Державний устрій України: проблеми теорії і практики

Курсоваробота
Державнийустрій України: проблеми теорії і практики

Зміст
Вступ
І. Державний устрій України
1.1.Конституційні положенняпро організацію деравної території
1.2.Теорії розподілудержавного устрою
1.3.Способи встановленняунітарності
ІІ.Адміністративно-територіальний устрій як складова частина державного устрою
2.1.Характерні риси адміністративно-територіальногоУстрою
2.2.АРК, регіональні тамісцеві органи державної влади
ІІІ. Органи місцевогосамоврядування
3.1.Роль місцевогосамоврядування в політичній системі України
3.2.Місцеве самоврядування ідержавна влада
3.3.Децентралізація влади якодин із принципів місцевого самоврядування
Висновки
Список використаних джерел

Вступ
УКонституції України (Розділ І «Загальні засади») визначено форму правління,форму державного устрою й політичного режиму в Україні.
Заформою державного правління Україна є республікою. «…Носієм суверенітету ієдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньочерез органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Правовизначити і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові іне може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто неможе узурпувати державну владу» (ст. 5).
Заформою державного устрою—унітарна держава з автономним утворенням у виглядіАвтономної Республіки Крим: «Суверенітет України поширюється на всю їїтериторію.—територія України в межах існуючого кордону є цілісною інедоторканою» (ст.2).
У ходірозробки курсової роботи було поставлено завдяня визначити форму державного устроюнезалежної України.
Насьогоднішній день політична ситуація в Україні є досить нестабільною. Тому темакурсової роботи «Державний устрій України: проблеми теорії і практики» є досить актуальною, оскільки мимаємо можливість проаналізувати чи «унітарна форма державного устрою»консолідує український народ, чи навпаки―роз'єднує.
          Предметомвивчення теми курсової роботи є держава, державна влала, форма державногоустрою, тоді як об'єктом виступають державні відносиниі, методи здійсненнядержавної влади.
Вжепротягом багатьох років і дотепер існують суперечності про форму державного устрою України, і досить гостро булопоставлено питання, свого часу, про «федералізацію» України.
Якісторичний досвід, так і сучасний стан країн показує, що ні рівень життянароду, ні розвиток виробничих сил, ні права людини безпосередньо не залежатьвід того, чи є держава федеративною, чи унітарною, хоча цілком можливо, що у надвеликих державах-монстрах США,Китай, Росія, Індія, а також у величезних територіальних і рідконаселенихКанаді і Австралії такий вид державного устрою більш ефективний, ніж унітарний.
Укомпактних країнах середньої величини, до яких належить Україна, такий устрійніяких переваг не дає.
Українськанація ще остаточно не стабілізувалась ні як етнічна, ні як мовна, ні якполітична спільнота (в державно-політичному сенсі українська нація—це не лишеукраїнці, а й інші національності України). Доцентрові сили ще не досягли тогорівня, коли їхня дія набуває незворотного характеру. Має відбутися відновленняісторичної пам'яті народу, усвідомлення українцями своєї само бутності, повернення національної гідності,почуття господаря на власній землі, поновлення в правах рідної мови, без чогоне відбудеться регенерація деформованої насильницькими зовнішніми впливамиетнічної ментальності і культури.
ФедералізаціяУкраїни законсервує її сучасний стан, коли всі наслідки лігвоциду, етноциду ігеноциду щодо українців—ще будуть у повній силі. Вона сприятиме не «єдностірізних» і «синтезові протилежностей», а остаточному порізненню іпротиставленню, до того ж закріпленому парламентарно. І, звичайно, набудевигляду «квебекізації» або нашої-таки «крімізації». А не виключено, що і чогосьзначно гіршого.
Колисьглибокий знавець Стародавнього світу і Середньовіччя Ернест Ренан писав: «Давніреспубліки, феодальна система значно більше, ніж держава тероризували індивіда.

РОЗДІЛІ. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ
1.1.    Конституційніположення про організацію державної території
Сутнісніхарактеристики держави як категорії конституційного права відбиті у формідержавного устрою—відображених в основному законі організації території державиі способі організації влади. Для з’ясування форми державного устрою необхіднопроаналізувати конституційні положення, за змістом яких визначено організаціюдержавної території та статус її складових або відокремлених частин. А такожвстановлено і розмежовано повноваження центральних органів і органів,локалізованих у межах таких складових або частин.
Термін«Форма державного устрою» має самостійне значення для теорії і практикиконституціоналізму. Проте його використання може спричинити плутанину, аджедержавний устрій іноді асоціюється із державним ладом, тобто із загальноюорганізацією державної влади в умовах конкретної країни. Непорозуміння можутьтакож виникати стосовно співвідношення понять державного устрою іадміністративно-територіального устрою.
Формидержавного устрою почали досліджуватися лише у нові історичні часи за умовпоширення ідеї суверенітету, яка на той час виключала його обмеження або поділ.У подальшому відповідна ідея, зміст якої змінювався, стала своєрідним наріжнимкаменем теорії федералізму. Зокрема, у XVII-XVIII століттях набули поширення тези про подільність суверенітету.
1.2. Теорії розподілу державного устрою
Державнийустрій—це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складовічастини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремихскладових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними)державними органами.[7;57] Для характеристики територіальної організації держави,організації державної влади з територіальним групуванням населення в юридичнійлітературі довгий час уживався, та й зараз використовується (особливо в роботахпо теорії держави і права) термін «державний устрій». Він застосовується внеоднакових значеннях у повсякденній мові, політичній літературі, юридичнихдослідженнях. У перших двох випадках йому надається, звичайно, дуже широке значення: мова йде продержавний, а іноді і суспільний лад в цілому. У юридичній літературі мається наувазі лише устрій території держави, співвідношення держави як цілого з йогоскладовими частинами. Це політико-територіальний розподіл (унітарна держава іфедерація, національні й інші державні утворення – суб'єкти федерації: штати,султанати, землі, кантони й ін.), автономні утворення (автономні республіки,області й ін.) і адміністративно-територіальні одиниці (провінції, райони,округи і т.д.). Що стосується конфедерацій, співтовариств, союзів,співдружностей держав, то можна з впевненістю сказати, що, вони до проблеми територіально-політичноїорганізації держави не відносяться – це міждержавні, міжнародні об'єднаннядержав. Але питання стосуються державної проблематики, хоча вони вивчаються нев конституційному (державному), а в міжнародному праві.
Усучасній теорії державний устрій поділяється на унітарний (простий) і складний.Проста унітарна держава. Поняття «унітарна держава» походить від латинськогослова “unus”, що значить один, єдиний. Унітарна– це злита держава, не розділена на більш дрібні державні утворення, а що складається,як правило, з адміністративно-територіальних одиниць. Унітарні держави буваютьдвох видів: прості і складні. Прості складаються тільки задміністративно-територіальних одиниць (Польща, Таїланд, Алжир, Колумбія,Вануату й ін.), складні мають у своєму складі ті чи інші форми автономії(Італія, Філіппіни, Нікарагуа й ін, про це мова піде далі у роботі.Адміністративно-територіальний розподіл у різних країнах будується понеоднакових принципах і включає різне число ступіней, ланок. Звичайно це області,провінції, губернаторства і т.д., на які безпосередньо поділяється територіядержави; райони, повіти, округи і т.д., з яких складаються одиниці обласноїланки; громади — як низова одиниця. Після другої світової війни в ряді країннамітилися два напрямки змін у територіальному розподілі. По-перше, сталистворюватися великі одиниці, що охоплюють кілька областей – регіони. Вонистворюються не актами центральних органів, а знизу, шляхом угод, і їхнєстворення, насамперед, має на меті економічної координації різних частинкраїни. Такі об'єднання, кожне з який охоплює кілька штатів, відіграють значнуроль у Бразилії. У Росії теж створюються регіональні об'єднання суб'єктівфедерації (наприклад, Поволжя, Сибіру й ін.). Хоча вони задумані длякоординації економіки, на ділі вони грають і іншу роль, виступаючи звизначеними політичними вимогами. Це має місце й у Росії, і голос такихоб'єднань набагато більш важливий, ніж виступи окремих суб'єктів федерації,коли вони висувають свої вимоги до президента й уряду, особливо з питаньекономічної політики. Друга тенденція зв'язана з досвідом заокеанських країн(насамперед США), де вже давно створювалися спеціальні округи (з питаньутворення, водопостачання, санітарії й ін.). Управління цими округамиспеціалізовано, здійснюється призначуваними ними чиновниками, що обираються поконкурсу, (агентствами), що є професіоналами в даній області. Особливеположення займають столиці держав чи столичні округи (столиця з прилягаючимиоколицями). Нерідко повноваження, що обирається в столиці муніципалітетуобмежені в порівнянні з іншими місцевими представницькими органами (Вашингтон уСША й ін.). Такі обмеження означають великий контроль з боку центра й у рядікраїн мають на меті зменшити роль населення столиці в подіях, що можуть відбутисявнаслідок протистояння різних соціальних і політичних угрупувань. Центром таких подій, що надають вирішальний впливна політику держави, звичайно надають столиці. Унітарна держава – найбільшцентралізована форма державного устрою. Однак є визначені градації. У деяких країнах унітарна держава є відноснодецентралізованим, де в більшості ланок адміністративно-територіальногорозподілу є органи, обирані населенням, а в деяких ланках – тільки такі виборніоргани. Вони мають широкі повноваження за рішенням місцевих питань.Децентралізованою є унітарна держава, якщо у всіх ланкахадміністративно-територіального розподілу є органи, що тільки обираються, інемає призначених з центра чиновників загальної компетенції, покликанихздійснювати адміністративний контроль за місцевими органами самоврядування(наприклад, у Великобританії, Японії). Найбільш централізованим є така унітарнадержава, де існує вертикальна система призначених органів управління зверху до низу. В даний час такасистема створюється тільки в умовах військових режимів, тому що в нормальнихумовах у містах і громадах (селах) завжди є виборні ради чи загальні зборигромадян, що досягли повноліття (звичайно 18 років). Ці збори приймають рішенняз питань місцевого самоврядування. Форма унітарної держави дає можливість більшповної концентрації ресурсів у руках центра, вона може сприяти прискореннюрозвитку країни в цілому. Проста унітарна держава — це така держава, складовічастини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичнихміжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Єпрості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких державвідносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія. Складні держави—це такідержави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всіознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх сувереннихправ, як правило, добровільно передали вищим центральним органам союзноїдержави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий союз суверенних держав. Доскладних держав належать федерація, конфедерація і імперія. Унітарний державнийустрій припускає існування злитої держави, що підрозділяється лише наадміністративно-територіальні одиниці і тому що не включають у себе ніякихдержавних утворень. У ньому панують єдині конституційні принципи, існує тількиодна система центральних органів влади (один парламент, один уряд, одинверховний суд), як правило, функціонує одна валютна система, одна армія і т.п.(Франція, Швеція, Фінляндія, Естонія, Туреччина і т.д.). У залежності відступеня централізації унітарні держави поділяються на централізовані ідецентралізовані. У бюрократично централізованих державах на чолі місцевихорганів державної влади стоять призначені центром чиновники, яким підпорядковуютьсямісцеві органи самоврядування. Демократична форма централізації допускаєвеликий ступінь самостійності виборних місцевих органів державної влади врішенні їхніх регіональних питань. Децентралізованим теорія називає державу, уякій центральні органи державної влади мають дуже обмежені права втручання врішення місцевих проблем і де місцеві органи, що обираються населенням, маютьзначний обсяг автономії. Складний державний устрій припускає існування держави,що включає в себе інші державні утворення. Розглядаючи окремі територіальніустрої, теорія держави нічого не конструює, а лише фіксує в історії і сучаснійдійсності окремі їхні види (класи). У результаті виділилися такі класи складнихдержав, як протекторат і унія. Під протекторатом розуміється міжнароднийдоговір, згідно якого одна держава зобов'язується надавати заступництво іншій,більш слабкій державі, здійснювати її представництво в зовнішніх справах,забезпечувати збройний захист, а іноді надавати економічну і культурнудопомогу. Протекторат відносять до числа різновидів державного устрою лише затрадицією, тому що після укладання міжнародного договору про заступництво нової(«третьої») держави не з'являється, а отже, не виникає питання і проїї територіальну організацію.

1.3. Способи встановлення унітарності
Унітарнудержаву звичайно кваліфікують як просту у зв’язку з тим, що жодна звиокремлених частин її території—адміністративно-територіальних одиниць—не маєстатусу державного утворення в основному законі унітарна форма державногоустрою фіксується у вигляді відповідного визначення держави.
Державазви­чайно вважається унітарною (простою), якщо жодна з частин її території ненаділена статусом державного утворення. В унітарній державі існує ише одна конституція, одна система права і одна системаорганів влади. Територія унітарної держави навіть формально є єдиною. їїскладові час­тини найчастіше мають статус адміністративно-територіальниходиниць.
Унітарністьвстановлюється й у не прямий спосіб за змістом конституційних положень,присвячених територіальній організації держави, зокрема, унітарну формудержавного устрою засвідчують положення, які визначаютьадміністративно-територіальний устрій держави. І хоча в основних законахвідсутні будь-які характеристики унітарної форми, іноді в них визначені певніособливості владарювання у зв’язку з відповідною організацією державноїтериторії. Держава є унітарною і поважає в своїй організації принципи автономіїмісцевих органів влади і демократичної децентралізації державного управління.
Унітарнийустрій держави випливає з її конституційних визначень як «єдиної», або «єдиноїі неподільної». Території унітарної держави притаманна якість своєрідноївнутрішньої єдності. Це означає, що її виокремлені частини мають статусадміністративно-територіальних одиниць. У свою чергу,адміністративно-територіальні одиниці є своєрідною територіальною базою дляздійснення державних функцій, матеріальною основою організації влади увідповідних частинах єдиної державної території, але вони не мають політичноїзначущості. Особливості характеризують лише статус територіальних автономій,котрі трактують як політичні одиниці.
Унітарнійдержаві об’єктивно притаманні централізація влади. Разом з тим процеси розвиткусуспільства і держави зумовили появу тенденцій до централізації без відмови відунітарної форми державного устрою. Внаслідок таких тенденцій було, зокрема,запроваджено практику, за якою автономний статус набувають усіадміністративно-територіальні одиниці вищого рівня (Іспанія, Італія, Папуа-НоваГвінея). Відповідні держави в теорії конституціоналізму характеризують якрегіоналістські.
Формальнувідмінність між федеративною і регіоналістською державами вбачають насамперед утому, що лише суб’єкти федерації можуть мати власні конституції. Нерідкорегіоналістська держава сприймається як проміжна форма між унітарною іфедеративною державами або навіть як, по суті, перехідна форма.
Територіяє не тільки просторовою сферою верховенства держави, а й об’єктом її владнихправомочностей. Держава встановлює правовий режим власної території, вирішуєпитання адміністративно-територіального устрою з метою поєднання державноговладарювання з відповідно організованим населенням тощо.
Отже,унітарна держава—це державав якій існує одна конституція, єдине законодавство,єдина судова система, єдине гормадянство. Територія унітарної держави єнедоторканою і не подільною.

РОЗДІЛІІ. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ
Адміністративно-територіальнийустрій (поділ)—це організація державної території через її поділ навідокремлені частини—адміністративно-територіальні одиниці. Призначеннямвідповідного поділу території держави є насамперед здійснення виконавчої владиі функціонування місцевого самоврядування там, де останнє вирізняється з явищавиконавчої влади. Органи, локалізовані адміністративно-територіальним устроєм,узагальнено визначають як місцеві.
2.1. Характерні риси адміністративно-територіального устрою
Адміністративно-територіальнийустрій відіграє важливу роль щодо правотворчої діяльності місцевих органів,адже дія їх актів у просторі є відповідно обмеженою. Звичайною є також практикаприйняття окремих актів главою держави, парламентом або урядом, реалізація якихпороджує правовідносини в межах адміністративно-територіальних одиниць одногорівня або навіть в межах конкретних одиниць.
Адміністративно-територіальнийустрій забезпечує потреби голосування на виборах і референдумах. Йогохарактеристики, як правило, враховуються при встановленні відповідних округівта в деяких інших випадках. Через запровадження адміністративно-територіальногоустрою відбувається наближення влади до населення, створюючи можливості дляреальної участі громадян в її здійсненні, для реалізації принципу народногосуверенітету.
Задміністративно-територіальним устроєм пов’язана організація політичної системисуспільства, зокрема таких її елементів, як політичні партії.
Особливостіадміністративно-територіального устрою відображають дію різних чинників,зокрема історичні тенденції розвитку суспільства і держави, зміст і характерсоціально-економічних змін, географічні і природні властивості окремихрегіонів, національний склад їх населення тощо.
Елементамиадміністративно-територіального устрою є йогоодиниці.Адміністративно-територіальнаодиниця—це відокремлена в межах державичастина території, в межах якої організоване здійснення владних функцій.
Адміністративно-територіальнаодиниця може бути визначена і як простір щодо організації та діяльностімісцевих органів влади. Водночас вона є суб’єктом управління з боку цих органів.Правова регламентація адміністративно-територіального устрою охоплює не тількивизначення відповідних одиниць, а й порядок їх утворення, зміни меж тощо. Зазагальним правилом вирішення цих питань віднесене до повноважень парламенту.
Кожнадержава характеризується певною формою, тобто відмітними від інших державспособом організації і здійснення політичної влади. В Конституції Українизакріплені норми, що характеризують форму державного правління, державногоустрою і політичного режиму.
Відповіднодо статті 2 Конституції України, за формою державного устрою Україна єунітарною державою. Це означає, що в Україні діє єдине громадянство, єдинезаконодавство, єдина судова система, що в межах державних кордонів Українинемає і не може бути будь-яких утворень, що мають ознаки державногосуверенітету. Автономна Республіка Крим, яка входить до складу України, не маєтакого суверенітету, і не має політичної самостійності. Територія Українивизначається цілісною і недоторканою. Що стосується політичного режиму в Україні,то стаття 1 Конституції України визначає Україну як суверенну, незалежну,демократичну, соціальну, правову державу. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритетуправ і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантіївизначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає передлюдиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органидержавної влади та органи місцевого самоврядування.
Отже,державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що єконституційною гарантією демократичного режиму.
2.2. АвтономнаРеспубліка Крим, регіональні та місцеві органи
державноївлади
Особливемісце в процесі становлення державно-територіального устрою незалежної Україниналежить законодавчому врегулюванню взаємовідно­син між центральними органамидержавної влади та органами управління Автономної Республіки Крим, що булаутворена на базі Кримської області у період між проголошенням Декларації продержавний суверенітет України та здобуттям нею незалежності — у відповідь навимогу ЦК КПРС, занепо­коєного незалежницькими тенденціями в Україні77.Після проголошення України незалежною державою у відносинах центру і Кримськоїавтономії виникла низка політико-правових проблем, які підсилювалисьнагнітанням у Криму антиукраїнських настроїв. Радикальні представникиросійської громади виступали за відновлення СРСР або за приєднання Криму доРосії, що суперечило суверенітету України, загрожувало її територіальнійцілісності.
Поступовоці проблеми були розв'язані шляхом внесення змін і до­повнень до КонституціїУкраїни, прийняття Верховною Радою України за­конів «Про Автономну РеспублікуКрим», «Про розмежування повноважень між органами державної влади України іРеспубліки Крим» і особливо — прийняття нової Конституції України 1996 р.
УКонституції України Автономній Республіці Крим присвячено окремий десятийрозділ. її статус визначено як адміністративну автономію, що є не­від'ємноюскладовою частиною України.Республіці надані широкі повно­важення в питаннях організації та діяльностіорганів влади і місцевого са­моврядування, прийняття нормативно-правових актів,що не суперечать за­конам України, права власності на об'єкти, що їй належать.
АРКрим здій­снює розпорядчі і контрольні повноваження в розробці й реалізаціїпрограм економічного, соціального і культурного розвитку, раціонального природо­користування,охорони довкілля; створення і функціонування вільних еко­номічних зон згідно ззаконодавством України.
ІсторіяКриму в радянські часи була такою. У 1921 р. в складі Російської РФСР буластворена національна автономія — Кримська АРСР як результат самовизначеннякримськотатарського народу. Після закінчення Другої світової війни і виселенняз півострова кримських татар сталінським режимом (за нібито співробітництво знімецькою окупаційною владою), республіку перетворено на область. У 1954 р.Президія Верховної Ради СРСР затвердила подання Президій Верховних Рад РСФСР таУРСР про передачу Кримської області до складу України — «з нагоди 300-річчя возз'єднанняУкраїни з Росією, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість ітісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і УРСР».Необхідність піднімати економіку області, забезпечити її прісною водою зарахунок водних ресурсів України та інші господарські потреби були насправдіголовними чинниками, що обумовили зміну підпорядкування області (див.: Чумак В.Україна і Крим: феномен на межі Європи та Сходу // Бюлетень Центру українськихдосліджень. Історична серія. — 4.1. — 1995. — С. 27-35; 36-44).
АРКрим здій­снює розпорядчі і контрольні повноваження в розробці й реалізаціїпрограм економічного, соціального і культурного розвитку, раціонального природо­користування,охорони довкілля; створення і функціонування вільних еко­номічних зон згідно ззаконодавством України. Доповноважень Автономної Республіки Крим віднесені також питання реалізаціїдержавної політики в галузі освіти, культури, розвитку мови і національнихтрадицій, охорони здоров'я, спорту тощо.
Статусобластей в системі державно-територіального устрою, обсяг їх повноважень іхарактер взаємовідносин з центральними органами влади визначаєтьсяКонституцією, законами та указами Президента. Виконавчу владу в областях ірайонах, у містах Києві та Севастополі, як уже зазнача­лося, здійснюють місцевідержавні адміністрації, голови яких признача­ються і звільняються Президентомза поданням Кабінету Міністрів. Міс­цеві державні адміністрації є втіленнямдеконцентрації влади. Вони під­звітні і підконтрольні органам виконавчої владивищого рівня та обласним і районним радам у частині делегованих їм відповіднимирадами повнова­жень. Водночас, вони активно взаємодіють з органами місцевогосамовря­дування.
Такимчином, однією з ланок адміністративно-територіальної системи України є АвтономнаРеспубліка Крим.
Ст.134Конституції України визначає АРК як невід'ємну частину України, яка вирішуєпитання, віднесені до її відання, строго в межах визначуваних КонституцієюУкраїни повноважень.
РозділX Конституції України визначаєполітико-правовий статус Автономної Республіки Крим, при цьому підкреслюючи вст… 134, що АРК є невід'ємною складовою частиною України.

РОЗДІЛІІІ. ОРГАНИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Місцевесамоврядування можна визначити як одну з запроваджуваних в Україні форм народовладдя.Згідно з КонституцієюУкраїни (ст. 140), само­врядування «є правом територіальної громади — жителівсела чи добровіль­ного об'єднання у сільську громаду кількох сіл, селища таміста — самостій­но вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції ізаконів України». Йому притаманні такі риси, закріплені законом «Про місцеве са­моврядуванняв Україні»:
— місцевесамоврядування діє в порядку і межах, визначених верховною владою;його органи дотримуютьсявизначеного законодавством розмежування сфер компетенції; для здійснення завдань, що стоять перед самовряднимиорганами, вони мають самостійні джерела фінансування; вони формуються з дотриманням принципу виборності.
Якформа народовладдя місцеве самоврядування дає змогу територіаль­ним громадам(місцевим співтовариствам) самостійно і під свою відпові­дальність, звикористанням власних матеріальних і фінансових ресурсів, безпосередньо і черезоргани місцевого самоврядування вирішувати питан­ня, які стосуються спільнихінтересів членів територіальних громад.
Системамісцевого самоврядування в Україні включає: сільські, селищні, міські Ради таїх органи (виконавчі комітети, комісії тощо); інші форми самоорганізаціїгромадян (громадські комітети і ради мікро­районів, житлових колективів,домові, вуличні, дільничні комітети); різні форми безпосереднього волевиявленнягромадян (місцеві референ­думи, збори та сходи громадян).
Сільські,селищні, міські, районні й обласні ради формуються шляхом ви­борів. Спільні інтереси територіальнихгромад сіл, селищ та міст представ­ляють обласні та районні ради. Таким чином,суб'єктом самоврядування виступає сама громада або інша територіальна спільнотаі представницькі органи територіальних громад в особі рад. Територіальнігромади прямим голосуванням обирають терміном на 4 роки голів сіл, селищ іміст, які очо­люють виконавчі комітети рад та головують на їх засіданнях.Голови район­них і обласних рад обираються самими радами і очолюють виконавчийапа­рат ради.
Органимісцевого самоврядування управляють майном, що є в комуналь­ній власності,встановлюють місцеві податки і збори, утворюють, реоргані­зовують таліквідовують комунальні підприємства, затверджують і реалізо­вують програмисоціально-економічного і культурного розвитку та бюджети відповіднихадміністративно-територіальних одиниць. Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватисяокремі повноваження органів виконавчої влади. Здійснення цих повноваженьфінансується з державного бюджету або шляхом віднесення до місцевого бюджетуокремих загально­людських податків.
Кожнуланку самоврядування закон наділяє власною компетенцією, в ме­жах якої вона дієнезалежно. В разі незаконного втручання державних структур у їх повноваження,органи місцевого самоврядування мають право насудовий захист своїх інтересів. Разом з тим, органи самоврядування не­сутьконституційну відповідальність за свою незаконну діяльність. Рішення органівмісцевого самоврядування в разі їх невідповідності Конституції і за­конамУкраїни призупиняються у встановленому законом порядку зодно­часним зверненням до суду.
3.1. Рольмісцевого самоврядування вполітичній системіУкраїни
Визначаючироль місцевого самоврядування в політичній системі Украї­ни, яка включаєдержавні та громадські інститути, можна стверджувати, що особливістю місцевогосамоврядування є його державно-громадський ха­рактер. Незважаючи на те, що, відповідно доКонституції України, органи місцевого самоврядування організаційно відособленіі не входять у систему органів державної влади, місцеве самоврядування усе жтаки має ознаки ін­ституту державної влади. Його організаційна відособленістьдає підстави го­ворити про визначену автономію місцевого самоврядування всистемі орга­нів влади, а не про його виключення зі структури держави, щопобічно під­тверджується й існуванням терміна «місцева автономія». ПоложенняЄвро­пейської хартії місцевого самоврядування також підтверджують виконанняорганами місцевого самоврядування значної частини державних завдань.
Доосновних ознак місцевого самоврядування як державного інституту можна віднести: право ухвалення правових актів, обов'язкових для виконаннявсіма роз­ташованими на території місцевого самоврядування підприємствами, ус­тановами,організаціями і громадянами. Відмінність актів органів місце­вогосамоврядування від актів органів державної влади полягає в обмеже­ностітериторії, на якій вони чинні; законодавчовстановлену відповідальність за невиконання або неналеж­не виконання правовихактів місцевого самоврядування; право створюватимісцеві органи в системі місцевого самоврядування, що мають правовикористовувати примус до виконання законів і актів місцевого самоврядування.
Зіншого боку, місцеве самоврядування як одна з форм самоорганізації громадян маєознаки суспільного (громадського) інституту, найважливіши­ми з яких є такі: структураорганів місцевого самоврядування та поділ повноважень між ними визначаютьсянаселенням і не встановлюються законодавством;
питання,віднесені до компетенції місцевого самоврядування, можуть ви­рішуватисямісцевими референдумами і зборами громадян, причому в окремих випадкахпредставницькі органи місцевого самоврядування взагалі можуть не утворюватися,а їхні повноваження будуть здійснюватися зборами; населення має право на правотворчу ініціативу; одним з елементів системи місцевого самоврядування є територіальнегромадське самоврядування — самоорганізація громадян за місцем їхньо­гопроживання на території населеного пункту для самостійного і під своювідповідальність здійснення власних ініціатив у питаннях місцево­го значення; населення має право брати участь у здійсненні місцевогосамоврядуван­ня в будь-яких формах, що не суперечать Конституції ізаконодавству Ук­раїни.
Прикладомможуть бути комітети (комісії), які можуть утворюватися для вирішення окремихпитань місцевого значення і включати посадових осіб місцевої адміністрації,депутатів представницького органу місцевого само­врядування, представниківпідприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, окремих громадян. Такі комітети наділяються органамимісцево­го самоврядування певними повноваженнями та правом розпоряджатисячастиною бюджетних коштів і комунальної власності.
Окремослід відзначити специфічне співвідношення владних і господар­ських завдань удіяльності органів місцевого самоврядування. У переліку питань місцевогозначення важливе місце займають саме господарські проблеми, розв'язання якихпотребує самостійної діяльності органів місце­вого самоврядування.Територіальні громади в особі органів місцевого са­моврядування мають правовиступати в господарських відносинах на рівних засадах із громадянами таюридичними особами. Співвідношення владних і господарських функцій місцевогосамоврядування істотно відрізняється від аналогічного співвідношення функційдержавної влади. Це пов'язано з тим, що основним завданням місцевого самоврядуванняє задоволення життєвих потреб населення.
Такимчином, місцеве самоврядування має характеристики трьох різно­рідних суб'єктів:суб'єкта влади, суб'єкта громадянського суспільства, суб'єкта господарськоїдіяльності.
Співвідношенняцих функцій залежить від конкретних умов не тільки в країні та у регіоні, але йу кожній територіальній громаді.
Виокремленняорганів місцевого самоврядування із системи органів дер­жавної влади(автономізація влади місцевого рівня), спрямування його зу­силь на задоволенняжиттєвих потреб населення, соціальна спрямованість його діяльності дають змогумаксимально усунути його від участі в політич­них конфліктах і забезпечитиможливість створювати (незалежно від політичної ситуації в перехідномусуспільстві) упорядковане життя членів гро­мади, розв'язувати економічніпроблеми за рахунок використання місцевих ресурсів.
Дляпідтримки власної автономності, тобто визначеного обсягу владних повноважень інеобхідних для їх виконання ресурсів, органи місцевого са­моврядуваннязацікавлені в динамічній рівновазі різноманітних рівнів дер­жавної влади. Тому, незважаючи на внутрішню«аполітичність», їх можна розглядати як елемент системи стримувань і противаг,як засіб і водночас наслідок децентралізації влади.
3.2.Місцевесамоврядування і державна влада: способи взаємодії
Взаємовідносиниміж органами державного управління і органами місце­вого самоврядуваннярегулюються лише законом. Законодавство України \ сфері місцевогосамоврядування має деякі особливості, які відрізняють або зближують його звідповідним законодавством інших держав. Конституція України визнає і гарантуємісцеве самоврядування, що притаманне консти­туціям не всіх держав. Післяприйняття закону «Про місцеве самоврядуван­ня в Україні» чітко окреслилося колопитань, віднесених до сфери самовря­дування, визначилися повноваженнясамоврядних органів. В Україні діє та­кож низка інших законодавчих актів, щорегулюють організацію і діяльність місцевого самоврядування.
ВУкраїні законодавчо закріплені: наявність власних повноважень, у ме­жах якихоргани місцевого самоврядування діють самостійно; наявність власних ресурсів,достатніх для здійснення органами місцевого самовряду­вання своїх повноважень;виборність органів у системі органів місцевого са­моврядування.
Проте невсі проблеми у сфері самоврядної діяльності врегульовані одна­ково добре.Деяких законів ще просто не вистачає — як з об'єктивних при­чин (через великийобсяг законодавчої роботи в умовах перехідного суспіль­ства), так і зсуб'єктивних (через свідому і цілеспрямовану протидію деяких політичних сил абоокремих політиків реформуванню основ місцевого са­моврядування). Особливо цестосується законодавства в бюджетній і подат­ковій сферах, від чого прямозалежить становлення фінансової основи міс­цевого самоврядування. На національномурівні протидія виявляється через незапровадження необхідних заходів щодоподальшої децентралізації і де-концентрації влади і ресурсів, а нарегіональному рівні — через неприйняття рішень про передачу на рівень місцевогосамоврядування об'єктів власнос­ті, фінансових та інших ресурсів.
Іншапроблема полягає в неузгодженості між собою уже прийнятих за­конів. Причинами єнедосконалість процедури проходження законопроектів та наявність суперечливихінтересів у міністерств та відомств (у вико­навчій владі), у політичних партій,фракцій та груп (у владі законодавчій). У багатьох випадках це призводить доконфлікту інтересів держави і місце­вих громад та до намагання розв'язати йогона користь сильнішого (дер­жавної влади). Беручи до уваги, що розбіжностіінтересів неминучі, гостро­ту проблеми можна зняти вдосконаленням процедурипроходження зако­нопроектів.
Реалізаціяповноважень місцевого самоврядування повинна забезпечува­тись достатнімифінансовими ресурсами, наявністю комунальної, у тому числі земельної,власності. У держави є обов'язок передати місцевому са­моврядуванню надовгостроковій основі ресурси в обсязі, відповідному до поставлених перед нимзавдань. Таким чином, держава має забезпечити міс­цевому самоврядуваннюможливість самостійного і довгострокового плану­вання і здійснення своєїдіяльності.
Юридичнігарантії включають забезпечення обов'язковості рішень орга­нів місцевогосамоврядування. Організаційні і кадрові гарантії включають підготовку надержавному рівні муніципальних службовців, інформаційне забезпечення місцевогосамоврядування. Можливість недотримання зако­нодавства про місцевесамоврядування однією або обома сторонами повин­на нейтралізуватися діяльністюсудової системи.
Органимісцевого самоврядування відповідно до чинного законодавства мають правовносити законопроекти в законодавчі органи, тобто можуть виступати як суб'єктизаконодавчої ініціативи. При цьому законодавством встановлено, що зверненняорганів місцевого самоврядування й подані ни­ми законопроекти підлягають обов'язковомурозгляду органами державної влади.
Оскільки,крім принципово важливих питань, що потребують законодав­чого регулювання,існує велика кількість поточних питань, які розв'язують­ся у процесіоперативної взаємодії місцевого самоврядування і державної влади, можутьвикористовуватися інші форми взаємодії. До них варто від­нести різного роду спільні робочі органи —групи, комісії (постійно діючі і тимчасові). Ефективною формою взаємодії можестати співробітництво дер­жавної і місцевої влад через асоціації міст та іншіасоціативні органи. Для державної влади Асоціація міст України — це таорганізація, через яку мож­на звертатися одночасно до всіх її членів івиробляти узгоджену політику стосовно місцевого самоврядування.
3.3. Децентралізація влади як один із принципів місцевого
самоврядування
Реалізаціяконституційного права населення на здійснення місцевого са­моврядування значноюмірою залежить від розуміння населенням своїх прав і можливостей у здійсненнімісцевого самоврядування, знання, як ци­ми правами користуватися.
Демократичнеправління передбачає значну міру децентралізації влади та наявність місцевогосамоврядування. Саме за таких умов кожний громадя­нин має змогу брати участь увирішенні питань, що стосуються його безпо­середньо, бути учасникомдемократичного процесу. Місцеве самоврядуван­ня — це «тренувальний майданчик»демократії, на якому громадяни дізна­ються, як керувати процесами місцевогорозвитку та як користуватися свої­ми демократичними правами.
Провіднимпринципом самоврядування є організаційне й функціональне відокремлення йогоорганів від органів державної влади; взаємовідносини між ними регулюються лишезаконом.
Передачаповноважень з центру на місця здійснюється шляхом децентра­лізації йдеконцентрації влади, що дає змогу будувати демократію знизу до­гори.
Застосуваннятого чи іншого виду децентралізації здебільшого обумовлю­ється закріпленим уКонституціях держав типом державно-територіального устрою, який буває унітарнимабо федеративним. Як федеративні, так і уні­тарні держави не виключаютьнаявності розвиненої системи місцевого са­моврядування.
Загальнерозуміння необхідності самоврядування стало надбанням XX ст. Проте й у минулому ця ідея мала своїх прихильників ізахисників. Серед найяскравіших сторінок, написаних класиками політичної думкипро роль та механізми самоврядування — книга А. де Токвіля «Про демок­ратію вАмериці».
Згідноіз сучасними уявленнями, мешканці населених пунктів, що утво­рюють місцевігромади, повинні мати можливість самостійно, на свою від­повідальність вирішуватипитання організації власного життя, причому об­сяг повноважень органівмісцевого самоврядування має визначатися винят­ково можливістю реалізації цихповноважень на низовому рівні.
Дляєвропейських країн велике значення має прийнята Радою Європи «ЄвропейськаХартія місцевого самоврядування» (1985). Вона визначає ті стандартисамоврядування, на які мають орієнтуватися усі демократичні країни.
Історичносклалися дві моделі місцевого самоврядування: англосаксонська та континентальна(європейська). Вони пов'язані з пануванням однойменних правових систем івідрізняються принципами, на яких вибудовується система стосунків між органамимісцевої влади та центральним урядом.
Заанглосаксонської моделі муніципальна влада діє автономно в межах компетенції,наданої законом, а на місцевих рівнях — регламентом. Контроль за діяльністюмісцевих органів влади здійснюють судові органи та цент­ральні міністерства ікомітети. Континентальна модель базується на поєд­нанні принципів державногоуправління і місцевого самоврядування. Пост­комуністичні країни у більшостісвоїй сприйняли континентальну модель місцевого врядування.
Системамісцевого самоврядування традиційно складається з двох частин: представницькогооргану, якого обирає населення, та виконавчого органу. Крім того, до неї можутьвходити інші самоврядні одиниці (наприклад, те­риторіальні органисамоорганізації населення тощо).
Існуютьрізні зразки взаємовідносин виконавчих і представницьких орга­нів на місцях, щобазуються на певному розподілі їхніх повноважень і фун­кцій: «слабкий мер —рада»; «сильний мер — рада»; «мер — головний адмініс­тратор»; «комісіонерськаформа» самоврядування та різноманітні їх комбі­нації.
Забудь-якої форми організації самоврядування головними учасниками процесівприйняття та впровадження рішень на місцевому рівні є: виборні радники,персонал виконавчих органів, виборці, місцеві групи, що пред­ставляють різнікола місцевої громади, засоби масової інформації.
Важливогозначення в системі самоврядування надають проведенню міс­цевих референдумів,завдяки яким громадяни мають змогу брати безпосе­редню участь у вирішенніважливих проблем життя громади. Референдум веде до підвищення рівнялегітимності врядування. Застосовуються й інші форми волевиявлення громадян,як-от: місцева ініціатива, відкликання по­садових осіб чи депутатів. Громадянизалучаються до самоврядування також через щорічні міські збори.
ВУкраїні згідно з чинною Конституцією громадяни мають право на здій­сненнямісцевого самоврядування, а усі державні органи повинні цьому сприяти.Законодавчо закріплені принципи організації місцевого самовря­дування в Українівідповідають міжнародним стандартам, зокрема вимогам Європейської хартіїмісцевого самоврядування. Проте, в умовах перехідно­го суспільства існуєзначний розрив між задекларованим і навіть закріпле­ним у законах розуміннямсамоврядування та повсякденною практикою взаємовідносин центральних і місцевихорганів. Такий стан обумовлений як чинниками культурного плану, так і надмірноюцентралізацією фінансових ресурсів.
Для підвищенняефективності самоврядування в Україні часом не виста­чає законів (особливо вбюджетній і податковій сферах), а часом закони наштовхуються на протидію центручи місцевих чиновників. Громадяни та­кож не завжди виявляють належний рівеньзацікавленості суспільними справами, активності й компетентності.
Усуненняіснуючих недоліків має привести до фактичного виокремлення органів місцевогосамоврядування із системи органів державної влади, під­вищеннясуспільно-політичної активності членів громад, а отже й до пог­либлення тазміцнення демократичного ладу в Україні.
Такимчином, наявність інститут місцевого самоврядування, тобто такої системиорганізації влади на місцях, за якої місцеві громади--об'єднання жителів села,міста, територіальної одиниці—мають реальну можливість самостійно, незалежновід держави розв'язувати місцеві проблеми, які стосуються організації життясела, міста чи адміністративної одиниці.
Сучаснадемократична держава повинна не тільки визнавати можливість існування у ніймісцевого самоврядування, а й всіляко підтримувати його появу та подальшийрозвиток. Без цього сьогодні не можливо уявити наявність у державігромадянського суспільства взагалі. Держава, яка регламентує найменші дрібниців житті людини, є тоталітарною.
Саметакий підхід до місцевого самоврядування передбачено Конституцією України. Дотого ж Україна підписала відповідні документи Ради Європи про гарантуваннямісцевого самоврядування.
ВУкраїні існують давні традиції самоорганізації населення. Так, ще за часівСередньовіччя чимало українських міст жили за приписами Магдекбурського права.Одним із перших українських міст, які отримали привілеї Магдебурзького права,були міста Сянік (1339р.), Львів (1356р.), Кам'нець на Поділлі (1374р.),Берестя (1390р.) та ін.