Міністерство освіти та науки України
Інститут управління природними ресурсами
Кафедра менеджменту
РЕФЕРАТ
на тему:
“Політичні режими”
2003
Політичний режим— це сукупність методів і прийомів здійснення державної влади.
Розрізняють такі види політичних режимів: демократичний та авторитарний.
За демократичного режиму державна влада здійснюється здебільшого ліберальне — демократичними методами з дотриманням прав людини, забезпеченням легальних можливостей урахування інтересів всіх груп населення через демократичні інститути та діяльність різноманітних громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення і здійснення політики держави.
За умов авторитарного режимудержавна влада здійснюється більш жорсткими методами, можливості для вільного виявлення інтересів різних груп населення обмежені, всю владу в своїх руках зосереджує правляча верхівка. Фактично принцип розподілу влади не реалізується, права і свободи
Той чи інший політичний режим стає можливим при тих чи інших формах державного правління.
Форму державирозуміємо як узагальнену характеристику будь-якої держави, складену з сукупності таких показників, як форма державного правління, політичний режим та форма державного устрою. Однак через те, що параметр форми державного правління часто буває визначальним щодо решти характеристик держави, виглядає до певної міри прийнятним позначення його виразами «форма держави», «державний лад», «державне правління».
Форма державного правління є суттєвою характеристикою будь-якої держави як способу соціальної організації, упорядкованого й керованого улаштування суспільства. Історія політичної думки містить чимало різних підходів до класифікації форм держави. Від часів антифеодальних буржуазних революцій принципового значення набуло протиставлення монархічних та республіканських форм урядування, що й набуло закріплення у сучасній теорії держави та права. Згодом республіканську форму державного правління почали підрозділяти на президентський та парламентський різновиди. Але за критерії такого розрізнення беруться, як і колись, суто формально-юридичні ознаки, такі як джерело влади (ним може бути визнана воля однієї людини, воля всього народу або ж воля певної верховної соціальної верстви — олігархії) та порядок утворення й оновлення органiв державної влади (вибори чи престолонаслідування). Відповідно до цього про монархічну форму державного правління говорять, коли верховна влада в державі цілком належить одній особі, яка й визнається її джерелом. Республіканською називають таку форму правлiння, яка передбачає визнання народу сувереном, носієм верховної влади, що делегує її своїм представникам на чітко визначений термін; за якої глава держави й усі органи врядування є виборними й змінюваними, а виконавча влада — похідною від представницької установи або від виборців. Громадяни республіки мають можливість визначально (безпосередньо чи опосередковано) впливати на носіїв влади та на їхні рішення. Суттєвими ознаками республіканського державного ладу від часів античного полісу вважаються: здійснення принципу виборності всіх органів громадського врядування, визначеність терміну владних повноважень, періодична змінюваність урядовців.
Іноді ще говорять про такий різновид державного правління як олігархія, називаючи так політику панування й правління невеликої групи можновладців, “форму врядування, що полягає в управлінні невеликої нерепрезентативної елітної групи, яка править у відповідності до власних інтересів, особливо це стосується накопичення багатств та привілеїв. Це одна з основних форм правління, які визначив Аристотель. Більш вільно цей термін іноді вживається як синонім якоїсь правлячої еліти”. Як форма державного правління олігархія є мало поширеною і означає радше формально не взасадничене, часто узурповане використання обмеженою групою осіб верховної державної влади.
Незадовільність і непродуктивність поділу форм державного правління лише за формально-юридичною ознакою джерела влади на монархічні та республіканські у практично-політичному плані проявляється хоча б у протиріччях, на які кожного разу натикаєшся, маючи справу з сучасними монархіями. З одного боку коронована особа визнається джерелом влади в державі, а з іншого — у парламентських країнах вона співіснує з колегіальним органом громадського представництва, формування якого відбувається шляхом виборів, що є важливою ознакою республіканізму. З одного боку — шанобливе ставлення підданих якщо й не до самої особи монарха, то до інституції монархії, а з іншого — поважання протилежних вартостей демократизму, республіканізму, критична характеристика ролі монарха в політичних системах (зокрема європейських країн), сприйняття її як суто номінальної, несуттєвої й ледве не рудиментарної та декоративної.
Конституційні або парламентські монархiї (Бельгiя, Великобританiя, Данія, Норвегія, Швеція, Японія та iн.) характеризуються тим, що коронована особа є главою держави, вважається її символом, уособленням єдності нації, як суб’єкт влади в державі може виступати джерелом права (видавати або затверджувати закони), її іменем чиниться правосуддя, вона представляє державу у міжнародних взаєминах, призначає главу уряду та міністрів, однак робить це відповідно до пропозицій лідерів партійних фракцій, що здобули більшість у парламенті. Хоча державне управління в конституційних монархіях здійснюється від імені корони, уряд тут формується парламентським шляхом.
Про умовність формально-юридичної класифікації форм державного правління свідчить і практика віднесення до числа монархій країн — домініонів Об’єднаного Королівства (вже згадуваних Австралiї, Канади, а також Барбадосу, Нової Зеландії, Ямайки та iн.). Тут взагалі немає глави держави i таким вважається британський монарх, а його функції виконує генерал-губернатор, якого призначає британська корона за поданням уряду домініону. Цей порядок є радше даниною традиції, оскільки фактична влада тут цілком належить національним органам врядування, сформованим на засадах республіканізму.
Специфіка політичного знання порівняно із знанням юридичним полягає у його зверненості до реального стану речей, а не лише до формального вираження належного. Дослідження суспільних феноменів, здійснюване у політичному вимірі, на відміну від виміру формально-юридичного має справу з явищами de-facto, що потребує використовувати інші, ніж суто юридичні критерії типологізації форм державного правління. Не заперечуючи значущості ознаки джерела влади (а саме вона, як відомо, є визначальною для юридичної теорії держави та права), вважаю за доцільне наполягати на необхідності, прийнятності й ефективності виявлення інших суттєвих ознак форм державного правління, таких, що відповідають парадигмам власне політичної науки. Чи не найважливішою такою ознакою в даному разі є те, хто і як формує виконавчу владу в державі. Для нинішнього політичного життя є суттєвим те, що саме спосіб підпорядкування виконавчої влади визначає конструкцію тієї чи тієї політичної системи та зміст функціонування її інституцій. З огляду на це, існуючі способи улаштування і здійснення державної влади доводиться поділяти на одноосібні або монократичні та, з іншого боку, колегіально-представницькі. Кожна з них має відповідні засади авторитету і легітимності, своєрідні переваги й недоліки.
Використовуючи даний методологічний принцип, бачимо, що існує багато спільного між політичними системами, приміром Німеччини та Великобританії — уряди в цих державах формуються парламентським шляхом, тобто через волевиявлення легіслатур, з членів депутатського корпусу, а особовий склад виконавчої влади певною мірою відбиває партійну структуру парламенту (до її установ входять представники партії більшості або партiй — членів правлячої коаліції), що склалася внаслідок виборів; політика уряду визначається парламентськими партіями; від волі більшості у законодавчому органі залежать його рішення і дії; він є відповідальним перед парламентом i може бути ним відправлений у відставку. Навіть термін його каденції визначається визнанням його законодавцями або ж існуванням партійної коаліції. Інституції глави держави (будь-то коронована особа чи президент республіки) фактично, з точки зору впливу на урядування належить другорядне, переважно номінальне, представницьке значення, через що він не надто впливає на безпосередній перебіг подій у суспільстві. Головним і спільним для обох систем є те, що і там, і тут глава держави безпосередньо не причетний до формування й функціонування уряду. Уряд виявляється значною мірою підпорядкований зібранню депутатів, які репрезентують громади, перетворюють інтереси окремих верств на законодавчі рішення та повноважні дії уряду, що й є визначальною характеристикою колегіально-представницького врядування.
Відмітною ознакою монократичної форми державного правління (абсолютна монархія та президентська республіка) є значна роль глави держави в системі державного управління, оскільки він є одночасно ще й главою уряду, користується прерогативою самостійно формувати уряд і керувати його діяльністю. Звідси виходить ще й така риса монократії як певна «віддаленість» законодавчої та виконавчої “гілок” влади одна від одної. Виконавча влада формується позапарламентським шляхом — через призначення членів уряду президентом незалежно вiд партійних пропорцій у законодавчо-представницькому органі (той може лише затверджувати кандидатури). Міністри зобов'язані проводити політику, визначену президентом, й відповідальні за її виконання у першу чергу перед ним. Президент республiки функціонує поряд з парламентом, самостійно здійснює президентську владу. Він має право відкладного вето на закони, що їх приймає парламент, хоча й не може достроково розпустити його. Так само і парламент не в змозі оголосити вотум недовіри уряду і президенту, виходячи з самих лише політичних підстав.
Позитивом парламентського врядування є його гнучкість, можливість чутливо реагувати на змінювані потреби життя, відповідно до них змінювати характер діяльності уряду та й самий його особовий склад. Парламент тут не тільки створює закони й ухвалює бюджет, а й спрямовує та контролює діяльність уряду. Прийняття ним державного бюджету, проект якого розробляє й пропонує уряд, є приводом, для обговорення урядової політики назагал i слугує підставою для внесення питання про довіру й позбавлення повноважень цілого кабінету або когось з його членів. Парламентська система, якщо вона до того ж грунтується на партійно-пропорційних засадах, стимулює рух до політичного діалогу й партійно-ідеологічного компромісу між політичними силами, уможливлює більш чутливе й гнучке відбиття в структурах і діях вищої державної влади багатоманітних потреб і настроїв громадян та громад. За цих умов народ отримує такий уряд, за який він голосував. Однак, відповідно до відомої формули, це означає ще й те, що народ має уряд, на який він тільки й заслуговує… Адже зворотнім боком гнучкості парламентського врядування буває урядова нестабільність. У разі вотуму недовіри урядові з боку законодавців або розпаду урядової коаліції чи втрати правлячою партією більшості місць у парламенті, глава уряду мусить подати у відставку або ж погодитися на дострокові загальні вибори, після яких відбувається нове формування уряду. Такий перебіг подій кваліфікують як урядову кризу, причому політичні кризи (урядові чи парламентські) у парламентській республіці можливі й у випадку рівноваги політичних сил і партій в законодавчому органі, коли стає неможливо здобути переконливу перевагу при розв’язанні якоїсь проблеми й ухваленні рішення. Урядова нестабільність є нормальним, органічним явищем для суспільства стабільного у соціально-економічному відношенні, вона уможливлює оперативне підтвердження чи оновлення авторитету законодавчої і виконавчої влади, не викликаючи катастрофічних збоїв у інших галузях. У стабільних суспільствах з розвиненою партійною системою і культурою партійної політики результатом урядових криз та їх подолання, як правило, буває оновлення державної стратегії, підтвердження авторитетності й легітимності державної влади. Навряд чи таку розкіш можуть дозволити собі суспільства перехідного типу. Парламентська залежність уряду здатна призвести до його недієздатності, неспроможності здійснити непопулярні, однак вкрай необхідні для суспільного коригування заходи.
Серйозні застереження викликає також закладена в парламентському врядуванні потенційна можливість зловживання законодавчим правом більшості. Політична партія, яка істотно переважає у законодавчих зборах, в принципі здатна ухвалити неприйнятну систему норм, що може мати антидемократичний характер. Сама тільки парламентська система не обов'язково втілює ідеали поділу влади через те, що за її умов править той, хто домінує в парламенті. Уряд більшості фактично виявляється звільненим від будь-яких перешкод у здійсненні свого курсу. Понад те, уряд у парламентській республіці, якщо він спирається на достатню депутатську більшість, може здобути значну політичну силу та зворотній вплив на законодавчий орган, на управління справами в країні, визначати законодавчі рішення, а його глава (прем'єр-міністр, канцлер) часто постає першою керівною особою в державі. Спираючись на більшість парламентарів й на механізми партійної дисципліни, він здатний ефективно і до певної міри незалежно проводити свою політичну лінію. Через це парламентська система робить необхідним існування інституцій, здатних врівноважувати, обмежувати парламентське верховенство, запобігати “надмірові парламентаризму”. Роль такої інституції виконує глава держави або ж сенат. --PAGE_BREAK--
“Прямий мандат народу”, яким володіє президент у президентській республіці, дозволяє йому та його урядові діяти без особливої залежності від законодавців, зосереджувати широкі повноваження в окремих структурах виконавчої влади, що здатне надавати врядуванню оперативності й дієвості. Самостійність уряду президентської республіки, його певна незалежність від розстановки сил у парламенті уможливлюють здійснення ним цілісного, якомога менш політично заангажованого й кон’юнктурного, дійсно державного курсу, до того ж проводити його оперативно, не залежати від тривалих парламентських дебатів і голосувань. “Президенти, обрані народом на визначений термін, можуть приписувати собі авторитет, що походить з прямих виборів, без огляду на позицію їхньої політичної партії у парламенті. Через створення окремих, але теоретично рівних галузей уряду, президентська система влади намагається встановити сильні виконавчі та законодавчі інститути, кожний з яких може твердити, що він має виборний мандат від народу, і кожний здатний контролювати й урівноважувати іншого. Ті, що побоюються потенційної виконавчої тиранії, мають тенденцію наголошувати на ролі парламенту; ті, кого турбує потенційна можливість надуживань з боку тимчасової більшості в парламенті, обстоюють авторитет президента”4.
Закладена у президентській республіці можливість відмінності векторів зусиль різних структур влади є ще одним вираженням демократичної практики поділу влади. Взяти хоча б те, що президент республіки, за звичай, має право відкладного вето на закони, що їх ухвалює парламент, хоча й не може достроково розпустити його; так само й парламент не взмозi оголосити вотум недовіри уряду і президенту. Статус, роль і авторитет глави держави у президентськiй республiцi обумовлені тим, що він обирається незалежно, окремо від парламенту на прямих і загальних виборах, або особливою колегією виборщикiв, яких обирає населення. Ясна річ, самостійність президента щодо парламенту не буває цілковитою. У демократичних державах влада президента теж піддатна поділу, який втілюється у визначеності терміну його каденції, в обмеженні права на переобрання, у самій виборності його статусу, зрештою — в інституції імпічменту.
Кожний з способів державного врядування (президентський та парламентський) має свої особливості й переваги, так само має і застереження, що робить марними пошуки, одного беззаперечно досконалого, найбільш авторитетного й легітимного серед них. Будь-яка форма державного правління встановлюється у суспільстві відповідно до стану справ у ньому, до особливостей його політичного розвитку, традицій культури тощо.
Разом з тим деякі вчені констатують поширення у сучасному світі так званих “гібридних” форм державного правління. Їх позитив полягає в тому, що вони надають стабільності уряду і разом з тим уможливлюють вплив парламенту на його дії, убезпечують суспільство від неповажних змін виконавчої влади, спричинених політико-кон’юнктурними обставинами, як це взагалі властиво парламентським республікам. В них органічно поєднуються достоїнства президентської форми — сила, оперативність і динамізм влади глави держави, якого обрано шляхом загального голосування, з перевагами парламентського правління, які полягають у відповідальності уряду перед представницьким органом, у можливості останнього ініціювати зміни у його складі й напрямах діяльності, що врівноважується можливістю президента розпускати парламент. Механізм такої владної рівноваги втілено зокрема у системі організації влади Французької Республіки. Конституція Франції 1958 року передбачає поєднання сильної президентської влади та значних парламентських прерогатив. Обраний загальним голосуванням президент призначає прем’єр-міністра, який є відповідальним перед парламентом; уряд формується на основі представництва партій у парламенті; парламент може усунути уряд, а президент — розпустити парламент. У разі, коли депутатська більшість належить силам, що становлять опозицію президентові, володарювання у президентській республіці набуває переважно парламентських ознак і навпаки. Завдяки вміщеній у французькій конституції так званій “формулі співіснування” вдається, не змінюючи конституційних текстів, переходити від правління переважно президентського до переважно парламентського і назад, використовуючи переваги кожного з них. “Після нестабільних Третьої й Четвертої республік конституція П’ятої республіки заклала міцну основу для відновлення високого авторитета виконавчої влади [...] Тільки здорова основа наших державних інституцій зробила можливим “співіснування” президента і прем’єр-міністра, які належать до різних політичних напрямів”.
Нажаль, плідна ідея «змішаної» форми державного у вітчизняному вжитку виявилася суттєво перекрученою внаслідок намірів еклектично поєднати елементи парламентського та президентського правління, відрізняючи їх ледве не за арифметичним числом прерогатив у кожного з учасників названого тандему. Й досі тривають суперечки про те, що є кращим — «президентсько-парламентська» чи «парламентсько-президентська» (варіант: «напівпарламентська» чи «напівпрезидентська») системи. Властива українським політикам схильність до половинчастості замість компромісу, до еклектизму у питаннях державного будівництва втілилася у сором’язливо невизначених конституційних формулюваннях щодо підпорядкованості виконавчої влади в Україні: уряд є “відповідальним” перед президентом і одночасно “підконтрольним і підзвітним” Верховній Раді (стаття 113 Конституції України).
Такий «політичний гермафродитизм», подібно до біологічних систем, буває ознакою патології й нежиттєздатності. Збалансованість політичної системи не дорівнює звичайній рівновазі політичних сил чи «гілок» державної влади, коли повноваження у галузі суспільного врядування діляться поміж ними порівну. Такий, «справедливий» поділ призводить, замість нормальної й здорової конкуренції глави держави та законодавчо-представницького зібрання, до перманентної й руйнівної війни між ними, до спроб відтіснити парламент на другий план (наслідком чого постає дезорієнтуючий структурний та нормативний паралелізм, зменшення відповідальності державного керівництва), а з другого боку — до вимог взагалі скасувати інституцію президента держави. Ці суперечки особливо загострилися восени 1998 року у зв’язку з обговоренням нового закону про вибори Президента України.
Чи не ключовим у цій дискусії було питання про те, яким числом голосів належить обирати главу держави, яким з варіантів більшості — простою, абсолютною чи кваліфікованою. Склалася ситуація, що подібна до патової. Адже президент республіки має бути представником цілого народу, уособленням нації, отож проголосувати за нього повинне якнайбільше число громадян. Це тим більш важливо, коли йдеться про «сильного» президента, про президентську форму державного правління. Але, з іншого боку, цілком реалістичним і небезпідставним є припущення про те, що, принаймні у найближчі роки, навряд чи знайдеться така особистість, за яку українці проголосують переважною більшістю. Тоді й лунає «компромісна» пропозиція зменшити кількість голосів, необхідну для обрання президента.
Неприйнятність такого способу розв’язання названого протиріччя полягає навіть не в тому, що обраний простою більшістю голосів президент не володітиме належною мірою повноважності, фактично буде використаний як знаряддя для вправ на тему опозиції (проголошувати про свою опозиційність зараз стало правилом політичної респектабельності), як привід для заяв про те, що хтось не голосував за цьогопрезидента. Головне, що за такого порядку обрання президента країни ціла нація перетворюється на такого собі заручника політичної кон’юнктури, коли в ситуації безальтернативності громадян фактично примушують вибирати когось не тому, що йому вірять, а через те, що мусять когось обрати, їх силують голосувати за того, кого в нормальних умовах вони б не обирали (пригадаймо російське «Голосуй, а то програєш»). Мовляв, все одно президента обрати треба. Хоча б якого…
Але, хіба ж це є демократія?
Не будучи прихильником тих, хто вимагає скасування посади президента, усе ж висловлю переконання, що більш прийнятним виходом з ситуації, коли жоден з претендентів не отримує кваліфікованої більшості голосів виборців, є взагалі не обирати президента всенародно. Так, глава держави має бути неодмінно. Але, якщо не вдається обрати «сильного» президента, не варто робити це за рахунок компромісів, бо він не буде сильним. А коли немає «сильного», всенародно обраного глави держави, його обирає парламент, однак при цьому право формувати уряд й керувати його діяльністю так само належить законодавчому органу, точніше партії більшості чи парламентській коаліції.
Конституйована відповідно до цих принципів політична система дозволить органічно поєднати переваги президентської та парламентської форм державного правління, а саме з волі виборців встановлювати якусь одну з них та, в разі необхідності, переходити до іншої. Справжнє, життєспроможне поєднання головних типів державного правління полягає у можливості змінювати врядування, чергувати його форми (президентську чи парламентську) відповідно до зміни політичної ситуації, актуальних проблем суспільства й розстановки сил у країні, не вчиняючи конституційних чи державних переворотів. Але в кожний конкретний момент правління державою має бути або монократичним (президентським), або колегіально-представницьким (парламентським) у залежності від того, хто і у який спосіб формує уряд та керує його роботою.