Управління фінансовими ресурсами комерційного банку

Міністерство освітиі науки України
Вінницький фінансово-економічний університет

КУРСОВАРОБОТА
 
з дисципліни “Фінансовий менеджмент” на тему:
 
“Управління фінансовими ресурсами  комерційного банку”
 
Виконав:
студентгрупи_____________
__________________________
Науковийкерівник:
__________________________

Робота допущенадо захисту
 
____________________
(підпис наукового керівника)
“____”______________2006р.
Вінниця 2006
План
 
Вступ……………………………………………………………………………….1
1. Фінансовийменеджмент в комерційних банках
1.1 Мета,задачі та функції фінансового менеджменту в к\б …………….2-6
1.2 Суть та види процентної політики, вплив зовнішніх факторів.……...7-12
1.3 Інтегрований підхід до  управління  балансом  банку ……………….13-18
2. Управління діяльностікомерційного банку
2.1  Розрахунок окремих показників фінансової діяльності к\б ………...19-22
2.2  Аналіз динаміки та структури процентних доходів і  витрат на
прикладі  АКБ “Укрсоцбанк” ……..............................................................23-25
2.3 Аналіз фінансових звітів АКБ “Укрсоцбанк”………………………...26-38
3. Шляхипідвищення ефективності діяльності комерційних банків..........39-43
Висновки………………………………………………………………………….44-46
Списоквикористаної літератури………………………………………………47

                                                                       ВСТУП
 
Актуальність   вибраної   мною   теми   курсової   роботи “Управління фінансовими ресурсами  комерційного банку” визначаєтьсятим,  що  управління фінансовими ресурсами має важливе значення, особливо в даний час,  коли  в економіці спостерігається найгостріша недостача оборотних коштів. Щоб комерційний банк міг  успішно функціонувати в таких умовах, йогооборотний капітал  повинен бути  максимально ліквідним, у будь-який момент банкповинен мати  досить  готівки  для  оплати рахунків.  Це  досягаєтьсяпродуманим   фінансовим  плануванням    та управлінням фінансовими ресурсамивідповідно до плану.
Мета   моєї   роботи   полягає  в  дослідженні  механізму ефективного  управління   фінансовими  ресурсами  комерційного банку.Дослідження впливом коригування процентної політики на фінансові результати.Об’єктом  дослідження   виступає  АКБ «УКРСОЦБАНК».
Структура  роботи  складається з  трьох  частин.  В першій частині  дається  визначення  сутності фінансового менеджменту в банках,висвітлюються  основні   питання, щодо  організації  фінансового менеджменту вбанках. Особливе місце приділяється процентній політиці  та питанням планування фінансових   ресурсів.   На  практиці  розглядаються   методипланування  та  управління  фінансовими  ресурсами   АКБ «УКРСОЦБАНК». Питанняпроцентної політики є одним з найважливіших аспектів управління  банківською діяльністю. Справа в тому, що деяка  впевненість  у  рівні валютного курсу,темпах інфляції та  облікової  ставки  НБУ  дає  можливість банківськимкерівникам застосовувати вироблені роками в  зарубіжних  країнах основні підходи  до  формування  процентної  політики,  що  в  першу  чергуорієнтується на співвідношення  попиту  та  пропозиції  на  ринку  кредитнихресурсів; враховує в певній мірі ризик зміни  процентних  ставок;  величезнаувага приділяється співвідношенню залучених та наданих ресурсів  по  строкам тавідсотковим ставкам.  Таким  чином  банки  можуть  прагнути  отримати  нестільки спекулятивний короткостроковий прибуток, скільки  сформувати  вагомубазу (точку відштовхування) для подальшої діяльності, що  забезпечить  успіх тапроцвітання банківської установи у довгостроковому періоді.
В   другій  частині  досліджуються  питання, пов’язані  з формуванням     фінансових    результатів    в  комерційнихкредитних установах.  В  цій  частині  приводяться  деякі  методичні рекомендації    з   планування,   обліку   і    калькулювання собівартостіпродуктів які пропонують комерційні банки.
На основі  отриманих  даних,  ми  намагатимемось  в третьому  розділі розробити шляхи підвищення ефективності,  шляхом вдосконалення  методологій розробки та підходів до  фінансового менеджменту убанках та формування  процентної  політики,  можливих  шляхів впровадження вжеіснуючих принципів.

                       
1.2. Мета, задачі та функції фінансовогоменеджменту.
Необхідно визначити головну мету фінансовогоменеджменту в комерційному банку. Це забезпечення максимізації прибуткувласників к\б в поточному та перспективному періоді, раціональне використанняресурсів для створення ринкової вартості, здатної покрити всі витрати,пов’язані з використанням ресурсів, і забезпечити прийнятний рівень доходів наумовах, адекватних ризику вкладників капіталу [4]. Ця мета отримує конкретнийвираз в забезпеченні максимізації ринкової вартості підприємства, що реалізуєкінцеві фінансові інтереси його власників. Характеризуючи загальноприйняту вринковій економіці вищевказану головну мету фінансового менеджменту, слідвідмітити, що вона вступає в протиріччя з розповсюдженою у нас думкою, щоголовною метою фінансової діяльності к\б є максимізація прибутку. Річ у тім, щомаксимізація ринкової вартості акцій к\б далеко не завжди автоматичнодосягається при максимізації його прибутку. Так, отриманий високий у сумі і порівню прибуток може бути повністю використаний на цілі поточної потреби, врезультаті чого к\б лишиться основного джерела формування власних фінансовихресурсів для свого наступного розвитку. Крім того, високий рівень прибутку к\бможе бути досягнутий при високому рівні фінансового ризику і загрозубанкротства в наступному періоді, що також може обумовити зниження ринковоївартості його акцій. Тому в ринкових умовах максимізація прибутку можевиступати як одна з важливих задач фінансового менеджменту, але не як головнайого мета.
Головне завдання фінансового менеджменту — координувати  рішення  щодо  активів  і пасивів усередині кожного окремогобанку, аби досягти найвищих  результатів, максимально  контролюючи  обсяги, структуру,  доходи  та  витрати   як   за активними, так і за пасивнимиопераціями банку. Контроль  керівництва  банку над активами має координуватисяз контролем над пасивами,  оскільки  лише  в такому  разі  можна  буде досягти  внутрішньої  єдності  й  завдяки   цьому максимізувати різницю міждоходами та витратами.[4]
В процесі реалізації своєї головної мети фінансовийменеджмент направлений на вирішення наступних основних задач:
1) Забезпечення формування достатнього обсягуфінансових ресурсів відповідно з задачами розвитку к\б в майбутньому періоді.Ця задача реалізується шляхом визначення загальної потреби в фінансовихресурсах комерційного банку на наступний період, максимізації обсягу залученнявласних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел, визначеннядоцільності формування власних фінансових ресурсів за рахунок зовнішніх джерел,управління залученням позикових фінансових ресурсів, оптимізації структуриджерел формування ресурсного фінансового потенціалу.
2) Забезпечення найбільш ефективного використаннясформованого обсягу фінансових ресурсів у розрізі основних напрямків діяльностік\б. Оптимізація розподілу сформованого обсягу фінансових ресурсів передбачаєвстановлення необхідної пропорційності в їх використанні з метою виробничого ісоціального розвитку к\б, виплати необхідного рівня доходів на інвестованийкапітал власникам банку і т ін. В процесі виробничого споживання сформованихфінансових ресурсів в розрізі основних напрямків діяльності к\б повинні бутивраховані стратегічна мета його розвитку та можливий рівень віддачі вкладенихкоштів.
3) Оптимізація грошового обігу. Ця задача вирішуєтьсяшляхом ефективного управління грошовими потоками комерційного банку в процесікругообігу його грошових коштів, забезпеченням синхронізації обсягівнадходження і витрат грошових коштів по окремими періодам, підтримкоюнеобхідної ліквідності його оборотних активів. Одним із результатів такоїоптимізації є мінімізація середнього залишку вільних грошових активів, яказабезпечує зменшення втрат від їх неефективного використання та інфляції.
4) Забезпечення максимізації прибутку к\б з найменшимрівнем фінансового ризику. Максимізація прибутку досягається за рахунокефективного управління активами банку, залученням в господарський оборотзалучених фінансових коштів, вибором найбільш ефективних напрямків операційноїта фінансової діяльності. При цьому, з метою досягнення економічного розвиткук\б повинен максимізувати не балансовий, а чистий прибуток, який залишається вйого розпорядженні, що потребує здійснення ефективної податкової,амортизаційної і дивідендної політики. Вирішуючи цю задачу, необхідно мати наувазі, що максимізація рівня прибутку комерційного банку досягається, якправило, при суттєвому зростанні рівня фінансових ризиків, тому що між цимидвома показниками існує прямий зв’язок. Тому максимізація прибутку повинназабезпечуватись в межах допустимого фінансового ризику, конкретний рівень якоговстановлюється власниками або менеджерами, з урахуванням їх фінансовогоменталітету (відношення до ступеню допустимого ризику при здійсненні кредитноїдіяльності).
5) Забезпечення мінімізації рівня фінансового ризикупри очікуваному рівні прибутку. Якщо рівень прибутку к\б заданий абоспланований зарані, важливим завданням є зниження рівня фінансового ризику,який забезпечує отримання цього прибутку. Така мінімізація може бутизабезпечена шляхом диверсифікації видів операційної і фінансової діяльності, атакож портфеля фінансових інвестицій; профілактикою мінімізацією окремихфінансових ризиків, ефективними формами їх внутрішнього і зовнішньогострахування.
6) Забезпечення постійної фінансової рівновагипідприємства в процесі його розвитку. Така рівновага характеризується високимрівнем фінансової стійкості і платоспроможності комерційного банку на всіхетапах його розвитку і забезпечується формуванням оптимальної структурикапіталу і активів, ефективними пропорціями в обсягах формування фінансовихресурсів за рахунок різних джерел, достатнім рівнем самофінансуванняінвестиційних потреб.[16]
Всі розглянуті задачі фінансового менеджменту тісновзаємопов’язані між собою, хоча окремі з них і носять різноспрямований характер(наприклад, забезпечення максимізації суми прибутку при мінімізації рівняфінансового ризику; забезпечення формування достатнього обсягу фінансовихресурсів і постійної фінансової рівноваги підприємства в процесі його розвитку). Тому в процесі фінансового менеджменту окремі задачі повинні бутиоптимізовані між собою для найбільш ефективної реалізації його головної мети.
Фінансовий стан комерційного банку є основою йогодобробуту, тому головним на меті фінансовий менеджмент має знаходженнярозумного компромісу між завданнями, що ставить перед собою к\б, і фінансовимиможливостями реалізації цих завдань для:
— підвищення обсягів активів і прибутку;
— підтримування стійкої прибутковості к\б;
— збільшення доходів власників (акціонерів);
— підвищення курсової вартості к\б ;
— збільшення ліквідності та ін. [16]
Ці завдання вирішують за допомогою раціонального управління потокамифінансових ресурсів між банком та джерелами його фінансування, як внутрішніми,так і зовнішніми, отриманими:
— у наслідку операційної діяльності;
— на фінансовому ринку внаслідок продажу акцій, облігацій, отриманнякредитів;
— повернення суб’єктам фінансового ринку процентів і дивідендів якплати за капітал;
— сплати податкових платежів.
Слід підкреслити, що сутність тієї чи іншої категоріївідображається в її функціях. Потрібно розглядати їх прояв в роботі фінансовогоменеджера.
В фінансовій літературі склалися дві основні позиції по цьому питанню.
1. Фінанси виконують дві функції – розподільчу та контрольну.
2. Фінанси виконують три функції: створення доходів (накопиченнякапіталу); здійснення витрат – розподільча; контроль ефективності.[17]
Деякі автори вважають  більш обґрунтованою другупозицію, так як вона трактує розподільчу функцію більш широко. Таким чином,перша функція проявляється в роботі фінансового менеджера через своєчасну таповну концентрацію фінансових ресурсів у фондах грошових коштів.
Іще однією проявою першої функції є стимулюваннязростання фінансових ресурсів, в тому числі грошових накопичень.
Друга функція – здійснення витрат, чи розподільча – проявляється вмасштабі підприємства через розподіл і перерозподіл усіх грошових надходжень, впершу чергу, виручки від реалізації продукції чи послуг. Ця розподільчадіяльність потребує від фінансового менеджера перманентних інвестиційнихрішень; він повинен залучати всі тимчасово вільні ресурси та направляти їх,авансувати в приоритетні чи найбільш ефективні вкладення.
Третя функція фінансів – контрольна – тісно пов’язана з попередніми тамає прояву через:
1) аналіз фінансових показників;
2) заходи фінансового впливу – головні рішенняфінансового менеджера. [17]
Слід відрізняти функції фінансів і функції фінансового менеджменту.
Фінансовий менеджмент реалізує свою головну мету та основні задачішляхом здійснення певних функцій. Ці функції діляться на дві основні групи, яківизначаються комплексним змістом фінансового менеджменту:
1) функції фінансового менеджменту як керуючої системи;
2) функції фінансового менеджменту як спеціальної галузі управлінняпідприємством.
Функції і методи фінансового менеджменту можна поділити на два блоки:
І. Управління зовнішніми фінансами.
ІІ. Внутрішньовиробничий облік і контроль [10].
Управління зовнішніми фінансами складається з управління оборотнимиактивами (рухом грошових коштів, розрахунками з клієнтами, управлінняматеріально-виробничими запасами та ін.) та залучення коротко- тадовготермінових зовнішніх джерел фінансування.
Внутрішньовиробничий облік і контроль передбачає:
— складання і аналіз фінансової звітності к\б;
— оцінку поточного стану к\б та перспективне планування;
— збирання й оброблення даних бухгалтерського обліку для управліннякапіталом;
— складання кошторису витрат, сплата податків тощо.[9]
Рішення із фінансових питань приймають у процесіінвестування в активи підприємства та при виборі джерел фінансуванняінвестиційних проектів. Інвестиційні рішення (довготермінові такороткотермінові) приймають для:
— раціоналізації структури активів, визначення необхідності їх зміни таліквідації;
— розроблення й оцінки інвестиційних проектів;
— визначення потреби у фінансових ресурсах;
— управління “портфелем” цінних паперів.
Вибір джерел фінансування інвестиційних проектів здійснюють задопомогою:
— вироблення і реалізації політики раціонального поєднання власних іпозичених коштів для забезпечення ефективного функціонування банку;
— вироблення і реалізація політики залучення капіталу на найвигіднішихумовах;
— дивідендної політики. [ 11 ]
Отже, успішна діяльність будь-якого комерційногобанку, його життєздатність протягом тривалого періоду часу залежить віднеперервної послідовності управлінських рішень, що їх приймають менеджери якіндивідуально, так і колективно.
До кола конкретних питань, які мають вирішуватись уфінансовому менеджменті, відносяться:
1) Розробка фінансової стратегії к\б.
2) Створення організаційних структур, які забезпечуютьприйняття та реалізацію управлінських рішень по всім аспектам фінансовоїдіяльності к\б.
3) Формування ефективних інформаційних систем, якізабезпечують обґрунтування альтернативних варіантів управлінських рішень.
4) Здійснення аналізу різних аспектів фінансовоїдіяльності комерційного банку.
5) Здійснення планування фінансової діяльності к\б поосновним її напрямкам.
6) Розробка дієвої системи стимулювання реалізаціїприйнятих управлінських рішень в галузі фінансової діяльності.
7) Здійснення ефективного контролю за реалізацієюприйнятих управлінських рішень. [10]
Фінансовий менеджмент включає:
1) Управління активами:
А) Управління оборотними активами;
Б) Управління необоротними активами.
2) Управління капіталом:
А) Формування фінансової структури капіталу;
Б) Управління формуванням власних фінансових ресурсів;
В) Управління залученням позикових фінансовихресурсів.
3) Управління інвестиціями.
4) Управління грошовими потоками.
5) Управління фінансовими ризиками та упередження банкрутства ().
Як і кожна управлінська система, фінансовий менеджмент передбачаєнаявність певного об’єкта управління. Таким об’єктом управління є капітал банкуі його фінансова діяльність. Особливості формування капіталу та фінансовихресурсів, форми та методи розподілу цих фінансових ресурсів, об’єми таінтенсивність грошових потоків і інші умови фінансової діяльності суттєворозрізняються по окремих. [10]
Використання методів та прийомів фінансовогоменеджменту дає змогу зберегти міцні ринкові позиції будь-якому комерційномубанку. Базуючись на зіставленні певних фінансових результатів, розраховуючивідповідні фінансові показники, банк здатен оцінити ефективність свогогосподарювання, визначити свою частку на ринку серед інших банків, плануватидіяльність на майбутнє.

1.2 Суть та види процентної політики, впливзовнішніх факторів
Моя увага до питання процентної політики пов’язана зтим, що саме виважене управління процентною політикою дає змогу максимізувати істабілізувати результати операційної діяльності комерційного банку.
Нашим першим кроком на шляху вивчення такої глибокої та всеохоплюючої теми як процентна політика буде спроба дослідити   розробку даного  питання літературою вітчизняних та російських видавництв.  На  жаль, джерел  цілком присвячених даному питанню мені виявити не  вдалось,  що пов’язано  з  рядом факторів, зокрема з тим, що  це  питання  з’явилось  на нашому  “небосхилі” зовсім  недавно  і  в  теперішній  час   багато   вчених  займаються   його дослідженням,  тому  основою   роботи  стали  монографії  та   окремі підрозділи з наукових творів, щодо банківської діяльності.
Питання процентної політики є одним з найактуальнішиху теперішній час, оскільки, зважаючи  на  останні  події,  що  спричинили деяку  стабілізацію валютного  курсу  та  облікової  ставки  НБУ,  тепер банки  повинні  широко застосовувати  всі  свої  навички,  знання  та  інтуїцію,   щоб   розробити найоптимальнішу  процентну  політику.  Процентна  політика (як   депозитна, кредитна, валютна та ін.) є однією  з  найважливіших складових  банківської політики. Вивчення динаміки руху процентних  ставок показує,  що  процентна політика виступає одним з визначників і в той же часнепростих механізмів  в регулюванні ощадної та інвестиційної політики банку.
Процентна політика на макроекономічному рівні уявляє собою  сукупність заходів в області процента, що  направлені  на  забезпечення рентабельності банківської системи та забезпечення оптимальних темпів розвитку  економіки.
Проведення  політики  на  макроекономічному  рівні, як  правило,   здійснює центральний банк  країни.  Процентна  політика  НБУ визначається  цілями  і задачами грошово-кредитної політики держави, а та всвою чергу –  процесами, що відбуваються в економіці,  і  тими  задачами,  що ставляться  на  певних етапах її розвитку. [15]
Цілі ж процентної політики на мікроекономічному рівні важко  визначити однозначно. Здавалось би, найбільш  простим  визначенням було  б  таке,  що процентна політика конкретного комерційного банку служить для  забезпечення максимальної в існуючих умовах  рентабельності  банку, тобто  вона  повинна бути  направлена  на  максимізацію  операційних  доходів   та   мінімізацію операційних витрат. Однак, очевидно, що банк зобов’язаний  піклуватись  про досягнення   рентабельності   не   тільки   в  короткостроковому,   але   в довгостроковому  аспекті.  Розуміючи  це,  найбільше   далекоглядні   банки прагнуть  не  до  всемірного «витискання»  прибутків,  а  до  створення   і розширення  кола постійної  клієнтури,     надаючи  допомогу  у   зміцненні економічногостановища клієнтів, розвитку їхньої ділової  активності.  Більш того, по різнихпричинах не всі комерційні  банки  розглядають  максимізацію рентабельності вякості  єдиної  цілі організації  своєї  діяльності.  Тому процентну політику,  що  проводиться  на  рівні   комерційного   банку,   у загальномувигляді можна визначити як стратегію і тактику  банку  в  області регулюванняпроцентних  ставок,  спрямованих  на  забезпечення  ліквідності, рентабельностіі розвиток операцій банку. [15]
У нашій країні в недавньому  її  минулому  ролі процента  по  вкладних операціях приділялося другорядне значення. Монопольнестановище Ощадбанку  у відношенні залучення  заощаджень  населення,  а  також нерозвинута  система видів вкладів  не  сприяли  удосконалюванню  процентної політики.  У  таких умовах  процент  часто  виконував  страхову  функцію,  а стимулююча   роль процента була вкрай низька. У результаті процент нестимулював населення до тривалого зберігання коштів   в  організованих формах,  не  брав  до  уваги інфляційного стану грошового  обігу  і соціальної  структури  населення.  У процентній політиці була відсутня науково обґрунтована  диференціація  умов залучення коштів у депозити. [18]
Формування ринкових відносин в Україні, перетворенняв  зв'язку  з  цим банківської  системи,  докорінно   змінило  характер проведення  процентної політики.  Пряме  директивне  встановлення  процентних ставок  «згори»,  що існувало протягом  більш ніж шістьдесят років,було  замінено  економічними методами  їхнього  визначення   на   базі  встановлюваної   НБУ   офіційної облікової ставки. По суті, відбулося відродження  банківської  процентної політики, що проводиться самим банком.Демонополізація  банківської  системи і децентралізація  сприяли  розвитку банківської  конкуренції  і  створенню фінансових ринків, зокрема,  ринку депозитів  і  ринку  ссудних  капіталів. Банки стали самостійно визначати  рівень процентних  ставок,  з  огляду  на вплив  цілого  ряду  чинників: співвідношення  попиту   і   пропозиції   на фінансових ринках,  державне регулювання  рівня  процентних  ставок,  темпи інфляції,  загальний  рівень рентабельності  господарства,  конкуренцію   в банківській  сфері, прибутковість  банку,  термін  і   розмір   наданих   (залучених)  коштів,ступінь  ризику   даної   операції,   платоспроможність клієнта, його характер,вид позички, тип банку, його розмір та інші.
В умовах  ринку  вирішальними  чинниками  є: 
— співвідношення  попиту  і пропозиції на ринкубанківських послуг, а також державне  регулювання  рівня процентних ставок. Прицьому, якщо раніш державне регулювання носило  прямий характер, то зараззастосовуються переважно  непрямі  методи  впливу;
— зміна офіційної  облікової  процентної  ставки;  зміна   економічних   нормативів діяльності комерційних банків, установлюванихцентральним банком,  включаючи норми обов'язкових резервів;  проведення операцій  на  відкритому  ринку  з валютою та цінними паперами. [12]
У останні роки  НБУ  проводить  облікову  політику  з метою  придушити інфляцію шляхом зміни рівня офіційної облікової процентноїставки.  Взагалі, підвищуючи  рівень  облікової  ставки,  НБУ  проводить політику   кредитної рестрикції, спонукаючи кредитні установи скоротитикредитну  активність.  Це веде до скорочення  кредитних  операцій  і  в результаті  -  до  підвищення процентних ставок. Якщо  НБУ  знижує  облікову ставку,  то  він  тим  самим заохочує кредитну експансію. Наочним  прикладом подібної  практики  служить проведення НБУ політики кредитної рестрикції в1992-1993 (  облікова  ставка різко зростала), а в 1994 р. у зв'язку з економічною  ситуацією  у  країні, НБУ  почав  поступово  проводити  політику кредитної  експансії,  і  знизив облікову ставку з 210% (січень 1994 р.) до 42%річних  (10.02.97).  Оцінюючи позитивно  сам  факт   зниження   ставки  рефінансування,   слід   водночас підкреслити, що темпи  зниження  і  рівень облікової  ставки  НБУ  не  мали адекватного економічного обґрунтування.Підтвердженням цього  факту  служить постійно виникаючий розрив між офіційноюставкою і   ситуацією, що  реально виникає, на ринку МБК. Найбільш показовідані за 1995  р.,  коли  в  другому півріччі ставка НБУ майже в 2 разиперевищувала рівень  ринкової  ставки  по МБК і, відповідно, по позичкахнаселенню. [12]
Аналіз фактичних даних показав, що в цей період рестрикційна  політика НБУ  була  абсолютно  відірвана  від  реалій  ринку  і банки  практично  не враховували її при розробці і  проведенні  власної процентної  політики.  У результаті в 1996 р. НБУ був змушений різко знизитирівень облікової  ставки з 160% до 48%, перейшовши до проведення політикикредитної експансії.
Одночасно зі  зниженням  облікової  ставки комерційні  банки  знижують ставки по депозитах і позичкам. Так, у лютому 1997  р.  НБУ  знизив  рівень ставки рефінансування, а 1.03.97  Ощадбанк України  оголосив  про  зниження рівня процентних ставок по депозитах (угривнях та валюті) приблизно  в  1,6 разу.
Політика  Національного  банку  України   по  маневруванню   офіційною процентною ставкою знаходиться в  руслі загальноєвропейської  тенденції  по зниженню рівня облікових  ставок,  але сам  рівень  процентних  ставок  в Україні  (  внаслідок  інфляції)  і  за кордоном  не  підлягає  порівнянню.
Наприклад, у грудні 1995 р. Бундесбанк  Німеччини втретє    за  рік  знизив короткострокові  процентні  ставки  в  спробі оживити  економіку.  Ця  міра викликала хвилю скоординованих знижень  ставок центральними  банками  інших європейських держав. Облікова і ломбардна ставкив  Німеччині  були  знижені до 3 і 5 процентів відповідно і досягли рекорднонизького рівня  з  1988  р. На наступний день після зниження базових ставок процента  у  Великобританії було проведено скоординоване зниження процентнихставок у  Швейцарії  (із  2 до 1,5%), Бельгії (із 3,5 до 3%), Нідерландах (із3,25 до 2  ,75%),  Австрії (із 3,5 до 3%), Данії (із  4,75  до  4,25%)  і Ірландії  (із  7  до  6,5%).
Аналогічна ситуація укладається й  в  інших  країнах.  Наприклад,  у Японії
центральний банк країни  знизив  облікову  ставка  у  вересні  1995 р.  на
половину пункту, довівши її до рекордно низького  рівня  в  0,5%.  На думку
фахівців, це послабило напругу у фінансовій сфері, що  страждає  від тягаря
безнадійних боргів, але в той же час зажадає від уряду  значного скорочення
державних витрат і держрегулювання. [12]
НБУ  активно  використовує  такий  важливий  важіль грошово-кредитного регулювання  як  зміна  норм  обов'язкових  резервів. Очевидно,  що   норми резервних  вимог  центральних  банків  мають  не скільки  прямий,   скільки непрямий вплив на процентну  політику  комерційних банків,  тому  що  банки формують свої депозитні і кредитні портфелі  (приймаючи в  увагу  процентну політику  по  депозитних  і  інвестиційних  операціях)  з урахуванням  норм відрахувань, установлених НБУ. В даний час  у  комерційних банків  стосовно НБУ виникають обґрунтовані претензії в частині визначеннянорм  обов'язкових резервів  і  наступного   використання   притягнутих  коштів   на   рахунки резервування в НБУ. Справа в тому, що  в  нашій  країні норми  обов'язкових резервів диференційовані лише в залежності від термінівзберігання коштів  у депозитах. У світовій банківській  практиці  також  широковикористовується
диференційований  підхід  при   визначенні   норм   обов'язкових  резервів.
Наприклад, у Німеччині Бундесбанк застосовує таку систему резервування:  по поточних зобов'язаннях — не більше 30%, по строковимдепозитам -  не  більше 20%, по ощадних вкладах — не  більше  10%.  У  даних межах  Бундесбанк  має можливість варіювати норми в залежності від цілейрегулювання. Поряд із  циму багатьох країнах  застосовується  такождиференціація  норм  обов'язкових резервів у залежності від розміру внеску, що  може  бути  використано  й  у вітчизняній практиці. Наприклад, у 1987  р. Бундесбанк  використовував  для резидентів такі прогресивні ставки процента по  депозитах  до  запитання  в залежності від розміру внеску: до 10 млн. марок- 6,6%, від 10 до  100  млн. марок -9,9%, і понад  100  млн.  марки  -  12,1%. По  строковим  і  ощадним
депозитам процентні ставки встановлювалися незалежно від обсягу  - 4,95%  і 4,15% відповідно. [12]
З іншого боку, в українських банків виникають обґрунтованіпретензії до Національного банку України з приводу витрат коштів,  залучених на  рахунки обов'язкових   резервів.   Відповідно   до    чинного  законодавства,   НБУ використовує ці кошти з метою підтримки  стабільності банківської  системи. Водночас, жодне  гучне банкрутство  значних  комерційних банків  країни  не супроводжувалося  підтримкою  з  боку  НБУ   у   виді  видачі   коштів   із вищезгаданого  фонду.  Нам  здається  важливим  юридично визначити   основи витрачання  коштів  із  фонду  резервування,   що   зніме  напруженість   у відношеннях  центрального   і   комерційних   банків   і  дозволить   більш обґрунтовано,  аргументовано  підходити  до  оцінки складної  ситуації,   що склалася, по підтримці стабільності кожного окремого комерційного  банку  і банківської системи в цілому. То ж,  як  бачимо Національний  банк  України впливає на процентну політику комерційних банків покредитним та  депозитним операціям  шляхом  непрямих  засобів  керування.  Та кредитні  й  депозитні операції не є єдиними об’єктами управління процентної політики  комерційних банків. [12]
    Так важливу роль процентна політика відіграє й в  операціях  з цінними
паперами. Операції НБУ на відкритому ринку — також один із важливих методів грошово-кредитного  регулювання,  що  визначає  процентну  політику  банку. Проводячи кредитну експансію ( при купівлі цінних паперів або  валюти), НБУ зараховує відповідні суми комерційним банкам, збільшуючи тим  самим залишки коштів на  їхніх  рахунках  і,  таким  чином,  сприяє  підвищенню кредитної активності банків, що в остаточному підсумку призводить  до зниження  рівня процентних ставок. Проводячи політику кредитної  рестрикції  ( при  продажу цінних паперів або валюти), він  списує  кошти  з  цих  рахунків, стримуючи кредитну активність. Банки  в  цьому  випадку  проводять  політику «дорогих грошей», підвищуючи процентні ставки. Проте даний метод всев  більшій  мірі отримує риси адміністративного державного встановлення (а нерегулювання  на ринку) рівня валютного курсу або прибутковості цінних паперівв  умовах  дії
валютного  коридору  і  фактичної  монополії  держави  на  фондовому ринку.
Інтервенції НБУ на ринку повинні бути методомнепрямого  впливу  на  ціновий рівень на ринку, але аж ніяк не директивного встановлення  валютного  курсу або прибутковості цінних паперів. Співвідношення  попиту  і  пропозиції  на ринку банківських послуг повинновпливати на процентні ставки так  само,  як і на ціни товарів (якщо пропозиція перевищує  попит  -  ставки  знижуються, якщо попит перевищує пропозицію — ростуть). Практика свідчить, що  попит  на міжбанківські кредити в Україні в 1992  р.  у  50  разів  перевищував  його пропозицію. Це пояснювалосяскороченням надходжень коштів  у банки, тому  що нестабільна політична йекономічна ситуації  в  країні,  інфляція  спонукали підприємства  і населення  шукати  більш  вигідні  форми  розміщення  своїх коштів, наприклад,вкладаючи їх у рухоме і нерухоме майно, валюту, а  також в акції й інші цінніпапери. Ці та інші чинники вплинули на різке  зростання банківських процентнихставок на початку 1990-х.  У  останні  роки  ситуація почала  змінюватися  в напрямку  вирівнювання  попиту   і   пропозиції   на кредитному ринку, щопозначилося на рівні  процентних  ставок.  Вони  почали плавне зниження.
Між терміном надання (залучення) ресурсів і рівнемпроцентних ставок, а також  між  розміром  надання  (залучення)  ресурсів банком   існує   пряма залежність: чим більше термін (розмір) ресурсів (як поактивним,  так  і  по пасивних операціях), тим вище встановлювана  процентна ставка.  Проте  така залежність чітко просліджується лише по пасивнихопераціях.  Це  пояснюється тим, що банки, намагаючись залучити  клієнтів, створюють  для  них  вигідні умови  вкладення  коштів.  По  активним  же операціям  розмір  позички,  як правило, не відбивається  на  рівні процентної  ставки,  але  сума  коштів, виплачуваних  банком  по  встановленій ставці  буде  рости  зі  збільшенням розміру коштів, наданих у позичку. Що жстосується  терміна  позички,  то  в умовах інфляції клієнти віддають перевагу  користуватися  короткостроковими позичками і рівень процентних ставокпо ним значно перевищує  рівень  ставок по  довгострокових  позичках.  Це  пояснюється в  першу   чергу   причинами загального характеру:  соціально-економічною  і політичною  нестабільністю, інфляційними процесами, що  орієнтує  клієнтів  на інвестиції  в  торгівлю, посередницьку діяльність і інші проекти і сфери діяльності,  що  гарантують швидкий оборот капіталу і високі норми прибутку.[9]
Ступінь надійності клієнта, його платоспроможність також  відбиваються на розмірі процентних ставок по позичках, проте залежністьпри  цьому  існує обернена: чим менша  надійність  клієнта,  тим  вище процентна  ставка.  По пасивних операціях також  здійснюється  диференціація процентних  ставок  у тому числі і по групах вкладників із метою підвищення соціально-економічної захищеності малозабезпечених прошарків населення.[14]
На рівні процентних ставок відбивається ступінь ризику(чим вона  вище, тим вище встановлювана процентна ставка). Вид наданої позички  (забезпечена або незабезпечена, довгострокова  або  короткострокова і  т.д.);  тип  і розмір банку, його місце розташування й  інші  чинники також  впливають  на рівень процентної ставки банку.
Таким чином, слід зазначити,  що  в  банківській практиці  розрізняють
загальні і приватні чинники, що впливають  на  вибір  визначеної процентної
ставки і її рівень.  загальні  чинники  визначають  рівні  для  всіх банків умови, носять об'єктивний характер і не залежать від діяльності конкретного
банку.   загальні   чинники   в   свою   чергу   можна   підрозділити    на
загальноекономічні, дія яких  обумовлена  економічною  ситуацією  в  країні,
процесами, що відбуваються в різноманітних її сферах, і чинники,обумовлені безпосередньо  станом  фінансово-кредитного  сектора   економіки.  Приватні чинники визначаються умовами функціонування конкретного  банку  і впливають на його рівень ставки банківського процента: вид і розмір банку,його  місце розташування,  склад  клієнтів   і   інші   обставини,   що  мають   дійсно індивідуальну  природу.  Крім  того,  на   рівень   процентних  ставок   на національному  ринку  можуть  впливати   історично  сформовані  навички   і традиції  в  цій  країні,  оцінка  банками  і  їхніми  клієнтами перспектив розвитку й інші.
При  розгляді  питання  встановлення  процентних ставок  по  депозитах населенню варто враховувати, що він  є  лише  частиною  глобальної проблеми формування процентної політики банку, оскільки заощадження  населення -  це частина залучених кредитних ресурсів,  а  отже,  будь-яка  зміна процентних ставок по депозитах призведе до зміни вартості кредиту. [18]
З огляду на  вплив  вищезгаданих  чинників,  банк самостійно  визначає рівень процентних ставок із тим, щоб він  забезпечував рентабельність  його роботи і конкурентноздатність на ринку банківськихоперацій і послуг.
Під  впливом  вищезгаданих  чинників  формувалася процентна   політика українських  банків  останніх  років.  Процес  підвищення рівня  процентних ставок ( що особливо посилився після  скасування  їхньої верхньої  межі  на початку  1990-х)  був  обумовлений  у  головному негативними  причинами   в економіці (прогресуюча  інфляція,  економічна криза,  падіння  виробництва, зниження купівельної спроможності грошовоїодиниці,  неплатежі,  перевищення попиту над пропозицією на ринку  ссудних капіталів,  рестрикційна  політика НБУ та ін.). Дещо змінилася ситуація на сьогоднішній день.  У  порівнянні  з початком   90-х  років  процентні  ставки  дуже знизились,   що   викликано насамперед діями НБУ у сфері стабілізації грошовоїодиниці, та, на жаль,  не зростанням обсягів виробництва українськихпідприємств.

1.3 Інтегрований підхід до  управління балансом  банку
У сучасній банківській практиці під  управлінням активами  і  пасивами (УАП) прийнято розуміти інтегрований підхід до управління  балансом  банку, який розглядається як єдине ціле і  спрямовується на  досягнення  загальної мети підвищення прибутків за прийнятного рівняризику.
Сутність управління активами і пасивами полягає уформуванні  стратегій та  проведенні  операцій,  які   приводять   структуру  балансу   банку   у відповідність до обраної політики. За даного підходу банкирозглядають  свої портфелі активів, зобов'язань та капіталу в нерозривнійєдності як  сукупний портфель, спрямований на досягнення спільної мети. Такий спосіб  управління цілком обґрунтований, оскільки в реальній дійсності всібанківські  портфелі тісно взаємопов'язані і значною мірою впливають один наодного. [9]
Управління активами  і  пасивами  банку  надає менеджменту  можливість управляти ризиком відсоткових ставок та ризиком ліквідності  координуванням рішень щодо джерел фінансування та напрямківрозміщення коштів.  У  сучасних умовах  нестабільності  фінансових   ринків  та   зростання   ризикованості діяльності збалансоване управління  активами  і пасивами  розглядається  як найефективніший підхід до управління комерційнимбанком. [9]
Головною особливістю міжнародних фінансових ринків у80-ті  роки  стала мінливість  відсоткових  ставок,  а  отже,  збільшення відсоткового  ризику банків. Якщо раніше головним ризиком банків бувкредитний,  то починаючи  з 80-х  років  ризиком  номер  один  у  банківській сфері  став  ризик  зміни відсоткової  ставки.  Це  зумовило  розвиток  збалансованого   підходу   до одночасного  управління  активами  і  пасивами, який  і  переважає  нині  у світовій банківській практиці.
Сутність збалансованої стратегії управління полягає в тому,  що  банки
розглядають свої портфелі активів і пасивів як єдине ціле,  визначаючи роль
сукупного портфеля  в  одержанні  високого  прибутку  за  прийнятного рівня ризику. Спільне управління активами і пасивами дає банку інструментарій для формування оптимальної структури балансу та створення захисту  від ризиків, спричинених значними коливаннями параметрів фінансових ринків.
Головне завдання фінансового менеджменту — координувати  рішення  щодо  активів  і пасивів усередині кожного окремогобанку, аби досягти найвищих  результатів, максимально  контролюючи  обсяги, структуру,  доходи  та  витрати  як  за активними, так і за пасивнимиопераціями банку. Контроль  керівництва  банку над активами має координуватисяз контролем над пасивами,  оскільки  лише  в такому  разі  можна  буде досягти  внутрішньої  єдності  й  завдяки   цьому максимізувати різницю міждоходами та витратами. [6]
    Головна ідея збалансованої стратегії полягає в  розумінні  того, що  і
доходи і витрати відносяться до обох сторін банківського балансу. При цьому ціна кожної операції чи послуги має перекрити витрати банку  з  її надання. Зниження витрат  банку  завдяки  управлінню  пасивами,  так  само допомагає досягти цільового рівня прибутку, як і надходження  від  активних операцій.
Отже, традиційний погляд, згідно з яким увесь дохідбанку  генерують  активи — кредити та інвестиції, поступився місцем ідеїодночасного  скоординованого управління активами і пасивами. [9]
Перевагою стратегій УАП є максимізація прибутку  за умови  прийнятного рівня відсоткового ризику, а також можливість  більш зваженого  підходу  до проблем  управління  ліквідністю  завдяки  точному визначенню   потреби   в ліквідних засобах. Така стратегія потребує застосування  багатьох  складних методів і прийомів та високого рівня кваліфікації  банківських  менеджерів, що часто перешкоджає її впровадженню упрактику роботи українських банків.
Необхідною умовою  ефективного  застосування  цієї  стратегії з  метою одержання максимального прибутку є можливість досить  точнопередбачати  та прогнозувати зміни напряму, величини та швидкості руху відсоткових  ставок.
У країнах з високим рівнем інфляції, нестабільноюполітичною та  економічною ситуацією прогнозувати відсоткові ставки  майже неможливо,  а  через  це  й використання  деяких   методів   управління  активами   і   пасивами   стає проблематичним.
Впровадження  методики  управління  активами   і  пасивами   в   банку
починається зі створення спеціального комітету  при  раді  директорів, який
називається Комітет з управління активами і пасивами (КУАП або АLКО).
Комітети з управління активами та  пасивами  —  це нова  організаційна форма  управління,  яка  швидко  розвивається.  До  складу такого  Комітету входять представники управління фінансовими операціями банку,кредитного  та інвестиційного   підрозділів,   підрозділів    економічного   аналізу    та прогнозування, головний бухгалтер,  головний  економіст, керівники  великих філій. Комітет діє не  на  постійній  основі,  а збирається  із  визначеною періодичністю для координації процесу управління в усіх  сферах  діяльності банку. Така практика дозволяє  створити  робочий орган,  повноважень  якого достатньо для реалізації покладених на ньогофункцій. [9]
    Основні функції КУАП:
   1) визначення рівня та меж допустимого ризику;
   2) визначення потреб у ліквідних засобах;
   3) оцінювання розмірів та достатності капіталу;
   4) прогнозування та аналіз коливань відсоткових ставок;
   5) прийняття рішень про хеджування ризиків;
   6) оцінювання змін у доходах і витратах;
   7) визначення прийнятної структури та якості кредитного й інвестиційного
       портфелів;
   8) калькулювання цін на банківські послуги;
   9) додаткові питання з управління активами та пасивами. [9]
Прийняті  Комітетом  управлінські  рішення  виконуються   працівниками казначейства банку та інших структурних підрозділівз відповідних  напрямків діяльності.
Управління   активами   і   пасивами,   насамперед,   зорієнтоване  на
короткострокову перспективу і пов'язане зі щоденним управлінням банківським балансом. У цьому аспекті головними  показниками  ефективності застосування УАП є процентний прибуток, чиста процентна  маржа  або  прибуток на  акцію. Невіддільними складовими процесу стають контроль та  управління фінансовими ризиками, передусім ризиком відсоткових ставок  та  ризиком незбалансованої ліквідності. [9]
Інструментарій управління активами  та  пасивами включає  інформаційні системи,   моделі   планування,   аналіз   і   оцінку  сценаріїв,   системи прогнозування,  фінансові   огляди   та   спеціальні  звіти.   Тому,   крім оперативного компонента, процес управління активами  і пасивами  містить  і плановий компонент, який  призначений  рухати  банк  в напрямку  досягнення довгострокових  цілей.  З  погляду  стратегічного планування  довгострокове управління  активами  і  пасивами   оцінюється  конкурентноздатним   рівнем прибутку на активи (RОА) та прибутку на капітал(R.ОЕ). [11]
Збалансована стратегія управління активами і пасивами реалізується  на практиці застосуванням спеціальних  підходів  структурного балансування  та методів  управління  ризиками.  Найпоширеніші  серед  них метод  управління розривом  (геп-менеджмент),   метод   середньозваженого  строку   погашення (дюрація)  та  операції   з   похідними   фінансовими  інструментами,   які проводяться на строковому ринку з метою хеджуванняризиків.
В умовах, коли на банківському ринку йде жорсткаборотьба за  «пасиви», залучення клієнтів, від  будь-якого  банку, а  від  того,  що  розвивається особливо, потребує максимум винахідливості і розмаїтості в  запропонованих послугах.
Водночас,  варто  підкреслити,  що  зростання  ставок не   може   бути
безмежним, тому що існує визначена межа — так  звана  верхня  межассудного процента. З  позицій  банка-позичальника  її  визначають  реальні фінансові можливості  комерційного  банку.  З   погляду   клієнтів-позичальників   її визначає середня рентабельність підприємств,екстрена  потреба  в  коштах  і рівень  прибутків  (або  заощадження) індивідуальні  клієнти.  Позичальник, скориставшись кредитом, повинен не тільки  повернути  позичку  і  заплатити проценти  по  ній,  але  й  одержати прибуток.  При  цьому  норма  прибутку підприємства  повинна  бути  не  менше загального  середнього  рівня.  Тому процентна ставка, як правило, установлюється  з  таким  наміром,  щоб  дати позичальнику можливість одержатитакий прибуток ( за умови  його  ефективної роботи). Якщо ж ставка процентанастільки висока, що його  виплата  поглинає увесь прибуток, то використаннякредиту стає недоцільним  для  позичальника.
Підтвердженням цієї думки служить практика роботиукраїнських банків у 1993-1994 р.,  коли  в  умовах  гіперінфляції спостерігався  надмірне  зростання ссудного  процента.  У  результаті  багато   позичальників   були   змушені відмовитися від  одержання «дорогих»  кредитів,  що  позначилося  на  стані ринку. Сформуваласястійка тенденція  зниження  попиту  на  ринку  кредитних ресурсів, що вплинуло  на  зниження  рівня  процентних  ставок.  НБУ  почав знижувати облікову  ставку.  Процентні  ставки   комерційних   банків,   що формуються зурахуванням динаміки базисної ставки, також знизилися. [12]
Ефективність роботи комерційного банку багато в чомузалежить від того, наскільки ефективна його процентна політика.
Процентну політику банку на практиці звичайно розглядають  із  погляду максимизації  його  прибутків.  Це  може   бути  досягнуто   різноманітними способами, у тому числі:
1) шляхом подальшого розвитку й удосконалювання існуючих форм і  методів отримування  процента,  щоб  установлювана   ставка  процента,   по-перше, враховувала ситуацію на ринку банківських послуг,по-друге, найбільш  повно відбивали умови договору між банком і клієнтом, і,по-третє,  забезпечувала рентабельну роботу банку;
2) шляхом збільшення обсягу одержуваних процентнихприбутків  за  рахунок розширення кола виконуваних банком операцій.
В  даний  час  процентні  ставки  встановлюються   банками самостійно і дозволяють покривати інфляційні втрати, проте офіційно рівень інфляції в процентних ставках враховується  лише  непрямою  уявою  ( через ставку рефінансування).
Доцільно розробити методики визначення процентнихставок  з  урахуванням офіційного рівня інфляції і  використовувати  при цьому  досвід  зарубіжних країн,  де  визначення  рівня  процентних  ставок  банків   проводиться   з урахуванням індексу інфляції. Зокрема, длязапобігання  утрат  від  інфляції широко  використовуються  плаваючі процентні   ставки,   розмір   яких   не фіксується на увесь термін договору збанком,  а  варіює  в  залежності  від економічної кон'юнктури, що складаєтьсяна ринку, темпи інфляції  та  інше.
Другий   напрямок    підвищення    прибутковості   роботи    банку    можна охарактеризувати як екстенсивне, пов'язане зізбільшенням обсягу операцій  і послуг (прибуток по ним може такожвстановлюватися в процентному  відношенні до суми операції),  у  результаті чого збільшується  загальний  процентний прибуток банку. Таким чином, розвиток процентної  політики,  підвищення  її ефективності  пов'язано  з удосконалюванням  уже  існуючих  форм  отримання процентів, із збільшеннямобсягу виконуваних банками операцій,  а  також  із подальшим розвиткомвищезгаданих методів  непрямого  державного  регулювання діяльності комерційнихбанків.
Побудова ефективної процентної політики будь-якогобанку  немислимо  без взаємопов’язання  оптимізації  елементів  банківської політики  на   основі вищезгаданих принципів,  котра  (політика)  повинна передбачати: 
по-перше, досягнення оптимального залучення вільнихкоштів  (у тому  числі  населення) на рахунки внесками;
по-друге, одержання усіма підрозділами банку прибутку, що забезпечує нормальну комерційну  діяльність  банку  в  цілому; 
по-третє, забезпечення   гарантій  соціально-економічної   захищеності    вкладників.
Очевидно, що для досягнення поставлених задачнеобхідний комплекс мір.
З  метою  удосконалювання  процентної  політики комерційного  банку  по депозитах варто виходити,  по-перше,  із  того,  що  в умовах  сформованого напруженого  становища  зі  збалансованістю  грошових прибутків  і   витрат населення, а також наявності значних  коштів   у  тіні необхідно  підсилити стимулювання стабільного і  тривалого  зберігання заощаджень.  По-друге,  з огляду  на  зниження  купівельної   спроможності  гривні   і,   відповідно, знецінення заощаджень населення  в  умовах інфляції,  необхідна  індексація коштів населення по внескам у банках. Прицьому реальна процентна ставка  по внесках включає власне процент, щозабезпечує збільшення вартості  вкладеної суми, і інфляційний процент,  що забезпечує  зберігання  реальної  вартості вкладень. По-третє, при удосконаленні  процентної  політики  банку  важливо брати до уваги зростання ідиференціацію  доходів  населення.  На  сучасному етапі створюються передумовидля активізації механізму соціального  контролю і на цій  основі  попередження негативного  впливу  зростання  інфляції  на заощадження, особливо для  пенсіонерів, молоді  та  інших  малозабезпечених
груп населення. [11]
    Все вищеназване дозволяє сформулювати принципи, на основі  яких повинно здійснюватись оптимальне управління процентною політикою банку:
— рівень  процентних  ставок  по  операціям  комерційних банків   повинен знаходитись у безпосередній  залежності  від  стану  попиту на  кредитні ресурси. Усіляке зростання попиту повинно  визначати  ступінь підвищення процентних ставок як по активним, так і по пасивним операціям банку.
— величина процентної ставки повинна бути пов’язана ізстроками  зберігання коштів на вкладах, а по кредитних операціях – із строкомнадання  позики. Ціллю встановлення залежності процента від строків зберіганняє  подальше залучення коштів від населення на більш довгі строки.
— розмір процентних ставок повинен  враховувати необхідність  забезпечення рентабельності   банківської   діяльності,  виключити   (або   обмежити) вірогідність роботи банку в умовах процентногоризику.
При формуванні ефективної процентної політики банку ці  принципи  слід враховувати в комплексі. Разом з тим, в сучасних умовахособливого  значення набирає диференціація процента в залежності від  строків зберігання  коштів та їх розміру.
При побудові процентної політики банку важливоврахувати  також  індекс вартості життя. В нашій  країні  здійснюється індексація  вкладів.  У  ряді закордонних країн застосовуються вклади, щопов’язані  з  індексом  вартості життя. За такої форми зберігання повертаютьсяволодарю з перерахуванням,  що здійснено з врахуванням підвищення індексувартості життя за рік, що  минув.
Подібна практика мала місце й у нашій країні. Уперіод  проведення  грошової реформи  1922-1924  р.  головною  задачею ощадних  кас   було   страхування заробітної плати робітників і службовців відзнецінення.  В  цих  цілях  був організований  прийом  внесків  у «золотому  вимірі»,  а  їхня  видача  при обертанні вкладникам проводилась  паперовими  рублями  за  курсом  золотого рубля, що був на деньвиплати.
В даний час з'являються можливості коригувати наінфляційне  знецінення (у зв'язку з  різким  падінням  темпів  інфляції,  за свідченням  офіційної статистики)  усі  внески,  що  дозволить  підтримати довіру  населення   до банківської  системи  і  пом'якшити  наслідки інфляції.  У  цьому   випадку прибуток по внеску повинен складатися з двохелементів: перший  -  плата  за надані населенням кошти, другий — свого родукомпенсація  або  «захист»  від інфляційного  знецінення (інфляційний  коефіцієнт).   Доцільно   також   (з урахуванням   необхідності    зберігання    від    знецінення    заощаджень малозабезпеченихпрошарків населення) надавати  по  окремим  видам  внесків, наприклад,пенсійному і дитячому,  підвищені  проценти  (але  цьому  повинні сприятидержоргани).
Процентна політика при кредитуванні, поряд  із керуванням  ризиком,  є одним  із  найважливіших  елементів  загальної політики  банку.  Цілі  цієї
політики повинні бути ясно і цілком викладені в письмовій формі,наприклад, із питань прибутків на активи, процентної маржі і т.д. У процесі визначення ціни кредиту особливе значення необхідно надавати аналізу такихчинників:
— ризики зовнішні і внутрішні для банку,  у  тому числі  пов'язані  із
здійсненням визначеної банківської операції або клієнтом;
 - агресивність банку ( чи переслідує  банк  цілі росту  або  зміцнення
власних позицій на ринку)
— конкуренція ( по яких категоріях позичок банк вважає  доцільним  для себе конкурувати з іншими банками й іншими конкурентамипри визначенні  ціни на свої операції і послуги);
— категорія клієнта ( чи орієнтований банк  на розвиток  відношень  із
клієнтом; одержання  прибутку  від  угоди;  наявність  цінової політики  по
позичках  і  рівень  диференціації  процентних  ставок   для  постійних   і
потенційних клієнтів)
— прибутковість (більшість зарубіжних банківустановлюють цільові рівні прибутковості, звичайно як рентабельність капіталу (RОЕ)  і  рентабельність активів (RОА). Причому зв'язок клієнта з банкомрозглядаються  в  комплексі, а не кожна конкретна послуга клієнту окремо, томущо  кредитну  маржу  можна різко скоротити, якщо клієнт приносить банку значнийприбуток, наприклад,  у формі  прибутків  по  валютних  операціях, акредитивам,   зобов'язанням   і гарантіям. Для  цих  цілей  і  ведеться картотека  кредитної  інформації  — надійна, ефективна система обліку відношеньіз кожним клієнтом);
— вартість  ресурсів  (кожен  кредитний  працівник банку   повинен   бути поінформований про вартість ресурсів для  банку  або базову  ставку,  що можна визначити як середньозважену ставку,  виплачену  по всіх  джерелах коштів, включаючи  вартість  страхування  депозитів,  резервні вимоги  в центрального банку, і вартість усіх непроцентних  витрат, пов'язаних  із мобілізацією  коштів,  наприклад,  накладні,   адміністративні  витрати, маркетинг і інші. Визначення ціни засновано на цій базовій  ставці, хоча для деяких позичок може бути використана гранична ставка;
— гнучкість ціни по кредитам і депозитам. На додатокдо нових інструментів, банк  повинен  пропонувати  клієнтам   нові  банківські   продукти,   що характеризувалися б розмаїтістю видів із погляду структури, термінів  і визначення ціни (у межах установлених норм залучення коштів  і  принципи кредитної політики).

 2.1  Розрахунок окремих показників діяльностібанку
Згідно  із  сучасною  економічною  теорією  та практикою  максимізація ринкової  вартості  кожного  підприємства розглядається  як  пріоритетне   завдання фінансового менеджменту. Водночаснайвиразнішим показником  роботи  компанії чи фірми є ринкова ціна її акцій.Адже саме цей  показник  відбиває  ринкову оцінку  діяльності  будь-якої юридичної  особи.  Якщо  вартість  акцій   не підвищується до очікуваногорівня, то акціонери можуть зажадати  позбавитися від  них,  що  неминуче призведе  до  фінансових  ускладнень  і  негативних наслідків. [ 8]
Усе щойно сказане стосується й банків.  Переважна більшість  банків  є акціонерними, і власники їх зацікавлені в  зростанні вартості  акціонерного
капіталу і відповідного доходу. Головний  принцип  банківськогоменеджменту полягає ось  у  чому:  максимізація  вартості  акціонерного капіталу  банку розглядається  як  ключове  завдання  І  пріоритетний напрямок   діяльності менеджерів.
Вартість  акціонерного  капіталу  банку  залежить від  двох   основних
чинників — чистого прибутку та рівня ризику банківських  операцій. Вартість акцій банку зростатиме, якщо  очікується  підвищення  дивідендних виплат  в майбутньому або знижується рівень ризику, який бере на себе банк. Менеджери можуть працювати як над збільшенням  Майбутніх  доходів  банку,  так І  над зниженням ризику операцій чи спрямовувати  зусилля  на  виконання  обохзавдань одночасно для того, аби підняти вартість акцій банку.
Якщо для компаній ринкова вартість  акцій  є найкращим  показником  їх діяльності, то для банків такий метод оцінюванняіноді не досить  точний  та надійний. Це пояснюється недостатнім рівнемактивності  проведення  операцій з банківськими акціями як на міжнародних, так  і  на  національних  ринках. Тому для оцінювання рівня прибутковості банку  поряд  з  ринковою  вартістю акцій застосовуються відносні показникиприбутковості. Найважливішими з  них є   прибутковість   капіталу   (RОЕ)  та   прибутковість   активів   (ROА). Прибутковість  активів  визначається  відношенням чистого   прибутку  після оподаткування ЧП до середньої вартості активів А [ 9]
                                      ROA = ЧП / А
       Прибутковість активів у %  деяких  українських  банків порівняно  із
середнім значенням для банків США характеризується так:
    Банки     США.........................................................................1,14
    «Металург»,  м.Запоріжжя…................................................24,65
    АЖІО, м.Київ……..................................................................19,52
    «Укрнафтогазбанк»,  м.Київ..................................................16,66
    ПУМБ, м.Донецьк…..............................................................13,31
    ЗУКБ, м. Львів….....................................................................10,71
    АВАЛЬ,  м.Київ…...................................................................5,15
    Прибутковість  капіталу  —  це  відношення   чистого   прибутку  після
оподаткування до капіталу К банку [19]
Для українських банків показник прибутковості капіталуможе визначатись як щодо статутного фонду (Прибуток / Статутний фонд *  100) ,  так  і  щодо власних  коштів  банку  (Прибуток  /  Власні  кошти  *  100). Прибутковість капіталу у %  відповідно  щодо  власних  коштів  та  щодо статутного  фонду (значення  в  дужках)  деяких  українських  банків порівняно  із   середнім значенням для банків США характеризується так:
  Банки США........................................................14—18
  «Укрсоцбанк», м. Київ… 41,5 (981,01)
  «Ощадбанк», м. Київ… 26,9 (755,23)
   ПУМБ, М.Донецьк… 53,3(657,71)
 «Приватбанк», м. Дніпропетровськ… 55,5(378,88)
  АВАЛЬ, м. Київ....................................................35,6 (121,16)
Для аналізу ефективності  роботи  банку  застосовують також  показники
чистої відсоткової маржі та чистого спреду (спред прибутку).Чиставідсоткова маржа  ЧВМ  визначається  як  відношення  різниці  між
доходами від відсотків ВД і витратами за відсотками ВВ до активів  А
 банку, % [9]
Чиста відсоткова маржа може обчислюватися щодопрацюючих або  загальних активів.  У  деяких  країнах  органи  регулювання  банківської   діяльності вважають  за  доцільне  знаменником  цього  показника брати   активи,   які приносять доход. Такий підхід  базується  на  тому,  що чистий  відсотковий прибуток потрібно порівнювати лише з  тією  частиною  активів, Яка  генерує сукупні доходи банку.  Згідно  з  інструкцією  Національного Банку  України (НБУ) від ЗО грудня 1996 року  №  10  «Про  порядок регулювання  та  аналіз діяльності комерційних банків»  чиста  відсоткова маржа  обчислюється  щодо загальних  активів  банку.  Пропонований  метод обчислення  має   на   меті оптимізувати  співвідношення  працюючих  та  непрацюючих   активів   банку, оскільки активи, за якими не отримується доход,  значно  знижують  показник чистої відсоткової маржі.
 Чистий  спред  ЧС  є  традиційним  показником прибутковості  банку   і визначається як різниця між середньозваженимивідсотками за активами  та 
за пасивами банку, % [9]
Одним  з  головних  напрямків  роботи  менеджменту банку  є  зростання розглянутих показників  прибутковості.  Іншим  не  менш важливим  напрямком діяльності є зниження ризику банківських операцій. [9]
Загалом  ризик  визначається  ймовірністю  того,  що якась  подія   не
відбудеться. Наприклад, якщо  ймовірність  повернення  грошей,  вкладених у банк, становить 0,98, то ризик неповернення — 0,02, або 2%. Величина  ризикуоцінюється за допомогою методів статистики, теорії ймовірностей,  експертнихоцінок та практичного досвіду.
Ризики  притаманні  будь-якій   діяльності,   але  банківська   справа
характеризується вищими рівнями ризиків порівняно з іншими  видами бізнесу. У  процесі  управління  банківськими   ризиками   слід   керуватися  такими правилами:
— банкіри, оскільки вони працюють не з власними, а  з чужими  грошима, знають намагатися уникнути ризиків навіть більше, ніж іншіпідприємці;
— ризики, на які наражаються банки, безпосередньопов'язані  з  ризиком
Їхніх клієнтів;
— рівень ризику постійно змінюється під впливомдинамічного оточення;
— усі види ризиків взаємопов'язані.
Ризиками можна і потрібно свідомо управляти.  Мета процесу  управління полягає в обмеженні чи мінімізації рівня ризику. Процесуправління  ризиками складається з трьох основних етапів:
 1) усвідомлення ризику, визначення причин йоговиникнення та ризикових сфер;
2) обчислення величини ризику за допомогою кількіснихметодів;
3) мінімізація ризиків використанням відповіднихметодів управління.
Вибір методу управління залежить від особливостей та причин  виникнення
кожного виду ризику. [15]
Для  банківської  діяльності  найбільш  значними  видами   ризиків   є
кредитний, валютний та інвестиційний,  ризик  зміни  відсоткових ставок  на
ринку, ризик незбалансованої ліквідності і т. ін.  Банки  можуть  І повинні
свідомо брати на себе певні ризики, оскільки повністю уникнути всіх ризиків неможливо. Але рівень ризику, на який  наражається  банк,  потрібно тримати під постійним  контролем.  Питання  про  прийнятний  або  допустимий рівень ризику має вирішуватися керівництвом банку згідно  з  прийнятою  внутрішньоюполітикою та стратегією. [15]
Сфера управління банківськими ризиками не є автономною,  тому  рішення стосовно допустимих рівнів ризиків  необхідно приймати  у  взаємозв'язку  з іншими  напрямками  діяльності  менеджменту,  і зокрема  —  з   управлінням прибутковістю банку. Як відомо, між рівнем ризикуі  рівнем  прибутку  існує пряма залежність. Вищий рівень ризику надаєпотенційні можливості  отримання підвищеного прибутку, але не виключаєможливості  втрат.  Мінімізація  рівня ризику дає змогу отримати невисокий, алестабільний прибуток.
Отже, балансування між прибутковістю та ризиком, пошукоптимального  їх співвідношення розглядається як одне  з  важливих  і складних  завдань,  що постають перед менеджментом кожного банку.
Узагальнюючи  підходи  до  вирішення  проблеми ризик-прибуток,   можна вирізнити дві основні моделі  управління  банком. Перша  модель  максимізує прибуток  П  при  обмеженні  рівня  ризику   Р  установленням   максимально допустимого його значення  Р'.  При  цьому  використовуються незбалансовані підходи  до  управління   активами   і   зобов'язаннями  банку,   стратегії нехеджування ризиків.
У другій моделі управління цільовою функцією є мінімізація  ризику,  а обмеженням — вимога утримання показників прибутковостіна певному рівні,  не нижчому за заданий П'. Така модель  використовується, якщо  рівень  чистого прибутку, що його отримує банк, влаштовує керівництво  і основною  метою  є стабілізація результатів. Це досягається за допомогоюзбалансованих  методів управління активами і зобов'язаннями та стратегійхеджування ризиків
2.2    Аналіз динаміки та структури процентнихдоходів і  витрат на прикладі АКБ « Укрсоцбанк» .
Моя зацікавленість цим питанням пов’язана з  тим, щосаме з аналізу динаміки та структури процентних доходів і  витрат можнапобачити на скільки  ефективно проводиться фінансовий менеджмент у комерційномубанку. Для прикладу я обрав  АКБ “Укрсоцбанк”, так як він являється одним знайбільш розвинутих і стабільних банків України, і на результатах йогодіяльності можливо дослідити питання яке мене цікавить.
Незалежно від того, якого підходу до управління активами  та  пасивами додержує банк, перед фінансовим менеджером  неминучепостає важливе питання: чи  мають величина та структура зобов'язань впливати нанапрямки розміщення активів? [ 7]
Традиційний підхід до розв'язання проблеми полягає воб'єднанні  джерел фінансування. Згідно з таким методом  управлінні  структура зобов'язань  не впливає на вибір напрямків розміщенні активів, усі  кошти розглядаються  як єдиний ресурсний потенціал банку без урахування особливостей  різних  видів зобов'язань. Завдання керівництва банку  — визначити  пріоритетні  напрямки розміщення активів, що розглядаються якнезалежна величина.
Перевагою  методу  об'єднання  джерел   фінансування  є   простота   і
доступність його практичного застосування, а головним недоліком —виникнення проблем з ліквідністю. Ризик ліквідності зростає, якщо зв'язки між активами та зобов'язаннями не враховуються. Намагаючись вибрати  найбільш прибуткові напрямки вкладення ресурсів, банк може  видати  довгострокові кредити,  які фінансуватимуться за рахунок короткострокових депозитів. Така трансформація з великою ймовірністю призводить до підвищення рівня ризикуліквідності.
Якщо менеджмент банку вирішить  застрахуватися  від підвищення  рівня ризику ліквідності і з цією метою  розглядатиме високоліквідні  активи  як пріоритетний напрямок розміщення коштів, то йомудоведеться відмовитися від одержання максимально можливого прибутку для акціонерівбанку.[ 7]
Альтернативний підхід до управління структурою активівта  зобов'язань банку базується на поділі джерел фінансування. Сутність методу  полягає  у встановленні  відповідності  між  конкретними  видами  таких   джерел   та напрямками  використання  ресурсного  потенціалу.  Частина ресурсів,   яка сформована за рахунок  мінливих  джерел,  таких  як  вклади до  запитання, залишки на розрахункових рахунках клієнтів, одержані позики«овернайт», має  вкладатися в короткострокові кредити та цінні  папери. Кошти,  одержані  з відносно стабільних джерел, таких як строкові вклади,депозити, можуть бути спрямовані на видачу довгострокових кредитів і придбанняоблігацій. [7]
Застосовуючи метод поділу джерел  фінансування, менеджмент  банку  має ретельно стежити за розмірами сум та строками  різних видів  зобов'язань  і приводити у відповідність до них структуру  активів.  З огляду  на  потребу постійно балансувати між структурою  пасивів  та  активів зазначений  метод стає   вельми   трудомістким,   а   отже,   ускладнюється  практичне   його застосування. Іншим недоліком є можливе зменшення доходівбанку,  спричинене відмовою від прибуткового  вкладення  коштів,  якщо  не Існує  відповідного джерела фінансування. Перевага  розглядуваного  методу полягає  у  зниженні ризику незбалансованої ліквідності, оскільки потреба вліквідних  засобах  у будь-який час може бути передбачена.
Метод поділу джерел фінансування набув значногопрактичного поширення в період керування банками через пасиви. Установленняконтролю над  структурою та стабільністю зобов'язань  дозволяє  формувати депозитну  базу  згідно  з потребами щодо проведення активних операцій. Зрозвитком  фінансових  ринків головна перевага  методу  поділу  джерел,  яка полягає  в  зниженні  ризику ліквідності, втратила своє значення. Банкидістали  можливість  у  будь-який час залучати ліквідні кошти наміжбанківському ринку.
Останніми   десятиріччями   в    міжнародній   банківській    практиці
застосовується  інтегральний   метод   управління,   який   включає  методи
об'єднання та поділу джерел фінансування і забезпечує більшу гнучкість  при управлінні активами та зобов'язаннями банку.[11]
    Для аналізу процентної політики комерційного банку  нами  було вивчено
ряд інструктивного матеріалу, а  також  баланс,  фінансові  звіти банку  та
окремі документи, що включають звітність  кредитного  комітету, депозитного та інших відділів, що займаються робочими активами та  залученням ресурсної бази банку.
Для  початку  нами  було  розглянуто  динаміку процентних  доходів  та процентних витрат комерційного банку. Так у 2005р.  в  порівнянніз 2003р. процентні доходи АКБ “Укрсоцбанк” зросли 172 748 тис.  грн., причомуякщо в 2004р. в порівнянні з 2003р. доходи зменшились на 11  964тис. грн., то узвітному році в порівнянні  з  2004 р.  вони  зросли  184  712тис. грн., щосвідчить про активну роботу на  ринку  надання  кредитів  та  інших активнихоперацій комерційним банком “Укрсоцбанк”.
Якщо ж порівняти темпи росту процентних  доходів  по роках,  то  можна помітити, що в 2004 р. процентні доходи 98%  від  того  ж показника  2003 р., тобто зменшились на 8%, в той час як у 2005 р. вони склали  235%  від  рівня 2004 р, та 216% від рівня 2003 р., що більше на 135%та 116% відповідно.  Отже ми можемо прослідити початкове зниження процентнихдоходів у 2004 р, а  потім різкий підйом у 2005р.
Також проаналізувавши в структурі процентних доходівзміни її складових можна відмітити схожу лінію, тобто у 2004 р. в порівнянні з2003р. майже  всі складові мають від’ємне абсолютне відхилення (окрім гарантійотриманих –  що лише підтверджує  наші  здогадки)  –  внаслідок  спаду  темпів економічного розвитку, і одночасно ми бачимо різкий підйом 2005 р., який нівелює  падіння попереднього року і до цього ж дає значний приріст в абсолютному  виразі  в порівнянні з 2003 р.
То ж перейдемо до розгляду процентних витрат. Як видноз даних  тенденції процентних доходів перекинулась на  процентні  витрати,  що легко пояснюється, адже при  зменшенні  темпів  кредитування  потреба  у ресурсах різко  спадає,  і  навпаки  при  зростанні  відбувається  бум  по залученню ресурсів (у  нашому  випадку  –  адже  відбулося  різке  збільшення об’ємів кредитування та інших активних  операцій).  Так  у  2004р.  в  порівнянні з 2003 р. відбувається зменшення процентних витрат на 22 167 тис. грн.  або  на33%. Цей же показник різко зростає у 2000р. на  101  153тис.  грн.,  або  на229%, що дає абсолютний приріст у 78 986тис. грн. чи на 119%.
Між іншим темп приросту процентних доходів тапроцентних витрат  2005 р. в порівнянні з 2003р. майже співпадає 116% до 119%,що  ще  раз  підтверджує паралельний  розвиток  ресурсної  бази   та  динаміки   активних   операцій комерційного банку.
Що ж стосується показника чистого процентного доходу,то  він  постійно зростає,  причому  чітко  прояснюється  тенденція   до  збільшення   темпів приросту. На основі лише цих даних не можна зробити висновок  добре  це  чи погано для банку,  адже  потрібно  врахувати  ще  ряд факторів,  чим  ми  і займемося в наступному підрозділі.
Що стосується структури доходів та витрат АКБ“Укрсоцбанк”,  то  на  можна зробити певні висновки.
Безперечно у будь-якому банку процентні  доходи повинні  переважати  в загальному обсязі доходів, як це є й  у  “Укрсоцбанк”,причому  доля  процентних доходів у 2004 р. зменшилась в порівнянні  з  2003р.  на  14,4%,  це  сталося внаслідок  падіння  ділової  активності  на  ринку кредитних  ресурсів   та переходу до  інших  джерел  прибутку.  2000р.  в свою  чергу  приніс  деяке зростання долі  процентних  доходів,  в  зв’язку  з загальним  ростом  всіх доходів та зокрема певної активізації ринку кредитнихоперацій.
Аналізуючи структуру витрат  хотілося  б  відмітити не  досить  вдалий
менеджмент з цього боку у банку, оскільки доля  процентних  витрат, які  як
правило приносять основну частину процентних  доходів  банку,  майжевдвічі менша  долі  процентних  доходів  і  складає  за  2005 р,  2004 р.  та 2003 р. відповідно 34,0%, 28,0%  та  45,8%.  Однак  той  факт,  що  АКБ “Укрсоцбанк” є багатофілійна установа, тому несе додаткові видатки (постійні)у  порівнянні з  локальними  банками,  дещо  підвищує   ефективність   роботи  фінансових менеджерів комерційного банку, також хотілося  б  відзначити досить  слабкий  показник відношення абсолютних доходів до абсолютних витрат –за  виключенням  2004р. він дуже близький до 1.

2.3  Аналіз фінансових звітів АКБ “Укрсоцбанк”
1. Показники ліквідності
Економічні терміни “ліквідність” і “платоспроможність”в сучасній економічній літературі часто перемішуються, замінюючи один одного.Дійсно, поняття, які визначають ці терміни, досить подібні, але між ними єістотна різниця. Якщо перше є переважно функцією господарського органу, якийсам вибирає форми і методи підтримання своєї ліквідності на рівні встановленихчи загальноприйнятих норм, то інше, як правило, стосується функцій держави.
Термін “ліквідність” (від лат “liquidus”- рідкий,текучий) в буквальному розумінні означає легкість реалізації, продажу, перетворенняматеріальних цінностей і інших активів у грошові кошти.  Ліквідність банкунерідко визначається як здатність купувати готівкові кошти в НБУ чибанках-кореспондентах за розумною ціною. В цілому ліквідність банку передбачаєможливість продавати ліквідні активи, купувати грошові кошти в НБУ іздійснювати емісію акцій, облігацій, депозитних і ощадних сертифікатів, іншихборгових інструментів. [19]
Термін “платоспроможність” дещо ширший, він включає нетільки і не стільки можливість перетворення активів в такі, що швидкореалізуються, скільки здатність юридичної чи фізичної особи своєчасно іповністю виконати свої платіжні зобов’язання, які витікають з торговельних,кредитних і інших операцій грошового характеру. Таким чином ліквідністьвиступає як необхідна і обов’язкова умова платоспроможності, контроль задотриманням якої бере на себе не тільки сама юридична чи фізична особа, але іпевний зовнішній орган контролю чи нагляду. [19]
Ліквідність для комерційного банку виступає якздатність банку забезпечити своєчасне виконання в грошовій формі своїх зобов’язаньпо пасиву. Ліквідність банку визначається збалансованістю активів і пасивівбалансу банку, ступенем відповідності строків розміщених активів і залученихбанком пасивів.
Норми ліквідності банку звичайно всиновлюються яквідношення різних статей активів балансу до всієї суми чи до визначених статейпасивів, або навпаки, пасивів до активів. Ліквідність банку лежить в основійого платоспроможності.
Платоспроможність трактується як здатність банку увстановлені строки в повній сумі відповідати за своїми зобов’язаннями.
У сучасній літературі існує два підходи дохарактеристики ліквідності. Ліквідність можна розуміти як запас чи як потік. Запасхарактеризує ліквідність банку на визначений момент, його здатність відповістиза своїми поточними зобов’язаннями, особливо за рахунками до запитання. Якпотік ліквідність оцінюється за певний період чи на перспективу. При цьомуліквідність з точки зору запасу характеризується як досить вузький підхід. Прирозгляді ліквідності як потоку більша увага приділяється можливостізабезпечення перетворення менш ліквідних активів у більш ліквідні, а такожпритоку додаткових засобів, включаючи одержання позик. Таким чином найбільшогозначення набуває не тільки оцінка ліквідності-“потоку”, але і оцінкаліквідності-“прогнозу”.
Для оцінки сукупної ліквідності комерційних банківслід розглядати в системі стаціонарну ліквідність (“запас”), поточнуліквідність (“потік”) і перспективну ліквідність (“прогноз”).
Банк, який має достатній запас ліквідних активів дляпідтримання миттєвої (поточної) ліквідності, може з часом її втратити в зв’язкуз перевищенням потоку зобов’язань над потоком трансформації вкладень в ліквідніактиви. Оцінка ліквідності-“прогнозу” є найбільш проблематичною, так як вона пов’язаназ оцінкою ризику активних операцій банку. В українській практиці для цьогослужать економічні нормативи, які розраховуються комерційними банками згідно Інструкції№10 НБУ.
При такому підході характеристика ліквідності повиннавраховувати не тільки дані звітних балансів про залишки по активу і пасиву, алеі іншу різноманітну інформацію. Термін же “ліквідність балансу” несумісний здопуском розгляду ліквідності не як залишку, а як потоку. Крім того цілкомочевидно, що ліквідність повинен підтримувати банк, а не баланс. В сучаснихумовах нерідко стається, коли вимоги клієнта на готівку не можуть бутизадоволені банком повністю, що характеризує порушення ліквідності. Однакподібна ситуація не може бути виявлена на основі даних балансу, оскільки в балансівідсутні дані про оцінку ліквідності як “потоку”. Це окремий приклад, але віннаочно показує необхідність оцінки всієї сукупності факторів, якіхарактеризують ліквідність потоку.      Таким чином, повертаючись до розглядудефініцій можна зробити висновок про те, що взаємозв’язок між поняттями“ліквідність балансу” і “ліквідність банку” полягає у наступному. По-перше,ліквідність балансу передбачає миттєву оцінку стану банку на визначену дату, азвідси випливає, що ліквідність балансу є складовою ліквідності банку.По-друге, баланс комерційного банку повинен забезпечити представлення даниханалітичного та синтетичного обліку у формі, яка підходить для розрахункусукупної ліквідності банку. При недотриманні другої умови може виникнутиситуація, коли, володіючи достатньо ліквідним балансом на визначену дату, банкпопри це повністю чи частково неліквідний. В даній ситуації виникає потребавизначити ризик незбалансованої ліквідності.
Ризик ліквідності визначають звичайно як ризик, якийзаставляє банк у визначений момент купувати готівку по вищій ціні чи втрачативартість своїх активів. При цьому активи банку вважаються ліквідними лише втому випадку, коли їх можна швидко продати без втрати вартості. [9]
Пасиви банку вважаються ліквідними, якщо банк можеодержати позику за ставкою, яка адекватна тій, по якій купують засобибанки-конкуренти. Підтримання стабільності банківської системи в цілому ікожного окремого банку зокрема — це завдання, яке лежить не тільки в площиніфінансово-кредитної сфери, а безпосередньо пов’язане з політичною, економічноюі соціальною ситуацією в країні. [9]
Однією з умов ефективної діяльності комерційних банківє забезпечення високого рівня надійності та мінімального ризику здійснюванихоперацій, в основі чого лежить ліквідність банківської установи, її здатністьбезперебійно виконувати свої зобов’язання перед клієнтами. Специфікафункціонування комерційного банку як інституту кредитної системи полягає увикористанні залучених коштів, що належать іншим суб’єктам ринку. Основою жорганізації господарювання підприємств нефінансового сектору економіки є власніресурси. Зрозуміло, що банкрутство такого підприємства безпосередньо загрожуєлише його власникам та обмеженому колу контрагентів. А неплатоспроможністьбанку може дестабілізувати всю грошово-кредитну систему країни через серіюфінансових крахів кредитних установ, діяльність яких тісно пов’язана зчисленними операціями на міжбанківському ринку. Тому до ефективного управлінняліквідністю комерційного банку слід ставитись Як до фундаментальної основифінансового менеджменту в будь-якій кредитній установі. [9]
В Україні ця проблема набуває особливої гостроти череззагальний спад виробництва, платіжну кризу та незадовільний фінансовий станбагатьох підприємств різних галузей економіки. Неспроможність клієнтівкредитних установ виконувати свої грошові зобов’язання суттєво знижує рівеньліквідності комерційних банків. Знижує його також надмірно ризикова політикаостанніх, спрямована на забезпечення високих норм прибутку, внаслідок чоговиникають структурні диспропорції у банківських активах і пасивах за сумами тастроками розміщення.[11]
Щоправда, НБУ регулює рівень ліквідності комерційнихбанків через систему нормативів, виконання яких є обов’язковим. Однакпорушення, що регулярно фіксуються у даній сфері, запровадження режимівфінансового оздоровлення і навіть відкликання ліцензій на банківську діяльністьсвідчать про негаразди в управлінні комерційними банками своїми фінансами.
Нормативні коефіцієнти порівнюються з фактичнимизначеннями показників ліквідності, платоспроможності, максимального ризику наодного позичальника, на основі чого робиться висновок про можливість банкувиконувати свої фінансові зобов’язання, пов’язані з активними, пасивними таіншими банківськими операціями. Однак просте констатування стану ліквідностікомерційних банків та за необхідності залучення коштів на міжбанківському ринкуресурсів не може бути доброю основою для підтримання платоспроможності тадоброго фінансового стану банківських установ у довгостроковому аспекті.Мається на увазі, що банк повинен бути спроможним не просто оперативно усуватипроблеми, виявлені за показниками своєї ліквідності, залучаючи кошти іншихкредитних установ, а й здійснювати стратегічне планування й управлінняліквідністю на основі всебічного аналізу всіх факторів, які тією чи іншою міроюздатні впливати на можливість банку виконувати свої зобов’язання. При цьомукомерційний банк повинен регулювати такий вплив шляхом внесення оперативнихзмін у проведення активно-пасивних та інших операцій.
Можна виділити кілька основних напрямів аналітичноїроботи, від якої залежить ефективне управління ліквідністю комерційного банку:
— оцінка ризиковості окремих активів банку, їхдоходності та можливості перетворення на засоби платежу;
— аналіз впливу на стан ліквідності окремихбанківських операцій, здійснення яких супроводжується зміною структури активіві пасивів банку, а отже, і зміною стану його ліквідності;
— прогнозування зміни співвідношення обсягу залученихвкладів і виданих кредитів з урахуванням макро- та мікроекономічних факторів;
— оцінка можливостей використання зовнішніх джерелпоповнення ліквідних коштів.[11]
Оцінка ризиковості активних операцій банку тісно пов’язаназ класифікацією їх залежно від строків виконання і чим триваліші строки, на яківкладаються кошти банку, тим вищий рівень їх ризиковості. При цьому здебільшогодіє так зване “золоте правило” вкладень, яке встановлює пропорційну залежністьміж доходністю активів та ризиком ймовірних втрат коштів за ними, що ускладнюєзагальну систему фінансового менеджменту в банку, адже підтримання ліквідностіне повинно шкодити його прибутковій діяльності. Згідно з діючою нинінормативною базою регулювання діяльності комерційних банків в Україні з метоюоцінки стану їхніх активів, вони поділяються на 5 груп. Основні критерії поділупов’язані із ступенем ризиковості вкладень та ймовірністю певного їх знеціненняпри перетворенні на ліквідні засоби платежу. Окремі категорії і групи активівмають відповідні коефіцієнти ризику.
Звичайно, класифікація активів за ступенем ризикуважлива при регулюванні банківської ліквідності, але механічна зміна питомоїваги активів з різними ступенями ризику не завжди дає бажаний ефект. Це пов’язаноі із зменшенням ризику прибутковості, коли збільшиться частка низько ризиковихактивів, і з недосконалістю самої системи розподілу.
На наш погляд, шляхом до вирішення цього питання впроцесі аналізу і безпосереднього управління фінансами слід вважати постійне ув’язуванняпевних груп активів, класифікованих за ступенем ліквідності, з пасивами,згрупованими за строками їх виконання.[див. Додаток5].
Рівновага у балансі між сумами і строками вивільненняактивів у грошовій формі та сумами і строками очікуваних платежів за зобов’язаннямивказує на достатній рівень ліквідності комерційного банку. Зрозуміло, щонаведена у таблиці додатку 5 класифікація є розподілом, який використовуєтьсяУкрсоцбанком у процесі управління фінансами.
В основі другого напряму регулювання ліквідностікомерційного банку лежить аналіз впливу результатів проведення окремихбанківських операцій на загальний рівень ліквідності банківської установи.Найбільше впливають кредитні операції комерційних банків, оскільки вонисупроводжуються зміною кредитних зобов’язань. Вплив касових операцій на станліквідності комерційного банку пов’язаний із задоволенням вимог клієнтури вготівкових коштах. Організація безготівкових розрахунків має дещо менший впливна рівень ліквідності комерційного банку, оскільки тут не потрібно залишати вкасі певну кількість готівки. Однак різні види розрахунків мають неоднаковийвплив на стан банківської ліквідності. Отже, слід враховувати вплив різнихбанківських операцій на зміну вкладень і зобов’язань банку, щоб ефективноорганізовувати управління фінансами банку так, щоб найменшої можливостіневиконання своїх зобов’язань перед клієнтами.
Регулювання банківської ліквідності значною міроюзалежить від точності прогнозування співвідношення обсягу залучених вкладів інаданих кредитів.
У зв’язку з тим, що в січні 1998 року Інструкція №10Про виконання комерційними банками економічних нормативів змінилась внаслідокзмін у бухгалтерському обліку, змінились деякі принципи стосовно нормативів.Наприклад, вже немає поділу на економічні нормативи і оціночні показники, а єлише нормативи, змінені деякі позначення і критерії.
Я працював у  відділенні Укрсоцбанку, дерозраховуються не всі показники, передбачені Інструкцією №10. Це пов’язано зтим, що відділення не має статусу юридичної особи, тому відповідно не можедіяти від свого імені. Наприклад, відділення не розраховує нормативів розмірустатутного фонду, бо не має його. Щодо нормативів ризику, то оцінюється тількидотримання ризику на одного позичальника (не >25% власних коштів банку). Угрудні цей норматив було дотримано без жодного порушення. Не розраховуютьсянормативи інвестування, рефінансування, максимального розміру наданихміжбанківських позик тощо.
За новою редакцією Інструкції №10 серед нормативівліквідності не розраховується норматив ресурсної ліквідності (забезпеченняресурсами банку його активних вкладень) через те, що для цього використовуєтьсянорматив загальної ліквідності (співвідношення загальних активів до загальних зобов’язаньбанку). Серед нормативів ліквідності розраховуються такі:
— норматив миттєвої ліквідності;
— норматив загальної ліквідності;
— норматив співвідношення високоліквідних активів (Ва)до робочих активів (Ра).
Миттєва ліквідність сигналізує про здатність установи банку покритикоштами в касі та на коррахунку частину залучених коштів в національній валюті.Норматив миттєвої ліквідності розраховується як співвідношення суми коштів накоррахунку (Ккр) та в касі (К) до розрахункових (Рп) і поточних (Пр) зобов’язаньНормативне значення має бути не менше 20%. [9]
У відділенні цей норматив був дотриманий у грудні 2005року і січні 2006 року без порушень, а у лютому було 5 порушень (незначнівідхилення). Хоча середньозважена у лютому проти грудня зменшилась (26.88%проти 36.79%), проте це не перетнуло межі 20%.
Загальна ліквідність характеризується відношенням зобов’язаньбанку незалежно від строку їх виконання до активів незалежно від строку їхнадходження. Розраховується цей норматив як співвідношення загальних активів(А) до загальних зобов’язань банку (З) Значення цього нормативу має бути неменше 100%. [9]
У відділенні “Укрсоцбанку” у грудні 2005 р. цейпоказник не був виконаний, як і у лютому, середньозважена у ці місяці досяглалише 97%, хоча у січні цей показник набагато перевищував рівень 100%
Норматив співвідношення високоліквідних активів (Ва)до робочих активів (Ра) банку (Н8) характеризує питому вагу високоліквіднихактивів (Ва) у робочих активах (Ра)  Нормативне значення показника Н8 має бутине менше 20%. [9]
У відділенні в грудні 2005 р. цей норматив невиконувався жодного дня, більше того, середньозважена була 9.33%. У січні вженамітились позитивні зрушення, були значення Н8 і на рівні 19%. У лютому ж булолише 11 порушень, середньозважена становила вже 19.95%, що свідчить проефективність роботи банку в цьому напрямку .
Оскільки є порушення нормативу загальної ліквідності,то це свідчить, що в діяльності банку є моменти, коли йому недостатньо коштів,щоб покрити свої зобов’язання. Звичайно, така ситуація не є стабільною, є іпідвищення 100%-го рівня цього нормативу, але керівництву слід уважнішеслідкувати за рівнем ліквідності, оскільки це не тільки обмежує можливостікредитування клієнтів, а, отже, і одержання прибутку, а також тягне за собоюштрафні санкції за невиконання нормативів. Аналізуючи структуру активів,бачимо, що є велика недостача високоліквідних активів. Це обмежує банк урозрахунково-касовому обслуговуванні клієнтів, змушує його купувати готівку, авідтак і кредитні ресурси в облдирекції чи у інших відділень, що тягне за собоюдодаткові витрати. Добре, що цей момент вже врахований керівництвом банку, прощо свідчать дані лютого, але слід динамічніше діяти в цьому напрямку, щобзабезпечити достатній рівень ліквідності. Можливо, це пов’язано із побоюваннямипри підвищенні ліквідності втратити прибутковість активів, але слід шукатиоптимальні варіанти, коли є достатній рівень ліквідності при достатньому рівніприбутковості активів.
Звичайно, слід думати про прибутковість, аджекомерційний банк функціонує на принципах комерційного розрахунку, аленевиконання нормативів тягне за собою штрафи, які, фактично, є витратами банкуі порушенням банківської дисципліни. Тож слід обдумати, чи варто прибутоквитрачати на штрафи, чи., може, варто провести структурні зміни і вибратиоптимальний варіант.
 2. Аналіз платоспроможності
Достатність капіталу — це здатність банку покривати свої витрати. [19]
Платоспроможність банку — це достатність власних коштів длязабезпечення захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Дотриманнябанківських норм достатності капіталу дає змогу:
— зменшити кредитний ризик;
— відмовитись від кредитування чи надання послуг уразі, якщо сума банківського капіталу близька до нормативів достатностікапіталу ліміти;
— змінити плату за кредит.;
— відмінити кредитні ліміти. [11]
Банку необхідно мати достатній капітал для забезпечення обсягу іхарактеру своїх комерційних угод. Згідно з Базельською угодою основнимипоказниками достатності капіталу є мінімальний коефіцієнт ризиковості активів імінімальний коефіцієнт капітального покриття. [3]
При аналізі достатності капіталу, перш за все,визначається виконання економічних нормативів, встановлених НБУ.
Достатність капіталу визначається чотирма показниками:
— мінімальний розмір статутного фонду;
— мінімальний розмір власних коштів банку (капіталу);
— платоспроможність банку;
— достатність капіталу (співвідношення власних ізалучених коштів).
Власний капітал банку є амортизатором збитків поробочих активах. Відповідно, адекватність капіталу — це його достатність покриватиявні і приховані збитки по активах.
Капітал банку вважається достатнім, а банк платоспроможним,якщо він покриває не менше 8% ймовірних збитків по активах, що зважені навеличину кредитного ризику.
За Базельською угодою основний і додатковий капіталповинні у рівній долі (не менше 4%) покривати ймовірні збитки по активах.
При недостатності капіталу його нарощення може йти:
— шляхом нарощення власного капіталу;
— шляхом диверсифікації (переструктурування) активів;
— продажу активів і скорочення бази порівняння.
У відділенні Укрсоцбанку розраховуються нормативиплатоспроможності і достатності.
Норматив платоспроможності — це співвідношеннякапіталу банку і сумарних активів, зважених щодо відповідних коефіцієнтів заступенем ризику. Співвідношення капіталу банку (К) і активів (Ар) визначаєдостатність капіталу банку для проведення активних операцій з урахуваннямризиків, що характерні для різноманітних видів банківської діяльності. [9]
Нормативне значення цього показника не може бути нижчим 8%.
У  відділенні УСБ норматив платоспроможності у грудніминулого року був виконаний лише один раз, 30 грудня. Середньозважена цьогонормативу у грудні становила всього 5.58% і було зафіксовано 22 порушення. Цедуже негативно впливало на загальний рівень роботи не тільки окремоговідділення, але і облдирекції УСБ. Це свідчить про недостатність капіталупокрити активи, можливо, з високими ступенями ризику. Керівництво банкурозглянуло свої позиції з цього питання, і вже в січні 2006 р. помітнозбільшився цей показник, хоча відхилення від 8% ще були досить відчутні. Зрослаі середньозважена цього нормативу, становище помітно стабілізувалось. Цятенденція посилилась у відділенні УСБ  і в лютому. Цей норматив помітно зріс.Хоч зафіксовано 15 порушень, але середньозважена вже становила 7.01%, щосвідчить про посилення роботи банку щодо виконання цього нормативу. Тобто булипереглянуті високоризикові активи банку і адекватність їхньої прибутковості доризику з одночасним нарощуванням капіталу.
Норматив достатності капіталу (Н4)- це співвідношеннякапіталу до загальних активів банку, зменшених на створені відповідні резерви.[19]
Співвідношення капіталу (К) до загальних активівбанку, зменшених на створені відповідні резерви (ЗА), визначає достатністькапіталу, виходячи із загального обсягу діяльності, незалежно від розмірурізноманітних ризиків.
Нормативне значення Н4 повинно мати не менше, ніж 4%.
Якщо брати до уваги загальні активи банку, то можназробити наближені розрахунки. Я проведу такий розрахунок за січень,використовуючи значення капіталу банку і загальних активів [9]:
Н4 = 48 370,75 / 935 491,68 *100 = 5,17%
Н4 = 61 406,62 / 945 243,37 * 100 = 6,5%
Н4 = 73 132,15 / 930 183,80 = 7,86%
1. Н4 = 55 049,56 / 977 743,78 = 5,63%
Отож, з цих підрахунків видно, що наближене значенняцього показника коливається, але межу 4% перевищує достатньо.
Тож у відділенні УСБ помітна тенденція до активізаціїроботи щодо оптимального формування активів і пошуку різних способів поповненнявласних коштів (капіталу) банку. Хоч проти грудня минулого року цей показникзначно знизився.
Достатність капіталу — це співвідношення між власнимиі залученими коштами незалежно від ризиків по основній діяльності. [19]
 Цей показник за новою редакцією Інструкції №10 НБУповинен складати не менше, ніж 1 до 25 або 4%. Це означає, що на 1 гривнювласних коштів банк повинен залучати не менше 25 гривень.
До залучених коштів відносяться:
— кошти на поточних рахунках суб’єктів господарювання;
— внески і депозити суб’єктів господарювання;
— кошти на рахунках банків-кореспондентів;
— внески і депозити населення;
— кредити, що отримані від інших банків;
— кошти, отримані від інших кредиторів. [5]
За прийнятою термінологією західних банкірівадекватність капіталу характеризує міру покриття власним капіталом ризику поактивах і служить оцінкою здатності банку захистити інтереси кредиторів таінвесторів. Співвідношення між власними і залученими коштами визначає межузалучення ресурсів на одиницю власних коштів. До укладення угоди продостатність капіталу сигналізував показник, що характеризував питому вагувласного капіталу в сумарних активах. Його недолік в тому, що він не враховувавризиків по коштах, що вкладені в активи різної доходності. В результаті віднього відмовились і з 1978 р. визначають його відношенням до активів, скоректованихна ступінь ризику.
У відділенні УСБ в грудні 2005 р. показник достатностікапіталу значно перевищував мінімальний рівень — 5%. Порушень не було, більшетого, середньозважена становила14.78%. Це свідчить про високий рівень залученнякоштів. Хоч у січні (за наближеними розрахунками) і були набагато меншізначення цього показника, норматив все ж виконувався.
 3. Рентабельність Укрсоцбанку.
Одним з найважливіших компонентів у системі аналізуфінансової стійкості комерційного банку є оцінка рівня його доходності іприбутковості. Значення цієї оцінки витікає з того, що доходи і прибутковістьхарактеризують сферу використання банківських активів, впливають на приріствласного капіталу банку, визначають можливість зростання активних операційбанку і експансії на ринку, додають впевненості інвесторам і кредиторам упідтриманні ділових відносин з даним конкретним банком, створюють запасміцності, забезпечують виплату дивідендів інвесторам.
Аналіз фінансової звітності банку на базі його доходіві прибутку здійснюється з його якісних і кількісних позицій. Щодо кількісноїоцінки, то тут йдеться про фінансові коефіцієнти, а щодо якісної — про якістьджерел доходів, формування резервів, кредитного портфелю, фактори зростанняприбутку, а також оцінюється кон’юнктура ринку, на якому працює банк. [9]
Рентабельність характеризує рівень прибутковостігосподарської діяльності, є мірилом успіху установи і досягнення нею кінцевоїмети. Мета акціонерів, інвесторів, апарату управління, позичальників різна.
Акціонери прагнуть отримати хороші дивіденди чинаростити потужність установи, щоб отримувати високі дивіденди в майбутньому,отже, їх більше цікавить норма прибутку на капітал.
Інвестори, які формують ресурсну базу установи,зацікавлені в належній компенсації за ризик вкладення своїх капіталів, тобто вотриманні доходів на внесені депозити і гарантії повернення цих коштів припотребі. Отже, їх більше цікавить процентний доход на банківські зобов’язання — ціна залучених коштів банком.
Позичальники прагнуть позичати кошти в необхідних їмобсягах під низькі проценти з відстрочкою погашення боргів. Їх цікавить ціна іобсяги покупок коштів у банку. А це ціна продажу банком своїх ресурсів.
Управлінський апарат намагається задовольнитиакціонерів, позичальників, інвесторів, щоб досягти взаємної вигоди. Міриломцієї вигоди є рівень отриманого прибутку на одиницю понесених витрат.
Розглянемо детальніше методику аналізу рентабельностігосподарської роботи банку.
Для акціонерів норма прибутку на капітал визначаєтьсявідношенням власного прибутку до власного балансового капіталу:
Рк = Пб / Кв
Пб — чистий балансовий прибуток (балансовий прибуток — податки)
Кв — власний капітал (власні джерела коштів)
У відділенні УСБ норма прибутку на капітал становила:
Рк = 56463,75 / 46398,17 = 1,217 або 121,7%
Для того, щоб побачити, як працюють активи банку, проведемо наступнеперетворення:
Рк = Пб / Кв * А / А = Пб / А * Кв / А
Пб / А — прибутковість (рентабельність) активів
А / Кв — мультиплікатор капіталу
Мультиплікатор капіталу вимірює банківський важіль(леверідж) і є оберненою величиною до коефіцієнта “капітал на активи”, тобто допоказника, що вимірює достатність капіталу. Адже достатність капіталу — цеамортизаційний буфер покриття збитків. [19]
Зрозуміло, що коли витримується достатність капіталу,ефект важеля буде позитивний, а коли ризик активів перевищує можливості їхкомпенсації власним капіталом, ефект буде негативний. Отже, оптимальною єдіяльність банку на межі допустимого ризику.
З метою оцінки ефективності використання активівпроведемо таке перетворення:
Пб / А * Д / Д = Пб / Д * Д / А= Мчо * Да
Мчо — рівень маржі чистого операційного доходу
Да — доходність активів або ціна продажу ресурсів
Рк = Па * Мк
Па — прибутковість активів
Мк — мультиплікатор капіталу
Рк = Мчо * Да * Мк
Мчо сигналізує про здатність банку контролювативитрати, які понесені у вигляді сплачених процентів, управлінських витрат іподатків на проведення господарської діяльності. Використання активів (Д / А)показує здатність банку заробляти (генерувати) доходи. Доходність активівзалежить від структури активів, тобто:
Д / А * Ар / Ар = Д / Ар * Ар /А = Са * Дар
Са — структура активів
Дар — доходність робочих активів
Рк = Са * Мчо * Дар * Мк
Аналіз рентабельності роботи відділення має своїособливості. Це пов’язано з тим, що воно не формує статутного фонду, отже, йогокапітал обмежений, оскільки включає залишки фондів — амортизаційний, споживанняі накопичення. У зв’язку з цим в процесі аналізу рентабельності необхідно виходитиз наступного. Про рівень рентабельності свідчать показники, що характеризуютьвідношення балансового прибутку (чистого балансового прибутку чи за мінусомподатків, чистого прибутку, який є в користуванні установи) до :
— середніх активів банку;
— проведеного грошового обороту;
— отриманих доходів;
— понесених видатків і витрат;
— на одного штатного працівника.
Якщо оцінювати рентабельність відділення через відношення балансовогоприбутку до активів, то бачимо, що у факторній моделі відсутня велична, якахарактеризує мультиплікатор капіталу.
На рентабельність майна відділення впливають:
— структура активів (Са), тобто співвідношення міжпродуктивними і непродуктивними активами;
— ефективність управління доходністю кредитногопортфелю і портфелю цінних паперів (К%);
— розміри комісійних з одиниці продуктивних активів(Кін);
— покриття отриманими доходами процентних іуправлінських витрат, тобто ефективність контролю над ними в поелементномурозрізі (операційні видатки і витрати, видатки на оплату праці...), в томучислі:
фактичний показник (1-Л%) сигналізує про вплив результатів від посередницькоїдіяльності, тобто валової маржі на прибутковість установи;
фактичний показник (1-Лін) сигналізує про фінансову міць установи і їївплив на рентабельність.
Бачимо, що у структурі робочі активи мали дуже великучастку (91,9), але їх віддачу не можна назвати високою (12,9%). Про це свідчитьтакож показник чистої операційної маржі в доходах (43,7%). Це вказує нанедостатню активність керівництва банку при формуванні портфелю активів. Слідпереглянути наявні робочі активи або трансформувати їх для збільшенняприбутковості.
Аналізуючи доходи відділенні УСБ у першому кварталі1998р., бачимо, що вони формувалися в основному як процентні доходи закредитами, які видані суб’єктам підприємницької діяльності і невелика частина — процентні доходи за цінними паперами. Відповідно до цьго можна визначитиефективність управління доходністю кредитного портфелю і портфелю ціннихпаперів:
К% = Д% / Ар = 116341,01 / 1003539,16 * 100% = 11,6%
Таке значення цього показника свідчить про не доситьвисоку ефективність у формуванні вищезгаданих банківських портфелів. Можливо,слід переглянути свої позиції при вирішенні питань такого роду.
Щодо непроцентних доходів, то в цей період основнуроль відіграли комісійні доходи за операціями з клієнтами. Слід активізуватироботу щодо отримання комісійних доходів за операціями з іншими банками іторговельними операціями.
Щодо процентних витрат, то тут переважали процентні втратиза коштами фізичних осіб. Серед непроцентних витрат переважали іншінебанківські операційні витрати, а саме витрати на утримання персоналу.
Цей показник свідчить, що валова маржа сильно впливаєна прибутковість банку. Це свідчить про великий рух коштів на рахунках фізичнихосіб, що загалом для банку не є дуже добре. Досить високе значення цьогопоказника свідчить про великий вплив непроцентних витрат, а саме витрат наутримання персоналу, на рентабельність банку. Слід уважно вивчати ці витрати іїхню адекватність. Управління рівнем ліквідності банку потребує негайногоприйняття рішень, які мають довгостроковий вплив на прибутковість фінансовоїустанови. При цьому одним із основних напрямів фінансового управління єменеджмент грошової позиції банку, спрямований на підтримання необхідного рівняобов’язкових резервів.
Грошова позиція банку — це співвідношення суми коштівна кореспондентському рахунку (Ккр) та у касі (К) до його сукупних активів(А).[19]
Проблема надлишку або дефіциту резервів випливає ізпроблеми прибутковості або ліквідності банку і є обумовлена тим, щозастосовуваний у нас нормативний показник ліквідності обернено пропорційнийрентабельності банку.
Оптимальне управління фінансовою стійкістю АКБ УСБ, нанашу думку, ґрунтується на підтримці певного рівня рентабельності прирегулюванні грошової позиції банку в широкому діапазоні.
Отже, з точки зору грошової позиції банку, дляоптимізації його прибутковості і ліквідності слід визначити параметрирентабельності та обсягу коштів, які необхідно резервувати відповідно до вимогзаконодавства або спрямувати на фінансування того чи іншого виду активів зметою поліпшення доходності і зменшення ризиків. Тобто необхідним є визначенняоптимальної структури портфеля активів, а також джерел його формування, в томучислі — обов’язкових та страхових резервів. При цьому. Визначаючи джерелакоштів, які будуть використовуватися для формування обов’язкових резервів,керівництво банку повинно, на нашу думку, враховувати такі аспекти своїх потребу ліквідних коштах:
— термінові потреби банку в ліквідних коштахобумовлюють вибір позикових резервних коштів у центральному банку;
— тривалі потреби банку у ліквідних коштах можуть бутипокриті за рахунок продажу активів чи довгострокових позик;
— доступ банку до ринку ліквідних коштів обмеженийтими можливостями, які можна швидко реалізувати;
— взаємозв’язок очікуваних процентних ставок та кривоїпроцентних доходів обумовлює, наприклад, зниження очікуваних процентних ставокза недорогими короткостроковими позиками ліквідних коштів та за кредитуваннямбудь-яких отриманих коштів за вищими довгостроковими процентними ставками заумови зростаючої кривої процентних доходів (застосування подібної стратегіїстворює додатковий ризик, пов’язаний із зміною процентних ставок);
— дослідження і прогнозування перспективгрошово-кредитної політики НБУ для визначення напрямів змін умов кредитуваннята процентних ставок на фінансових ринках;
— використання можливостей страхування та деякихмеханізмів хеджування ризиків (наприклад, фінансових ф’ючерсних угод, опціоннихконтрактів тощо) для того, щоб уникнути невизначеності процентної вартостіпозикових джерел ліквідних коштів;
— обмеження деяких джерел ліквідних коштів регулюючимивимогами НБУ.
Об’єктивну оцінку фінансової стійкості банку, на нашпогляд, можна зробити лише на основі аналізу розміщення залучених засобів,здатності активів приносити доходи і підтримувати ліквідність. Відношення жобсягу позичкових засобів до власного капіталу характеризує інший бікдіяльності банку — рівень його активності в акумуляції тимчасово вільнихзасобів, що є для банку основним джерелом його кредитної й інвестиційної діяльності.Оптимальний обсяг залучених банком ресурсів визначається безпекою і доходністюїх розміщення, рівень яких через норматив достатності капіталу контролюєтьсязваженими (з урахуванням ризику) активами. При зниженні якості кредитів таінших активів, що обертаються на ринку, банк змушений обмежувати припливдепозитів до рівня, адекватного їх реальній ефективності.
Комплексний аналіз ролі банківського капіталу охоплюєі питання оцінки його рентабельності. Ключовим показником, що дістав у світовійпрактиці назву ROE, є відношення чистого (після оподаткування) прибутку банкудо власного (акціонерного) капіталу. Одержаний коефіцієнт у розкладеному начастини вигляді виражає собою результат множення показника прибутковостісукупних активів (ROA) на мультиплікатор капіталу банку, тобто:
чистий прибуток (доходи — витрати — податки) / власний капітал =
= чистий прибуток/сукупні активи * сукупні активи/власний капітал
Показник ROE відображає фундаментальну залежність міжприбутковістю й ризиковістю, він найчутливіший до джерел формування ресурсівбанку і залежить від того, яких засобів банк використовує в обороті більше — власних чи позичкових. Навіть банк із низькою нормою одержання прибутку зактивів може досягти високої рентабельності власних засобів за рахунок зростаннямультиплікатора капіталу, гранична величина якого визначається керівнимименеджерами банку. Розбивка показника ROE на його складові — це прийом, якийдає широкий вибір напрямів для аналізу обсягу й вартості припливу фінансовихзасобів, активів, які приносять доходи, витрат на утримання апарату управліннята інших затрат, що впливають на обсяг і норму прибутку — головних факторівфінансової стійкості Укрсоцбанку й збільшення його капіталу.
Всі вищеназвані показники характеризують той чи іншийаспект прибутковості банку. Якщо показник ROA характеризує професійність нашогоменеджера, то ROE допомагає виміряти доходність для акціонерів банку, абовизначає розмір чистого прибутку, що його отримають акціонери від інвестованогокапіталу. Або, іншими словами, це ризик, на який йдуть акціонери у сподіванніотримати очікуваний рівень прибутку.

Висновки
 
В курсовій роботі було розглянутопитання управління фінансовимиресурсами  комерційного банку. Фінансові   ресурси  банку формуються переважноза рахунок відсоткових  надходжень, тому я приділив також увагу вивченнюпитання процентної політики, також ресурси   формуються   за   рахунок:амортизаційних  відрахувань; прибутку,  отриманого  від  усіх видів  господарської  і  фінансової  діяльності;  додаткових пайових  внесківучасників; коштів, що одержані
від  випуску облігацій; довгострокового кредиту в інших банках й інших
кредиторів (крім облігаційних позик); інших законних джерел
Управління діяльністю комерційного банку здійснюєтьсяна основі чітко розробленого фінансового плану, який планується на поточнийрік.
Фінансове  планування  -  це планування  всіх  доходів  і
напрямків    витрат   коштів   для   забезпечення    розвиткупідприємства. Фінансове планування здійснюється за  допомогою складання фінансових планів різного змісту і  призначення  в залежності від задач іоб'єктів планування. Одним  з видів фінансового планування є бюджетування.  В міру  реалізації закладених у бюджеті планів  необхідно реєструвати   фактичні результати  діяльності  підприємства. Порівнюючи   фактичні   показники  з  запланованими,   можна здійснювати так званий бюджетний контроль.
К\б  повинне здійснювати планування і  контроль  у двох  основнихекономічних сферах. Мова йде про прибутковість(рентабельність)  його  роботи і фінансове  положення.  Тому бюджет  (план)  про  прибутки і фінансовий  план (бюджет)  є центральними елементами внутрібанківського управління.
         Для того щоб діяльність фінансового менеджера була ефективноюбанк повинен  застосовувати такі заходи:
- збільшувати обсяг наданихкредитів за рахунок зменшення кредитного відсотку;
- збільшувати частку власнихкоштів банку в загальній сумі його коштів;
- зменшувати співвідношеннявласних та залучених коштів.
В поняття успішний фінансовий менеджмент включає в себе максимізаціюприбутків і мінімізація видатків. Щобмаксимізувати прибуток, необхідно збільшувати доходи та зменшувати витратибанку. В зв’язку з цим в роботі були виділені основні напрямки зростаннядоходів:
        — загальне зростання групи активів, щоприносять процентний дохід, для чого банк повинен, по-перше, залучати більшепозичальників і при цьому ретельно аналізувати їх фінансовий стан, по-друге,нарощувати свій кредитний потенціал за рахунок збільшення обсягу ресурсів, щозалучаються. Це можливо при проведені зваженої маркетингової та процентноїполітики;
— зміна питомої ваги доходнихактивів в сукупних активах, для чого необхідно звести «непрацюючі»активи до мінімуму, проте у межах, що забезпечують ліквідність банку;
— зміна загального рівняпроцентної ставки по активних операціях банку. Теоретично більш високий рівеньпроцентної ставки повинен принести банку якомога більший дохід. Проте, всучасних умовах банки рідко удаються до таких дій. В умовах конкурентноїборотьби вони найчастіше знижують ставку з метою залучення якомога більшоїкількості позичальників. Зниження середньозваженої ставки проценту по Україні єсвідоцтвом цього;
— зміна структури портфелюдоходних активів. Відомо, чим вищий дохід, тим більший ризик в сфері банківськоїдіяльності. Тому головне завдання банку — визначення ступеню допустимості тавиправданості того чи іншого ризику.
Основні напрямки зниження рівнявитрат банку:
-  залучення дешевихресурсів. Такими є вклади до запитання;
-  зниження витрат на утриманняапарату управління;
-  скорочення обсягівзаробітної платні, але не шляхом її зниження, а шляхом скорочення кількостіпрацюючих завдяки автоматизації банківської діяльності.
Сьогодні в банківськійсистемі України є багато проблем, які потребують свого практичного вирішення.Вони зачіпають перед усім питання, які пов«язані з подальшим розвиткомбанківської системи України, вдосконаленням кредитної політики держави.Вирішення цих проблем залежить насамперед від вдосконалення банківськогозаконодавства. З метою захисту власних економічних інтересів банків івкладників, підвищення надійності захисту кредитів, які надаються клієнтамбанку, використання ефективних засобів і методів стягнення боргу необхідноздійснювати такі заходи як: систематичне і всебічне вивчення кредитних ризиків,прийняття заходів по їх пониженню; вдосконалення механізму економічного іправового захисту виданих кредитів з використанням заставного права,поручительства, а також інших форм гарантій та його забезпечення; направленняклієнтам, біржам та іншим зацікавленим закладам банківських звітів; здійсненнястрахування депозитів як один з засобів забезпечення стійкості банків тапідвищення довіри до них; в процесі формування банків слід передбачуватиможливість їх банкрутства, тому важливо при цьому мінімізувати негативнінаслідки, для чого слід передбачити більш чітку процедуру об’яви банківбанкрутами.
Отже, управління фінансовими ресурсами  комерційногобанку це дуже складний і цікавий процес, і чим ефективніше проводитьсяфінансовий менеджмент в комерційному банку тим більший прибуток отримує банк, атакож отримує еластичність у своїх діях під час негативних явищ у економіці.
Список використаної літератури :
 
1. Закон України “Про банки ібанківську діяльність” від 18 вересня 1991 р
2. Закон України про внесеннязмін до Закону України “Про банки і банківську діяльність” // Уряд. кур’єр.-1997 16 січня с. 7
3. Балабанов И.Т. Основыфинансового менеджмента. – М. “Финансы и статистика” 1997 р
4. Басовский Л.Е. Финансовыйменеджмент. Учебник. – М.: ИНФРА,
5. Пашкус Ю. В., Мисько О. Н.Фінансовий менеджмент. // Пашкус Ю. В., Мисько О. Н. Введение в бизнес.-Л.,1991.
6. Бланк М.А. Основыфинансового менеджмента. – К.: “Ника-Центр”, 1999
7. Брігхем Є.Ф. Основифінансового менеджменту. Пер. з англ. – Київ: КП “ВАЗАКО”, “Молодь”, 1997.
8. Фінансовий менеджмент:Навчальний посібник:/За ред. Проф. Г.Г. Кірейцева. – К. ЦУЛ, 2002.
9. Мелкумов Я.С., РумянцевВ.Н. Кредитные ресурсы: расчеты и анализ. – М. 1995
10. Финансовый менеджмент.Теорія і практика. Під ред. Стояновой Е.С. – М. “Перспектива”, 1998.
11. Петровська Н.Кредитно-фінансові проблеми та банківська справа в дослідженнях українськихекономістів зарубіжжя (60-ті роки XX століття).// Банківська справа. – 1997 р
12. Про деякі підсумки діяльностікомерційних банків України у 1996 році. // Асоціація Українських банків.
13. Гудзинський О. Менеджментта його формування. // Економіка. Закон. Ринок. – 1994 р.
14. Білуха М. Аудитфінансового стану юридичних осіб – акціонерів (часників) комерційного банку.//Бухгалтерський облік і аудит. – 1997 р.
15. Теоритические основыбанковского управления // Банковский механизм управления экономикой. – Саратов,1990 г
16. Крейнина М.Н. Финансовыйменеджмент. – М.: “Дело и сервис”, 1998
17. БалабановИ.Т. Риск-менеджмент. – М.: “Финанcы и статистика”, 1996
18. ЕрофееваТ.  Банківські операції з коштами населення в Україні. 1996 р.
     19. Стоянова Е. С. Терминология и базовые понятия финансовогоменеджмента.  1994 p