Державне управління соціальними системами в РосійськійФедерації
Зміст
Глава 1. Державне управління
1. Поняття державного управління, його основні принципи тафункції
2. Природаі сутність державного управління
3. Форми і методи державного управління
4. Державне управління в сучасній Росії
5. Державне управління як система і як процес
Глава 2.Державне управління в соціальній сфері
1. Соціальна ефективність державного управління
2.Державна соціальна політика
Висновок
Списоквикористаної літературиГлава 1. Державне управління1. Поняття державного управління, йогоосновні принципи та функції
Що ж розуміється під державним управлінням як діяльністюта наукою? Наведемо тут ряд суджень з даного питання.
«Адміністративне керування є найбільш помітноюсферою діяльності держави; воно є уряд в дії; воно є виконавча влада, діяльна, найбільшвидима сторона держави, і є, звичайно, такий же старої, як і сама держава».
«У загальновживаному сенсі під адміністративнимуправлінням розуміється діяльність ланок виконавчої влади на загальнонаціональномурівні, на рівні штатів, округів і міст; незалежних управлінь та комісій, що створюютьсяКонгресом і законодавчими органами штатів, державних корпорацій; деяких інших відомствспеціалізованого характеру».
«Процес державного управління являє собоюдії, спрямовані на досягнення комерційних або потреб уряду. Це є, таким чином, безперервноздійснюваний через процеси організації та управління „бізнес“ уряду, пов'язанийправом, виробленим законодавчим тілом (або іншими владними агентами) і інтерпретованимсудом».
Державне управління — «велика й аморфна комбінаціятеорії та практики, що служить як кращому розумінню уряду і його стосунків із суспільством,яким воно править, так і заохочення більш чутливою до суспільних потреб державноїполітики та інституційно-керуючих практик державної бюрократії, яка субстанціальноповинна бути спрямована на ефективність, продуктивність і все більш глибокі якостігромадянства. Воно є галуззю з двома батьками: мати дисципліни — політична наука;виховує галузь батько — менеджмент».
У цих принципах викладені основні ознаки домінуючоїмоделі державного управління, заснованої на пріоритеті формальних правил організаціїдіяльності (бюрократія), ієрархії і централізації. Разом з тим, сучасні реформидержавного управління, які проводилися в 80-90-х роках практично у всіх розвиненихкраїнах і які торкнулися і інші регіони світу, значно модифікували цей механізмздійснення суспільних завдань. У відповідному розділі книги дається аналіз цих реформ.Тут же відзначимо, що державне управління модифікувався як з точки зору внутрішньоїструктури і принципів, так і в аспекті відносин між суспільством і державним управлінням.Принцип професіоналізації державного управління був модифікований в тому відношенні,що був відкритий доступ на державну службу неадміністративними професійними групами.Змінилися критерії оцінок дієвості державного управління. Тепер вже не правила ічіткість виконання визначали ефективність діяльності бюро, а кінцевий результатїх діяльності з точки зору кількості та якості надання громадських послуг. Децентралізаціята де ієрархізації державного управління дозволили підвищити ступінь відповідальностівсіх рівнів управління і, що більш істотно, призвели до іншого стосункам з громадськимиструктурами та бізнесом, дозволивши включити останні в процес виробництва рішеньв різних секторах державної політики. Державне управління розглядається як суспільнафункція не тільки в тому відношенні, що воно спрямоване на реалізацію суспільнихзавдань, а й у прямому сенсі як функція громадськості.
Усі зазначені судження розкривають найважливішіаспекти державного управління і політики. Однак для більш загального уявлення процю дисципліну не буде зайвим назвати основні розділи, за якими спеціалізуються дослідникиі які складають її тематику. Висновок про це можна зробити на підставі встановленихвідповідними науковими спільнотами списків, а також поширеної навчальної літературиі узагальнюючих дослідних робіт. Так, Американська асоціація політичної науки встановлюєнаступні субгалузі дисципліни державного управління і політики: бюрократія, організаціяі менеджерального аналізу, планування, програмування та складання бюджету, організаційнатеорія і поведінку, управління персоналом, політика і адміністративне управління.Роберт Престус, підручник якого з державного управління багато разів перевидавався,виділяє п'ять основних розділів: вивчення і зміст державного управління (публічнаадміністрація, політика, роль бюрократії у виробництві політики, рівні бюрократичногоучасті у виробництві політики тощо), організаційна теорія (організація громадян,нові тенденції в організаційній теорії, емпірична перевірка бюрократичного політичногопроцесу), персонал: політика і програми (роль управління персоналом, федеральнасистема персоналу, рекрутування, перевірка, оцінка просування та ін.), фінансоваполітика і бюджетний процес (аспекти фінансового управління, бюджетний процес — підготовка, прийняття, виконання, контроль), пошук адміністративної відповідальності(виконавчий контроль адміністрації, нагляд за діяльністю Правління з боку законодавчихорганів, юридичний контроль та ін.)
Основні функції пов'язані з організацією задоволеннясуспільних інтересів. Серед них виділяються функції верховної влади (оборона, підтриманняміжнародних зв'язків, поліцейська служба, судочинство, організація політичного процесута ін.,), економічні функції (регулювання грошового обігу, організація трудовихвідносин, регулювання капіталовкладень, загальна координація економічної політикитощо), соціальні функції (охорона здоров'я, житлова і міська політика, перерозподілдоходів, та ін.), функції в сфері культури (підтримка культури і освіти, просвітництво,регулювання інформаційних потоків, організація відпочинку та ін.) Додаткові функціїпов'язані з організацією власної діяльності органів державного управління. Середних можна відзначити управління персоналом, майнові функції, нормативно-юридичніфункції, документування та ін Командні функції полягають у визначенні та здійсненніадміністративної політики. Вони відносяться до досліджень, прогнозування та планування,включають в себе стратегію організаційного реформування, пов'язані з державним контролемі організацією відносин з громадськістю. Відповідно до функцій виділяються і основніорганізаційні структури, що складають систему органів державного управління.
В даний час дослідження проблем державного управліннята політики здійснюється з нових методологічних позицій. Якщо раніше панівне становищезаймали біхевіоризм, структурно-функціональний і системний підходи, кібернетика,то сьогодні адміністративно-управлінські проблеми і проблеми формування політичногокурсу уряду аналізуються з використанням синергетики, теорії не рівноважних систем,нео інституціоналізму, економічного підходу, постмодернізму та ін. У 80-90 — і рокипобутувала концепція переходу від державного управління до державного менеджментуз акцентуванням уваги на якісних параметрах адміністрування (продуктивність і ефективність),близькості до споживача суспільних послуг, індивідуальної відповідальності, гуманітарноїкультури управління, децентралізації і т.д. Оновленню піддавалася теорія раціональноговибору стосовно адміністративного управління, підвищилося значення теорії інноваціїта організаційних змін. В кінці 90-х років різко посилюється інтерес до політологічномуаналізу державного управління і політики. Цьому сприяє критика бюрократичних і ринковихконцепцій управління. Все більша увага приділяється проблемі зв'язку суспільстваі державного управління, відповідальності, залучення громадськості до управлінськийпроцес, демократизації системи державного управління, громадянської культури управління,політичних ресурсів управління, етики та політичної філософії управління і т.д.
2. Природа і сутність державного управління
Державне управління — соціальний феномен політичноорганізованою цивілізації. У новітній час, протягом усього XX століття, воно нерозривнопов'язане з еволюцією індустріального суспільства, є продуктом розвитку ринковоїекономіки, що вимагає відповідного регулювання з боку держави. Саме на порозі XIX-XXст. відбулося кількісне збільшення завдань державного управління в умовах політичноїсоціалізації, позначилося якісне ускладнення цих завдань, проявилася технокритичнаперевага бюрократичної організації над іншими формами управління. Переосмисленняпарадигми державного управління на межі третього тисячоліття викликано глобальнимисоціальними реформами, що відбулися повсюдно в самих різних державах світу. Процесимодернізації призвели до переходу громадського світового розвитку в постіндустріальнуфазу, де в інформаційно відкритому суспільстві роль державного управління, що зачіпаєвсі сфери суспільства, набуває принципово оновлене розуміння — його соціальної обумовленості,масштабності та ефективності.
Термін «державне управління» характеризуєяк наукову дисципліну, так і область практичної діяльності, пов'язану з проблемамидержавної організації та регулювання суспільного життя. Цей вплив держави можнарозділити на два рівні: політичне управління (що робити і чому) і «власне»державне управління (як робити і за допомогою чого).
Відправною точкою для розпізнання природи державногоуправління є розуміння його необхідності, суспільної обумовленості і цільової спрямованості.
Необхідність державного управління випливає з потребизабезпечити реалізацію політики держави, спрямованої на ефективне використання природних,трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів, справедливий перерозподіл доходівта гарантування основних соціальних прав, підтримання громадського порядку. Наприклад,необхідні державні програми для забезпечення мінімального рівня життя нужденнимабо для отримання необхідного рівня освіти та професійної підготовки. Крім того,відомо, що в економіці існують сфери, де ринок виявляється неспроможним (природнімонополії, суспільні товари, неповні ринки, інформаційна асиметрія, безробіття,інфляція) і де без державного втручання не обійтися. Межі державного управлінняв розвинутих країнах визначаються на основі принципу субсидіарності (від лат. Subsidia-rius- допоміжний), згідно з яким вища організаційна одиниця надає нижчестоящої простірдля дій і бере на себе тільки ті компетенції, які нижчестоящих не в змозі здійснювати.Тому вивчення державного управління передбачає пошук і оцінку можливостей тих суспільнихінститутів, які можуть взяти на себе функції державного регулювання. З іншого боку,ця оцінка включає розуміння специфіки саме державного управління, його цільову спрямованістьна виробництво суспільних благ, безпосередній зв'язок з політикою.
Громадська обумовленість державного управліннявипливає з його практики як складної організаційної системи, функціонування якоїспрямоване на задоволення потреб громадян. Разом зі щоденними життєвими потребамина державне управління впливають також політичні цілі, що служить упорядкуваннярозвитку в інтересах усього суспільства. Тим самим державне управління є актом державноговтручання. Воно вторгається в тканину суспільства і саме визначається суспільнимивідносинами, як матеріальними, так і культурними. Це передбачає, що його цілі ізміст залежать, з одного боку, від стану і структури керованих державою суспільнихпроцесів, з іншого — від місця і ролі держави в суспільстві, а також від взаємовідносині характеру діяльності окремих державних органів.
Цільова спрямованість державного управління означаєпостановку раціональних (тобто відповідних наявних ресурсів) цілей і завдань, визначенихнеобхідністю отримання максимально можливих результатів при мінімальному використаннікоштів платників податків виходячи з орієнтації, даних публічною. Владою. Чіткістьвисловлювання цілей з урахуванням пріоритетів і необхідних результатів передбачаєзацікавленість державних структур у збереженні стабільності, відповідно прийнятихрішень чинному законодавству, зростанні компетенції апарату своїх адміністративнихустанов, а також вирішення інших завдань, спрямованих на підвищення ефективностіуправління, реалізацію принципу соціальної справедливості, раціональне витрачанняресурсів.
Таким чином, природа державного управління випливаєз його особливої соціальної функції, спрямованої на упорядкування процесів розвиткув інтересах всього суспільства шляхом узгодження різноманітних вимог, потреб і формдіяльності, де державний апарат виступає дієвим механізмом втілення публічної владиі забезпечує здійснення державної політики через систему адміністративних установ.
З наукових позицій раціональне пояснення соціальноїприроди і змістовної сутності державного управління передбачає її всебічний розгляді як системи, і як процесу.
Система державного управління утворюється підсистемамицілей і принципів здійснення владно-управлінського впливу на суспільну життєдіяльність,що виражається звичайно в правових формах, і включає організаційні структури державногоапарату (державні органи), систему державної бюрократії (персонал державної служби),сукупність реалізованих функцій і використовуваний при цьому комплекс методів, засобіві ресурсів, а також прямі і зворотні взаємозв'язки між суб'єктами і об'єктами управління,необхідні при цьому інформаційні потоки, документообіг і т.п.
Процес державного управління являє собою свідомуй цілеспрямовану діяльність, пов'язану з реалізацією державно-владних повноваженьсуб'єктами публічної влади, регламентовану юридичними нормами, внаслідок чого відбуваєтьсяпослідовна зміна суспільних станів, подій і явищ. Тим самим виконується відома сукупністьдій, що призводять до певної динаміці управлінських результатів. Процес державногоуправління спрямований на виконання і проведення в життя прийнятих законів і політики,що проголошується вищої публічної владою, і пов'язаний насамперед з формуваннямта здійсненням необхідних державних програм. Наприклад, міністерство фінансів виділяєгроші на трансферти регіонам або на конкретні державні програми згідно із затвердженимпарламентом бюджету. Або уряд проголосив політику приватизації та чиновники міністерствадержавного майна та його територіальні органи проводять аукціони з продажу державноївласності.
Такий підхід до управління означає, по-перше, необхідністьта право забезпеченість намічуваних дій, по-друге, узгодженість масштабів передбачуванихзаходів з обсягами реальних ресурсів, по-третє, вибір заходів впливу, адекватнихконкретної ситуації, по-четверте, об'єктивний контроль виконання намічених дій виключноз точки зору досягнення передбачуваних результатів. Звідси сутність державного управліннярозкривається через її навколишнє середовище, ресурси, виконання рішень і контроль.
Вивчення соціального середовища, в якій відбуваєтьсяздійснення державного управління, на яку воно впливає і яка також надає на ньогозворотний вплив, означає пошук відповідей на питання про те, які основні характеристикигромадянського суспільства і способи впливу останнього на владно управлінську діяльністьдержави. Фактично це проблема співвідношення публічної влади, державної адміністрації(бюрократії), громадянського суспільства та взаємодії політичних інститутів у процесахформування та реалізації державного управління.
Громадянське суспільство — не що інше, як вільнаі відносно незалежна від держави суспільне життя, що включає не лише економічнусферу, а й джерела культурної та самодіяльної ініціативи людей. Демократизація єкласичним кроком по шляху до автономії громадянського суспільства щодо державногоапарату. Різні течії суспільної думки доводять, що не може бути демократії, якщогромадянське суспільство неавтономному по відношенню до державного апарату. Протеце хоч і необхідна, але саме по собі ще не достатня умова демократії. При цьомуповна автономія громадянського суспільства щодо держави практично неможлива, принаймніяк на даному етапі, так і в доступному для огляду майбутньому соціальної еволюції.Більше того, громадянське суспільство в сучасному розумінні — це не набір інститутів,що знаходяться за межами держави, а форма їх з'єднання в єдиний спосіб цивільногожиття, і перш за все зв'язку між громадськістю і практиками господарювання. У сучаснихумовах встановлюються якісно нове переплетення і взаємообумовлення структурних тафункціональних характеристик громадянського суспільства, створюється нова конфігураціяйого відносин з державою, що не вкладається в ложі старих уявлень про сукупністьнезалежних від держави соціальних суб'єктів і каналів комунікації. Влада виходитьне тільки від держави і заснована не тільки на примусі. Вона має безліч коренів,коли переплітаються державні та недержавні інститути, і діє не тільки зверху — вниз,але і знизу — вгору.
Навколишнє соціальне середовище складається з економічних,політичних, правових і культурних умов діяльності суб'єктів державного управлінняі має забезпечити політико-правові рамки самої можливості, а також допустимих формі методів, напрямків та об'єктів державного управління. Ці елементи включають конституціюі закони, що визначають державний устрій, розподіл повноважень між рівнями і гілкамивлади, соціальні права громадян і соціальні зобов'язання держави, бюджетний процесі податкову систему, відносини власності і т.п.
Виявлення та вивчення потреб суспільства значноюмірою здійснюється через мережу груп спільних інтересів. Ця мережа є одним із найважливішихсоціальних інститутів, що впливають на систему і процес державного управління. Зїї допомогою відбувається постійне і оперативну взаємодію в процесі підготовки державнимиорганами конкретних рішень з тими, чиї інтереси ці рішення зачіпають і хто має всвоєму розпорядженні найбільш цінною інформацією, що має відношення до цих рішень.Крім того, навколишнє соціальне середовище включає публічні обговорення з допомогоюзасобів масової інформації. Роль ЗМІ в значній мірі визначається тим, що називають«формуванням порядку денного». Іншими словами, саме від ЗМІ залежить,які проблеми потрапляють у фокус суспільної уваги і є предметом широких обговорень.Серед чиновників популярна приказка: «Будь-яка проблема стає подією, коли пронеї заговорили ЗМІ». Найважливіший елемент навколишнього соціального середовища- правове оформлення організаційних структур, механізмів і процедур прийняття рішеньта узгодження інтересів суб'єктів політики. Тут важливі і такі елементи, як інформаційно-аналітичнета прогнозно-оцінне забезпечення прийняття відповідних рішень.
На основі цього можна формувати цілі, загальносоціальні параметри та пропорції державного управління, встановлювати оцінки, критеріїта обмеження використання державних ресурсів для досягнення обраних цілей. При недостатностіабо ігнорування цих підстав державне управління неминуче перетвориться на набірчисто політичних акцій. У межах навколишнього соціального середовища не з'являютьсяні ресурси, ні конкретні управлінські рішення, ні які-небудь конкретно-об'єктнідії. Її завдання — обґрунтувати логіку даних дій і надати їм законну силу, що івідбувається в сфері законодавчої влади.
Ресурси державного управління включають фінансові,майнові, природні й інші ресурси держави, які можна виділити на цільове вирішеннявідповідних завдань, а також кошти приватних осіб, зовнішні та внутрішні позики,інші недержавні ресурси, які на законній підставі можуть бути спрямовані на ці цілі.Певна частина державних фінансових ресурсів відокремлюється у вигляді різних фондів,програм. Якість розпорядження ресурсами постає найбільш надійним показником облікузагальнонаціональних інтересів у процесі державного управління. У свою чергу параметрамицього показника є, домірність оголошених заходів та наявних ресурсів, соціально-пріоритетне,цільове та підконтрольне їх використання в процесі взаємовідносин представницькихі виконавчих структур на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях державноївлади.
Виконання рішень включає безліч конкретних дій,механізмів і процедур, санкціонованих навколишнім соціальним середовищем і забезпеченихв тій чи іншій мірі ресурсами. Сюди входять: процеси прийняття і реалізації рішень,пов'язаних, перш за все з формуванням та здійсненням державних програм; технологіїдержавного управління, пов'язані з методами управління у кризових ситуаціях, інформаційно-комунікативнимипроцесами; організаційно-економічна підтримка традицій і культури; надання податковихпільг; видача державних замовлень або здійснення державних закупівель і т.д. Сюдиж відносяться програми, проекти сприяння, кредити і позики, які здійснюються і надаютьсяміжнародними організаціями та окремими державами як наслідок міжурядових угод. Це- переважна сфера дій виконавчих органів державної влади.
Контроль включає право забезпечення міри всебічногоі постійного відстеження і коригування ходу реалізації різних заходів державногоуправління, таких, наприклад, як державна цільова програма або ситуативне рішення.Ці заходи включають контроль і за прийняттям рішень, і за їх виконанням (по об'ємнихпоказників, за своєчасності виділення і доведення до кінцевих одержувачів виділенихресурсів, за результативністю їх використання і т.д.). У цій сфері відбуваєтьсядосить складну взаємодію законодавчої, виконавчої та судової гілок державної влади.
Представлення про сутність державного управліннядозволяє зрозуміти характер взаємодії його основних елементів, що розкриває сенсі призначення державної управлінської діяльності. Тим самим простіше виділити їїспецифіку і ознаки.
Існує стандартний спосіб виділення основних ознакдержавного управління на основі завдань, клієнтури і території.
Завдання державного управління включають задоволенняконкретних потреб населення державними організаціями (обслуговування), налагодженнявзаємовідносин у різних сферах життя, наприклад, прийняття правил торгівлі або прийомудо вузів (регулювання), підтримка добробуту населення (соціальна допомога), встановленнястандартів і мінімальних обмежень в певних областях (ліцензування), збір відомостейдля підготовки управлінських рішень і контролю за виконанням прийнятих державнихпрограм (збір інформації), адміністративна інтерпретація підготовлюваних рішеньі законів (експертиза).
Облік клієнтури означає, що службовці держапаратузазвичай мають справу зі спеціалізованими уподобаннями населення та з особливимклієнтом (громадянином), з групами клієнтів (громадянами — фізичними особами таїхніми організаціями — юридичними особами) працюють відповідні одиниці управління.Створюються організаційні одиниці, які займаються справами інвалідів і ветеранів,іммігрантів, молоді, жінок, безробітних і т.д.
Територіальна організація державного управліннявключає центральні і регіональні органи управління та взаємозв'язку між ними. Уфедеративних державах істотну роль мають взаємовідносини між федеральними державнимиорганами та органами влади суб'єктів федерації (наприклад, республіки, краю, області- в Росії). Такого роду взаємини виділяються за територіальною ознакою і становлятьзміст регіонального управління. Крім того, важливе значення має муніципальний рівеньуправління, що поширюється в межах місцевих самоврядних громад.
Переходячи до визначення державного управління,можна відзначити, що воно має свою специфіку і ознаки, що виділяють його серед іншихвидів управлінської діяльності. Разом з тим у наявності його тісні зв'язки з існуючоюсистемою політичної влади. Державне управління виступає як механізм, спосіб, задопомогою якого держава на практиці проводить політику по залагодженню різного родупротиріч (індивідуальних, групових, національних, територіальних, класових іт.п.) і задоволенню матеріальних, соціальних, культурних потреб різних груп населення.Це досягається за допомогою конкретних дій політичного, правового, організаційного,фінансового і т.п. характеру, що включає різні етапи адміністративної підготовкиі реалізації необхідних управлінських рішень і соціальних програм, за допомогоюяких відбувається координація та здійснення політики держави. У цьому сенсі державнеуправління являє конкретно-змістовну частину державної політики. З іншого боку,державне управління поряд з відзнаками має спільні риси з менеджментом у приватнихорганізаціях, в основному стосуються управлінських технологій і врахування інтересівклієнта. Звідси випливає, що від успішного з'єднання раціонального аналізу з прийняттямполітичних рішень у процесі державного управління залежить рівень використання адміністративнихможливостей, а також фінансових, інформаційних, людських і, нарешті, владних ресурсівдержави.
Таким чином, можна дати таке визначення: державнеуправління — це діяльність з реалізації законодавчих, виконавчих, судових та іншихвладних повноважень держави з метою виконання його організаційно-регулюючих і службовихфункцій як у суспільстві в цілому, так і в окремих його частинах.
Це означає, що державні органи:
по-перше, мають певні державно-владними повноваженнямиі тим самим можливостями впливати на розвиток справ у суспільстві і, отже, несутьвідповідальність за їх стан;
по-друге, мають право повноваженнями і можливостямивиступати в межах своєї компетенції від імені державного інтересу;
по-третє, функціонують в умовах поєднання сувороїнормативної регламентованості діяльності у формально-процедурному відношенні з доситьширокою можливістю прийняття вольових рішень на основі суб'єктивної інтерпретаціїяк ситуації, так і регулюючих її законодавчих норм;
по-четверте, безпосередньо займаються роботою зпідготовки, ухвалення та проведення в життя рішень у сфері виконавчо-розпорядчоїдіяльності держави, причому в ряді випадків зазначені дії тягнуть за собою помітніекономічні та інші соціальні наслідки для всього суспільства або якоїсь його частини.
Якщо використовувати наведене вище визначення дляхоча б короткої характеристики державного управління в сучасній Росії (на рубежістоліть), то можна відзначити суперечливе поєднання дії двох основних тенденцій.Перша полягає в скороченні директивного спершу управління, зменшення державногосектора економіки, перетворення держави на одного із самостійних, хоча і найбільшвпливового, суб'єктів суспільних процесів. Друга тенденція реалізується в розширенніі ускладненні завдань держави в створенні ринкової інфраструктури, формуванні новихзаконодавчих та інших нормативно-правових процедур економічних, соціальних і політичнихвідносин, регулювання процесу становлення відносин власності. Тому не можна однозначновітати будь-які заклики до скорочення обсягу державного управління, якщо це скороченняне має заміни самоврядних механізмами ще не сформованого громадянського суспільства.В іншому випадку таке скорочення може посилити стан некерованості, свавілля, анархіїі хаосу, що в тій чи іншій мірі завжди присутня в перехідному суспільстві.
У Російській Федерації кінця 1990-х рр. державнеуправління має своїм об'єктом суспільство перехідного типу з характерними для ньогосоціальною напругою та соціальними конфліктами, зростанням недовіри до соціальнихінститутів і швидким збільшенням відхилення від соціальних норм поведінки. У цейперіод відбувається порушення балансу інтересів різних соціальних (професійних,майнових, регіональних, національних, демографічних і т.д.) груп. Ламається засвоєнасуспільством модель соціальної справедливості. Звідси випливають як одні з центральнихдля держави проблеми нестабільності та криз, слабкої керованості, зниження ефективностісоціального регулювання.
У перехідних системах економічні рішення, як правило,відображають політичні установки, не завжди опосередковані правом. Державне управлінняна основі неупередженої законодавчо вивіреної системи та управлінських технологійє бажаною для Росії метою. Однак у даний момент не слід перебільшувати тиск економіки,технологій і раціональних способів прийняття рішень на політичний вибір пріоритетівсуспільного розвитку. У нашому суспільстві є безліч проблем, що здаються, з технічноїточки зору, легко вирішити, але їх не можна ефективно вирішити через політичні думкита інтересів, того, що часто називають політичною волею лідерів і непередбачуваністюполітичної поведінки населення. Тому особливу роль набуває «суб'єктивний факторуправління», а саме: формування сучасної раціональної державної служби, почастикомпенсує вказаний органічний дефект, властивий перехідному періоду. Це дуже складнийі протяжний у часі процес. Він має багато різних аспектів, одним з яких є розвитоксучасної теорії державного управління, здатної дати не тільки науково обґрунтовануметодологію вивчення цього одного з найважливіших видів соціального управління,але і визначити орієнтири системної, послідовної, реалістичною реформи державногоапарату і забезпечують його управлінську діяльність інститутів і механізмів.
3. Форми і методи державного управління
Між політичним і державним управлінням є як тіснийвзаємозв'язок, так і суттєві відмінності
Необхідно переосмислення парадигми державного управління
Державне управління на основі неупередженої законодавчовивіреної системи та сучасних технологій є для Росії бажаною метою
Державне управління — соціальний феномен політичноорганізованою цивілізації. Ринкові відносини сучасного індустріального суспільствапотребують відповідного регулювання з боку держави. На порозі XIX-XX ст. відбулосякількісне збільшення завдань державного управління, позначилося їх якісне ускладнення.На межі третього тисячоліття йде переосмислення парадигми державного управління,що викликано глобальними соціальними реформами, здійснюваними в різних країнах.Процеси трансформації призвели до переходу цивілізації на постіндустріальні рейки.Суспільство стає все більш інформаційно відкритим, при цьому відбувається принциповеоновлення розуміння ролі державного управління, його соціальної обумовленості, масштабностіта ефективності.
4. Державне управління в сучасній Росії
Стосовно до сучасної Росії у державному управлінніможна відзначити химерне переплетення двох суперечливих тенденцій. Перша полягаєв скороченні директивного спершу управління, зменшення державного сектора економіки,перетворення держави в одного з — хоча і найбільш впливового — суб'єктів регулюваннясуспільних процесів. Друга тенденція реалізується в розширенні і ускладненні завданьдержави в силу створення ринкової інфраструктури, формування нових законодавчихта інших нормативно-правових процедур соціальних, економічних і політичних відносин,необхідності регулювати становлення різних форм власності та їх взаємовідносин.Тому не можна однозначно вітати заклики до скорочення обсягу державного управління,особливо якщо він не заміщується самоврядних механізмами громадянського суспільства.У такому випадку може посилитися стан некерованості, свавілля і хаосу, елементичого в тій чи іншій мірі завжди присутні в перехідному суспільстві.
У РФ кінця 90-х років державне управління має об'єктомсуспільство перехідного типу. Для нього характерні соціальну напругу та конфлікти,зростання недовіри до соціальних інститутів і швидке збільшення проявів відхиляєтьсявід соціальних норм поведінки. У цей період порушується баланс інтересів різнихсоціальних (професійних, регіональних, національних, демографічних, майнових іт.д.) груп, ламається засвоєна суспільством модель соціальної справедливості. Звідсиу ряду першочергових, які потребують державного рішення стоять проблеми нестабільностіта криз, слабкої керованості, зниження ефективності соціального управління.
Державне управління на основі неупередженої законодавчовивіреної системи та сучасних технологій є для Росії бажаною метою. Це дуже складнийі протяжний у часі процес. Він має багато різних аспектів. Один з них — розвитоктеорії державного управління, здатної не тільки дати науково обґрунтовану методологіювивчення цього найважливішого виду соціальної діяльності, а й визначити вірні орієнтирисистемної, послідовної, реалістичною реформи державного апарату і забезпечують йогоінститутів і механізмів.
Напередодні XXI сторіччя формаційні перетворенняу розвитку російської держави — зміна суспільно-політичного ладу та соціально-економічногоукладу, впровадження ринкових відносин, темпи і масштаби світового науково-технічногопрогресу — набувають особливого значення для науки і практики управління. Вони обумовлюютьнеобхідність кардинальної зміни принципів, функцій, форм, методів і засобів державногоуправління. Тому потрібен рішучий перегляд стереотипів мислення, що склалися в минулідесятиліття, значні зміни у мотивах і стимулах суб'єктів і об'єктів управлінськоїдіяльності.
В даний час, кажучи про ситуацію в цьому планів країні, доводиться констатувати, що ми маємо справу з глибоким і безпрецедентнимуправлінською кризою. Він придбав загальний характер, зачепивши основи управлінськоївертикалі, горизонтальних зв'язків і інформаційних потоків. Це порушило принципистимулювання, відповідальності та дисципліни, чіткого виконання прийнятих рішень,суворого контролю і санкцій, державно-адміністративної етики і культури.
І все-таки для Росії з її різноманітним історичнимдосвідом і своєрідною сприйнятливістю до світових новацій, величезними масштабамиресурсного потенціалу і стійкості, можливостями соціального динамізму цілком реальнадовгострокова перспектива наукового та ефективного управління. Саме вона виходитьу низка першорядних умов та факторів подолання епохи кризи і спаду, переходу допідйому і розвитку.
державне управління соціальний російський
5. Державне управління як система і якпроцес
З наукових позицій раціональне пояснення природита сутності державного управління передбачає її всебічний розгляд як системи і процесуу взаємодії з навколишнім соціальним середовищем.
Система державного управління утворюється підсистемамицілей і принципів здійснення державно-владного впливу на суспільну життєдіяльність.Дана дія виражається зазвичай у правових формах. Воно включає організаційні структуридержавного апарату (держоргани), систему державної бюрократії (персонал), сукупністьреалізованих ними функцій, комплекс використовуваних методів, засобів і ресурсів,а також прямі і зворотні взаємозв'язки між суб'єктами і об'єктами управління, необхідніпри цьому інформаційні потоки, документообіг і т.п.
Процес державного управління являє собою свідомуй цілеспрямовану діяльність, пов'язану з реалізацією державно-владних повноваженьсуб'єктами публічної влади та регламентовану юридичними нормами, внаслідок чоговідбувається безпосередня зміна суспільних станів, подій і явищ. Іншими словами,в процесі державного управління виконується певна сукупність дій, що приводить добажаної динаміці управлінських результатів. Зокрема, проводяться в життя прийнятізакони і політика, проголошує вищої публічною владою.
Вивчення соціального середовища, в якій реалізуєтьсядержавне управління, на яку воно впливає і яке у свою чергу робить на нього взаємооберненихвплив, означає пошук відповідей на питання про те, які характеристики громадянськогосуспільства і способи впливу останнього на владно-управлінську діяльність держави.Фактично вирішується проблема співвідношення публічної влади, державної адміністраціїта громадянського суспільства, тобто взаємодії політичних інститутів при реалізаціїдержавного управління.
Громадянське суспільство — не що інше, як вільнаі відносно незалежна від держави суспільне життя, що включає не лише економічнусферу, а й джерела культурної ініціативи людей. Демократизація є класичним крокомна шляху до його автономії від державного апарату. Підтвердженням даного стану єте, що самі різні течії суспільної думки доводять неможливість демократії, якщогромадянське суспільство неавтономному по відношенню до державного апарату. Однакце, хоч і необхідна, але саме по собі недостатня умова демократії. У той же часповна автономія тут практично неможлива.
Глава 2. Державне управління в соціальнійсфері1. Соціальна ефективність державного управління
Проблема концептуалізації поняття ефективностідержавного управління, вибору принципів її аналізу та оціночних критеріїв виявиласянабагато складнішою, ніж проблема аналізу ефективності у сфері приватного виробництвата ринкового обміну. Це пояснюється, перш за все, відсутністю універсального таоб'єктивного оцінного механізму роботи системи державного управління. У приватномусекторі таким є ціни, що встановлюються в ході вільного ринкового обміну, а основнимкритерієм ефективності роботи фірми є відповідно її прибуток.
У системі державного управління, як правило, застосовуєтьсяєдиний спосіб оцінки ефективності — самостійна розробка стандартів вимірювання ефективності.Іншими словами, діяльність держави оцінюється виходячи з виробленої ним же оціночноїшкали і методів вимірювання. При цьому відкриваються широкі можливості для перекрученняабо підміни суспільних цілей та інтересів цілями і інтересами самої бюрократичноїсистеми. В кінці 80-х років у країнах Заходу робилися неодноразові спроби впровадженняринкових механізмів оцінки та вимірювання ефективності в сферу державного та муніципальногоуправління. Проте впровадження побудованих на основі «неокласичної дослідницькоїпрограми» організаційних моделей і методів оцінки ефективності їх роботи привелодо провалів в соціальній сфері, що в кінцевому рахунку негативно відбилося на функціонуванніекономіки і політичної системи більшості західних держав. Експансія держави з їїдирективним способом розподілу ресурсів і благ підмінялася експансією ринку з домінуванням«права сильного» й очевидними прорахунками в соціальній політиці. Звідсинайбільш актуальною проблемою в сфері оцінки ефективності державного управліннястає проблема гармонійного поєднання ринкового та громадського підходів до оцінкиефективності. Це доводить зростаючий інтерес західних і вітчизняних соціологів,політологів, економістів, правознавців до даної проблематики.
В останні роки в західній та вітчизняній літературіпроявляється тенденція говорити про «соціальну економії» і «соціальноїефективності», протиставляючи ці вирази раннім і більш вузьким значенням ефективностіі продуктивності. Очевидно, це пов'язано з обмеженістю застосування ринкових методівоцінки в сфері державного управління, зміною управлінської парадигми, актуалізацієюаналізу соціальних взаємодій під час управлінського процесу, а також вимогою оцінкисоціальних ефектів управлінських рішень. У західній і, особливо, в англомовній літературіз питань адміністративно-державного управління поняття «соціальна ефективність»в більшості випадків використовується як своєрідна альтернатива економічної ефективностіі продуктивності. Приміром, Маршал Димок у своїй роботі «Критерії та цілі адміністративноїполітики» явно прагне відійти від механічного значення ефективності. Будь-якіжорсткі або механістичні інтерпретації терміну, вважає він, не є доречними: хорошаадміністрація не є «холодно механічної» — вона сильно гуманізувати,«жива і яскрава». Більш того, Димок стверджує, що «немає ніякої дійсноїефективності, яка не була б також і соціальною». Ефективність, і це цілкомочевидно, є ключовим об'єктом адміністративної політики, але вона повинна бути соціально,гуманістичною інтерпретована. Ефективність — це питання якості, і тому кількісніі механістичні методи вимірювання не вичерпують всієї повноти проблеми.
Французький дослідник Аніс ле Пор, критикуючи бюрократіюі традиційний підхід до аналізу державного управління, також пише: «Досвідпоказує, що недостатньо змінити спосіб виробництва, соціальну систему або системуправління, щоб зник ризик відродження бюрократії; побоювання щодо її нової появивимагають сумлінного визначення причин, що її породжують, а також сильної політичноїволі, щоб позбутися від колишньої логіки розвитку і визначити умови створення більшоїсоціальної ефективності».
Соціальна ефективність визначається як різницяміж виробленим даною організацією суспільним продуктом і витратами суспільства наїї утримання. Безумовно, вона повинна бути розглянута як цілком самостійна, оскількипередбачає більш приватний рівень аналізу. Ж. — Е. Лейн писав з цього приводу:«Говорячи про ефективність, ми повинні відокремити питання, який з цих двохмеханізмів є найбільш ефективним, від питання, якою мірою бюро або політичні програмиповинні найбільш ефективно організовувати свою діяльність».
Проте всі вищенаведені підходи актуалізують проблемурозподілу ресурсів і методологічно ближче до політичної економії або менеджментуорганізацій (в останньому випадку). Тому спробуємо дати власне визначення поняття«соціальна ефективність».
Соціальна ефективність — це функція мінімізаціїтранс акційних витрат. Вона безпосередньо пов'язана з ефективною роботою механізмукоординації соціальних взаємодій. Наш підхід до концептуалізації поняття «соціальнаефективність» будується на таких основних передумовах:
соціальна ефективність адміністрації полягає узменшенні на макрорівні політичної невизначеності, формулюванні чітких «правилгри» і контролі за їх виконанням;
соціальна ефективність тим вище, чим більше вкладеннясуспільства в нарощування потенціалу держави, що визначається як «здатністьефективно проводити і пропагувати колективні заходи»; при цьому важливо підкреслити,що мова йде не про кількісний екстенсивному збільшенні потужності держави (бюрократичногоапарату, армії, поліції та т.д.), а про пошук якісно інших способів організаціїадміністративно-державного управління;
ключовим способом підвищення потенціалу державиі відповідно соціальної ефективності як результату використання цього потенціалу,є створення ефективної системи норм і правил, що прояснюють соціальні взаємодіїі обмежують ризики різного роду. (У цьому випадку нас цікавить вплив на ефективністьдержавної політики та економіки неекономічних чинників, яке визначається через величинутранс акційних витрат. Відповідно, чим вище соціальна ефективність, тим менше витратисуспільства на транс акційні витрати (витрати обміну). Для сучасних постіндустріальнихсуспільств питання зростання транс акційних витрат варто досить гостро, так як їхзростання визначається зростанням складності контрактних відносин, поглибленнямподілу праці, збільшенням кількості інновацій. Не менш (а мабуть, навіть більше)актуальним він для так званих перехідних суспільств, особливо Росії і країн колишньогоСРСР. Тут зростання транс акційних витрат визначається, швидше, іншими причинами:втратою орієнтирів соціальної взаємодії, виключно низьким рівнем довіри до уряду,політикам, діловим партнерам, нерозвинена інформаційна система і т.д.)
Дане визначення має принаймні три переваги. По-перше,воно дозволяє оцінювати соціальну ефективність незалежно від рівня аналізу: на рівнігромад держав, окремих національних держав, організацій, їх підрозділів і т.д. По-друге,воно значною мірою дозволяє уникнути ідеологічного забарвлення, залишаючись нейтральнимпо відношенню до різних форм координації взаємодій ринку, ієрархії та іншим. Нарешті,по-третє, воно однаково застосовне до оцінки управління як у приватному, так і вгромадському секторах.
Зміна акцентів в адміністративно-державному управлінніз процесу і правил на якісне задоволення потреб клієнтів спричинило за собою введеннянових індикаторів ефективності адміністративно-державного управління: рівня задоволеннягромадян послугами, які надаються, рівня довіри до центрального уряду і місцевоїадміністрації, ступеня залучення до процесу прийняття рішень та т.д. Це, у своючергу, зажадало змін управлінської культури та формування нового стилю роботи.
Як підсумок даної глави можна відзначити, що дослідженняефективності державного управління як у Росії, так і за кордоном складається в кінціXX ст. як самостійний науковий напрям, в якому при відмінності підходів є ряд загальнихположень і дослідницьких тенденцій: визнання інновацій у сфері адміністративно-державногоуправління як ключового фактора підвищення її ефективності, необхідність переміщенняуваги дослідників з техніко-економічних сфер реформування на соціально-політичні,визнання за останніми більш високого потенціалу розвитку, необхідність концептуалізаціїпоняття «соціальна ефективність» та пошук методів її вимірювання, і, нарешті,пошук моделей соціально-ефективного державного управління.
2. Державна соціальна політика
Соціальна політика держави може бути представленаяк форма свідомого впливу на сферу життєдіяльності людей з метою її зміни. Це найбільшузагальнене уявлення про соціальну політику дозволяє розглянути її як частину державногоуправління, об'єктом якого є соціальна сфера життя людей. У силу специфіки соціальноїсфери як об'єкта управління соціальна політика також є специфічним впливом. Усвідомившицю особливість соціальної сфери, ми зможемо також усвідомити особливість діяльностідержави, яка позначається таким поняттям, як «соціальна політика».
Соціальна сфера життя суспільства розкладаєтьсяна об'єктивні і суб'єктивні складові. До об'єктивних необхідно віднести умови життяіндивідів, а до суб'єктивних — потреби індивідів. При цьому соціальна сфера життялюдей представлена як відносини між умовами життя людей і їх потреб. Соціальна політикаробить впливу на умови життя людей. Межі цього впливу кваліфікуються встановленнямтаких відносин між двома елементами соціальної сфери, при яких у індивідів не відтворюєтьсяпочуття потребу.
Для того щоб соціальна сфера стала об'єктом управліннядержавою, необхідний такий рівень її розвитку, який вимагав би втручання держави.Умовою, за якої це втручання стає дійсним, є такий рівень розвитку потреб індивідів,який не може бути задоволений за рахунок власної праці, як це мало місце в аграрнихсуспільствах, а може бути задоволений високорозвиненим промисловим виробництвом.Тому розвиток виробництва і ступінь поділу праці в цьому виробництві є матеріальноюосновою необхідності державної інтервенції в соціальну сферу життя людей. Спробиобґрунтувати соціально-політичний характер феодального або рабовласницького державине витримують критики, тому що рівень розвитку потреб людини рабовласницького тафеодального суспільств такий, що навіть примітивні засоби виробництва дозволялиїх задовольняти за рахунок власної праці.
Розвинена потреба людини з'являється при розвинутомурозподілі праці, але не рівному доступі більшості населення до продуктів різнихвиробництв. У рамках соціально-економічної школи аналізу соціальної політики відмічено,що чим більше в соціальній структурі суспільства представників найманого праці,чим вище поділ праці, тим більше частка відрахувань, вироблених державою на соціальніпотреби населення країни. Якщо економічною основою соціально-політичної діяльностідержави є промисловий спосіб виробництва і розподілу праці, то соціальною основоює об'єднання представників найманої праці, чий інтерес, так само як і інтерес підприємців,покоїться на даному виробництві. У силу обмежених можливостей виробництва задовольнятипотреби індивідів між виробництвом і споживанням виникає протиріччя, на основі якогорозгортається соціальний конфлікт. Обмежений і конфліктний характер відносин міжіндивідами як результат обмеженого виробництва породжує такі групи людей, які можутьвідтворюватися за умови допомоги останнім з боку суспільства в особі держави. Доцих груп людей відносяться такі соціальні групи, які або по малолітству, або черезхворобу, або від старості, або в результаті відсутності роботи не в змозі самостійнозабезпечити свої потреби і потреби своєї родини. Дані групи людей були у всі часи,проте потреби цих груп людей не вимагали загальної захисту з боку держави і здійснювалисяв основному на місцевому рівні. Соціальний захист як легітимізованим діяльністьдержави набуває загальний характер, а потреби індивідів стають політичною категорієютільки на промисловій стадії виробництва, коли людина як продуктивна сила суспільствапочинає носити суспільний характер. Цей громадський характер виробництва і людинизумовлює соціально-політичну діяльність держави в соціальній сфері та державне управлінняпотребами людини.
Для того щоб держава була в змозі управляти соціальноюсферою в рамках своєї соціально-політичної діяльності, воно редукує соціальну сферув категорії політики. Це означає, що держава виділяє з усієї сукупності відносинсоціальної сфери життя суспільства є такі відносини, які починають носити загальнийхарактер і тим самим повинні захищатися політично. Обов'язок захисту з боку держависвоїх громадян витікає з соціальної суті самої держави, яка полягає у встановленніполітично детермінованою соціального зв'язку між людьми.
Іншими словами, соціальний захист є особлива політичнаформа включення індивідів у соціальне життя за допомогою зняття економічних перешкод,не переборних ними без сторонньої допомоги. Цим актом держава конституює «соціальнузону» свого політичного впливу та захисту як соціальні права і забезпеченіекономічними можливостями соціальні гарантії.
Соціальні права — це та сфера соціальної сферижиття людей, яка недоступна ніяким силам суспільства, крім держави, це той об'єктдіяльності держави, де його повноваження абсолютні. Соціальні права — це реалізованівідносини під егідою держави, це відносини, в які вступає індивід вільно, по праву,без будь-яких обмежень і попередніх умов з боку кого б то не було. Соціальні права- це особлива форма регулювання відносин у суспільстві з боку держави і особливаінституційна форма дозволу соціального конфлікту. Соціальні гарантії — це обов'язковідля держави соціальні права громадян, тобто такі їх відносини, які не можуть невідбутися. Соціальні гарантії — це забезпечені існуючими державними ресурсами декларованісоціальні права громадян. Соціальні гарантії — це соціальні права в дії, реалізованісоціальні права. Тому соціальні гарантії та права, наприклад, X. Ламперт включаєв поняття власності, якою як би спочатку наділяються представники найманої праці.Соціальні гарантії у зв'язку з цим можна розглядати так само, як можливе право громадянрозпоряджатися тими ресурсами, які знаходяться в розпорядженні держави. Тому длядержави в його соціально політичної діяльності важливою проблемою є визначення колаосіб, які мають право на частину доходу держави, а тим самим на деякі пільги.
Соціальна пільга — це таке ставлення в суспільстві,у якому індивід або група індивідів наділяються продуктом з громадських фондів.У підставі отримання громадянами соціальних пільг лежить принцип потребу. Потреба- це тимчасове або постійне недоспоживання людиною продовольства, предметів тривалогокористування та послуг, що мають у суспільстві поширений характер. Однак недоспоживанняне стане потреба до тих пір, поки недоспоживання не придбає для держави значимийхарактер. Саме значуще для держави недоспоживання називається потребу. З цього моментунедоспоживання індивіда як його обмежена зв'язок з суспільством стає політичноюкатегорією.
Верхній і нижній межі злиденності встановлюютьвиходячи з конкретної економічної ситуації та загальної політики. У різних країнахверхній і нижній межі злиденності різними, але вони можуть бути нижче гранично допустимихфізіологічних норм і вище середнього доходу, прийнятого в суспільстві.
Підставою потреби є необхідні потреби індивіда,задоволення яких неможливе без допомоги іншої особи чи держави. Потреба — це нездатністьсамого індивіда задовольнити свої потреби, а отже, вступити у відносини, що маютьзначимий характер для суспільства в цілому. Дана нездатність виникає на ряді обмеженьбіологічного, економічного, політичного і соціального характеру. Біологічні обмеженняподіляються на фізіологічні та психологічні обмеження, що не дозволяють індивідуабо за малолітству старості, або за причини інвалідності та хвороби трудитися. Економічніобмеження поділяються на обмеження матеріального і морального характеру. До обмеженьматеріального характеру належить рівень розвитку продуктивних сил, до обмежень моральногохарактеру-встановлюються економічні відносини або елементи цих відносин, принципи,на яких відносини не тільки вибудовуються, але якими вони і зміцнюються. Встановленийпринцип, згідно з яким задоволення потреб суспільством здійснюється через обмінвартостями, накладає свій відбиток на людину, на його потреби. У цьому процесі неостанню роль відіграє держава. Зміцнюючи принцип обміну, роблячи його панівним,воно стає першою політичною причиною появи потребу. Носіями останньої є індивіди,що мають здатність до праці, але не можуть її реалізувати через гострої конкуренціїяк продукту відносин обміну вартостями. Другий політичною причиною потреби є діяльністьоб'єднань політичного і професійного характеру, що виражають інтерес нужденних ітих, хто може стати такими через непередбачуваність мінових відносин. Дана причина,не беручи до уваги прямого змови уряду з профспілковою і партійною бюрократією абоангажованості цих відносин, працює на розширення сфери потребу індивідів. Третьою,найбільш вагомою, причиною, яка впливає на межі злиденності, є соціальна причина.Вона складається з існуючої системи соціального захисту, а також з соціальної сили(соціальна сила-це обумовлена поділом праці об'єднавча здатність індивідів) найманоїпраці.
Соціальний захист дозволяє індивідам, які перебуваютьпід її заступництвом, зберігати свої позиції в суспільстві. Як охоронна функціяякого політичного, або соціального союзу, соціальний захист є властивість будь-якогооб'єднання людей. Найбільш значними об'єднаннями в даному випадку є держава і професійніспілки. Соціальний захист, що знаходиться в руках держави, що володіє загальнимхарактером. У силу того, що соціальний захист крім держави можуть здійснювати іінші об'єднання людей, соціальна політика може бути реалізованою або через державну,або через недержавну систему соціального захисту. У другому випадку ця функція знаходитьсязазвичай в руках професійних спілок. У зв'язку з таким станом речей виділяютьсядві моделі соціальної політики, які отримують свою легітимацію в конституціях держав:ліберально-консервативна модель; соціально-демократична модель. У науковій літературіє інші уявлення про кількість моделей соціальної політики, але якісні відмінностіне мають принципового значення.
Держава, на основі соціального захисту, переданоїу його компетенцію, створює систему соціального забезпечення, що складається ізсукупності адміністративних норм і закладів, що реалізують ці норми в адміністративномупорядку. Змістовною стороною системи соціального забезпечення, яка підтримуєтьсядержавою, є принцип обов'язкового державного страхування. Обов'язковість страхуванняне завжди передбачає обов'язковість внесків з боку застрахованого. За деякими видамидержавного страхування страховий фонд може поповнюватися за рахунок держави абоза рахунок роботодавця. Показником розвиненості системи соціального забезпечення,а також типовим ознакою моделей соціальної політики є соціальні витрати. Під соціальнимивитратами розуміються обсяг фінансування соціально-політичної діяльності держави.Зазвичай в статистиці фігурує показник у вигляді частки від валового внутрішньогопродукту країни. Сьогодні є країни, де частка соціальних витрат перевищує 40% відВВП, і країни, де соціально-політична діяльність держави не існує взагалі.
Соціальна політика держави не існує у відриві відполітики держави взагалі, а також від його конкретних політик: економічної, податковій,бюджетній, зовнішньої та ін. Сама соціальна політика розпадається на різні політики.Наскільки розвинена соціально-політична діяльність держави, настільки розвиненеі внутрішній зміст його соціальної політики. Соціальна політика може вбирати (невбирати) в себе якісь політики в одних країнах, якісь в інших країнах. Для Німеччиниі Данії характерний широке охоплення соціальної сфери з боку держави, для США іЯпонії характерний менший обсяг.
Суттєвим у визначенні соціальної політики тієїчи іншої держави є джерела фінансування соціальних витрат. Джерела фінансуваннябувають бюджетні та позабюджетні. Бюджетні джерела поповнюються за рахунок податків,діяльності держави в економічній сфері, а також за рахунок інших коштів, що надходятьу бюджет держави. Позабюджетні поповнюються за рахунок внесків роботодавців і найманихпрацівників. В останньому випадку поповнення може відбуватися як рівними, так інерівними частками з боку роботодавців і найманих працівників, а деякі позабюджетніфонди поповнюються тільки за рахунок роботодавців. Найбільш розвиненою системоюсоціальної політики є структура соціальної політики датської держави.
Соціальна політика має низку функцій, які в кінцевомурахунку визначають гуманістичний характер держави, яка прагне через політично створюванігромадські фонди підтримати стан індивідів у тому соціальному статусі, який не бувби обтяжливим для нього. Так, компенсаторна функція спрямована на ліквідацію зовнішніхстримуючих умов, що не дають можливість індивіду бути діяльним учасником існуючиху суспільстві відносин; Елективний функція спрямована на визначення обставин і властивостейсамого індивіда, що дозволяють віднести його до розряду нужденних; кумулятивна функціянакопичує соціальний потенціал держави, що виражається в залежності індивідів відсоціально-політичної діяльності держави. Всі ці функції тим більшою мірою представленіу соціальній політиці держави, чим більшою мірою соціальна політика залежить відполітики держави взагалі.
Висновок
Таким чином, підводячи підсумок, можна відзначити,що представлені в роботі матеріали відображають результати наукового пошуку підходівдо вирішення надзвичайно актуальною і надскладної проблеми — державного управліннясоціальними системами та процесу сучасного державного управління. Орієнтуючись нарозкриті багатьма авторитетними вченими факти неспроможності класичної парадигмисуспільствознавства, що базується на лінійному уявленні і дослідженні відбуваютьсяв суспільстві процесів, використовується підхід, який призначений для дослідженнянелінійно розвиваються систем, до яких відноситься і сучасне громадянське суспільство.Отримані результати обґрунтовують явище управління як похідне самоорганізації іпрояв руху всього сущого від хаосу до порядку. На цій основі визначено концептуальніконтури загального державного управління з виходом на соціальну систему. Відповіднозапропоновані змістовні і організаційні орієнтири підготовки державних діячів. Визначеннязмісту роботи як введення в соціосистему державного управління підкреслює її значенняяк початкового кроку в дослідженні названої вище проблеми. Надалі належить, по-перше,уточнення і більш глибоке розкриття сформульованих теоретико-методологічних передумов.По-друге, треба буде їх переклад на прикладний рівень, маючи на увазі розробку відповідноготехнологічного інструментарію для його впровадження в процес практичної управлінськоїдіяльності та професійної підготовки керівників і персоналу державного управління.
Список використаної літератури
1. Авдєєв Р.Ф. Філософія інформаційної цивілізації. — М. — 1994.
2. Дункан Д. Основні ідеї в менеджменті. — М. — 1996.
3. Крапивенский С.Е. Соціальна філософія: Навчальний посібник.- Волгоград. — 1994.
4. Оболонський А.В. Драма російській політичній історії:система проти особистості. — М. — 1994.
5. Словник практичного психолога. — Мінськ. — 1998.
6. Штомпка П. Соціологія соціальних змін. — М. — 1996.
7. Енциклопедичний соціологічний словник. — М. — 1995.
8. Атаманчук Г.В. Теорія державного управління. — М.- 1997.
9. Введення в державне управління. У 3 кн. / Под ред.В.Я. Афанасьєва. — М. — 1998.
10. Пікул'кін А.В. Система державного управління. — М.- 1997.
11. Радченко А.І. Основи державного та муніципальногоуправління: системний підхід. — Ростов-на-Дону-1997.
12. Сморгунов Л.В. Консолідація демократії і проблемаформування ефективної держави в Росії // Вісник СПбДУ. Сер.6.1998. вип.2.
13. Дубровіна С.Ю., Правові умови управління системи якостівищої професійної освіти // Право і образование. — 2007. — № 9. — 43 с.
14. Потапов М., Державне управління школою і піклувальнарада: ефективність співпраці // Народне образование. — 2006. — № 8. — 89с.