Вступ
Державнебудівництво і місцеве самоврядування – це наука, що являє собою системуузагальнених знань про організацію роботи органів публічної влади. Її предметомє суспільні відносини, які складаються у процесі організації та діяльностіорганів державної влади та місцевого самоврядування.
Усучасній науці термін «організація» вживається для означення певних процесівабо явищ. Цей термін походить від латинського «оrganizо» – узгоджено, стрункийвигляд, укладаю. Як процес організація – це сукупність дій, що призводять достворення і покращання взаємозв’язків між частинами цілого. Організація якявище – це об’єднання елементів для реалізації програми або мети, щоздійснюється на підставі певних правил і процедур.
Сучаснийсвіт нерідко розглядається як світ найрізноманітніших організацій, які являютьсобою «сукупність людей, груп, об’єднаних для досягнення якоїсь мети, вирішенняякогось завдання на основі принципів поділу праці, розподілу обов’язків таієрархічної структури». Організації створюються для задоволення різноманітнихпотреб людей і тому мають різне призначення, розміри, будову та іншіхарактеристики. Органи публічної влади належать до формальних, політичних,бюджетних, некомерційних, державних чи муніципальних юридичних осіб.
Зточки зору сучасної теорії державного будівництва, органи публічної владиявляють собою цілісну систему інституцій, призначених здійснювати управліннясуспільно значущими справами від імені й за дорученням суверена, – народу, –або відповідної територіальної громади. Як різновид соціальних систем, органипублічної влади складаються з людей і регулюють відносини між людьми, їмпритаманні такі ознаки, як множинність елементів, єдність головної мети длявсіх елементів, наявність зв’язків між ними, цілісність елементів,структурованість, ієрархічність, відносна самостійність. Усі органи публічноївлади є штучними системами, тобто цілеспрямовано створюваними для реалізаціїзаданих програм і цілей. Більшість з них мають значний ступінь відкритості,тобто характеризуються розгалуженістю зв’язків з іншими складовими суспільстваі, відповідно, значною залежністю від них. Водночас деякі органи публічноївлади (особливо виконавчі) досі залишаються відносно закритими системами, щохарактеризуються переважно внутрішніми зв’язками і задовольняють у першу чергупотреби свого бюрократичного персоналу.
Складністьсуспільних проблем, що підлягають вирішенню, і розвиток апарату публічної владипороджують необхідність належної організації управління, узгодження діяльностівсіх складових цього апарату, тобто обумовлюють необхідність організаційнихвідносин. Саме організаційні відносини складають серцевину предмету наукидержавного будівництва та місцевого самоврядування. До таких відносин у сферіздійснення публічної влади належать суспільні відносини, що складаються упроцесі взаємодії чи протидії між елементами всередині загальної системиорганів публічної влади, а також поза нею при створенні, функціонуванні,реорганізації та руйнації цієї системи. Метою організаційних відносин єзабезпечення оптимального використання потенційних можливостей органу публічноївлади, його ефективної роботи.
Організаціяроботи кожного з органів публічної влади може бути визначена через системупевних показників, які отримали назву «елементи державного будівництва імісцевого самоврядування». До них належать:
1.Система органів державної влади і місцевого самоврядування, тобто види органівпублічної влади, місце кожного з них у загальній системі, характер відносин цихорганів між собою.
2.Принципи, тобто основоположні керівні засади, покладені в основу організації тадіяльності органів публічної влади.
3.Функції органів державної влади і місцевого самоврядування як основні напрямкиїх діяльності.
4.Компетенція як юридичні межі владної діяльності органів публічної влади.
5.Територіальні, правові, матеріально-фінансові основи організації та діяльностіорганів публічної влади.
6.Структура, тобто внутрішньо-організаційна будова, поділ органів державної владиі місцевого самоврядування на складові частини.
7.Форми діяльності як види однорідної діяльності органів публічної влади та їхструктурних підрозділів, управлінського апарату стосовно реалізаціїкомпетенції, що здійснюються у певних організаційних рамках, встановленихзаконодавством.
8.Методи діяльності органів публічної влади як способи та інструментальні засобиздійснення владної діяльності.
Державнебудівництво та місцеве самоврядування не є галузевою наукою. Публічна владаздійснюється у всіх сферах життєдіяльності суспільства, а тому організаційнівідносини, пов’язані з її здійсненням, не можуть складати самостійного предметаправового регулювання. Більше того, далеко не всі організаційні відносинирегулюються правом. Деякі з них регламентуються звичаями, нормами моралі ікорпоративними нормами. Тому предмет державного будівництва і самоврядуваннявиходить далеко за межі правової сфери і охоплює собою широкий спектрсуспільних наук від політології та економічної теорії до соціальної й навітьособистої психології.
Наукадержавного будівництва і місцевого самоврядування – це сукупність науково обґрунтованихідей, поглядів, уявлень про організацію та діяльність органів публічної влади.Її основна увага спрямована на динамічні аспекти реалізації публічної владикомпетентними органами, на практику їх діяльності, на втілення правових приписіву життя.
Джереламинауки державного будівництва і місцевого самоврядування є:
1)праці вчених, спеціалістів у галузі державного будівництва і місцевогосамоврядування (монографії, наукові доповіді, статті тощо);
2)правові акти, що регламентують організацію і діяльність органів публічної влади(Конституція України, Регламент Верховної Ради України, Закон «Про місцевесамоврядування в Україні» та ін.);
3)матеріали практики діяльності органів публічної влади (стенограми, протоколи,статистичні дані про роботу, архівні матеріали).
1.Порядок утворення, функції і організація роботи депутатських фракцій (груп) уВерховній Раді України
1.1 Порядок утворення та напрямки функціонування депутатських груп іфракцій
Відповіднодо Конституції України (ст. 75), єдиним органом законодавчої влади вУкраїні є парламент – Верховна Рада України.
Парламент– невід’ємний атрибут кожної демократичної держави. Він є загальнонаціональнимпредставницьким органом державної влади, який обирається корпусом виборців абонаселенням. В якості державно-правового інституту парламент має багатовіковуісторію. Прообразом сучасних парламентів були станово-представницькі установиХІІ–ХІІІ ст., зокрема англійський парламент та іспанські кортеси. Що стосуєтьсяісторії сучасних парламентів, то вона починається з епохи буржуазних революцій.
Парламентзавжди був найважливішою формою представницького народовладдя. Його головнепризначення – законодавче регулювання суспільних відносин, прийняття законів,які б виражали волю народу, представляли народ і втілювали його інтереси.
КонституціяУкраїни не вказує на представницький характер парламенту, а тільки підкреслює,що це єдиний законодавчий орган. Але це не означає, що наш парламент не маєпредставницьких ознак і властивостей. Останні виявляються у вказівках напредставницький мандат народних депутатів України (ст. 78), у виконуванихВерховної Радою завданнях і функціях. Конституція України встановлює, щонародне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші формибезпосередньої (тобто, прямої) демократії (ст. 69), що народ здійснюєвладу безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування(ст. 5). Тим самим конституційно в нашій державі встановлюєтьсяпредставницька демократія, що реалізується насамперед через парламент –Верховну Раду України. Політична воля народу знаходить свій вияв насампередчерез цей орган, що прийняв Конституцію України, що розробляє і приймаєконституційні і звичайні закони, які регулюють найбільш важливі питаннядержавного і громадського життя нашої республіки.
ВерховнаРада займає провідне місце серед вищих органів державної влади, у першу чергузавдяки своїм законодавчим повноваженням, а також виступає в якості центральноїланки політичної системи України, визначаючи основні засади внутрішньої тазовнішньої політики нашої держави. Парламент є ареною боротьби різноманітнихполітичних сил країни, інструментом досягнення злагоди у суспільстві ісоціально-політичного компромісу.
Значнийкількісний склад парламенту та розмаїття політичних переконань народнихдепутатів вимагає їх об’єднання у депутатські фракції та групи для формування івисловлення колективної позиції з питань порядку денного. Правовою основоюдіяльності депутатських фракцій і груп є Регламент Верховної Ради України.
Депутатськіфракції – це об’єднання депутатів, сформовані на основі партійноїприналежності. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійнідепутати, які підтримують програмні документи відповідної партії.
Депутатськігрупи формуються на позапартійній основі й об’єднують депутатів, які поділяютьоднакові або схожі погляди з питань державного і соціально-економічногорозвитку.
Депутатможе входити до складу тільки однієї депутатської групи або фракції. ГоловаВерховної Ради України і його заступники не входять до їх складу.
Об’єднаннядепутатів формуються на добровільній основі на першій сесії до обраннякерівництва Верховної Ради і сформування інших органів. Якщо цього невідбулося, головуючий на пленарному засіданні оголошує перерву на 2 робочих дні.Згідно з Постановою Верховної Ради України «Про внесення змін до РегламентуВерховної Ради України» від 13 травня 1998 р. умовою створення фракції євходження до її складу не менш як 14 народних депутатів України (дляпорівняння, мінімальне число членів фракції в Австрії та Швейцарії – 5, уФранції – 20, у Росії – 35). У справі про утворення парламентських фракційКонституційний Суд України у своєму рішенні зазначив, що вимоги щодо чисельногоскладу депутатських фракцій поширюються і на депутатські групи
РегламентВерховної Ради України передбачає низку обмежень щодо створення депутатськихгруп і фракцій. Об’єднання депутатів не можуть формуватися для захистуособистих, комерційних, місцевих, професійних або релігійних інтересів.Принципи діяльності фракцій і груп не повинні суперечити вільному характерудепутатського мандата. Об’єднання депутатів не можуть виступати від іменіВерховної Ради України або українського народу.
Кожнадепутатська група або фракція повинна бути зареєстрована в Секретаріаті ВерховноїРади, куди подається письмове повідомлення з указівкою її назви, мети,персонального складу і депутатів, що уповноважені її представляти. Післяреєстрації головуючий на засіданні парламенту інформує депутатів про формуваннядепутатського об’єднання.
Колисклад депутатської групи або фракції стає меншим від установленої кількості,вона через 15 днів оголошується Головою Верховної Ради розпущеною (так,наприклад, були розформовані фракції Верховної Ради 3 скликання, створені зарезультатами виборів на першій сесії – Громада, фракції Селянської партії таПрогресивної соціалістичної партії України). Однак, за Регламентом, післярозпуску персональний склад органів Верховної Ради не переглядається.Реорганізація та формування нових депутатських фракцій і груп можутьпроводитися протягом повноважень Верховної Ради України із збереженням їхпропорційного представництва в органах Верховної Ради чи з відступом від ньоговідповідно до рішення, прийнятого Верховною Радою щодо такого представництва.
Станомна 1 вересня 2001 р. у Верховній Раді України існувало 11 фракцій і 3групи.
Депутатськіфракції:
1.«Батьківщина»;
2.«Демократичний союз»;
3.Комуністичної партії України;
4.Народного Руху України;
5.Народно-демократичні партії;
6.Партії зелених України;
7. «Реформиі Порядок» – «Реформи – Конгрес»;
8.Соціалістичної партії (Лівий Центр);
9.Соціально-демократичної партії України (об’єднаної);
10.Українського Народного Руху;
11.«Яблуко».
Депутатськігрупи:
1.«Регіони України»;
2.«Солідарність»;
3.«Трудова Україна».
Керівникидепутатських груп і фракцій обираються на їх засіданнях. Вони складають розписзасідань, забезпечують відвідання засідань і сесій Верховної Ради членамиоб’єднання, стежать за тим, щоб члени були поінформовані і голосуваливідповідно до лінії фракції, представляють об’єднання у відносинах з органамипублічної влади, засобами масової інформації і громадянами.
Фракціїй групи мають право на пропорційне представництво в усіх органах Верховної РадиУкраїни та офіційних парламентських делегаціях. Зокрема, комітети ВерховноїРади України формуються депутатськими фракціями і групами за принципомпропорційності, з урахуванням фахової підготовки народних депутатів тадомовленості між ініціативними депутатськими об’єднаннями. Кожна депутатськагрупа (фракція) має гарантоване право на виступ свого представника з усіхпитань порядку денного на засіданнях Верховної Ради України та її органів. Вониберуть участь у пропорційному розподілі посад голів комітетів, мають праводелегувати своїх представників у тимчасові комісії, попередньо обговорюватикандидатів на посади Голови Верховної Ради і його заступників. Фракції й групиможуть вільно співробітничати між собою шляхом утворення депутатських об’єднаньі неформальних груп, які не підлягають реєстрації і не мають прав, встановленихРегламентом.
Депутатськігрупи і фракції виступають необхідним елементом ефективності роботи комітетів ідепутатів, засобом збору й обміну інформацією, основним органом для узгодженнязаконопроектів. Крім того, вони є дослідницькими структурами, що справляютьвплив на результати законотворчої роботи, а також істотним засобом впливу наорганізацію роботи Верховної Ради України (можуть впливати на порядок деннийпарламенту і на вибори голів комітетів).
Матеріально-технічнезабезпечення діяльності депутатських груп і фракцій здійснює Голова ВерховноїРади України й адміністративно-технічний персонал, що закріплюється за ними длянадання допомоги у здійсненні їх функцій у Верховної Раді. Кількістьконсультантів з організаційно-технічного обслуговування депутатських груп(фракцій) визначається Верховною Радою України, вони зараховуються до штатуСекретаріату Верховної Ради України. За згодою народних депутатів Українизареєстровані депутатські групи (фракції) можуть мати додаткову кількістьконсультантів, утримання яких здійснюється за рахунок економії коштів у межахфонду, передбаченого на утримання референтів-консультантів народних депутатівУкраїни. Консультант депутатської групи (фракції) у своїй роботі керуєтьсязаконодавством України, а також Регламентом Верховної Ради України і Положеннямпро консультанта депутатської групи (фракції) Верховної Ради України,затвердженим Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 р. №378/95-ВР.
Консультантдепутатської групи (фракції) зобов’язаний:
1) задорученням депутатської групи (фракції) готувати матеріали з питань, щовносяться на розгляд Верховної Ради України, комітетів, депутатських груп(фракцій), інших органів та організацій, надавати членам групи (фракції)допомогу в здійсненні контролю за виконанням прийнятих ними рішень;
2)допомагати народним депутатам України, що входять до складу депутатської групи(фракції), у розгляді та вирішенні порушених ними питань;
3)брати участь в організації вивчення громадської думки, потреб і запитіввиборців, вносити пропозиції щодо вирішення даних питань;
4)вести діловодство, забезпечувати збереження документів, які надходять на ім’ядепутатської групи (фракції), контролювати своєчасне надходження відповідей назвернення депутатської групи (фракції);
5)надавати членам депутатської групи (фракції) організаційно-технічну та іншудопомогу, пов’язану з діяльністю депутатської групи (фракції).
Підчас виконання своїх обов’язків консультант депутатської групи (фракції) неповинен допускати дій, які можуть завдати шкоди діяльності народних депутатівУкраїни, що входять до складу депутатської групи (фракції).
Порядокроботи депутатської групи (фракції), умови вступу депутата в таке об’єднання,його виходу чи виключення з неї визначаються самою депутатською групою(фракцією). Однак Регламентом Верховної Ради України передбачено, щодепутатські групи і фракції проводять свої засідання відкрито і гласно. Закритезасідання може бути проведене за рішенням самої фракції чи групи.
1.2 Організаціяроботи депутатських груп і фракцій Верховної Ради Автономної Республіки Крим
Статус,повноваження, порядок організації й діяльності депутатських груп і фракційВерховної Ради Автономної Республіки Крим визначається Конституцією АРК,Законом України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим», РегламентомВерховної Ради АРК і Тимчасовим положенням про депутатські групи, фракціїВерховної Ради АРК.
ДепутатиВерховної Ради АРК можуть добровільно об’єднуватися в депутатські групи іфракції за умови, що до складу кожної з них входить не менше 10 депутатів.Депутатські групи і фракції створюються з метою консолідації депутатівВерховної Ради АРК за політичними, економічними та іншими переконаннями длявирішення намічених завдань. Депутатські групи, фракції не можуть формуватися зметою, що суперечить статусу депутата Верховної Ради АРК.
Депутатськіфракції формуються на основі партійної приналежності депутатів, однак до їхскладу можуть входити і безпартійні депутати, що підтримують програмнідокументи відповідної партії. Депутатські групи формуються на позапартійнійоснові й об’єднують депутатів, що розділяють однакові або подібні погляди зпевних політичних, економічних та інших питань.
Депутатськагрупа, фракція вважаються сформованими з моменту їх реєстрації секретаріатомсесії на підставі заяви, підписаної не менш як десятьма депутатами ВерховноїРади АРК, про що секретаріат сесії робить повідомлення на пленарному засіданні.У заяві про утворення депутатської групи, фракції вказуються її склад, голова ізаступник голови. До заяви додається протокол організаційного засідання, заявидепутатів. Цілі, завдання і список членів депутатської групи, фракції післяреєстрації подаються секретаріатом сесії всім депутатам Верховної Ради АРК.
ДепутатВерховної Ради АРК вправі перебувати тільки в одній депутатській групі абофракції. Депутати, що не ввійшли до складу жодної депутатської групи абофракції, є незалежними. До складу депутатської групи або фракції не можутьвходити Голова Верховної Ради АРК, його заступники, голови постійних комісійВерховної Ради і депутати – члени Ради міністрів АРК.
Ранішестворені депутатські групи, фракції підлягають перереєстрації протягом 15 днівпісля початку чергової сесії.
Формуваннядепутатських груп або фракцій починається на першому пленарному засіданніВерховної Ради АРК нового скликання до розгляду питань про обрання ГоловиВерховної Ради АРК, утворення робочих органів Верховної Ради АРК. Переднаступними пленарними засіданнями секретаріат сесії Верховної Ради АРК поширюєсеред депутатів інформаційні матеріали про депутатські групи, фракції, щоутворені відповідно до вимог Регламенту Верховної Ради АРК і Тимчасовогоположення про депутатські групи, фракції Верховної Ради АРК.
Депутатмає право виходу з депутатської групи або фракції, про що він подає письмовузаяву голові відповідної групи або фракції та до секретаріату сесії. Якщодепутат вийшов або виключений зі складу однієї депутатської групи, фракції йпротягом семи днів не ввійшов до складу іншої, він включається секретаріатомсесії до списку незалежних депутатів.
Реорганізаціяіснуючих і формування нових депутатських груп, фракцій можуть проводитисяпротягом усього строку повноважень депутатів Верховної Ради АРК. Повідомленняпро зміни у складі депутатських груп, фракцій, у їх найменуванні, проприпинення їхньої діяльності, а також про утворення блоку, коаліції мають бутиподані до секретаріату сесії Верховної Ради АРК у письмовому вигляді запідписом голів або заступників голів депутатських груп, фракцій і доведені довідома депутатів Верховної Ради АРК, а також передані до засобів масовоїінформації. Про зміни в складах депутатських груп, фракцій або зміни у їхназві, про припинення їхньої діяльності голова групи або фракції протягом семиднів повідомляє письмово секретаріат сесії Верховної Ради АРК.
Якщосклад депутатської групи, фракції внаслідок відтоку колишніх членів стає меншим10 осіб, то через 15 днів вона вважається такою, що припинила свою діяльність,про що секретаріат сесії повідомляє на найближчому пленарному засіданні ВерховноїРади АРК. Однак припинення діяльності депутатської групи, фракції не єпідставою для обов’язкового перегляду складу органів Верховної Ради АРК.
Депутатськігрупи і фракції мають право:
–попередньо обговорювати кандидатури на посади Голови Верховної Ради АРК, йогозаступників, голів постійних і тимчасових комісій Верховної Ради, кандидатурина посади, обрання, призначення, затвердження, питання про надання згоди напризначення або звільнення яких дається Верховною Радою АРК;
– навиступ свого представника з усіх питань порядку денного на пленарних засіданняхВерховної Ради АРК та її органів, крім випадків, коли рішення приймається безобговорення;
–об’єднуватися в блоки і коаліції, що реєструються секретаріатом сесії напідставі відповідної заяви з додатком протоколу організаційного засідання,підписаного керівниками депутатських груп, фракцій;
–депутатська група або фракція, що ініціювала розгляд питання на пленарномузасіданні, має право на виступ свого представника після припинення дискусії напленарних засіданнях Верховної Ради АРК та її органів, крім випадків, колирішення приймається без обговорення.
Жоднадепутатська група, фракція не має права виступати від імені Верховної Ради АРК.Незалежні депутати виступають тільки від свого імені.
Депутатськігрупи, фракції проводять свої засідання відкрито і гласно, однак за рішеннямдепутатської групи або фракції може бути проведене закрите засідання.
Структурадепутатської групи або фракції, порядок роботи, умови вступу депутата додепутатської групи або фракції, умови його виходу або виключення визначаютьсясамою депутатською групою або фракцією на основі Тимчасового положення продепутатські групи, фракції Верховної Ради АРК.
Головадепутатської групи або фракції уповноважений виступати від імені депутатськоїгрупи або фракції і представляти її на пленарних засіданнях Верховної Ради АРК,її органів, у республіканських органах і об’єднаннях громадян. За відсутностіголови його обов’язки покладаються на заступника голови депутатської групи абофракції.
Депутатськігрупи й фракції утворюють раду, що більшістю голосів від фактичного числазареєстрованих депутатських груп, фракцій приймає рішення рекомендаційногохарактеру. Рада депутатських груп і фракцій є дорадчо-погоджувальним органом, ускладі голів депутатських груп, фракцій та їх заступників.
Занеобхідності рада депутатських груп і фракцій вносить пропозиції з питаньпорядку денного, щодо раціональної організації і планування роботи ВерховноїРади АРК, сприяє узгодженню позицій депутатів, якщо виникають спірні питання вроботі Верховної Ради та її органів.
Рададепутатських груп і фракцій збирається на засідання за власною ініціативою абоза пропозицією Президії Верховної Ради АРК, Голови Верховної Ради АРК, йогозаступників. Засідання цієї ради проводяться відкрито і гласно. За необхідностірада депутатських груп і фракцій приймає рішення про проведення закритогозасідання.
Рададепутатських груп і фракцій приймає рішення рекомендаційного характеру. Вонаможе приймати рішення, якщо на її засіданні є присутніми не менше 2/3 їїскладу. Під час прийняття рішень кожна депутатська група, фракція має кількістьголосів, пропорційну числу членів депутатської групи, фракції, виходячи з норми10 депутатів – 1 голос. Рішення приймаються більшістю голосів від фактичногочисла зареєстрованих депутатських груп, фракцій.
Занеобхідності засідання ради депутатських груп і фракцій протоколюються.Протокол підписується всіма головами депутатських груп і фракцій, що взялиучасть у засіданні. Рекомендації ради підписуються головами всіх депутатськихгруп і фракцій або особами, що їх заміняють.
Дляпроведення засідань депутатських груп, фракцій Управління справами ВерховноїРади АРК надає депутатським групам, фракціям відповідні приміщення, закріпленіза ними. За письмовим зверненням голови депутатської групи або фракціїСекретаріат Верховної Ради АРК поширює серед депутатів надані офіційнідокументи і матеріали від депутатської групи, фракції, а також надає іншудопомогу в здійсненні депутатською групою, фракцією передбачених законодавствомфункцій у Верховній Раді АРК.
2.Надати характеристику основних принципів побудови та розвитку українськоїдержави
Підчас глибоких соціальних і політичних зрушень останнього десятиріччя посиливсяпотяг усіх народів колишнього Союзу РСР до незалежності і розбудови власноїдержави. Втіленням державотворчих пошуків українського народу стало прийняття24 серпня 1991 р. Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежностіУкраїни і наступне його підтвердження всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р.На політичній карті світу з’явилася нова суверенна держава – Україна.
Першийрозділ Конституції України (далі КУ) називається «Загальні засади» і складаєтьсяз 20 статей. У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу нашоїдержави, які є вихідною точкою конституційного регулювання найважливішихсуспільних відносин.
Стаття1 КУ проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною,правовою державою.
Суверенністьі незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійноюі неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, атакож її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами.Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для широкої тареальної участі громадян в управлінні справами держави і суспільства,забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо. Правовадержава – це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів іпосадових осіб здійснюється на основі й у межах, визначених правом, де нетільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальнувідповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.
Стаття2 КУ проголошує Україну унітарною державою, тобто державою, в межах якої немаєінших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати увідносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України. Спроби яквнутрішніх, так і зовнішніх сил вивести будь-яку частину території Україниз-під її суверенітету мають розцінюватися як замах на цілісність інедоторканість нашої держави.
ВУкраїні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5Конституції). Тому носієм суверенітету та єдиним джерелом влади визнається лишенарод. Важливою гарантією повновладдя народу є конституційно закріпленевиключно за ним право визначати і змінювати в Україні конституційний лад. Цеозначає, що лише з волі народу, виявленої під час проведення всеукраїнськогореферендуму, можлива зміна орієнтирів суспільного розвитку, спрямованості,вихідних принципів організації та функціонування механізму держави тощо.
Державнісимволи і столиця є невід’ємними атрибутами будь-якої суверенної держави.
Державнісимволи – це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальнізнаки конкретної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадкахсповнені і певного історичного або ідеологічного змісту. КУ встановлює такісимволи нашої держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встановлюється зурахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького, іДержавний Гімн. У деяких країнах є й інші державні символи – державні кольори,державна печатка, державний девіз. Девіз держави – це короткий вислів, у якомудістають вияв її найвищі цінності.
СтолицеюУкраїни, тобто її адміністративно-політичним центром і місцем перебуваннязагальнодержавних законодавчих, виконавчих і судових органів, є місто Київ.
Відповіднодо ст. 6 КУ державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу назаконодавчу, виконавчу, судову. Реалізація цього принципу покликана запобігтиконцентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що,як свідчить історичний досвід, призводить до свавілля у керівництві державою ісуспільством. Треба зазначити, що необхідною умовою ефективного втілення цьогопринципу в практику організації та діяльності державного апарату є створеннясистеми взаємних тримань і противаг між органами, які належать до різних гілоквлади.
Говорячипро конституційне визначення і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7),треба усвідомлювати, що йдеться про право місцевих територіальних громад(жителів села, селища, міста), а також обраних ними відповідних рад самостійноі незалежно від органів держави, але у порядку й у межах, передбачених чиннимзаконодавством, вирішувати питання місцевого значення. Отже, органи місцевогосамоврядування – це не частина системи органів держави, а форма залученнягромадян до управління, один із проявів демократії на місцевому рівні.
КУ (ч. 2ст. 6) встановлює, що органи законодавчої, виконавчої та судової владиможуть здійснювати свої повноваження виключно на підставі, в межах та у спосіб,передбачені КУ та законами України. Це означає, що органи держави:
а)можуть вирішувати лише ті питання, які КУ і законами прямо віднесені до їхньоїкомпетенції;
б) неможуть перевищувати повноважень, якими вони наділені КУ та поточнимзаконодавством України;
в)можуть і повинні здійснювати свої повноваження у повній відповідності зпроцедурою, встановленою КУ або поточними законами для вирішення конкретнихпитань.
Устаттях 8, 9, 19 КУ закріплено такі основні принципи побудови та функціонуваннянаціональної правової системи:
1) верховенствоправа. Воно передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно відміркувань щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо.
2) найвищаюридична сила КУ. Згідно з цим принципом закони та інші нормативно-правові актиповинні прийматися на основі КУ і відповідати їй.
3) визнанняположень КУ нормами прямої дії. Цим зумовлено, що конституційні приписивпливають на суспільні відносини безпосередньо. Статтею 8 КУ гарантуєтьсясудовий захист конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньона підставі КУ.
4) визнанняміжнародних договорів після їх ратифікації частиною законодавства України. Цейпринцип передбачає забезпечення реалізації положень таких міжнародних угодвідповідними правовими, організаційними та іншими засобами нарівні з приписамизаконів, прийнятих Верховною Радою України.
5) недопустимістьпримусу робити те, що не передбачено законодавством. Недопустимо примушувативчиняти дії, які не заборонені законом і спрямовані на досягнення якихосьпозитивних результатів, якщо закон прямо не вимагає їх вчинення.
6) неприпустимістьневідповідності міжнародних договорів положенням КУ. Згідно зі ст. 9приєднання нашої держави до тієї чи іншої міжнародної угоди можливе лише післявнесення відповідних змін до тексту її Основного Закону.
7) функціонуванняорганів державної влади та органів місцевого самоврядування лише на підставі, вмежах повноважень та у спосіб, що передбачені КУ та законами України. Цеозначає, що зазначені суб’єкти: можуть вирішувати лише ті питання, які УК ізаконом прямо віднесені до їх компетенції; не вправі перевищувати повноважень,наданим їм КУ і законом; можуть і повинні здійснювати свої повноваження уповній відповідності до процедури, встановленою КУ чи законом для вирішенняконкретних питань.
Норми,які містяться у статтях 10, 11, 12 КУ, покликані врегулювати основи національногорозвитку та міжнаціональних відносин в Україні. Перш за все, вони спрямовуютьдержавну діяльність на сприяння консолідації та розвиткові не тількиукраїнської нації, її історичної свідомості та культури, а й розвитковікультурної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.Закріплюючи державний статус української мови, КУ гарантує вільний розвиток,використання і захист російської та інших мов національних меншин, щопроживають в Україні. Слід зазначити, що вказані конституційні положення ґрунтуютьсяна положеннях відповідних міжнародно-правових актів.
Основнізасади економічних відносин в Україні у статтях 13, 14, 16 КУ. Саме нимивизначено об’єкти, які є власністю українського народу, від імені якого прававласника щодо цих об’єктів здійснюють органи державної влади та органимісцевого самоврядування. До таких об’єктів належать земля, її надра,атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. Водночас землю проголошеноосновним національним багатством.
КУгарантовано забезпечення державою екологічної безпеки і рівноваги, вжиття всіхнеобхідних заходів до подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.
Стаття15 КУ гарантує побудову суспільного життя на засадах політичної, економічної таідеологічної багатоманітності.
Політичнабагатоманітність означає, насамперед, реальну можливість створення і діяльностірізних об’єднань громадян (партій, рухів, конгресів тощо).
Економічнабагатоманітність передбачає можливість рівноправного існування різних формвласності і господарювання, їх однакову підтримку збоку держави.
Ідеологічнубагатоманітність треба розуміти як реальне право різних суб’єктів безперешкодноформулювати, досліджувати, пропагувати та втілювати у практику суспільнихвідносин ідеї, теорії, погляди щодо різних аспектів життя держави, суспільства,цивілізації.
Гарантієюзабезпечення цієї багатоманітності є заборона визнання державою будь-якоїідеології як обов’язкової. Держава гарантує свободу політичної діяльності, якане заборонена КУ і законом України.
Упершому розділі КУ закріплено засади національної безпеки і зовнішньополітичноїдіяльності нашої держави.
Піднаціональною безпекою розуміється стан захищеності життєво важливих інтересівособи, держави і суспільства від існуючих і можливих внутрішніх і зовнішніхзагроз в усіх сферах суспільних відносин. Заборонено створення і функціонуванняна території України будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.Стаття 18 КУ закріплює спрямування зовнішньополітичної діяльності України назабезпечення національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного івзаємовигідного співробітництва з іншими країнами за загально визнанимипринципами і нормами міжнародного права.
Практичначастина
Сільськийголова своїм розпорядженням звільнив з посади директора сільської школи тапризначив нового. Прокоментувати це рішення сільського голови з точки зорузаконності.
Розв’язання
Статуссільського, селищного, міського голови на сьогодні не знайшов закріплення уКонституції України, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 141 ОсновногоЗакону статус голів, депутатів, виконавчих органів ради, їх повноваження,порядок створення визначаються законом. Відповідно до Закону «Про місцевесамоврядування в Україні», сільський, селищний, міський голова є головноюпосадовою особою відповідної територіальної громади. Цим же закономзакріплюється, що посадова особа місцевого самоврядування – це особа, якапрацює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваженняу здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій іотримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету. При цьому сільський,селищний, міський голови входять до системи місцевого самоврядування як окреміправосуб’єкти, що докорінно відрізняє їх від голів районної, обласної, районноїу місті ради.
Законодавчозакріплюється, що під час здійснення своїх повноважень сільський, селищний,міський голова є підзвітним, підконтрольним і відповідальним передтериторіальною громадою, відповідальним перед відповідною радою, а з питаньздійснення виконавчими органами ради повноважень органів виконавчої влади –також підконтрольним відповідним органам виконавчої влади.
Сільський,селищний, міський голова здійснює, перш за все, представницьку функцію.Представницький характер мандату міського голови був підтверджений РішеннямКонституційного Суду України від 6 липня 1999 р. №7-рп/99 у справі№1–25/99(справа про сумісництво посад народного депутата і міського голови). Узгаданому рішенні єдиний орган конституційної юрисдикції України дійшоввисновку, що термін «представницький мандат» обов’язково пов’язаний з обраннямособи на посаду з наданням їй відповідних повноважень, у тому числі виступативід імені виборців, а тому міський голова є головною посадовою особоютериторіальної громади міста з представницьким мандатом. Наявністьпредставницького мандата міського голови зумовлена насамперед йогобезпосереднім обранням територіальною громадою міста.
Сільський,селищний, міський голова як особа, що має представницький мандат, виступає відімені виборців, зокрема представляє відповідну територіальну громаду, раду таїї виконавчий комітет у відносинах з державними органами, іншими органамимісцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами таорганізаціями незалежно від форми власності, громадянами; звертається до суду зпитань визнання незаконними актів відповідних органів місцевого самоврядування,місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, якіобмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження радита її органів; укладає від імені територіальної громади, ради та її виконкомудоговори відповідно до законодавства. Виконання цих функцій та повноважень маємісце тому, що виборці обрали його і наділили мандатом (тобто дорученням).
Неменш важливою функцією голови є й номінаційна, оскільки він вносить на розглядради пропозицію щодо кандидатури на посаду секретаря ради, про кількісний іперсональний склад виконавчого комітету відповідної ради; пропозиції щодоструктури і штатів виконавчих органів ради, апарату ради та її виконавчогокомітету; призначає на посади та звільняє з посад керівників відділів,управлінь та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ таорганізацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальнихгромад.
Водночасна сільського, селищного, міського голову покладено здійснення значнихорганізаційно-розпорядчих функцій. У першу чергу, це пов’язано з тим, що він запосадою є спікером відповідної ради й очолює її виконавчий комітет. У межахданої функції голова організує роботу відповідної ради та її виконавчогокомітету; забезпечує підготовку на розгляд ради проектів програмсоціально-економічного та культурного розвитку, цільових програм з інших питаньсамоврядування, місцевого бюджету та звіту про його виконання, рішень ради зінших питань, що належать до її відання; скликає сесії ради, вносить пропозиціїта формує порядок денний сесій ради і головує на пленарних засіданнях ради;скликає загальні збори громадян за місцем проживання; здійснює керівництво апаратомради та її виконавчого комітету; веде особистий прийом громадян; єрозпорядником бюджетних, позабюджетних цільових (у тому числі валютних) коштів,використовує їх лише за призначенням, визначеним радою; забезпечує здійснення умежах наданих законом повноважень органів виконавчої влади на відповіднійтериторії, додержання Конституції та законів України, виконання актівПрезидента України та відповідних органів виконавчої влади; забезпечуєвиконання рішень місцевого референдуму, відповідної ради, її виконкому.
Значнемісце у роботі сільського, селищного, міського голови займає й виконанняконтрольної функції, в межах якої він слідкує за законністю рішень та актівінших органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади,підприємств, установ та організацій, а у випадках, коли зазаначені органиобмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження радита її органів – звертається до суду щодо визнання їх незаконними; забезпечує навідповідній території додержання законодавства щодо розгляду звернень громадянта їх об’єднань тощо.
Сільський,селищний, міський голова несе персональну відповідальність за здійсненнянаданих йому законом функцій та повноважень.
Аналізповноважень сільського, селищного, міського голови дає змогу визначити основнівимоги, яким має відповідати його діяльність: вона має бути чітко та вичерпнорегламентована законодавством України, вона не може перетинатися з діяльністюінших органів та посадових осіб, зокрема з діяльністю ради або її виконавчогооргану, дублюючи або підміняючи її; вона має бути спрямована на забезпеченнявсебічного розвитку місцевості, задоволення матеріальних, духовних та іншихпотреб відповідної територіальної громади. Іншими словами, діяльністьсільського, селищного, міського голови має відповідати його призначенню бутигарантом законності та дбати про благоустрій території, добробут її населення.
Зіншого боку, трудові відносини в системі загальної середньої освіти регулюютьсязаконодавством України про працю, Законом України «Про освіту» [1060–12], цимЗаконом та іншими нормативно-правовими актами.
Призначенняна посаду та звільнення з посади керівника державного та комунальногозагальноосвітнього навчального закладу здійснює відповідний орган управління освітою.Призначення на посаду та звільнення з посади заступників керівника та іншихпедагогічних працівників державного та комунального загальноосвітнього навчальногозакладу здійснюється відповідним органом управління освітою за поданням керівниказагальноосвітнього навчального закладу. Призначення на посаду та звільнення зпосади інших працівників державного та комунального загальноосвітнього навчальногозакладу здійснює його керівник. Призначення на посаду та звільнення з посади керівникаі заступників керівника приватного загальноосвітнього навчального закладуздійснює його власник за погодженням з відповідним органом управління освітою. Призначенняна посаду та звільнення з посади педагогічних та інших працівників приватного загальноосвітньогонавчального закладу здійснює його власник.
Враховуючивсе вищезазначене, міський голова діяв поза своєю компетенцією, однак його діїможуть бути правомірними, якщо він є власником цього учбового закладу, але і вцьому випадку він повинен був користуватися «Кодексом законів про працю України»(322а-08), тобто, мається на увазі, чи був укладений трудовий договір іздиректором цієї школи, і, якщо був, то треба встановити умови, за якими він бувукладений для того, щоб дати остаточну відповідь по цьому питанню.
Висновки
Українськадержавність має тисячолітню історію, але наука державного будівництва власнетільки починає формуватись. Причому цей процес проходить у досить складнихсоціально-політичних та економічних умовах. Перед наукою державного будівництвастоять складні завдання, що пов’язані з формуванням нової, більш демократичноїсистеми публічної влади, визнанням місцевого самоврядування, переходом відрадянської системи до організації державних органів за принципом розподілувлад, становленням нових владних інституцій. Головне завдання за цих умовполягає у науковому обґрунтуванні оптимальних моделей організації публічноївлади, підвищенні ефективності діяльності її органів, перебудові їх роботи наістинно демократичних принципах. Становлення України як суверенної правовоїдержави потребує вивчення широкого кола державно-правових проблем з урахуваннямвітчизняного державотворення і зарубіжного досвіду регулюванняорганізаційно-правових відносин.
Демократичнийпотенціал системи публічної влади будь-якої країни значною мірою обумовлюється рівнемправового регулювання організації роботи владних органів. Тоталітарнаспрямованість влади, статичний характер держави, що виявлявся, насамперед, впріоритеті держави над людиною, догматизований підхід до розробкидержавно-правових проблем не сприяли розробці багатьох актуальних проблемдержавного будівництва. Свого часу наука радянського будівництва розглядаласябагатьма фахівцями як другорядна. Таке ставлення до питань державногобудівництва значною мірою не подолано й сьогодні.
Нажаль, нині фактично відсутні самостійні дисертаційні дослідження основнихелементів державного будівництва. Саме цим значною мірою обумовленабагатоманітність поглядів по кожному з більш-менш суттєвих питань організаціїроботи органів публічної влади, «омонімізація» та «синонімізація» науковоїтермінології.
Насучасному етапі йде зближення теорії та політико-правової практики. Аналізуючифункціонування відповідних органів публічної влади, наука державногобудівництва виявляє позитивні й негативні сторони їх діяльності, робитьвисновки та пропозиції, які, хоча й не завжди, але ж враховуються владнимиструктурами. На основі аналізу публічно-правової практики наука державногобудівництва нині виявляє «білі плями» у правовому регулюванні, дає пропозиціїщодо необхідності врегулювання відповідних суспільних відносин, пропонуєнайбільш ефективні засоби впливу на державно-правову практику. Предметомвивчення є діяльність Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України,органів місцевого самоврядування, інших владних і самоврядних структур.
Значнізміни у суспільних відносинах і державі, які відбуваються у зв’язку іззапровадженням у життя Конституції України, породжують необхідність перетвореньінститутів держави, системи державного управління, вдосконалення методівправового регулювання суспільних відносин, тобто необхідність державно-правовоїреформи. Ця реформа повинна здійснюватися комплексно, охоплюючи одночасно всіосновні функції держави, а також систему місцевого самоврядування в Україні.Виходячи з цього, здійснення даної реформи передбачає одночасні перетворенняпублічно-правових інститутів за наступними основними напрямами: парламентськареформа; адміністративна реформа; судово-правова реформа; реформа місцевогосамоврядування (муніципальна реформа). Відповідно до основних напрямівдержавно-правової реформи здійснюються й наукові дослідження фахівців здержавного будівництва та місцевого самоврядування.
Завданнямпарламентської реформи в Україні є не тільки побудова раціональної системизаконодавчої діяльності, формування оптимальної структури Верховної РадиУкраїни як єдиного органу законодавчої влади, єдиного представницького органуУкраїнського народу, а й удосконалення його правового статусу. Під часпарламентської реформи має бути розв’язане широке коло питань, пов’язаних зістановленням Верховної Ради України передусім як професійного парламенту.Водночас слід займатись і створенням науково обґрунтованої комплексної системиуправління законодавчим процесом, яка забезпечувала б планомірність,послідовність і системність у здійсненні законодавчої діяльності в Україні.
Здійсненняорганізаційних заходів парламентської реформи або ж розробку та подальшеприйняття конкретних законодавчих актів, внесення змін до чинного законодавствабезпосередньо передбачають і деякі норми чинної Конституції 1996 р. Якщовести мову про організаційні заходи, то тут насамперед слід оптимальновибудувати систему комітетів Верховної Ради України, раціонально розмежувати їхкомпетенцію. Адже наявна кількість комітетів теоретично не обґрунтована. Нині ускладі комітетів існує одразу чотири так званих «правових» комітети, а саме: 1)з питань правової політики; 2) з питань державного будівництва та місцевогосамоврядування; 3) з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією;4) з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.Доцільно об’єднати їх в один юридичний (правовий) комітет з відповіднимипідкомітетами з тим, щоб справді не лише виробляти, а й активно, цілеспрямованота узгоджено здійснювати через законодавчий процес єдину в державі правову ізаконодавчу політику. Потребує перегляду й нинішня система комітетів, якізаймаються економічними та іншими питаннями.
Заслуговуєна увагу й пропозиція підвищити продуктивність роботи Верховної Ради Українишляхом укрупнення існуючих в Україні партій, створення політичних блоків, появиправлячих коаліцій, які, маючи більшість у парламенті, формували б уряд.
Практикафункціонування Верховної Ради України виявила низку проблем, пов’язаних зудосконаленням системи її повноважень, що потребує внесення відповідних змін доКонституції України.
Практикавпровадження Конституції в життя виявила очевидні недоліки у розв’язаннікадрових питань, які мають бути врегульовані на її рівні та пов’язані, зокрема,із процедурою звільнення Прем’єр-міністра (за дев’ять років незалежностіУкраїни їх звільнено сім). Досить часто змінювалися члени Уряду. В цьомувипадку спостерігається залежність звільнення виключно від Президента, а такожнедостатня можливість парламенту здійснювати передбачений п. 13 ст. 85Конституції України контроль за діяльністю Кабінету Міністрів. Виходячи зцього, пропонується розширення установчих функцій парламенту шляхом внесення докомпетенції Верховної Ради надання згоди Президенту не лише на призначенняПрем’єр-міністра (п. 12 ст. 85), а й надання згоди і на йогозвільнення з посади Президентом.
Разомз тим, необхідно внести доповнення і до ст. 87 Конституції України, якедало б змогу Верховній Раді України розглянути питання про відповідальність чинедовіру не лише Кабінету Міністрів у цілому, а й щодо окремих його членів, щоспричинює припинення їх повноважень. Ці зміни сприятимуть підвищеннювідповідальності Уряду та його членів за результати їх діяльності не лише передПрезидентом, а й перед Верховною Радою України.
Дляздійснення парламентської реформи необхідно виробити і найоптимальнішу системузаконодавчої діяльності, яка забезпечувала б її планомірність, послідовність тасистемність. Цьому сприятимуть розроблена Інститутом законодавства ВерховноїРади України Концепція розвитку законодавства України на 1997–2005 рр. ідержавні програми законодавчих робіт, які слід планувати на більш короткіперіоди. Необхідно прийняти в остаточній редакції й Закон «Пронормативно-правові акти України», який би чітко врегулював правотворчудіяльність держави.
Наступнимнапрямом державно-правової реформи є здійснення адміністративної реформи,сутність якої зводиться, передусім, до реформування виконавчої влади.
Аналізситуації у багатьох сферах державного управління (економічній, соціально-культурній,адміністративній, яка раніше називалась адміністративно-політичною) свідчитьпро те, що однією з причин наявної кризи є насамперед недосконалість і серйознінедоліки в організації діяльності структур виконавчої влади. На те, що вона далеконе досконала, вказують неодноразові її структурні перебудови (злиття,роз’єднання, ліквідація та створення) тих чи інших міністерств, комітетів,відомств. За період 1991–2000 рр. було видано близько двохсот указів ПрезидентаУкраїни, якими вносилися зміни до системи, назви, структури та функційцентральних органів виконавчої влади. Особливо це стосується тих, які покликаніудосконалити управління в економічній сфері.
Спостерігаєтьсянадзвичайна, та не завжди виправдана розгалуженість центральних структурвиконавчої влади. Сьогодні в Україні налічується біля 60 різних міністерств ідержавних комітетів, тоді як в інших країнах, значно більших за територією абонаселенням, таких центральних органів значно менше (США – 14, Німеччина – 16).
Незважаючина серйозні зміни, що відбуваються впродовж останніх років уполітико-економічній ситуації України, система її виконавчої влади практично незмінилася. Розроблюючи та здійснюючи адміністративну реформу, необхідновизначити та обґрунтувати чітку систему органів виконавчої влади, їхнюкількість лише на науковій основі. При цьому слід враховувати й те, що зміна,наприклад, кількості центральних органів призведе до перерозподілууправлінських функцій не лише серед них, а й на рівні окремо взятогоміністерства, державного комітету або інших центральних органів виконавчоївлади. Цілком зрозуміло, що подібні зміни на згаданому рівні потребуютьвідповідних змін і по «вертикалі», тобто в нижчих ієрархічних ланках виконавчоївлади.
Необхідноюпередумовою підвищення якості виконавчої діяльності є прийняття нового Закону«Про Кабінет Міністрів України», який чітко окреслив би його компетенцію,характер взаємозв’язків Уряду з іншими органами державної влади, форми і методийого діяльності. На жаль, організація роботи вищого органу виконавчої влади єоднією з найменш досліджених проблем у вітчизняній науці державногобудівництва.
Важливимфактором під час здійснення адміністративної реформи є розумна побудовавзаємовідносин органів виконавчої влади з Адміністрацією Президента, яка нерідкопідміняє Уряд нашої держави. Належна перебудова цих відносин сприятиме не лишескороченню кількісного складу Уряду, а й управлінських структур, президентськоїадміністрації. При цьому слід звернути увагу на неухильне додержанняосновоположних принципів організації й діяльності виконавчих органів, зокремарозподілу влад, верховенства права, законності, субординації, колегіальності,науковості, гласності. Адже в їх здійсненні в нинішній час мають місце певнінедоліки.
Узв’язку з проведенням адміністративно-правової реформи перед державознавцямипостало дуже важливе завдання – наукове забезпечення проведення реформидержавної служби. Слід провести структурні перетворення в державному апараті,здійснити їх правове забезпечення, відпрацювати системи підготовки тапідвищення кваліфікації кадрів, створення кадрового резерву проходження служби.Всі ці заходи мають отримати належне наукове обґрунтування.
НоваКонституція вимагає визначення нових шляхів здійснення і забезпеченнясудово-правової реформи в Україні. Головним завданням цієї реформи має бутистворення системи ефективного захисту конституційних прав і свобод людини ігромадянина, інтересів суспільства і держави, підтримання режиму законності таправопорядку в державі.
Конституціяпроголошує (ч. 2 ст. 124), що юрисдикція судів поширюється на всіправовідносини, які виникають у державі. Це положення істотно розширюєюрисдикцію судів і свідчить про те, що немає обмежень у зверненні зацікавленихосіб за судовим захистом конституційних прав і свобод. Крім того, постаєнеобхідність розмежування правовідносин між судами загальної юрисдикції таКонституційним Судом України, а також за видами судочинства у судах загальноїюрисдикції. Тим більше, що правовий статус Конституційного Суду визначено уКонституції й Законі про нього.
Концептуальнимпитанням судово-правової реформи є визначення шляхів реформування самої судовоїсистеми. Конституція передбачила функціонування в Україні єдиної системи судівзагальної юрисдикції, визначила побудову її за принципами територіальності йспеціалізації, створення вищих спеціалізованих судів, запровадила судиприсяжних. Крім того, до судової системи має увійти як спеціалізована галузьсистема господарських судів, яка на сьогодні є самостійною, та військові суди.
Реформуваннясудової системи повинне відбуватися на підставі прийняття нового закону просудоустрій. Одним з центральних питань цього закону є структурування судовоїсистеми, у якому має поєднатися створення галузевих (спеціалізованих) судів іззапровадженням внутрішньої спеціалізації у деяких судових ланках.
Водночасслід зазначити, що судово-правова реформа передбачає реформування не лишесудової системи, а й правоохоронних та інших органів, діяльність яких пов’язаназ діяльністю судів. Тому реформуванню в її межах підлягають і органипрокуратури, попереднього розслідування, внутрішніх справ, юстиції тощо.
Однієюіз складових частин державно-правової реформи в Україні має стати реформуваннямісцевого самоврядування або, як інколи його називають, муніципальна реформа.Вона має передбачати здійснення системи заходів, які умовно можна поділити начотири блоки.
Першийблок заходів пов’язаний зі створенням стабільної правової бази місцевогосамоврядування. У розвиток базових законів «Про місцеве самоврядування вУкраїні», і «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міськихголів», «Про службу в органах місцевого самоврядування» слід прийняти законипро правовий режим майна комунальної власності та про порядок формуванняфінансових ресурсів місцевого самоврядування, гарантії місцевого самоврядуваннята ін.
Другийблок заходів має бути спрямований на формування матеріально-фінансової основимісцевого самоврядування. Під цим кутом зору необхідно найближчим часомзавершити формування комунальної власності територіальних громад, провестимуніципалізацію земель, забезпечити чітке розмежування доходів і видатків міждержавним і місцевими бюджетами, а також між районними й обласними бюджетами,розробити механізми фінансування державою витрат органів місцевого самоврядування,яких вони зазнали внаслідок виконання делегованих повноважень виконавчої владита рішень органів державної влади.
Третійблок заходів муніципальної реформи пов’язаний з наданням інформаційної,науково-методичної та організаційної підтримки місцевому самоврядуванню.
Інарешті, четвертий, без якого неможливе виконання зазначених заходів, має бутиспрямований на створення системи підготовки та перепідготовки кадрів дляорганів місцевого самоврядування. Важливим кроком у цьому напрямку, безумовно,було створення Української академії державного управління, регіональних центрівпідвищення кваліфікації державних службовців. Проте, на сьогоднішній день,цього недостатньо. Слід здійснити підготовку і випуск навчально-методичноїлітератури та програм, визначити базові навчальні заклади або створитифакультети підготовки спеціалістів для органів місцевого самоврядування задержавним замовленням.
Середнайбільш актуальних проблем сучасної науки державного будівництва не можнаобминути й низку питань, пов’язаних з дослідженням сутності та обґрунтуваннямоптимальних моделей функціонування органів публічної влади АвтономноїРеспубліки Крим. Поки що ці питання залишаються одними з найменш досліджених,що негативно впливає на політико-правову практику, перш за все – на ефективністьдіяльності органів влади автономії та їх взаємозв’язок з центральними та вищимиорганами державної влади України.
Вумовах економічної кризи й хронічної нестачі фінансових коштів значної гостротинабула проблема забезпечення матеріально-фінансової основи діяльності органівпублічної влади, оптимального перерозподілу бюджетних коштів між центром ірегіонами. На фахівців у галузі державного будівництва значною міроюпокладається завдання наукового забезпечення бюджетної та податкової реформи,обґрунтування найбільш доцільних шляхів поєднання загальнодержавних і місцевихінтересів у даній сфері.
Уцілому можна констатувати, що наука державного будівництва сучасної Україникритично переоцінила здобутки теорії та практики радянського будівництва і ниніперебуває на стадії становлення. На наш погляд, було б недоречним говорити пронауку державного будівництва як усталену сукупність знань про оптимальнуорганізацію роботи органів публічної влади, оскільки за нинішніх умов НТР тапостіндустріального суспільства суспільні технології модифікуються,трансформуються і створюються постійно, а не лише на обмежених періодами реформетапах. Поки що в Україні спостерігаються спроби колективного пошукуоптимальних моделей із залученням позитивно оціненого досвіду роботирадянського апарату та функціонування органів публічної влади у розвиненихзарубіжних країнах, що далеко не завжди дає бажаний ефект.
Однієюіз основоположних тенденцій розвитку науки державного будівництва на сучасномуетапі є розширення її предмета, що обумовлено демократизацією суспільнихвідносин, у тому числі й у науковій сфері, розширенням предмета конституційногорегулювання. За останні роки до кола інтенсивно досліджуваних проблем буливведені питання оптимізації правового статусу Президента України, зокрема йогокомпетенції, організація роботи Конституційного Суду, місцевих державнихадміністрацій, виборчих комісій та ін. Складні теоретичні і практичні проблемисьогодні пов’язані зі статусом місцевого самоврядування і насамперед із їхправовим регулюванням і взаємовідносинами з іншими органами та організаціями. Єпідстави прогнозувати, що у майбутньому предмет державного будівництвапошириться й на інші державні органи, охопивши механізм публічної влади вцілому.
Впадаєу вічі зростаючий інтерес багатьох авторів до загальнотеоретичних аспектівдержавного будівництва та місцевого самоврядування, намагання критичногопереосмислення вихідних положень цієї науки. І це цілком зрозуміло. В умовахреформування усіх сфер суспільного життя першочергового значення набуваєвироблення відправних засад майбутніх перетворень, їх теоретичної основи.
Зазнаєсуттєвих змін і методологія сучасної науки державного будівництва. Поряд зметодами, що довели свою результативність ще за радянських часів(системно-структурного аналізу, функціональний, історико-правовий,формально-логічний та ін.), дедалі ширше використовуються порівняльно-правовий,соціологічний, статистичний та інші методи.
Водночасвідбувається певна зміна принципів наукових досліджень. У першу чергу, на змінукласовому підходу приходить аналіз суспільних процесів із загальнолюдських,загально-цивілізаційних позицій. Серед найважливіших принципів сучасної наукидержавного будівництва можна назвати також науковість, об’єктивність, історизм,демократизм, критицизм та ін., тобто є всі підстави очікувати, що вже унайближчі роки наука державного будівництва отримає своє остаточне оформлення ізайме належне місце серед юридичних дисциплін. Цього вимагає розвитокдемократичних перетворень в Україні, становлення правової державності.
Списоквикористаної літератури
1. Барабашев Г.В., Шеремет К.Ф. Советскоестроительство: Учебник. – М.: Юрид. лит., 1988.
2. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна. Навч.посібник. – К.: АМУУП, 1997.
3. Гарчева Л.П., Ярмыш А.Н. Конституционное правоУкраины: Учеб. пособие. – Симферополь: Доля, 2000.
4. Государственная служба: теория и организация: Курс лекций. –Ростов-на-Дону: Феникс, 1998.
5. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер’янова.– К.: Юрінком Інтер, 1998.
6. Державно-правова реформа в Україні: Матеріали наук.-прак. конф.Листопад 1997 р. / Ред кол.: В.Ф. Опришко (голова) та ін. – К.: Ін-тзак-ства Верховної Ради України, 1997.
7. Законодавство України про місцеве самоврядування та компетенціюйого органів: Зб. норм. актів / Уклад.: М.П. Воронов, В.Д. Яворський,П.М. Любченко та ін. – Х.: Факт, 2000.
8. Законодательство Украины о местном самоуправлении: Сб. норм. актов/ Сост. В.Н. Игнатенко. – Х.: Одиссей, 1999.
9. Законодательство Украины о борьбе с преступностью: Сб. норм. актов/ Сост.: В.Д. Брынцев, Д.В. Филин. – Х.: Одиссей, 1999.
10. Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка. –К.: Наукова думка, 1999.
11. Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики.– К.: Український центр правничих студій, 1999.
12. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. –К.: Атіка, 2000.
13. Проблеми активізації конституційно-правових досліджень івдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. статей / Головаредколегії В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1999.
14. Проблеми державно-правової реформи в Україні: Зб. наук. праць.Вип. 3 / Ред.кол.: В.Ф. Опришко (голова) та ін. – К.: Ін-т зак-ства Верх.Ради Укр., 1997.
15. Райт Г. Державне управління / Пер. з англ. – К.: Основи, 1994.
16. Свирский Б.М. Государственное строительство и местноесамоуправление в Украине. Учебное пособие. – Харьков: Эспада, 2001.
17. Серьогін В.О., Серьогіна С.Г. Державне будівництво та місцевесамоврядування в Україні. Частина Загальна. – Харків: Шрих, 2000.
18. Смирнов Э.А. Основы теории организации: Учеб. пособие. –М.: Аудит, ЮНИТИ, 1998.
19. Советское строительство: Учебник / Под ред. А.А. Безуглова. –М.: Юрид. лит., 1985.
20. Советское строительство: Учеб. пособие / Под ред. О.Ф. Фрицкого,В.Ф. Кузнецовой. – К.: Выща школа, 1988.
21. Управление организацией: Учебник / Под ред. А.Г. Поршнева, З.П. Румянцевой,Н.А. Саломатина. – М.: ИНФРА-М, 1999.
22. Чукаева В. Государственное строительство и самоуправление Украины:Учеб. пособие. – Днепропетровск, 1999.
23. Цвєтков В.В. Державне управління: основні факториефективності (політико-правовий аспект). – Х.: Право, 1996.