Міністерствоосвіти і науки України
Міжгалузевийінститут управління
Кафедракримінально-правових дисциплінКонтрольна робота
Здисципліни:
Методологіята методика соціальних досліджень у праві
Натему: Дослідження престижу права та закону
Виконав: студент VІ курсу
юридичного факультету
заочної форми навчання
групи ПЗ-6.3
Красій Артур Вячеславович
Перевірив:
ст. викладач Шкандала Ю. В.
Київ2011
План
Вступ
1. Соціальна обумовленість та цінність права
2. Соціальна природа суб’єктів права
3. Механізм соціальної дії права. Соціальні функціїправа
Висновки
Список використаних джерел
правовий культура конституційнийсоціальний
Вступ
Становлення Українияк правової, демократичної держави – гостро потребує формування високого рівня правової культури громадян,усього суспільства. Перехідний та постперехiдний період розвитку України, як ібудь-якої іншої держави, також характеризується зростаючою роллю правовоїкультури та правосвідомості в забезпеченні згоди в суспільстві, стабільностіконституційного ладу. Ці явища диктують і підкреслюють актуальність науковогодослідження феноменів правової культури та правосвідомості з погляду еволюціїконституційних процесів в Україні на сучасному етапі державного будівництва.Думаємо, що контекстуальні дослідження необхідні, з одного боку, для встановленнявпливу рівня правової культури суспільства та законодавців на процесконституційного розвитку, з іншого боку – для визначення ролі конституційних норм у процесівдосконалення правової культури окремих громадян і суспільства в цілому.
У постперехіднийперіод українського правостановлення, на жаль, спостерігається падіння престижуправа та закону, неповага до них, які глибоко проникнули в усі сферигромадського життя держави, викликаючи збільшення злочинності, масові порушеннятрудової дисципліни та суспільного порядку, що супроводжуються низьким рівнемзагальної та правової культури, знищенням моральних підвалин суспільства – соціальної спільності – індивіда. На той час держава реальнонічого не протиставила цьому феномену. Названі причини зумовили особливуактуальність для України, і зокрема для вітчизняної науки конституційногоправа, проблем правової культури, правосвідомості та правового виховання якпріоритетних у актуальному правотворенні.
Реалії сьогоденнявимагають охопити поліфонічними дослідженням саме конституційні аспектиформування правової культури в Україні, що визначатимуть найголовніші засадиукраїнського правокультурного будівництва. Актуальність теми дослідженьвизначається також і тим, що правове виховання являє собою тривалий за часом процес,що не може протікати без протиріч, тим більше в нетрадиційному суспільстві, щоперебуває на перехідному етапі свого розвитку.
1. Соціальнаобумовленість та цінність права
Правовимвідносинам у будь-якій галузі права відповідають фактичні відносини людей,суспільні відносини. Правові відносини нерозривно пов’язані з економічними,політичними, соціальними, у тому числі організаційними, управлінськими, а такожродинними та іншими суспільними відносинами. Цей взаємозв’язок суспільнихвідносин, правових норм та правових відносин вельми різноманітний, але в ньомуможна виділити два основні напрями.
Перший стосуєтьсяпоходження правових норм. Правові норми виникають на основі існуючих суспільнихвідносин, насамперед – соціальних.Вони відбивають їх у певній формі, перевтіленій згідно з волею законодавця зурахуванням тенденцій суспільного розвитку, потреб та завдань суспільства тадержави. Наскільки правильно правові норми відбивають потреби життя, чивідповідають вони реальному стану речей, чи сприяють подальшому розвиткуфактичних відносин, чи закріплюють саме ті відносини, що повинні бутизакріплені, ці питання являють собою питання соціальної обумовленості правовихнорм і породжених ними правовідносин.
Соціальнаобумовленість права має ще й інший аспект: сам механізм цієї обумовленості,тобто ті відносини, які виникають в процесі вироблення нових законодавчих норм,включаючи не тільки відносини у відповідних державних установах, але йрізноманітні неформальні відносини, зокрема громадську думку з питань права.Говорячи про соціальну зумовленість права, слід розглянути соціальні факториправотворчої діяльності, оскільки вони являють собою змістовний момент усіхсуспільних відносин, та відбивають структуру, цілі й функції різнихорганів-учасників правотворчого процесу і впливають на зміст правовогонормативного акта.
Соціальнавзаємодія, тобто взаємодія різних соціальних груп, які відрізняються соціальнимстатусом та соціальними ролями, функціями, що їх вони виконують у суспільстві, а тому йсоціальними потребами та інтересами, являє собою суть механізму діїекономічних, політичних, ідеологічних, культурних і національних факторів, іврешті саме вона виступає об’єктом правового впливу.
Серед факторів,що відбивають явища суспільного буття важливе місце посідає економічний фактор,який віддзеркалює потреби та можливості розвитку економіки країни, окремихадміністративно-територіальних одиниць та галузей господарчого та соціальногожиття, як у матеріально-виробничому, так і в фінансовому аспекті. Слід такожвраховувати екологічний, географічний та демографічний фактори. Всі ці факторивпливають на правотворчу діяльність і на зміст нормативних актів небезпосередньо, а через ряд інших, що відбивають явища суспільної свідомості: політико-правові,соціокультурні, ідеологопсихологічні та ін.
Найважливішимфактором правотворчої діяльності, який відбиває процеси духовного життясуспільства, є політико-правовий, що реалізується у формі політичних директив,правових установок та орієнтацій щодо головних аспектів розвитку законодавства,його окремих сфер, галузей та інститутів.
Суттєвий вплив направотворчу діяльність та зміст правових актів має ідеолого-психологічний фактор,у якому виявляються особливості ідеології та психології суб’єктів – учасниківпроцесу створення правових актів.
Не менш помітнийвплив має культурний та освітній рівень населення та посадових осіб, їх правоваосвіченість, розвинутість та ефективність діяльності засобів масовоїінформації, тобто соціокультурний фактор. Як основоположну передумову існуванняправової держави слід виділити певний рівень розвитку культури, за якогоіндивіди, формуючи свої життєві стратегії, діють за принципом: «Будьособистістю і поважай інших осіб».
Людина, будучисуб’єктом культури, одночасно виступає і як її об’єкт, що перебуває на сьогоднів стані підвищеної емоційно-політичної перенапруги, і це значною мірою визначаєхарактеристики нинішньої соціокультурної ситуації. Не враховуючи ціхарактеристики, не можна будувати культурну політику, а отже, неможливовпливати на правосвідомість населення та провадити фундаменталізацію правовоїосвіти.
1.Настанови і ціннісні орієнтації людини на сьогодні формуються під впливомдвох груп чинників – орієнтації на європейську цивілізацію, її цінності ісоціальні норми та психосоціальної напруги, що характеризує нашу реальність.Внаслідок цього з’являється тип особистості (умовно його можна назватикультурно-агресивним типом), що розглядає культуру як вираження свогоагресивного начала, крайнього індивідуалізму і соціальної безвідповідальності,як реакцію на ті обставини, в яких він живе.
2.Культура поступово починає перетворюватися на інструмент політики.Активно опрацьовуються соціальні технології театралізації політики. Культураінтенсивно перетворюється на засіб завоювання довіри населення, одержанняголосів електорату. Взяти хоча б той факт, що партії вважають за необхідневключати до своїх списків популярних акторів, відомих діячів культури тощо. Суб’єктивно-психологічнийарсенал культури все активніше використовується політичними партіями длядосягнення своїх цілей. До того ж різні політичні партії і рухи намагаютьсяпідпорядкувати розвиток певних інститутів культури розв’язанню своїх політичнихзавдань.
3. Спостерігається деформаціясистеми культури, її функціонування в суспільстві. Культура нібитосконцентрувалася в трьох основних сферах – політичного життя, інтимно-еротичнійі самореалізації шляхом насильства.
4. Розвивається специфічнеставлення до культури як до засобу своєрідної наркотизації, тобто втечі віджиттєвих реалій.
5. Розвиваєтьсякультурно-комунікативна апатія, зникають потреби вищого порядку: потреба всамореалізації через творчу діяльність, потреба в спілкуванні з мистецтвом івідповідно знижується соціальна активність, зростає соціальна апатія, що можерозглядатися і як причина культурно-комунікативної апатії. Зрозуміло, щопорушення механізмів традиційного функціонування культури викликає їїдисфункцію, що негативно впливає на розвиток взаємодії суспільства, держави іособистості.
Зазначені характеристики деяких аспектів сучасної соціокультурноїситуації дозволяють зробити висновки про те, що слід звернути серйозну увагу навизначення і здійснення такої культурної політики, що сприяла б утвореннюреальних і дійових передумов формування демократичної правової держави шляхомвільної самореалізації особистості, шляхом універсалізації та інтеграціїнаціональних і світових культурних традицій і новацій, що є необхіднимфундаментом правової освіти.
Правова освіта має формуватися на усвідомленні історичної вкоріненості нашоїправової системи у наших культурних та моральних традиціях. Вона повиннаґрунтуватися на усвідомленні права як соціальної, культурної цінності,розкриваючи моральний зміст та призначення права. Та нарешті, формуванняправосвідомості має спиратися на більш розвинені диференційовані уявлення проприроду соціальної об’єктивності, що дозволить подолати думку, яка склалася убільшості населення про «надіндивідуальність» системи правових нормта засобів їх захисту.
У процесістворення правових нормативних актів національний фактор взаємодіє з факторомміжнаціональним, який відбиває ступінь та форми контактів різних країн.
Розглянемо зараздругий напрям взаємозв’язку правових та фактичних суспільних відносин. Тутвиявляється зворотний зв’язок між правом та суспільними відносинами, які вонорегулює. Мова йде про реалізацію правових норм, про соціальну ефективністьправа, його інститутів та норм. Ця проблема являє собою предмет подальшогорозгляду, й тому тут ми наголосимо лише на щільному двосторонньому зв’язку міжсоціальною обумовленістю та соціальною ефективністю права. Якщо та або іншанорма права не спричинена вимогами життя, навряд чи можна сподіватися на те, щоїї застосування дасть бажаний результат. З іншого боку, лише на основі вивченняефективності чинного законодавства можна внести корисні пропозиції щодо йогоподальшого вдосконалення.
З функціональноїточки зору право – міра суспільно значущої поведінки людей. Обмежуючи свободукожної окремої особистості свободою всіх інших особистостей та взаємопов’язуючиїх соціально значущі вчинки, воно, таким чином, сприяє збереженню,функціонуванню та розвитку суспільного цілого. Парадокс дії права як засобузміцнення цілісності суспільства полягає у тому, що воно досягає цього,забезпечуючи стан особистості, що переслідує свої власні цілі та не розмірковуєщодо інтегруючих чи дезінтегруючих наслідків своїх вчинків.
Однак, незважаючина це, ми маємо говорити про соціальну цінність права. Цінності – цехарактеристики об’єктів та процесів, які мають позитивне або негативне значеннядля життя людини. Ціннісне відношення виникає в результаті включення того чиіншого об’єкта в сферу інтересів людини та його діяльності. Цінності можутьвиступати у формі ідей добра, справедливості, свободи, рівності тощо. Світцінностей – це світ належного. Цінності єстимулом для зміни соціального буття, тому вони є джерелом діяльності,активного ставлення до реальності. Те, що має бути, – краще, ніж те, що є. Належне – краще існуючого; у цьому полягає сенсцінності. Поняття «цінність» передбачає ідеал, мету, тому соціальнеуправління має розглядатися, насамперед, з позицій ціннісного підходу, тобто нетільки з позицій управління державою, а й як уміння діяти взагалі, як мистецтвоорганізації доцільної поведінки. Управління складається з дій, які нібитопоступово зменшують розбіжність між станом, що актуально існує та метою(ідеалом).
Право завждимістить у собі конкретно-історичні уявлення людства щодо рівності, свободи,справедливості, прав людини, загального блага для народу. Система цінностейзадає ідеальну модель життя, належний устрій суспільства. Однак для того, щобвтілювати ідеали в життя або принаймні підтримувати досягнутий стан, цінностімають бути втілені у певні стереотипи поведінки, тобто набути інструментальногохарактеру. Норми і є такими «соціально-технологічними»втіленнями цінностей. Норми є цінностями у дії. Право виступає як власнецінність, а також має інструментальну цінність. Тобто право є соціальнимрегулятором, інструментом управління, який за допомогою норм «задає» програмиуправління і оформляє оперативну управлінську діяльність.
2. Соціальнаприрода суб’єктів права
Суспільні(громадські) відносини – це зв’язки між людьми, що виникають у процесі їхспільної діяльності. Структура суспільних відносин досить складна, в нійвирізняють – економічні зв’язки (виробничі відносини), соціальні, політичні, культурні(духовні), правові зв’язки тощо.
Суб’єктамисуспільних відносин можуть виступати соціальні спільноти (народ, нація,соціальна верства чи група), організації (державні, громадські, приватні),окремі особи (індивіди). Місце кожного суб’єкта в системі соціальних зв’язків обумовлене об’єктивнимизакономірностями функціонування громадських стосунків та активністю їхучасників.
Як відомо, праворегулює громадські відносини, внаслідок чого вони здобувають правову форму,тобто стають правовими відносинами. У межах правовідносин життєдіяльністьсуспільства набуває цивілізованого, стабільного й врегульованого характеру,тому що право є сильним організуючим чинником, додає особливої визначеності тастійкості будь-якій сфері суспільного і державницького буття.
Звертаючись досутності правовідносин як суспільних зв’язків, що виникають на основі нормправа, учасники яких мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, забезпеченідержавою, ми найближче підходимо до поняття «правосуб’єктності». Правосуб’єктність безпосередньоспіввідноситься з нормами права, які визначають зміст цих прав і обов’язків(щодо державних органів – з нормами про компетенцію). Тобто змістом правосуб’єктностіє комплекс прав і зобов’язань суб’єктів права, який витікає безпосередньо ззакону, незалежно від участі у конкретних правовідносинах. Мова йде проправовий статус особи чи установи.
Водночас коло тавиди суб’єктів права також безпосередньо залежать від галузі соціальнихвідносин, що врегульовуються правом, від глибини і характеру активного й плідногоправового впливу. Правосуб’єктність співвідноситься із суб’єктивними правами ізобов’язаннями не безпосередньо, а соціально опосередковано, через відповіднінорми, які визначають сутність і зміст цих прав і обов’язків та юридичнихфактів. Правосуб’єктність являє собою передбачену нормами права можливість(здатність) бути учасником правовідносин. Правосуб’єктність це, безперечно,складна юридична властивість, але її складові елементи – правоздатність ідієздатність – мають також чітко визначену соціальну спрямованість.
Правоздатність,як відомо, – це обумовлена нормами правоздатність особи мати суб’єктивні правата юридичні обов’язки, тобто це передумова існування суб’єктивного права, а невласне суб’єктивне право. Цивілізоване право розвинених держав, наприклад, визнає в рівніймірі за всіма громадянами країни здатність мати громадянські права і нестиобов’язки (це – громадянська правоздатність). Правоздатність містить широкісоціальні можливості громадянина вимагати від держави конкретизації чи розвиткусвоїх головних прав, тобто наявність правоздатності надає юридичну силу певнимсоціальним діям суб’єктів правоздатність не є конкретним правом, а соціально визначеноюможливістю людини бути носієм всіх тих прав і обов’язків, які обумовлені об’єктивнимправом.
У свою чергу, дієздатністьяк складова правосуб’єктності є визначеною в законі здатністю особи своїмивласними діями набувати і здійснювати права та обов’язки. Основні форми їїіснування – угодоздатність (здатність особисто здійснювати цивільно-правовіугоди) і деліктоздатність (обумовлена законом здатність нести юридичнувідповідальність за правопорушення) виникають внаслідок певних соціальнихобставин і умов. Так, якщо правоздатність громадянина виникає з моменту йогонародження, то дієздатність – із досягненням певного віку(соціально-демографічна умова); для психічно хворих та неповнолітніх осіб, якіне є дієздатними через невідповідність певним соціопсихологічним і віковимознакам, цивільне право навіть вводить інститут уповноваженого представника,який своїми діями має представляти інтереси недієздатного учасникаправовідносин.
Правоздатність ідієздатність – це, безумовно, соціоюридичні властивості, які відбиваютьзакономірні процеси зростання ролі права і соціальної відповідальності особиперед суспільством. Масштаби, різновиди та межі правоздатності суб’єктавизначаються закономірностями розвитку суспільства, обумовлені характеромекономічного та політичного ладу, рівнем цивілізованості та демократизмугромадського життя. Слід враховувати, що правовідносини – це не тількицентральний механізм правового регулювання, а й різновид суспільних відносин,тому їм притаманні не тільки формально-юридичні, але й соціальні ознаки.Розглянемо їх послідовно.
1. Сторони правовихвідносин завжди володіють суб’єктивними правами і несуть соціальні зобов’язання.Зміст правовідносин формується внаслідок волевиявлення їх учасників (які є,водночас, соціальними суб'єктами), дії юридичних норм та у відповідності дорішень правозастосовних органів. Слід зважати на те, що найчастіше правоверегулювання здійснюється без втручання правозастосовника, і навіть за умоввідсутності нормативно-правового підґрунтя правові відносини реалізуються принедоліках законодавства на основі загальноприйнятих соціальних чи диспозитивнихнорм.
2. Правові відносини є такимисуспільними відносинами, за яких здійснення суб’єктивного права і виконанняобов’язків забезпечені можливістю державного примусу, що за своєю природою єсоціально-політичною функцією держави. Хоча у більшості випадків здійсненнясуб’єктивного права і виконання обов’язків суб’єктами правовідносинвідбувається без застосування заходів державного примусу.
3. Правовідносини постають увигляді певного суспільного зв’язку, міра конкретизації якого може бути різною.Так, правовідносини, що виникають безпосередньо із закону, конкретизуютьсямінімально, тому що всі адресати юридичної норми рівнозначно спрямовані набудь-яких суб’єктів права (типовим прикладом є конституційні права і свободигромадян). Вищий ступінь конкретизації правовідносин (середній чи максимальний)наявний за умов, коли індивідуалізується не тільки суб’єкт, але й об’єкт правовідносині зміст правового зв’язку між ними.
Всі зазначеніелементи структурного складу правовідносин – суб’єкт, об’єкти і зміст правовогозв’язку – за сутністю своєю єсоціальними феноменами чи обставинами. Вони реалізуються у будь-яких галузяхсуспільного буття – економіці, політиці, культурі, соціальній сфері тощо.
З погляду соціологічногопідходу важливо з’ясувати соціальну цінність правоздатності. З одного боку,правоздатність сама собою ніякого реального блага не надає, це тільки «правона право», можливість визнання індивіда рівноправним членом суспільства.Однак право таким чином веде до встановлення елементарної юридичноїсправедливості й усунення соціальної дискримінації.
За сумоюпереважно соціальних ознак слід чітко відрізняти правоздатність від суб’єктивногоправа:
—правоздатністьє невід’ємною від особи, не можна людину лишити правоздатності або обмежити їїз певних причин;
—правоздатністьне залежить від віку, статі, професії, етнічної належності, місця проживання,достатку й інших життєвих умов;
—правоздатністьне передається, її не можна делегувати іншим; отже, вона є первинною щодо суб’єктивногоправа, вихідною і відіграє роль його передумови.
Можна виявитиопосередкований зв’язок окремих видів правоздатності з соціальними чинниками.Так, загальна правоздатність виступає як принципова здатність особи матибудь-які права та обов’язки, що передбачені чинним законодавством. Галузеваправоздатність надає можливості набувати су-б’єктивні права у певних галузяхправа з приводу конкретно-соціальних сто-сунків (це галузі трудової, виборчої,шлюбної правоздатності тощо). Врешті, спеціальна (професійна чи посадова)правоздатність є такою, що потребує спеціальних знань, повноважень або таланту(наприклад, судді, лікаря, вченого, керівника установи, митця-артиста тощо).Крім того, правоздатність організацій, юридичних осіб також є спеціальною, томущо визначається метою і завданнями їх діяльності, зафіксованими у відповіднихдокументах.
3. Механізмсоціальної дії права. Соціальні функції права
Суспільство являєсобою єдиний, цілісний організм, систему взаємодіючих соціальних груп, що маєскладну організацію. Інтегративною організуючою основою при цьому виступаютьсеред інших організуючихфакторів соціальні цінності, зокрема соціальні норми.
Соціальні норми –це правила, які відбивають вимоги суспільства, соціальної групи до поведінкиособистості, групи у їх взаємовідносинах один з одним, з соціальнимиінститутами та суспільством у цілому.
Нормивстановлюють межі, умови, форми поведінки, характер відносин, цілі та засоби їхдосягнення.
Порушення нормвикликає більш конкретну та чітку негативну реакцію з боку соціальної групи, суспільства,його інституціональних форм, що звернена до подолання поведінки, якавідхиляється від норми.
Тому соціальнінорми являють собою надзвичайно дієвий засіб організації суспільства, тобтозабезпечення його сталості та ладу. Особливе місце серед цих норм посідаютьнорми права.
Право – це об’єктивнозумовлена та історично виправдана міра свободи і рівності у реальних суспільнихвідносинах, як застосування рівної міри однакового масштабу до різних людей, дорізних життєвих ситуацій.
Виконання правомсвоєї соціальної ролі в першу чергу обумовлене його нормативністю. Реалізовуючибудь-яку свою функцію, право завжди визначає міру, обсяг належної, забороненоїабо дозволеної поведінки, визначає правове становище людей та наділяє їхправами і обов’язками у відносинах між собою та з державою. Загальнозобов’язаність,формальна визначеність, конкретність норми дозволяють моделювати різнісуспільні відносини, охопити весь спектр конкретних відносин, відокремити тазакріпити їх основний зміст.
Однак право – це такий інструмент регулюваннясуспільних відносин, який діє через волю та свідомість людей. Тому багатовластивостей правових норм та результати їх застосування не можуть бути правильнозрозумілими без аналізу умов їх дії, а також особливостей людей, які реалізуютьта застосовують правові норми.
Право охоплює всюсоціальну систему: регулює життя об’єкта управління; визначає характер тапараметри самого управління; регулює внутрішнє життя суб’єкта, який управляє(держави та його органів). При цьому можна виділити три рівні, на яких праводіє як регулятивний засіб соціального управління.
1. Норми права регулюютьсуспільні відносини, а через них – поведінку кожної людини, яка виступає у певних соціальних ролях. Цейпроцес відбувається шляхом сприяння формуванню нових, закріплення вже існуючихабо витіснення вже віджилих відносин. Різні засоби – зобов’язання, дозвіл,заборона та пов’язані з ними заходи схвалення або покарання, стимули або санкції– дозволяють по-різному спрямовувати соціальну поведінку, активністьособистості. Таким чином здійснюється як регулювання (стабілізація, контрольповедінки), так і управління (активізація, зміна поведінки). На цьому рівнінорми права виконують завдання координації дії людей, що сприяє досягненнюсуспільством відповідної мети.
2. Правові норми регулюютьвідносини всередині суб’єкта управління, визначаючи компетенцію, структуру тафункції всіх систем управління та їх елементів (наприклад, органів держави,посадових осіб тощо). Тут правові приписи мають директивний характер івиступають безпосередньою причиною поведінки. Регулюючи діяльність посадовихосіб, вони впливають і на перший рівень.
3. Норми права діють на вищомурівні, де об’єктом управління виступає вся соціальна система, а етапи їїрозвитку займають великі відрізки часу. Перехід всієї соціальної системи уновий стан супроводжується значними змінами у законодавстві та праві(наприклад, прийняття нової Конституції України).
Розвиток відносинна перших двох рівнях у межах, встановлених нормами права, приводить довирішення спочатку дрібних, а потім більш загальних завдань і, отже, – до досягнення певних соціальнихцілей. Поступове накопичення таких змін готує зміни всієї системи у цілому таспричиняє видання нових норм права, що визначають подальшу поведінку соціальноїсистеми, тобто до появи нового циклу правотворення та правореалізації.Поступово перебудовується життя першого та другого рівней, і весь процеспочинається спочатку.
Визначаючисоціальний механізм дії норми права як процес її функціонування у суспільстві,слід звернути увагу на недостатність дослідження одного тільки зв’язку «норма– індивід». Окрім нормиправа на поведінку людини впливає вся система соціально-економічних умов життя,що мають суттєве значення і тоді, коли людина обирає певний варіант поведінки,і тоді, коли вона відчуває на собі дію правових санкцій внаслідок порушенняюридичної заборони.
Дієздатністьнорми залежить від довершеності відбиття у її змісті закономірностейсуспільного розвитку та потреб соціальних груп і особистостей. Однак вониперебувають поза зоною «меж досягнення» права, тому вплив на нихздійснюється через посередництво загальносоціальної політики держави.
Соціальний аспектправа є більш широким, ніж його нормативний зміст, бо містить розглядсоціальних елементів – як тих, що передували формуванню державної волі, так ітих, які пов’язані з правовою структурою, що вже діє у суспільстві, звиявленням її соціальної ефективності. При цьому необхідно розглядати взаємозв’язоксоціального та правового факторів у динаміці, у розвитку як єдиний складниймеханізм, де соціальні, економічні, політичні, тобто суспільні відносиниперекладаються на мову юридичних норм, правові приписи трансформуються всоціальну поведінку суспільства, соціальних верств, груп та громадян. Право якособливий соціальний інститут нормативної регуляції суспільних відносин маєскладну природу, а механізм його дії в кожному конкретному випадку залежить відйого економічної, соціальної та політичної структури.
Правові нормимають культурний зміст, тому що вони містять правила поведінки, передбаченіпевною соціокультурною системою. Норми, що існують у певній культурній системі,є соціальними нормами. Нормативність культури забезпечує координацію таорганізацію дій людей, які входять до соціального цілого. Однією зі специфічнихрис людського суспільства є саме сформована інституціональна система, якарегулює поведінку людей.
Безпосередньовідбиваючи якості людини, культура створює глибинну нормативну систему. Мораль,релігія, право є інститутами культури. Саме культура зумовлює їх зміст.Сформоване внаслідок ефективної практики правило поведінки, виконання якогонайчастіше виявляється результативним, закріплюється в культурі, набуваючи формиморального або релігійного обов’язку, правової вимоги тощо.
При цьому слідзвернути увагу на співвідношення норм моралі та права, які є основнимифакторами єдності суспільства, основними нормами поведінки. І норми моралі, інорми права регулюють суспільні відносини, створюючи загальнообов’язковіправила поведінки та запроваджуючи певну відповідальність за їх порушення.Однак, поряд з цим, вони суттєво відрізняються одне від одного:
— формою вираження волісуспільства (мораль виражає волю окремих соціальних груп та суспільства вцілому, право ж виражає державну волю);
—засобомзабезпечення дотримання норм (мораль головним чином забезпечується силоювнутрішнього переконання у справедливості її норм та силою громадської думки, адотримання норм права забезпечується, крім того, й силою державного апарату);
—правовінорми відрізняються від моральних формальною визначеністю та більш конкретнимхарактером;
—моральнінорми, на відміну від правових, пред’являють значно вищі вимоги до людини тамають більш широку сферу дії;
— норми моралі є більшгнучкими, ніж норми права.
Звертаючись доправа, можна стверджувати, що всі юридичні норми мають культурну сутність,однак культура не вичерпується юридичними нормами. Це стосується саме права,але не законодавства, тому що останнє може й не бути результатомприродно-історичного розвитку, а являти собою продукт нормотворчої діяльностідержави. Закони стають часткою культури настільки, наскільки вони збігаються ізправом, санкціонуючи культурно-правові правила поведінки, які вже склалися.Слід зазначити також, що правові норми входять не тільки до структуриособистості, але й стають фактом правосвідомості.
Право не маєзавдань, відділених від завдань суспільного цілого, й тому ми можемо говоритипро його соціальні функції. По-перше, право одночасно сприяє моделюваннюсоціальних цілей і є інструментом їх досягнення. По-друге, право закріплюєумови вільної діяльності людини у сфері родини, побуту, культури; правоопосередковує утворення самої людини. По-третє, право закріплює економічнізасади вільної діяльності особистості, її матеріальну та інтелектуальнувласність. Тут отримують правове опосередкування виробництво, розподіл, обмінта споживання матеріальних благ. По-четвер-те, право забезпечує участьособистості у справах суспільства, її можливості поєднуватися з іншими угромадські організації та партії. Тут право опосередковує політичну свободу,відносини людей у сфері боротьби за владу, участь громадян у її розподілі таздійсненні.
Те, що правоіснує у вигляді саме таких, а не інших норм та правовідносин, – кінцевий результат взаємодії багатьохекономічних, політичних та соціально-культурних факторів. Однак, надаючихарактеристику механізму трансформації суспільних відносин у праві, слідзважати на те, що відбиття правом результатів цієї взаємодії не є пасивним, «дзеркальним»відображенням існуючого суспільного порядку. Навпаки, право активне і самевпливає не тільки на те, що воно відображує, але й на свої власні формування тарозвиток. Це робить право відносно самостійним суспільним явищем, а подальшаеволюція права як незалежного соціального феномена закріплює та розвиває цюсамостійність.
Висновки
Соціологія праває відносно самостійною науковою дисципліною, яка виникла під впливом розвиткусоціології та соціальної філософії, представники яких указали на необхідністьдослідити не тільки «внутрішню» проблематику права, а йфункціонування самого права як особливої соціальної інституції в системі іншихсоціальних інституцій, шо історично розвиваються.
Соціологія праватакож робить засадовими взаємовідносини особи, суспільства та держави, алеаналізує ці взаємовідносини у контексті понять «ситуація», «стансправ», «обов’язок», «законність», «громадянськийобов’язок», «моральний обов’язок», «володіння»,«власність», «влада», «соціальна інституція»,«соціальна діяльність», «соціальна структура»,«громадська думка» тощо.
Соціологія права,будучи тісно пов’язаною із соціологією релігії, політики та політичноюекономією, змушена передусім турбуватися про специфі-ку свого методологічногозабезпечення, щоб зберігати певну незалежність там, де її інтересиперетинаються з дослідницькими інтересами суміжних дисциплін. Специфікаметодології соціології права полягає в тому, шо ця методологія націлена у першучергу на порівняльно-історичне вивчення права як соціальної інституції, яка маєсвоє особливе генетичне коріння та свою особливу структуру. Оскількипорівняльно-історичний метод пізнання широко використовується в іншихсоціологічних дисциплінах, у кожному конкретному випадку відмітні риси цьогометоду визначено досліджуваною предметною цариною.
Слід зазначити,що за наших часів у правовій культурі України відбуваються досить важливізміни. Різко зростає роль закону в системі джерел права, а виходить, і правовоїкультури органів влади – якісного стану правового життя суспільства. Але уцілому правова культура України, як свідчать дослідження, перебуває зараз уситуації глибокої структурної реформи, основним напрямком розвитку якої єпобудова правової держави на основі розвиненого цивільного суспільства, децентральною ланкою, вищою цінністю затверджуються права людини, реальнозабезпечені, гарантовані та захищені.
Списоквикористаних джерел
1. КонституціяУкраїни прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. (із змінами та доповненнями).
2. Соціологіярава: Підручник для студентів юрид. спец. вищих навчальних закладів / М. І.Панов, Н. П. Осипова, Л. М. Герасіна та ін.; За ред. Н. П. Осипової. – К.:Концерн «видавничий Дім „Ін Юре“, 2003 р.
3. Жоль К.К. Соціологія: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2005 р.
4. Савчук С.В. Юридична соціологія: предмет та місце в системі юридичних наук. – Чернівці,2003 р.
5. ДністрянськийС. С. Соціальне поняття права // Академічеа юрид. думка. – К., 1998 р.
6. ЛапаєваВ. В. Соціологія права. – М., 2000 р.