Міністерствоосвіти і науки України
Сумськийдержавний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка
Курсова робота
на тему
«Комплекснафізико-географічна характеристика Альпійської гірської країни»
Суми 2010
Зміст
Вступ
Географічне положення
Розділ 1. Оротектонічнахарактеристика
1.1 Геологічна будова території та історіягеологічного розвитку
1.2 Рельєф
1.3 Корисні копалини
Розділ 2. Клімат
2.1 Циркуляційні процеси по сезонамроку
2.2 Радіаційний баланс
2.3 Температура повітря по сезонамроку
2.4 Опади по сезонам року
Розділ 3. Внутрішні води
3.1 Річки
3.2 Озера
3.3 Підземні води
3.4 Болота
Розділ 4. Ґрунтово-рослиннийпокрив та тваринний світ
4.1 Ґрунти
4.2 Рослинність
4.3 Тваринний світ
Розділ 5. Природні зони
Розділ 6. Сучасний стан ландшафтів.Проблеми
Висновки
Література
РОЗДІЛ1. ОРОТЕКТОНІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
1.1Геологічна будова території та історія геологічного розвитку
Виділяється2 великих орографічних ділянки: Західні Альпи (Французько-Італійська йШвейцарські) і Східні Альпи, межа між якими проходить по трансальпійській зонірозламів, від Боденського озера до Заднього Рейну, перевалу Шплюген й озеруКомо. Найбільш високі в Альпах хребти осьової (або кристалічної) зони. Украйових зонах (вапнякових і флішевих) переважають средньовисотні хребти. УЗахідних Альпах хребти осьової зони круто обриваються до Венеціанно-Паданскоїрівнини, а із Півночі і Заході обрамлені смугою більше низьких крайових хребтіві добре виражених передгір'їв. Осьова зона Західних Альпи складається ізПриморських, Котских Альп, масиву Пельву, Грайских, Савойских Альп з масивомМонблан, Пеннинских, Лепонтінских, Бернських і Гларнских Альп, а крайова зона — із Французьких Вапнякових Альп (хребет Веркор й ін.) і Швейцарських ПредальпійскихСхідних Альп у цілому нижче, але ширше, ніж Західні Альпи Високогірний ланцюг уних представлена Ретийскими, Эцтальскими, Циллертальскими Альпами, Високим іНизьким Тауэрном. Хребти осьової зони обрамлені вапняковими хребтами як ізПівночі (Альгейские А., Карвендель, Зальцбургские А., Австрійські Вапнякові А.й ін.), так і з Півдня (Бергамские, Доломітові, Карнийские, Юлийские А. й ін.).
А.представляють складну систему гірських височин і кряжів, що утворять зигзагоподібнуламану лінію й розсіяних цілу масу широких поздовжніх і глибоких поперечнихдолин. Внутрішній край альпійської дуги в зап. своєї частини круто спускаєтьсядо низовини р. По, у східній, починаючи від Лаго-Маджиоре, більше поступовийперехід до сусідньої низовини становлять більше низькі кряжі передгір'їв іСередні А., так само як і на зовнішньому краї — від вищих А. до долини рікиРони, Швейцарського й Баварського плоскогір’я. височинам і до долини Дунаю. Повисоті А. розділяються на: передгір'я, великою частиною лісисті кряжі 800-1800м в.; Середні Альпи, 1800-2400 м, частиною скелясті, частиною же покритірослинністю, і Вищі Альпи, більше 2400 м, стрімкі голі скелі, подекуди скудноодягнені листами й альпійськими травами або ж великі сніжні глетчери й поля.Середня висота гребеня Вищих А. рівняється 2000-2400 м і ставиться до висотигірських вершин приблизно як 1:2. Гірські породи А. частиною кристалічні,частиною осадові. До першого належать різні граніти, сиєніт, порфір, серпентин(змійовик), гнейс, слюдяний сланець, роговообманковый і тальковий сланці, дояких приєднуються інші метаморфічні породи, тобто утворилися шляхомперетворення з осадових, як то: сірі й зелені сланці, зернисті вапняки,доломіти, гіпси й ін. Із властиво осадових порід можна вказати із упевненістютільки на найдавнішу формацію первинної епохи у Східних А.; у середній ізахідній з А. вона поступилася, імовірно, місце метаморфічним породам.Кам'яновугільну формацію ми зустрічаємо в західній, так й у сході з А.; упершій вона представлена антрацитовими сланцями, у другий — вапняками. Вториннаформація, а саме тріас, представлений червоними й зеленими сланцями йконгломератами, чорними й сірими доломітами, сильно розвинений у Східні йслабкіше — у Західних Альпах. Лейас А., звичайно щільний вапняк, зустрічаєтьсяв гірській системі на всьому її протязі. Властиво юрська формація, а самесередній її ярус, досягає значного розвитку й характеризується темно-сірими,майже чорними, щільними або дрібнокристалічними вапняками (гірське вапно) ізалізною рудою; вона утворить широкий пояс на захід і схід сторонах А. відЛигурийского моря до Дунаю; у Бернські А. вона становить потужні вершини, щодосягають у Блюмлисских А. 3670, у Веттергорне 3703 м височини. Крейдоваформація нашарована на південну й зустрічається на великому протязі по обидвабоки альпійської системи, характеризуючись, головним чином, темно-сіримивапняними сланцевими (неокамен.) або сірими щільними вапняками. Далі, закрейдовою формацією випливають третинні утворення коценовой формації, нуммулітовийярус і фліш; перший складається із дрібнозернистогосірувато-блакитнувато-чорного, богатого скам'янілостями вапняку й світло — ітемно-сірого піщанику, останній — з темно-сірого, майже чорноговапняно-глинистого сланцю упереміж з вапняної брекчией і темносірим щільнимпіщаником. Ці шари можна з на всьому протязі західного й північного схилів,почасти також і на південному. Вони утворять довгий узький пояс, що ясно відокремлюєтьсявід неогенових або моласовых утворень. Неогенові третинні утворення, щовідламалися на північному краї, тільки в самій східній частині їх проникають удолини, складаючись переважно із зеленого або блакитнувато-сірого піщанику йконгломерату (нагельфлу), з яких перший становить перехідний щабель між А. ілежачої до півночі від них областю, а останній утворить самі зовнішні кряжіпередгір'їв. Узята в цілому Альпійська гірська система представляє кристалічнеядро, одягнене покривом осадових утворень; але це ядро не представляється цільним,безперервним, а розпадається на окремі центральні гірські маси, відділені однавід інших ділянками осадових формацій. Таких центральних гірських мас Штудернараховує у Швейцарські А. — 12; у всій альпійській області їх, по рахункуДезора, — 36. Всі вони складаються переважно із граніту й гнейсу, сієніту йслюдяного сланцю й разом з навколишніми їхніми сланцями утворять середню зонуА., що з півночі й півдня супроводжується двома бічними зонами осадовихформацій. Це геогностичний розподіл з повного розвитку тільки в Східні А., узахідній частині південна бічна зона так близько підійшла до середнього, що неодержала самостійного розвитку й майже зовсім відсутній, так що гнейси йграніти центральної зони безпосередньо примикають до низовини ріки По, і тількидо сходу від Лаго-Маджиоре передовий вал, що складається з доломіту йперевелися, досягає значної товщі й, поступово й швидко товщаючи, тягнеться безподальших перерв до східного краю А.
Значенняцентральних гірських мас в історії утворення А. старими й новими геологамиоцінюється різним чином. Перші приписують їм активну роль: при підняттікристалічних мас внаслідок тиску знизу осадові шари піддалися частиною зміні(метаморфозу), частиною зсуву. Підняття центральних мас відбувалося не скрізьіз одинаковою інтенсивністю: на кінцях альпійського ланцюга центральні маси нетільки нечисленні, але й нижче, ніж у центрі; при своєму русі кристалічні маситільки підняли осадові шари, які просто розсунулися, щоб їх пропустити. Зовсімінакше повинен був відбуватися процес у центрі ланцюга. Центральні маси, абокристалічні еліпсоїди, під впливом набагато більше сильного тиску здійнялисядуже високо, осадові шари при цьому не тільки піднімали, але й внаслідок тиску мас,що піднімаються, часто перегиналися й перекидалися. Кристалічні маси,здійнявшись до відомої висоти, повинні були ламатися й розтріскуватися (Дезор).Нові геологи (як, напр., Гейм, Лорі, Фавр, Суэсс й ін.), навпроти, відкидаютьактивну роль центральних мас при піднятті А. і приписують їм, як й осадовимутворенням, повну пасивність. Відповідно до їх погляду, центральні масипредставляють не що інше, як системи складок великою частиною кристалічноїбудови, що утворилися, так само як й осадові шари, не внаслідок вертикальноготиску знизу, а в силу горизонтального, бічного тиску в товщі земної кори,обумовленого стиском внутрішності земної кулі внаслідок охолодження. Укам'яновугільний період альпійська область, ймовірно, представляла рядостровів; у тріасовий й юрський періоди внаслідок коливання ґрунту вона тепоринала в море, то піднімалася над його поверхнею; сучасним же своїм видомвона зобов'язана головним чином сильної складчастості, що почалася, ймовірно,ще в крейдовий період, але проявивши свою дію тільки в пізнішу, третинну епоху.Під час розвитку цього процесу, що закінчився в кінцевих частинах А. раніше,ніж у середині, центральні маси були так само пасивні, як й осадові шари, їх щоодягали; разом з останніми вони піддалися переміщенню й із часом оголилися внаслідоквивітрювання й розмивання (гейм). Щодо історії утворення долин думки вченихтакож різко розходяться. Стара геологія встановлює причинний зв'язок міжутворенням долин і гірських хребтів і пояснює їхнє походження утвореннямтріщин, обумовлених, у свою чергу, розпаданням центральних мас і розривомосадових шарів; розмиванню приділяється при цьому підлегле значення пізнішогофактора, що розширює й модифікує. Відповідно до цієї теорії, розрізняли:поперечні долини, або клюзи, що утворилися внаслідок розриву шарів у напрямку,перпендикулярному до їхньої довжини; поздовжні, або комби, паралельні напрямкушарів, що відповідають межі між кристалічними й осадовими утвореннями або міждвома формаціями останніх, і, нарешті, мульди, поздовжні вирізки між двома центральнимимасами. Таке думка старих геологів; у противность йому нова геологія в підставупроцесу ставить розмивання; утворення долин у силу розриву гірських масдопускається тільки в деяких виняткових випадках, у загальному вонообумовлюється не появою тріщин у гірських височинах, але майже винятково дієюводи. При цьому погляді троякий поділ долин не має достатньої підстави, всівони результат розмивання й розрізняються тільки по напрямку: поздовжні,приблизно паралельні осі хребта, і поперечні, приблизно перпендикулярні до неї.До першого належать, наприклад: долина р. Рони від Фурки до Мартиньї, долинаРейну до Хура, долини Верхнього Зальцаха й Энса, Риенци й Драви, до останніх — долина Рони нижче Мартиньї й Рейну, починаючи від Хура, долини Аари, Рейса йЗальцаха від устя Гросс-Арльскої долини, Энса від Гифлау й більшість річковихдолин південного схилу.
/>
Геологічнабудова й корисні копалини. У сложнейшей геологічній структурі А. виділяєтьсяряд дугообразно-изогнутых тектонічних зон, складених з різноманітних гірськихпорід від докембрия до антропогену включно. Підстава складчастої системискладають докембрийские кристалічні породи (гнейси, слюдяні сланці) і меншметаморфизованные верхнепротерозойские й, можливо, нижнепалеозойскиекварцево-филлитовые сланці, прорвані герцинскими інтрузіями гранітів і порідосновного складу.
Комплекспорід, що перекриває кристалічну підставу А., представлений різноманітнимитовщами, серед яких переважають филлитовые сланці, граувакковые піщаники йвапняки нижнього палеозою, молассовый комплекс верхнього палеозою, мезозойськісерицит^-хлоритові (т.зв. блискучі або лискучі) сланці й вапняки, мезозойськийі палеогеновий флиш і неогенова молассовая товща великої потужності, щозаповнює Предальпийский крайовий прогин. З антропогенових відкладенні типовільодовикові, розчленовані на 4 комплекси — гюнцский, миндельский, рисский івюрмский, що відповідають 4 льодовиковим епохам А.
Найважливішийглибинний розлам А. — т.зв. «рубець», витягнутий з невеликимивигинами з В. на З. на 600 км (від Марибора в Югославії через Инсубри доИвреа), відокремлює зону південного схилу А. від центральної зони йсупроводжується інтрузіями гранитоидов. Центральна, найбільше складнопобудована зона простирається у вигляді дуги на всьому протязі А. — від Грацана С.-В. до Генуэзского затоки на Ю.-З. Головну роль у її будові грають 2комплекси порід: кристалічний комплекс підстави й комплекс блискучих сланцівмезозою, що спочатку заповнювали глибокий геосинклінальний прогин. У результатіпроцесів складчастості, що супроводжувалися утворенням насувань і т.зв. пеннинскихпокривів, відбулося надвигание пакетів кристалічних сланців з області головногорозламу до С. на блискучі сланці, разом з якими вони насувалися на інші пакетитих же порід, і на північний край великого прогину (на т.зв. автохтоннімасиви). У результаті виникло надзвичайно складне, багатоповерхове накопиченнячешуй і покривів, причому головні покриви ускладнені більше дрібними — другорядними. У самих складних ділянках (Симплон — Тичино — Маджа) установлено6 головних покривів, що одержали найменування (знизу нагору): Антигорио,Лебендюн, Мон^-Леон, Сен-Бернар, Монте-Роза й Дан-Бланш. Вершини Дан-Бланш,Монте-Роза, Мишабель, Маттерхорн й ін. представляють залишки розмитих покривів,складених кристалічними сланцями. На схід простираються покриви Адула,Тамбо-Суретта й ін., а ще далі на В. — система нижневосточноальпийскихпокривів, складених кристалічними сланцями. У північній частині їх з-підпередових покривів Сильвретта — Эцталь у розмитих «вікнах» долиниВерхнього Энгадина (верхів'я ріки Инн) і в горах Тауэрн оголюються блискучісланці мезозою.
ДоС. від центральної розташована зона, що складається з ланцюга кристалічних(автохтонних) масивів (Меркантур у Приморські А., Пельву, Белледонна, Монблан уФранцузькі А., Аарский, Готтардский у Швейцарські А.), частково покритих чохломпермських і мезозойських порід. На схід долини Рейну на продовженні цієї зонирозташовується смуга палеозойських порід граувакковой зони Австрійських А.
УСхідні А. північніше розташовується зона, складена вапняками й доломітамитріасу і юры. Вапняки утворять систему східно-альпійських покривів, численнілуски яких у цілому насунуті до С. на флишевую зону. (Деякі дослідникивважають, що східно-альпійські покриви переміщені в сучасне положення зПівденних А.)
Уздовжзовнішнього краю А. простягається флишевая зона. У Східні А. вона звужена черезперекриття вапняковими покривами, а у Швейцарії знову розширюється й зперервами треба на Ю. до Середземного моря. Її складає сильно складчастий флишкрейдового й палеогенового віку. Особливо складна будова вона має у ШвейцарськіА., де ускладнена серією т.зв. гельветских покривів, у яких беруть участьпороди чохла автохтонних масивів (Аарского й Монблану), а місцями також породи,принесені із центральної зони А. (див. розрізи). Уздовж усього північногопідніжжя А. до Женеви на З. простирається Предальпийский крайовий прогин,складений неогеновими товщами моласс.
Зонапівденного схилу А., обмежена на С. головним розламом, побудована більш просто.Її складають порожнього шари, що залягають, порід від тріасового до эоценовоговіку, які розбиті системою скидань на окремі блоки. Є виливи й впровадженняпорфірів.
Угеологічній історії А. виділяють 2 періоди. Протягом першого (доальпийского)періоду формувався кристалічний комплекс підстави й покриваючі йогопалеозойські породи з інтрузіями гранітів. Наприкінці цього періоду утворилисязападини, що виконувалися вугленосними й пестроцветными породами кінця карбону,Пермі й початку тріасу. Другий період (альпійський) можна розділити на 3 етапи:перший пов'язаний з розвитком Пеннинского геосинклінального прогину, що залягавнаприкінці тріасу, прогинався й заповнювався опадами до початку крейдовогоперіоду, у середині мела закінчився складчастістю й формуванням системипеннинских покривів; другий етап характеризувався утворенням флишевых прогинів- периферичного й у середній частині А.; третій етап, присвячений до олігоцену,ознаменувався підняттям А., складчастістю в межах флишевых прогинів,виникненням Предальпийского крайового прогину й заповненням його молассами; уцей же час утворилися східно-альпійські й гельветские покриви й відбулосявпровадження гранитоидов у зоні головного розламу.
Зкорисних копалин найбільш древніми є магнезитові родовища в докембрии СхіднихА. З герцинскими інтрузіями зв'язані родовища залізних руд в Австрійські А.(Эрцберг), свинцево-цинкові родовища Карнийских А., мідні й свинцево-цинковіжили Инсубри. До відкладень карбону присвячені родовища кам'яного вугілля(Бриансонне й ін.). Найбільш важливі рудні родовища А. пов'язані з комплексомблискучих сланців пеннинской зони, де численні поклади мідистого піриту; єродовища марганцевих і магнетитових руд. З неогеном Предальпийского прогину йокремих западин усередині А. зв'язані родовища бурого вугілля.
1.2Рельєф
Післяальпійської складчастості Альпи. були сильно знижені й зруйновані; до міоценувони набули характеру середньовисотних гір. Сучасні висота й характер рельєфузв'язані головним чином з дуже активними диференційованими вертикальними рухамив міоценовий і неогенантропогеновий час, амплітуда яких у різних районах Альпиоцінюється від 1000 до 5000 м. Ці рухи викликали значне пожвавлення ерозії,переформування річкової мережі, ускладнення морфології хребтів і долин. Уплейстоцені найважливішим фактором формування рельєфу з'явилося багаторазовезледеніння, що охоплювало більшу частину Альп. Діяльність потужних льодовиковихпотоків чергувалася з активною річковою ерозією в міжльодовиків’ях. Найбільшийвплив льодовиків випробували високогір'я північної частиниФранцузько-Італійських Альп і Швейцарські Альп, де більша висота сполучалася зрясним зволоженням. У Східни Альпиах вплив льодовиків був меншим, а найпівденнішірайони французьких Альп не піддавалися зледенінню. У високогір'ях зледеніннявизначило появу різко розчленованих альпійських форм рельєфу із численнимицирками й сполученими з ними гострими гребенями хребтів, долин-трогів, ізвластивим їхнім схилам терасоподібними ділянками, нерідко пропиляними тіснинамивисячих бічних долин, до гирлових ділянок яких присвячені водоспади. Долиннільодовики робили колосальну ерозійну роботу, транспортування уламковогоматеріалу і його відкладення в передгірній смузі у вигляді гірлянд кінцевихморен. Морени підпружували перепоглиблені льодовиками долини в місцях їхньоговиходу з гір на рівнини й сприяли виникненню великих предальпійских озер.Велике значення при формуванні рельєфу мала літологічна неоднорідність: вапняковихрайонах, що оточують кристалічну зону Альп з льодовиковим рельєфом, властивіхребти з крутими схилами й масиви зі скелястими вершинами башнеподібної форми,різноманітні прояви карсту; районам поширення флішевих і моласових відкладеньвластиві м'які обриси Гребньовій зони хребтів і більш пологі схили.
РОЗДІЛ2. КЛІМАТ
Натериторії Європи Альпи виділяються значним атмосферним зволоженням і різкоюзміною температури залежно від висоти, експозиції й географічного положеннярізних районів гір. Спад температури повітря з висотою краще виражено влітку (усередньому на 0,6-0,7 °С на 100м), чим узимку (0,3-0,5 °С на 100м); у зв'язкуіз цим контрасти зимових температур більше згладжені, чим літніх (див. табл.2). Річні й місячні температури найбільш високі на південних схилах ПриморськихАльп. Річна ізотерма °С проходить тут на висоті близько 2000м, липнева ізотерма°С — на висоті. близько 3500м.
Найбільшакількість опадів — у північних Предальпах й у передових хребтах осьової зони гір(1500-2500, місцями до 4000мм у рік). Найменше опадів (500-800 мм у рік) — у внутрігірських долинах й впадинах, у кліматі яких є риси континентальності.Максимум опадів майже повсюдно припадає на літні місяці. З висотою наростаєчастка твердих опадів (до 80-90% у поясі вище 2000м). Товщина шаруючи снігу вокремих районах досягає 7-8м. Навесні часті сніжні лавини, особливо в районах,що піддаються впливу фенів. Снігова лінія проходить на висоті від 2500 м у більше вологих зовнішніх хребтах Альп до 3200м у менш вологі внутрішні. Площа сучасногозаледеніння близько 4140 км2 (приблизно 2 % загальної площі А. ), зяких близько 2690 км2 доводиться на Західні Альпи. Найбільшіскупчення льодовиків — у масивах финстераархорн (484 км2),Монте-Роза — Маттерхорн (445 км2), Монблан (277 км2).Високий Тауэрн (537 км2). Найбільший по довжині й площі в Альпах. — Алечский глетчер. Язики деяких долинних льодовиків спускаються до висоти1400-1100м. Становлячи головний вододіл Західної Європи, Альпи у той же часпредставляють також важливу кліматичну межу між холоднішою й теплішою частинамипомірного клімату. До першої, що характеризується листяними лісами й суцільнимкилимом трав, лежить від Сходу від Альпької полоси височин із середньою річноютемпературою що дорівнює 9°С, до другого — зони — Ломбардска й Провансальськанизовини із середньою температурою 12°С. Альпійский пояс, розділяє ці дві зонина просторі 5 градусів широти, представляє всі клімати, від помірно-теплого дохолодного полярного. При піднятті від підошви до вершини середня температура поступовознижується приблизно на 0,58° С на кожні 100м. Лінія вічного снігу, вище якоїсніг не тане в саму жарку пору, відповідає -4° С і лежить у Північні Альпи нависоті 2500 приблизно, у Центральних на 2700, у Південних — 3000м. Середнятемпература найвищих вершин сягає приблизно -12 до 15° С; клімат їх відповідаєприблизно 70° С. Незалежно від місцевих вітрів, що обумовлюються розходженнямміж горами й долинами, фірном і рослинністю й т.д., в Альпи дмутьпівнічно-східні полярні й південно-західні антиполярні пасати, до якихприєднується також і фен .
Кількість дощів,що випадають в Альпах, перевищує кількість у прилеглих до них рівнинах;збільшуючись у долинах південного схилу, вони зменшується у високих долинахвнутрішніх хребтів, напр. в Енгадині й Верхньому Валлісі. У середньому воностановить 1,08, на південному схилі 1,46, у Тессіні навіть 1,7, на північномусхилі 0,92м на західному 1,19м, тоді як для Південно-Німецької плоскої височинивоно рівняється 0,68, для Енгадіна 0,85 і для низовини р. По 0,98 м. На Півночі панують літні, на Півдні і Заході. осінні дощі. Число дощових днів менше, ніжможна було б очікувати на підставі кількості атмосферних опадів, що випадають,так: Північний-Готтард при 278 похмурих днях у році й кількості води, щовипадає, рівному 1,98м, має тільки 107 дощових і сніжних днів, що тоді якпримикає із Північна плоска височина при втроє меншій кількості атмосферних опадівмає в середньому 120-160 дощових і сніжних днів. Уже на висоті 2300 м на щомісяця доводиться кілька сніжних днів, число яких зростає в міру підняття. Сніг вищихальпійських областей — сухий і дрібнозернистий, при сильному вітрі носитьсянавколо вершин, утворюючи сильні сніжні хуртовини, названі в БернськомуОберланде гуксетами. У захищених місцях він перетворюється внаслідокперемінного танення й замерзання у фірн, а останній — у глетчерів лід. Масиснігу й льоду, відірвавшись від високо льодовика, стрімко спускаються в долиний утворять так звані лауни, або лавини, що приносять часто велику шкодужителям. Не менш небезпечно спустошлива дія альпійських потоків. Сильні грози,на південному схилі часто супроводжуються градом, тривалі дощі, обумовлені дієюфена, танення снігу й льоду, сильно й швидко збільшують кількість води вгірських потоках; глибокі кам'янисті русла, улітку майже що зовсім висихають,швидко переповняються мутними водами, які із грізним шумом і величезною силоюпадають у долини, несучи на своєму шляху кам'яні брили, дерева й т.д.,спустошуючи поля й ліси й ховаючи все під шаром бруду, щебенів і уламків скель.Як русло, так і самий потік носять у Швейцари назва рунса або рюфа. Внаслідокнеощадливого лісового господарства, що значно збезлісило Альпи і, на жаль, щотриває й тепер на південному їхньому схилі, число рунс, незважаючи на всіпреградительные будівлі, дуже непомітно зменшується; у Швейцарії останнім часомнамагаються протидіяти цьому злу, засаджуючи деревами ділянки, що оточуютьджерела. Неощадливим видаленням захищаючий ґрунт рослинного покриву пояснюєтьсятакож у більшості випадків зміною рівня води альпійських рік, що висихають усуху пору року й преобертових у спустошливі потоки під час танення снігу абопри тривалих осінніх дощах. Дії води долини Альп зобов'язані також небезпекою,представляемою їм сніжними й гірськими обвалами. Механічною й хімічною дієюводи гірські породи розчиняються, вивітрюються й розмиваються. Цілі шари,позбавлені в такий спосіб їхньої підстави, що підтримувало, можуть у сильнопохилих місцях бути наведені в рух; внаслідок проникнення атмосферної води втріщини у зв'язку з дією температури гірські породи, особливо деякі сланці,доломіти й вапняки, розпушуються й при сприятливих умовах, під час таненняснігу, сильних і тривалих дощів і т.д., маси землі відриваються й падають удолини. Якщо це явище відбувається в більших розмірах і одночасно відділяютьсязначні нашарування, то утворяться так звані гірські обвали.
Таблиця2 Кліматичні показникиСтанция Высота над уровнем моря (м) Средняя температура (С) Среднегодовое количество осадков (мм) наиболее тёплого месяца наиболее холодного месяца Вена 202 19,3 -1,8 647 Базель 277 19,1 -0,1 829 Берн 572 17,6 -2,3 922 Сентис (Аппенцеллерские А., Швейцария) 2500 5,5 -8,8 2432 Зонблик (Высокий Тауэрн, Австрия) 3106 1,3 -13,6 1760 Лугано 275 21,5 1,3 1760 Ницца 20 23,2 8 857
РОЗДІЛ3. ВНУТРІШНІ ВОДИ
Альпійськийнайголовніший гідрографічний вузол Західної Європи. Стікаючі з Альп рікиналежать басейнам Північного моря (Рейн із Ааре й ін. припливами), Чорного моря(праві припливи Дунаю — Іллер, Лех, Інн, Энс, верхній плин Драви), Адріатичногоморя (Адидже, По з лівими припливами), Лигурийского моря й Ліонскої затоки(Рона з лівими припливами). Ріки характеризуються швидким плином, значноїводностью, високим коефіцієнтом стоку (до 70-85% ), дуже правильним коливаннямстоку залежно від температур. У живленні рік основне значення мають талі водильодовиків і снігів; менше — дощі. Ріки льодовикового живлення (т.зв. альпійськогорежиму) мають максимум стоку влітку й дуже низький мінімум в інший час. Наріках зі сніговим живленням максимальна водность доводиться на весну й 1-шуполовину літа, а з дощовим — на осінь (у Приморські Альпи також на зиму). Длябільшості великих рік характерне сполучення різних джерел живлення й режимівстоку. Основні морфологічні особливості річкових долин: слабка розробленістьпоздовжнього профілю, наявність великої кількості уступів у руслі з водоспадами,що утворяться на них. Велике енергетичне значення рік. Великий регулюючий впливна стік рік роблять озера. Найбільш численна група невеликих по площі каровихозер високогірної зони. Великі озера приурочені до смуги передгір'їв: Женевське(площа 581 км2, найбільше в Альпах), Тунске, Бріенцське,Фирвальдштетское, Боденське, Лаго-Маджоре, Лугано, Комо, Гарда й ін.
3.1Річки
Рейн-велика ріка в Західній Європі.
Протікаєпо території Швейцарії, Ліхтенштейну, Австрії, Німеччини, Франції, Нідерландів.
Довжина- 1233км, площа басейну — 185 тис. км2.
Берепочаток в Альпах, протікає через Боденське озеро, перетинає відроги Юри йШварцвальда, після чого тече по Верхнерейнской низовини. У середньому плиніпроривається через Рейнські Сланцеві гори. Нижній плин — у межахСередньоєвропейської рівнини, де русло в багатьох місцях обгороджено дамбами.Упадає в Північне море, образуя складну дельту.
Припливи:Неккар, Майн, Вуппер, Иттер, Дюссель, Рур (праві); Ааре, Мозель (ліві). У лівийрукав дельти впадає ріка Маас.
Уверхів'ях — весняно-літнє повіддя, у середньому й нижньому плині багатоводнапротягом усього року. Середня витрата — 2500м2/с, річний стікблизько 79км2.
/>
Уверхньому плині Рейну, у швейцарському кантоні Шаффхаузен, поруч із містечкомНойхаузен, розташований Рейнський водоспад. Поряд з більше високим, але меншповноводним водоспадом Деттифосс в Ісландії, Рейнський водоспад є самим більшимводоспадом у Європі. Висота Рейнського водоспаду — 23 м, ширина — 150 м[2].
Рікасудноплавна на 952км, до міста Базель і по Боденське озеру. Загальна довжинаводних шляхів у басейні Рейну близько 3000км.
Рейнз'єднаний каналами з Роною, Марной, Везером, Ельбою.
Рона- ріка у Швейцарії й Франції. Довжина — 812км, площа басейну — 98 тис. км2.Середня витрата води — 1780м2/с.
Уфранцузькій мові назва ріки звучить «Рон» і тільки в російській назві він по
Початокріки перебуває у Швейцарському кантоні Валу на Ронском льодовику в ЛепонтинскихАльпах, на висоті 1753м. Спочатку Рона тече головним чином на південний захід,протікаючи у верхів'я через Женевське озеро, потім, минувши Ліон, повертає напівдень, проходячи через Ронскую низовина, досягає Лионского затокиСередземного моря. В устя утворить дельту із двома рукавами на захід відМарселя. Площа дельти перевищує 12 тис. км2.
Основніприпливи Рони — Эн, Сона й Ардеш (праві), Изер і Дюранс (ліві). Більше трьохчвертей басейну Рони доводиться на гірські місцевості.
Наберегах Рони розташовані міста Бриг, Сьон, Женева (у Швейцарії), Ліон, Валанс,Монтелимар, Авиньон й Арль (у Франції). На Роні побудований каскад ГЕС.Судноплавство нижче устя р. Эн. Рона з'єднана каналами з Рейном, Мозелем,Маасом, Сеною, Луарою. В обхід дельти Рони проведений канал від Арля доМарселя.
/>
Дунай- друга за довжиною й площею басейну річка Європи (після Волги).
ВитікДунаю міститься на території Німеччини в горах Шварцвальду, де біля містаДонаушинґен на висоті 678м над рівнем моря зливаються гірські потоки Бреґе(довжина 48км) та Бріґах (43км).
Насвоєму шляху Дунай кілька разів міняє напрям. Спочатку він протікає по гірськійобласті ФРН на південний схід, потім на відмітці 2747км (кілометраж рікивимірюється від крайньої крапки дельти в напряму витоку) змінює напрям напівнічно-східний. Цей напрям зберігається до м. Реґенсбурґ (2379км), дерозташована найпівнічніша крапка течії ріки (49°03' півн. широти). БіляРеґенсбурґу Дунай повертає на південний схід, потім перетинає Віденськуулоговину і далі понад 600км тече по Середньодунайській низовині. Проклавширічище через гірський ланцюг Південних Карпат ущелиною Залізні Ворота, ріка досамого Чорного моря понад 900км протікає Нижньодунайською низовиною.Найпівденніша крапка ріки знаходиться біля м. Свиштов (Болгарія) — 43°38' півн.широти.
Привідстані по прямій між витоком (Донаушинґен) та крайнім пунктом дельти(відмітка «0 км» в українській частині дельти нижче м. Вилкове на островіАнкудінов) в 1642км коефіцієнт звивистості ріки складає 1,71.
ДельтаДунаю, супутниковий знімок
Докладніше:Дельта Дунаю
Унижній течії Дунай, розгалужуючись, утворює велику, прорізану густою сіткоюводотоків та озер, болотисту дельту довжиною з заходу на схід 75 км та шириною з півночі на південь 65км.
Вершинадельти знаходиться біля мису Ізмаїльский Чатал за 80км від гирла, де основнерічище Дунаю спочатку розгалужується на Кілійське та Тульчинське гирла. За 17кмнижче за течією Тулчинське гирло розділяється на Георгієвське та Сулінське, яківпадають у Чорне море окремо.
Кілійськегирло в межах території України утворює так звану Кілійську дельту, що єнайбільш швидконаростаючою частиною дельти Дунаю.
/>
ЗображенняДунаю
3.2Озера
Женевськеозеро — друге по величині (слідом за Балатоном) прісноводне озеро в центральнійЄвропі, розташоване у Швейцарії й Франції. Є також самим більшим альпійськимозером.
Женевськеозеро лежить у заплаві ріки Рона й має форму півмісяця, що изгибается в районісела Ивуар. Вигин природно ділить Женевське озеро на Велике (фр. Grand Lac) іМале озера (фр. Petit Lac).
/>
Топоніміка
Женевське озеро,вид із супутника. У нижньому лівому куті — Женева, у верхньому правом — Монтре
Координати:46°27′00″ с. ш. 6°31′00? в. буд. (G)
Розташуванняміж Швейцарією й Францією
Висотанум372м
Довжина73км
Ширина14км
Площа582км²
Обсяг89км³
Рива-дель-Гарда
Координати:45°38′00″ с. ш. 10°40′00′′ в. буд. (G)
Висотанум65м
Довжина51,9км
Ширина16,7км
Площа370км²
Обсяг50,35км³
Найбільшаглибина346м
Середняглибина136м
Знього випливає ріка Минчо, що є лівим припливом ріки По. По берегах озерарозташовані курорти, найбільш відомими з яких є Гарда, Сирмионе,Дезенцано-дель-Гарда, Бардолино, Мальчезине, Рива-дель-Гарда. На східномуберезі озера створений резерват Гардезана-Ориентале.
УлоговинаГарды є тектонічною западиною, обробленої плейстоценовыми кінцевимильодовиками. Північна, вузька й довга частина озера нагадує фіорд при висотахїї хребтів, що обрамляють, до 2000м, південна — більше широка, складенаморенними відкладеннями. Гарда вкрита від холодних вітрів, і його прибережназона відрізняється м'яким кліматом і пишною рослинністю средиземноморскоготипу. Найбільший острів на озері — Гарда. З риб поширені італійська форель,кумжа, головень, короп, звичайний вугор, минь, тріска, щука звичайна, річковийокунь і лин.
/>
Видз космосу
Наозері Гарда перебуває найбільший парк дитячих розваг Італії — Гардаленд, атакож океанариум Seaworld, аквапарк Canevaworld, парк розваг Мувиленд.Розвинено судноплавство, рибний лов, туризм.
Лаго-Маджоре(італ. Lago Maggiore, буквально — велике озеро) — озеро на границі Швейцарії йІталії. Швейцарська частина озера розташована в кантоні Тичино, італійська — уП'ємонті й Ломбардії. Урез води Лаго-Маджоре є найнижчою крапкоюШвейцарії.Зміст [забрати]
Лаго-Маджорерозташовано в тектонічній улоговині в західній частині Ломбардских Альп нависоті 193м над рівнем моря. Обмежено переважно крутими й високими мальовничимиберегами. Озерна улоговина виорана древнім льодовиком, що спускався з гір.Лаго-Маджоре подпружено з півдня мореною цього древнього льодовика. Довжина — 66км, ширина — до 10км, площа — 212,5км2, глибина — до 372м. Пануючівітри: трамонтану (ранковий) з озера й инверна (вечірній) на озеро. Часті бури,коли дують західні (мергоццо) і північні (маджоре) вітри.
ЧерезЛаго-Маджоре протікає судноплавна ріка Тичино, лівий приплив ріки По. Коливаннярівня води в озері становлять близько 4м у рік, найбільшої висоти він досягає вчервні — липні. Озеро не замерзає взимку. Клімат на околицях досить м'який,завдяки чому на берегах багато курортів: Локарно, Аскона, Канобио, Стреза й ін.
Розвиненосудноплавство, рибальство (форель, окунь), туризм, водний спорт.
/>
Видна Лаго-Маджоре з Изола-Мадре
Боденськеозеро перебуває в Предальпах на границіНімеччини, Швейцарії й Австрії. Говорячи про Боденське озеро, мають на увазітри водойми: Верхнє озеро (ньому. Obersee), Нижнє озеро (Untersee) і Рейн(Seerhein), що з'єднує дві цих водойми.
КартаБоденського озера
Координати:47°38′00″ с. ш. 9°22′00′′ в. буд. (G)
Розташуванняна границі Швейцарії, Німеччині й Австрії
Висотанум395.23м
Довжина63км
Ширина14км
Площа536км²
Обсяг48.5км³
Найбільшаглибина254м
Середняглибина90м
Озеророзташоване в древнеледниковой долині на висоті 395м і має площа 536км2при довжині 63км і глибинах до 254м. У своїй північно-західній частинірозгалужується на три відособлених ділянки. Берега озера горбкуваті й лише впівденно-східній частині скелясті. В озера перебуває кілька заповідників.
ЧерезБоденське озеро протікає ріка Рейн, озеро замерзає тільки в найбільш суворізими. Озеро судноплавне, діє поромна переправа. На берегах озера розташованінімецькі міста Констанц і Фридрихсхафен й австрійське місто Брегенц, а острівРайхенау оголошений пам'ятником Всесвітньої спадщини.
Боденськеозеро перебуває в Предальпах. Довжина берегової лінії двох озер становить273км, з них 173км перебувають у Німеччині, 28км в Австрії й 72км у Швейцарії.Площа Боденського озера становить 535км2. Воно є, якщо підсумуватиВерхнє й Нижнє озера, третім по величині після озера Балатон (594км2)і Женевського озера (582км2) і другим по величині озером уЦентральній Європі по обсязі води (48км2) після Женевського озера(89км2). Водозбірна площа становить 11.500км2.
ТериторіяВерхнього озера становить 473км2. Воно простирається між Брегенцом іБодман-Людвигсхафеном на 63,3км, максимальна ширина становить 14км (міжФридрихсхафеном і Романсхорном) і найглибше місце між Фишбахом (район містаФридрихсхафен) і Утвильем виміряється в 254 м. Північно-західний пальцевидный рукав Верхнього озера називається озеро Уберлинген (Uberlinger See). У загальномуслововживанні озеро Уберлинген розглядається як самостійна частина озера,границя між Верхнім озером й озером Уберлинген проходить уздовж лінії міжвершиною «Hornle» півострова Бодарюк (Bodanruck) і Меерсбургом. У трьохневеликих заток узбережжя Форарльберга є свої власні імена: перед Брегенцемперебуває затока Брегенц (нем. die Bregenzer Bucht), перед Хардом і Фуссахом — затока Фуссах (нем. die Fu?acher Bucht) і на захід від його так називане око,що вбачає, звідки приходить бура (ньому. Wetterwinkel). На захід від його, ужеу Швейцарії, перебуває затока Роршах (нем. die Rorschacher Bucht). Північніше,на баварській стороні, розташована затока Ройтин (нем. die Reutiner Bucht).Залізничний насип від суши до кістяка Линдау (ньому. Lindau) і міст через озеродля автомобільного повідомлення відокремлюють від Боденського озера такназиване «Маленьке озеро», що розташовується між районом Аешах й островом. Досходу від Констанца розташовується затока Констанцер Трихтер (нем. derKonstanzer Trichter).
Нижнєозеро, що відділене від Верхнього озера або від північно-західного рукава озераУберлинген більшим півостровом Бодарюк, займає площу в 63 км?.. Воно утворено й сильно розділене кінцевими моренами різних цунгов і середніми моренами. У цихчастин озера є власні імена. До півночі від острова Райхенау перебуває озероГнаден (ньому. Lindau). На захід від острова Райхенау, між півостровом Хери(ньому. Hori) і півостровом Меттнау (ньому. Mettnau), перебуває озеро Целлер(ньому. Zellersee). Друмлины південної частини півострова Бодарюк тривають нацих північних частинах озера. Південніше Райхенау, від Готтлибена до Эшенца,простирається Рейн із його почасти вираженим плином. На більшості карт ім'яРейн (ньому. Rheinsee) не представлено.
БасейнБоденського озера сформувався протягом останнього льодовикового періоду завдякирейнському льодовику, що виступає з альпійської долини. Його можнаохарактеризувати як озеро, утворене льодовиком, що тане.
3.3Льодовики
СереднійАлечский льодовик має довжину 5,4км і площа близько 8,31 км² (за станом на1973 рік)[1]. Він бере свій початок на східному схилі Алечхорна й південномусхилі Драйекхорна (ньому. Dreieckhorn, 3 811м) на висоті близько 3 700 метрівнад рівнем моря із широкого фірнового поля на схилі крутістю близько 36°. Далівін стікає на південний схід у долину між Гиссхорном (ньому. Geisshorn, 3 740 м) на заході й Олменхорном (ньому. Olmenhorn, 3 314 м) на сході. Біля Гиссхорна вінподпитывается ще одним фірновим полем. Язик льодовика закінчується на висоті 2350 метрів над рівнем моря. Середнього Алечского льодовика, що випливає з-підязика, потік поталої води приблизно через 1 км поглинається тілом Великого Алечского льодовика.
ЛьодовикМиттельалеч довгий час був одним з рукавів Великого Алечского льодовика. Алечерез потепління клімату й відступу альпійських льодовиків на початку 1970-хроків він відірвався від Великого Алечского льодовика.
РОЗДІЛ4. ГРУНТОВО – РОСЛИННИЙ ПОКРИВ ТА ТВАРИННИЙ СВІТ
4.1Рослинність
РослинністьАльп відповідно клімату, висоті й ґрунту дуже різна й взагалі відрізняєтьсябагатством видів. Рослинність південного й західного схилів Альп за своїмхарактером належить до рослинності країн, що оточують Середземне море; напівнічному схилі зустрічаємо види, властиві Німеччині; у східних частинах Альпзначний вплив трансільванської флори. Із всієї рослинності Альп, принаймнінімецьких, третя частина стосовних сюди видів, по Унгеру, не належить властивоА., а переселилася сюди з інших місць, причому шляхи можуть бути легкопростежені в одну сторону до Піренеїв і в іншу — через Карпати до Кавказу.Флора верхньоальпійскої області виявляє вражаючу схожість із рослинністюарктичного поясу: ті ж пологи й види властиві обом областям, отут, як і там,низькорослі верби становлять крайню межу деревних порід. Чудово, однак же,розходження в порядку зникнення інших деревних порід: в Альп знизу нагору, варктичній зоні із С. на Ю. В А. першим зникає дуб, за ним сосна, бук, береза,ялина й вільха; на С., навпроти, першим зникає бук, за ним дуб, сосна, ялина,береза й останнім можжевельник. Виноград зріє в Сівбу. А. до 500, у Центральнідо 600 і на південному схилі до 900 м приблизно. Середня межа землеробствалежить на 900, навіть 1300 і 1550 м, але в деяких місцевостях хлібна культурапростирається до 1200 і 1650 м, а в Південних Альпах навіть і до 1950 м. Ціліліси із хвойних дерев рідко зустрічаються вище 1800, 1950 і 2100 м, але окремі дерева, саме лиственница, кедр і особливо гірська сосна, попадаються й на висоті 1450,2100 і 2300м. Для альпійських трав так само важко визначити межу, як і длялишаїв. Згідно з висотою й широтою місця й з обумовленим ними кліматом альпийскарослинність може бути розділена на наступні зони, що сходять, зрозуміло, набільше теплих південному й західному схилах вище, ніж на північному: 1) Зонавічнозелених листяних дерев обмежується теплими долинами південного йпівденно-західного схилів і простирається до 500м висоти; тут ростутьвічнозелені дуби, маслинові, фігові й мигдальні дерева; у захищених місцяхзріють апельсини й лимони, а на крайньому Ю.З., у Приморські А., навіть інизькорослі пальми. 2) Нижній ярус листяних лісів, від плоскої височини,пов'язаною із схилом, до 750 м приблизно; це ярус земледлия, виноробства йсадівництва; лісу його складаються з листяних дерев, переважно дубів і буків,на південному схилі — з каштанових дерев. Зима триває близько 4 місяців. 3)Верхній ярус листяних лісів, до 1200 м; виноробство припиняється, землеробствой садівництво тривають до верхньої межі ярусу. У лісах листяні дерева помалупоступаються місцем хвойним — ялинам, піхтам і соснам. Зима триває 5 міс. 4)Зона хвойних лісів, від 1200 до 1800 м. Садівництво й землеробство в ПівнічніАльпи припиняються й поступаються місцем скотарству; пасовища займають більшучастину безлісного простору. Листяний ліс остаточно зникає й заміняєтьсяхвойним, що складається на С. із сосни і ялиць, у Центральні й Південні Альпи злиственницы і, що простирається до граничної лінії лісів. Представникамилистяних порід є тільки гірський клен і чагарники гірської ольхи. Зима триваєблизько 6 місяців. 5) Зона альпійських чагарників, до 2100 м, пояс властиво альпійських пасовищ, ліс відсутній, зустрічаються тільки окремо зростаючікедри, горн. сосна й альп. боярышник так чагарники альпійських троянд, вересу, черникиі брусники і т.д. Зима триває майже 9 місяців. У цьому поясі в Центральні Альпилежать найвищі населені пункти. 6) Зона альпійських трав, або підсніжна,простирається від 2000 м приблизно до сніжної лінії; дерев немає; цебатьківщина властиво альпійських трав, самими характерними представниками якихє багато численні первоцвіти (Primulaceae), генцианы, нижчі крестоцветные, видикамнеломки і низькорослі верби. Рослини постачені в більшості випадків сильнорозвиненими, часто розгалуженими коріннями, дерев'янистими короткими стеблами йутворять часто що густо поростили галявини. 7) Область вічного снігу вищесніжної лінії, з убогою рослинністю на вільні від снігу місцях, лишаями й червонимвід присутності альги снігом.
/>
4.2Тваринний світ
Тваринименше залежать від клімату й висоти місця, ніж рослини, ітому не має такого яскраво вираженого альпійського характеру. За винятком черідрогатої худоби, кіз, овець і табунів коней, вона не дуже численна. Властивіколись Альпам види частково винищені, частиною вийшли в самі недоступні йнегостинні місця. Вищим зонам властиві: гірський баран, що зустрічається заразлише в Грайских Альпах, серна, сурок, що живе безпосередньо під лінією вічногоснігу, альпійський заєць, шуліка-ягнятник, гірський орел, біла куропатка,гірський зяблик, альпійська ворона; зонах водяться тетері, рябчики, кедровкистрокаті, косатки гірські, альп. саламандры, тихобромы (стенолаз)і змеи. Вовк ілисиця, дикая кошка і рись, горностай і ласка, звичайно жителі долин, так самояк і медвідь, зустрічаються найчастіше в Південних Ретических і ОртлерскихАльпах, витиснуті з нижчих областей і зустрічаються тепер тільки вище лінійлісів. Альпійські води багаті рибою, особливо форелями (озерними, річковими йчервоними), в'юнами, харіусами, щуками й окунями. Більшість нижчих тварин непоширюються до сніжної лінії, і число пологів їх у міру піднесення швидкозменшується. Самими верхніми мешканцями є стекловатая улитка (Vitrina), крижанийпавук і льодовиковий кліщ, встречающиеся вище 2400м і оживляючі канави наповерхні льодовиків. Як мимовільних гостей потрібно назвати метеликів,сетчатокрылых і т.д., що заносяться часто в область вічного снігу висхіднимиповітряними плинами.
РОЗДІЛ6. СУЧАСНИЙ СТАН ЛАНДШАФТІВ. ПРОБЛЕМИ
Типиландшафтів. В Альпах виділяються 5 ландшафтнихпоясів. Поширення їхній підлегле закономірностям висотної поясности. Найбільшіплощі займають типи лісових ландшафтів.
Першийзнизу пояс охоплює передгір'я Альп і схили основних хребтів до висоти 800-900м. Пояс випробовує сильний вплив сусідніх внеальпійских районів:характеризується відносно пологими схилами гір і широких річкових долин; кліматпомірковано теплий і теплий (на Ю.). Переважають букові й дубові ліси нагірських бурих лісових ґрунтах або (у вапнякових районах) рендзинах; у більшевологих північних районах вкраплені масиви ялинових і пихтовых лісів, у більшесухих, звернених до Среднедунайской рівнини, лісах переважають дуб і сосна,з'являються плями остепненных лугів, що надають ландшафту лісостеповий вигляд.У ландшафтах південної частини Французьк й Італійських А. з'являютьсясредиземноморские риси: ліси стають більше розрідженими, у їхньому складіпомітну роль грає каштан, місцями алеппская сосна, є зарості ксерофитныхчагарників — крім бурих, характерні гірські коричневі ґрунти (типові йкарбонатні). Нижній пояс — самий освоєний в А. У долинах зосереджені основніпоселення, промислові підприємства, курорти (особливо по берегах озер).Сільське господарство спеціалізується на землеробстві (кукурудза, пшениця,овочі, виноград, фрукти), почасти на тваринництві.
Другийпояс простягається до висоти 1800-1900 м. Рельєф більш інтенсивно й глибокорозчленований, схили хребтів і долин круті, широко поширені мореннівідкладення. Клімат помірний і помірковано холодний, з рясним атмосфернимзволоженням, довгою сніжною зимою, сильними вітрами. У глибоких долинах кліматбільше сухої: у них нерідкі інверсії температур. Місцями в цей пояс спускаютьсямови великих льодовиків. Часті сніжні лавини, селеві потоки, а також гірськіобвали. До висоти близько 1200 м переважають лісу з дуба, клена, бука, вище, убільше вологих районах, — темнохвойні ліси (ялина, ялиця), у більше сухих — светлохвойные (сосна, європейський кедр, модрина). Основними типами ґрунтів єбурі лісові з різним ступенем оподзоленности, рендзины, підзолисті (головнимчином у верхній частині пояса). По достатку й видовому складі тваринного мирулісу перевершують всі інші ландшафти А. З копитних представлена козуля,середньоєвропейський олень, кабан, з хижаків — вовк, лисиця, дика кішка, тхір,куниця, горностай, пещення; рідко зустрічаються бурий ведмідь, рись. Середгризунів — білка, дикий кролик, русак і заєць-біляк, соні, дрібні мышевидныетварини. Із птахів — ворони, дятли, синиці, глухари, рябчик, снігур, кедрівка.У господарстві пояса значне місце займають лісозаготівлі; у сільськомугосподарстві — розведення великої рогатої худоби, у вапнякових районах — переважно вівчарство. Ріллі зайняті ячменем, вівсом, житом, коренеплодами,картоплею (місцями до висоти 2200-2400 м); у нижній частині пояса — такожпосіви пшениці, сади.
Третій(субальпийский) пояс піднімається до висоти 2200-2300 м, має більшурозчленованість рельєфу, у формуванні якого істотну роль зіграли заледеніння йморозне вивітрювання. Клімат холодний, сніжний, але менш вологий, чим у першомупоясі, з коротким (2-3 мес) вегетаційним періодом і різкими добовимиколиваннями температур. Переважають високогірна чагарникова рослинність(рододендрони, що стеляться подушкообразные форми гірської сосни, ялівця,кедрового стланика й ін.) і высокотравные барвисті луги з великою роллюбагатолітників. Ґрунти ставляться до перегнійного оподзоленному (підчагарниками) і гумусовому гірничо-луговому типу. Характерні тварини: сарна,альпійський гірський козел, альпійський бабак, полівки, із птахів — альпійськагалка, клушица, стенолаз. Луги — основні літні пасовищні вгіддя А. Постійнихпоселень ні, але цей пояс, як й альпійський, — важливий район туризму й(завдяки сухій сонячній зимі) гірських зимових курортів.
Четвертий(альпійський) пояс простирається до снігової границі, має суворий холоднийклімат при великій тривалості сонячного сяйва, значному нічному охолодженні,різких змінах температур від дня до ночі, сильних вітрах. Рослинний покриврозріджений, переважають низкотравные альпійські луги, формації приснежников іторфовищ. Найпоширеніші: ломикаменю, генцианы, примули, цикламени, астры,фіалки, маки, жовтці, крокуси. Кормові якості пасовищ нижче, ніж усубальпийском поясі. Значні простори зайняті кам'яними осипами, скелястимивиступами, льодовиками.
П'ятий(нивальный) пояс представлений лише в найбільш високих осьових хребтах, маєландшафти холодних високогірних кам'янистих, льодовикових і сніжних пустель.Органічний мир украй бідний.
Література
1. Власова Т. В. Физическая географияматериков (с прилегающими частями океанов): В 2 ч. Ч.1. Евразия, СевернаяАмерика: Учеб. для студентов пед. ин -тов по спец. № 2107 «География». – 4-еизд., перераб. – М.: Просвящение, 1986. – 417 с., ил.
2. Українська радянська енциклопедія. Т.1.К;1977
3. Физическая география материков иокеанов: Учеб. для геогр. спец. ун-тов/Ю. Г. Ермаков, Г. М. Игнатьев, Л. И.Куракова и др.; Под общей ред. А. М. Рябчикова. – М.: Высш. шк., 1988. – 592с.: ил.
4. Українська радянська енциклопедія/ ред. М. Бажан; 2-е видання. — К., 1974—1985.
5. Мала гірнича енциклопедія:В 3-х т. / За ред. В. С. Білецького. —Донецьк: «Донбас», 2004.
6. Проф. Б. Ф. Добрынин Физическаягеография западной Европы государственное учебно-педагогическое издательствоминистерства просвещения РСФСР Москва 1948 г.
7. Мартонн Э., Центральна Європа, пров. ізфранц… М., 1938; Добрынин Б. Ф., фізична географія Західної Європи, М., 1948;
8. Белоусов В. В., Гзовский М. В., ГорячовА. В., Про структуру Східних Альп у зв'язку з деякими загальними тектонічнимиподаннями, «Бюлл. Московського суспільства випробувачів природи. Новасерія», 1951, т. 26, в. 1;
9. Хуттенлохер Х. Ф., Оруденение ЗахіднихАльп, його тимчасова й просторова класифікація, у сб.: Рудні регенерованіродовища, пров. з ньому., франц., польск., М., 1957; Тектоніка Європи.Пояснювальна записка до Міжнародної тектонічної карти Європи, М., 1964;
10. Трюмпи Р., Тектонічний розвитокЦентральних і Західних Альп, у сб.: Тектоніка Альпійської області, М., 1965;Penck A., Br?ckner Е., Dіe Alpen іm Eіszeіtalter, Bd 1 — 3, Lpz.,1909; Heіm A.,Geologіe der Schweіz, Bd 1 — 2, Lpz., 1921 – 22.