Види державної служби та їх вдмінності

МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИСХІДНОУКРАЇНСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІВОЛОДИМИРА ДАЛЯ
МАГІСТРАТУРАДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
КОНТРОЛЬНАРОБОТА
Дисципліна:«Державна служба»
 
Тема:
«Види державної службита їх відмінності»
Слухач групи гр. ДС -171з                                     В.Т.Дебелий
Викладач                                                                  доц.Чуніхін Г.В.
Луганськ2008

ПЛАН
 
Види державної служби та їхвідмінності
1. Загальна класифікація видів державноїслужби
2. Необхідність чіткогорозмежування видів державної служби
3. Основні відмінності видівдержавної служби
3.1. Особливостімілітаризованої державної служби
3.2. Особливостіцивільної державної служби
Висновки
Література
 

ВСТУП
Постановкапроблеми державної служби з точки зору найширшої її інтерпретації в межахюридичної науки — предметного поля загальної теорії держави і права,багатогранність видових проявів державно-службової діяльності в сучасномусуспільстві передбачають особливий пізнавальний інтерес до питання прокласифікацію видів державної служби. Найголовнішим здобуткомзагальнотеоретичної класифікації державної служби є те, що вона дає змогуоглянути різноманітні види державно-службової діяльності в масштабах усьогосуспільства, його цілісної державної організації. При цьому важливо підкреслитияк ті ознаки, що підлягають загальнотеоретичному осмисленню і виступають якзагальні для всіх різновидів державної служби, так і ті, котрі становлятьбезпосередній інтерес для галузевих юридичних досліджень.
Діяльність держави, функціонування йогоуправлінського апарату здійснюютьсячерез державну службу, що є особливим інститутом сучасної держави. Інститутдержавної служби робить механізм держави здатнимпрактично вирішувати будь-які питанняв сфері державного управління.
Саме слово «служба» вживається в різних значеннях. Під службоюрозуміється і вид діяльності людей, і відомчий підрозділ (державна службаохорони МВС), і самостійне відомство (Державна митна служба). Розглядаючи державну службу як один звидів платної суспільно-корисної діяльності законодавець, в ст. 1 ЗаконуУкраїни «Про державну службу», дає її визначення як професійної діяльності осіб, що займаютьпосади в державних органах і їх апараті по практичному виконанню задач іфункцій держави і одержуючих заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці обличчя є державними службовцями імають відповідні службові повноваження. Доктринальнодо державних службовців частовідносять також і службовців, зайнятихв сфері соціального обслуговування. Таким чином, з урахуванням легалізованогона сьогоднішній день визначення державної служби необхідно розрізняти державніоргани (в яких, в основному, служать державні службовці), і державніпідприємства і установи, робота в яких не є державною службою.
Характеризуючи місце служби в системілюдської діяльності можна виділити за змістом і правовим особливостям декілька видів інституціоналізованої суспільно-корисної діяльності людей:навчання, тобто засвоєння соціальної програми; виробництво матеріальнихцінностей, надання господарських послуг на оплачувальнихпочатках; господарювання домашнього;службу в державних, громадських і іншихорганізаціях; безвідплатну діяльність поза рамками сім'ї. При цьому специфіка служби, як одного звидів соціальної діяльності людей, визначається тим, що службовці: а) організують, підтримують стійкість системи,безпосередньо цінностей не створюють, але забезпечують умови для їхвиробництва; б) володіють особливим предметом труда- інформацією (збирають, обробляють, передають, зберігають, створюютьінформацію); в) з допомогою інформації впливають на людей, обслуговують їх; г) звичайнозайняті розумовим трудом; д) регулярно отримують заробітну плату; е) займаютьпосади в державних, громадських, приватних або інших організаціях [8].

1. Загальнакласифікація видів державної служби
Державна служба, будучи різновидом службивзагалі, і публічної служби зокрема, володіє рядом властивих тільки їй ознак,що дозволяють відмежувати державну службу від інших видів служби. Державнаслужба  це, передусім, діяльність по безпосередньому виконанню функцій держави.Державна служба  це служба в державних органах і їх апараті. Державні службовцізаймають посади в державних органах іїх апараті. Посада це визначена структурою і штатним розкладом первиннаструктурна одиниця державного органу і його апарату, на яку покладене встановлене нормативними актами коло службових повноважень (ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державнуслужбу»). Державна служба починаєтьсятам, де встановлюються посади, які невідривнівід організації державного апарату. Посада є первинним, нерозчленованимкомпонентом управлінської структури, певною мірою відособленим. Її можна розглядати як мінімальну межу диференціаціїуправлінських функцій і як засіб стабілізації, формалізації діяльностіслужбовця.
Державнавлада в Україні здійснюється запринципом її розділення назаконодавчу, виконавчу і судову (ч. 1ст. 6 Конституції України). Відповідно до цього конституційного принципудержавну службу поділяють на службу в органах законодавчої, виконавчої ісудової влади.
Аналізнорм Закону України «Про державну службу» дозволяє зробити висновок, що законодавець відмічає відмінність в правовому статусіслужб і відповідних органів, хоч така відмінність сформульована не доситьчітко. У ч. 4 ст. 6 Закону України«Про державну службу» вказується, що питання функціонування державної служби вінших державних органах, правове положенняяких регулюється спеціальними законами України, регулюється цими органами. У ч. 2 ст. 9 Закону України «Про державнуслужбу» закріплено, що регулювання правового положеннядержавних службовців, працюючих в апараті органів прокуратури, судів,дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ іінших, здійснюється згідно з вказанимзаконом, якщо інше не передбачене законами України. На основі приведеного можна в системі державної службивиділити цивільну і мілітаризовану службу.
При цьому цивільнаслужба ділитися на загальну іспеціальну. Загальна цивільна служба має на увазі здійснення загальних, традиційних, «стандартних» для всякої сфери діяльності державно-службовихфункцій, не відмінною галузевою специфікою(діяльність службовців вміністерствах, державних комітетах, місцевих державних адміністраціях). Спеціальнадержавна служба — це реалізація особливо встановленихв нормативних актах повноважень службовців, що займають посади в державних органах, що мають яскраво вираженугалузеву компетенцію, яка накладає відбиток на практичну діяльність службовців(служба в органах прокуратури, судах, дипломатичної служби, митного контролю,служби безпеки, внутрішніх справ). Спеціальна служба вимагає додатковоїрегламентації законами України.
Мілітаризованаслужба має ряд відмітних ознак, які виділяються при аналізі нормативно правових актів, щовстановлюють правове положення цихвидів державної служби і відповідних державних службовців. Для мілітаризованої служби характерні наступні, відмінні від цивільної служби, ознаки: професійнимобов'язком службовців цієї категорії єзахист життя і здоров'я людей, забезпечення безпеки громадян і встановленого порядку управління, прав людини і громадянина,публічних інтересів, матеріальних цінностей, правоохоронна суспільного і правопорядку навіть при умові ризику для життя, в багатьохвипадках із зброєю в руках; надходженняна державну службу мілітаризованого характеру здійснюєтьсяособами, як правило, що досягливісімнадцяти літнього віку, фізично розвиненими; наявність спеціальнихособливих дисциплінарних статутів, положень про дисципліну, зумовлених специфічними особливостямипосадових функцій мілітаризованихслужбовців; ці службовці мають особливі умови надходженняна службу, її проходження, привласненняспеціальних звань, проведення атестації і припинення державної служби, для нихвстановлюється спеціальна форма одягу і знаки відмінності; наявність встановлених в спеціальнихадміністративно-правових нормативних актах особливого правового статусу мілітаризованих службовців (права, обов'язки,відповідальність, спеціальні пільги і т.д.); встановленийряд обмежень, надається ряд пільг,обов'язкове державне страхування; особливий порядок притягнення до юридичноївідповідальності.
У2-3 розділах більш детально буде розглянута необхідність видового поділудержавної служби.
 

2. Необхідність чіткого розмежування видів державної служби
Державнаслужба, як юридичний інститут, розглядається в такій галузі права, якадміністративне право. Розвитку законодавства про державну службу в даний часнадається особливе значення. Це обумовлено, насамперед, тими змінами, щовідбулися і відбуваються в нашому суспільстві і державі. Кардинально зміниласяструктура, функції органів державної влади, як в центральних органах, так і врегіонах. Проведені реформи привели до зміни ролі і самого державного апарата ідержавних службовців. Постала необхідність підвищення ефективності функційдержавного апарата, забезпечення професіоналізму державних службовців, вивченнянових аспектів і проблем державної служби в цілому. Задача законодавців,учених, фахівців ускладнена тим, що в радянський період спеціальногозаконодавства про державну службу не було, а правове положення працівниківдержавного апарата не відрізнялося від правового положення службовців іншихдержавних і суспільних установ, підприємств і організацій. Статус усіхслужбовців визначався одноманітно і в трудовому законодавстві. Однак, змінаситуації призвела до виділення служби в органах державної влади і управління — як особливого роду державної діяльності, внаслідок цього постала гостранеобхідність більш чіткого виокремлення видів державної служби з метою чіткоговизначення представників того чи іншого виду державної служби та їх відповіднихфункцій.
Ч. 1 ст. 9 Закону України«Про державну службу» визначає сферу державної служби: правовий статусПрезидента України, Голови Верховної Поради України і його заступників, голівпостійних комісій Верховної Поради України і їх заступників, народних депутатівУкраїни, Прем'єр-міністра України, Голови і членів Конституційного СудуУкраїни, Голови і суддів Верховного Суду України, Голови і арбітрів Вищогоарбітражного суду України, Генерального прокурора України і його заступниківрегулюється Конституцією і спеціальними законами України. Таким чином,політичні посади в державних органах не входять в державну службу, до якої відносяться адміністративні і патронатні посади, але вони так самоотримують заробітну платню за рахунок держави відповідно до ст. 1 ЗаконуУкраїни «Про державну службу».
Зурахуванням різноманітних функцій, що стоятьперед сучасною демократичною соціальною правовою державою (ст. 1 КонституціїУкраїни) і що виконуються різними органами держави, державну службу можнаподілити по ряду ознак. Кожний вигляддержавної служби, зумовлюється специфікою задач і функцій, що стоять перед відповідним державним органом імає своє правове оформлення, характеризуєтьсяособливими ознаками і спеціальним правовим статусом, встановленим відповідними нормативними актами.
Актуальністьданої теми обумовлена тим, що саме державний механізм є основною ланкою уструктурі влади. Цей механізм приводиться в дію людьми, а його функції залежатьвід кадрового складу. Отже питання комплектування організованої діяльностідержавного механізму здобувають одне з першорядних значень.
Службав державних органах, державних і громадських організаціях є одним із видівсоціальної діяльності людей. Служба державі нерозривно зв'язана з самоюдержавою, її роллю в житті суспільства. Це одна з сторін діяльності держави поорганізації і правовому регулюванні особового складу державних органів, іншихдержавних організацій. Державна служба — це насамперед служіння державі, тобтовиконання за її дорученням за плату від неї визначеної діяльності по реалізаціїзадач і функцій держави в державних органах і установах, яке ґрунтується напринципах гуманізму і соціальної справедливості, демократизму і законності вінтересах народу України. Таке визначення державної служби дозволяє відмежуватидержавно-управлінську діяльність від діяльності фахівців у народномугосподарстві, у соціально-культурній сфері, а також відмежувати державну службуй інші види служби.

3. Основні відмінності видів державної служби
 
3.1. Особливості мілітаризованої державної служби
Передусім,державна служба має бути поділена на два найбільших за обсягом різновиди, щомають найхарактерніші відмінності: цивільну і мілітаризовану державну службу.Відзначимо тут, що запропонована російським адміністративістом Ю. Стариловимкласифікація, коли виділяються: державна служба, що включає в себе федеральнуслужбу та службу на рівні суб'єктів федерації, а також військова служба іцивільна служба, до складу якої входять муніципальна служба та служба вдержавних організаціях і установах, апаратах політичних партій, суспільнихоб'єднань, недержавних, некомерційних організацій, приватних підприємствахтощо, не витримує логічних вимог щодо єдності свого критерію, а тому не можепретендувати на понятійну стрункість і узгодженість.
Домілітаризованої державної служби належать у першу чергу власне військова службав збройних силах, а також служба в інших військових формуваннях, якими наприкладі України є Прикордонні війська, Війська внутрішньої і конвойноїохорони, органи внутрішніх справ, Служби безпеки та деякі інші воєнізованіпідрозділи. Мілітаризована державна служба поза всяким сумнівом підпадає підусі загальні ознаки державної служби і тому необґрунтованими та й абсурднимивидаються деякі спроби в юридичній і особливо публіцистичній літературі вивестислужбу в збройних силах та інших військових формуваннях за межі поняттядержавної служби. Водночас мілітаризована державна служба є специфічнимрізновидом державної служби, що дозволяє виділити і проаналізувати її певніособливі ознаки, виділити мілітаризованих державних службовців в окремукатегорію військовослужбовців, показати відмінності мілітаризованої служби відінших видів державної служби, головним чином від цивільної державної служби.
По-перше,створення мілітаризованої державної служби обумовлено необхідністю виконаннядержавою особливих охоронних завдань. Наприклад, призначенням Збройних силУкраїни є збройний захист незалежності, територіальної цілісності інедоторканності України. Як основні завдання міліції розглядаються забезпеченняособистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів,охорона і забезпечення суспільного порядку.
По-друге,змістовним елементом мілітаризованої державної служби є як можливість, так іреальне застосування примусу. Так, для виконання покладених на міліцію завдань,відповідно до Закону України «Про міліцію», працівникам міліції надається правоу деяких випадках застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби івогнепальну зброю. Монополія на легальне застосування насильства вважаєтьсяоднією з найбільш істотних особливостей держави, і тому мілітаризована державнаслужба, і щонайперше військова служба, є виразником державницьких засад унайбільш повному їх значенні, забезпечує застосування власне примусовихаргументів державної влади. Так, Конституція України забороняє іншимінститутам, крім Держави, політичним партіям і громадським організаціямутворювати воєнізовані формування.
По-третє,мілітаризована державна служба здійснюється зі зброєю в руках, «озброєнимигрупами людей». На цю обставину є пряме посилання в чинному законодавстві. Так,Закон України «Про міліцію» кваліфікує міліцію як державний збройний органвиконавчої влади, призначення Збройних сил України вбачається у збройномузахисті країни тощо. У цьому плані мілітаризовані державні інститути виступаютьяк «матеріальні чи речові придатки влади», покликані реально забезпечитивиконання її рішень у необхідних випадках. За таким критерієм можливеоб'єднання службовців військових і воєнізованих формувань в одну загальнукатегорію, що передбачає врахування особливостей їх статусу, прав, обов'язків,відповідальності, соціального захисту.
По-четверте,вступ на мілітаризовану державну службу обумовлюється спеціальними вимогами довіку, стану здоров'я, фізичної підготовки, моральних якостей людей. Зокрема,особи, що вступають на військову службу і на службу в інші військовіформування, повинні бути повнолітніми, пройти спеціальні медичні комісії,успішно скласти психологічні тести та ін. Саме з військовою службою пов'язановиникнення такого специфічного інституту, як складання присяги, покликанезабезпечити моральну і політичну лояльність службовця, що згодом було поширенеі на державну цивільну службу.
По-п'яте,мілітаризована державна служба будується на найбільш авторитарному різновидівідносин влади і підпорядкування, суворій ієрархії начальницького і підлеглогоособового складу, обов'язковості наказів вищих для нижчих, що забезпечуєтьсячітко визначеною системою посад і військових звань, введенням форменого одягу ізовнішніх відзнак, функціонуванням спеціальних статутів про службу, в томучислі статутів і положень про дисципліну.
По-шосте,службовці мілітаризованої державної служби наділяються специфічним правовимстатусом, мають низку визначених особливими умовами проходження служби спеціальнихпільг, залучаються до відповідальності в особливому порядку, зокрема доадміністративної і матеріальної юридичної відповідальності. Пільгивійськовослужбовців передбачені окремими законами України: «Про соціальний іправовий захист військовослужбовців і членів їх сімей», «Про пенсійнезабезпечення військовослужбовців і осіб начальницького і рядового складуорганів внутрішніх справ» та ін. Військовослужбовці, а також особи рядового іначальницького складу органів внутрішніх справ несуть відповідальність заадміністративні правопорушення згідно з дисциплінарними статутами, крімвипадків, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення, алей у цих випадках до них не можуть застосовуватися такі заходи стягнення, яквиправні роботи і адміністративний арешт.
Співвідношенняміж цивільною і мілітаризованою службою в загальній системі державногоуправління суспільством на «Сході» і на «Заході», яке історично складалосяпо-різному, з перевагою відповідно цивільних чи військових чиновників, є однимз показників питомої ваги авторитарних чи ліберальних тенденцій політичногорежиму, у будь-якому разі має бути обґрунтованим і виваженим. Не виправдуютьсебе як надмірна мілітаризація відносин державної служби, перетворення її вслухняний «механічний агрегат», оскільки ситуації, що виникають у сферідержавного управління у сучасному суспільстві, вимагають прийняття самостійних,творчих і відповідальних рішень, так і недооцінка специфіки воєнізованоїорганізації службових відносин у тих галузях життєдіяльності держави, де цевикликано необхідністю (при обороні країни, захисті правопорядку, ліквідаціїнаслідків стихійного лиха тощо). Зокрема, до проблеми співвідношення сферцивільної та мілітаризованої державної служби належить, наприклад, питання пророзмежування сфер управління у галузі оборони країною, яке здійснюється відімені держави міністерством оборони, і власне органом військового управління,яким виступають штаби збройних сил.
3.2. Особливості цивільної державної служби
Теперзвернемося до власне цивільної державної служби, головною відмінністю якої відмілітаризованої служби є використання цивільних (невійськових) методівуправління, які спираються головним чином на авторитет, а не на застосуванняпримусу. Головною відмінністю цивільних державних службовців відмілітаризованих службовців є те, що перші є не військовими, а цивільнимиособами, не перебувають на військовій чи воєнізованій службі з усіма їївищезгаданими атрибутами.
Але іцивільна державна служба є досить складним утворенням, об'єднує різноманітні зточки зору більш предметної характеристики види службової діяльності щодопевних сфер функціонування держави та деяких інших важливих критеріїв.
Насампередслід розглянути класифікацію цивільної державної служби залежно від особливостейконкретної державної організації, коли вона поділяється на службу в державнихорганах і службу в інших державних організаціях — установах та адміністраціїпідприємств.
Томуне є випадковим прирівнювання законодавством України посад і рангів керівниківдержавних підприємств до відповідних посад і рангів державних службовців та їхапарату, пенсійних прав державних органів та їх апарату з пенсійними правамиінших державних службовців. Власне саме виділену на цій підставі сферудержавної служби припускає проект Закону України «Про службу в державнихорганах та їх апараті», підготовлений викладачами Національної юридичноїакадемії України імені Ярослава Мудрого.
Згідноз цим проектом під службою в державних органах та їх апараті розумієтьсяпрофесійна діяльність осіб, що займають відповідні посади по практичномуздійсненню їх завдань і функцій та одержують заробітну плату з коштівДержавного бюджету. Таким чином, служба в державних органах та їх апаратірозглядається як найбільш характерний для державності, істотний як за змістом,так і за обсягом діяльності різновид державної служби, особливості якоговбачаються у виконанні саме завдань і функцій державних органів відповідно доїх компетенції. Служба в державних органах та їх апараті характеризується яккомплексний соціально-правовий інститут з позиції реалізації громадянамиУкраїни конституційного права на державну службу, загальних принципів, етичнихкритеріїв, здійснення єдиної державної політики в цій сфері, особливостейправового статусу державних службовців та їх апарату, умов проходження служби,організації службової кар'єри, особливостей відповідальності службовців, їхсоціальних гарантій і захисту.
Іншийважливий різновид цивільної державної служби — професійна діяльність осіб, щозаймають посади в адміністрації державних підприємств, що зайняті виробництвомматеріальних благ, а також служба в державних установах, що здійснюютьневиробничу діяльність у сфері охорони здоров'я, навчально-виховної,культурно-освітньої роботи, наукових досліджень і т. ін. Обсяг цього напрямкудержавно-службової діяльності і кількість службовців, зайнятих здійсненнямзавдань держави в економічній, культурно-виховній, екологічній сферах і галузісоціального захисту громадян, залежать від соціальних у широкому сенсі функційдержави. Основні категорії службовців, зайнятих на державних підприємствах, удержавних установах і організаціях, складають, заданими Світового банку:працівники освіти (Україна — 4,5%, Франція, Німеччина — близько 2% відносноВНП), працівники сфери медичного обслуговування (Україна — близько 3%, Франція,Німеччина — менше 0, 2% відносно ВНП) тощо. Водночас слід підкреслити, щооскільки соціальні функції держави обумовлюються головним чином не пануючимиідеологічними установками, а реальним рівнем економічного розвитку, токількісний склад персоналу адміністрацій може бути в розвинутих країнах доситьвисоким (наприклад, у Данії — близько 18% населення), що засновано нафундаменті економічного добробуту країни, а отже, обумовлено високим рівнемсоціального захисту громадян.
Власнеслужба в державних органах та їх апараті може бути розділена відповідно доконституційного принципу поділу державної влади на службу в: 1) органахзаконодавчої влади; 2) органах виконавчої влади; 3) органах судової влади.
Що ждо служби в органах державної виконавчої влади, то з питанням про віднесенняцих осіб до категорії державних службовців немає ніяких сумнівів. Це і єдержавна служба в найбільш вузькому, або юридичному, сенсі в тому розумінні, щосаме на цю категорію осіб поширюється окремий закон про державну службу (вУкраїні — Закон «Про державну службу»). Тому, коли говорять про державну службув будь-якому її аспекті, то у всякому разі мають на увазі насампередорганізацію функціонування органів державної виконавчої влади.
Протеі щодо цих органів можна говорити про різні види службової діяльності: 1) прослужбу в органах державної виконавчої влади загальної компетенції — КабінетіМіністрів, міністерствах, місцевих органах державної виконавчої влади — місцевих державних адміністраціях і 2) про спеціалізовану службу — в органахдержавної виконавчої влади, що мають спеціальну компетенцію (митних органах,податковій адміністрації, державних інспекціях, дипломатичних установах тощо).
Власнечинний Закон «Про державну службу» встановлює категорії посад саме стосовнопершого різновиду служби в органах державної виконавчої влади, тобто служби втаких органах, як Кабінет Міністрів, міністерства та місцеві державніадміністрації Разом з тим Законом передбачається, що регулювання проходженняслужби в митних органах, податковій адміністрації, державних інспекціях повинноздійснюватися окремими законами, присвяченими організації і діяльностівідповідних органів.
Службув органах судової влади може бути кваліфіковано як самостійний вид державноїслужби в широкому загальнотеоретичному аспекті. Суди, маючи певну специфікусвоєї соціальної природи, яка дозволяє їм виступати арбітром з питань права, заіншими своїми істотними ознаками є складовою частиною державного апарату, ітому розгляд системи державного управління суспільством без діяльності судовихорганів, що здійснюють правосуддя, буде незавершеним. Розгляд і розв'язанняправових конфліктів здійснюються від імені держави, за посередництвомвідповідних державних інститутів — судових органів, оплачуються з коштівДержавного бюджету. Правосуддя відправляється на професійних засадах,підготовка працівників судових органів проводиться за кадровим принципом — через систему навчальних закладів з підготовки та підвищення кваліфікації.Діють спеціальні кваліфікаційні та дисциплінарні комісії суддів, на суддівпоширюється спеціальний правовий режим відповідальності, соціального іюридичного захисту. Отже судді підпадають під усі істотні загальні ознакидержавних службовців і, якщо говорити точніше, посадових осіб державногоапарату, як власне вони й іменуються в Конституції України і статутномузаконодавстві. Так, Закон України «Про статус суддів» визначає статус судді якпосадової особи державної влади [3].
Вцьому сенсі правосуддя може бути кваліфіковано як особливий, спеціалізований зазмістом і характером вид державної служби. Здійснення правосуддя є найбільшправовим як у плані ставлення до самої природи і змісту права, так і в аспектідетальної юридичної регламентації, різновидом державної служби, який маєособливе значення для злагодженого функціонування правової державності. Томуправосуддя як різновид державно — службової діяльності може бутиохарактеризоване не тільки як служба державі, а й передусім як служіння закону,праву.
Нанаш погляд, є підстави розглядати діяльність органів законодавчої влади якокремий різновид державної служби в її загальнотеоретичному розумінні. Наведемотут тільки деякі найбільш вагомі аргументи. Депутати вирішують найважливішіпитання державного життя шляхом прийняття законів, і тому функціонуванняпарламенту не може бути виключеним із загального механізму державногоуправління суспільством, а діяльність депутатів — із цілісного уявлення просистему державно-службової діяльності. З позицій сучасних підходів до розумінняпарламентаризму не викликає ніяких сумнівів те, що формування дієздатного івідповідального законодавчого органу в Україні неможливе без переходу депутатівна професійні засади роботи. Тому Конституція України містить пряме положенняпро те, що народні депутати повинні здійснювати свої повноваження на постійнійоснові, а новітні зміни до Закону «Про статус народного депутата» виходять знагальної потреби професіоналізації депутатської діяльності [4]. Ці особливості відображують специфічні ознакипрофесійної політичної діяльності і статусу професійних політиків, на якихакцентує сучасна теорія демократії, на відміну від безпосередніх формздійснення народовладдя, прямої демократії.
Зіншого боку, особливості формування депутатського корпусу, статусу депутатів якпредставників свого виборчого округу і народу дають підстави кваліфікуватидепутатську діяльність як особливий різновид державної служби — політичнудержавну службу. Це саме політична державна служба, оскільки депутатськийкорпус формується за підсумками виборів на засадах політичного плюралізму,відображає співвідношення політичних сил і партій, парламент діє звикористанням політичних механізмів боротьби і компромісів, а здійсненнядепутатами законодавчих повноважень обумовлено представництвом суспільнихінтересів та інтересів виборців.
Депутатівз погляду загальнотеоретичної постановки проблеми державної служби можнакваліфікувати як політичних державних службовців. На підставі таких критеріївдо політичних державних службовців доцільно віднести президента, що обираєтьсябезпосередньо народом, і прем'єр-міністра, оскільки призначення і дача згоди напризначення на посаду останнього відповідно до конституційних засаддемократичного правління проводиться головним чином за політичними мотивами. Ціособи приймають політичне значущі для держави рішення, займають особливіполітичні державні посади, несуть не тільки юридичну, а й політичну,конституційну відповідальність за результати своєї діяльності. Наприклад,Конституція України використовує для характеристики статусу Президента нетільки термін «посада», а й термін, покликаний підкреслити його особливуважливість — «пост» Президента [1].
Політичніскладові цього різновиду державної служби обумовлюють те, що для успішноїдіяльності зазначених осіб особливого значення набувають політичні критерії і,насамперед, здатності до політичного лідерства. На відміну від політичнихдержавних службовців, які беруть участь у виробленні державної політики,завданням професійної державної служби як стабільного ядра державногоуправління є підготовка і виконання управлінських рішень, надання населеннюуправлінських послуг.
Разомз тим політичних державних діячів слід відносити до державних службовців,оскільки вони займають посади в державному органі — парламенті на відміну відполітичних діячів і службовців, що здійснюють свою діяльність у межахполітичних партій та інших політичних недержавних організацій. Варто вказати іна такий аргумент на користь даної конструкції, що Конституція України регулюєпроцедуру «вступу на посаду» депутата, хоча посада депутата, безумовно,відрізняється від посад у системі адміністративної державної служби перевагоюполітичних складових над суворо формалізованими юридичними компонентами.
Самена найвищому рівні системи державного управління суспільством відбуваєтьсяпоєднання двох найважливіших засад: політичних, які залежать від механізмівсуспільного визнання, і «суто» управлінських, обумовлених вимогамипрофесіоналізму, стабільності і наступності. Тому слід погодитися з тезою проте, що абсолютне відокремлення політики від управління, особливо на верхніхщаблях управління, є неможливим. Водночас недопустимими є як надмірнаполітизація управління, котра приводить до лозунговості і втрати компетентностідержавної діяльності, що слід вважати однією з характерних рис тоталітарнихрежимів, так і його повна деполітизація, що може відірвати управлінськусистему, державний апарат від потреб і сподівань населення.
Актуальнимдля вітчизняної науки є питання про доцільність віднесення до політичнихдержавних службовців вищого ешелону — міністрів та деяких інших вищих посадовихосіб. Відзначимо принагідне, що всі держави Європейського континенту, що сталина шлях демократії, США, Японія та інші розвинуті країни світу вже досить давнопринципово вирішили для себе питання про необхідність виокремлення особливогорізновиду державної служби — політичної служби і політичних державнихслужбовців.
Іншимисловами, цю проблему можна сформулювати таким чином: міністр є тількивиконавцем прийнятих політичних рішень чи повинен брати активну участь у їхрозробці та прийнятті? Відзначимо насамперед, що у будь-якому разі міністрівслід кваліфікувати політичними державними службовцями як осіб, призначених заполітичними мотивами. Конкретна постановка питання про те, кого слід вважатиполітичними державними службовцями, передбачає врахування низки факторів, середяких не останнє значення мають традиції функціонування політичної системи в тійчи іншій країні. Однак об'єктивним науково обґрунтованим критерієм при цьомуможуть стати особливості форми правління тієї чи іншої держави.
Так,парламентське правління обумовлює статус членів уряду як політичних службовців(політичних державних діячів), оскільки їх призначення проходить процедурупарламентського затвердження на підставі політичних вимог, і, крім того, їхдіяльність підлягає безпосередньому парламентському і партійному контролю. Узв'язку з цим таку систему іноді називають «правлінням політичних партій», щоздійснюється за допомогою формування парламентської більшості і членівправлячого кабінету, які обираються парламентом, і тому допускає поєднаннядепутатського мандата з міністерськими посадами. Такий підхід дозволяє провестичітке розмежування політичної державної служби і професійної державної служби чиновників.Яскравим прикладом країни, де таким чином організована державна служба, єВелика Британія.
Зіншого боку, модель президентського правління дає підстави для кваліфікаціїміністрів насамперед як державних службовців, що є членами «команди президента»,виконавцями його політичних рішень. За президентського правління міністри таінші керівники органів державної виконавчої влади виступають насамперед і восновному як управлінці та фахівці у своїх галузях. Однак і в США міністривважаються політичними службовцями в тому сенсі, що вони призначаються зарезультатами виборів і йдуть з посад разом з обраним народом президентом.
Яккомпромісний може бути охарактеризовано статус членів уряду в умовахпарламентсько-президентського правління. Вони стосовно до особливостейукраїнської державності, з одного боку, єчленами команди президента,оскільки призначаються ним і їх призначення не вимагає парламентської згоди. Зіншого ж боку подання членів Кабінету Міністрів до призначенняПрем'єр-міністром, затвердження якого парламентом не може не враховуватиполітичних критеріїв, конституційне право парламенту на розгляд питання провідповідальність Кабінету Міністрів і можливість прийняття щодо нього резолюціїнедовіри, ставить міністрів у залежність від політичних чинників і припускає їххарактеристику не тільки як осіб, призначених з політичних мотивів, але і якдержавних діячів, хоча й меншою мірою, ніж в умовах парламентського правління.
Саметому Закон «Про державну службу» лише згадує про особливості правового статусуПрезидента України, народних депутатів, Прем'єр-міністра, членів КабінетуМіністрів України, тим самим допускаючи їх характеристику як державнихслужбовців у найбільш загальному вигляді, але водночас виокремлює цих осіб ізкатегорії професійних державних чиновників, відносить регулювання їх правовогостановища до відання Конституції і окремих законів. Кримінальний кодекс Українивстановлює відповідальність за замах на життя державних діячів, відносячи доних передусім Президента України, Голову та заступників Голови Верховної РадиУкраїни, Прем'єр-міністра та членів Кабінету Міністрів України [2].
Самостійнийконституційний статус органів прокуратури в Україні, їх функціональнасамостійність дають підстави виділити службу в органах прокуратури як окремийрізновид державної служби. Зокрема, згідно з нормами Конституції Українипрокуратура складає єдину систему органів. Організація органів прокуратуривідповідно до чинного законодавства про прокуратуру передбачає особливийпорядок призначення на посади прокурорських працівників, власну службовуієрархію, певний порядок проходження служби і службової кар'єри, класні чини,умови правового і соціального захисту.
Крімтого, потрібно розглянути ще одну важливу класифікацію видів державної служби,засновану на необхідності розмежування, з одного боку; власне державнихорганів, а з іншого
їхапарату. Такий підхід дає можливість визначити правовий статус державнихслужбовців, виходячи з конкретних функціональних напрямків діяльності органів,а також відповідні вимоги і кваліфікаційні характеристики посад на державнійслужбі.
Подібнерозмежування провадиться також у новітніх дослідженнях у межах предмета теоріїдержави і права.
Прицьому призначення апарату державного органу вбачається в тому, щоб сприятидіяльності державного органу, надавати йому консультативну, технічну допомогу.Служба в апараті державних органів входить до предмета адміністративного праваз точки зору широкого його розуміння, тому вона може бути кваліфікована якдержавна служба в її адміністративно-правовому сенсі чи, використовуючитермінологію В. Авер'янова, як адміністративна служба. Хоча і тут слідвраховувати специфічний момент, який проявляється в тому, наприклад, що згідноз чинним законодавством щодо організації системи державної служби повноваженняспеціально створеного органу управління державною службою Голова держслужбиУкраїни повною мірою поширюються на апарат органів державної виконавчої влади імають рекомендаційний характер для службовців апарату законодавчої і судовоївлади.
І,нарешті, слід підкреслити особливості ще одного виду державної служби —патронатної служби, що теж оплачується з державних коштів, але спрямована набезпосереднє забезпечення повноважень вищих, названих в Законі «Про державнуслужбу» посадових осіб — Президента, Голови парламенту, Прем'єр-міністра,міністрів, глав обласних державних адміністрацій. Інститут патронатної службибув закріплений у Законі України «Про державну службу» за пропозицією членаробочої групи з розробки проекту цього Закону Ю. Битяка. На посадах патронатноїслужби відповідно до Закону «Про державну службу» знаходяться помічники,радники, консультанти, секретарі, прес-секретарі перелічених вище посадовихосіб. Цих осіб відносять до групи не кар’єрних державних службовців, основна особливістьправового становища яких полягає в тому, що відповідні посадові особи маютьправо самостійно підбирати і приймати на роботу таких службовців.
Власнена подібні, але більш схематичні критерії спирається російський федеральнийзакон від 5 липня 1995 р «Про основи державної служби Російської Федерації»,який поділяє всі державні посади на: 1) установлені для безпосередньоговиконання повноважень державних органів — категорія «А»; 2) установлені длябезпосереднього забезпечення виконання повноважень осіб, які заміщають посадикатегорії «А» (категорія «Б»); 3) засновані державними органами для виконаннядіяльності щодо забезпечення їх повноважень — категорія «В».
Однакнедоліком такої класифікації є те, що, наприклад, до першої групи належать якполітичні державні посади (президент, депутати), так і посади, які за своїмхарактером не є політичними (судді, прокурори), і тому цим Законом допускаютьсярізні підстави для заміщення посад одного виду. Тим часом усі посади категорії«А» відповідно до російського закону виводяться фактично із системи державноїслужби, що є необґрунтованим без відповідних застережень і акцентів.

Висновки
Таким чином можна зробити висновок, щопитання видового поділу державної служби на сучасному етапі розвитку нашоїдержави перебуває в стані неостаточного визначення, а тому потребує більшдетального опрацювання та науково-методологічного та правового обґрунтування.
Як один з варіантів вирішення цьогопитання можна було б запропонувати у Законі України «Про державну службу визначити,що державна служба поділяється на цивільну і мілітаризовану. Саме ці видиєдиної державної служби мають відмінні одна від одної ознаки, якості, риси,властивості. Дотримуючись цього висновку, вкажемо також на необхідність унайближчому майбутньому розробити й прийняти відповідні нормативно-правовіакти: Закон України «Про цивільну службу» і Закон України «Про мілітаризовануслужбу». Чинний Закон України «Про державну службу» у такому разі будевідігравати роль базового закону, в якому в загальному вигляді вирішуютьсянайважливіші питання у сфері організації та проходження державної служби.

Література
 
1. Конституція України1996 р. // Відомості Верховної РадиУкраїні.  1996. — № 30. Ст. 141.
2. Закон Україні«Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради Україні.  1993. — № 52. — Ст. 490.
3. Закон України «Про статус суддів» від15.12.1992 р. № 2862 -ХІІ
4. Закон України «Про статуснародного депутата» від 22.03.2001 р. № 2328
5. Російський федеральний закон від 5липня 1995 р «Про основи державної служби Російської Федерації».
6. Аверьянов В., Дубенко З. Закон «Продержавну службу»: науково-практичний аналіз // Юридичний вісник.  1994. — № 4.- С.32-33
7. Закон України «Про прокуратуру»від 05.11.1991 р.
8. Закон України «Про пенсійнезабезпечення військовослужбовців і осіб начальницького і рядового складуорганів внутрішніх справ».
9. Кодекс України про адміністративніправопорушення: науково- практичний коментар. — Х.: Одиссей, 2003.
10. Закон Україні «Проміліцію» від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР.  1991. — № 4.  Ст. 20.
11. БахрахД.Н. Адміністративне право. — К., 2003.- 273 с.
12. Бахрах Д.Н. Державнаслужба: Основні поняття, її складові, зміст, принципи // Держава і право.  - 1996.- №12. — С. 7-13.
13. Колпаков В.К.Адміністративне право Україні. — ДО, 1999. — 733 с.
14. Старілов Ю.Н. Інститутдержавної служби: зміст і структура //Держави і право.  2006. — №5.
15. Оболенський О.Ю.Державна служба. – К.: КНЕУ, 2006.
16. Аверьянов В.Б. Державнаслужба. – К.: Ін-Юре, 2005.