Вплив фінансів на суспільне виробництво

Вплив фінансів на суспільне виробництво ПЛАН Вступ 3 1. Фінанси і економіка держави. Роль фінансів у державному регулюванні 2. Структурний взаємозв’язок між фінансами і виробництвом 1. Вплив національних грошей 2. Вплив іноземної валюти 3. Вплив податків 4. Загальна дія фінансового механізму 20 3.

Фінанси і соціально-економічна стабільність 22 Висновки 26 Література 28 Вступ Вихід України з економічної кризи і вирішення стратегічних завдань національної економіки тісно пов’язані з реформуванням фінансово-кредитної системи, яка має сприяти досягненню заздалегідь визначених мікро- і макроекономічних цілей. Проте досі в Україні не розроблено стратегічної державної політики, спрямованої

на радикальне реформування фінансових відносин, кредитно-банківської і податкової системи, які б відповідали потребам ринкової економіки й створювали сприятливе середовище для економічного зростання. Реалізація курсу молодої Української держави, що стала на шлях здорових перетворень і щиро прагне якнайшвидше увійти до сучасного світового співтовариства на правах рівноправного партнера,

великою мірою залежить від її фінансової міці, фінансових ресурсів, що в свою чергу, об’єктивно потребує побудови добре збалансованої, оптимальної моделі формування потужної бази вказаних ресурсів на різних рівнях народногосподарського управління галузями і сферами відтворювальної суспільної діяльності. Фінансові ресурси, їх найраціональніше використання у відтворювальній діяльності перехідного до ринку суспільства визначають матеріальну основу практичного реформування перехідної економіки, успішного подолання

кризових негараздів, підвищення рівню соціального захисту населення, особливо його малозабезпечених верств, прошарків. Інакше кажучи, серед найважливіших чинників економічного зростання, цілеспрямованого і послідовного реформування народного господарства суверенної України на здорових ринкових засадах роль фінансової системи держави важко перебільшити, переоцінити або ж урешті-решт знехтувати, не помічати. З огляду на це всілякої уваги

і серйозної підтримки заслуговує дослідження наукових засад досягнення найефективнішого механізму функціонування суспільної фінансової системи, її ланок і підрозділів, невід’ємною часткою якої є фінансові ресурси держави, їх впливу на процес суспільного виробництва. Саме ці аспекти стали в центрі уваги нашої роботи. Робота написана на основі більш ніж 10 джерел, більшість з яких складають періодичні видання, де були

надруковані статті відомих вітчизняних і зарубіжних науковців. Структура роботи характерізується викладенням теми у трьох розділах, причому в другом з них є підрозділи. 1. Фінанси і економіка держави. Роль фінансів у державному регулюванні Основу фінансової системи складають грошові фонди. Під грошовими фондами (чи грошовими, фінансовими активами) слід розуміти певні суми грошей або

інших цінних паперів, які мають, по-перше, відповідні й чітко визначені напрямки формування, по-друге, такі ж відповідні і чітко окреслені напрямки використання. Грошові фонди з указаними атрибутами мають у практиці й економічній науці ще одне позначення – їх часто називають поняттям “фінанси”. У сучасній економічній літературі поняття “фінанси” вживається у двох різних інтерпретаціях, але таких, що доповнюють одне одну.

По-перше, у вузькій інтерпретації. Під фінансами у вузькому трактуванні треба розуміти власне грошові фонди із зазначеними вище атрибутами, тобто певні суми грошей (грошові активи), які мають чітко окреслені лінії формування й лінії використання. У широкій інтерпретації фінанси – це не лише власне грошові фонди, а й інші цінні папери – акції, облігації, сертифікати і т.ін. Однак така інтерпретація і така структурізація поняття фінансів не

єдина ні в економічній літературі, ні в практиці функціонування фінансових економічних систем. Часом виділяють так звані чисті й так звані валові фінанси. Фінанси у чистому значенні (або власне фінанси) – це тільки цінні папери і відповідні фонди їх формування, руху й використання. Чисті фінанси є основним об’єктом купівлі-продажу на фінансовому ринку.

Валові фінанси – це цінні папери у форму акцій, облігацій, сертифікатів і т.д але й вкупі з грошовими вкладами у грошово-кредитних установах або готівкою, яка є в наявності і не депонується в банківській системі. Фінансова система пронизує всю національну економічну систему, починаючи від домогосподарств, індивідуальних і партнерських підприємств, корпоративних підприємств

і закінчуючи державою. У складі національної фінансової системи виділяють, по-перше, фінанси домогосподарств (населення), під якими слід розуміти сукупність механізмів формування, руху і використання грошових фондів домогосподарств. Другою складовою фінансової системи є фінанси підприємств (індивідуальних і партнерських підприємств, корпорацій). Основа фінансів корпорацій (підприємств) – їхній баланс, або бухгалтерський звіт (рахунок).

Баланс корпорацій також складається із двох частин: дохідної і витратної. У дохідній частині вказуються основні напрямки формування валових грошових доходів корпорації. Це прибуток від реалізації продукції, грошові надходження від надання послуг, грошові надходження у формі амортизаційних відрахувань, доходи від зовнішньоекономічної діяльності, інші грошові надходження. У витратній частині балансу корпорації вказуються основні напрямки використання

грошових надходжень. Це, по-перше, фонди відновлення обігового капіталу, по-друге, амортизаційного фонду для відновлення основного капіталу, по-третє, фонд валового прибутку. Використання чистого прибутку корпорацій здійснюється за такими основними напрямками: платежі в державний бюджет (податок із прибутку корпорації), проценти за кредитами і погашення кредиту банку й іншими установами банківської системи, дивіденди власникам акцій.

Після здійснення вказаних вище платежів, послідовність яких визначається рішеннями Уряду, Національного банку чи інших органів влади, формується так званий нерозподілений прибуток корпорацій, який використовується для внутрішніх потреб корпорацій – формуються інвестиційні і іноваційні фонди, фонд соціального розвитку і т.ін. Здійснення державної соціально-економічної та науково-технічної політики в

Україні останніми роками дедалі більшою мірою грунтується на програмно-цільовому підході. Для цього держава при органічному поєднанні економічних і адміністративних засад в управлінні повинна створювати відповідні організаційні та правові передумови, застосовувати економічні підйоми і стимули з метою формування і ефективної реалізації загальнодержавних (національних), державних (міждержавних)

і міжгалузевих програм у рамках державних приорітетів. За останні 20 років в Україні набуто певного досвіду з розробки та організації виконання цільових програм. Але, в основному, у практиці й методології програмно-цільового управління вирішувалися питання формування програм, їх структури, змісту, взаємодії програм із планами різних рівнів тощо. Водночас незрівнянно менше уваги приділялося і приділяється й понині питанням створення

і впровадження чіткого організаційно-економічного механізму управління реалізацією програм, зокрема їх фінансового забезпечення. Потребують свого розв’язання проблеми створення ефективного механізму багатоканальності джерел фінансування програм, планування і розподілу фінансових ресурсів у рамках програм, створення централізованих програмних фондів, повернення виділених бюджетних коштів тощо. За відсутністю такого механізму державні замовники не приділяють належної уваги пошуку позабюджетних

коштів на реалізацію програм, створенню тимчасових консорціумів та ін розглядаючи програми як одну з форм безповоротного прямого бюджетного фінансування підпорядкованих підприємств і організацій. Це часто призводить до практичної відсутності альтернативних джерел фінансування програм, крім державних. Найважливішою умовою удосконалення механізму фінансування програм державного рівня повинне стати забезпечення обігу вкладених коштів

і задоволення інтересів – наукових, виробничих, комерційних – усіх учасників реалізації програми. Цього можна досягти кількома шляхами. Розглянемо деякі з них. Основні форми участі в реалізації програм передбачають: • Виконання науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, у тому числі пошукових і експериментальних; • виконання виробничих робіт, а також

їх інфраструктурне забезпечення; • науково-методичний супровід програми, управління, координація, інформаційне забезпечення; • участь своїими грошовими засобами у фінансуванні програми на умовах кредиту або спонсорства. Основними шляхами повернення вкладених коштів і задоволення інтересів учасників реалізації програми є: • оплата виконаних робіт (досліджень) відповідно до

їх кошторисної вартості за контрактом; • збереження підприємством (організацією) свого виробничого (наукового) профілю, завантаження робочих місць і можливість отримання прибутку; • повернення вкладених коштів за умовами кредиту з виплатою відсотків (звичайних або пільгових); • придбання прав власності на продукцію, отриману в результаті виконання програми, або її частку; • придбання прав (ліцензій) на використання програмної продукції; • використання інформації, отриманої в ході реалізації програми, проектів, завдань;

• пайові відрахування або дивіденди на вкладені кошти (придбані акції) від прибутку, який буде отриманий після реалізації програмної продукції. Можливі й інші форми, а також різні комбінації розглянутих варіантів участі у виконанні програми та реалізації інтересів її учасників. На рисунку наводиться схема формування, фінансування і реалізації державної програми, в якій реалізовано розглянуті вище пропозиції щодо удосконалення механізму

фінансування програм. Наведені вище концептуальні підходи до організації фінансового забезпечення програм державного рівня покладені в основу законопроекту “Про державні цільові програми”, розробленого Мінекономіки спільно з Науково-дослідним економічним інститутом і поданого на розгляд уряду. Вони також враховані в проектах нормативних актів щодо порядку формування і реалізації державних цільових програм й проведення комплексної державної експертизи цих

програм. На нашу думку, реалізація запропонованих заходів щодо вдосконалення механізму фінансування програм державного рівня дасть змогу істотно посилити внесок програм у подолання економічної кризи в Україні, розв’язання приорітетнрих соціально-економічних і науково-технічних проблем. Формування економіки ринкового типу – головна мета економічної реформи, яка здійснюється в Україні. Ринкова економіка сьогодні розглядається як засіб підвищення економічної

ефективності виробництва, досягнення збалансованості попиту і пропозиції, інтеграції економіки у світове господарство тощо. Але слід зазначити, що спроба формування ефективної, стабільної, справедливої соціально орієнтованої економічної системи в Україні не увінчалось успіхом, навпаки, триває погіршення за всіма соціально-економічними параметрами розвитку. Під час трансформації централізовано-планової економіки в ринкову необхідно відпрацювати

загальну концепцію стратегічного розвитку економіки і на цій основі виділити головні приорітети економічної політики та розв’язати багато інших складних проблем. Найважливіші з них: реформування відносин власності і господарювання, впровадження ринкових стимулів до праці, створення відповідного правового законодавства, здійснення структуризації, інституціоналізації національної економіки, створення сприятливого

інвестиційного клімату, фондового ринку тощо. Названі проблеми держава повинна розв’язувати переважно шляхом стимулювання розв’язувати шляхом стимулювання розвитку ринкових відносин. Економічні проблеми держава має регулювати здебільшого економічними методами, а при необхідності застосовувати і пряме адміністративне втручання у господарську діяльність. Світова практика доводить, що при створенні будь-якої сучасної моделі економіки ринкового типу управління

національною економікою повинно здійснюватися у двох формах: планування і управління на рівні планування державного механізму регулювання економіки. Український вчений І. Лукінов справедливо зауважив, що сьогодні ніхто у розвинених країнах не надіється на “чисто ринкові регулятори”. Свобода вибору людиною економічної діяльності анітрохи не звільняє її від державних, правових і економічних регуляторів, які здійснюються в

інтересах суспільства. Важливою складовою державного регулювання економіки є бюджетна політика держави. Основна її функція – фінансова підтримка виробництва і соціальних програм. Від напрямків і механізмів фінансової підтримки значною мірою залежить ефективність регулювання економіки на шляху її переходу до ринкових відносин. На структурну перебудову економіки держава впливає шляхом прямої участі та через посередницьке регулювання.

Пряма участь реалізується через бюджетне фінансування конкретних загальнодержавних структуроформуючих програм, кредитування за рахунок коштів із бюджету. В умовах зниження прибутку вітчизняного виробництва важливим є підсилення державного регулювання саме в цій сфері. Це особливо актуально при гострому інвестиційному дефіциті перебудовних процесів, при незабезпеченні

фінансовими ресурсами поновлення виробничого потенціалу, перш за все оновлення виробничих фондів та вдосконалення технологій, що застосовуються у виробництві. Для розв’язання цих проблем прийнято Державну програму із залучення іноземних інвестицій в Україну в найбільш приорітетні сектори економіки: в агропромисловий комплекс, машинобудування, металургію, паливно-енергетичний комплекс, легку промисловість тощо.

Постійна, хоч і така, що не відповідає вимогам сьогодення, бюджетна підтримка вугільної промисловості та сільського господарства (що перевищувала в останні роки 13-15% національного багатства) та залучення іноземних інвестицій у провідні сектори господарства виступають важливим напрямком державного регулювання структурно-технологічних перетворень в Україні. На жаль, ці заходи не позначилися суттєво на поліпшенні стану економіки у Україні через недосконалість самої системи реформування,

її правового забезпечення, низький технічний рівень виробництва та його високий ступінь збитковості. Економічна стабілізація в Україні потребує нової бюджетної політики, спрямованої на підтримку розвитку іноваційного комплексу в країні, пріоритетного розвитку вторинного і третинного секторів господарства, активних конверсійних процесів у ВПК, активізацію експортного виробництва тощо. Важливим у державній бюджетній підтримці

є фінансування технологічної перебудови виробництва, спрямованої на істотне скорочення енергоспоживання в усіх його сферах, надання фінансових ресурсів державним науково-технічним програмам, що реалізують саме технологічне вдосконалення виробництва у основних енергоспоживачів: машинобудуванні, чорній металургії, вугільній та нафтохімічній промисловості, де споживаєтья 40% електроенергії від загальнодержавного показника. Особливу роль відіграє бюджетна система підтримки

АПК, який належить до найважливіших секторів економіки України, зокрема в її утвердженні і на внутрішньому і на зовнішньому ринках. Важливими напрямками фінансової підтримки АПК державою є: • першочергова підтримка переробних галузей АПК, передусім харчової промисловості, потужності якої далеко не відповідають ні ресурсам сільськогосподарської

продукції, ні вимогам споживача на внутрішньому ринку, ні інтересам розбудови експортного сектора; • спрямування іноземних інвестицій та міжнародних товарних кредитних ліній на структурну перебудову АПК; • використання позики міжнародних фінансових організацій на реструктурізацію сільсьского господарства, вдосконалення технологій землеробства, розвиток тваринництва, плодоовочевого господарства, здійснення

комплексних лісо- і землемеліорацій тощо; • законодавче забезпечення державної підтримки підприємств АПК на внутрішньому і зовнішньому ринках тощо. Дуже важливо в умовах України з її загостреною екологічною ситуацією фінансування усіх видів екологізації виробництва не лише в АПК, а й у всіх інших ланках. Регулюючий вплив держави через бюджет закладається на стадії планування його дохідної та витратної частин. Згідно з розрахунками держава може забезпечити пріоритетний розвиток

найефективніших галузей та міжгалузевих виробничих комплексів при розподілі через бюджет не менш як 35% одержаного у структурно перебудованому та технічно переозброєному виробництві прибутку. Слід зазначити, що в припиненні спаду виробництва і переході до економічного зростання велику роль відіграє розвиток підприємництва, як одного із джерел поповнення бюджету. Підприємництво виступає як економічна категорія, елемент бізнесу й господарювання

і спосіб життя. 2. Структурний взаємозв’язок між фінансами і виробництвом Значної актуальності в економіці України набула проблема взаємозв’язку фінансової стабілізації із розвитком національного виробництва. Майже одностайною є точка зору про безальтернативність фінансової стабілізації і антиінфляційної політики, але дискусії щодо конкретних засобів фінансового стимулювання еконмічного

зростання тривають. Теорія, ідеологія та практика придушення інфляції лише монетарними засобами по суті вичерпала себе. Внаслідок їх застосування фінанси виявилися відірваними від процесу виробництва. Потрібна зміна цільової орієнтації фінансової та монетарної політики, приведення в дію ефективних фінансових стимулів економічного розвитку, піднесення фінансів вітчизняних підприємств як головних чинників зміцнення

фінансової стабілізації в Україні. Для цього слід теоретично обгрунтувати необхідність кардинальної зміни фінансової політики з метою посилення її стимулюючого впливу на відродження національного виробництва. Розв’язання поставленої проблеми невіддільне від наукового аналізу структурних взаємозв’язків між складовими елементами вітчизняної фінансової системи і виробничим процесом, дослідження суперечностей між економічними інтересами головних суб’єктів фінансової і виробничої систем, пошуку дієвих

інструментів фінансового стимулювання господарської діяльності товаровиробників у реальному секторі національної економіки. Структурні взаємозв’язки фінансів і виробництва генерують появу великого масиву економічних процесів, надзвичайно складних інституціонально, які вимагають свідомого регулювання і управління і на макро- і на мікроекономічному рівнях.

У сучасних умовах при аналізі системної стимулюючої функції не можна віддавати перевагу тільки реальній економіці, ігноруючи наявність великомасштабного розгалуженого тіньового сектра. Інша справа, що нині реальні і тіньові процеси настільки тісно переплетені, що вони не можуть існувати окремо і є різними сторонами всіх наявних фінансових і виробничих структур. Можна стверджувати, що інституціоналізм фінансових відносин

є необхідною умовою економічної взаємодії між структурними елементами системи національних фінансів і системним процесом національного виробництва. В загальносистемному інституціональному сенсі первинною і центральною ланкою процесу виробництва є підприємство (фірма) як самостійна фінансово-господарська одиниця. Дія фінансових стимулів виробництва буде ефективною лише за умови поєднання економічних

інтересів підприємств (фірм) і фінансових інституцій; підприємства (фірми) реально займатимуться проблемами піднесення та розширення виробництва, а також скорочуватимуть обсяги тіньової господарської діяльності при максимально можливій оптимізації рівня та механізмів оподатквання; процес виробництва динамічно розвиватиметься лише після припинення практики так званого самообслуговування фінансових і кредитних інституцій, тобто отримання ними прибутку за рахунок внутрішніх для фінансової системи операцій:

валютних, фондових, бюджетних, міжбанківського кредитування тощо; розширення процесу виробництва передбачає жорстку економію фінансових ресурсів у всіх структурах системи вітчизняних фінансів та інвестування вивільнених коштів у найважливіші з точки зору економічного зростання структурні ланки національного виробництва; відсутність реальних позитивних зрушень у процесі виробництва може створити в економіці України вже найближчим часом ситуацію “перманентної стагнації”, коли будь-які наступні спроби

увести в дію внутрішні фінансові стимули економічного зростання будуть приречені на невдачу. 2.1. Вплив національних грошей Однією з обов’язкових умов піднесення національного виробництва є стабильність гривні та зміцнення її позицій на світовому ринку. В ідеалі валютний курс національних грошей повинен співвідноситися з реальною купівельною спроможністю гривні і долара. Суперечність між грвивнею і доларом як двома різними платіжними засобами на території

України є очевидною. Формами її прояву виступають більш високий рівень внутрішніх цін на значну кількість товарів у перерахунку на долари порівняно зі світовими цінами або цінами в країнах з подібним рівнем економічного розвитку; зменшення рівня валютних резервів НБУ, що витрачаються на штучне підтримання завищенного валютного курсу гривні; періодичне впровадження при загостренні фінансової кризи процедури обов’язкового продажу частини валютної виручки тощо.

Оптимально виважене зниження курсу вітчизняної грошової одиниці матиме позитивне значення для експорту і імпорту, а також для стану платіжного балансу країни в цілому. Оскільки стратегічні зовнішньоекономічні інтереси більшості українських підприємств (фірм) спрямовані на співпрацю із західноевропейськими партнерами, є сенс відмовитися від керованого плаваючого курсу гривні та запровадити в Україні валютний режим, при якому курс гривні був би фіксованим щодо

євро або німецької марки. Грошова маса, що обслуговує реальний сектор вітчизняної економіки, постійно зменшується. Нестача коштів ставить перед підприємствами (фірмами) складні проблеми щодо сплати податків. Вони не сплачуються найчастіше через відсутність у підприємств (фірм) реальних грошей на рахунках в зв’язку із переважанням у розрахунках бартеру та різноманітних грошових сурогатів. Кількість грошей у реальному секторі має бути достатньою для повної

і своєчасної сплати податків усіма рентабельними підприємствами (фірмами). Якщо для вирішення цього завдання не обійтися без грошової емісії, її варто проводити. Слід рішуче і назавжди відмовитися від використання взаємозаліків у рахунок погашення недоїмки за платежами до бюджету. Основними формами прояву суперечностей між національними грошима і податками є: зниження збору податків і насамперед ключового податку –

ПДВ; збільшення частки безготівкових розрахунків у фінансовій діяльності найбільших платників податків – великих підприємств. Формування бюджету безпосередньо залежить від стану грошових відносин. Погіршення якості грошової маси, значний обсяг неплатежів у господарському обороті негативно позначається на доходах бюджету. Втрати бюджету внаслідок нестачі у внутрішньому обігу платіжних засобів зростають. Складні проблеми виникають і з видатками бюджету.

Йдеться про заборгованість з оплати державних замовлень, з виплати заробітної плати бюджетникам і пенсій тощо. Неплатежі з бюджету стали однією з основних причин поглиблення платіжної кризи. В цих умовах подальше скорочення бюджетних видатків і зменшення державного споживання позбавлені будь-якого економічного сенсу. Дефіцит бюджету в Україні має не грошову, а виробничу природу.

Секвестр видатків бюджету доцільний тоді, коли секвестування здійснюється з метою перерозподілу бюджетних коштів на цілі стимулювання розвитку виробництва. 2.2. Вплив іноземної валюти Кризови реалії грошових відносин України демонструють суттєву залежність вітчизняної економіки від американського долара як активу. Безумовно, що подібна ситуація не може не впливати на сучасний стан податкової системи

України. Конвертація вітчизняних грошей, їх заощадження поза банківськими установами, вивезення валютних коштів за кордон обмежують податкову базу і, відповідно, зменшують податкові надходження до дохідної частини бюджету. В народному господарстві загострюється суперечність між кризовою тенденцією до доларізації економіки і зменшенням податкових надходжень до бюджету. Одним із головних шляхів її розв’язання є обмеження впливу капіталів за кордон та

їх репартіація. Зовнішньоекономічна діяльність українських підприємств (фірм) є вкрай неефективною. Це призводить до значних валютних втрат, пов’язаних як із відсутністю досвіду здійснення валютних і експортно-імпортних операцій, так і з прямими зловживаннями та змовою із нечесними зарубіжними партнерами. Для повноцінної дієвості системи оподаткування у валютній сфері

необхідно забезпечити ліквідність вітчизняного валютного ринку і, відповідно, ефективність розрахунків за зовнішньоекономічними операціями. Стимулюючий вплив на розвиток експортно зорієнтованих виробництв матиме використання пільгового режиму оподатквання для експорту. Майже необмежений доступ резидентів до валюти негативно впливає на бюджет. Останній зазнав значних втрат у зв’язку з масовою переорієнтацією міжнародних платіжних позицій

України. Йдеться про широкий розвиток “човникового” бізнесу, на якому бюджет втрачає значні валютні суми, розширення масштабів туристичних поїздок за кордон, перехід будівельних підрядів до зарубіжних фірм тощо. Погіршення стану платіжного балансу України безпосередньо впливає на стан бюджетного дефіциту. Здебільшого дефіцит платіжного балансу доводиться фінансувати за рахунок офіційного валютного резерву НБУ. Постійно зростають витрати України з обслуговування зовнішнього боргу.

Більш висока прибутковість державних цінних паперів, що оплачуються за рахунок бюджетних коштів, порівняно із рентабельністю прямих закордонних інвестицій у нашу економіку робить неможливим зовнішнє фінансування вітчизняного виробництва. Неризидентам простіше і безпечніше працювати на ринку цінних паперів, ніж впроваджувати інвестиційні проекти. Загострення суперечностей між платіжним балансом і спробами за будь-яку ціну врівноважити бюджет (доходи-витрати) утруднює діяльність вітчизняних підприємств,

насамперед експортерів. Важливою складовою системи національних фінансів є підсистема “валютний ринок – комерційні банки – кредит”. Суперечності в цій підсистемі спричиняють суттєві негативні зміни в сфері національного виробництва. Нині Україні потрібна оптимізація умов (правил) кредитування експортно-імпортних операцій. Поки що у зовнішньоекономічній практиці для вітчизняних підприємств, які ще не мають

на світовому ринку іміджу надійних партнерів, встановлюються невигідні умови розрахунків і кредитування: в експортних угодах передбачається післяплата, а при імпорті – передоплата. Така ситуація значно обмежує можливості щодо використання вітчизняними банками ефективних форм кредиту в міжнародних економічних відносинах. У системі фінансів України чітко окреслилися суперечності між завищеним валютним курсом національної

грошової одиниці і спробами адміністративними методами знизити ціну кредитних ресурсів (процентну кредитну ставку). Внутрішня пропозиція на валютні та кредитні ресурси постійно змінюється внаслідок руху коштів між валютним ринком і ринком кредитних ресурсів. Серед зовнішньоекономічних факторів впливу на ціну кредитів вирішальне значення мають: додатнє чи від’ємне сальдо між експортом та імпортом; тарифна політика держави у зовнішньоторгівельній сфері; платіжний календар повернення зовнішнього

боргу тощо. 2.3. Вплив податків Податки в ринковій економіці є основним джерелом наповнення бюджету (фіскальна функція). Одночасно податки повинні стимулювати економчне зростання (стимулююча функція). Податки не можуть працювати лише на найближчі інтереси бюджету, вони обов’язково мають позитивно впливати на виробництво у перспективному плані. Суперечність між необхідністю максимального наповнення бюджету

та важливістю суттєвого зниження податкового навантаження на вітчизняних виробників – центральна у взаємодії податків і бюджету. Позбавлений будь-якої стимулюючої ролі, головний фіскальний податок в Україні – ПДВ – еквівалент загальнодержавного податку з обороту. Об’єктивно існує лаг часу (щонайменше рік) між зниженням податкового навантаження у реальному секторі економіки і відповідним скороченням доходного потенціалу бюджетної системи, з одного боку, та збільшенням

податкових надходжень до бюджету внаслідок розвитку виробництва і розширення бази оподаткування – з другого. З фінансової точки зору в цей період (лаг часу) надзвичайно важливо знайти тимчасові неподаткові джерела доходів бюджету. Інтерес у цьому плані має, наприклад, ідея запровадження більш жорстких протекціоністських заходів: по-перше, це захистить вітчизняні підприємства від надмірного

імпорту; по-друге, дасть можливість підтримувати бюджетні надходження на належному рівні за рахунок справляння мита. Податки безпосередньо впливають на економічну поведінку кредитних установ – комерційних банків. Внаслідок переміщення коштів від банків до держави змінюються умови надання й ціна кредитів. Зростання податків неминуче погіршує ситуацію на кредитному ринку. Навпаки, їх зменшення (за інших незмінних умов) сприятиме розширенню масштабів кредитної діяльності.

В цілому механізм впливу податків на стан кредитного ринку досить суперечливий. 2.4. Загальна дія фінансового механізму Фінансова політика може бути успішною лише в тому разі, якщо вона має відповідні механізми реалізації. Для того щоб керувати соціальними та економічними процесами в суспільстві треба добре володіти механізмами фінансового впливу. Погоджуючись в цілому з існуючим трактуванням фінансового механізму, вважаємо за доцільне внести певні

уточнення в його визначення. Фінансовий механізм – це сукупність методів фінансового впливу на соціально-економічний розвиток і система фінансових індикаторів та фінансових інструментів, які дають змогу оцінити цей вплив. Він включає дві підсистеми, що відображають методи фінансового впливу – фінансове забезпечення і фінансове регулювання та систему управління, що грунтується на взаємодії фінансових індикаторів і фінансових інструментів.

Структура фінансового механізму може бути представлена на такій схемі: Суть дії фінансового забезпечення полягає у виділенні певної суми фінансових ресурсів на розв’язання окремих завдань фінансової політики. При цьому слід розрізняти як забезпечувальну, так і регулятивну його дію. Забезпечувальна дія проявляється у встановленні джерел фінансування підприємств, проектів, робіт, заходів тощо. Завжди існує потреба постійного забезпечення життєдіяльності й відтворення

виробництва. Досить умовно це можно охарактиризувати як пасивний вплив фінансового забезпечення – тобто покриття повсякденних потреб. Регулятивна дія характеризує активний вплив фінансового забезпечення на розв’язання конкретних завдань і проблем. При цьому вплив здійснюєтья як через саме виділення достатніх коштів, так і через конкретну форму фінансового забезпечення. Фінансове регулювання проявляється у двох напрямках.

Суть першого полягає у тому, що за допомогою фінансових інструментів встановлюються певні пропорції розподілу доходів юридичних і фізичних осіб, які впливають на їх забезпеченість фінансовими ресурсами. Тим самим встановлюються їх фінансові можливості. У цьому плані фінансове регулювання тісно пов’язане з фінансовим забезпеченням, визнаючи насамперед

рівень самофінансування. Більше того, в окремих випадках метою фінансового регулювання виступає саме встановлення певного рівня самофінансування. Другий напрям фінансового регулювання полягає в тому, що, встановлюючи певні пропорції розподілу, воно вибудовує відповідну систему економічних інтересів. Таким чином, можна стимулювати одних суб’єктів (чи певні сфери діяльності) й стримувати інших. При цьому слід зазначити, що фінансовий вплив

є однією з найдієвіших форм, оскільки здійснюється через доходи юридичних і фізичних осіб. Фінансове регулювання проводиться за допомогою фінансових інструментів, якими виступають елементи розподільних відносин. Одні з них діють у процесі вилучення частини доходів – податки і внески в цільові та корпоративні фонди. Це інструменти первинного впливу.

Другі, навпаки, впливають шляхом збільшення доходів – банківські позички і бюджетні субсидії. Це інструменти вторинного впливу. При цьому дія фінансових інструментів може носити як загальний для всіх суб’єктів характер на основі єдиного рівня оподаткування, кредитування і фінансування, так і селективний – на основі диференційованого підходу.

Переважає селективний підход, бо саме він є основою забезпечення збалансування інтересів і суперечностей суспільства. Саме він є основною формою здійснення фінансової політики, визначальним елементом якої є питання “кого підтримувати?”. Підсумовуючи дослідження сутності та структури фінансового механізму, слід зупинитися на двох основних моментах. По-перше, це дуже складна система, керувати якою надзвичайно складно.

Вона потребує фахівців найвищого гатунку. Без відповідних знань, умінь і навичок досягти успіхів в управлінні фінансовим механізмом, а через нього соціально-економічним розвитком країни, неможливо. По-друге, це дуже дієвий механізм, який дає змогу розв’язувати фактично усі проблеми. Однак роль фінансів як розподільних відносин вторинна. Основне регулювання здійснюється у сфері виробництва.

Тому якщо відсутні або не спрацьовують первинні інтереси, відрегулювати за допомогою фінансового механізму прорахунки, допущені у сфері виробництва, неможливо. Звідси постає питання про спрямованість дії фінансового механізму. Так, ми безконечно (і без належного результату) намагаємось за його допомогою розв’язати існуючі проблеми. Доцільніше створити такий механізм, таку систему відносин та

інтересів, які б не допускали виникнення проблем або зводили їх до несуттєвого рівня. Значно легше попередити проблему, ніж розв’язати її. Це стратегічне призначення фінансового механізму, хоча і тактично його можливості досить суттєві та результативні. 3. Фінанси і соціально-економічна стабільність Характерна риса сучасного суспільного розвитку – стрімке

зростання фінансового сектора економіки та його впливу на різні сторони суспільного буття. Бурхливі події, що відбуваються останнім часом на валютних і фінансових ринках, безпосередньо позначаються на економічній, політичній і навіть ідеологічній ситуації країн. Фінансові бурі, що час від часу виникають як на національному, так і на світовому просторі, стрясають економіку, спричиняючи розлад

і втрати. Їхні важкопрогнозований характер, нерідко обвальний наступ створюють шокові стани у громадському житті, вносять суттєві корективи у плани розвою. Це особливо відчутно для перехідних економік, які функціонують в умовах гострої дефіцитності матеріальних, фінансових та інтелектуальних ресурсів, а також дефіциту часу, відведеногона суспільно-економічний маневр. Фінансові кризи, ускладнюючи виробничі процеси, спричиняються до погіршення життєвого рівня населення,

зростання соціальної нестабільності суспільства. Усе це привертає увагу до проблем розвитку фінансового сектора та його взаємодії з реальним сектором економіки. Ринкова економіка за своєю природою двосекторна, тобто складається із реального і фінансового секторів. Реальний сектор є первісним і базовим, необхідним для забезпечення людського

існування. Тривалий період історії він залишався єдиним сектором економіки у рамках моделі натурального господарства. Поява грошей започатковує формування фінансового сектора, а відтак ринкової економіки. Виникнення грошей, а потім і інших фінансових інструментів були викликані потребами розвитку продуктивних сил. Вони раціонували господарське життя, сприяли підвищенню продуктивної діяльності реального сектора економіки. Генетично і за покликанням фінансовий сектор похідний, вторинний.

Регламентований і спонуканий елементами виробництва, він швидко розвивається, формує складні фінансові структури. Реалізується своєрідний суспільний поділ праці між секторами економіки: реальний сектор забезпечує засоби існування населення, фінансовий – створює сприятливі для цього умови у вигляді грошей, основних і похідних цінних паперів, різноманітних інституцій тощо. Попри свою початкову узалежненість фінансовий сектор веде самостійне життя, розвивається за власними

законами. Формується своєрідна паралельна економіка зі складною системою зв’язків з першою. Розвиток подій у фінансовій сфері подеколи відбувається не на користь виробництва, створюючи своєрідне “задзеркалл” реальної економіки. Господарські збурення нерідко започатковуються у фінансовій сфері, викликаються фінансовими технологіями. Отже, можна стверджувати, що фінансовий сектор економіки є сьогодні однією із причин суспільної нестабільності.

На нестійкість фінансової сфери та небезпеки, що з неї випливає, економісти вказували давно. Одним із перших це зробив К. Маркс. Досліджуючи розвиток банківського і акціонерного капіталів, він встановив наявність у ринковій економіці ілюзорного, фіктивного капіталу, який відтепер функціонує спершу у формі реально вкладеного у підприємство, а потім у вигляді назви власності, акції. Проте він не

існує двічі, а тільки один раз у формі реальних інвестицій. Те саме стосується і державних цінних паперів (облігацій), оскільки позичені урядом кошти дуже часто і не призначаються для капітальних вкладень. Приватні й державні цінні папери являють собою лише фіктивний капітал, який тим паче існує самостійно, виконує свій власний рух. Відірвавшись від реальної основи, він стає податливим на спекулятивні та ажіотажні впливи, бо “величина

їх вартості може підвищуватися і падати цілком незалежно від руху вартості реального капіталу”. Один із перших дослідників фінансового капіталу австрійський економіст Р. Гільфердінг прямо вказує на те, що причиною економічних криз виступають розлади обігу, і не в останню чергу у фінансовій сфері. Найгострішій критиці фінансова сфера була піддана у працях відомого американського економіста Т. Веблена. Він поділяв економіку на два сектори-світи: світ

індустрії і світ бізнесу. Індустрія представлена у нього реальним виробництвом, бізнес – грошовими інституціями, фінансовим капіталом, під яким він розуміє “матеріальне багатство” – цінні папери, фіктивний капітал тощо. Останній, відірваний від реального виробництва, паразитує на ньому, створює і живить “бездіяльний клас”. Ставлення бездіяльного класу (або непродуктивних власників) до економічного процесу є ставленням фінансовим, полягає у володінні, а не виробництві, в експлуатації, а не в корисній

діяльності. Отже, тенденція розвитку й посилення фінансового бізнесу була помічена давно. Були зафіксовані негативні і навіть небезпечні риси такого розвитку, що полягають у відході фінансового сектора від реальної економіки, розбуханні фіктивного капіталу, схильності до спекулятивного збагачення і паразитуванні на потребах продукційного сектора. Життя підтвердило ці побоювання. Розвиток фінансової сфери, кредитно-емісійних технологій створив нові

фінансові інструменти, нові можливості фінансового бізнесу. Яскравим прикладом цього можуть бути проекти, здійснені фінансовим новатором і авантюристом Джоном Ло ще в 1717-1720 роках у Франції. Вони, резюмє відомий австро-американський економіст Й. Шумпетер, стали справжнім відкриттям, за яким гроші (і капітал у розумінні грошей) виявилися здатними

бути виготовленими або створеними за нашим бажанням. Відтоді фінансові афери й паніки спостерігаються з нарастаючою тенденцією. Кардинальні зміни в розвитку фінансової сфери та в її взаємодії з виробництвом сталися в другій половині ХХ століття. Це час розквіту й домінування у суспільно-господарському житті фінансового капіталу та

фінансового бізнесу. Вони спостерігаються як на національному, так і на наднаціональному рівнях. Свідченням цього є хоч би те, що із п’яти основних форм багатства, визначених М. Фрідменом гроші, акції, облігації, фізичні блага та людський капітал – три належать до фінансових. На користь цього свідчить ще й те, що у світовій економіці фінансові операції – як за масштабами, так і за значенням – висуваються на чильне місце.

Висновки Наявність економічної політики держави є відображенням тісного взаємозв’язку в реальному житті між державним регулюванням економіки та її ринковим саморегулюванням. Держава і ринок визначають напрям, в якому розвиваються економічні процеси. Обсяги регулюючих функцій, які виконують держава і ринок, час від часу змінюються. Серед головних чинників таких змін – рівень розвитку продуктивних сил, політична орієнтація країни,

характер історичного етапу, на якому знаходиться суспільство, його соціальна структура, національні особливості та ін. Там, де порушувалися гармонія взаємодії ринку і держави, країни потрапляли до глибокої кризи. Якщо взагалі відкидається ринок, логіка економічних процесів призводить таку державу до повної стагнації. Більш ніж півстолітня практика колишнього Радянського

Союзу на рубежі 70-80-х років завершилася глибокою і всеосяжною кризою. Якщо ж, навпаки, суспільство розвиваається на основі ринкових механізмів, вільної конкуренції, тоді їх сліпа стихія також призводить до потужних соціальних струсів. Весь західний світ у зв’язку з такою практикою пережив у 1929-1933 рр. часи “великої депресії” і зробив відповідні висновки, створивши систему державного економічного регулювання.

Знайти розумне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням – одне з ключових завдань, яке сьогодні постало перед Українською державою. Перехід до ринку, економічні реформи не можуть бути для України самоціллю. Це саме стосується приватизації державного майна та інших ринкових заходів. Це лише інструменти, які поряд з посиленням державного впливу на економіку мають

забезпечити досягнення важливих суспільних цілей. Такими ціллями є підвищення рівня життя широких верств населення, зміцнення здоров’я нації, формування розвинутої матеріальної та духовної культури народу, досягнення соціального миру і стабільності, гармонії у взаєминах людей з природою, екологічної безпеки, забезпечення Українській державі гідного місця у світовому співтоваристві.

Особливістю для України є те, що становлення ринку та інститутів національної держави збігаються у часі. За цих умов внаслідок слабкості молодої держави є загроза деформування ринкових структур. Тому час вимагає розбудови тих інститутів держави, які компенсують негативні, побічні наслідки функціонування ринку. Це інститути планування, забезпечення економічної безпеки, соціального страхування

і пенсійного забезпечення, дотримання гарантій на освіту, охорону здоров’я, прав на працю, захисту інтересів споживачів та ін. Крім того, активної державної підтримки потребують більшість підприємницьких структур, які залишаються слабкими, особливо у виробничій сфері. В країні низька ділова активність, несприятливий інвестиційний клімат та в основному фіскальна податкова система. Без подолання цих явищ не буде дієздатного ринку.

Україна має формувати таку національну модель ринку і державного регулювання економіки, яка враховувала б історичні реалії та сучасний зарубіжний досвід. Об’єктивною основою реальної дійової економічної політики Української держави є необхідність розв’язання проблем переходу до соціально орієнтованого ринкового господарства з точки зору не тільки економічних виробничих відносин, а й продуктивних сил, виробничих

ресурсів. Цей перехід дуже обтяжений потребою розв’язання проблем, що виникли внаслідок розпаду єдиного народногосподарського комплексу колишніх республік Союзу РСР. Звідси необхідність, по-перше, структурної перебудови економіки України для створення національно-державного економічного комплексу; по-друге, налагодження на грунті виробничих зв’язків, що існували раніше, економічних рівноправних відносин з кожною з незалежних держав,

що утворилися після розпаду СРСР, в тому числі з Росією як основним зовнішньоекономічним партнером; по-третє, входження в світовий економічний простір. Все це потребує не тільки стратегічної ясності, наполегливості, а й часу, тим більше, що треба позбутися підходу до вирішення таких проблем в суто політичній площині, а перевести його в політико-економічний простір, виходячиз об’єктивних економічних потреб та

інтересів громадян України. Література 1. Башнянин Г.І. Ринкові системи в економіці держави // Фінанси України №10. – 1999. – С.51. 2. Василик О.Д. Державні фінанси України. – К 1997. 3. Ващишин А.М Яремко Л.А. Фінансова система і соціально-економічна стабільність // Фінанси України №10. – 1999. –

С.80. 4. Гивончук О. Фінанси та підприємництво: оцінки і прогнози // Фінанси України №2 – 1999. – С.105. 5. Лагутін В.Д. Фінанси і виробництво: структурні взаємозв’язки, суперечності, стимули // Фінанси України №2. – 2000. – С.10. 6. Льовочкін С.В. Фінансовий механізм макроекономічного регулювання //

Фінанси України №12 2000. – С.25. 7. Ляшенко Г.Л. Роль фінансів у державному регулюванні економічного і соціального розвитку // Фінанси України №5. – 1999. – С.46. 8. Основи економічної теорії: Підручник / За ред. Г.Н. Климка, В.Г. Нестеренка. – К 1997. 9. Паламарчук В.О. Фінансові підвалини держави // Фінанси України №2. – 1999. –

С.97. 10. Поддерьогін А.М Наумова Л.Ю. Деякі питання фінансової стабілізації в Україні // Фінанси України №12. – 1999. – С.8. 11. Тадвей Р. Фінансові аспекти суспільного добробуту // Фінанси України №5. – 2000. – С.30. 12. Якубовський М.М Шкворець Ю.Ф. Фінансування програм державного рівня: проблеми та шляхи удосконалення //

Фінанси України №12. – 2000. – С.3.