План
Вступ
1. Становлення тарозвиток інституційного права ЄС
1.1 Передумови виникнення
1.2 Етапи створення
2. Інституційна структураЄвросоюзу
2.1 Загальнахарактеристика інституцій Євросоюзу
2.2 Види інституційЄвросоюзу, їх структура, склад, функції та повноваження
2.3 Юридична природаактів органів Євросоюзу
3. Перспективи розвиткуЄС
3.1 Огляд Лісабонськоїугоди
3.2 Інституційні зміни вЄвросоюзі відповідно до Лісабонської угоди
Висновки
Список використаноїлітератури
/>Вступ
Характерноюрисою сучасних міжнародних відносин є активізація інтеграційних процесів, щорозвиваються в різних регіонах світу і охоплюють різноманітні сфериспівробітництва країн. Практика міжнародних відносин свідчить про появу іутвердження міждержавних інтеграційних об єднань, яким притаманні абсолютнонові ознаки і властивості. Вони змінюють усталені уявлення про традиційніміжнародні організації, включаючи відносини з країнами-членами. Передусім цестосується Європейського Союзу (ЄС) – найбільш впливового інтеграційного обєднання сучасності. Важливу роль в його організаційно-правовому механізмівідіграють виконавчі органи: Європейська Комісія – Рада ЄС, які демонструютьвиникнення у міжнародному співтоваристві принципово нового за правовою природоюта змістом типу інституціоналізації інтеграційних процесів. Останні у межах ЄСрозширюються та поглиблюються, набуваючи все більш визначених форм і способівсамореалізації. Європейський Союз є міждержавним інтеграційним об єднаннямнаднаціонального характеру, котре поєднує риси міжнародної організації з рисамикраїноподібного утворення та еволюціонує в бік здійснення його компетенції нафедеративній основі, що підтверджується змістом Проекту Договору провстановлення Конституції для Європи 2003 р. До складу ЄС нині входятьЄвропейське Співтовариство та Європейське співтовариство з атомної енергії(Європейське об єднання з вугілля та сталі припинило існування в 2002 р.),котрі доповнені новими формами міждержавного співробітництва – спільноюзовнішньою політикою і політикою безпеки, а також співробітництвом у сферіохорони порядку та правосуддя у кримінальних справах. В ЄС діє єдинийінституційний механізм, ключову роль в якому відіграє тандем виконавчихорганів: Європейська Комісія – Рада ЄС.
Актуальністьтеми полягає в тому, що досягнення економічних і політичних цілей ЄС та їхпоетапна реалізація тісно пов’язані з розвитком права ЄС, що має пріоритетнийхарактер стосовно внутрішнього права країн-членів і відповідні норми якогомають пряму дію в їх внутрішніх правопорядках. У зв’язку з визначенням Україноюстратегічної мети – інтеграції до Європейського Союзу, включаючи членство вцьому міждержавному об єднанні, – важливим завданням є приведення вітчизняногозаконодавства у відповідність до права ЄС, що зумовлює необхідністьреформування правової системи країни. З укладенням 16 квітня 2003 р. Угоди провступ до ЄС десяти нових членів, постало питання щодо підвищення статусуспівробітництва України з ЄС, що ставить перед країною нові завдання.
Вукраїнській науці міжнародного права дослідженню інституційного механізму ЄС,зокрема його виконавчих органів, до останнього часу не приділялося належноїуваги. Висвітлювалися лише окремі питання з цієї проблематики, а саме в працях:В.Н. Денисова, М.О. Баймуратова, М.В. Буроменського, О.Ф. Висоцького, В.І. Євінтова,О.В. Задорожнього, Ю.В. Зайчука, Ю.М.К апіци, та ін., в яких аналізуютьсяправова природа ЄС, особливості взаємодії права ЄС з внутрішнім правомкраїн-членів та міжнародним правом, формування єдиного правового простору всфері діяльності банків та інвестиційних фірм, правові засоби вирішення споріву межах ЄС тощо. В цих працях питання організації та діяльності виконавчихорганів ЄС розглядалися, здебільшого, опосередковано.
Метадослідження обумовлена актуальністю та ступенем розробленості обраної теми іполягає у комплексному аналізі організаційно-правових засад діяльностівиконавчих органів ЄС, особливостей становлення та розвитку виконавчих органівЄС з виявленням їхньої специфічної природи й особливого призначення вінституційному механізмі ЄС.
Зазначенамета визначила необхідність зосередження уваги на виконанні таких основнихзавдань:
–дослідити компетенцію ЄС як новітню форму інституціоналізації інтеграційнихпроцесів у Європі та дати правову характеристику співвідношення виключноїкомпетенції ЄС і компетенції країн-членів; – показати особливості правовоїприроди ЄС, зумовлені його наднаціональним характером, що позначається наструктурі та діяльності інституційного механізму цього міждержавногоінтеграційного об єднання;
–дати характеристику основних принципів діяльності виконавчих органів ЄС,передусім Європейської Комісії, що є наднаціональним органом ЄС;
–проаналізувати практику діяльності виконавчих органів ЄС, що впливає нарозвиток інтеграційних процесів у межах ЄС;
–охарактеризувати правову природу і порядок прийняття Радою ЄС та ЄвропейськоюКомісією правових актів – регламентів, директив, рішень і визначити особливостіїх застосування;
Об’єктомдослідження є інституційний механізм Європейського Союзу, а предметом – правовіаспекти організації та діяльності його виконавчих органів у процесіеволюційного розвитку цього міждержавного об єднання.
1. Становлення та розвитокінституційного права ЄС 1.1 Передумови виникнення
Економічніпередумови утворення Європейського Союзу полягають у процесіінтернаціоналізації господарських зв'язків, у результаті якого відбуваєтьсяформування міжнародного ринку і його головних складових: транснаціональнихкорпорацій і банків, міжнародної кооперації й поділу праці, закордоннихінвестицій капіталу й валютних операцій; міграції робочої сили й ін.
Однакрух убік економічної єдності, об'єктивний за своїм характером, вступив впротиріччя з політичною роздробленістю, що дісталася від минулого, Європи — з"Європою, суверенних держав", відділених друг від друга границями,митами, візами й іншими бар'єрами, що стискують господарські зв'язки міжнародами різних країн.
Данепротиріччя не є чимсь зовсім новим для європейських народів. Багато в чому воноповторює ситуацію, що вже існувала на рубежі кінця середньовіччя й нового часу,але на іншому рівні. У той період ринкове господарство, що прийшло на змінунатуральному, не змогло ужитися з феодальною роздробленістю й в остаточномупідсумку перемогло її. Економічною основою виниклих тоді централізованих державстав національний ринок. [5]
Вихідгосподарських зв'язків за межі державних кордонів порушив питання проформування ще більш великої політичної організації народів Європи. Нею й сталиЄвропейські співтовариства, першим великим починанням яких послужило створеннясаме загального ринку (за допомогою скасування всіх національних бар'єрів нарух товарів, робочої сили, інших факторів і результатів виробництва).
Такогороду взаємозв'язок у західній доктрині звичайно називають «ефектомпереливу» або «ефектом зубчастої передачі». При цьому непідлягає сумніву, що її провідною ланкою, що дає імпульс іншим, виступає самеекономіка як найбільш відкрита, найбільше «стимулююча» і найменш сковананаціональними забобонами область діяльності людей.
Закономірнепитання: чому описані вище тенденції одержали найбільший розвиток саме вЗахідній Європі? Адже міжнародний, а нині — світовий ринок охоплює й іншірегіони планети. Тут, імовірно, головну роль зіграли фактори історичного йгеографічного характеру.
По-перше,саме в Західній Європі раніше, ніж в інших частинах земної кулі, склаласякапіталістична система господарювання.
Сталиналагоджуватися ринкові зв'язки. Процеси економічної інтеграції, таким чином,тут мали більше часу для розвитку. По-друге, відносно невеликі розміритериторії західноєвропейських держав набагато значніше, ніж у Росії або США,підкреслюють вузькість національних границь і внутрішнього ринку, підсилюютьпотребу в створенні «відкритого» суспільства.
Економічніпередумови — головна, але не єдина причина процесу політичної централізації врамках Європейського Союзу й зокрема європейського акціонерного права, оскількиекономічний інтерес зачіпає саме діяльність великих гравців ринку. Причиницього явища лежать також в особливостях самої політичної системи ЗахідноїЄвропи, у тому числі в сфері геополітики.
Навідміну від господарських, політичні передумови інтеграційного процесусформувалися ще в середньовіччя. Залежно від територіальної сфери дії їх можнапідрозділити на дві групи: внутрішні й зовнішні, хоча терміни в цьому випадку єчисто умовними. [8]
Внутрішніполітичні передумови характеризують особливості взаємин європейських країн одназ одною, зовнішні — визначають ставлення Європи, насамперед західної їїчастини, до інших (неєвропейських) країн і регіонів планети.
І ті,і інші можна легко побачити, оглянувши поглядом політичну карту Європи й світув цілому Перше, що впадає в око — наявність на відносно невеликій територіїзначного числа держав, кожне зі своїми границями, законодавством, армією,поліцією й т.д.
Співіснуванняна вузькій площі безлічі країн створює сприятливий ґрунт для територіальнихконфліктів між ними, у тому числі військових, які протягом попередніх століть(особливо, двадцятого) віднесли життя мільйонів європейців, не кажучі вже прозбиток господарству, культурі, добробуту й психіці людей.
Мирнідоговори, пакти про ненапад або про «вічний світ», що укладалися міжокремими країнами, неодноразово в минулому порушувалися, і немає стовідсотковоїгарантії, що вони будуть строго дотримуватися в майбутньому.
Необхідністьприпинити розбрати між державами — не єдиний фактор політичного порядку, щопідштовхує народи Європи до об'єднання й створення загальних органів керування.На всьому протязі європейської історії більшу роль грали також зовнішніфактори, а саме об'єднання перед лицем можливого агресора, загальногосупротивника.
Унаступний час, особливо після Жовтневої революції, в очах багатьох ідеологівінтеграції метою майбутнього Європейського Союзу бачилося об'єднання сил протиможливої агресії з боку іншої країни: Російської Імперії, а потім СРСР.«Кожний європеєць повинен усвідомлювати небезпеку Росії», — затверджував в 1924 р. один з найбільш впливових прихильників цієї позиції,засновник і лідер Пан'європейского союзу граф Куденхов- Калергі.
Насучасному етапі роль головного конкурента Об'єднаної Європи переходить доСполученим Штатам Америки, а посилення Європейського Союзу рівносильнезміцненню самостійності й незалежності Європи стосовно заокеанської держави.[9]
Хочавійськове протистояння між Росією, США і ЄС у цей час, на щастя, малоймовірно,зміцнення наднаціональних рис Європейського співтовариства й Союзу служить учималому ступені засобом забезпечити реальну вагу Західної Європи в міжнароднійсистемі, особливо стосовно наддержав. Цієї мети західноєвропейським країнамважко було б досягти, діючи поодинці.
Усфері економічної політики — результати вже в наявності: створення загальногоринку дозволило ЄС на рівні звістки «торговельні війни» зі США іЯпонією з 1970- х рр., а єдина валюта Співтовариства — євро — має потенціал,здатний послабити панування долара в міжнародних валютних відносинах. Все цепояснюється потребами в розвитку саме акціонерного права, оскільки найбільші компаніїєвропейського простору були зацікавлені в співробітництві при мінімізаціївитрат.
Властиво,у військовій сфері головним кроком у даному напрямку служить створення Силшвидкого реагування Європейського Союзу, що заплановане на 2003 р. У цьомузв'язку один з вищих чинів французької армії помітив недавно стосовно США:«Вони могутні. Ми визнаємо, що існують речі, без яких сьогодні неможливообійтися. Пізніше ми будемо здатні діяти самостійно. Європа — величезнаекономічна влада, але поки що вона не має діючий військової влади».Суспільні перетворення — результат дії не тільки об'єктивних причин, що лежатьу сфері реального життя (суспільне буття). Важливою, а часом необхідною умовоюслужить також підготовка необхідного «стану розумів» людей, «настроювання»суспільної свідомості на позитивне сприйняття майбутніх реформ.
1.2Етапи створення
Історичнопершим кроком, з якого починалося будівництво Європейського Союзу й урезультаті побудова єдиної системи акціонерного права, послужила заява(декларація), з яким в 1950 р. виступив у Парижі міністр закордонних справФранції Робер Шуман.
Реальнимавтором даного плану, однак, був не Р. Шуман, а інший політичний діяч — ЖанМонне (1888-1979), у той час — комісар по плануванню Французької Республіки,потім — перший Голова Верховного органа ЄОВС (1952- 1955 р.), засновник ікерівник Комітету боротьби за Сполучені Штати Європи (1955-1975 р.).
ПланМонне-Шумана не обмежувався, однак, поточними ініціативами. У ньому булазакладена програма наступного розвитку, поглиблення інтеграції в Європі, щовизначає подальший розвиток Європейських співтовариств і Союзу. Ця програмавідома зараз за назвою «комунитарний метод» — на відміну від«міжурядового методу», прийнятого в міжнародних (міжурядових)організаціях і заснованого на традиційних формах дипломатії й співробітництвадержав-учасників без якого б те не було обмеження їхньої самостійності,суверенітету. [10]
«Комунитарнийметод», розроблений Ж. Монне, містить у собі чотири основних положення.
Федеративнамета. «Шляхом об'єднання основних виробництв і створення нового Верховногооргана. справжня пропозиція [план Шумана] забезпечить створення первиннихреальних підвалин Європейської федерації, необхідної для збереження миру».
Поступовістьінтеграції. Федерація як кінцева мета інтеграційного процесу не означаєнегайної організації Сполучених Штатів Європи (чого бажали деякі радикальніприхильники федералістських поглядів). Мова йде про поступовий рух у заданомунапрямку — федералізації, що триває й донині. З урахуванням різноманіття йсуперечливості Європи, як відзначалося в плані Шумана, необхідно в першу чергузабезпечити «злиття невід'ємних інтересів», насамперед на основіекономічного об'єднання. Звідси випливає третя посилка «комунитарногометоду».
Обмеженнядержавного суверенітету й будівництво федеративної Європи — тривалий, поетапнийпроцес. Його першим конкретним кроком став Паризький договір 1951 р.
Реалізаціяпершого пункту «порядку денного», що втримується в плані Шумана,зайняла біля двох років. Незабаром після оголошення знаменитої декларації від 9травня 1950 р. почалася міжурядова конференція по виробленню тексту угоди, а 18квітня 1951 р. по її підсумках у Парижі був підписаний Договір про установуЄвропейського об'єднання вугілля й сталі (неофіційну назву — Паризькийдоговір). Документ набув чинності після ратифікації всіма учасниками 23 липня1952 р. [11]
СторонамиДоговору про ЄОВС і, відповідно, державами — членами нової організації, як мивже відзначали вище, виступили шість країн Західної Європи: Бельгія, Італія,Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН. До участі в ЄОВС активно запрошувалася йВеликобританія, однак уряд цієї країни в той момент ще не був готовий зважитисяна такий крок (через небажання поступатися суверенітетом).
Як іпередбачалося в плані Шумана, Договір про ЄОВС охоплював всі три найважливішісфери громадського життя, які відтепер ставали також сферами інтеграційногопроцесу.
Векономічній сфері передбачалося злиття національних господарств у загальнийринок, що з урахуванням предмета Договору про ЄОВС повинен був поширюватисятільки на вуглевидобуток і сталеливарне виробництво, тобто виступав якзагальний ринок вугілля й сталі.
Договірпро ЄОВС не тільки проголошував створення загального ринку й установлював йогогарантії (наприклад, заборона мит і кількісних обмежень на рух товарів).Правовий режим загального ринку одночасно містив у собі також однаковерегулювання ключових аспектів економічної діяльності: інвестицій і фінансовоїдопомоги підприємствам (гл. ІІІ Договору про ЄОВС), виробництва (гл. ІV),цінової політики (гл. V), охорону конкуренції (гл. VІ й VІІ) і ін.
Загальнийринок ЄОВС, таким чином, засновувався як регульований ринок, що цілкомвідповідало поглядам Ж. Монне, що був активним прихильником плануванняекономічної діяльності. Саме загальний ринок послужив каталізатором у створенній розробці загальних доктрин акціонерного права.
Закономірнепитання: чому загальний ринок був створений у першу чергу саме в рамках двохзазначених галузей? Тому було дві головних причини:
— перша причина пов'язана з тим, що така стратегія в повній мірі відповідала духукомунитарного методу, а саме принципу поступовості інтеграції. Загальний ринок- це досить серйозний експеримент, що може мати й негативні наслідки.
— інша причина лежить в особливостях політичної ситуації в Західній Європі докінця 1940- х рр., а саме в так званій «німецькій проблемі».
Після1945 р. дві німецькі землі — Рур і Саар — були відірвані від інших частинколишньої Німецької імперії й фактично перебували під керуванням Франції. Однакз моменту відновлення в 1949 р. у рамках західної частини Німеччини єдиноїдержави — ФРН — остання почала активно вимагати повернути їй ці території.Західну Німеччину в її домаганнях підтримували Великобританія й США, яківважали за необхідне зміцнити ФРН як форпост проти очікуваної «агресії зіСходу». [14]
Діючимі досить ефектним виходом із цієї колізії саме й став план Шумана. З одногобоку, спірні території вертаються ФРН. З іншого боку, все виробництво вугілля йсталі, центр якого перебував саме в Рурі й Саарі, переходить у рукинаднаціонального органа, незалежного від німецького, французького й іншихурядів і діючого в спільних інтересах.
Тимсамим за допомогою ЄОВС і створення загального ринку вугілля й сталі Німеччинай Франція, пішовши на поступки суверенітету, змогли кожна по-своєму досягтисвоїх цілей: перша — повернути території, друга — убезпечити себе відвійськової погрози. Саме в рамках ЄОВС і його загального ринку були створеніумови для примирення цих двох провідних держав Західної Європи.«Вісь» Франція — ФРН, утворена саме в ті роки, і донині залишаєтьсянапрямною силою західноєвропейської інтеграції.
Уполітичній сфері Договір про ЄОВС передбачав створення загальних органів влади,для позначення яких був вибраний термін "інститути".
Головнимсеред них став Верховний орган, наділений як правотворчими, так іадміністративними повноваженнями. У фінансовій сфері Верховний орган бувнаділений правом установлювати збори, покладені безпосередньо на підприємства(ст. 49), а в окремих випадках і повноваженнями штрафувати їх (ст. 66). [15]
Договірпро ЄОВС дав старт процесу економічної, політичної й правової інтеграції країнЗахідної Європи, але лише у двох сферах громадського життя. За цим, першимкроком неминуче повинен був піти другий: поширення інтеграції на всегосподарство, створення наднаціональної організації загальноекономічноїкомпетенції.
Цяподія відбулася 25 березня 1957 р. у Римі, де був підписаний Договір проустанову Європейського економічного співтовариства, що вступив у силу (післязавершення ратифікації державами-членами) 1 січня 1958 р.
Договірпро ЄЕС переніс принципи, установлені в ЄОВС, на всю сферу економічнихвідносин.
Векономічній сфері створювався загальний ринок, що тепер охоплював всі галузі йсектори господарства (крім вугілля й сталі, які продовжували регулюватисяДоговором про ЄОВС). З урахуванням більших масштабів перетворень бувустановлений перехідний період — 12 років, протягом якого принципи загальногоринку поступово повинні були вводитися в дію (ст. 8).
Порядіз загальним ринком у ведення нового Співтовариства перейшли розробка йздійснення загальної політики в різних сферах економічного й соціального життя:загальної аграрної, транспортної політики й т.д. (ст. 3).
Уюридичній сфері ще більшою мірою, чим Паризький договір 1951 р., Договір проЄЕС відкрив шлях для наднаціональноі правотворчості інститутів за допомогоюнормативних актів, судових прецедентів і міжнародних договорів Співтовариства зіноземними державами й міжнародними організаціями.
Прицьому норми права, створювані в рамках ЄЕС, мали своїм предметом набагатобільше широке коло суспільних відносин (вся господарська сфера й багато питаньсоціального характеру).
ЄЕС — не єдине Співтовариство, що з'явилося в 1957 р. Одночасно з ним на підставіокремого договору була створена ще одна організація, за допомогою якоїкраїни-учасниці (ті ж, що в ЄЕС і ЄОВС) сподівалися спільно, на основі«комунитарного методу» освоїти нову в той час і досить перспективнунаукову й промислову сферу — ядерну енергію й, можливо, скласти конкуренціюдвом ядерним наддержавам — СРСР і США.
Створенів 1950- ті рр. три Європейських співтовариства являють собою організації, щовключають ті самі країни Європи (тоді, нагадаємо, їх було шість), що ставлятьперед собою однакові цілі й діючі, у принципі, в одній і тій же сферігромадського життя (соціально-економічні відносини).
В1965 р. був підписаний, а в 1967 р. набув чинності Договір про установу єдиноїКомісії і єдиної Ради Європейських співтовариств, більше відомий за назвою(неофіційною) «Договір про злиття». [17]
Змістцього документа зрозумілий вже з його заголовка: замість двох Комісій (ЄЕС іЄвратому) і Верховного органа ЄОВС створена Комісія Європейських співтовариств,точно таким же способом була заснована єдина Рада. Після «Договору прозлиття» три Співтовариства де-факто являють собою єдину організацію,керовану загальними інститутами, а виходить, тими самими людьми. Залежно від предметай категорії питання Рада, Комісія, Асамблея й Суд керуються нормами Договорупро ЄОВС (якщо предмет — сфера вугілля й сталі), Договору про Євратом (длярішень із питань атомної енергетики) або, найчастіше, Договору про ЄЕС (длявсіх інших питань).
Процесформування "європейської" зовнішньої політики почався ще в 1960-тірр. Маючи міжнародну правосуб'єктність, ЄЕС, а також два інших Співтоваристваодержали можливість виступати єдиними представниками всіх своїх країн і народіву міжнародних відносинах.
Економічноюосновою для єдиного зовнішньополітичного курсу ЄЕС стало дострокове створення в1968 р. митного союзу, у результаті чого весь простір Співтовариствперетворилося в єдину митну територію, на границях якої діє єдиний митнийтариф.
Предметомзовнішньої політики Співтовариств служили тільки питання зовнішньої торгівлі йінші, здебільшого економічні відносини. У той же час інші, чисто«політичні» питання міжнародного життя як і раніше вирішувалисядержавами-членами самостійно. [17]
Європейськеполітичне співробітництво (ЕПС) було створено як спеціальний організаційниймеханізм координації дій держав — членів Європейських співтовариств наміжнародній арені з метою поступового формування "європейської"зовнішньої політики (термін «політичне» у цьому випадку ставився лишедо питань зовнішньополітичної спрямованості).
Урезультаті в 1970- ті рр. процес західноєвропейської інтеграції розділився надві окремі «галузі», «організаційні структури»: з одногобоку, Європейські співтовариства, що де-факто представляють собою єдинунаддержавну організацію в соціально-економічній сфері, з іншого боку — Європейське політичне співробітництво, що займалося питаннями зовнішньоїполітики. При цьому й Співтовариства, і ЕПС мали той самий склад держав-членів.В 1985 р. Рада Європейських співтовариств прийняв рішення (всупереч опорупредставників Греції, Великобританії й Данії) скликати спеціальну конференціюурядів держав-членів. За підсумками конференції в 1986 р. був підписаний Єдинийєвропейський акт, що вступив у силу після ратифікації державами-членами 1 липня1987 р.
Єдинийєвропейський акт (ЄЄА) — це перша велика реформа правових підвалинСпівтовариств (головним чином, ЄЕС). Найбільше число його норм містятьвиправлення в установчі договори Європейських співтовариств (розділ ІІ«Положення, що змінюють договори про установу Європейських співтовариств»):
· по-перше, Єдиний європейський акт закріпив остаточну дату (31грудня 1992 р.) побудови єдиного для всіх країн ЄЕС внутрішнього ринку, тобто«простору без внутрішніх границь, у якому відповідно до положень даногоДоговору забезпечується вільний рух товарів, осіб, послуг і капіталів»(ст. 8а Договору про ЄЕС у редакції ЄЄА);
· по-друге, Єдиний європейський акт розширив предметну компетенціюЄЕС. Відтепер до ведення Співтовариства в особі його інститутів були віднесенінові сфери загальної політики: регіональна, науково-технічна, екологічна;
· по-третє, істотній реформі була піддана система інститутівЄвропейських співтовариств. Вона сприяла, з одного боку, зміцненнюдемократичних початків у процесі прийняття рішень, з іншого боку — посиленнюнаднаціональних рис, подальшої федералізації Співтовариств.
Зокрема,Асамблея, яка була раніше перейменована ЄЄА в Європейський парламент, одержаланові повноваження в законодавчому процесі (процедура співробітництва, у якійРада може перебороти вето Європарламенту на законопроект тільки одноголосно).Парламент придбав також право вирішального голосу при рішенні питань про вступнових держав-членів у Співтовариства, а нині в Союз.
Післяпідписання й набрання чинності Єдиного європейського акту плани створення ЄвропейськогоСоюзу перейшли в практичну площину. В 1990 р. приступили до роботи двіконференції (по розробці відповідно економічного й політичного союзу).Загальним їхнім результатом став Договір про Європейський Союз, підписаний 7лютого 1992 р. у нідерландському місті Маастрихте (звідси інше розповсюджене,хоча й неофіційна назва документа — Маастрихтський договір). [5]
ОскількиДоговір про Європейський Союз спричинив нові серйозні обмеження державногосуверенітету країн-учасниць, що зажадало в багатьох з них провестиконституційні реформи й референдуми, ратифікація цього документа зайняла доситьтривалий період часу. Даний процес тривав понад півтора року, і 1 листопада1993 р. Договір про Європейський Союз набув чинності. Якої ж зміни привніс в"інтеграційну конструкцію" Маастрихтський договір?
1.Насамперед була створена нова інтеграційна організація — Європейський Союз — діяльність, що охоплює всі основні сфери громадського життя. До них відносятьсяне тільки економічна інтеграція (уже проведена з 1950- х рр. у рамкахСпівтовариств) і загальна зовнішня політика й політика безпеки Союзу (колишнєЕПС), але також здійснення правоохоронної функції за допомогою координаціївідповідних дій держав-членів — співробітництво в області правосуддя йвнутрішніх справ. Одночасно керівні органи (інститути) Європейськихспівтовариств були перетворені в інститути Союзу в цілому, яких стало п'ять (довже існуючих чотирьох інститутів Договір про Європейський Союз додав Рахунковупалату). Громадяни держав-членів відтепер поряд з національним громадянствомодержали також громадянство Європейського Союзу. З іншого боку, як ми вжевідзначали, організація Європейського Союзу не привела до ліквідаціїЄвропейських співтовариств. Вони продовжують функціонувати й понині, виступаючив якості одного з підрозділів (першої «опори») нової організації.
2.Договір про Європейський Союз не тільки з'єднав і синтезував у рамках єдиноїорганізаційної «структури» різні сфери інтеграційного процесу. Цільцього документа — позначити «новий етап у створенні як можна більшетісного союзу народів Європи» — обумовила нові обмеження державногосуверенітету й розширення предметів ведення вже існуючих Європейськихспівтовариств.
Зміниголовним чином стосувалися ЄЄС, що Маастрихтським договором перейменовано вЄвропейське співтовариство (ЄС). Європейське співтовариство, що більше не єекономічним (вірніше не тільки економічним), було вповноважено за допомогоюдоповнень у Римський договір 1957 р. (Договір про ЄЕС, нині Договір про ЄС)здійснювати діяльність у таких сферах, як культура, освіта, молодіжна політика,«транс'європейські мережі», охорона здоров'я, захист прав споживачіві ін.
Маастрихтськийдоговір уперше на рівні установчих документів визнав обов'язок Союзу в ціломудотримувати основних прав і волі людини й громадянина, насамперед ті, якізакріплені в Конвенції про захист прав людини й основних воль 1950 р. Одночасноіз введенням інституту громадянства Союзу в «конституції» ЄС бувзакріплений перелік основних прав громадянина: воля пересування, виборчі права,право петицій і ін.
Підписанняй набрання чинності Договором про Європейський Союз 1992 р. не тільки несповільнило, а, навпроти, прискорило процес реформування правових основ цієїінтеграційної організації, збільшило його масштаби й частоту. [8]
Безпосередньов самому Маастрихтському договорі передбачалося, що в 1996 р. буде скликананова «конференція урядів держав-членів» для внесення виправлень вустановчі документи Союзу (Договір про Європейський Союз, а також у Паризький іРимський договори про Європейські співтовариства, що зберегли силу).
Результатомцієї конференції став підписаний 2 жовтня 1997 р. в Амстердамі й вступив у силу1 травня 1999 р. документ за назвою «Амстердамський договір про внесеннязмін у Договір про Європейський Союз, договори про установу Європейськихспівтовариств і деякі пов'язані з ними акти» (коротке найменування — Амстердамський договір).
Яквидно вже з назви, Амстердамський договір не засновує нових організацій. Йогопризначення — внести зміни й доповнення у вже діючі установчі документи, якіпісля набрання ним чинності були інкорпоровані, відповідно, у Договір про ЄС(колишнє ЄЕС), Договір про ЄОВС, Договір про Євратом і Договір про ЄвропейськийСоюз. На квітень 2002 р. установчі документи Союзу діють у редакції Амстердамськогодоговору.
Основнізміни й доповнення, внесені ним, полягають у наступному.
По-перше,був продовжений процес розширення компетенції Європейського співтовариства йСоюзу в цілому. До ведення ЄС тепер стали відноситися візова, імміграційнаполітика, питання притулку, політика зайнятості й ін. Європейський Союз бувнаділений повноваженнями видавати нормативні акти з питань карного права йпроцесу.
По-друге,була продовжена інституційна реформа, що продовжує розвиватися по напрямках,зазначеним вище: розширення повноважень Європарламенту й поступова ліквідаціяправа вето представників держав- членів при голосуванні питань у РадіЄвропейського Союзу.
По-третє,Амстердамський договір уперше на рівні Союзу закріпив загальні принципиконституційного ладу (ст. 6 Договору про Європейський Союз) і встановив санкціїдо держав-членам за їхнє порушення.
По-четверте,за допомогою спеціального протоколу, прикладеного до Договору про ЄС і Договірпро Європейський Союз, у право Європейського Союзу були включені Шенгенськіугоди, прийняті на їхній основі нормативні акти й інші джерела. Шенгенськеправо відтепер перетворилося в один зі складених компонентів у системі праваЄвропейського Союзу.
Нарешті,в- п'ятих, з Амстердамським договором зв'язане так зване спрощення установчихдокументів (частина друга «Спрощення»). Під «спрощенням» уцьому випадку мається на увазі насамперед усунення з тексту Договору проЄвропейське співтовариство (як головного установчого документа) застарілихположень, які втратили своє значення на сучасному етапі, наприклад про порядокстворення загального ринку. [11]
Крімтого, була змінена нумерація статей Договору про Європейський Союз і Договорупро Європейське співтовариство. У першому документі літерні позначення булизамінені на цифрові: ст. А стала ст. 1, ст. В — ст. 2, ст..7.1 — ст. 11 і т.д.У Договорі про Європейське співтовариство зміна нумерації мала на меті усунутиз тексту номера статей, внесених за минулі 40 років як виправлення й тому мализмішане позначення (ст. 189а, ст. 109т, ст. 130у і т.п.). Після перерахуванняперша з них стала ст. 251, друга — ст. 124, третя — ст. 181 і т.д.
Джерелами«первинного права», як видно з назви, повинні виступати документиосновного, установчого характеру. Установчим актом держави (у юридичному змісті)виступає його конституція, прийнята сувереном, якої нині майже у всіх країнахпроголошується народ. Засновниками Європейського Союзу виступаютьдержави-члени, тому його «конституція» оформлена не як нормативнийакт, а як міжнародний договір. При цьому в силу особливостей історії формуванняСоюзу в його основі лежить кілька установчих договорів, відповідно, про триСпівтовариства й про самий Союз.
Отже,установчі документи — це договори, на підставі яких створені й функціонуютьорганізації Європейського співтовариства і Європейський Союз.
Дочисла установчих документів відносяться наступні договори:
- Договірпро заснування Європейського об'єднання вугілля й сталі 1951 р. (Договір проЄОВС, Паризький договір);
- Договірпро заснування Європейського співтовариства по атомній енергії 1957 р. (Договірпро Євратом);
- Договірпро заснування Європейського співтовариства 1957 р. (Договір про ЄС, ДЕС,Римський договір);
- Договірпро Європейський Союз 1992 р. (Маастрихтський договір).
Найбільшважливими серед них є два останніх документи; договори про ЄОВС і Євратом у цейчас великого значення не мають, і сфера їхнього застосування досить обмежена. В1986 р. Суд Європейських співтовариств визнав Договір про Європейськеспівтовариство в якості його «основної конституційної хартії». [9]
2. Інституційна структура Євросоюзу 2.1 Загальна характеристика інституцій Євросоюзу
ПравоЄвропейського Союзу утворює складну систему не тільки у своїх зовнішніхпроявах, але й у внутрішніх взаємозв'язках. У першому випадку використовуєтьсятермін правова система, що покликана підкреслити той факт, що право Союзу єсамостійне правове явище стосовно інших систем (тобто до національного йміжнародного публічного права).
Внутрішнябудова права також прийнято позначати поняттям система — «системаправа». Тут мова йде вже про ті зв'язки, які складаються«зсередини», між окремими елементами, що входять у зміст права, тобтоюридичними нормами. Очевидно, що ці зв'язки повинні носити стійкий,упорядкований характер, що забезпечує існування права як цілісної системи.
Отже,система права Європейського Союзу — це впорядкована й структурована сукупністьелементів, що виражається в стійкості різноманітних зв'язків між вхідними в їїзмістом юридичними нормами й групами норм.
Прагненнядо системності права — об'єктивна ознака, що характеризує явища правового життявсіх країн і цивілізацій. Однак систематизацію права можна здійснюватипо-різному, відштовхуючись від різних критеріїв.
Найпоширенішийспосіб побудови системи права й у нашій країні, і за рубежем виходить,насамперед, з того факту, що регульовані правом суспільні відносини носятьнеоднорідний, різноманітний характер. [14]
Залежновід того, що регулює право (предмет правового регулювання), а також від того,як воно це робить (методи правового регулювання), юридичні норми групуються вгалузі, що підрозділяються, у свою чергу, на підгалузі, інститути,субінститути.
Данийпідхід повною мірою може бути застосований і до права Європейського Союзу. Уцей час у його системі можна виділити норми, що належать по своєму предмету дорізних галузей і інститутів:
· публічного права: конституційних, адміністративних, фінансового,галузей процесуального права й ін.;
· приватного права й суміжних галузей: цивільного, трудового,міжнародного приватного права й ін.;
· комплексних галузей і міжгалузевих інститутів: аграрного,екологічного, підприємницького, банківського, права соціального забезпечення йін.
«Питомавага» норм різних галузей і інститутів у системі права Союзу неоднакова. Зурахуванням історичного розвитку цієї організації, цілком природно, найбільшийрозвиток одержали норми, що регулюють економічні й пов'язані з ними відносини.
Однакв останні роки з урахуванням розширення предметів ведення європейськихспівтовариств і Союзу їхнє право починає охоплювати своїм урегулюванням всінові сфери громадського життя. Так, в 2000 р. був виданий перший нормативнийакт у сфері кримінального права, прийняті кілька регламентів з питаньцивільного процесу. У цьому зв'язку в західноєвропейських наукових дослідженняхі університетських курсах крім загальних робіт в області права ЄвропейськогоСоюзу видаються численні праці по окремих його галузях: конституційному праву,адміністративному, аграрному, й т.д.
Узахідній доктрині стосовно до права Європейського Союзу окраїн широке поширенняфункціональний підхід. У цьому випадку як критерій побудови системи права Союзуберуться причини прийняття конкретних норм і їхнє призначення. [14]
Відповіднов системі його права виділяють два тридцятилітні: гак називане інституційне(або "інституціональне") право й право «матеріальне» (або«змістовне»).
До"інституційного права" відносять норми, покликані закріпити пристрійі компетенцію організації Європейський Союз, статус її інститутів і іншихорганів.
Іншінорми, за допомогою яких Європейський Союз здійснює регулювання різних сторін(«матерію», «зміст») громадського життя, утворять його«матеріальне право». [15]
Останнійтермін у даній класифікації використовується в іншому значенні, чим припротиставленні матеріального права процесуальному. Наприклад, регламент«Про процедури банкрутства» — джерело «матеріального» праваСоюзу, хоча містить в основному норми цивільного процесу. З іншого боку,«Процесуальний регламент» Суду Європейських співтовариств — тежпроцесуальний акт — ставиться до джерел "інституційного" права Союзу.
«Матеріальнеправо» Союзу по своєму змісті носить досить різноманітний характер, томущо його предмет утворять різнорідні суспільні відносини. У цьому зв'язку всерединінього в західній доктрині виділяють окремі угруповання норм (іноді теж називані«галузями»), по яких видаються наукові праці й читаються учбовікурси: право загального ринку, право економічного й валютного союзу,зовнішньоекономічне право ЄС і т.д.
Відповіднодо логіки пізнання вивчення правової системи Європейського Союзу традиційнопочинається з розгляду основ інституційного права. Спочатку необхіднозрозуміти, як улаштований. Союз і його органи, яка їхня компетенція.Інституційне право утворить той базис, на основі якого можна далі вивчатиокремі напрямки й сфери регулювання права Союзу, тобто його «матеріальнеправо».
ОрганізаціяЄвропейський Союз, як відомо, має складну, унікальну структуру, що включає триопори, з яких перша (Європейські співтовариства) охоплює теж три юридичновідособлені організації.
Структураорганізації Європейський Союз накладає відбиток і на систему його права. Тут,насамперед, варто згадати такий парадоксальний факт: Європейський Союз відсвого ім'я не видасть правових актів. Регламенти, директиви, рамкові рішення йт.д. хоча й приймаються єдиними інститутами Союзу, але «від імені»Європейських співтовариств або інших опор, що й вказується на офіційному номерівідповідного документа.
Як ібудь-яка організація, кожне з Європейських співтовариств і Союз у ціломуздійснюють свою компетенцію через власні органи. Саме за допомогою своїхінститутів і других спеціальних органів Союз забезпечує досягнення поставленихперед ним цілей і реалізацію своїх повноважень у різних сферах громадського.
Разомузяті, органи Європейського Союзу утворять цілісну систему. Подібно системіорганів і установ країни, вона може бути позначена терміном«механізм». Кожний орган Союзу виступає в цій системі (механізмі) як окремийелемент, пов'язаний з іншими.
Отже,організаційний механізм Європейського Союзу — це система інститутів і іншихорганів, за допомогою яких дана організація здійснює свою компетенцію.
Зпогляду своєї структури (внутрішньої будови) організаційний механізмскладається із двох частин. Для найменування кожної з них використовуютьсяспеціальні терміни.
Керівніоргани, наділені, як правило, владними повноваженнями, іменуються в правеЄвропейського Союзу інститутами. Саме на інститути покладене здійснення завданьЄвропейських співтовариств і Союзу в цілому, саме в особі своїх інститутівЄвропейський Союз реалізує ті суверенні права, які були делеговані йомукраїнами-членами.
Інститутіву Європейських співтовариств спочатку було чотири, нині їх п'ять: Європейськийпарламент, Рада, Комісія, Суд і Рахункова палата (параграф 1 ст. 4 ДЄС).
Інститутиутворюють центр, ядро організаційного механізму кожного Європейськогоспівтовариства і Європейського Союзу в цілому. Інші його елементи, набагатобільше численні, позначаються в праві Європейського Союзу терміном«орган». Причому зазначене поняття розглядається як самостійне, урезультаті чого в статтях установчих договорів і нормативних актах нерідкоможна зустріти вираження "інститути й органи". [17]
Наділі,звичайно, кожний інститут одночасно виступає як орган Співтовариств і Союзу.Але зворотне вже не буде вірним: інститутів як керівних органів п'ять,кількість же «просто» органів у залежності от способу підрахункуможна виміряти десятками або навіть сотнями (якщо враховувати різного роду допоміжнікомітети консультативного характеру).
Уцьому зв'язку з обліком теоретичних й практичних міркувань наведену вищенормативну характеристику структури організаційного механізму Союзу можна трохизмінити: інститути й інші органи. Перші — центральна ланка, другі часто носятьдопоміжний і/або консультативний характер (наприклад, Економічний і соціальнийкомітет як консультативний орган, що включає представників різних класів іпрофесій на території ЄС).
Багатохто з категорії «других органів» засновані самими інститутами Союзу,складаються при інститутах або навіть є їх структурними підрозділами.
Зісказаного, однак, не слід робити висновок, що «просто» органи Союзу(тобто ті, які не одержали статусу інституту) завжди є чим-небудь маловажним,несуттєвим. Серед розглянутої категорії зустрічаються й такі, значення яких уполітичній системі Союзу дуже велико. Як приклад можна привести Європейськарада, що включає вищих керівників всіх країн-учасниць і Голови Європейськоїкомісії.
Слідзазначити, що поняття «орган» у праві Європейського Союзувикористовується в дуже широкому значенні. До категорії органів тут відносять ітакі утворення, які в країнах позначаються терміном «установи»,наприклад, Європейський соціальний фонд або Європейське агентство з питаньнавколишнього середовища.
Сюдиж включаються й ті частини організаційного механізму, що мають власнуправосуб'єктність, відмінної от правосуб'єктності Співтовариств і Союзу вцілому. В адміністративному праві деяких країн подібні установи мають статуспублічної юридичної особи (на відміну від приватноправового: акціонернетовариство й т.п.), а в офіційних документах Союзу їх іноді іменують«децентралізована організація» (дослівно — організм) або«організація публічного права, створена на підставі установчих договорів».
Отже,структуру організаційного механізму можна охарактеризувати як дворівневу.Перший (базовий) рівень становить інституційний механізм (система п'ятиінститутів), для другого (інші органи) характерне різноманіттяорганізаційно-правових форм і загальних умов діяльності.
Кожнийінститут Європейського співтовариства є тимчасово інститутом для двох других,«секторних» Співтовариств (з 1967 р.), а дорівнює (з 1993 р.) — інститутом Європейського Союзу в цілому. Наприклад, Європейський парламент — цепарламент і ЄС, і ЕОВС, і Євратому, і Парламент усього Союзу. Це ж самевідноситься до інших інститутів. [17]
Відповіднопри прийнятті рішень вони діють в одному випадку як інститут Європейськогоспівтовариства й керуються його установчим договором, в іншому — застосовуютьправила договорів в ЕОВС або Євратомі.
Правиладіяльності інститутів у рамках різних опор Союзу (або навіть усередині їх)можуть бути різні, але у всіх випадках від імені Союзу виступають одні й те жкерівні органи. Єдиний інституційний механізм є однією із ключових умоворганізаційної єдності Європейського Союзу як інтеграційна організація.
Незважаючина те що інститути є загальними для всього Союзу, основи їхнього правовогостатусу закріплюються в установчих договорах Європейських співтовариств. Цьомупитанню в Договорі про ЄС присвячена окрема частина — частина п'ята"Інститути Співтовариства".
Саметут встановлені порядок формування, склад, а також загальний порядок діяльностівсіх п'яти інститутів ЄС і Союзу в цілому, а також деяких інших органів(Європейський інвестиційний банк, Економічний і соціальний комітет, Комітетрегіонів).
Щостосується повноважень, то вони можуть випливати з різних норм установчихдокументів, як Співтовариств, так і Союзу (у рамках ЄС головним джереломповноважень, нагадаємо, служить частина третя установчого договору«Політика Співтовариства»). [7]
Длядеяких інститутів і органів Союзу детальні правила їхньої внутрішньоїорганізації й діяльності виділені й закріплені в уставах, прикладених як протоколидо установчих договорів.
Правовеположення багатьох органів Союзу закріплюється в нормативних актах інститутів іінших джерел вторинного права. Наприклад, для Омбудсмана таким є рішенняЄвропарламенту про загальні правила й умови його діяльності, для Військовогоштабу і Військового комітету — спеціальні рішення Ради Європейського Союзу;Європол функціонує на основі спеціальної конвенції в його установі.
Нарешті,кожний інститут і багато інших органів Союзу мають свої внутрішні регламенти(для судів — процесуальні регламенти). Так називаються документи, у якихвстановлюються процедурні правила. Із цієї причини в англомовних джерелахзазначені документи йменуються «правила процедури».2.2Види інституцій Євросоюзу, їх структура, склад, функції та повноваження
З1967 р., коли набув чинності «Договір про злиття», по 1 листопада1993р. Рада виступала як «Рада Європейських співтовариств». Післянабрання чинності Договором про Європейський Союз повна офіційна назва цьогоінституту — Рада Європейського Союзу.
Зурахуванням особливостей складу Ради (у ньому засідають міністри країн-членів),у засобах масової інформації й науковій літературі його також часто йменують«Раду міністрів». Однак ця назва зараз є неофіційним.
Узахідноєвропейській доктрині Рада, незважаючи на склад, традиційнохарактеризується як головний законодавчий орган Європейського Союзу.Характеристика Ради як законодавця нині прямо відбита в установчих договорах,хоча поряд із законодавчим він здійснює багато інших повноважень, у тому числій з виконавчої влади.
Увідповідності зі ст. 146 Договору про ЄС до складу Ради входять «по одномупредставнику від кожної країни-члена на міністерському рівні», тобтовсього в Раду в цей час входить 27 членів.
Яквидно із процитованої норми, члени Ради — це, як правило, міністри урядівкраїн-членів. Які саме міністри — установчі договори не визначають.
Первіснапрактика додержувалася традицій міжнародних організацій: учасниками засіданняРади від кожної країни, як правило, були члени уряду, відповідальні за зовнішнізносини, тобто міністри закордонних справ. Однак незабаром з'ясувалося, щотакий підхід малоефективний. Рада — орган, насамперед, законодавчий. Нормативніакти по конкретних питаннях громадського життя більш професійно можутьобговорювати й приймати галузеві міністри, відповідальні у своїх країнах завідповідну галузь керування. У результаті вже в перші роки існуванняЄвропейських співтовариств Рада розділився на два види:
Радапо загальних питаннях, що засідає в складі міністрів закордонних справ абоміністрів по "європейських справах" (така посада нині існує в урядахдеяких країн-членів). [10]
Радапо загальних питаннях приймає рішення зовнішньополітичного характеру, тобто всфері відносин Співтовариств і Союзу із третіми країнами, а також з питань, щозачіпають Європейський Союз у цілому («загальні питання»), наприклад,про скликання конференції по перегляду установчих договорів.
Радапо загальних питаннях також координує роботу й розподіляє компетенцію міжрізними «формаціями» галузевої Ради, інакше називаного спеціальним.
Галузева(спеціальна) Рада — Рада, що засідає в складі галузевих міністрів країн-членів,наприклад міністрів промисловості або транспорту.
Залежновід того, яка предметна компетенція галузевої Ради, і, відповідно, які міністривиступають його членами, вона має безліч різних спеціальних,«формацій», нині – 15.
Таку«формацію» в установчих договорах називають «Рада в складі главкраїн або урядів». З урахуванням форми правління країн ЄС дана Радазвичайно включає 27 прем'єр-міністрів і одного президента (французького, томущо Франція — напівпрезидентська республіка).
Радана вищому рівні збирається вкрай рідко, тому що «перші особи»країн-членів воліють зустрічатися в рамках іншого органа — Європейської ради.Останній, на відміну від Ради Європейського Союзу, не приймає нормативнихактів, але, з іншого боку, не скований твердими процедурними правилами, якРада.
Якбудь-який орган, Рада має свою внутрішню структуру (внутрішньою організацією).Її елементами виступають Голова як керівний орган Ради й підрозділи, що граютьроль його допоміжних органів.
ГоловаРади — це не конкретна фізична особа, а країна — член Європейського Союзу вцілому. Від його ім'я відповідні обов'язки виконують міністри й іншівідповідальні посадові особи, які ведуть засідання Ради, підписують прийняті їмрішення й т.д.
Внутріорганізаційніповноваження Голови складаються в керівництві роботою Ради Європейського Союзуі його підрозділів.
Доних відноситься скликання засідань Ради, формування порядку денного для всіхйого «формацій». При цьому не пізніше чим за тиждень до початку свогоголовування країна-член оголошує так звану семестрову програму діяльності Ради,що визначає перелік законопроектів і інших рішень, прийняття яких намічено нанайближче півріччя. [16]
Важливимправом Голови, про яке вже говорилося вище, є офіційне представництвоЄвропейського Союзу на міжнародній арені з питань загальної зовнішньоїполітики. У цьому йому допомагають Генеральний секретар Ради й майбутнє голова.
Упорівнянні з іншими інститутами ЄС, у структурі Ради Європейського Союзу вкрайвисоку роль грають допоміжні органи, що обумовлено непостійним характерамроботи Ради.
Комітетпостійних представників (Соrереr). Комітет постійних представників — цедопоміжний орган Ради, що включає керівників офіційних представництвкраїн-членів при Європейських співтовариствах (звичайно в ранзі послів) абоїхніх заступників.
Унормативних актах і літературі, як правило, використовується скорочененайменування Соrереr — абревіатура від перших букв назви цього Комітетуфранцузькою мовою (Comіte des representants permanents). Головне завданняСоrереr — розглядати попередньо проекти рішень, що підлягають прийняттю Радою.Більшість законопроектів розглядаються в Соrереr на рівні заступників постійнихпредставників. Комітет у даній «формації» називають Соrереr І. Вінпідзвітний галузевій Раді. Для обговорення загальнополітичних питань збираєтьсяСоrереr ІІ, членами якого виступають уже самого глави представництв. Документицієї «формації» Комітету надходять у Раду по загальних питаннях.
Радаяк головний законодавчий орган Європейського Союзу наділена широким спектромповноважень у рамках всієї «тріади» функцій легіслатури:законодавчої, фінансової (бюджетної) і контрольної.
Законодавчіповноваження. Серед прав і обов'язків Ради в сфері законодавчої владинайважливіше, основне значення мають властиво законодавчі повноваження — повноваження здійснювати правове регулювання суспільних відносин за допомогоювидання нормативних актів. Рада має права й обов'язки також в інших областях, утому числі в сфері виконавчої влади, але саме законодавчі повноваження востаточному підсумку визначають положення даного інституту в наддержавномумеханізмі політичної влади ЄС і Союзу в цілому.
ХарактеристикаРади як «законодавця» у цей час прямо зафіксована в Договорі проЄвропейське співтовариство (ст. 207) і розкривається в його внутрішньомурегламенті. [17]
Бюджетніповноваження. Інший елемент «класичної тріади» — повноваженнязатверджувати розпис доходів і витрат у формі документа за назвою«загальний бюджет Європейського Союзу». У цей час повноваження поприйняттю бюджету здійснюються спільно Європарламентом і Радою: кожний з нихконтролює певні статті видаткової частини й може відхиляти проект бюджету вцілому.
Контрольніповноваження. Подібно законодавчим органам у країнах Рада здійснює контроль затим, як виконуються прийняті їм нормативні акти й інші рішення«урядом» ЄС — Комісією. Контрольними повноваженнями відносно Комісіїрозташовує також Європарламент, причому тільки Парламент може залучати неї дополітичної відповідальності у формі вотуму недовіри, що тягне відставку.
Основначастина контрольних повноважень Ради — це повноваження по контролю за виданнямКомісією актів делегованого законодавства й інших «заходів по виконанню»,правом приймати які її наділяє Рада. Із цією метою в структурі Ради утвореніспеціальні комітети. [10]
Усилу організації й порядку своєї роботи Рада не цілком пристосована дляздійснення завдань виконавчої влади, які вимагають безперервного, поточногокерування громадським життям. Виконавчу функцію в Співтовариствах здійснюєКомісія, на відміну від Ради працююча на постійній основі й не залежна відокремих країн.
Більшеповноважень у сфері виконавчої влади Рада має при здійсненні іншого свого завдання:«координації загальної економічної політики країн-членів». Радащорічно за пропозицією Комісії затверджує своєрідний план економічного розвиткуЄС, призначений як для Співтовариства в цілому, так і для кожної окремоїкраїни-учасниці. Відповідний документ називається «загальні орієнтириекономічної політики», і за їхнім дотриманням країнами-членами Радаздійснює контроль. Окремі «орієнтири» видаються Радою також у сферіполітики зайнятості.
Окремугрупу повноважень Ради утворить право формувати склад інших інститутів іорганів Європейського Союзу, а саме, Європейську рахункову палату, Економічнийі соціальний комітет, Комітет регіонів і деякі інші органи;
Найбільшважливим повноваженням Ради є заключення міжнародних договорів від іменіЄвропейських співтовариств, або всього Союзу. До повноважень Ради відноситьсятакож видання спеціальних зовнішньополітичних актів Союзу в рамках спільноїзовнішньої політики й політики безпеки: загальних позицій, загальних акцій, атакож рішень. Виключення творять лише документи програмного характеру (загальніпринципи й орієнтири зовнішньої політики й загальні стратегії), які видаєЄвропейська рада за пропозицією Ради.
Урамках Співтовариства або Союзу в цілому Рада наділена також правом вводитисанкції проти закордонних країн, які здатні носити як політичний, так іекономічний характер. Аналогічно вирішується питання про застосуваннявійськової сили.
Європейськийпарламент веде своє походження від Загальної асамблеї ЕОВС, заснованої в числіінших інститутів Паризьким договором 1951 р.
Термін«асамблея» був використаний для позначення аналогічних органів ЄЕС іЄвратому. Однак в 1958 р. на той час уже єдина Асамблея Європейськихспівтовариств проголосила себе Парламентською асамблеєю, а в 1962 р. — Європейським парламентом.
Термін"європейський парламент" був уведений в установчі договори в 1986 р.Єдиним європейським актом і відтепер є єдиною офіційною назвою представницькогоінституту Співтовариств і всього Союзу.
АсамблеяЄвропейських співтовариств спочатку займала дуже скромне положення в системінаддержавних інститутів.
Асамблеябула переважно консультативним органом, хоча й мала деякі владні повноваження(право відправляти у відставку Комісію шляхом використання вотуму недовіри).
Однакв 70- е рр. XX в. положення стало мінятися. Із цієї пори, використовуючи термініз західної доктрини, починається поступова «емансипація»Європарламенту. З 1979 р. Асамблея починає обиратися прямим загальнимголосуванням громадян Співтовариств, що істотно підвищило її вплив і авторитет.Єдиний європейський акт 1986 р. розширив її повноваження в законодавчомупроцесі (увів так звану процедуру співробітництва), а Договір про ЄвропейськийСоюз перетворив Європарламент в орган, що спільно законодавствує з Радою поряду питань.
Європейськийпарламент включає 732 члена (депутатів), що обираються в кожній країні-члені увідповідність із чисельністю населення, але не строго пропорційно(представництво невеликих країн завищене).
Кількістьдепутатських місць для кожної країни зафіксовано безпосередньо в Договорі проЄвропейське співтовариство, тобто є «твердою» нормою. Ніццькийдоговір, переглянув існуючі раніше квоти убік скорочення, щоб після прийомунових країн-членів (і, відповідно, обрання додаткових депутатів) чисельністьЄвропарламенту не стала надмірно великою.
Представницькийхарактер Парламенту обумовлює наділення його депутатів вільним мандатом: вонине зв'язані наказами своїх виборців (тому що представляють всі народи ЄС, а нетільки свій округ), не можуть бути відкликані й голосують у відповідності зісвоєю совістю й переконаннями.
Установчийдоговір ЄС і Акт про прямі вибори передбачають необхідність установлення"єдиної виборчої процедури" або як мінімум загальних принципівобрання депутатів у всіх країнах-членах. Передбачається, зокрема, для обраннячастини депутатського корпуса ввести єдиний («союзний») виборчийокруг, списки кандидатів у якому будуть виставляти "європейські"політичні партії.
Внутрішняорганізація (структура) Європарламенту перебуває в руслі загальних традиційпредставницьких установ, хоча має деякі специфічні риси. Її основнимиелементами є керівні органи, одноособовий і колегіальні: Голова і йогозаступники, Конференція голів і Бюро, а також парламентські комісії, квестори йГенеральний секретаріат. [14]
Голова- вища посадова особа Європарламенту, що здійснює керівництво «всієюдіяльністю Парламенту і його органів».
Головаобирається депутатами зі свого складу строком на 2,5 роки, тобто на половинупарламентської легіслатури. Допускається повторне обрання на цей пост.
Крімтрадиційних повноважень по керівництву пленарними засіданнями (відкриває йзакриває їх, надає слово депутатам, повідомляє про підсумки голосування,застосовує міри дисциплінарних стягнень до депутатів і відвідувачів і т.д.)Голова Євро-парламенту виступає як офіційний представник очолюваного їмінституту у відносинах з іншими органами ЄС, а також іноземних країн.
Відімені Парламенту його Голова підписує парламентські акти, у тому числі бюджетЄвропейського Союзу й тексти регламентів, директив і рішень, прийнятих спільноЄвропарламентом і Радою (Голова Парламенту ставить підпис завжди першим, ГоловаРади — другим).
Заступникиголови (віце-голови), як і Голова, обираються депутатами зі свого складу на 2,5роки із правом на переобрання надалі.
Кількістьзаступників досить велике — 14. Дана цифра не є випадковою. Відповідно до сталоїтрадиції, а також рекомендаціями внутрішнього регламенту при виборі посадовихосіб Парламенту слід у загальному й цілому забезпечувати справедливепредставництво країн-членів і політичних тенденцій. Завдяки зазначеному числупости Голови або його заступників одержують можливість зайняти громадяни всіхкраїн-членів ЄС. Разом з Головою заступники утворять перший колегіальнийкерівний орган Європарламенту — Бюро.
Бюро- це орган Парламенту, на який покладене рішення організаційних, фінансові йтехнічні питання його діяльності. Бюро регулює фінансові, організаційні йадміністративні питання, що стосуються депутатів, внутрішню організаціюПарламенту, його секретаріату й органів.
Доскладу Бюро входять за посадою 15 чоловік. Це вищезгадані Голова й 14 йогозаступників. З дорадчим голосом у роботі Бюро беруть участь також квестори.
Конференціяголів. На відміну від Бюро, що може бути названо адміністративним органом,Конференція голів виступає як орган політичного керівництва роботою Парламенту.Саме Конференція голів вирішує питання планування законодавчої й іншоїдіяльності Парламенту, визначає склад і компетенцію парламентських комісій,вирішує питання взаємодії Європейського парламенту з парламентами країн-членів(у цьому їй підзвітні заступники голови, відповідальні за дану ділянкудіяльності) і т.д.
Доскладу Конференції голів входять керівники парламентських фракцій і самогоПарламенту, тобто Голова Європарламенту й голови політичних груп (звідси йназва даного органу). Ще двох чоловік делегують депутати, що не входять у жоднуіз груп, але без права голосу. Кількість членів Конференції голів, таким чином,не є фіксованим (залежить від числа фракцій). [15]
Аналогічноіншим парламентам, з метою більше ефективної й компетентної роботи зобговорення законопроектів і інших питань, віднесених до парламентськоїкомпетенції, із числа депутатів у Європейському парламенті утворені комісії:постійні й тимчасові.
Завданняпостійних комісій — попередній аналіз проектів рішень, що підлягають прийняттюЄвропарламентом. Перше ніж Парламент приступиться до розгляду документа насвоєму пленарному засіданні, його вивчення проводить одна з постійних комісій,призначувана відповідальної. Результати вивчення документа, виправлення йрекомендації відповідальної комісії викладаються в її доповіді на засіданніПарламенту.
Кожнакомісія має свою внутрішню структуру. Усередині її утворяться підкомісії.Керівними органами комісії є її голова й бюро (голова комісії плюс три йогозаступники), що обираються членами комісії зі свого складу.
Квестори- це посадові особи Європарламенту, які відповідальні за виконанняадміністративних і фінансових завдань, що безпосередньо зачіпають депутатів.Квестори у своїй діяльності підзвітні Бюро Європарламенту, до складу якого вонивходять із правом дорадчого голосу.
Таксамо, як і Голова, квестори Європейського парламенту обираються депутатами зісвого складу на 2,5 роки. Квесторів усього п'ять, і між ними, аналогічнозаступникам Голови, установлюється «порядок старшинства».
Генеральнийсекретаріат являє собою апарат Європарламенту. Його співробітники повиннізабезпечувати нормальну роботу Парламенту в цілому і його членах (перекладдокументів, технічне обслуговування й т.д.).
Навідміну від розглянутих вище підрозділів, співробітниками Генеральногосекретаріату є не самі парламентарії, а особи, що складаються на цивільнійслужбі Європейських співтовариств (приблизно 3500 чоловік). Вони повинні діятинеупереджено й об'єктивно, в інтересах Парламенту в цілому й окремихпарламентаріях незалежно від політичної приналежності.
Генеральнийсекретаріат підзвітний Бюро, що призначає його керівника — Генеральногосекретаря.
Системай зміст повноважень Європарламенту як одного із законодавчих органівЄвропейського Союзу в цілому відповідають системі повноважень Ради:повноваження в сфері законодавчої влади, у сфері виконавчої влади, поформуванню органів і призначенню посадових осіб і зовнішньополітичніповноваження.
Законодавчіповноваження Європейський парламент завжди реалізує разом з Радою ЄвропейськогоСоюзу, однак форми участі Парламенту в законодавчому процесі неоднакові.Залежно від предмета нормативного акту уповноважуючи статті пропонуютьвикористання різних процедур, у рамках яких прав Європарламенту більше абоменше.
Контрольніповноваження. Парламентський контроль за виконавчою владою — невід'ємна рисабудь-якої демократичної організації публічної влади. Європейський парламент уцей час має досить широкі контрольні прерогативи у відношенні головноговиконавчого органа ЄС — Комісії, а також (хоча й у меншому ступені) Ради.
Бюджетніповноваження. Так само, як і законодавчі повноваження, право твердженнябюджету, у цей час здійснюється спільно Європарламентом і Радою, причому«влада гаманця» Парламент знайшов ще задовго до створенняЄвропейського Союзу, в 1970- е рр.
Розподілбюджетних повноважень між двома інститутами Союзу досить своєрідно. ІПарламент, і Раду можуть в остаточному підсумку відкинути підготовленийКомісією проект бюджету в цілому: у цьому бюджетна процедура схожа назаконодавчу процедуру спільного ухвалення рішення (правда, на відміну від іншихнормативних актів, текст бюджету підписує тільки Голова Європарламенту).
Вінших випадках між Парламентом і Радою відбувається розподіл бюджетних витрат.Точніше, розподіляються не самі витрати, а повноваження по їхньомусанкціонуванню.
Ізправом твердження бюджету нерозривно зв'язане повноваження затверджувати звітпро виконання бюджету, що представляється щорічно Європейською комісією.Відповідне рішення приймає Європейський парламент, що діє за рекомендацієюРади, але не зв'язаний нею.
Уряді випадків установчі договори наділяють Парламент правом особистої участі вобговоренні й вживанні заходів виконавчо-розпорядницького характеру. Найчастішемова йде про право на одержання інформації щодо прийнятих або рішень, щоготуються.
Обов'язковомутвердженню (вотуму довіри) Європарламенту в цей час підлягає головнийвиконавчий орган ЄС — Європейська комісія — і окремо її Голова. Парламент — єдинийінститут, що може достроково відправити Комісію у відставку (за допомогоювотуму недовіри).
Європарламентсамостійно призначає один з найважливіших контрольних органів ЄС — ОмбудсманаЄвропейського Союзу. Однак, на відміну від Комісії, Омбудсман незалежний відпарламентаріїв і може бути достроково відсторонений лише Судом Європейськихспівтовариств.
Докатегорії міжнародних договорів, що вимагають згоди Європарламенту, віднесенітакож деякі інші найважливіші угоди ЄС, а саме:
- угодипро асоціацію із третіми країнами або міжнародними організаціями;
- угоди,які засновують спільні органи Співтовариства із третіми країнами абоміжнародними організаціями (до їхнього числа відноситься Угода про партнерствой співробітництво з Україною);
- угоди,що мають «важливе бюджетне значення» для Співтовариства.
Європарламенттакож інформується про інші міри, пов'язаних з реалізацією положень міжнароднихдоговорів Співтовариства, у тому числі про призупинення їхньої дії або,навпроти, про попереднє застосування ще до офіційного набрання чинності. [17]
ЄвропейськаКомісія веде своє походження від Верховного органа ЕОВС, що у рамках першого зЄвропейських співтовариств здійснював як виконавчу, так і законодавчу функцію.Римські договори про ЄЕС і Євратом наділили законодавчою владою Рада, анадкраїнний виконавчий інститут був названий Комісією.
З1967 р. Комісія, як і Рада — єдиний орган для ЄЕС, ЕОВС і Євратому — Комісіяєвропейських співтовариств. Дане найменування зберігається в офіційнихдокументах донині, у тому числі в актах, видаваних самою Комісією.
Комісіяв західній літературі й засобах масової інформації традиційно характеризуєтьсяв якості головного виконавчого органа Союзу, а іноді навіть як його«уряд».
Ізцією характеристикою в цілому можна погодитися, але з декількомазастереженнями:
- по-перше,Комісія має таку якість у рамках Європейських співтовариств, насамперед ЄС — тобто першої опори Союзу (у цьому причина збереження старої назви — КомісіяЄвропейських співтовариств);
- по-друге,виконавчо-розпорядницькими повноваженнями в Союзі володіють також Рада іЄвропейський центральний банк, вплив яких не слід недооцінювати, особливо всфері другої й третьої опор і кредитно-грошового регулювання;
- по-третє,Комісія наділяється досить широкими повноваженнями в сфері законодавчої влади,у яких виражається система стримок і противаг на рівні наддержавних інститутівСоюзу. [14]
Всіособи призначаються до складу Комісії з урахуванням їхньої загальноїкомпетентності, а їх незалежність не повинна викликати сумнівів.
Важливоюгарантією незалежності членів Комісії служить заборона не тільки приймати, алей запитувати інструкції від кого б те не було, у тому числі від країн,громадянами яких вони є. У свою чергу, країнам-членам заборонено вживатибудь-які спроби вплинути на членів Комісії при виконанні ними своїх обов'язків.Країни не мають права «відзивати» своїх членів Комісії.
Строкповноважень Комісії в цілому становить нині п'ять років (раніше, до створенняЄвропейського Союзу, він був на рік менше). Дострокове припинення повноваженьКомісії (крім випадків добровільної відставки) можливо тільки за рішеннямЄвропейського парламенту, а саме, при винесенні Комісії вотуму недовіри.
Засібформування Комісії в цей час має деякі подібності з порядком призначення урядув змішаній (напівпрезидентській республіці), де роль колективного президентавиконують спільно уряди країн-членів. Перед тим як дати своя згода,Європарламент заслуховує політичну програму кандидата в Голови («політичніорієнтири»), по якій парламентарії проводять дебати, а потім виносять свійвердикт. Останній може бути й негативним: у випадку відмови Парламенту вінвеститурі процес формування Комісії вертається до першого етапу. Жодна людинане може стати членом Комісії, якщо проти цього заперечує Голова, затвердженийна свій пост Європарламентом. [10]
Єдинимикритеріями для призначення на посаду відповідно до Договору про ЄС, служатьнезалежність і загальна компетентність майбутнього комісара. Вотум довіриКомісії в цілому з боку Європейського парламенту. Після завершення підборакандидатур уже весь «кабінет» надходить на затвердженняЄвропарламенту. Однак ще раніше, перше ніж винести вотум довіри Комісії абовідмовити в такому, парламентські комісії заслуховують кожного кандидата вкомісари окремо.
Потімвже затверджений Голова Комісії представляє членів свого майбутнього«кабінету» на пленарному засіданні й оголошує перед Європарламентомпрограму роботи Комісії.
Парламентмає право вирішального голосу не тільки в призначенні Голови, але й окремихкомісарів — правом, що мають парламенти далеко не всіх країн, у тому числі йпарламентських республіках.
Післятого як Комісія в цілому одержала парламентську інвеституру, всі її членипризначаються урядами країн-членів за спільною згодою. Склад Комісії востаточному підсумку покликаний відбивати волю народів окремих країн ЄС, щовиражається через національні уряди, і волю населення всього ЄвропейськогоСоюзу, представником якої виступає Європарламент. Уряди країн-членів більше неможуть самостійно формувати «уряд» ЄС, але й Парламент Союзу сам цезробити не вправі.
Внутрішняорганізація Комісії як виконавчого органа, являє собою ієрархічну систему назасадах єдиноначальності, що має значні подібності зі структурою національнихурядів. [10]
Керуєроботою Комісії Голова, якому допомагають його заступники. Наступний рівеньутворять комісари, відповідальні за окремі сфери керування. Комісари, а в рядівипадків, безпосередньо Голова і його заступники, направляють роботугенеральних директоратів Комісії, які по своїх завданнях і статусу схожі наурядові міністерства й відомства.
ПосадаГолови (Президента) Комісії є найбільш високим постом, що можуть займатифізичні особи в організаційному механізмі Європейських співтовариств і Союзу вцілому. Як і Голова Ради (пост, займаний країнами-членами), Голова Комісіїздійснює керівні функції не тільки відносно свого інституту, але й стосовно довсього Європейського Союзу.
ЯкщоГолови Ради в засобах масової інформації іноді порівнюють із президентомЄвропейського Союзу, то голову Комісії вподібнюють "європейськомупрем'єр-міністрові".
Середзагальнополітичних повноважень Голови (тобто здійснюваних відносно Співтовариствай усього Союзу) найбільш важливим є офіційне представництво ЄС на міжнароднійарені. З питань «коммунітарної» зовнішньої політики Голова від іменіКомісії (як інституту, що представляє Європейські співтовариства за рубежем)проводить зустрічі на вищому рівні з керівниками іноземних країн, бере участь уміжнародних конференціях, нарадах «Великої вісімки» і т.д. Він же єодним зі членів «трійки» (поряд з Головою Ради й Високимпредставником по ОВПБ), що представляє Європейський Союз за кордоном увипадках, коли питання торкається всіх сфер його зовнішньої політики (тобто й«коммунітарну», і ОВПБ).
ГоловаКомісії разом з Головою Ради приймає довірчі грамоти від глав іноземнихдипломатичних представництв, акредитованих при Європейських співтовариствах.[10]
Кожний«рядовий» член Комісії є посадовою особою, що з доручення Головиздійснює загальне керівництво конкретною галуззю або групою галузей. Комісарампідзвітні відповідні генеральні директорати або інші служби Комісії, хочаформально їх очолюють інші особи (генеральний директор або начальник служби).'
Усвою чергу, будь-який комісар у своїй роботі підзвітний Комісії в цілому й особистоГолові, що може давати йому провідні вказівки. При необхідності (коли питаннястосується компетенції декількох комісарів) Голова створює робочі Групи із двохі більше комісарів.
Підготовкуй контроль за виконанням рішень Комісії здійснюють її генеральні директорати.Вони утворяться в структурі Комісії як органи спеціальної (галузевої абоміжгалузевий) компетенції.
Особливемісце серед підрозділів Комісії займає її Генеральний секретаріат. Як і в іншихінститутах Союзу, Генеральний секретаріат є допоміжним органом Комісії вцілому.
Йогокерівник — Генеральний секретар Комісії — підзвітний безпосередньо Голові йсприяє останньому в керівництві всією роботою Європейської комісії. НаГенерального секретаря також покладений обов'язок підтримки «офіційнихвідносин» Комісії з іншими інститутами Європейського Союзу. [16]
Зпогляду змісту повноваження Комісії носять досить різноманітний характер.Найбільш важливими серед них виступають ті, які спрямовані на реалізаціюКомісією своїх функцій у системі наддержавної публічної влади ЄвропейськогоСоюзу, а саме:
- забезпечитивиконання як країнами так і приватними особами норм права Європейського Союзу(функція «стража» або «хоронителя», як її традиційноназивають у західної доктрині);
- самоївиконувати правові норми («адміністративна функція»), наприкладвиконання бюджету;
- визначатиполітичний курс ЄС, насамперед за допомогою розробки законопроектів (функція«мотора» або «двигуна» по термінології західноєвропейськихучених).
Повноваженняв рамках перших двох функцій по своїй природі відноситься до виконавчої влади,а в рамках третьої — до влади законодавчої, незважаючи на те, що основниминосіями останньої виступають Рада і Європарламент. Самостійне значення всистемі повноважень Комісії мають її права по формуванню органів і призначеннюпосадових осіб Союзу, а також повноваження в сфері міжнародних відносин, якібудуть розглянуті останніми.
Повноваженняпо розслідуванню правопорушень і накладенню штрафів. Якщо на підставі отриманоїінформації (у тому числі по скаргах приватних осіб) Комісія доходить висновкупро ймовірне порушення об'єктивного права ЄС країнами-членами, вонавповноважена порушувати проти відповідної країни офіційне розслідування. [16]
Приводомдля порушення справи, відповідно до Договору про ЄС, виступає будь-якепорушення країною-членом своїх зобов'язань з установчого договору, що можеполягати й у невиконанні національною владою законодавчих актів наднаціональнихінститутів і прецедентого права ЄС.
Такимчином, як родовий об'єкт правопорушення в цьому випадку виступає вся системасуспільних відносин, урегульованих коммунітарним правом. Конкретний об'єкт,відповідно, може перебувати в самих різних сферах життя (економіка, утворення,культура й т.д.).
Повноваженняпо санкціонуванню певних дій. Поряд із проведенням розслідувань по фактахпротиправних дій і бездіяльності країн-членів і приватних осіб — формоюнаступного контролю за дотриманням права ЄС, Комісія здійснює також попереднійконтроль, що дає можливість припинити ймовірні правопорушення ще до того, як їхспробують зробити.
Виконаннябюджету. Подібно конституціям національних країн, установчий договір ЄСповноваження по виконанню бюджету поклав на «уряд» Співтовариства — Європейську комісію.
Увідповідності зі ст. 274 Договору про ЄС Комісія виконує загальний бюджетЄвропейського Союзу під свою власну відповідальність і в межах виділенихасигнувань, керуючись засадами сумлінного керування фінансами. При необхідностівона вправі переносити асигнування з одного розділу в інший або з одного підрозділув інший.
Звиконавчими повноваженнями в бюджетній сфері безпосередньо зв'язаніповноваження Комісії з керування Європейським соціальним фондом і іншимиструктурними фондами ЄС, яким виділяється чимала частина фінансових засобівСоюзу й країн-членів. [17]
Європейськукомісію традиційно розглядають як офіційний представник Європейськогоспівтовариства на міжнародній арені. Даний принцип (як, втім, і«монополія» Комісії на законодавчу ініціативу) спеціально незакріплений в установчому договорі ЄС, але випливає із установленої їм системиповноважень Комісії в сфері зовнішньої політики.
Як орган,покликаний виражати інтереси ЄС за кордоном, Комісія відкриває своїдипломатичні представництва («делегації») в іноземних країнах, якібагато в чому відіграють роль «посольств», Європейського Союзу вцілому.
ЄвропейськийСуд без перебільшень можна визнати стрижневим органом у системі інститутів ЄС.Але він би не зміг стати таким, якби не була виявлена необхідна добра воля збоку країн-членів і їхніх суспільств.
Відповіднодо Римського Договору, Суд являє собою незалежний правовий орган, необхіднийдля того, щоб через тлумачення й застосування цього Договору дотримувалосяправо Європейського Союзу. Справи в суд передаються трьома способами: 1.Національними судами відповідно до процедур ст. 177; 2. Позовами ЄвропейськоїКомісії проти країн-членів (ст. 169); 3. Позовами, збудженими одноюкраїною-членом проти іншого (ст. 170).
Судрегулює розбіжності між країнами-членами; між країнами-членами й самимЄвропейським Союзом; між інститутами ЄС; між ЄС і фізичними або юридичнимиособами, включаючи співробітників його органів. Суд дає висновку по міжнароднихугодах; він також виносить попередні постанови по справах, переданим йомунаціональними судами, втім, що не мають юридичної чинності. Зрозуміло, під йогоюрисдикцію не попадають області, не охоплені договорами ЄС.
Відповіднодо Маастрихтського договору, Суду надане право накладати штрафи накраїни-члени, що не виконують його постанови (Римський договір такого правасуду не давав).
Судскладається з 27 суддів, призначуваних урядами країн-членів за спільною згодоюстроком на 6 років (по одному судді від кожної країни). Строк повноважень суддіможе бути продовжений. Кожні три роки обновляється половина складу суддів. [17]
У складісуду є також 8 генеральних адвокатів. Їхнє завдання — допомогти суддям увиробленні рішень. Статус адвоката ідентичний статусу судді. Адвокат береучасть у розгляді справи. Він вивчає документи, слухає аргументи сторін іформулює власну думку щодо можливого рішення. Може виникнути питання: а навіщовзагалі потрібний подібного роду адвокат. Справа в тому, що судді по завершеннірозгляду справи повинні прийняти єдине рішення. Хтось із них може мати особливудумку, але воно ніде й ніяк не відбивається. Відповідно підвищується в судовомупроцесі роль генерального адвоката, що при формальній рівності із суддями ніякне обмежений ні у формулюванні, ні у вираженні своєї думки. Думка адвоката длясуду не є обов'язковою. По завершенні слухання справи разом з вирокомоголошується думка адвоката.
Зразковасхема проходження справи в Суді наступна: позовна заява або запит національногосуду ставиться на облік і проходження його контролюється реєстратором.Реєстратор також, як судді й генеральні адвокати, входить до складуЄвропейського Суду.
Ознайомившисьіз документами, голова Суду передає їх в одну із шести палат і призначаєвідповідального доповідача. Одночасно перший генеральний адвокат підключає досправи одного зі своїх колег. Роль судді-доповідача складається в ретельномуознайомленні зі справою й складанні по ньому попередньої доповіді. Інші суддітакож знайомляться з матеріалами справи, але в додатку до нього вони читають ізгадану доповідь, і думка генерального адвоката. Якщо мова йде про вирішеннясуперечки між країнами-членами, то справа буде слухатися Судом у повному складів головному офісі в Люксембурзі. Там же перед Судом усно викладає свою думкугенеральний адвокат і заслухуються аргументи сторін. Суд виносить своє рішенняу формі заяви. Власного механізму реалізації рішень у Суду нема, у цьому вінпокладається на механізми країн-членів.
ЮрисдикціяСуду складається з декількох самостійних категорій справ. Головні серед них:
— справи позовного виробництва — позови до країн-членам, інститутам Союзу й,рідше, до юридичних і фізичних осіб;
— преюдиціальні запити, які подаються національними судами на предмет тлумаченняустановчих договорів і нормативних актів ЄС або з метою перевірки відповідностіактів інститутів установчому договору Європейського співтовариства.
Переважнабільшість справ Суд розглядає на підставі Договору про установу Європейськогоспівтовариства. У рамках другої «опори» Європейського Союзу (загальназовнішня політика й політика безпеки) юрисдикція в Суду відсутній, а в рамкахтретьої «опори» (співробітництво поліцій і судових органів укримінально-правовій сфері) досить обмежена.
В1986 році Єдиним Європейським Актом був утворений Суд першої інстанції, щопочав діяти з 1989 року. Його створення було викликано різким збільшенням обсягуроботи Європейського Суду. Відповідно до формулювання Акту Суд першої інстанціїбув ''доданий'' Суду, тобто формально він не вважається самостійним інститутом,навіть розташовується він у тім же будинку, що суд, і служби забезпечення,включаючи бібліотеку, у них загальні. [17]
Судпершої інстанції включає 27 суддів — по одному від кожної країни-члена(генеральних адвокатів тут нема, хоча введення їхнього інституту можливо вмайбутньому) і розглядає по першій інстанції позови, що подаються до інститутівСоюзу фізичними і юридичними особами, справи, пов'язані з порушеннями частками,юридичними особами й союзними країнами рішень і законів Співтовариств, справи,пов'язані з порушенням правил конкуренції й ін. Рішення Трибуналу в касаційномупорядку можуть бути оскаржені в Суді протягом двох місяців.
РішеннямРади ЄС від 2 листопада 2004 року був створений трибунал по справах цивільноїадміністрації Європейського Союзу. У його компетенції перебувають службовісуперечки за участю осіб, що складаються на цивільній службі в Європейськихспівтовариств. Справи в Трибуналі розбираються 7 суддями, призначуваними нашість років. У Трибуналу по справах цивільної адміністрації ЄС є свійреєстратор також, що також входить до складу суду. Рішення Трибуналу можутьбути (але не у всіх випадках) оскаржені в Суді першої інстанції. Ніццськийдоговір 2001 року на додаток до двох існуючих на той момент судам дозволивстворювати судові органи Європейського Союзу спеціальної юрисдикції — «судові палати». Судові палати будуть засновуватися РадоюЄвропейського Союзу. Кількість судових палат не обмежується. На рішення судовихпалат можна буде подавати касаційні скарги в Трибунал.
ЄвропейськаРахункова палата була заснована відповідно до положень другого бюджетногодоговору 1975 р. і стала функціонувати в повному обсязі в жовтні 1977 р.
Намомент свого створення Рахункова палата не була включена в число інститутівСпівтовариства. Це відбулося тільки після прийняття Маастрихтського договору1992 р. Включення Рахункової палати в число інститутів Європейськогоспівтовариства було викликано не зміною її повноважень, а бажанням підвищити їїстатус, дорівнявши цей орган до інших інститутів Співтовариства. [16]
ЄвропейськаРахункова палата виконує контрольну функцію й не належить ні до однієї з галузейвлади ЄС. Відзначимо, що таке правове положення поза традиційною системоюподілу влади характерно для більшості незалежних рахункових палат миру.Виключення становлять рахункові палати тих деяких країн, у яких прийнятовиділяти окрему, контрольну галузь влади (Швеція).
Описуючимісце Європейської Рахункової палати серед інститутів Європейського Союзу,необхідно згадати про досить складних взаєминах, що зложилися між Рахунковоюпалатою й іншими інститутами Союзу. Як відзначалося деякими дослідниками, твердапозиція Рахункової палати у відносинах з Комісією дає привід обвинуватити неї втім, що вона займає «некоммунітарну» позицію. Однак взаємини міжКомісією й Рахунковою палатою, що досягли найбільш критичні крапки до середини90- х рр., поступово нормалізуються.
Відповіднодо змін, внесеними в ст. 247 Договору Ніццьким договором 2001 р., кожне зкраїн-членів повинне бути представлене в Рахунковій палаті одним своїмгромадянином. [16]
Строкповноважень аудиторів дорівнює шести рокам, що є відносно коротким строком дляаудиторів рахункових палат Західної Європи. Строк їхніх повноважень може бутипродовжений, що нерідко й відбувається.
Длятого, щоб стати аудитором Рахункової палати, кандидати повинні відповідатипевним вимогам. Вони закріплені в п. 2 ст. 247 Договору. Насамперед аудиториповинні бути громадянами країн-членів. Крім того, існують досить тверді вимогидо професійної їхньої підготовки. До свого призначення на посаду аудиторівРахункової палати вони або повинні мати досвід роботи в «органах зовнішньогоаудита» у своїх країнах-членах, або «мати достатню кваліфікацію длязаняття цієї посади». Крім того, "їхня незалежність не повиннавикликати сумнівів".
Післясвого призначення на посаду аудитори Рахункової палати зобов'язані дотримуватицілого ряду твердих вимог, що втримуються в п. 4 і 5 ст. 247 Договору проЄвропейське співтовариство, і загальних з вимогами до вищих посадових осібКомісії, Суду й ЄЦБ. Так, аудитори Рахункової палати повинні зберігати своюнезалежність від органів країн-членів і Співтовариства. Вони не мають праваодержувати або просити вказівок у таких органів. Крім того, протягом строкусвоїх повноважень аудитори не мають права займатися якою-небудь іншоюдіяльністю, оплачуваної чи ні. Нарешті, вони повинні «утримуватися відбудь-яких дій, несумісних з їхніми обов'язками».
Післявідходу аудитора зі свого поста на його діяльність як і раніше залишаютьсядосить тверді обмеження, установлені п. 5 ст. 247 Договору про Європейськеспівтовариство. Зокрема, після відходу зі свого поста аудитори повинні«проявляти педантичність і обережність у тім, що стосується згоди зайнятипевні посади або одержати певні вигоди». У випадку порушення колишнімиаудиторами цього зобов'язання й здійснення вчинків, що входять у конфліктінтересів з їхньою діяльністю на пості аудиторів Рахункової палати, порушникина підставі п. 7 ст. 247 Договору про Європейське співтовариство можуть бутипозбавлені своєї пенсії рішенням Суду за заявою Рахункової палати. [15]
Розглянемо,яка внутрішня організація Рахункової палати. Цей інститут очолюється головою.Відповідно до п. 3 ст. 247 ЄС голова Рахункової палати обирається самимиаудиторами зі свого складу. Строк повноважень голови — три роки, тобто половинавід загального строку повноважень аудиторів. Договір дозволяє переобиратиголови на новий строк.
Дообов'язків голови ставиться координація й контроль за діяльністю Рахунковоїпалати. Крім того, голова контролює роботу юридичної служби Рахункової палати.Голова представляє Рахункову палату при роботі з інститутами ЄС, а також уміжнародних організаціях.
Внутрішняорганізація палати визначається Договором (відносно голови Рахункової палати) івнутрішнім регламентом палати, прийнятим Рахунковою палатою й затверджуваноюРадою. Ніццький договір 2001 р. вніс зміни в ст. 248 Договору про ЄС, щозакріпила існування регламенту Рахункової палати й процедуру його прийняття.Він приймається Рахунковою палатою після одержання згоди Ради, що дає йогокваліфікованою більшістю голосів.
Внутрішняорганізація Рахункової палати виходить із того, що вся контрольно-ревізійнадіяльність цього інституту здійснюється аудиторами. За кожним з аудиторівзакріплене підлегле йому напрямок. Аудитори об'єднані в чотири основнихаудиторських групи, очолюваних старшим аудитором групи.
Першааудиторська група складається із трьох аудиторів і здійснює контроль завитратою засобів Співтовариства із цільового бюджетного Європейськогосільськогосподарського фонду орієнтації й гарантій, тобто витрат Співтовариствана здійснення Загальної аграрної політики.
Другааудиторська група складається із чотирьох аудиторів і здійснює контроль завитратою засобів Співтовариства в рамках структурних фондів. Ця група вивчаєвитрату грошей з бюджету ЄС у таких сферах, як соціальна політика, внутрішніполітики, наукові дослідження, фінансовані Співтовариством, загальна політика вобласті рибальства, політика по розвитку сільських районів, регіональнаполітика, а також витрата засобів з фонду зближення. [10]
Третяаудиторська група складається із трьох аудиторів. Вона контролює витратузасобів, виділених на всілякі міжнародні програми Співтовариства по наданнюдопомоги іншим країнам.
Нарешті,четверта аудиторська група, що складається із трьох аудиторів, контролюєдохідну частину бюджету співтовариства, а також витрата засобів на потребиінститутів і органів Європейського Союзу.
Предметиконтролю Рахункової палати закріплені в п. 1 і 2 ст. 248 ДЄС, які, по суті, єдокладною «розшифровкою» завдання існування Рахункової палати,закріпленої в ст. 246 і, що зводиться до здійснення аудита.
Насамперед,Рахункова палата перевіряє звіти про виконання всіх дохідних і видатковихстатей бюджету Співтовариства. Крім того, палата перевіряє звіти про витрати йдоходи всіх органів, заснованих Співтовариством, за винятком тих, у чиїхустановчих документах прямо зазначено на неможливість такої перевірки.Наприклад, Рахункова палата здійснює тільки часткову аудиторську перевірку ЕЦБу частині визначення ефективності діяльності по керуванню самим банком. Цевикликано тим, що ст. 27.2 Статуту європейської системи центральних банків іЄвропейського центрального банку виключає можливість інших аудиторськихперевірок діяльності ЄЦБ із боку Рахункової палати.
Рахунковапалата також перевіряє правильність ведення бухгалтерської звітностіСпівтовариства, а також законність і правильність операцій, що лежать в, основітакої звітності.
Палатаперевіряє законність і правильність доходів, а також здійснених ЄС витрат.Нарешті, Рахункова палата досліджує питання про сумлінність керування фінансамиЄС.
Колооб'єктів контролю з боку Рахункової палати дуже широкий. По суті, у ньогопопадають будь-які юридичні або фізичні особи, що мають відношення до доходівабо витрат Співтовариства. Відповідно до п. 3 ст. 248 ДЄС Рахункова палата маєправо перевіряти інші інститути Співтовариства, будь-які органи Співтовариствай країн-членів, що розпоряджаються доходами або витратами за Співтовариство,будь-які юридичні або фізичні особи, що одержують виплати з бюджетуСпівтовариства. Природно, що всі вони підлягають перевірці з боку Рахунковоїпалати лише в частині, що стосується засобів з бюджету ЄС.
Дляздійснення своїх контрольних функцій Рахункова палата наділена цілим рядомповноважень, закріплених у п. 3 ст. 248 ДЄС. Так, Рахункова палата має правоздійснювати свої контрольно-ревізійні заходи як у власних приміщеннях, так і вприміщеннях організацій, що перевіряються.
Палататакож має право одержувати по своїх запитах всю необхідну інформацію від"інших інститутів Співтовариства, будь-яких органів, що розпоряджаютьсядоходами або витратами за Співтовариство, будь-яких юридичних або фізичнихосіб, що одержують виплати з бюджету, національних аудиторських установ або,якщо останні не володіють
Такіповноваження Рахункової палати дозволяють їй одержувати необхідну інформаціюдля здійснення своїх перевірок, включаючи зустрічні.2.3Юридична природа актів органів Євросоюзу
Воснову правопорядку ЄЕС — ЄС були покладені міжнародні нормативні акти, які, усвою чергу, визначили правові засади діяльності ЄЕС, включаючи джерела права.Істотним при цьому є те, що ставилося завдання максимально тісногоспівробітництва як держав — членів ЄЕС, так і народів. А в правовому планізавданням було створити новий юридичний порядок міжнародного права, в ім'яякого держави обмежили свої суверенні права, хоча й у певних областях, асуб'єктами якого є не тільки держави-члени, але і їхні громадяни.
Мовайшла про міжнародний правопорядок, співробітництво держав у сферах, вузькообкреслених Римським Договором. Відповідно, що могло служити джерелом права?Те, що взагалі властивийо міжнародному праву: міжнародний договір; міжнароднийпорядок, що склався у взаєминах між державами ЄЕС; рішення міжнародноїорганізації (ЄЕС) у межах своєї компетенції й, як допоміжне джерело, рішення ЄСП.
Хочане можна не визнати, що це «допоміжне» джерело стало, як ми пізнішепобачимо, навряд чи основним.
Неможна не відзначити: право ЄС коріннями своїми йде в національні правопорядки,а значить дивним було б, якби як джерело європейського союзного права ми неназвали внутрішнє право держав — членів ЄС.
Внутрішнєправо взагалі може якось співвідноситися з міжнародним, але джерелом його не є.Схоже, що цей підхід у випадку з ЄС невірний. Узгодження волевиявлень державпри розробці норм міжнародного права має на увазі насамперед відповідністьданих норм внутрішнім правопорядкам, від яких залежить позиція представниківдержави на форумі, де проекти міжнародних норм піддаються узгодженню. І багатодержав у своїх конституціях без трудазакріпили положення про приматаміжнародних правових норм над внутрішніми, оскільки вони розуміли, що такінорми, належним чином прийняті, ніяк не можуть суперечити внутрішньомуправопорядку. [14]
Справа,однак, у тім, що в нашім випадку мова йде не просто про міжнародний правопорядоку звичайному змісті. В 1963 р., тобто 30 років тому або через 6 років післястворення ЄЕС, багато чого бачилося інакше. Тоді європейським лідерам і вголову не могло прийти, що інтересам правлячих класів, в основі своїйкосмополітичним, вигідно буде відмовитися від національного суверенітету йспробувати перемішати європейські народи в єдиному котлі. Маємо також на увазі,що в той час голлізм як національне політичне явище домінував у Франції.
Ізчасом, особливо з початку 70-х років, мова зайшла про можливість політичногооб'єднання держав-членів у єдину сверхкраїну.
Алеоб'єднатися політично, навіть при високому ступені економічної інтеграції, невиробивши звички підпорядковуватися рішенням якоїсь центральної,вненаціональної влади, не можна. У рамках ЄЕС такими були дві влади: виконавча- в особі ЄК і судова — ЄСП. Перша була правочинна за Римським Договоромприймати необхідні юридичні акти — постанови, директиви й рішення, обов'язковідо виконання в державах-членах. Але наскільки строгою була б ця обов'язковість?Адже зазначені юридичні акти повинні були застосовуватися в рамках внутрішніхправопорядків і за допомогою їхніх правових механізмів. Як забезпечити, іпотрібно чи, цю обов'язковість? До переходу до політичної інтеграції це питанняне стояло гостро, але, коли був визначений курс переходу ЄЕС у ЄС, необхіднимстало знайти відповідний механізм. Таким став ЄСП, якому негласно й у робочомупорядку були дані максимально високі повноваження. Його абсолютну юрисдикціювизнали як всі інститути ЄЕС, так і держави-члени, що породили ЄСП. За ЄСПвизнавалося останнє слово у будь-якій справі.
Щостосується джерел права ЄС, то в цей час безперечними й визнаними офіційнозахідними правовими авторитетами є:
1.Договори (Treaties);
2.Постанови (Regulations);
3.Директиви (Directives);
4.Рішення (Decisions);
5.Рішення ЄСП і спільні принципи права. У статті 189 Римського Договорузгадуються також «рекомендації» і «думки», але, незаперечуючи важливості цих актів, їх не можна визнати джерелами права, оскількивони не є юридично обов'язковими.
Випадаєначебто б і міжнародний порядок. Але він скоріше просто не помічений, хоча неможна не бачити, що той же Римський Договір при його створенні закріпивсформовані зв'язки між західноєвропейськими державами в порядку звичаю.Приміром, та ж відсутність реальних кордонів. Їх знищила війна й режим спільноїзахідної тристоронньої (США, Великобританія, Франція) окупації ФРН. Із часомвизначилася перевага «прозорих» кордонів, що закріпилося в договоріпро створення Співтовариства вугіллями стали, а потім і в Римському Договорі.
Абовзяти проблеми рибальства. Рибалки країн первісної «шістки» ЄЕСзвичайно вільно промишляли в прилягаючих водах до сусідніх територіальних вод,ширина яких 3 милі. І ця воля перекочувала в документи Співтовариства.
Більшістьміжнародних угод фіксують те, що у звичайному порядку вже склалося міждержавами. А в ЄЕС багато звичаїв приймалися в увагу ЄСП при розглядіконкретних справ. Як не дивно, у західних дослідженнях чомусь взагалінедооцінюється роль звичаю як джерело права ЄС. Хоча в загальній теоріїміжнародного права цими ж авторами звичай як джерело права висувається попереддоговору.
Договоривиносяться на перший план по формально юридичних міркуваннях. За аналогією ізвнутрішнім правом для ЄС — це закон. Але відомо, що в житті, подобається нам цечи ні, підзаконні акти часто мають більше значення. Закон, особливо якщо вінвикладений занадто в загальній формі, — може підправлятися на практиці доневпізнанності.
Договорив ЄС укладають держави-члени, це — міжнародне право, а їхнє тлумачення йзастосування стосується компетенції інститутів ЄС, а це вже внутрішнє правоСоюзу. [7]
Основнимдоговором, свого роду Конституцією ЄС, залишається Римський Договір 1957 р. простворення ЄЕС. У ньому викладені основні принципи й механізм функціонуванняЄЕС, позначені мети створеного Загального ринку.
Стаття119 Договору передбачала, що в країнах ЄЕС чоловіка й жінки повинні за рівнуроботу одержувати рівну зарплату.
В1965 р. був укладений Договір про об'єднання. Як пам'ятаємо, в 1951 р. булоутворено Європейське Об'єднання вугілля й стали, а в 1957 р. разом з РимськимДоговором сторони дійшли згоди про створення Європейського об'єднання поатомній енергетиці. Згаданим Договором 1965 р. ці об'єднання були приєднані доЄЕС.
В1973 р. був укладений договір про вступ у ЄЕС Великобританії, Ірландії й Данії;в 1981 р.- про приєднання Греції; а в 1986 — Іспанії й Португалії.
В1986 р., як би підбиваючи підсумок діяльності ЄЕС і у зв'язку зі збільшеннямчисла членів до дванадцяти, сторони уклали Єдиний Європейський Акт, яким всівони зобов'язалися завершити створення єдиного Загального ринку до 31 грудня1992 р.
В1992 р. був укладений Договір про Європейський економічний простір, відповіднодо якого економічний режим ЄЕС поширювався на територію країн «зонивільної торгівлі» — Австрія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Швейцарія,Швеція, Фінляндія.
Згаданівище договори становлять правову базу і є основним джерелом права. Будучиспоконвічно міжнародними договорами, вони набули характеристики державного(конституційного) права того державного утворення, яким є ЄС.
Зіншого боку, не можна не бачити, що як тільки на міжнародній конференціїдержави — члени ЄЕС приймали на себе відповідні зобов'язання, органи ЄЕС дляїхнього розвитку й закріплення видавали постанови, директиви або рішення,іншими словами, норми внутрішнього права, поява яких визначалося й булообумовлено міжнародними актами.
Сказанестосується не тільки ЄС. Кожне цілком незалежна суверенна держава є під впливомміжнародного правопорядку. І не тільки тих інструментів, у яких воно беребезпосередню участь. Загальні принципи й норми міжнародного права мають неменший прямий ефект.
Практичнобудь-який законопроект у національному парламенті проходить свого роду перевіркуна відповідність міжнародному стандарту. Особливо це відноситься до сфери правлюдини і його основних свобод. [5]
Аякщо держава офіційно взяла участь у міжнародному правовому акті, то нормицього акту найчастіше мають пряма дія в рамках внутрішнього правопорядку. ДляЄС це тим більше вірно, оскільки конституції країн, його тридцятилітніх,визнають примат права міжнародного над внутрішнім.
Такимчином, говорячи про джерела майже будь-якої галузі внутрішнього права, вартовизнати такими загальні принципи й певні норми міжнародного права. Природно,далеко не всі погодяться з подібною точкою зору, але не можна не бачититенденцію в цьому напрямку. І дійсно, загальна світова інтеграція країн інародів не може не впливати самим прямим образом на розвиток внутрішніхправопорядків у цих країнах і народи.
Постанови- це акти, видавані СМ і ЄК «відповідно до положень» Договору 1957 р.(ст. 189). Мають пряме застосування на всій території ЄС. Іншими словами немаєнеобхідності приймати додатково які-небудь внутрішні акти в державах — членахЄС, якщо сама постанова не пропонує цього. Постанови з моменту їхнього виданнявже є частиною внутрішнього права членів ЄС.
Зіншого боку, відзначене зовсім не означає, що постанова повинна обов'язковозастосовуватися у всіх державах ЄС. Вона застосовується в міру необхідності.Якщо такої не спостерігається, то юридична чинність постанови відкладена.
Договір1957 р. ст.ст. 190 і 191 передбачає дотримання ряду формальностей, необхіднихдля набрання постановою чинності. А саме: постанова повинна бути опублікована вОфіційному журналі ЄЕС; повинні бути наведені міркування, що обумовили виданняїї; до неї повинна бути додана фраза: «Сьогодення Постанова є повністюобов'язковою і має пряме застосування у всіх державах-членах».
Здавалосяб, все ясно. Але бували випадки, коли держави йшли на видання власних правовихактів як би в розвиток прийнятої постанови, але маючи на увазі щось іншому,вигідне національному бізнесу. А нам відомо, як шляхом підзаконних актів можнасерйозно спотворити волю законодавця. Відповідно ЄСП у справі ЄК проти Італії в1973 р. виніс рішення, що «всі методи імплиментації, які мають якрезультат створення перешкод прямому застосуванню Постанови Співтовариства йставлять під загрозу його одночасне й однакове застосування на всій територіїСпівтовариства, не відповідають Договору».
Допитання прямого застосування правових норм ЄЕС ЄСП звертався й у багатьох іншихвипадках. І справа начебто б для розуміння не складна, але суть у тім, щодержави-члени ЄЕС в особі їхніх органів дуже неохоче позбавляли себеповноважень із питань, як здавалося, їхньої внутрішньої компетенції.
Директиви- це правові акти, які у відповідності зі ст. 189 Договору ЄЕС можуть видаватиСМ і ЄК Союзу. Кожний такий акт «має обов'язкову чинність для досягненнярезультату в державі-члені, до якого він адресований, але національні владизберігають вибір форми й методу його застосування».
Такимчином, на відміну від постанови директива, що не має прямої дії, припускає діюз боку держави-члена. Держава зобов'язана вжити заходів протягом певного часу.Нормативні акти держави не обов'язково відтворюють формулювання директиви.Головне — забезпечити її повне виконання. Передбачається, що державні актидадуть громадянам і юридичним особам ясне представлення про їхні права йобов'язки у зв'язку з директивою, а національним судам — основу для розглядуконкретних справ.
Рішення- це окремі акти ЄК, пов'язані з конкретними діями осіб (фізичних, юридичних)або держав — членів ЄС. Вони обов'язкові відносно адресата й не вимагаютьдодаткових заходів з боку національних органів. Для національних судів рішенняЄК — це норма права.
Прикладирішень: ЄК неодноразово вказувала державам-членам на неприпустимість сприяннянаціональним підприємствам у порушення ст.ст. 85 і 86 Римського Договору просправедливу конкуренцію. У такий же спосіб вказівка може бути звернене доконкретної компанії, що, на думку ЄК, порушує зазначені статті РимськогоДоговору. [11]
Основнихправових актів (договорів), що лежать в основі ЄС, усього сім.
До нихвідносяться у вигляді своєрідних додатків і доповнень ряд нормативних актів, щодеталізують і розвивають їх. Але основні акти містять все-таки положення,досить загальні за формою. Звідси випливає велика роль тієї інстанції, щопокликана їх інтерпретувати, добиваючись однакового розуміння й застосування їху державах — членах ЄС. Такою інстанцією є ЄСП. Причому так уже виходить, що всилу об'єктивних обставин ЄСП повинен був не обмежуватися вузькоюінтерпретацією написаного тексту нормативного акту, а в окремих випадках вийтиза його рамки. І це не було свавіллям ЄСП, оскільки такі дії в загальній форміпередбачені Римським Договором 1957 р.
Отже,основні принципи права наступні:
1.Пропорційність. Цей принцип, безперечно, загальний для всіх систем права.Змінюються тільки формулювання й документи, у яких він закріплений. УКонституції Німеччини записано, що на громадянина державний орган можепокладати зобов'язання тільки до рівня, абсолютно необхідного для досягненнямети в інтересах суспільства. Якщо ж цей рівень перевищений, то зобов'язанняанулюється.
2.Рівність (недискримінація). Цей принцип включений у сам текст договору ЄЕС.Так, у ст. 7 говориться про неприпустимість дискримінації по ознацінаціональності, а ст. 119 говорить про рівну оплату праці. Але ЄСП пішов далізазначеного в Договорі. Фактично він установив, що в рамках ЄЕС не може бути нів якій формі дискримінації між будь-якими соціальними й іншими групами йособами. Він підтвердив це в ряді розглянутих справ.
3.Захист законних очікувань.
4.Захист основних прав людини. Як основний, цей принцип був закріплений у рядірішень ЄСП.
5.Забезпечення процедурних прав включає право на справедливий процес і правовикласти в ході процесу свою думку. Необхідність у цьому принципі викликаєтьсятим, що в п'ятнадцяти державах ЄС різні як правопорядки, так і правовітрадиції. Десь вони розвинуті в силу історичних особливостей більше, десьменше. Завдання союзного права згладити ці розходження, привівши їх до єдиногознаменника.
3. Перспективи розвитку ЄС3.1Огляд Лісабонської угоди
Договірреформування або Лісабонська угода — нова базова угода щодо принципівфункціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Проект договору, щополіпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення ЄвропейськогоСпівтовариства" (англ. Draft Treaty amending the Treaty on European Unionand the Treaty establishing the European Community).
Конституційнийкомітет Європейського парламенту дав «зелене світло» процесуратифікації Лісабонської угоди. Передбачається, що дана угода спроститьмеханізм прийняття рішень в ЄС. Разом з тим, норми Євросоюзу не стануть більшчіткими та зрозумілими для його громадян.
Європарламентарінаполягають на необхідності ратифікації Лісабонської угоди усімакраїнами-членами до кінця цього року. Це дасть змогу громадянам ЄС отриматичітке уявлення про інституційну структруру Євросоюзу та усвідомленопроголосувати на виборах до Європейського парламенту у червні 2009 року. [19]
Саметому конституційний комітет 23 січня політично «благословив» доповідьпредставників Європарламенту — іспанського правоцентриста І. Мендеса де Віго табританського лейбориста Р. Корбетта (20 голосами «за» та 6«проти»).
Лісабонськаугода демократизує Євросоюз завдяки посиленню ролі Європарламенту танаціональних парламентів, а також удосконаленню механізмів захисту прав людиничерез приєднання до угоди Хартії фундаментальних прав ЄС.
Разомз тим, депутати Європарламенту критикують особливі умови для Великобританії таІрландії в сферах візової та іміграційної політики, а також незастосуванняположень Хартії фундаментальних прав на території Великобританії та Польщі.
Такожєвропарламентарі шкодують, що Лісабонська угода не набула форми конституції назразок Європейської конституційної угоди (яка не була ратифікована нареферендумах у Франції та Нідерландах у 2005 році).
ПредставникиЄвропарламенту вважають норми Лісабонської угоди менш чіткими та зрозумілими занорми Європейської конституції. [23]
Длявирішення цієї проблеми парламентарі пропонують урядам країн підготувати своюкоротку доступнішу версію Лісабонської угоди у межах інформаційногозабезпечення процесу ратифікації.
Новийдоговір повинен замінити європейську конституцію, прийняття якої практичнопровалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі.Передбачається створення посади президента ЄС, який обиратиметься на 5 років іпрезентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення проскорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту. [20]
Європейськікерівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань.До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми.Всі дипломатичні функції опиняться в руках верховного представника Євросоюзу ззовнішньої політики.
Формальноновий договір не є конституцією — у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Аледокумент зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинномудокументі — євроконституції. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, щопочалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїхнаціональних референдумах не підтримали європейську Конституцію. Для введення вдію нової Лісабонської Угоди провести референдум планує лише Ірландія. [22]
Офіційнепідписання Лісабонської сталось 13 грудня 2007 року, після чого документповинен бути ратифікований національними парламентами 27 держав Євросоюзу.
3.2Інституційні зміни в Євросоюзі відповідно до Лісабонської угоди
Розглянемоосновні положенні, що були покладені в основу Лісабонської угоди і таким чиномзмінили інституційну будову ЄС.
По-перше,в ЄС вводяться посади президента і вищого представника із закордонної політикиі спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиногопредставництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені.
У тойже час, згідно з процедурою прийняття рішень в сфері зовнішньої політики кожнакраїна-член може заблокувати будь-які зовнішньополітичні кроки ЄС. [21]
Заумови гіпотетичної участі України в ЄС такий чинник є сприятливим для нашоїдержави: Польща, наприклад цього року використала право вето, заблокувавшипереговорний процес ЄС з Росією через заборону експорту в РФ польського м'яса.
А цейчинник може стати перешкодою на шляху прийняття рішення про членство України вЄС, оскільки в образі нашої країни ЄС може отримати додатковий головний біль взовнішній політиці, з огляду на ряд проблем в українсько-російських відносинах,в першу чергу в енергетичній сфері. А енергетика для ЄС є «ахіллесовоюп'ятою».
По-друге,голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55% країн-членів, якіпредставляють не менше 65% населення ЄС для прийняття рішення) почнеться з 2014року, з урахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 рокубудь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговореннятекстів офіційних документів. [22]
Новасистема голосування буде поширена на 50 додаткових сфер, включаючи поліцейськеі юридичне співробітництво, боротьбу проти тероризму, освіту, економічнуполітику.
ПрезидентЄвропейської Комісії також буде призначатись Європейською Радою на основікваліфікованої більшості з врахуванням результатів європейських виборів натермін 2,5 роки.
Правилоабсолютної єдності залишиться для сфер зовнішньої політики, оборонної політики,соціальної безпеки, фінансової сфери і культури.
ПриєднанняУкраїни до Європейської співдружності значно вплинуло б на процес прийняттярішень з її майже 9% від існуючої кількості населення Європейського Союзу — за данимиДержавного комітету статистики на 1 вересня 2007 року населення України складає46,46 млн. осіб. [19]
Більшістьнових країн-членів ЄС є вихідцями із колишнього соціалістичного табору і маютьсхожі проблеми зі вступом до ЄС, але населення переважної більшості цих країн єневеликим. Десять колишніх соціалістичних країн з населенням 102,52 млн.чоловік (21,2% чисельності ЄС) представляють 37% загальної кількостікраїн-членів ЄС.
Очевидно,що всі рішення після 2014 року будуть прийматись практично одноосібно старимичленами ЄС, в першу чергу Францією, Італією, Німеччиною, Іспанією,Великобританією, не зважаючи на підходи до цих рішень з боку інших, новихкраїн-членів. [21]
Недивно, що з червневого 2007 року саміту ЄС Польща вимагала перенесення терміну введенняв дію системи голосування за кваліфікаційною більшістю. Польщі вдалосьскористатись правом вето і перенести початок її дії практично на 2017 рік.
Факторвеликої чисельності населення України є сприятливим для нашої країни, за умовивступу до ЄС, і несприятливим для старих країн-членів, оскільки збільшуєтьсявірогідність блокування рішень новими країнами-членами.
По-третє,посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції ЄС(«зелені книги», «білі книги», комунікації і законодавчі програми)будуть направлятися в національні парламенти для їх детального вивчення ітільки після цього виноситись на прийняття в ЄС.
По-четверте,кількість депутатів Європейського Парламенту має зменшитись з 785 до 750,починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількістьдепутатів визначаються за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів. [21]
Українає п'ятою за населенням після Німеччини (82,54 млн. чоловік), Франції (59,9 млн.чоловік), Великої Британії (59,33 млн. чоловік) та Італії (57,48 млн. чоловік).
Українамогла б отримати близько 65 місць в Європарламенті, тоді як на сьогодні Польщамає 51 місце, а європейські лідери відповідно: 96 — у Німеччини, 74 — у Франціїі по 73 у Великої Британії і Італії.
По-п'яте,Європейська група набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділенийфункцією координації економічних політик країн-членів зони євро. З одного боку,Україні ще далеко до вирішення цього питання, а з іншого боку, в новій угодіУкраїна — ЄС наша держава прагне прописати економічну інтеграцію, яка маєреалізуватись в зоні вільної торгівлі, що неможливо зробити без набуттячленства в Світовій організації торгівлі.
Здається,Україна вже долає останню перешкоду на шляху до СОТ, оскільки 24 жовтняделегація Киргизії на неофіційному засіданні робочої групи зі вступу України доСОТ в Женеві прилюдно визнала необґрунтованість вимог Бішкека до Києва обнулитиімпортні мита на сільськогосподарську продукцію і пообіцяла підписатидвосторонній протокол. [19]
Однактут існують і інші проблеми. У сфері економічних відносин з найближчимисусідами, депутати Європейського парламенту 9 жовтня цього року привернулиувагу української влади на те, що деякі положення угоди про Єдиний економічнийпростір (ЄЕП) можуть, у випадку імплементації, завадити намірам створення зонивільної торгівлі між Україною та ЄС.
І втакій ситуації перед Україною стоїть непростий вибір: ЄС чи ЄЕП, адже засічень-серпень 2007 року доля ЄС у загальному обсязі експорту України становила29,9%, а доля країн ЄЕП — 31,6%, по імпорту ЄС — 35,1%, ЄЕП — 33,8%.
По-шосте,в Європейському Суді буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів,з яких одну буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогоюостанньої. Це створило прецедент, який автоматично може перенестись на Україну,за умови її членства в ЄС.
По-сьоме,Хартія фундаментальних прав, яка вступить в силу в усіх країнах-членах ЄС,окрім Великої Британії і Польщі, визначає обов'язковість дотримання правлюдини. Україна ж в цьому плані ще має ряд серйозних недоліків, що стосується ірівності перед законом, і захисту інтелектуальної власності, і боротьби зкорупцією.
По-восьме,стосовно контролю за іміграцією в проекті договору вказано, що ЄС розвиваєполітику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективнеспостереження пересікання зовнішніх кордонів».
Зурахуванням цього, для ЄС в сьогоднішній ситуації вигідніше мати Україну — сусіда, ніж Україну — члена, оскільки Україна як сусід може стати чудовимфільтром для міграційних потоків із Сходу, які становлять загрозу внутрішнійситуації в країнах — членах ЄС. [22]
Одночаснозростатимуть і вимоги та більш прискіпливе ставлення ЄС до нових кандидатів,прикладом чого є затягнутий переговорний процес із Туреччиною. [23]
Утаких умовах, Україна, дотримуючись незворотного шляху на поглибленняєвропейської інтеграції, повинна спрямовувати основні зусилля на виконаннядомашнього завдання із проведення внутрішніх реформ, які, якщо і не виллються вбезпосереднє членство в ЄС, то значно покращать життєдіяльність нашої держави інаблизять її до європейських стандартів.
/>Висновки
Європейське право — великий і розгалужений комплекс(фахівці користуються нерідко поняттям «правовий масив»), що включаєнорми, що відносяться до різних галузей права. Тут переплітаються нормипублічного й приватного права, традиційних і нових галузей права. Європейськеправо відрізняється й тим, що нерідко відмовляється від стандартних, звичнихпідходів і йде власним шляхом. До його аналізу часто важко підходити зі сталимикритеріями й поданнями, тому що його принципова з вимагає серйозного переглядубагатьох колишніх поглядів. З відомою часткою умовності можна говорити нстільки про комплексний, але й про «гібридний» характер європейськогоправа, що, розвиваючись, вбирає в себе все прогресивне, досягнуте в самихрізних галузях права сучасного світу. Одночасно європейське право смілозаглядає в майбутнє, створює й перевіряє на практиці нові інститути, процедури,традиції. Європейське право в певному змісті є збірним поняттям, що охоплюєхоча й близькі й часом взаємозалежні, але проте різні правові феномени. Строгоговорячи, одного, єдиного європейського права в природі не існує. Щораз, колими говоримо про європейське право, необхідно уточнювати, про що, власне, мовайде, що саме мається на увазі. Ситуація ускладнюється нерідко неоднаковимпідходом до європейського права в різних країнах, що найчастіше відбиваєпринципові розходження відносно політичного керівництва тієї або іншої країнидо інтеграції. Право Європейського Союзу утворює складну систему не тільки усвоїх зовнішніх проявах, але й у внутрішніх взаємозв'язках. У першому випадкувикористовується термін правова система, що покликана підкреслити той факт, щоправо Союзу є самостійне правове явище стосовно інших систем (тобто донаціонального й міжнародного публічного права).
Узахідній доктрині стосовно до права Європейського Союзу окраїн широке поширенняфункціональний підхід. У цьому випадку як критерій побудови системи права Союзуберуться причини прийняття конкретних норм і їхнє призначення. Відповідно всистемі його права виділяють два тридцятилітні: гак називане інституційне (або"інституціональне") право й право «матеріальне» (або«змістовне»). До "інституційного права" відносять норми,покликані закріпити пристрій і компетенцію організації Європейський Союз,статус її інститутів і інших органів. «Питома вага» норм різнихгалузей і інститутів у системі права Союзу неоднакова. З урахуванням історичногорозвитку цієї організації, цілком природно, найбільший розвиток одержали норми,що регулюють економічні й пов'язані з ними відносини.
Керівніоргани, наділені, як правило, владними повноваженнями, іменуються в правеЄвропейського Союзу інститутами. Саме на інститути покладене здійснення завданьЄвропейських співтовариств і Союзу в цілому, саме в особі своїх інститутівЄвропейський Союз реалізує ті суверенні права, які були делеговані йомукраїнами-членами. Інститутів у Європейських співтовариств спочатку було чотири,нині їх п'ять: Європейський парламент, Рада, Комісія, Суд і Рахункова палата.
Узахідноєвропейській доктрині Рада, незважаючи на склад, традиційнохарактеризується як головний законодавчий орган Європейського Союзу.Характеристика Ради як законодавця нині прямо відбита в установчих договорах,хоча поряд із законодавчим він здійснює багато інших повноважень, у тому числій з виконавчої влади. Рада по загальних питаннях, що засідає в складі міністрівзакордонних справ або міністрів по "європейських справах" (такапосада нині існує в урядах деяких країн-членів). Рада по загальних питанняхприймає рішення зовнішньополітичного характеру, тобто в сфері відносинСпівтовариств і Союзу із третіми країнами, а також з питань, що зачіпаютьЄвропейський Союз у цілому («загальні питання»), наприклад, проскликання конференції по перегляду установчих договорів. Рада по загальнихпитаннях також координує роботу й розподіляє компетенцію між різними«формаціями» галузевої Ради, інакше називаного спеціальним.
Європейськийпарламент включає 732 члена (депутатів), що обираються в кожній країні-члені увідповідність із чисельністю населення, але не строго пропорційно(представництво невеликих країн завищене). Кількість депутатських місць длякожної країни зафіксовано безпосередньо в Договорі про Європейськеспівтовариство, тобто є «твердою» нормою. Ніццький договір,переглянув існуючі раніше квоти убік скорочення, щоб після прийому новихкраїн-членів (і, відповідно, обрання додаткових депутатів) чисельністьЄвропарламенту не стала надмірно великою. Представницький характер Парламентуобумовлює наділення його депутатів вільним мандатом: вони не зв'язані наказамисвоїх виборців (тому що представляють всі народи ЄС, а не тільки свій округ),не можуть бути відкликані й голосують у відповідності зі своєю совістю йпереконаннями.
З1967 р. Комісія — єдиний орган для ЄЕС, ЕОВС і Євратому — Комісія європейськихспівтовариств. Комісія в західній літературі й засобах масової інформаціїтрадиційно характеризується в якості головного виконавчого органа Союзу, аіноді навіть як його «уряд».
ЄвропейськийСуд являє собою незалежний правовий орган, необхідний для того, щоб черезтлумачення й застосування цього Договору дотримувалося право ЄвропейськогоСоюзу. Справи в суд передаються трьома способами: 1. Національними судамивідповідно до процедур; 2. Позовами Європейської Комісії проти країн-членів; 3.Позовами, збудженими одною країною-членом проти іншого.
ЄвропейськаРахункова палата була заснована відповідно до положень другого бюджетногодоговору 1975 р. і стала функціонувати в повному обсязі в жовтні 1977 р.Європейська Рахункова палата виконує контрольну функцію й не належить ні дооднієї з галузей влади ЄС.
Лісабонськаугода, привнесла в інституційну будову ЄС наступні зміни:
· вводяться посади президента і вищого представника із закордонноїполітики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиногопредставництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені
· голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 %країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняттярішення) почнеться з 2014 року, з врахуванням «компромісу Іоанніна», якийдозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох)вимагати нового обговорення текстів офіційних документів
· посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиціїЄвропейського Союзу («зелені книги», «білі книги», комунікації і законодавчіпрограми) будуть направлятися в національні парламенти для їх детальноговивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС.
· кількість депутатів Європейського Парламенту має зменшитись з 785до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількістьдепутатів визначаються за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів.
· Європейська група набуває статусу офіційного органу ЄС, який буденаділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро.
· в Європейському Суді буде створено три додаткові посадигенеральних адвокатів, з яких одну буде займати представник Польщі, що булозроблено за вимогою останньої.
· Хартія фундаментальних прав, яка вступить в силу в усіхкраїнах-членах Європейського Союзу, окрім Великої Британії і Польщі, визначаєобов'язковість дотримання прав людини.
· стосовно контролю за імміграцією в проекті договору вказано, що ЄСрозвиває політику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективнеспостереження пересікання зовнішніх кордонів».
/>Список використаної літератури
1. Арах М. Европейский Союз. Видение политического объединения. М.,2005.
2. Барановский В.Г. Политическая интеграция в Западной Европе. М.,2003.
3. Документы Европейского союза. Т. I—V. М., 1993—2004.
4. Евратом: правовые проблемы / Отв. ред. А.И. Иойрыш. М., 2002.
5. Европа в меняющемся мире. Международные связи Европейскогосообщества / Под ред. Ю.А. Борко. М., 2005.
6. Европа на пороге XXI в.: ренессанс или упадок. М., 2000.
7. Европейская интеграция: правовые проблемы. Книга первая / Отв.ред. Б.Н. Топорнин. М., 2002.
8. Европейский союз на пороге XXI века: выбор стратегии развития /Под ред. Ю.А. Борко и О.В. Буториной. М., 2001.
9. Европейский Союз. Путеводитель / Под ред. Ю.А. Борко и О.ВБуториной. М., 2005.
10. Европейское право. Учебник / Отв. ред. Л.М. Энтин. М., 2005.
11. Капустин А.Я. Европейский союз: интеграция и право М., 2004.
12. Каргалова М.В. От социальной идеи к социальной интеграции. М.,2003.
13. Конкурентная политика Европейского Союза. М.: Право, 2005.
14. Основы права Европейского Союза: Учебное пособие / Под ред. СЮ.Кашкина. М, 2004.
15. Право Европейского Союза: Документы и комментарии / Под. ред. СЮ.Кашкина. М., 2002.
16. Право Европейского Союза: правовое регулирование торговогооборота: Учебное пособие / Под ред. В.В. Безбаха, л.Я. Капустина, В.К.Пучинского. М., 2003.
17. Топорнин Б.Н. Европейские сообщества: право и институты. М.,2002.
18. Топорнин Б.Н. Европейское право. Учебник. М., 2006.
19. http://maidan.org.ua/static/news/2007/1192799429.html
20. http://www.pravda.com.ua/news/2007/10/29/66017.htm
21. http://eu.prostir.ua/news/8576.html
22. Приходько К.С. Дебати щодо Лісабонської угоди // Персонал + № 3(255) 24 — 30 січня 2008 року.
23. Капанін О.П. Нова угода ЄС: усі за одного, а не кожен за себе. //Європейський простір № 16 02.05.2008