Історія національно-визвольних рухів свідчить, що в моменти їхнього піднесення суспільна увага зосереджується на проблемі джерел, історії та семантики національної символіки. Це цілком природно, бо національні символи — не випадкові значки і барви. Вони постають внаслідок історичного та культурного розвитку народу і тісно пов’язані з його духовнісгю, з його прагненням до єднання, готовністю до здійснення своїх національних завдань та забезпечення національних інтересів. Єдиним надійним засобом захисту національних інтересів є створення національної держави. Природно, що в разі поневолення нації насамперед ліквідуються традиційні національні символи, а замість них нашвидкоруч фабрикується і нав’язується нації інша, імперська символіка. У тих представників поневоленої нації, які піддаються імперській пропаганді, відразу обривається зв’язок з національною культурною традицією, слабне і зникає інтерес до історії та культури свого народу, а завершується все це втратою мови і повною денаціоналізацією. Українська державна символіка,— як у скитських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР, — відображує традиційну українську національну символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння є чільний ії символ, нині відомий під назвою «Тризуб». Попри десятки досліджень, семантика знаку, його сакральне приховане значення не є очевидним. Тому більшість дослідників і розпочинає свою роботу зі спроб розгадати таємницю знаку. Ми теж не порушимо цієї традиції. Але, насамперед, прокоментуємо здогадки попередників. На початку нашого сторіччя баронові М. А. Таубе пощастило систематизувати підходи до розв'язання проблеми та започаткувати класифікацію значень Тризуба.
Не так уже й важко здогадатись, що віддати перевагу Тризубові перед середньовічним традиційним набором державних знаків київській князь Володимир Великий міг лише в тому разі, якщо за Тризубом стояло якесь глибше значення, ніж за популярними тоді, конкретними зображеннями корони, орла чи лева; якщо цей знак посідав особливе місце у культовому світі наших пращурів і був пов'язаний з усім комплексом їхніх релігійних та етичних уявлень. Який же символ стояв за цим знаком? Відповідь не лежить на поверхні наших знань, оскільки знак не символізує щось належне до речей і явищ, а сягає значно глибших шарів світобудови. На тому, що світобудова має не один, а три основні плани буття, сходяться усі людські вчення — від матеріалістичних до ідеалістичних. Перший план — це світ речей і явищ, доступний кожному. Другий план — це світ програм і законів, що визначають речі та явища. Третій план — це світ сил і причин, що «примушують» речі і явища реалізуватись, а програми і закони — керувати цією реалізацією. Саме до символіки сил і причин, тобто до третього, найглибшого плану світобудови, і відноситься знак, названий «Тризубом». Отже, не дивно, що навіть якнайстаранніші пошуки значення Тризуба, які велись у першому плані буття (плані речей і явищ), не могли привести до розгадки символу. Щоб потаємна і складна символіка Тризуба розкрилась нам, візьмемо до уваги, що наш світ має не лише три плани буття, згадані вище, але й тримірність. Три напрямки виміру — ширина, довжина і височина, — розгортаючись і наростаючи, творять об'єм і простір нашого світу. Так само, розгортаючись і наростаючи, три типи кварків творять усі елементарні частки, атоми і молекули, зрештою — тіла нашого світу… Так само три кольори — синій, жовтий, червоний — творять всю гаму його найтонших барв… Так само славнозвісна гегелівська тріада (теза, антитеза, синтез) творить наші поняття, гіпотези і теорії, зрештою — наші знання. Отже, нашому світові притаманна і триєдина світобудова. і триєдина формотворча енергія. 3а найдавнішими і за найсучаснішими постулатами, в основі світобудови лежить необмежена, невизначена фундаментальна фізична реальність — Абсолют (за сучасною термінологією — Вакуум). Ця реальність сприймається нами як порожнеча (санскрит. — Шунья), тобто не сприймається зовсім. Такий феномен сприймання зумовлений тим, що всі сили цієї фундаментальної реальності повністю врізноважені, отже, ніяк не виявляють себе. Однак це «велике ніщо» (Абсолют, Вакуум, Дао і т. п.) є найфундаментальні-шою абсолютною фізичною реальністю, що ховає у собі всі можливі стани, частки, форми і вияви. Так в основі усіх фізичних явищ лежать квантовані поля, основою яких є вакуумний стан. Саме Вакуум породжує вторинну фізичну реальність — квантовані поля різної міри зв'язності (санскрит.— Майя), тобто, наш тримірний світ. Процес породження нашого тримірного світу з Вакууму (Абсолюту, Дао) починається внаслідок порушення рівноваги у якійсь часпіні Вакууму, що відразу «проявляє» потенцію цієї частини — два полюси, що діють як два комплекси протилежних енергій. Різні вчення дають різні назви цим полюсам-енергіям: позитивний і негативний; чоловічий і жіночий, батьківський і материнський; мудрість і знання; розум і душа; Ян та Інь; вогонь і вода тощо. Повністю врівноважене поєднання протилежних сил знову повертає їх до стану Вакууму (Абсолюту); неврівноважене поєднання породжує третю силу, яку звуть синівською енергією, життям, силою тяжіння (або інакше — любов'ю), речовиною, землею. В цьому разі усталюється три комплексні сили-енергії, які й творять різні комбінації енергій і часток — квантовані поля, або, за релігійною термінологією, «проявлений світ». У давньокитайському світоглядному трактагі «Дао-де цін» сказано: «Дао народжує одного; з одного стає двоє; з двох стає троє; троє народжують все (безліч речей, істот явищ). Все народжене сповнене Ян та Інь і пронизане Ці». Анатолічні тексти про триєдину природу світу можна знайти у багатьох інших релігійних та філософських вченнях. Наші далекі предки користувалнсь іншою термінологією, ніж та, що прийнята в сучасній фізиці, однак визнавали ту ж саму картину триєдиної світобудови і намагалися бути в ладу з триєдиною світотворчою енергією космосу. Їхні знання про основні закономірності світотворення і світобудови виражалися в уособленні космотворчих сил в образах богів. Така форма, на відміну від наукової (пасивно-книжної) є живою формою спілкування з пізнаними силами, отже, й більш сприятливою для використання їх у регламентаціі свого побуту, прискоренні етногенезу і зміцненні своїх позицій у житгі. Таку активну ролю знань уможливлює релігія, яка, на відміну від науки, «не слова і не теорія. Вона здійснення. Суть ії не в тому, щоб слухати й сприймати. Вона в тому, щоб бути й поставати». Виражаючи свої знання про могутні космотворчі сили у персоніфікованій формі, трактуючи ці сили як реальні, подібні до людей, але невимірно могутніші істоти, наші предки полегшували собі можливісгь спілкування з цими силами, можливість прилучення своїх енергетичних систем до вищих енергетичних систем Космосу, до більш досконалих і витончених енергій, що трансформувало, витоншувало, розвивало людську психіку і тіло. Адже групові й індивідуальні молитви, містерії, ритуали й обряди спрямовували увагу, думки й почуття (тобто енергетичні компоненти людини) до певних космічних сил, які мали бсзпосередній вплив на життя людей, їхню долю і їхні шанси вижити, стати досконалішими. Вже в палеоліті наші предки чудово орієнтувалися в головних і другорядних космічних силах. Найзагальніші світотворчі сили (позитивна й негативна енергії світобудови) уособлювались ними в образах прабогів Всесвіту, Галактики та світотворчих сил конкретнішого плану — системних богів, що творять 3емлю і життя на ній. Культи Сонця-Вогню і втіленої космічної води — Дани дожили до наших днів у святах Різдва, Івана Купала та інших. 3берігся, зокрема, ритуал поєднання священного вогню і священної води (на Восвяття, на Купала тощо). Отже, триєдиність світотворчих сил і створеної ними світобудови здавна була відома людям. 3наючи про триєдиність світобудови і намагаючись гармонізувати себе з нею для полегшення свого жиггя, люди зображали її у своїх ритуальних дійствах, предметах культу, священних текстах та захисних містичних знаках.
До найдавніших знаків, що символізують світотвореннх і світіобудову, належать знаки трійці: хрест, тризуб, триквестер, трикутник, шестикутна зірка, сварга, триколо, даоська трійця, дерево життя, жезл Кадуцея та ін і їхні модифікації. Хрест — знак тримірного всесвіту, життя. Разом з тим у ньому підкреслюється значимість синівської енергії (третьої сили — Любові (3емлі)), що досягається шляхом поєднання чоловічої енергії — вогню (зображуваної у віруваннях всіх народів вертикальним стовігом), з вологою жіночою (зображуваною горизонтальким знаком), при якому обидва протилежні символи немовби зникають, зливаючись в один. Ті ж сили, що зображені у хресті, репрезентує шестикутна зірка. Поеднані в ній два рівнобічні трикутники символізують єдність триєдиної позитивної чоловічої енергії (вогненної енергії Шіви), спрямованої вгору, з триєдиною негативною жіночою (вологою енергією Вішну), спрямованою вниз. Отже, зірка, складаючись із двох рівнобічних трикутників, накладених один на одного, символізує едність усіх трьох сил. 3аміна у зірці прямих ліній хреста на рівнобічні трикутники додає символові додаткового значення, вказуючи не лише на троїстість світобудови, але й на троїстіть кожної з сил, що творять світобудову. Тризуб символізує ту ж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрісгь, 3нання і Любов (або Вогонь, Воду й Життя (3емлю), або Ян, Інь та Ці), однак не як початковий процес породження третьої сили двома первинними, а вже як другу стадію цього процесу, тобто як дію трьох рівноправних сил, що виходять з єдиного, спільного для всіх джерела — Абсолюту (Вакууму, Дао). Аналогічну до тризуба стадію Трійці (трьома кругами, вписаними у коло, або в полум'я), зображено триєднісгь світобудови і формотворчих життедайних енергій у даосів, у тібетській та українській символіщ. Це не заважає тібетцям, як і українцям, використовувати з тією ж метою і тризуб. Саме даоський символ трійці — знак трьох кругів, вписаних у коло,— обрав М. К. Реріх як емблему всесвітньої організащї захисту культурних цінностей.
Жовто-6лакитна символіка Трійці стала характерною для наших предків, які за символ позитивного чинника світотворення мали астральний вогонь, за символ негативного чинника — астральну воду, а за символ породжуваного (синівського) чинника — поєднання (комбінацію) вогню (жовтого) і води (голубого)). Отже, жовто-блакитний (чи блакитно-жовтий) прапор, як і знак Тризуб, символізують одне й те ж— Триедину силу світотворення, або Трійцю. Різниця між ними лиш у тому, що Тризуб належить до другої групи способів бачення і вираження Трійці, а жовто-блакитна барва — до першої. У християнській символіці, крім ії центрального символу — хреста, бачимо також знаки сварги, трикутника, шестикутної зірки та різновиди тризуба. Шестикутні зорі часто вінчають три верхні кінці хреста на розп'яттях: бачимо їх на мармурових фризах капітелю, на плитах хорів та на кованих дверях у Софії Київській; золотими шестикутними зорями вкрито блакитну башню Видубецького монастиря і низки інших українських церков. Крізь рівнобічний трикутник зі стін християнських храмів дивиться на нас «Всевидяче око» — світотворча сила християн Тризубами прикрашені кінці хреста, або його центр. Тризуб на час прийняття Руссю-Україною християнства був настільки популярним, що хрест довелось об'єднати з ним в один знак,— для сприймання широкими верствами народу. Поєднання хреста й тризуба (який у християнській символіці має тенденцію до зменшення розмірів на користь хреста) і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих 3олотих воріт, на маківках Володимирського собору (де тризуб уже ледь помітний) та на маківках ряду інших українських церков. Кожен символ ставить акценти на різних аспектах світобудови, графіка кожного знаку лаконічна, чітка і промовиста. Якщо хрест концентрує увагу на значимості для світобудови третьої сили, іудейська зірка плетивом свого рисунка наголошує на статиці двох сил, то тризуб, відображаючи як триєдність світобудови, так і троїстість полум'я-енергії, символізує динамічний аспект, принцип вогню і поступу.
Досі один із головних знаків Космічної Триєдиної Сили ми називали «тризубом», не вдаючись у походження та правомірність цього терміну. Тепер, розширивши своє уявлення про символ, що стоїть за цим знаком, розглянемо питання термінології докладнішє. Більшість дослідників української символіки вважає своїм обов'язком відзначити, що термін «тризубець» («тризуб») увів до вжитку російський історик Карамзін. На цьому й заспокоюються щодо назви національного символу. Інші вживають термін без згадки про його автора, породжуючи тим хибну думку, ніби назва національного символу «тризубець» — традиційно народна… Однак символ старший від Карамзіна принаймні на кілька тисяч (або й на кілька десятків тисяч) років. Він не міг ні бути безіменним, ні зватися конкретним словом «тризубець», оскільки цим словом в українській мові називали звичайнісінькі вила, а національний знак, як ми вже знаємо, був найсвятішим, найінтимнішим і найбільш шанованим у народі символом Святої Трійці. 3нак і справді має свою прадавню народну назву, і цією назвою є тільки-но згадане слово «Трійця», яке в українській мові означає «Бог у трьох лицях». Чому Карамзін вжив не це слово, а вигадав нове, здогадатись не важко. Просто він не знав ні української мови, ні українського житгя, у якому стародавнє слово «трійця» ще на повну силу виражало символ триєдності. Не знав цей історик і довгого ряду варіацій знаків Святої Трійці, що символізували її в духовному житті українського народу, варіацій, дуже мало подібних на зуби…. Він знав лише один знак цього ряду — державну емблему старокняжого Києва. Ця емблема (за браком ширшої інформації хибно оцінена Карамзіним як родовий знак Рюриковичів ), справді нагадує три зубці на спільній основі, однак зображає вона триязике полум'я давньоарійського (як і давньослов'янського) бога Огня (Агні), яке, в свою чергу, символізує Святу Трійцю космічних енергій, організований простір, Дерево Житгя. Утвердженню підміненого терміну сприяло те, що з поширенням християнства на слов'янських землях все більшого значення серед образів Святої Трійці почало набувати ії християнське, антропоморфне трактування (Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий). Оскільки російська мова сформувалася у християнські часи, то для Карамзіна та інших російськомовних вченнх слово «трійця» («троица») пов'язувалось виключно з християнською Трійцею. 3розуміло, що їм і на думку не спадало назвати цим словом якийсь загадковий для них дохристиянський, «варварський» знак. Українська мова, як ми вже згадували, задовго до Карамзіна мала слово «тризубець», яке означало тризубі вила. Мовна ситуація, однак, різко змінилась у першій половині ХХ ст. у зв'язку з визнанням старокняжого державного знаку Києва за державний герб Української Народної Республіки. Оскільки на ту пору не було жодного дослідження, присвяченого правомірності карамзінської назви знаку, то при обговоренні і затвердженні державного герба УНР вживався найбільш поширений і усталений на той час карамзінський термін, що узвичаіло його і в українській мові. При тому термін набрав видозміненої форми — «тризуб», що наблизило його до первісного глибинного значення, оскільки перенесло акцентування з «зубчастості» на «троїстість». Сьогодні термін «тризуб» набув значного поширення в українській мові і відтіснив стару назву символу на другорядні ролі. Це явище цілком зрозуміле — за кілька десятків років, що минули від затвердження державного символу, сотні тисяч українських патріотів поклали своє життя, захищаючи право української нації на існування, гідність і символ цієї гідності, який вони називали Тризубом. Тим саміім термін «тризуб» став священннм для кожного національно свідомого українця. Разом з тим, навряд чи доцільно пускати у небуття стару назву символу, тим більше, що термін «трійця» значно точніше і повніше виражає глибинний зміст знаку… До того ж термін ще живий, його ще й сьогодні вживають у найменш зросійщених українських землях. У першій половині ХХ сторіччя відомому дослідникові української національної символіки Володимирові Січинському вдалося зафіксувати знаки Трійці, зображені на гуцульських хатах. Дослідник, однак, не мав жодного сумніву щодо терміну «тризуб» і у своєму цілком зрозумілому та справедливому прагненні довести спорідненість цих гуцульськііх знаків з гербом УНР і старокняжим гербом проігнорував «місцеву» (як він, очевидно, думав) назву знака і назвав його «тризубом». «Можна пояснювати ці знаки, — пнсав В. Січинський, — як комбінації хрисгиянського хреста, чи трисвічника, чи чимось іншим, але елементи знаку тризуба тут надто виразні і типові та находять аналогії до типів тризубів на історичних емблематичних пам'ятках. Далі в тексті автор вже прямо називає ці знаки тризубами, попри те, що всі вони, крім останнього, на зуби зовсім не схожі і гуцули їх так не називали… Вони трактували їх як «охоронний засіб від всього злого, нещастя і т. ін.», як знак, що «притягає добре». Як тут не згадати вислів — «Бог трійцю любить», — широко вживаний по всій Україні й до сьогодні. Кожен українець чув цей вираз, але навряд чи задумувався над тим, що він звучить до нього з глибини тисячоліть, оскільки в цьому виразі однозначно йдеться не про Святу Трійцю християн, яка сама є Богом, а про дохристиянську трійцю, як знак триєдності світобудови, який Бог любить як свій знак, як символ своєї триединої сили. Вшанування символу трійці характерне для сотень поколінь наших предків — починаючи від прааріїв і якнайдавнішнх аріїв. Воно характерне й для пізньоарійської (кіммерійської, скитської та сарматськоі') ідеології, космології, суспільного ладу, політичної і жрецької організацій, символіки, кольорів. Характерне воно й для періоду Київської Русі. --PAGE_BREAK--
Коли ж саме знак трійці став національним символом нашого народу? Це не могло статись одномоментно в декретному порядку, що характерне для утвердження державних символів. Як справедливо визначив В. Січинський, «Національний знак чи герб витворюється протягом віків і входить у свідомість народу, як певна дорогоцінна традиція, що має зв'язок з національним і державним житгям та почуггям єдності цілого народу. 3нак наглядним способом символізує походження, розвиток, ментальність, а також ціле культурне спрямування і геополітику народу». Отже, за якої історичної доби знак трійці увійшов у свідомість нашого народу? 3а найдавнішими переказами тризуб і жовто-блакитна барва були символами легендарної Атлантиди, і нібито відтоді шануються нашими пращурами, нащадками атлантів. Чи ймовірно це? Жартівливий ритуал моряків широко популяризував тризуб грецького бога Посейдона (римське ім'я — Нептун, етруське — Нетун, скіфське — Тагімасад) як бога моря. Однак, далеко не всі знають, що Гомер називав Посейдона земледержцем, тобто володарем землі; що Посейдону поклонялися як богу прісної води — рік, озер, джерел і зв'язаної з ним плодючості землі; що Посейдон персоніфікував собою творчу силу природи і був покровителем усіх (грецьких) родів, богом будівництва, конярства, родоначальником атлантів і царських скитів. Як і годиться, Посейдон заповів своїм нащадкам закони і символіку. 3а свідченням Платона, царі атлантів, виконуючи заповіт, кожні 5—6 років збирались у головному святилищі Посейдона для взаємоконтролю. Обов'язковими атрибутами зустрічі було священне блакитне вбрання і золота дошка, на якій записували свої рішення. Після ритуальної зустрічі жовто-блакитну символіку — золоту дошку й блакитний одяг — лишали у святилищі як історичні документи і священні реліквії. Атлантида, повідомляють легенди, була затоплена водами моря і захована на морському дні Посейдоном, який і досі зберігає ії символіку — голубе вбрання і золотий тризуб. А може, цю символіку зберігають і ті нащадки Посейдона, що не були поглинуті потопом? Як відомо, значна частина українських земель є унікальною в тому плані, що ніколи не заливалася водами морів і океанів, отже, й не могла зазнати руйнації від «світового» потопу. Якщо припустити, що перекази єгипетськнх жерців, передані Платоном, та скитські й еллікські міфи відображають реальні події, то цілком імовірно, що тризуб, як і жовто-блакитна барва, «живе» на українській землі з «допотопних» часів, тобто з часів легендарної Атлантиди, а наші предки скити є нащадками атлантів. У зв'язку з цим варто відзначити, що культ Посейдона найбільше був поширений у містах-державах Причорномор'я і має чимало спільних рис із староукраїнською міфологією та народнимн обрядами. Але навіть і в тому разі, коли міфи не відбивають реальносгі і ніякої Атлантиди ніколи не було, ситуація не змінюється — «тризуб», за свідченням археологічного аналізу наскельних знаків, гончарних виробів, зброї, монет, прикрас та інших матеріальних знахідок, з найдавніших часів шанується на території України як могутній магічний знак життєтворення. 3нак Тризуба лежить в основі найархаїчніших культів наших предків — культу Великої Родоначальниці, Праматері; культу життєдайного Вогнища (триєдиного Агні) та культу хранителя мудрості, вогненосного 3мія (Нага, Дракона). Всі три згадані культи, по суті, являють собою первісне вираження учення про життєтворчу Трійцю і тісно пов'язані знаком Тризуба — символом триєдиної сутності життєтворчих сил: енергій Праматері, Вогнища і 3мія. Ця триедність зображалась у вигляді Трійці в руці Великої Матері чи трипалих лап 3мія біля неї; у вигляді триязикого (трисвітного, триголового) полум'я Вогнища — Агні та у вигляді триголовості 3мія чи ірипалості його кінцівок. У прямих предків сучасних українців — слов`янського племені полян, званих також «русь» і «сколоти», як і у їхніх попередників, панувала трикомпонентна структура суспільства і була поширена легенда про походження полянської (київськоі') держави від трьох братів, що «сіли» на трьох київських горах. 3начення тризуба, як символу, було виняткове. Був це знак — талісман, предмет, що приносить щастя. Був він грізний і немилосердний для всього недоброго і ворожого, а добрий і чарівний для тих, хто був під його охороною. Найвищого рівня популярність українського тризуба досягла в Х—ХІІІ ст. На ті часи припадає і найзначніше його географічне поширення — від Криму до Новгорода і від Кавказу до Франції та Швеції. Тризуб зображено на варязькому мечі (очевидно, виготовленому в Києві), на нагробнику святого Еріка (Швеція) — родича Володимира Великого тощо. До Франції тризуб був занесений у родовому знакові та в монетах дочки Ярослава Мудрого, французької королеви Анни, а до Новгорода — придворними Ярослава, коли юний князь перебував там. На землях власне Київської Русі (територія сучасної України) тризуб був поширений у всіх князівствах, маючи центром Київ. До Х ст. форми тризуба, що панували на Україні, мало чим різнились від первісного арійського знаку архаїчно — класичної форми і були близькими до тризубів інших нащадків причорноморських аріїв — елінської тріалії, індійської тришули, боспорського тридента та скіфських і сарматських тамгових знаків. 3 Х ст. вона видозмінюється. Ускладнення знаку найімовірніше пов'язане з особливостями державної організації українського суспільства, з переходом від простої політики «Іду на ви»,— до складної плутанини дипломатичних стосунків всеєвропейського масштабу. 3гадане ускладнення українського суспільства не могло не відбитись на формах світосприймання, мислення, образотворчості. Не останню роль в запровадженні плетінкової форми тризуба відіграли, очевидно, впливи схематичного зображення «Дерева Життя» в Каббалі, яке являє собою три напрямні, переплетені між собою складними зв'язками; поширення романської й скандинавської плетінкової орнаментики та деяка трансформація архаїчного арійського тризуба, що почала формуватись ще в еллінські часи. «На прієнській монеті,— пише В. Січинський,— тризуб зовсім втрачає вигляд знаної посейдонової «тріалії», він не має продовгастої форми, композиційно вписується у форму кола і так більше відповідає знаку монети. Крім того, дістає ріжні додатки, що мали, очевидно, символічне значення. Це відноситься до двох симетричних завитків, що з'єднують бічні зуби з середнім. Середня палиця, що в посейдоновому тризубі завжди довга, тут зовсім коротка та має з двох боків додатки у формі двох перстнів. Ці останні зустрічаються в деяких посейдонових тризубах і знані на понтійських монетах. Ці завиткичи перстні на середньому стовбурі пояснюють як символ вічної дороги, безконечного життя. 3гадані додатки прієнського тризуба зовсім відповідають подібним елементам українськоіо трнзуба». Після повалення Київської держави і зруйнування Києва монголами Тризуб на певний час втратив своє значення державного символу і своє столичне пристанище, зберігаючись, однак, як національний символ у гербах провінційних міст, українських магнатів, дворян, старшин та в рукописній традиції заставок. Цє було уможливлене високим рівнем освіченості й духовності українського народу, а також тим, що староукраїнські роди і міста мали свої давні, освячені традицією знаки, звані «знаменами», які, з виникненням у ХІІІ ст. геральдики, оформлювались як герби і затверджувались українськими королями й князями. Внаслідок цього на зламі ХІІІ й XIV ст. усталились перші зразки українського гербівництва. Найдавніші герби визначалися тяжінням до символу Трійці (а отже, й Тризуба), руноподібними гербовими титлами й червленими щитами — типовою деталлю традиційного озброєння староукраїнських воїнів та боярства. Крім споконвічних містичних знаків — тризуба, жовто-блакитної барви і двозуба, українська державна символіка включає ряд знаків, що посіли свої особливі місця в державницьких змаганнях нації. Найзначніші з них — архангел Михаїл, 3олотий лев, Козак з мушкетом і «Куша». 3ображення на червоному щиті білої (срібноі) постаті архангела Михаїла — Небесного Покровителя Украни та її 3бройних Сил — веіоме з Х11 ст. Спочатку це був державно-династичний знак київських Мономаховичів — Мстислава 1 (1125—1132) та його нащадків. Із середини ХІІ ст. й у ХІІІ ст. цей знак став емблемою староукраїнської держави поряд із тризубом. Його зображали на печатках князів, на їх шоломах, а пізніше й на гербових щитах. 3а кількістю видів і значень та за давністю традиції архангел Михаїл посідає перше місце (після тризуба) серед історичних національних, земських і родових гербів України. Архангел (Архистратиг) Михаїл, як давній староукраїнський знак, постійно був гербом Київської землі в усіх ії трансформаціях — князівсгва, воєводства, намісництва, губернії. 3а часів Речі Посполитої репрезентував Україну, розміщуючись поряд з двома іншими найвищими гербами держави — срібним польським орлом на червоному полі та білим вершником, теж на традиційному червоному полі, що репрезентував Велике князівство Литовське. В державній геральдиці деяких українських гетьманів, польських королів, литовсько-руських великих князів, московських царів і російських імператорів він представляв гіднісгь Великого Киівського Князівсгва в межах, значно ширших від властивої Киівської землі, цебто від Правобережжя. У зв'язку з цим герб зазнав трансформації барв (наближення до національної — блакитне поле, золота аура). Ослаблення Київської держави міжусобицями і нападом монголів дещо підриває популярність Тризуба, з яким починає конкурувати родовий знак Мономаховичів — архангел Михаїл. 3 утворенням Української Козацької держави знак Київського Архистратига (архангела Михаїла), як земський герб, витісняється на другий план козацьким гербом 3апорізького Війська, тобто зображенням лицаря-козака з мушкетом. Як міському гербу Києва, архангелові Михаїдові доводиться відступити під тиском герба київського магістрату «Куші». Популярність «Куші», на думку деяких знакознавців (А. В. Толстой, 1882 та ін.), пояснюється його спорідненістю з старокиівським Тризубом. Боротьба згаданих українських гербів за першість не є, однак, антагоністичною, тобто боротьбою на знищення, на повну заміну. Герби існують поряд, часто поєднуючись і підтримуючи один одного. Так герб зі Святим Архистратигом Михаїлом спокійно вживався і з «Кушею», і з гербом 3апорізького Війська, і з гетьманськими гербами. Бачимо змінене зображення архангела і на бердиші Богдана Хмельницького, і на його хоругві, з якою гетьман з'явився під Львовом 1665 року, і на козацьких хоругвах у XVІІ та ХVШ сторіччях. 3 руйнуванням Української Козацької держави і перетворенням України на колонію її герб зникає з-посеред європейських державних гербів. Однак після революційних подій 1848 року в ролі всеукраїнського державного герба було прийнято герб Романовичів — 3олотий лев на 6лакитному щиті. Ця функція зберігалась за ним аж до 1918 року, тобто до проголошення УНР і визнання нею державним гербом 3олотого Тризуба на голубому щиті.
Після батиївського погрому на Київських землях завмерла усяка національна і державна діяльність. Коли ж нація почала оживати,— відродилась і символіка. Національна барва з'являється по всій Україні і, насамперед, у розписах церков та у церковних речах — ризах, фарбованій різьбі іконостасів, у мальованих ставниках. Ця барва оживає також у творах мистецтва — мініатюрах і прикрасах, у масовому виготовленні жовто-блакитних тканин, у гербах українських земель, міст і старшинських родів. 3а нашими піддрахунками (по даних В. Лукомського і В.Мадзолевського), понад сто дворянських українських родів мали жовто-блакитні герби і понад п'ятдесят комбіновані — релігійне злато-блакитне в поеднанні з соціальним (варновим) набором — червоне, чорне, срібне (біле). Жовто-блакитна барва панує і в гербах відроджуваних міст України: герб міста Лубен — рука, що тримає золоту булаву на голубому полі; Миргорода — золотий хрест на голубому полі; Городища — перехрещені золоті шабля й ключ на голубому полі. Майже всі герби Київщини обрамлялися жовто-блакитними корогвами. Жовто-блакитна барва типова також для гербів повітових міст Чернігівіцини: герб Прилук — золота голова бика з рогами (двозуб) на голубому тлі; герб Лохвиці — в золотому полі ворота з трьома гострокінчастими вежами (тризуб) із голубими флюгерами. Жовто-блакитну барву зустрічаємо і в прапорах та поховальному сукні ремісничих цехів, тобто міщан, і в поховальному обрядісільськогонаседення. Жовто-блакитні козацькі прапори зафіксовані також І. Рєпіним у знаменигій картині «3апорожці пишуть листа турецькому султанові». Картину І. Рєпіна можна вважати історичним документом у силу багатьох причин, з яких назвемо три. Перша полягає в тому, що І. Рєпін ставився до своїх картин на історичні теми як до свідоцтв, що мали документально точно відтворювати тогочасну історичну ситуацію. Перед їх написанням він довго і ретельно досліджував усе — від дрібних деталей одягу до типажу зображуваних осіб. Друга полягає в тому, що картина створювалась під безпосереднім науковим керівництвом найбільшого знавця 3апорізького козацтва, академіка Д.Яворницького. Третя причина — спеціальне дослідження правомірності жовто-блакитних прапорів у запорожців, виконане петербурзькими вченими за завданням російського імператора, який вирішив придбати картину. Висновок експертизи був такий: «… знамена козацкие, изображенные художником Репиным на картине,… отражают в себе извечную преемственность цветов золотых и небесных, постоянно присущих для всех знаков отличий в Южной Руси (Малороссии) еще со времен Великих Князей Киевских, вплоть до роспуска запорожской вольницы императрицей Екатериной Великой. Сказаному имеется предостаточно письменных подтверждений в отечественных и иностранных сугубо исторических источниках — в виде предметов материального искусства тех древних времен». У XVІІІ ст. жовто-блакитні барви сяють на полкових знаменах Київського, Лубенського, Чернігівського полків. 1717 року для Полтавського полку було створено нову хоругву — блакитну з жовтим хрестом. 3 листа полтавського полковннка Черняка до гетьмана (цього ж року) довідуємось, що на «сотенні хорогви» куплено «блакитного лудану», а жовтий лудан дано на крижі». Національні барви переважали в одежі реєстрового козацтва — голубі жупани і жовті свити, або жовті жупани і голубі контуші та шаровари. Найчастіше жовто-блакитні барви вживалися у козацькому вбранні за часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та у гайдамацькому одязі часів Коліївщини. Найдовше жовто-блакитний одяг утримувався в Чорноморському козацькому війську на Кубані, заснованому там після ліквідації 3апорозької Січі. Національним одягом кубанців і досі є сині жупани. Показова також метаморфоза герба Мстиславової гілки Мономаховичів — архангела Михаїла, що мав біло-червону барву, як і належить військово-магнатським атрибутам. Ставши за литовсько-польської доби знаком Київської землі, тобто змінивши свій соціальний зміст на національний, герб поступово почав змінювати барву, і за ХVІІ—ХVІІІ сголіття тло цього герба стало голубим, а навколо голови архангела з'явилася золота аура. У цих українських національних барвах київський герб дожив до революції, яка замінила його традиційними державними символами.Під жовто-блакитними та блакитно-жовтими знаменами відстоювали свою свободу українці у ХV сголітті (Грюнвальдська та інші битви). У ХVІ, ХVІІ й ХVІІІ століттях ця барва, поряд з малиновою, була піднесена на козацьких знаменах, у ХІХ — узаконена в Галичині. 3 1815 року під синьо-жовтими знаменами засідала українська шляхта у сеймі «Галіції та Льодомерії», під тими ж прапорами український батальйон гірських стрільців у складі російського війська воював в Угорщині; 1848 р. у Львові в залі Духовної семінарії, прикрашеної синьо-жовтими прапорами, відбувався з'їзд ста руських вчених. У Станіславі (1вано-Франківську) на відкритті відділу Руської Ради сnуденти носили жовто-сині кокарди та золочені леви на голубих стяжках. У ХХ ст. під блакитно-жовтими і жовто-блакитними прапорами сини України билися з німецькими й польськими окупантами, з білими й червоними арміями російської імперії. 3вертає на себе увагу органічна близькість українців різних земель із національною блакитно-жовтою барвою, яка виразно виявилася за середньовіччя, коли почалась повсюдна фіксація та формалізація національної символіки. Як відомо, Київщина на цей період усталила золотого тризуба на голубому полі, Галичина — золотого лtва на голубому полі, Перемиська земля — золотого орла на голубому… Так на різних землях України узаконилась однакова національна барва. 3біг досить промовистий, якщо зважити, що ці землі на той час не були об'єднані в єдиній українській державі і що найуживанішими у тогочасних гербах і прапорах були традиційні давньоарійські кольори — білий, червоний і чорний. Промовистим є також той факт, що поділена між двома імперіями Україна, позбавлена протягом століть будь-яких національних прав, отже й права не те що на державну, а й на національну символіку, негайно відроджувала ії у незмінному вигляді, як тільки слабла імперська влада. Так, після авсгрійської революції 1848 року блакитно-жовті прапори відразу замайоріли у Львові, Дрогобичі, Стрию, Яворові та в інших містах Галичини. Під цими прапорами формувалися загони української народної гвардії, відроджувались елемента державності й національне житгя. Синьо-жовтою барвою прикрашалися й загони селянської самооборони, створені на початку 1849 р. у Сяноку, Самборі, Стрию, Коломиї та Станіславі (голубі мундири з жовтими відлогами), синьо-жовті лафети гармат тощо. Ці ж кольори панували в мундирах галицьких гірських стрільців, організованих того ж року у складі австрійської армії. Аналогічну картину спостерігаємо й у Східній Україні після революції 1905 р. Незважаючи на заборону російського уряду відзначати 100-літню річницю від народження Великого Кобзаря, київське студентсгво вийшло у березні 1914 р. на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. 25 березня 1917 р. жовто-блакитні і малинові запорозькі прапори вже уквітчували маніфестації в багатьох містах імперії, в тому числі й двадцятитисячну демонстрацію у Петрограді. Тимчасовий російський уряд вирішив скористатися з національного піднесення українців для підвищення боєздатності російської армії. 3 цією метою почалося формування українських національних частин, як раніше це зробили у австрійській імперії. Перші ешелони українізованого військапочали прибувати на фронт у травні 1917 року, а вже 1 липня 6-й українізований корпус російської армії був кинутий у наступ під жовто-блакитними прапорами. 3 першого ж удару корпус захопив три лінії німецько-австрійських окопів… Далі сталося те, чого не передбачили ні російоькі, ні австрійські генерали — пїд однаковими жовто-блакитними прапорами зіткнулися у бою російські й австрійські українці. Однокровних братів з обох імперій гнали вбивати один одного. Це спричинилося до несподіваного унікального феномену, що одержав назву «братання» і, поширившись на інші фронти, став характерною рисою кінця Першої імперіалістичної війни. Жовто-блакитна барва була настільки загально усвідомленою як національна українська, що узаконення Центральною Радою жовто-блакитного прапора, як державного символа, яке сталося 22 березня 1918 року, не викликало ні в Україні, ні в Росії жодного сумніву щодо правомірності цього акту. Через місяць (29 квітня 1918 року) було піднято український морський прапор на флагмані Чорноморської ескадри, а ще через місяць (18 липня) затверджені Радою жовто-блакитні військові прапори затріпотіли над армійськими військовими підрозділами. 13 листопада блакитно-жовтий прапор був затверджений як державніій символ 3ахідноукраїнської Народної Республіки, а 20 березня 1920 р. — 3акарпатської України, що увійшла до складу Чехословаччини. Українська символіка визнається урядами інших держав. На Українських землях, що входили до складу Польщі, Чехословаччини та Румунії, жовто-сині знамена вивішуються з нагоди усіх національних свят, під цими барвами з хлібом-сіллю зустрічали західні українці радянські війська 1939 року. Війська, однак, відкрили стрілянину по жовто-синіх прапорах із гармат і кулеметів.Тогочасна радянська влада суворо заборонила українську державну символіку, глибоко образивши цим національні почутгя українського народу. Після сталінського погрому, як і після Батиївського, всяка національна діяльність на Україні завмирає, цілі покоління виховуються у ворожому ставленні до символіки дідів, прадідів і пращурів, до святинь свого народу. Однак, як і і після татаро-монгольської навали, процес духовного відродження нації починається з відродження національної і державної символіки… продолжение
--PAGE_BREAK--
Перший український прапор піднято у Львові 1989 року. Цього ж року під національним прапором по Дністру рушила екологічна експедиція… «Жителі Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Хмельницької, Чернівецької областей, побачивши синьо-жовтий прапор на флагманському катамарані Львівської експедиції «Дністер-89», вибігають до сивої ріки, махають руками, закликають присгати до берега, стають навколішки і моляться. Старе й мале… На рідний стяг… » Як і треба було сподіватись, національна символіка зустріла шалений спротив імперіалістів сталінськобрежнєвського гатунку та їхніх посіпак-манкуртів із денаціоналізованих і русифікованих верств суспільсгва. На прапороносців нацьковували хуліганів і «активістів». Прапори видирали, рвали і топтали ногами, але це не допомогло. Національна барва все часгіше і густіше спалахувала на мітингах і демонстраціях, поширюючись по всій українській землі, в Москві, Ленінграді… Минув рік… Море блакитно-жовтих прапорів заливає площу перед Верховною Радою в Києві на час її роботи, національні прапори височать над обласними, міськими і районними Радами Київщини, Львівщини, Івано-Франківщини, Тернопільщини, Житомирщини, Полтавщини, Вінничини, Сумщини та інших областей. Сьогодні наш прапор з написом «Україна» майорить на вершинах Гімалаїв, Ельбрусу і Кіліманджаро, а блакитно-жовта барва, як українська національна символіка, утвердилась на всіх материках планети. Під час зустрічі у Києві прем'єр-мінісгра Канади М. Б. Малруні останній несподівано рушив убік від визначеного йому напрямку. Виявилось, що там у кутку, далеко за головами офіційних зустрічальників, канадець угледів кілька знайомих блакитно-жовтнх прапорів і пішов потиснути руки українцям. Як відомо, кожен з нас має біополе, яке в певних умовах можна бачити довкола нашого тіла у вигляді різнобарвного світіння — аури. В барвах аури відбивається стан нашої психіки — байдужість миггить сірим, гнів спалахує червоно-чорним, інтелект світиться жовто-золотистим, духовнісгь — голубим… Усе це здавна знали (і бачили) маги, рахмани і гностики усіх релігій, а сьогодні бачать екстрасенси і знає кожен, хто читає наукові й науково-популярні журнали, де часом вміщуються аурограми, кольорові фото аури тощо. Отже, блакитно-жовта барва аури — це барва інтелектуально і духовно розвиненої людини. Наші предки, для яких вона була природною, побачили в ній національний символ. Вони не вміли фотографувати, але вміли бачити ауру краще від нас… Очевидно, саме ця аура, саме цей світлий і високий склад енергій і викликають агресивність слабнучої Калі-юги. Однак жоден опір темних сил не зможе зупинити національне відродження. І цілком закономірно 19 лютого 1992 року Верховна Рада України постановила: 3атвердити «тризуб» як малий герб, вважаючи його головним елементом великого герба України.
Одеська середня школа І-ІІІ ступенів №78 Реферат
з українознавства
учня 11-А класу Іванова Дениса
Українська
Дeржавна Символіка Одеса 1998