Зміст
Вступ
1. Земельно-правовівідносини на території України в період феодалізму до скасування кріпосногоправа у 1861 р.
1.1Земельно-правові відносини та їх регулювання часів Київської Русі (VI — початокXIII ст.) та Литовсько-Руської держави (друга пол. XIV — перша пол. XVI ст.).
1.2Українські землі під владою Речі Посполитої (друга пол. XVI — середина XIX ст.)та Російської імперії до скасування кріпосного права.
2. Характеристикаправового режиму земель в Україні від скасування кріпосного права до здобуттяУкраїною незалежності (1961-1991)
2.1Скасування кріпосного права в 1861 році
2.2Столипінська аграрна реформа
2.3Становлення і розвиток земельного права в Україні в період з 1917 р. до 1991 р.
2.4Земельний кодекс України 2001 року та історія його прийняття
Висновки
Використана література
Вступ
Після проголошення незалежності України розпочався процес національноговідродження і розбудови української державності. Цим обумовлюється потребастворення власної української правової системи.
Правова система української держави почала формуватися з дня прийняттяДекларації про державний суверенітет України(16 липня 1990 р.). З цього часубуло прийнято ряд законів, які стосуються державного будівництва, економічногоі соціального розвитку України, агропромислового комплексу, екології, землі таінших природних об'єктів. Наявність теоретичних засад законотворення сталапередумовою для розробки концепції правової системи та її формування.
Для формування законодавчої бази були використані досягнення юридичноїнауки, історичний і сучасний міжнародний досвід, досвід економічних реформ таінших перебудовних процесів, у тому числі переходу від планово-регулюючої доринкової економіки.
Основою формування системи права мала бути Конституція України, оскількивсі галузі права повинні бути узгоджені між собою і відповідати ОсновномуЗакону. На перших порах становлення правової системи належної КонституціїУкраїни не було, вона була прийнята лише у 1996 р. Це призводило до певнихускладнень. За таких умов важливого значення набувало прогнозування і науковеобґрунтування розвитку законодавства. У перші роки розбудови державизаконотворчий процес здійснювався стихійно, здебільшого до прийнятих законіввносились зміни і доповнення, в окремих випадках закони приймались у новійредакції.
Було прийнято новий Земельний кодекс України, якому передували Земельнийкодекс Української РСР від 18 грудня 1990 р., Постанова Верховної Ради УРСР«Про земельну реформу», Закон України «Про форми власності на землю».
Закон України «Про форми власності на землю» і оновлений Земельний кодексвід 13 березня 1992 р. започаткували нові форми земельних відносин, скасувалимонополію державної власності на землю, встановили приватну і колективну формивласності. Це призвело до корінних змін у земельних відносинах і до проведенняземельної реформи. З цією метою 13 березня 1992 р. була прийнята ПостановаВерховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизаціюземлі»( 5 травня 1993 р.), були внесені відповідні зміни і до ПостановиВерховної Ради УРСР «Про земельну реформу».
З метою прискорення земельної реформи було прийнято низку УказівПрезидента України: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформиу сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р., «Пропорядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарськимпідприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р., «Про приватизацію та орендуземельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійсненняпідприємницької діяльності» від 12 липня 1995 р., «Про невідкладні заходи щодоприскорення реформування аграрного сектора економіки» від З грудня 1999 р. таряд інших.
Процес правотворчості свідчить про становлення в Україні самостійноїгалузі земельного права, яка розвивається динамічно, послідовно, провдосконалення інститутів земельного права, створення сприятливих умов дляпідвищення ефективності земельних реформ і впорядкування земельних відносинохорони земель та захисту прав на землю громадян України, інших держав іюридичних осіб.
Наведене свідчить, що земельне право України як галузь права займає однез провідних місць в Українській правовій системі.
Метою нашого дослідження є дослідити історичні пам’ятки земельного права.Об’єктом нашого дослідження є історичні пам’ятки земельного права. Предметом –розвиток земельних правовідносин.
Визначена метадослідження зумовила постановку і розв’язання таких завдань: розглянутиісторичні пам’ятки земельного права та земельно-правові відносини на територіїУкраїни в період феодалізму до скасування кріпосного права у 1861 р.;розглянути історичні пам’ятки земельного права та розвиток земельного права відскасування кріпосного права до здобуття Україною незалежності.
1. Земельно-правові відносини на території України вперіод феодалізму до скасування кріпосного права у 1861 р.1.1 Земельно-правовівідносини та їх регулювання часів Київської Русі (VI — початок XIII ст.) таЛитовсько-Руської держави (друга пол. XIV — перша пол. XVI ст.)
Регулювання земельних відносин нормами звичаєвого права здійснювалось натериторії нинішньої України багато віків. Відомий історик М. С. Грушевськийпише, що об'єднання земель Руської держави було закладено князем Володимиром,продовжено його сином Ярославом і синами Ярослава. До того часу державницькихвідносин на території України не було або про них немає літературних згадок.
Літописець Несторрозповідає про правову й адміністративну реформу князя: «Володимир любивдружину, із нею радився про влаштування країни і про війну, і про законикраїни». Останнє повідомлення особливо важливе. Історики вважають, що цізакони — в давньоруському оригіналі літопису їх названо «УставомЗемленим» — були природним розвитком правових норм, що містяться в першомуусному зводі східнослов'янського права «Законі Руському», який діяв учаси Олега. «Устав Землений» був спрямований на зміцнення владифеодалів над общинниками-данниками, сприяв влаштуванню вотчинного господарствана землях, що перейшли до княжої власності, і позначився на першому писаномузводі давньоруського законодавства — «Руській Правді» Ярослава.
«Руську правду» М. Грушевський називає руським правничим кодексом. Вінпідкреслював, що Ярослав таки дійсно зазначив себе у сфері нормування державнихвідносин, виділяв його із звичаєвого права і називав це чимсь особливим.
Отже, як свідчать історичні пам'ятки, територія України поділялась наземлі і волості, які належали князям. Волості входили до складу земель. Земліподілялися на княжі, що належали князям, і громадські, що належали громадам(«земським династіям»). У громадах відповідних волостей (поселень) згодомсформувалась громадська «аристократія».
Київська Русь, до складу якої входило багато удільних князівств, булафеодальною державою з князівсько-дружинним устроєм. «Руська правда», як першийв історії Київської Русі правовий акт, регулювала відносини переважно міжкнязями, з метою забезпечення єдності всіх князівств. Першим серед них булоКиївське князівство, київський князь роздавав волості підлеглим князям.Громадськими землями управляла громада та її орган — віче, які своївнутрішньогромадські відносини вирішували як за нормами звичаєвого права, так іокремими нормами «Руської правди».
Громадська аристократія на перших порах мала значний вплив на князів інавіть вирішувала питання про їх призначення чи заміну. Віче все більшеприбирало до себе владні повноваження. Так створювалась сильна і впливовааристократія, яка вступала в союз з князівсько-дружинними правителями. Цей союзвідбивався в княжій політиці і знайшов відтворення у «Руській правді», яка взначній мірі має ясно виражений характер захисту інтересів багатих. Деякіобмеження, що зроблені проти цих інтересів, були викликані, мабуть, народнимирухами, що в той час мали місце1.
У середині XII ст. Київська Русь розпалася на князівства: Київське,Галицьке, Волинське, Смоленське, Переяславське, Володимиро-Суздальське тощо. Цікнязівства-землі в свою чергу поділялися на менші князівства або волості. Наудільні князівства була перенесена система сюзеренітету-васалітету. Кожнекнязівство (земля) мало свої особливості політичного розвитку.
Для періоду Литовсько-Руської держави характерним було те, що чим більшеправ та привілеїв здобувала шляхта, тим більш обездоленим ставало селянство.Литовський уряд дотримувався правила «ми старину не рушимо, а новини невводимо». Головними джерелами права в українських землях Литовсько-Руськоїдержави були: звичаєве право, Руська правда, а дещо пізніше великокнязівськезаконодавство (привілеї: обласні, земські, міські), Судебник Казимира IV 1468року, статути1.
Поступово відбувалося зрощування громадської аристократії з князями та їхдружинниками, внаслідок чого сільська община стала розпадатись, поділятись нафеодалів і залежних від них смердів. Феодали привласнювали собі общинні землі,закріпачували селян. Селяни стали повністю залежними від феодалів, але до кінцяXV ст. мали право вільного переходу від одного феодала до іншого, однак післясплати податку землевласнику.
З XVI ст. з посиленням польської влади в українських земляхспостерігається еволюція землеволодіння селян. Селянську землю починаютьвважати або державною, або панською. Поступово селяни втрачають право продажусвоєї землі. Цю практику остаточно закріпив III Статут Великого князівстваЛитовського. Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав шляхту тамагнатів до перетворення своїх маєтків на фільварки, тобто до запроважденнягосподарства, заснованого на постійній щотижневій барщині. Ця реформа булаздійснена на державних землях виданою в 1557 році великим князем Литовським ікоролем Польським Сігізмундом II Августом «Уставою на волоки». Увідповідності з цим актом великокнязівські та селянські землі перемірювалися йподілялися на волоки — ділянки землі площею до 30 моргів (21,3 га). Під фільвароквідводились кращі землі, зведені докупи. Селяни отримували волоки з гіршоюземлею, на окраїнах. Примусово запроваджувалася трипільна система землеробства.Тут особливо слід зазначити, що селянин прикріплявся до земельного наділу,тобто був закріпачений. «Устав на волоки» звів нанівець правопереходу селян. Для них була встановлена низка натуральних повинностей. Боярита «панцирні» слуги отримували по дві волоки, селяни — незалежно відтого, скільки в них було раніше землі — одну волоку на дворище. Волокастановила ту одиницю, з якої селянське дворище мусило виконувати всі феодальніповинності.
Внаслідок Люблинської унії становище селян ще більш погіршилось. Зрослапанщина, яку вимагали вже не з дворища, а з кожного селянського двору,збільшилися натуральні повинності. Поступово селянство закріплюється за землею.Кріпацтво проявлялось насамперед у позбавленні селян права на землю: вся землястала вважатись державною або шляхетською, чи церковною і монастирською.Поступово повинності, що їх змушені були виконувати селяни, перейшли на особу.
Селяни втратили право переходу. В Галичині вони були позбавлені цьогоправа ще в XV ст., на інших землях Литовсько-Руської держави — в XVI ст. Єдине,що залишилося від волі селянина, це те, що його не можна було продати без землій безкарно вбити. Він все ще залишався суб'єктом права, а не його об'єктом.1.2 Українські землі підвладою Речі Посполитої (друга пол. XVI — середина XIX ст.) та Російськоїімперії до скасування кріпосного права
Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали рядзаконів і суворо заборонили селянам переходити з місця на місце без дозволувласника. «Артикули» Генріха Валуа 1573 року запроваджували «зволі пана» необмежену панщину в маєтках.
У другій половині XVI ст. феодали почали масово ліквідувати громади, їхнєсамоврядування, копні суди. За Статутом 1566 року вільний селянин, що прожив зазгодою феодала кілька років на «свободі», міг відійти, але за умови —відпрацювати стільки років, скільки він перебував на «свободі». Якщож селянин тікав, шляхтич мав право спіймати його та обернути на«отчича» (невільного), тобто на селянина, який втратив право відходу.Крім того, шляхтич міг продати селянина-втікача без землі.
Статут 1588 року закріпачив селянство остаточно. Селянин, який прожив наземлі власника 10 років, ставав кріпаком. Якщо II Статут визначив 10-річнийтермін розшуку втікача, то III Статут збільшив цей термін до 20 років. Власникрегламентував тепер усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхніммайном, а й життям, отримав нероздільне право суда та кари, міг селянзаковувати в кайдани, кидати до в'язниці, садовити на палю. Під кінець XVI ст.майже все селянство України було закріпачене1.
Якщо польському уряду і вдалося після Люблінської унії розповсюдити наукраїнські землі адміністративно-територіальну систему та діяльність державнихорганів Речі Посполитої, то з правом було складніше. У Польщі на даний час неіснувало єдиної правової системи. Ні Статут Ласького 1516 року, ні«Артикули» Генріха Валуа 1573 року не вирішували проблему кодифікаціїправа. Уряд створював збірники, які охоплювали видані раніше статути таконституції, а також норми польського звичаєвого права, роль якого врегулюванні суспільних відносин була досить значною.
Литва, а отже і українські землі, мала досить розвинену систему права. Ітому після Люблінської унії можна говорити про рецепцію Річчю Посполитою тієїправової системи, яка склалася у Великому князівстві Литовському. Перш за все,дію II Статуту 1566 року було залишено в Литві і на українських землях (Волинь,Поділля, Київщина). Після прийняття III Статуту 1588 року він стає головнимдіючим джерелом права в українських землях.
З формуванням козацького республіканського ладу складається своєріднаправова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів на своїйтериторії. Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі,закріплювали порядок.землекористування, порядок укладання окремих договорі1.
В роки Визвольної війни в Україні формується своєрідна правова система.Хоча гетьман своїми універсалами неодноразово і підтверджував дію Статуту 1588р. на визволеній території, фактично він тут майже не застосовувався.
Після возз'єднання України з Росією у 1654 р. кріпосне правовпроваджувалось на території України у жорсткіших формах.
У другій половині XVII ст. була проведена ревізія всіх земель. У XVIIIст. було запроваджено Генеральне межування земель. У 1765 р. уряд Катерини IIопублікував маніфест про початок відмежування приватних земель, а в 1766 р. —«Генеральні правила» і «Настанови землемірам» про проведення межування. Ціправові акти більше ста років відігравали основоположну роль в організації ірегулюванні земельного кадастру1.
Політика закріпачення селян, яка проводилася польськими королями, азгодом російськими царями та імператорами, посилення утисків селян з бокупанів-поміщиків спонукало селян втікати від переслідувань на вільні землі,якими були землі Запорізької Січі, запорізьких козаків. З XVIII ст. українськіселяни масами осідали на Низу, споруджували там житло, культивували землю.
Юридичних джерел регулювання земельних відносин серед запорізьких козаківне збереглося. Можна прийняти те загальне положення, як пише відомийукраїнський історик Д.І. Яворницький, що в запорізькому краї вся земельнатериторія являла собою общинну власність. Відомо, стверджує він, що січоветовариство володіло різними угіддями на правах общини, міняючи щорічноволодіння ними між усіма без різниці товаришами. Відомо й те, що січоветовариство віддавало деякі ділянки землі для козаків-зимівчан в їх особистувласність2. Тим самим підтверджується погляд нате, що поряд з общинною власністю на території запорізьких січовиків поступововпроваджувалась приватна власність на землю.
Кріпосницькі земельні відносини на Запоріжжі, як і на всій територіїУкраїни, були впроваджені російською імператрицею Катерною II, яка в 1765-1766рр. поширила на всі козацькі землі дію російського законодавства.
У XIX ст. система земельних відносин зазнала деяких змін. Народжуванийв Росії капіталізм потребував землі для будівництва заводів і фабрик. Указом«Про купівлю до заводів сіл» скасовувалась заборона на купівлю населенихпунктів купцями і промисловцями разом із заводами. Указом від 12 грудня 1801 р.міщанам, купцям і всім селянам, крім поміщицьких, було надано право купуватиземлі, а Указом від З березня 1848 р. таке право було надано і поміщицькимселянам. Указом від 20 лютого 1803 р. «Про вільних хліборобів» поміщикам булонадано право (проте це не було обов'язком) відпускати своїх селян на волю заними ж встановлений викуп.
2. Характеристика правового режиму земель в Українівід скасування кріпосного права до здобуття Україною незалежності (1961-1991)2.1 Скасування кріпосногоправа в 1861 році
Історично, до шістдесятих років минулого століття, пануючою формоюгосподарювання в Російській імперії було кріпосницьке господарствопоміщиків-дворян. Російські імператори роздавали землю боярам, воєначальникам,іншим вельможам у «помісні наділи», у власність. Поміщики — власники земельнихнаділів — були не тільки власниками землі. Селяни, які проживали на поміснихнаділах, перебували у повній кріпосній залежності від поміщиків. Вони булизобов'язані відбувати панщину, безплатно працювати в господарстві поміщика абовиплачувати оброк натурою чи грішми. Кріпаки не мали права міняти «свого» пана,або міняти місце проживання. Законодавство царського уряду закріплювало іохороняло власність поміщиків на землю і зв'язані з нею їх станові привілеї, атакож закріплювало безправне становище селян-кріпаків та їх особисту залежністьвід поміщиків.
Маніфест від 19 лютого 1861 р. і Положення про селян, що вийшли зкріпосної залежності, оголосили, що селяни звільняються від кріпосноїзалежності за викуп1. Проте землю селяни одержали не увласність, а лише в «постійне користування». За користування землею селяниповинні були відбувати на користь поміщиків натуральні повинності абокомпенсувати їх грішми. До викупу землі між селянами і поміщиками зберігалиськріпосницькі відносини у вигляді панщини і оброку. В результаті селяниперетворювались з кріпаків у «тимчасовозобов'язаних».
Закон передбачав, що через дев'ять років селяни мали право перейти навикуп. Порядок викупу визначався спеціальним законом — Положенням про викуп. ЦеПоложення розрізняло право викупу садиби і право викупу польового наділу. Польовуземлю селяни могли викупити лише за згодою поміщика, який міг скористатисяправом примусового викупу, якщо йому це було вигідно1.
Положенням від 19 лютого 1861 р. встановлювалось, що селяни, які вийшли зкріпосної залежності, в обов'язковому порядку мусили об'єднуватись у сільськігромади. Громада була поземельною спілкою селян, зв'язаних спільністюземлекористування (при общинному порядку землеволодіння) і в той же часадміністративною одиницею, що виконувала адміністративні і поліцейські функції.Сільська громада наділялась великими правами щодо своїх членів і відповідалаперед державою і поміщиками за справне виконання селянами як грошових, так інатуральних повинностей. Усі члени громади були зв'язані круговою порукою. Щободержати згоду громади на вихід із неї, необхідно було виконати цілий ряд їївимог: відмовитися від землі, сплатити всі недоїмки, сплатити половину викупноїпозики та ін.
Надільна земля надавалась не кожній особі окремо, а селянському двору,селянській сім'ї в особі її домохазяїна. Всі члени сім'ї перебували у повнійзалежності від домохазяїна. Положення від 19 лютого 1861 р. торкалось лишенайбільш численної категорії селян, що перебували в кріпосній залежності відпоміщиків, — так званих приватновласницьких селян.
Законом від 26 липня 1863 р. основні положення реформи були поширені наудільних селян (що перебували в залежності від осіб
царської сім'ї), а законом від 18 січня 1866 р. положення реформи поширювалисьна державних селян (тих, які платили оброк безпосередньо казні). По Положеннювід 26 липня 1863 року усі удільні селяни протягом двох років переводилися дорозряду селян-власників1.
Положення про викуп 1861 р. надавало членам сільської громади правовиділитися з її складу при умові дострокового викупу свого наділу. Законом від14 лютого 1893 р. право окремих домохазяїн вимагати виділу скасовувалось, виділз общини був поставлений у залежність від згоди громади. Селянам заборонялосьпродавати свої наділи землі стороннім, не приписаним до сільської громадиособам. Були обмежені права общини на проведення переділів землі. Вони моглипроводитися не частіше, ніж через кожні 12 років.
Закони, що стосувалися державних селян, були видані 18 січня та 24листопада 1866 року. За першим з них селяни вилучалися з-під юрисдикціїміністерства державного майна і підпорядковувалися в адміністративномувідношенні загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам,створеним згідно з реформою 1861 року. За другим законом, який визначав порядокпоземельного устрою державних селян, за ними закріплялися, головним чином, тіземлі, які раніше знаходилися в їхньому користуванні, але не більше 8 десятинна ревізьку душу в малоземельних і 15 десятин — в багатоземельних районах.
У Правобережній Україні вводився обов'язковий викуп державними селянамиземельних наділів. Селяни Лівобережжя та Півдня України були переведені наобов'язковий викуп лише законом 1886 року. Після викупу вони ставалиселянами-власниками. В результаті аграрної реформи на Правобережній Україні, наїї Півдні та на Полтавщині майже вся земля, якою користувалося селянство,перейшла в його приватну власність.
Законом від 3 липня 1894 р. посилювалась залежність селян від сільськоїгромади. З цього часу без згоди сільської громади селянин не міг одержатипосвідки на проживання (паспорта). Крім того, щоб одержати паспорт, потрібнабула також згода глави сім'ї — домохазяїна.
Законом від 12 липня 1889 р. царський уряд запровадив посаду земськихначальників, яким надавались широкі права щодо селян. Вони мали право звільнятиз посад неугодних їм представників селянського самоуправління, в тому числі йволосних суддів, розглядати вироки сільського сходу, припиняти виконання цихвироків і подавати їх на скасування в повітовий з'їзд, накладати штрафи населян і на власний розсуд, без суду, піддавати селян тілесним покаранням,арештам та ін.2.2 Столипінська аграрнареформа
Після революції 1905 р. земельна політика царського уряду зазнала значнихзмін, що знайшло своє відображення в ряді законодавчих актів. Уряд вирішивстворити собі соціальну опору на селі в особі заможного селянства.
9 листопада 1905 р. було видано царський маніфест під назвою «Прополіпшення добробуту і полегшення становища селянського населення». Згідно зцим маніфестом, викупні платежі за землю, що залишались, скорочувалисьнаполовину, починаючи з 1906 р., і скасовувались зовсім з 1907 р.
З цього часу на земельні відносини в Російській імперії мала впливстолипінська аграрна реформа, автором і організатором якої був відомийросійський державний діяч — голова ради міністрів Росії П.А. Столипін.
Тоді ж приймається указ «Про зменшення і наступне припинення всіхплатежів з селян» та указ «Про полегшення завдань СелянськогоПоземельного банку по сприянню у збільшенні площі землеволодіння малоземельнихселян», який вводив кредитування з дозволу Міністерства фінансів тапогашення заборгованості селян за рахунок викупних платежів, що надійшли добанку.
Нарешті в серпні 1906 року видається ще один указ — указ «Пропризначення казенних земель до продану для розширення селянськогоземлекористування», що підготував радикальну аграрну реформу. На підставіцього указу селянам відчужувались «оброчні статті» по мірі закінченняукладених ними орендних договорів. Ціна викупу встановлювалась землевпоряднимикомісіями по середній капіталізованій оцінці. Не підпадали під відчуженняземлі, зайняті цінними будівлями, відведені церквам та школам, необхідні дляпотреб місцевого населення.
В вересні того ж року був виданий іде один указ — «Про передачукабінетних земель в розпорядження Головного управління землеробства таземлевпорядкування з метою утворення селянських ланок». Цим указомрозпочинається політика переселення селянства. В переселенській Фонд включиливільні землі, «оброчні статті», земельні надлишки, що залишилисяпісля поселення старожилів. Поселенцям надавались наступні права: землянадходила в їх постійне користування та обкладалася оброковою податтю нарівні зпереселенськими ланками, що утворилися на казенних землях.
В жовтні 1906 року прийнятий указ «Про відміну деяких обмежень управах сільських обивателів та осіб інших бувших податних слоїв». В цьомууказі проголошувалися єдині права для всіх громадян у відношенні державноїслужби за винятком "іногородців". Селяни звільнялися від«звільнювальних приговорів» для вступу до служби чи на навчання.Відмінявся податок обов’язкового виключення селян з сільського товариства привступі їх на цивільну службу, отриманні ордена, вченого ступеню, при закінченнікурсу учбового закладу, призначенні в сан, придбанні ним високих прав стану1.
Залишаючись у складі товариства селяни отримували право вступати в іншуселянську общину, безземельні селяни мали право без згоди товариства виходити знього.
Селяни мали право вільно обирати місто проживання. Воно визначалось не помісцю їх приписки, а за місцем знаходження власності чи служби. Паспорти замісцем прописки видавались волосними органами, а за місцем промислу ізнаходження власності — поліцейськими органами.
Відмінялась подушна подать, кругова порука та примусова передача танаправлення неплатників на заробітки. Судова підвідомчість селян волосному судуобмежувалась( відмінялось притягнення до суспільних робіт).
Відмінялась підкореність земським начальникам і накладенняадміністративних стягнень(без формального виробництва). Вироки селянськихсходів могли відмінятися уїзним з’їздом за. рекомендацією земського начальникалише при протиріччях закону.
Розширювались майнові права селян: відмінявся порядок сімейних розділівза рішенням общини; заборона селянам, що не володіли нерухомістю,зобов’язуватись векселями.
«Столипінський» указ «Про доповнення деяких постановдіючого закону що стосується селянського землеволодіння таземлекористування» від 9 листопада 1906 року, проголошував вільний порядоквиходу з общини та закріплював наділи у власність селян у будь-який час.Кожному домохазяїну надавалось право вимагати закріплення за собою наділу земліу приватну власність і виділення з общини навіть у тому разі, коли його розмірперевищував норму, яка припадала на частку двору в даній сільській громаді намомент виділення.
У тих земельних громадах, де протягом 24 років не було загальнихпереділів, общинний порядок землеволодіння вважався ліквідованим. За окремимидомовласниками закріплювались у приватну власність земельні ділянки, якими вониволоділи. Громада зобов'язана була виділяти землю селянам, які виходили зобщини, в одному місці (відруб). Селяни могли переносити свої садиби йстворювати хутори.
Цим указом значно обмежувався принцип сімейної власності в селянськомудворі. Власником землі та майна двору вважалась тепер не сім'я, а глава сім'ї —домовласник.
Фінансування реформи забезпечував указ «Про видачу СелянськимПоземельним банком позичок під заставу надільних земель», прийнятий улистопаді 1906 року. У відповідності з цим указом відмінялась заборонавіддавати під заставу приватним особам та приватним товариствам надільні землі,що була введена в 1893 році. Застава дозволялася також під позичку Держбанку.Клієнтами банку могли бути як сільські товариства, так і окремі володаріподвірних наділів, а також товариства селян. Банк видавав цільові позички дляплати за наділи, для купівлі землі, на покращення землекористування припереході від общинного до подвірного землеволодіння при розселенні на хутори тавідруби; при відведенні землі до одного місця.
Основні положення указу від 9 листопада 1906 р. закріпились і розвилисьзаконом від 14 червня 1910 р. Встановлення приватної власності на землю даломожливість заможним селянам скупити землі бідних селян і тим самим посилитиконцентрацію надільної селянської землі в своїх руках. Значна частина надільноїземлі перейшла до рук заможних селян на підставі договорів про оренду землі.
Значне місце в столипінському аграрному законодавстві займалоземлевпорядкування. Згідно з указом від 4 березня 1906 р. створювалась системаземлевпорядних органів, яка стала провідником земельної політики царськогоуряду.
Прийнятий в 29 травня 1911 року Закон «Про землеустрій»детально регламентував порядок землеустрою. Черезполосиця селянських наділівмогла бути ліквідована. Розверстуванню не належали присадибні землі, землі зжитловими будівлями, фабриками та млинами, штучні ліси та ін. Орендарі землі немали права заперечувати проти їх розверстування. Відсутність домовленостей пророзверстку вело до виділення «дійсно використовуємих ланок», прицьому виділу міг вимагати будь-який господар. Черезполосиця могла бутискасована без згоди господарів.
Передбачався порядок утворення комісій з землеустрою під керівництвомголовних представників дворянства. Земським начальникам доручалося вести збори,які вирішували питання про розверстку землі, суперечки вирішувались в уїзднійкомісії(апеляція розглядалася в губернській комісії). Оскаржити ці рішення мігСенат.
Столипінське аграрне законодавство внесло істотні зміни в правовий режимселянських надільних земель. Проте воно не змінило основи земельного ладу Росіїз його численними формами землеволодіння та землекористування. Повністю зберігалисьпоміщицьке землеволодіння, землеволодіння казни, церкви, монастирів і т. д. І вселянському надільному землеволодінні зберігались численні залишкикріпосницьких відносин.
Виникнення в Російській імперії земель різних форм власності,землеволодіння і землекористування привело до створення в системі російськогоправа особливої галузі — земельного права.2.3 Становлення і розвитокземельного права в Україні в період з 1917 р. до 1991 р.
Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в земельномузаконодавстві Росії, України, а з 1924 р. і Союзу РСР, відбулись докоріннізміни.
Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет «Проземлю», прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917р., який скасував назавжди і без будь-якого викупу право приватної власності наземлю. Він був запроваджений в Українській РСР рішенням Першого Всеукраїнськогоз'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р. З'їзд ухвалив негайно встановити «повнупогодженість» у цілях і діях з Радянською Росією та іншими частинами колишньоїімперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комітетові України(ЦВК) негайно поширити на територію Української республіки всі декрети ірозпорядження Робітничо-Селянського уряду РСФРР, які мають загальне для всієїФедерації значення, в тому числі декрет «Про землю». В основу російськогодекрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений напідставі 242 місцевих селянських наказів і став складовою частиною декрету «Проземлю»з. Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську,монастирську, церковну, посесійну було націоналізовано, конфісковано і переданов розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянськихдепутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфіскувались.
Декретом РНК РРФСР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р.приватна власність на землю скасовувалась назавжди і земля передаваласьтрудящим на засадах зрівняльного землекористування. В Україні маніфест Тимчасовогоробітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків із всімживим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатнопередані селянам. Такі ж вимоги ставилися і в Конституції УСРР 1919 р., а такожв декреті РНК УСРР від 3 квітня 1920 р.
Нова економічна політика радянського уряду вимагала відповідноговпорядкування земельного законодавства. Його кодифікація пішла по лінії виданняземельних кодексів радянських республік. Першим був виданий Земельний кодексРСФРР (жовтень 1922 р.). Його значення як джерела земельного права визначаєтьсянасамперед тим, що це була перша кодифікація земельного законодавства, якастворила передумови для формування земельного права як галузі права1.
Досвід РСФРР по кодифікації земельного законодавства (як і інших галузейзаконодавства) було використано й іншими союзними республіками. 29 листопада1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скликання було прийнято першийкодифікований акт про землю — Земельний кодекс УСРР. Це була перша законодавчабаза для створення галузі земельного права в Україні. В силу єдності класовоїсуті й соціально-економічних основ радянських союзних республік земельнікодекси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж такиможна говорити про формування галузі земельного права в Україні, оскільки натой час Союз РСР ще не був офіційно проголошений. Це сталося у 1924 р.
Перший Земельний кодекс УСРР закріпив націоналізацію землі і скасуванняприватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та іншіправовідносини, пов'язані з відчуженням землі1. Право на одержанняземлі в безплатне і безстрокове користування визнавалося за всіма громадянами,що бажали обробляти її власною працею, незалежно від статі, віросповідання,національності. Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку формуземлекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну,хутірську, змішану, але найбільше заохочував колективну. Землекористувачіставали власниками всього, що ними створювалося на земельній ділянці, —будівель, садків, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регламентував питанняселянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування ірівноправності всіх членів двору, в тому числі і новонароджених, на майнодвору. Встановлювались норми, що обмежували куркульство, регламентувализемлевпорядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режимміських земель, земель спеціального призначення та земель державного запасу.Земельними громадами могли бути і колгоспи (ст. 42), але при умові, що вониоб'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підкоряласясільраді (статті 63-65), відповідала перед державою за правильне та доцільневикористання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядокземлекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо.Земельним кодексом допускалася «трудова оренда» землі, але не більше ніж на 12років (статті 27-37).
Земельний кодекс України було затверджено постановою VII Всеукраїнськогоз'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. Постанова закликала селянство перейти дополіпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано подати всебічнудопомогу всім починанням селянства в галузі землеустрою і в першу чергу тимселянам, які переходять на колективне землекористування. Цією постановою, яквидно, уряд було зорієнтовано на перехід до колективних форм господарювання населі. На розвиток виробничого кооперування в різних статутних формах, наорганізацію зразкових радгоспів були спрямовані постанови V Всеукраїнськогоз'їзду Рад «Про відбудову сільського господарства» від 5 березня 1921 р. та«Про колективізацію сільськогосподарського виробництва» від 6 березня 1921 р..
З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», якимбуло доручено народному комісаріатові освіти організувати дворічні робітничіфакультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі.Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчення земельногозаконодавства і землеустрою в УСРР.
Важливим земельно-правовим актом указаного періоду стала постанова ВУЦВКі РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і відведення земель для державнихі громадських потребі Зазначені та інші земельно-правові акти визначалинаціоналізацію землі, перетворення її у державну власність, яка проголошуваласьвсенародним добром в межах Української СРР. Перелічені основоположнізаконодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільськогогосподарства, як стверджує професор П.Д. Індиченко, послужилиорганізаційно-правовою базою для розвитку науки земельного права в Україні.
Постановою ЦВК і РНК СРСР від 16 березня 1927 р. «Про колективнігосподарства» було проголошено про закінчення землеустрою на колгоспник землях,про передачу колгоспам у користування землі із державного фонду, про надання їмпільг. Ці правила стосувались земель усіх союзних республік. Союзний земельнийзакон «Загальні засади землекористування і землеустрою» від 15 грудня 1928 р.встановлював, що право виключної державної власності на землю визнано за СРСР(ст. 1). З цього часу земельні фонди всіх союзних республік були перетворені вєдиний земельний фонд Союзу РСР, який став єдиним суб'єктом виключного правадержавної власності на землю.
У наступні роки правовий режим земель у СРСР дещо вдосконалювався, але цездійснювалось з метою зміцнення права загальнодержавної власності,централізації правового регулювання в межах Союзу РСР, державної підтримкиземлекористування колгоспів і радгоспів. Так, 1 березня 1930 р. була прийнятапостанова РНК СРСР і Президії ЦВК СРСР «Про затвердження Примірного Статутусільськогосподарської артілі», за яким усі межі, які розділяли земельні наділичленів артілі, знищувалися. Всі польові наділи об'єднувалися в єдиний земельниймасив, що перебував у колективному користуванні артілі і ні в якому разі неповинен був зменшуватися. Наділення членів артілі, що вибули, землею за рахунокземельної площі артілі заборонялося. Вони могли одержати землю лише з вільнихземель держфонду.
З поширенням колгоспної норми землекористування поступово відпадалапотреба в існуванні земельних громад. У зв'язку з цим ВУЦВК і РНК УСРР 25лютого 1930 р. видали постанову «Про скасування земельних громад у районахсуцільної колективізації, а також у селах, де більшість бідняцько-середняцькогоскладу населення охоплено виробничою сільськогосподарською кооперацією». Згідноз цією постановою функції щодо впорядкування користування землею перейшли доколгоспів. Щодо селянських господарств, які не увійшли до колгоспів, то всіпитання землекористування розв'язувалися сільськими радами.
Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про заборону оренди землі івикористання найманої праці в індивідуальних селянських господарствах у районахсуцільної колективізації» здача землі в оренду заборонялась.
Конституцією СРСР (1936 р.) і Конституцією УРСР (1937 р.) наконституційному рівні було закріплене право виключної державної власності наземлю, право колгоспів на безстрокове і безплатне користування землею, правоколгоспного двору на невелику присадибну ділянку землі.
Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялась постановою ЦВК і РНКСРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогосподарського призначення».На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямована постановаЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів відрозбазарювання» від 27 травня 1939 р.
Після Великої Вітчизняної війни централізація правового регулюванняземельних відносин посилювалась. Базою дальшого розвитку земельного права ставзагальносоюзний Закон «Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзнихреспублік», прийнятий Верховною Радою СРСР у 1968 р. В Основах (ст. 2) булозакріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще йземельними кодексами та іншими актами законодавства союзних республік, якіповинні видаватися у відповідності з Основами1.
Земельний кодекс УРСР було прийнято 8 липня 1970 р. Ст. 3 ЗК УРСРпідкреслювала, що відповідно до Конституції СРСР і Конституції УРСР земля єдержавною власністю і надається лише в користування. Дії, які в прямій абоприхованій формі порушували право державної власності на землю, заборонялися.Землі в межах території УРСР були складовою частиною єдиного земельного фондуСРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулюванняземельних відносин встановлювалась лише в межах союзного земельногозаконодавства. ЗК УРСР лише деталізував положення союзних Основ. Згідно зі ст.7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження вмежах республіки єдиним державним фондом Союзу РСР, встановлення порядкукористування землею та організації землевпорядкування, а також регулюванняземельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенції СРСР.
Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю в новійредакції були прийняті 28 лютого 1990 р.5. Ст. З Основ земля проголошуваласьнадбанням народів, що проживають на даній території. Кожний громадянин СРСР мавправо на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначались цимиОсновами, законодавством союзних і автономних республік.
Новелою Основ стало введення нового виду земельних правовідносин — правадовічного успадковуваного володіння землею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічнеуспадковуване володіння земля надавалась громадянам СРСР для веденняселянського господарства, особистого підсобного господарства, будівництва таобслуговування жилого будинку, садівництва і тваринництва, дачного будівництва,традиційних народних промислів, у випадку одержання в спадщину чи придбаннябудинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельнихвідносин місцевих рад, союзних і автономних республік, Союзу РСР.
Земельний кодекс УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990р. у відповідності з Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік проземлю, але з врахуванням Декларації про державний суверенітет України, прийнятоїВерховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічнасамостійність» Декларації земля, її надра, повітряний простір, водні та іншіприродні ресурси, які знаходяться в межах Української РСР, проголошувалисьвласністю народу України, ставали матеріальною основою суверенітету Республікиі повинні використовуватись з метою забезпечення матеріальних і духовних потребїї громадян.
Декларація проголошувала державний суверенітет України, верховенствоКонституції та законів Республіки на своїй території, самостійність увизначенні свого економічного статусу і закріплення його в законах. Проте у нійнічого не зазначалось про відмову від чинності на території України законівСоюзу РСР.
Висновки
Після опрацювання матеріалу можна зробити такі висновки:
1). Історичними пам’ятками, джерелами земельного права в Київській Русіта Литовсько-Руській державі були звичаєве право, Руська правда та дещо пізнішевеликокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), СудебникКазимира IV 1468 року, статути.
У Київській Русі феодальні відносини розвивались нерівномірно. УКиївській, Галицькій і Чернігівській землях цей процес ішов швидше, ніж вінших. Феодальна землевласність породжувала в середні віки систему васальнихвідносин типу васалітету — сюзеренітету. Існувала особиста залежність однихвасалів від інших, а великий князь спирався на менших князів та бояр, якішукали у нього захисту під час воєнних конфліктів. Високий авторитет церкви вдавні і середні віки сприяв становленню її як великого землевласника, якийотримував наділи від держави та феодалів. Феодальна роздробленість була гальмомекономічного розвитку регіонів, оскільки стримувала обмін між ними. Ценегативно впливало на розвиток землеробства.
2) Після возз'єднання України з Росією у 1654 р. на території Українивпроваджувалось у жорстких формах кріпосне право.Політика закріпачення селян,яка проводилася польськими королями, а згодом російськими царями таімператорами, посилення утисків селян з боку панів-поміщиків спонукало селянвтікати від переслідувань на вільні землі, якими були землі Запорізької Січі.Історичними пам’ятками земельного права цієї доби є маніфест про початоквідмежування приватних земель(1765 р), виданий Катериною ІІ, «Генеральні правила»і «Настанови землемірам» (1766 р.), «Артикули» Генріха Валуа(1573р.), та різноманітні статути польського уряду.
3) До 1917 р. Україна була складовою частиною Російської імперії. Власноїправової системи вона не мала, як не мала і земельного законодавства. Натериторії України діяло законодавство Російської імперії.
Маніфест від 19 лютого 1861 р. і Положення про селян відміняли кріпоснеправо на території Російської імперії, а ряд законів виданих дещо пізнішерегулював земельні відносини.
Царським маніфестом під назвою «Про поліпшення добробуту і полегшеннястановища селянського населення»(9 листопада 1905 р.) було започаткованостолипінську аграрну реформу, автором і організатором якої був відомийросійський державний діяч — голова ради міністрів Росії П. А. Столипін.Земельна політика царського уряду зазнала значних змін, що знайшло своєвідображення в ряді законодавчих актах. Виникнення в Російській імперії земельрізних форм власності, землеволодіння і землекористування привело до створенняв системі російського права особливої галузі — земельного права, яке в працяхрізних авторів мало різні найменування і зміст.
У радянський період земельне право базувалось на концепції, що земля євиключною власністю радянського народу, державною власністю. Для всіх потреброзвитку економіки і життєдіяльності людей земля надавалась у постійне читимчасове користування. Союзні республіки, в тому числі Українська РСР, не булисуб'єктами права власності на землю.
Отже, у ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. фактично склався земельно-правовий лад, який вході Лютневої революції 1917 р. не був повністю зруйнований, а через парудесятиліть окремі елементи цього ладу в трансформованому вигляді булизакріплені у нормах законодавства радянського періоду.
Використана література
1. В.С. Кульчицький, М. Настюк, Б.Й. Тищик. Історіядержави і права України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 1999.
2. Грушевський М.Історія Украіни-Руси. XI — XII вік. Т. 2— К.: Наукова думка. 1992.
3. Ерофеев Б П.Земельное право. — М.: Новий юрист. 1998.
4. Земельнеправо. За ред. В.З. Янчука. – К.: Вид-во Київського університету, 1960.
5. Земельнеправо. Підр. Для студ. Юр. Спец. Вищ. Нав. Закладів./ За ред. В.І. Семчика таП.Ф. Кулинича. – К.: Ін Юре, 2001
6. Исаев И.А. История государстваи права России: 2-е изд. переработан. и дополненное. — ІV;., 1994.
7. ІндиченкоП.Д. Радянське земельне право. – К.: Вища школа, 1971.
8. Історіядержави і права України. Частина 1: Підр. Для вищ. навч. Закладів і фак../ Заред. А.Й.Рогожина. – Х.: Основа, 1993.
9. Музиченко П.П. Історія держави і права України:Навч. Посібник. – К.: “Знання”, 2000.
10. Яворнииький Д.І.Історія запорізьких козаків. Т. 1. — К.: Наукова думка. 1990