні позови, що ініціюютьрозгляд з питань законності адміністративних актів (нормативних ііндивідуальних), цілком правомірно означати як позови про законність або позовипро визнання адміністративних актів недійсними (незаконними).
Позовпро законність адміністративного акту — це звернена до суду вимога про визнанняадміністративної дії або рішення, що порушує права, недійсним або прооголошення його нікчемним. До основних характеристик такого позову могли б бутивіднесені: а) легкість, простота його заяви; б) мінімальні судові витрати; в)необов'язкова участь адвоката; г) спрощена процедура розгляду що полягає воперації судової перевірки акту на предмет його відповідності діючим правовимнормам, у тому числі нормам, що визначають форму і процедуру прийняття акту,компетентність адміністративного органу на прийняття цього акту. Визнаючи цейакт недіючим або оголошуючи його нікчемним, суд тим самим захищає порушенеправо або законний інтерес.
Позовпро повний судовий розгляд припускає таку конфліктну ситуацію, в якої сторони(приватна особа і адміністративний орган) сперечаються відносно наявності(відсутності) якого-небудь права в конкретному публічно-правовому відношенніабо про його різне розуміння (процедура in personam). У судовому розглядісуперечки позивач доводить, що мало місце порушення його права, просить пройого відновлення і/або про відшкодування заподіяного незаконнимиадміністративними діями збитку. Вирішуючи таку суперечку, суд повинен не простоперевірити законність акту, визнавши його недіючим у разі невідповідностізакону, але і визначити наявність і об'єм прав, на порушення яких посилаєтьсяпозивач, з'ясувати, наскільки реальні його права по відношенню до правпублічної адміністрації, якою мірою вони порушені. При вирішенні питання провиділення цих двох основних видів адміністративного позову цілком міг би бутиврахований досвід зарубіжної адміністративної юстиції, зокрема Франції, де приспростуванні у зв'язку з перевищенням влади допускається приводити лише такіаргументи (фактичні і правові), які обумовлюють законність або незаконністьадміністративного акту. В той же час при позові «в порядку повноїюрисдикції» заявник має дуже широку свободу у виборі аргументів дляобгрунтування вимоги і може приводити практично будь-які докази, які вважаєкорисними.
Уцьому контексті система адміністративних позовів в адміністративномусудочинстві могла б бути представлена таким чином:
1)позови про визнання недійсними адміністративних актів (рішень і дій) органівпублічної влади;
2)позови про відновлення права або про повний судовий розгляд, що виставляютьсябезпосередньо в захист суб'єктивних публічних прав і законних інтересівгромадян і інших суб'єктів публічного права; у свою чергу вони можутьпідрозділятися на позови:
а)про встановлення, зміну або припинення адміністративного правовідношення;
б)про відшкодування збитку, заподіяного неправомірними діями адміністрації;
в)про підтвердження або визнання якого-небудь суб'єктивного публічного права;
г)про виконання зобов'язання;
д)про видання адміністративного акту (здійсненні дії), в якому зацікавленийпозивач;
3)адміністративно-деліктні позови, які можуть бути підрозділені (і фактично поАПК вже підрозділяються) на позови, :
а)про притягнення до адміністративної відповідальності;
б)про перегляд наказательных постанов адміністративних органів;
4)позови у зв'язку з суперечками про компетенцію;
5)позовів по спорах, витікаючих з адміністративних договорів.
3.2Матеріально-правовий та процесуально-правовий позов
Залежновід характеру спірного матеріального правовідношення, по галузях і інститутахправа виділяються позови, що виникають з адміністративних, цивільних, трудових,шлюбно-сімейних, земельних і інших правовідносин.
Матеріально-правовий позов в адміністративному процесі пов’язаний із спірнимиправовідносинами, які утворюють предмет позову.
Практичнезначення матеріально-правової класифікації позовів полягає в наступному:
По-перше,вона лежить в основі судової статистики, і по кількості тих або інших справ всудах, збільшенню їх числа або зменшенню можна прослідкувати стан конкретнихсоціальних процесів.
По-друге,на її основі здійснюється узагальнення судової практики по окремих категоріяхадміністративних справ, приймаються постанови Пленуму Верховного Суду України.
По-третє,матеріально-правова класифікація позовів покладена в основу багатьох наукових іприкладних досліджень по особливостях судового розгляду окремих категорійадміністративних справ. Досить багато видається на основі матеріально-правовоїкласифікації позовів наукової і довідкової літератури за методикою веденнясправ в суді і доведенням.
Процесуально-правовий позов пов'язаний ізпроцесуальним способом захисту, визначеним у адміністративному позові.
При процесуально-правовій класифікації позовіввиділяються позови про визнання, про присудження і преобразовательные позови.Позов про визнання має на меті захистити інтереси позивача, що вважає, що унього є певне суб'єктивне право, але воно оспорюється іншою особою.
Позови про визнання підрозділяються на два види — позитивні та негативні.
Позитивний позов про визнання полягає в тому, щопозивач обгрунтовує вимогу про визнання за ним певного права.
По негативному позову про визнання позивачвідкидає існування певного права, позивач стверджує, що на нім немає певногообов'язку.
Таким чином, загальне, характеризуюче позови провизнання, полягає в тому, що позивач не просить суд що-небудь присудити йому,він вимагає визнання судового права, інтересу або заперечує їх існування.
Позов про присудження характеризується тим, щопозивач просить визнати за ним визначене суб'єктивного право, зобов'язативідповідача відповідно до цього визнаного права зробити певні дії.
Позов про присудження за своєю юридичноюхарактеристикою набагато ширше, оскільки позивач просить суд як визнати за нимпевне право, так і зробити певні дії з його примусового здійснення.
У літературі тривалий час підкреслювалося, щотільки позови про присудження можуть бути примусово виконані в порядкустаранного виробництва. Проте слід мати на увазі, що відповідно до сучасноготрактування властивість здійсненності властиво усім судовим рішенням в тій абоіншій мірі.
Преобразовательные позови також мають своїособливі характеристики.
Під преобразовательными позовами розуміютьсяпозови про припинення, зміну, а у ряді випадків і про виникнення новогоматеріального правовідношення.
Залежно від виду позову за критерієм характеруінтересу, що захищається, можна виділити особливості процесуального регламенту,пов'язані з порушенням справи, поняттям належних сторін, змістом судовогорішення, його виконанням та ін.
ВИСНОВКИ
Актуальністьвибраної мною теми, на мій погляд, полягає у величезному значенні позову якзасобУ захисту. Але проблема цієї роботи полягає в тому, що громадяни, щозвертаються до суду або інший юрисдикційний орган для захисту своїх прав, інодіюридично безграмотні, і вони звертаються до суду з позовною заявою, не вказавшипредмет, і підставу позову.
Засобомзбудження позовного провадження є позов. Позов справедливо вважаєтьсянайдосконалішим засобом захисту суб'єктивного права, яке порушене або оспорене.Особа, що вважає себе володарем порушеного або оспореного права, шукає у судузахисту у встановленому законом процесуальному порядку. Подібне звернення досуду і дістало назву " позов".
Позовзаймає центральне місце серед інститутів адміністративного процесуальногоправа. Позов знаходиться в тісному взаємозв'язку з усіма інститутамиадміністративного процесуального права, визначає настрій усього регламентурозгляду адміністративних справ, служить орієнтиром правового регулюваннясудової діяльності.
Отже,позов — це фундаментальна правова категорія, широко досліджена наукою. Разом зцим, основні питання теорії позову не отримали однозначного дозволу.
Позов- це обернена до суду першої інстанції вимога позивача до відповідача прозахист свого права або інтересу, що охороняється законом. Позов — процесуальнийзасіб захисту інтересів позивача, позов збуджує позовне провадження, тим самим,передаючи суперечку на розгляд суду.
Розглянувшиі вивчивши поняття позову і його елементи, я зробила наступні висновки:
Позовє складною юридичною конструкцією, що складається з певного числа елементів, і,передусім, предмета і підстави.
Міжелементами позову існує тісний взаємозв'язок: підстава позову є такою тільки увідношенні до предмета позову, і навпаки — предмет позову є таким тільки в тихвипадках, коли він підкріплений основою. Тобто, проста наявність елементів щене є позов. Лише наявність закінченого складу (у який входять також зв'язки ірозмежування між елементами) утворює сам позов. Саме сукупність взаємозв'язанихелементів утворює склад (структуру) позову. За відсутності одного з них не можебути і позову.
Структурапозову не може існувати сама по собі. Для свого існування вона має бутиоформлена у форму позовної заяви. Слід погодитися з тими авторами, якірозглядають співвідношення позову і позовної заяви як співвідношення змісту іформи. Проте цей зв'язок є одностороннім, оскільки в одній формі можезнаходитися інший зміст окрім позову.
Всукупності із сторонами (позивачем і відповідачем) основа і предмет позовуіндивідуалізують позов. Це має не лише теоретичне значення, але і практичнезначення при визначенні тотожності або розрізнення конкретних позовів.
Посвоїй суті позов представляє складне явище, в якому слід розрізняти двісторони,: матеріально-правову — вимога позивача до відповідача іпроцесуально-правову — це вимога позивача до суду про забезпечення захиступорушеного або оспорюваного права. Вимога до суду не може не супроводжуватисявимогою до відповідача.
Укурсовій роботі аналізуються різні точки зору дефініції позову, внаслідок чого,я дійшла висновку про необхідність визначення позову, як вимога зацікавленоїособи, витікаюча із спірного матеріального правовідношення, про захист свогоабо чужого права або законного інтересу, підмет розгляду і дозволу увстановленому законом порядку. Саме таке визначення позову, як процесуальногоінституту, є найбільш вірним воно відповідає суті позовної форми захисту праваі законного інтересу, внутрішньо узгоджується з іншими позовними категоріями іінститутами процесуального права і якнайповніше відбиває його зміст. Цевизначення відповідає вимозі єдності і універсальності поняття позову.
СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Нормативно-правовіджерела
1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної РадиУкраїни 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. — №30. –Ст. 141; 2005. — №2. – Ст. 44.
2. Кодекс адміністративного судочинства України. — Х.: ТОВ «Одіссей»,2009. – 160 с.
3. Кодекс про адміністративні правопорушення. – Х.: ТОВ «Одіссей»,2008. – 296 с.
Спеціальна література
4. Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції дляУкраїни / Авт.-упоряд.: І.Б. Коліушко, Р.О. Куйбіда. – К., 2003. – 536 с.
5. Энциклопедическийсловарь. Брокгауз и Эфрон. Т. 2. – М.: Слово-пресс. 1996. – С. 562.
6. ГурвичМ.А. Право на иск. – М.-Л., 1949. – С. 45, 145.
7. КлейнманА.Ф. Основные вопросы учения об иске в советском гражданском процессе. – М.,1959. – С. 5 – 22.
8. ДобровольскийА.А. Исковая форма защиты права (основные вопросы учения об иске). – М., 1965.Гл. 1.
9. ОсокинаГ.Л. Иск (теория и практика) – М.: Городец. -2000. – С. 182.
10. Жеруолис И. Сущностьсоветского гражданского процесса. – Вильнюс, 1969. – С. 94, 106.
11. Щеглов В.Н. Иск осудебной защите гражданского права. – Томск, 1987. – С. 6.
12. Мурадьян Э.М.Судебный контроль за административными актами // Сов. государство и право.1978. № 11. С. 77.
13. Скитович В.В.Судебный контроль за законностью действий должностных лиц. Автореф.дис. … канд. юрид. наук. М., 1983. С. 13.
14. Общие сведения обадминистративном праве Франции. М., 1993. С. 72–73.
15. Брэбан Г.Французское административное право. М., 1988. С. 454–464.
16. Елистратов А. Обутверждении законности в советском строительстве // Сов. право. 1922.№ 1. С. 129–130.
17. Кряжков В.,Старилов Ю. Административные суды: какими им быть? // Российскаяюстиция. 2001. № 1. С. 18–19.
18. Попова Ю.А.Административное судопроизводство в системе судов общей юрисдикции //Государство и право. 2002. № 5.