АКАДЕМІЯ ПРАЦІ ІСОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН
Федерації профспілок України
Економічний Факультет
Кафедра фінансів
Випускнаробота бакалавра
Студентки 4-го курсу
економічного факультету
спеціальність “ фінанси”
Слуцької Світлани Леонідівни
Київ 2005
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І.СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
1.1Формування соціальної політики в Україні
1.2Соціальні аспекти сучасних економічних процесів в Україні
1.3Особливості соціального страхування в країні
1.4Соціальна політика і реформа оплати праці в Україні
РОЗДІЛІІ.ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ФОНДУ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ З ТИМЧАСОВОЇ ВТРАТИПРАЦЕЗДАТНОСТІ
2.1Структура Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності
2.2Планування бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втратипрацездатності
2.3Аналіз діяльності Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності
2.4Соціальне страхування – один із головних напрямків ефективної соціальної політики
2.5Проблеми діяльності Фонду соціального страхування з тимчасової втратипрацездатності
Висновок
Використана література
ВСТУП
Об`єктивна необхідність в утриманні непрацездатнихгромадян суспільства існувала з давніх давен. На протязі століть цю функціювиконували церква, благодійні організації, організації суспільного призначеннятощо. В теперішній час це покладено на цільові Фонди соціального страхування.
У всіх країнах світу система соціального забезпеченнязаймає центральне місце в механізмі соціального захисту населення, який включаєв себе також недержавні форми соціального страхування, приватну благодійність.
В Україні проведена реформа державної системисоціального страхування з метою приведення її у відповідність з новоюсоціально-економічною реальністью. Юридична база реформи визначена КонституцієюУкраїни статтею 46 і гарантує громадянам право на соціальний захист, “щовключає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втратипрацездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин,а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантуєтьсязагальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страховихвнесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних таінших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних,приватних закладів для догляду за непрацездатними.”
У процесі життя кожна людина знаходиться в небезпеціперед виникненням обставин, які можуть самим безпосереднім чином відобразитисяна стані її здоров`я і привести до втрати заробітної плати – основного джерелазасобів існування. До таких обставин можна віднести: хворобу, старість, інвалідність.Здолати їх самостійно у більшості випадках неможливо, оскільки вони здоланнізб`єктивними соціально-економічними умовами, тісно пов`язані з виробничоюдіяльністю, практично не залежить від волі окремої людини. Але вони прямовпливають на соціальну стабільність суспільства, тому держава бере на себепевну долю відповідальності за їх появу і створює систему соціального захисту.Цим пояснюється вибір теми бакалаврської роботи.
Запропонована робота присвячена основам таособливостям організації і проведення соціального страхування з тимчасовоївтрати працездатності в Україні. Складається вона з двох розділів.
У першому розділі викладаються теоретичні основисоціального страхування, висвітлюються головні поняття та економічна сутністьцієї категорії. Крім того досліджується еволюція та формування системи соціальногострахування.
У другій частині подано структура бюджету Фондусоціального страхування з тимчасової втрати працездатності та механізмскладання (формування) бюджетів і кошторисів Фонду. Детально розкрита фінансовадіяльність Фонду: джерела формування коштів Фонду та напрямки і методи використаннястрахових коштів Фонду.
Друга частина подає порівняння запланованих доходів тавитрат бюджету Фонду до фактичних даних за 2003-2004рр., тобто аналізуєтьсявиконання бюджету.
Робота містить значну кількість таблиць, рисунків, якідозволяють інтерпретувати викладене за допомогою знакових моделей.
При написанні роботи використано значну кількістьлітературних джерел, особливо таких авторів як Мачульська Е.Е., Косова Т.Д.,Красюк Г.В., Холостова О.І. та інших, фінасових звітів Фонду, матеріали конференцій,засідань страхових організацій України, власний досвід роботи у Виконавчійдирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
На прикладі Виконавчої дирекції Київського міськоговідділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності,використовуючи данні фінансового звіту за 1991–2003 роки, розглянуто джерела,механізми та порядок формування і надходження коштів до бюджету Фонду тауправління ними, визначено напрямки використання коштів Фонду соціальногострахування.
РОЗДІЛ І. СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ1.1 Формування соціальної політики в Україні
Поняття “соціальнаполітика”, абосоціальне адміністрування, з'явилось не так давно. Перші теоретичні концепціїсоціальної політики виникли на зламі XIX— XX сторіч, починаючи з праць Союзусоціальної політики. У цих працях визначалося, що соціальна політика має бутиспрямована на поліпшення умов життя людей і запобігання революційних потрясінь[22]. Хоча окремі приклади державного втручання спостерігалися в різних країнахі в середні віки (заходи по охороні здоров'я, державні освітні заходи, законпро жебраків), практика регулювання державою соціальних проблем набулапоширення тільки у XX ст. Розвиток соціальноїполітики був пов'язаний із переходом від державної та громадської благодійності нижчим прошаркам населення до вироблення загально-державних і місцевих систем соціальної допомоги .
Сучасні системи соціальноїполітики сформувалися у розвинутих країнах в основному на початку 40-х років.
Соціальна політика — це
• діяльність порозвитку соціальної сфери, по задоволенню ігармонізації соціальних потреб особистості і соціальних груп;
• певнаорієнтація та система дій по оптимізаціїсоціального розвитку суспільства, відносин між соціальними та іншими групами,створенню тих чи інших умов для задоволенняжиттєвих потреб їхніх представників;
• сукупністьпринципів, рішень і дій державних органів та іншихорганізацій, спрямованих на забезпеченняоптимального функціонування і розвитку соціальних спільнот та окремихіндивідів, їх соціальну захищеність у кризовіперіоди життя суспільства;
• принципи і види соціальної діяльності, що спрямовують ірегулюють відносини між індивідами, групами, общинами, соціальними інститутами;детермінують розподіл ресурсів і рівень добробуту членів соціуму ;
• системаспеціальних програм або заходів для забезпечення добробуту, підвищення рівня іякості життя всього населення країни або його окремих груп ;
• курс дій щодосоціальних явищ з метою керування соціальними взаємовідносинами і розподіломсоціальних ресурсів [28].
Важливим документом, що регулюєсоціальну політику, стала Європейська соціальна хартія, яка проголосила право людинина соціальний прогрес.
Не існує визнаного або ширшевживаного визначення соціальної політики. В різних країнах визначають цепоняття по-різному, хоча значна частина цих трактувань є досить схожими тамають спільні положення. В більшості визначень поняття соціальної політикипов`язане з низкою заходів уряду та інших організацій, спрямованих напідвищення добробуту і задоволення потреб як найменш захищених груп ііндивідів, так і населення в цілому. Необхідність соціальної політики всуспільстві зумовлюється існуванням соціальної нерівності та обмеженим обсягомресурсів, тому однією з найважливіших функцій соціальної політики є функціяперерозподілу.
Вирізняють такі характерні рисисоціальної політики:
• колективність(використовує ресурси колективу/відповідає на колективні потреби);
• зосередженістьна соціальних відносинах (використовує/змінюю їх);
•обумовленість незадоволенням в економічному становищі в зв'язку з обмеженістю ресурсів.
Мету соціальної політики можнавизначити як посилення соціальної солідарності та підвищення загальногодобробуту. Цілі соціальної політики — розв'язання або полегшення соціальнихпроблем, зменшення нерівності в суспільстві та уникнення економічної ісоціальної маргіналізації. Завдання соціальної політики — поліпшення умов праціта життя всіх верств населення, надання особливого захисту й допомоги бідним тамалозахищеним групам населення [41].
Поледіяльності соціальної політики обумовлене соціальними проблемами, що існують усуспільстві, охоплює групи населення, в яких виникають ціпроблеми, обмежене певними сферами, що належать де компетенції соціальної політики. Сфери діяльностісоціальної політики: соціальний захист, зайнятість,охорона здоров'я, житлова політика, освіта. Проблеми, які розв'язує соціальнаполітика: безробіття, економічна залежність, бідність, безпритульність,дискримінація, недужість та недієздатність, підтримка мінімальної норми харчування,зменшення нерівності і невигідних умов, забезпечення соціальної злагодиі солідарності. Об'єктом соціальної політики є все населення країни, в якому, виходячи зі специфічнихпотреб, можна виділити такі соціальні верстви:немовлята й матері, діти і сім'ї, молодь, працездатне населення (зайняті табезробітні), пенсіонери, старі люди, важко хворі таінваліди, люди, які постраждали внаслідок війн, катастроф,стихійних лих, біженціта мігранти, національні меншини. Суб'єктом соціальноїполітики є держава.
Принцип, за яким була побудованасистема соціального захисту населення в Україні (і що залишився в спадок відчасів Радянського Союзу), передбачав універсальність допомоги для всіхкатегорій населення, не враховуючи рівня доходів реципієнтів, як це робиться вбагатьох країнах.
Після проголошення в 1991 роцінезалежності України перехід до ринкових відносин розпочався без попередньоїрозробки стратегії і тактики державного регулювання соціальних процесів.Внаслідок швидких змін соціальної структури населення відбулось стрімкерозшарування на багатих і бідних. Намагання виправити ситуацію призвело доперегляду системи соціального захисту в напрямку збільшення різноманітнихвиплат, пільг, допомог, але відбулося це без урахування економічних передумов.Серед передумов формування соціальної політики вирізняють:
•ціннісні;
•політичні;
• географічні/територіальні;
• культурні;
•економічні;
•соціально-демографічні.
Державні органи управлінняухвалюють законодавчі акти, програми, спрямовані на реалізацію високого рівнясоціальних гарантій (навіть вище, ніж за часів Радянського Союзу), не зважаючина економічні можливості їх здійснення.Зростання частки витрат насоціальну сферу призвело до значного переобтяження державного бюджету.
1995 року майже 80 % сімейотримували соціальні виплати, грошові допомоги чи компенсації з бюджетів усіхрівнів, соціальних фондів і за рахунок коштів підприємств та організацій.Кількість пенсіонерів становила 14,5 млн. чоловік, 1,5 млн. молодих людей,котрі навчалися, отримували стипендію, для 5,6 млн. дітей було призначеногрошову допомогу на виховання та утримання, понад 2,5 млн. громадян отримувалигрошову допомогу на прожиття, різні види грошових допомог та компенсацій мали3,5 млн. громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, 1,4 млн.сімей призначено субсидії на утримання житла, майже одному мільйонумалозабезпечених громадян було надано грошову допомогу в осінньо-зимовийперіод, 450 тис. самотніх непрацездатних громадян отримували постійну допомогувдома, майже 300 тис. громадян відшкодовувалися збитки, заподіяні внаслідоктравм на виробництві. Крім того, кожний третій громадянин У країни мав право набезплатний проїзд у міському транспорті, 3,6 млн. громадян сплачували лишечастину коштів за утримання житла. 6,1 млн. громадян — за електроенергію, 6,3 млн.—за газ, 1,5млн громадян — за користування телефоном. Окрім того, існувало щекілька десятків різноманітних пільг, серед яких: безплатний проїзд залізницею,пільгове оподаткування доходів, придбання житлових приміщень за цінами, нижчимивід їхньої вартості, безплатне або пільгове забезпечення автомобілем [49] .
Сьогодні, в умовах економічноїкризи, коли кількість нужденних збільшується, а економічні можливості державизменшуються, застосування такого принципу виявилось неможливим. Незначні коштирозпорошуються між великою кількістю людей, одна частина яких цих коштів непотребує, а іншій їх не вистачає. З другого боку (така тенденція спостерігаласяв багатьох країнах), коли люди звикають очікувати багато від держави,з'являється так звана “споживацька позиція”, що особливо небезпечно в період, коли ресурсидержави обмежені.
Суттєвою стратегічною помилкоюсоціальної політики в Україні була орієнтація на соціальний захист, безпершочергового забезпечення прав та інтересів працюючого населення, щоспричинило брак мотивації до праці, і внаслідок цього — спад виробництва.Виникла парадоксальна ситуація, коли матеріальної допомоги потребують ті, хтопрацює. Але ж загальновідома істина, що неможливо ефективно захищати бідних усуспільстві, де більшість є бідними.
Зважаючи на існуючий світовийдосвід, єдинимперспективним шляхом соціальної політики є відмова відузагальненої дотаційної моделі соціального захисту на користь принципузаохочування ініціативи активного населення йцілеспрямованої допомоги [62]. Таку точку зору нині підтримує більшістьініціаторів реформ, але виникають суперечки про те, хто саме може розраховуватина цілеспрямовану допомогу: чи це обмеженакількість соціально вразливих верств населення (а саме: літні люди, інваліди, багатодітні сім'ї, біженці), чи це буде адресна допомога конкретним незаможним людям (виходячи зтого, що приналежність до певної групи, наприклад, старих людей не завжди корелює з показником бідності — стара людинаможе мешкати в заможній родині).
Соціальна політика має грунтуватися на таких загальнолюдських,філософських цінностях, як право на життя, свобода,рівність />і недискримінація, справедливість, солідарність тасоціальна відповідальність. Саме такі цінності лежать в основі різних моделейсоціального забезпечення.
За іншою точкою зору, всучасному світі спостерігається розвиток двох основних моделей соціальногозахисту: ліберальної та соціально-демократичної (патерналістської). Метасоціальної політики в рамках ліберальної моделі — забезпечення рівностіможливостей, надання всім рівних шансів для самореалізації. Роль державиполягає в створенні відповідних умов. Окрім того, держава бере на себе тіфункції, які нездатна виконати самотужки особа чи сім'я. Головна метасоціальної політики в рамках соціально-демократичної моделі — досягненнясоціальної справедливості, подолання нерівності, що виникає під час розподілуекономічних та соціальних ресурсів. Роль держави — гарантувати й забезпечувативизначений рівень доходів та соціальних послуг незалежно від трудового внеску.Потреби населення є підставою для визначення межі соціальних витрат [22].
Сучасна ситуація в Україніхарактеризується як відсутністю офіційно проголошеної державної ідеології, зпритаманними їй цінностями, так і відсутністю чіткого уявлення про пріоритетитих чи інших цінностей у суспільній свідомості. Більшість соціологівпогоджуються з думкою, що в Україні панує соціальна аномія, коли старі норми тацінності дискредитовані, а нові ще не сформувалися.
Цінностями, що залишилися у спадоквід соціалізму, безумовно, були офіційно проголошені принципи рівності таколективізму. Сучасна соціальна політика поки що демонструє збереження старогопринципу рівності кінцевих результатів. Як, наприклад, рівність у розподіліпенсій (без врахування трудового стажу та характеру роботи), що йде всуперечтакій цінності, як соціальна справедливість. Натомість забезпечення рівності,як рівності можливостей для отримання мінімальних гарантій, попри всезалишається поза увагою (найяскравіше це можна побачити, якщо проаналізуватидержавну політику щодо інвалідів, дітей-сиріт). Тим часом втрачаються здобуткиминулого щодо рівності можливостей отримання освіти й охорони здоров'я.Довготривалі невиплати заробітної плати ставлять під сумнів забезпечення навітьтакої першочергової цінності, як цінність життя.
Існування за часів РадянськогоСоюзу патерналістського підходу в організації систем соціального захисту тазайнятості населення призвело до “ споживацької ” позиції, коли люди звиклипокладатися на державу. Розширення практики надання різноманітних правовихстатусів і пов'язаних з ними пільг викликало виникнення так званого “споживацького ”,“менталітету заслуг ”. Все це значною мірою зменшує власнуініціативу та активність людей. Особливо це стосується людей старших віковихгруп. Як свідчать результати соціологічного дослідження становища населенняУкраїни на ринку праці (1999), вибір життєвих економічних стратегій населеннякорелює з його віком. Якщо серед молоді 15—28 років тільки третина (37%) згоднамаги невелику, але гарантовану заробітну плату постійно, то серед респондентівстарших вікових груп частка таких людей вже складає переважну біль шість: середнаселення 41—55 років — 59%, 56 років і старших — 67%. Навіть серед найбільшпрацеактивної вікової групи 29—40 років майже половина (47%) віддає перевагугарантованому мінімуму аніж власній активності, підприємництву та ризику [22].
Відомо, що кожна країна, регіонмають специфічні культурні особливості: власну систему норм і традицій(наприклад, таких як високий рівень територіальної мобільності у циган,полігамний шлюб деяких східних країнах, багатодітність у країнах Азії таАфрики, безправність жінки в ісламських країнах), які враховуються приформуванні соціальної політики (так, у країнах Азії, Латинської Америки людипохилого віку традиційно доглядалися в родині і це спричинило нерозгалуженістьсистеми соціального захисту осіб похилого віку) порівняно з країнами Європи).
Кожна країна має свою політичнусистему й офіційно прийняту ідеологію, що визначає умови будь-якої діяльності,зокрема й модель соціального захисту, що існує в країні.
У житті суспільства визначнуроль відіграють політичні партії, особливо ті, які беруть участь в управліннідержавою. У світовій історії є приклади багаторічного ефективного правлінняоднієї з партій за наявності однієї чи декількох опозиційних партій (Австрія,Велика Британія, Канада, США, Швеція). Є приклади, коли державами правилипартії-монополісти: Націонал-соціалістична німецька робітнича партія,Комуністична партія Радянського Союзу. А також приклади безладного правління,коли країнами десятиліттями правили коаліції партій, які мали хистку більшістьу законодавчих органах влади (Французька та Італійська республіки часів МорісаТореза і Пальміро Тольятті)[22].
Після проголошення незалежностів Україні не було політичної згоди щодо стратегії проведення реформ. Яскравимпідтвердженням цього є той факт, що в парламентських виборах у березні 1994року брали участь 30 політичних партій, а більш ніж 5000 кандидатів на 450місць виступали як “незалежні”.
За даними дослідження (АгентствоСША з міжнародного розвитку), всі передвиборні платформи кандидатів, що їх булообрано до Верховної Ради 13-го скликання, можна поділити на три категорії [55]:
• програми, щомістили висловлювання на користь збереження всіх соціальних завоюваньсоціалізму — 24 % ;
• програми, щомістили висловлювання на підтримку часткового збереження соціальних гарантій(здебільшого згадувалося збереження безплатних медичного обслуговування таосвіти, допомоги безробітним, програм професійного навчання та створенняробочих місць) — 32 % ;
• програми, вяких не було обіцянок зберегти соціальні гарантії всьому населенню — 44 %.
Необхідність цільової допомогинайвразливішим категоріям населення наголошувалася у передвиборних програмахбільшості (74%) кандидатів, обраних у народні депутати. Саме у цих питанняхнаміри депутатів різних політичних поглядів збігалися найбільше, хоча переважначастина прихильників цільової допомоги все ж таки спостерігалася середбезпартійних депутатів (81% з них висловилися за необхідність такої допомоги).Але позиції цієї групи були визначені не досить чітко, а її організаційнаструктура була слабко вираженою. Внаслідок цього спостерігалася недостатняузгодженість та ситуаційна поведінка цієї групи депутатів під час голосувань.
Починаючи з листопада 1994 рокухарактер розподілу голосів депутатів Верховної Ради під час голосувань ізсоціальних питань свідчив про існування двох груп депутатів, котрідотримувалися різних точок зору на цілі та засоби реалізації соціальноїполітики в Україні. Перша група орієнтувалася на повернення до соціальноїполітики, яка існувала за часів СРСР із збереженням усіх соціальних гарантій.Прихильники цієї позиції розмежовували поняття ”соціальні гарантії” та ”соціальнадопомога”. На їхню думку, забезпечення соціальної допомоги відволікає уряд відвирішення більш значущої проблеми соціальних гарантій. Останню ж найкращерозв'язувати шляхом підвищення заробітної плати і пенсій та відновленняпринципу соціальної справедливості для скорочення чисельності тих, хто потребуєсаме соціальної допомоги. Ця група складалася переважно з депутатів лівихфракцій — 81% від їх загальної чисельності ( ”Комуністи України”, Соціалістичнафракція) та центристів (”Центр”, ”Єдність”, МДГ, ”Аграрники України”) — 25 %від загальної кількості центристів[46].
Друга група усвідомлювалавимушеність обмеження соціальної політики можливостями державного бюджету. Наїхню думку, соціальну допомогу необхідно надавати тим, хто її справді потребує,і спрямовувати лише малозабезпеченим. Ця група депутатів дотримувалася позиціїКабінету Міністрів. Вона складалася переважно з представників правих фракцій(НРУ, ”Державність”, ”Реформи ”) —65% і центристів — 47%.
Руйнування старої економічноїсистеми, невід'ємною частиною якої були щедре фінансування соціального сектора,відбувалося за відсутності добре продуманої альтернативної програми соціальногозахисту населення. Такий стан речей дестабілізував політичну ситуацію всуспільстві й вплинув на зростання лав прихильників лівих поглядів.
Якщо для листопада 1994 рокубула характерна поляризація позицій за приблизно рівного співвідношення сил, щоперешкоджало прийняттю того чи іншого варіанту рішення, то вже у квітні 1995 р.чисельність першої групи більше ніж подвоїлась за рахунок притоку представниківцентристських фракцій і окремих членів правих фракцій. Це дало їй можливістьпроводити свої рішення у Верховній Раді, але характер соціально-політичногокурсу, що формувався внаслідок інтеграції депутатів різних фракцій, став меншрадикальним.
Протягом 1995—1996 роківзменшилася залежність позиції депутатів щодо соціальних питань від їхфракційної належності та політичної організації. Частина центристів і правихпідтримували помірковані ліві рішення, тоді як ліві прагнули відійти відідеологічного максималізму й проводити конструктивний діалог з урядом.Спостерігалася очевидна розбіжність між принципами, що їх проголошували партії,й поведінкою депутатів під час голосувань.
Якщо на першій сесії ВерховноїРади України 13 скликання було утворено 9 депутатських груп і фракцій, то впроцесі роботи парламенту групи частково змінювали свою чисельність та назву іна кінець роботи парламенту їх було вже 10. А загалом жодна з них не малапереважної більшості, парламент часто працював у режимі ситуативної більшості;його періодично лихоманило від політичних суперечок.
Після виборів 1998 року уВерховній Раді 14 скликання знову утворилося 10 депутатських груп та фракцій ізнову жодна з них не мала більшості. Окрім того, протистояння між правим талівим крилом парламенту стало значно жорсткішим, що призвело до значногозростання часу на розгляд багатьох питань. Безперечно, не варто очікуватиефективної роботи Верховної Ради за умови багатьох партійних фракцій у ній. Дотого ж, на думку фахівців, засади для формування партійної ”парламентськоїбільшості ” не закладені у конституційній і законодавчій базі. Не сприяє їїформуванню й незначна роль Верховної Ради у вирішенні кадрових питаньвиконавчої влади. Адже за Конституцією України Верховна Рада лише дає згоду напризначення прем'єр-міністра й практично не має відношення до призначеннявіце-прем'єр-міністрів і міністрів. За таких умов ”парламентській більшості”просто небезпечно брати відповідальність за стан справ у державі [46 ] .
Таким чином, специфічноюособливістю політичної ситуації в Україні була й досі залишається відсутністьєдиної стратегії у соціальній сфері, що призводить до прийняття ситуативнихрішень, обумовлених політичною кон'юнктурою та спрямованих на тимчасове поліпшенняжиттєвого рівня окремих категорій населення.
Соціальна політика, або й окремізаходи, можуть розроблятися для різних рівнів: країни, регіону, району, кожен зяких має власні специфічні особливості.
Для більшості великих країнпритаманні такі соціальні відмінності, котрі є наслідком належності людей допевних регіональних спільнот усередині однієї країни. Регіональні відмінності єза своєю суттю географічними, вони можуть бути зведені до мінімуму, аленеможливо говорити про їх повне усунення, оскільки в основі лежать такіоб'єктивні умови, як клімат, корисні копалини, родючість земель тощо. Всі цівідмінності породжують соціальну диференціацію, оскільки визначають можливостіведення господарської діяльності в територіально-географічному просторі та обумовлюютьрегіональний розподіл праці. А це в свою чергу впливає на розвиток економіки тасоціальної інфраструктури.
Разом із регіональнимрозміщенням людей завжди важливою була і їхня поселенська структура. Розвитоксоціальної сфери, розміщення освітніх закладів, розподіл капіталовкладень,забезпечення житлом, послугами в різних типах поселень створював і створюєнерівні можливості та нерівні умови життєдіяльності. А нерівні умови в своючергу обумовлюють диференціацію життєвих стратегій та життєвих шляхів,впливаючи на характер освіти, професійної кар'єри, сімейного шляху, стилюжиття. Проілюструвати це можливо навіть офіційними даними щодо рівнязареєстрованого безробіття в різних регіонах. Якщо на 1 січня 2000 р. всередньому по Україні рівень зареєстрованого безробіття становив 3,7% працездатногонаселення працездатного віку, то найнижчим він був у м. Києві (0,7%), анайвищим — в Івано-Франківській області (7,2%). Разом з тим, практично у кожномурегіоні є центри, де зареєстровано ще набагато вищий рівень безробіття, як,наприклад, майже 20% в м. Ржищів Київської області [48].
Виникають суперечки і навколопитання регулювання доходів жителів різних регіонів відповідно до вартостіжиття в цих регіонах. Так, наприклад, найнижча вартість мінімального споживчогокошика в Волинській області, найвища в АР Крим.
Поки що залишається майже беззмін структура та розміщення навчальних закладів по території України. Найменшакількість навчальних закладів у Західному регіоні, а саме Волинській,Закарпатській, Тернопільській областях, найкраща ситуація в великих містах:Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Львові.
Таким чином, нерівномірністьрозвитку різних типів поселення та різних регіонів створила значну соціальнунерівність та, відповідно, диференціацію життєвих можливостей.
Для розроблення соціальноїполітики досить важливим є самий факт визнання територіально-поселенськоїдиференціації та її врахування при плануванні розвитку окремих регіонів.Завданням соціальної політики є корекція існуючих нерівностей життєвихможливостей у різних територіально-поселенських одиницях. Це стосується всіхсфер впливу соціальної політики: освіти, політики зайнятості, охорони здоров'я,житлової політики, системи соціального захисту.
Соціальна політика врегіональному вимірі має бути втілена в соціальні програми якзагальнодержавного, так і регіонального розвитку, відображати особливостімісцевої практики задоволення соціальних потреб населення. Важливо, щобдержавні гарантії соціального захисту доповнювалися на місцевому, регіональномурівні перенесенням основного обсягу соціальних витрат на останній рівень.Особливо важливого значення набувають місцеві, регіональні органисамоврядування в здійсненні адресної соціальної допомоги.
Хоча в основних напрямахсоціальної політики на 1999 — 2004 роки визначено стратегічні цілі соціальноїполітики як на державному, так і на регіональному рівні, досі сучаснасоціально-економічна політика характеризується браком чіткої стратегіїрегулювання процесів розвитку та оптимізації життєвих можливостей у різнихрегіонах. Хоча, безумовно, деякі кроки в цьому напрямку робляться. УМиколаївській області запроваджено експеримент по створенню регіональноїсистеми соціального захисту населення.
Країна, регіон, місто, селищевідрізняються за кількістю населення, співвідношенням вікових та статевих груп,характером процесу відтворення населення, середньою тривалістю життя.
За останні роки в Україніспостерігаються несприятливі соціально-демографічні та медико-соціальнітенденції. Перше, що привертає увагу, це зменшення чисельності населенняУкраїни починаючи з 1993 р., після того, коли в Україні було зареєстрованомаксимальну кількість населення — 52,2 мільйона чоловік (див. табл. 1.1).
Таблиця.1.1 Чисельністьнаселення України (на початок року, млн. чол.)Рік 1990 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2003 Кількість населення 51,7 52,2 52,1 51,7 51,3 50,9 50,5 50,1 48,5
Природне скорочення населенняУкраїни почалось ще раніше — з 1991 року. І, якщо народжуваність знижуєтьсядавно, тільки з 1991 року, вперше в історії України, рівень смертності почавперевищувати рівень народжуваності (див. табл. 1.2).
Таблиця 1.2 Природний приріст населенняУкраїни (на 1000 чоловік населення)Показники 1990 1993 1994 1996 1998 2000 2002 Кількість народжених 14,8 12,7 12,1 10,7 9,1 8,7 8,3 Кількість померлих 11,4 12,1 12,9 14,2 15,2 14,9 14,3 Приріст 3,4 0,6 -0,8 -3,5 -6,1 -6,2 -6,0
За 1998 рік кількість жителівУкраїни скоротилася більш як на 400 тисяч чоловік. Головною причиною цьогозалишається природне скорочення населення, яке становило 300,7 тисяч чоловік. Ів першу чергу за рахунок зменшення народжуваності. Поряд з тим в останні двароки спостерігається позитивна тенденція до зменшення рівня смертності.[11].
Зменшення рівня народжуваності єнаслідком кількох демографічних явищ.
По-перше, в Україні завершивсяперехід до малодітної сім'ї. Зниження рівня народжуваності відбуваєтьсяпередовсім за рахунок відмови від народження других та наступних дітей. Середнякількість дітей, народжених жінкою за все її життя (сумарний коефіцієнтнароджуваності), для забезпечення простого відтворення населення має бути неменше ніж 2,2 (для розширеного — не менше ніж 2,5) дитини. В Україні цейпоказник поступово зменшився з 2,3 в 1958—-1959 роках до 1,6 дитини в 1994—1999роках та 1,3 дитини в 1997 році (у тому числі у міських поселеннях до 1,08дитини, у великих містах — до 1 дитини, у сільській місцевості до 1,7 дитини) іпродовжує зменшуватись. Таким чином, рівень дітородної активності в Українівкрай низький, оскільки смертність компенсується народжуваністю тільки на 58% [11] .
По-друге, відбулися зміни вшлюбній поведінці. У молоді з'являться нові життєві орієнтири, зростає діловаактивність жінок. Змінися погляди на шлюб і сім'ю: збільшився вік укладанняпершого шлюбу, спостерігається достатньо високий рівень розлучень, збільшиласьчастка шлюбів, що розпадаються протягом першого року, традиційний шлюбзамінюється менш формальними стосунками: в Україні помітна тенденція дозменшення кількості зареєстрованих шлюбів. Все це впливає на репродуктивнуповедінку. Ще одним наслідком зміни поглядів на шлюб стало зростання питомоїваги дітей, народжених жінками, що не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Зіншого боку, в останні роки внаслідок несприятливих економічних умов відбулосязниження життєвого рівня населення. Невпевненість у майбутньому змушує батьківвідкладати народження дитини.
У зв'язку із зниженнямнароджуваності відбувається дальше постаріння населення України.Спостерігаються вікові структурні зміни: частка молодого населення (у віці,молодшому за працездатний) зменшилась з 323,1% в 1996 р. до 21,9% в 2003 р. і,відповідно, збільшилась частка населення старшого віку (старшого запрацездатний) з 20,5 до 29,2%. Цю тенденцію відображає динаміка кількостіпенсіонерів, зокрема пенсіонерів за віком (див.табл. 1.3, 1.4).