1. Поняття покарання.
Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль вииконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного та культурно — виховного характеру. В системі цих заходів певне місце зацмає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка існує в санкції кожної кримінально – правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.
У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причн та умов. На підтвердження цього сілд зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск’є, Бекаріа та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злоин, ніж буде вимушений карати за нього, найшли свій розвиток і підтвердження в науці кримінального права та практиці боротьби зі злочинністю. В зазначеному аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заході державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, що їх скоїли, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить його каральній і попереджувальній суті як найгостіршого, найсуворішого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавстов та практика його застосування переконують, що держава приділяє покаранню досить велике значення у виконанні свого обов’язку захищати суспільний лад, політичну та економічну системи, всі форми власності, права і свободи громадня, а так само правопорядок від злочинних посягань.
Таким чином, покарння як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. На думку багатьох авторів, воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відновідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.
Однак значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції до його ужорсточення, яка спостергалася багато років. На жаль, ця тенденція не змінилася і зараз. Вона знаходить свій вияв у законодавстві, і у практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України з 512 санкцій 443 передбачають позбавлення волі, причому 124 — на строк до 10— 15 років. Позбавлення волі превалює і в судовій практиці. Судами України за останні роки до позбавлення волі засуджувалося до 60% підсудних. Причини цього полягають, очевидно, не тільки в зростанні злочиності, айв поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосввідомості хибної думки, що найкращий засіб боротьби зі злочиністю — ужорсточення покарання. Такупозицію необхідно змінювати. Історія боротьби зі злочиннистю у багатьох країнах, незалежно від їх суспільного ладу, свідчить, що ужорсточення покарання не дає бажаних наслідків. Навпаки, жорстокість покарання переконує виновного вйого несправедливости, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів, тому значущість покарання у боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю та неминучістю застосування за кожний вчинений злочин. Роль і значення покарання багато в чому залежать від правильності його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину. Тільки таке покарання винний та інші особи сприймають як остаточний і дійсно заслужений наслідок злочинної поведінки.
Застосування покарання завжди повинно здійснюватися з додержанням основних напрямів, притаманних кримінальній політиці:
а) застосування суворих мір покарання до рецидивістіві осіб, що вчинили тяжкі злочини;
б) застосування менш суворих мір покарання, передусім покарань, не пов'язаних з ізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного засудження або відстрочення виконання покарання осіб, які уперше вчинили менш тяжкі злочини або злочини, що не являють великої суспшьної небезпеки.
Поєднання цих двох напрямків є обов 'язковим у здійсненні каральної політики судових органів на сучасному етапі боротьби зі злочинністю.
Чинне кримінальне законодавство не містить визначення поняття покарання. Однак аналіз окремих кримінально-правових норм і практика їх застосування дає можливість виділити найважливіші його ознакиі на їх підставі дати визначення такого поняття.
Важливим завданням правової держави є охорона основних суспілъних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили. Отже, караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттюкараність єособливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання — це передусім особлива міра державного примушування, яка є його складовою частиною, що визначає його соціалъний зміст.
Друга ознака покарання закріплена в ст. 3 КК, де чітко записано, що покаранню підлягаєлише особа, винна у вчиненнізлочину. Отже, застосування покарання є кінцевим етапом кримінальної відповідальності. Це логічний типовий наслідок злочину. Інші методи реагуваиня держави на злочин, передбачені законом, такі як звільнення від покарання на підставі ст. 50 КК, звільнення ввд кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення або громадського впливу (ст. 51 КК), звільнення із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст.ст. 10,11 КК), є винятком з правила. Вони можливі у випадках, передбачених законом, допустимі за наявності достатніх для цього підстав і за злочини, які не являють великої суспільної небезпеки. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є хактерною його ознакою.
Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ст. 3 КК, де зазначено,що ніхто не може бути визнанимвинним у вчиненнізлочину, атакож підданий кримінальному покаранню інакше як за вирокомсуду івідповідно до закону. Як видно, положення закону про призначення покарання за вироком суду — обов'язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актом помилування.--PAGE_BREAK--
Четверта важлива ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ст. 22 КК, де говориться,що покарання не тільки є карою завчинений злочин. Таким чином, в самому законі названо основну ознаку покарання, яка робить його найгострішою мірою державного примушування. Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат, покладенням обов'язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою, напрнклад, позбавлення життя, позбавлення волі, матеріальні або майнові втрати, в других — переважають обмеження інших прав: займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно. присутні і моральні страждання — ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими. Усі ці якості визначають кару як ознакупокарання. Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину. Каральний вплив покарання повинен відповідати тяжкості злочину.
П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходить вираження засудження,негативна оцінка з бокудержави як вчиненогозлочину, так ісамого злочинця. Авторит такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, який суд виносить відімені держави і де міститься конкретна міра покарання. Таким чином, призначення покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, що його вчинила, з точки зору кримінального закону і моралі.
Шоста ознака покаранняпроявляється в його особистомухарактері. Це означае, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить винному особисто, тощо.
Нарешті, сьома розпізнавальна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість. Це знайшло своє законодавче закріплення в ст. 55 КК, за змістом якої призначення будь-якого покарання тягне для засудженого такий правовий наслідок, як судмість. Саме судимість відрізняє кримінальне покараннявід інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість – це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність в разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження правзасудженого і післявідбуття ним покарання.
Усі викладені ознаки відрізняють покарання від інших мір примушування і дають змогу сформулювати загальне поняття покарання. Покарання — це встановлена законом особлива міра державного примушування, яка містить у собікару, застосовується лише эавироком суду до особи, винноїу вчиненнізлочину, виражаєвід іменідержави засудження злочину іособи, що його вчинила, та тягне за собою судимисть.
2. Мета покарання
Проблемамети покаранняцікавила багатьох вчених іфілософів, які працювали в галузікримінального права протягом всієї історіїйого розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорійне призвели до однозначного розуміння цієїскладноїпроблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити двіосновнігрупи:
а) абсолютнітеоріїпокарання (теоріївідплати);
б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).
Представники абсолютнихтеорій (Кант,Гегель та їх послідовники) не вбачали у покараннініякого іншого змісту, крім єдиноїабсолютноїідеї — метивідплати за вчинений злочин. В якостіпрактичноїреалізації прихильникацих теорійвідстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційностізлочинуіпокарання, відплати рівним злом за тезло, що спричинив винний. Наприклад, за вбивство — смертна кара, за статтєві злочини — кастрація, за майнові— каторга, за образу — застосува|ння заходів, якіганьблягь винного, тощо.
Прихильників віднісних теорій об'єднувало те, що вони вбачали зміст і корисність покарання в досягненнібудь-якоїконкретноїмети. Так,послідовники теорій залякування (Бентам та ін.)і теорії психологічного примушування (Фейєрбах) вважали, що покарання маєстримуватиінших осібвід вчинення злочину,тобто виконувати мету загального запобігання. На думку Фейербаха, воно повинно тягти для винного більше незадоволенняніж те задоволення, яке вінотримуєвідвчиненнязлочину. Такимчином, покарання, яке застосовується, психологічно впливаєна інших осіб, стримуючиїх від вчиненнязлочинів. Прихильники теоріїспеціального запобігання відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такіж ідеї відстоювали іпослідовники теоріївиправлення, на думку котрихпокарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто невчинення нових злочинів. продолжение
--PAGE_BREAK--
Теоріїдосягнення покаранням якоїсь однієїмети не могли задовільнитипрактику. Тому у серединіXIX ст. з'являються так званізмішанітеоріїпокарання. Загальним для них єпоєднання ідей кількох абсолютних і відносних теорійпро мету покарання. Прихильники їх в різних варіантахвизнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування спричиненоїзлочином моральноїшкоди, виправлення, загальне іспеціальне запобігання. Цітеоріїрізняться не тільки поєднанням мети, а йїхзначущістю. В одних превалюємета залякування, відплати, а в других— мета запобігання або виправлення.
Значний внесок в дослідження цієїпроблеми зробили ітаківдомі криміналісти, як М. С. Таганцев, С. В. Познишев, М. Д. Сергієвський, I. Я. Фойницький, А. Ф. Кістяковський та ін. Ними, зокрема, відстоювалась ідея диференціаціїмети покарання в залежностівід характерутяжкостівчиненого злочину та особливостей особи винного. Багатоуваги проблемімети покарання в сучасний період приділяли таківідомівчені, як М. Д. Шаргородський, 1.1. Карпець, М. А. Стручков, М. О. Беляев, Б. С. Утевський, I. С. Ной, С. В. Полубінська таін.В наукових працях цих вчених подальший розвиток одержали змішанітеоріїпро мету покарання. Причому багато їх ідей знайшли своєзаконодавче закріплення.
В чинному законодавствіпитания про мету покарання вирішенов ст. 22 КК, яка проголошує: «Покарання не тільки єкарою за вчиненийзлочин, але ймаєна метівиправленняіперевиховання засуджених у дусічесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважанняправил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів якзасудженими, так ііншими особами». Аналіз їїтексту свідчить, що ідеїзмішаних теорійзнайшли своєзаконодавче втілення в тому, щозакон визнає за мету покарання:
кару як відплату за вчинене;
виправлення засуджених;
запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;
4)запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.
Незважаючи на такеположення закону, проблема мети покараннящейдосівикликаєсуперечки в літературі.Усіавтори, якідосліджувалипроблему, визнають метою покарання загальне іспеціальне запобігання злочинам, а на думку М. Д. Шаргородського, це єєдиною метоюпокарання. Багато авторів, крім зазначеного, визнають метою покарання виправлення іперевиховання засудженого. I, нарешті, найбільшесуперечок існуєщодо питання про визнання кари метою покарання.Велика група вчених вважає, що,крімцього, покарання маєна меті кару(Б. С. Утевський, М.М. Ісаев, М. О. Беляев, I. I. Карпець та ін).Переважаючою єточка зору останньоїгрупи вчених, яківідстоюють неоднозначнуроль покарання. При вирішенніцієїпроблеми необхідно виходити з того, що функціїпокарання єбагатогранними. Це передусім захист суспільства від злочинних посягань, який неможливий без відплати за вчинений злочин; обов'язковий виправний вплив на винного для переведення його в законопослушного члена суспільства ізапобігання вчиненню злочинів в майбутньому — таке трактування питання про мету покарання відповідаєне тільки ст. 22 КК, а и самійприродіцієїміри державного примушування. Покарання завжди призначається як відповіднаміра держави за вчинений злочин, виконуєвиправну функцію іразом зтим запобігаєвчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншимиособами. Усізазначенівиди мети покарання органічно пов’язаніміж собою іобумовлюють одна одну. продолжение
--PAGE_BREAK--
Застосовуючи покарання, суд маєна метіпокарати винного,що необхідно ідля задоволення почуття обурення, справедливостіяк потерпілого, так ісуспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшуєйого каральноїякості, котра, як вже зазначалось, єйого істотноюознакою. Кара виступаєв двох іпостасях, якіперебувають у діалектичнійєдності, однак для них єхарактерними йдеякіособливості. Кара, як органічна ознака покарання виражається не тільки у застосуванніпокарання, а йтакож у санкціїстатті,і увідповіднійнорміЗагальноїчастини КК,де передбачений конкретний вид покарання, описанійого основні властивості. В ційякостікара не тількивизначаєхарактер покарання, а й у багато в чому забезпечуєдосягнення мети покарання. Не євинятком і мета кари. Однак вона знаходить своєвтілення тільки у призначенні і реалізаціїконкретноїміри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут вже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фіхичнихіморальних страждань, втрат та обмежень, котрізасуджений маєперетерпіти як відплату за вчинений злочин.
Заперечення мети кари зменшуєпримусове значення покарання, не ураховує, що мета кари якраз іперетворюєпокарання в особливу (найбільш гостру) мірудержавного примушування.Без неївзагаліне може бути кримінального покарання. Забезпечення цієїмети — обов'язкова відповідьдержави на вчинений злочин.Особливо яскраво це простежуєтьсяпри виконаннітривалих строків позбавлення волі. Алемета кари досягається не лише виконанням покарання. Забезпечення їїпочинається з моменту призначення судом конкретноїміри покарання. Факт призначення покарання — це відчутне виявлення йогокарального впливу. У деяких випадках він впливаєна засудженого більше ніж безпосереднєйого виконання (наприклад, при відрахуваннііззаробіткув разіпризначення виправних робгг, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання тягне для засудженого моральністраждання івтрати, ганьбу ісором, що єневід'ємною частиноюздійснення кари, надовго залишаєсліди в його свщомості, одночасносприяючи тому, щоб засуджений усвідомив іспокутував свою вину передсуспільством. Так що каральний вплив покарання починається зйого призначення, завдяки чому значною мірою досягається мета кари. Тому в одних випадках, наприклад, при призначеннівинному громадської догани, для досягнення мети кари достатньо такого каральноговпливу, в інших — при призначенніпозбавлення волі, виправних робіттощодля цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воноіпривиконанніпродовжуєзавдавати винному тих чи інших страждань, втрат, обмежень його прав іінтересів. Не можна не ураховувати йтого, що вжепри призначенніпокарання певною мірою забезпечується задоволенняпочуття справедливостіпотерпілого ісуспільства, проти котрих вчинено злочин.
Мета виправленняпередбачає усунення суспільноїнебезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого засудженийпід час іпісля його відбування не вчиняєнового злочину. Виправленняполягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомістьзлочинця внести корективи в його соціально-психологічнівластивостінейтралізувати негативні, криміногеннінастанови, змусити дотримуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, хайнавітъ під страхом покарання, законопослушність, повагу до закону.Досягнення таких наслідків називаютъ юридичним виправленням. Це досить важливий підсумок застосування покарання. продолжение
--PAGE_BREAK--
Вказівка ст. 22 КК на те, що метою покарання єне тільки виправлення,а й ще перевиховання засудженого піддається обгрунтованій критиці іпотребуєуточнення. В літературінемаєодностайностіщодо оцінкизмісту цих понять. Одніавтори не вбачають відмінностей між виправленням іперевихованням, вважають їх синонімами, єдиним етапом впливуна засудженого, а вказівку закону на перевиховання зроблено для того щоб підкреслити значущість цієїмети покарання. На думку других,перевиховання — це більш значнізміни у свідомості ісоціально-психологічних постановах особи. Воно пов'язане з глибокими змінами в поглядах, звичках, інтересах засудженого, внаслідок чого досягаєтьсяйого моральневиправлення. Третіавтори вважають, що вказівка закону намету перевиховання єпомилковою. Мати на метіпокарання перевиховання означаєперебільшувати можливостіпокарання як соціальногоявища. Як з точки зору науки, так із урахуванням нашоіпрактикивиконання покарань досягнення цієїмети навряд чи можливе.жаль, реалії наших пенітенціарних установ не дають підстав для віднесення їх до осередку морального виховання. Тому з точки зору практики покарання більш обгрунтовано ставити перед ним лише мету юридичноговиправлення засудженого. Досягнення цієїмети забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням, роз’ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характекру та іншою освітньою роботоюз засудженим.
Мета спеціального (окремого) запобіганняполягаєв такому впливі покарання на засудженого, котрий виключаєрецидив його злочинної поведінки. Відвернення вчинення нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження ітим більш— виконанням покарання, коли особу поставлено в такіумови, якізначною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливостівчиненнянові злочини. Так, при відбуванніпозбавлення волірежим виконанняпокарання, обмеження контактів, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють або значно обмежують його можливостівчинити новізлочини. Досягненню цієїмети сприяють положення закону, якіпосилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжуєвідповідальність, п. 1ст. 41 КК; можливість визнання такоїособи особливо небезпечним рецидивістом — ст. 26 КК; більш суворіправилаімежіпризначення покарання — ст. 43 КК). У багатьох нормах ОсобливоїчастиниКК рецидив злочину визначаєкваліфікований складіза нього передбачено більш суворе покарання. Усе це шляхом залякування стримує таку особу від вчинення нового злочину.
Метазагального запобіганняпередбачаєтакий вплив покарання, який забезпечуе запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб. Покарання звертаєцю мету саме на осіб, схильних до вчинення злочинів. Переважна частина громадян не потребуєтакого впливу покарання.Вони не належать до категоріїосіб, схильних до вчинення злочинів, і не вчиняють їх не під погрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадянськихірелігійних настановіпереконань. Щодо такихгромадян кримінальне покарання підвищуєправову культуру, виховуєнетерпиме ставлення до злочинців, формуєвідповідний рівень правосвідомості. Досягнення мети загального запобігання забезпечуєтьсясамим опублікуванням законів, санкціїкотрих попереджують про покарання кожного, хто їх порушуватиме, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза неминучостіпокарання єзасобом залякування антисуспільних елементів, схильних до вчинення злочинів. Найчастіше саме залякування, страх перед погрожуючим покаранням стримують таких осіб від вчинення злочину.Причому переважаючий вплив тут робить неминучість покарання, а нейого суворість.
Деякіавтори вважають, що однівиди покарання розрахованіна досягнення мети загального запобігання, а інші— на досягнення їхспеціального запобігання. Використана література
С. В. Полубинська “Цілі кримінаьної відповідальності”, М. 1990.
М. І. Бажанов “Кримінальне право”, Х., 1997.