ДніпропетровськийДержавний Університет Внутрішніх Справ
ННІправа і безпеки
Курсоваробота
Здисципліни: Теорія держави і права
Натему: «Правова держава і громадянське суспільство»
Виконала:студентка 1-курсу
Групи 15-09
Юридичногофакультету
Кобець Л. Д.
Підпис_____________
Перевірила:кандидат
юридичних наук
Легка О. В.
Підпис_______________
м.Дніпропетровськ
2010р.
Зміст
Вступ
1. Громадянськесуспільство: поняття, сутність та основні ознаки
2. Поняттяпро основні ознаки правової держави
3. Співвідношенняправової держави та громадянського суспільства
Висновок
Література
Вступ
Сучасна Україна впевній історичній перспективі просто приречена сформувати громадянськесуспільство й правову державу. Вибір і конституційне оформлення демократичноговектору розвитку політичної системи в поєднанні з правовими засадами державностіне має альтернативи. Сказане ні в якій мірі не означає, що громадянськесуспільство й правова держава «з’являться» в Україні самі по собі, автоматично. Їх дійсне наближення тареальна розбудова будуть вимагати не тільки певного історичного часу, але й, щонайбільш важливо, свідомого руху до цього, так нібито, бажаного устроюсуспільного буття. Окрім того, враховуючи історичний досвід становленнягромадянського суспільства та правової держави в різних країнах, можнастверджувати, що в України є шанс втілити цю ідею в реальність.
Проте, це можливоза певних умов: по-перше, ми цей досвід засвоїмо в достатньому обсязі інеупереджено; по-друге, що будемо діяти адекватно, послідовно і неухильно привирішенні цієї складної та масштабної задачі. З огляду на це особливоїактуальності набувають теоретичні питання вчення про правову державу тагромадянське суспільство, які ми маємо висвітлити в цій роботі.
Отже, предметомдослідження в курсовій роботі є вчення про правову державу та громадянськесуспільство.
В дослідженніпередбачається розв’язати наступні завдання:
— розкрити поняття, сутність таосновні ознаки громадянського суспільства;
— дослідити поняття та основніознаки правової держави;
— показати співвідношенняправової держави й громадянського суспільства.
Структура роботискладається із вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури.
1.Громадянськесуспільство: поняття, сутність та основні ознаки
Майжеаксіоматичним є твердження, що держава і державні інтереси не збігаються зсуспільством і суспільними інтересами. Мова йде, зрозуміло, про громадянськесуспільство, адже при умовах тоталітарної влади, держава фактично підкоряє собісуспільство, пронизуючи його суцільним контролем. Щоб переконатися всправедливості думки про відмінність, а то й протилежність інтересів держави ігромадянського суспільства, необхідно більш конкретно зупинитися на істотнихознаках першої і другої.
Але перед тимнеобхідно згадати, що традиція протиставлення держави і суспільства укоріненаще в античних часах, коли Аристотель у полеміці з Платоном, як автором однієї знайбільш давніх авторитарних утопій, обґрунтував тезу про одвічність держави якінституту правління «кращих» і відмінність від державних функцій інститутівприватного і громадського життя, — сім’ї, суспільних об’єднань, союзів тощо.
Надалі у ходіісторичного процесу, зокрема, у добу середньовіччя, ця ідея декілька загубиласвою гостроту, оскільки популярними на якийсь час стали ідеї У епоху ренесансуі Нового часу знову піднімається тема співвідношення теократичного ітеософського сорту, у яких обговорювалися питання, наприклад, «граду земного» і«граду небесного», як у випадку з Августином Блаженним.
державнихінститутів правління, влади і приватного життя, тобто сфери, що підпадає підвизначення громадянського суспільства. Це відзначається в працях Т. Гоббса, Ш.Монтеск’є, Ж-Ж. Руссо й іншихмислителі-просвітителів.
Доктринагромадянського суспільства була тісно зв’язана з «концепцією природних прав»людини, із котрої закономірним чином висовується ідея «суспільної угоди» якпринципово нова парадигма державознавства, відповідно до якої держава втрачаєореол святості або надлюдської властивості, а є справою рук і думок самихлюдей. Ця ідея заклала початок генерування нової схеми співвідношення«людина-держава» і «держава-суспільство», що власне з цього часу починаєусвідомлюватися як громадське суспільство, що у порівнянні з державою має своїінтереси і сферу інтересів. В В основу цінностей громадянського суспільства бувпокладений ліберальний світогляд, відповідно до якого покликаннямдержави є захищати свободу і власність громадян. Саме ж життя громадянвідповідно до уявлень лібералізму далеко не цілком покривається державнимиобов’язками, більш того службова роль держави, що тут знаходить своєобґрунтування, приводить до того, що громадянська ідея в ієрархії цінностейправового світогляду стає вищою у порівнянні з державою Таку думку чи не впершепроголосила Ш. Монтеск’є.
«Поява, у такийспосіб потужного правового світогляду, що підтверджувалася Обґрунтуванням системи природних правлюдини, концепцією «суспільної угоди», усамостійненням сфери громадянськогожиття, привела і до появи нової концепції держави, а саме – концепції правовоїдержави, що стало новим явищем у суспільній філософії, а не тільки політичнійфілософії Нової доби»[1]
Традиціярозділяти життя й інтереси на приватні і загальні, тобто державні, знаходитьсвоє продовження як у працях Гегеля, так і Маркса, де ці інтереси розглядаютьсяяк протилежні.
Однак реальнапрактика боротьби станів, революційні вибухи, що потрясали європейськийконтинент протягом XVII — XVIII століть ізз теоретичної площиниперемістили це питання в площину політики і права. Владні монархи змушені булирахуватися з різницею державної і приватної сфери, що стала історичнимзавоюванням демократичних принципів суспільно-політичного життя, обмеженняавторитарної свободи правителя. Формується уявлення про громадянськесуспільство як про межу державної влади, обставину, що стримує її безперестаннепрагнення до абсолюту, авторитарності. Формується і саме громадянськесуспільство.
Таким чином,історія формування поняття про громадянське суспільство і твердження його основна практиці охоплює тривалий проміжок часу і завершується по суті епохоютрансформації монархічних і авторитарних режимів правління класичного порядку вновоєвропейські демократії, що по суті є представницькими органамигромадянського суспільства, які печуться про загальні інтереси і загальнісправи підданих.
«Однак у широкомуісторичному масштабі епоха переходу від повного домінування держави надгромадянським суспільством не завершена ще і на сьогоднішній день. Причин тутдекілька. Зокрема, необхідно зазначити на такий потужний чинник емансипаціїсуспільства від держави як чинник цивілізаційний, системо утворюючими основамиякого є життєві і духовні цінності, що формуються на релігійно-конфесійнійоснові і роблять істотний вплив на колективне поводження народів. Значну рольтут також займає те, що А. Тойнбі називає чинником «виклику», із якимзштовхується цивілізація і, відповідаючи на котрий і формує відповіднісоціонормативні структури»[2]
Нарешті,автономізація суспільства від держави, створення на цій підставі власнегромадянського суспільства, пояснюється також і рівнобіжним процесом«суверенізації» індивіда, тобто людини від соціуму і держави, що означає появуекономічної самостійності на грунті приватної власності і почуття свідомостігромадянських обов’язків перед тим загальним, що уособлює загальний інтересгромадян, — державою. Таким чином, процес появи громадянського суспільства влоні все пронизуючої державної тканини є процесом достроковим і складним,обумовленим загально цивілізаційними зрушеннями, а тому різниця в темпахрозвитку цивілізацій породжує і різницю в часі щодо реалізації і принципіворганізації громадянського суспільства. Після того, наприклад, деякі ознакипояви громадянського життя можна спостерігати вже в часи античної демократії,де вперше з’являється феномен вільної людини, здатної корпоративні альянси,групи тиску або партії з метою досягнення свого приватного або груповогоінтересу, тоді як для так званих традиційних суспільств, більшість із якихзнаходиться в азіатському, частково в євразійському й африканськомуконтинентах, принципи організації і функціонування громадянського суспільствазалишаються більшою частиною актуальними і на сьогоднішній день. Це типовий прикладнерівномірності розвитку історичного процесу і впливу на його динаміку з бокуцивілізаційних чинників.
Специфікацивілізаційного просування азійських і євразійських держав призводила до того,що переважна кількість із них у тому або іншому ступені переживає ще і насьогоднішній день досвід авторитарного правління, тоталітарних диктаторськихрежимів, деспотій. Кожна х них нейтралізую самостійницькі функції суспільства,замість цього цілком підпорядковуючи їх своєму контролю. На цьому тлі середвчених і політологів, зокрема посттоталітарних країн, розгортається масованакритика ідеї державності як ідеї, ворожої свободі і духу громадянськогосуспільства. Ця критика ведеться під видом критики етатизму як доктрини, щовідстоює пріоритет державницького начала в суспільних справах перед приватними,особистісними, груповими або корпоративними. Відзначимо, що в порівнянні зкласичними часами європейської демократії, коли створювалося і самегромадянське суспільство і його ідеологія, на сьогодні проблема «держава» або«громадянське суспільство» або визначення меж компетенції держави звучить нетак альтернативно, як на цьому акцентують антистатисти посттоталітарної доби.
Усвідомлюючи цюобстановку дослідники стверджують, що в наші дні проблематика відношень і співвідношеннягромадянського суспільства і держави постає як проблема оптимального сполученняінтересів індивіда і колективу, колективу і держави, індивіда і суспільнихоб’єднань, суспільних об’єднань і держави як передумови їх нормальногорозвитку. Рішення цієї проблеми бачиться на шляхах рівноправного функціонуваннярізних форм власності, розвитку громадянських ініціатив і суспільних об’єднань,підвищення ролі таких інституцій як сім’я, корпорація та ін., обмеженнявтручання держави і розвитку політичної демократії.
Заступникдиректора та завідувач відділу конституційного права та місцевогосамоврядування Інституту держави і права, член-кореспондент НАН України В.Погорілко висловив свою незгоду, зазначивши, що в Україні громадянськесуспільство в основному склалося. На його думку, в Україні також уже склаласяполітична нація, а за рівнем демократії наша держава має одні з найвищихздобутків у Європі. Як аргумент на підтвердження своїх слів він навів кількоразове проведення в Україні референдумів, зазначивши, що у багатьох державахконтиненту вони взагалі не передбачені.
Водночас вінзазначив, що важливою проблемою є недостатня взаємодія держави і громадянськогосуспільства. На думку В. Погорілка, саме по собі законодавче регулюваннявідносин двох суб’єктів не може бути достатнім, якщо не викристалізувалисяморальні засади цих взаємин.
Член-кореспондентНАН України В. Пазенок зазначив, що питання про те, чи в Україні вже склалосягромадянське суспільство, є недоречним: якщо громадяни активні – воно існує,питання лише у його якості та дієвості. А його дефініція завжди перебуватиме упроцесі змін – відповідно до змін у самому предметі. Він висловивпереконливість у тому, що громадянське суспільство за своєю сутністю є все жтаки антиподом держави. Доповідач зазначив, що за своєю сутністю воно єсуспільством вільно мислячих та вільно діючих громадян. Тому перспективирозвитку громадянського суспільства в Україні залежатимуть насамперед від зміну свідомості населення.
Які ж ознакигромадянського суспільства і чим власне вони відрізняються від ознак держави якінституту самоорганізації суспільства?
Дослідники,характеризуючи цей аспект проблеми, указують на те, що передумовами його появиє приватна власність і стихійний розподіл праці. Це, безмовно, так, але, як нанаш погляд це недостатні передумови, оскільки за часом появи громадянськесуспільство аж ніяк не збігається ані з появою приватної власності, ані тимбільше стихійним розподілом праці. Очевидно, для появи громадянськогосуспільства як мінімум потрібна цивілізаційна система, що характеризуєтьсянаявністю достатнього індивідуалізму, тобто ліберальної свободи ікорпоративізму, що ґрунтуються на правовому менталітеті суспільства як йогосистемо утворюючій основі. Без цих загальних і глобальних передумов, ні про якіінші мови не може бути як про такі, що є достатніми і необхідними для появигромадянського суспільства.
Окремим питаннямщодо функціонування громадянського суспільства є його соціальноструктурованість. Вважається, що для його появи і функціонування потрібнасоціальна стратифікація, у рамках котрої кожна соціальна група утворює власнікорпорації, союзи, що само управляються, організації тощо, що разом і складаютьмережу общин або локусів громадянського суспільства. На відміну відформалізованого державно-бюрократичного апарату, громадянське суспільствоскладає систему неформалізованого соціального партнерства, завдяки якомувдасться досягти порозуміння, єдності і згоди в досягненні головної цілі длячленів корпорації, союзу і т. ін.
Визначаючи сферуфункціонування структур громадянського суспільства можна висловити наступне: підгромадянським суспільством мають на увазі як інститути, так і відношення міжними, що не підлягають державній регламентації, але обмежені чинністюзакону за принципом: «що не заборонене, то дозволено», у процесі дії якихреалізуються специфічні інтереси приватних осіб і корпоративних груп, якіоб’єднуються на підставі загальних інтересів членів цих груп.
«Головноювідмінністю, що вирізняє громадянське суспільство від держави, є природність іорганічність, там реалізується потенціал людської, зокрема, особистісної іколективної свободи. У певному розумінні, класичне уявлення про громадянськесуспільство як сферу свободи, до таких декілька умовних паралелей, як-от: якщоцарина державного життя – це царина необхідності, жорсткої детермінованості,обов’язку, то царина громадянського суспільства – це сфера свободи, самодетермінації, що визначається мотивацією суб’єкта цього суспільства. Ідучи подеяких традиційних схемах, зроблених як у річищі класичного марксизму, так інемарксистських соціологічних течій і концепцій, можна дійти висновку, що,живучи державним життям, людина перебуває в сфері відчуженості від своїхжиттєвих інтересів, спонукувань, потреб тощо. Замість цього, попадаючи в середовищегромадянського соціуму, вона начебто повертається «до себе», у свою ріднустихію, де на неї очікують однодумці, загальні інтереси і проблеми і томуспілкування і життя стає більш органічним і цілісним»[3]
Однак врахуємоумовність таких демаркаційних ліній, звернувши увагу на те, що такий підхідшвидше за все властивий класичним схемам, зробленим на прикладах ще не доситьсформованої демократії, обмеження людських прав і свобод, значного соціальногопротистояння, коли доля так званого середнього класу в суспільстві не булавизначальною, а тому в суспільстві завжди почувалася соціальна напруга, щостримувала своїми важелями владу. Швидше за все такий погляд відбиваєантиетатистські установки, якими були наповнені ліберальні і радикальніфілософсько-політичні і соціологічні теорії – від анархізму і марксизму ірадикалізму франкфуртської школи. Час, що минув відтоді, вніс істотні зміни вспіввідношення понять держава і громадянське суспільство в їх західномуцивілізаційному вимірі.
З огляду на ці йінші обставини, можна уявити декілька узагальнено головні ознаки громадянськогосуспільства. Такими, на наш погляд є:
— автономна структура соціуму,що перебуває з мережі асоціацій і корпорацій;
— система своєрідної ієрархіїцінностей, що будується на пріоритетах громадянських цінностей у порівнянні здержавними;
— пріоритети приватного життя;
— цінність свободи вибору іможливість його здійснювати;
— повага до індивідуальностікожної особистості;
— неформальне регулюваннястатусних відношень, що носять безпосередній людських характер приятельськихабо партнерських відношень тощо.
Окресливши, утакий спосіб сферу компетенції громадянського суспільства, відзначаємо, щоіндивідуальні і корпоративні інтереси в суспільстві можуть перехрещуватися,суперечити друг другу, а тому як необхідність їх полагодження і гармонізаціївиникає потреба в арбітражній функції, що здатна виконати тільки держава. Якщодля суб’єктів громадянського суспільства їхні інтереси і проблеми набуваютьособистісного, навіть, можна сказати екзистенційного характеру, то для держави,її функціональних обов’язків вони носять стандартний характер, що підлягаєтипізації і регламентації відповідно до порядку або закону.
Отже, не зважаючина істотні відмінності, що зустрічаємо, аналізуючи структуру і функціональніознаки держави і громадянського суспільства, змушені відзначити, що відмінностіне значать повної протилежності або антагонізму цих двох щодо автономної ланкисуспільного буття. Обидва вони є проявом процесу соціальної самоорганізаціїлюдини в процесі життєдіяльності. Громадянське суспільство як окрема, відносноавтономна структура, що функціоную також по принципах самоорганізації, має дещоінший субстрат, як-от – не суспільство в цілому і його окремі соціальні шари ікласи, а індивіди і малі або середні групи, що створюють і діють на основахсвого приватного інтересу.
2. Поняття проосновні ознаки правової держави
Термін «Державаправа» — Rechtsstaah — з’явився вперше в книзінімецького вченого К.Т. Велькера «Кінцеві підстави права, держави і покарання»,яка вийшла у 1813 році. Теорія правової держави є інтегративною, синтетичною,складається з цілого ряду самостійних концепцій, кожна з яких має свою історіюрозвитку ( а деякі розроблялися і продовжують розроблятися практично незалежновід теорії правової держави). Об’єм цього питання в такій його постановцібезмежний. Тут можна говорити про виникнення, становлення і розвиток ідеїпідпорядкування держави праву, теорії демократії, народного суверенітету,теорії поділу влади, теорії природних прав громадян і інших існуючих в історіїполітичних і правових доктрин, автори яких намагалися відшукати кращий,справедливий стосовно людини державний устрій.
В історіїрозвитку теорії правової держави як самостійної цілісної наукової доктриниможна виділити ряд етапів.
1. Розробкаокремих фрагментарних положень теорії правової держави в політико-правовійдумці Древньої Греції, Древнього Рима, у середні віки – до XVI століття Протагор, Сократ, Платон,Аристотель, Полібій, Цицерон, Фома Аквінській, Мартін Лютер, Данте Аліг’єрі таін.)
2. Обгрунтуванняконцептуальних положень теорії правової держави в Новий час, у періодбуржуазних революцій, у період зміни традиційних держав державамиконституційними – XVI-XVIII століття. (Дж. Локк, Ш.-Л.Монтеск’є, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель та ін.)
3. Становленнятеорії правової держави як як цілісної філософської і політико-юридичноїконцепції. Розуміння «правової держави» як особливого стану державного устроюзатвердилося в німецькій літературі по державному праву в першій половині XIX століття в працях К.Т.Велькера, Р.фон Моля, Ф.Ю. Шталя, Р. Гнайса, Л. Штайна та ін.
4. Розвитоктеорії правової держави в другій половині XIX століття, у XX столітті. В даний часправова державність — невід’ємна приналежність західного політичного ладу,особливу значимість доктрині правової держави додає її закріплення наконституційному рівні. У Росії до революції 1917 року теорія правової державирозроблялася в працях А.С. Алексєєва, В.М. Гессена, С.А. Котляревського, П.І,Новогородцева, Н.І. Палієнко, М.А. Рейснера і деяких інших учених. У 20-30-хроках вона була заперечена як буржуазна й активно критикувалася в радянськійнауковій і навчальній юридичній літературі аж до кінця 80-х років.
Ізфундаментальної вимоги правової держави – пріоритету інтересів
особистості вдіяльності держави, принципу гуманізму – випливає рад інших ознак.
Сьогодні теоріявиділяє наступні ознаки правової держави:
1. Наявністьрозвинутого громадянського суспільства.
Без наявностірозвинутого громадянського суспільства взагалі неможливо говорити пропротиставлення держави й особистості, про більш-менш рівні взаємні права йобов’язки, оскільки тут держава цілком поглинає особистість. Такі держави в XX столітті одержали назву тоталітарних, а раніше– поліцейських, про які йшлося вище.
2. Визнаннясуверенітету народу, формування суспільством законодавчих органів держави.Споконвічно верховною владою володіє тільки народ, що делегує цю верховну радуна виборах парламенту – вищому представницькому органу держави. Лише парламентунадане право видання законів – нормативних актів, що мають вищу юридичнучинність, у яких містяться норми права, що регулюють найбільш важливі суспільнівідносини. Це – принцип демократизму.
3. Розподілвлади, необхідний для запобігання узурпації влади одною особою або групою осіб.Особливо варто підкреслити незалежність судової влади, оскільки судова владапокликана розв’язувати виникаючи в суспільстві суперечки, захищати порушеніправа громадян. У більш широкому плані в літературі іноді говориться пронезалежність всіх правоохоронних органів, про підпорядкування їх тільки закону.
Три зазначенихположення являють собою загальні засади організації державної влади, їїспіввідношення з суспільством.
Правова державаозначає додержання певних принципів, найголовніші з яких такі:
1. Підпорядкуваннядержави праву. Дане положення не рідко проголошується як основна або навітьєдина ознака правової держави. Це – теорія правової держави у вузькому сенсі,так вона розглядається в окремих роботах, присвячених в основному історичномуаспекту дійсної проблеми. У підпорядкуванні держави праву полягає практичнийзміст концепції правової держави: у діяльності державних органів не повиннепанувати свавілля, ця діяльність повинна бути чимось обмежена
«Останнім часомцей принцип став доповнюватися наступним положенням: праву повинні підкорятисяне тільки органи держави, але і громадяни та їхні організації. Повинна бутиєдність прав і обов’язків громадян, взаємна відповідальність держави йособистості. Необхідні організація функціонування на правових засадах не тількидержавної влади, але і всього громадського життя»[4]
2. Визначенняпріоритету природних прав людини в діяльності держави. Оскільки природні правалюдини в сучасному світі знайшли своє вираження в міжнародному праві й уконституціях демократичних держав, із даного принципу випливають ще два.
3. Відповідністьвнутрішнього законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародногоправа.
4. Верховенствоі пряма дія конституції.
Обов’язковимихарактеристиками правової державності також є
— Відповідністьзаконів праву, верховенство законів як актів вищого представницького органадержави над іншими нормативними актами;
— Наявністьспеціального органу конституційного нагляду (Конституційного Суду,Конституційної Ради і т.ін.) або ж надання функцій контролю за відповідністюконституцій інших нормативних актів вищій судовій інстанції (Верховному Суду).Це положення логічно випливає з попередніх чотирьох;
— Обмеженнясфери діяльності держави охороною прав і свобод особи, суспільного порядку,створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності;відповідальність кожного за власне благополуччя. Здійснення даного принципуспрямоване на створення і забезпечення зберігання громадянського суспільства;державні органи повинні чітко представляти межі своєї діяльності. Однак останнімчасом цей принцип став усе частіше замінятися принципами соціальної держави, упершу чергу необхідність соціальної захищеності особистості, соціальноїсправедливості, що вимагає вже протилежного – втручання держави всоціально-економічну сферу життя суспільства.
3.Співвідношенняправової держави та громадянського суспільства
Говорячи проправову державу і громадянське суспільство, слід зазначити, що перше охоплюєбільш масштабні аспекти соціального порядку, тому що об’єктом інтересів державиє все-таки загальне, загальні інтереси соціальних суб’єктів, тоді якорієнтоване на частинні фрагменти цілого, завдяки чому суспільство постає якплюральна система самодостатніх соціальних компонентів. При аналізі цихпідсистем соціальної цілісності стоїть враховувати цю специфіку предметногополя дослідження, що буде сприяти більш зваженим оцінкам і висновкам щодовзаємодії і взаємовідносин між сучасною демократичною державоюі сучаснимгромадянським суспільством.
Що ж стосуєтьсяконкретно українського суспільно-політичного контексту, то мова може йти простановлення основ громадянського суспільства і демократичну модернізаціюдержави, що охоплює як соціальні так і етнонаціональні параметри суспільногорозвитку. Торкаючись українського суспільно-політичного контексту щодостановлення і розвитку ідеї громадянського суспільства і її впливу надержавницький процес, варто виходити з того, що Україна перебуває на стадії такзваного «перехідного суспільства». «Філософсько-політологічна парадигма«перехідного суспільства», що нині прийнята як своєрідна парадигма тлумачення йусвідомлення процесів, що відбуваються в країнах посттоталітарної доби,передбачає ряд умов, у світлі котрих необхідно розглядати явища і процеси,зв’язані як у державотворенні, так і в громадянському суспільстві. Самийстан»перехідного суспільства» зв’язаний з таким етапом у становленні соціальноїсистеми, коли об’єднуються в рамках однієї системи функціональні і якісніхарактеристики і властивості різних, нерідко взаємопротилежних систем. Мова йдепро різні за характером економічні уклади, типи і форми власності, стиль іспосіб життя, психології й ідеологічних цінностей. Цей стан еклектичної,мозаїкової єдності в одній системі різноспрямованих векторів свідомості, буттяі діяльності в цілому грає для системи негативну роль, оскільки стримує їїрозвиток, порушує соціальну рівновагу, веде до конфронтації і загостреннярізних суспільно-політичних конфліктів»[5]
За таких умоввнутрішньої диференціації, коли елементи не стільки взаємодіють, скількисуперечать друг другу, особливо ваги набувають ті суспільні, ісуспільно-політичні основи, на грунті яких вдасться утримати соціум у рамкахвідносної рівноваги. Які ж це основи?
Такими основамивиступають конституційні права й умови функціонування системи, у рамках якихвідбувається її розвиток. А механізмом, що сприяє рухові відтоталітарно-монопольної системи влади до демократично-плюральної є становленняоснов громадянського суспільства, тобто формування інститутів і структур, що єприродними конкурентами державних важелів керування. За такх умов ідеягромадянського суспільства виконує важливу самоорганізуючу функцію оскількиактивізує людську діяльність, де формалізує суспільні відносини, збільшуєпотенціал людської свободи. Нагадаємо, що головною ознакою громадянськогосуспільства є «визнання юридичної рівності людей на підставі визнання їхніхправ і свобод, що у свою чергу робить демократизуючий вплив на державу якбюрократичний апарат управління, схильний експансії своєї ролі. Громадянськесуспільство, що виникає спочатку на рівні ідеї, виступає з однієї сторони якінструмент «роздержавлення» тоталітарної влади, а з другого, стримуючи чинникомстосовно влади.
Нагадаємо, щопотужний сплеск громадянської свідомості, який потяг за собою вибухгромадянської активності напередодні незалежності й у перші роки їїсамоствердження, надалі набув декілька іншої форми. Морально-психологічний іполітичний потенціал громадянської активності, що перейшла в політичнутворчість людей як громадян, згодом переходить у форму економічної і правовоїсамоорганізації, зв’язаних не тільки з руйнуванням старого, скільки створеннямнового. І саме цей етап нині переживає Україна, що їй дається надзвичайноважко, оскільки стадія економічної самоорганізації як елемент громадськогосуспільства передбачає придбання людиною і суспільством у цілому нових якостейсоціального життя.
У першу чергумова йде про властивість бути власником, уміння керувати і володіти власністюпр. Умовах жорстокої і ще жорстокої і мало цивілізованої приватизації,потужному впливі «тіньових» структур, що виникають і дають нерідко напозазаконних основах. Цей хвороб лий етап, що сприймається масовою свідомістю вконтексті кризи соціальної системи, оцінюється як результат розвалу старогототалітарного минулого, зв’язаного з тотальним одержавленням усіх без виняткусфер життя, несе в собі чимало ризиків і небезпек як для самої українськоїдержавності, так і ще несформованого громадянського суспільства.
Історичний досвідпереконує, що небезпека тоталітаризму полягає в тому, що в кризових ситуаціяхгромадянське суспільство за своєю природою виявляється беззахисним інедостатньо організованим для відсічі безконтрольної влади тієї або іншоїпартії або соціальної групи, що захопила керівництво державою. На сьогодні вУкраїні в Україні ідея громадянського суспільства тісно пов’язана, як це непарадоксально, з ідеєю державотворчою. Причина такого зв’язку полягає усвоєрідності історичних і суспільно-політичних умов розвитку української нації,що тривалий час була бездержавною. Тому антиетатизм, що нерідко сповідаєтьсяпід гаслами анти авторитаризму влади, є згубним для української ідеї, оскількиодночасно заперечує і державність, і громадянське суспільство. Останнє не можевиникнути в українському вакуумі, а вимагає відповідного політико-правовогозабезпечення і таким гарантом у даному випадку виступає державність. Разом ізтим історія також довела, що українська державність стала можливою тільки тоді,коли ідея незалежності об’єдналася з ідеєю демократії і свободи, тобтозасадничими принципами і цінностями ідеї громадянського суспільства. Отже, якна етапі боротьби за державну незалежність, так і на етапі розвитку«перехідного суспільства, реформування суспільно-політичної системи, ідеядержавності й ідея громадянського суспільства перебувають в органічнійвзаємодії. Не тільки ідея громадянського суспільства коректує принципиперебудови демократичної держави, але і держава як така є необхідною длягромадянського суспільства. Це обмовляється зокрема необхідністю стабілізаціїсоціальної системи, що знаходиться під загрозливими впливами конфронтуючих силі систем цінностей. Саме демократичний вектор суспільного розвитку формуєпотужне річище конструктивного суспільно творчого порядку, тоді як інші сили інапрямки суспільної діяльності відсуваються на периферію соціальної системи.Маргіналізація радикальних напрямків і плинів суспільно-політичного життя єодним із позитивних результатів того, що цінності демократії і громадянськогосуспільства зміцнюються і стають більш діючими в умовах соціальної творчості наосновах свободи і гуманізму.
Слід, місце іроль ідеї громадянського суспільства в становленні українського політичногожиття в першу чергу у формуванні моделі держави, відзначити і те, що цей процесвідбувається в складних умовах «тіньовізації» криміналізації суспільства. Ціявища можна розглядати як соціальну плату за ідеали свободи, що мають надзвичайношкідливий вплив на спосіб демократії й усього, що з ним асоціюється. Натеоретичному рівні ця проблема, як-от сполучення демократичних свобод іцінностей із проявами соціальної деструкції, у свій час був предметом уваги К.Поппера. Він звернув увагу на те, що після Другої сітової війни в країнахзахідної демократії істотно зросла злочинність. Філософ пояснював цей недоліквідкритого суспільства як «слідство зловживання свободою ринку», що складаєсерйозну погрозу для цього суспільства. Як бачимо, не тільки суспільства заперехідним типом економіки і неструктуровавоною до кінця політичною системою,але і країни з досить устояними демократичними традиціями й інститутамистраждають від того, що прийнято вважати «тіньовою» або мафіозною владою.Очевидно, що розвиток демократії як альтернативи будь-яким тоталітарнимрежимам, із необхідністю породжує це виродливе явище. Але це тільки свідчитьпро те, що розвиваючи основи громадянського суспільства необхідно розвивати ізміцнювати самі основні державності, здатні захистити суспільство і людину нетільки від тоталітарного диктату, але і диктату правового нігілізму,політичного хаосу, ілегалізму як принципу функціонування нелегітимнихквазісиситем влади.
Звичайно,говорячи про про необхідність зміцнення державної влди, має мо на увазіконституційні важелі контролю і впливу на суспільні процеси. «На перехідномуетапі встановлення нової моделі суспільного розвитку зростають функції контролюі захисного впливу держави на ті сили і структури, що складають за своєю природоюпара громадські або квазігромадянські утворення, сформовані по принципахкланового або кланово-мафіозного походження. На державу покладаютьсяобов’язкизміцнення фундаменту легітимності, тоді як структури й інститутигромадянського суспільства, такі як багатопартійність, незалежна преса, органисамоврядування, суспільні об’єднання і рухи складають саму тканинугромадянського життя. Період же суспільної трансформації дає цим рисам іособливостям державності не тільки ознак «нічного сторожа», але і певною міроюякостей рушійної сили, яка реформуючись у процесі демократизації, змінює і саміумови свого існування. Таким чином, у період глобальної трансформаціїсоціальної системи ми відзначаємо два різнобіжні процеси, як-от: з одного боку — зміцнення статичних тенденцій на певних ділянках соціального буття, а з другого– обмеження сфери впливу державного втручання і регулюваннясуспільно-політичних процесів. Це обмеження відбувається шляхом заповненняокремих ділянок суспільно-політичного розвитку структурами громадянськогосуспільства»[6].
Цікаво відзначититаку рису сучасного ліберально-демократичного розвитку, що його спостерігаємо вкраїнах Заходу, де співвідношення функцій держави і громадянського суспільствавизначено рамками політичної культури і способу політичного існування цихкраїн. Осмислюючи проблематику, що що умовно можна визначити рамками понять«держава – суспільство», дука звільняється від антиетатистських настанов,характерних для доби повного панування ліберальної ідеології. Зсув акцентіввідбувається у бік ідей, що відстоюють посилення регулюючої ролі держави якгаранта демократії і прав людини, як інструмента соціально-економічнихперетворень. Очевидно, що ще в більшому ступені актуальність цієї тезистосується країн посттоталітарної доби, зокрема України.
У цьому зв’язкуможна згадати досить впливові кейнсіанські ідеї державного впливу насоціально-економічні процеси, із якими зв’язується принцип «соціальної держави»- програмний принцип соціал-демократичної ідеї на сучасному етапі. Державневтручання, вважають аналітики і прихильники цієї ідеї, дозволяє уникнутиполяризації суспільства, а отже і сприяти розвитку його громадянських основ ісамоврядування. Не є чужою для цієї системи цінностей і більш прихильна доліберальної концепції суспільного розвитку ідея «держави загального добробуту»або ж американська практика «велфера», зв’язана також із регулюючим втручаннямдержави в соціально-економічні процеси.
«Роль держави тутвизначається спроможністю її ефективно стягувати податки з приватного виробникаі шляхом бюджетних дотацій і асигнуванням зм’якшувати соціальні контрасти,знімати потенціал соціальної напруги, рухатися шляхом соціального контракту міхгромадянами різних суспільних шарів країни. Так позиція, а головне політикасприяє формуванню політичної нації, основою якої є правова рівність громадян ідержавний патріотизм. На жаль, цього ще не вистачає українськоїсуспільно-політичній дійсності, де мають місце соціальна поляризація прислабкій ролі держави в цьому процесі. Як слідство маємо ріст ступенівсоціальної напруги й ідеологічної конфронтації, що не сприяєморально-політичній консолідації української нації»[7].
У спроможностідержави давати соціальні послуги громадянам, здійснювати регулююче втручання врозподіл прибутків на користь пригноблених, ефективна боротьба з корупцією йіншими соціальними нестачами визначають нову роль держави в ринковому іліберальному суспільстві.
Однак, щоб такадіяльність із боку держави, що не підміняє органи і функції а сприяє їхбільшому розкриттю, стала можливою, необхідно задовольняти певним вимогамполітичної організації суспільства. Необхідно створити гнучку й ефективно діючуланку представницької влади, здатної функціонувати на основах компромісусоціальних інтересів, суб’єктами яких є впливові суспільні групи. Наявністьтакої влади доповнюється структурами безпосередньої демократії, що наближені доджерел самого життя і здатні гнучко реагувати на соціальні зміни і вимоги.Безумовно, тут варто мати незалежну пресу, оскільки демократії і громадянськогосуспільства без гласності просто не буває. Має бути й зростати відповідальністьі незалежність судових органів як автономної гілки влади.
Із своєї сторонигромадянське суспільство формується на підставі конкретних інтересів громадян,що виникають на грунті економічних, побутових, місцевих, територіальних, тощопроблем. Наявність виборчої системи при умовах таких форм демократії,самоврядування і самоорганізації здатні ефективно контролювати і впливати навладу, не дозволяти їй відчужуватися від інтересів суспільства, бути органомрозв’язання наболілих суспільних проблем.
Як і будь-якийсуспільно-політичний процес, зв’язаний із трансформаційними змінами системи,перехідна стадія в українському соціумі має свою специфіку щодо визначення межі характеру взаємодії держави і громадянського суспільства. Це зв’язано ще зіслабкою розвиненістю структур громадянського суспільства і посттоталітарнимсиндромом влади підкоряти собі усі без винятку сфери суспільного буття.Водночас, як показує досвід зрілого громадянського суспільства, останнє здатневпливати на державу і навіть більше того, інститути громадянського суспільстванамагаються скорити собі державу, що стає засобом не тільки за хисту інтересівтієї чи іншої соціальної групи, але і засобом досягнення соціального компромісуміж класами громадянського суспільства.
Як видно зусього, між правовою державою і суспільством виникає певне співвідношеннявідмінних соціальних структур. Це співвідношення можна визначити як прагненнядосягти балансу шляхом взаємовпливу і контролю різних за функціональнимивластивостями структур. Якщо за тоталітаризму держава підкоряє собісуспільство, а за демократії вони знаходяться в стані рівноваги, то в перехіднудобу ми спостерігаємо стан хибкого балансу, коли дають про себе знати щеавторитарні замахи й антиетатистські наставляння. Обидві риси є проявом«синдрому транзитивності», тобто переходу від однієї системи до іншої, віджорстко централізованої системи до плюральної. Процес становленнягромадянського суспільства відбувається ще досить повільно, а це стає одним ізджерел спотворювання демократичних принципів керування, зловживання владою,порушення законодавства тощо.
На перехідномуетапі від тоталітарної системи до демократії можна спостерігати різні підходидо засобів трансформації суспільства. Якщо на початкових етапах популярнимибули ідеї так званого «прогресивного авторитаризму» із метою швидкої ігарантованої модернізації, то згодом усе більш популярними стають гасла й ідеїреформування влади на принципах децентралізації управління, розвитку місцевогосамоврядування, адаптації світового досвіду реформ і керування до національнихумов країни. Значні сфери соціального управління зі зміцненням основгромадянського суспільства утворюються з-під безпосередніх обов’язків державина користь суспільства: держава повинна нарешті почати виконання своєї головноїфункції – забезпечити народу громадянські і людські права. Найкоротший шлях доцього лежить через діюче місцеве самоврядування. Воно надасть можливістьнайбільш широким масам включитися в державне будівництво, відчути себе дійснимигромадянами, членами політичної нації. Тільки через місцеве самоврядування миприйдемо до громадянського суспільства.
З прийняттям вУкраїні Конституції було почато істотний крок на шляху правового забезпечення основмісцевого самоврядування, створення демократичних принципів формування влади набазі розподілу функцій між гілками влади, установлені по суті правові межі міжкомпетенцією і прерогативами влади і правами й обов’язками громадян — суб’єктіввласне громадянського суспільства. Цим самим створені достатні і необхідніпередумови за для того, щоб держава з органа, що панує над суспільством, — ознака будь-якої тоталітарної системи – стала партнером структур і інститутівгромадянського суспільства, а такою може бути лише правова держава. Але, щоб ціпередумови перетворилися на реальну дійсність, українському суспільствуприйдеться ще пройти значну відстань у зміцненні політико-правових, економічнихі ментальних правової соціальної демократії, де права людини, з одного боку, іобов’язки і функції влади, із другого, знайдуть органічне сполучення, без чогоістинно демократичного суспільства, так само як і самої влади, не існує.
Щоб здійснитинеобхідні кроки на шляху зміцнення фундаменту реформ, необхідно довести приватизаціювласності до свого логічного завершення, тобто створити необхідну підставу дляпояви громадянина-власника. Без економічно вільної і суверенної людини не буваєані демократичного ладу в країні, ані правової держави, ані громадянськогосуспільства, що створює цю владу, контролює її і використовує найбільшраціональним чином для своїх суспільних цілей і інтересів.
У політичномуаспекті це буде мати своїм наслідком подолання таких небезпечних соціальнихпроявів етапу переходу від авторитарно-бюрократичної держави доліберально-демократичної як масове зубожіння, пауперизм, безробіття. Різкаполяризація суспільства, що ми маємо на сьогодні, є однією з внутрішніх погрозстабільності в державі, що несе ризики не тільки державі, але й суспільству.Отже, проведення економічних реформ в інтересах більшості, а не олігархічноїменшості, має на увазі зняти соціальні колізії і напругу, обумовивши тим самимтрансформацію політичного радикалізму в конструктивізм цивілізованої опозиціїяк невід’ємної ознаки демократії і громадянського суспільства.
Відсутністьсформованого середнього класу на етапі реформ визначає нестиглістьгромадянського суспільства і відданість значних суспільних шарів деструктивнимполітичним гаслам і чинникам, що розколюють, а не консолідують суспільство,заважають розбудові правової держави.
В ідейно-духовнійсфері соціального буття спостерігаємо поки що відсутність чітких орієнтирів,опираючись на які можна було б більш успішно переборювати як економічні, так іполітичні і соціальні кризи. До ідейно-політичних аспектів розколу додаютьсясвітоглядно-орієнтаційні, зв’язані з питанням конфесійного порядку,співвідношення світського і релігійного світоглядів. Відчуженість, антагонізм іконфрактоційність, що їх спостерігаємо в перехідному суспільстві, свідчать пронестиглість громадянської свідомості, несформованість ціннісних константгромадянського суспільства, де панують плюралізм і толерантність.
Ріст масштабівзлочинності і правового свавілля актуалізує питання правової захищеності якокремої людини, так і суспільства в цілому. Це таїть у собі небезпекуперетворення ще не зрілого громадянського суспільства на кримінальне, з чимзрозуміло, зміритися аж ніяк неможливо. Всі ознаки і риси нинішньогоукраїнського суспільства, про які мова йшла, свідчать про драматизмдемократичного вибору, зробленого Україною, її бажанням стати європейськоюцивілізованою країною, де гарантуються права і свободи людини, общини, адержава печеться про загальні умови їхнього існування і розвитку.
Висновок
Отже, виходячи з попереднього,можна зробити висновок про те, що на етапі переходу від тоталітарної додемократичної держави співвідношення між «державою» і «суспільством» перебуваєв стані хитливої рівноваги, що пояснюється відсутністю стримуючих чинниківстабільності зрілого демократичного соціуму. Саме тому на стадії «перехідногосуспільства» відбуваються два рівнобіжних процеси – процес становлення правовоїдержавності як демократичної організації суспільства на політичних і правовихосновах з одночасним формуванням структур громадянського суспільства. Прицьому, саме ідеї правової держави та громадянського суспільства виступають тимрегулятивним засобом, завдяки котрому повинне здійснюватися реформування влади,еволюція політичної системи. У цьому полягає суспільно-політична значимість цихідей, оскільки відхилення убік від них, свідчить про не демократизм влади,втрату нею стратегічних орієнтирів, розрив інтересів держави і суспільства.
Слід наголоситина тому, що основою створення і функціонування правової держави є громадянськесуспільство, тобто, об’єднання вільних і рівноправних людей, кожному з якихдержава забезпечує юридичні можливості бути власником та брати активну участь уполітичному житті.
Між державою ісуспільством має бути певна дистанція, яка й забезпечує демократію, відповіднийрівень свободи суб’єктів громадянського суспільства.
Держава всучасному контексті тільки створює передумови формування громадянськогосуспільства, а вже останнє – створює і контролює держава. Саме у такий спосібзабезпечується відносно самостійне існування демократичного громадянськогосуспільства і правової держави.
ЛІТЕРАТУРА
1. АртамоновС. Д. Правовое государство: от Монтескье до наших дней // Вестник АН СССР,1994, №4.
2. Боер В.Р.и др. Правовое государство: Идея, концепция, реальность. – СПб, 1996.
3. ГавриленкоГ. Правова держава і правова культура // Право України, 1993, №1.
4. Козлихин И.Ю.Идея правового государства. История и современность. – СПб, 1993.
5. Кудрявцев В.Н.,Лукашева Е.А. Социалистическое правовое государство, Коммунист. – 1988. — №11.– С. 44-45.
6. КузнецовЭ.В., Савельев В.Ф. Правовое государство (из истории русской правовой мысли) //Правоведение, 1991, №1.
7. ЛазаревВ.В., Липень С.В. Теория государства и права. – М., 1998.
8. НерсенянцВ.С. История идей правовой государственности. – М., 1993.
9. Общаятеория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. 2-е изд. – М.,1996.
10. ОмельченкоО.А. Идея правового государства: стоки, перспективы и тупики. – М., 1994.
11. ШемчушенкоЮ. Теоретичні проблеми формування правової держави // Право україни, 1995, № 2.
12. ВаськовичЙ. Проблеми та перспективи побудови правової держави в Україні // Правоукраїні, 2000, № 1.
13. КрижанівськийА. Ф. Громадянське суспільство в Україні: проблеми теорії і практики // ВісникОдеського інституту внутрішніх справ, 2000, № 1.
14. Громадянськесуспільство // Юридична енциклопедія. Т. 1. – К., 1998.
15. ЩедроваГ.П. громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян.– К., 1994.
16. Левин И. Б. гражданское общество на Западеи в России // Полис, 1996,