Міністерство освіти інауки України
Донецька державнаакадемія управління
Кафедра правознавства
Курсова робота
з дисципліни:«Кримінальне право»
на тему:
«Вина в кримінальномуправі країни»
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Поняття йознаки суб'єктивної сторони складу злочину
Розділ 2. Форми вини якобов'язкової ознаки суб'єктивної сторони складу злочину
2.1 Вина у формі умислу
2.2 Вина у формінеобережності
2.3 Змішана (подвійна)форма вини
Розділ 3. Вина яксуб'єктивна умова кримінальної відповідальності за кримінальним законодавствомокремих зарубіжних держав
3.1 Вина закримінальним законодавством Німеччини
3.2 Визначення вини укримінальному праві Франції
Висновки
Список використанихджерел
Вступ
Розбудова демократичної, соціальної, правової держави Українипередбачає якісно нове формування сучасної правової системи. Таке формуваннямає ґрунтуватися на загальновизнаних правових принципах, таких, зокрема, якверховенство права, гуманізм, презумпція невинуватості, відповідальності лишеза наявності вини тощо. Останні два принципи нерозривно пов’язані з визначеннямправового змісту вини.
Розуміння вини як правової категорії є загальнотеоретичнимпитанням, що має велике значення для різних галузей права. Особливе значеннятаке розуміння має для кримінального права.
У минулі роки питання вини піддавались ґрунтовному дослідженню, щопороджувало існування великої кількості цікавих та цінних думок, окремихкримінально-правових теорій. В останні роки (зокрема, після набрання чинностіКК України) питання вини в основному розглядаються лише на рівнінауково-практичних коментарів до КК України, підручників та навчальнихпосібників. Однак аналіз відповідних положень КК України та кримінальнихкодексів окремих зарубіжних держав свідчить про те, що ці питання потребуютьнових досліджень, в яких могли б бути використані ідеї, сформульованівченими-криміналістами в ХІХ – ХХІ століттях.
В юридичній літературі питанням вини в кримінальному правіприділялась увага в працях: 1) науковців Західної Європи – Е. Белінга, Г. Вельцеля,Р. Маураха, Т. Риттлера, Р. Франка та інших відомих вчених; 2) вчених-криміналістівРосійської імперії, радянських вчених та сучасних науковців РосійськоїФедерації – Л.С. Білогриць-Котляревського, С.В. Бородіна, А.А. Герцензона, І.Т.Голякова, П.С. Дагеля, Ю.А. Демидова, М.Д. Дурманова, Г.А. Злобіна, М.М. Ісаєва,К.А. Камкадзе, В.Є. Квашиса та ін..
Водночас ціла низка питань щодо розуміння вини залишаютьсяспірними. Вони вимагають подальшого дослідження, в тому числі із використаннямокремих нових підходів з урахуванням новел, закріплених КК України.
Актуальність теми дослідження, проведеного в курсовій роботі,полягає у вивченні внутрішньої сутності злочинного діяння (суб’єктивної сторонизлочину), тих внутрішніх процесів, які відбуваються у психіці осудної особи підчас вчинення нею передбаченого кримінальним Законом суспільно небезпечногодіяння.
Предметом дослідження в курсовій роботі стали суспільні відносини,які виникають при встановленні вини (її форми) особи, яка скоїла злочин, їїмети та мотивів, які в свою чергу є обов’язковими і факультативними ознакамисуб’єктивної сторони злочину.
Об’єкт дослідження в курсовій роботі – наукові статті та праці сучаснихвітчизняних криміналістів.
Мета даного дослідження – розкрити та дослідити зміст суб’єктивноїсторони злочину на сучасному етапі розвитку кримінального права України тазарубіжних країн.
Розділ 1. Поняття й ознаки суб’єктивної сторони складу злочину
Суб’єктивна сторона створює психологічний, тобто суб’єктивнийзміст злочину, тому є його внутрішньою, у зіставленні з об’єктивною, стороною.Якщо об’єктивна сторона складу злочину становить його фактичний зміст і можебути безпосередньо сприйнята особами, які перебувають на місці злочину під часйого вчинення, а наслідки злочину можуть сприйматися і після його вчинення, тосуб’єктивна сторона безпосередньому сприйняттю людьми піддана бути не може.Адже, це процеси, які відбуваються у психіці винного й об’єктивне їх визначенняможливе тільки завдяки дослідженню об’єктивної сторони складу злочину й іншихознак, які входять до складу злочину.
Отже, суб’єктивна сторона складу злочину — цевнутрішній зміст злочину, це ті психічні процеси, які проходять у свідомостіособи, коли вона вчиняє злочин, це її психічне ставлення до вчиненого неюсуспільно небезпечного діяння та його наслідків.
Остаточний мотивований висновок щодо ознак суб’єктивної сторонискладу злочину в багатьох випадках можна зробити, тільки повністю встановившивсі обставини вчиненого злочину (наприклад, висновок про те, чи є скоєневбивство умисним чи необережним).[1]
Значення суб’єктивної сторони полягає в тому, що завдяки їїправильному визначенню:
а) здійснюється належна кваліфікація діяння та його відмежуваннявід інших злочинів;
б) встановлюється ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, якайого вчинила;
в) здійснюється індивідуалізація покарання злочинця, вирішуєтьсяпитання про можливість його звільнення від кримінальної відповідальності йпокарання.
Процеси, що відбуваються у психіці людини, поділяються наінтелектуальні, емоційні та вольові. Вони існують у тісній нерозривній єдності,але їх окреме дослідження, як побачимо далі, має велике значення дляправильного встановлення суб’єктивної сторони складу злочину.
На підставі зазначених процесів психіки зміст суб’єктивної сторонискладу злочину визначається за допомогою юридичних ознак, які її складають, — таких, як вина, мотив, мета, емоційний стан. Вони представляють різні формипсихічної активності, але водночас нерозривно пов’язані між собою івзаємозалежні. Це явища з самосійним змістом, у структурі суб’єктивної сторонивони не поглинають одне одного, мають різне, тільки їм притаманне, правовезначення.
Виною є психічнеставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, таїї наслідків, виражене у формі умислу або необережності (стаття 23 ККУ).
Вина є обов’язкова ознака суб’єктивної сторони складу злочину. Безвини не може бути злочину. Автор курсової роботи хоче зазначити, що виннавідповідальність у кримінальному праві є конституційним принципом. Згідно зчастини 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненнізлочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не будедоведено в законному порядку і встановлено обвинувальним Вироком суду. Цеположення відтворене у частині 2 статті 2 КК України.
Однією з конституційних засад судочинства є забезпеченнядоведеності вини [2].Згідно зі статтею 327 КПК України обвинувальний Вирок може бути постановленийлише за умов, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненнізлочину доведена.[3]
Отже, кримінальне право непохитно стоїть на позиціях суб’єктивногоставлення за вину, тобто відповідальності тільки за наявності вини. Безвиннавідповідальність навіть за наявності суспільно небезпечних наслідків (так званеоб’єктивне ставлення за вину) неприпустима (скажімо, не може відповідати водійза травмування пішохода, якщо водієм не порушені правила безпеки дорожньогоруху).
Отже, вина розглядається законодавцем як категорія психологічна.Одночасно вона розглядається і як категорія соціальна, бо особа, яка вчиняєзлочин, нехтує вимогами суспільства, посягає на його інтереси, завдає суттєвоїшкоди особі, суспільству, державі.
Щодо мотиву, мети, емоціонального стану, то вони є факультативнимиознаками суб’єктивної сторони. Тобто такими, що впливають на кваліфікаціюдіяння тільки у випадках, коли вони прямо зазначені в Законі або випливають знього.
Згідно із Законом, вина може проявлятися у форміумислу або необережності. Інших форм вини Закон не знає.В свою чергу, умисел поділяється на умисел прямий і умиселнепрямий, а необережність поділяється на злочиннусамовпевненість і злочинну недбалість. Ці форми і видивини конструюються залежно від змісту й співвідношення інтелектуального івольового моментів і характеризують психічне ставлення особи до вчинюваного неюсуспільно небезпечного діяння та його наслідків. Інтелектуальний моментвизначає ті чинники, які належать до свідомості особи, а вольовий — ті чинники,які належать до її волі.
Залежновід форми вини злочини поділяютьсяна умисні й необережні. У певних випадках вказівка на форму виниможе бути дана безпосередньо в Законі (стаття 115 ККУ — умисне вбивство, стаття119 ККУ — вбивство через необережність), але у більшості випадків форма винивизначається з інших ознак складу злочину, наведених у тексті диспозиції. Так,очевидно, що злочини, де вказано мотив, мета або якщо вони випливають зформулювання норми, є злочинами умисними (зґвалтування, крадіжка, вимагання,незаконні дії у разі банкрутства).
В інших випадках шляхом застосування філологічного, систематичногота інших способів тлумачення приходимо до висновку, що злочин є необережним(порушення вимог законодавства про охорону праці — стаття 271 ККУ, порушеннячинних на транспорті правил — стаття 291 ККУ). Деякі злочини можуть бутивчинені як умисно, так і необережно (зараження вірусом імунодефіциту людини чиіншої невиліковної інфекційної хвороби — стаття 130 ККУ, розголошення державноїтаємниці — стаття 328 ККУ).
На особливе значення дослідження вини при розгляді кримінальнихсправ звертає увагу Пленум Верховного Суду України. Так, у пункті 2 своєїПостанови від 7 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочинипроти життя і здоров’я особи» Пленум зазначив, що при призначенні покарання відповіднодо статей 65-69 КК України суди мають враховувати ступінь тяжкості вчиненогозлочину, сукупність усіх обставин, що його характеризують (форма вини, мотив,спосіб, характер вчиненого діяння, ступінь здійснення злочинного наміру,тяжкість наслідків), особу винного й обставини, що пом’якшують та обтяжуютьпокарання[4].
Розділ 2. Форми вини як обов’язкової ознаки суб’єктивної сторонискладу злочину 2.1Вина у формі умислу
Згідно зі статтею 24 КК України умисел поділяється на прямий(dolus directis) і непрямий (dolus eventualis). Прямимє умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння(дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажалаїх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлюваласуспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачалайого суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їхнастання.
Ознаками інтелектуального моменту прямого і непрямого умислів є:
а) усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння;
б) передбачення його суспільно небезпечних наслідків (ключовимисловами, які відповідають першій і другій ознакам інтелектуального моменту, є:усвідомлення й передбачення).
Ознака вольового моменту прямого умислу полягає в бажанні особинастання суспільно небезпечних наслідків, а непрямого умислу — у не бажанні,але свідомому припущенні їх настання (ключові слова: бажання і свідомеприпущення).
Розглянемо сутність ознак, які характеризують прямий і непрямийумисел.
Усвідомлення суспільноїнебезпеки діяння означає розуміння винним як фактичного, так і соціального йогохарактеру. Так, ухиляючись від сплати податків, зборів, інших обов’язковихплатежів, особа розуміє, що через це має місце фактичне ненадходження добюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах[5] — фактична сторона діяння, чимпорушується встановлений законодавством порядок оподаткування юридичних іфізичних осіб, який забезпечує за рахунок надходження податків, зборів та іншихобов’язкових платежів формування доходної частини державного та місцевихбюджетів, а також державних цільових фондів — соціальна сторона діяння.
Закон не вимагає усвідомлення особою кримінальної протиправностідіяння, яке нею вчиняється. Внаслідок притаманності злочину ознаки суспільноїнебезпеки, вона практично є очевидною. Тому особа, що вчинила злочин, не можепосилатися на незнання кримінального Закону з метою уникнути відповідальності.Стосовно цього питання римляни казали: Lex est ab aеterno (Закон існує вічно).Згідно з частиною 2 статті 68 Конституції України незнання Законів не звільняєвід юридичної відповідальності.
Передбачення особоюсуспільно небезпечних наслідків свого діяння означає відображення у їїсвідомості подій, які неминуче або можливо стануться в майбутньому.
Отже, на думку автора курсової роботи, це передбачення самихнаслідків. Воно може бути передбаченням їх неминучості (постріл з пістолета ускроню передбачає неминучу смерть), або передбачення реальної можливості їх настання(постріл у людину на значній дистанції; безладна стрільба у приміщенні, дезнаходяться люди). Це також передбачення хоча б у загальних рисах розвиткупричинного зв’язку між діянням і наслідками, що мають статися.
Що ж до вольового моменту, то він різний у зазначених видахумислу, і саме по ньому проходить поділ умислу на прямий і непрямий. Вольовиймомент умислу вирішує питання про ставлення особи до суспільно небезпечнихнаслідків свого діяння.
При прямому умислі особа, як уже зазначалося автором курсовоїроботи, бажає настання суспільно небезпечних наслідків, а при непрямому — небажає, але свідомо припускає їх настання. Бажання означає, що особацілеспрямовано діє в напрямку досягнення тих суспільно небезпечних наслідків,досягнути яких вона поставила собі за мету [6].
Свідоме припущення настання суспільно небезпечних наслідківозначає, що особа не зацікавлена в їх настанні, вони виступають як побічнийрезультат діяння винного, бо він прагне досягти інших наслідків. Що ж до тихнаслідків, які настали, то він ставиться до них байдуже, не замислюючись зцього приводу, або без всяких конкретних підстав сподівається, що вони ненастануть. Скажімо, пропускаючи електричний струм через дріт, закріплений напаркані ділянки, особа не бажає ураження ним кого-небудь, але свідомо цеприпускає стосовно осіб, які захочуть проникнути на ділянку. Смерть потерпілоговід електроструму буде кваліфікуватись як вбивство з непрямим умислом.
Оскільки суспільно небезпечні наслідки від злочинів з прямим інепрямим умислом цілком порівнянні, Закон не формулює окремо злочинів, щохарактеризуються прямим умислом, і злочинів, що характеризуються непрямимумислом.
Зауважимо, що формулювання, дані у статті 24 КК України,стосуються тільки злочинів із матеріальним складом (бо в другій ознаціінтелектуального моменту та в ознаці вольового моменту йдеться про суспільнонебезпечні наслідки). Щодо умислу стосовно злочинів з формальним складом, товін полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діянняі в бажанні його вчинити. Тому умисні злочини з формальним складом можутьвчинятися тільки з прямим умислом.
Щодо непрямого умислу, то він можливий тільки у злочинах зматеріальним складом (умисне вбивство, умисне знищення або пошкодження майна).До того ж констатування наявності непрямого умислу можливе тільки у закінченомузлочині (бо готування і замах з непрямим умислом неможливі). Якщо у наведеномураніше прикладі з електричним струмом ніхто не буде травмований, кваліфікуватице діяння як замах на вбивство не можна.
У межах формулювання прямого умислу теорія і практикакримінального права знають певні його різновиди. Так, за часом виникненняумислу розрізняють заздалегідь обдуманий умисел і такий, що раптово виник. При заздалегідьобдуманому умислі є певний розрив у часі між виникненням наміру вчинити злочині його реалізацією (те, що в деяких країнах зветься «передумисний злочин»). Приумислі, що раптово виник, намір вчинити злочин виникає раптово і зразу жреалізується (так званий «непередумисний злочин»). Як правило, злочини звисоким ступенем суспільної небезпеки характеризуються заздалегідь обдуманимумислом, хоча можуть бути вчинені і з умислом, що раптово виник (це стосуєтьсявбивств, хуліганств, зґвалтувань, розбійних нападів). Дослідження питання часувиникнення наміру вчинити злочин і його наступної реалізації має суттєвезначення для індивідуалізації покарання.
У двох випадках Закон розглядає злочин, вчинений з умислом, щораптово виник, як привілейований. Це умисне вбивство, вчинене в стані сильногодушевного хвилювання, й умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у станісильного душевного хвилювання.
Ці злочини, вчинені в стані так званого афекту, тобто сильногодушевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства,систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, караються значном’якше, ніж аналогічні, вчинені не в стані афекту. Встановлення факту вчиненнязлочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірнимиабо аморальними діями потерпілого, є обставиною, що у всіх випадках пом’якшуєпокарання.
Залежно від визначеності мети, якої хоче досягти особа, вчиняючизлочин, умисел поділяється на визначений і невизначений.При визначеному умислі особа чітко уявляє собі, яких саменаслідків вона хоче досягти. Недосягнення цих наслідків з причин, що незалежали від її волі, буде розглядатись як замах на конкретний злочин. Скажімо,з метою вбивства наноситься удар каменем по голові. Якщо смерть не настала, цебуде розглядатися як замах на вбивство.
При невизначеному умислі особа передбачає настаннянаслідків свого діяння, але вони неконкретизовані, будь-які з них«задовольняють» злочинця. Так, наносячи удари потерпілому, злочинецьусвідомлює, що вони можуть призвести до різних наслідків щодо здоров’япотерпілого, і згодний на будь-які з них. У таких випадках кваліфікаціяздійснюється за наслідками, що фактично настали. У нашому випадку це можутьбути й легкі тілесні ушкодження, й середньої тяжкості, й тяжкі. 2.2Вина у формі необережності
Другою формою вини є необережність. Порівняно з умисними злочинаминеобережні, виходячи з особи злочинця, вважаються менш небезпечними, але за своїмисуспільно небезпечними наслідками не тільки не поступаються нічим умиснимзлочинам, а й можуть перевищувати їх: достатньо пригадати Чорнобильськутрагедію, загибель шахтарів на шахтах Донбасу, катастрофу з літаком нааеродромі під Львовом.
Необережністьподіляється на злочинну самовпевненість (luxuria) і злочиннунедбалість (negligentia). Згідно з частиною 2 статті 25 КК України необережністьє злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настаннясуспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала наїх відвернення. Згідно із частиною 3 статті 25 КК України необережністьє злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільнонебезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була імогла їх передбачити. Необережні злочини сконструйовані як злочини зматеріальним складом, але деякі склади формальних злочинів, передбачені в ККУкраїни, можуть вчинятися як умисно, так і через необережність: порушеннявстановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогівабо прекурсорів [7],розголошення державної таємниці, й отже, форму вини тут треба встановлювативідносно конкретного діяння.
При злочинній самовпевненості інтелектуальний момент цього видунеобережності полягає в тому, що особа передбачає можливість настання суспільнонебезпечних наслідків свого діяння. Цим інтелектуальний момент злочинноїсамовпевненості споріднюється з другою ознакою інтелектуального моменту прямогоі непрямого умислів. Але характер передбачення в них різний. При злочиннійсамовпевненості йдеться про передбачення тільки можливості настання наслідків.У контексті наведеного формулювання Закону це означає, що на відміну відумислу, де передбачення наслідків має конкретний характер, при злочиннійсамовпевненості це передбачення має абстрактний характер. Скажімо, водійавтомобіля, виїжджаючи у забороненому місці на зустрічну смугу руху, розуміє,що він може зіткнутися з транспортним засобом, що рухається назустріч, ізаподіяти фізичну шкоду комусь із підлеглих. Однак, не бачачи на цій смузізустрічного транспорту, вважає, що з ним цього не станеться.
Вольовий момент злочинноїсамовпевненості полягає в тому, що особа розраховує на відвернення наслідків,тобто, базуючись на конкретних реальних обставинах, вважає, що вона зможепопередити їх настання. Таке попередження може вбачатися в об’єктивних (вмомент виїзду на зустрічну смугу руху транспортних засобів там не було) абосуб’єктивних (високий досвід водія) чинниках. Отже, особа самовпевнено вважає,що критичної ситуації для настання суспільно небезпечних наслідків не виникне,а якщо вона виникне, то наслідки будуть відвернені.
Але таке сподівання виявляється легковажним, бо внаслідоквчиненого діяння настають суспільно небезпечні наслідки, відвернути які особа зрізних причин виявилася нездатною. В цьому й полягає злочинність їїсамовпевненості.
Якщо порівняти вольовий момент злочинної самовпевненості звольовим моментом непрямого умислу, то в першому випадку йдеться про конкретнірозрахунки, які, на думку особи, відвернуть наслідки, а в другому — особасвідомо припускає настання наслідків, не плануючи і не здійснюючи зусиль щодоїх відвернення, або безпідставно сподіваючись, що вони не настануть.[8]
При злочинній недбалості інтелектуальний момент докорінновідрізняється від ознак інтелектуального моменту обох видів умислу й злочинноїсамовпевненості. При злочинній недбалості особа не передбачає можливостінастання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, ні як неминучих, ні якреально або навіть як абстрактно можливих. Тобто особа не усвідомлює суспільнонебезпечний характер свого діяння. Непередбачення суспільно небезпечнихнаслідків являє собою особливу форму психічного ставлення до них. Це свідчитьпро зневажливе ставлення особи до вимог Закону, приписів інших нормативнихактів, правил співіснування, інтересів інших осіб. Здебільшого особа«розпустила» себе, звикнувши до певних «дрібних» порушень вказаних вимог, неаналізуючи своїх дій і можливих наслідків, діє без необхідної обачливості йобережності. Саме це й призводить у багатьох випадках до того, що можливістьнастання суспільно небезпечних наслідків не охоплюється свідомістю особи.
Щодо вольового моменту злочинної недбалості, то в ньомувирізняється два критерії. Вони полягають в тому, що особа повинна була(об’єктивний критерій) і могла (суб’єктивний критерій) передбачити настаннясуспільно небезпечних наслідків свого діяння, а отже, не вчиняти його.Наявність обох критеріїв необхідна.
Об’єктивний критерій має, якправило, нормативний характер або характер вимог обачливої й сумлінної (bonaefidei) поведінки в побуті. Саме дотримання вказаних вимог дало б можливістьвиключити поведінку, яка призвела до суспільно небезпечних наслідків.Відсутність обов’язку виконувати певні вимоги виключає кримінальнувідповідальність.
Суб’єктивний критерій означає, щолюдина, щодо якої вирішується питання про кримінальну відповідальність, уконкретній ситуації із врахуванням її фахової підготовки, розумових і фізичнихможливостей та інших обставин, що склалися на відповідний момент, маламожливість передбачити наслідки своєї дії чи бездіяльності.
Здебільшого за наявності об’єктивного критерію є й суб’єктивнийкритерій злочинної недбалості. Але можливі випадки, коли особа (через хворобу,перенавантаження) не могла передбачити суспільно небезпечні наслідки від своєїдії чи бездіяльності.
Відсутність суб’єктивного критерію виключає кримінальнувідповідальність, бо в діянні відсутня ознака вини. Інше рішення питання було бпорушенням принципу суб’єктивного ставлення за вину.
Ситуація, за якої суспільно небезпечні наслідки знаходяться упричинному зв’язку з діянням особи, але вказана особа не повинна була і (або)не могла їх передбачити, зветься випадком (casus). Наявністьказусу означає відсутність вини, а отже, й кримінальної відповідальності. 2.3Змішана (подвійна) форма вини
Кримінальне право знає дві форми вини: умисел і необережність.Отже, можемо сказати, що злочини можуть бути вчинені умисно (крадіжка), черезнеобережність (службова недбалість), або як умисно, так і через необережність(вбивство).
Водночас ряд злочинів з матеріальним складом сконструйовано такимчином, що окремі ознаки об’єктивної сторони складу злочину характеризуютьсярізними формами вини. Таке сполучення в одному і тому ж складі злочину різнихформ вини (умислу і необережності) в теорії кримінального права зветься змішаною(подвійною, складною) формою вини (culpa dolo exorta). Отже, йдеться не проякусь форму вини, якої законодавство не знає, а про сполучення існуючих форм,бо умисел і необережність поміж собою не змішуються, а існують самостійно, хочаі в одному злочині, характеризуючи ставлення винного до різних ознакоб’єктивної сторони складу злочину: діянню і наслідку (або наслідкам).
Є два різновиди змішаної форми вини. У першому різновиді сутність змішаноївини полягає в тому, що у суб’єкта злочину наявне різне психічне ставленнявинного до вчиненого ним суспільно небезпечного діяння і до його наслідків.Така ситуація може спостерігатись у злочинах, пов’язаних із порушенням певнихспеціальних правил (охорони надр), що тягне за собою певні шкідливі наслідкиабо створює реальну загрозу завдання їх.
У таких злочинах психічне ставлення до діяння, яке не вважаєтьсязлочином без настання наслідків, може бути як умисним, так і необережним, що ждо наслідків — тільки необережним.
За наявності умислу до порушення правил (діяння) і необережностідо завданої шкоди мова має йти про змішану форму вини. За наявностінеобережності і до діяння і до наслідків — змішана форма вини відсутня.
У цілому за такого різновиду змішаної форми вини злочин вважаєтьсянеобережним[9].
У другому різновиді змішаної форми вини йдеться про різне психічнеставлення до двох різнорідних і неоднакових за тяжкістю наслідків, які єрезультатом одного суспільно небезпечного діяння.
Психічне ставлення особи до діяння у злочинах цієї групи є тількиумисним, умислом характеризується й ставлення до першого, менш тяжкогонаслідку. Ставлення до другого, більш тяжкого наслідку характеризуєтьсянеобережною виною. В цілому злочин розглядається як умисний.
Скажімо, у злочині — проведення аборту особою, яка не маєспеціальної медичної освіти, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров’я,безплідність або смерть потерпілої, діяння характеризується умисною формоювини, до першого наслідку — позбавлення вагітності — винна особа відноситьсяумисно, до настання тривалого розладу здоров’я, безплідності або смертіпотерпілої — необережно. У злочині — умисне тяжке тілесне ушкодження, якеспричинило смерть потерпілого, саме діяння й перший наслідок — тяжке тілеснеушкодження — характеризуються умисною формою вини, а ставлення злочинця досмерті потерпілого характеризується необережністю. Аналогічна ситуація приумисному знищенні або пошкодженні майна, яке спричинило загибель людей чи іншітяжкі наслідки та в інших аналогічних конструкціях.
Точне встановлення змішаної форми вини дає можливість длярозмежування суміжних складів злочину, правильної кваліфікації вчиненого діяння,індивідуалізації покарання, своєчасного розгляду питання про умовно-достроковезвільнення від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більшм’яким.
Скажімо, наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесногоушкодження й необережності щодо смерті, що настала внаслідок цього, даєпідстави кваліфікувати діяння за частиною 2 статті 121 КК України.
Якщо ж внаслідок тяжкої шкоди здоров’ю, завданої умисно, насталасмерть потерпілого, яка також охоплювалася умислом винного, діянняхарактеризується єдиною формою вини й кваліфікується як умисне вбивство. Інавпаки, якщо не встановлено спричинення умислу на спричинення тяжкої шкодиздоров’ю, яка потягла за собою смерть потерпілого, змішана вина відсутня. Моваможе йти лише про вбивство через необережність.
Розділ 3. Вина як суб'єктивна умова кримінальної відповідальностіза кримінальним законодавством окремих зарубіжних держав 3.1Вина за кримінальним законодавством Німеччини
Поняттявини як ознаки злочинного діяння відсутня і в чинному КК ФРН.
Правда,кодекс містить низку норм, присвячених вини та її форм, проте їх визначення недається.
Так,§ 15 КК ФРН говорить про те, що в кримінальному порядку караються лише умиснідії, якщо закон прямо не передбачає покарання за необережні дії. У ч. 1 § 16міститься положення про те, що особа, що не знає про обставини (або обставини),яке відноситься до передбаченому в законі складу закону, здійснює діянняненавмисно. У ч. 2 § 16 йдеться про те, що особа, котра сприймає помилковообставини складу, передбаченого законом, і яка вважає, що здійснює більш тяжкийзлочин, ніж воно насправді є, підлягає покаранню за менш тяжкий злочин(точніше, за більш м'яким законом. — Авт.). Отже, § 16 мова про помилки у знанні фактичнихобставин складу злочину. У § 17 міститься положення про невинність дій осіб,які помилялися щодо їх протиправність, якщо при цьому такі особи не моглиуникнути помилки (помилка у забороні). Якщо ж ці особи могли їїуникнути, вони підлягають кримінальній відповідальності, але їм може бутипризначено більш м'яке, ніж передбачено законом, покарання.
Унаведених нормах чітко простежується розуміння провини (наміру і необережності)як психічного відносини особи лише до фактичних ознаками діяння, які передбаченіу складі.
Аоскільки склад охоплює тільки зовнішні ознаки злочину, то і свідомістю особиохоплюються, згідно із Кримінальним кодексом ФРН, лише ці ознаки.
Чинний КК ФРНзгадує дві форми вини: умисел і необережність, однак не розкриває змісту цихпонять.
Унімецьких доктринальних джерелах з кримінального права умисел характеризуєтьсятим, що особа усвідомлює відповідність скоєних ним дій складу, передбаченомузаконом, і бажає цього або допускає (мириться з таким становищем). Свідомістьпротиправність німецькі юристи не включають в поняття умислу, оскільки такесвідомість, на їхню думку, — самостійний елемент провини. При цьому протиправність означає заборону діяння не тільки нормкримінального права, а й нормами інших галузей права (про це див главу 5).Намір повинен відноситися тільки до ознак складу закону, описаним в конкретнійнормі. Якщо у чинного навмисне особи відсутнійсвідомість протиправність, то слід розрізняти, діяло чи особа без вини, незнаючи про протиправність свого діяння, або воно могло уникнути незнанняпротиправність.
Упершому випадку мова йде про некараність особи, а у другому-лише про помилку взабороні, якої можна було уникнути. В останньомувипадку особа буде відповідати за вчинення умисного діяння, покарання за який упевних випадках може бути пом'якшене (див. § 17 КК ФРН). Запропонована теоріяпровини отримала підтримку і на практиці.
Представникиіншої теорії — «теорії наміру» — позитивною передумовою умислу вважають знанняособи про те, що він своїм діянням порушує правовий заборону, тобтоусвідомлення протиправності. Це веде до того, що за відсутності усвідомленнязавжди виключається умисел, і особа не може бути покарано за здійснений умисного діяння. Караність можлива тільки в тому випадку, якщо«діяння особи відповідає ознаками складу закону, що передбачає кримінальнувідповідальність за необережне злочинне діяння.
Сучасненімецьке кримінальне право орієнтується на два основних види умислу: прямий інепрямий.
Прямийумисел вважається звичайним видом, при цьому розрізняють ті його різновиди: а)коли особа знає про свій діянні і його результаті і безпосередньо бажає яктого, так і іншого; б) коли особа просто знає або точно передбачає, що воновиконує склад.
Непрямийумисел має місце тоді, коли особа безпосередньо не бажає здійснення діяння абонастання його результату, але вважає це можливим і мириться з цим.
Необережністьяк форма вини характеризується в німецькому кримінальному праві наступнимчином: особа не передбачає, що його діяння відповідає складу закону, хоча моглаце передбачити, у силу чого могла усвідомлювати і протиправність своєїповедінки.
Прицьому в теорії виділяються два різновиди необережності: а) неусвідомленанеобережність (коли особа взагалі не передбачає, що злочинний результат моженаступити); б) усвідомлена необережність (коли особа допускає, що злочиннийрезультат може наступити, але вважає, що цього не станеться). [10]
Таким чином,психічне ставлення особи до скоєного зводиться до свідомості фактичнихзовнішніх ознак злочинного діяння. Свідомість протиправність, не будучивключеним ні в умисел, ні в необережність, по суті стає самостійним ознакоюпровини поряд з умислом і необережністю. Такаточка зору підтримується більшістю німецьких юристів і судовою практикою. Проте, що протиправність — самостійний ознака провини, свідчить і зміст наведеноговище § 17 КК ФРН.
Разомз тим вказівку ряду авторів на свідомість протиправність як ознака провини,одночасно з наміром і необережністю, означає штучне розділенняінтеллектуального моменту суб'єктивної сторони на два елементи, оскільки вінприпускає при намірі як усвідомлення об'єктивних фактичних ознак діяння, так іусвідомлення його протиправності.
3.2 Визначення вини укримінальному праві Франції
ЧиннийКК Франції також не містить загального визначення провини.
Удоктринальних джерелах з кримінального права конструкція провини будується наоснові поняття загальної (чи мінімальної) вини, яка характеризує будь-якезлочинне діяння.
Загальнавина — це «мінімум» психологічного ознаки, без якого взагалі не може бутизлочинного діяння. Вона полягає в простомувольовому моменті: оскільки будь-яке діяння осудної особи при відсутностіфорс-мажорних обставин (або непереборної сили) є вольовим актом, остільки всамому діянні як такому міститься не тільки матеріальний, але вже іпсихологічний елемент. Він пов'язаний з поняттямсамого злочинного діяння в тому сенсі, що останнє не є результатом діїнепереборної сили.[11]
Успеціальній постанові Касаційного Суду Франції від 13 грудня 1956 містилосяположення про те, що «будь-яке злочинне діяння, навіть ненавмисне, припускає,що його виконавець діяв з розумом і бажанням». Цей «мінімум» психологічногоознаки в «чистому» вигляді присутня в поліцейських порушення.
Вінших випадках потрібна більш розвинений психологічний ознака, і він можеполягати у навмисне чи ненавмисної вини. У цьому аспектівина — це психічне ставлення особи до робить діяння і його наслідків, тобтовина в її традиційному для російських юристів розумінні.
ЗгідноКПК Франції будь-який поліцейське порушення, навіть вчинене в стані рецидиву,може стати предметом спрощеного виробництва (ст. 524). Прокуратура, яка обирає процедуру спрощеного виробництва, передаєсудді поліцейського трибуналу кримінальну досьє. Суддя ухвалює рішення у справібез судового розгляду шляхом винесення кримінальної наказу, в якомувисловлюється або виправдання, або засудження з призначенням штрафу.
Зафранцузькому праву суддя поліцейського трибуналу, що розглядає справу пропорушення, не тільки не зобов'язаний доводити спеціальну провину особи (умиселабо необережність), але й не зобов'язаний навіть мотивувати своє рішення (див.ст. 526 КПК Франції).
Для притягненнядо відповідальності за порушення поліцейське достатньо загальної вини. Особа вважається винним у силу самого факту вчиненняпорушення і може бути звільнена від відповідальності тільки в разі, якщодоведе, що діяло під впливом непереборної сили або якщо існували такіобставини, як неосудність або недосягнення віку кримінальної відповідальності.
Уподібних випадках французькі юристи говорять про презюміруд вини. На їхню думку, саме діяння дає підставу припускати вину особи. Презюміруемая вина часто називається «нарушітельной»,оскільки вона являє собою психологічний ознака, характерний для більшостіпорушень. Однак, з одного боку, існує достатня кількість порушень, дляяких характерний більш розвинений психологічний ознака (необережність чи навітьумисел), а з іншого боку, велика кількість проступків технічного характерумістять цей «мінімум» психологічного ознаки.
У французькомукримінальному праві у визначенні форм вини існують значні термінологічнітруднощі, проте можна виділити наступні форми:
а) навмисну вину,або злочинні наміри (la faute inten-tionnelle);
б)ненавмисно вину, або необережну вину, або кримінальну вину (la faute попintentionnelle ou faute penale);
в)презюміруемую вину, або вина при порушеннях (la faute presume ou fautecontraventionnelle).
Оскількипрезюміруемая вина тотожна загальної вини, про що говорилося вище, зупинимосяна перших двох формах провини — умисел необережності.
Принавмисного вини особа не тільки усвідомлює незаконний характер свого діяння(загальна вина), але і бажає вчинити таке діяння і досягти його шкідливихнаслідків.
Згідно з чиннимКК Франції, всі злочини — це тільки навмисні діяння. Велика частина проступків також відбувається навмисне.
У теоріїфранцузького кримінального права йдеться про різних злочинах навмисногопровини. Перша представлена у вигляді предумисла. У цьому випадку злочиннедіяння є не просто навмисним, умисел формується протягом більш-менш тривалогоперіоду часу. Предумисел визнається обтяжуючою обставиною ряду злочинних діянь:вбивства (ст. 221-3 КК Франції), застосування тортур (п. 9 ст. 222-3),насильницьких дій, що призвели до спричинення смерті з необережності (п. 9 ст.222-8) і т. д. При цьому французький кодексвизначає предумисел як умисел, що сформувався до дій за скоєння певного злочинуабо провини (ст. 132-72). У деяких випадках, на думку французьких юристів,законодавець говорить про особливу формі умислу: про спеціальний умисел (dolspecial). Це означає, що в диспозиції кримінально-правової норми вказується навчинення злочинного діяння з певною метою. У таких випадках мета єобов'язковим елементом злочинного діяння і підлягає доведенню. Відсутність такої мети повністю виключає злочинністьдіяння або виключає кримінальну відповідальність за злочин, передбачений цієюстаттею.
Іншимступенем умислу французькі юристи вважають невизначений умисел. Він має місцетоді, коли особа хотіло заподіяти шкоду правоохоронюваним об'єкту, але невіддавало собі звіту про точний розмір такої шкоди (у російському кримінальномуправі цей вид умислу називається ще неконкретізірованним). У випадках, колибуло завдано найбільшої шкоди, особа буде нести за нього відповідальність,оскільки збиток передбачив і наступили наслідки — це те, чого і бажавзлочинець.
Приненавмисної вини поведінка виконавця є свідомою і бажаним, але він не прагне нідо якого шкідливого наслідку. Виконавець осудних впровину дій здійснив «помилку», наприклад перевищивши швидкість, без бажаннязаподіяти шкідливі наслідки (тілесні ушкодження з необережності або смерть знеобережності).
Саме по собі діюне завжди є ненавмисним, тоді як заподіяння наслідків є таким. Необережні злочинні діяння, якою б шкоди вони нізаподіяли, є, згідно із Кримінальним кодексом Франції, проступками.
Інодіу французькій юридичній літературі пропонується ввести «проміжну» між наміром інеобережністю форму провини: «непробачну необережність» (imprudenceimpardonable). Ця форма вини мала бмісце тоді, коли особа свідомо йде на ризик, небезпечний для іншого, при цьомусподіваючись, що не заподіє шкоди.
Висновки
Суб’єктивна сторона складу злочину — це внутрішній зміст злочину, це ті психічні процеси, якіпроходять у свідомості особи, коли вона вчиняє злочин, це її психічне ставленнядо вчиненого нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків.
Виною є психічнеставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, таїї наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
У результаті проведеного дослідження з метою більш повногорозкриття змісту вини в кримінальному законодавстві України та окремихзарубіжних стран, усунення суперечностей та прогалин в КК України, а також врахуванняв його положеннях досягнень теорії кримінального права здобувач сформулював рядконкретних висновків:
Згідноз українським законодавством, поняття провини чітко регламентується в ст.23 Кримінального Кодексу України, де виноює психічне ставлення особини до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченоїКК України, та її наслідків, вираз у формі умислу або необережності. Що стосуєтьсякраїн Франції та Німеччини, то згідно законадательства цих країн поняття вини укримінальному праві відсутня.
Відповіднодо українського законодавства вина проявляється у формі умислу і необережності.У Французькому кримінальному законодавстві можнавідділити наступні форми — навмисно провину, або злочинні намірі, ненавмиснопровину, або необережну вину, або кримінальну провину та презюміруемую провину,або вина при порушення.
Щостосується кримінального законодавства Німеччини, то чинний КК ФРН згадує двіформи вини: умисел і необережність, однак не розкриває змісту цих понять.
Такимчином, із усього вищесказаного можна зробити висновок, що на сьогоднішній деньв українському законодавстві поняття провини і її форми більш чітко ірозгорнуто регламентування в нормах кримінального права, ніж у кримінальномузаконодавстві Німеччини та Франції.
Список використаних джерел
1. Конституція України №254к/96-ВР від 28 червня 1996 року // zakon.rada.gov.ua.
2. Кримінально-процесуальнийкодекс України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року // zakon.rada.gov.ua.
3. Кримінальний кодекс України №2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року //
4. Постанова Пленуму ВерховногоСуду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’яособи» № 2 від 07 лютого 2003 року // zakon.rada.gov.ua.
5. Науково-практичний коментарКримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.І.Мельника та М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2001. – 1104 с.
6. Уголовное право зарубежныхстран: Учебник / Ф.М. Решетников. — М.: Наука, 1989. – 493 с.
7. Преступление и наказание вАнглии, США, Франции, ФРГ, Японии: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. — М.:Омега, 1992. – 332 с.
8. Правовые системы стран мира:Справочник / Ф.М. Решетников. — М.: Высшая школа, 1993. – 277 с.
9. Концепция правовогогосударства и уголовное право: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. — М.: Омега,1996. – 476 с.
10. Основные правовые системысовременности: Учебное пособие / Перевод с французского В.А. Туманова. — М.:Международные отношения, 1998. – 374
11. Уголовное право буржуазныхстран: Общая часть: Сборник законодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатоваи И.Д. Козочкина. — М.: УДН, 2002. – 601 с.
12. Кримінальне право України:Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. – К.: Атіка, 2003. – 288 с.
13. Уголовное право зарубежныхгосударств: Учебное пособие / Под редакцией И.Д. Козочкина. — М.: Омега, 2003.– 576 с.
14. Кримінальне право України:Навчальний посібник / О.М. Омельчук. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 297 с.
15. Кримінальне право України:Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В.Александров, В.А. Клименко. — К.: МАУП, 2004. – 328 с.
16. Кримінальне право України:Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 680 с.
17. Кримінальне право України:Навчальний посібник / В.О. Кузнєцов. – К.: Кондор, 2005. – 384 с.
18. Верема Р. Вина та її формиза кримінальним правом Франції // Право України. – 2005. — № 12. – С. 138-141.
19. Осика І. Доказування мотивута цілі як ознак суб’єктивної сторони злочину // Право України. – 1997. — № 3.– С. 51-55.
20. Музика А. Особливості суб’єктивноїсторони злочинів, пов’язаних з наркоманією // Право України. – 1997. — № 9. –С. 50-54.
21. Ткачук О. Одержання данихстосовно суб’єктивної сторони злочину при розгляді справ // Право України. –1998. — № 11. – С. 53-59.
22. Черечукіна Л. Доказуваннясвідомо неправдивих відомостей як обов’язкової ознаки суб’єктивної сторонишахрайства з фінансовими ресурсами // Право України. – 1999. — № 10. – С.64-70.