Китай
Китайська Народна Республіка – соціалістична держава, утворена 1 жовтня 1949 року. Її площа становить 9,6 млн. км2 (3 місце в світі), населення – 1,3 млрд. осіб (1 місце в світі). КНР – постійний член Ради Безпеки ООН.
В історію людства Китай ввійшов як батьківщина фарфору (порцеляни), паперу, шовку, пороху, компасу та першої писемності. При чому все це китайці мали дуже давно, коли Європа ще не мала уяви про такі дива. Грецька абетка, наприклад, з’явилася у ІХ ст. до Р.Х., а китайські ієрогліфи – на 6 століть раніше. Китайська столиця Пекін на 3,5 тис. років старша за Рим. Вражає також Великий китайський мур (ІІІ-ІV ст. до Р.Х.) – єдине творіння людських рук, яке можна побачити неозброєним оком із космосу.
Китай має ядерну зброю (з 1964 р.), балістичні ракети, реалізує власну космічну програму, залишаючись при цьому досить бідною країною у душових показниках: за класифікацією Світового Банку КНР відноситься до низькорозвинених країн. За структурними показниками національної економіки Китай є новою індустріальною країною.
Економічна і політична роль Китаю в світі останнім часом стрімко зростає. Його частка у ВВП світу досягла 10% (це 2 місце після США). Хоча через невисоку ефективність економіки та низьку продуктивність праці по НД Китай займає тільки 5 місце. Але економіка КНР є однією із самих динамічних в світі: у 80-90-х роках ХХ століття щорічні темпи приросту становили 12-13%, зараз – близько 9-10%. Китай вийшов на 1 місце в світі по головним продуктам харчування – зерновим (фантастичний врожай 1996 р. – 480 млн.т досі залишається рекордом світу) і м’ясу; у промисловості утримує 1 місце в світі за видобутком кам’яного вугілля та залізної руди, 2 місце – за виплавкою сталі, в сільському господарстві – 1 місце по джуту, 2 місце по бавовнику і т.д.
Китай не тільки найбільша держава світу за населенням, але й розташований у регіоні, де мешкає більше половини людства, безпосередньо межуючи з 13 країнами. 2/3 протяжності державних кордонів Китаю припадає на 8 країн, що є або були соціалістичними (найдовший – з Монголією), 1/3 припадає на 5 країн «третього світу» (найдовший серед них кордон – з Індією). Це об’єктивно сприятлива ситуація для країни, особливо у військово-стратегічному плані.
Хоча КНР, маючи претензії на роль лідера «третього світу», не завжди використовувала переваги такого політико-географічного положення: можна згадати військовий конфлікт з СРСР у березні 1969 р. за острів Даманський на річці Уссурі, війну з В’єтнамом у 1979 р., тривалу підтримку режиму «червоних кхмерів» у Камбоджі та ін. Правда, після смерті Мао Цзе Дуна Китай проводить більш виважену зовнішню політику. Зараз, спираючись на розпад «радянської імперії», він досить швидкими темпами створює «соціалістичну дугу» від Північної Кореї до Лаосу і Камбоджі на півдні (так званий «Азійський інтернаціонал»). Пекін досить вдало скористався тим, що через ідеологічні та інші розбіжності азійські країни віддалилися від Москви.
КНР має вигідне транспортно-географічне положення: майже 6,5 тис. км морського узбережжя (протяжність сухопутних кордонів при цьому сягає 22,8 тис. км). По Янцзи морські судна піднімаються на 1000 км вглиб території країни. Загалом вся транспортна система країни зорієнтована на узбережжя. Внутрішні прикордонні райони не відіграють великої ролі у зовнішньоекономічних зв’язках: державні кордони Китаю найчастіше проходять по важкодоступним природним об’єктам. Та і внутрішні зв’язки значно утруднюються широтною течією великих річок (перший міст через Янцзи в м. Ухань був збудований радянськими фахівцями у 1957 р.).
Великі розміри території, складний характер рельєфу та гідрологічної мережі, положення країни у декількох кліматичних поясах та інші чинники зумовили значну територіальну диференціацію господарства.
Середня густота населення Китаю – 125 осіб/км2. Але розселення є дуже нерівномірним: на Заході з його екстремальними природними умовами мешкає лише 3% населення (на 46% території країни). У східній частині, особливо на узбережжі та в долинах головних річок густота населення сягає 1000-1500 осіб/км2 та більше.
Китай продовжує залишатися середньоурбанізованою сільською країною. За допомогою жорсткої системи прописки уряд стримує зростання міст. Вже зараз 9 міст мають більше 5 млн. мешканців (найбільші міста – Шанхай, Пекін і Тяньцзінь мають статус «міст центрального підпорядкування»). Власне ж міст-«мільйонерів» в Китаї більше 30.
Важливим соціально-економічним чинником в Китаї є національна ситуація. Китай дещо помилково сприймається багатьма як майже однонаціональна країна. Дійсно, більше 91% населення становлять хань (самоназва китайців), але ж 9% від китайського населення – це 116 млн.! Чисельність дунган та уйгурів перевищує 50 млн., монголів у Китаї проживає більше, ніж у власне Монголії. До того ж, національні меншини і мешкають досить компактно. Гостро стоїть проблема Тибетського автономного району, де 31 рік поспіль діяли військовий стан і комендантська година. Китайській владі вдалося за рахунок переселення ханського населення зменшити частку корінного населення з 95% до 50%. На щастя, далай-лама боротьбу за визнання незалежності Тибету веде політичним шляхом, а не військовим (1989 р. він був нагороджений Нобелівською премією миру, це є визнання світової громадськості). Але «відпадання національних окраїн» в Китаї не виключається. При чому «радянський» або «чеський» варіанти цивілізованого розлучення тут практично неможливі через авторитаризм, поширений на Сході. І саме Тибету може бути відведена роль «міни уповільненої дії».
Самі китайці в расовому відношенні є монголоїдами (у Південному Китаї відчувається деякий вплив океанічної (австралоїдної) гілки екваторіальної раси). Китайська мова належить до китайської групи китайсько-тибетської мовної сім’ї. Але внутрішні відмінності настільки великі, що китайці з півдня не завжди розуміють китайців з півночі. Офіційною мовою зараз проголошено північно-китайський діалект (путунхуа або мандарин). Найпоширенішими релігійними віруваннями є конфуціанство, даосизм і буддизм.
Зовнішній вплив на китайців досі залишається незначним. Чужинці-завойовники (чжурчжені, монголи, маньчжури) поглинались місцевим населенням і розчинялися серед нього, не лишаючи ніяких слідів свого існування. Навіть на чужині китайці (хуацяо) практично не перемішуються з іншим населенням, зберігаючи мову і звичаї. Живуть, як правило, компактно, створюючи китайські квартали – «Чайна-тауни».
1. Галузева структура господарства
Вище говорилося про солідні позиції окремих галузей китайської економіки у світовому господарстві: 1,2 млрд. тон кам’яного вугілля (1 місце в світі), 250 млн. тон залізної руди (1 місце), 156 млн. тон нафти (5 місце), 90 млн. тон сталі (2 місце), 1 місце по виробництву цементу, 3 місце по випуску сірчаної кислоти, 3 місце по виробництву мінеральних добрив та ін. Китай видобуває 95 тон золота на рік (6% світового видобутку), але цього не вистачає навіть на виробництво обручок у ювелірній промисловості (щорічна потреба 105 т.). Золотий запас КНР становить 359 тон, цього цілком достатньо, щоб сплатити 8-мільярдний зовнішній борг.
У галузях «авангардної трійки» позиції Китаю не настільки міцні, їх розвиток свого часу затримали «Великий стрибок» (1958-1961 рр.) та «Культурна революція» (1966-1976 рр.). «Великий стрибок» був авантюрною компанією по виводу КНР на 1 місце в світі по економічному потенціалу; в кожному селі стали з’являтися домни та інші об’єкти – але це стало безглуздою розтратою людської праці, матеріально-технічних ресурсів, збільшило транспортні витрати – до того ж при цьому були покинуті традиційні роботи по підтриманню дамб та ін. «Культурна революція» додала знищення інтелігенції, отже Китай виявився відкинутим назад, в країні виникла серйозна проблема голоду.
Провідні позиції у промисловому комплексі КНР зберігає легка промисловість. Зараз близько 11% світового текстилю виходить з маркою «Зроблено в Китаї». Особливо виділяються виробництва бавовняних (2 місце в світі) та шовкових натуральних тканин (1 місце). Китай входить до числа світових лідерів по кустарним тканинам – парчі, оксамиту, атласу. 3 місце у світовій ієрархії КНР займає по масштабам хутрової промисловості.
У машинобудуванні за кількісними параметрами Китай вийшов на 1 місце в світі по товарам народного споживання – телевізорам, холодильникам, вентиляторам, швейним машинам та велосипедам; по засобам виробництва – тільки по металорізальним верстатам.
Хімічна промисловість розвинена слабко. Переважають її базові галузі та виробництво добрив. Нафтохімія лише формується.
Отже, не дивно, що економічна реформа Ден Сяо Піна у 1979 р. почалася саме із села, в якому і зараз мешкає більше 850 млн. осіб. Аргументація була дуже простою: «Якщо ми не прогодуємо своє населення, то ніхто в світі не зробить це за нас». Реформи почалися не з політичного, а з економічного плюралізму: «Яка різниця якого кольору кішка, якщо вона добре ловить мишей?». В селі 90% сімей перейшло на підряд, взявши землю в оренду на 30-50 років. Це певною мірою ускладнило демографічну ситуацію (через невисокий рівень механізації праці селяни збільшили народжуваність, щоб мати більше робочих рук), але дозволило через короткий час гордо заявити про те, що нарешті всі люди нагодовані. Став підвищуватися і рівень життя: якщо раніше уява про сімейний достаток включала в себе велосипед, швейну машину і наручний годинник, то тепер додалися пральна машина, двокамерний холодильник і кольоровий телевізор. Автомобіль, правда, і зараз залишається розкішшю.
Країна почала створювати власну атомну промисловість, збудовані 3 АЕС. Але й зараз 70% паливно-енергетичного балансу припадає на кам’яне вугілля, значною лишається частка некомерційних джерел (зокрема дрова і відходи рослинництва), включно із м’язовою силою тварин і людини.
Отже, слід відзначити, що найвищі на даний час в усьому світовому господарстві темпи зростання китайської економіки базуються на сільському господарстві (в ньому зайнято 60% економічно активного населення, хоча створюється всього 24% ВНП) і технологічно пов’язаних з ним галузях промисловості (легкій та харчовій).
У сільському господарстві переважає рослинництво. ¾ посівів зайнято зерновими культурами. Найважливіша серед них культура – рис (валові збори – 200 млн. тон – 1 місце в світі), який становить 80% калорійності раціону китайців. Важливість рису знайшла своє відбиття навіть в китайській мові: замість "їсти" китайці говорять «чі фань» ("їсти рис"), сніданок звучить як «цзао фань» («вранішній рис»), обід – «у фань» («полуденний рис»), вечеря – «вань фань» («пізній рис»). Головний район вирощування рису – долина Янцзи. Загалом в Китаї відомо біля 10 тис. сортів рису.
Але і пшениці збирається близько 100 млн. тон на рік (це теж 1 місце в світі). Вона вирощується переважно на Великій Китайській рівнині. Невибагливі гаолян і чумиза (китайські сорго і просо) вирощуються на Північному Сході та у посушливих внутрішніх районах, інколи і на півдні країни в зимовий період (другий врожай). Стеблина гаоляну слугує паливом, будівельним матеріалом та целюлозною сировиною. Скороспілий ячмінь (цінке) вирощується переважно на плоскогір’ях, а в Тибеті ареали його вирощування зустрічаються на висотах до 4200 м.
Китай став також найбільшим в світі виробником солодкої картоплі – батату (Велика Китайська рівнина та Сичуанська котловина).
Головними товарними культурами в країні є все ж таки технічні культури. Міжнародною спеціалізацією КНР стали волокнисті технічні: країна займає 1 місце в світі по виробництву джуту та 2 місце по бавовнику. Найпоширенішими олійними культурами є арахіс (2 місце в світі) і соя (3 місце). Природні умови Китаю дозволяють вирощувати обидва цукроносія – і тростину, і буряк (загальне 4 місце в світі за виробництвом цукрової сировини). 2 місце в світі КНР займає по такій трудомісткій технічній культурі як тютюн.
Китай є батьківщиною чаю, за його валовими зборами займає 2 місце, пропустивши наперед Індію. Самі китайці віддають перевагу зеленому та жовтому чаю (полюбляючи різноманітні домішки – жасмин, наприклад).
А найпівденніша частина китайської території – острів Хайнань – має такі сприятливі агрокліматичні умови, які дозволяють вирощувати каву, олійну пальму та розводити гевею.
Тваринництво в Китаї має переважно підпорядкований характер. Важлива його задача – забезпечення господарства тягловою худобою. Зокрема, саме Китай має найбільше в світі поголів’я коней. Останнім часом високу товарність отримало свинарство на Великій Китайській рівнині, значною мірою за рахунок нього Китай і вийшов на 1 місце в світі по виробництву м’яса всіх категорій.--PAGE_BREAK--
По мірі просування на захід, вглиб території країни роль тваринництва збільшується. У деяких автономних районах досі зберігся кочовий спосіб життя при спеціалізації на таких галузях як вівчарство і верблюдівництво (особливо це помітно в уйгурів, казахів, монголів). В Тибеті розводять яків.
Але споживання тваринницької продукції є ще далеким від науково обґрунтованих норм. До реформ пересічний китаєць споживав за рік 9 кг м’яса та 1 кг молока, зараз – 25 кг м’яса та 4 кг молока. Споживання риби досягнуло 10 кг на рік. Для розведення риби активно використовують рисові чеки.
Загалом же китайська кухня вважається однією з найбагатших в світі, оскільки вона неймовірно різноманітна і досить вишукана (відомий письменник Ілля Еренбург колись пожартував після офіційного прийому в Пекіні: «Тепер мені зрозуміло, чому французька кулінарія така гарна – вона схожа на китайську!»).
У транспортній системі КНР найбільшу роль відіграє залізничний транспорт, частка якого у вантажообігу становить майже 70%, а у пасажирообігу – 50%. І це при тому, що на 1 тис. км2 китайської території припадає всього 5 км залізниць (навіть в Індії – 20 км). Протяжність залізниць доведена до 60 тис. км. Більша густота залізниць – на Північному Сході, де власне і формуються основні вантажопотоки – вугільні, залізорудні та ін. Але при Мао Цзе Дуні будівництво залізниць велося переважно у військово-стратегічних цілях в західних районах, тому східні залізниці так і залишаються перевантаженими. Залізниця вимагають реконструкції, добудови других колій, переходу з паровозів на більш сучасні локомотиви.
КНР активно розвиває власний проект транскитайської магістралі, яка може стати прямим конкурентом російському Транссибу. Велику роль в Китаї грає водний транспорт, особливо річковий, на який припадає чверть вантажообігу. Правда, більша частина вантажів транспортується невеликими вітрильними та гребними човнами-джонками. Головна річкова магістраль – Янцзи, а також Великий канал, який є найдовшим у світі судноплавним каналом (1782 км), він з’єднує Пекін і Шанхай (окремі ділянки цього каналу споруджені ще у VІ ст. до Р.Х., тобто він є найстарішою діючою гідротехнічною спорудою світу). Морський флот КНР у досить занедбаному стані. Загалом обсяги торгівлі Китаю поки що недостатні для такої країни, але вже відчувається нестача сучасних суден, доводиться фрахтувати іноземні. Найбільший морський порт за вантажообігом – Шанхай. Автотранспорт розвинутий також порівняно слабко. Менше половини автошляхів має тверде покриття. Вантажний автопарк незначний і справляється лише з 3% вантажообігу. Досі значна частина вантажів перевозиться гужовим транспортом, інколи взагалі з використанням м’язової сили людини – на тачках, візках та ін. Аеропортів в Китаї досить багато. Але тільки Пекін, Шанхай, Сянган (Гонконг), Гуанчжоу, Аоминь (Макао), Урумчі здатні приймати сучасні реактивні лайнери. На внутрішніх авіалініях працюють виключно поршневі літаки.
2. Зовнішня торгівля
Частка Китаю у світовому товарообігу залишається поки що невеликою – близько 2%, а на душу населення це буде одне з останніх місць у світі. Політика «відкриття Китаю зовнішньому світові» є порівняно новою, але досить цілеспрямованою. В імпорті переважають машини та обладнання (більше 50% загального обсягу), деякі види сортового прокату, кольорові метали, пластмаса, а також бавовник та олія (в залежності від врожаю).
У експорті провідні позиції займають товари народного споживання (ТНС) – це текстильні вироби (третина вартості експорту), а також велосипеди, годинники, термоси, фарфорові вироби, шкіргалантерея, парасольки, останнім часом додалися і телевізори. Серед продукції сільського господарства – тютюн, джут і чай, овочі та фрукти, а останнім часом навіть і рис. Із мінеральної сировини експортується нафта і вольфрамова руда.
Географія зовнішніх торгових зв’язків КНР істотно змінилася. Лідером по обсягам товарообігу стала Японія (25%), потім йдуть країни ЄС (особливо ФРН і Франція) – ще 25%. Наступну за значенням групу утворюють країни Південно-Східної Азії (особливо Таїланд, Малайзія, Сінгапур). Значні обсяги має «китайсько-китайська» торгівля із Тайванем, але офіційна статистика не відносить її до зовнішньої (Тайвань вважається «бунтівною» провінцією Китаю). До речі, найзначнішими іноземними капіталовкладеннями в економіку КНР є інвестиції хуацяо (закордонних китайців). Обсяги співробітництва із США та Росією (частка останньої впала до 0,5%) є досить обмеженими (часто через політичні протиріччя).
Важливим напрямком зовнішньоекономічної діяльності Пекіну є направлення китайської робочої сили за кордон: в країні зараз працює 60 компаній по наданню «трудових послуг». Надлишок трудових ресурсів та нестача вільних сільськогосподарських угідь привела до того, що Китай почав орендувати землю у сусідів (в Казахстані, наприклад).
3. Територіальна структура господарства
Старий китайський досвід організації території базується на об’єднанні в економічні райони однорідних територій з майже повним самозабезпеченням. При цьому кожен із секторів узбережжя повинен впливати на відсталу внутрішню територію, яка прилягає до нього. Ось чому економічні райони в більшості своїй витягнуті із сходу на захід. Всього виділяється 7 економічних районів.
1. Північно-Східний економічний район (або Дунбей) включає три провінції – Хейлунцзян, Гірин (Цзілінь) та Ляонін. Його частка в Китаї становить: за площею – 13%, населенням – 9%, продукцією сільського господарства – 9%, а промисловості – 13%. Дунбей лежить на північ від Великого Китайського муру, це колишня Маньчжурія. Це найбільш розвинений у відношенні важкої промисловості район Китаю.
Він розташований у лісовій, лісостеповій та степовій природних зонах, має різноманітні природні умови та ресурси. Зокрема виділяється потужними покладами вугілля (основа енергетики КНР), горючих сланців, залізної руди та інших металів. У 60-х роках ХХ століття розпочато видобуток нафти.
Північний Схід багатий на лісові, водні й земельні ресурси. Його розвитку сприяє найгустіша в Китаї мережа шляхів сполучення, особливо залізниць. Має вихід до моря, порт Далянь один із найсучасніших в країні, за вантажообігом він поступається лише Шанхаю і Сянгану (Гонконгу).
Спеціалізація району – важка індустрія. Він видобуває до третини китайської нафти і вугілля, заготовляє 40% деревини, виробляє 40% електроенергії, виплавляє близько половини сталі й кольорових металів, дає 40% верстатів та іншого промислового обладнання і майже чверть продукції хімічної промисловості. При цьому район має потужну харчову промисловість, особливо олійно-жирову (провідна сировина – соя), цукрову, борошномельну, спиртову.
Серед головних господарських центрів помітно виділяється п’ятимільйонний Шеньян (стара назва Мукден, місто під час правління маньчжурської династії фактично було «другою столицею») – найважливіша в країні база важкої промисловості з диверсифікованим машинобудуванням, що постачає на внутрішній ринок обладнання для шахт, електростанцій, металургійних та хімічних комбінатів. Одночасно Шеньян є важливим центром науково-технічних розробок, освіти і туризму (за кількістю пам’яток поступається лише Пекіну).
4 млн. населення має Люйда (результат злиття міст Люйшунь (Порт-Артур) і Далянь (Дальній)). Найбільшим транспортним вузлом району є Харбін (2,5 млн. населення), що має багатогалузеву харчову промисловість, розвинену електротехнічну і верстатобудування. Центральне положення в районі має Чанчунь (2 млн. мешканців), тому тут сформувався найбільший в Китаї центр автомобільної промисловості.
Ядром «китайського Донбасу» виступають міста-«мільйонери» Фушунь та Аньшань. В останньому розташований найбільший в країні металургійний комбінат.
Інші міста-«мільйонери» Ціцікар і Гірин (Цзілінь) – важливі центри сільськогосподарської хімії та харчової промисловості, зокрема цукрової.
Програма розвитку виробничих сил країни та зменшення територіальних диспропорцій в Китаї виконується з опорою саме на матеріально-технічні ресурси і кваліфіковані кадри Північного Сходу.
2. Північний Китай включає до свого складу 6 провінцій (Ганьсу, Шеньсі, Шаньсі, Хебей, Хенань, Шаньдун), Нінся-Хуейський автономний район та 2 міста центрального підпорядкування – Пекін і Тяньцзінь. На цей економічний район припадає 16% площі і 30% населення країни. Він виробляє 27% сільськогосподарської та 30% промислової продукції КНР. При цьому за показниками важкої промисловості поступається тільки Північному Сходу, а легкої – тільки басейну Янцзи.
Територія району лежить на стику помірного і субтропічного поясів, континентального і мусонного клімату.
Головними природними елементами Північного Китаю є Лесове плато, річка Хуанхе («Жовта») та алювіальна за походженням Велика Китайська рівнина. Історія Північного Китаю є історією боротьби людини з Хуанхе. Зараз дно цієї річки в межах рівнини лежить інколи на 10 метрів вище від оточуючої місцевості. Майже 5 тис. км дамб складають дуже складну гідротехнічну споруду, що потребує безперервного догляду і ремонту.
Історично район формувався як сільськогосподарський, адже його головним багатством можна вважати родючі лесові ґрунти. Велика Китайська рівнина – один з найдавніших районів землеробства в світі та найбільший в країні район вирощування озимої пшениці, бавовнику, арахісу, соняшнику, тютюну, груш, абрикосів і винограду. Розвинуто тут також свинарство і птахівництво. Як робоча худоба використовуються коні, воли і віслюки.
З часом кустарно-ремісниче виробництво стало доповнюватися важкою промисловістю. Район виділяється гарною енергетичною базою: є кам’яне вугілля (найбільший центр видобутку – Датун), нафта, каскад ГЕС на Хуанхе.
Районоутворююче значення має сучасна столиця КНР – Пекін (або Бейцзін – «Північна столиця»). Населення міста перевищило 12 млн. осіб. Це головний політико-адміністративний, науковий, культурний і освітній центр країни, важливий транспортний вузол. У матеріальному виробництві виділяється машинобудуванням, хімічною та легкою промисловістю. Пекін є побратимом Києва.
Тяньцзінь (8 млн. мешканців) розташований за 130 км від Пекіна на узбережжі Жовтого моря, є важливим річковим і морським портом. Тривалий час у виробничій структурі міста панувала текстильна промисловість, доповнена зараз машинобудуванням і нафтохімією. Замикає «столичний господарський трикутник» місто Таншань (1,4 млн. осіб) – значний центр бавовнопрядильної й харчової промисловості.
Як центр чорної та кольорової металургії (виплавка алюмінію) сформувався Тайюань (3 млн. мешканців). Двохмільйонні Чженчжоу та Цзінань спеціалізуються на верстатобудуванні. Шицзячжуан (1,5 млн. мешканців) – головний текстильний центр економічного району. А півмільйонний Лоян – найбільший центр тракторобудування КНР, також тут розташований підшипниковий завод, що має стратегічне значення для країни. Новий портово-промисловий комплекс, що активно росте в бік столиці від морського узбережжя, почав формуватися по лінії Циндао (1,5 млн.) – Цзибо (1 млн.). Морське господарство і традиційні галузі доповнюються тут пивоварінням, цементною промисловістю
Середня течія Хуанхе між Лесовим плато і хребтом Ціньлін – колиска китайської цивілізації. Звідси бере початок китайський етнос (хань) і китайська держава. Місто Сіань (2,5 млн. жителів) впродовж майже 2 тис. років було столицею Китайської імперії.
Вузька витягнута західна частина економічного району – це ганьсуйський коридор між пустелею Алашань на півночі й Тибетом на півдні. Це найзручніший шлях на Захід, саме тут проходив «Великий шовковий шлях». Саме цим шляхом потрапив до Китаю буддизм. Вздовж нього і зараз зберігаються буддистські храми, вирубані в скелях навколишніх гір. Значним транспортним вузлом і найбільшим містом цієї частини Північного Китаю є Ланьчжоу (2 млн.), що спеціалізується на випуску нафтового обладнання та нафтопереробці.
За 500 км на північний захід від Ланьчжоу в провінції Ганьсу, де закінчується Великий Китайський мур, знаходиться один з двох китайських космодромів. Центр управління польотами розташований в місті Сіань.
Слід звернути увагу на наявність у переважно сільськогосподарському районі 11 міст-«мільйонерів».
3. Китай басейну Янцзи включає до свого складу місто центрального підпорядкування Шанхай та 7 провінцій (Цзянсу, Чжецзян, Аньхой, Цзянсі, Хубей, Хунань, Сичуань). Займає 15% території країни, але тут мешкає 39% населення. На район припадає 40% сільськогосподарського та 41% промислового виробництва. продолжение
--PAGE_BREAK--
Річка Янцзи є господарською віссю цього економічного району, а його північні і південні кордони проходять якраз по її вододілу. Довжина Янцзи в межах району – 2800 км, тобто половина її загальної довжини.
Басейн Янцзи не відзначається наявністю значних мінеральних ресурсів, натомість має найкраще поєднання земельних, ґрунтових і водних ресурсів в Китаї, тому не дивно, що на окремих ділянках густота сільського населення перевищує 2000 осіб/км2. Річна кількість опадів із заходу на схід збільшується від 1000 до 2000 мм, це – вологі субтропіки.
Сільське господарство району дуже інтенсивне. Незважаючи на складний рельєф, розораність сягає 50%, значну площу займають тутові насадження. Впродовж року збирають не менше двох врожаїв. Зрошення здійснюється за допомогою складної системи каналів. Унікальну роль регуляторів водного режиму Янцзи виконують озера Дунтінху та Поянху. Влітку вирощують переважно рис (котловини озер Дунтінху та Поянху є головною житницею країни), на суходолах – кукурудзу. Взимку переважають пшениця і рапс. Також це важливий район вирощування чаю і цитрусових. Збільшити посівні площі під технічними культурами (у тому числі й такими товарними як джут, бавовник, чай та ін.) не дозволяє велика потреба у виробництві продовольчого зерна.
У тваринництві переважає шовківництво, допоміжне значення мають птахівництво і свинарство. Серед робочої худоби переважають буйволи. Певне значення відіграють також морські промисли (риба, краби, креветки, морська капуста). Зароджується аква- та марикультура.
Промисловий комплекс сформувався в нижній течії Янцзи. П’ятнадцятимільйонний Шанхай є найбільшим містом і портом та найзначнішим фінансово-промисловим центром всього Китаю. Пояснюється це перевагами суспільно-географічного положення.
Промислова структура Шанхаю поєднує старі та нові галузі. По-перше, це величезний текстильний центр (половина бавовняних та шовкових виробів країни, саме звідси починався колись «Великий шовковий шлях»). Також тут виробляються папір, сірники, мило, цигарки, скло, швейні та друкарські машинки, велосипеди і годинники. А вже після створення вільної економічної зони «Пудун» за рахунок іноземних капіталовкладень розвинулися електроніка та хімічна промисловість. Місто виробляє четверту частину продукції машинобудування Китаю (самих лише телевізорів 7 млн. шт.).
Різні, але переважно традиційні галузі промисловості представлені в містах Нанкін (3 млн. населення), Ханчжоу (1,5 млн.) та «мільйонниках» Наньчан, Хуайнань, Чанша. До числа традиційних галузей цього регіону відноситься порцелянова промисловість. Поява такої спеціалізації пояснюється наявністю дуже тонкозернистого каоліну, без якого неможливо виробити якісний фарфор. Китайські майстри ті порцелянові вироби, що вийшли товщими за папір, розбивають як браковані.
По мірі просування від узбережжя вглиб території рівень освоєння території та економічного розвитку дещо падає. Але й тут сформувалися великі організуючі центри. Наприклад, в місті Ухань у 1957 р. за допомогою СРСР був збудований перший міст через Янцзи. Це призвело до бурхливого розвитку чорної металургії, цементної промисловості, сільськогосподарського машинобудування, галузей харчової промисловості. Зараз це місто налічує 4 млн. мешканців.
Ще вище по течії розташований Чунцін (6 млн. населення) – найбільший військово-промисловий центр КНР (місце обрано напевно із стратегічних міркувань): тут виробляються танки і БМП, реактивні пускові установки та реактивні снаряди, лазерні дальноміри, інфрачервона техніка та ін. Вся ця техніка широко поставляється в країни «третього світу», тому в Чунціні діє низка учбових центрів, де представники цих країн оволодівають зброєю і технологіями. Поруч в провінції Сичуань збудований і другий китайський космодром.
Адміністративний центр переважно лісо-сільськогосподарської провінції Сичуань – Ченду (3 млн.) є важливим центром радіоелектроніки, інструментальної промисловості, деревообробної і целюлозно-паперової промисловості, ферментації чаю тощо.
Район басейну Янцзи залишається самим динамічним серед усіх економічних районів Китаю.
4. Південний Китай включає до своєї території 5 провінцій (Фуцзянь, Гуандун, Хайнань, Гуйчжоу, Юньнань), Гуансі-Чжуанський автономний район та міста з особливим статусом – Сянган (Гонконг) і Аоминь (Макао), які повернулися до складу Китаю у 1997 та 1999 роках відповідно. Цей економічний район займає 12% площі країни, мешкає в ньому 19% населення. Частка у сільськогосподарському виробництві становить 20%, у промисловому – 11%.
За рельєфом це переважно гірська територія. Клімат – тропічний вологий. Серед грунтів переважають червоноземи. Гори вкриті густими лісами, на які припадає 30% запасів деревини КНР. Район багатий на олов’яні та поліметалічні руди.
В умовах гористого рельєфу широко практикується терасування схилів. Це також «рисовий» Китай – врожаї на одних землях отримують двічі-тричі на рік. Але з’являються й плантаційні культури, які приносять найбільший доход: цукрова тростина, кава, гевея, банани, ананаси, манго та ін. Особливо це торкається найпівденнішої частини країни – острову Хайнань, де названий набір доповнюється ще й кокосовою пальмою. До того ж Хайнань поступово перетворюється у курортно-рекреаційний комплекс світового масштабу.
Якщо за рівнем та інтенсивністю розвитку сільського господарства Південний Китай практично не поступається басейну Янцзи, то в промисловому відношенні він слабший за всі три попередніх райони (навіть якщо врахувати входження до Південного району Сянгану). Однією з причин такої ситуації є слабкість місцевої паливно-енергетичної бази.
Тому найпоширенішими галузями стали легка, харчова та харчосмакова, деревообробна, паперова.
Головним містом Південного Китаю поки що лишається Гуанчжоу (або Кантон), в якому мешкає близько 4 млн. осіб. Це кінцевий пункт залізниці з Пекіну, важливий порт, значний центр традиційних галузей. Але він не витримує конкуренції з боку Сянгану.
Сянган – це транспортний, фінансовий, торговий, промисловий, інформаційний і туристичний центр світового значення. «Ароматна бухта» на березі Південно-Китайського моря колись отримала таку назву через виробництво парфумерної сировини. Зараз морський порт Сянгану (Гонконгу) за вантажообігом поступається голландському Роттердаму, але є першим в світі за обробкою контейнерів. 6 мільйонів мешканців Гонконгу за експортом білизни, іграшок і спортивних товарів займають перше місце в світі. За виробництвом кінопродукції Гонконг третій у світі після американського Голівуду та індійського Бомбея (Мумбаї). Упродовж 50 років після поновлення китайського суверенітету передбачається збереження в Сянгані існуючого ладу та обмеження китайських законів. Сянган, як і Аоминь – це «особливі адміністративні райони КНР».
Поруч з Сянганом уряд КНР створив вільну економічну зону в місті Шеньчжень (2 млн. осіб), яку стали називати «женьшенем для китайської економіки», оскільки через неї в країну потрапляють високі технології.
Порт Східнокитайського моря Фучжоу має 1 млн. мешканців, відомий продукцією лісопереробної промисловості та машинобудування, зорієнтованою на експорт.
У внутрішніх районах Південного Китаю важливі організуючі функції виконують міста-«мільйонери» Куньмін та Гуйян – важливі центри приладобудування та електротехнічного машинобудування. Гуйян до того ж найбільший в країні центр кольорової металургії (мідь, олово, ртуть). Кольорова металургія може стати в перспективі галуззю міжнародної спеціалізації цього району при вдалому вирішенні його енергетичних проблем.
Наступні три економічні райони займають площу 4,7 млн. км2, на яких мешкає всього 41 млн. осіб. Це зовсім інше природне, культурне і релігійне середовище, інші способи господарювання. Китайці виступають тут завойовниками. За рахунок спрямованої міграційної політики держави китайці в усіх автономних районах становлять більше половини населення. В їхніх руках ключові адміністративні посади, торгівля та освіта, митна і прикордонна служба. Живуть вони майже виключно в містах.
5. Внутрішня Монголія розташована на півночі КНР, являє собою плоскогір’я, зайняте пустелями і сухими степами. Це національна окраїна, до речі монголів тут мешкає більше, ніж у самій Монголії. Внутрішня Монголія була приєднана до Китаю у ХVІІ столітті. Частка району в площі країни становить 11%, а в населенні лише 1,5%. Доля в сільському господарстві Китаю – 1,5%, а в промисловості – майже 3%.
Основне заняття місцевого населення – кочове відгонно-пасовищне тваринництво (вівчарство, конярство). Можливості рослинництва обмежені суворими природними умовами. Натомість розвивається гірничо-видобувна галузь.
Поєднання покладів кам’яного вугілля і залізної руди сприяло появі чорної металургії та металообробки (Баотоу). Найбільшими містами є адміністративний центр Хух-Хото та єдиний «мільйонник» – Баотоу.
6. Північно-Західний економічний район (або Сіньцзян-Уйгурський) займає 16% території КНР при 1% населення (місцями зустрічаються зовсім безлюдні ділянки), частка у виробництві сільськогосподарської продукції – 1,5%, промислової – 3%. Територія приєднана до Китаю у ХVІІІ столітті. Місцеві мешканці – тюркомовні уйгури і казахи, вони сповідують іслам.
Різко континентальний клімат обмежує можливості сільського господарства. Спеціалізація району – оазисне землеробство та кочове тваринництво. Оази Кашгарії і Джунгарії мають тисячолітню історію. В оазах вирощуються зернові, бавовник, фрукти, виноград. У тваринництві представлені верблюдівництво, вівчарство, конярство.
На вивіз йдуть вироби з вовни (особливо килими), натуральний шовк та сухофрукти (ізюм, курага). Функціонує одноколійна неелектрифікована залізниця по маршруту колишнього Великого шовкового шляху.
Найвідомішими містами району є Урумчі, Кашгар і Яркенд. Найбільше місто Урумчі має 500 тис. населення.
Перспективи району пов’язуються з виконанням транзитних транспортних функцій і форсуванням експлуатації нафтових багатств.
7. Південно-Західний економічний район складається з провінції Цинхай і Тибетського автономного району. Займає 19% території країни, на яких мешкає заледве 0,5% населення. Цей економічний район єдиний в Китаї є дотаційним. Його частка у промисловій та сільськогосподарській продукції країни вимірюється долями відсотку.
Тибет остаточно був приєднаний до Китаю лише у ХХ столітті. Район має найменшу густоту населення, найскладнішу етно-політичну ситуацію та найвідсталіше господарство. Тибетці – народ тибето-бірманської мовної групи китайсько-тибетської мовної сім’ї. За релігією вони ламаїсти (ламаїзм – різновид буддизму).
У природному відношенні Південно-Західний економічний район є надзвичайно важкодоступним, тому що займає найвище і найбільше плоскогір’я Землі. Перевали з висотами у 4,5 – 5 км відкриті для сполучення всього 2-3 місяці на рік. Повітря розріджене, амплітуди температур одні з найбільших на земній кулі. Авіація далеко не завжди може вирішити проблеми сполучення.
Район має значний природно-ресурсний потенціал, який практично не використовується. Лише наприкінці минулого століття розпочався видобуток нафти в Цинхайській котловині.
Головною галуззю сільського господарства є тваринництво. Суворим природним умовам найкраще відповідає розведення яків. Яків використовують як в’ючних тварин і для отримання молока, м’яса, вовни, шкіри. Найбільшим містом Цинхаю є Сінін, розташований поблизу озера Кукунор. Адміністративним центром Тибету є 70-тисячна Лхаса, розташована на абсолютній висоті 3650 м. До 1959 р. вона слугувала резиденцією далай-лами.