План
Вступ
1. Визначення понять «докази» і«доказування»
2. Класифікація доказів
3. Засоби доказування
4. Стадії процесу доказування
5. Суб’єкти доказування
6. Оцінка доказів
Висновки
Література
Вступ
Будь-який цивільний процес базується напроцесі доказування та доведення, що неодмінно позначається на остаточномурезультаті — рішенні суду. Правильно і юридично грамотно довести права у судіможуть лише фахівці, а принцип змагальності передбачає посилення конкуренціїсеред юристів. Отже, переваги у реальному процесі матимуть найбільш юридичнообізнані фахівці, які знають краще процес доведення і швидше орієнтуються вйого тонкощах. Тому ця курсова робота спрямована сприяти особистому підвищеннюзнань і навиків у цивільному судочинстві.
Докази і доказування у цивільному судочинствіє необхідним інститутом для обґрунтованого і законного рішення суду. Питанняпов’язане з доказами і доказуванням стає у центрі усього цивільного процесу,адже в ньому вирішаються спірні правовідносини, або факти, які мають юридичнезначення. Тобто суд не повинен займатися переливанням з пустого у порожне, аздійснювати реальну діяльність, яка приноситиме результат. Цей результатможливий лише за всесторонньо та законно вивченими фактами по справі, якіпідтверджуються доказами. Тому питання доказів і доказування у цивільномусудочинстві є дуже актуальним питання і залишатиметься таким завжди, бо способидоказування змінюються з досягненнями науки та техніки. Ще століття назад,неможливі були докази аудіовізуального типу. Крім того суспільство вступило веру інформаційних технологій, які також стають доказами: магнітні, електронніта інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини,що мають значення для справи (ч.2 ст.65 ЦПК України).
Курсова робота спрямована на вивчення питаннящодо доказів та доказування у цивільному процесі. З плану видно, що роботупобудовано з трьох основних питань: визначення понять «докази» і«доказування», суб’єкти доказування, оцінка доказів.
Почнемо з визначення понять «докази»та «доказування». Бо, насамперед, до дискутування та встановленняістини по справі треба визначитися із предметом дискусії для того, щоб мовайшла про один і той самий об’єкт.
Мета курсової роботи — ознайомитися знауковими працями щодо обраної теми та з’ясувати для себе основні поняття,проблеми та перспективи інституту доказування та доказів у цивільному процесі.
Джерелами при написанні курсової роботи сталипраці науковців-правознавців, законодавство України, узагальнення судовоїпрактики, міжнародні акти, а також деякі зразки процесуальних документів.
1. Визначення понять «докази»і «доказування»
У сучасній юридичній літературі виділяють івідмежовують поняття доказування та докази. Такої концепціїдотримується більшість учених, які займаються проблемами цивільного судочинства.Але деякі автори загальним аспектом визначають власне докази, а похідним — процесдоказування і засоби доказування, що відповідає назві гл.5 Цивільногопроцесуального кодексу «Докази». Інші автори надають переваги самепроцесу доказування як загальному міжгалузевому інституту. Деякі авториговорять про те, що існує обов'язок збирання процесуального матеріалу танеобхідних для вирішення цивільної справи доказів, хоча не розкривають поняття«процесуальний матеріал». Тобто єдиної понятійної бази протягомтривалого часу дослідження цього питання ще не склалось.
Тому, першою чергою, доцільно зосередити увагуна визначенні основних понять процес доказування та докази.
Одним із основоположників цивільного процесу Є.В.Васьковським доказування в процесуальному значенні визначається яквстановлення правильності тверджень сторін перед компетентним судом упередбаченій законом формі. В цьому визначенні бракує таких основних ознакпроцесу доказування як: предмет, зміст та суб'єкти. Крім того, таке визначенняне враховує, що в цивільному процесі можуть брати участь не лише сторони, а йзаявники і заінтересовані особи, твердження яких також можуть перевірятисьсудом. Тому таке визначення може розцінюватись лише як загальне.
Цікавим є визначення процесу доказування черездокази, запропоноване М.С. Шакарян: "Доказування — діяльність,спрямована на встановлення обставин справи за допомогою судових доказів". Хочатермін судові докази не конкретизує останні, а, навпаки, сам потребуєдодаткового тлумачення. Але в цьому визначенні, на відміну від іншихпропонується зв'язати процес доказування і поняття «докази» якйого необхідний складовий елемент. Тобто сам корінь слова «доказування»свідчить про нерозривний зв'язок доказу з процесом доказування, який слідвикористовувати для розмежування понять «доказування» і«доведення».
М.Й. Штефан так визначив характерніособливості процесу доказування:
а) доказуванням буде процесуальна і розумовадіяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільномупорядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язківсторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів,зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування,дослідження і оцінки доказів;
б) докази і доказування виступаютьпроцесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.
Схожої точки зори тримаєтьсяВасильєв С.В."гражданское процессуальное доказывание — это мыслительная ипроцессуальная деятельность суда и иных участников гражданского процесса,направленная на установление истины по конкретному делу и разрешение спорамежду сторонами" [7.146].
В той же час В.В. Комаровим визначаються такіетапи доказового процесу: збирання, дослідження й оцінка доказів. Не зважаючина різницю в підходах до різних етапів процесу доказування й до переліку дій накожній стадії процесу доказування, загальним аспектом доказового процесу будепоетапність та відповідна стадійність, які також мають відтворюватись у поняттідоказування. [7.11]
Заслуговує на увагу й розширене визначенняпроцесу доказування, дане М.Й. Штефаном: «Доказування — це пізнавальна ірозумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованомуцивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставинсправи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхомствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття,збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів». [11] Тобто вченимна перше і основне місце ставиться пізнавальна і розумова діяльність суб'єктівдоказування. Але з цього визначення випливає, що пізнавальна і розумовадіяльність суб'єктів доказування здійснюється у врегульованому цивільномупроцесуальному порядку, що реально здійснити неможливо. Дійсно, при доказуваннівикористовуються закони логіки та психології, але вони не можутьрегламентуватися на законодавчому рівні. [6.12]
Треба відокремити розумову діяльність та їїнаслідки від доказової за допомогою додаткового поняття «доведення». Останнійтермін має застосування у ст.10 ЦПК України у широке значення і характеризуєвсю діяльність осіб, що беруть участь в справі, а саме: «Кожна сторонаповинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставусвоїх вимог і заперечень». Тобто норма закону чітко встановлює, щоіснування певних обставин необхідно довести, а не тільки доказати.
Слід зазначити, що поняття «доводи» застосовуєтьсяяк у ст.27 нового ЦПК, так і мало застосування в дореволюційному цивільномупроцесі. Якщо сучасні науковці не розкривають поняття «доводи», то вдореволюційній науці доводи розкривались з таким значенням: «Доводи вширокому змісті — все, що сторона приводить на захист своїх прав та наспростування прав супротивника, зокрема — це сторонні пояснення і висвітлення звідомої сторони обставин справи і підкріплюючі або спростовуючи їх докази, безяких пояснення і висвітлення багатьох обставин та доказів можуть бутинезрозумілі суддям, не правильно розтлумачені і замість цього, щоб слугувати накористь особі, що їх подала, будуть використані як зброя проти неї». [6.14]Можна дійти висновку, що у цьому ґрунтовному визначенні простежується певнийзміст на закріплення за дієсловом «доводити» як процесуальної, так йрозумової діяльності.
Таким чином пропонується: по-перше,розмежувати поняття доказування та доведення. По-друге, закріпитиза поняттям доказування лише зміст стосовно таких процесуальних дій, якзбирання, витребування (для адвокатів і прокурорів) і надання суду доказів особами,що беруть участь у справі. Всі інші дії, що спрямовані на забезпеченнясприятливого для сторони рішення суду, необхідно вважати процесом доведення, ане доказування. По-третє, поняття доведення пропонується вважати ширшимі таким, що містить у собі поняття доказування. Сформульовані у ст.27ЦПК окремі процесуальні дії, як то: подача своїх доводів, міркувань тазаперечень, слід вважати доведенням, а не доказуванням.
Стосовно терміну докази, то длявизначення найбільш конкретного та обґрунтованого поняття, необхідно дослідитипозиції вчених, що займались теорією доказування. Так, більшість авторіввстановлює і надає переваги, в основному одній, на їх думку, характернійособливості доказів, що стає основою для визначення поняття доказів.
Д.М. Чечот розглядає докази як «будь-якіфакти і відомості про них, які опинились на орбіті судового дослідження» [10],хоча, на наш погляд, таке широке розуміння цього поняття потребує тлумаченнячерез передбачені законодавством обмеження. Можна погодитися з тим, що при визначенніпитань належності доказів та допустимості засобів доказування (за ст.59 ЦПКдоказів) суд або суддя можуть припуститися помилки і, навіть, після ухвали судупро неприйняття таких доказів, вони можуть бути розглянуті судом апеляційноїабо касаційної інстанції. Отже абсолютно «відкидати» доказ, якийподавався стороною можна тільки в тому випадку, коли рішення суду набралозаконної сили.
Російське законодавство передбачаєрегламентування аспекту, яким впорядковується порядок отримання доказів. Так,раніше у російському законодавстві (ч.3 ст.49 ЦПК РСФСР) докази, отримані зпорушенням закону, не мають юридичної сили та не можуть бути взяті за основурішення суду, а нині (ч.2 ст.55 ЦПК РФ). У чинному ЦПК України таке положеннявідсутнє, але нині ч.1 ст.59 нового ЦПК також закріплено положення аналогічнеросійському процесуальному законодавству, що суд не бере до уваги докази, якіодержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Повертаючись до наукових концепцій, слідзазначити, що суттєвої уваги, заслуговує позиція А.А. Давлетова, який пропонуєрозглядати інформаційний підхід як результат розвитку теорії відображення івиділяти три елементи ретроспективного пізнання: факт, інформацію, знання.28З цього напряму дослідження інші процесуалісти роблять ще більш істотнівисновки, що докази по цивільній справі — це відомості про факти, що підлягаютьвстановленню для вирішення цивільної справи, отримані з указаних в законізасобів і в порядку, передбаченому ЦПК, з чим однозначно погодитись важко. [6.18]
Для більш детального розуміння процесудоказування Фурса С.Я. та Цюра Т.В. пропонує поділяти докази на матеріальні таінформаційні та витлумачувати термін «фактичні дані», застосований уст.57 ЦПК відповідно до характеру засобів доказування.
Засоби доказування можуть поділятись на:
інформаційні(пояснення сторін і третіхосіб, показання свідків);
речові;
змішані (письмові докази, висновок експерта).
Доказ — окремий елемент засобу доказування, щомістить інформацію про обставину справи, з існуванням якої особа пов'язуєвиникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.2. Класифікація доказів
Класифікація доказів — це відношення доказів вокремі групи за визначеною ознакою. [8.100]
В.А. Кройтор пропонує класифікацію за двомаознаками:
за джерелом походження він поділяє їх на:
особисті, джерелом яких є люди (показаннясвідків, третіх осіб, сторін);
речові, джерело — речі, письмові докази;
змішані (висновок експерта).
за засобом утворення:
первинні — докази, отриманні з першоджерел (фактичнідані свідка-очевидця, оригінали документів);
похідні — докази, отримані «з других рук»,тобто дані, отримані з копій документів, фотографії.
За характером висновку:
прямі — докази, з яких можна зробитидостовірний висновок про наявність або відсутність юридичного факту;
непрямі — можливо зробити лише припущення щодоіснування чи відсутності юридичного факту.
Васильєв С.В. відзначає «практическоезначение деления доказательств на прямые и косвенные состоит в том, что:
а) различие между этими доказательствами учитываетсясторонами и представителями при собирании доказательств. Косвенныедоказательства должны быть в таком объеме, чтобы имелась возможность исключениявсех предположений, вытекающих из них, кроме одного;
б) наличие прямых доказательств не исключает возможностиопровержения их содержания, поэтому требование всесторонности исследования всехобстоятельств по делу должно выполняться судом и при наличии прямыхдоказательств;
в) природа прямых и косвенных доказательств влияет насодержание судебного доказывания: использование косвенных доказательствудлиняет путь доказывания, вводит для суда дополнительные промежуточные ступенина пути к решению основных вопросов дела.» [7.151]
Фурса С.Я. та Цюра Т.В. пропонує поділятидокази не тільки на особисті та речові, а й на отримані за допомогоютехнічних засобів і змішані. В цьому разі можна буде більш чітко провестимежу між різними видами доказів за джерелом доказу. Це положення з урахуваннямспособу отримання доказу може певною мірою свідчити про їх юридичнувірогідність.
Так, до особистих доказів пропонуєтьсявіднести:
пояснення сторін;
третіх осіб;
представників;
заявників та заінтересованих осіб (окремепровадження та за чинним ЦПК — провадження, що виникає задміністративно-правових відносин);
заявника та боржника (за новим ЦПК — наказнепровадження);
показання свідків;
висновки експертів;
письмові докази, якщо при їх формуванні незастосовувались технічні прилади комп'ютерної техніки.
До речових доказів, на нашу думку, необхідно відносити ті речі, доказове значення яких уцивільному процесі не залежить від певних технічних та інших наукових знань іякі можуть бути досліджені судом для отримання інформації, що матиме значеннядля вирішення справи.
Докази, отримані за допомогою технічнихзасобів, пропонується виділити в самостійний вид через необхідністьособливого ставлення до їх доказового значення.
До них можна віднести:
звуко- і відеозапис;
фотографії;
інформацію отриману через Інтернет;
комп'ютерні програми, наприклад, бухгалтерськірозрахунки, висновки експерта, що ґрунтуються в першу чергу не на його досвідіабо знаннях, а на комп'ютерній обробці наданого матеріалу тощо. Це положеннязумовлено тим, що в багатьох випадках такі висновки залежатимуть не тільки і нестільки від досвіду експерта або особи, яка застосовувала техніку, скільки віддосконалості програми та надійності роботи самої комп'ютерної техніки. Так, вбагатьох розвинених країнах світу комп'ютерна техніка застосовується не тількидля обробки певного об'єкту, а нею пропонується й певний готовий висновок, щопозбавляє користувача потреби і, головне, можливості робити власні узагальненнята висновки.
До змішаних пропонується зараховуватиті, що які неможливо без певного наближення віднести до певного виду. Наприклад,суд або сторони може цікавити при дослідженні висновку експерта, на чомубазується його висновок і якою мірою: чи він зроблений ним особисто; чи задопомогою певних апробованих програм; чи перевірялись зроблені висновки задопомогою інших програм тощо.
Виходячи із матеріальної та процесуальноїприроди справ окремого провадження запропонована класифікація доказів дляданого виду провадження залежно від відношення доказів до предмету доказування.Оскільки окреме провадження є самостійним видом цивільного судочинства і характеризуєтьсяспецифічним порядком розгляду та вирішення цивільних справ, то доцільнорозширити загальноприйняту систему класифікації доказів, шляхом доповнення,новою підставою для класифікації, а саме: за характером зв'язку доказу зпредметом доказування. Доцільно виділити два види доказів:
предметні докази — будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність абовідсутність даного факту, безпосередньо пов'язані з предметом доказування таякі залежать від мети встановлення певного факту;
додаткові докази — безспірні фактичні дані, які надаються суду та необхідні дляпідтвердження, що встановлюваний факт матиме юридичне значення і не має іншоїможливості його встановити. [6.43]
Варто відзначити, що законодавець вирізняє 5видів доказів, кожен з яких визначено у ЦПК (ч.2 ст.57 ЦПК). Незалежно віддумок науковців лише така класифікація має безпосередньо практичне значення дляцивільного процесу. А саме законодавець поділяє докази на:
Пояснення сторін, третіх осіб та їхніхпредставників (ст.62 ЦПК).
Показання свідка (ст.63 ЦПК).
Письмові докази (ст.64 ЦПК).
Речові докази (ст.65 ЦПК).
Висновок експерта (ст.66 ЦПК).
Схоже, що законодавець брав за критерійджерело утворення доказів, але не мав на меті чітко розмежувати по категоріямдокази. Зокрема статтями деталізуються та роз’яснюються поняття доказів, якізаконодавець відокремив.3. Засоби доказування
Поняття засоби доказування до цих пірзалишається у теорії доказів нерозвиненим, не знайшов цей термін розкриття сутіу новому ЦПК, хоча у деяких нормах, наприклад ст.59 нового ЦПК, замість терміна«допустимість засобів доказування» норму названо «допустимістьдоказів», а у ч.2 вживається термін «засіб доказування». Такимчином, у новому ЦПК мають місце два терміни «доказ» та «засібдоказування». X. Шак підходить до розкриття цьогопитання шляхом аналізу міжнародного цивільного процесуального права і визначаєтакі аспекти:
допустимі засоби доказування, які практичномали б відтворювати перелік допустимих засобів доказування (як це має місце в ч.2ст.27 у старому ЦПК, оскільки в ч.2 ст.57 ЦПК термін «засіб» виключений),але вченим не надається їх переліку;
Обмеження засобів доказування, яке нимрозглядається в двох аспектах:
допустимість засобів доказування по конкретнійсправі;
право або обов'язок відмови від дачі показань,що є характерним для певного статусу громадян або посадових осіб. [12]
Останній аспект цієї концепції не передбаченийчинним ЦПК. Але необхідно сказати про те, що положення ст.63 КонституціїУкраїни стосовно звільнення від відповідальності за відмову давати показанняабо пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів не могло не вплинутина новий ЦПК. Так, нині у ст.51, 52 нового ЦПК встановлено перелік членів сім'їчи близьких родичів, які мають право відмовитися від дачі показань (ст.52нового ЦПК), а у ст.51 нового ЦПК, які не підлягають допиту як свідки. Такаконкретизація конституційного положення є необхідною для реальногозапровадження її в цивільний процес. Визнаючи таємницю сповіді та враховуючивідокремлення церкви від держави, необхідно надати право відмовлятись від дачіпоказань також представникам церкви, якщо ними отримані відомості під чассповіді. Якщо проаналізувати новий ЦПК, то у п.3 ст.51 йдеться саме просвященнослужителів, які не підлягають допиту як свідки про відомості, одержаніними на сповіді віруючих, до таких осіб також віднесені особи, які за закономзобов'язані зберігати в таємниці відомості, що бути довірені їм у зв'язку зїхнім службовим чи професійним становищем — про такі відомості (п.2); професійнісудді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчійкімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку (п.4); особи,які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньоїзгоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичногопредставника (ч.2 ст.51 нового ЦПК).
В англійському та американському правівиділяють три види засобів доказування: письмові та речові докази, а такожпоказання свідків, а останні, в свою чергу, поділяються на підвиди: власнепоказання свідків, пояснення сторін, висновки експертів. [13] Тобто дляанглійського цивільного процесу характерним є узагальнення всіх усних доказівв одному засобі доказування — показаннях свідків. З такою концепцією можна булоб погодитись у разі відсутності різниці між показаннями свідків та поясненнямсторін, але різниця в правовому статусі суб'єктів, що надають такі докази, вцивільному процесі України дуже значна і відповідне узагальнення буде некоректним.
Російські науковці визначають засобидоказування як визначену законом форму відомостей про обставини, що маютьзначення для вирішення спору. До них відносять: пояснення сторін і третіх осіб,показання свідків, письмові докази, речові докази та висновки експертів. Тобтонайближчою до правової системи України є російська.
Деякі докази не знайшли в теорії однозначноїоцінки, нерегламентовані законодавством як засоби доказування і не маютьширокого застосування на практиці таким є визнання обставини (факту) стороною (ч.1ст.61 ЦПК).
Доцільність визнання обставини (факту) стороноюможе проявлятись у тому, що їй не потрібно буде витрачати час на участь усудовому розгляді, а також зменшаться витрати сторони, які спрямовані на оплатудопомоги адвоката, відшкодування судових витрат тощо. Тобто, в разі програшноїпозиції в справі стороні доцільно визнати юридичну обставину (факт). Крім того,у ч.1 ст.61 ЦПК серед підстав звільнення від доказування закріплене положенняпро те, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь усправі, не підлягають доказуванню.
Тому проаналізуємо позицію А.Ф. Клейнмана,який ще у 1964 р. як і вчені інших зарубіжних країн, пропонував як засібдоказування встановлювати визнання факту, що стверджується іншою стороною. Зокрема,ним передбачалося розглядати визнання за такими ознаками:
а) за місцем висловлювання:
судове, тобто зроблене в судовому засіданні,яке відрізняється безпосередністю отримання судом відповідної інформації іфіксацією в протоколі;
позасудове, зроблене в присутності свідків, нанаш погляд, необхідно розглядати і досліджувати як юридичну обставину, щопідлягає доведенню.
б) за характером:
просте (безумовне);
кваліфіковане. [6.48]
У ст.61 ЦПК зазначається, що обставини,визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягаютьдоказуванню. Тобто, виходячи з аналізу цієї норми можна дійти висновку, що завідсутності будь-якого застереження, суд визнаний факт вважає встановленим. Але,якщо після попереднього судового засідання, на якому могло мати місце визнанняобставини (факту), особа доведе, що таке визнання було здійснене внаслідокпомилки, обману, насильства тощо, суд приймає таку відмову від визнанняобставин (ст.178 нового ЦПК), тобто суддя повинен перевірити, а чи мали місцеобставини, які змусили особу до такого визнання, при цьому особа повиннадовести це на підставі доказів.
З одного боку, виходить, що в разі визнаннястороною доведеності або існування в минулому юридичної обставини, подальшедоказування є зайвим, оскільки в противному разі виникатиме суперечністьподальшого процесу розгляду справи із загальними принципами сучасногоцивільного процесу. З позиції принципу диспозитивності — ніхто не можезобов'язати робити особу те, чого вона не бажає і що відноситься до її прав — братиучасть в цивільному процесі і «змусити» виграти справу. За принципомзмагальності подальший розгляд і встановлення обставини просто неможливе,оскільки суд позбавлений ініціативи у збиранні доказів.
З іншого боку, визнання обставин може бутиштучним, коли в разі програшу справи сторона не матиме збитків, оскільки воназможе компенсувати збитки за рахунок третьої особи, що виступала на її боці. Наприклад,в разі завдання шкоди з вини працівника юридична особа зможе в подальшомузвернутись з регресним позовом до нього і погасити виплати, що були неюзроблені. Звідси випливає дійсна і реальна необхідність з'ясовувати усуб'єктів, що беруть участь у справі, їх думку з приводу визнання обставини (факту)встановленою. Якщо ж третя особа буде заперечувати проти визнання обставини (факту)встановленою, то вона й буде доводити підстави власних заперечень проти позову.
Таким чином визнання може бути зроблене нетільки при впевненості сторін у існуванні обставини (факту), а й з метоюсуперечною інтересам інших осіб, а також під впливом обману, насильства,погрози, помилки або з метою приховування істини, що практично в судівстановити неможливо, але суддею має бути з'ясована ця обставина зі слівзацікавлених осіб.
Уявляється, що умови визнання обставини (факту)можуть бути висловлені не тільки усно, а й письмово поза залом судовогозасідання. Тому такий доказ перестане належати лише до пояснень сторін, а,одночасно, належатиме до письмових засобів доказування, з чого можна зробитивисновок про його змішаний характер і певні особливості визнання обставини (факту).
Останній аспект, на який слід звернути увагу,це наведений в ст.57 ЦПК вичерпний перелік засобів доказування, хоча розвитокнауки і техніки давно зумовив необхідність його розширення за рахунок новітніхзасобів доказування.
В теорії цивільного процесу необхідно постійноздійснювати перегляд новітніх доказів, що застосовуватимуться в судовійпрактиці, на предмет їх віднесення до засобів доказування, а останніх — надопустимість у цивільному процесі.
До новітніх засобів доказування і доказів, якіпотрібні для встановлення певних обставин справи доцільно віднести такідосягнення науки і техніки, які виникли як давно, так й недавно, але доостаннього часу не мали практичного застосування в цивільному процесі. Наприклад,Л.М. Звягінцева так визначає докази, що підтверджують походження дитини відконкретної особи: висновок судово-біологічної експертизи рідини крові матері,дитини і батька для встановлення їх групової приналежності; комісійноїекспертизи медичних документів для встановлення строку зачаття дитини; експертизидля перевірки доводів батька про неможливість його батьківства; молекулярно-генетичнаекспертиза (генна, геномна, генетична, дактилоскопічна); судово-почеркознавчаекспертиза (при необхідності доказування батьківства на підставі письмовихдоказів, що підтверджують визнання відповідачем батьківства, в разі оспорюваннявірогідності документа). Тобто в цьому переліку наведено багато доказів, якіналежать до такого засобу доказування, яким є висновок експерта. Так,можливість проведення молекулярно-генетичної експертизи (генної, геномної,генетичної, дактилоскопічної), які виникли />останнім часом і про них не знають не тільки більшість громадян, а йдеякі судді та адвокати. Для встановлення цього положення достатньо заглянутидо файлу Мін'юсту в мережі Інтернет, де надається інформація про можливі видиекспертиз, що проводяться Інститутами судової експертизи, а саме: почеркознавчі;авторознавчі; технічні експертизи документів; фототехнічні; технічні експертизиматеріалів і засобів відео-звукозапису; портретні; трасологічні; балістичні; вибуховихпристроїв; вибухових речовин і продуктів вибуху (пострілу); матеріалів іречовин (волокон і волокнистих матеріалів; лакофарбових матеріалів; наркотичнихзасобів і сильнодіючих речовин; рідин, що містять спирт; металів і сплавів; полімерів,пластмаси та скла); біологічні; ґрунтознавчі; автотехнічні; транспортно-трасологічні;пожежно-технічні; комп'ютерної техніки та програмних продуктів; психологічні; будівельно-технічні;економічні; товарознавчі; автотоварознавчі. Для більш повного задоволенняпотреб слідчої та судової практики експертними установами із залученнямвідповідних науковців та фахівців державних органів та центральних органіввиконавчої влади проводяться також види судових експертиз, що не зазначені увищезгаданому переліку.
Як бачимо з цього переліку, судді неважко будезнайти ту установу та конкретний інститут, що здатен виконати визначену вище ізапропоновану науковцями експертизу. З наведеного переліку вбачається також, щона практиці відсутнє чітке розмежування експертиз на види. Крім того, спробазнайти в Інтернеті перелік окремих установ, які спеціалізуються на проведенніпевних видів експертиз не знайшла успіху. Це свідчить про загальну потребу врозвитку сучасних засобів передачі та розповсюдження інформації правоохороннимидержавними установами. При цьому, реальна потреба в розвитку таких засобів невикликає сумніву. Не важко уявити картину, коли суддя має винести ухвалу пропризначення експертизи і йому необхідно зазначити ту установу, на якупокладається її виконання, а він не володіє зазначеною вище інформацією. Отже,поряд з розглядом потреб сучасного цивільного процесу в новітніх засобахдоказування, необхідно розглядати й проблему забезпечення суддів та всіхзацікавлених осіб відповідною інформацією про них Загальними ж напрямамирозвитку засобів доказування в цивільному процесі, вважаються такі:
вивчення і узагальнення судової практики напредмет дослідження тих обставин, які зумовлюють необхідність використанняспеціальних засобів для їх підтвердження;
аналіз і втілення новітніх досягнень науки ітехніки в юридичну практику з метою надання рішенням суду більшої юридичноїдостовірності та, як наслідок, збільшення джерел підвищеної небезпеки, якимистають наслідки генної інженерії, новітні ліки, добрива тощо;
вдосконалення існуючих засобів доказування іпроцедури їх дослідження з метою надання їм більшої юридичної вірогідності;
самостійний розвиток науки і техніки з метоюподальшого втілення результатів в цивільне судочинство;
систематизація інформації про засобидоказування, яка має узагальнюватись як по окремих галузях права, так і шляхомпорівняльного аналізу, та складати раціональну структуру відомостей про певнізасоби доказування для окремої галузі права. Наприклад, такий засібдоказування, як висновок експерта, на наш погляд, має класифікуватись загалузями природничих, гуманітарних та інших наук. [6.60]4. Стадії процесу доказування
Стадії розгляду цивільної справи різниминауковцями визначаються в основному по різному, але головним висновком зпроведеного аналізу має стати той аспект, що процес доказування не збігається зпроцесом розгляду цивільної справи, а починається раніше. Тому діяльність судув цивільному процесі зводиться до виконання передбачених ЦПК дій, в той час, якпроцес доказування має здійснюватись суб'єктами процесу доказування. Якщо прицьому прийняти до уваги запропонований авторами термін «доведення», товін в основному характеризує процесуальну діяльність суб'єктів доказування постворенню у суду певної позиції по справі та при вчиненні відповідних дій, щопотрібно буде вчинити по справі та про які просить суб'єкт доказування.133Тому спробуємо визначити основні стадії процесу доказування і лише потім будемоадаптувати загальні аспекти процедури доказування до процедури розгляду справи.
Деякі автори вважають, що стадійність вдоказуванні має співпадати з теоретичною концепцією стадійності цивільногопроцесу і в основному не звертають увагу на особливості процесу доказування, щоє властивим для американського та англійського процесу доказування, оскільки вїх системі більшість дій здійснюється під контролем та впливом суду134.В той же час для українського судочинства властивим є втручання суду в процесдоказування лише у випадку, коли сторонам необхідно сприяти у витребуваннідоказів (ч.4 ст.10 нового ЦПК) або для забезпечення доказів (ст.133 нового ЦПК).В інших випадках суд не може впливати на процес збирання доказів.
Класичним і найбільш поширеним є поділ процесудоказування на такі стадії:
визначення кола обставин, що підлягаютьдоказуванню;
виявлення та збирання доказів по справі;
дослідження доказів;
оцінка доказів;
5. перевірка правильності судового доказуванняпри перегляді судових актів.135 Але в цій класифікації робитьсяспроба розглядати процес доказування як абстрактну, а не конкретну діяльністьпевних суб'єктів. Виходить, що особа, яка здійснює доказування по конкретнійсправі не тільки збирає їх, а й перевіряє правильність судового доказування. Тобтоможна констатувати, що на таку класифікацію значний вплив здійснилакласифікація стадій цивільного процесу, але нею не враховуються відносини, якізнаходяться на межі виникнення цивільних процесуальних правовідносин іполягають у тому, що суддя має визначати обґрунтованість вчинення провадженняпо справі. Отже, провадження в справі розпочнеться лише в тому випадку, колипозивач доведе наявність порушеного або оспорюваного права чи охоронюваногозаконом інтересу та необхідність його захисту (ст. З нового ЦПК). Тим більшенеможливо погодитись із запропонованою класифікацією, оскількипотребуватиметься тлумачення застосоване поняття «правильність судовогодоказування», а не процесуальних дій суду по розгляду справи.
Тому на підставі проведеного аналізу авторидійшли висновку про необхідність виокремлення у процесі доказування наступнихстадій:
формування предмету доказування;
збирання доказів;
процедура їх надання;
аналіз доказів на предмет їх:
належності до справи;
допустимості як доказу по конкретній справі;
достатності доказів у сукупності для доведенняпевної обставини;
значимості як доказу по конкретній справі тапереваги над
доказами іншої сторони. При цьому,усвідомлюємо, що визначили лише загальні риси найпростішого процесу доказування,який в кожній конкретній справі буде мати свої особливості та відрізнятиметьсяскладністю і може трансформуватись в залежності від таких факторів як: суб'єктивнапозиція судді, який може помилково не приймати заяву і буде потрібно надаватидодаткові докази, так і суб'єктивна позиція позивача, стадії цивільногопроцесу, коли справа розглядається в суді загальної юрисдикції чи в порядкуперегляду, а також важливим питанням є: на доведення яких обставин спрямованодоказ: матеріальних (обставин правопорушення, завданої шкоди тощо) абопроцесуальних (наприклад, підстав відводу судді, секретаря судового засіданнятощо). Частіше за все в юридичній практиці позивачі звертаються із заявами, вяких обставини необґрунтовані доказами або робиться посилання на докази, які неможуть бути прийняті судом для доказування конкретних обставин справи. Громадянипомилково вважають, що достатньо показань свідків для встановлення фактупередачі грошей у борг і таке інше. З іншого боку, дуже часто суд вимагаєдовести суму моральної шкоди, що іноді буває зробити дуже складно або навітьнеможливо без проведення експертизи, доволі часто судом вимагається передзверненням з позовом провести експертизу вартості окремого об'єкту, виконатидії стосовно попереднього позасудового вирішення справи тощо. Ці обставиниможуть зумовлювати необхідність не тільки в доказуванні на попередніх стадіяхцивільного процесу, а й застосування процесу доведення власних процесуальнихправ. Одному із авторів, наприклад, відомий випадок, коли дві особи мали одне йте саме прізвище, проживали за однією адресою, але у батька ініціали були С.В.,а у сина С.С. і суддя помилково виніс ухвалу про відмову в прийнятті позовноїзаяви на тій підставі, що ним вже розглянута справа за тотожним позовом. Вцьому разі лише в апеляційному порядку було доведено помилку судді.
Отже, стадійність процесу доведення має такожумовний характер, оскільки важко передбачити, коли потрібно його розпочати іколи він закінчиться. Спробуємо визначити його характерні ознаки на стадії зверненнядо суду. Так, при зверненні до суду за ст.119 нового ЦПК позивачу необхідно:
викласти обставини, якими він обґрунтовує своївимоги (п.5);
зазначити докази, що підтверджують кожнуобставину, наявність підстав для звільнення від доказування (п.6).
Ці характерні вимоги до позовної заяви мають всвоєму контексті як доказовий характер (п.6), так й ознаки процесу доведення (п.5),оскільки по суті в ЦПК вони викладені, на погляд авторів, не досить коректно. Так,за ст.57 ЦПК докази надаються на обґрунтування обставин справи. Більш того,концепція теоретиків цивільного процесу пропонує висвітлювати триєдине завданнядля позовного провадження, а саме встановлювати: юридичну обставину, право,обов'язок, які вважаються взаємопов'язаними. Всі ці три обставини й зумовлюютьнеобхідність їх доведення, але вони мають різний процесуальний характер. Так,юридична обставина при її доведенні стає фактом, з якого за нормамиматеріального права встановлюються права та обов'язки. Тому п. п.5, 6 ст.119ЦПК пропонується викласти з урахуванням процесу доведення та доказування, атакож виходячи з особливостей правовідносин, які складаються з прав таобов'язків. Спочатку позивачу необхідно довести власне порушене, невизнане абооспорюване право (ст.3 ЦПК), яке може за ст.16 ЦК складати самостійний об'єктзахисту, і в наступному обов'язки відповідача. Отже, п. п.5, 6 ст.119 ЦПК, надумку авторів, доцільно викласти наступним чином:
викласти обставини, якими позивач обґрунтовуєпорушення, невизнання або оспорювання своїх прав та докази на їх підтвердження(п.5);
викласти обставини, якими він обґрунтовуєобов'язки відповідача та їх розмір, та докази на їх підтвердження (п.6).
Таким чином, право не встановлюється напідставі доказів, а має доводитися посиланням на певні норми закону. Тобто приспівставленні обставин, що зазначені в конкретній нормі з тими обставинами, якізазначені в позовній заяві, можна робити посилання на відповідні права позивача.Аналогічною є процедура визначення обов'язків відповідача, що також маютьдоводитись на підставі відповідних юридичних обставин з наступним доведеннямобов'язків відповідача на підставі норм закону, хоча дійсний розмір завданоїшкоди або інших вимог позивача також має доводитись позивачем за допомогоюдоказів. Отже, поряд з процесом доказування існує процес доведення навіть прискладанні позовної заяви, тобто до звернення до суду. Навіть та обставина, щопозивачем сплачене державне мито має бути доказаною шляхом надання судуквитанції про його сплату або має доводитись і доказуватись інша обставина проте, що позивач звільнений від сплати державного мита. Формально процесдоказування триває до судових дебатів, а процес доведення на протязі всьогоперіоду розгляду справи по суті. Так, за ст. 192 ЦПК сторонам та іншим особам,що беруть участь у справі, надається можливість дати додаткові пояснення, якіможуть доповнити матеріали справи і на цьому процес надання доказів і їхдослідження закінчується. Так, в ч.3 даної норми йдеться про те, що суд,вислухавши додаткові пояснення та вирішивши заявлені при цьому клопотання осіб,які беруть участь у справі, постановляє ухвалу про закінчення з'ясуванняобставин справи та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів. Усудових дебатах має місце оцінка первісних пояснень, додаткових та доказів наїх підтвердження і доведення перед судом переваг позицій кожної зі сторін. Тимбільше обмінюючись репліками сторони зазвичай можуть надати суду останні своїдоводи, а не докази.
Тому загалом процес доказування при розглядісправи в суді першої інстанції закінчується після надання додаткових пояснень (ст.192 нового ЦПК), якщо суд не вважатиме за доцільне повернутись до переглядуданих свідками показань або не запропонує сторонам надати додаткові докази. Процесже доведення триває довше, ніж процес доказування, оскільки стадія судовихдебатів — це по суті саме доведення перед судом переконливості позиції кожноюстороною, а не доказування.
Але враховуючи стадійність цивільного процесу,можна говорити про те, що кожне судове засідання — це також своєрідний процесзабезпечення доказів, оскільки воно, як кожний юридичний процес, відрізняєтьсякомплексом процесуальних дій, прав та обов'язків суб'єктів цивільнихпроцесуальних правовідносин, що мають фіксуватись у встановленій законом формі.Тому закінчення процесу доказування в суді першої інстанції не означаєодночасного закінчення процесів доведення та доказування, оскільки вони можутьбути продовжені при розгляді зауважень на запис у журналі судового засідання,виправленні описок та арифметичних помилок, постановленні додаткового абороз'ясненні судового рішення тощо.
На цій підставі можна робити висновок про те,що кожна цивільна справа має продовження у зв'язку з її переглядом судомапеляційної та касаційної інстанцій, а не розпочинається заново.
Навіть той аспект, що в цивільнихпроцесуальних правовідносинах змінюються в цьому разі деякі суб'єкти (суд) несвідчить про розгляд нової цивільної справи, інакше після кожного судовогорозгляду можна ставити питання про відшкодування судом першої інстанції витрат,що сторони зазнали під час розгляду справи. [6.85]5. Суб’єкти доказування
Досить важливим у теорії цивільного процесу єпитання визначення суб'єктів процесу доказування та їх ролі у ньому. Найпоширенішоюконцепцією є віднесення суду до суб'єктів, які беруть участь в процесідоказування. Зокрема, більшість вчених відносить суд до учасників процесудоказування на тій підставі, що суд бере участь в оцінці наданих доказів; діяльністьпо доказуванню реалізується в межах цивільних процесуальних правовідносин,обов'язковим суб'єктом яких є суд; змагальність має включати не тількиініціативу і самодіяльність сторін, а й також суддівське керівництво цимпроцесом при збереженні і посиленні владно-організаційних функцій суду вцивільному процесі.
За загальною класифікацією суб'єктів цивільнихпроцесуальних правовідносин передбачається їх поділ на три групи:
1) суб'єкти, які здійснюють правосуддя;
2) особи, які беруть участь у справі, залежновід характеру заінтересованості поділяються також на дві підгрупи:
які мають особисту (матеріальну) зацікавленість;
які мають процесуальну або іншузацікавленість, тобто
захищають права та інтереси інших осіб,державні або громадські інтереси;
3) особи, які сприяють суду у розгляді справи,тобто не мають матеріально-правової або іншої заінтересованості.
За ст. ст.26, 27 нового ЦПК, суб'єкти, щоберуть участь в цивільних процесуальних правовідносинах, мають право надаватисуду докази, тобто ці особи допускаються судом до участі в процесі доказування.
Решетникова І.В. серед критеріїв для виділеннясуб'єктів доказування визначає наявність матеріально-правової тапроцесуально-правової заінтересованості в наслідках розгляду справи. [14] Доцільнопогодитись з цією позицією і не відносити до суб'єктів процесу доказуванняосіб, які сприяють суду у здійсненні правосуддя, оскільки вони відіграютьдопоміжну роль у процесі доказування, оскільки не мають ніякої зацікавленості унаслідках розгляду справи.
Загальний перелік осіб, які беруть участь усправі, наведений в ст.26 нового ЦПК, не визначає суб'єктний склад осіб, якімають особисту заінтересованість, а які діють в інтересах інших осіб. Тому, допершої групи необхідно віднести: сторони, третіх осіб, а також заявників таінших заінтересованих осіб у справах окремого провадження та справах, щовиникають з адміністративно-правових відносин за чинним ЦПК та заявника іборжника — суб'єктів наказного провадження за новим ЦПК (ст.98, р. II) Тоді до другої групи осіб будуть відноситись: представники сторін татретіх осіб, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокурор, органидержавної влади та місцевого самоврядування у передбачених ЦПК випадках, особи,які за законом діють на захист прав і свобод інших осіб. Самематеріально-правовий інтерес спонукає першу групу осіб брати участь в цивільнійсправі, а через це необхідно говорити про активну позицію цих осіб в процесідоказування і доведення.
6. Оцінка доказів
В юридичній літературі незначну увагуприділено діяльності суду по дослідженню і оцінці доказів, що з одного бокузумовлюється вимогами чинного законодавства, які передбачають певну процедурудослідження доказів, а з іншого положенням ст.62 чинного та ст.212 нового ЦПК,за якою суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. Аналогічне положенняцивільного процесу Німеччини сформульовано навіть в принцип вільної оцінкидоказів судом, існування якого розкривається і підтверджується й іншимивченими, але це питання доволі складне і потребує глибокого і різнобічногоаналізу з урахуванням особливостей дослідження доказів.
В теорії цивільного процесу виділяютьпідготовчу частину судового засідання, яка регламентована для встановленняможливості розгляду справи по суті, сам розгляд справи по суті, яку інакшеназивають стадією судового слідства, що закінчується постановленням іпроголошенням судового рішення.
Інформацію сторони та заявники мають надаватив певній послідовності, яка має відповідати таким стадіям.
1. Насамперед має надаватися виклад обставин,що характеризують порушення або оспорювання прав чи охоронюваних закономінтересів, і твердження про певні юридичні обставини, які кожна сторона тазаявники зобов'язані доказати. При цьому, твердження про існування певнихюридичних обставин: дій, подій або стану можуть робити в своїх поясненнях лишесуб'єкти, які брали участь у розглядуваних правовідносинах, а їх представникамнеобхідно надавати лише правову оцінку відповідним обставинам, висловлюватидоводи та міркування. Але перша стадія надання пояснень має відповідатипредмету доказування, який формується кожною стороною і на підставі цього маєскладатись в уяві судді, якому на відміну від суб'єктивної позиції кожноїсторони необхідно сприйняти об'єктивні межі дослідження. Звідси випливає, що усудді має формуватись уява про предмет доказування, який буде враховувати нетільки позицію однієї сторони, а й інших осіб, що беруть участь в справі.
2. Пояснення (заперечення) відповідача в межахзаявлених позивачем тверджень, доводів та міркувань, на які має відповістивідповідач.
Пояснення сторін і третіх осіб, які стосуютьсятвердження про існування певних обставин, слід аналізувати і враховуватинаступні положення:
у першу чергу, предмет логічного зв'язкупорушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу з вимогамипозивача або заявника, тобто, як сформований останнім предмет доказування;
у другу чергу, правовий зміст вимоги, яка маєґрунтуватись і доводитись на нормах чинного законодавства або аналогії законучи права;
у третю чергу, встановлювати докази, напідставі яких позивач доказує певні юридичні обставини, з якими закономпов'язуються права та відповідні обов'язки іншої сторони;
в останню чергу, пояснення сторони, третьоїособи, заявника мають розглядатись як певний, передбачений законом засібдоказування. Це положення зумовлюється тим аспектом, що, за загальним правилом,для порушення провадження в справі недостатньо лише позовної заяви, в якійвисловлюються твердження позивача про існування певних юридичних обставин, анеобхідно надавати суду й інші докази.
Послідовне викладення норм, що присвяченідослідженню певних засобів доказування, визначає й порядок їх дослідження.
На першій стадії сконцентрувати дослідженнядоказів на доказуванні відповідними особами тих обставин, з якими вонипов'язують випадки правопорушення або оспорювання прав. Можливість переходу додругої стадії буде пов'язана лише з випадками:
встановлення відповідних прав позивача абоінших осіб, що заявили відповідні позовні вимоги;
визнанням цих прав відповідачами по заявленихвимогах;
вичерпним аналізом всіх пред'явлених доказів.
Друга ж стадія складатиметься з аналізудоказів, що пред'являтимуться на обґрунтування винної поведінки відповідача абостосовно виникнення обов'язків відповідача з деліктів.
Третя стадія має бути присвячена встановленнюрозмірів завданої шкоди і обов'язків відповідача з її відшкодування.
Процесуально перехід від однієї стадії доіншої може відбуватись, на наш погляд, на підставі відповідних ухвал:
про встановлення факту порушення прав позивачаабо заявника;
про встановлення факту порушення праввідповідачем або обов'язків останнього з деліктів, встановлених законодавством;
остання стадія має закінчуватисьпостановленням рішення, в якому має бути узагальнено все розглянуте і зробленоостаточний висновок суду.
Другий варіант, хоча й випливає із принципузмагальності, але надає певні переваги відповідачу, а тому можезапроваджуватись в справах, коли відповідач обрав пасивну форму поведінки. Тобтовідповідач просить розглянути справу без його участі і не надає жодного доказу,в тому числі, коли по справі буде виноситись заочне рішення (гл.8 нового ЦПК),а тому суд буде досліджувати докази, надані лише однією стороною і розкладаннярозгляду справи по суті може вважатись недоцільним.
Третій варіант, пропонується авторами виходячисуто з принципу змагальності і передбачає варіант подання доказів послідовно поодному доказу від кожної сторони. При запровадженні цього варіанту можевраховуватись загальний порядок дослідження доказів: спочатку сторонипропонують по одному допитати свідків до тих пір доки вони не будуть вичерпані,потім досліджуватимуться письмові та інші докази.
В цивільному процесі під оцінкою доказівнауковці розуміють визначення належності і допустимості доказів, їхдостовірності, достатності і наявності взаємного зв'язку, називаючи ці складовічастини її змістом. Характеризуючи оцінку доказів, деякі теоретики вважають, щооцінка доказів — це остаточне судження суду про достовірність, силу і значеннядоказу, який має правові наслідки, та зафіксований у відповідній судовійпостанові.
В літературі виділяють критерії длякласифікації оцінки доказів:
1. Залежно від суб'єктів, тобто того, хтооцінює докази:
рекомендаційну;
владну (завершальну);
2. Залежно від рівня пізнання;
попередню;
остаточну;
контрольну.
Ці самі провідні вчені виділяютьпроцесуально-правові гарантії правильної оцінки доказів, які називаютьправилами чи принципами, серед яких виділяють наступні принципи: суд оцінюєдокази за своїм внутрішнім переконанням; докази оцінюються всебічно, у повномуобсязі і неупереджено; ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили198.Авторам імпонує позиція М.Й. Штефана, який виділяє ще одне правило прокерування суду законом при оцінці доказів, через те, що діяльність останньогосуду має підпорядковуватись закону і по можливості конкретно регламентуватись,а тому принципи можуть застосовуватись лише при відсутності чітких норм, які брегулювали його діяльність.
Дійсно, законодавством не сформульовані чіткінорми, якими має керуватись суд при оцінці доказів, оскільки така діяльністьпідпорядкована розумовій діяльності. У зв'язку з цим пропонується ще однеправило, яке має застосування в законодавстві, але не враховано в теорії.
Вважаємо доцільним проаналізувати й інші нормизакону, які мають безпосередній вплив на оцінку доказів: суд має усувати все,що не має істотного значення для справи (ст.160 нового ЦПК); суд може усуватипротиріччя в доказах (ч.12 ст.180 нового ЦПК). Вважаємо також, що судова оцінкадоказів відповідним чином має залежати також від запропонованого сторонами аналізудоказового матеріалу, оскільки це випливає із принципу змагальності сторін. Якщоцього аспекту не враховувати, то судові дебати — абсолютно зайва стадіярозгляду справи по суті. Так, в стадії судових дебатів сторони такожаналізуватимуть надані іншою стороною докази, а тому результати такого аналізуповинні враховуватись судом при власній остаточній оцінці доказів.
Таким чином, можна встановити, що суд маєоцінювати докази з моменту подання заяви за правилами їх належності ідопустимості (ст.58, 59 нового ЦПК), а також під час вирішення питання провідкриття провадження в справі, попереднього судового засідання та напідготовчій стадії. Тобто збирання доказів за принципом змагальності має бутипереорієнтованим з дій судді, який тепер не повинен дбати про їх збирання всправі, на активність в цьому процесі сторін. Тому пропонується визначитизаконодавчі норми стосовно прийняття суддею доказів на стадії пред'явленнязаяви до суду, попередньому судовому засіданні, підготовчій стадії і обов'язоксуду реагувати ухвалою на кожну процесуальну дію сторін по збиранню ізабезпеченню доказів. Тобто право на надання суду доказів (ст.27 нового ЦПК) сторонамимає бути регламентованим на кожній стадії цивільного процесу. Інакше виходить,що сторона може надавати докази на стадії підготовки, а суд застосовуючиправила належності доказів та допустимості засобів доказування може відмовити вїх прийнятті до справи, зокрема, відмовити у клопотанні про виклик свідків,приєднанні до матеріалів справи письмових і речових доказів тощо. Тоді сторонане здатна буде оскаржити дії судді, якщо не буде постановлена така ухвала.
Необхідно виділяти оцінку доказів на різнихстадіях цивільного процесу з врахуванням ще й часу надання доказів, оскількипри простроченні терміну надання доказів, судом буде додатково оцінюватисьнеможливість вчасного подання доказу, тобто поважність таких причин.
Поняття «достатність доказів» назватиновим важко, оскільки воно має доволі широке застосування в юридичнійлітературі та судовій практиці. З цим поняттям пов'язується можливість оцінитипевну обставину як встановлену. При цьому, в судовій практиці кожна сторонанадає суду свій аналіз достатності доказів, але суд в своєму рішенні маєконстатувати обґрунтованість сторонами заявлених позовних вимог.
Висновки
Посилаючись на усе вище викладене можназробити висновок, що інститут доказування в цивільному процесі — складний таспірний для української правової науки. Доказування та докази є одним зцентральних положень цивільного процесу, на яке опирається законне таобґрунтоване рішення суду.
Постанова Пленуму Верховного суду про судовірішення наголошує що судове рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всівимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини,вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягаютьзастосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності — на підставі закону,що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змістузаконодавства України.
Обгрунтованимвизнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення дляданої справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідкиє вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами,дослідженими в судовому засіданні.
В силу принципу безпосередності судового розгляду (ст.160ЦПК) рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами,які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовомузасіданні, в якому постановлюється рішення. Неприпустимим є витребування іприєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішенняпісля його винесення.
Коли докази, що є в справі, зібрані в порядку, передбаченомустаттями 33, 36, 45, 49, п.9 ст.143, ч.3 ст.176, 189 ЦПК, суд може обгрунтуватиними рішення лише при умові, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданніі досліджені у сукупності з іншими матеріалами справи.
При постановленні рішення суд оцінює докази з урахуваннямвимог статей 28 і 29 ЦПК про їх належність і допустимість. Обставини, які зазаконом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можутьвважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказуваннявідсутні. [4]
Іноді всупереч закону суди розглядаютьвисновки експертів як джерела доказів, що мають перевагу над іншими доказами,без належної їх перевірки й оцінки або переоцінюють доказове значення ймовірнихвисновків. [5]
При дослідженні висновку експерта суди повиннівиходити з того, що згідно зі ст.62 ЦПК висновок експерта не має напередвстановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірцій оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має грунтоватися на всебічному,повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності.
Загалом процес доказування є творчим процесомзаинтересованої сторони у цивільному процесі і залежить від її обізнаності увимогах закону щодо доказів, які мають значення для вирішення справи.
Список використаних джерел
Законодавство
Конституція України.
Цивільний процесуальний кодекс України.
Закон України «Про приєднанняУкраїни до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних абокомерційних справах ».
Конвенция о получении за границей доказательств погражданским и торговым делам. Узагальнення судової практики
ПВС України «Про судові рішення».
ПВС України про судову експертизу укримінальних і цивільних справах.
Література
1. Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування уцивільному процесі: Науково-практичний посібник. (Серія: Процесуальні науки) — К.:Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2005. — 256 с.
2. Васильев С.В. Гражданский процесс: Учебное пособие. — X.: ООО «Одиссей»,2006. — 512 с.
3. Кройтор В.А. Гражданский процесс: Учеб. пособие дляпідготовки к зачёту и екзамену. Изд. 3-е, перераб. и доп. — Харьков: Эспада,2006. — 240.
4. Треушников М.К. Доказательства и доказывание всоветском гражданском процессе. М., 1982.
5. Чечот Д.М., Новиков Е.Ю. Судебные доказательства. В кн. Гражданский процесс. / Под ред. В.А. Мусина, М.А. Чечиной, Д.М. Чечота. — М.:Проспект, 1998. — С.177.
6. Штефан М.Й. Цивільнийпроцес. — К.: Ін Юре, 1997. — С.249 та ін.
7. Шак X. Международноегражданскоє процессуальное право. — М.: БЕК, 2001. — 332-339.
8. Решетникова И.В. Доказательственноеправо Англии и США. — М.: Городец, 1999. — С. 192 — С.276.
9. Решетникова И.В. Курсдоказательственного права в российском гражданском судопроизводстве. — М.: Норма,2000. — С.89.