Вступ
На сьогоднішній час політика української держави спрямовується нате, щоб забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання,розвиток підприємництва і на цій основі підвищити ефективність суспільноговиробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог КонституціїУкраїни, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системіУкраїни, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами. Цим завданнямсприятиме налагодження чіткого правового механізму захисту господарськоїсистеми від зловживань та застосування неправомірних механізмів з бокусуб'єктів господарювання під час здійснення господарської діяльності, зокремапри виконанні господарських зобов'язань.
У зв'язку із зазначеним актуальним є дослідження питань, якіпов'язані із регулюванням та юридичної відповідальності при виконаннігосподарських зобов'язань.
Мета даної роботи – дати правовий аналіз основним нормамгосподарського та цивільного законодавства, які забезпечують на даний моментзахист господарських відносин, а отже і їх стабільність.
Об'єктом дослідження в цій роботі виступає господарські та збіжніз ними цивільні відносини, стосовно господарських зобов'язань, щохарактеризується власними ознаками, підставами та видами.
Предметом дослідження виступають суспільні відносини, що пов'язанііз порядком застосування господарського та цивільного законодавства привиникненні, змінюваності, припиненні господарських зобов'язань.
Основні завдання, які ставляться в роботі, пов'язані із:
– розкриттям суті господарського зобов'язання в господарськомуобороті;
– формулюванням підстав виникнення, зміни та припиненнягосподарських зобов'язань;
– визначенням підстав припинення господарських зобов'язань,певних гарантій, а також із визначенням відповідальності за невиконання.
Нормативною базою дослідження в цій роботі є Господарський кодексУкраїни (ГКУ), а також Цивільний кодекс України (ЦКУ).
Методологічною основою в роботі є наукові методи, що ґрунтуютьсяна вимогах об'єктивного та всебічного аналізу правових явищ.
З цією метою використовується ряд загальнонаукових методівдіалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції,моделювання, абстрагування, прогнозування тощо.
У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняльно-ретроспективний,формально-логічний, системно-функціональний,
структурно-функціональний, порівняльно-правовий та інші методи
дослідження.
Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідженнята включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.
1. Загальні положення про господарські зобов'язання
1.1 Поняття та підстави господарського зобов'язання
Зобов'язання є найбільш поширеним видом суспільно-правовихвідносин. Суб'єкти цих відносин, щоденно багато раз вступають між собою чи організаціямив цивільні правові відносини, які називаються зобов'язально-правовимивідносинами. Їх роль і значення надзвичайно зростають в умовах ринковоїекономіки, оскільки переважна частина підприємницьких зв'язків встановлюєтьсясаме в формі зобов'язально-правових відносин. Весь оборот товарів, починаючи зїх виробництва, транспортування, купівлі-продажу тощо, оформлюється в такуправову форму, як зобов'язання. Транспортні послуги громадян і юридичних осібтакож оформлюються у формі зобов'язань. Будь-яке будівництво – промислове,цивільне, шляхове і т. п., побутове обслуговування населення йорганізацій, торгівля, надання речей в тимчасове користування – це також сферазобов'язально-правових відносин.
Тобто, всі ділові зв'язки громадян між собою, громадян збудь-якими організаціями та підприємствами між собою в своїй основній масівиступають саме в формі зобов'язально-правових відносин.
Наведеного досить для того, щоб усвідомити роль, значення і місцезобов'язань в цивільному обороті. Зобов'язання як правова форма пронизує значнучастину майнових відносин як у сфері підприємництва, так і в цивільному оборотів цілому.
Слід відзначити, що всі майнові відносини прийнято поділяти на двіосновні групи: речові і зобов'язальні. Звідси і поділ цивільного права як галузіправа на речове право і зобов'язальне право.
Речове право і предмет його регулювання ми розглянули привисвітленні питань, пов'язаних з правом власності. Згадаємо, що його зміст полягаєв правовому регулюванні питань володіння, користування і розпорядження майном(речами) чи іншими правами власності.
Зобов'язальне право – це сукупність правових норм, які регулюютьвідносини, пов'язані з передачею майна від однієї особи до іншої, наданняммайна в тимчасове користування або для виконання будь-яких робіт.
Господарські зобов'язання – це правовідносини, згідно яких однасторона (кредитор) зобов'язується забезпечити своєчасне виконання робіт,надання послуг, передачу інших предметів угоди, а інша сторона (боржник) – виконатиобумовлені або нормативно-визначені вимоги кредитора.
Зобов'язання як правове поняття складається з декількох елементів:суб'єкти зобов'язання, правовідносини між ними та його зміст. Суб'єктамизобов'язання, як і будь-якого іншого цивільно-правового відношення, може бутибудь-яка фізична чи юридична особа. Сторона, яка має право вимагати від другоїсторони виконання якоїсь дії, називається кредитором, а сторона, яказобов'язана виконати вимогу кредитора, називається боржником.
Але слід мати на увазі, що зобов'язань в такому чистому виді, колиодна сторона має тільки право і ніяких обов'язків, а друга несе тількиобов'язки і немає ніяких прав – мало, але вони є. Наприклад, договір позики, вякому позикодавець має тільки право вимагати повернення позичених грошей і ненесе ніяких обов'язків, а в позичальника тільки обов'язок повернути позиченігроші і фактично немає певних прав. Таке ж відношення складається припозадоговірному вчиненні шкоди – потерпілий має лише право вимагативідшкодування заподіяних збитків, а заподіювач зобов'язаний відшкодувативчинені ним збитки.
Відповідно до ст. 173 ГКУ – господарським визнаєтьсязобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками)відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силуякого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язанийвчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користьіншого суб'єкта
(виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надатиінформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт має правовимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарськізобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.
Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширитизміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом невстановлено інше.
Кодекс вводить поняття господарського зобов'язання як одного зголовних механізмів встановлення і регулювання стосунків між учасникамигосподарських відносин. Поняття господарського зобов'язання фактично є новелоюу чинному законодавстві України. Дотепер зобов'язання і зобов'язальне правовзагалі традиційно розглядалися більшістю дослідників лише у контекстіцивільного права.
Подібне становище зумовлене застарілим науковим протистоянням між«цивілістами» і «господарниками». Перші не визнавали існування господарськогоправа як окремої галузі права і відповідно не бачили необхідності увиокремленні такого поняття, як господарське зобов'язання.
Тепер, з прийняттям Кодексу, існування господарського права якокремої галузі права вже не викликає сумніву. Відповідно виникла необхідність увизначенні його основних інститутів, до яких належить і господарськезобов'язання. Зміст такого зобов'язання фактично становить певні права йобов'язки учасників господарських відносин, що пов'язані спільним об'єктом, атакож правові механізми кореспондування між цими правами і обов'язками.
Принципово важливими є такі положення ст. 173 ГКУ:
• Кодекс допускає виникнення господарських зобов'язань не лише міжсуб'єктами господарювання, а й між усіма іншими учасниками господарськихвідносин
• Поруч із традиційним поняттям боржника у господарське зобов'язаннявводиться і нове, близьке за змістом поняття – зобов'язана сторона, що включаєпоняття боржника як свою складову частину
• Змістом господарських зобов'язань визначено певні діїгосподарського чи управлінсько-господарського характеру або обов'язокутриматися від виконання цих дій
• Господарські зобов'язання поділяються на майново-господарськізобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання1.
Стаття 174 ГКУ визначає підстави виникнення господарськихзобов'язань, господарські зобов'язання можуть виникати:
безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, щорегулює господарську діяльність;
з акту управління господарською діяльністю;
з господарського договору та інших угод, передбачених законом, атакож з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;
внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання,придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунокіншої особи без достатніх на те підстав;
у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та іншихдій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настанняправових наслідків у сфері господарювання.
1.2 Види господарських зобов'язань
1.2.1 Майново-господарські зобов'язання
Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання,що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарськоїдіяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарськудію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управленасторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарськихвідносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей,передбачених цим Кодексом.
Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути суб'єктигосподарювання, зазначені у статті 55 цього Кодексу, не господарюючі суб'єкти –юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевогосамоврядування, наділені господарською компетенцією. Якщо майново-господарськезобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктамигосподарювання і не господарюючими суб'єктами – юридичними особами,зобов'язаною та управленою сторонами зобов'язання є відповідно боржник ікредитор.
Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарюваннята не господарюючими суб'єктами – громадянами, не є господарськими ірегулюються іншими актами законодавства.
Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом таіншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майновогохарактеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництвотощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язковоговиконання.
У ч. 1 ст. 175 ототожнюються майново-господарські іцивільно-правові зобов'язання між учасниками господарських відносин. Відповідноі регулювання має здійснювати ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених цимКодексом. Втім предметом цих цивільно-правових зобов'язань визначено певнігосподарські дії або обов'язок утриматися від вчинення таких дій. Як сторонитут розглядаються зобов'язана й управнена сторони. Отже, далеко не всіцивільно-правові зобов'язання є господарськими.
У ч. З ст. 175 ГКУ з цього приводу також вказано, щозобов'язання майнового характеру, які виникають між суб'єктами господарюваннята негосподарюючими суб'єктами – громадянами, не є господарськими і регулюютьсяіншими актами законодавства. Звідси можна дійти висновку, що, наприклад, захистправ споживачів, роздрібна торгівля у тій частині, що стосується правгромадян-покупців, заснування громадянами підприємств, не розглядаютьсяКодексом як господарські відносини і відповідно взагалі не є господарськимизобов'язаннями. Подібне ставить під сумнів і участь громадян уорганізаційно-господарських відносинах. Втім це явно суперечить положенням ст. 2,20 та деяких інших норм Кодексу і може свідчити про хибність подібної правовоїконструкції.
У ч. 2 ст. 175 ГКУ визначено суб'єктимайново-господарських зобов'язань – суб'єкти господарювання, зазначені у статті55 цього Кодексу, негосподарюючі суб'єкти – юридичні особи, а також органидержавної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарськоюкомпетенцією. Як уже зазначалося вище, звідси невідомо чому вилучені громадяни-споживачі,громадяни-засновники підприємств тощо.
Окремих досліджень потребує можливість застосування домайново-господарських зобов'язань тих положень ЦКУ, аналоги яких відсутні уКодексі, наприклад цесії (переводу боргу, уступку права вимоги) або цивільно-правовихзасобів забезпечення зобов'язань – застави, поруки тощо. З положень ч. 1ст. 175 ГКУ можна дійти висновку, що застосування усіх цихцивільно-правових інститутів до регулювання господарсько-майнових зобов'язань єправомірним, крім тих випадків, коли подібне прямо заборонено Кодексом абоіншими нормативно-правовими актами.
1.2.2 Організаційно-господарські зобов'язання
Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання,що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктомгосподарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силуяких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певнууправлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управленасторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:
між суб'єктом господарювання та власником, який є засновникомданого суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування,наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;
між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднанняпідприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань читовариств;
між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодоіншого дочірнім підприємством;
в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчимиактами або установчими документами суб'єкта господарювання.
Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати здоговору та набувати форми договору.
Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарськудіяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єктагосподарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разіякщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільноюдіяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок веденняспільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваженняна підставі доручення, підписаного іншими учасниками.
Відповідно до ч. З ст. 176 ГКУ організаційно-господарськізобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.На нашу думку, прикладом такого договору за сучасних умов є «податковийдоговір». Чіткою тенденцією сучасного етапу розвитку податкового законодавстваУкраїни можна вважати зростання ролі саме диспозитивного методу регулюванняподаткових відносин як форми заохочення платників податків до добровільноговиконання своїх податкових зобов'язань. Наочним проявом цього стало прийняття ЗаконівУкраїни від 21.12.2000 «Про порядок погашення зобов'язань платників податківперед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі – Закон 2181), «Про підтримкумалого підприємництва» від 19.10.2000 (далі – Закон про підтримку), а такожУказу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку тазвітності суб'єктів малого підприємництва» від 03.07.98 (далі – Указ),спрямованих на підвищення ефективності правового регулювання податковихвідносин. Окремі норми цих нормативно-правових актів можна розглядати якхарактерні приклади посилення принципу диспозитивності і введення договірнихзасад.
• Податковий компроміс – взаємна згода платника податків іподаткового органу на зменшення виявленого у ході перевірки податкового боргуза певних умов – п. 5.2.7 ст. 5 Закону 2181, наказ ДПАУ від26.04.2001.
• Податкове поручительство – укладення відповідного договору міжбанком, податковим органом і платником податків про покладення набанк-поручитель обов'язку відповідати за погашення податкового боргу платникомподатків – п. 8.8 ст. 8 Закону 2181.
• Податкова застава – узгодження платником податків розпорядженнясвоїм майном, що перебуває у податковій заставі, з податковим органом – п. 8.6ст. 8 Закону 2181.
Наведене вище свідчить не лише про посилення застосування засадприватного права до регулювання податкових відносин, а й про появу принципово новогопоняття податкового права – податковий договір (податковий правочин). Цей інститутпоки що не має аналогів ані у цивільному, ані у господарському праві, тимбільше в адміністративному праві. Податковий договір можна визначити якписьмову домовленість між податковим органом і платником податків провстановлення, зміну або припинення податкових прав та обов'язків сторін договору,наприклад, встановлення і регулювання податкового поручительства. Слідзауважити, що такий договір може укладатись як у формі традиційного договору(податкове поручительство), так і оформлюватися відповідним рішеннямподаткового органу як результатом узгодження у ході відповідних переговорів позиційподаткового органу і платника податків (податковий компроміс, узгодженнярозпорядження майном у податковій заставі). Характерно, що в останньому випадкурішення податкового органу можливе лише за умови наявності певного компромісута узгодження позицій сторін, досягнутих внаслідок переговорів1.
Специфіка наведеної новели полягає у тому, що податковий орган уподатковому договорі репрезентує не власні, а певні публічно-правові інтереси,а платник податків – саме власні, тобто приватноправові інтереси. Отже, можнадійти висновку, що за сучасних умов наявною є тенденція перетворенняподаткового права у комплексну галузь права і виведення його з традиційногостатусу виключно публічно-правової галузі (передусім за ознаками наявностікомплексного методу регулювання).
1.2.3 Соціально-комунальні та публічні зобов'язання суб'єктівгосподарювання
Суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради зарахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місцядля осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.
Суб'єкти господарювання відповідно до частини четвертої статті 175ГКУ можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себезобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвиткунаселених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманнісоціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства іпобутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метоюрозв'язання місцевих проблем. Суб'єкти господарювання мають право брати участьу формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом,та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвиткутериторій.
Суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїхустановчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послугабо продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, немає права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару занаявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачевіперед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.
Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконанняпублічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збиткив порядку, визначеному законом.
Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадкахвидавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в тому числіщодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідаютьцим правилам або встановленим цінам, є недійсними.
2. Господарські зобов'язання та договори
2.1 Загальні умови укладання договорів, що породжуютьгосподарські зобов'язання
Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правовихвідносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивніобов'язки для сторін, що його уклали. В формі договору здійснюється отойвеличезний товарообіг в суспільстві, його роль ще більше зростає в умовахринкової економіки. Саме завдяки цій ролі договору і як підстави виникненнязобов'язань, і як основного правового інструменту (форми) обороту товарів танадання послуг слід розглянути основні положення про цивільно-правовий договір.
Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктамигосподарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами –юридичними особами на підставі господарських договорів, єгосподарсько-договірними зобов'язаннями.
Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчоївлади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умовигосподарських договорів (примірці договори), а у визначених законом випадках – затверджуватитипові договори.
Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщовін заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком длясуб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує прямавказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорійсуб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевогосамоврядування.
При укладенні господарських договорів сторони можуть визначатизміст договору на основі:
вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати насвій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктамгосподарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторонимають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірнимдоговором, або доповнювати його зміст;
типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи увипадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони неможуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизуватийого умови;
договору приєднання, запропонованого однією стороною для іншихможливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають праванаполягати на зміні його змісту.
Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення,повинен відповідати цьому замовленню.
Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених участині першій цієї статті, електроенергією, зв'язком, послугами залізничногота інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також іншісуб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції(послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови такихдоговорів.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленимиЦивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ, іншиминормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
На підставі ч. 1 ст. 179 господарські зобов'язання можнарозділити на-господарсько-договірні і господарсько-позадоговірні.
Принципове значення має ч. 7 ст. 179, що передбачаєзастосування норм ЦКУ до укладення господарських договорів, але з урахуваннямособливостей, передбачених ГКУ.
2.2 Істотні умови господарського договору
Зміст господарського договору становлять умови договору, визначеніугодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припиненнягосподарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаютьсяними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Господарський договір вважається уклад» ним, якщо між сторонами упередбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотнихумов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорівданого виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бутидосягнута згода.
При укладенні господарського договору сторони зобов'язані убудь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Умови про предмет у господарському договорі повинні визначатинайменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг),а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаютьсявідповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених устатті 15 ГКУ, а у разі їх відсутності – в договірному
порядку, – з додержанням умов, що забезпечують захист інтересівкінцевих споживачів товарів і послуг.
Ціна у господарському договорі визначається в порядку,встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України.За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати довстановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконанняробіт у скорочені строки порівняно з нормативними.
У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, щопорушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний органмає право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.
Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існуютьгосподарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. Назобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, непоширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше.
Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторонивід відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
У судовій практиці актуальною лишається тема визнаннягосподарських договорів неукладеними.
Такі ситуації дедалі частіше стають предметам судового розгляду.За нашими, оцінками, нині до ЗО% усіх договорів, що є предметом судовогорозгляду, перевіряються судом з огляду на вимоги сторін визнати їхнеукладеними. Відразу слід зауважити, що інститут визнання договорівнеукладеними суттєво відрізняється від визнання угод недійсними за підставами,наслідками тощо. Загальною правовою підставою для визнання господарських договорівнеукладеними тепер слід вважати ч. 8 ст. 181 ПСУ.
Відсутність згоди між сторонами стосовно хоча б однієї істотноїумови договору (незалежно від причин) і є головною правовою підставою длявизнання такого договору неукладеним. У судовій практиці здебільшого йдетьсяпро такі ситуації: 1) з наявних документів неможливо зрозуміти, про що самедомовилися сторони; 2) досягнуті домовленості неможливо виконати саме черезневизначеність умов договору і вимог до боржника.
Так, справа №42/1–210/10–98 неодноразово розглядалася різнимисудовими інстанціями (архів арбітражного суду Київської області). Йшлося провимоги позивача повернути сільгосппродукцію, що відповідач відмовився оплатити.Замість договору, що не укладався, позивач надав суду товарно-транспортні накладні– єдиний письмовий документ, що був підписаний сторонами. Вищий господарськийсуд України (далі – ВГСУ) дійшов з цього приводу таких висновків.Товарно-транспортні накладні, які знаходяться в матеріалах справи, є внутрішнімдокументом сторін і не свідчать про наявність певних договірних (правових)відносин між ними. На якій підставі здійснювалося перевезення зерна, якоговиду, класу, і ціни в них не зазначено, тобто сторонами не визначено істотнихумов договору.
Отже, договір визнається неукладеним тоді, коли у ньому відсутніістотні умови. Відповідно до ч. З ст. 180 до будь-якого господарськогодоговору мають бути включені такі умови – предмет, ціна та строк дії договору.Ці умови можна вважати базовими. Зрозуміло, що цей перелік не може бутивичерпним і продовжується насамперед у ч. 4, 5 ст. 180. Набірістотних умов також залежить від виду господарського договору. Згідно з ч. 2ст. 180 ГКУ істотними є ті умови договору, які: визнані такими за законом.Для юристів-практиків ця ситуація є найпростішою. Йдеться про конкретнінормативно-правові акти (не лише закони), що прямо вказують на окремі умовидоговорів як на істотні. Прикладом можуть бути ч. З, 4, 5 ст. 180 ГКУ, ст.ЛО Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст. 7Закону України «Про лізинг», п. 19 Положення про поставку продукціївиробничо-технічного призначення тощо. • Фактично йдеться про умови, щодо якихзакон зобов'язує сторони визначитись у відповідному договорі (узгодити такіумови). Проте ці умови слід відрізняти від звичайних умов договору. Звичайніумови' є імперативними, тобто такими, що вже визначені чинним законодавствомдля певного виду угод незалежно від намірів сторін (детальніше з цього приводудив. нижче); необхідні для договорів даного виду. Йдеться про умови, що хоча ізгадуються у відповідних нормативно-правових актах, але прямо не визначені якістотні. Втім, вони потрібні для договорів конкретного виду. У цьому випадкуслід проаналізувати увесь комплекс відповідного законодавства, судову практикуй узгодити свої висновки з положеннями юридичної науки. Так, судова практикавизнає такою істотною умовою для договорів підряду складання кошторису (п. 7оглядового листа Вищого господарського суду України від 20.04.2001 №01–8/481),хоча ЦК у старій редакції і ст. 844 у новому ЦКУ і не містять подібноїоцінки кошторису.
Велику користь юристу-практику може дати вивчення інформаційних іоглядових листів, роз'яснень Вищого господарського суду України (далі ВГСУ), щоостаннім часом дедалі частіше дають переліки істотних умов для різних видівдоговорів як результат. узагальнення судової практики. Як приклад,зокрема, можна назвати: оглядовий лист від 12.04.2001 №01–8/442 – договориоренди; оглядовий лист від 20.04.2001 №01–8/481 – договори підряду; роз'ясненнявід 28.04.95 №02–5/302 – сумісна діяльність.
Деякі автори пропонують свій спосіб уникнути ризику визнаннядоговору неукладеним через відсутність якихось істотних умов, що є необхіднимидля договорів певної категорії. На думку цих авторів, проблему вирішуєвключення сторонами до договору окремого положення, що стосується саме істотнихумов. Сторони погоджуються з тим, що ними узгоджено всі істотні умови, ізобов'язуються надалі ніяких претензій одна до одного з цього приводу не мати.Втім, застосування цього положення договору під час судового розглядувиявляється проблематичним. Стаття 43 Господарського процесуального кодексуУкраїни визначає з цього приводу, по-перше, що визнання однією стороноюфактичних обставин, на які посилається друга сторона, не є для суду обов'язковим,по-друге, ніякі докази не мають заздалегідь встановленої сили, і суд досліджуєта оцінює всі обставини справи у їх сукупності. Суд дає самостійну оцінкуспірному договору на підставі чинного законодавства і не зв'язаний позицієюсторін. –
Умови, які вимагає включити до договору одна із сторін, наприкладпідвищену майнову відповідальність (штраф, пеня). Йдеться про умови, якихвзагалі немає у чинному законодавстві, але сторона наполягає на їх включенні додоговору. Якщо з цього питання сторони не дійшли згоди, то договір не можнавважати укладеним.
Характерним прикладом може бути справа №5/116 (архівгосподарського суду м. Києва). Тут предметом судового розгляду стали такіобставини. Під час переговорів між орендарем та орендодавцем сторони не дійшли згодистосовно таких умов договору, як використання експлуатаційних витрат,першочерговості сплати штрафних. санкцій тощо. Орендар, підписавши проектдоговору, склав відповідний протокол розбіжностей, з яким, у свою чергу, непогодився орендодавець, і передав справу до суду. Під час судового розглядуорендар наполягав на тому, що зазначені вище умови не є істотними, а стосовноістотних умов, прямо визначених у чинному законодавстві, сторони досягли згоди,отже договір слід визнати укладеним. Втім, Вищий господарський суд України усвоїй касаційній постанові від 13.02.2002 не погодився з позицією орендаря.Посилаючись на ч. 2 ст. 153 ЦК, суд вказав, що істотними умовами слідвважати всі, щодо яких за заявою однієї зі сторін слід досягти згоди. Отже, прицьому немає значення, що ці умови відсутні у чинному законодавстві і прямо і невизначені як істотні, обов'язкові умови договору (ч. 1 ст. 180Кодексу).
Обов'язковими за Кодексом є умови, що встановлені чиннимзаконодавством і стають обов'язковими внаслідок самого. лише факту укладеннявідповідного договору сторонами (у юридичній науці – імперативні норми). Відістотних вони відрізняються тим, що не потребують погодження між сторонами (непотребують згоди сторін) і про них не обов'язково застерігати у тексті договору.Як приклад можна навести окремі положення ст. 10 Закону України «Прооренду державного та комунального майна», Типові договори оренди, затвердженінаказом Фонду держмайна України від 23.08.2000 №1774 або Положення про формузовнішньоекономічних контрактів, затверджене наказом Мінекономіки від 6.09.2001№201.
У зв'язку з цим значний інтерес представляє касаційна постановаВГСУ від 1.10.2002 у справі №2/90–921 (архів господарського суду Тернопільськоїобласті). Суди першої та апеляційної інстанцій у вказаній справі дійшливисновку про відсутність у спірному договорі оренди комунального майна кількохістотних умов оренди, визначених у ст. 10 Закону України «Про орендудержавного та комунального майна». Йшлося про такі умови, як порядок використанняамортизаційних відрахувань, страхування орендованого майна, забезпеченняпожежної безпеки. На цій підставі спірний договір було визнано неукладеним. ВтімВГСУ з такими висновками попередніх судових інстанцій не погодився. У касаційнійпостанові зазначається, що відсутні у договорі умови оренди не потребуютьвключення до тексту договору через те, що детально регламентуються Законом «Прооренду державного та комунального майна». Отже, подібні умови слід визнатизвичайними, тобто вони є обов'язковими для сторін в силу самого факту укладенняспірного договору.
Більшість авторів вважає, що положення ст. 153 ЦК непоширюються на звичайні умови, які будуть чинними незалежно від ставлення доних сторін і незалежно від того, чи досягнуто згоди з цих умов. Втім вартозазначити, що проблема застосування такого поняття, як звичайні умови договоруу контексті визнання угод неукладеними, потребує додаткового вивчення. Можнадійти висновку, що сама по собі відсутність якоїсь звичайної умови у договоріне завжди свідчить про неукладеність такого договору. Прикладом може слугуватикасаційна постанова ВГСУ від 19.11.02 у справі №06/9–81 (архів господарськогосуду Волинської області). Попередні судові інстанції визнали спірний договіроренди неукладеним
через відсутність у ньому такої умови, як забезпечення пожежноїбезпеки об'єкта оренди (ст. 10 Закону «Про оренду державного такомунального майна»). Скасувавши ці рішення, ВГСУ зазначив, що забезпеченняпожежної безпеки не впливає на захист прав орендаря.
Що ж стосується випадкових умов договору, то це такі: 1)передбачені чинним законодавством і у конкретному договорі змінені сторонами;2) умови, про які взагалі у законодавстві не згадується (законодавством нерегулюються).
До першої групи слід віднести умови, встановлені відповідниминормативно-правовими актами, якщо зміна таких умов допускається за згодоюсторін. До умов другої групи може бути включена вимога про розміщенняматеріалів, рекламного характеру на транспортних засобах під час перевезеньвантажів.
2.3 Загальний порядок укладання господарських договорів
Господарський договір за загальним правилом викладається у формієдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускаєтьсяукладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами,факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердженняприйняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимогидо форми та порядку укладення даного виду договорів.
Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. Уразі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другійстороні у двох примірниках.
Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовамиоформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає одинпримірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощоу двадцятиденний строк після одержання договору.
За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, якаодержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робитьсязастереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні двапримірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.
Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору,зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжитизаходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договорувсі прийняті пропозиції, а гі розбіжності, що залишились неврегульованими,передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.
У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов,зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена уписьмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами,телетайпограмами тощо).
Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору,заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковимдля сторін на підставі закону, або сторона – виконавець за договором, що вустановленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг),яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденнийстрок до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другоїсторони вважаються прийнятими.
У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умовгосподарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що невідбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання,правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України. Підпорядком укладення договору зазвичай розуміються нормативно закріплені взаємні,дії сторін, спрямовані на встановлення господарсько-договірних відносин та визначеннязмісту договірного зобов'язання. Діями щодо укладення договору визнаються тількитакі дії, що здійснюються зовні та звернені до іншої сторони.
У ч. 1 ст. 181 передбачено укладення господарськогодоговору або шляхом складання одного документа (причому прикладення сторонамипечаток є обов'язковим), або шляхом відповідного листування між сторонами.Отже, єдиною формою укладення господарського договору є письмова форма навідміну від цивільно-правового договору, де допускається і усна форма (ст. 206ЦКУ), судова практика визначила деякі важливі аспекти розгляду справ провизнання договорів неукладеними.
Слід зазначити, що на відміну від позоьів про визнання правочинівнедійсними за ст. 215 ЦКУ визнання договору неукладеним не потребуєдоказів наявності якогось умислу чи вини у сторін. Суб'єктивні моменти у цьомувипадку юридичного значення не мають. Головним є доведення лише однієїобставини як юридичного факту – відсутність істотних умов у спірному договорі.Так само не має значення і ступінь виконання сторонами спірного договору. Повсіх вивчених справах цієї категорії договірні зобов'язання сторін були тою чиіншою мірою виконані, втім ця обставина не бралася судами до уваги при визнаннітаких договорів неукладеними.
Нині суди здебільшого дотримуються такого принципу, оцінюючи умовиспірних договорів. Якщо присутні всі істотні умови, необхідні для угод даноїкатегорії, але якась з цих умов не відповідає вимогам чинного законодавства – цеє підставою для визнання такої угоди недійсною. Якщо ж відсутня хоча б одна зістотних умов – договір слід визнавати неукладеним. з наступним припиненнямпровадження у справі (п. 1-і ст. 80 Господарського процесуальногокодексу України). На це прямо вказано у п. 17 роз'яснень Вищогогосподарського суду України від 12.03.99 «Про деякі питання практики вирішенняспорів, що пов'язані з визнанням угод недійсними».
На відміну від наслідків визнання договорів недійсними, наслідкивизнання договорів неукладеними чітко не визначені чинним законодавством.Судова практика свідчить, що найчастіше це відмова у задоволенні вимог однієїзі сторін такого договору. Так, у справі №14\433 (архів арбітражного суду м.Києва), що неодноразово розглядалася судовими органами, орендодавцю постановоюВГСУ було відмовлено у позові до орендаря про стягнення заборгованості поорендній платі саме через визнання договору оренди і додаткової угоди до ньогонеукладеними. Причина – відсутність у спірному договорі і додатковій угодіістотних для оренди умов, а саме – визначення розміру орендної плати (судвиклав у своїй постанові сумніви з приводу того, чи є вказана у спірнихдокументах грошова сума розміром орендної плати за об'єкт оренди в цілому, чице ставка орендної плати за 1 кв. м орендованої площі), відсутність порядкувикористання амортизаційних відрахувань. Далі суд зазначив: «Матеріали справисвідчать, що сторони по-різному розуміють умову додаткової угоди (саме цяобставина спричинила даний спір), у зв'язку з чим не можна вважати, щосторонами досягнуто згоди з такої умови договору, як орендна плата». Отже, визнанасудом відсутність певної угоди між сторонами одночасно означає відсутністьвідповідних прав і обов'язків сторін (у всякому випадку таких, які б користувалисясудовим захистом). Причому це стосується як позивача, так і відповідача. Унаведеній справі не тільки псевдоорендодавець втратив можливість дляпримусового виконання умов договору оренди (стягнення орендної плати), а й йогоконтрагент (псевдоорендар) фактично втратив своє право на подальше перебуванняв орендованому приміщенні (якщо вимога про виселення буде пред'явленаорендодавцем). Точніше буде сказати, що вказані права у сторін не виникаливзагалі.
А як бути, якщо одна із сторін договору, що визнаний судомнеукладеним, отримала щось за таким договором? Посилатися на договір, абиповернути втрачене, кредитор вже не може. Фактично майно чи кошти передані безбудь-яких правових підстав. Судова практика йшла шляхом застосування ст. 469ЦК у старій редакції (аналог у новому ЦКУ ст. 1212, 1213). Цією нормоюпередбачено, що особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньоїпідстави, встановленої законом або договором, зобов'язана повернутибезпідставно придбане майно цій особі. Саме таке рішення прийняв ВГСУ у своїйкасаційній постанові від 7.08.2002 у справі №Д 4/75 (архів господарського судуДніпропетровської області) як наслідок визнання договору неукладеним.
Проте проблема полягає у тому, що ст. 1212, 1213 нового ЦКУ(як і ст. 469 ЦК у старій редакції) передбачають повернення лише майна.Отже, право продавця забрати назад поставлений товар не викликає сумніву.Передбачене і стягнення компенсації у випадку, коли спірного майна вже. немає(ч. 2 ст. 1213). На нашу думку, так само за аналогією закону можнаповернути покупцеві і грошові кошти, що були одержані, наприклад, продавцем задоговором поставки, який надалі визнали неукладеним. А як бути, коли йдеться провизнані неукладеними договори, що передбачали надання послуг або виконанняробіт? Боржник фактично безпідставно отримав не майно як таке (ст. 190ЦКУ), а результати наданих послуг чи виконаних робіт (ст. 901 ЦКУ). Убільшості випадків ці результати не можна відокремити і повернути стороні, щонадавала послуги чи виконувала роботи за спірним договором (реституція), наприклад,платні медичні послуги, навчання, ремонті роботи тощо. Тут можна лишерозглядати гіпотетичне питання про стягнення відповідної грошової компенсаціїна користь виконавця робіт чи особи, що надала послуги. Втім, у ст. 1212,1213 ЦК йдеться про повернення саме майна, а не про стягнення грошовоїкомпенсації чи розрахунки за роботи чи послуги. На нашу думку, тут такожкоректно застосувати аналогію закону на підставі ст. 8 ЦКУ, тобто все ж такистягнути грошову компенсацію за виконані роботи і надані послуги.
Дещо інший підхід можна застосувати до договору про виконаннябудівельних робіт. їх результатом як правило є певний об'єкт, що може бути відчужений/повернутийза рішенням суду на підставі саме ст. 1213 ЦКУ.
Йдеться про ситуацію, коли замовник без достатньої правовоїпідстави придбав цей об'єкт за рахунок підрядника.
Варто звернути увагу і на податкові наслідки визнання угоди неукладеною.Відразу слід зазначити, що вони є вкрай несприятливими для сторін. Так, увипадку передачі товарів, надання робіт чи послуг за договором, що надалівизнаний неукладеним, подібна передача підпадає під ознаки п. 1.23 ст. 1Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Тут подібнерозглядається як безоплатна передача товарів, робіт чи послуг. Ця обставинасуттєво змінює оподаткування і податковий облік у сторін. Так, у покупцязамість збільшення валових витрат сплачена вартість одержаних товарів, робіт,послуг включається до валового доходу і збільшує об'єкт оподаткування податкомна прибуток (п. 4.1.6 ст. 4 Закону України «Про оподаткуванняприбутку підприємств»). Відповідно виникає необхідність зменшувати і податковийкредит з ПДВ.
Спори, пов'язані з формою цивільно-правових і господарськихдоговорів, дедалі частіше стають предметом судового розгляду. Подібне свідчить,з одного боку, про подальший розвиток і ускладнення цивільно-правових ігосподарських відносин, з іншого – про недосконалість чинного законодавства.Значний вплив на форму договору дедалі більше здійснює вдосконалення технічнихзасобів створення, передачі і зберігання інформації, поширення Інтернету тощо.Прийняття нових ЦКУ і Господарського кодексу України вирішує частину з наявнихпроблем, але поряд з цим решту проблем виводить на новий рівень.
Окремо варто зауважити, що згідно з ч. 7 ст. 179 Кодексугосподарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦКУ з урахуваннямособливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актамищодо окремих видів договорів. Отже, відповідні положення ЦКУ з приводу формицивільно-правових договорів мають застосовуватись і до господарських договорів,якщо інше не встановлено Кодексом.
Так, тривалий час предметом спорів була сама можливість укладеннядоговорів у електронному вигляді (через Інтернет). У ч. 1 і 3 ст. 207ЦКУ електронна форма фактично розглядається лише як технічна модифікаціяписьмової форми, тобто як технічний засіб передачі або зберігання відповідноїінформації, у якій виражена воля сторін (ч. 1 ст. 207 ЦКУ)1.З цього приводу див. також Закон України «Про електронні документи таелектронний документообіг».
У ч. 1 ст. 207 ЦКУ зазначається, що правочин вважаєтьсятаким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогоютелетайпного, електронного чи іншого технічного засобу зв'язку. Отже, згідно зч. 1 ст. 205 ЦКУ зберігається традиційний поділ форм правочину(договору як різновиду правочину відповідно до ч. 2 ст. 202 ЦКУ) наусну і письмову. Певною альтернативою вказаним формам є вираження волі стороничерез «мовчання» відповідно до ч. З ст. 205 ЦКУ (ч. З ст. 42 ЦКУ устарій редакції). У теорії більш традиційним є аналогічне поняття «умовчання»,що розглядається як різновид так званих конклюдентних дій сторін, тобто один ізспособів вираження їхньої волі. Конклюдетні дії – це дії, «висловлені не вформі усної чи письмової пропозиції, а безпосередньо через поведінку, з якоїможна зробити висновки про такій намір».
Вищий господарський суд України у своїй касаційній постанові від27.05.2003 у справі №2/3/2260 визначив як конклюдентні такі дії позивача: 1)участь представника позивача в оперативній нараді, що проводив відповідач,рішенням якої позивача зобов'язали виконати певні дії, що є предметом спірногодоговору (будівництво теплотраси), а саме – поставка труб, надання будівельнихмеханізмів тощо. Проти такого рішення позивач не заперечував; 2) прийняттяпозивачем рішення оперативної наради до виконання – поставка труб.
Суд дійшов висновку, що все це свідчить про укладеннягосподарсько-правової угоди (виникнення господарсько-правових відносин) міжсторонами.
При вирішенні спорів цієї категорії насамперед варто визначитисьіз змістом самого поняття «форма договору» («форма правочину»). Законодавчоєдине визначення змісту та ознак цих понять відсутнє. Всі наявні законодавчіакти з цього приводу дають лише переліки дозволених форм та встановлюютьпорядок їх застосування, санкції за порушення. Тим часом визначення змісту самогопоняття «форма договору» важливо насамперед для відокремлення його від іншихзовні схожих понять, наприклад способу передачі і зберігання інформації, абизапобігти помилкам у правозастосуванні. На жаль, саме цей аспект проблеми не є достатньорозробленим ані у цивільному, ані у господарському праві. Наявні дослідження іпублікації переважно приділяють увагу проблемам застосування встановлених формдоговорів і правочинів, їх класифікації тощо. З останніх досліджень, що певноюмірою стосуються саме поняття форми договору, можна назвати публікації такихавторів, як Є.В. Першикова і деяких інших.
Філософія визначає форму як спосіб існування та вираження змісту,а також внутрішньої організації.
Якщо узагальнити публікації у правовій літературі, то форма договоруздебільшого розглядається як уся сукупність засобів зображення, фіксації тапередачі договірної інформації.
Зміст цього терміна розкривається дослідниками як сукупність дій,що містять повідомлення про наміри сторін вступити у договірні відносини на певнихумовах.
У контексті визначення змісту поняття форми договору прийняторозрізняти:
форму оферти;
форму акцепту;
форму дій, що здійснюються з метою конкретизації змісту договору,внесення до нього змін, фіксації та регулювання суперечок, що виникли між сторонами.Такий підхід охоплює всі вимоги, що чинне законодавство пред'являє до порядкуукладення договору. Про те порядок укладення і форма договору не є аналогами.Під порядком укладення договору зазвичай розуміються передбачені у чинномузаконодавстві взаємні дії сторін (у деяких випадках можлива мовчазна згода),спрямовані на встановлення господарсько- чи цивільно-договірних відносин тавизначення змісту договірного зобов'язання. Діями щодо укладення договорувизнаються тільки такі, що здійснюються зовні та звернені до іншої сторони.
Воля традиційно розглядається, як детерміноване і мотивованебажання особи досягти поставленої мети. Сама по собі воля не тягне юридичнихнаслідків для відповідної особи. Волевиявлення – прояв волі особи зовні,завдяки чому воля стає доступною для сприйняття іншими особами. У контекстірозгляду спорів, пов'язаних з формою договору, саме волевиявлення є. предметомправової оцінки суду і має юридичні наслідки. Через форму має досягатисягармонія між волею і волевиявленням. А на протиставленні волі і волевиявленняґрунтуються деякі підстави для визнання договорів недійсними або неукладеними,наприклад недійсність договору, укладеного внаслідок помилки.
У контексті оформлення волевиявлення сторін господарськогодоговору значний інтерес становить касаційна постанова ВГСУ від 14.04.2003 усправі №21/140–6/20 (архів господарського суду Дніпропетровської області).Сторони уклали договір поставки. Предмет договору мав визначатисяспецифікацією. Позивач-покупець звернувся з листом до відповідача-продавця зпропозицією про поставку іншої продукції, не передбаченої специфікацією.Посадова особа відповідача поставила на листі позивача схвальну резолюцію.Позивач витлумачив це як згоду на змін}/ умов договору і після відмови позивачавиконати нові вимоги позивача звернувся до суду. Як доказ у судівикористовувався лист позивача із схвальною резолюцією відповідача. Проте ВГСУдійшов висновку, що ця резолюція адресована не позивачеві, а стосується лишесамого відповідача. Фактично резолюція визнана внутрішнім службовимрозпорядженням, що не є зовнішнім проявом взаємного волевиявлення сторін, яке бсвідчило про досягнення згоди стосовно всіх істотних умов договору. Подібні діїне тягнуть за собою будь-яких цивільно-правових або господарсько-правовихнаслідків для відповідача як юридичної особи (суб'єкта господарювання).Резолюцію можна розглядати лише як певний адміністративний акт, який, до речі,міг бути скасований у будь-який момент і без усілякого узгодження з позивачем.
Тепер господарські суди розглядають подібні спори, здебільшого уконтексті наявності у суб'єкта цивільно-правових чи господарсько-правовихповноважень на вчинення дій, що тягнуть за собою відповідні наслідки. За ЦКУтакі повноваження виникають як складова частина цивільної правоздатності чидієздатності юридичної особи (ст. 91, 92). Кодекс розглядає їх як складовугосподарської компетенції суб'єкта господарювання (ст. 55).
2.4 Особливості укладання окремих видів договорів
За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується упевний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попередньогодоговору, укласти основний господарський договір на умовах, передбаченихпопереднім договором.
Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначитипредмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніхдоговорів не застосовується загальний порядок укладення господарськихдоговорів.
У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавшипроект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору,друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.
Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднімдоговором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони маютьукласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договорудругій стороні.
Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюютьсяЦивільним кодексом України (435–15) з урахуванням особливостей, передбаченихцим Кодексом.
Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнаєтьсяпопереднім договором і не породжує юридичних наслідків.
Попередній договір є новелою у чинному законодавстві. Аналогічніза змістом норми містяться у ст. 63 5 ЦКУ.
У ст. 182 окремо розглядаються два поняття – попереднійдоговір і угода сторін про наміри (протокол про наміри, меморандум тощо).Принципова різниця між ними полягає у тому, що угода про наміри, на відміну відпопереднього договору, фактично не породжує для сторін ніяких правовихнаслідків. Втім, на практиці сторони часто додатково включають до тексту угодпро наміри спеціальні застереження про те, що подібна угода не є підставою длявиникнення будь-яких грошових зобов'язань тощо.
Попередній договір можна вважати укладеним лише тоді, коли у ньому
визначено предмет та інші істотні умови основного договору (ч. 2ст. 187).
Таку юридичну конструкцію можна вважати вдалою з огляду передусімна практичний аспект виконання попереднього договору. Якщо у попередньому договорівідсутні вказані ■ вище положення, то спори з приводу його виконаннястають безперспективними через відсутність самого предмета спору.
Це питання розглядається також у ЦКУ і для порівняння наводимовідповідну статтю.
Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягомпевного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основнийдоговір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), вякий має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.
Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднімдоговором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньомудоговорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основногодоговору, а якщо форма основного договору не встановлена, – у письмовій формі.
Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору,передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки,завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актамицивільного законодавства.
Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщоосновний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленогопопереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороніпропозицію про його укладення.
Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немаєволевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, невважається попереднім договором.
Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом зазобов'язаннями державних замовників.
Ухилення від укладення договору за державним, замовленням є порушеннямгосподарського законодавства і тягне за собою
відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами,Спори, пов'язані з укладенням договору за державним замовленням, в тому числіпри ухиленні від укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються всудовому порядку. Виконавець державного замовлення звільняється від обов'язкуукладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, уразі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.
Особливості укладання господарських договорів на основі вільноговолевиявлення сторін, примірних і типових договорів
При укладенні господарського договору на основі вільноговолевиявлення сторін проект договорів може бути розроблений за ініціативоюбудь-якої із сторін у строки, погоджені самими сторонами.
До укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках,публічних торгах застосовуються загальні правила укладення договорів на основівільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якимирегулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.
Договірне оформлення організаційно-господарських зобов'язань можездійснюватися учасниками господарських відносин як на основі вільноговолевиявлення сторін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання такихдоговорів передбачено відповідними нормативно-правовими актами.
Спрощений спосіб укладання організаційно-господарських договорів недопускається.
Спори, що виникають при укладанні господарських договорів задержавним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставізакону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Іншіпереддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо цепередбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певнийгосподарський договір на підставі укладеного між ними. попереднього договору.
День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодопереддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарськогодоговору, якщо рішенням суду не визначено інше.
2.5 Порядок зміни та розірвання господарських договорів
Відповідно до ст. 188 ГКУ зміна та розірвання господарськихдоговорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбаченозаконом або договором.
Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірватидоговір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.
Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірваннядоговору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другусторону про результати її розгляду.
У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання)договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуваннямчасу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір навирішення суду.
Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договірвважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщоіншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.
На практиці досить часто виникають спори через недостатнювизначеність поняття «розірвання господарських договорів в односторонньомупорядку». Каменем спотикання стають ситуації, коли можливість розірваннядоговору однією зі сторін безпосередньо передбачена у самому договорі.Підписавши цей договір, друга сторона апріорі вже нібито дала свою згоду найого розірвання без додаткового узгодження, отже немає підстав для визначеннятакої ситуації як односторонньої дії. Втім, судова практика у деяких випадкахне погоджується з подібною оцінкою.
3. Виконання господарських зобов'язань. припиненнязобов'язань
3.1 Загальні умови виконання господарських зобов'язань
Відповідно до 193 ПСУ суб'єкти господарювання та інші учасникигосподарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належнимчином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутностіконкретних вимог щодо виконання зобов'язання – відповідно до вимог, що у певнихумовах звичайно ставляться.
До виконання господарських договорів застосовуються відповідніположення Цивільного кодексу України (435–15) з урахуванням особливостей,передбачених ГКУ.
Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, не обхідних дляналежного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони тазабезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставоюдля застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншимизаконами або договором.
Застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушивзобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання внатурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управленасторона відмовилася від прийняття ви конання зобов'язання.
Управлена сторона має право не приймати виконання зобов'язаннячастинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актамиабо договором, або не випливає із змісту зобов'язання.
Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково,якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом абодоговором, або не випливає із змісту зобов'язання.
Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконаннязобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що єнеобхідною умовою виконання.
Не допускаються одностороння відмова від ви конання зобов'язань,крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання абовідстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншимдоговором не було виконано належним чином.
Управлена сторона, приймаючи виконання господарськогозобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмовепосвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.
Вимоги до предмета мають бути точними і конкретними. Відсутністьтаких вимог може унеможливити виконання зобов'язання: Так, нині певногопоширення набула господарська практика, за якою будівельні організаціїукладають із замовниками договори не про капітальне будівництво як таке, афактично лише про інвестування коштів замовника у будівництво конкретногооб'єкта. При цьому більшість замовників продовжують розглядати подібні договорияк різновид договору капітального будівництва. Насправді ж у цьому випадкубудівельна організація не має ніяких обов'язків підрядника і не керуєтьсязаконодавством про капітальне будівництво (для замовника підрядник взагалівідсутній).
Кодекс допускає ситуації, коли згадані вище вимоги не будуть конкретизованісторонами таким чином, аби зробити їх достатнім орієнтиром для виконавцягосподарського зобов'язання. В цьому випадку сторонам слід орієнтуватися навимоги, «що у певних умовах звичайно ставляться». Таке поняття є і у цивільномуправі, втім чіткого законодавчо закріпленого визначення воно не має. Якщоузагальнити усі дослідження і публікації з цього приводу, то можна дійти такоговисновку. «Вимоги, що у певних умовах звичайно ставляться» – це вимоги, щозазвичай ставляться до виконання відповідних зобов'язань у повсякденнійдіяльності учасників господарських відносин. У міжнародних економічнихвідносинах це питання найчастіше розглядається у контексті виконаннякодифікованих міжнародних звичаїв та узвичаєнь торгівлі, мореплавства тощо.Практика застосування цього поняття у внутрішньому господарському обігу Українифактично поки що дуже обмежена. Значний інтерес у цьому зв'язку становитьсудова практика. За своїм змістом поняття «вимоги, що у певних умовах звичайноставляться» здебільшого збігаються у цивільному і господарському праві. Тимбільше, що і ч. і ст. 193 Кодексу передбачає застосування відповідних нормЦКУ до виконання господарських зобов'язань.
Поки що не є достатньо дослідженим питання співвідношення поняття«вимог, що у певних умовах звичайно ставляться» та істотних умов господарськогодоговору у контексті визнання договорів неукладеними. З одного боку, якщосторони не узгодили якусь істотну умову господарського договору, то його слідвизнавати неукладеним. З іншого боку, сторона вправі поставити питання про те,що відсутність такої умови у певних випадках може компенсуватися саме вимогами,що звичайно ставляться, тобто такими, що не потребують окремого узгодження ізакріплення у договорі. Прикладом може слугувати наведена вище судова справа.Аби уникнути якихось непорозумінь під час судового розгляду, бажано все ж такивключити до договору приблизно таке положення: «У випадку виникнення під часвиконання договору ситуацій, що не врегульовані цим договором, стороникеруються вимогами, що у певних умовах звичайно ставляться».
Поняття загальногосподарського інтересу. Згідно з ч. 2 ст. 193кожна сторона повинна вжити всіх заходів, необхідних для належного виконаннянею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарськогоінтересу. Отже, обов'язком учасників господарського зобов'язання є й врахуваннязагальногосподарського інтересу. Це – один з елементів публічно-правових засаду регулюванні господарських відносин. На думку академіка В.К. Мамутова,будь-який приватний інтерес завжди включає елементи публічного інтересу, боінакше стає неможливим захист цього приватного інтересу з боку держави.
Отже, можна дійти висновку, що інтереси окремих учасників
господарських зобов'язань завжди включають певний загальногосподарський інтересі саме у такій якості користуються захистом держави. Кодекс не дає окремоговизначення загальногосподарського інтересу, втім, на нашу думку, його змістможна визначити на підставі преамбули та кількох інших норм Кодексу.
Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань,крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання абовідстрочка виконання з мотиву, ідо зобов'язання другої сторони за іншимдоговором не було виконано належним чином. Отже, відповідно до ч. 7 ст. 194лише законом встановлюються випадки, коли учасник господарського зобов'язанняможе в односторонньому порядку відмовитись від його виконання. На нашу думку, угосподарській практиці такі випадки збігаються з деякими підставами припиненнязобов'язань. Прикладом цього може бути ст. 205, що передбачає припиненнязобов'язання у разі неможливості його виконання. Кодекс не містить і нерозкриває поняття форс-мажору у господарських відносинах, проте можливістьзастосування відповідних норм ЦКУ дає підстави для висновку про коректністьзастосування інституту форс-мажору і господарських відносин.
Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконаннязобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що єнеобхідною умовою виконання. Це положення ч. 6 ст. 193 має важливепрактичне значення й обопільно захищає господарські інтереси сторін під часвиконання ними своїх зобов'язань. Тут ідеться про кореспондування відповіднихправ та обов'язків учасників господарських зобов'язань. Втім, підставою дляневиконання своїх обов'язків першою стороною є невиконання не будь-якихкореспондуючих обов'язків другої сторони, а лише таких, що є необхідною умовоюздійснення виконання першої сторони.
Відповідно до ч. 7 ст. 193 управлена сторона (рос. – уполномоченнаясторона), приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогузобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язанняповністю або його частини. У цій нормі посвідчення слід розуміти у широкомурозумінні як письмовий документ, що складений згідно з вимогами чинного законодавства• і підтверджує виконання зобов'язання. Це може бути акт приймання-передачі певнихтоварів, виконаних робіт, наданих послуг тощо. Значний інтерес у цьомуконтексті становить судова практика Вищого господарського суду України. Так, заобставинами справи №36/621 (архів господарського суду Донецької області) позивачвважав, ідо факт надання ним послуг відповідачеві підтверджено рахунками, прийнятимидо оплати, підписаними представниками відповідача та засвідчені його штампами.Відповідач заперечував цей факт і відмовлявся проводити оплату за цимирахунками. ВГСУ скасував усі попередні судові рішення та зазначив у своїйкасаційній постанові таке. Судами не з'ясовано конкретне посадове становище, повноваження(не досліджувалися відповідні посадові інструкції), прізвище осіб, що підписалиспірні рахунки від імені відповідача. Отже, з наявних матеріалів незрозуміло,чи мали право особи, на яких посилається позивач, здійснювати від імені відповідачапевні юридичні дії (приймати платіжні документи до оплати). Характерно, що самапо собі наявність штампу відповідача на спірних документах не сприймаєтьсясудами як беззаперечний доказ. Справу передано на новий розгляд.
Чинне законодавство встановлює обов'язкові вимоги до документів,що мають підтверджувати виконання господарських зобов'язань. Ці вимоги зазмістом можна класифікувати так:
• встановлення обов'язкових реквізитів документів;
• встановлення обов'язкової форми.
Загальні вимоги до всіх вказаних документів встановлені у ст. 9Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Тутвказані документи розглядаються як первинні документи, що фіксують фактиздійснення господарських операцій. До обов'язкових реквізитів первинних документівЗакон включає:
• назву документа (форми);
• дату і. місце складання;
• назву підприємства, від імені якого складено документ;
• зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміругосподарської операції;
• посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції іправильність її оформлення;
• особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікуватиособу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Для деяких документів чинним законодавством встановленообов'язкову форму, наприклад, для актів приймання-передачі основних засобів(форма №03–1), затверджену наказом Мінстату України від 29.12.95 №352.
3.2 Забезпечення виконання, господарських зобов'язань.Банківська гарантія
Згідно ст. 199 ПСУ – ввиконання господарських зобов'язаньзабезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасниківгосподарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. Запогодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йомуне суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуютьсяу господарському (діловому) обігу.
До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасниківгосподарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексуУкраїни.
Зобов'язання суб'єктів господарювання, які на лежать до державногосектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та успосіб, передбачених законом.
Принципово важливим є встановлення у ч. 1 ст. 199застосування відповідних положень ЦКУ до забезпечення виконання господарських зобов'язань.Судячи з усього, йдеться про застосування глави 49 ЦКУ, що встановлює такі видизабезпечення: неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток.Характерно, що цей перелік не є вичерпним. Закон або самі сторони у договорі можутьвстановлювати нові види забезпечення, що відсутні у ЦКУ. Втім у ч. 1 ст. 199сторони застерігаються від встановлення таких видів забезпечення, що суперечатьзакону.
Позицію Вищого арбітражного суду України (тепер – Вищий господарськийсуд України) з приводу гарантійних листів сформульовано у п. 5.1.роз'яснень №02–5/706 від 06.10.94 «Про деякі питання практики вирішення спорів,пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів». Наводимо йоготекст:
Підставою для покладання відповідальності за невиконанняпозичальником зобов'язання за кредитним договором є договір, що укладений міжбанком (кредитором) та поручителем (гарантом) у письмовій формі. Відповідно достатті 191 Цивільного кодексу України, яка поширюється і на гарантії (стаття196 Цивільного кодексу України), недодержання письмової форми тягне недійсністьдоговору поруки (гарантії). Письмова форма цього договору має відповідативимогам, викладеним у частині другій статті 154 Цивільного кодексу України.(Абзац перший підпункту 5.1 пункту 5 із змінами, внесеними згідно зРоз'ясненням Вищого господарського суду №04–5/609 (у_60960.0–02) від31.05.2002)
Так, одним з доказів укладання договору гарантії є письмовеповідомлення банку (лист, телеграма, телетайпограма, телефонограма тощо) – гарантупро те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважативстановленими договірні відносини між банком та гарантом, якщо в договорі банкуз позичальником є посилання на надісланий банку гарантійний лист і банк протицього не заперечив. Якщо в кредитному договорі таке посилання на гарантійнийлист відсутнє, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта невстановлені.
З метою нейтралізації десприятливих наслідків від економічнихзлочинів законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків,страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, якізалучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частинусвоїх коштів для формування, єдиного страхового фонду публічної застави.
3.3 Загальні умови припинення господарських зобов'язань
Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведенимналежним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання;у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодоюсторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цимКодексом або іншими законами.
Господарське зобов'язання припиняється також у разі йогорозірвання або визнання недійсним за рішенням суду.
До відносин щодо припинення господарських зобов'язаньзастосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435–15) з урахуваннямособливостей, передбачених цим Кодексом.
Припинення господарського зобов'язання виконанням або зарахуванням.
Господарське зобов'язання, всі умови якого виконано належнимчином, припиняється, якщо виконання прийнято управленою стороною.
У разі якщо зобов'язана сторона належним чином виконала одне здвох або кількох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативнезобов'язання), господарське зобов'язання припиняється виконанням.
Господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічноїОднорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначениймоментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.
Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуваннямстрахового зобов'язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чистрахового зобов'язання.
■ Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявоюдругої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув,а також в інших випадках, передбачених законом.
У контексті ст. 203 ПСУ найбільшу складність у господарській,судовій практиці нині найчастіше становить правова оцінка і класифікація зарахуваннязустрічної однорідної вимоги як способу припинення зобов'язання. Фактичнойдеться про практичні аспекти такої концептуальної проблеми сучасної юридичноїнауки, як співвідношення приватного і публічного права, вивчення можливостей їхвзаємодії. Зокрема, йдеться про зарахування зустрічної однорідної вимоги узовнішньоекономічних контрактах (так звана «проблема 90 днів»).
Закон, інші згадані вище нормативно-правові акти, що регулюютьрозрахунки та відповідальність за експортно-імпортними операціями, судовапрактика їх застосування дещо змінюють традиційні погляди на складправопорушення як загальної підстави для юридичної відповідальності. Досізагальноприйнятим у правовій науці було включення до складу будь-якогоправопорушення такого компонента, як суб'єктивна сторона правопорушення – вина,мотиви тощо.
Втім відповідно до ч. 5 ст. 4 Закону податкові органиможуть стягувати з порушників штрафні санкції (пеню) в позасудовому порядку зарезультатами своїх перевірок. При цьому ані чинне законодавство, що встановлюєвалютний контроль за експортно-імпортними операціями, ані судова арбітражнапрактика за наведеними справами взагалі – не беруть до уваги суб'єктивнийфактор правопорушень, що вчиняються. Підставою для застосування санкційподатковими органами тут є лише сам факт порушення вимог чинного законодавстванезалежно від причин, мотивів, наявності чи відсутності вини. Суб'єктивнийфактор може братися до уваги лише у випадку звернення порушника до суду зпозовом до контрагента нерезидента, що не виконує умови контракту (стягненнязаборгованості) – ст. 4 Закону. Задоволення позову є підставою длязвільнення від штрафних санкцій, але лише з дати прийняття цього позову дорозгляду.
На подібні принципові положення і новели ВГСУ вже звертав увагу у п. 5своїх роз'яснень від 12.05 95 «Про деякі питання практики вирішення спорів заучастю податкових органів». Тут зазначалося, що наявність чи відсутністьумислу, розрахункова помилка, недосвідченість відповідальних працівників, тобтосуб'єктивні фактори, як і фінансово-господарський стан підприємства порушникаподаткового законодавства не можуть братися до уваги під час розгляду йогоспорів з податковими органами. Усе це означає, що теорія юридичноївідповідальності потребує подальшого розвитку і змін.
Насамкінець слід звернути увагу на таке. Свою позицію з приводуможливостей застосування зарахування зустрічних вимог до зовнішньоекономічних контрактів(вирішення «проблеми 90 днів») Верховний суд України висловив у постанові від17 12.2002 у справі №2–15/2542–02. Ця позиція не збігається з наведеною вищепозицією ВГСУ (тепер Вищий господарський суд України), що заперечувавможливість зарахування, як підставу для незастосування вимог ст. 1,2Закону «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Натомість, надумку Верховного Суду України, за наведеною справою застосування зарахування у зовнішньоекономічнихконтрактах між резидентом і нерезидентом є законним. А відтак до цієї ситуаціїне можуть застосовуватися вимоги ст. 1, 2 Закону «Про порядок здійсненнярозрахунків в іноземній валюті».
3.4 Припинення господарського зобов'язання за згодою сторінта при неможливості виконання
Господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін,зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами,якщо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виниклопопереднє зобов'язання.
Господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управленоїта зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднанняприпиняється.
У ч. І ст. 204 йдеться про новацію господарських зобов'язань,тобто про заміну одних зобов'язань іншими між тими самими сторонами. Новаціядосить детально розроблена у теорії як категорія цивільного права. Втім, наявнірозробки і дослідження з цього приводу можуть бути застосовані до новації як докатегорії і господарського права. Так, для новації характерні такі ознаки:
о наявність домовленості сторін щодо припиненняпервісного
зобов'язання і заміни його іншим;
о припинення первісного зобов'язання;
о припинення всіх додаткових зобов'язань;
о виникнення між тими самими сторонами новогозобов'язання;
о нове зобов'язання своїми істотними умовами відрізняється
від первісного зобов'язання (предмет, підстава тощо);
о первісне зобов'язання було діючим (не визнавалося не
дійсним, неукладеним тощо).
Слід зауважити, що новація господарського зобов'язання можепотягнути за собою відповідні податкові наслідки. Так, заміна купівлі продажуна бартер істотно змінює умови оподаткування, впливає на час виникненняподаткового кредиту, на формування валових витрат.
У ч. 2 ст. 204 розглядаються ситуації, коли боржник ікредитор поєднуються в. одній особі. Подібне можливе, наприклад, якщо емітентвилуплює власний вексель. Наступні розрахунки за допомогою цього векселяпоновлюють вексельні зобов'язання емітента.
Стаття 205 ГКУ визначає положення стосовно припиненнягосподарського зобов'язання у разі неможливості виконання, а саме:
Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання уразі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо іншене перед бачено законом.
У разі неможливості виконання зобов'язання – повністю або частковозобов'язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншимна слідкам повинна негайно повідомити про це управлену сторону, яка має вжитинеобхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення незвільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язаннявідповідно до вимог закону.
Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання уразі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництвоза цим зобов'язанням.
У разі неспроможності суб'єкта господарювання через недостатністьйого майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішеннямсуду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення суб'єктів господарюваннябанкрутами встановлюються цим Кодексом та іншими законами. Ліквідація суб'єктагосподарювання – банкрута є підставою припинення зобов'язань за його участі.
Висновки
Господарські зобов'язання – це правовідносини, згідно яких однасторона (кредитор) зобов'язується забезпечити своєчасне виконання робіт,надання послуг, передачу інших предметів угоди/ а інша сторона (боржник) – виконатиобумовлені або нормативно-визначені вимоги кредитора.
Зобов'язання як правове поняття складається з декількох елементів:суб'єкти зобов'язання, правовідносини між ними та його зміст. Суб'єктамизобов'язання, як і будь-якого іншого цивільно-правового відношення, може бутибудь-яка фізична чи юридична особа. Сторона, яка має право вимагати від другоїсторони виконання якоїсь дії, називається кредитором, а сторона, яказобов'язана виконати вимогу кредитора, називається боржником.
Відповідно до ст. 173 ГКУ – господарським визнаєтьсязобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником(учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цимКодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник)зобов'язаний вчинити певну, дію господарського чи управлінсько-господарського характеруна користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші,надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт маєправо вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарськізобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.
Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширитизміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом невстановлено інше.
Кодекс вводить поняття господарського зобов'язання як одного зголовних механізмів встановлення і регулювання стосунків між учасникамигосподарських відносин. Поняття господарського зобов'язання фактично є новелоюу чинному законодавстві України. Дотепер зобов'язання і зобов'язальне правовзагалі традиційно розглядалися більшістю дослідників лише у контекстіцивільного права.
Слід виділити, що існують види господарських зобов'язань:
Майново-господарські зобов'язання
Організаційно-господарські зобов'язання
Соціально-комунальні та публічні зобов'язання суб'єктівгосподарювання Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правовихвідносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивніобов'язки для сторін, що його уклали. В формі договору здійснюється отойвеличезний товарообіг в суспільстві, його роль ще більше зростає в умовахринкової економіки. Саме завдяки цій ролі договору і як підстави виникненнязобов'язань, і як основного правового інструменту (форми) обороту товарів танадання послуг слід розглянути основні положення про цивільно-правовий договір.
Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктамигосподарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами– юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірнимизобов'язаннями.
Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчоївлади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умовигосподарських договорів (примірці договори), а у визначених законом випадках – затверджуватитипові договори.
Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщовін заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єктагосподарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівказакону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктівгосподарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.
Виконання є одним із засобів припинення зобов'язання (ч. 1ст. 202, ст. 203).
Можна виділити два головних принципи виконання господарськихзобов'язань – належного виконання і реального виконання. У застосуванні догосподарських зобов'язань вони конкретизуються у понятті договірної дисципліни.
Принцип належного виконання за змістом тотожний аналогічномупринципу у цивільному праві. За цим принципом учасники господарських відносинповинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно дозакону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодовиконання зобов'язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайноставляться. Принцип реального виконання – логічне продовження принципуналежного виконання. На думку авторів підручника «Хозяйственное право», цейпринцип означає недопустимість заміни грошовою компенсацією у виглядівідшкодування збитків та виплати неустойки того, що повинен виконати боржник(ч. З ст. 193). Якщо боржник відмовляється від виконання певних дій,кредитор має право виконати ці дії самостійно за рахунок боржника.
Дотримання принципу належного виконання зобов'язань можливе, якщосторони виконують такі умови.
Виконання господарських зобов'язань насамперед регулюється ЦКУ зурахуванням особливостей, передбачених ГКУ. При виконанні господарськихзобов'язань учасники господарських відносин повинні дотримуватися вимог, щозакріплені у чинному законодавстві (не лише закону), а також у договорі.
Чинне законодавство встановлює обов'язкові вимоги до документів,що мають о стверджувати виконання господарських зобов'язань. Ці вимоги зазмістом можна класифікувати так:
• встановлення обов'язкових реквізитів документів;
• встановлення обов'язкової форми.
Загальні вимоги до всіх вказаних документів встановлені у ст. 9Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Тутвказані документи розглядаються як первинні документи, що фіксують пактиздійснення господарських операцій. До обов'язкових реквізитів первиннихдокументів Закон включає:
• назву документа (форми);
• дату і місце складання;
• назву підприємства, від імені якого складено документ;
• зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміругосподарської операції;
• посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції іправильність її оформлення;
• особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікуватиособу, яка «рала участь у здійсненні господарської операції.
Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведенимналежним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страховогозобов'язання; у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі;за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках,передбачених цим Кодексом або іншими законами.
Господарське зобов'язання припиняється також у разі йогорозірвання або визнай ця недійсним за рішенням суду.
Господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін,зокрема у і здою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самимисторонам;,: що така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якоговиникло попереднє зобов'язання.
Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання уразі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо іншене перед бачено законом.