КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни «Теорія держави та права»
«Громадянськесуспільство, його місце у правовій системі держави»
ЗМІСТ
ВСТУП
Розділ І. Теоретико-методологічні проблеми взаємодіїгромадянського суспільства та правової держави
1.1 Поняття, принципи та структурагромадянського суспільства
1.2 Громадянське суспільство якоснова формування правової держави
1.3 Принципи правової держави таїх значення для формування громадянського суспільства
Розділ ІІ. Правові засоби зміцнення взаємодіїгромадянського суспільства і правової держави в контексті новітньогоукраїнського досвіду
2.1 Економічна основагромадянського суспільства та її правова регуляція в умовах правової держави
2.2 Теоретико-правові аспекти формування і діяльності політичних партій ігромадських організацій як інститутів громадянського суспільства
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇЛІТЕРАТУРИ
ВСТУПДинамічний розвиток українськогосуспільства, яке протягом останніх десяти років на засадах гуманізму ісправедливості розбудовує власну державу, інтеграція України у світовеспівтовариство актуалізує вивчення та наповнення реальним змістом багатьохправових понять та правових явищ. Серед них чільне місце обіймаютьтеоретико-правові проблеми взаємодії громадянського суспільства і правовоїдержави, становлення яких тісно пов’язане з відповідним етапом розвиткулюдства, держави і права.
Формуючись як система відносин і інститутів,незалежних від держави, громадянське суспільство може ефективно функціонуватилише за умов правової держави, яка керується правом і гарантує існування такихсоціальних інститутів.
Взаємозв’язки правової держави і громадянськогосуспільства мають конкретно-історичний характер, залежать від умов розвиткукожної держави. В сучасній Україні пройшов тривалий період формуваннятеоретичних і політико-правових ідей та концепцій; які згодом знайшливідображення у конституційному процесі у вигляді пропозицій до проектуКонституції. І лише нині така взаємодія з теорії перемістилась в площинуоб’єктивної реальності. Цьому сприяло закріплення в Конституції України цілоїнизки відповідних норм, реалізація яких створює надійний фундамент суспільногопрогресу, забезпечення прав і свобод людини.
З іншого боку, вимагає вдосконалення і сам механізмформування громадянського суспільства, теоретичні засади якого лише починаютьрозроблятись, в той час як основні інститути є об’єктом активного правовогорегулювання. А тому нині важливо окрім галузевих напрацювань, уявляти собісистему громадянського суспільства як комплексне і багатогранне явищесуспільного життя у його взаємозв’язку з правовою державою. Їх суміснарозбудова вимагає від юридичної науки розробки теоретико-правової моделівзаємодії, яка нині лише формується.
У формуванні методологічної концепції взаємодіїгромадянського суспільства і правової держави слід орієнтуватись нанеобхідність створення механізму критично-конструктивного аналізу досягненьнауки і практики та створення більш досконалої теоретико-методологічної основи,складовими якої мають стати: системність, об’єктивність, історизм;системно-структурний і фундаментальний підходи; органічна єдність теорії іпрактики; поєднання критичного і раціонального, конструктивного,порівняльно-ретроспективного, історичного та логічного підходів.
Системний підхід при дослідженні взаємодіїгромадянського суспільства і правової держави передбачає їх комплексний аналізу взаємному розвитку і динаміці як систем, що існують відокремлено кожна всобі; у взаємному зв’язку з іншими системами.
Належні результати дає використання елементівполітологічного аналізу. Це, в першу чергу, стосується інститутівгромадянського суспільства, які правом регулюються обмежено (політичні партії,преса, лобіювання тощо) чи взагалі не регулюються (громадська думка тощо).
Системність вивчення теми неможлива без застосуваннясинергетичного наукового напрямку, який розглядає суспільство і державу всукупності їх елементів.
Історичний підхід передбачає вивчення явищ у їхрозвитку, а також виявлення зв’язку минулого і сьогодення. Даний методзастосовувався при вивченні становлення ідей щодо громадянського суспільства увітчизняній та зарубіжній політико-правовій думці.
Надзвичайно важливим є порівняльний (компаративний)метод, який дозволяє звільнитись від етноцентризму і ефективно використати всерозмаїття правового досвіду.
Розділ І. Теоретико-методологічніпроблеми взаємодії громадянського суспільства та правової держави1.1 Поняття, принципи[1] та структура громадянськогосуспільства
Поняття “громадянське суспільство” все частішевживається як у юридичних дослідженнях, так і політологічних оглядах таповсякденному житті. На відміну від інших правничих термінів, що мають чіткоокреслені рамки вживання, даний термін має різноманітну сферу вжитку — відсуб’єкта правовідносин до суспільного ідеалу. Виходячи із зростаючого значеннягромадянського суспільства, в першу чергу в процесі розбудови правової державив Україні доцільно звернути увагу на підходи до визначення його принципів таструктури у взаємозв’язку з правовою державою. Саме це нині найбільш актуально.
Як свідчить аналіз літератури, теорія громадянськогосуспільства активно формується в Україні. Позитивно, що ейфорія від сприйняттяідеї швидкої розбудови громадянського суспільства залишилася в минулому, а цестворює можливості серйозних наукових узагальнень. Але засмучує той факт, щотеорія та ідеї громадянського суспільства залишаються невідомими широкомузагалу, вони є тільки виголошеними, але потенційно не задіяними у нашомусуспільному розвитку. Тому визначення насамперед поняття громадянськогосуспільства, виокремлення його принципів і є важливим завданням сьогодення.
Концептуальне опрацювання проблеми визначення громадянського суспільствамає важливе значення з точки зору розкриття закладених у ньому потенцій.Вирішення цього завдання дає змогу вплинути на формування загальнопонятійногоапарату, який адекватно відображав би зміст відповідного поняття, ліквідував биплутанину в його трактуванні, відповідав би сучасному рівню юридичної науки іновим підходам до її кардинальних проблем. громадянськийсуспільство правовий держава
Теорія держави і права предметно звернена до різнихсукупностей абстрактних знань та суджень про державно-правові явища. Якнеобхідна ознака теорії держави і права виступає обґрунтування в її межах однихтеоретичних положень іншими, пізнання одних абстракцій з метою виробництваінших більш загальних [1].
Відзначимо, що предметом загальної теорії держави іправа є теоретичні положення або те, що має ідеальну, логічно очищену форму. Якзазначив свого часу В.С. Швирьов, теоретична наука виникає тоді, колиформуються первинні концептуальні побудови, що дозволяють працювати з ними як зідеалізованими об’єктами і тим самим дають можливість розгортати власнийтеоретичний зміст [2].
Теорія — ієрархічна структура, в ній можна виділити ряд підструктур,які відображають об’єктивну реальність на різних рівнях загальності. Теоретичнівисновки стають емпіричною базою подальшого пізнання, в результаті чогоутворюються нові теоретичні знання. Теорія формує теорію. Але при випрацюваннітеоретичної конструкції суб’єкт юридичного пізнання не повинен втрачатиконтактність з юридичною реальністю, яка завжди є критерієм істинності теорії.
Рівень розвитку теорії держави і права є найважливішимпоказником стану юридичної науки, її пізнавальних і соціально-конструктивнихможливостей. Теорія є нескінченним процесом руху думки вглиб явищ, якіпізнаються. Чим вищий рівень абстрактності теоретичного відображення, тимглибше думка проникає в те, що пізнається, тим глибше сутність явища, якепізнається у теоретичних положеннях. Проблема теоретичного знання полягає втому, що будь-яке теоретичне уявлення лише відносно стабільне, оскільки вонозмістовно змінюється у міру включення до обігу науки нових, раніше не відомихвідомостей про властивості явищ, які відображені в теоретичних уявленнях. Убудь-якому серйозному теоретичному дослідженні зазвичай ставиться і вирішуєтьсяпитання про перехід від вже виявлених елементів, зв’язків та відносин вструктурі “традиційного” предмета до нових елементів, зв’язків та відносин,тобто по суті “традиційний” предмет теорії держави і права у кожномудослідженні збагачується.
З урахуванням вищевикладеного і сприймаючи наведені основнідумки як методологічний підхід, який задовольняє мету дисертації, в межахданого дослідження, для узагальнення та побудови нового горизонту теоретичнихуявлень (теоретичної конструкції) про громадянське суспільство та його основніознаки, емпіричним матеріалом обрані загальновизнані вітчизняні розробкипровідних фахівців-теоретиків у даній галузі як певний щабель розвинутостінауки, в якому вже знайшла відображення світова політико-правова думка.
Аналіз існуючих у сучасній юридичній науці поглядів нагромадянське суспільно доречно провести у хронології їх оформлення. Відразу жслід зазначити, що стосовно принципів (ознак) громадянського суспільства різнідослідники виділяли досить широке їх коло, кожний у силу власного бачення проблеми.Це є свідченням того, що теоретичні дискусії до цього часу не припиняються, асаме підкреслюють їх корисність та нагальну потребу як для науки, так і дляпрактики.
Виходячи з підходів робочої групи Конституційноїкомісії (1993 р.), громадянське суспільство — це асоціаціярівноправних, вільних і незалежних громадян-власників, яка функціонує,гармонійно поєднуючи інтереси різних верств населення.
Принципи (ознаки): 1) головною його цінністю єгромадянин, людина, її права й інтереси. Пріоритет людини над усім. Весьдержавно-правовий і суспільний механізми мають бути спрямовані на захищеністьлюдини; 2) різноманітність, рівноправність і недоторканність усіх формвласності, в тому числі і приватної, їх, так би мовити, священність, рівнийзахист з боку держави; 3) економічна свобода громадян і їх об’єднань таінших суб’єктів економічної діяльності. Свобода підприємництва і господарськасамостійність на основі ринкових відносин, невтручання держави і політичнихпартій у суто господарську діяльність. Створення умов для розвитку товарно-грошовихвідносин; 4) свобода й добровільність праці, вільний вибір трудовоїдіяльності на основі ринку праці, ліквідація зрівнялівки, створення умов длязайнятості працездатного населення; 5) надійна й ефективна системасоціального захисту населення, особливо дітей-сиріт, багатодітних сімей івзагалі сім’ї, інвалідів, людей старшого покоління на основі індексаціїпрожиткового рівня, заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат ідопомоги; 6) ідеологічна та політична свобода, розвиток демократії у всіхсферах суспільного життя. Рівноправність і захищеність діяльності будь-якихгромадських об’єднань і політичних партій. Має діяти лише один принцип —політична влада досягається тільки через вільні демократичні вибори [3].
Виділяються такі ознаки громадянського суспільства: 1) людиназ її потребами та інтересами, правами й свободами є центральним суб’єктомсуспільства. Вона активно діє в суспільстві, принаймні має необхідні для цьогоможливості (матеріальні, часові, освітні та ін.). Повага до людини як донайвищої цінності є основним принципом такого суспільства; 2) більшістьлюдей — власники; 3) ринкова економіка, соціально орієнтованадержавою; 4) плюралістичне саморегульоване суспільство політично активнихгромадян [6].
Цікаві думки були наведені професорамиВ.М. Селівановим, В.Д. Бабкіним, В.В. Копєйчиковим,О.А. Пушкіним під час дискусії 1996 року “Громадянське суспільство іпідприємництво в Україні: проблеми і шляхи становлення” в Інституті приватногоправа й підприємництва Академії правових наук України.
Розглянувши різні підходи до громадянськогосуспільства, його поняття й принципів відомих вітчизняних вчених-правознавців,не можна сказати про однозначну правильність чи помилковість тих чи іншихдумок. Усі вони висвітлюють своє бачення різних його аспектів й у своїйсукупності складають значний внесок в теорію громадянського суспільства.
Віддаючи належне кропіткій плідній праці науковців,позиції яких ми розглянули, слід вказати, що наведений аналіз принципів (ознак)громадянського суспільства дає підстави стверджувати, що автори подають їх урізному наборі, як у кількісному, так і у якісному. Передусім це зумовленопевною неоднозначністю вихідних теоретико-методологічних засад, концептуальнихпідходів, на яких ці дефініції ґрунтуються. На нашу думку, для того щоб якимосьчином впорядкувати цю сукупність відомостей про предмет дослідження, доцільнимбуде їх певним чином згрупувати — класифікувати. При цьому ставиться метавиділити принципи (ознаки), які притаманні саме суспільству певного якісногостану — громадянському. Для цього ми пропонуємо основним критерієм взятисистеми відносин, які існують у будь-якому суспільстві, складаючи його структуру,а вихідною теоретико-методологічною засадою — основні права людини ігромадянина [17].
Загальновизнаним є те, що у кожного суспільства наявнанаступна система відносин: економічних — форми власності, виробництво,розподіл, обмін матеріальних благ тощо; соціальних — відносини між різнимигрупами населення; політичних — відношення груп населення до політичноївлади, участь громадян та їх об’єднань у політиці; ідеологічних(духовних) — культура, свідомість, характер світогляду; правових —комплексні відносини, що впорядковані за допомогою права та спрямованізабезпечити права та свободи людини й громадянина.
Загальновизнаною класифікацією прав людини є їхрозподіл саме за сферою суспільних відносин: фізичні (інакше кажучи, вітальні,тобто життєві) — це можливості людини, необхідні для її фізичногоіснування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (зокрема, правана життя; фізичну недоторканність; вибір місця проживання; безпечне природнесередовище; житло; належний рівень матеріального забезпечення; власність напредмети споживання; медичне обслуговування та інші види соціальногозабезпечення); особистісні — це можливості збереження, розвитку ізахисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду тадуховності (зокрема, права на ім'я, честь і гідність; свободу сумління,переконань та їх прояву і поширення; культурні (гуманітарні) — цеможливості збереження і розвитку національної самобутності; доступу до духовнихздобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому розвитку(зокрема, права на освіту та виховання; користування надбаннями культури імистецтва; наукову, технічну і художню творчість, авторство); економічні —це можливості людини реалізувати свої здібності і здобувати засоби доіснування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (зокрема,права на власність щодо засобів виробництва; здобуття професії; вибір таздійснення трудової або іншої діяльності; сприятливі умови і справедливу оплатупраці; відпочинок і дозвілля); політичні — це можливості людини братиучасть у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітнихдержавних органів, а також громадських об'єднань політичного спрямування(зокрема, права на громадянство та правосуб'єктність; участь у формуванніпредставницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, участь удержавному управлінні суспільством, створення й участь у діяльності громадськихоб'єднань; державний захист від порушень прав і свобод людини) [18].
Дискусійним є питання щодо визначення часу виникненнята ступеню зрілості громадянського суспільства. Стосовно першого висловлюютьсярізні припущення:
а) що воно виникає раніше держави;
б) з виникненням держави;
в) з розвитком капіталізму.
Наводячи перші дві концепції, справді можна погодитисяз тим, що суспільство виникає раніше держави. В той же час, не слід змішуватипоняття суспільство як людську спільноту і громадянське суспільство якісторичний феномен, що виник на певному етапі розвитку західної цивілізації.Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина яксамостійного, який усвідомлює себе таким, і індивідуального члена суспільства,що наділений певним комплексом прав і свобод, і в той же час відповідальногоперед ним за всі свої дії. Це відноситься до кінця XVIIIст.
Громадянське суспільство відрізняється тим, щоголовним його суб’єктом є не знеособлений народ чи людський фактор, а конкретналюдина, особистість, яка має визначену, в тому числі і обумовлену історичносистему потреб, інтересів і цінностей. Наявність можливостей реалізації цієїсистеми перетворює людину в головного учасника суспільного розвитку, члена громадянськогосуспільства.
Водночас, як свідчить аналіз, є підстави говорити пропевні рівні зрілості громадянського суспільства (формування, наявністьінститутів, розвинуте) та його специфічні особливості в рамках.
Як складне соціальне утворення, громадянськесуспільство має надзвичайно складну структуру, в основі якої знаходятьсялюдські потреби та інтереси.
Громадянське суспільство є цілісним системнимсоціальним організмом. Його системність — явище багатопланове, в основіякого лежить організованість і впорядкованість суспільних відносин, щовизначають його буття. Як і будь-яка інша система, громадянське суспільство зодного боку, саморегулюється, вміщуючи внутрішні резерви самовідтворення, а зіншого — об’єктивно потребує соціального регулювання, в якому вирішальнуроль відіграє право.
При цьому слід відрізняти систему суспільства в ціломута систему громадянського суспільства. Коли перше, в широкому розумінні,включає до свого складу державу, то друге існує незалежно від держави,реалізуючи приватні інтереси громадян. При цьому, однак, держава справляєсуттєвий вплив на процес формування і динаміку розвитку при первинностігромадянського суспільства.
Головна мотивація опонентів громадянського суспільстваполягає в тому, що за нинішніх умов існувати самостійно, без державно-правовихвідносин воно не зможе. Це ще раз підтверджує потребу дослідженнягромадянського суспільства у комплексі взаємодії з правовою державою.1.2 Громадянське суспільствояк основа формування правової держави
Правова держава і громадянське суспільство формуютьсяй існують у системі суспільних відносин, будучи певним етапом їх розвитку.Кожен з названих суб’єктів (громадянське суспільство – правова держава) єдіяльнісним. При цьому об’єкт діяльності кожного з них одухотворений, бо ігромадянське суспільство, і правова держава є сукупностями певних особистостей.Коли в ролі об’єкта виступає особа, соціальна група, організація, які реагуютьна дану діяльність у відповідності з власними цілями, об’єкт одночасно стає ісуб’єктом. У такому випадку діяльність перетворюється у взаємодію. Саме такийпідхід був вибраний нами за основу дослідження.
Визначаючи типи суспільних взаємодій, слід перш за всевказати, що при повному чи частковому співпаданні інтересів і цілей сторін міжними налагоджується співробітництво, а при більшому чи меншому їхрозходженні — конфліктна взаємодія, протиборство, боротьба. В реальномужитті, як вказує Б. Курашвілі, ці два типи взаємодії, як правило,поєднуються таким чином, що виникає так звана змішана взаємодія, яка передбачаєспівпрацю в одному і боротьбу в іншому [8].
Сказане повністю відноситься до проблем взаємодіїгромадянського суспільства і держави. Суб’єкт і об’єкт управління тутрозмежовані досить умовно і постійно змінюються, створюючи складну системуправовідносин. Цій системі характерні органічна єдність суб’єктів і об’єктівуправління, їх переплетіння і відносність. При цьому, як зазначає Г.В.Атаманчук, керовані об’єкти визначають діапазон, види і міру керівноговпливу [2].У взаємодії правової держави і громадянського суспільства яксуб’єкта і об’єкта слід враховувати активність обох з них. Саме це відображаєорганізацію спільної діяльності людей, забезпечення взаємодії заради просуванняшляхом прогресу і добробуту.
Дискусійною є проблема первинності (визначальності) увзаємодії громадянського суспільства і правової держави. Як вказувалось вище,серед численних теорій походження держави та її генези у напрямку державиправової все більше місце займають ті, які визначають її як результатсуспільного розвитку. За висловом А.П. Зайця, держава як публічно-правовийсоюз народу є правовою за умови, коли основою її функціонування є право, яклегітимовані суспільством норми, детерміновані досягнутим суспільством моралі йетики, що гарантує права і свободи громадян, обмежує державу, а державна владаздійснюється на засадах верховенства права та поділу влади [10].
Правова держава є результатом генези громадянськогосуспільства. Громадянське суспільство формує правову державу, яка, однак,уявляє відносно незалежну від суспільства систему. Тому будь-які суспільніпотреби, перш ніж вони перетворяться в спільні інтереси, які захищаютьсядержавою, певною мірою трансформуються в структурах, у механізмах держави якапарату.
У своєму дослідженні ми виходимо з того, що як складнісоціальні системи, що мають внутрішні закономірності розвитку, правова державаі громадянське суспільство постійно взаємодіють між собою. Ця взаємодіяобумовлюється, з одного боку, особливостями і конкретно-історичним рівнем розвиткуматеріальних об’єктів, а з іншого – самою людиною, яка діє і відчуває вплив насвою діяльність з боку інших людей. При цьому варто враховувати, що такавзаємодія є не просто явищем, а одним з головних напрямків їх діяльності.
Можна погодитись з точкою зору О. Скакун і А.Мацюка про те, що громадянське суспільство і держава – це дві частини одногоцілого, які рівноправні і невід’ємні одне від одного. На їх думку, в роліцілого виступає громадянське суспільство. Держава є невід’ємною частиноюсуспільства, хоч і з автономними механізмами функціонування [11].
Громадянське суспільство – це соціальний фундаментдержави і водночас соціальне середовище, в якому вона функціонує. Зв’язки міжними зворотні, але визначальним є зворотній зв’язок від суспільства.
Характеристики взаємозв’язку громадянськогосуспільства і держави можуть бути різнопланові і різноаспектні з точки зору їхсуті і форми, співвідношення державних і суспільних інститутів. Держава – цеформа, яка організує суспільство, є його зовнішньою політико-правовоюоболонкою. Суспільство є середовищем, в якому функціонує держава, тобто є їїсоціальною оболонкою, воно є соціальним фундаментом, з якого виростає державнанадбудова.
За умов, коли і економічно, і політично суспільствозалишається недостатньо структурованим, коли залишаються суттєві відмінності уйого уподобаннях у розрізі регіонів, ці процеси відображаються на владі, що впершу чергу виявляється в суперечностях між окремими її гілками.
Хід реформ в Україні практично щоденно доводить великуроль невирішеності проблеми розподілу державної влади за її традиційнимиструктурами – законодавчу, виконавчу і судову – на здійснення економічних тасоціальних реформ. Надзвичайно великий потенціал енергії суспільствавитрачається на конфронтацію законодавчої та виконавчої влади, до кінця невизначеною у багатьох питаннях залишається позиція Президента України.
На жаль, доводиться констатувати, що в Україні доцього часу відсутній закон, який би визначав процедуру відкликання народнихдепутатів, які з точки зору виборців не виконують взятих на себе зобов’язань;до кінця законодавчо не визначена і можливість проведення за участю суспільстваімпічменту Президента; обмежені можливості суспільства щодо розробки таприйняття законів, які регулюють діяльність об’єктів державної влади (“ПроКабінет Міністрів України”, “Про судоустрій” тощо)
В той же час, невиправданими є спроби визнати місцевесамоврядування окремою (громадівською) частиною народної влади [2, 4]. Визнаючинародний суверенітет, існування комунальної (муніципальної) власності слід враховувати,що розв’язання проблем окремих територій повинно здійснюватись в рамках єдиноїдержавної стратегії, з врахуванням потреб і інтересів окремих регіонів. Увесьзміст самоврядування, яке реалізує інтереси громадянського суспільства, полягаєв тому, щоб у встановлених Конституцією України рамках захищати і реалізуватипотреби місцевого населення.
Розглядаючи проблему участі громадянського суспільствау формуванні правової держави слід відзначити, що переважна більшість формтакої участі носить політичний характер. У зв’язку з цим постає питання прополітичну участь громадян як індивідів та політичну участь громадянськогосуспільства в цілому у розбудові та формуванні органів держави і місцевогосамоврядування.
Визначаючи схему такої діяльності громадянськогосуспільства, яка повинна бути нагальною та базуватись на правових засадах,американські дослідники Сідні Верба та Норман Най у своїй праці “Участь вАмериці. Політична демократія і соціальна рівність” виділяють: а) добровільнудіяльність громадян; б) участь громадян у виборах правителів та представницькихорганів влади; в) можливість громадян легально (законно) впливати на рішеннядержавних управлінців; г) можливість громадян у відборі кадрів державногоуправління; д) можливість громадян у формуванні державної політики (формуванняполітичного курсу органів влади) [4].
Така схема участі громадянського суспільства уздійсненні державними органами своїх повноважень та їх формуванні реальна лишеза умов правової держави. Умовою здійснення названих форм участі у повномуобсязі є наявність відповідної нормативно-правової бази.
Дана проблема тісно пов’язана з проблемою дотриманняправ і свобод громадян у діяльності органів державної влади. Як вказуєА.П. Заєць, найбільша кількість таких порушень допускається з бокувиконавчої влади. І це не випадково, адже саме виконавча гілка влади має доситьзначний апарат, повноваження, які поширюються на всі сфери суспільного життя танайменші можливості контролю з боку громадянського суспільства [15].
Виконавча влада діє на основі закону і повинна бутиобмежена законом. Однак необхідне формування важелів, які б зробили їїпідконтрольною і підзвітною громадянському суспільству. На жаль, доводитьсяконстатувати, що за нинішніх умов можливості громадянського суспільства уформуванні, контролі та співпраці з виконавчою владою, особливо її центральнимиешелонами, залишаються мінімальними.
Таким чином, у рамках названих теоретичних міркувань,саме від рівня розвитку суспільства, його наближення до сучасного ідеалу –громадянського суспільства залежить рівень реалізації принципу верховенстваправа, а значить і розбудова правової держави.
Це зовсім не означає, що держава за таких умоввиступає пасивним спостерігачем, відстороненим від вирішення значимих суспільнихсправ. Мова в першу чергу йде про змістовну переорієнтацію діяльності держави,спрямовану, насамперед, на утвердження і забезпечення нею належних умов дляреалізації конституційних прав суспільства, людини і громадянина. Як вказуєВ.Б. Авер’янов, однією з нагальних потреб України є заміна тоталітарноїідеології, філософії і практики, домінування держави над людиною ісуспільством, в цілому ідеологією, філософією і практикою “служіння держави”законним інтересам, правам і свободам людини [9].
За умов сучасної України реалізація принципу“дозволено все, що не заборонено законом” повинна базуватись не на засадахвседозволеності, чому заважає відсутність ефективно функціонуючогогромадянського суспільства, а розумної, корисної дозволеності. При цьому порядз правовими в оцінках поведінки варто використовувати і моральні норми.Коректування це дуже важливе, бо саме моральні гальма можуть стати одним ізстримуючих начал, у тому числі і з врахуванням менталітету українського народу.
Орієнтиром у даному випадку можуть служити положенняЗагальної декларації прав людини (1948 р.), відповідно до яких при здійсненніправ і свобод кожна людина може піддаватись лише тим обмеженням, яківстановлені законом виключно з метою визнання і поваги прав інших людей, задоволеннясправедливих вимог моралі, громадського порядку і добробуту в демократичномусуспільстві (ст. 29 ч.2).
Держава повинна гарантувати забезпечення прав і свободлюдини і громадянина. Гарантіями прав і свобод особи є встановлені закономюридичні засоби забезпечення їх реалізації, охорони і захисту. Закріпивши праваособи в законодавстві, держава бере на себе певні зобов’язання по створеннюсприятливих умов для їх ефективного забезпечення. Систему юридичних гарантійскладають матеріальні; процесуальні; інституційно-організаційні; галузеві; міжнародно-правовігарантії та юридична відповідальність.
Держава створює механізми реалізації таких гарантій, втой час як їх ефективність прямо залежить від нормального функціонуванняінститутів громадянського суспільства.
Свободи людини для своєї реалізації не вимагають такихгарантій з боку держави, їх головне завдання полягає в охороні, непорушності ізахисті відповідних можливостей людини, як наприклад, свободи слова,віросповідання, вибору місця проживання.
За напрямком гарантії з боку держави щодо дотриманняправ і свобод людини та громадянина в переважній більшості співпадають насучасному етапі з формуванням основних інститутів громадянського суспільства.
Це в першу чергу відноситься до явищ економічних –формування сучасної розвинутої економіки, яка б дала можливість реалізуватисьпотенціалу особистості; різних форм власності, в тому числі і приватної у їїрізноманітних формах; політичних (демократичний устрій суспільства, розвинутаполітична система, сучасна виборча система; багатопартійний устрій та створенняумов вільного розвитку і функціонування громадських, у тому числі недержавнихорганізацій); духовно-ідеологічних (ідеологічний плюралізм, формування загальнолюдськихідеалів).1.3 Принципи правовоїдержави та їх значення для формування громадянського суспільства
Правова держава є результатом розвитку громадянськогосуспільства, і саме такий шлях розвитку характерний для більшості розвинутихкраїн світу, які еволюційно розвивались від буржуазних революцій кінця ХVІІ –ХІХ століть і до сьогодення.
Для України такий шлях еволюційного розвитку бувпорушений, з одного боку, її бездержавним статутом та перебуванням у складірізних держав, а з іншого — переворотом 1917 р. та подавленням національно-демократичноїреволюції. Ставши республікою у складі СРСР, вона мала принизливий для європейськоїнації статус. За таких умов принципи правової держави не пройшли шляху еволюціїзнизу – як ідеї громадянського суспільства, а були фактично нормативнозакріплені зверху. Це були, в першу чергу, ідеї політичної і наукової еліти,яка більше спиралась на власні знання і переконання, аніж на досягнутий рівеньсуспільного розвитку.
Розуміння того, що правова держава і громадянськесуспільство невід’ємні у своєму формуванні та розвитку, вимагає усвідомленняосновних напрямків впливу правової держави на громадянське суспільство.
При цьому слід враховувати, що після проголошенняправовою вона, за висновком О.В. Скрипнюка, втрачає риси класичногоетатизму і стає державою нового рівня, яка “свідомо шляхомконституційно-законодавчого процесу накладає на свою діяльність значніобмеження і обов’язки” [17]. Це дозволяє зробити висновок щодо втратитрадиційного протистояння держави та суспільства.
Обмежувальна роль конституційних норм правовоїдержави, як вказує Ю.М. Тодика, полягає в тому, що цілий ряд сфер виходитьз-під сфери державного управління, втручання в життя людини і суспільства, уфункціонування громадських об’єднань та політичних партій [8].
Сам факт проголошення держави як правової автоматичнопередбачає підтримку нею процесу розбудови громадянського суспільства. Правовадержава і громадянське суспільство співіснують на паритетних началах при визначальнійролі громадянського суспільства.
Ключове місце в процесі формування громадянськогосуспільства займає Конституція – акт найвищої юридичної сили, який приймаєтьсядержавою і має вирішальне значення для формування самої держави, її інституцій,структури, форм і методів діяльності, стратегії взаємозв’язків з суспільством,пріоритетів розвитку самого суспільства.
Відмінною рисою чинної Конституції, як вказуєЄ.В. Назаренко, є те, що вона вперше носить загальносуспільний, а некласовий характер. Рівність у ставленні до різних груп населення створюєпередумови консолідації суспільства і його розвитку як громадянського [6].
Вирішальна роль Конституції установленні громадянського суспільства полягає в тому, що вона закріплюєнайважливіші політико-правові конституційні принципи, згідно з якими маютьдіяти не тільки держава, а й громадянське суспільство (права людини, політичнаі ідеологічна багатоманітність) і сприяння становленню демократичної цілісноїправової системи України, зорієнтованої на забезпечення прав і свобод людини тагромадянина; визначення правових основ організації і функціонування найбільшважливих структур громадянського суспільства, насамперед політичних партій,громадських організацій; сприяння стабілізації суспільства, оскількигромадянське суспільство повинно бути структурованим, впорядкованим і діяти назасадах законності, закріплення основ компетенції органів державної влади іорганів місцевого самоврядування в тому числі і в аспекті взаємовідносин зструктурами громадянського суспільства; обмеження неприпустимого втручаннядержави в життя суспільства і особи [10].
Нова Конституція України є основним законом держави ісуспільства, документом, що має “конвенційний” (договірний) характер і визначаєосновний закон взаємовідносин суспільства і державної влади. Конституціяінтерпретується як договір про розподіл влади між ними. Така схема характерна ідля переважної більшості розвинутих європейських країн.
Конституція закріплює, які є фундаментальними дляформування інститутів громадянського суспільства. Не здійснюючи втручання у їхвнутрішнє життя та статус конкретної людини, вона справляє організуючий впливна суспільство.
При цьому Конституція закріплює і певний рівеньсвободи окремо взятого індивіда та встановлює, що ніякій приватній особі чиоргану державної влади не може бути дозволено те, що обмежує мінімальнуневідчужувану свободу людини. Виходячи з цього, суттєвих трансформацій зазнаєсистема взаємовідносин держави із суспільством. Мова йде не про відстороненнядержави від вирішення загальнозначимих суспільних справ, а про її змістовнупереорієнтацію, насамперед у сфері забезпечення належних умов свободи дляреальної реалізації конституційних прав людини і громадянина та виконання нимиюридичних обов’язків перед суспільством [7]
Гарантуючи людині свободу на конституційному рівні,визнаючи людину найвищою соціальною цінністю, держава закріплює ряд правовихнорм, які є основою реалізації даного принципу у практичній діяльності. Це, впершу чергу норми, пов’язані з верховенством права, поділом влади,невідчужуваністю прав людини, непорушністю приватної власності, політичною,економічною та ідеологічною багатоманітністю. Закріплення на конституційномурівні свободи особистості є важливою підвалиною її повноправної діяльності врамках суспільства. При цьому варто враховувати, що громадянське суспільство –це в першу чергу суспільство вільних особистостей, а свобода повиннарозглядатись в широкому розумінні – як можливість особистості вільнореалізовувати свої права. В даному випадку ми не говоримо про забезпеченняреалізації у повному обсязі свободи волі окремих людей, бо проживаючи всуспільстві, їх волі обмежуються правом.
Відповідно до чинних конституційних норм правовадержава обмежує себе, створюючи тим самим простір розвитку інститутівгромадянського суспільства. З іншого боку, цей процес активізуєтьсяформально-юридичним закріпленням у Конституції численних прав людини ігромадянина в соціальній, економічній, політичній сфері та створенняможливостей їх реалізації поза державою.
Проблема співвідношення свободи особистості, інтересівсуспільства і держави є вельми актуальною. Важливу роль в цій взаємодіївідіграє право, яке з точки зору російського дослідника В.С. Нерсесянца є“нормативною формою вираження свободи через принцип формальної рівності людей усуспільних відносинах” [22].
Аналізуючи проблему свободи та її роль у становленнігромадянського суспільства, слід враховувати, що маючи індивідуальний,природний характер для кожної окремо взятої людини, вона є наймогутнішою силоюсуспільного розвитку, спонукаючи, за висловом І. Канта, всіх членів суспільствадо стану конкуренції, суперництва, змагання і розвитку [13].
Г. Гегель вказував, що “у громадянськомусуспільстві кожен для себе – мета; все інше для нього – ніщо. Проте безспіввідношення з іншим він не може досягти своїх цілей у цьому обсязі: ці іншітому – засоби для мети особливого. Але особлива мета через співвідношення зіншими надає собі форму загального і задовольняє себе, задовольняючи разом зтим прагнення інших для блага. Оскільки особливість пов’язана з умовоюзагальності, то ціле є грунт опосередкування, на якому дають собі свободу всіодиничності” [4].
Таким чином, гарантуючи свободу громадянам таоберігаючи її, правова держава створює підвалини для її повної реалізації врамках громадянського суспільства. При цьому свобода розглядається якрізнопланове явище, в першу чергу, як ідеал, мета правової держави. Саме натаких принципах заснована Конституція України.
З принципами свободи тісно пов’язаний принципіндивідуалізму. Чим більше індивід шукає свободи задля зосередження на приватномужитті, тим більше він очікує від держави перетворення на саморегулюючиймеханізм забезпечення гарантій збільшення прав і ресурсів [5].
Поряд з проголошенням тазабезпеченням реалізації свободи особистості в умовах правової держави важливимє реалізація рівності громадян. Рівність громадян як одна з умов існуваннягромадянського суспільства в контексті правової держави і виходячи зконституційного розуміння — це в першу чергу рівноправ’я, рівність прав,рівність перед законом, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних,релігійних та інших поглядів, статі, етнічного та соціального походження,майнового становища, місця проживання, мови (ст. 24 Конституції).
Рівність у праві є в першучергу рівністю міри свободи, еквівалента у відносинах між вільними індивідамияк об’єктами права. Рівність в умовах правової держави, яка є партнеромгромадянського суспільства, — це рівність вільних і незалежних суб’єктівправа за єдиною, визначеною державою і рівнем суспільного розвитку мірою.Правова рівність – це рівність вільних і рівних у свободі.
Існує різка поляризація думок стосовно того, чиповинна держава здійснювати або обмежувати заходи із забезпечення рівності,забезпечувати соціальні, економічні і культурні права індивідів, усуватирізного роду несправедливості, особливо ті, що породжуються в економічнійсфері. Одні автори (Ф. Хайек, М. Фридман) вважають неприпустимимбудь-яке втручання держави в економічні відносини заради справедливості ірівності в суспільстві. Представники ж так званого “нового еталітаризму” (Дж. Роулз,К. Дженикс) виступають за пом’якшення соціальних нерівностей.
Представляє інтерес позиція Р. Арона, якийвизначає, що єдиної й універсальної формули свободи не існує. Існує множинасвобод. Одна з них тягне за собою рівність, поруч з якою існуєсвобода-здатність, яка виключає рівність. Інакше кажучи, існує антиноміяформальної і реальної свободи, а сам ідеал свободи є недосяжним [7].
За таких умов державна стратегія повинна бути доволігнучкою, причому успіх її реалізації буде значною мірою залежати відрозвинутості інститутів громадянського суспільства. Саме останнє, будучи сфероюреалізації приватних інтересів та виступаючи як саморегульована система,дозволяє збалансувати хитке співвідношення між свободою і рівністю.
Варто враховувати відмінність понять формальна(правова) і фактична рівність, хоча вони не суперечать одне одному. Формальнарівність є умовою і вагою фактичної рівності. Право як форма свободи, відносинза принципом рівності не знищує та і не повинно знищувати відмінностей між різнимиіндивідами. Різні суб’єкти за однакових умов можуть набувати нерівнісуб’єктивні права, однак у рамках держави і суспільства вони формально рівні –у своїй правоздатності, набувають права на певні блага, об’єкти. Закріпленнядержавою правової рівності – передумова процесу формування суспільстварівноправних громадян.
З поняттями свободи і рівності в рамках принципівправової держави тісно пов’язане поняття справедливості. Справедливість – одназ основних рис права як регулятора суспільних відносин. Справедливе право,сформоване громадянським суспільством і легітимізоване державою, є основноюумовою їх ефективного розвитку.
Розвиваючи теорію справедливості, яка нині вельмиактуальна для України, американський дослідник Дж. Роулз вказує на два їїфундаментальних принципи: 1) кожна людина повинна мати рівні права у відношеннінайбільш обширної схеми рівних основних свобод, сумісних з подібними схемамисвобод для інших; 2) соціальна та економічна нерівність повинні бути влаштованітак, щоб: а) від них можна було розумно очікувати переваг для всіх і б) доступдо становищ і посад був би відкритий для всіх [8].
Зважаючи на те, що справедливість є основоюстабільності громадянського суспільства, бо, як вказував І. Кант, “ніщо необурює нас більше, ніж несправедливість; усі інші види зла, які нам доводитьсятерпіти, ніщо у порівнянні з нею” [9], правова держава повинна сформуватимеханізм, який би забезпечував реалізацію даного принципу у повному обсязі.Через діяльність своїх органів вона повинна гарантувати захист громадян відсвавілля чиновників, дотримання державної дисципліни, законності іправопорядку, справедливої дії, рішень посадових осіб.
Таким чином, рівність і справедливість – основоположніпринципи права, втілюючись у принципи правової держави, виступають основоюформування, консолідації і повноцінної діяльності громадянського суспільства.
Розділ ІІ. Правові засобизміцнення взаємодії громадянського суспільства і правової держави в контекстіновітнього українського досвіду2.1 Економічна основагромадянського суспільства та її правова регуляція в умовах правової держави
Історичний досвід свідчить, що ефективна розбудовадержави, благополуччя суспільства в першу чергу залежать від рівня тарезультатів розвитку економіки. Протягом тривалого часу Україна перебувала утоталітарної держави з плановою командно-адміністративною системою,одержавленою економікою, відсутністю приватної власності та господарськоїініціативи конкретних суб’єктів.
Нині, здійснюючи перехід від тоталітаризму додемократії, наша держава формує і нову економіку, яка, на відміну від плановоїрадянської, базується не в рамках держави, а все більше концентрується в рамкахгромадянського суспільства.
Для будь-якого суспільстваекономіка має першорядне значення, тим більш актуальною є названа проблема дляУкраїни. Актуальність економічних проблем змушує окремих дослідників визначатисаме громадянське суспільство виключно як систему самостійних, відноснонезалежних від держави соціально-економічних відносин між юридично вільними іводночас рівноправними людьми — членами суспільства, які формуються,здійснюються і розвиваються на принципах самоорганізації за умов правовогорежиму соціальної справедливості, свободи і верховенства права” [1].
Аналізуючи правові основи досліджуваної проблеми, слідвраховувати реальний стан української економіки, що нині трансформується ізнаходиться в кризовому стані. Зважаючи на це, та відсутність належноїефективності процесів реформування 90-х років академік В. Геєць вбачаєголовну умову успіху в тому, щоб “економіка і населення країни знайшливнутрішні сили перейти із стану, притаманного пасивним ресурсоотримувачам достану активних ресурсокористувачів… Здійснення цього можливе тільки в разінаявності інституцій на загальносуспільному рівні…” [12].
Основою економічної діяльності будь-якої держави ісуспільства є власність. Від міри розвинутості відносин власності таусвідомлення суспільством потреби оптимізації відносин власності залежить нелише рівень добробуту людини, а і саморозвиток суспільства, потенціал держави,її місце у світовому співтоваристві та просування по шляху демократії.Відносини власності динамічно розвиваються, а тому існування у різні історичніперіоди різних форм власності обумовлювалось, з одного боку, економічнимипроцесами, а з іншого – станом суспільства, результатами суспільноговиробництва. Важливу роль у визначенні форм власності відігравала держава, босаме вона через законодавство встановлює норми щодо права власності, її форм.Через законодавство держава визначає межі свободи власника, активізуючисуспільні та економічні процеси, в яких вона зацікавлена, чи які задовольняютьїї програмні цілі, та навпаки – гальмуючи ті, які не вигідні з точки зорусуспільного прогресу чи власних інтересів держави.
Проблема власності, і, зокрема права власності єключовою у системі взаємодії особи, суспільства і держави. Ще на етапістановлення основ громадянського суспільства розглядаючи зміст права івласності, Дж. Локк визнаючи людину як вільну істоту, відносив правовласності до числа природніх прав. При цьому він звертав увагу на те, що відприроди людина є власником своєї особи, їй належить робота її рук, а значитьвсе, що вона присвоїла через власну працю повинно становити приватну власність [10].
Таким чином, в основі системи власності повинна лежатиприватна власність, яка є найбільш відповідною природнім уподобанням людини ісуспільства. Це тим, більш важливо, що людина є найвищою соціальною цінністюсуспільства, в першу чергу громадянського, а значить і власність, що їйналежить, є недоторканою і основоположною.
За умов громадянського суспільства приватна власністьдає конкретним суб’єктам в першу чергу економічну свободу, створює фундаментгосподарчої діяльності та економічного благополуччя.
При характеристиці проблем власності слід враховувати,що власність і право власності – поняття різнопорядкові. Власність ценалежність засобів і продуктів виробництва народові, а також відповіднимфізичним та юридичним особам. Така належність, на думку відомого економістаФ. Кене – як нерухомими, так і рухомими багатствами, повинна бутигарантована їх законним власникам, так як забезпеченість власності є основнимфундаментом економічного устрою суспільства [4].
Виходячи з цього, право приватної власності, будучиприроднім правом, закріплюється і охороняється державою у відповідних нормах.Держава за допомогою наявного апарату примусу захищає його від чужих посягань.
В той же час, виникнення на певному етапі історичногорозвитку права приватної власності не означає наявності громадянськогосуспільства. Дане право є лише передумовою його формування, економічною базою,фундаментом єдиного комплексу суспільних відносин, який називаєтьсягромадянським суспільством.
Приватна власність дає окремій людині і суспільству вцілому свободу вибору, реалізації власних планів, незалежність від правителівта держави. З іншого боку, власність окремих індивідів, суспільства в цілому,складає основу багатства держави.
Формулюючи основи громадянського суспільства вУкраїні, слід враховувати те, що протягом тривалого історичного періодуприватна власність тут заперечувалась і відкидалась як така, що віджила себе.
Марксистсько-ленінська ідеологія, на основі якоїрозбудовувався радянський лад в Україні, доводила, що право і правовідносинивиникають саме як результат приватної власності, вони обслуговують ці відносиниі є необхідною формою їх вираження і існування. Виходячи з цього, формувалосьнегативне марксистське ставлення до приватної власності, як джерела численнихсуспільних бід і антагонізмів, а комунізм, як ідеал, розглядався яксуспільство, в якому не існує приватної власності [15].
Це означало, що в ході революції та подальшихсоціально-економічних перетворень приватна власність повинна була знищуватисьнасильно. Натомість, пропонувалась ідея формування колективної власності, яка бналежала усім членам суспільства та особистої власності, яка повинна булавключати в себе предмети першої необхідності.
Разом із знищенням приватної та встановленнямсуспільної власності на засоби виробництва при соціалізмі поступово повиннібули відходити в небуття товарно-грошові відносини і ринок, в масштабах усієїкраїни запроваджувалось планове господарство, централізований, зрівняльнийрозподіл виробленого продукту. За таких умов суспільна власність, якасформувалась на основі експропріації приватної власності, швидко перетвориласьу фактично монопольну державну власність. Таким чином було вибите економічнепідґрунтя формування громадянського суспільства.
Таким чином, звільнення особи від приватної власності,як вказує, В.С. Нерсесянц, було фактично запереченням людини як особи, якнезалежного суб’єкта, станом “без свободи, права і особистості” [16].
Економічна система соціалізму, характерні риси якої усфері власності наведені вище, дісталась у спадок сучасній Україні. Вонаунеможливлювала формування ані громадянського суспільства, ані правовоїдержави. За цих умов логічним результатом демократичних перетворень сталоюридичне закріплення права приватної власності.
І це не випадково, адже тривала історія людствазасвідчує, що лише через розвиток індивідуальності, працю, легальні можливостіможна забезпечити розвиток економіки. Задоволення індивідуальних потреб,реалізація власних інтересів індивідів, наявність у них приватної власності єосновою стабільного суспільства, в якому діє принцип верховенства права, рівніможливості.
У цьому плані ключову роль відіграє конституційнезакріплення права приватної власності. Частина 1 ст. 41 КонституціїУкраїни надає кожній людині право володіти, користуватися і розпоряджатисясвоїм майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Разом з тимКонституція України не визначає об’єктів приватної власності. Вочевидь, цепов’язано з тим, що в умовах перехідного періоду, трансформації економіки,супротиву різних політичних сил, в першу чергу тих, що відстоюють радянськусистему господарювання, колгоспно-радгоспну систему, до кінця невирішенимзалишається питання приватної власності на землю. Отримання членами колишніхколективних сільськогосподарських підприємств своїх земельних та майнових паїв,яке проводиться згідно з Указом Президента України, є лише першим кроком нацьому шляху. Наступним повинно стати закріплення в законі права купівлі-продажуземлі.
Нині, відповідно до Закону України “Про власність”,об’єктами права приватної власності виступають майно (речі), природні ресурси,які можуть бути в цивільному обігу, а також результати інтелектуальної(творчої) діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва,винаходи та інші результати інтелектуальної творчої праці [9].
Характеризуючи значення конституційних норм узакріпленні права приватної власності, як основи громадянського суспільства,Ю. Тодика звертає увагу на значимість ст. 15, яка закріплюєрівноправність усіх форм власності [8]. Цим нині діюча Конституція вигідновідрізняється від Конституції УРСР 1978 р., яка встановлювала пріоритетдержавної і колгоспно-кооперативної власності.
Закон України “Про власність” визначає трирівноправних форми власності, які нині існують і розвиваються в Україні –приватну, колективну та державну. Окремі дослідники стверджують, що за такихумов перевагу все ж отримує державна власність [9]. Це пов’язано з тим, щодержава продовжує залишатись особливим об’єктом, котрий поєднуєвладно-управлінські функції в галузі економіки з рисами самостійного учасникацивільного обігу. Теоретично, будучи власником і суб’єктом управління, державаперебуває у більш вигідному становищі. Однак, якщо взяти до уваги сучаснестановище в Україні, можна констатувати зворотній процес і некероване падінняобсягів і рівня ефективності державної власності та її слабо керованогопереходу до приватних власників.
Право власності людини є основою реалізації її свободиі незалежності від держави в основних сферах суспільних відносин – політичній,економічній, соціальній. Виходячи з цього, власність у громадянськомусуспільстві несе різнопланове навантаження. З одного боку, вона стимулюєекономічну діяльність особи, її творчу працю для власного збагачення,збагачення своєї сім’ї, що в кінцевому результаті робить багатими суспільство ідержаву, оскільки вони є багатими тоді, коли достатком володіє кожен їхгромадянин. З іншого боку, лише багата держава здатна забезпечити належнийрівень достатку своїх громадян. В свою чергу власність забезпечує особі свободувибору діяльності, поведінки, способу життя тощо, дає можливість реалізуватисьпотенціалу особистості в суспільстві незалежно від волі державного чиновництва.
Поряд з проголошенням конституційного принципунепорушності приватної власності і її гарантованості (ст. 41 Конституції)важливе значення має норма щодо соціального призначення власності. Закріпленест. 13 Конституції положення визначає, що власність зобов’язує і неповинна використовуватись на шкоду людині і суспільству. Це означає, що відносносуспільства власність має зобов’язуючий характер.
З одного боку, людина – істота вільна і самостійна. Зіншого — будучи складовою частиною суспільства та перебуваючи в рамкахдержави, свобода будь-якої людини обмежується об’єктивно аналогічними прагненнямиінших людей. В цьому плані громадянське суспільство відзначає цивілізованість,внутрішня обмеженість в реалізації прав і свобод, які доповнюються відповідниминормами закону.
З іншого боку, як суспільна істота, людинакористується можливостями, які надають їй суспільство і держава (комунікації,зв’язок, захист від злочинних посягань, медичні та освітні послуги, безпекатощо). Виходячи з цього, кожен власник повинен віддавати частину своєївласності на суспільні потреби, наприклад через сплату податків. Як відзначаєО.С. Яворська, роль держави і права як регулятора суспільних відносин зацих умов полягає у формуванні найбільш оптимальних та ефективних важеліввпливу, які б поєднували свободу дій власника з необхідністю її спрямування наслужіння інтересам суспільства [10].
Податки, як основна форма передачі частини власності(доходів) є основною формою фінансування суспільних потреб. За нинішніх умовДержавна податкова адміністрація України прагне сформувати нову ідеологіюподаткової справи, яка б базувалась на їх добровільності, усвідомленостііндивідом необхідності задоволення поряд з індивідуальними суспільних потреб,забезпечення громадянської злагоди та недопущення протистояння. Проте, великіпоказники майнової та соціальної диференціації, які характерні нині дляУкраїни, відсутність психології своєчасної та добровільної сплати податків,великий (до 40%) рівень тінізації економіки та недосконале законодавство, якедозволяє приховувати частину податків, в тому числі і шляхом перекачуваннячастини зароблених коштів за кордон, в різного роду “офшорні” зони, не зробилиданого процесу таким, який міг би проходити в рамках громадянського суспільствабез втручання з боку держави. Тут важлива взаємодія суспільства і держави, якаповинна будуватись на урівноваженні їх інтересів.
Податки є своєрідним містком між приватною власністю ідержавою. З іншого боку, суспільство, яке частково отримує кошти від держави насвоє утримання є тим більш стабільним, чим більше в ньому представлені саме власники,яким є що втрачати в разі певних соціальних катаклізмів.
При цьому слід враховувати, що і в розвинутих країнахсвіту з сучасним громадянським суспільством власність з одного боку єнедоторканою та такою, що використовується виключно за власною ініціативою, а зіншого – поєднується з діяльністю держави, яка прагне мінімалізувати свійвплив.2.2 Теоретико-правовіаспекти формування і діяльності політичних партій і громадських організацій якінститутів громадянського суспільстваВзаємодія тавзаємовідносини між правовою державою та громадянським суспільствомвизначаються наявністю і розвинутістю чітко врегульованих правом “каналів”взаємодії. Такими є в першу чергу політичні партії та громадські організації.
Правовою основою формуванняполітичних партій, як інститутів громадянського суспільства та їх участі урозбудові правової держави стало виключення Законом Української РСР від 24жовтня 1990 р. ст. 6 Конституції про керівну роль КПРС [39].Принципово нового змісту у зв’язку з цим набула ст. 7 Конституції, яказакріплювала, що політичні партії громадські організації і рухи через своїхпредставників, обраних до Рад народних депутатів, та і в інших формах берутьучасть в розробці і здійсненні політики республіки, в управлінні державними тагромадськими справами на основі їх програм і статутів у відповідності зКонституцією України та чинним законодавством. Саме ця стаття заклала підвалинипроцесу формування політичної основи громадянського суспільства.
За нинішніх умов принципи, шляхи,форми взаємодії держави та політичних партій і громадських організаційвизначають Конституція України та Закони України “Про об’єднання громадян” і“Про політичні партії в Україні”.
Одним з базових явищ формування розгалуженої системинедержавних організацій громадян є політичний плюралізм, який став одним зпринципів конституційного ладу в Україні. Під політичним плюралізмомрозуміються рівні, гарантовані Конституцією і законами України можливостіборотьби за державну владу, а також впливу на неї різних соціальних груп черезвідповідні політичні партії, конституційно-правовий статус яких упорядковуєтьсязаконом [4].
Характеризуючи політичний плюралізм, М.В. Цвікзастерігає від його спрощеного розуміння як наявності у суспільстві необмеженоїкількості політичних центрів, концепцій та точок зору різних відтінків, яківзаємодіють на ґрунті вільної гри політичних сил [21].
Визначаючи політичний плюралізм як невід’ємнийкомпонент громадянського суспільства, правової держави, названий автор вбачаєйого головний зміст в обмеженій законодавством можливості різних підходівокремих соціальних угруповань і кожної особи до розв’язання проблем, що існуютьв суспільстві і необхідні для забезпечення соціального прогресу.
Плюралізм заснований на рівному ставленні держави довсіх центрів політичного життя, створенні і закріпленні для них рівнихможливостей користуватись заступництвом держави.
Важливою для громадянського суспільства є ідеяорганізованого плюралізму. Організований плюралізм означає, що реальносуспільство складається не стільки з діяльності окремих індивідів, стільки ізвзаємодії малих і середніх груп та природно створених асоціацій. Таким чином,викликає корпоративно структуроване суспільство, в якому існують групи таоб’єднання. На відміну від груп об’єднання є організаційно сформованими, а їхметою є вираження певних однорідних інтересів.
В громадянському суспільстві групи і об’єднання маютьрізну роль стосовно впливу на державу як апарат публічної влади. Впливоб’єднань значно сильніший. В той же час, об’єднання охоплюють не все колосуспільних інтересів, а тому вираження інтересів через первинні групи більшпоширене. При цьому інтереси найменш захищених груп населення повинна захищатиправова держава.
Конституція України закріпила цілий ряд норм, якістворюють умови реалізації принципу політичного плюралізму. Це в першу чергунорми, що стосуються закріплення політичної, економічної та ідеологічноїбагатоманітності, свободи політичної діяльності та об’єднання в політичніпартії для захисту і здійснення своїх прав і свобод та задоволення політичних,економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Водночас Конституціячітко фіксує обмеження в діяльності політичних партій. Вони стосуютьсянедопустимості примусового чи під тиском вступу та членства в партії, утвореннята діяльності політичних партій, програмні цілі або дії яких спрямовані наліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницькимшляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підриву їїбезпеки, захоплення державної влади тощо. Не допускається створення ідіяльність організованих структур політичних партій в органах виконавчої тасудової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, на військовихпідприємствах, у навчальних закладах, інших установах та організаціях.
Розглядаючи дану проблему, зважаючи на її об’ємність,сконцентруємо увагу на взаєминах політичних партій і держави, правовомурегулюванні формування та діяльності політичних партій і громадськихорганізацій і участі в цьому громадянського суспільства, правових формдіяльності політичних партій і громадських організацій як інститутівгромадянського суспільства у їх взаємодії з державою.
Відмінною рисою норм, що регулюють діяльність названихоб’єднань є їх публічно-правовий характер. Цим самим правове регулювання вданій сфері відрізняється від інших сфер громадянського суспільства, дедомінують приватноправові відносини.
Право громадян на об’єднання відноситься до числаневідчужуваних. Таким його визначає ст. 20 п.1 Загальної декларації правлюдини, ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права,Конституція України. Об’єднання громадян незалежні від держави, вони єелементом громадянського суспільства з допомогою яких воно впливає на державута захищає свої права.
Відповідно до чинного законодавства та світовоїпрактики об’єднання громадян поділяються на 2 великі групи – політичні партіїта громадські організації. Різниця між ними полягає в тому, що відповідно доЗакону України “Про об’єднання громадян”, який до квітня 2001 року був єдиним,що регулював дану сферу відносин, політичні партії – це об’єднання громадян –прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, якімають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органіввлади; громадські організації — це об’єднання громадян для задоволення тазахисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових,національно-культурних та інших спільних інтересів.
Конституція України (ст. 36) закріпила статусгромадської організації за профспілками, підкресливши цим самим їх особливийстатус і впливовість.
Важливу роль у регулюванні діяльності політичнихпартій, як ключової ланки взаємозв’язку громадянського суспільства і державивідіграло прийняття у квітні 2001 року Закону “Про політичні партії в Україні”.Він став результатом тривалих політичних баталій, в той же час, вимогаприйняття такого закону містилась при вступі України до Ради Європи.
Згідно Закону, “політична партія — це зареєстрованезгідно з законом об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональноїпрограми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню,вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичнихзаходах”.
Наведене визначення вказує на важливу роль партій уполітичному житті суспільства пов’язану з боротьбою за владу, участю у виборах,вираженням політичної волі громадян. Таким чином, партії стають повністюзорієнтованими на політичну діяльність. Політичні партії, будучи інститутамигромадянського суспільства, є визначальним елементом політико-правовогомеханізму взаємодії суспільства і держави. Правова інституціалізція процесурозбудови партійної системи є основою її створення.
На відміну від визначення поняття “політична партія”,що містилось в попередньому Законі “Про громадські об’єднання”, дане не міститьположення про те, що головною метою партії є їх участь у виробленні державноїполітики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування.Таким чином, з одного боку, дане визначення не виключає як обов’язковийкомпонент її боротьбу за владу, концентруючи увагу на політичних аспектах, зіншого – потенційно створюється можливість діяльності опозиційних партій, таорганізованої опозиції, як елементу політичної системи.
ВИСНОВКИ
Правова держава є результатом розвитку громадянськогосуспільства. В Україні цей процес був штучно перерваний, а тому шляхи їїрозбудови доводиться визначати в самому ході процесу.
Сам факт проголошення держави правовою означає їїпевне самообмеження та підтримку нею процесу розбудови громадянськогосуспільства, бо без останнього вона існувати не зможе. Ключове місце в цьомузаймає Конституція – акт найвищої юридичної сили, який приймається державою тамає найвище значення для неї і суспільства. З іншого боку, Конституція закріплюєнорми, які є фундаментальними для існування інститутів громадянськогосуспільства. Не здійснюючи втручання у їх внутрішнє життя, вона справляєорганізуючий вплив на суспільство, що дозволяє визначити Конституцію якОсновним законом держави, так і громадянського суспільства.
Гарантуючи людині свободу на конституційному рівні,визнаючи її найвищою соціальною цінністю, створюючи умови для забезпеченняпрактичної реалізації потенціалу та інтересів вільної особистості правовадержава підтримує формування інститутів громадянського суспільства. При цьомуважливу роль відіграє рівноправ’я громадян, яке в першу чергу повинне реалізовуватиїх рівні можливості щодо реалізації своїх інтересів; справедливість, яка єодною з ключових умов соціальної стабільності; послідовна реалізаціяконституційного принципу “дозволено все, що не заборонено законом”.
У взаємодії з громадянським суспільством держававикористовує механізм правового регулювання, який поза прямим втручанням вособисте життя людей упорядковує суспільні відносини, періодично їх закріплює,охороняє і розвиває. Правова держава здійснює правове регулювання не всьогогромадянського суспільства, як комплексу відносин, а його інститутів. Пріоритетнимисеред них за нинішніх умов є відносини власності, сприяння політичному плюралізмуі свободі слова, підтримка економічної ініціативи тощо. Однак, держава неповинна регулювати правовими нормами розробку і зміст програм і статутівпартій, політичних відносин, процесу виробництва тощо.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇЛІТЕРАТУРИ
1. Алексеев С.С.Право — опыт системного изучения…—С.184.
2. Атаманчук Г.В. Сущностьгосударственного управления.–– М.: Мысль, 1980.–– С. 40-48.
3. Бабкін В.Д. Українана шляху до громадянського суспільства та правової держави //Громадянське суспільствоі підприємництво в Україні: проблеми і шляхи становлення.— К.— 1996.— С.27-36.
4. Білинський А. Державаі суспільство: партнери заради стабільності // Віче.—1995.—№12.—С.80.
5. Боборовик С.В.,Онищенко Н.М., Грищук М.В. Держава та системність суспільства // Правовадержава.—1995.—№6.—С.54-58.
6. Богінич О.Л.Громадянське суспільство як основа функціонування правової держави //Правова держава.—1995.—№6.—С.66.
7. Бурчак Ф.Г. Конституційнийстатус Президента України // Правова держава: щорічник наукових праць.–– К.,1997.–– Вип.8.–– С. 28-29.
8. Введение в теориюгосударственно-правовой организации социальных систем / Под общ. ред.В.Б. Кубко.—К.: Юринком, 1997.—С.48-49.
9. Гегель Г. Философияправа.—М., 1990.—С.228.
10. Журавський В.С. Політичнасистема України: проблеми становлення і розвитку (правовий аспект).–– К.:Парламентське видавництво, 1999.–– С.12.
11. Заєць А.П. Правова державав Україні…–– С. 18.
12. Колодій А.М. Принципиправа України: Монографія.— К.: Юрінком Інтер, 1998.— С.140-161.
13. Копєйчиков В.В.,Олійник А.Ю. Питання формування громадянського суспільства вУкраїні //Громадянське суспільство і підприємництво в Україні: проблеми ішляхи становлення.— К.— 1996.— С.37-46.
14. Курашвили Б.П. Очерктеории государственного управления.–– М.: Наука, 1987.–– С. 35-36.
15. Манн М Теория государствамодерна // Государство и право (отечественная и зарубежная литература // РЖ.––1997.–– № 2.–– С. 37-42.
16. Мацюк А.Р.Громадянське суспільство — соціальна основа держави, влади ідемократії // Українське право.— 1995.— №1(2).— С.24-34.
17. Медведчук В. Сучаснаукраїнська національна ідея і питання державотворення.—К.: Україна,1997.—С.30.
18. Пушкін О.А. Правове поле іекономіка громадянського суспільства в Україні // Громадянське суспільствоі підприємництво в Україні: проблеми і шляхи становлення.— К.— 1996.— С.47-55.
19. Рабінович П.М.Громадянське суспільство і правова держава (загальнотеоретичні міркування).—Українське право.— 1996.—№3.— С.22-34.
20. Рабінович П.М.Загальна теорія права та держави.— К., 1994.— С.6-8.
21. Рябов С.Г., Томенко М.В.Основи теорії політики.–– К., 1996.–– С. 109.
22. Рябов С. Політика яксоціальне явище // Політологічні читання.—1994.—№2.—С.202.
23. Селіванов В.М.Громадянське суспільство в Україні: проблеми формування і взаємодії здержавою //Громадянське суспільство і підприємництво в Україні: проблеми ішляхи становлення.— К.— 1996.— С.10-26.
24. Скакун О.Ф. Громадянськесуспільство і правова держава: Правова держава Україна: проблеми, перспективирозвитку.–– К., 1995.–– С. 15.
25. Скакун О.Ф. Теориягосударства и права.— Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000.— С.62-68.
26. Скрипнюк О.В.Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики.—К.,2000.—С.381-382, 386.
27. Соловьёв А.И. Три обликагосударства.–– Три ступени гражданского общества // Полис.–– 1996.–– № 6.––С. 36.
28. Сурилов А.В. Теориягосударства и права.— К.; Одесса: Вища школа, 1989.— С.20.
29. Теория государства и права/ Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. —М.: Изд. группаНорма-Инфра, 1999.—С.94.
30. Тимченко С.М. Українськесело: проблеми етнонаціональних змін. 1959-1989.–– Запоріжжя, 1995.–– 216 с.
31. Тихомиров Ю.А.Государственность: крах или воскрешение? // Государство и право.–– 1992.–– №10.–– С. 11-14.
32. Ткаченко В.Д. функціїзаконності в правовій державі // Правова держава України. —К., 1995.—С.40.
33. Тодика Ю.М. РольКонституції України в становленні громадянського суспільства.— Вісник Академіїправових наук.— 1999.— №2.— С.3-12.
34. Чесноков Д.И. Советскоесоциалистическое государство.–– М., 1952.
35. Швырев В.С.Теоретическое и эмпирическое в научном познании // Вопросы философии.—1975.— №2.— С.3-14.